Аналіз ознак суб’єкта злочину
Вступ
Субєкт - слово латинського походження (subjectus - той, що знаходиться в основі). У теорії права субєктом є носій прав і обовязків, учасник правовідносин. У кримінальному праві - особа, яка вчинила злочин і підлягає кримінальній відповідальності.
Питання субєкта злочину є досить важливим і актуальним у кримінальному праві, адже субєкт злочину є одним з елементів складу злочину як підстави кримінальної відповідальності. Без встановлення субєкта злочину неможливо притягнути до кримінальної відповідальності винних у вчиненні суспільно небезпечного діяння.
квітня 2001 року був прийнятий Кримінальний кодекс України, який вступив у дію з 1 вересня 2001 року. Розділ 4 Кодексу « Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності ( субєкт злочину)» визначає поняття та ознаки субєкта злочину. Відповідно до ст. 18 Кодексу субєктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність.
Предметом курсової роботи є визначення поняття, видів субєкта злочину та його ознак.
Тому актуальність даної теми полягає в тому, що більш повне, чітке визначення, дослідження субєкта злочину дає можливість більш повно та якісно виконувати завдання кримінального права відповідно до вимог та потреб, які склалися в сучасному суспільстві.
Метою роботи є дослідження ознак субєкта злочину. Це є фізична особа, адже лише вона може бути притягнена до кримінальної відповідальності та підлягати покаранню відповідно до принципу індивідуалізації відповідальності. Ця особа є осудною та досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність.
1. Поняття субєкта злочину
Субєктом злочину визнається фізична осудна особа, яка вчинила злочин, з якого відповідно до Кримінального кодексу може наставати кримінальна відповідальність. У Загальній частині Кримінального кодексу виділено спеціальний розділ IV «Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (субєкт злочину)». Субєкт злочину є одним із елементів складу злочину, тому його відсутність виключає кримінальну відповідальність. Тут маються на увазі випадки, коли особа, яка вчинила злочин, не може бути визнаною субєктом злочину у звязку з відсутністю певної ознаки.
Субєкт злочину як елемент складу злочину характеризується трьома обовязковими ознаками: фізична особа, осудна, яка досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Лише за наявності всіх цих ознак особа може підлягати кримінальній відповідальності.
1.1 Субєкт злочину - фізична особа
У стародавні та середньовічні часи субєктом злочину могли виступати і речі, тварини, птахи, проте на теренах України таких випадків практично не зафіксовано. А от у державах Західної Європи в Середньовіччі були досить поширеними суди над тваринами: світські суди судили тварин, які завдали смерть людині, а духовні - тварин, які були визнані джерелом громадських бід. Лише у Франції в XII - XVII було винесено більше ста смертних вироків тваринам.
Відповідно до законодавства України особою, відповідальною за вчинення суспільно небезпечного діяння - субєктом злочину - може бути лише фізична особа. Тобто законодавець притримується принципу індивідуальної відповідальності. Цей принцип також закріплений і в ст. 6, 7, 8 Кримінального кодексу, відповідно до яких кримінальну відповідальність можуть нести громадяни, іноземці, особи без громадянства. Із цього випливає, що субєктом злочину не може бути визнана юридична особа (установа, підприємство, організація). Адже це суперечило б не лише положенням цих статей, а й принципу індивідуальної відповідальності.
Питання щодо юридичної відповідальності юридичних осіб є дискусійним у кримінальному праві. Існує ряд держав, де існує кримінальна відповідальність юридичних осіб. До них можуть застосовуватися штраф, ліквідація тощо. 1978р. Європейський комітет з проблем злочинності Ради Європи рекомендував європейським державам визнати юридичних осіб субєктами кримінальної відповідальності за екологічні злочини. Це дало б можливість застосовувати до них крім штрафу заборону діяльності. Такими рекомендаціями скористалися США, Франція, Німеччина, Канада, де передбачено кримінальну відповідальність юридичних осіб. Так, у США юридична особа може бути притягнена до кримінальної відповідальності за невиконання покладених на неї спеціальних обовязків, за результати винних дій рад директорів, за протиправну поведінку агента юридичної особи, який діяв в її інтересах. Покарання за вчинення таких дій має майновий характер - це штраф і конфіскація майна, арешт. У французькому законодавстві кримінальна відповідальність юридичних осіб є додатковою: юридичні особи можуть бути притягнені до кримінальної відповідальності разом із фізичними особами, а не замість них.
Проте, більшість держав не втілила рекомендації Ради Європи, адже вона не відповідає принципу індивідуальної відповідальності особи за вчинений злочин та наявності вини фізичної особи. Крім того, до юридичних осіб за вчинені злочини можуть бути застосовані заходи інших галузей права (адміністративного, цивільного, господарського), зокрема, штраф, заборона чи обмеження діяльності.
Якщо в діях юридичної особи наявні ознаки складу злочину, то кримінальну відповідальність повинні нести конкретні фізичні особи, винні у вчиненні конкретного злочину. Так, наприклад, за ухилення від сплати податків, зборів (обовязкових платежів) (ст. 212 КК) чи за незаконне використання знака для товарів і послуг, фірмового найменування, кваліфікованого зазначення проходження товару (ст. 227 КК) повинні нести відповідальність конкретні винні у вчиненні злочину фізичні особи, а не юридична особа в цілому.
Визнання юридичної особи субєктом злочину потягло б за собою ряд колізій у кримінальному праві: втратили б своє значення осудність, вина та інші фундаментальні інститути кримінального прав, адже їх ніяк не можна застосувати до такого субєкта злочину.
У юридичній літературі зустрічалися пропозиції стосовно передбачення в новому Кримінальному кодексі України відповідальності юридичних осіб, але вони не знайшли підтримки законодавця.
Закон України «Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень» від 11 червня 2009 року, передбачав притягнення юридичних осіб до відповідальності за вчинення злочинів, передбачених статтями 209, частиною першою або другою статей 235-4, 235-5, статтями 258-5, 364, 365, 368, 369 і 376 Кримінального кодексу України. Відповідно до ст. 3 цього Закону, до юридичних осіб можуть застосовуватися такі види стягнень, як штраф, заборона займатися певним видом діяльності, конфіскація майна та ліквідація юридичної особи. Але цей Закон був визнаним таким, що втратив чинність, на підставі Закону України «Про визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України щодо запобігання та протидії корупції» від 21 грудня 2010 року.
Тому на сьогодні субєктом злочину в Україні можуть бути лише фізичні особи.
У науці кримінального права потрібно розрізняти такі поняття, як «субєкт злочину» та «особа злочинця». Адже субєкт злочину є одним із елементів складу злочину. Субєктом злочину відповідно до кримінального законодавства є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність. А поняття «особа злочинця» є ширшим, воно охоплює коло соціально значимих властивостей, звязків, відносин, індивідуальних особливостей які характеризують людину, яка вчинила злочин. На відміну від субєкта злочину, ознаки особи злочинця не входять до складу субєкта злочину. Поняття «особа злочинця» є як кримінально-правовою, так і соціально-правовою категорією. З поняттям «особа злочинця» повязано багато положень Кримінального кодексу. Так, особу злочинця потрібно враховувати при призначенні покарання, окремі ознаки особи злочинця визначаються як обставини, що помякшують (ст. 67 Кодексу), обтяжують покарання (ст. 67 Кодексу), підстави звільнення від покарання та його відбування. Поняттям «особа злочинця» користується наука кримінологія.
1.2 Поняття осудності та її критерії
Наступною обовязковою ознакою субєкта злочину є осудність. Як кримінально- правове поняття осудність у Кримінальному кодексі 1960 року не визначалась. У ч.1 ст. 19 діючого Кримінального кодексу зазначено, що осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати своє діяння (дію чи бездіяльність) та керувати ними. Тобто осудною може бути особа, наділена свідомістю та волею, яка усвідомлює свою поведінку й може нею керувати. Осудна особа може усвідомлювати фактичний бік, суспільну небезпечність своєї поведінки, їх зміст, наслідки та причинний звязок між діянням та наслідками. Осудність є передумовою вини, а без наявності вини не може бути кримінальної відповідальності та покарання.
Стан осудності є нормою психіки людини. Тому питання щодо осудності особи виникає лише при наявності сумнівів щодо психічного здоровя особи. Питання щодо осудності особи може виникати лише у звязку із вчиненням нею злочину, коли необхідно оцінити здатність особи усвідомлювати суспільно небезпечний характер свого діяння, його суспільно небезпечні наслідки, керувати ними. Лише за таких умов призначене покарання спонукає особу не скоювати нових злочинів, визначає поведінку особи. Відповідно до ч. 2 ст. 50 Кримінального кодексу покарання «має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами». Адже недоцільно й неефективно було б притягувати до кримінальної відповідальності особу, яка не розуміє фактичної сторони своїх дій (бездіяльності), не може ними керувати.
Із цього випливає, що осудність характеризується двома критеріями: медичним та юридичним. Медичним критерієм є відсутність у особи хронічної психічної хвороби, тимчасового розладу психічної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану психіки (абстиненція при наркоманії, важка форма психастенії тощо). Юридичний критерій осудності полягає у здатності особи усвідомлювати свої дії (інтелектуальна ознака юридичного критерію) та керувати ними (вольова ознака).
Отже, лише за наявності цих двох критеріїв (встановлення юридичного критерію на підставі хоча б однієї з ознак медичного критерію) особа може бути визнана осудною. Особа визнається осудною (обмежено осудною, неосудною) судом на підставі висновку судово - психологічної експертизи.
1.3 Вік як обовязкова ознака субєкта злочину
Досягнення віку кримінальної відповідальності є однією із загальних умов притягнення особи до кримінальної відповідальності. Вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність, встановлюється на момент вчинення злочину. Ч.1 ст. 22 Кримінального кодексу визначає, що кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років. Це загальний вік кримінальної відповідальності. У ч.2 ст. 22 Кримінального кодексу дано перелік злочинів, за вчинення яких настає кримінальна відповідальність з 14 років. Це знижений вік кримінальної відповідальності. Також існує ряд злочинів, за вчинення яких може наставати кримінальна відповідальність з 18 років - підвищений вік кримінальної відповідальності. Тому дуже важливо при розслідуванні кримінальної справи встановити точний вік особи (число, місяць та рік народження). Зазвичай вік особи, яка притягується до кримінальної відповідальності, визначається по свідоцтву про народження, паспорту чи іншому документу. При цьому днем настання відповідного віку є не день народження особи, а наступний за цим днем. Але якщо встановити вік особи за документами неможливо, то він визначається експертним шляхом. Якщо експертиза визначає час народження особи з точністю до місяця, то днем народження особи вважається останній день цього місяця, а якщо з точністю до року - останній день цього року. Якщо з точністю до кількох років, наприклад, 1975 - 1977 рр., то останній день останнього із вказаних років - 31 грудня 1977р. у цьому прикладі.
Кримінальний кодекс України визначає мінімальну вікову межу кримінальної відповідальності, виходячи з психофізіологічних особливостей неповнолітніх, враховуючи дані педагогіки, фізіології, загальної ті вікової психології.
У п. 41 Мінімальних стандартних правил ООН стосовно відправлення правосуддя щодо неповнолітніх («Пекінських правил») зазначено, що нижня межа віку кримінальної відповідальності «не повинна встановлюватись на надто низькому рівні, враховуючи аспекти емоційної, духовної та інтелектуальної зрілості». Сучасний підхід полягає у здатності особи уже в такому віці перенести повязані з кримінальною відповідальністю моральні й психологічні аспекти, у визначені можливості прагнення особи в силу її індивідуальних особливостей, сприйняття, розуміння відповідальності за суспільно небезпечне діяння. Тобто йдеться про здатність особи усвідомлювати суспільно-небезпечний характер свого діяння (інтелектуальний критерій) та можливості керувати своїми діями, приймати відповідні рішення ( вольовий критерій), що набувається з досягненням певного віку. Мінімальна межа віку кримінальної відповідальності у різних країнах може відрізнятися. Наприклад, в Ірані - 6 років, у Франції - 13 років, у Шотландії - 16 років. Це залежить від культурних особливостей країни, ряду інших факторів.
Перелік злочинів, відповідальність за які настає з 14 років, у Кримінальному кодексі України значно розширений порівняно з Кримінальним кодексом 1960 року. Він включає злочини, передбачені в 37 статтях, (а попередній називав 28 статей), які знаходяться в тринадцяти розділах Особливої частини нині чинного Кримінального кодексу). Усі ці злочини є умисними, хоч їх кваліфіковані види в деяких випадках кваліфікуються необережною формою вини щодо наслідків.
Злочини, за які може наставати кримінальна відповідальність з 14 років, можна поділити на три групи:
) насильницькі злочини - умисне вбивство (ст. 115-117); посягання на життя державного чи громадського діяча, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, судді, народного засідателя чи присяжного у звязку з діяльністю, повязаною з наданням правової допомоги, представника іноземної держави (статті 112, 348, 379, 400, 443); умисне тяжке тілесне ушкодження (стаття 121, частина третя статей 345, 346, 350, 377, 398); умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (стаття 122, частина друга статей 345, 346, 350, 377, 398); зґвалтування (стаття 152); насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (стаття 153); бандитизм (стаття 257);
) майнові злочини - крадіжка ( статті 185, частина перша статей 262, 308), грабіж ( статті 186, 262, 308); розбій ( стаття 187, частина третя статей 262, 308); вимагання ( стаття 189, 262, 308); умисне знищення чи пошкодження майна (частина друга статей 194, 347, 352, 378, частини друга та третя статті 399); пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів (стаття 277); угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного морського чи річкового судна (стаття 278); незаконне заволодіння транспортним засобом (частини друга, третя статті 289);
) інші злочини - диверсія ( стаття 113); терористичний акт (стаття 258); захоплення заручників (статті 147, 349); хуліганство ( стаття 296).
Встановлення зниженого віку кримінальної відповідальності спричинене:
) можливістю уже в 14 років розуміти суспільну небезпечність діянь, зазначених в ч. 2 ст. 22 кримінального кодексу України;
) поширеністю цих злочинів серед підлітків;
) значною суспільною небезпечністю злочинів.
Крім цього, при вчиненні злочину неповнолітнім потрібно враховувати його індивідуальні особливості. Це, зокрема, розумова відсталість, у звязку з якою неповнолітній не міг повністю усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними. У цьому випадку треба констатувати відсутність його вини у вчиненні суспільного небезпечного діяння і як наслідок відсутність складу злочину.
Якщо ж у неповнолітнього частково збереглась здатність усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними, кримінальна відповідальність за вчинений ним злочин не виключається. На мою думку,якщо неповнолітній досяг віку кримінальної відповідальності, але внаслідок відставання у психічному розвитку не може усвідомлювати фактичну сторону, суспільну небезпечність свого діяння та (або) керувати ними, він має підлягати звільненню від кримінальної відповідальності. Але в Україні немає законодавчого вирішення цього питання. А от, наприклад, у ч.3 ст. 20 Кримінального кодексу Російської Федерації це передбачено. Відповідно до ч.1 ст. 97 Кримінального кодексу, неповнолітній, який уперше вчинив злочин невеликої тяжкості чи необережний злочин, може бути звільнений від кримінальної відповідальності, якщо його виправлення можливе без застосування покарання. У цих випадках до особи можуть бути застосовані заходи виховного характеру, передбачені ч.2 ст. 105 Кодексу.
Особа у віці 14 - 16 років не несе кримінальної відповідальності за злочини, за які встановлюється кримінальна відповідальність з 16 років, навіть якщо вона брала участь у цих злочинах як співучасник. Але у цьому випадку неповнолітній може нести кримінальну відповідальність, якщо в його діяннях наявний склад іншого злочину, за який може наставати кримінальна відповідальність з 14 років. Наприклад, якщо особа у віці 14 - 16 років брала участь разом з іншими особами, які досягли 16 років у примушуванні до виконання чи невиконання цивільно-правових зобовязань шляхом насильства, небезпечного для життя і здоровя (ст.355), то вона може відповідати лише за спричинення, наприклад, тяжкого тілесного ушкодження ( ст. 121).
Поряд із загальним і зниженим віком кримінальної відповідальності у кримінальному праві існує ще й поняття підвищеного віку - 18 років. У певних випадках кримінальну відповідальність за конкретні злочини можуть нести лише повнолітні особи, оскільки за характером цих злочинів їх можуть вчинити лише повнолітні особи. До таких злочинів відносяться, наприклад, втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність ( ст. 304), ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335) тощо.
Максимальний вік кримінальної відповідальності законодавцем не передбачений, тобто якщо особа похилого віку вчинила злочин, є осудною, вона нестиме кримінальну відповідальність за цей злочин. Але вік може бути врахований судом як помякшуюча обставина. Відповідно до ч. 2 ст. 64 Кримінального кодексу, довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, які досягли віку 65 років.
Крім того, вчинення злочину неповнолітнім також виступає як обставина, що помякшує покарання (п. 3 ч.1 ст. 66 Кримінального кодексу).
1.4 Спеціальний субєкт злочину
юридичний особа злочин кримінальний
Поруч із загальним субєктом злочину у кримінальному праві існує визначення спеціального субєкта, яке отримало своє нормативне визначення у ч.2 ст.18 Кримінального кодексу. Вивченню питання спеціального субєкта злочину присвятили свої праці багато вчених, зокрема, В.В. Устименко і С.А. Семенов, які проаналізували, узагальнили точки зору науковців на спеціальний суб'єкт злочину, його місце і роль серед елементів і ознак складу злочину в цілому. Адже думки вчених щодо визначення поняття спеціального субєкта злочину розходяться. Наприклад, А. М. Лазарєв вважає, що спеціальним субєктом є особа, якій разом із ознаками загальними ознаками притаманні й додаткові; Г. А. Левицький зазначає, що спеціальний субєкт - це особа, наділена певними ознаками, зазначеними в диспозиції статті. Я погоджуюсь із твердженням А. М. Лазарєва, адже ознаки спеціального субєкта є додатковими, факультативними, а ознаки загального субєкта є основними.
Ч. 2 ст. 18 Кримінального кодексу передбачено, що спеціальним субєктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, субєктом якого може бути лише певна особа. Оскільки такі ознаки є додатковими, не характерними для кожного субєкта злочину, вони визначаються у статтях Особливої частини Кримінального кодексу, при описі основного складу злочину. Наприклад, субєктами злочинів, передбачених статтями 111, 114 Кримінального кодексу, можуть бути лише громадяни України, злочинів, передбачених статтями 364 - 368 Кодексу - посадові особи, субєктами злочинів ст. 364-370 Кодексу - лише службові особи. У деяких випадках спеціальний субєкт злочину прямо не вказується у статті, але сам злочин передбачає його. Наприклад, у ст. 371 кодексу прямо не зазначено, хто може бути субєктом даного злочину, адже зрозуміло, що вчинити цей злочин можуть лише працівники правоохоронних органів, наділені повноваженнями застосовувати затримання, арешт чи тримання під вартою до осіб.
Трапляються випадки, коли ознаки спеціального субєкта використовуються законодавцем при визначенні кваліфікованих (особливо кваліфікованих) складів злочинів. Наприклад, ч. 2 ст. 368 Кримінального кодексу визначає кваліфікованою ознакою вчинення цього злочину службовою особою.
Тобто ознаки спеціального субєкта є обмежувальними, визначають, що певний злочин може вчинити не будь-яка особа, а лише така, що наділена спеціальними ознаками. Тому інші особи, які таких ознак не мають, не можуть нести відповідальність за злочин, у якому передбачений спеціальний субєкт. Але це не виключає їх відповідальності взагалі. Якщо, наприклад, в умисному вбивстві новонародженої дитини разом з матірю дитини брали участь інші особи, то вони нестимуть відповідальність не за ст. 117, а за ст. 115 - за просте чи навіть кваліфіковане вбивство.
2. Неосудність та її критерії
Антиподом осудності є неосудність . Відповідно до ч.2 ст. 19 Кримінального кодексу, неосудною визнається особа, яка не може усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. З цього випливає, що неосудність - це нездатність особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність)або керувати ними, спричинена розладом психічної діяльності особи. Вчинення неосудною особою злочину не тягне кримінальної відповідальності у звязку з відсутністю вини, хоча це діяння залишається кримінально протиправним (звісно, якщо відсутні обставини, що виключають злочинність діяння, передбачені в статтях 36-43 Кодексу). До неосудної особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру з врахуванням протиправності, суспільної небезпечності особи для запобігання нею вчинення інших діянь та її лікування. Такій особі може бути надана амбулаторна психіатрична допомога чи госпіталізація до психіатричного закладу.
Але таке визначення поняття неосудності не є однаковим у кримінальному законодавстві різних держав. Наприклад, у Кримінальному кодексі ФРН під поняття неосудності розуміється у двох значеннях: щодо віку особи й щодо стану її здоровя. Параграф 19 цього кодексу зазаначає, що «неосудним є той, хто при вчиненні суспільно небезпечного діяння не досяг 14 років», а у параграфі 20 зазаначено, що неосудною є особа через психічний розлад здоровя.
Положення закону, яке описує поняття неосудності, прийнято називати формулою неосудності (змішана формула неосудності), у розробку якої значний внесок зробив професор В. С. Трахтеров. Ця формула містить медичний і юридичний критерії, які визначають, обмежують поняття неосудності чіткими, визначеними законом рамками. Варто зазаначити, що неосудність, як і осудність особи визначається лише стосовно часу вчинення особою суспільно небезпечного діяння і лише у звязку з ним. А за межами такого діяння порушувати питання про неосудність особи неприпустимо.
Поняття неосудності розкривається за допомогою медичного (біологічного) та юридичного (психологічного) критеріїв.
2.1 Медичний критерій неосудності
Першою складовою поняття неосудності є медичний (біологічний) критерій. Він характеризується наявністю у особи одного з чотирьох розладів психіки, зазаначених у ч.2 ст. 19 Кодексу. До них належать:
) хронічна психічна хвороба;
) тимчасовий розлад психічної діяльності;
) недоумство;
) інший хворобливий стан психіки.
Під хронічною психічною хворобою розуміється постійне безперервне, важковиліковне чи невиліковне психічне захворювання, яке має здатність до прогресування, збільшення хворобливих проявів. До таких захворювань належать, наприклад, прогресивний параліч, шизофренія, епілепсія, параноя, енцифалітний психоз, прогресивний параліч, атеросклеротичний і старечий психози тощо. Ці захворювання зазвичай мають постійний, прогресуючий характер, хоча можливі й так звані світлі проміжки.
Тимчасовий розлад психічної діяльності - це психічне захворювання, що характеризується раптовим нападом психічної хвороби, швидким її розвитком, нетривалим перебігом, що закінчується одужанням. Тобто це гостре психічне завхорювання, яке проявляється у вигляді приступів. До них відносяться алкогольні психози, біла гарячка, різного типу патологічні афекти тощо.
Недоумство - це вид психічного захворювання, розумова недорозвиненість, яка може бути вродженою (олігофренія) чи набутою (деменція). Недоумство характеризується низьким рівнем чи повним занепадом інтелектуальної діяльності особи, повязаним з необоротними змінами центральної нервової системи. Це постійне відхилення у сфері розумових здібностей особи.
За характером прояву й ступенем тяжкості виділяють три ступені недоумства:
) ідіотія - найбільш тяжкий ступінь ураження розумової діяльності, скоріше повна її відсутність, це природжена глибока патологія;
) імбецильність - менш глибокий, але все ж далекий від норми ступінь недоумства, можуть спостерігатися окремі прояви розумової діяльності;
) дебільність - найбільш легкий ступінь недоумства, менш важка форма патології психічної діяльності. При цій формі недоумства зберігається здатність вимовляти окремі фрази, зберігається здатність елементарного сприймання, розуміння дійсності, здатність до простої праці.
Що стосується деменції (старече, травматичне недоумство), вона наступає внаслідок вікових змін, мозкових травм. Це набуті розлади психічної діяльності й на відміну від природженого недоумства характеризуються значним зниженням чи абсолютним розладом раніше нормальної психічної діяльності. За своїм характером такі розлади відносяться до хронічних психічних хвороб.
Визнання особи неосудною можливе лише за наявності медичного та юридичного критеріїв: встановлення однієї з ознак юридичного критерію на підставі хоча б однієї з ознак медичного критерію. Адже не кожна душевна хвороба обумовлює неосудність особи, а лише така, спричинює не усвідомлення особою своїх дій (бездіяльності) або не може ними керувати.
2.2 Юридичний критерій неосудності
Юридичний (психологічний) критерій неосудності характеризується нездатністю особи усвідомлювати суспільну небезпечність своїх дій (бездіяльності) або керувати ними внаслідок психічного захворювання, тобто медичного критерію. Юридичний критерій характеризується наявністю двох ознак: інтелектуальної - особа не може усвідомлювати фактичний бік, суспільну небезпечність свого діяння; а також вольової - особа не може керувати своїми діями. Маються на увазі не будь-які дії, а ті, які визначені в Кримінальному кодексі як суспільно небезпечні. Інтелектуальна ознака юридичного критерію характеризує нездатність особи усвідомлювати фактичні властивості, суспільну небезпечність своїх дій. Наприклад, мати, хвора на шизофренію, кидає свою дитину з балкона багатоповерхового будинку, щоб заспокоїти її, не розуміючи, що вона тим самим заподіює дитині тяжкі тілесні ушкодження чи смерть.
Вольова ознака юридичного критерію свідчить про порушення вольової сфери психічної діяльності особи, нездатність її керувати своїми діями. Зазвичай, порушення вольової сфери діяльності зачіпає і розумову сферу, внаслідок чого порушується вся психічна діяльність особи. Хоча можливі випадки, коли відсутній такий взаємозвязок. Такий стан спостерігається, наприклад, у клептоманів, піроманів, наркоманів при наркотичній абстиненції тощо. Наприклад, піроман під час підпалу будинку розуміє фактичну сторону свого діяння, але не може утриматися від цього. Саме тому в кримінальному законі (ч. 2 ст. 19) ці ознаки розділені сполучником «або», цим підкреслюється їх самостійність, рівне значення при визначенні неосудності. Отже, для наявності юридичного критерію неосудності достатньооднієї з ознак - інтелектуальної або вольової.
Отже, юридичний критерій неосудності визначає тяжкість психічного захворювання, глибину враження психіки, ступінь впливу психічного захворювання на здатність особи усвідомлювати значення своїх діянь та керувати ними. Саме у цьому й полягає взаємозвязок медичного і юридичного критеріїв, що, власне, й обумовило закріплення в законодавстві змішаної форми неосудності. Неосудна особа не підлягає кримінальній відповідальності незалежно від тяжкості вчиненого нею злочину. До неї за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру, передбачені ст. 94 Кодексу. Такі заходи спрямовані на лікування хворого й на захист суспільства, держави від можливого повторення ним суспільно небезпечних діянь. Вони не є кримінальним покаранням, але, на відміну від звичайного психіатричного лікування, є примусовими.
Ч. 3 ст. 19 Кримінального кодексу передбачає ситуацію, коли особа вчинила злочин у стані осудності, а потім до постановлення вироку суду захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її здатності усвідомлювати значення своїх дій (бездіяльності) або керувати ними.
Така особа не підлягає кримінальній відповідальності, до неї за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню. На відміну від особи, визнаної неосудною, після одужання така особа може підлягати покаранню, якщо не закінчився строк давності притягнення до кримінальної відповідальності чи не зявилися інші підстави для звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання. Час, протягом якого особа перебуває у психіатричному закладі, зараховується до загального строку відбування покарання.
3. Поняття обмеженої осудності
Концепція обмеженої осудності була запропонована у 19 столітті. У 1909 - 1926 роках це поняття було введено в кримінальне законодавство Австрії, Швейцарії, Угорщини, Чехословаччини та інших країн. Закріплення поняття обмеженої осудності було спричинено тим, що судові психіатри, експерти, юристи зіткнулися із проблемою визначення меж між незначними відхиленнями психіки та більш істотними її порушеннями. Чехословацький Кримінальний кодекс 1926 року визначав суміжні психічні стани так: «Якщо під час дії наслідком душевної хвороби, психічної слабості чи якоїсь іншої душевної аномалії або наслідком старечого віку здатність особи усвідомлювати собі неправильність своєї дії або керувати своїми вчинками згідно з правильною свідомістю була істотно знижена».
Але широкого визнання, прихильності серед юристів, законодавчого закріплення у законодавстві європейських держав, у тому числі республік колишнього СРСР поняття обмеженої осудності не набуло. У радянський період категорія обмеженої осудності була віднесена до ненаукових понять. Визначний російський вчений Н. С. Таганцев заперечував введення в кримінальне законодавство введення поняття обмеженої осудності. На його думку, вона не має чітких критеріїв, ознак, введення її в законодавство може призвести до помилок, зловживань, помякшення покарання небезпечним злочинцям тощо. Видатний радянський психіатр В. С. Сербський зазначав, що впровадження в законодавство поняття обмеженої осудності може викликати непорозуміння, призвести до помилок при вирішенні питання про кримінальну відповідальність такої особи. Існує лише осудність - особа має свободу дії, або ж не має її, і тоді вона є неосудною.
Прихильники ж обмеженої осудності стверджували, що між психічно здоровими особами та хворими нема чіткої межі, тому осіб з будь - якими відхиленнями психіки не можна прирівнювати до психічно здорових. Такі захворювання, не досягаючи рівня, який виключає осудність, виступають причиною, умовою скоєння особою суспільно небезпечного діяння.
Прихильники концепції обмеженої осудності висували багато пропозицій щодо закріплення в законодавстві норми про обмежену осудність: закріплення її як обставини, що помякшує покарання, у вигляді самостійної кримінально-правової норми в Загальній частині Кримінального кодексу. При розробці нині чинного Кримінального кодексу більшість вчених зазначала, що питання введення в кримінальне законодавство обмеженої осудності є досить важливим і потребує вирішення, адже введення цього визначення в законодавство дало б змогу диференціювати підхід до осіб, психічні аномалії яких ускладнюють вільний вибір варіанта поведінки.
Я вважаю, що введення в Кримінальний кодекс України 2001 року поняття обмеженої осудності було необхідним і правильним. Адже не всі особи з психічними аномаліями є неосудними, існують так звані психічні порушення непсихотичного рівня (психічні аномалії), при яких особа не може повністю усвідомлювати фактичну сторону своїх діянь та (або) керувати ними. Особи з такими відхиленнями не можуть бути визнаними як осудними, так і неосудними. Тому саме до категорії обмеженої осудності входять ці хворобливі стани. Категорія обмеженої осудності закріплює принцип гуманізму, справедливості в кримінальному законодавстві.
Ст. 20 Кримінального кодексу України передбачає, що кримінальній відповідальності підлягає особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину через наявний у неї психічний розлад не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними. Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування до особи примусових заходів медичного характеру. На відміну від неосудності, при визнанні особи обмежено осудною вирішується питання щодо можливого помякшення покарання за вчинений нею злочин та застосування до неї примусових заходів медичного характеру, а не про відсутність вини особи, субєкта злочину й , власне, підстав для притягнення особи до кримінальної відповідальності. Обмежена осудність повязана із психічним захворюванням особи, внаслідок чого вона не може повною мірою усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.
Обмежена осудність (як і осудність, неосудність, розкривається за допомогою медичного (біологічного) та юридичного (психологічного) критеріїв. Медичний (біологічний) критерій обмеженої осудності означає, що особа страждає певним психічним розладом, який позбавляє її здатності повною мірою усвідомлювати значення свого діяння та керувати ним. До таких психічних розладів відносяться психічні аномалії, які є наслідком психопаті, неврозів, психопатоподібні стани, глибока акцентуація характеру тощо. Юридичний (психологічний) критерій означає, що вона не здатна повною мірою усвідомлювати значення свого діяння або керувати ним.
При вирішенні питання про призначення покарання обмежено осудній особі потрібно враховувати тяжкість вчиненого злочину, ступінь впливу психічного захворювання на свідомість особи, ступінь звуження можливостей особи усвідомлювати фактичний бік, суспільну небезпечність вчинюваного діяння та здатність керувати ним; причини виникнення психічного розладу, характер його впливу на поведінку особи. Виходячи з цих обставин, особливостей справи, суд виносить рішення про застосування до особи примусових заходів медичного характеру, види яких перелічені в ч. 1 ст. 94 Кодексу. Крім цього, примусові заходи медичного характеру мають призначатися одночасно із призначенням покарання. Кримінальний кодекс України, на відміну від Кримінального кодексу Російської Федерації, не виключає призначення особі примусових заходів медичного характеру у вигляді госпіталізації до психіатричного закладу із різними типами нагляду, коли покарання повязане із позбавленням волі.
4. Відповідальність за злочини, вчинені в стані спяніння
Стан спяніння виникає внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів чи інших одурманюючих речовин, характеризується певними психічними, неврологічними розладами, знижує самоконтроль людини. У звязку з цим і виникає питання про стан осудності й неосудності особи, яка вчинила злочин у стані спяніння і про правомірність притягнення її до кримінальної відповідальності. Відповідно до ст. 21 Кодексу, особа, яка вчинила злочин у стані спяніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин, підлягає кримінальній відповідальності. До стану спяніння особа доводить себе свідомо, здатна передбачити свою можливу поведінку в такому стані. Тому стан спяніння не виключає кримінальної відповідальності особи. Адже при фізіологічному спянінні відсутній медичний критерій неосудності - психічне захворювання; відсутні певні зміни в поведінці особи, що характерні для психічного захворювання. Особа не втрачає повною мірою здатності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Тому при вчиненні злочинів у стані фізіологічного спяніння нема не лише медичного, а й юридичного критерію неосудності.
Від фізіологічного спяніння, про яке йдеться у ст. 21 Кодексу, потрібно відрізняти патологічне спяніння. Патологічне спяніння проявляється у двох формах: епілептноїдній та параноїдній.
При епілептноїдній формі у особи спостерігається неправильне сприйняття дійсності, присмерковий стан свідомості, сильне почуття страху тощо. При параноїдній формі у особи виникають галюцинації, мареннєві ідеї переслідування тощо. Крім цього, характерною ознакою патологічного спяніння є відсутність фізичних ознак спяніння: зовні особа діє доцільно, цілеспрямовано, але її свідомість порушена й сприйняття оточуючого спотворене. Патологічне спяніння відноситься до однієї з ознак медичного критерію - тимчасового розладу психічної діяльності. При патологічному спянінні також наявний і юридичний критерій неосудності. Особа, яка вчинила злочин в стані патологічного спяніння визнається неосудною. Тому дуже важливо встановити, чи не розвинулась у особи на фоні алкогольного, наркотичного спяніння психічна хвороба, внаслідок чого особа визнається неосудною.
Зловживання алкоголем може спричини хронічний алкоголізм, це захворювання не виключає осудності, але у хронічних алкоголіків може бути порушена здатність усвідомлювати свої діяння та (або) керувати ними. Такі особи є обмежено осудними, до них застосовуються примусові заходи медичного характеру, перелік яких закріплено в ст. 94 Кримінального кодексу, але не примусове лікування, закріплене в ст. 96 Кодексу. У ст. 21 не йдеться про застосування до особи примусового лікування за злочини, вчинені на ґрунті алкоголізму чи наркоманії. У ст. 96 Кодексу йде мова про можливе його застосування лише до особи, яка вчинила злочин та має хворобу, яка становить небезпеку для життя, здоровя інших осіб. Але небезпеку має становити сам хвороба, а не особа, яка під впливом хвороби може вчинити злочин.
Виходячи з підвищеної небезпечності осіб, які вчиняють злочини в стані спяніння, у п. 13 ст. 67 зазначено, що вчинення злочину особою у стані спяніння є обтяжуючою обставиною. Суд може не визнати стан спяніння обставиною, що обтяжує покарання, але в такому випадку він повинен обґрунтувати мотиви такого рішення.
Висновок
У ч. 1 ст. 18 Кримінального кодексу зазначено, що «суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність». Отже, субєкт злочину як елемент складу злочину характеризується трьома обовязковими ознаками : фізична, осудна особа, яка досягла певного віку.
Кримінальній відповідальності за законодавством може підлягати лише фізична особа. Юридична особа субєктом злочину не визнається.
Субєктом злочину може бути лише осудна особа. У ч. 1 ст. 19 Кодексу зазначено, що осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) (інтелектуальна ознака осудності) та керувати ними ( вольова ознака).
У ч.2 ст. 19 Кодексу дається визначення поняття неосудності, з якого випливає, що неосудною визнається особа ,яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. Це змішана формула неосудності. До неї включено як медичні, так і юридичні критерії, за допомогою яких законодавець вніс поняття неосудності в чіткі, окреслені законом рамки. Ці ознаки є обовязковими як для експертів, так і для юристів при вирішенні питання щодо неосудності особи.
Відповідно до закону, неосудна особа не підлягає кримінальній відповідальності, до неї можуть бути застосовані за рішенням суду примусові заходи медичного характеру. Обмежено осудна особа, відповідно до ст. 20 Кримінального кодексу, підлягає кримінальній відповідальності. Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.
Згідно з ч. 1 ст. 22 Кримінального кодексу, кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років. Але в ч. 2 ст. 22 Кодексу міститься перелік злочинів, за які до кримінальної відповідальності може бут притягнена особа, яка досягла чотирнадцяти років. Перелік цих злочинів є вичерпним.
Отже, у кримінальному законодавстві чітко визначено поняття та ознаки субєкта злочину. Дотримання цих вимог є обовязковими та беззаперечними для всіх.
Список використаної літератури
1. Конституція України від 28 червня 1996 року. Чинне законодавство зі змінами та допов. Станом на 1 січня 2006 року. - К., 2006. - 123 с.
. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року. Чинне законодавство зі змінами та допов. станом на 28 берез. 2011 року. - К.: Паливода А. В., 2011. - 208 с.
. Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень: Закон України від 11.06.2009 р. // ВВР України. - 2009. - № 45.
. Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються здійснення правосуддя щодо неповнолітніх ("Пекінські правила"), затверджені 29 листопада 1985 року Генеральною Асамблеєю ООН.
. Кримінальний кодекс Російської Федерації від 13 червня 1996 року.
. Баулін Ю. В., Борисов В. І., Кривоченко Л. М. та ін.; За ред. проф. Сташиса В. В., Тація В. Я., - 3 - тє вид., перероб. і допов. - К.: Юрінком Інтер, 2007. - 496 с.
7. Владимиров В. А., Левицкий Г. А. Субъект преступления по советскому. уголовному праву: Лекция.- М., 1964.- 59 с.
. Клименко В.А., Александров Ю. В. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. - К.: МАУП, 2004. - 328с.
. Крылова Н. Е., Серебренникова А. В., Уголовное право современных зарубежных стран (Англии, США, Франции, Германии). - М., Зерцало, 1997. - 336 с.
. Лазарев А. М. Субъект преступления. М., 1981.
. Ломако В. А. Осудність та неосудність за кримінальним правом України : Конспект лекцій / Укр. юрид.акад. - Х., 1993. - 22с.
. Мельник В. До проблеми обмеженої осудності // Право України. -1999, №1 . С. 102-105.
. Таганцев Н. С. Русское уголовное право: Лекции. Часть общая. Т.1. - 2 -е изд., пересмотр. И доп. - С. - Пб.: Гос. Тип., 1902. - 823 с.
. Трахтеров В. С. Формула невменяемости в советском уголовном праве // Ученые записки Харьковского юридического института. -М.: Юрид. изд-во НКЮ СССР. - 1939, Вып.1. - С. 26- 47.
15. Яценко С. С. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України : За станом законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України на 1 грудня 2001 р. - К. : А.С.К., 2002. - 936 с.
1.