Інтерпретація подій національно-визвольної боротьби 1648-1657 років у романах 'Князь Єремія Вишневецький' та 'Богдан Хмельницький'

Інтерпретація подій національно-визвольної боротьби 1648-1657 років у романах 'Князь Єремія Вишневецький' та 'Богдан Хмельницький'

Зміст

Вступ

Розділ 1. Зображення подій національно-визвольної боротьби 1648-1657 років в історичній та художній літературі

.1 Висвітлення Хмельниччини в історичних джерелах

.2 Трактування діяльності Богдана Хмельницького вітчизняними та зарубіжними дослідниками

.3 Інтерпретація Визвольної війни 1648-1657 років у художній літературі ХІХ століття

Розділ 2. Художнє осмислення національно-визвольних змагань українського народу у романах І. Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький» та М. Старицького «Богдан Хмельницький»

.1 Змалювання образу народу як рушійної сили визвольної боротьби

.2 Розкриття постатей Б. Хмельницького та його сподвижників

.3 Репрезентація представників магнатської Речі Посполитої

.4 Розкриття жіночих характерів

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Для кожного народу важливим є глибоке знання своєї історії, критична оцінка її, врахування помилок минулого. Не є винятком і український етнос. У цьому контексті знаковими є часи Визвольної війни 1648-1657 років під проводом Богдана Хмельницького. За триста пятдесят років від початку національно-визвольної боротьби і до кінця ХХ століття написано й видано чимало історичних праць вітчизняних, а також зарубіжних дослідників, присвячених розкриттю даної теми. Не всі вони з належною обєктивністю висвітлюють тогочасні події та діяльність Богдана Хмельницького. Ґрунтовними є дослідження М. Костомарова, М. Грушевського, Д. Яворницького, І. Крипякевича, Н. Полонської-Василенко, О. Субтельного, В. Смолія, В. Степанкова, Н. Яковенко, Л. Мельника, В. Чуприни, З. Чуприни та багатьох інших.

Отже, в історичному плані тема Визвольної війни широко репрезентована. Інтерпретована вона і в художній літературі ХІХ століття, зокрема, у творчості П. Білецького-Носенка, Є. Гребінки, М. Костомарова, Т. Шевченка, П. Куліша, О. Стороженка Б. Грінченка, І. Карпенка-Карого та І. Франка.

Панорамністю зображення подій національно-визвольної боротьби під проводом Богдана Хмельницького виділяються роман І. Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький» (1897) та трилогія М. Старицького «Богдан Хмельницький» (1887). Письменники відобразили у творах «смутні часи» І половини XVII століття, коли могутня Річ Посполита, поширюючи соціальний і національно-релігійний гніт на Україні, викликала рішучий супротив народних мас. Названі художні твори були критично оцінені. Однак історичні романи І. Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький» та «Гетьман Іван Виговський» не аналізувалися. Дослідники Н. Крутікова, В. Омельченко, В, Власенко, М. Походзіло у своїх роботах звертали увагу на інші тематичні пласти в прозовій спадщині І. Нечуя-Левицького. Лише у працях Р. Міщука та М.Жулинського детально проаналізовано образ Єремії Вишневецького, історичну епоху, але тема народу як основної рушійної сили Визвольної війни, образи ватажків національно-визвольної боротьби розкриті не так глибоко. Прозовій спадщині М. Старицького приділяли увагу М. Комишаченко, Л. Демянівська, В. Поліщук, Н. Левчик, Н. Бойко, В. Бурченя, Я. Поліщук, Л. Ромащенко. Трилогії «Богдан Хмельницький» вчені дають загальну характеристику, поверхово окресливши образи гетьмана та повсталого народу.

Актуальність дослідження. Зважаючи на тенденційність у висвітленні подій козаччини та малодослідженість творів І. Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький» та М. Старицького «Богдан Хмельницький» вважаємо тему актуальною.

Мета дослідження полягає у висвітленні особливостей художнього осмислення подій Визвольної війни у творах І.Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький» та М. Старицького «Богдан Хмельницький».

Завдання дослідження:

вивчити науково-історичну літературу про період національно-визвольної боротьби 1648-1657 років;

простежити висвітлення подій Визвольної війни у художній літературі ХІХ століття;

дослідити інтерпретацію національно-визвольної боротьби у романах І. Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький» та М. Старицького «Богдан Хмельницький»;

охарактеризувати образ народу як основної рушійної сили боротьби;

висвітлити змалювання постаті Б. Хмельницького та його сподвижників;

окреслити жіночі образи романів;

схарактеризувати представників ворожого табору.

Обєкт дослідження - історичні романи І. Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький» та М. Старицького «Богдан Хмельницький» .

Предмет дослідження: інтерпретація подій національно-визвольної боротьби 1648-1657 років у романах «Князь Єремія Вишневецький» та «Богдан Хмельницький».

Методи дослідження: історико-генетичний, порівняльно-типологічний, системний.

Новизна наукової роботи полягає у глибокому дослідженні проблеми осмислення подій Хмельниччини в історичних працях та романах «Князь Єремія Вишневецький» І. Нечуя-Левицького та «Богдан Хмельницький» М. Старицького.

Практичне значення. Матеріали можуть бути використані у шкільній практиці (на уроках позакласного читання) та вузівській (на лекційних та практичних заняттях з історії української літератури ІІ половини ХІХ століття).

Апробація результатів дослідження. Основні положення і результати проведеного дослідження доповідались на засіданні кафедри українського літературознавства (березень, 2010 року), підготовлена до друку стаття «Інтерпретація образу Богдана Хмельницького у романах І. Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький» та М. Старицького «Богдан Хмельницький»».

Структура дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел.

Розділ 1. Зображення подій національно-визвольної боротьби 1648 - 1657 років в історичній та художній літературі

Визначною, наймасштабнішою, переломною й водночас найтрагічнішою подією в історії визвольних змагань українців за незалежність Батьківщини була національна революція 1648-1676 років. Це переконливо довели дослідники з історії козацтва В. Смолій та В. Степанков, які зазначали, що Визвольна війна відбувалися не в межах 1648-1654, а з 1648 по 1676 рік, до капітуляції П. Дорошенка перед московсько-козацькою армією. Цей період має два етапи. Кульмінацією визвольної боротьби став перший, що тривав близько десяти років (1648-1657), коли керівництво революцією перебувало в руках гетьмана Богдана Хмельницького. Враховуючи величезний вплив його особистості на перебіг війни, історики називають даний період Хмельниччиною. М. Грушевський ще у 1898 році назвав цей час «епохою» і поставив Хмельниччину в один ряд з реформацією у німецького народу та французькою революцією, подіями, що стали переломними в історичному розвитку Західної Європи.

Звичайне козацьке повстання, що розпочалося на Запорожжі з ініціативи Б. Хмельницького та його прибічників, переросло в широкомасштабну революційну боротьбу проти поневолювачів. Причин для такої війни було достатньо, як обєктивних, так і субєктивних. Обєктивні причини умовно можна поділити на соціально-економічні, політичні й ідеологічні. До соціально-економічних варто віднести різке посилення феодального гніту в першій половині ХVІІ століття.

Польські магнати та шляхтичі захоплювали родючі українські землі, просуваючись усе далі на Східну та Південну Україну.

Найважливішою політичною причиною Визвольної війни є те, що українці в Речі Посполитій не мали ніяких політичних прав і свобод; незначний прошарок шляхти і козацької старшини, яка не побажала прийняти католицизм, не мав можливості займати визначні посади у польському уряді.

Головною ідеологічною причиною війни був подальший наступ католицької і греко-католицької церков на православя. Спроби силовими методами полонізувати українське населення, зневага до «хлопської віри», руйнування православних церков та монастирів викликали у народу лише протест і бажання боротися проти Речі Посполитої. А в цей час найвища верства українського суспільства, православні магнати, які мали б відігравати провідну роль у житі свого народу в умовах польського поневолення, за свідченнями Гійома де Боплана, соромилася свого походження і батьківської віри й переходила в римську віру на становище польської шляхти.

Велике незадоволення польських можновладців викликала Запорозька Січ, яка виступала як козацька республіка, що мала свій уряд і суспільно-політичний лад, проводила незалежну внутрішню та зовнішню політику, намагалася поширити свій вплив на всі етнічні українські землі.

Запорозькі козаки хотіли захистити свою територію і права від зростаючої експансії польських магнатів. Свої претензії до уряду мали й реєстрові козаки. Після поразки селянсько-козацьких повстань 1637-1638 років польська влада зменшила їх кількість з 8 тисяч до 6 тисяч чоловік. Ті козаки, які не потрапили до реєстру, та їхні родини поверталися під в ладу своїх панів і старост, перетворювалися на кріпаків. Тих, що залишилися в реєстровому війську, позбавили права на самоврядування. Ліквідувалася посада козацького гетьмана, замість нього вводилася посада старости, яка затверджувалася королем. Суворо обмежувалася територія розселення козаків, а тих, хто без дозволу намагався піти на Січ, ловили і карали на смерть. На українських землях були розквартировані польські гарнізони, утримання яких лягало на місцеве православне населення; це не подобалося козакам, які вважали себе захисниками всіх православних українців. Дрібна православна шляхта теж мала привід до виступу проти поляків. Ідеологічну підтримку масовому визвольному рухові завжди готова була надати православна церква.

Для вибуху народного повстання не вистачало тільки мудрого і загартованого в боях керівника-полководця. Таким керманичем зненацька став сотник Чигиринського козацького полку Богдан Хмельницький, який під час війни здобув собі славу найвидатнішого військового й політичного діяча козацької держави. Головною силою національно-визвольної боротьби виступало селянство, однак ударною силою її стало козацтво, яке мало добру військову організацію і досвідченого провідника Богдана Хмельницького.

Успіхи козацького війська значною мірою залежали від того, що гетьману вдалося виховати й згуртувати навколо себе талановитих військових ватажків. З числа реєстрових і запорозьких козаків у роки війни виростають відомі полководці, дипломати, державні й адміністративні діячі Кіндрат Бурляй, Філон Джеджалій (Джалалій), Федір Вишняк-Якубович, Іван Гиря, Іван Ганжа, Максим Нестеренко, Мартин Пушкар, Максим Кривоніс, Іван Золотаренко.

Гетьман залучив до загальноукраїнської боротьби чимало українських шляхтичів, у тому числі з середовища спольщених та окатоличених родин. Найбільш відомими стали з них родини

Виговських і Нечаїв, Іван Богун, Станіслав-Михайло Кричевський, Станіслав Морозовицький (Морозенко), Антін Джеданевич, Павло Тетеря. З міщан і селян вийшли такі воєноначальники та політичні діячі, такі як Максим Гладкий, Мартин Небаба, Яким Сомко.

Протягом усіх років Хмельниччини відбувалося й вдосконалення Української держави - Війська Запорізького (Гетьманщини). Ця держава мала всі ознаки, якими характеризувалися інші європейські країни: територію, судочинство, військо, адміністративний устрій, та багато вікові традиції та звичаї, успадковані з часів Київської Русі.

1.1 Висвітлення Хмельниччини в історичних джерелах

Наприкінці XVII століття серед українських дослідників минулого зявилися автори, які зверталися до питань Визвольної війни та створення української козацької держави Серед літописних оповідань і хронік найбільш авторитетною працею став «Синопсис или краткое собрание» (1674) Інокентія Гізеля. Це був стислий підручник з історії України, центральною фігурою якого виступав український народ. Перші праці мали компілятивний характер і ґрунтувалися переважно на матеріалах польських хронік, давали читачам лише короткі загальні відомості про Хмельниччину.

Наприкінці XVII - на початку XVIIІ століття зявилися козацькі літописи, автори яких приділяли багато уваги Визвольній війні та діяльності Богдана Хмельницького. Це літописи Самовидця, Григорія Грабянки та Самійла Величка. Ці твори ґрунтувалися на більш надійному джерельному матеріалі, продовжували і збагачували історико-літературні традиції другої половини XVII століття.

Авторами літописів були вихідці з козацько-старшинського середовища. Ймовірно, що автором «Літопису Самовидця» був Роман

Ракушка-Романовський, учасник Визвольної війни. Працювати над матеріалами автор почав у сімнадцятих роках XVII століття. Літопис зберігся у копіях XVIIІ століття, а друком його вперше видано в 1846 році.

Григорій Грабянка обіймав посаду громадського полковника,а Самійло Величко служив канцеляристом у генеральній канцелярії Гетьманщини. Назва «Козацькі Літописи» є довільно умовною, тому що автори висвітлюють події та розглядають певні документи, дають характеристику Богдану Хмельницькому та іншим історичним особам, виходячи при цьому за межі жанру традиційних літописів , до того ж праці містять фактичні неточності.

«Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянка» (1710 року) здобув широку популярність в Україні, був поширений у списках, зазнав переробок. При написанні літопису Григорій Грабянка користувався офіційними документами, творами польських хроністів та істориків.

Літописець послуговувався «Синопсисом» Іван Гізеля, «Літописом Самовидця», працею польського королівського історіографа В. Коховського «Польські аннали…». Однак літопис не є механічним обєднанням різних фактів т а описів подій. У ньому чітко простежуються думки та висновки автора. Оригінал рукопису не зберігся. Вперше твір опубліковано без імені автора в 1793 році, а вдруге - в 1854році. Переклад літопису зі староукраїнської на сучасну мову уперше зробив Р. Іванченко у 1992році. Головну увагу Григорій Грабянка приділив подіям Визвольної війни «козацького народу», котрий гідний бути рівним серед інших, мати свою автономію в складі Росії, а також автор позитивно характеризує діяльність Богдана Хмельницького.

Серед історичної літератури першої третини XVIIІ століття важливе місце посіла фундаментальна праця С. Величка, написана українською книжною мовою. Вона ґрунтується на важливих джерельних матеріалах, проте містять власні дописи автора. Чотиритомний «Літопис Величка» подає історію козацтва від початків Визвольної війни до 1720 року. Перший том автор назвав «сказанное о войне казацкой с поляками, через Зиновия Богдана Хмельницького, гетьмана войск запорожских, восьми лет точившаяся».

Ця книга вийшла друком у 1848 році, події у ній викладено до 1660 року. С. Величко стверджує, що народ - це всі верстви тогочасного суспільства, а не лише козацтво, автор чітко окреслює поняття України та її кордони. Богдан Хмельницький зображений літописцем як найважливіший герой України, як «другий Мойсей».

Інші тогочасні праці українських істориків повідомляють нам лише короткі відомості про Хмельниччину. Невідомий автор у хроніці «Краткое описание Малороссии» розглядає історію України від давніх часів до 1734 року. Він прагне правдиво зобразити козацьких гетьманів і життя України, славить Олексія Михайловича, а Переяславську раду як подію, що привела Малоросію «під високо державну руку» царя.

До праць першої половини XVIIІ століття належить «Чернігівський літопис», що містить коротку хроніку подій від 1587 до 1725 років, а також літопис Якова Лизогуба, який служив до 30-40-х роках XVIIІ століття генеральним обозним у козацькому війську. Літопис-хроніка Я.Лизогуба оповідає про події від початку XVI століття до 1737 року. Хмельниччина тут висвітлюється на підставі інших козацьких хронік. Праця Я. Лизогуба відображає ставлення козацької старшини до історії України, зокрема, до Хмельниччини, свідчить про намагання довести свої заслуги перед Росією, не відмовляючись при цьому від автономних прав козацтва.

Українські історіографії середини та другої половини XVIIІ століття властива компілятивність. Ця наука стала яскравим виразником старшинських автономістичних прагнень, містила лише короткі відомості про Хмельниччину. До цієї історіографії належать праці Григорія Покаса «Описание о Малой России» (1751), Петра Симоневського «Краткое описание о козацком малоросийском народе и о военних делах …» (1765). Останню працю було вперше видано в Москві 1847 році. Автор її виступав ідеологом тієї частини козацької старшини, яка була прихильницею Гетьманщини і прагнула до закріплення дворянських привілеїв. Розглядаючи переговори 1654року між московським і гетьманським урядами, П. Симоновський виступає як прихильникГетьманщини, не бажає допустити наступу царського уряду на автономістичні інтереси старшин. До праць компілятивного характеру належить також книга Василя Рубана «Краткая Летопись Малой России»(1777), в якій значну увагу приділено історії козацтва від 1506 до 1700 років.

Отже, памятки української історіографії другої половини XVII - XVIIІ століття в надто загальних рисах відображали історію України, зокрема, Визвольної війни 1648-1657 років. Помітним було протистояння патріотично налаштованих козацьких літописців і дворянських російських істориків, які були негативно настроєні до Гетьманщини та Запорозької Січі, намагалися виправдати національно-колегіальну та кріпосницьку політику самодержавства щодо України.

З початком ХІХ століття настав новий період у розвитку української історіографії, зумовлений процесом українського національного відродження, появою молодих істориків із середовища інтелігенції, підготовлених спочатку в Харківському та Київському, а згодом в Одеському університетах. На основі значно ширшого, ніж це було раніше, залучення документальних матеріалів та історичної літератури вимальовується нові підходи до оцінки козацтва і Хмельниччини.

Велику увагу національно-визвольній боротьбі 1648 - 1657 років та приєднанню України до Росії приділено в праці «История Русов или Малой Росии», що була вперше видана в Москві російською мовою. Спочатку її авторство приписували Георгію Кониському білоруському архієпископу, проте беззаперечних доказів цього немає. Книга написана між 1822 і 1828 роками і розповсюджувалася спочатку таємно списках, вперше опубліковане у 1846 році.

Ця праця висвітлює історію України від найдавніших часів до 1769 року. Її автор широко використав козацькі літописи, власні спостереження та ряд документальних матеріалів. Національно-визвольній боротьбі 1648-1657 років у праці відведено чільне місце. Автор послідовно розповідає про збройну боротьбу козацтва проти польсько-шляхетського гноблення, шанобливо ставиться до Богдана Хмельницького, називаючи його досконалим політиком. Розглянуто зовнішню політику гетьманського уряду, укладення договірних статей між Малоросією та царством Московським у 1654 році, що призвело до надмірного зміцнення останнього, описано відносини Гетьманщини зі Швецією, Польщею, Австрією та іншими державами. Поза увагою автора не залишилися й збройна боротьба козацтва в 1654-1657 роках, обрання на гетьманство Юрія Хмельницького.

Серед істориків першої половини ХІХ століття чільне місце займав Дмитро Баштиш-Каменський, його найважливіша праця «История Малой Росии со времени присоединения к Российскому государству, при царе Алексее Михайловиче, с кратким описаним первобитного состояния сего края», видане в Москві у 1822 році.

Ця узагальнююча праця спиралася на велику кількість документів з здебільшого з московських та українських архівів, на літописи та мемуарну літературу. «История Малой Росии» висвітлює події від найдавніших часів до ліквідації Гетьманщини. Перше видання праці було складено з чотирьох томів, а друге (1830) і третє (1843) з трьох частин. Автор приділив увагу виникненню козацтва та збройній боротьбі українського народу. Національно-визвольну війну під про Б. Хмельницького Д. Баштин-Каменський розглядав як війну національно-релігійну, як прагнення народу рішуче звільнитися від польсько-католицького поневолення. Вирішальною силою цієї боротьби виступає реєстрове козацтво, очолюване старшиною, а низове козацтво, на думку істориків, не відіграло у цій справі політичної ролі. Загалом, «История Малой Росии» написана з великодержавницьких позицій, хоча й не позбавлена тенденції до відстоювання права України на козацько-старшинське самоврядування.

До істориків першої половини ХІХ століття належить Микола Маркевич, який представляв демократичну частину Українського дворянства і був прихильником державної незалежності України. Він опублікував пятитомну працю, «История Малоросии» (1842), де значну увагу приділив Хмельниччині. Автор критично поставився до тих істориків, які зображали козацтво у вигляді гультяїв та розбійників, ігнорували його роль як захисника православя від католицизму та визволителя всього народ у з під гніту польських та українських магнатів.

У другій половині ХІХ століття розгорнулася дискусія між представниками державницького та народницького напрямів у історіографії. Державницькі позиції відстоювали російські та польські історики, а народницькі - українські. Державники вважали козацтво силою руйнівно юта антидержавною, а тому схвалювали заходи польського та російського урядів, спрямовані на приборкування козацької анархії. Головними представниками народницької школи виступали М. Костомаров, В. Антонович, О. Лазаревський, М. Грушевський. Народницький напрям у центрі своєї уваги ставив народ, розуміючи під ним головним чином селянство. Народ виступає як рушійна сила історичного процесу. Народницька школа упереджено ставилася до держави, вважаючи її носієм соціального визиску та насильства.

У 1857 році Микола Костомаров видав монографію «Богдан Хмельницький», значну роль у якій приділив аналізу і зясуванню причин Визвольної війни. На його думку, це була боротьба проти політичного, економічного та релігійного гніту Речі Посполитою, за свої права та вольності. В образі Богдана Хмельницького автор вбачав виразника народних прагнень. Саме народ, як вирішальна діюча сила поступу, і висунув на чільне місце свого вождя.

Дослідженням історії України XVI-XVII століть, зокрема, Хмельниччини, займався й український вчений Михайло Максимович. Його праці мали значний вплив на розвиток української історіографії ХІХ століття. Він розглядав питання про походження козацтва як окремого військового стану українського народу, писав про його активну роль у визвольній війні. За своїм характером ця визвольна війна була загальнонародною боротьбою проти польського поневолення. Соціально-класовим причинам подій 1648-1657 років вчений не надавав великого значення.

П. Куліш виходив з того, що начебто нащадки русичів княжої доби під гнітом татаро-монголів здичавіли й перейшли до варварства і жорстокості, характерних для козацьких «низів», а їх провідники славилися владолюбними амбіціями. Все це стало головною перешкодою на шляху національного та державного відродження України. На думку П. Куліша, згубним для країни фактором у часи найбільших випробувань була відсутність злагоди між різними суспільними верствами. Він засуджував боротьбу «дикої черні», що нищила культуру та досягнення цивілізації, і позитивно оцінював культурницьку діяльність Польщі та Росії серед українців.

До провідних істориків кінця ХІХ - початку ХХ століття належить один із лідерів українського національного відродження Володимир Антонович, який створив свою київську історичну школу. Його найздібнішим учнем став М. Грушевський. У доробку В. Антоновича важливе місце посідають роботи про козаччину. «История малоруського козацтва» (1882), праця в якій досліджуючи суспільне життя українського народу В. Антонович дійшов до висновку, що українцям властивий принцип широкого демократизму, але здійснити його на практиці повною мірою ніколи не вдавалося. Причиною цього вчений вважав недостатній рівень культурного розвитку, нестачу переконань та терпіння як у широких мас, так і в їх провідників. Переконливим доказом цього, на думку історика, є всенародне повстання під керівництвом Б. Хмельницького. В. Антонович вважав, що Б. Хмельницький не мав широких політичних ідеалів, твердого прагнення до створення самостійної держави. А сам український народ виявився неспроможним відкинути існуючі форми життя і створити нові.

Значний внесок у вивчення Хмельниччини наприкінці ХІХ-на початку ХХ століття зробили Михайло Грушевський та його послідовники. Відомий історик Д. Дорошенко зазначав, що основною заслугою М. Грушевського перед українською історіографією є обґрунтування та запровадження до наукового ужитку схеми історичного розвитку українського народу.

Наукова школа львівських істориків ґрунтовно досліджувала історію козацтва, зокрема, і період великої визвольної боротьби 1648-1657 років під проводом Богдана Хмельницького. Особисто М. Грушевський також багато уваги приділив дослідженню цієї проблеми, працюючи у Львівському університеті з 1894 по 1914 рік. Він став головою наукового товариства імені Тараса Григоровича Шевченка і редактором «НТШ». У 1898 році вийшов друком ювілейний том «Записок НТШ », присвячений 250 річниці від початку Хмельниччини. «Записки НТШ » надрукували статтю М. Грушевського «Хмельницький і Хмельниччина». До наукової добірки вченого належали також статті «250 літ сполучення України з Москвою (1904), «Богданові роковини (250 років смерті)» (1907), «Мазепинство і Богданство» (1912), «Переяславська умова України з Москвою 1654 року. Статті і тексти» (1917), брошура «Про батька козацького Богдана Хмельницького» (1909), загальні праці «Очерк истории украинского народа »(1904), та інші.

Найбільш глибоке наукове висвітлення Хмельниччини дається в «Історії України-Руси». Пропонуючи своє бачення історії козацтва на основі широкої джерельної бази, історик зазначає, що Хмельниччина була великим етапом у поході українського народу до своїх соціальних, політичних, культурних і національних ідеалів.

Учні та послідовники М. Грушевського: М. Кордуба, С. Томашівський, І. Крипякевич, В. Герасимчук, продовжили дослідження козацтва, зокрема, Хмельниччини.

Власний підхід до вивчення та висвітлення Хмельниччини виробив видатний український історик Вячеслав Липинський. У 1912 році були видані монографії «Участь шляхти у великому українському повстанні під проводом Богдана Хмельницького» та «Україна на переломі 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII столітті » (1920). У центрі останньої праці В. Липинського - питання про шляхи та форми побудови Гетьманщини, яка, за його словами, розвивалася від автономної до майже певної незалежності. Роки Хмельниччини - це боротьба не тільки за національне визволення, а й за створення власної держави. В. Липинський доходить висновку, що в історичних умовах XVII століття найдоцільнішою формою державного правління в Україні була б гетьманська монархія. Водночас він обґрунтовує положення про аристократію або еліту, яка відіграє головну роль у державотворчому процесі. Такою верствою під час української революції XVII століття стала шляхта.

Російські історики до 1917 року Визвольною війною 1648-1657 років цікавилися лише побіжно. У загальних працях та курсах С. Соловйова, В. Ключевського, Д. Іловайського, М. Покровського П. Буцинського спостерігається великодержавницький підхід до Визвольної війни, ігнорується прагнення українського народу створити власну державу, применшується значення антифеодальної боротьби селянських мас. Не визнаючи незалежності народу, російські історики приєднання України до Росії трактують як воззєднання двох частин єдиного російського народу в межах царської Росії.

Після перемоги радянської влади в Україні розпочався процес переведення історичної науки на марксистські позиції. Під впливом концепції російського історика М. Покровського українського гетьмана представляли як виразника волі українських феодалів і старшини, який ставив собі за мету загасити народну боротьбу, дезорганізувати ряди повстанців і піти на примирення з польською шляхтою. Богдан Хмельницький проголошувався виразником інтересів лише козацької старшини, був надто схильним до змови з польською шляхтою за рахунок інтересів власного народу. Переяславський договір 1654 року оцінювався у той час як союз українських феодалів з російськими, який поклав початок колоніальному пануванню Московії над Гетьманщиною.

Поступово історики почали переосмислювати події Визвольної війни та ролі в ній Богдана Хмельницького. Однією з перших у серії «Жизнь замечательных людей» була книга К. Осипова «Богдан Хмельницкий» (1939), де гетьман зображений як видатний політик і полководець, який прагнув створити незалежну державу, але не спромігся стати справжнім вождем народних мас, тому що не враховував у своїй політиці інтереси черні.

У виробленні нових підходів до національно-визвольної боротьби під проводом Богдана Хмельницького важливе місце належить працям історика М.Петровського. У його монографії «Визвольна війна українського народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання України до Росії (1648-1654)» (1940) гетьман постає як талановитий організатор загальнонародної боротьби проти іноземного гноблення, видатний полководець, розумний і обережний політик, дипломат.

У працях «Історія України» (1943), «Богдан Хмельницький» (1944) М. Петровський розвиває погляди про справедливий характер Визвольної війни, про роль Б. Хмельницького як послідовного борця за воззєднання всіх українських земель в єдину державу.

У пятдесятих-вісімдесятих роках українська радянська історіографія розвивалася в умовах партійного ідеологічного диктату. Творчий пошук істориків був різко загальмований «Тезами про 300-річчя воззєднання України з Росією (1654-1954)» (1954), де Переяславську раду 1654 року визначено як підсумок усієї попередньої боротьби українського народу, головна мета якого нібито полягала в тому, щоб увійти до складу Московської держави.

Історики та археографи Москви й Києва підготували й видали збірник «Воссоединение Украини с Россией: Документи и матеріали: в 3-х т.» (1953). Колектив авторів Інституту історії АН УРСР опублікував узагальнюючу працю «Визвольна війна 1648-1654 і воззєднання України з Росією » (1954). У ці ж роки, долаючи цензурні перепони, зявилося чимало праць таких дослідників як О. Апанович, І. Бойко, В. Голобуцький, О. Єрмоленко, А. Козаченко, Ф. Шевченко. Наукова громадськість схвально сприймала вихід у світ монографії І. Крипякевича «Богдан Хмельницький» (1954), яку згодом у 1990 році, було перероблено і перевидано у Львові.

Хрущовська «відлига» певною мірою сприяла зростанню творчої активності дослідників національно-визвольної боротьби під проводом Богдана Хмельницького. Відомими авторами цього періоду стали І. Бойко, І. Крипякевич, М. Марченко, С. Пінчук, Ф. Шевченко. Вагомим здобутком у дослідженні Хмельниччини є ґрунтовна праця М. Марченка, «Українська історіографія (з давніх часів до середини ХІХ століття)» (1959), археографічні збірники «Документи Богдана Хмельницького: 1648 - 1657» (1961) та «Документы об освободительной войне украинского народа 1648 - 1654 годов» (1965), а також монографії Ф. Шевченка «Політичні та економічні звязки України з Росією в середині XVIIстоліття)» (1959) та В. Голобуцького «Дипломатическая история освободительной войны украинского народа в 1648-1654 годах» (1962), в якій розглянуто дипломатичні стосунки України з Польщею та Росією в роки Визвольної війни. У 1979році вийшов друком другий том «Історії Української РСР». У цьому томі під назвою «Визвольна війна і воззєднання України з Росією. Початок розпаду феодалізму та зародження капіталістичних відносин». Визвольну війну розглянуто надзвичайно стисло, в дусі тез про 300-річчя воззєднання України з Росією.

Не маючи доступу до архівів і книгосховищ УРСР та СРСР, історики з діаспори активно працювали над виявленням джерел з історії Хмельниччини в архівах і бібліотеках Польщі, Німеччини, Австрії, Франції, США та інших країн. З 1963 року почав друкуватися журнал «Український історик». Цей часопис опублікував низку статей, повідомлень і рецензій з історії козацтва, авторами яких були Л. Винор, В. Дубровський, І. Крипякевич, Т. Мацьків, О. Оглоблин, Н. Полонська-Василенко, О. Субтельний та інші. Журнал також виконував важливу роль в обєднанні зусиль всіх українських істориків (і діаспори, й України), що мали на меті науково, обєктивно висвітлити історію Визвольної війни. На сторінках часопису були опубліковані праці О. Оглоблина про Хмельниччину, де він розглядав Визвольну війну як боротьбу українського народу за свою свободу і незалежну державу. Серед праць про Хмельниччину, виданих у Нью-Йорку й Мюнхені, слід відзначити такі, як «Хмельниччина і українська державність»(1954), «Україно-московська угода 1654» (1954), «Думки про Хмельниччину»(1957), «Проблема державної влади на Україні за Хмельниччини й Переяславська угода 1654року» (1965).

У вісімдесяті роки, особливо в другій половині, над дослідженням Визвольної війни наполегливо працювали історики України В.Борисенко, В. Грабовецький, О. Гуржій, Ю. Мищик, Ю. Пінчук, С. Плохій, Г. Сергієнко, В. Сергійчук, В. Смолій, В. Степанков, І. Стороженко та інші.

Г. Сергієнко зосередив увагу на підготовці до повстання 1648 року та зясуванні ролі Б.Хмельницького в керівництві збройного боротьбою козацько-селянських мас. В. Сергійчук склав хроніку дипломатичної діяльності гетьмана та його уряду в 1648-1657 роках, що була опублікована в журналі «Жовтень» (1988-1989).

Наприкінці вісімдесятих і на початку девяностих років у процесі національного відродження, проголошення незалежності України, вітчизняні історики відходять від застарілих партійних стереотипів і міфів у дослідженні Визвольної війни, стаючи на шлях розвитку наукової історії України. Водночас спостерігається розширення документальної бази досліджень, залучення раніше невідомих матеріалів, праць зарубіжних дослідників та істориків діаспори.

У девяностих роках спостерігається прогрес у дослідженні проблеми щодо виникнення держави, очолюваної Богданом Хмельницьким. Дослідники В. Смолій та В. Степанков присвятили цьому питанню низку своїх праць, зокрема видали в 1993 році книгу «Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет».

Роль козацтва та інших суспільних етапів у формуванні держави та її вдосконаленні в складних військово-політичних умовах знайшли відображення в монографіях В. Степанкова «Антифеодальна боротьба в роки Визвольної війни та її вплив на формування Української держави (1648-1654)» (1991), В. Борисенка і С. Заремби « Україна козацька XV - XVIII століть» (1993), Н. Яковенко «Українська шляхта з кінця XІV до середини XVII століття (Волинь і Центральна Україна)» (1994), Л. Мельника «Боротьба за українську державність (XVII століття)» (1995), В. Щербака «Формування козацького стану в Україні (друга половина XV - середина XVІІ століття) (1997).

З нових позицій до розгляду українську - російського договору 1654 року підійшли О. Антонович, В. Смолій, В. Степанков, Ю. Мицик, І. Рибалка та інші вчені. Використавши документи, праці вітчизняних істориків та діаспори, обєктивно відобразила хід підготовки, укладання та наслідки договору України з Москвою дослідниця О. Антонович у своїй праці «Українсько-російський договір 1654 року. Міфи і реальність» (1994).

Перегляд застарілих положень під час аналізу подій і фактів, ліквідації «білих плям» Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького вимагає розширення джерельної бази шляхом інтенсифікації археографічної роботи з метою публікації вітчизняних і зарубіжних джерел.

.2 Трактування діяльності Богдана Хмельницького вітчизняними та зарубіжними дослідниками

В історії кожного народу зявляються постаті, роль і значення яких у встановленні його державності, формуванні національної самосвідомості виходять далеко за межі історичного бачення, соціального тлумачення і політичних амбіцій не лише учасників, а й багатьох прийдешніх поколінь. Таким політичним і військовим генієм для українського народу став гетьман Богдан Хмельницький.

Постать вождя Визвольної війни завжди була найбільшою загадкою. Саме тому і ставлення до Богдана Хмельницького ніколи не було однозначним. Спектр характеристик сягав від цілковитої та беззастережної героїзації гетьмана як видатного сина українського народу до зрадника, який продав Україну московському цареві.

Розбіжність в оцінках вчених рис характеру Богдана Хмельницького, його світогляду, державотворчих зусиль, внутрішньої та зовнішньої політики, проведених воєнних компаній є цілком зрозумілими, оскільки кожен дослідник тлумачив їх, виходячи з обраної методології, власного розуміння змісту й особливостей тогочасної епохи та ролі в ній вождя Визвольної війни 1648-1657 років. Сама особистість гетьмана відзначалася динамічністю, імпульсивністю, мінливістю, й суперечливістю. Джерельна база вивчення життя та діяльності Богдана Хмельницького характеризується вузькістю й однобокістю (її основу становлять не українські, а польські й російські джерела), внаслідок чого багато аспектів зясувати просто неможливо. Тому існування в історичній науці різних підходів, трактувань та оцінок сприяє повнішому і точнішому відтворенню портрета гетьмана, осмисленню суті його діяльності.

Вивчення джерел, створених свідками і учасниками подій 1648-1657 років, з одного боку, засвідчує крайню обмеженість інформації про життя Богдана Хмельницького до 1648 року, його вдачу, світогляд, політичні програми й шляхи їх реалізації, розроблення військових операцій, а з іншого - демонструє розмаїтість і суперечливість суджень про нього як особистість, оцінок його діяльності.

Універсали, накази й листи гетьмана містять цінні відомості про історичні погляди Богдана Хмельницького, глибоке знання ним українських народних пісень, прислівїв та легенд його позицію в конфесійному питанні, осмислення мети визвольної боротьби, соціально-економічну політику. Саме з них довідуємося, що він засудив винищення влітку 1648 року Максимом Кривоносом поляків і євреїв на Поділлі та Волині.

Документи Богдана Хмельницького свідчать, що він не був релігійним фанатиком. Послідовно відстоюючи інтереси православя, гетьмана визнавав право на існування католицизму й уніацтва.

Вважаючи, що «є один Бог і одна християнська віра», до самої смерті дотримувався принципу, що «непристойна і тяжка справа, коли хто приневолює неохочих до своєї віри» [64, с.10]. В універсалі про підтвердження прав населення Пінського повіту від 8 липня 1657 року наголошено: «А щодо обрядів римської віри, з якою вони приєднуються до нас, то ми всі, Військо Запорозьке і наші нащадки, не перешкоджатимемо їм і не примушуватимемо жодного з них силою до православної, грецької віри» [64, с.10].

Керувало Богданом Хмельницьким прагнення перетворити гетьманство на міцну «Богом дану» владу, якій би повністю підлягали інші органи влади та державні інституції. Він домагався від старшини та місцевої адміністрації власного і точного виконання своїх розпоряджень.

За даними різноманітних джерел, уже влітку 1648 року серед козаків, міщан та селян, які жили в різних регіонах України, імя Богдана Хмельницького набувало популярності.

За свідченнями аноніма, «руські міста йому самі охоче й добровільно піддаються; зібравшись, виходять з корогвами й бубнами назустріч і їх під ноги йому кладуть» [64, с.13]. Інший анонімний автор листа стверджував, що українці вважали гетьмана «новим Мойсеєм».

За визначенням сучасника подій польського історика Яна Рудавського, в їхніх очах Богдан Хмельницький був «батьком Вітчизни» та «відновлювачем релігії та давньої свободи». Наприкінці 1648 року його урочисто зустрічало як переможця населення Києва.

Страшний погром, вчинений союзниками гетьмана татарами населенню подільського і Волинського воєводств після укладення 18 серпня 1649 року Зборівського договору, породив у свідомості частини українців переконалися, що винуватцем трагедії став Богдан Хмельницький, який дозволив їм грабувати і брати ясир. Насправді це польський король Ян Казимир дав згоду на спустошення українських земель татарами, зафіксованої у таємній статті польсько-кримського Зборівського договору. Звідси і неоднозначність у ставленні до гетьмана його учасників.

Високу оцінку ролі Богдана Хмельницького дано в літературі військових канцеляристів, насамперед літописах Самійла Величка та Григорія Грабянки. Якщо Самовидець характеризував стримано-позитивно постать гетьмана та його дії, називаючи «козаком розторопним» у воєнній справі та письмі, то Самійло Величко наголошував, що українцям Бог послав «як Мойсея, людину на ймення Богдан Хмельницький і дав йому підставу й розум визволити від такої тяжкої кормиги лядської вільний малоруський народ, і віднайти йому сподівану свободу» [64, с.16].

Григорій Грабянка в літописі зазначав, що Богдана Хмельницького «й простий народ називав новим рятівником всієї Русі та православя» [64, с.16]. Літописець характеризував гетьмана як мужнього, витривалого та сміливого воїна, який не вирізнявся серед козаків ні одягом, ні зброєю, ділив з ними усі труднощі походів, першим кидався у бій і останнім повертався з поля битви.

Цілком протилежну оцінку постаті Богдана Хмельницького давали поляки, євреї, сполонізовані українці, католицьке духовенство. Негативний образ гетьмана простежується у більшості польських писемних памяток середини XVII століття. За небагатьма винятками, у них наголошується низьке соціальне походження Богдана Хмельницького («хлоп», «голяк», «підлої кондиції», «ганебного народження»), відсутність належного виховання («грубий руснак»), брак талантів, підлість, безбожність, жорстокість, пияцтво. Найбільші злочини вбачали у його «зраді Вітчизні», «запроданстві» Криму, Туреччині чи Московії, прагненні відірвати Русь від Речі Посполитої, винищити католиків та уніатів. Богдана Хмельницького називали «сином антихриста», «юдою», «кровожерливим тираном», «розбійником» й іншими найменуваннями.

Сучасник подій, найвідоміший польський історик другої половини XVII століття Веспазіян Коховський окреслив такий образ гетьмана: «Вдома з козацтвом за панібратства заливався горілкою в пияцтві, щоденно закликав чарівників і чарівниць, щоб йому ворожили майбутнє, пяний думи наспівував і шалена голова…» [64, с.18]. Проте вчений визнавав той факт, що помер Богдан Хмельницький, будучи «вславленим серед монархів».

Частина памяток польських акторів, визнавала існування у Богдана Хмельницького окремих позитивних рис і талантів. Наприклад, анонімний автор «Хроніки подій 1646-1655 років» констатував, що Богдан Хмельницький був «розумним» і «мужнім старим жовніром». Єврейський літописець Натан Ганновер стверджував, що Богдан Хмельницький був розумною людиною, однак свій розум спрямовував на злі діяння, а також називав його «відважним воїном».

Обєктивним був погляд іноземців на постать Богдана Хмельницького. Д. Наливайко звернув увагу на поширення у тогочасній Центральній та Західній Європі порівняння гетьмана з керівником Англійської революції Олівером Кромвелем. Пєр Шевальє у праці «Історія війни козаків проти Польщі» наголошував на їхній подібності: «Одним словом, знайдено Кромвеля, який вдруге зявився на Русі, який був не менш честолюбивий, хоробрий та спритний…» [64, с.20].

В італійській історіографії 50-70 років XVII століття також поширилося порівняння Богдана Хмельницького та О. Кромвеля. В «Історії громадянських війн останнього часу» (1654) історика Майоліно Бізаччіоні у другому томі головну увагу присвячено опису події Української революції. У його зображенні Богдан Хмельницький постає «освіченим», «далекоглядним», наділеним «гострим розумом» і «хитрістю». Венецький посол Альберт Віміна після переговорів з гетьманом занотував у 1650 році опис його зовнішнього вигляду й характеру: «Росту він скоріше високо, ніж середнього, кремезний і міцної будови. Мова його і спосіб управління показують, що він має тверде судження й проникливий розум». [64, с.21]. Автор опису зазначає, що у Богдані Хмельницькому поєднується дві особи діяльника, «твереза» і «сонна», що є результатом пияцтва. А. Віміна наголошує на тому, що гетьман погоджується і ставиться до козаків як до рівних, чим викликає їх любов і повагу, і в той же час тримає військо у дисципліні «суворими карами».

За свідченням антіохійського архидиякона Павла Алепського, який улітку 1654 року зустрічався з Богданом Хмельницьким, гетьман - «літня людина, але щедро наділений дарами щастя; всіма справами займається сам особисто, в міру їсть, і пє, і одягається…»[64, с.21].

В українській історіографії осмислення ролі Богдана Хмельницького як вождя українського народу в боротьбі за незалежність започаткував на зламі XVIIІ - ХІХ століть невідомий автор «Історії Русів». На переконання автора, гетьман мав незвичайний розум, був добродушний і справедливий, досконалий політик, а на війні - безстрашний і заповзятий вождь.

Утвердження у середині ХІХ століття народницького напряму в історіографії не могло не позначитися на оцінці діяльності Богдана Хмельницького. Вчений М. Максимович висунув найвірогіднішу гіпотезу дати народження гетьмана, розкрив вплив козацьких звичаїв і традицій на становлення його особистості, спростував думку, про те, що він став на шлях боротьби через особисту кривду з боку польського панства.

Історик В. Антонович, вбачаючи у постаті Богдана Хмельницького виразника народних інтересів, талановитого організатора й полководця,

закидав гетьманові «повну недотепність» у політичних справах, наводячи такі аргументи, як-от: страх завдати Польщі вирішального удару, відсутність планів створення самостійної держави, хитання між різними зовнішньо політичними орієнтирами, захист інтересів козацтва та ігнорування селянських. Позитивно оцінювали діяльність Богдана Хмельницького О. Лазаревський, О. Левицький, А. Стороженко, М. Драгоманов.

Водночас у 70-80 роках ХІХ століття в українській історіографії започатковується формування різко негативного погляду на діяльність Богдана Хмельницького. Даючи оцінку постаті гетьмана, В. Антонович вишукував у ньому різного роду хиби, називаючи його «кривавим ідолом», «розбійником», «нікчемною особою» і «руйнівником». Проте постать Богдана Хмельницького не була ним позбавлена військових, організаторських і політичних здібностей.

Російські історики другої половини ХІХ століття розглядали постать гетьмана по-різному. Г. Карпов вбачав в ньому талановитого політика й полководця, В. Кричевський - безпринципного діяча із «пересічним політичним розумом».

З кінця ХІХ століття і до початку тридцятих років ХХ століття плідно продовжували працювати вчені народницького напряму, водночас зароджується і утверджується державницький, представники якого зосередилися на вивченні державотворчої діяльності гетьмана. І. Каманін високо оцінював його як політика й полководця. О. Єфименко зобразила Богдана Хмельницького видатним політиком, який боровся за політичну цілісність та незалежність України. На думку Д. Яворницького, гетьман упродовж восьми років змагався за «самостійність своєї Вітчизни», а переконавшись, що власними силами Україні не обстояти незалежності, пішов на прийняття протекції московського «православного монарха».

Значний внесок у вивчення ролі Богдана Хмельницького у визвольних змаганнях українців 1648-1657 років зробив Михайло Грушевський у праці «История України-Руси» та низці статей на дану тематику. Дослідник подав різносторонню, проте доволі суперечливу характеристику постаті гетьмана. Михайло Грушевський називав його «людиною високих здібностей», «великим політиком», геніальним «організатором» і «адміністратором», «вправним політиком-дипломатом».

Разом з тим дорікав Богдану Хмельницькому за відсутність витримки й наполегливості, імпульсивність у діях, нездатність до створення і втілення планів, які б йшли далеко вперед, постійне хитання між мусульманською та антимусульманською орієнтаціями, невіру у власні сили і пошук закордонної допомоги.

Визначальну роль у становленні державницького напряму в історіографії відігравали праці В. Липинського, зокрема «Україна не переломі 1657 - 1659 років» (1920) та «Михайло Кричевський» (1912). У останній з них автор висвітлив діяльність Богдана Хмельницького. В. Липинський зазначав, що Богдан Хмельницький перший і останній з українських гетьманів, хто зміг обєднати і спрямувати спільні зусилля селян, міщан, козацтва та старшин на визволення України з-під польського ярма. У монографії «Україна напередодні 1657-1659 років» історик показав гетьмана як свідомого творця нової держави, «геніального державного мужа Східної Європи», який сприяв формуванню нової української аристократії, політичної еліти і національної свідомості всього народу.

Вагомий внесок у дослідження державотворчої діяльності Богдана Хмельницького, що оцінювалася тільки позитивно, зробили праці Д. Дорошенка, М. Кордуби, І. Крипякевича, О. Терлецького, А. Яковліва й інших авторів. В. Петрів, проаналізувавши стратегічні операції Богдана Хмельницького 1648-1649 років, дійшов висновку про високий рівень його військового мистецтва. Негативний образ гетьмана подав В. Герасимчук, який закидав йому відсутність державної ідеї й національних ідеалів, нездатність опиратися на силу народу, нерішучість у відповідальні моменти, «фатальність» рішення 1654 року. Обвинувачував також у демагогії, тиранії, спустошенні Вітчизни, тому що воєнні дії велися на власній території.

Із встановленням більшовицького режиму в Україні почався процес утвердження в історіографії марксистської школи. У другій половині двадцятих років ХХ століття поширюється концепція російського історика М. Покровського, що розглядала події середини XVIIстоліття як буржуазну козацьку революцію. Її прихильниками був М. Яворський. Богдана Хмельницького вони зображували виразником козацької та некозацької буржуазії, котрий проводив класову політику. Негативно оцінювали особу гетьмана, змальовуючи його типовим українським шляхтичем.

У 1940 році вийшла друком монографія М. Петровського, на сторінках якої стверджувалося, що Богдан Хмельницький був найвидатнішим діячем України XVIIстоліття, талановитим організатором всенародної боротьби, визначним стратегом і тактиком на полі бою, розумним та обережним, схильним до авантюр політиком, гнучким дипломатом, творцем державно-адміністративної системи козацької України. На думку автора, гетьман відзначався запальним норовом, незламною волею, владністю, нещадністю у боротьбі з опозицією, скромністю в побуті, однак виявляв деспотизм, схильність до вживання алкогольних напоїв.

У польській історіографії першої половини ХХ століття продовжували розвивати концепцію«домової війни»; заперечували наявність процесу державотворення, існування у Богдана Хмельницького програми створення самостійної соборної української держави; у переважній більшості випадків подавалася негативна оцінка постаті гетьмана та його діяльності. На переконання Ф. Равіти-Гавронського повсталі козаки і поспільство на чолі з Богданом Хмельницьким не мали політичних ідеалів і планів, а керувалися виключно своїми почуттями, ненавистю до всякої влади та суспільного порядку. Разом з тим у роботах О. Гурки, Л. Кубані, В. Томкевича, О. Яблоновського й деяких інших вчених окреслився відхід від усталених стереотипних оцінок сутності боротьби українців, її мети, негативного образу Богдана Хмельницького.

Вагомий внесок у вивчення життя й діяльності гетьмана зробила монографія І. Кипяткова «Богдан Хмельницький» (1654). На основі аналізу різноманітних джерел автор вперше подав цілісну картину життя й діяльності до 1648 року, розкрив його роль у підготовці козацького повстання впродовж 1646-1647років довів, що Богдан Хмельницький виявив себе в 1646-1657роках видатним державним діячам, який проводив гнучку соціально-економічну політику. Автор зясував, що гетьман прагнув обєднати різні стани українського суспільства в боротьбі проти Речі Посполитої, намагався зберегти союз козацтва з поспільством, протидіяв відродженню великого феодального землеволодіння, проте дії керівника Визвольної війни 1648-1657 років часто були суперечні і непослідовні.

З-поміж досліджень 50-60 років найбільше уваги постаті Богдана Хмельницького було присвячено в монографіях Ф. Шевченка та В. Голобуцького. Перший вчений у праці «Політичні та економічні звязки України з Росією в середині XVII століття» уперше в радянській історіографії зробив спробу розглянути політику гетьмана зумовлену конкретно історичною ситуацією, способом осмислення й світоглядом її творця людини свого часу та соціального середовища.

З кінця вісімдесятих років в українській історіографії розпочався новий період у дослідженні національної революції й ролі у ній Богдана Хмельницького, що характеризується помітними творчими здобутками вчених. Цьому сприяла позитивна роль таких чинників: свобода творчості і наукового пошуку, інтенсивне розширення джерельної бази, повернення раніше забороненої спадщини істориків (насамперед М. Грушевського та В. Липинського), вивчення наукової літератури діячів діаспори.

У 1988-1989 роках на сторінках часопису «Жовтень» В. Сергійчук опублікував хроніку дипломатичної діяльності гетьмана впродовж 1648-1657 років. У 1989 році В. Замлинський опублікував книгу «Богдан Хмельницький», у якій у романтичному ореолі зобразив гетьмана борцем за національні інтереси України. Досліджуючи вплив національної боротьби на формування української держави, В.Степанков зясував, що саме виваженість внутрішньої політики Богдана Хмельницького допомогла запобігти спалаху громадянської війни.

У 1993 році В.Смолій та В.Степанков видали книгу «Богдан Хмельницький. Соціально - політичний портрет». Основну увагу в ній присвячено висвітленню політичної діяльності гетьмана. Не приховуючи допущених ним помилок, автори зображують його талановитим державотворцем, обдарованим полководцем і дипломатом, який доклав максимум зусиль для воззєднання українських земель у межах держави та вироблення нею незалежності. Автори звернули увагу на роль геополітичного фактора у внутрішній і зовнішній політиці гетьмана. Наступного року В.Смолій та В.Степанков опублікували книгу «Хроніка життя та діяльності Богдана Хмельницького», в якій уперше в історіографії зібрали і систематизували у хронологічній послідовності віднайдені у джерелах біографічні дані.

Опрацювання виявлених джерел, а також врахування висловлених критичних зауважень дало їм змогу 1995 року здійснити друге, доповнене й перероблене видання монографії «Богдан Хмельницький». Велику увагу було присвячено зясуванню зовнішньополітичної діяльності Богдана Хмельницького. Зокрема, Я. Дашкевич звернув увагу дослідників на необхідність переосмислити роль східного напряму політики українського уряду. В. Брехуненко, В. Горобець, О. Гуржій, С. Плохій, Я. Федорчук, В. Смолий, В. Степанков та інші автори висвітлили низку питань щодо відносини гетьмана з Річчю Посполитою, Росією, Кримом, Турцією, Венецією, Швецією, Молдавією, Трансільванією.

Слушно, що у центрі наукового пошуку опинився комплекс питань стосовно політичних поглядів Богдана Хмельницького,його державотворчої діяльності. У працях О. Антонович, В. Борисенка, О. Гуржія, Я. Дашкевича, В. Задорожного, Л. Мельника, Ю. Мицика, В. Сергійчука та інших авторів розкрито послідовність і наполегливість гетьмана у створенні ефективного державного механізму, зміщенні гетьманської влади та перетворення її на спадкоємну, формуванні адміністративно-територіального устрою, судової системи та інших інститутів.

Незважаючи на розходження у тлумаченнях та оцінках істориками різних аспектів життя і діяльності Богдана Хмельницького, усі визнавали видатну роль його постаті в українській історії і прогресивне значення очолюваної ним національно - визвольної боротьби 1648 - 1657 років.

Однак у девяностих роках ХХ століття в українській історіографії зявилася група науковців (О. Журко, Н. Яковенко, С. Горошко та інші), у працях яких подано негативний образ визвольної і соціальної боротьби українців, особливо в 1648 році, недооцінено значущість утвореної держави, заперечене існування у гетьмана і еліти державної ідеї.

У 40-90-х роках ХХ століття вивченню діяльності Богдана Хмельницького приділяли увагу вчені української діаспори. О. Оглоблін наголошував на винятково важливій ролі гетьмана як творця національної держави, її «фундатора».

Творцем держави вважала Богдана Хмельницького Н. Полонська-Василенко, наголошуючи на тому, що лише завдяки дипломатичному хисту та організаторським здібностям, гетьман стримав громадянську війну, співіснував з ворожими сусідами і стримував Москву у її колонізаторських кроках. Б. Крупницький характеризував гетьмана як політика-реаліста, який прагнув домогтися втілення ідеї незалежної і соборної України. Для Л. Винаря Богдан Хмельницький був керівником національно-визвольної революції, який доклав максимум зусиль для створення козацької держави. О. Субтельний вбачав заслуги гетьмана у відновленні українського політичного організму, створенні майбутнього війська, одним з перших звернув увагу на здатність впливати на народні маси.

Темами для досліджень були й окремі сторони діяльності Богдана Хмельницького. Д. Донцов торкнувся висвітлення його ролі у становленні політичної еліти. Ю. Тисс-Крохмалюк на основі аналізу боїв під Жовтими водами , під Корсунем, Пилявцями, Берестечком.

В. Сетотович-Бережний присвятив окрему статтю дослідженню роду й родини Хмельницьких. Д. Вернадський намагався відтворити дитячі й юнацькі роки майбутнього гетьмана на основі відомостей про життя козацьких сімей. Вчений опублікував монографію «Богдан - гетьман України» (1941), в якій зробив спробу створити цілісну біографію Богдана Хмельницького. Д. Вернадський змальовує його обдарованою особистістю, непересічним політиком і дипломатом, вважав, що якби не передчасна смерть гетьмана, то Європа побачила б першу незалежну українську державу.

У російській історіографії девяностих років ХХ - початку ХХІ століття майже не приділялося уваги дослідженню визвольних змагань українців у 1648-1657 роках і ролі в них керівника боротьби. Більшість істориків і далі дотримуються концепції про «Воззєднання України з Росією» 1654 року. Богдана Хмельницького, за винятком праць Т. Яковлевої, зображують відверто чи завуальовано талановитим політиком проросійської орієнтації, яка подається оптимальною для національних інтересів України.

У польській історіографії упродовж другої половини 70-80-х років З. Вуйцик, А. Керстей, В. Маєвський, С. Охмани, Т. Хінчевська-Хеннель та інші науковці почали висвітлювати визвольну боротьбу українців як «козацьке повстання», повертаючись до постулатів концепцій «домової

війни». Богдана Хмельницького зображували не керівником повсталого народу, який боровся за незалежність від Польщі, а козацьким гетьманом, котрий відстоював інтереси «козаччини».

Отже, огляд літератури засвідчує полярність висловлюваних думок про постать Богдана Хмельницького - від захвату й ідеалізації до гострої критики - спричинені політичними, національними орієнтаціями авторів різних часів та країн.

Варто зауважити, що вчинки гетьмана та їх наслідки у більшості випадків оцінювання без урахування конкретно-історичної ситуації та розуміння специфіки мислення, способу поведінки, зумовлених реаліями тогочасної епохи. Зокрема, суттєвим негативним фактором у боротьбі за незалежність була несприятлива геополітична ситуація, оскільки жодна з держав-сусідів не була зацікавлена в її здобутті Україною, а навпаки, кожна з них (Росія, Крим, Османська імперія) доклала якомога більше зусиль, щоб встановити над нею свій контроль у тій чи іншій формі.

Незважаючи на зазначенні помилки та прорахунки, найсуттєвішим аргументом, на нашу думку, на користь позитивного образу гетьмана та його діяльності є той факт, що він єдиний політичний діяч в історії України ХІІІ - ХХ століть, який зумів обєднати більшість станів і груп населення у боротьбі за незалежність. Закиди вчених про небажання створити незалежну державу без вступу до союзу з кимось із сусідніх

країн та про сприятливу геополітичну ситуацію спростовують приклади найбільших соратників та послідовників гетьмана - І. Богуна, П. Дорошенка, які не змогли досягти і половини зробленого Богданом Хмельницьким. А також боротьба І. Мазепи, що закінчилася поразкою.

.3 Інтерпретація Визвольної війни 1648 - 1657 років у художній літературі ХІХ століття

Події національно-визвольної війни українського народу 1648-1657 років, приєднання України до Росії, соціально-економічні та політичні зміни в житті народу другої половини XVII століття зумовили нові теми й завдання в галузі художньої творчості. Літературний процес першої половини ХІХ століття характеризується пануванням романтизму у творчості письменників.

Як літературний напрям романтизм знаменував перехід від універсальних систем до конкретно-історичних. Характерною рисою романтичного історизму було уявлення про народність не як соціальний організм, а тільки як психічну спільність, обєднану духовними інтересами. Отже, цілком закономірно, що наприкінці XVII століття на початку ХІХ століття преромантична й романтична свідомість митців віднайшли свій ідеал в бурхливій українській історії. Минуле нашого народу крізь призму Визвольної війни бачилося як боротьби свободи з деспотизмом.

Романтичний історизм не тільки посилює інтерес до козацько-старшинських літописів XVII - XVIIІ століть, а й породжує в 20-40 роках дворянську історіографію: «История Малой Росии» (1822) Д. Бантиша-Каменського, «История Малороссии» (1842-1843) М. Маркевича. Ці наукові дослідження, що стали одним з джерел романтичної літератури, повязані з минулим України, більшою чи меншою мірою перебували під впливом ідей «Історії Русів» і слідом за нею творили ідеалізований образ козаччини.

Формування романтичної прози цього часу йшло від літературної обробки усної народної творчості до фольклорних стилізацій, розбудови народнопоетичної основи до справді літературних творів із розвинутим сюжетом і характерами.

Уже ранні романтики усвідомлювали, яку можливість дає фольклорно-історична тема для утворення великої прози. Значною мірою вони були захоплені прикладом В. Скотта (П. Білецький-Носенко, І. Срезневський, П. Куліш.) У 1816 році зявляється повість Ф. Глінки «Зиновий Богдан Хмельницкий, или Освобожденная Малоросия», навіяна українськими думами та історичними піснями, що була спробою вальтерскотівського роману.

Однією з найбільш ранніх спроб дати широку художню обробку сюжету про постать Богдана Хмельницького та визвольну боротьбу українського народу проти польської шляхти у першій половині XVII століття став роман у трьох частинах П. Білецького-Носенка «Зиновий Богдан Хмельницкий. Историческая картина событий, нравов и обычаев XVII века в Малороссии» (1929), який, не будучи опублікованим, був відомим письменникам тих часів. Головною задачею автора було висвітлення подій Визвольної війни 1648 - 1657 років і показ її учасників. З «Історії Русів» до роману вводиться багато фактичних даних, звідси ж береться загальна концепція розвитку подій, використовуючи також матеріали «Истории Малой России» Д. Бантиша-Каменського, «Истории государства Российского» М. Карамзина. Презентуючи Богдана Хмельницького як визначного державного діяча й полководця, письменник подає його промови українською мовою та для посилення романтичного колориту вводить у роман народні пісні, власні балади, казку та байку.

Окремою тематичною лінією в українській фольклорно-історичній романтичній прозі є історико-патріотична й героїко-соціальна проза, повязана з відкриттям «історичної людини» та осмисленням національного характеру. Так, у 1839 році опубліковано «Историческое предание о Иване Золотаренко» П. Білецького-Носенка; того ж року автор написав «драматический рассказ в одном действии» українською мовою «Іван Золотаренко».

Найяскравішим прикладом гармонійного поєднання історико-патріотичної і героїко-соціальної прози стала повість М. Гоголя «Тарас Бульба» (1833). Історична тема національно-визвольної боротьби 1648-1657 років розробляється не в генетичному відношенні, а в протиставленні до неї; персонажі виступають не обєктом зображення, а субєктами дії. Модель такого естетичного бачення походить з українського героїчного епосу. З цього погляду фабульна канва повісті і протистояння батька і сина, фатальне кохання Андрія, є типово фольклорною.

М. Гоголь правдиво зобразив побут та звичаї козаків. Старшого сина Остапа автор представив як типового козацького отамана, сильного, сміливого, здатного швидко приймати рішення. Образ Андрія подано в типово романтичному стилі, багато місця автор відводить роздумам та переживанням героя, опису його кохання до полячки. Центральний персонаж повісті Тарас Бульба зображений як типовий полковник козацький, в той же час М. Гоголь гіперболізує його силу в боротьбі з ворогами, відчуття патріотизму ставить на перше місце перед батьківською любовю.

Є. Гребінка також звертався до розробки теми національно-визвольної боротьби під проводом Богдана Хмельницького. Художнє втілення вона отримала в повісті «Нежинский полковник Золотаренко» (1842) та романі «Чайковський» (1848). В основі повісті - реальні події запозичені з «Історії Русів», про участь козацького війська у боротьбі проти польсько-шляхетського поневолення.

Продовженням опрацювання історичної тематики є роман «Чайковський». Наближаючись за принципами висвітлення подій до «Тараса Бульби» М. Гоголя, Є. Гребінка правдиво відтворює окремі картини героїчного минулого, опоетизовує Запорозьку Січ як «козацьку вольницю» з її демократичними й водночас суворими законами, змальовує загартованих у боях з ворогом, мужніх і хоробрих козаків-патріотів. Заслуговують на увагу вірші Є. Гребінки, присвячені історичному минулому України «Курган», «Нежин-озеро», поема «Богдан», написані як за історичними матеріалами, так і на основі народних переказів. Найвизначніше місце серед творів цього циклу належать драматичній поемі «Богдан. Сцены из жизни малороссийского гетьмана Зиновия Хмельницкого» (1839-1843), в якій події Визвольної війни українського народу (1648-1657) висвітлюється у формі літературної розбудови фольклорно-баладного начала з використанням історичних джерел, козацьких літописів, народних пісень й дум. Поема складається з двох частин - розлогого прологу й власне поеми з девяти розділів.

У пролозі, витриманому в романтичному стилі, переплітаються елементи фантастики й реальності. Перед читачем постає картинка весняної місячної ночі, лісові духи, і водночас «тени людей замогильних» (Павлюка, Остряниці, Наливайка), які розповідають про жорстокі знущання польської шляхти з українського народу, про неймовірні страждання закатованих козацьких ватажків. Цей пролог цілком логічно підводить читача до основної частини поеми - відродження Є. Гребінкою ряду епізодів національно-визвольної боротьби народних мас за незалежність батьківщини. Богдана Хмельницького зображено як людину рішучого й загартованого характеру, відважного і досвідченого полководця, мудрого й передбачливого політика-дипломата, що в своїх діях спирається насамперед на народні маси, вірить в їхні сили й могутність.

Вагомий внесок у розробку теми національно-визвольної боротьби середини XVII століття зробив М. Костомаров. Першим таким твором був «Сава Чалий», «романтичні сцени» (1838). У звязку з розробкою теми можна говорити про три різні версії: суто історичну, фольклорну й літературну. Перша - життєва доля керівника надвірних козаків села Раштівці на Волині Сави Чалого: друга - народна пісня «Гей, був в Січі старий козак», в якій з історичних фактів наявні тільки деякі та й то в трансформованому узагальненому вигляді.

Під час написання «Сави Чалого» в Костомарова почали вже складатися уявлення про риси національного характеру українців, з яких головним є: примат духовного, ідеального над матеріальним демократизм і рівноправність у громадських обєднаннях і родинному житті; прагнення особистості до свободи, відраза до керівної верхівки та органічна релігійність. Саме в цьому комплексі у творі тримається гетьманська влада Петра Чалого, яка, по суті, є тільки виконавською. Він мусить кожен свій крок співвідносити з бажаннями й настроями козацької маси, коритися її волі, навіть запобігати перед нею. Відсутність міцних морально-психологічних звязків між керівником ї масою, його особистого авторитету, приводить до того, що козаки стають слухняним знаряддям іншого, не розгадавши його намірів, і як некерована маса вбивають і Саву, незважаючи на благання свого гетьмана, й Гната Голого, й безневинну Катерину.

Феномен Сави Чалого полягає в протистоянні його як особистості, в зіткненні цього незалежного індивідуального характеру з козацькою масою. Не будучи прийнятим і в чужому світі, герой опиняється сам на сам зі своїми нерозвязаними проблемами.Несприйняття козацьким середовищем, внутрішня опозиція до батька, який незаслужено зайняв його місце гетьмана, конфлікт із Конецпольським на ґрунті православної віри, із Гнатом Голим на ґрунті любовного почуття до Катерини. Однак головне протистояння - внутрішнє, яке переростає в глибоку душевну драму. Конфлікт криється в самому його характері як особистості. Це прагнення до необмеженої свободи, яке переросло у прагнення до влади. Отже, М.Костомаров по-своєму змальовує образ Сави Чалого як ілюстрацію до своєї тези про можливість мирного розвязання історичних конфліктів.

У трагедії «Переяславська ніч» (1841) головною є ідея перемоги християнського всепрощення над любовю до батьківщини й особистим бажанням. Отже, й головним є тут шиллерівський конфлікт суспільно-політичного з етичним, особистим, за якого на перше місце виступає ідеологічна основа твору, роблячи його першою в новій українській літературі драмою ідей. Історичні праці, якими користувався автор («Історія Русів», «Істория Малой России» Д. Бантиша-Каменського), він пізніше назвав «мутним источником». Звідси - перенесення у першу половину XVII століття.

У дусі своїх історичних поглядів, викладений у праці «О причинах и характере унии в Западной Росси», міських жителів і поселян за часів панування уній Костомаров розглядав як позитивну масу, не здатну на самостійну боротьбу. Єдиною надією на захист були козаки. У дусі цієї настанови й починається пєса, де вже в першій сцені Чужестранець (Лисенко) як козацький ватажок протиставляється нерішучим і заляканим представником міського населення. Причиною конфліктної ситуації, яка виникла в Переяславі, є переслідування й утиски православних з боку польської влади та єврея-орендаря Оврама. Ідейним провідником опору гнобителям виступає священик Анастасій. Герої пєси виступають рупорами авторських ідей, які зводяться до двох головних моментів: протиставлення духу християнського миролюбства як головної морально-етичної цінності соціальному і конфесійному розбратові, ідеї насильницької збройної боротьби (перемога зла добром); верховенство патріотичного обовязку над інтимними почуттями.

Оскільки отець Анастасій представляє головну ідею твору (боротьба за національно визвольну незалежність може увінчатися успіхом тільки через реалізацію принципу християнського багатолюбства), він виступає ідеальним героєм. Його особистісні риси повністю розчинено в образі християнського праведника, який покірливо терпить знущання ворогів і готовий піти на смерть. Переяславський полковник Лисенко уособлює другу суспільну силу - козацтво. Це смілива, діяльна, романтична натура, яка характеризується нещадністю до ворогів, не зупиняється навіть перед порушеннями християнської моралі. Хранителькою роду, уособленням безкомпромісного національного духу, який ніяк не може примиритися з духом підступності й ворожнечі польської шляхти, виступає сестра Лисенка - Марина, народна героїня, активна учасниця боротьби 1649 року за незалежність батьківщини. В українській літературі це був перший образ жінки, яка бореться не за особисте щастя, а за інтереси народу.

Сюжетно конфлікт між Анастасієм і Лисенком виявляється не в їхніх діях, а в діалогах-диспутах, як це й має бути в драмі ідей. Вони обидва виступають як захисники народу, суперечка ведеться власне про тактику визвольної боротьби. Тому у фіналі Анастасій не перемагає Лисенка, а лише переконує, що зло породжує тільки зло, тоді як мета протистояння - свобода, а не помста.

Роздвоєність Марини між моральною і фізичною природою обертається для неї проблемою морального вибору.

Письменник ставить питання про моральність дій не тільки Марини, а й її брата, висуває проблему мети і засобів її досягнення. Саме в цьому й полягає сенс моральної проповіді отця Анастасія, який є не тільки патріотом, а й високоморальною людиною, духовним наставником. Він зовсім не закликає коритися полякам, а тільки не хоче даремних жертв, поразки, що може привести до ще більшого нещастя.

Тематично до «Сави Чалого» і «Переяславської ночі» близькі на «Украинские сцены из 1649 года», написані в першій половині сорокових років. У пєсі відтворюється морально-психологічна атмосфера у верхніх ешелонах влади в Україні й Польщі після Зборівської битви 1649 року. Хоча в даному творі М. Костомарова наголошено на конфесійній боротьбі, проблемі взаємин українського та польського народів, набагато виразніше набуває тут характеру загального конфлікту, що стосується релігійного, національного й соціального аспектів. Уже в першому монолозі Богдана Хмельницького говориться про саме існування українського народу, про його історичне коріння.

Порівняно з героями «Сави Чалого» і «Переяславської ночі» зявляється новий тип позитивного героя - державного діяча, головним стимулом діяльності є не особисті інтереси, а всенародна справа. Автор намагається показати Богдана Хмельницького не тільки як рупора ідей, що характерно для історичної драми, а як живу людину. Він і гостинний господар, що знається на давніх народних звичаях, і досвідчений дипломат, і державний муж, здатний охопити своїм зором і зрозуміти сенс великих історичних подій.

Поезія «Максим Перебийніс» змальовує постать козацького ватажка як героя незвичайного, заручника історичної місії, покладеної на нього самим Богом.

До теми визвольної боротьби українського народу 1648 - 1657 років звертався і представник «Руської Трійці» М. Шашкевич, зокрема, у «фольклорних стилізаціях «О, Наливайку!», «Богдана Хмельницького обступленіє Львова».

Від середини сорокових років ХІХ століття спочатку в поезії, а потім й в художній прозі в українській літературі, поряд із романтизмом, розвиваються засади реалізму, що починають визначати провідні закономірності ідейно - художнього процесу. Романтизм цього періоду не тільки розвивається як самостійний літературний напрям, а й потрапляє у силове поле реалізму, вступає з ним в складні ідейно-естетичні звязки. Прикладом є творчість Т. Шевченка, П. Куліша, М. Старицького.

Історична доля України, зокрема національно-визвольні змагання народу першої половини XVII століття, була предметом висвітлення Т. Шевченка. У ній крилася неприваблива сучасність колонізованої імперією країни, але в ній були й разючі приклади самопожертви в боротьбі за волю й незалежність. Серед таких творів - поеми «Іван

Підкова» (1839), «Гамалія» (1842), «Тарасова ніч»(1838) й політична поема-містерія «Великий льох»(1845), «Розрита могила»(1843).

Т. Шевченко висвітлив у поезіях не лише конкретну історичну подію, як у «Тарасовій ночі», де йдеться про переможне завершення тривалих боїв козацького війська під проводом Тараса Трясила проти польського війська князя С. Конецпольського під Переяславом у травні 1630 року, а й твори суто репрезентативного типу, що зображували типову подію для тієї доби. Герої поеми були особами легендарними чи вигаданими поетом - такими, що відбивали його уявлення про козацтво та його провідників. Серед ранніх поем - це «Іван Підкова» та «Гамалія». У цих творах спостерігається невизначеність хронології, відсутність історичного прототипу героя, наявність художньо домислених деталей, мотивацій, промов, діалогів. У поемі «Іван Підкова» Т. Шевченко дає тільки картину початку походу, а вже у «Гамалії» відтворюється весь похід, бій у Царгороді, повернення козаків з перемогою. Останній твір виступає як синтез козацької думки, історичної пісні, ліро-епічної розповіді з погляду свідка подій, що дало змогу створити фольклоризовану героїчну поему.

Образ Б. Хмельницького Т. Шевченко трактував неодноразово. Гетьман зображений автором як нерозумний «ледачий син», «Богдан-недомудра». На думку поета, Хмельницький не зрадник, але за приєднання України до Росії його осудять нащадки, тож краще йому було на світ не народжуватись. Так Т. Шевченко картає гетьмана у поезіях «Розрита могила», «Стоїть в селі Суботові», у містерії «Великий льох», а найбільше у поезії «Якби-то ти, Богдане пяний». Поет, іронізуючи, називає Б.Хмельницького «препрославленим козачим розумним батьком», таврує за необачний Переяславський союз із Московією, який призвів до втрати Україною державності.

У 1843 році Т. Шевченко написав романтичну історично-побутову драму «Назар Стодоля». Зображені в ній події належать до другої половини XVII століття, коло в козацькому середовищі загострювалися стосунки між голотою і старшиною. Сотник Хома Кичатий ладний в імя збагачення знехтувати інтересами доньки. Його змальовано як натуру черству, деспотичну. Кичатому протистоять героїчні постаті - Назар Стодоля та його друг козак - Гнат Карий - мужні, вольові, шляхетні. Вони гідні спадкоємці героїв визвольної боротьби, уособлення козацького волелюбства й нескореності. Мирну розвязку драми «Назар Стодоля» зумовлено не так логікою характерів, як християнською етикою. У пєсі побутова фабула, повязана зі сватанням, є лише канвою, на якій базується сюжет, що має глибокий моральний зміст. Герої твору згадують далеке та ближче історичне минуле, яке повязане з життям козацтва у XVII столітті.

Тема визвольної боротьби 1648-1657 років слугує фоном у романтичній повісті «Марко Проклятий» 1879 року О. Стороженка. Штучне поєднання міфологічно-легендарної та конкретно-історичних ліній у творі, над яким автор розпочав роботу ще в сорокових роках, зроблене, за словами письменника, для того, щоб «надати більше невимушеності й різноманітності повісті, привело до того, що історичні події визвольної війни 1648 - 1657 років не дістали правдивого художнього відродження. Притаманні О. Стороженкові заданість характерів, настанова на авантюрність у зображенні дій козацьких ватажків, на змалювання кривавих сцен, штучне фабульне обєднання різночасових подій, підкреслення ірраціональної, містичної тенденції в долі Марка - найістотніші історичні риси цієї «української легенди з 1648року».

Хворобливо-потворні форми людських характерів розробляються в образах Марка та Максима Кривоноса. Відгомін поетики готичного роману спостерігається в манері портретування цих героїв. У повісті присутні також інші історичні особистості, як-от: Єремія Вишневецький, княжна Корецька, Павлюга, Гуня, Свит, князь Четвертинський та інші.

Визначення трагічної долі Марка як вічного блукача О. Стороженко повязує з народженням його в нелюдських умовах, коло його батькам доводилося вести тяжку боротьбу в складі запорозького козацтва проти ворогів України. За вбивство матері та сестри, а також багатьох невинних людей його проклинає батько з того світу. Марко блукає по землі, намагаючись спокутувати свої безмірні гріхи відповідно до біблійських заповідей та інтересів визвольної боротьби українського народу.

Авторський субєктивізм у трактуванні подій війни 1648-1657 років проти польсько-шляхетського панування в Україні, а також визначене жанровою поетикою готичного роману нагромадження у творі жахів призводять до однобокого змалювання народної боротьби лише як жорстокого катування ворогів, а то й невинних жертв.

Визначний сподвижник Б. Хмельницького Максим Кривоніс уособлює велику ненависть українського народу до своїх гнобителів і мучителів, як-от Єремія Вишневецький. Однак історична постать козацького ватажка вийшла в повісті спотвореної внаслідок наділення її лише гротесковими рисами неймовірно страхітливого ката.

П. Куліш у своїй творчості теж звертався до теми національно-визвольної боротьби першої половини XVII століття. Значним є його внесок у розвиток української ліричної та ліро-епічної поезії. Його перша версифікаційна спроба - поема «Україна. Од початку Вкраїни до батька Хмельницького» (1843) народилося з його задуму зобразити життя народу в епопеї. Автор на зразках народних дум та власних, стилізованих під них, хотів створити поему на кшталт «Іліади». У примітці П. Куліш уточнив. Що з дванадцяти дум, з яких скомпоновано твір, він склав першу - четверту, понад півсотні рядків та пісні про гетьманів Наливайка і Лободу. Власні думки інкрустував народнопоетичними вставками, доповнив своїми віршами, намагаючись повязати весь матеріал в єдину цілісність.

У 1861-1862 роках П. Куліш створив ряд ліричних віршів і ліро-епічних поем, з яких уклав збірку «Досвітки. Думи і поеми» (1862), провідною темою в ній стала боротьба народу проти чужоземного поневолення і феодального гноблення, патетика уславлення козаччини, вираження національної туги за героїчним та ідилічним минулим, уболівання за долю рідної мови, звичаїв та обрядів. У поемі

«Кумейки» (1637) П. Куліш оспівав народне повстання на чолі з Павлюком проти шляхти, у «Солониці» (1596) звеличив народний виступ під проводом С. Наливайка.

В історично-побутовій поемі «Настуся» оспівано «козацьку волю», що «розлилася» по Україні 1648 року, опоетизовано побут і звичаї козацько-старшинських родів, їх традиційного обєднання. На основі народної пісні про Морозенка письменник опрацьовує свій улюблений фольклорний мотив суперечності двох характерів - «козацького», якому «нудно жити без слави», і «жіночого», сімейного. Уславлюється лицарське завзяття, козак вивищується над гречкосієм.

В історіософській поемі «Великі проводи (1648)» П. Куліш, по суті, полемізував із традиційним опрацюванням теми в українській романтичній поезії, стверджуючи, що народно-визвольний рух - це небезпека дегуманізації людини, заміни тиранії експлуататорів кривавою сваволею низів.

Поет у «Великих проводах» охоплює всю Україну літа 1648 року, безпосередня ж дія відбувається в Гадячі, Лубнах і на берегах Дніпра. У творі обидві сюжетні лінії - історична й любовна - злито воєдино, й автор через показ суспільних катаклізмів та людської трагедії замислюється над складною діалектикою загальнолюдського, класового, національного, релігійного, особистого, не так відтворюючи історичну реальність,як подаючи власну субєктивну версію.

На тлі початку Визвольної війни, коли повстанські загони переслідували військо князя Єремія Вишневецького П. Куліш розгорнув власний художній конфлікт: між повсталими, які абсолютизують своє безперечне право пригноблених на збройну боротьбу, та їхнім ватажком Голкою, який почався не в одній країні Європи. У примітках до журнальної публікації поеми автор вказав, що прообразами Голки - з одного боку, типового козацького характерника, а з іншого - «культурника» - стали дві історичні особи: козацький ватажок Семен Палій та Юрій Немирич, високо освічений український шляхтич знатного роду з Волині. Походячи з козацького роду, але виховуючись з панами, Голка був отаманом полку князя Яреми, проте дізнавшись, що підіймається народне повстання, став одним із його ватажків.

Водночас в образі «культурника» Голки Куліш іпостасував самого себе. У зображальній площині поеми апробовано ідею поєднання Визвольної війни з гуманістичними цінностями християнства та Просвітництва: лицар із широким кругозором, аристократичними уявленнями про честь і гідність, аби не згубити «вкраїнської долі», конфліктує з «темним народом», прагнути ушляхетнити справедливе повстання козаків, селян і слуг.

Своє покликання Голка вбачає в інтелектуальному просвіщенні повстанського руху. Його метою не є утвердження диктатури низів, а осягнення соціального миру й національної злагоди в суспільстві як запоруки справжнього визволення України.

У наступній оригінальній збірці віршів «Хуторна поезія» (1882) відбувалася ідеологічна переоцінка української історії, насамперед - козаччини. У поетичних текстах збірки варіюється думка, що козацькі повстання і війни проти «культурників». П. Куліш звинувачував у розбудженні темних сил юрби, закономірним наслідком цього періоду названо Руїну та Коліївщину. Для автора важило відчуття й усвідомлення безперспективності, шкідливості революційної боротьби, визвольного збройного повстання, надто ж у Російській імперії й особливо для українського народу. Для блага України, твердив поет, треба просвіщати й надихати ідеями гуманізму, національної рівноправності та взаємоповаги свій і сусідні народи,щоб запобігти масовим руйнаціям та безладу - про це писав П. Куліш у поезії «Покута козацького батька».

І. Франко також висловлював свої думки з приводу постаті Б. Хмельницького, характеризуючи його як талановитого полководця, проникливого й обережного політика, який володів здатністю реально оцінювати стратегічну й тактичну обстановку. У статті «Хутірна поезія П. Куліша» дослідник аргументовано спростовує твердження автора про те, що Б. Хмельницький був підступним і безпринципним політиком. І. Франко вважав, що гетьман боровся за створення незалежної від Польщі України та не можна звинувачувати його особисто за події, які від нього не залежали , а диктувалися ходом історичного розвитку.

Літературний процес 70-90 років ХІХ століття характеризується інтенсивним розвитком прози. Активно працюють українські письменники в історичному жанрі, зокрема, зображаючи події Хмельниччини. Це історичні повісті й романи: трилогія «Богдан Хмельницкий»(1887), «Руина»(1899), «ОблогаБуши»(1892) М. Старицького, а також «Гетьман Іван Виговський»(1897) та науково-популярний нарис «Український гетьман Богдан Хмельницький і козаччина» І. Нечуя-Левицького .

Особливу увагу І. Нечуя-Левицького привертають проблеми історичного вибору в XVII столітті, йшлося про найефективніші шляхи України в боротьбі за державність, про визначення надійних спільників на цих шляхах. В історичних романах «Князь Єремія Вишневецький» (1897) і «Гетьман Іван Виговський» (1899) письменник досить широко змальовує події визвольної боротьби часів Хмельниччини й того періоду, що настав по смерті гетьмана. У першому з творів на тлі бурхливого народного протесту проти польсько-шляхетського гніту, ненависної панщини наступу на духовно-національні традиції українців автор розкриває образ Єремія Вишневецького. Князь із старовинного й славетного українського роду зраджує інтереси батьківщини, свого народу особистої влади над людьми, магнатських привілеїв і багатства.

Неоднозначним є образ героя другого роману Нечуя-Левицького. У свої роздумах Виговський опікується долею України, прагне її доброти й освіченості, разом з Немиричем намагається укласти вигідну державну угоду, проте у нього в політичній боротьбі за незалежність України гору беруть егоїстичні інтереси: мріє передусім про особисту владу, про станові привілеї для себе й нової української шляхти. Саме з цією метою Виговський запобігає ласки польського короля й ладен привести Україну в підданство шляхетної Польщі. Ця тенденція стикається з опором широких українських мас, які передбачають, що внаслідок такої політики в Україну повернуться польські магнати, привілеї дістане лише козацька старшина, а для населення знову буде панщина та примусове покатоличення. Сила народного протесту призводить Виговського до втрати гетьманської влади й загибелі.

У творчому доробку, зокрема, в драматургії М.Старицький звертається до теми Визвольної війни під проводом Б.Хмельницького. Розуміння звязку соціальних і національних проблем у боротьбі українського народу XVII століття виявив письменник у сповнених трагедійного пафосу, позначених рисами епічності історичних пєсах «Тарас Бульба», «Богдан Хмельницький» (1887), «Облога Буші» (1899). Показуючи історичні події не в соціально-політичний, а в іншій духовній сутності, драматург у багатьох моментах переносить ці настанови на зображуваних ним реальних історичних осіб. Гетьман Б.Хмельницький страждає від внутрішньої боротьби зі своїми сумнівами, які він вважає далекими від інтересів народу. Перед своїм народом він постає як послідовний і далекоглядний політик.

Цілеспрямованою й самовідданою натурою є також Маряна Завісна, прообразом якої була одна з найвидатніших учасниць героїчної боротьби Буші. Однак і їй випадають і страждання, й проблема вибору між коханням і патріотичним велінням серця, яку розвязує вона без вагань гине разом з коханим та всіма своїми співвітчизниками, аби знищити вороги.

Основною темою художньої прози М.Старицького - є історія України, зокрема, козацька тематика. Уже перший прозовий твір «Облога Буші» (1892) з підзаголовком «Епізод з часів Хмельниччини» окреслив відправний пункт доленосних подій історії України. Героїчна оборона в 1654 році на Поділлі містечка-фортеці Буші, що мала на меті затримати просування на схід польської армії й дати можливість війську Б.Хмельницького дочекатися підмоги. Художня цінність повісті не лише в її багатопроблемності, а й виразно окреслених характерах. Як утілення патріотичних поривань, самопожертви в імя суспільних ідеалів вирізняється в творі постать сотниківни Орисі Завісної. Багато уваги приділено в повісті Антосеві Корецькому - коханому дівчини. Магнат за походженням, він виріс і виховався на традиціях, народної моралі й етики в козацькій родині. І хоча волею обставин Корецький потрапляє до свого природного середовища, світоглядні незгоди з великопанською мораллю та почуття до Орисі, з якого виховувався в одній родині,повертають його на бік оборонців фортеці.

Повість «Облога Буші» та історичну драму «Богдан Хмельницький» за широтою й глибиною осмислення історичного матеріалу можна вважати підготовчим етапом до написання монументального полотна про визвольну боротьбу українського народу 1648 - 1657 років трилогії «Богдан Хмельницький» (романи «Перед бурей» (1895), «Буря» (1896), «У пристани» (1897)).

Отже, особливу увагу письменників привертають часи Визвольної війни 1648 - 1657 років під проводом Богдана Хмельницького, проблеми історичного вибору, шляхи України до державності, про визначення надійних спільників у цих змаганнях. Дані проблеми мали не лише історико-пізнавальний характер, а й зумовлені напруженим очікуванням суспільних зрушень і змін.

війна боротьба хмельницький роман

Розділ 2. Художнє осмислення національно-визвольних змагань українського народу у романах і. Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький» та М. Старицького «Богдан Хмельницький»

У романі «Князь Єремія Вишневецький» І. Нечуй-Левицький звертається до зображення широкого історичного тла. У центрі твору події середини ХVІІІ століття, коли досі могутня Річ Посполита, поширюючи соціальний національно-релігійний гніт на східних окраїнах, передусім на Україні, викликала там рішучий спротив народних мас. Повстання Северина Наливайка, Павла Бута, Якова Остряниці віщували наближення всенародної Визвольної війни 1648-1654 років, яка захитала підвалини польської держави. Численні магнати - Вишневецькі, Потоцькі, Замойські прагнули вогнем і мечем закріпити своє панування на українських землях. І. Нечуя-Левицького вабили проблеми створення образу людини, яку він іменував «одступником», «перевертнем» - саме такі робочі назви мав цей роман.

Звернувшись до відтворення історичних подій, автор показує поступове входження внука знаменитого Байди-Вишневецького у великосвітське коло і його війну з козацькими повстанцями, що сприймається ним як можливість утвердити себе на важливих ролях у Польській державі. Широке тло роману дає можливість уявити собі настрої різних соціальних верств Польщі та України.

Найбільш значною за масштабністю змалювання подій та художньому рівню у прозовому доробку М. Старицького є трилогія «Богдан Хмельницький», в якій іде мова про одну з найбільш героїчних сторінок української історії - Визвольну війну 1648 - 1657 проти польської шляхти. Події, зображені у романі, охоплюють період з 1638 по 1654 роки, хронологічно вони розподілені у трилогії так: перший роман «Перед бурей» репрезентує період 1638 - 1646; другий - «Буря» - 1646 - 1653; третій - «У пристани» - 1653 - 1654 роки.

Своєрідними кульмінаційними вершинами першого роману трилогії є, так звана, «ординація» у Масловому Ставу та вилазка проти Порти - бій з турецькою галерою біля берегів Криму; перша сцена показана в трагічних, похмурих тонах; друга - в мажорних, героїчних.

Основна ідея трилогії полягає у звеличенні визвольної боротьби проти насильства і тиранії за утвердження свободи, миру, братерства і справедливості.

.1 Змалювання образу народу як рушійної сили визвольної боротьби

У романі І. Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький» досить широко представлена тема народу, який тривалий час терпів з боку Речі Посполитої соціальний та національно-релігійний гніт небачених розмірів.

Політика полонізації українського населення передбачала знищення православної віри і навязування католицизму силовими методами: «Завзятий фанатик, польський король Сигізмунд ІІІ постановив силою завести по всій Україні унію. Єзуїти розсипались по всій Україні й силували духовенство й народ до унії.» [56, с.23].

Непомірна панщина зїдала усі плоди працітрудівників: «Народ робив на панів панщину і стогнав у неволі. Десяту частку з хліба, пасік, із усього добра селяни оддавали своїм панам…пани брали. Окрім податків, ще три рази на рік одсипне з кожної хати… [56, с.23]. Вустами польських міщан автор робить справедливий висновок про походження безмірних статків шляхти: «Обдерли своїх хлопів, бо завели страшну панщину, грабують і беруть в хлопів усе, що тільки схотять. Це багатство - то праця хлопів» [56, с.23].

Поляки й українські магнати були призвідцями міжнаціональних конфліктів, адже здавали свої землі, села й інші маєтності разом з церквами в оренду євреям. Орендарі збільшували панщину, і вводили нові податки: «Жиди держали в себе ключі от церков. Народ платив їм за подзвінне, за хрестини, за вінчання. Діти зоставались нехрещені, молоді жили невінчані» [56, с.23] . Такі дії, звичайно ж, викликали гнів та обурення українського населення. Завбачливий польський король на випадок якихось конфліктів використовував військо, яке «стояло по селах, на станціях і обдирало селян, обдирало народ, як хотіло» [56,с.23]. Отже, сила, яка повинна була регулювати становище, підтримувати мир, сприяла ще більшому гніту, і як наслідок - зростанню спротиву серед більшості українського населення.

Знаковим є те, що повстання Богдана Хмельницького, яке переросло у всенародну Визвольну війну, було підтримане українцями, які служили у різних магнатів, зокрема у Єремії Вишневецького: «Усі жовніри схизматики оце повтікали.» [56, с.153]. Передчуття Єремії справдилися пізніше: «Він догадався, що втікачі доконечне попристають до панщанних селян і піднімуть повстання» [56, с.153].

Селяни теж не залишилися осторонь визвольної боротьби: «Єреміїні панщанні хлопи в Лубнах пристали до загонів, пішли в повстання й рознесли по цеглині і Єреміїн палац, і католицький монастир і військові казарми» [56, с.158].

Повсталий народ хотів справедливості і звільнення від ненависної панщини. Про боротьбу заради вищої мети свідчить те, що «повстанці попалили палаци й оселі польських панів і знищили до останку усе їх добро» [56, с.158]. Люди не спокусились на майно своїх катів, а з ненавистю нищили його, щоб і сліду не залишилося.

Автор персоніфікує образ народу як єдиного цілого, як живої рушійної сили у протистоянні ворогам: «панщина пропала й сліду не покинула. Народ дав здачі навісному Потоцькому. То був наслідок навісного лютування Потоцького, Лаща, Вишневецького та інших польських панів і українських панів-перевертнів»[56, с.159].

Природне бажання свободи і справедливості, спротив ворогам не залишилися безкарними: повсталий народ, зокрема, міщан Погребища та

Немирова було жорстоко закатовано за наказом Єремії Вишневецького. В епізодах цих страшних натуралістичних побоїщ І. Нечуй-Левицький вводить яскраві образи представників з народу, двох дідів-запорожців, Мехтодя Кандзьоби та Пархіма Запалихати, даючи їм детальну портретну характеристику. Перший «був старий запорожець. Родом з Немирова… Зачувши про битву під Корсунем намовив і підняв немирівців на польських панів та українських панів-перевертнів» [56, с.162]. Дізнавшись про наміри Вишневецького розправитися з немирівцями, Кандзьоба вирішив врятувати міщан. З метою яскравішого показу ставлення старого козака до князя, автор, іронізуючи, використовує народні приказки: «Вишневецького він ненавидів, а польську панщину любив, як собака цибулю або як кіт табаку» [56, с.162]. Дід Кандзьба сміливо говорив з Єремією і взяв усю провину на себе: «Не дрочись, князю, не катуй дурнісінько людей… Це моя провина»[56, с.162]. Навіть смерті Мехтодь не злякався, він сміявся в очі своєму катові, доводячи Єремію до сказу: «Ото як дійде чутка в Січ, що Князь Яремка в Немирові начиняв ковбаси з діда Кандзьоби. Там то буде реготу!» [56, с.163].

Другий дідуган теж не хотів невинної крові й сміливо вийшов перед Єремією, як і його побратим Кандзьоба: «Я й таїтися не буду. Я запорожець Пархім; по книгах пишуть Запалихатою і дражнять Скачистрибайло» [56, с.164].

Двоє сміливців, а разом з ними ще троє православних священників і більшість немировців прийняли мученицьку смерть, поплатилися за бажання називатися вільними людьми, за віру, за саму лише спробу боротьби за свої права. Цим прикладом І. Нечуй-Левицький хотів показати, що можна знищити людей фізично, але повстанський дух, прагнення справедливої відплати вічно житимуть. Адже «поховавши й оплакавши мучеників, немировці зараз послали… своїх посланців до Брацлава, де стояли козаки,і закликали їх до Немирова» [56,с.168].

М. Старицький також змальовує образ українського народу. Однак, якщо в інших творах автора на історичну тему суспільне життя служило тлом для життєпису історичних осіб, то в трилогії «Богдан Хмельницький» головний герой - народ, він є вершителем історії.

М. Старицький вустами старця, кобзаря Степана, розповів про гніт, який чинили польські пани на українських землях, про те, як «земли-грунты, отбирают на панщину, на работу, как скот, гоняют, что не вольно уже ни реках рыбу ловить, ни зверя в лесу убить, что издеваются над вольними козаками не только паны и подпанки, но даже и жиды» [72, с.75]. Автор не ідеалізує народ, зображує на сторінках роману різних його представників. Так на початку твору М. Старицький змальовує образи підсусідків Б. Хмельницького старого діда з сивим оселедцем і пяниць Кожушка та Пучеглазого, яким байдужа доля України. Вони бояться польських панів: «За ними сила, а сила, говорять, солому ломит… Да, выходит, слаб человек: до земли его тянет, и до своего угла, и до покою… Потому-то и сидит в закутку, пока не доймут, не дошкулят…» [72, с.70]. Такою була філософія більшості селян до початку повстання. До таких людей відносився і дяк-дзвонар із Золотарева, якого за пристрасть до чарки прозвали Чаркодзвоном. Однак, коли польський пан наказав зняти дзвін з православної церкви, щоб повісити його у католицькому костьолі, дзвонар збунтував, «порозкидав» жовнірів, скликав народ боронити святиню. Хоробрий богатир залишився після цієї сутички живим, але не міг більше залишатися у місті, втік на Запоріжжя і став зватися Сичем. Тут М. Старицький показує типову ситуацію, характерну для української дійсності ХVІІ століття, коли простий люд, рятуючись від сваволі поляків, тікав на Запоріжжя.

Вперше у гіперболізованому ключі автор зобразив масовий гнів народний при обороні хутора Б. Хмельницького. Захисники, мешканці Суботова та селяни-підсусідки, проявили небачену мужність та героїзм: купка дворової челяді, жінок та дітей з кілками, сокирами у руках проти півсотні озброєних «шляхетних» жовнірів пана Комаровського. Дід-пасічник і тринадцятилітній Андрій Хмельниченко надихали своїми прикладами людей на боротьбу до загину. Кожушок та Пучеглазий стояли до кінця, обороняючи браму хутора. Коваль Макуха нещадно бив ворогів і відмовився здатися навіть, коли залишився один. Тільки постріл з гармати зміг заспокоїти його справедливий гнів назавжди, падаючи богатир вбив своїм тілом ще одного ворога.

Після перших перемог під Жовтими водами, Пилявкою селяни почали масово втікати до війська Хмельницького, про це говорить Максим Кривоніс: «И Запорожье все укомплектовалось, удвоилось в числе бежавшими хлопами, и на всем пути первого похода они…приставали к нашему войску сотнями, а при приближении к Корсуню - тысячами, а в Белой Церкви - уже десятками тысяч. Ведь тогда всех рейстровых козаков было тысяч до шести…, значит, остальное войско, тысяч до полтораста, составил народ» [72, с.509]. Населення допомагало визволителям провізією, підводами, грошима. Міщани, зокрема, цехмейстер Іван Балика й Петро Крамар та інші київські ремісники, що входили до Київського братства, допомагали Хмельницькому в організації всенародної боротьби матеріально та людськими ресурсами.

Обєднуючим фактором у боротьбі проти польського гніту стало релігійне питання. Насадження католицизму викликало відчутний опір населення, так про це говорить коронний гетьман Станіслав Конецпольський: «Хлопы упорны и за свою схизму держаться больше, чем за свою жизнь» [72, с.46]. М. Старицький вводить у трилогію образ Київського митрополита Петра Могили, мудрого, проникливого політика і просвітителя. Саме він надихає і скеровує Хмельицького піднять на боротьбу широкі народні маси, обіцяє йому допомогу:«Я подыму все братства, все духовенство, священники в церквях станут взывать к поселянами освящать ножи…» [73,с.216]. М. Старицький дещо ідеалізував П. Могилу, перебільшив його роль як активного учасника Визвольної війни, її ідеолога. Насправді ж, православний владика помер за рік до повстання, а Київським митрополитом під час Визвольної війни був Сильвестр Косов.

Завдяки пропагандистській діяльності православних монахів та священників серед народу поширювалася інформація про підготовку до

війни, велася розвідницька діяльність. Варто згадати отця Івана з містечка Ярмолинці, який допомагав козакам збирати інформацію, а також перебував разом з військом у багатьох походах, підтримуючи його бойовий дух напутніми проповідями. Священик сам характеризував себе: «Да, изгнанный пастырь придушеной отары, но не смиряющийся перед ворогом, а дерзающий на него паки и паки» [73, с.185]. Мудрі старці-бандуристи доносили вісті про підготовку до війни та її перебіг у маси своїми піснями, прославляючи у них борців за волю рідної землі.

Про всеохоплюючий характер Визвольної війни свідчить і участь у ній жінок. Так, у війську Хмельницького був загін на чолі з Варкою, яка разом зі своїми месницями приймала участь у каральних акціях М. Кривоноса й билася у походах нарівні з чоловіками. Вона залишилася і героїчно загинула разом з Чарнотою та іншими трьомастами сміливцями, які прикривали відхід козаків під Берестечком. В історичних документах немає згадок про факт існування у війську Хмельницького жіночого загону. Тут М. Старицький застосував художній вимисел, щоб показати наскільки сильним був гнів народний та високий патріотизм і мужність борців не тільки з погляду участі у війні різних верств населення, а й у гендерному відношенні.

Автор зобразив також і негативну сторону цієї війни, коли народ перетворювався на некеровану масу і своїми діями призводив до поразок козацького війська. У першій частині трилогії автор розповідає про поразку повстання під проводом Д. Гуні через бунт черні в обложеному поляками таборі. Найтрагічнішу поразку козацького війська під Берестечком М. Старицький також покладає на покозачене поспільство, яке підняло паніку у таборі під час виходу з облоги через болото: «Словно бессмысленное стадо баранов, все валились к болоту, опрокидывая все на пути. Дикие, потрясающие вопли «Зрада! Зрада» оглашали воздух. Но вот толпа достигла болота, и глазам ее представилась следующая картина: по трем плотинам двигались непрерывной цепью войска… В минуту все изменилось: холмы, берега - все зачернело от хлынувшей со всех сторон толпы [74, с.563]. Цей хаос спричинив загибель великої частини війська, втрату обозу та гармат, боєприпасів, гетьманської казни.

Отже, образ народу розкритий реалістично та історично достовірно, як у романі «Князь Єремія Вишневецький», так і у трилогії «Богдан Хмельницький». Однак, у першому творі життя різних верств українського населення, його боротьба за волю слугує лише тлом для правдивого відтворення часу, в який жив Єремія Вишневецький. У другому - образ народу є центральним й отримує більш детальне змалювання.

.2 Розкриття постатей Б. Хмельницького та його сподвижників

Національно-визвольна боротьба 1648-1654 років породила масовий героїзм народу, зумовила висунення багатьох визначних керівників, діячів, які ідейно обґрунтовували мету боротьби. Це люди великого розуму, борці за нову, прогресивну справу. Їм силою історичних обставин та особистих здібностей доводиться ставати в центрі важливих подій, вести за собою інших.

І. Нечуй-Левицький такими діячами зобразив Богдана Хмельницького та його прибічників, зокрема Максима Кривоноса та Лисенка (Вовгуру). Відомо, що на боці Хмельницького воювали й займали керівні посади вихідці із польської шляхти Грабовський, Гаворецький, Станіслав Мрозовицький (Нестор Морозенко), Михайло Кричевський; однак автор детально зображує саме Кривоноса і Вовгуру; можливо, тому що вони є вихідцями з простолюду, втіленням народних месників, які борються проти польського поневолення.

Кривоноса та Лисенка І. Нечуй-Левицький зображує не лише як хоробрих воїнів, а й як досвідчених розвідників, агітаторів та організаторів всенародного повстання.

Перше знайомство з цими героями відбувається у домі Тодозі Світайлихи, куди Кривоніс та Вовгура прийшли переодягнуті старцями. Автор подає детальну портретну характеристику героїв. Максим «був високий на зріст, довгообразий, сухорлявий та проворний… Чорні, як терен, блискучі очі… Тонкий та гострий ніс зігнувся на бік. Через цей кривий ніс його продражнили Кривоносом» [56, с.125]. Лисенко, «котрого перегодя продражнили Вовгурою за його катування католиків, поляків та жидів, в той час, як почалося в Україні повстання Хмельницького вже був літній, але здоровий та плечистий чоловік» [56, с.125].

І. Нечуй-Левицький говорить про їхні звитяжні перемоги та ненависть до ворогів. Зокрема, так казав про Єремію Вишневецького Кривоніс: «А вже я колись-таки та запопаду отого бузувіра Яремку, в свої лапи. Одгикнеться йому тоді уся козацька кров, що він пив під Лубнами та над Старицею, одгикнуться йому сльози панщанних людей» [56,с.127]. І дійсно, у бою біля Махнівки Вишневецький рятувався втечею від Кривоноса, саме тоді Єремія побачив у козацькому ватажкові силу народного гніву: «Перед ним неначе десь з землі виросла та страшна народна й козацька сила, котру він ненавидів більше за все на світі… ніби уся зосередилася в цьому страшному верхівцеві, втілилася в цьому лютому козакові» [56, с.172].

І. Нечуй-Левицький також увів на сторінки свого роману образ головного стратега, керманича та зачинателя Визвольної війни - гетьмана Богдана Хмельницького. Автор не дає детального опису зовнішності цього героя, згадує про нього у роздумах Єремії Вишневецького, польських шляхтичів. Вони презирливо ставилися до козацького гетьмана; адже боялися організованого, всенародного характеру Визвольної війни, який став можливим завдяки дипломатичним та організаторським здібностям стратега: «Він оце недавнечко розіслав листи по всіх містах та селах, щоб усі охочі хлопи приставали до його табору та йшли в козаки… Хмельницький приймає в козаки усю ту наволоч і вчить їх муштрам» [56, с.211].

І навпаки, про велику шану, довіру, єдність зі своїм народом Хмельницького свідчить те, що на бій під Пилявкою гетьман стягнув близько ста пятдесяти тисяч війська, яке сходилося з усіх куточків української землі: «Загони йшли з усієї України до Пилявки повз польський табір, неначе степові орли зліталися до купи. Все то були селяни, що почали козакувати, повтікавши од польських дідичів-панів…»[56,с.223]. Автор змальовує ідеалізований образ Хмельницького-воєначальника, який сам «літав поміж полками на коні, ставив козаків в ряди і вговорював не боятися поляків і до загину стояти за Україну, за віру» [56, с.232].

І. Нечуй-Левицький показує Богдана Хмельницького як визначного дипломата і патріота України, який не хотів прирікати її на тривалу війну та руїну. Гетьман ще на початку повстання посилав листи до польського сейму зі справедливими вимогами щодо припинення безчинств польських панів та повернення привілеїв козакам; написав листа перед боєм під Пилявкою, говорячи в ньому про примирення. Хмельницький не дозволяв грабувати міста відвойовані у поляків, наприклад Львів, не пішов далі завойовувати Варшаву, а лише визволив поневолені українські землі.

Важливим моментом для розкриття образу Богдана Хмельницького є його тріумфальний вїзд у 1648 році до Києва, де гетьмана вітали «як побідника й визвольника України з польського ярма» [56, с.244] не тільки селянство й козацтво, а також міщани, студенти й православне духовенство.

Отже, образ гетьмана І. Нечуй-Левицький не деталізує описами зовнішності. Автор залишає на суд читача достойні вчинки

Хмельницького, чий образ незримо протиставляється Єремії Вишневецькому, котрий прагнув здобути слави гетьмана.

М. Старицький вводить на сторінки трилогії «Богдан Хмельницький» майже всі історичні постаті, які боролися за визволення України з польського ярма. Найбільш детально автор змальовує образи Богуна, Кривоноса, Морозенка, Чарноти, Золотаренка, Нечая, Ганжі, Тимоша Хмельницького і самого гетьмана. Постаті Кричевського, Джалалія (Дженджелей), Лисенка(Вовгури), Виговського та інших висвітлені М. Старицьким меншою мірою. Варто зазначити, що від початку і до кінця трилогії образи Богдана Хмельницького, а також козацької старшини з найближчого оточення, автор малює не тільки історично, але й психологічно достовірно. Усі вони непересічні особистості, яскраві індивідуальності зі складними, часто трагічними долями. Водночас це люди, яких обєднує високий патріотичний обовязок перед своїм народом, відважні воїни, справжні друзі і прибічники гетьмана і справи, яку він очолює.

Першим серед цих рицарів, борців за волю свого народу виступає сам Богдан Хмельницький. Книга «Перед бурей» представляє широку експозицію до вирішальних подій війни. М. Старицький знайомить читача з Богданом з перших сторінок трилогії. Автор малює образ воїна-козака сильного духом та фізично, зі своєю життєвою позицією та світоглядом. М. Старицький говорить про те, що погляди Хмельницького сформувалися закономірно під впливом суспільних обставин. Про це говорить сам Хмельницький, пригадуючи свої дитячі біля простої тихої матері та козацьку батькову науку, презирством пройняті спомини про навчання в єзуїтській колегії у Львові, де вперше зародилася у юнакові ненависть до панівної польської верхівки та непримиренність у захисті православної віри.

М. Старицький дає розгорнуті портретні характеристики гетьмана та зміни у зовнішності протягом усієї трилогії. Вперше Богдан постає перед читачем як гарний, фізично сильний чоловік середніх років, «… рослий и статный, широкий в плечах, с сильно развитой грудью… Лицо у козака было мужественно и красиво… на вид не более лет тридцати пяти- тридцати семи» [72, с.4]. Автор акцентує увагу на очах, які горіли мужнім вогнем, на ніс з горбинкою, що вказує на домішку східної крові та тоненькі вуса, які носили тоді шляхтичі. Таким загадковим та зовні привабливим постає перед читачем Богдан. Далі М. Старицький пояснює, що Хмельницький був писарем Війська Запорізького, це свідчило про довіру козаків і в той же час забовязувало його до спілкування з польською знаттю та прирівнювало до їхнього становища. Дана посада вимагала від людини високої освіченості, яку відзначав за Богданом і його ворог Єремія Вишневецький: «То-то видно сразу и в словах, и в манере нечто шляхетское, эдукованное, а не хлопское» [72,с.29]. Дмитро Чаплинський із заздрістю відзначав важливе становище Хмельницького та повагу до нього Станіслава Конецпольського : «Что и говорить, знают тебя все, на всю округу да и гетьман, сказывают, доверяет тебе» [72. с.48].

У той же час М. Старицький говорить про участь Богдана у повстаннях Т. Трясила, Д. Гуні та Я. Остряниці. Це свідчить про бажання Хмельницького протистояти польській владі і спростовує твердження про те, що він почав війну через особисту помсту. Даний факт має підтвердження і в історичних джерелах. Сам Богдан говорить про це так: «Народ это мой, потому что мы с ним одной крови, одной веры, одной доли! Каждая обида ему - есть обида мне! Каждый рубец на его теле ложится рубцом на серце мое» [73, с.43]. Після останнього повстання польська шляхта почала з недовірою ставитися до Хмельницького. Згідно з Ординацією 1638 року посада військового писаря була скасована. Однак не отримав Богдан жодної з впливових посад, доступних козакам, - їх отримали вірнопіддані. Хмельницький став лише одним із десяти чигиринських сотників.

М. Старицький говорить, що Богдан не лише мужній воїн та освічена людина, він також гарний сімянин і хазяїн. Господарську діяльність Хмельницького на хуторі Суботів автор детально змальовує у першому романі трилогії «Перед бурей». Висвітлені тут і стосунки у сімї Богдана, а також відносини з сусідами - дрібними шляхтичами та селянами. Скромний побут Суботова розкритий повною мірою та зі щирою симпатією.

Змальовуючи родину Хмельницьких, М. Старицький підкреслює, що її життя повязане з селянством: сам Богдан прекрасний пасічник, він разом з Ганною Золотаренко та дітьми допомагає своїм підсусідкам та новим поселянам, які втекли з країв, розорених Потоцьким. Цю сімейну ідилію затьмарювала хвороба дружини Хмельницького - Ганни Сомківни.

Однак постать Богдана далека від ідеалізації. М. Старицький не позбавляє Хмельницького людських слабкостей. Гетьман страждає від безнастанної внутрішньої боротьби зі своїми сумнівами і пристрастями, які він вважає далекими від інтересів народу: «Как? Уйти для низкой утехи и знать, чтов это же время здесь распинают, сажают на колья твоїх братьев? Ведать, что топчут волю и веру, за которуюуже пролили сталько крови твои деды и отцы, знать это и жить и не задушить себя собственными руками» [73, с.49].

Роздуми з приводу необхідності продовження визвольних змагань після попередніх провалів та пияцтво стають деякий час на заваді до здійснення задуму організованої боротьби. Кохання до врятованої польської красуні Марильки Грабовської змушує Хмельницького забути про навколишній світ. І лише напад на хутір, вбивство улюбленого сина

Андрія та зрада Марильки повертає Богдана до реальності. Він вирішив зі зброєю в руках дійти правди: «Месть - вот единая за наши муки награда! Налететь на них мечом и пожаром, пусть заплатять за каждую козакую душу десятком, сотней ляшских тел, а там хоть и смерть!» [73, с.43]

М. Старицький відзначає талант полководця та військового стратега. Це доводять перемоги Богдана Хмельницького під Жовтими Водами та Пилявцями. Описуючи першу, створюючи величні батальні сцени та героїчні портрети козаків, автор використовує монографію М. Костомарова.

Гетьман постає у трилогії і як будівничий нової держави, козацької республіки. Усі українські землі, відвойовані у Речі Посполитої, після Зборівського договору він розподілив на полки, адміністративну і судову владу у селах та містечках залишив за козацькою старшиною. Керівництво у головних містах повинно було бути православного віросповідання. Богдан Хмельницький показаний як борець за права всього народу: він записав до козацького реєстру близько шістдесяти тисяч чоловік, підписує Переяславську угоду, яка гарантує збереження даного реєстру. У той же час гетьман жорстоко подавляв прояви народної непокори, навіть хотів стратити свого побратима Нечая, коли дізнався, що той бунтує народ.

М. Старицький показав Хмельницького яскравою особистістю, справді народним вождем, творцем нової держави, талановитим полководцем, освіченим дипломатом, якого знали у європейських королівських колах. Щоб створити багатогранний характер, автор детально зображує його господарську, старосвітську діяльність, скромний, позбавлений надмірної розкоші побут. Чимало сюжетних перепитій роману відведено особистому життю Богдана, зокрема романтичній історії кохання гетьмана до Марильки-Олени.

Образ Івана Богуна, висвітлений у трилогії, є одним із провідних у творі. Його постать змальована історично точно та достовірно, вигаданим є кохання до Ганни Золотаренко та невільне суперництво з Богданом Хмельницьким. Незважаючи на молодість героя, М. Старицький зображує його далекоглядним, сміливим, досвідченим воїном, стратегом та полководцем. Про це свідчить навіть портретна характеристика Богуна: «…молодой красавец козак. Статная, гибкая фигура его резко отличалась от всех присутствовавших; дорогой, изящный костюм лежал на нем красиво и стройно; черты лица его были благородны и дышали беззаветной отвагой; орлиный взор горел пылким огнем» [72, с.75].

Іван Богун завжди був вірним другом та помічником Богдана Хмельницького. Саме він займався організацією всенародної боротьби, допомагав шукати союзників та однодумців, першим отримав звання полковника. Його бачили скрізь, де кипіла жорстока битва та була найбільша небезпека. Однак мав запальний характер і був радикальним у своїх рішеннях та судженнях, йому не вистачало дипломатичного такту та мудрості гетьмана.

У бою йому не було рівних, бойові операції, проведені під його керівництвом завжди закінчувалися перемогою. Дослідники вважають його найвидатнішим після Богдана Хмельницького стратегом Визвольної війни, і саме таким зобразив його М. Старицький. Винятком стала трагедія під Берестечком. Блискуча ідея виходу через болото та план оточення польського табору належали саме Богуну і могли б завершитися перемогою козаків, якби не паніка серед черні. Після взяття татарами в полон Богдана Хмельницького, його вірний полковник взяв на себе керівництво військом. Однак Богун був проти рішення гетьмана піти у підданство до московського царя: «Быть может, и выбор твой прав, быть может, сама судьба влечет тебя, и народ к такой доле, но душа моя не может, не может примириться с этим хотя и мирным, но подневольным житьем!» [73, с.583].

Образ Максима Кривоноса М. Старицький розкриває у контексті проблеми одноосібної боротьби. Автор змальовує героя відповідно до історичних свідчень з літописів Грабянки та Величка. Портретна характеристика свідчить про мужність, силу, військовий досвід козака:

«Длинные, полуседые усы его спустились вниз и легли пасмами на столе; правое ухо дважды обвил черней клок волос - оселедець; из-под нахмурених широких, косматих бровей смотрели остро в глибоких орбитах глаза и метали иногда зеленоватые искры. Суровое, загорелое, в легких морщинах лицо казалось вылитым из темной бронзы; наискось на нем зиял…широкий багрового цвета шрам, свернувший на сторону половину носа, за что и прозвали козака Кривоносом» [72, с.66]. Опис зовнішності вказує на особисту трагедію - катування та вбивство сімї козака та спотворення його обличчя за наказом князя Єремії Вишневецького. Максиму вдалося втекти і своє життя він присвятив помсті полякам. Ця історія не має документального підтвердження і є авторським вимислом.

Коли Богдан Хмельницький звинувачує побратима у жорстокості, Кривоніс розповідає про своє горе: «Да, был я человеком когда-то, - не пугалом сперерубленым надвоє носом…, а был козаком удалим, хорошей уроды, знавшим и светлые радости, и тихое семейное счастье!.. А вот тепер стал зверем: сміюсь на чужие муки, упиваюсь стоном врага, тешусь криком смертельным» [72, с.480].

Ще до початку Визвольної війни Максим вів партизанську боротьбу проти поляків, зокрема, проти Єремії Вишневецького. Він не звертав уваги на перестороги Богдана Хмельницького, говорячи, що не дорожить власним життям: «Ну, пусть меня считают за простого камышника-разбойника… Сам я за себя и овечу… Поймают - сдерут шкуру, на кол посадять, и баста…Эка невидаль!» [72. с.478]. Тут проявляється проблема одноосібної боротьби на певній території, яка є неправильною та безплідною на думку М. Старицького.

Під час Визвольної війни Кривоніс був одним із полковників козацького війська та вірним другом Хмельницькому. Максим виступав як поборник за права простого народу, вихідцем з якого він був. Він, як і Богун займав радикальну позицію щодо розвязання конфліктів з Річчю Посполитою після укладання Білоцерківського та Зборівського договорів. Кривоніс хотів повного знищення польських панів. Він не терпів ніякої влади над собою, був проти приєднання до Московії: «Богдане, друже мой, печалился ты о нашем народе, ну и печалься, а я вепрь, привыкший к густым камышам да пущам непроходимым. Не снесу я никакой веревки на шее!» [73, с.583]. Це не відповідає історичній дійсності: насправді Кривоніс помер ще у перший рік війни від епідемії чуми і не міг бути присутнім при підписанні Переяславської угоди.

Образ Михайла Чарноти є вигаданим. М. Старицький зобразив його сміливим, рішучим, нетерплячим. Автор дає йому таку портретну характеристику: «Другой же, младший с правильными, красивыми чертами лица… производил впечатление родовитого весельчака-пана; только в темно-синих глазах его светилась не панская изнеженность, а отвага и непреклонная воля… в насмешку за его белизну дали прозвище Чарноты» [72, с.66].

Він був вірним помічником Максима Кривоноса у боротьбі з Єремією Вишневецьким. Під виглядом шляхтича Адамовича-Шпорицького, посла від князя Конецпольського потрапив до замку у Лубнах: «В большой зал князя Иеремии вошел стройный молодой шляхтич. Драгоценная, залитая каменями одежда лежала на его высокой стройной фигуре свободо и изящно; красивая светловолосая голова была гордо оброшена назад, а синие глаза глядели уверено и смело» [72. с.560].

М. Старицький показує душевну трагедію Михайла, у замку він зустрічає свою колишню кохану Вікторію Корецьку, яка, намагаючись врятувати козака, хоче привернути його на бік Вишневецького. Чарнота бореться зі своїми почуттями: «Два разнородные чувства мучителько боролись в нем: презренне, ненависть и непобедимый восторг перед смелою, дерзкою красотою» [72, с.572]. Однак обовязок бере гору: парубок тікає із замку, повертається до Максими Кривоноса. Під час облоги Збаража Вікторія Корецька сама прийшла до табору козаків, щоб бути з Михайлом. Вона передавала інформацію про військо Хмельницького полякам. Дізнавшись про це, Чарнота вбиває кохану на очах у козаків.

Михайло гине смертю героя, залишившись затримати поляків під Берестечком. Він разом з трьомастами козаками засів на острові та оборонявся до останнього. Сам король запропонував здатися жменьці сміливців, які залишилися в живих, однак ті з презирством відмовилися від пропозиції. Коли залишився один Чарнота, Ян Казимир наказав не вбивати сміливця, а подарувати йому свободу. Однак Михайло не захотів прийняти ласку від убивць своїх товаришів: «Я гнушаюсь этой свободой, за которую заплатили смертью мои друзья, - умру как козак!» [74, с.565].

Велику увагу М. Старицький приділяє образу Олексія Морозенка. Письменник розповідає, що він є годованцем сімї Хмельницьких та був наполовину татарином, до хрещення мав імя Ахметка. Дана історія є авторським вимислом: у Визвольній війні приймав участь Станіслав Морозовицький, знаний у народі як Нестор Морозенко. Олексій був джурою Богдана Хмельницького, жив у його сімї на правах сина. Він не раз виручав названого батька з біди, наприклад, з вязниці у Кодаці.

Олексій так говорить про своє ставлення до гетьмана: «Да как же мне не любить тебя, батьку! От смерти спас… света дал… пригрел, словно сына… Хоть и татарчуком меня дразнять, а татарчук за это и живым ляжет в могилу» [72, с.6].

Завдяки гетьману хлопець став справжнім козаком та одним з активних народних месників за кривди народні. М. Старицький зауважує, що у парубка є на помсту також і особисті мотиви - викрадення Комаровським його нареченої Оксани. У пошуках дівчини він разом зі своїм загоном карав, переслідував поляків на Волині та Лубенщині, а також на півдні Білорусії.

Олексій виступає як послідовний прихильник політики Хмельницького - він підтримав рішення приєднатися до Московії, був на площі, коли зачитували статті Переяславської угоди.

Постать полковника Василя Золотаренка є історичною. Він, як і Морозенко, був прихильником політики Хмельницького, його побратимом. Василь Золотаренко не вирізнявся якимось винятковим військовим талантом, проте був хорошим виконавцем наказів та помічником в організації та веденні визвольної боротьби. М. Старицький говорить, що він мав тільки сестру Ганну, проте за свідченнями істориків у Визвольній війні приймав також участь рідний брат Василя, Іван, який був одним із полковників у козацькому війську.

Постаті Дмитра Нечая, Івана Ганжі, Лисенка(Вовгури), Станіслава-Михайла Кричевського є історичними, вони виписані фрагментарно, лише з погляду їх ролі у Визвольній війні.

Так, Дмитро Нечай запамятався читачеві тим, що бунтував низових козаків, і зібрав великі загони повстанців. Це загрожувало громадянською війною, тому Богдан Хмельницький був змушений стратити свого друга. Однак у трилогії М. Старицький говорить, що гетьман залишив життя Нечаю, і останній загинув у бою, скупивши кровю свою провину.

Іван Ганжа був вправним воїном, служив у гетьмана, жив на його хуторі. Він зображений як вірний помічник у підготовці до війни, сліпий виконавець наказів Хмельницького.

Лисенко, один із керівників козацьких загонів постає як жорстокий месник за кривди народні. Саме за непримиренність та звірства над поляками він отримав прізвисько Вовгура.

Станіслав-Михайло Кричевський, київський полковник, мудрий та досвідчений воєначальник. Саме він допоміг Хмельницькому втекти з тюрми та перейшов разом з реєстровими козаками на бік гетьмана під час битви під Жовтими Водами.

У трилогії висвітлено той факт, що Хмельницький залучив до загальноукраїнської боротьби чимало українських шляхтичів, у тому числі з середовища спольщених та окатоличених родин. Найбільш відомими стали з них Іван Виговський, Антін Джеданевич, Павло Тетеря. З міщан і селян вийшли такі воєноначальники та політичні діячі, такі як Максим Гладкий, Мартин Небаба, Яким Сомко.

Не всі вони одностайно підтримували гетьмана, зокрема, Іван Виговський та Павло Тетеря, були проти обєднання з Росією та утворювали руйнівну опозиційну силу у таборі Хмельницького. Перший був генеральним писарем у війську Богдана, розумний, освічений, наділений дипломатичним талантом, проте з проєвропейською орієнтацією. Показана роздвоєність Виговського між бажанням добробуту в козацькій країні та повагою до гетьмана і збереженням шляхтянських привілеїв та змова з Тетерею. Останній показаний як боягуз та пристосуванець, який хотів під час битви під Берестечком перейти на бік поляків. Тетеря був проти обєднання з Росією і пояснював це так: «Простому-то народу будет лучше, наверно, а вот нашему брату… о шляхетских правах и не думай, - там у их бояр никаких вольностей нет» [74. с.584]. Вирішення долі держави його не хвилювало: Тетеря переживав за свої власні інтереси.

М. Старицький показав на сторінках трилогії більшість історичних постатей, які були активними учасниками визвольної боротьби. Постать самого Хмельницького та його найближчих соратників розкриті, згідно зі свідченнями документів того часу та за матеріалами козацьких літописів. Автор дає різносторонню характеристику провідним героям, зображуючи їх не лише на полі бою, а описує їх особисте та громадське життя.

.3 Репрезентація представників магнатської Речі Посполитої

У романі І. Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький» дуже гостро поставлена проблема зради та відступництва, адже сам головний образ є яскравим прикладом таких негативних перетворень.

Автор згадує у творі про те, що багато знатних українських родів спольщилися, проте вони не виступали з такою ненавистю до власного народу, як це робили київський воєвода Тишкевич та князь Єремія Вишневецький: «Козаки й українські хлопи більше за всіх ненавиділи князя Єремію та Тишкевича за їх одступництво, за Тишкевичеве потурання єзуїтам та ксьондзям, за розповсюдження унії та католицтва» [56, с.158].

Варто зауважити, що автор малює відверто негативний образ князя, навіть, описуючи дитячий портрет Єремії: «Насуплене та якесь вовкувате і ніби звіркувате княжа…» [56, с.14]. Уже на перших сторінках твору він постає як людина, яка не терпить чужої опіки, вищих за себе і яка у зовні привітній поведінці з челядниками приховує таємне глузування з них. Навчання у єзуїтській колегії ще дужче розвинуло гордовитість і пиху молодого князя.

Сам Вишневецький, прийнявши в 1631 році католицтво, уже тоді став перевертнем та зрадником України. «Тепер ти, князю, навертай і своїх підданих на Україні до своєї нової віри, до нової вітчизни, до польської мови… Орудуй мечем во імя Христове!» [ 56. с.17] - таким був наказ ректора єзуїтської колегії своєму випускнику, якого «перевернули на ворога Україні» [ 56, с.17]. Відтоді Єремія намагався в усіх своїх заходах, у тому числі найжорстокіших, здобути «славу» на всю Україну.

Князь Єремія Вишневецький був типовим представником українських магнатів, його цілком влаштовував державний устрій Речі Посполитої: «Козацькі порядки, козацький мужицький уклад противні мені. Я їх ненавиджу. Польща - це рай для панів: там і тільки там, у Польщі, моє царство, моє панство…» [56, с.29].

Честолюбиві плани Вишневецького найвиразніше витупають у його внутрішніх монологах: «Мене ніхто не скине з місця, як козаки скидають своїх гетьманів. Україна з гетьманством, з козаками мені не припадає до вподоби… Моя гетьманська булава - то землі безмірні, безліч грошей, військо. Он де моя сила! А з цим я добуду слави, а може й корони» [ 56, с.29].

Навіть у виборі майбутньої дружини Гризельди Замойської Вишневецький керується думкою, наскільки така пара сприятиме його славі. Одружившись з нею, прагне зробити її своїм спільником.

Захопившись козацькою вдовою Тодозею Світайлихою, князь пережив своєрідне випробування коханням, проте й воно мало явний відтінок егоцентризму: «Не будеш до мене ходити та мене любити, я пошматую тебе, щоб твоя краса нікому не дісталась повіки вічні, довіку, до суду» [ 56, с.119].

Досі все, що робив Єремія, сходило йому з рук: загарбання маєтності сусіда, кепкування з навколишньої знаті. Війну з козаками він сприймає як можливість утвердити себе на важливих ролях у Польській державі. І. Нечуй-Левицький не відмовляє Вишневецькому у військовому хисті, умінні підпорядковувати воїнів дисципліні, а не перетворювати свій табір на місце розгульних веселощів, як це робили поляки.

Талановитий воєначальник, він, однак, не зміг вплинути на хід подій, бо правда не за ним і його військом, а за простими українськими козаками і селянами, здатними битись з ворогом на смерть за свою свободу. Не випадково у сновидіннях-мареннях постають перед Єремією картини власного розбою. Найжорстокіших катувань від нащадка славного українського роду зазнали непокірні міщани Погребища та Немирова: «Єремія знущавсь над немирівцями і, очевидячки, милувався тією картиною, зганяючи злість. Очі горіли й світились якоюсь дикою веселістю, радісною помстою, неначе він бавився на пишному бенкеті» [ 56, с. 166].

Гірким і справедливим осудом численним перевертням звучать слова І. Нечуя-Левицького про те, що вони, виставляючи себе на взірець усієї України, були «сліпі проводирі, за котрими Україна не плила слідком і зреклась їх, як своїх ворогів» [56. с.172]. Така ж доля і самого Єремії Вишневецького, життя і талант якого були присвячені фальшивій ідеї. Прагнучи неподільної влади над людьми, князь не здобув очікуваної слави і не зміг стати душевно щедрим чи хоча б віднайти спокій: «Не таких тріумфів сподівався Єремія… не для таких міщанських тріумфів він забув прохання й благання матері, зрадив Україну, став перевертнем,одступив од своєї віри й мови» [56. с.246].

І. Нечуй-Левицький у романі «Князь Єремія Вишневецький» представив образи Домініка Заславського, Самуїла Лаща та Адама Кисіля, Миколая Остророга та Олександра Конецпольського. Проте у їх змалюванні автор обмежився короткими характеристиками, приділивши більше уваги розкриттю образу Єремії.

Так, Домінік Заславський представлений як веселий, безтурботний розпещений шляхтич, Остророг - науковець, далекий від політичних та військових справ, Олександр Конецпольський - завзятий, проте недосвідчений у військовій справі юнак. Ці троє польських воєвод отримали таку характеристику з вуст Богдана Хмельницького: «Перина, дитина й латина! Оце наші супротивники теперечки! З цими небагато буде клопоту та тяганини!» [56, с.206]. Самуїл Лащ зображений як кривавий вбивця та нелюд, який знущався над простим народом. Адам Кисіль - український шляхтич, який був на боці поляків, проте хотів вирішити протистояння з козаками мирним шляхом.

М. Старицький також змальовує у трилогії «Богдан Хмельницький» представників магнатською Речі Посполитої. Детально автор описує Єремію Вишневецького, проте, на відміну від І. Нечуя-Левицького, є обєктивнішим в оцінці постаті князя.

М. Старицький дає таку портретну характеристику Єремії: «… молодой еще, худой и невысокий; по внешнему виду в нем с первого взгляда можно было признать скорее француза, а не поляка. Продолговатое, сухое и костлявое лицо его было обтянуто темною с желтыми пятнами кожей, придававшей ему мертвую неподвижность… Из-под широких, прямых… бровей смотрели пронизывающие взглядом холодные неопределенного цвета глаза, в которых мелькали зеленые огоньки… но особенно неприятное впечатление производили тонкие, крепко сжатые губы, таившие в себе что-то зловещее» [72, с.27].

Автор говорить що сама зовнішність свідчила про надмірну пихатість та зверхність. М. Старицький називає Єремію, «лютим магнатом» і в той же час представляє як «доблестного, храброго воина, красу польских витязей» [56, с.26]. Автор позиціонує князя як зрадника власного народу та православної віри, «ката», розповідає про безчинства, які той чинив на своїх землях: «…налетел тогда изменник Ярема и произвел страшное разорение: заграбил скот, пасеки, душ пятдесят канчуками запорол, душ двадцять посадил на кол и прогуливался с экономом по этой страшной… улице» [ 72 , с.483].

У той же час М. Старицький відзначає позитивні риси у постаті Вишневецького - його кохання до дружини Гризельди, а також повагу до ворогів, зокрема, до Богдана Хмельницького.

Єремія зображений як непримиренний ворог козаків та простого народу, хоче назавжди зломити будь-який опір з їхнього боку: «На это быдло я выезжаю с псарями и хлыстом» [ 72 , с.563]. Він виступає проти припинення війни мирним шляхом, не бажає іти на поступки.

У той же час Вишневецький, на відміну від інших магнатів, проявляє хоробрість та знання військової справи. Однак Єремії не вдалося стати коронним гетьманом чи досягти слави

Хмельницького-полководця, він помер від холери у 1652 році - цей історичний факт зафіксований у третій книзі «У пристани».

Данило Чаплиський - чигиринський підстароста, литовський шляхтич, за наказом якого було вчинено напад на хутір Хмельницького. Автор дає таку портретну характеристику героєві: «…дородный шляхтич с круглым, солидным брюшком, приходившем в движение при каждом шаге коня… Голубые глаза пана сидели навыкате; щетинистые светлые усы были подкручены вверх» [74, с.5]. Чигиринський підстароста виступає як підступний боягуз. Він чужими руками вчинив напад на хутір Хмельницького, послав свого зятя Комаровського. Чаплинський не зявився на виклик Богдана, а послав трьох гайдуків, щоб ті його вбили.

Микола Потоцький, коли дізнався про втечу Данили з Чигирина так його характеризує: «Шкодлив, как кошка, а труслив как заяц» [74, с.479]. Чаплинський виступає типовим шляхтичем, який заради наживи та власної вигоди забуває про честь: тікає від виконання військового обовязку, зраджує молодій дружині, ставиться до неї як до гарної іграшки. М. Старицький змальовує відверто негативний образ представника магнатського табору.

Образ Стефана Потоцького М. Старицький представив як зразок мужності і героїзму, юнацького максималізму та нетерплячості: «Потоцкий, увлеченный азартом и безумною отвагой, рубился впереди всех, нанося направо и налево смертельне удары… с разгоревшимся лицом… с блестящими беззаветной отвагой глазами, он рвался неукротимо вперед, перелетал от одной хоругвы к другой, воодушевлял бойцов и кидался … в самый водоворот резни» [73 , с.408]. Стефан, на відміну від досвідчених воїнів та вельможних магнатів, воював не за свою славу, а за честь Речі Посполитої. Він захоплювався мужністю та нескореністю козаків, намагався зрозуміти їх витоки.

Автор говорить, що сміливість та героїзм молодого гетьмана викликали захоплення та повагу навіть у супротивників. Богдан Хмельницький відпустив відважного юнака з рештками війська, забравши собі зброю. Однак у сутичці з татарами Потоцький був тяжко поранений. Його смерть викликала жаль у таборі супротивників, сам Хмельницький з сумом зауважив: «Жертва невинная, павшая за грехи отцов своих» [73 , с.474]. М. Старицький репрезентував образ Стефана

Потоцького як один з небагатьох позитивних серед ряду польських магнатів.

Образ Станіслава Конецпольського зображений автором реалістично, згідно зі свідченнями польських істориків. Коронний гетьман постає як мудрий політик, якому вдавалося, стримувати протиріччя між козаками та польськими шляхтичами.

У першій та другій книзі трилогії автор говорить про прихильне ставлення Конецполького до Хмельницького та реєстрового козацтва. У той же час М. Старицький пояснює таку симпатію тим, що польський високопосадовець відносився до тієї групи, що підтримувала короля Владислава, який хотів за допомогою козаків зміцнити свою владу. Микола Потоцький так характеризував Станіслава Конецпольського: «Фантазер, ха-ха! Поклонник королевской власти и быдла…» [73, с.479].

М. Старицький вводить у текст другої книги «Буря» пророчу передсмертну розмову коронного гетьмана з Хмельницьким перед початком боротьби. Тут використано авторський домисел, адже перший помер у 1646 році. Коронний гетьман постає з цього епізоду як поборник благополуччя Речі Посполитої: «Да, если ты станеш на челе этого бурного потока, направь его на защиту короля и закона, на укрепление расшатанных основ нашей великой державы, а не на сокрушение их» [73, с.136]. М. Старицький вводить цей образ, щоб показати ліберально налаштованих польських магнатів.

До цього табору можна віднести Миколу Остророга, київського воєводу Адама Киселя та канцлера Оссолінського.

Перший виступав за мирне вирішення протиріч з козаками: «Однако все же я думаю…что более мягкие меры с местным населеним не привели к плохим результатам… зачем же показывать свою силу над беззащитными людьми?» [73, с.337]. Миколу Остророга більше цікавила наукова діяльність, ніж військові походи, за що і отримав від Хмельницького прізвисько «латина».

Адам Кисіль також був проти радикальних заходів, виступав за мирне врегулювання конфлікту з козаками та вимагав не карати невинний народ: «Напрасно вы думаете, что суворость испугает их и заставит смирится; она-то толкает их искать спасення в рядах восставших…» [73, с.338]. З перших днів Хмельниччини Адам Кисіль став лідером партії компромісу, яка шукала способів примирення з повсталими.

Однак добрі наміри Кисіля не підкріплювалися конкретними діями. Наприклад, в одному з сіл, що належало київському воєводі, селяни збунтувалися через знущання управителя, вбили його та пристали до війська Хмельницького. Адаму Кисілю, як досвідченому дипломатові й православному українцю, було доручено вести переговори з Богданом. За умов загостреного національного конфлікту й ворожнечі роздвоєність київського воєводи, його прагнення миру і пошуків злагоди не мали популярності ні серед українців, ні серед поляків. В Україні його зневажали, дорікаючи,за те що продався полякам, а у Польщі ненавиділи як зрадника і підозрювали у таємних шпигунських діях на користь Хмельницького.

Образ короля Владислава ІV ідеалізований. Він зображений як поборник прав та свобод козаків, але слабкий політик, влада якого обмежувалася представницькими функціями.

І. Нечуй-Левицький зображуючи життя князя Єремії Вишневецького, виводить історичні постаті Домініка Заславського, Самуїла Лаща, Адама Кисіля, Миколая Остророга та Олександра Конецпольського. М. Старицький у трилогії «Богдан Хмельницький» детально репрезентує кожного з них.

Різнопланове виписані образи Стефана Потоцького, Єремії Вишневецького, Данила Чаплинського. Адама Кисіля, Станіслава Конецпольського та Владислава ІV. Фрагментарно зображені постаті Комаровського, Ясинського, канцлера Оссолінського.

Отже, автори у своїх романах зобразили представників ворожого табору - польських магнатів, шляхтичів, українських панів-зрадників власного народу. І. Нечуй-Левицький та М. Старицький за допомогою портретних характеристик, пейзажів, прийомів сну та контрасту різнопланово розкрили дані постаті.

.4 Розкриття жіночих характерів

В обох романах створено ряд повнокровних жіночих постатей. Гризельда Вишневецька, донька австрійського канцлера Оссолінського, зображена у романі І. Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький» як горда, величава княгиня, гідна свого становища. Вона щиро покохала Єремію Вишневецького відмовилася від інших вигідних пропозицій, поїхала жити до бунтівного чужого краю: «Вразив мене цей чорнявий князь в самісіньке серце. Багато бачила я славних молодих білявих та русявих німецьких князів у Відні в цісарському палаці, багато їх майнуло перед моїми очима й у Варшаві, але ні один не припав мені до вподоби так, як цей палкий та смуглявий Єремія» [56, с.53]. Гризельда стала гідною парою князеві, допомогла йому увійти до кола польських та литовських магнатів. Однак спокійна та розсудлива дружина не змогла завоювати серця Вишневецького: «Він мене неначе й любить, але ж чомусь не виявляє в коханні такого гарячого почування, як у гніві. Любов його якась холодна, як залізо…» [56, с.69].

Повною протилежністю образу княгині виступає козацька вдова Тодозя Світайлиха. Краса молодої козачки відразу впала в око Єремії. У портретній характеристиці автор не скупиться на красномовні порівняння: «Він помітив лице біле, неначе виточене з слонової кості різцем якогось великого майстра, а на круглому чолі високі брови, а під бровами такі пишні карі очі, яких Єремія ще ніде не бачив на своєму віку. Повненькі вуста були випнуті й обведені так виразно, так гарно, неначе вони були намальовані» [56, с.97]. Тодозя щиро покохала гордого Єремію, однак і у цій складній ситуації, люблячи, прагне зберегти гідність вільної людини, а не перетворитись на відому всім панську коханку: «Ви ясновельможний князь, а я проста козачка. Ви жонатий і не будете мене сватати. Вам іграшки, а мені не байдуже, як люди почнуть мене судити та неславити» [56, с.109].

Внутрішня драма жінки, яка мимоволі полюбила відвертого ворога козаків і мучиться в пошуках виходу між жагучим почуттям кохання і обовязком патріотки, змальована переконливо. Тодозя знає про реальну дату нападу козаків на місто, вона чекає його і водночас по-людськи не може допустити загибелі Гризельди Вишневецької з сином. Світайлиха рятує сімю Єремії та йде до монастиря, розуміючи, що пристрасть князя вже згасла, а в очах Кривоноса та Лисенка вона виглядає зрадницею.

Образ княгині Вишневецької подається у контрастному порівнянні з козачкою Тодозею, яка перевершує Гризельду не тільки вродою, а й природною щирістю, палкістю почуттів, добротою та жертовністю. Симпатії І. Нечуя-Левицького повністю на боці Світайлихи. Сема вона є уособленням великодушності та гуманності українського народу.

М. Старицький на сторінках трилогії «Богдан Хмельницький» чимало уваги приділяє жіночим образам, які вплинули не тільки на особисте життя гетьмана, а й відіграли помітну роль в історії України, зокрема, Марильці (Олені) та Ганні Золотаренко. Хоча про них у літописах дуже мало згадок, матеріал про їхнє життя можна знайти в популярних розвідках польського історика Й. Ролле «Жінки при Чигиринському дворі» та О. Лазаревського «Владна Гетьманша».

Важливим для розкриття патріотизму та самовідданості жіноцтва у національно-визвольній боротьбі є образ Ганни Золотаренко.

М. Старицький дає таку портретну характеристику героїні: «Её наклонённая головка особенно выдавала сильно развитый лоб, на котором характерно и смело лежали пьявками… черные брови… длинные, стрельчатые ресницы закрывали глаза и бросали полукруглую тень на бледные щеки. Темные волосы еще более оттеняли матовую бледность лица… » [72, с.78].

Ганна є втіленням чеснот народнопоетичного морального кодексу, її духовний світ характеризують вірність почуттю й обовязку, готовність до самопожертви в імя громадянської справи, незламність духу і стійкість переконань. У першій книзі трилогії дівчина допомагає хворій дружині Хмельницького та керує його господарством. Селяни та домашні робітники характеризують її як добру, турботливу та уважну до бід інших. Так, Ганна допомагає селянам-втікачам, дає прихисток Оксані. Іван Богун щиро кохає дівчину, але її серце належить Богдану Хмельницькому, який любить її лише як доньку. Після смерті дружини гетьмана Ганна залишає Хмельницького з Марилькою та йде у монастир. Однак, дізнавшись про напад на хутір та початок війни відмовляється стати монашкою та знову піклується про сімю Богдана. Вона ходила разом з військом у походи та допомагала пораненим.

Для Богдана Хмельницького Ганна, наче ангел-охоронець його духовності, тих родових начал, що єднають націю, народ. Це, до певної міри, ідеалізація жіночого начала духовного життя, підкреслення важливості його й визначальності. Недарма Ганна Золотаренко не лише виховує дітей Богдана, а й здатна піднести дух самого гетьмана. Вона як ніхто інший розуміла високу місію та бачила потенціал до боротьби Хмельницького ще з часів Ординації. Ганна нагадувала Хмельницькому про необхідність розширення прав для всього народу, а не лише козацтва після підписання Білоцерківського договору. Вона завжди була щирим другом та порадницею гетьмана, тому закономірно, що стала його дружиною.

М. Старицький дещо відійшов від історичної правди у репрезентації образу останньої дружини Богдана. Зокрема, І. Крипякевич коротко зазначає у своїй монографії 1990 року про те, що втретє Хмельницький одружився з сестрою ніжинського полковника Івана Золотаренка - Ганною, вдовою, яка мала своїх дітей від першого шлюбу. Це була жінка серйозна, хороша господиня, користувалася загальною повагою в оточенні гетьмана; зберігся навіть універсал, який вона видала від свого імені за зразком гетьманських. І. Крипякевич, як і М. Старицький, зазначає, що Ганна була вірною дружиною та помічницею Хмельницького у його боротьбі.

У трилогії «Богдан Хмельницький» багато місця відведено коханню гетьмана до Олени Грабовської. За свідченнями істориків, на початку Визвольної війни Богдан одружився з Марилькою-Оленою, в минулому Чаплинською, з дозволу патріарха . Вона виявилася не гідною гетьмана, підтримувала звязки з польськими шляхетськими колами, разом з матірю розтринькувала казну. Скориставшись відсутністю батька, Тимофій Хмельницький наказав стратити мачуху.

У трилогії М. Старицький подає детальний розвиток становлення характеру Марильки-Олени Грабовської. Автор подає романтичну історію порятунку Хмельницьким юної красуні з турецького полону. На початку твору вона постає як нещасна сирота з шляхетного роду Грабовських та Оссолінських, яка залишилася без дому та батька через напад Чарнецького. Зовні Марилька виглядала невинною дитиною: «На вид ей можно было дать лет пятнадцать не больше: что-то детское непорочно чистое сквозило в чертах ее личика… Бледное, белоснежное личико ее с легким сквозящим румянцем было окаймлено золотыми волнами вьющихся волос…из-под длинных, почти черных ресниц глядели робко большие, синие очи…» [72, с.378]. Однак і у свої юні роки мала вже амбіції, тому коли дізналася, що її рятівник не шляхтич, а козак почала жалкувати, що не залишилася в Кафі.

В ній боролися почуття любові до свого мужнього визволителя та шляхетська зверхність: «… она Марылька, уродзоная шляхтянка… о, в таком слуае, лучше уж было ей оставатися в Кафе, чем погубить свою жизнь в козацкой хате» [72, с.417]. Після того, як Хмельницький забрав її з дому Оссолінських, вона підступно зайняла місце господині у домі Богдана, відсунувши на другий план Ганну Золотаренко. Вона змінила католицьку віру на православну, і отримала імя друге Олена. Марилька стала владною хазяйкою в домі та ласкавою подругою для дітей Хмельницького.

Однак саме вона зрадила Богдана, змовившись заздалегідь про напад з Чаплинським. Її цікавила лише панська розкіш та блиск шляхетського суспільства. Пізніше Марилька зрозуміла, що ніколи не зможе покохати боягузливого хвалькуватого Чаплинського, що поряд з ним її неминуче чекає смерть. Вона знову повернулася до Богдана, прикинувшись жертвою, і стала його законною дружиною. Вона не поділяла погляди Хмельницького, їй було байдуже до бід народних.

Коли Олена отримала владу, почала заводити панські порядки у домі гетьмана, вільно розпоряджалася казною. Однак цього їй виявилося замало, Марилька почала зраджувати Хмельницького з італійським красенем-майстром. Тиміш Хмельницький, захищаючи честь батька, стратив коханців.

Образ лукавої Марильки-Олени М. Старицький трактує неоднозначно: він і захоплюється нею, і співчуває, і засуджує, загалом дещо перебільшує її роль у житті гетьмана. Починаючи від історії порятунку Хмельницьким юної красуні до її загибелі від рук Тимоша, Марилька постійно змінюється. Вона виступає ніжною, палкою і підступною; вірною та здатною на зраду, слабкою та сильною. В кінці трилогії Марилька все сильніше заявляє про себе як властолюбива гетьманша, прихильниця шляхетсько-магнатських кіл, представницею яких вона є.

Ще одну історичну постать - польську княжну Вікторію Корецьку зобразив М. Старицький у трилогії «Богдан Хмельницький». Автор дає їй таку портретну характеристику: «Роскошные волосы были взбиты в высокую прическу над гордо посаженною головой… а темные с поволокой глаза то потухали в истоме, то искрились дерзким огнем. На припухлых, чувственных розових губках бродила насмешливая улыбка» [72, с.556].

Її образ не має однозначного трактування. Вікторія постає як прямолінійна, палка, авантюрна натура. Автор показує роздвоєність героїні між почуттям кохання до Михайла Чарноти та шляхетською гордістю і підступністю. М. Старицький говорить про трагедію жінки, яку видали заміж за багатого нелюба: «Жизнь свою я продала мужу, но сердце не продам никому» [72, с.574]. Вона попереджає коханого про небезпеку у замку Єремії Вишневецького, пропонує залишитися і служити полякам, але зрозумівши, що для Михайла обовязок перед побратимами важливіший за кохання, видає його. Під час облоги Збаража Вікторія приходить до українського війська, щоб залишитися з Чарнотою, однак відчуває себе там чужою. Вона потайки передає інформацію про козаків полякам, за що і помирає від рук свого коханого. Цим образом М. Старицький ще раз доводить неможливість порозуміння між польсько-шляхетськими колами та свободолюбивим українським народом.

Образ напівсироти, доньки дзвонаря з Золотоноші, Оксани займає помітне місце у сюжеті трилогії «Богдан Хмельницький». М. Старицький розповідає про нелегке дитинство та життя дівчини крізь призму кохання її до Олексія Морозенка, якому на заваді ставали і шляхтичі-викрадачі, і бурхливі події Визвольної війни. Автор зображує Оксану як справжню степову красуню: «Чёрные волосы её рассыпались непослушними завитками надо лбом, спускались тяжёлою косой по спине; на смуглом личике пробивался густой румянец; тонкие… брови так и впились над над большими карими глазами, и задумчивыми, и ласковыми, и игривыми…» [73, с.31].

Врода дівчини впала в око шляхтичу Комаровському, який і вчинив напад на хутір Хмельницького. Оксана спочатку була бранкою зятя Чаплинського, а згодом і його самого, однак їй вдалося захистити свою честь та втекти з пастки у чоловічому одязі. Потім пристала до ватаги селян-втікачів, після нападу на них банди шляхтича Ясинського, її врятував польський пан, прийнявши за панського слугу. Через рік, у бою під Зборовом дівчина втекла від пана до козаків і зустрілася з коханим Олексою. Образ Оксани є втіленням народних чеснот: збереження моральної чистоти, незламності віри та нескореності ворогам.

Отже, І. Нечуй-Левицький у романі «Князь Єремія Вишневецький» подав у контрастному плані образи княгині Гризельди Вишневецької та козачки Тодозі Світайлихи. М. Старицький у трилогії «Богдан Хмельницький» також вдався до змалювання представниць різних таборів, використавши історичні твори Й. Ролле та О. Лазаревського, зокрема, польсько-шляхетський репрезентують (Марилька-Олена та Вікторія Корецька), а український (ГаннаЗолотаренко та Оксана), симпатії автора виявилися на боці останнього. Автори, окреслюючи жіночі образи, звертаються до портретних характеристик, засобів контрасту та пейзажів. Дані постаті сприяють рельєфнішому змалюванню образів Б. Хмельницького, Є. Вишневецького, М. Чарноти, І. Богуна та інших.

Висновки

Сьогодні опубліковано велику кількість історичних праць, що присвячені Визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького, однак не всі вони обєктивно висвітлюють тогочасні події та діяльність гетьмана. Вагомий внесок у дослідження питання національно-визвольної боротьби 1648-1657 років зробили М. Костомаров, М. Грушевський, Д. Яворницький, І. Крипякевич, Н. Полонська-Василенко, О. Субтельний, В. Смолій, В. Степанков, Н. Яковенко, Л. Мельник, В. Чуприна, З. Чуприна.

У художній літературі ХІХ століття широко розроблена тема Визвольної війни 1648-1657 років під проводом Б. Хмельницького. Зокрема, у творчості П. Білецького-Носенка, Є. Гребінки, М. Костомарова, Т. Шевченка, П. Куліша, О. Стороженка Б. Грінченка, І. Карпенка-Карого та І. Франка. Письменники мають різні погляди як на події національно-визвольної боротьби, так і на інтерпретацію образу гетьмана, однак визнають важливе значення епохи Богдана Хмельницького та його постаті у боротьбі за свободу.

Сторінки української історії відображено у романі І. Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький» (1897). Автор досить детально змальовує події народних повстань ХVІІ століття, часи Хмельниччини.

Особливу увагу І.Нечуя-Левицького привертають проблеми історичного вибору в «смутні часи», коли йшлося про найефективніші шляхи України до державності, про визначення надійних спільників у боротьбі за свободу. Змальовуючи українські національні типи, письменник простежує й сам процес їх формування, починаючи з давнини. І. Нечуй-Левицький шукає відповіді на складні запитання про витоки «народного духу», про співвідношення особистих і громадянських інтересів, про роль проводирів, значення злагоди їхніх дій у звязку з національними та соціальними прагненнями мас.

У романі на тлі бурхливого народного протесту проти польсько-шляхетського гніту, ненависної панщини та наступу на духовно-національні традиції українського народу автор розкриває образ «перевертня» Єремії Вишневецького.

Спираючись на свідчення літописних джерел, автор майстерно зображує повсталий народ. У стилі народних дум говорить І.Нечуй-Левицький про нелегку козацьку перемогу над ворогами. Образ Єремії Вишневецького змальований однотипно, різко негативно, навіть епізоди дитинства та кохання до Тодозі виявляють зверхність та егоцентризм героя. Зображуючи зрадника власного народу та православної віри, автор вдається до засобів біографізму, паралелізму, контрасту, а також використовує у романі прийоми сну та розгорнуті портретні характеристики.

І. Нечуй-Левицький при написанні роману «Князь Єремія Вишневецький» використав козацькі літописи Григорія Габянки, Самовидця, Самійла Величка, польські хроніки, дослідження Д. Бантиша-Каменського.

У творі широко представлена тема народу, запамятовуються своїм природнім розумом, дотепністю і безстрашністю образи Максима Кривоноса, немирівців Мехтодя Кандзьоби та Пархіма Запалихати. Саме вони, а не Єремія Вишневецький, подані у позитивному висвітленні, бо відстоювали і розвивали здатність мас творити власну історію, послуговуватися вільно своєю мовою, представляти свою, а не накинуту можновладцями культуру.

Роман «Князь Єремія Вишневецький» реалістичний у своїй основі, хоча в ньому відчутні й інші тенденції літературного розвитку: певна романтичність у зображенні героїв, натуралізм у змалюванні епізодів катування.

М. Старицький використав широку джерельну базу для написання трилогії «Богдан Хмельницький». Зокрема, козацькі літописи Самовидця, Самійла Величка, Григорія, Грабянки, мемуари сучасників подій 1648-1657 років, історичні праці М. Костомарова, В. Антоновича, П. Куліша, Й. Ролле, О. Лазаревського та інших.

М. Старицький виробив власну концепцію Визвольної війни середини ХVІІ століття, що дає змогу прослідкувати цілісне розуміння письменником однієї з визначальних подій української історії, підтверджує його талант як дослідника. Ця схема вибудовується у такій послідовності: причини війни, її характер, мета, рушійні сили; хід - головні битви; проблеми становлення української державності даного періоду; історичні постаті; особливості епохи.

М. Старицький виступив дослідником історичних постатей того часу. Головною з них є гетьман Богдан Хмельницький. Життя і діяльність якого зображені досить різнопланово, на глибоко документальній основі. Це, перш за все, гетьман-державотворець, дипломат і талановитий полководець.

М. Старицький створив такий образ Богдана Хмельницького, що найбільше відповідав історичній правді, всупереч оцінкам офіційноїпольської та російської історіографії. Він відкидає і заперечує нападки на гетьмана як на особистість і державного діяча, що траплялися і в художній літературі. Письменник зобразив комплексно, різнопланово не лише образ Хмельницького, а й інших історичних осіб епохи ХVІІ століття.

Сподвижники гетьмана (Філон Джеджалій (Джалалій) Іван Ганжа, Максим Кривоніс, Василь Золотаренко, Іван Богун, Станіслав-Михайло Кричевський) протиставляються представникам магнатської Речі Посполитої (Стефану Потоцькому, Єремії Вишневецькому, Данилу Чаплинському, Адаму Кисілю, Станіславу Конецпольському та Владиславу ІV, Комаровському, Ясинському, канцлеру Оссолінському).

Автор різнопланово зображує повсталий народ, який є основною рушійною силою боротьби та постає у трилогії як головний герой твору. М. Старицький репрезентує в героїчному плані типових представників українського етносу - отця Івана, Сича, Варку та багатьох інших.

М. Старицький багато уваги приділяє і розкриттю жіночих образів, які вплинули не тільки на особисте життя Хмельницького та його сподвижників, а й відіграли помітну роль в історії України, зокрема, Марильки-Олени та Ганни Золотаренко.

Розробляючи ідею самобутності українського народу, його право на власну державність, М. Старицький у реалістично-романтичному ключі змалював епоху Хмельниччини, обравши головним субєктом народ, який є вершителем історії.

Список використаних джерел

1.Антонович В. Коротка історія козаччини - К.: Дніпро, 1991. - 238 с.

2.Апанович О.М. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. - К.: Либідь, 1993. - 288 с.

.Апанович О.М. Україно-російський договір 1654 року: Міфи і реальність,- К.: Варта, 1994. - 96с.

4.Бантыш-Каменский Д.Н. История Малой России от водворения славян до уничтожения гетманства. - К.: Час, 1993. - 656с.

.Баран Є. Українська історична проза другої половини ХІХ - початку ХХ століття і Орест Левицький. - Львів: Логос, 1999. - 144с.

.Білецький О. Іван Семенович Левицький (Нечуй) // Білецький О. Зібрання праць: У 5.т.- К.: Наукова думка, 1965 . - Т.2. - С.161 - 169.

.Брехуненко В. Богдан Хмельницький. - К.: Школа, 2007. - 72с.

.Бойко О.Д. Історія України: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. Видання 3-тє, виправлене, доповнене. - К.: Академвидав, 2005. - 688 с.

.Боплан Г.Л. де Опис України / Г.Л. де Боплан. Українські козаки та їхні останні гетьмани; П. Меріме. Богдан Хмельницький / Перекл. з франц., приміт. та передм. Я.І.Крові. - Львів: Каменяр, 1990. - 301с.

.Видатні постаті історії України. Короткі біографічні нариси. Історичні та художні портрети. Довідкове видання / В.І. Гусєв, В.П. Дорошин, О.Г. Сокирко. - К.: Вища школа, 2002. - 359с.

.Власенко В.О. Художня майстерність І.С. Нечуя - Левицького. - К.: Рад. Школа, 1969. - 184 с.

.Володарі гетьманської булави: Історичні портрети / Автор передмови В.А. Смолій. - К.: Варта, 1995. - 267с.

.Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення. - К.: Освіта, 1995. - 423 с.

.Грушевський М. Ілюстрована історія України з додатками та доповненнями. Д.: БАО, 2008. - 736с.

.Грушевський М. Історія України - Руси : В 11-ти т.- К.: Наукова думка, 1995. - Т.8. - 856с .

.Грушевський М. Про батька козацького Богдана Хмельницького. - Дніпропетровськ: Січ , 1993. - 55 с.

.Гуцало Є. Іван Нечуй - Левицький // Літературна Україна. - 1988. - 24 листопада. - С.23 - 24.

.Давня українська література: Хрестоматія / Упорядкув., передм. та комент. М. Сумими. - К.: Освіта, 1996. - 576 с.

.Джеджула Ю. Таємна війна Богдана Хмельницького : Історико - документальна оповідь . - К.: Дніпро, 1995. - 278 с.

.Демянівська Л.С. Михайло Старицький // Дніпрова хвиля: Хрестоматія нововведених творів до шкільних програм/За ред. П.П.Кононенка . - К.:Рад школа, 1990. - С.305 - 312.

.Єфименко О.Я. Історія України та її народу. - К.: Мистецтво, 1992. - 256с.

.Єфремов С. Історія українського письменства. К. : Феміна, 1995. - 688с.

.Збірник козацьких літописів: Густинський, Самійла Величка, Грабянки. - К.: Дніпро, 2006. - 976с.

.Іванченко Р.Г. І. Нечуй-Левицький. Нарис життя і творчості. - К.: Дніпро, 1980. - 147с.

.Історія війн і збройних конфліктів в Україні: енциклопедичний довідник / Автор-упорядник О.І. Гуржій та ін. - К.:Видавництво гуманітарної літератури, 2004. - 250с.

.Історія русів / Укр. Перекл. І.Драча; Передм. В.Шевчука. - К.: Веселка, 2003. - 366с.

.Історія України в особах ХІ - ХVІІІ ст. - К.: Наукова думка, 1993. - 438с.

.Історія України: Джерельний літопис. / Упоряд. В.І. Червінський. - К.: Дирекція ФВД, 2008. - 800с.

.Історія української літератури: У2кн. К.1.: Підручник. Для студентів філологічних спеціальностей ВНЗ / За ред. М.Г. Жулинського. - К.: Либідь, 2006. - 716с.

.Історія української літератури: У2кн. К.2.: Підручник. Для студентів філологічних спеціальностей ВНЗ / За ред. М.Г. Жулинського. - К.: Либідь, 2006. - 712с.

.Історія української літератури ХІХ ст.: У 3-х кн. К.2. Навчальний посібник для студентів гуманітарних факультетів вузів / За ред. М.Т. Яценка. К.: Либідь, 1997. - 438с.

.Історія української літератури ХІХ ст.: У 3-х кн. К.3. Навчальний посібник для студентів гуманітарних факультетів вузів / За ред. М.Т. Яценка. К.: Либідь, 1997. - 432с.

.Історія української літератури ІІ пол. ХІХ ст. / За ред. В.М.Поважної, М.С.Грицая. - К.: Вища школа, 1986. - 438 с.

.Історія української літературної критики та літературознавства: Хрестоматія: У 3-х кн. Кн.2.: Навч. пос. для студентів філолог. факультетів вузів / За ред. П.М.Федченка. - К.: Либідь, 1999. - 416с.

.Історія української літератури 70-90 років ХІХ ст.: У 2-х т. Т.І / За ред. О. Гнідан : Навч. пос. для студентів вузів. - К.: Логос. - 1999. - 614с.

.Історія української літератури 70-90 років ХІХ ст.: У 2-х т. Т.ІІ / За ред. О. Гнідан : Навч. пос. для студентів вузів. - К.: Логос. - 1999. - 617с.

.Історія української літератури : У 8-ми томах. Т.4. К.2. Література 70-90 років ХІХ ст. / За ред. О.Е.Засенка. - К.: Наукова думка, 1969. - 452с.

.Калениченко Н.Л. Українська література 19 ст. Напрями, течії. - К.: Наукова думка, 1977. - 127с.

.Ковалевський О.В. Повернення з небуття: Романи «Молодість Мазепи» і «Руїна» в контексті історичної прози М. Старицького // Старицький М. Молодість Мазепи. Руїна. - К.: Дніпро, 1997. - С. 3 - 21.

.Козацькі війни ХVІІ століття в історичній свідомості польського та українського народів . - Львів: Світ, 1996. - 418с.

.Коли земля стогнала: друга половина ХVІ - перша половина ХVІІ ст. / Упоряд. і передм. В.О. Щербака. - К.: Україна, 1995. - 432с.

.Комишанченко М.П. Михайло Старицький. - К.: Дніпро, 1968. - 172с.

.Костомаров М.І. Богдан Хмельницький: Історична монографія / Пер. з рос. мов. Т.С. Завгородньої; Передмова В.С. Мороза. - Дніпропетровськ: Січ, 2004. - 843с.

.Котляр Ф.М., Смолій В.М. Великий гетьман Богдан (Зиновій) Михайлович Хмельницький // Історія в життєписах. - К.: Знання, 1991. - С.151 - 157.

.Крипякевич І., Дашинський М. Історія України. - Львів: Меморіал, 1991. - 352с.

.Крутікова Н. Майстер української прози // Нечуй-Левицький І.С. Твори: У 2-х т. Т.1. - К.: Дніпро, 1977. - С. 5 - 25.

.Крутікова Н. розкрита книга життя // Нечуй-Левицький І. Зібр. Творів: У 10 т. Т.1. - К.: Дніпро, 1965. -Т.1. - С. 5 - 18.

.Крутікова Н. У світі художньої правди та краси // Нечуй-Левицький І. Твори: У 3-х т.- К.: Дніпро, 1998. - Т.1. - С. 3 - 24.

.Левчик Н. Історична проза М. Старицького: далекі образи - близькі ідеї // Слово і час. 1990 - № 12. - С.38 - 44.

.Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. - Львів: Світ, 1995. - 248с.

.Мельник Л.Г. Боротьба за українську державність (ХVІІ ст.). - К.: Освіта, 1995. - 192с.

.Міщук Р.С. Співець душі народної: До 150-річчя від дня народження І.С. Нечуя-Левицького. - К.: Знання, 1987. - 48 с.

.Михайло Старицький: Постать і творчість: Збірник наукових праць всеукраїнської наукової конференції. - Черкаси: Брама, 2004. - 384с.

.Наливайко Д.С. Козацька християнська республіка. - К.: Дніпро, 1992. - 495с.

.Нечуй-Левицький І.С. Зібрання творів: У 10 т. Прозові і драматичні твори. - К.: Наукова думка, 1967. - Т.9. - 471с.

.Нечуй-Левицький І.С. Князь Єремія Вишневецький. Гетьман Іван Виговський / Упоряд. Р.С. Міщук. К.: Дніпро. - 1991. - 511с.

.Омельченко В.І. Живописець слова. До 130-річчя від дня народження І.С. Нечуя-Левицького. - К.: Знання, 1968. - 48с.

.Остафійчук В.Ф. Історія України: сучасне бачення. - К.: Знання Прес, 2007. - 424с.

.Погрібний А. Класики не зовсім за підручником. - К.: Либідь, 2000. - 473с.

.Поліщук В. Художня проза Михайла Старицького. Проблематика й особливості поетики романів і повістей письменника: Монографія. - Черкаси:Брама, 2003. - 375с.

.Поліщук В. До проблеми національної ідентичності іншомовних творів: Випадок Михайла Старицького// Українська мова та література. - 2002. - №42. - С. 20 - 23.

.Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2.т. Від середини ХУІІ ст. до 1923 року. - К.: Либідь, 1995. - Т.1. - 608с.

.Походзіло М.У. Іван Нечуй-Левицький. - К.: Дніпро, 1966. - 128с.

.Реєнт О.П., Коляда І.А. Усі гетьмани України. - Харків: Фоліо, 2007. - 415с.

.Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький: Соціально-політичний портрет. - К.: Освіта, 1993. - 372с.

.Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький. - К.: Альтернативи, 2003. - 400с.

.Сокирко А.Г. М.П. Старицький: Критико-біографічний нарис. - К.: Знання, 1960. - 123с.

.Старицкий М. Богдан Хмельницкий. Ист. Трилогия. Т.1. Перед бурей. - К.:Молодь, 1963. - 708с.

.Старицкий М. Богдан Хмельницкий. Ист. Трилогия. Т.2. Буря. - К.:Молодь, 1963. - 608с.

.Старицкий М. Богдан Хмельницкий. Ист. Трилогия. Т.3. У пристани. - К.:Молодь, 1963. - 644с.

.Старицкий М.П. Богдан Хмельницкий. Трилогия. Книга первая. Перед бурей. Роман. - К.: Дніпро, 1987. - 645с.

.Старицкий М.П. Богдан Хмельницкий. Трилогия. Книга вторая. Буря. Роман. - К.: Дніпро, 1991. - 571с.

.Старицкий М.П. Богдан Хмельницкий. Трилогия. Книга третья. У пристани. Роман. - К.: Дніпро, 1991. - 623с.

.Старицький М.П. Руїна: Історична проза / Упоряд. передм., перекл. з рос. мови, комент. та прим. О.В. Ковалевського. - Харків: Факт, 2008. - 624с.

.Старицький М.П. Твори: У 8-ми томах. Богдан Хмельницький. Облога Буші. - К.: Дніпро, 1965. - Т.5. К.1-3. - 748с.

.Старицький М.П. Твори: У 6 т. Т.6. Оповідання, статті, автобіографічні твори, вибрані листи / Упорядн. Та авт. прим. Л. Демянівська. - К.: Дніпро, 1989. - 831с.

.Степанков В.С. Антифеодальна боротьба в роки Визвольної війни та її вплив на формування Української держави (1648 - 1654). Львів: Світ, 1991 - 268с.

.Субтельний О. Україна: Історія / Перекл. З англ. Ю.І. Шевчука. - К.: Либідь, 1993. - 720с.

.Сушинський Б.І. Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців у ХV - ХІХ ст. Історичні есе: У 2т.- Одеса: ВМВ, 2004. - Т.1. - 592с.

.Тараненко М.П. І.С. Нечуй-Левицький: Семінарій. - К.: Вища школа, 1984. - 184с.

.Українське козацтво: Мала енциклопедія. - К.: Генеза, 2002. - 568с.

.Українська література ХІХ ст.: Хрестоматія для студентів філолог. спеціальностей ВНЗ / Упоряд. Н.М. Гаєвська. - К.: Либідь, 2006. - 1328с.

.Усі українські письменники / Упорядники Ю.І. Хізова, В.В. Щоголева. - Харків: Торсінг плюс, 2009. - 384с.

.Хропко П. Українське літературне життя 70-90-х років ХІХ ст. // Дивослово. - 1994. - №3. - С.34 - 38.

.Чуприна В., Чуприна З. Хмельниччина (1648-1657): Визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького. - Львів: Світ, 2003. - 176с.

.Чухліб Т. Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648-1714 років. - К.: Либідь, 2003. - 238с.

.Шавловський І. Вивчення творчості І.С. Нечуя-Левицького в школі. - К.: Дніпро, 1969. - 123с.

.Швидько Г.К. Історія України ХУІ - ХУІІІ ст. - К,: Освіта, 1997. - 389с.

.Шевчук В.О. Козацька держава як ідея в системі суспільно-політичного мислення ХVІ - ХVІІІ: У 20х кн.- К.: Грамота, 2007. - К.2. - 720с.

.Яковенко Н.М. Нарис історії України: З найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст.: Навч. пос. для студ. вузів. - К.: Генеза, 1997. - 312с.