Аналіз диференціації соціально-економічного стану регіонів в Україні

Аналіз диференціації соціально-економічного стану регіонів в Україні

ЗМІСТ

ВСТУП

ГЛАВА 1. ТЕОРИТИЧНІ ОСНОВИ РЕГІОНАЛЬНОЇ СТАТИСТИКИ

.1 Предмет і метод статистики.

.2 Регіональна статистика як складова інформаційного забезпечення управління

ГЛАВА 2. ОСНОВНІ КАТЕГОРІЇ ТА ПОКАЗНИКИ РЕГІОНАЛЬНОЇ СТАТИСТИКИ

.1 Основні статистичні показники

.2 Методика оцінки міжрегіональної та внутрішньо регіональної диференціації соціально-економічного розвитку регіонів

ГЛАВА 3. ПОРІВНЯЛЬНИЙ СТАТИСТИЧНИЙ АНАЛІЗ ДИФЕРЕНЦІАЦІЇ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО СТАНУ РЕГІОНІВ В УКРАЇНІ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Статистична практика сягає найдавніших часів, її початок датують приблизно тим періодом, коли виникла держава. Відіграючи спочатку лише практичну роль, статистика поступово сформувалася як наука, що досліджує кількісний бік масових суспільно-економічних явищ та процесів у взаємозв’язках і взаємозумовленості. Найважливіші її завдання - це збирання, систематизація та аналіз інформації, виявлення і оцінювання закономірностей формування, розвитку, взаємодії складних соціально-економічних явищ [1. c.20].

На початку 90-х років в Україні розпочалися глибинні соціальні й економічні зміни, спричинені формуванням ринкових відносин та оновленням системи управління народним господарством, і як наслідок, ведення обліку та статистичного аналізу в Україні наблизилося до міжнародних стандартів. Зросла потреба в підготовці економістів. Серед економічних предметів чільне місце посідає теорія статистики.

Статистика як наука почала розвиватися у двох напрямках - як державознавство і політична арифметика. Державознавство - це описова статистика. Її представники вважали основним завданням описування фактів, що визначають майбутнє держави. Політична арифметика, або математичний напрямок статистики, засновником якого був В. Петті, опирались на інший спосіб доведення. Замість словесних порівнянь та абстрактних аргументів, вона використовувала мову чисел, ваги, тобто перевагу віддавала кількісним характеристикам [1. c.20].

ГЛАВА 1. ТЕОРИТИЧНІ ОСНОВИ РЕГІОНАЛЬНОЇ СТАТИСТИКИ

1.1 Предмет і метод статистики

Статистика, як будь-яка наука, потребує визначення предмета дослідження. У зв'язку з цим розрізняють статистику, яка займається вивченням соціально-економічних явищ, що відноситься до циклу суспільних наук, і статистику, що займається закономірностями явищ природи, яка відноситься до природних наук. Ми вивчаємо статистику, що вивчає соціально-економічні явища. Об'єктом вивчення соціально економічної статистики (або просто статистики) є суспільство в усьому різноманітті його форм і проявів. Кажучи про специфіку предмета статистики, її пов'язують зазвичай з аналізом взаємовідносин кількісних і якісних аспектів вираження соціально-економічних процесів. Прикладом цьому є чисельність населення країни на певну дату, темпи зростання валового внутрішнього продукту, зміни рівня заробітної плати, цін на споживчі товари та інше.

Кількісні зміни суспільних явищ і процесів у нерозривному зв'язку з їх якісним змістом і вивчає статистика як наука. Інакше, статистика - це наука, яка вивчає розміри й кількісні співвідношення масових суспільно-економічних явищ і процесів у нерозривному зв’язку з їхнім змістом; вона кількісно досліджує закономірності розвитку суспільних явищ за конкретних умов місця й часу.

Свій предмет статистика вивчає методом узагальнюючих показників.

Розглянемо складові елементи поняття предмета статистики [2. c.15]:

По-перше, статистика вивчає кількісну сторону суспільних явищ - це, перш за все, їх розміри, а також співвідношення розмірів. Так, за результатами Всеукраїнського перепису населення, який проходив з 5 по 14 грудня 2001 року, чисельність населення України на 05.12.2001 становила 48 млн. 416 тис., населення Києва станом на 01.09.2013 налічувало 2779809 чол. Статистика вивчає кількісну сторону суспільних явищ у тісному зв’язку з якісною стороною. Якість - це внутрішня характеристика предмета, явища, що проявляється через зовнішні ознаки. Кількісні і якісні сторони суспільних явищ взаємопов’язані. Вивчаючи кількісну сторону суспільних явищ, статистика дає у цифрах міру їх якості і виражає цю міру у своїх показниках.

По-друге, статистика вивчає масові суспільні явища, тобто такі, які повторюються у просторі або впродовж часу. Для масового явища характерна наявність певної множини елементів, істотні властивості яких схожі. Ця певна множина елементів, поєднаних умовами існування і розвитку, схожими істотними властивостями, називається статистичною сукупністю. Кожний елемент (явище) як носій істотної властивості є одиницею сукупності (наприклад, кожний житель Києва). Вивчаючи масові явища, статистика визначає закономірності їх розвитку.

Закономірністю називається послідовність, повторюваність, порядок у явищах, процесах. Закономірності масових соціально-економічних явищ властиві лише сукупностям і за своєю природою статистичні. Об'єктивною основою їх існування є складне переплетіння причин, які формують масовий процес: основних, загальних для всіх подій масового процесу і індивідуальних для кожної з них окремо, але випадкових для маси. Якщо кількість подій велика, вплив випадкових причин взаємно урівноважується. Наприклад, продуктивність праці окремих працівників залежить як від загальних для усіх працівників причин (організація виробництва, автоматизація і т.п.), так і від індивідуальних (настрій, стан здоров'я). Якщо дослідити продуктивність праці багатьох працівників в умовах нормальної роботи підприємства, то можна зробити висновок про збільшення продуктивності праці, оскільки загальні причини є основними. Це закон великих чисел. Прикладом може служити також народжуваність: на 100 дівчаток - 105-107 хлопчиків.

По-третє, статистика вивчає масові явища суспільного життя. Тобто статистика є суспільною наукою. З самого початку свого виникнення вона пов'язана з соціально-економічними явищами життя суспільства. Ще у XIX столітті голландський вчений Б.Гільдебрант визначив статистику як «мистецтво вимірювання політичних і соціальних явищ».

Використання статистичних методів дослідження у різних галузях знань привело до того, що деяка частина вчених стала вважати статистику наукою універсальною, що вивчає будь-які масові явища.

Слід сказати, що навколо визначення предмета статистики вчені сперечаються давно. Одні статисти вважають, що предметом статистики є метод пізнання масових явищ (А.Чупров, А.Кауфман, Н.Дружинін та ін.), інші дотримуються точки зору, що предмет статистики - кількісна сторона масових явищ і процесів (Ю.Янсон, В.Німчинов, А.Пасхавер). Ми будемо дотримуватися офіційної точки зору, яка була сформульована вище.

Статистика - багатогалузева наука, яка складається на даний момент з 4 частин (галузей) [3, c.10]:

. Теорія статистики (основи статистики), у якій розглядаються категорії статистичної науки, загальні способи і методи аналізу і прогнозу суспільних явищ.

2. Економічна статистика, яка вивчає масові явища іпроцеси в економіці, розробляє систему економічних показників, методи вивчення галузей національної економіки як єдиного цілого.

3. Галузеві статистики, які розробляють методи обчислення показників, що відображають особливості кожної окремої галузі.

. Соціальна статистика, котра вивчає соціальні умови праці, рівня життя, прибутків, споживання матеріальних благ та послуг населенням.

Статистика тісно пов'язана з такими науками, як філософія, економічна теорія, соціологія, бухгалтерський облік, економічний аналіз, математика тощо.

Методи статистики - це комплекс загальних та спеціальних, властивих лише статистиці методів та способів дослідження [3, c.16].

Загальні правила статистичного дослідження базуються на положеннях економічних теорій та принципах діалектичного методу пізнання.

Теоретичний аналіз явищ завжди передує статистичному дослідженню і є необхідною умовою правильної організації статистичного дослідження. Необхідною умовою статистичного вивчення є розуміння суті досліджуваного явища або процесу, знання законів його розвитку, особливостей конкретних обставин. Так, коли треба провести статистичне дослідження впливу окремих факторів на зміну (динаміку) продуктивності праці робітників торговельного підприємства, передусім слід з'ясувати поняття продуктивності праці, обґрунтувати метод розрахунку показника для торгівлі і визначити склад факторів та характер їх дії на показник. Рішення цих питань вимагає відповідних знань економіки торгівлі.

Відповідно до діалектичного методу пізнання, статистика вивчає усі явища [3, c.16]:

Ø по-перше, у взаємозв'язку, взаємозалежності одне від одного;

Ø  по-друге, у розвитку, динаміці;

Ø  по-третє, вивчає перехід кількісних змін у якісні, бо у процесі розвитку поряд з кількісними змінами у досліджуваному предметі відбуваються докорінні якісні зміни, і статистика повинна помітити нове, прогресивне, що зароджується у існуючому і визначити напрямок його розвитку.

Опираючись на теоретичну базу, статистика розробила свої специфічні методи вивчення предмета статистики. Будь-яке статистичне дослідження складається з 3 етапів:

. Збір первинної статистичної інформації.

. Зведення, систематизація, групування зібраного статистичного матеріалу.

. Обробка статистичних показників, отриманих під час зведення та групування, розрахунок узагальнюючих показників, їх аналіз для одержання обґрунтованих висновків про стан явищ, що вивчаються, та закономірностейїх розвитку.

Кожному етапу дослідження притаманні свої методи [3, c.17]:

Ø метод масових спостережень;

Ø  метод зведення та групування;

Ø  метод узагальнюючих показників (середніх, показників варіації, відносних величин, індексів і т. п.).

1.2 Регіональна статистика як складова інформаційного забезпечення управління

статистика регіональний розвиток показник

В останні роки регіональна політика в Україні набуває все більшого значення. Постановка завдання соціальної переорієнтації економіки, необхідність якої визначена еволюцією всієї системи економічних відносин, зумовила зміну пріоритетів в оцінці регіонального розвитку.

Указом Президента України від 25 травня 2001 року було затверджено Концепцію державної регіональної політики, яка носила досить загальний характер і не містила достатньої кількості критеріїв та показників, які б давали змогу забезпечити якісний моніторинг її виконання у просторі та часі. Тому виникла необхідність у прийнятті нової законодавчої бази щодо державної регіональної політики в Україні:

прийнято Закон України “Про стимулювання розвитку регіонів” від 08.09.2005р. (зі змінами),

затверджено Державну стратегію регіонального розвитку на період до 2015 року постановою Кабінету Міністрів України від 21.07.2006р. №1001;

запроваджено комплексну оцінку соціально-економічного розвитку Автономної Республіки Крим, областей, мм.Києва та Севастополя постановою Кабінету Міністрів України від 20.06.2007р. №833 (зі змінами);

запроваджено оцінку міжрегіональної та внутрішньорегіональної диференціації соціально-економічного розвитку регіонів постановою Кабінету Міністрів України від 20.05.2009р. №476;

визначено порядок здійснення моніторингу соціально-економічних показників розвитку регіонів, районів та міст обласного, республіканського в Автономній Республіці Крим значення для визнання територій депресивними постановою Кабінету Міністрів України від 02.03.2013р. №235.

Відповідно до статті 2 Закону України “Про стимулювання розвитку регіонів” стимулювання розвитку регіонів здійснюється з метою:

а) забезпечення їх сталого розвитку в інтересах усієї України, підвищення рівня життя населення, подолання бідності та безробіття, формування середнього класу;

б) ефективного використання економічного, наукового, трудового потенціалу, природних та інших ресурсів, а також особливостей регіонів для досягнення на цій основі підвищення рівня життя людей, оптимальної спеціалізації регіонів у виробництві товарів та послуг;

в) створення рівних умов для динамічного, збалансованого соціально-економічного розвитку регіонів України;

г) забезпечення додержання визначених державою соціальних гарантій для кожного громадянина незалежно від місця його проживання;

д) подолання депресивного стану окремих територій, своєчасного й комплексного розв’язання проблем охорони довкілля.

Одним з основних завдань Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року є визначення ключових проблем регіонального розвитку, пріоритетів державної регіональної політики.

У зв'язку з необхідністю досягнення поставлених завдань стає все більш актуальною потреба в повному і надійному інформаційному забезпеченні процесів, що відбуваються на регіональному рівні. Провідне місце в цьому займає регіональна статистика. Ця галузь статистики є теоретичним і практичним підґрунтям розробки показників економічного та соціального розвитку регіонів у територіальному аспекті.

Проблеми інформаційного забезпечення регіонального розвитку у вітчизняній науковій літературі останнім часом розроблюються досить активно. Серед дослідників проблем розвитку регіональної економіки є також доктор наук з державного управління, проф. О.Г.Осауленко, який зокрема відзначив, що для сучасних потреб державного регулювання регіонального розвитку статистика повинна поряд з обліковою функцією задовольняти потреби аналізу, моніторингу і прогнозування регіонального розвитку і з цією метою, необхідна “ревізія показників і методів збору статистичної інформації, що є ключовим моментом розвитку статистичної діяльності на найближчу перспективу”.

Як відзначив О.Г.Осауленко, регіональна статистика “є однією з найбільш ”проблемних” галузей статистики, для якої потрібно виробити стратегію реформування з урахуванням реальних потреб користувачів і можливостей виробників даних”. Один із підходів до визначення поняття “регіональна статистика” базується на твердженні, що це система збирання, обробки, аналізу, поширення, збереження, захисту й використання статистичної інформації оцінки соціально-економічного стану регіонів. Однак термін “регіональна статистика” - це складне і можливо, ще не цілком сформоване поняття. Наприклад, на думку доктора економічних наук В.І.Колеснік регіональна статистика - це система об'єктивної економіко-статистичної інформації, побудованої за територіальною ознакою [11, c.51].

Регіональна статистика у теперішній час є розділом макроекономічної статистики і виділяється у самостійну галузь наукового знання. “Рівень розвитку сучасної статистичної науки дозволяє стверджувати, що регіональна статистика є її складовою, тобто самостійною її частиною”. Необхідно відзначити, що особливість регіональної статистики полягає в тому, що вона є проміжною ланкою між макроекономічною статистикою і статистикою підприємств з погляду ієрархії рівнів управління економікою. З одного боку, регіональна статистика відображає підсумки господарської діяльності підприємств і організацій, що знаходяться на території регіону.

У цьому аспекті статистичні показники характеризують ефективність використання всіх видів ресурсів у межах визначеної територіальної системи. З іншого боку, система показників регіональної статистики відбиває комплексність і взаємозалежність видів діяльності в регіоні, спеціалізацію його економіки, пріоритетність розвитку галузей господарського комплексу території.

Регіональний і макроекономічний аспекти статистичної науки зближає той факт, що використовується єдина методологічна база, єдина система статистичних показників.

Однак регіональна статистика має специфіку, що відрізняє її від інших розділів статистичної науки. Це пов'язано, насамперед, із таким її розділом, як регіональний статистичний аналіз. Специфіка полягає втому, що об'єктом статистичного аналізу є територіально розподілені статистичні дані. У цьому випадку можна говорити про типологізацію регіонів, зумовлену територіальною диференціацією показників економічного та соціального розвитку, а також про аналіз факторів, що визначають стан економіки певної території.

На підставі показників регіональної статистики виконується оцінювання рівня економічного розвитку регіону, його інвестиційної привабливості, ринкової економічної кон’юнктури, яке, в свою чергу, дозволяє визначити цілі та завдання управління, розробити програми соціально-економічного розвитку, приймати рішення, контролювати їхнє виконання. Процес прийняття управлінських рішень буде тим ефективніший, чим достовірнішими та повнішими будуть дані регіональної статистики. Цим і визначається значення розвитку регіональної статистики для території.

Важливим питанням сьогодення є забезпечення статистичною інформацією місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Наприклад, Законом України “Про місцеві державні адміністрації” визначено, що до повноважень, які вирішуються місцевими державними адміністраціями, відносяться [11, c.53]:

) розробка та виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля;

) підготовка та виконання відповідних бюджетів;

) звіт про виконання відповідних бюджетів та програм;

) взаємодія з органами місцевого самоврядування.

Наведений перелік свідчить про те, що повноваження місцевих державних адміністрацій поширюються практично на всі сторони життєдіяльності територій. Зрозуміло, що реалізація таких широких повноважень не може здійснюватись без копітких досліджень регіонального соціально-економічного розвитку, які базуються на достовірній статистичній інформації. Поряд з прийняттям обґрунтованих управлінських рішень статистичні дані дедалі ширше використовуються для складання прогнозів, які враховуються відповідними органами управління в процесі економічного регулювання територіального розвитку.

На даний час в Україні дуже поширеною є практика побудови різноманітних рейтингів: на центральному рівні - областей, а на місцевому - міст обласного підпорядкування та районів області. Причому, останнім цікавляться не тільки місцеві органи влади, а й центральні.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №833 від 20.06.2007р. “Про запровадження комплексної оцінки соціально-економічного розвитку Автономної Республіки Крим, областей, мм.Києва та Севастополя” (зі змінами) та розпорядження голови Кіровоградської обласної державної адміністрації від 10.07.2007р. №438-р “Про запровадження комплексної оцінки соціально-економічного розвитку районів області” облдержадміністрацією щомісяця здійснюється моніторинг показників соціально-економічного розвитку відповідних територій. Із 55 показників, за якими здійснюється моніторинг, 39 - надаються органами державної статистики.

Своєчасне забезпечення статистичною інформацією органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування області дало можливість останнім приймати виважені управлінські рішення, внаслідок чого за підсумками комплексної оцінки за січень-березень 2013р. Кіровоградська область поліпшила показники в більшості сфер соціально-економічного розвитку порівняно з січнем-березнем 2009р. і внаслідок перемістилась у рейтингу серед областей України з 11 на 6 місце.

Зазначене було досягнуто завдяки поліпшенню позицій у сфері інвестиційної та зовнішньоекономічної діяльності (з 14 на 3 місце), соціального сектору (з 22 на 13), споживчого ринку (з 15 на 10).

Також для області за підсумками І кварталу 2013р. характерним був один з найвищих показників зростання промислового виробництва (115,9%), вищий за середньоукраїнський показник (94,8%) рівень виконання місцевих бюджетів - 103,1% (2 місце), оплати за спожиту електроенергію - 95,9%, 98,6% та 11 місце відповідно.

Ще одним з важливих напрямків регіонального розвитку є розвиток малих міст. З метою вирішення проблем, властивих малим містам, діє Загальнодержавна програма розвитку малих міст, затверджена Законом України від 04.03.2004р. “Про затвердження Загальнодержавної програми розвитку малих міст на 2004-2013рр.”. На виконання цієї програми в Кіровоградській області щороку у програмі соціально-економічного розвитку передбачається комплекс заходів, спрямованих на розв’язання проблем малих міст через реалізацію програм, спрямованих на розвиток малого підприємництва, освіти, охорони здоров’я та інших.

Поряд з цим з метою визначення оцінки соціально-економічного становища малих міст та селищ, своєчасного виявлення негативних тенденцій їх розвитку та забезпечення прийняття управлінських рішень запроваджено моніторинг соціально-економічного розвитку малих міст та селищ.

Крім того, постановою Кабінету Міністрів України від 20.05.2009р. №476 запроваджено оцінку міжрегіональної та внутрішньорегіональної диференціації соціально-економічного розвитку регіонів.

Серед пріоритетів нинішньої державної політики вагоме місце займає питання вирівнювання економічного розвитку регіонів. Одним з інструментів такого вирівнювання може бути розробка програм подолання депресивного стану територій.

Постановою Кабінету Міністрів України від 2 березня 2013р. №235 визначено порядок здійснення моніторингу соціально-економічних показників розвитку регіонів, районів та міст обласного, республіканського в Автономній Республіці Крим значення для визнання територій депресивними, який здійснюється за 11 показниками, з яких 8 надаються органами державної статистики [11, c.57]:

обсяг валового регіонального продукту (до 2004 року - обсяг валової доданої вартості) у розрахунку на одну особу у фактичних цінах, гривень;

обсяг реалізованої промислової продукції (робіт, послуг) на одну особу, гривень;

обсяг реалізованої сільськогосподарської продукції (робіт, послуг) на одну особу, гривень;

частка осіб, зайнятих у промисловості, відсотків;

частка осіб, зайнятих у сільському господарстві, відсотків;

середньомісячна заробітна плата одного найманого працівника, гривень;

щільність сільського населення, осіб на 1 кв. кілометр;

коефіцієнт природного приросту (скорочення) населення, на 1 тис. осіб.

Відповідно до Закону України “Про стимулювання розвитку регіонів” депресивним може бути визнано:

регіон, в якому протягом останніх п'яти років середній показник обсягу валового регіонального продукту (до 2004 року - обсягу валової доданої вартості) на одну особу є найнижчим;

промисловий район, в якому протягом останніх трьох років рівень зареєстрованого безробіття та частка зайнятих у промисловості є значно вищими, а обсяг реалізованої промислової продукції (робіт, послуг) на одну особу та рівень середньомісячної заробітної плати є значно нижчими за відповідні середні показники розвитку територій цієї групи;

сільський район, в якому протягом останніх трьох років щільність сільського населення, коефіцієнт природного приросту населення, рівень середньомісячної заробітної плати та обсяг реалізованої сільськогосподарської продукції (робіт, послуг) на одну особу є значно нижчими, а частка зайнятих у сільському господарстві є значно вищою за відповідні середні показники розвитку територій цієї групи;

місто обласного, республіканського в Автономній Республіці Крим значення, в якому протягом останніх трьох років рівень зареєстрованого, зокрема довготривалого, безробіття є значно вищим, а рівень середньомісячної заробітної плати є значно нижчим за відповідні середні показники розвитку територій цієї групи.

Важко переоцінити важливість цієї роботи, так як за результатами моніторингу Кабінет Міністрів України визначає території, яким надається статус депресивних та заходи державного стимулювання розвитку території з метою подолання депресивного стану.

Слід зауважити, що за період 2006-2008 років було встановлено, що в кожному із типів територій (регіони, промислові райони, сільські райони, міста республіканського і обласного значення) не існувало жодної території, що задовольняє умовам депресивності, встановленим Законом України “Про стимулювання розвитку регіонів”.

Вважаємо, що при розробці програм розвитку депресивних територій доцільно розглядати не регіон або його соціально-економічний стан, а конкретну проблему, що передбачається вирішити. Відбір проблем депресивних територій повинен здійснюватись на конкурсній основі, із забезпеченням гласності, відкритості, прозорості. Для цього повинні бути встановлені критерії відбору депресивних територій. Відбір здійснювати на принципах пріоритетності вирішення проблем. Передбачити обов’язкове фінансове забезпечення програми з бюджетів усіх рівнів (державного, місцевого), визначення умов персоніфікованої відповідальності за виконання програми, оцінки її результативності та ефективності.

Отже, для забезпечення виконання заходів щодо реалізації на державному рівні та в регіонах програм та стратегій розвитку необхідна відповідна інформаційна база.

Таку інформацію надає, насамперед, регіональна статистика, що будується, виходячи з загальнодержавних інтересів України як суверенної держави та члена міжнародного співтовариства. Це вимагає використання відповідних методологічних підходів для забезпечення участі України в програмах міжнародних зіставлень.

Вимагають вирішення також завдання, що постають при переході статистики України в цілому та регіональної статистики зокрема від суцільних до вибіркових спостережень. Так, у перші роки після набуття Україною незалежності джерелом первинної інформації для Державного комітету статистики була переважно суцільна статистична звітність підприємств, тимчасом як у міжнародній практиці вже широко застосовувалися вибіркові обстеження підприємств. Подальше розширення використання вибіркових обстежень та спрощення форм державної статистичної звітності зумовило зменшення видатків на отримання даних, а також сприяло поліпшенню якості даних, оскільки отримана інформація детальніше характеризує одиниці спостереження. Водночас для того, щоб дані державної статистики, які є основою оцінки економічної та соціальної діяльності регіонів, відповідали міжнародним стандартам у частині повноти, своєчасності й об'єктивності, треба впроваджувати нові форми статистичного спостереження, зокрема суцільне анкетування великих і середніх підприємств та організацій. При цьому питання репрезентативності даних вибіркових обстежень та дотримання конфіденційності інформації на регіональному рівні можуть бути вирішені шляхом комплексного використання таких джерел інформації, як [17, c.85]:

переписи населення; статистична звітність підприємств, установ, організацій; обстеження домогосподарств; адміністративна інформація.

Крім того, для вирішення вказаних завдань необхідним є:

1.      забезпечення репрезентативності даних щодо так званих “малих” територій шляхом розроблення для них спеціальних форм звітності та проведення спеціальних обстежень, які враховуватимуть масштаби та специфіку цих територій;

2.      розроблення системи показників для порівняльного аналізу регіонів України соціально-економічний простір якої є неоднорідним через відмінності у природно-ресурсних, економічних, транспортно-інфраструктурних, соціальних, національно-етнічних, конфесійних та інших характеристиках.

Таким чином, на основі вищенаведених фактів доцільно зробити такі висновки:

–       регіон слід розглядати як соціально-економічну систему, дослідження розвитку якої потребує комплексного інформаційного статистичного забезпечення. Наукове та практичне значення вивчення економічної і соціальної складових регіону визначається тим, що саме воно зумовлює та забезпечує розробку основних напрямів регіональної політики;

–       регіональна статистика як інформаційна база регіонального управління має свою специфіку, що відрізняє її від інших розділів статистичної науки. Відмінність, насамперед, полягає в тому, що спостерігаються та аналізуються територіально розподілені статистичні дані. У межах регіональної статистики забезпечується побудова комплексної системи статистичних показників, яка характеризує структуру економіки регіону;

–       розвиток регіональної статистики повинен здійснюватися у контексті виконання завдань щодо задоволення потреб в інформаційному забезпеченні управління. Обґрунтування завдань регіональної статистики та їх реалізація забезпечать підвищення якості статистичної бази та задоволення потреб в інформаційному забезпечені управління.

ГЛАВА 2. ОСНОВНІ КАТЕГОРІЇ ТА ПОКАЗНИКИ РЕГІОНАЛЬНОЇ СТАТИСТИКИ

2.1 Основні статистичні показники

Для вивчення кількісного аспекту масових суспільно-економічних явищ і процесів статистика використовує цілу низку понять і категорій [10, c.25]:

·        ознака;

·        варіація;

·        статистична сукупність;

·        показник;

·        система показників.

Ознакою в статистиці називають відмітну рису, властивість, якість, що є характерною для окремих одиниць, об'єктів (явищ). Так, ознаками промислового підприємства можуть бути: обсяги виробництва. Демографічними і соціально-економічними ознаками людини можуть бути вік, рівень освіти тощо.

У статистиці ознаки умовно поділяють на якісні (атрибутивні) та кількісні.

До якісних ознак належать ті ознаки, варіанти яких, характеризуючи особливості окремих одиниць, не мають кількісного вираження. Наприклад, у разі вивчення складу атрибутивними ознаками можуть бути: стать людини - жінка, чоловік. Якщо якісні ознаки набувають лише одне з двох протилежних значень, їх називають альтернативними.

Кількісні ознаки мають числове вираження. Наприклад, стаж роботи працівника, врожайність певної культури, вага певного виробу - це кількісні ознаки.

Розрізняють ознаки основні і другорядні.

Основні ознаки розкривають головну суть досліджуваних явищ і процесів.

Другорядні ознаки не пов'язані безпосередньо зі змістом явищ.

Статистика веде спостереження і реєстрацію переважно основних ознак, оскільки в її завдання входить вивчення головних рис досліджуваних явищ. Тому при складанні переліку ознак важливо відокремлювати основні ознаки від другорядних.

Ознаки поділяються на варіаційні і постійні.

Варіаційні ознаки набувають різні значення в окремих одиниць досліджуваного явища. Так, у разі вивчення підприємницької діяльності обсяг виробленої чи реалізованої продукції є ознакою варіаційною, оскільки в окремих підприємств він, як правило, різний.

Постійні ознаки мають незмінні значення усіх одиниць досліджуваного явища.

Важливою особливістю статистики є те, що вона, вивчаючи свій предмет, утворює статистичні сукупності (колективи).

Статистична сукупність - це велика кількість одиниць, об'єктів, явищ, об'єднаних будь-якими загальними властивостями (ознаками), які підлягають статистичному вивченню (наприклад, сукупність промислових підприємств України).

Окремі об'єкти, явища, що складають статистичну сукупність, називають одиницями сукупності.

Всі соціально-економічні явища і процеси статистика вивчає за допомогою статистичних показників, і в такий спосіб створюється, передається і зберігається статистична інформація.

Під статистичним показником розуміють узагальнену кількісну характеристику соціально-економічних явищ і процесів у їх якісній визначеності щодо конкретних умов місця й часу. Так, за статистичні показники можуть правити: чисельність населення, товарна й нормативно-чиста продукція промислового підприємства, рівень продуктивності праці, рівень рентабельності тощо.

Сукупність показників, які всебічно характеризують розвиток суспільства, утворює систему показників.

Складний комплекс економічних явищ описують зведені економічні показники, їх інколи називають синтетичними. Наприклад, національне багатство, національний дохід держави, валовий національний продукт.

Значення показника є результатом вимірювання об'єктів (елементів) і змінюється залежно від методологічних особливостей його побудови, зумовлених, у свою чергу, ступенем охоплення досліджуваних процесів. Показники називають натуральними, якщо їх виражено у фізичних одиницях (штуках, метрах, тоннах тощо), та вартісними, якщо вони відповідають грошовій оцінці економічних об'єктів.

Часто статистичні показники умовно поділяють на об'ємні та якісні.

До першого типу належать ті, за допомогою яких вимірюють обсяг сукупності об'єктів (елементів), наприклад, виробленої продукції, чисельність працівників на підприємстві чи в галузі тощо; до другого - ті, що характеризують рівень розвитку явища, наприклад, собівартість одиниці продукції, рівень рентабельності роботи підприємства, рівень продуктивності праці тощо

2.2 Методика оцінки міжрегіональної та внутрішньо регіональної диференціації соціально-економічного розвитку регіонів

Методика оцінки міжрегіональної та внутрішньо регіональної диференціації соціально-економічного розвитку регіонів визначає механізм проведення оцінки і порівняльного аналізу економічного стану та якості життя населення регіонів, районів, міст з метою прийняття відповідних управлінських рішень на державному, регіональному та місцевому рівні, спрямованих на розв'язання проблеми міжрегіональної та внутрішньо регіональної диференціації соціально-економічного розвитку регіонів, районів, міст та запобігання поглибленню диференціації [30].

Об'єктом оцінки міжрегіональної диференціації є соціально-економічний розвиток Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя.

Об'єктом оцінки внутрішньорегіональної диференціації є соціально-економічний розвиток міст республіканського Автономної Республіки Крим і обласного значення, районів, районів у мм. Києві та Севастополі.

Оцінка внутрішньорегіональної диференціації проводиться окремо у розрізі:

· міст республіканського Автономної Республіки Крим і обласного значення;

·        районів, районів у мм. Києві та Севастополі.

Для проведення оцінки міжрегіональної та внутрішньорегіональної диференціації соціально-економічного розвитку регіонів, районів, міст використовують такі методи, що визначають:

) перший - розбіжності між найбільш благополучними і найбільш проблемними регіонами, районами, містами за формулою

 (1)

де Сі - величина диференціаціїі-го показника;і - максимальне значення i-го показника серед визначених регіонів, районів, міст;і - мінімальне значення i-го показника серед визначених регіонів, районів, міст.

У разі коли значення показника хminі є малим і отримана величина диференціації. С наближається до нескінченності, для коректної інтерпретації отриманого результату необхідно ураховувати якісну оцінку явища. Якщо значення одного з показників хmaxі або хminі становить нуль, такий показник не використовується під час проведення розрахунку.

) другий - діапазон відхилення значення показників регіонів, районів, міст відносно їх середнього значення у три етапи.

На першому етапі визначається середнє значення показників регіонів, районів, міст за формулою

 (2)

де xj - значення показника регіону, району, міста;- кількість регіонів, районів, міст.

На другому етапі визначається значення стандартного відхилення показників регіонів, районів, міст за формулою

 (3)

де різниця між xj та xср становить абсолютне відхилення значення показників регіонів, районів, міст від їх середнього значення.

На третьому етапі визначається коефіцієнт варіації за формулою

 (4)

Ступінь міжрегіональної та внутрішньо регіональної диференціації соціально-економічного розвитку регіонів, районів, міст залежить від значення коефіцієнта варіації - чим більше значення коефіцієнта варіації, тим більшим є ступінь диференціації.

Коефіцієнт варіації дає можливість проводити оцінку міжрегіональної та внутрішньорегіональної диференціації соціально-економічного розвитку регіонів, районів, міст шляхом порівняння його значення за одним показником за кілька років або за кількома показниками за один рік.

У разі коли за певними аспектами міжрегіональної та внутрішньорегіональної диференціації соціально-економічного розвитку регіонів, районів, міст статистичні дані відсутні, недостатні або недостовірні, доцільно використовувати експертні оцінки або дані соціологічних опитувань.

ГЛАВА 3. ПОРІВНЯЛЬНИЙ СТАТИСТИЧНИЙ АНАЛІЗ ДИФЕРЕНЦІАЦІЇ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО СТАНУ РЕГІОНІВ В УКРАЇНІ

Будь-яка схема регіоналізації країни не спроможна врахувати всю складність просторової диференціації історико-географічних, природно-ресурсних, соціально-демографічних, економічних та інших умов, особливостей розміщення та територіальних поєднань різних видів господарської діяльності, всієї множини соціально-економічних зв’язків [23, c.16].

І, тим не менш, для потреб планування та управління, для розроблення ефективної державної регіональної політики, яка б забезпечила збалансований, сталий і екологічно безпечний розвиток регіонів і країни в цілому, потрібна обґрунтована схема регіоналізації України.

Природні регіони фіксують просторові відмінності у природному середовищі для життєдіяльності людей. Соціально-демографічні регіони показують території, в межах яких спостерігається достатньо однорідна демографічна ситуація, і які мають однаковий рівень соціального розвитку. Економічні регіони виділяють за характерною структурою та спеціалізацією господарства [1, с. 59].

Межі регіонів, особливо природно-географічних, історико-географічних, можуть не збігатися з адміністративним поділом. Але суспільно географічна регіоналізація країни повинна певною мірою враховувати існуючий адміністративно-територіальний устрій [1, с. 61].

Адміністративно-територіальний устрій - це законодавчо закріплена система поділу держави на територіальні утворення, відповідно до яких здійснюється організація та функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування. Особливістю адміністративно-територіального устрою України є політичні регіональні відмінності у принципах його створення, що пов’язане з тим, що ці окремі регіони були протягом недавньої історії включені до адміністративних систем різних країн.

Вочевидь, що реформування адміністративно-територіального устрою повинне базуватися на певних принципах, які сприяють поліпшенню стандартів життя, наближають надання певних послуг населенню, сприяють розвитку місцевого самоврядування [6, с. 4].

Згідно з проектом Закону України "Про територіальний устрій", реформування територіального устрою має здійснюватися "знизу догори", тобто перетворення відбуватимуться на рівні громад та районів. При цьому слід зазначити, що, акцентуючи увагу на проведені реформ, неабияка увага повинна бути приділена аналізу наявної ситуації в тих територіальних утвореннях, які у своїй більшості розташовані в сільській місцевості.

Офіційним джерелом даних для здійснення аналізу сьогодні є статистичні збірники, які готуються територіальними підрозділами Державного комітету статистики України.

Проведемо аналіз соціально-економічної диференціації регіонів України за наступними показниками:

1)  регіональний валовий продукт

2)      індекс споживчих цін

)        рівень інвестицій в економіку регіону

)        рівень безробіття

1)  Визначимо рівень розбіжності між регіонами з найбільшим та найменшим показником валового регіонального продукту:

На регіональному рівні узагальнюючим показником, який характеризує рівень розвитку економіки регіону, є валовий регіональний продукт (ВРП) .

Валовий регіональний продукт у ринкових цінах визначається як сума валової доданої вартості усіх видів економічної діяльності, включаючи чисті податки на продукти.

Валова додана вартість розраховується як різниця між випуском та проміжним споживанням кожного виду економічної діяльності, зменшена на величину оплати послуг фінансових посередників. Вона містить у собі первинні доходи, що створюються учасниками виробництва.

Чисті податки - це податки на продукти за виключенням субсидій на продукти.

Податки на продукти - це податки, які справляються пропорційно кількості або вартості товарів і послуг, вироблених, реалізованих або імпортованих виробничою одиницею-резидентом. До них відносяться податок на додану вартість, акцизний збір, імпортні та експортні мита, податок з реклами, готельний збір, єдиний податок на підприємницьку діяльність, збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства, митні збори, відрахування від плати за транзит природного газу, нафти та аміаку через територію України тощо.

Субсидії на продукти - це, перш за все, субсидії, які надаються пропорційно кількості або вартості продуктів та послуг, реалізованих на внутрішньому ринку або експортованих виробничою одиницею-резидентом. Вони включають відшкодування із державного та місцевих бюджетів підприємствам у порядку державного регулювання цін на сільськогосподарську та іншу продукцію. Другий різновид таких субсидій призначається для покриття поточних збитків підприємств (зокрема, житлово-комунального господарства, установ культури тощо), поліпшення їхнього фінансового становища шляхом поповнення оборотних коштів або компенсації окремих витрат.

Таблиця 3.1.

Аналіз диференціації розміру валового регіонального продукту за регіонами в 2014 році [27]

Розбіжності між найбільш благополучними і найбільш проблемними регіонами, районами, містами обчислюємо за формулою (1):

Таким чином, розбіжність між регіонами за обсягом валового регіонального продукту становить більш ніж 25 разів.

Середнє значення регіонального валового продукту визначаємо за формулою (2):

 млн. грн.

Середнє квадратичне відхилення визначаємо за формулою (3):

 млн. грн.

Коефіцієнт варіації визначаємо за формулою (4):

Таким чином, регіони України є неоднорідними за розміром валового регіонального продукту, різниця між найбільш розвиненими і найменш розвиненими регіонами України більша, ніж в 25 разів.

Це обумовлено тим, що структура промислового комплексу регіонів за останні роки не зазнала вагомих змін, тому для більшості регіонів вирішальне значення продовжує відігравати одна-дві галузі. Так, пріоритетною галуззю промислового виробництва для 16 реґіонів є харчова промисловість та перероблення сільськогосподарських продуктів; для Дніпропетровської, Запорізької та Донецької областей - металургія та оброблення металу; для Закарпатської та Сумської областей - машинобудування, для Луганської та Полтавської областей - виробництво коксу, продуктів нафтопереробки та ядерного палива; для Івано-Франківської, Миколаївської, Рівненської областей та м. Севастополь - виробництво та розподілення електроенергії, газу та води.

Найбільш розвиненими промисловими регіонами є Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська, Полтавська, Харківська області та м. Київ

Найменш розвиненою є промисловість Волинської, Закарпатської, Кіровоградської, Тернопільської, Херсонської, Чернівецької областей та м. Севастополь.

) Визначимо рівень розбіжності між регіонами за показником індексу споживчих цін

Індекс споживчих цін (ІСЦ) характеризує зміни у часі загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання. Він є показником зміни вартості фіксованого набору споживчих товарів та послуг у поточному періоді до його вартості у базисному періоді.

ІСЦ є найважливішим показником, який характеризує інфляційні процеси в економіці країни і використовується для вирішення багатьох питань державної політики, аналізу і прогнозу цінових процесів в економіці, перегляду розмірів грошових доходів та мінімальних соціальних гарантій населення, рішення правових спорів, перерахунку показників системи національних рахунків у постійні ціни.

Побудова ІСЦ складається з наступних етапів:

·        визначення регіонів та базових підприємств для реєстрації цін (тарифів);

·        формування споживчого набору товарів (послуг) - представників;

·        визначення порядку збору інформації про ціни і тарифи (період, періодичність, інструментарій);

·        визначення формули розрахунків;

·        формування бази зважування;

·        розрахунок середніх цін та індивідуальних індексів цін.

Спостереження за змінами цін (тарифів) проводиться в усіх регіонах країни. Інформація про ціни (тарифи) збирається в обласних центрах, містах Києві, Сімферополі, Севастополі та інших адміністративно-територіальних одиницях, які відібрані з урахуванням чисельності міського населення, а також представництва у соціально-економічному і географічному положенні регіонів та фактору насиченості споживчого ринку товарами і послугами.

Відбір базових підприємств здійснюється спеціалістами територіальних органів державної статистики. При цьому до спостереження залучаються підприємства торгівлі та сфери послуг усіх форм власності та ринки, розташовані як у центральних районах адміністративно-територіальної одиниці, так і віддалені від центру та різні за розмірами (великі, середні, дрібні). Для забезпечення репрезентативності базових підприємств використовуються дані статистики торгівлі щодо розподілу роздрібного товарообороту за формами власності та обстеження умов життя домогосподарств щодо грошових витрат на купівлю товарів та отримання платних послуг за місцем придбання. Структура відібраних базових підприємств переглядається щорічно.

Таблиця 3.2.

Аналіз диференціації індексів споживчих цін за регіонами в 2014 році [27]

Розбіжності між найбільш благополучними і найбільш проблемними регіонами, районами, містами обчислюємо за формулою (1):

Середнє значення індексу споживчих цін визначаємо за формулою (2):

Середнє квадратичне відхилення визначаємо за формулою (3):

Коефіцієнт варіації визначаємо за формулою (4):

Таким чином, регіони України є однорідними за показником індексу споживчих цін.

) Визначимо рівень розбіжності між регіонами за показником прямих інвестицій в економіку регіонів

Інвестиція - господарська операція, яка передбачає придбання основних фондів, нематеріальних активів, корпоративних прав та цінних паперів в обмін на кошти або майно. Інвестиції поділяються на капітальні, фінансові та реінвестиції.

Інвестиції в об'єкти підприємницької діяльності здійснюються в різних формах. З метою обліку, аналізу та планування інвестиції класифікуються за різними ознаками:

За об'єктами вкладень розрізняють реальні та фінансові інвестиції. Під реальними інвестиціями розуміють вкладення коштів у реальні активи: як матеріальні, так і нематеріальні (інноваційні інвестиції). Під фінансовими інвестиціями розуміють вкладення коштів у різні фінансові активи, серед яких найбільш значну частку посідають вкладення у цінні папери.

За характером участі в інвестуванні розрізняють прямі і непрямі інвестиції. Під прямими інвестиціями розуміється безпосереднє вкладення коштів інвестором в об'єкти інвестування. Під непрямими інвестиціями розуміється інвестування, опосередковане іншими особами (інвестиційними або фінансовими посередниками).

За періодом інвестування розрізняють короткострокові та довгострокові інвестиції. Під короткостроковими інвестиціями розуміють звичайно вкладення капіталу на період не більше одного року (наприклад, короткострокові депозитні внески, купівля короткострокових ощадних сертифікатів тощо). Під довгостроковими інвестиціями розуміють вкладення капіталу на період більше одного року.

За формами власності інвесторів розрізняють інвестиції приватні (акціонерні), державні, іноземні та спільні.

За регіональною ознакою розрізняють внутрішньодержавні та закордонні інвестиції. Під внутрішніми інвестиціями розуміють вкладення коштів у об'єкти інвестування, розміщені в межах даної країни. Під інвестиціями за кордоном (іноземні інвестиції) розуміють вкладення коштів у об'єкти інвестування, розміщені за межами даної країни.

У 2014р. в економіку України іноземними інвесторами вкладено 6473,1 млн.дол. США прямих інвестицій (акціонерного капіталу).

Обсяг унесених з початку інвестування в економіку України прямих іноземних інвестицій (акціонерного капіталу) на 31 грудня 2014р. становив 49362,3 млн.дол. США, що на 10,2% більше обсягів інвестицій на початок 2014р., та в розрахунку на одну особу становив 1084,3 дол. З країн ЄС унесено 39411,2 млн.дол. інвестицій (79,9% загального обсягу акціонерного капіталу), із країн СНД - 4011,3 млн.дол. (8,1%), з інших країн світу - 5939,8 млн.дол. (12,0%).

Інвестиції надійшли зі 128 країн світу. До десятки основних країн-інвесторів, на які припадає більше 83% загального обсягу прямих інвестицій, входять: Кіпр - 12645,5 млн.дол., Німеччина - 7386,4 млн.дол., Нідерланди - 4822,8 млн.дол., Російська Федерація - 3594,5 млн.дол., Австрія - 3423,1 млн.дол., Велика Британія - 2508,2 млн.дол., Франція - 2230,7 млн.дол., Швеція - 1744,0 млн.дол., Віргінські Острови (Брит.) - 1607,0 млн.дол. та США - 1043,1 млн.дол.

У фінансових установах акумульовано 16318,5 млн.дол. (33,1% загального обсягу) прямих інвестицій. На підприємствах промисловості зосереджено 15238,6 млн.дол. (30,9%), у т.ч. переробної - 13056,8 млн.дол. та добувної - 1492,4 млн.дол. Серед галузей переробної промисловості у металургійне виробництво та виробництво готових металевих виробів унесено 6084,2 млн.дол. прямих інвестицій, у виробництво харчових продуктів, напоїв і тютюнових виробів - 2065,7 млн.дол., хімічну та нафтохімічну промисловість - 1375,8 млн.дол., машинобудування - 1226,0 млн.дол., виробництво іншої неметалевої мінеральної продукції - 893,0 млн.дол. В організації, що здійснюють операції з нерухомим майном, оренду, інжиніринг та надання послуг підприємцям, унесено 5721,5 млн.дол. (11,6%), у підприємства торгівлі, ремонту автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку - 5193,5 млн.дол. (10,5%).

Заборгованість українських підприємств за кредитами та позиками, торговими кредитами та іншими зобов’язаннями (борговими інструментами) перед прямими іноземними інвесторами на 31 грудня 2014р. становила 7960,0 млн.дол.

Загальний обсяг прямих іноземних інвестицій (акціонерного капіталу та боргових інструментів) на 31 грудня 2014р. становив 57322,3 млн.дол.

Таблиця 3.3.

Аналіз диференціації прямих інвестицій в економіку за регіонами в 2014 році [27]

Розбіжності між найбільш благополучними і найбільш проблемними регіонами, районами, містами обчислюємо за формулою (1):

Середнє значення індексу споживчих цін визначаємо за формулою (2):

 млн. дол.

Середнє квадратичне відхилення визначаємо за формулою (3):

Коефіцієнт варіації визначаємо за формулою (4):

Таким чином, регіони України є неоднорідними за показником прямих інвестицій в економіку. Розміри інвестицій в найбільш благополучні регіони перевищує інвестиції в неблагополучні регіони в 395,13 разів.

Існує велика різниця у інвестиційній привабливості регіонів для іноземних інвестицій. Найвищий інвестиційний рейтинг має м. Київ (його частка становить понад третину всіх іноземних інвестицій), а також Дніпропетровська, Київська, Запорізька, Донецька, Одеська області. Водночас питома вага у загальному обсязі іноземних інвестицій 6 регіонів становить менше 1 %.

4)  Визначимо рівень розбіжності між регіонами за рівнем безробіття:

Ринок праці - це невід’ємна складова частина системи ринкової економіки, система купівлі-продажу робочої сили, що забезпечує життєдіяльність економіки та залежить від багатьох факторів. Споживачами робочої сили як одного з основних ресурсів для виробництва товарів та послуг, виступають підприємства, установи та організації, а постачальниками - працездатні особи, які з метою забезпечення особистих потреб пропонують свою працю на ринку за ціною, що визначається відповідно до ринкової кон’юктури та відображається в заробітній платі [1, c. 156] .

Зайнятість характеризує чисельність працюючих осіб. Оскільки поняття зайнятості досить широке, облік чисельності зайнятих доповнюється даними про робочий час. Це доцільно робити для того, щоб виділить серед працюючого населення підгрупи залежно від участі в складі робочої сили.

Зайнятість включає не тільки роботу за заробітну плату, але також заради одержання прибутку чи сімейного доходу на власному підприємстві. До складу зайнятого населення не включаються особи , які виконували неоплачувану громадську чи добровільну роботу, та особи, які виконують тільки домашні обов’язки.

Відповідно до закону України «Про зайнятість населення» (стаття 2) безробітними «визначаються працездатні громадяни працездатного віку, які через відсутність роботи не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів і зареєстровані в державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові приступити до підходящої роботи».

Безробіття - це стан ринку робочої сили за умов, коли пропозиція робочої сили перевищує попит на неї [1, c. 156] .

Безробіття - це соціально-економічне явище, при якому частина робочої сили (економічно активного населення) не зайнята у виробництві товарів і послуг. Безробітні поряд із зайнятими формують робочу силу країни. У реальному економічному житті безробіття виступає як перевищення пропозиції робочої сили над попитом на неї [5, c. 206]..

До безробітному за визначенням МОП (Міжнародна Організація Праці) відноситься індивід, який [7, c. 210]:

) не має роботи на даний момент, тобто не працювали за плату за наймом або на власному підприємстві, як це передбачено міжнародним визначенням зайнятості;

) робить конкретні та активні спроби знайти роботу;

) у даний момент готовий приступити до роботи, тобто почати працювати за плату за наймом або на власному підприємстві протягом звітного періоду.

До безробітних, згідно зі статистикою багатьох розвинених країн, відносяться особи, які не зайняті на момент проведення опитування щодо статусу їхніх зайнятості, що робить спроби знайти роботу протягом попередніх чотирьох тижнів та зареєстровані на біржі праці.

Таблиця 3.4

Аналіз диференціації рівня безробіття за регіонами в 2014 році [27]

Розбіжності між найбільш благополучними і найбільш проблемними регіонами обчислюємо за формулою (1):

Середнє значення рівня безробіття визначаємо за формулою (2):

 %

Середнє квадратичне відхилення визначаємо за формулою (3):

 %

Коефіцієнт варіації визначаємо за формулою (4):

Бачимо, що регіони України є досить однорідними за рівнем безробіття. Найбільший рівень безробіття спостерігається в Західних областях України, що зумовлено їх соціально-економічним становищем.

Рівень безробіття в Україні за 2014 р. був одним з найнижчих в Європі, проте ці дані враховують лише офіційно зареєстрованих безробітних, і є зовсім не точними, щодо реального рівня безробіття в країні.

ВИСНОВКИ

Соціально-економічна дезінтеграція - це процес, що характеризує зміну внутрішньої консолідованості економічного простору, виражається в ослабленні міжрегіональних економічних зв'язків внаслідок посилення замкнутості регіональних господарських комплексів чи збільшення ролі зовнішньоекономічних зв'язків, що заміняють міжрегіональні зв'язки всередині країни. Обидва ці прояви дезінтеграції створюють загрозу цілісності країни.

Початок ослаблення міжрегіональної соціально-економічної взаємодії в Україні співпадає у часі з початком глибинної кризи 1990-х років. В умовах загального спаду промислового виробництва, розриву сформованих зв'язків споживачів і постачальників, непослідовності державної політики кризові явища початкового періоду незалежності призвели не тільки до перебудови власне економіки регіонів, але й до кардинальної зміни умов життєдіяльності, а також деформацій у суспільній свідомості, способі життя тощо.

Обсяг міжрегіонального товарообміну знизився набагато більше, ніж обсяги виробництва; значно скоротився міжрегіональний пасажирооборот (особливо повітряним транспортом), що було ознакою дезінтеграції гуманітарного простору. Відсутність достовірної інформації, висока політизація економіки і часто неадекватне відображення ситуації засобами масової інформації призвели до виникнення вогнищ соціальної напруженості, що вилилися в деяких регіонах у відкриті конфлікти.

З початком лібералізації економіки, зміни форм власності у реальному секторі економіки зародився яскраво виражений фінансово-спекулятивний характер управління, більш характерний для сфери торгівлі. У реальному секторі економіки часовий цикл від моменту інвестицій у розвиток виробництва до одержання прибутку завжди значно довший, ніж у фінансово-торговій сфері; з іншого боку, швидкий доход у реальному секторі приносить розпродаж устаткування й інших матеріальних активів, згортання програм модернізації, закриття нерентабельних виробництв, переобладнання приміщень тощо. Перенесення фінансово-торгової логіки на реальний сектор економіки призвів до масового згортання виробництва, порушення господарських зв'язків, постійних збоїв у суміжних галузях, - почалася дезінтеграція соціально-економічного простору, спричинена внутрішніми чинниками. В цьому і криється головна причина зародження в Україні "грабіжницького капіталізму"; неконтрольований державою спекулятивний підхід до управління реальним сектором економіки деструктивний і соціально небезпечний і сприяє розширеному відтворенню кримінального бізнесу.

Першопричинами посилення регіональних дезінтеграційних тенденцій після початку економічного зростання у 2000 р. були не стільки прагнення регіональних лідерів до економічної і політичної самостійності, скільки відсутність ефективно діючого Центру.

З проявами просторової дезінтеграції безпосередньо пов’язане також посилення регіональної диференціації та неоднорідності економічного розвитку. Регіональні нерівномірності потенціалу цілком закономірно спричинили прискорене зростання одних регіонів на фоні хронічного відставання інших. Так, внесок Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Луганської, Одеської, Харківський областей у формування ВВП України перевищує 40%; на ці регіони припадає понад 65% обсягу реалізованої промислової продукції; розрив у показниках реалізованої продукції на душу населення надзвичайно великий і не демонструє тенденції до зниження. Вищий рівень економічного розвитку обумовлює різний ступінь участі у наповненні державного бюджету, а також наявність кращих соціальних показників: рівня доходів населення, безробіття тощо.

Подібна ситуація закономірно формує об'єктивні регіональні протиріччя - між індустріально більш розвиненими і менш розвиненими регіонами - і викликає гостру реакцію територіальної влади .

Регіональна соціально-економічна дезінтеграція України визначила скорочення обігу матеріальних і трудових ресурсів, замикання їх руху внутрішньорегіональними масштабами, все популярнішими стають методи штучного “замикання” фінансових потоків у тому числі адміністративним способом, посилюється прагнення до продовольчого самозабезпечення тощо. Все це створює підґрунтя для подальшої суспільно-політичної дезінтеграції України.

Дезінтеграційні явища в економіці України значною мірою пов’язані з глобалізаційними процесами у світі; посилюється залежність регіонів, особливо індустріальних, від світового господарства, орієнтація на зовнішній ринок, мінерально-сировинна експортна спеціалізація тощо. Крім того, специфіка товарної і географічної структури зовнішньої торгівлі регіонів ставить її перспективи у залежність від політичної ситуації у країні-імпортері та відносин України з нею.

Зазначені дезінтеграційні тенденції у соціально-економічному розвитку регіонів становлять безпосередню загрозу економічній безпеці і територіальній цілісності держави. У цьому напрямку актуальним виступає налагодження міжрегіонального співробітництва областей, посилення вертикального і горизонтального технологічного кооперування підприємств, обміну кадрами, інноваційними розробками тощо, у чому держава повинна відігравати роль активного посередника.

Саме зміцнення міжрегіональних господарських зв’язків на основі поглиблення регіональної і галузевої спеціалізації дозволяє якнайповніше розкрити і задіяти внутрішній потенціал територій, а також забезпечити повноцінне інтегрування регіонів України у єдиний національний економічний комплекс. За таких умов міжрегіональна економічна інтеграція потребує зведення в ранг державної політики, розробки заходів на державному рівні, здатних прискорити взаємовигідне співробітництво регіонів, забезпечити розвиток внутрішнього ринку та повноцінний вихід на зовнішній ринок

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.       Беляевский И.К. и др. Статистика рынка товаров и услуг. - М.: Финансы и статистика, 2008.

2.      Борисова С.И. Планирование статистической деятельности в органах государственной власти // Вопросы статистики. - 2000. - № 7. - С. 66-69.

.        Гинзбург А.И. Статистика. - СПб: Питер, 2003

.        Голуб Л.А. Социально-экономическая статистика: Учеб. пособие для студентов высших учебных заведений. - М.:Гуманит. Изд. Центр ВЛАДОС , 2001.

.        Гореева Н. М., Демидова Л. Н., Клизогуб Л. М., Орєхов С. А. Статистика в схемах и таблицях. - Эксмо, 2007 г.

.        Громыко Г.Л. и др. - М.: ИНФРА - М, 2007.-480с.

.        Гусаров В.М. Статистика: Учеб. пособие для вузов - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2007.- 436с.

.        Елисеева И.И., Юзбашев М.М. Учебник. Общая теория статистики. 4-е издание. - М.: Финансы и статистика. 2007. - 480с.

.        Ефимова М.Ф., Петрова Е.П., Румянцев В.Н. Общая теория статистики. - М.: ИНФРА - М, 2-е издание. 2007. - 413с.

.        Курс социально-экономической статистики: Учебник для вузов/Под ред. проф. М.Г. Назарова. - М.: Финстатинформ, ЮНИТИ-ДАНА, 2000. - 771 с.

.        Назаров М.Г. Статистика. Учебно-практическое пособие. - Питер, 2009 г.

.        Орлов А. И. Прикладная статистика. Учебник. - М.: Экзамен, 2006.

.        Пашинцева Н.И. О международном сотрудничестве по вопросам распространения статистической информации // Вопросы статистики. - 2000. - № 5.

.        Переяслова И.Г., Колбачева Е.Б. Основы статистики. Серия „Учебники, учебные пособия”. - Ростов н/Д: Феникс, 1999. - 320 с.

.        Практикум по статистике. Учебное пособие. Зинченко А.П., Шибалкин А.Е, Тарасова О.Б., Шайкина Е.В. - М.: Колос, 2007. - 319с.

.        Рафикова Н.Т. Основы статистики - Уфа, 2008.

.        Салин В. Н., Чурилова Э. Ю. Курс теории статистики для подготовки специалистов финансово-экономического профиля. - Финансы и статистика, 2006 г.

.        Сиденко А.В., Матвеева В.М. Практикум по социально-экономической статистике. - М.: Издательство <Дело и сервис>, 1998. - 144 с.

.        Система показателей социальной статистики: концепция, методология, практика. - М.: ИСЭПН РАН, 1991.

.        Статистика: Підруч./С. С. Герасименко, А. В. Головач, А. М. Єріна та ін.; 2-ге вид., перероб. і доп. - К.: КНЕУ, 2000. - 467 с.

.        Социально-экономическая статистика: Практикум/Под ред. В.Н. Салина, Е.П. Шпаковской: Учеб. пособие. - М.: Финансы и статистика, 2003. - 1921 с.

.        Социально-экономическая статистика: Учебник для вузов/ Под ред. проф. Б.И. Башкатова. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2002. - 703 с.

.        Теория статистики: Учебник/Под ред. проф. Р.А. Шмойловой. - Финансы и статистика, 1996.-464 с.

.        Филимонов В.С. Гуртовник Е.А. Практикум по статистике. М.: - Финансы и статистика, 2007.

.        Щербина Л. В. Общая теория статистики. - Эксмо, 2008 г.

.        Экономическая статистика. Учебник. Иванов Ю.Н., Казаринова С.Е., 2008.

.        www.ukrstat.gov.ua - Державний комітет статистики України.

.        www.rada.gov.ua - Сервер Верховної Ради України.

.        Макроэкономические показатели в украине (статистика и аналитика). - http://macrostat.nm.ru/

.        Методика оцінки міжрегіональної та внутрішньорегіональної диференціації соціально-економічного розвитку регіонів. - http://ovu.com.ua/articles/1279-pro-zaprovadzhennya-otsinki-mizhregionalnoyi-ta-vn