Влада і право

Влада і право

Влада і право

Курсова робота з теорії держави і права

Академія управління бізнесу і права

Філія національної академії внутрішніх справ україни

Дніпропетровськ

2001р.

В современной юридической науке термин “право” используется в нескольких значениях.

правом называют социально-правовые притязания людей, например, право человека на жизнь, право народов на самоопределение и т.п. Эти притязания обусловлены природой человека и общества и считаются естественными правами;

под правом понимается система юридических норм. Это – право в объективном смысле, ибо нормы права создаются и действуют независимо от воли отдельных лиц. Данный смысл вкладывается в термин «право» в словосочетаниях « трудовое право», «международное право», «избирательное право» и т.д. Термин «право» в подобных случаях не имеет множественного числа;

названным термином обозначают официально признанные возможности, которыми располагает физическое или юридическое лицо, организация. Так, граждане имеют право на труд, отдых, охрану здоровья, образование, право на свободу мысли и слова и т.д.[1] , организации располагают правами на имущество. На деятельность в определенной сфере государственной и общественной жизни и т.п. Во всех этих случаях речь идет о праве в субъективном смысле, т.е. о праве. Принадлежащему отдельному лицу – субъекту права;

термин «право» используется для обозначения системы всех правовых явлений, включая естественное право. Право в объективном и субъективном смысле. Здесь его синонимом выступает термин «правовая система». Например, существуют такие правовые системы, как англосаксонское право, романо0германское право, национальные правовые системы и т.д.

В каком смысле употребляется термин «право» в каждом случае следует решать, исходя из контекста. Что обычно не вызывает затруднений.

Право классифицируется на естественное и позитивное.

Под естественным правом понимается совокупность прав и обязанностей, вытекающих из самой природы человекакак разумного социального существа, т.е. те права и обязанности, которые стали справедливыми нормами поведения людей в обществе.

Позитивное право представляет собой систему норм, содержащие определенные права и обязанности, исходящих от государства и общества, выраженных (закрепленных) в нормативно-правовых документах (законах, судебных прецедентах, актах исполнительной власти). При этом надо иметь в виду, что все правовые системы современного позитивного права в той или иной степени основаны на естественном праве, содержат естественно-правовые начала.

Право делится на частное и публичное. Первое направлено на удовлетворение потребностей и защиту интересов отдельных лиц, второе охраняет общие интересы государства.

В соответствии с формой (источником) права различают обычное (традиционное) право, прецедентное право, договорное право и право законов (кодифицированное, статутное, декретное право).

С развитием человека как индивида и члена различных социальных образований проявляется влияние на право различных религиозных, идеологических, этнических факторов, соотношение между ними. В этом плане, например, выделяются системы мусульманского права, индусского права, которые относятся к семье религиозного права[2] .

Существует также романо-германское право, англосаксонское право, традиционное.

В связи с делением права на отрасли можно выделить гражданское, трудовое, уголовное, земельное право и т.д.

Введення.

Право - один із найважливіших соціальних інститутів будь-якого цивілізованого товариства. Право не тільки є результатом правотворчества даного товариства, воно ще і відбиває рівень розвитку товариства, його соціальних інститутів. Основне призначення права полягає в тому, щоб бути потужним соціально-нормативним регулятором, визначником можливого й обов'язкового поводження індивідів і їхніх колективних утворень. Причому обов'язковість права, на відміну від всіх інших соціальних регуляторів, забезпечується можливістю державного примуса, правові відношення стають для всіх тих, до кого вони ставляться, загальнообов'язковим правилом (нормою) поводження.

Така пильна увага до теорії права, його методологічним основам пояснює актуальність обраної теми, її важливість для сучасної правової науки.

Актуальність теми особливо зростає в сучасних умовах, коли відбувається корінна зміна ролі і самої суті правової системи регулювання суспільних відносин. Демократизація товариства, будівництво правової держави потребують нових підходів у формуванні правового поля держави. А формування нових підходів, у свою чергу, потребує особливо зваженого підходу до осмислення теоретичних основ права.

Принципова важливість вивчення теорії права відвіку залучають істориків і теоретиків права до проблеми співвідношення права й інших соціальних інститутів товариства як регуляторів суспільних відносин. Серед значних теоретиків права можна вважати А.Б.Венгерова, що присвятив проблемам теорії і методології права свою монографію "Теорія держави і права", проблемами теорії права займався і значний правознавець - В.В.Лазарєв. Серед сучасних теоретиків і істориків права - В.Н.Хропанюк і ін.

Вивчений масив літератури дозволив сформулювати ціль даного дослідження - аналіз права як соціального інституту, процедур створення норм права, особливості формування правового механізму регулювання суспільних відносин.

Для рішення поставленої цілі дослідником сформульовані задачі дослідження, послідовне рішення яких допоможе досягти бажаного результату:

- визначення поняття права, його сутності як соціального інституту товариства;

- дослідження регулятивного механізму соціального інституту в товаристві;

- дослідження механізму регулювання суспільних відносин за допомогою правових норм;

- визначення місця і ролі держави в правотворческой і правоприменительной діяльності.

2. Форми здійснення права.

Право має сенс і цінність для особистості, товариства, якщо воно реалізується. Якщо ж право не перетворюється в життя, воно неминуче омертвляется. Головне призначення норм права складається в тому, що вони допомагають визначити утримання права суб'єкта і тим самим сприяють його реалізації.

Реалізація права - це здійснення юридично закріплених і гарантованих державою можливостей, проведення їх у життя в діяльності людей і їхніх організацій.

Слово «реалізація» відбувається від латинського «rеalis» - речовинний і буквально означає уречевлення. У наш час реалізація визначається як здійснення чого-небудь, проведення в життя якогось плану, проекту, програми, наміри і т.п. Термін «реалізація права» аналогічний за змістом. Право як щось нематеріальне, як якийсь можливість реалізується, упредметнюється в діях, в активному поводженні людей, у користуванні матеріальними і духовними цінностями, благами.

Водночас реалізація права має ще один значеннєвий відтінок: право на відміну від інших можливостей (планів, програм, намірів і т.п.) характеризується підвищеною спроможністю до реалізації, забезпечено гарантіями.

Такий момент, що ускладнює аналізоване поняття, полягає в тому, що і саме право являє собою багатогранне явище, що включає в себе право природне і позитивне, об'єктивне і суб'єктивне. Реалізація права повинна бути понята з урахуванням такого його разнопланового утримання.

Реалізація права є складний процес, що протікає в часу. У ньому беруть участь не тільки сторона, носії суб'єктивних прав і обов'язків, але і держава в особі різноманітних органів: правотворческих, правоисполнительных, правоприменительных. Реалізація права як процес утілення права в життя містить у собі, по-перше, юридичні механізми реалізації права і, по-друге, форми безпосередньої реалізації права, коли фактичні життєві відношення знаходять юридичну форму.

Юридичні механізми реалізації права різноманітні, їхнє утримання визначається особливостями правової системи тієї або іншої країни.

У романо-германской правовій системі процес правореализации містить у собі такі етапи.

Перший етап - зведення природного права в закон (позитивне право), надання йому нормативної форми. Ядро природного права складають права людини, його соціально-правові претензії, що випливають із природи людини і товариства. Для реалізації цих домагань необхідно законодавче, нормативне визнання їхньою державою. Зведення прав людини в закон означає: а) їхнє конституційне закріплення; б) їхнє закріплення в поточному законодавстві.

На другому етапі включаються різноманітні механізми реалізації закону, за допомогою яких відбувається переклад розпоряджень закону в конкретне утримання суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. Механізми ці різноманітні: конкретизація закону в підзаконних нормативних актах уряди, міністерств, відомств, органів самоврядування й ін., у локальних нормативних актах; роз'яснення норм закону в актах офіційного тлумачення; процесуальні норми, що регулюють процедури прийняття, застосування і примусового виконання закону; різноманітні акти застосування норм права. Сюди ж входить діяльність державних органів по підготуванню і прийняттю правових актів.

Третій, заключний, етап являє собою власне реалізацію права. Саме тут права з можливості перетворюються в дійсність, і це перетворення відбувається з волі володаря права, тобто від суб'єкта права залежить, чи буде право реалізоване, коли й у яких[3] межах

У англосаксонской правовій системі процес правореализации йде інакше.

Зведення правових домагань, тобто природного права, у ранг обов'язкової норми здійснюється судом. Суд, розглядаючи конкретну юридичну справу, старанно аналізує фактичні обставини виниклої суперечки, претензії сторін і, визначаючи їхні взаємні права й обов'язку, дозволяє конфлікт. У якості нормативної підстави при дозволі справи виступає прецедент - раніше винесене судове рішення по аналогічній справі.

Механізм реалізації правової претензії в англосаксонской правовій системі більш простий, ніж у романо-германской, оскільки не потребує попереднього законодавчого закріплення. Небезпека ж суддівської сваволі не варто перебільшувати, тому що завжди є можливість оскарження судового рішення у вищестоящий суд. Зауважимо, що, наприклад, в Англії, де і сформувалося англосаксонское право, вищою судовою інстанцією є Палата лордів - верхня палата англійського Парламенту.

Отже, для розуміння того, що таке реалізація права, необхідно усвідомити таке: у реалізації права в принципі зацікавлений тільки той, хто має суб'єктивне право, тобто суб'єкт права. Всі інші особи - зобов'язана сторона, правоприменитель, законодавець - діють у кінцевому рахунку в інтересах управомоченного. Діяльність названих осіб і органів, юридичні норми, що цю діяльність регулюють, у сукупності утворять складний і многоаспектный механізм реалізації права. Отже, рішення питання про те, буде право реалізоване або немає, залежить від його володаря. Лише по його волі може бути використаний, введений у дію механізм реалізації права. Важливо лише, щоб такий механізм був у наявності, міг діяти якісно й ефективно.

Частиною механізму реалізації права виступають механізми захисту суб'єктивного права, тобто механізми юридичної відповідальності. У процесі захисти право відновляється, і знову з'являється можливість його реалізації. Юридична відповідальність у відомій мірі забезпечує охорону суб'єктивних прав від незаконних зазіхань і тим самим створює необхідні умови для їхньої реалізації.

Безпосередня реалізація, тобто здійснення права у фактичному поводженні, відбувається в трьох формах.

Форма перша - дотримання заборон. Тут реалізуються що забороняють і охоронні норми. Для дотримання заборон необхідно стримування від заборонених дій, тобто пасивне поводження. Для дотримання зафіксованого в даній нормі заборони потрібно пасивне поводження: стримування від уявлення до призначення на посаду судді, якщо немає згоди відповідної кваліфікаційної колегії судів.

Всі охоронні норми містять заборону, що, хоча і не формулюється прямо, логічно випливає зі змісту норми: якщо за якісь дії в санкції норми встановлена юридична відповідальність, те очевидно, що такі дії заборонені законодавцем. Подібного роду заборони установлені нормами Особливої частини Кримінального кодексу і нормами Кодексу про адміністративні правопорушення.

Форма друга - виконання обов'язків. Це реалізація норм, що зобов'язують, що передбачають позитивні обов'язки, для чого потрібно активне поводження: сплатити податок, поставити товар покупцю, виконати роботу з трудовому договорові і т.п.

Форма третя - використання суб'єктивного права. У такій формі реалізуються норми, що управомочивают, у диспозиціях яких передбачені суб'єктивні права. Суб'єктивне право припускає як активне, так і пасивне поводження. Суб'єкт поводиться пасивно, якщо відмовляється від використання свого права. Суб'єктивне право може бути здійснене шляхом власних фактичних дій управомоченного (власник речі використовує її по прямому призначенню), за допомогою вчинення юридичних дій (передача речі в заставу, дарування, продаж і т.д.), через пред'явлення вимоги до зобов'язаного липу (вимога до боржника повернути борг) і у формі претензії, тобто обертання в компетентний державний орган за захистом порушеного права (якщо боржник відмовляється повернути борг, кредитор обращается у суд із проханням про стягнення боргу в примусовому порядку).

Реалізація права в більшості випадків відбувається без участі держави, його органів. Громадяни й організації добровільно, без примуса, по взаємній згоді вступають у правові відношення, У рамках яких використовують суб'єктивні права, виконують обов'язки і додержуються встановлені законом заборони. Водночас у деяких типових ситуаціях виникає необхідність державного втручання, без чого реалізація права виявляється неможливою.

По-перше, у механізмі реалізації окремих норм заздалегідь запрограммировано участь держави. Це насамперед норми, відповідно до яких здійснюється державний розподіл майнових благ. Наприклад, реалізація права на пенсію включає в якості необхідного елемента постанову комісії органа соціального забезпечення про призначення пенсії окремому громадянину. Виділення житла з муніципального або державного житлового фонду потребує індивідуального владного рішення відповідного державного органа або органа місцевого самоврядування. У тому ж порядку, тобто шляхом прийняття індивідуальних владних рішень, громадянам і організаціям виділяються земельні ділянки, що знаходяться у власності держави.

По-друге, взаємозв'язки між державними органами і посадовими особами усередині державного апарата мають здебільшого характер влади і підпорядкування. Данні правові відношення включають у якості необхідного елемента владні рішення, тобто акти застосування права (наприклад, указ Президента Росії про зняття з посади міністра).

По-третє, право застосовується у випадках виникнення суперечки про право. Якщо сторони самі не можуть дійти згоди про взаємні права й обов'язки, вони звертаються для вирішення конфлікту в компетентний державний орган (так, господарські суперечки між організаціями розглядають арбітражні суди).

По-четверте, застосування права необхідно для визначення міри юридичної відповідальності за здійснене правопорушення, а також для застосування примусових заходів виховного, медичного характеру й ін.[4]

Таким чином, застосування права - це владна діяльність; компетентних органів і осіб по підготуванню і прийняттю індивідуального рішення по юридичній справі на основі юридичних фактів і конкретних правових норм.

Застосування права має такі ознаки:

1) здійснюється органами або посадовими особами, наділеними функціями державної влади;

2) має індивідуальний характер;

3) спрямовано на встановлення конкретних правових наслідків - суб'єктивних прав, обов'язків, відповідальності;

4) реалізується в спеціально передбачених процесуальних формах;

5) завершується винесенням індивідуального юридичного рішення.

Застосування норм права - складний процес, що включає декілька стадій. Перша стадія - установлення фактичних обставин юридичної справи, друга - вибір і аналіз правової норми, що підлягає застосуванню, третя - ухвалення рішення по юридичній справі і його документальне оформлення. Перші дві стадії є підготовчими, третя - заключною, основною. На третій стадії приймається владне рішення - акт застосування права.

1. Коло фактичних обставин, із установлення яких починається застосування права, дуже широкий. При вчиненні злочину - це особа, що учинила злочин, час, місце, засіб учинення, шкідливі наслідки що наступили, характер провини (намір, необережність) і інші обставини; при виникненні цивільно-правової суперечки - обставини укладання угоди, її змісту, дії, здійснені для її виконання, взаємні претензії сторін і т.д. Фактичні обставини, як правило, відносяться до минулого і тому правозастосовувач не може спостерігати їх безпосередньо. Вони підтверджуються доказами - матеріальними і нематеріальними, слідами минулого, зафіксованими в документах (показаннях свідків, висновках експертів, протоколах огляду місця події і т.д.). Ці документи складають основний зміст матеріалів юридичної справи і відбивають юридично значиму фактичну ситуацію.

Збір доказів може бути найскладнішою юридичною діяльністю (наприклад, попереднє слідство по кримінальній справі), а може і зводитися до уявлення зацікавленою особою необхідних документів. Наприклад, громадянин, що має право на пенсію, зобов'язаний подати в комісію з призначення пенсій документи, що підтверджують це право: про вік, стажі роботи, заробітній платі й ін.

До доказів, за допомогою яких установлюються фактичні обставини в справі, подаються процесуальні вимоги відносності, допустимості і повноти.

Вимога відносності означає прийняття й аналіз тільки тих доказів, що мають значення для справи, тобто сприяють установленню саме тих фактичних обставин, із якими застосовувана норма права зв'язує наступ юридичних наслідків (прав, обов'язків, юридичної відповідальності). Наприклад, у відповідності зі ст. 56 Арбітражного процесуального кодексу РФ арбітражний суд приймає тільки ті докази, що мають відношення до справи, що розглядається.

Вимога допустимості говорить, що повинні використовуватися лише визначені процесуальними законами засоби доведення.

Вимога повноти фіксує необхідність установлення всіх обставин, що мають значення для справи. Їхнє неповне з'ясовування є підставою до скасування або зміни рішення суду.

2. Сутність юридичної оцінки фактичних обставин, тобто їхньої юридичної кваліфікації, складається в тому, щоб знайти, вибрати саме ту норму, що за задумом законодавця повинна регулювати фактичну ситуацію, що розглядаеться. Цей пошук відбувається шляхом порівняння фактичних обставин реального життя і юридичних фактів, передбачених гіпотезою застосовуваної правової норми, і встановлення тотожністі між ними. Виходить, для правильної юридичної кваліфікації фактів, установлених на першій стадії, варто вибрати (знайти) норму (норми), прямо розраховану на ці факти. У чому тут труднощі?

Основна труднощь полягає в тому, що далеко не завжди підлягає застосуванню норма, гіпотеза якої охоплює фактичну ситуацію. Для усунення сумнівів необхідно проаналізувати обрану норму, установити дію закону, що містить цю норму, у часу, у просторі і по колу осіб.

Юридична кваліфікація полегшує роботу правозастосовувача по з'ясуванню кола підметів установленню фактів. З'ясовуються не будь-які факти, а лише ті, що передбачені в гіпотезі обраної норми. Типова помилка в цій ситуації - коли починають «підганяти» факти під гіпотезу обраної норми. У юридичній практиці з'ясовування додаткових обставин часто призводить до зміни юридичної кваліфікації.

Аналіз, тлумачення обраної норми права припускає звертання до офіційного тексту відповідного нормативного акта, ознайомлення з можливими доповненнями і змінами його початкової редакції, а також з офіційними роз'ясненнями смислу й змісту застосовуваної норми. Аналіз закону необхідний також для прийняття правильного юридичного рішення, що повинно відповідати вимогам диспозиції (санкції) застосовуваної норми.

3. Зміст рішення по юридичній справі визначається головним чином його фактичними обставинами. Водночас при винесенні рішення правозастосовувач керується вимогами диспозиції (санкції) застосовуваної норми[5] .

Винесення рішення по справі потрібно розглядати в двох аспектах.

По-перше, це розумова діяльність, що полягає в оцінці зібраних доказів і встановленні на їхній основі дійсної картини того, що сталося, в остаточній юридичній кваліфікації й у визначенні для сторін або винного юридичних наслідків - прав і обов'язків сторін, міри відповідальності винного.

По-друге, рішення в справі являє собою документ - акт застосування права, у якому закріплюється результат розумової діяльності з дозволу юридичної справи, офіційно фіксуються юридичні наслідки для конкретних осіб.

Правозастосувальне рішення грає особливу роль у механізмі правового регулювання. Юридичні норми і виникаючі на їхній основі суб'єктивні права і юридичні обов'язки забезпечені можливістю державного примусу, проте остання реалізується саме по індивідуальному правозастосувальному рішенню, оскільки ці рішення можуть бути виконані в примусовому порядку.

Можливість примусового виконання актів застосування права обумовлює їх особливості і подані до них вимоги обгрунтованості і законності.

Акт застосування права - це правовий акт компетентного органа або посадової особи, виданий на підставі юридичних фактів і норм права, що визначає права, обов'язки або міру юридичної відповідальності конкретних осіб,

Правозастосовчи акти мають ряд особливостей.

1. Вони видаються компетентними органами або посадовими особами. Як правило, це органи держави або їхні посадові особи. Звідси випливає державно-владний характер актів застосування права. Проте державно-владні повноваження нерідко здійснюються недержавними організаціями.

2. Правозастосовчи акти строго індивідуальні, тобто адресовані поіменно визначеним особам. Цим вони відрізняються від нормативних актів, що володіють загальним характером.

3. Акти застосування права спрямовані на реалізацію вимог юридичних норм, тому що конкретизують загальні вказівки норм права стосовно до визначених ситуацій і осіб, офіційно фіксують їхні суб'єктивні права, обов'язки або міру юридичної відповідальності, тобто виконують функції індивідуального регулювання.

4. Реалізація правозастосовчих актів забезпечена державним примусом. При цьому акт застосування права - документ, що є безпосередньою підставою для використання державних примусових мір. Так, здійсненням рішень по цивільних справах займаються судові виконавці[6] .

Акти застосування права різноманітні і можуть бути класифіковані по різноманітних основах.

По суб'єктах прийняття вони діляться на акти органів державної влади, органів державного керування, контрольно-наглядових органів, судових органів, органів місцевого самоврядування.

По засобу прийняття дані акти систематизуються на прийняті колегіально й одноосібно.

По характеру правового впливу акти застосування підрозділяються на регулятивні й охоронні. Регулятивні акти забезпечують реалізацію диспозицій регулятивних норм і владно підтверджують або визначають права й обов'язки сторін; охоронні - реалізацію санкцій охоронних норм, установлюючи міри юридичної відповідальності.

За значенням у правозастосовчому процесі вони можуть бути допоміжними (наприклад, визначення суду про призначення експертизи) і основними (рішення суду по цивільній справі, постанова комісії відділу соціального забезпечення про призначення пенсії і м. д.).

За формою акти застосування діляться на ті, що мають вид окремого документа (вирок суду, постанова про обрання міри пресечення обвинувачуваному), форму резолюції на інших матеріалах справи (затвердження прокурором обвинувачувального висновку, резолюція про передачу матеріалів перевірки в слідчі органи), а в найбільш простих випадках - усний вид (накладення штрафу за безквитковий проїзд у суспільному транспорті).

Акти застосування повинні відповідати вимогам обгрунтованості, законності і доцільності.

Вимога обгрунтованості відноситься до фактичної сторони юридичної справи, до логічних висновків про доказам, що підтверджують або спростовують висновки про факти. Саме ця вимога, як свідчить практика, порушується частіше усього (робляться помилкові виводи щодо фактичної сторони справи, наприклад, осуджується невинна особа).

Вимога законності охоплює юридичні аспекти діла і включає чотири моменти: 1) дотримання компетентним органом або посадовою особою, що розглядає справу, вимог підвідомчості, підсудності і т.д.; 2) суворе дотримання всіх процесуальних норм, що регулюють збір доказів, процедуру розгляду і т.д.; 3) правильну юридичну кваліфікацію і застосування саме тієї норми, що діє в даному випадку; 4) винесення рішення в справі в суворій відповідності з розпорядженнями диспозиції (санкції) застосовуваної норми.

Вимога доцільності вторична стосовно вимоги законності. Це означає наступне. Розпорядження диспозиції (санкції), як правило, допускає відому свободу правозастосовувача у виборі рішення. Але ця свобода обмежена вимогою доцільності, що виявляється по-різному в залежності від особливостей діла і виражається в дотриманні принципів справедливості, ефективності, урахування матеріального положення сторін, індивідуалізації відповідальності й ін. Наприклад, обираючи міру покарання в межах санкції карного закону, суд повинний враховувати тяжкість вчиненого, ступінь провини подсудимого, що отягчають і пом'якшують відповідальність обставин. Недоцільність рішення про міру відповідальності може виражатися в надмірно суворому або занадто м'якому покаранні. Такий вирок може бути відповідно змінений або скасований вищестоящою судовою інстанцією.

Правозастосовчи акти - документи юрисдикційного характеру мають чітку структуру і складаються з чотирьох частин.

Вступна частина містить найменування акта (вирок, рішення, постанова і т.д.), місце і дату прийняття, найменування органа або посадової особи, що приймає рішення, по якій справі.

У описовій частині описуються факти, що є предметом розгляду, фіксується, коли, де, ким, при яких обставинах і яких засобах здійснені дії.

Мотивувальна частина включає аналіз доказів, що підтверджують наявність або відсутність фактичних обставин, їхню юридичну кваліфікацію і її обгрунтування, указівка на офіційні роз'яснення застосовуваного закону і процесуальні норми, якими керувався правозастосовувач.

У резолютивній частині формулюється рішення по справі (про права й обов'язки сторін, про обрану міру юридичної відповідальності, про встановлення юридичного факту і т.д.).3. Влада і правоутворення. Вплив влади на формування права.

Правотворчость - одне з важливих напрямків роботи будь-якої держави. Це специфічна, потребуюча особливих, знань і умінь інтелектуальна діяльність, пов'язана зі створенням або зміною існуючих у державі правових норм. За результатами правотворчеської роботи - законам і іншим нормативним актам - судять про державу в цілому, ступеня його демократичності, цивілізованості, культурності. Людське суспільство завжди мало потребу в точних і досконалих правових рішеннях, у такій діяльності органів держави, у результаті якої створюються норми права, правила поведінки громадян і організацій. Подібних норм і правил дуже не вистачало радянському суспільству, проте ця недостача була викликана не недостатньою розробленістю теорії і практики правотворчеської діяльності, а іншими, далекими від науки причинами.

Підвищення якості правових рішень, зниження до (мінімуму числа неефективних нормативних актів - постійна задача законодавця. Саме цим пояснюється теоретичне і практичне значення вивчення проблем, пов'язаних із процесом створення норм права. «Споживачами» законів є люди, суспільство, і не можна допускати прийняття поспішних, непродуманих правових рішень, тому що будь-яка помилка законодавця спричиняє невиправдані матеріальні витрати, порушення інтересів громадян). Можна призвести чимале число фактів із вітчизняної історії, коли наша економіка, соціальна і духовна сфери страждали від непродуманих, науково не обгрунтованих і грубих правових рішень. Чого, наприклад, коштували визнання «тунеядцями» осіб, що займаються творчою або іншою індивідуальною діяльністю, або знаменитий Перелік № 1 категорій робітників, трудові суперечки яких вирішувалися вищестоящими організаціями, але ніяк не судом. Світова історія права теж не вільна від помилок законодавця. Достатньо призвести факт законодавчої заборони в США в період «великої депресії» виробництва і споживання спиртного, що викликало ріст контрабанди, мафії і злочинності в цілому[7] .

Може створитися враження, що знання основ правотворчості корисно тільки тим, хто його здійснює,- депутатам парламенту, членам уряду і т.д. Проте це не так, тому що створення правових норм - уділ державних органів будь-яких рівнів - від вищих до місцевих.

Здійснюючи владні повноваження, держава використовує різні прийоми і методи керівництва - оперативне керування, правосуддя, нагляд і контроль, але ці напрямки діяльності держави не породжують норм права, хоча і здійснюються на його основі.

Варто мати на увазі, що правотворчость не особлива функція держави, а правова форма, правова «оболонка» державної діяльності. Наприклад, парламент підтверджує державний бюджет. Розглядаючи його по суті, аналізуючи всі статті прибутків і витрат країни, він завершує процес прийняттям закону про державний бюджет.

Таким чином, «акт правотворчості» має два значення. Це діяльність компетентних органів держави по виданню норм права і результат даної діяльності, що виражається у виді юридичного документа, закону й ін.

Одна з найважливіших характеристик правотворчості полягає в тому, що це державна діяльність, тобто діяльність головним чином органів держави. Вони приймають, створюють норми права, обов'язкові для тих, кому вони адресовані. Але іноді право створюється за уповноваженням органів держави громадськими організаціями (у вітчизняній правовій системі), безпосередньо в результаті прямої правотворчості народу (на вече в середньовічному Новгороді) або суду (в англосаксонській правовій системі).

Смисл і значення правотворчості складаються в тому, щоб обрати такий варіант регулювання, юридичної регламентації, який би в найбільше повній мірі відповідав інтересам і цілям народу і законодавця, сприяв прогресу суспільства. При цьому потребувається урахування закономірностей розвитку суспільства, сприятливих об'єктивних і суб'єктивних умов для прийняття і застосування закону, а також вибір оптимальної правової форми державного рішення (закон, указ, постанова, білль, статут, регламент і ін.).

Держава веде свою законодавчу політику на основі вивчення потреб суспільства і пізнання тенденцій суспільного розвитку. Основним імпульсом до створення закону або іншого нормативно-правового акта служить суспільно значима проблема, гостра соціальна ситуація, невирішене питання, що має значення для великого числа людей, для держави в цілому. Мистецтво законодавця в тому і складається, щоб, по-перше, вчасно, а, по-друге, точно, адекватними правовими засобами відреагувати на суспільний «виклик», «зняти» гостроту ситуації. Історія права знає велике число як удалих нормативно-правових рішень (Французький цивільний кодекс 1804 р., що діяв майже два сторіччя), так і рішень помилкових, поспішних (у 1927 р. Туреччина запозичала Швейцарський цивільний кодекс, яким, зокрема, усувалося багатоженство. Мусульманське населення Туреччини було не готово до цього, що і викликало опір багатьох прошарків турецького суспільства).

Головна роль у визначенні часу прийняття, змісту і форми правового рішення повинна належати правовій науці. Саме наука володіє таким науково-пізнавальним інструментарієм, що дозволяє майже безпомилково виявляти проблеми суспільного розвитку і юридичні засоби їхній рішення. Звичайно, рівень розвитку тієї або іншої держави впливає на зміст прийнятих законів. Якщо для США актуальною є боротьба за безпеку на автострадах, а також за чисте навколишнє середовище, то в Росії в основі знаходяться захист прав людини, боротьба з мафією і злочинністю, питання федеративного устрою і т.д.

У теорії правотворчості визнано, що процес створення права не носить одномоментного характеру, а «розтягнутий» у часі. У зв'язку з цим виділяють, як правило, два етапи правотворчеського (законодавчого) процесу.

Перший - предпроектний етaп - полягає в тому, що в суспільстві виявляється потреба у врегулюванні нормами права соціальної проблеми. Виявлення такої потреби відбувається спонтанно, мають значення лише ступінь гостроти проблеми (питання), її общезначимість і актуальність. Оцінює потреба в правовому регулюванні як суспільство, що через свої інститути - лідерів, засоби масової інформації, науку - може вплинути на законодавця, так і самі правотворчеські органи, держава. Про те, що потреба в правовому регулюванні назріла, можна говорити, коли закон уявляється найбільше ефективним засобом, переважною формою регулювання в порівнянні з іншими соціальними засобами впливу (економічними, моральними й ін.)[8] .

Наприклад, демократичні реформи в Литовській республіці зажадали правового закріплення свободи слова і друку. У результаті 18 лютого 1990 р. з'явився Закон про пресу, ст. 1 який підтверджувала свободу вираження поглядів і усувала цензуру, а в ст. 4 закріплювалося право на одержання інформації від державних і громадських організацій. У даному випадку правова форма одержала пріоритет перед іншими видами соціального впливу в таких важливих питаннях, як політичні свободи.

Другий етап правотворчості називається проектним етапом, або етапом прийняття правотворчеського рішення. Особливість його полягає в тому, що, по-перше, ця робота здійснюється безпосередньо в самому законодавчому органі, а, по-друге, на даному етапі здійснюється власне «творчість права»: створюються, змінюються або скасовуються норми права, відбувається інтелектуальна робота над текстом законопроекту. Причому проектний етап може бути у свою чергу розбитий на декілька стадій, що послідовно переміняють одна другу.

Перша стадія: внесення в Правотворчеський орган проекту закону суб'єктом правотворческої ініціативи.

Частіше усього ініціатором прийняття того або іншого закону є уряд, що реалізує ту або іншу політику й гостріше інших почуває, у якому акті парламенту воно потребує для подальшої ефективної роботи. У силу сказаного часто законопроект виникає саме тому, що в ньому більше усього потребує виконавча влада.

У необхідності прийняття нового нормативного акта уряд нерідко переконують за допомогою груп тиску. Наприклад, професійні спілки можуть натискати на міністрів, членів парламенту, щоб домогтися видання або скасування закону або внести зміни в існуючий закон. Подібна діяльність називається лобізмом із тих пір, як перші захисники чиїх інтересів з'явилися в кулуарах (lobby) парламенту.

Депутат парламенту також має, право представити законопроект, що може стати законом. Проте на практику ця його можливість дуже обмежена, особливо якщо законопроект не передбачено програмою законотворчих робіт, як прийнято, наприклад, у Російський Державної Думі, або якщо законопроект не підтримує уряд або президент.

Друга стадія: розгляд проекту закону в комісіях і комітетах правотворчеського органа з метою проаналізувати його зміст з різних позицій і запропонувати більш доконані засоби правового впливу. Особлива роль у цьому процесі належить комісії з законодавства парламенту, за яким як звичайно залишається останнє слово перед винесенням проекту на обговорення на засіданні палати парламенту.

Третя стадія: обговорення законопроекту по палатах або на спільному засіданні палат законотворчого органа. Мета такого обговорення полягає у висловленні пропозицій, поправок і зауважень окремими депутатами і фракціями (об'єднаннями депутатів) парламенту. Ця стадія може мати два варіанти розвитку: а) прийняття законопроекту в першому читанні; б) повернення його на доробку з наступним проходженням процедури обговорення по комісіях і комітетам парламенту.

Четверта стадія: прийняття законопроекту правотворчеським органом у другому (остаточному) читанні[9] .

У чому виражається прийняття законопроекту? З процедурної точки зору, прийняття означає лише те, що проект одержав схвалення більшості депутатів палати (або парламенту в цілому). З юридичної точки зору, прийняття законопроекту составом депутатів парламенту - один із необхідних юридичних фактів, що обумовлюють подальше перетворення законопроекту в повноцінний закон. Для завершення процесу правотворчесті необхідні ще декілька важливих етапів, що логічно включаються в четверту стадію правотворчесті. Це підписання законопроекту главою держави й обнародування (опублікування в засобах масової інформації) тексту нового закону.

У більшості західних країн установлені терміни проходження законопроекту до моменту його прийняття: у Франції - 15 днів із моменту внесення, у Німеччині - 6 тижнів, в Іспанії - до 20 днів (для термінових законопроектів). У Великобританії для приватних законопроектів установлені терміни між стадіями - чотири дні (між першим і другим читанням), три дні - між стадією доповіді і третього читання.

Правотворчесть - дуже значимий напрямок державної роботи, у зв'язку з чим вона повинна будуватися на раціональних, прагматичних, позбавлених якийсь ідеології ефективних принципах (початках, основополагаючих ідеях). Питання про принципи не носить абстрактно-теоретичного характеру, його розробка в теорії права позитивною образом впливає на практику створення юридичних нормативних документів. Дотримання принципів правотворчесті допомагає законодавцю уникати законотворчих помилок, знижує можливість створення неефективних правових норм, сприяє росту правової культури населення і юридичних осіб. Отже, принципи правотворчесті - це основні початки здійснення правотворческої діяльності.

Роздивимося найбільше важливі з них.

Принцип законності полягає в тому, що розробка і прийняття нормативно-правових актів повинні відбуватися з дотриманням правової процедури і не виходити за межі компетенції органів, що їх приймають. До цього принципу примикає вимога відповідності нормативних актів конституції країни і чинного законодавства.

Принцип науковості говорить про те, що підготовка і прийняття проекту нормативно-правового акта здійснюється за участю представників різних наук. Безсумнівно, що діяльність учених-юристів має найбільш важливе значення для успіху законотворчої роботи. Вчені грають важливу роль на всіх етапах підготування закона - от розробки концепції законопроекту, з'ясовування потреби в правовому врегулюванні яких-небудь суспільних взаємозв'язків (наприклад, через соціологічні дослідження, спостереження й аналіз) до визначення засобу і типу правового регулювання і вибору моменту прийняття нормативного акта (помилки в цьому питанні надзвичайно небезпечні).

Принцип використання правового досвіду розуміє, що всякий знову розроблювальний нормативний акт повинний спиратися на уже відомий позитивний правовий досвід держав і цивілізації в цілому. Це має особо важливе значення наприкінці XX в.- сторіччя вільного переміщення інформаційних потоків. Крім того, шкідливі і небезпечні для громадського життя революційні нововведення, не відомі юридичній науці і практиці.

Принцип демократизму дозволяє ефективно виявляти істинні прагнення і волю народу. Всенародне голосування (референдум) - один із засобів надання нормативно-правовому акту вищої юридичної чинності. Проте всенародне голосування - достатньо дорога процедура, у силу чого найбільше часто вона застосовується в невеликих державах, де не потребує залучення великих сил і коштів. Тому поряд із референдумом вираженням демократизму правотворчесті є гласність обговорення законопроекту в правотворчеському органі, його вільна критика, пропозиція альтернативних варіантів і т.д.

Зв'язок із практикою як принцип правотворчесті виражає задачу законодавця постійно відслідковувати суспільні процеси, орієнтуватися на практику застосування вже діючих законів, своєчасно усувати прогалини в праві, сприймати все краще, що пропонується правозастосовчими органами.

Види правотворчесті. Традиційно у вітчизняній теорії права виділяють три види правотворчесті:

1) правотворчесть компетентних державних органів; 2) «безпосередня правотворчесть народу» (референдум); 3) санкціонування норм, при якому процес їх створення проходить поза державними органами. Здається, тут доцільно роздивитися види правотворчесті, що характеризують особливості юридичної природи процесу створення норм права різноманітними органами держави[10] .

Правотворчесті (законотворчесть) вищих представницьких органів. Головним і найпоширенішим видом правотворчесті є створення законів парламентами. Механізм законопроектної роботи парламентів відрізняється такими особливостями:

1) обмеженим колом суб'єктів законодавчої ініціативи; 2) суворою процедурою проходження проекту в парламенті; 3) послідовною зміною стадій правотворчесті; 4) множинністю засобів юридичного реагування, що знаходяться в розпорядженні законодавця; 5) обумовленістю юридичного змісту правотворчеського акта навкруги регульованих відношень.

Підзаконна правотворчесть. Вона має місце у випадках, коли норми права приймаються і вводяться в дію органами держави, що не відносяться до його вищих представницьких органів. Акти підзаконної правотворчесті необхідні для забезпечення застосування закону.

До суб'єктів підзаконної правотворчесті відносяться: президент, уряд, інші вищі органи держави, що володіють за законом правом створення юридичних норм і нормативних актів. Основна причина існування цього виду правотворчесті полягає в складності питань, що повинні вирішувати органи держави. Парламент не завжди достатньо компетентний, щоб прийняти до свого розгляду якесь складне технічне питання, що потребує зусиль спеціалістів, а крім того, не всі складні питання сучасного суспільства повинні розглядатися парламентом. Є ситуації, коли рішення цілесообразніше передати на більш низький рівень, як того потребують норми, що регулюють компетенцію і прерогативи правотворчеських органів.

Інша причина наявності підзаконної правотворчесті полягає в тому, що парламент часто відчуває дефіцит часу, що не дозволяє прийняти відповідне правове рішення (хоча це і бажано). Внаслідок цього відбувається передача правотворчеських повноважень іншим суб'єктам нормотворчества. Тенденція збільшення підзаконного нормотворчества спостерігається у всіх країнах. По підрахунках різних дослідників, на 10 законів, прийнятих парламентом, припадає від 100 до 140 нормативних актів уряду.

Зрозуміло, підзаконна правотворчесть має як позитивні, так і негативні сторони.

До переваг його відносяться оперативність; гнучкість і менша формальність; компетентність відповідних органів, їхнє знання місцевих і інших умов, що збільшують ефективність прийнятого юридичного рішення.

До недоліків підзаконної правотворчесті можна віднести закритість процесу прийняття правового рішення, складність огляду і застосування норм через велике число нормативних актів, відсутність контролю суспільства за правотворчеською роботою бюрократії й ін.[11]

Особливий вид правотворчесті, що примикає до підзаконної правотворчесті,- правотворчесть органів місцевого самоврядування і недержавних юридичних осіб.

Висновки.

З вищевикладеного матеріалу можливо зробити такі висновки: правове регулювання є однією з найважливіших і дискусійних проблем сучасного правознавства. До складних теоретичних питань відносяться: визначення співвідношення спонукальних і примусових мотивів, що змушують людину виконувати вимоги норми права. Важливим стримуючим фактором, що утримує людину від протиправної поведінки є наявність комплексу суспільних інститутів, що разом роблять спонукальну дію на особистість.

Норми права регулюють найбільше важливі людські відношення - правові відношення. У цьому плані прийнято виділяти особливий стан правових відношень - реалізацію права. До реалізації можна віднести тлумачення правових норм, дотримання або недотримання норм права, виявлення текстуального змісту норми права й особливості її застосування в конкретному (казуальному) випадку. Специфічним варіантом реалізації права є застосування правової норми для покарання людини, що допустили порушення правової норми.

Список литературы

Венгеров А.Б. Теория держави і права. М., 1998.

Теорія гос-ва і права. Під ред. М.Н. Марченко. М,, 1996.

Загальна теорія держави і права / Під ред. В.В.Лазарєва. - М., 1996.

Хропанюк В.Н. Теория держави і права. - М., 1998.

Лазарєв В.В., Липень С.В. Теория держави і права. - М., 1998.

Теорія держави і права / Під ред. В.М.Корельского. - М., 1997.

[1] Конституція України. Розділ 2.

[2] Теория государства и права. Под ред. В.М.Корельского.М., 1999.стр.316

[3] Теория государства и права / Под ред. М.Н.Марченко. – М., 1996. – С.417.

[4] Там же. – С.419.

[5] Лазарев В.В., Липень С.В. Теория государства и права. – М., 1998. – С.316.

[6] Лазарев В.В., Липень С.В. Указ. соч. – С.318.

[7] Теория государства и права / Под ред. В.М.Корельского. – М., 1997. – С.289.

[8] Венгеров А.Б. Теория государства и права. – М., 1998. – С.487.

[9] Хропанюк В.Н. Теория государства и права. – М., 1998. – С.184.

[10] Общая теория государства и права / Под ред. В.В.Лазарева. – М., 1996. – С.141.

[11] Хропанюк В.Н. Указ. соч. – С. 187.