Крито-Мікенська культура та її значення у становленні античної цивілізації
ЗМІСТ
Вступ
Розділ 1. Крито-Мікенська культура: зародження, розквіт та занепад
.1Особливості Мінойської цивілізації та її значення в культурному розвитку Середземноморя
1.2Історично-культурна спадковість мікеньської цивілізації та її відмінність від мінойської культури
Розділ 2. Крито-Мікенська культура у релігійному та міфологічному світобаченні давніх греків
2.1Релігійні світобачення давніх греків
2.2Міфологічні цикли присвячені Крито-Мікенській культурі
Висновки
Список використаних джерел
ВСТУП
В масштабах давнього світу культура Стародавньої Греції досягла особливо високого рівня розвитку. Там процвітали точні, природничі та гуманітарні науки. У Стародавній Греції виникли і розвивались основні напрямки філософії які лягли в основу багатьох сучасних філософських концепцій і парадигм. Грецька мова до сих пір широко використовується у сучасній науковій термінології. Значна частина наших імен має грецьке коріння. Значна кількість прислівїв та приказок, сюжетів казок та байок беруть свій початок саме із Стародавньої Греції. До сих пір давньогрецькі трагедії та комедії збагачують репертуар театрів всього світу і викликають інтерес у глядачів. Блискучих успіхів досягли образотворче мистецтво, література та інші області мистецтва. Особливу увагу на себе звертає архітектура Давньої Греції. Культурний спадок Давньої Греції виключно великий, а його дослідження і в наші часи залишається плідним. Виходячи з цього актуальність теми даної роботи полягає в тому, щоб визначити особливості культурно релігійного комплексу Крито-Мікенської культури, який став основою для подальшого розквіту давньогрецького суспільства у класичний період грецької історії (V-IVстоліття до н.е.).
Темою нашого дослідження було обрано "Крито-Мікенська культура та її значення у становленні античної цивілізації".
Обєкт - Культурно-релігійний комплекс Крито-Мікенської культури.
Предмет - архітектурні памятки Крито-Мікенської культури та міфологічні уявлення давніх греків.
Метою дослідження є розкрити особливості Крито-Мікенської культури та міфічного світобачення, визначити її значення у становленні античної цивілізації.
Завдання дослідження
1. Зясувати особливості Мінойської цивілізації та її значення в культурному розвитку Середземноморя.
2.Визначити історично-культурна спадковість мікеньської цивілізації та її відмінність від Мінойської культури.
3.Простежити релігійні світобачення давніх критян.
4.Розглянути міфологічні цикли присвячені Крито-Мікенській культурі.
Методи дослідження:
-теоретичні - аналіз, синтез і класифікація літературних джерел
Структура роботи: робота складається зі вступу, 2-ох розділів, висновків та списку використаних джерел.
РОЗДІЛ 1.
КРИТО-МІКЕНСЬКА КУЛЬТУРА: ЗАРОДЖЕННЯ, РОЗКВІТ ТА ЗАНЕПАД
.1Особливості Мінойської цивілізації та її значення в культурному розвитку Середземноморя
Найдавнішим осередком цивілізації в Європі був острів Крит. Його культура, яка виникла на одному з самих жвавих перехресть давнього Середземноморя, відчула на собі вплив таких різнорідних культур, як культура Єгипту, Месопотамії, Анатолії , Придунавя і Балканської Греції. Але особливо важливу роль у формуванні критської цивілізації відіграла культура сусіднього з Критом Кікладського архіпелагу [10, с. 35].
Час виникнення мінойської цивілізації порубіжжя 3-2 тисячоліть до н.е., або кінець епохи ранньої бронзи. До цього моменту культура Криту не виділялась на загальному фоні давніх культур Егейського світу. Епоха неоліту а також ранньої бронзи (4-3 тисячоліття до н.е.) була в історії Криту часом поступового, відносно спокійного накопичення сил перед вирішальним стрибком на новий рівень суспільного розвитку. В першу чергу цьому сприяло розвиток і удосконалення виробничих сил критського суспільства. Ще на початку 3-го тисячоліття до н.е. на Криті було засвоєно виробництво міді, а потім і бронзи. Бронзові знаряддя праці і зброя поступово витісняють аналогічні вироби із каміння. Важливі зміни відбуваються у сільському господарстві Криту. Його основою стає землеробство нового полі культурного типу орієнтоване на одночасне зрощування трьох головних сільськогосподарських культур: злакові, виноград і оливи. Результатом усіх даних економічних зрушень стає зріст виробництва землеробської праці і збільшення маси надлишкового продукту. На цій основі в окремих общинах почали створюватись резервні фонди сільськогосподарських продуктів, за рахунок яких не лише покривалась нестача харчів в неврожайні роки, але і забезпечувалось проживання людей незайнятих безпосередньо у сільськогосподарському виробництві, наприклад, спеціалісти-ремісники. Таким чином, вперше стало можливим відокремлення ремісництва від сільського господарства, і розвиток професіональної спеціалізації у різноманітних галузях ремісничого виробництва. Про високий рівень професійної майстерності, досягнутої мінойськими ремісниками вже у 2-й половині 3-го тисячоліття до н.е., свідчать знахідки які відносяться до цього часу: ювелірні вироби, виточений з каміння посуд, різні печатки. Наприкінці того ж періоду на Криті було вже відоме гончарне коло яке дозволили досягти більшого прогресу у виробництві кераміки [21, с. 68].
Прогрес критської економіки в епоху ранньої бронзи сприяв швидкому збільшенню населення у найбільш родючих районах острова. Про це свідчить поява багатьох нових поселень, більшість з яких розміщувалась у східній частині Криту і на центральній рівнині Мессара. Одночасно відбувається інтенсивний процес соціального розшарування критського суспільства. Всередині окремих общин виокремлюється впливовий прошарок знаті. До її складу входять, в основному, родові вожді і жреці. Всі ці люди були звільнені від безпосередньої участі у виробничій діяльності та займали привілейоване положення у порівнянні з масою рядових общинників. На іншому полюсі соціальної системи зявляються раби, головним чином із числа полонених чужеземців. В цей період на Криті починають складатися нові форми політичних відносин. Більш сильні і багатолюдні общини підкоряють своїх сусідів і примушують їх сплачувати данину, обкладають різноманітними повинностями. Вже існуючі племена і племінні союзи консолідуються, набуваючи все більш чіткої політичної організації. Закономірним результатом усіх цих процесів було створення на порубіжжі 3-2 тисячоліть перших «палацових» держав.
Вже на початку 2-го тисячоліття на острові існувало декілька самостійних держав. Кожне з них включало до свого складу по декілька десятків невеликих поселень які групувались навколо одного з чотирьох відомих на даний час археологам великих палаців. В це число входять палаци Кносса, Феста, Малліі, Като Закро. На превеликий жаль, від старих палаців залишилось небагато, пізніші забудови майже всюди стерли їх сліди. Лише у Фесті зберігся велике західне подвіря старого палацу і частина внутрішніх приміщень. Серед палацового начиння цього періоду найбільший інтерес представляють глиняні розписні вази стиля Камарес. Прикрашаючий стінки цих сосудів стилізований рослинний орнамент створює враження беззупинного руху поєднаних одне з одною геометричних фігур: спіралей, дисків, розеток та інше. Тут в перше дає про себе знати той динамізм який стане в подальшому відмінною рисою всього мінойського мистецтва. Вражає також і кольорове розмаїття цих розписів.
Приблизно 1700 р до н.е. палаці Кноса, Феста, Малліі і Като Закро були зруйновані, напевно в результаті сильного землетрусу який супроводжувався пожежами. Ця катастрофа лише ненадовгий час припинила розвиток критської культури. Незабаром на місці зруйнованих палаців були збудовані нові будинки того ж типу, які, в основному, зберегли планування своїх попередників хоча і перевищували їх своєю монументальністю і красою архітектурного оздоблення. Таким чином, розпочався новий етап в історії мінойського Криту відомий в науці як "період нових палаців", або Пізньомінойський період [9, с. 116].
Найбільш вражаючою архітектурною спорудою даного періоду є відкритий А. Евансом палац Міноса в Кноссі. Значний матеріал зібраний археологами під час розкопок у цьому палаці дозволяє скласти уяву про те, якою була мінойська цивілізація в епоху її найвищого розквіту. Греки називали палац Міноса "лабіринтом". У Кноссі дійсно було виявлено великий за своїми розмірами будинок, або навіть цілий комплекс будинків загальною площею 10 тис м2, який включав в себе біля 300 приміщень самого різноманітного призначення.
Архітектура критський палаців незвичайна, своєрідна та ні на що не схожа. В ній немає нічого спільного з великогабаритною монументальністю Єгипетських та Ассиро-Вавілонських архітектурних споруд. Разом з тим вона далека від гармонічної урівноваженості класичного грецького храму з його суворо математично розрахованими пропорціями. Внутрішнє планування палацу відрізняється надзвичайною складністю, навіть заплутаністю. Житлові кімнати, господарські приміщення, коридори, внутрішні подвіря і світлові колодязі розміщенні, на перший погляд, без усілякої зримої системи і чіткого плану, створюючи щось на зразок мурашника, або колонії коралів. При всій хаотичності палацової будови, вона все ж сприймається як єдиний архітектурний ансамбль. Багато в чому цьому сприяє прямокутний двір, який займає центральну частину палацу і з яким були звязані основні приміщення комплексу. Подвіря було вимощено великими гіпсовими плитами і, напевно, використовувалось не для господарчих потреб, а для культових церемоній [8, с. 154-157].
За свою багатовікову історію Кносський палац неодноразово перебудовувався. Окремі його частини і весь будинок в цілому напевно відбудовувались після кожного сильного землетрусу. При цьому нові приміщення прибудовувались до старих, вже існуючих. Кімнати і сховища якби нанизувались одна до одної, створюючи довгі ряди - анфілади. Будови і групи будов, які стояли окремо, поступово зливались в єдиний житловий масив, який групувався навколо центрального подвіря. Не дивлячись на певну безсистемність внутрішніх забудов палац був надмірно устаткований всім необхідним для того, щоб життя його мешканців було спокійним та зручним. Будівельники палацу попіклувались про такі важливі елементи комфорту, як водопровід і каналізація. Під час розкопок були знайдені камяні жолоба, по яких нечистоти виводились за межі палацу. Була виявлена також система водопостачання, завдяки якій мешканці палацу ніколи не страждали за нестачею питної води. У Кносському палаці існувала також добре продумана система вентиляції і освітлення. Уся товща палацу була прорізана зверху донизу спеціальними світловими колодязями, по яким сонячне світло і повітря поступали до нижніх поверхів палацу. Цій же меті слугували великі вікна і відкриті веранди. Значна частина нижнього, цокольного поверху була зайнята коморами для зберігання харчових припасів: вина, оливкової олії та інших харчів.
Під час розкопок Кносського палацу археологи знайшли багату кількість різноманітних витворів мистецтва і художнього ремісництва. Серед них - прекрасні розписні вази, прикрашені зображеннями восьминогів та інших морських тварин, священий посуд із каміння (так звані ритони) у вигляді голови бика, фаянсові статуетки, які зображували людей і тварин із незвичайною для того часу правдоподібністю і виразністю, ювелірні вироби ( золоті персні і різні печатки із дорогоцінного каміння). Багато із цих речей були створені у самому палаці, у спеціальних майстернях, в яких працювали ювеліри, гончари, художники-вазописці і ремісники інших професій, які обслуговували своєю працею царя і його знать. Особливий інтерес представляє настінний живопис, який прикрашав внутрішні покої, коридори і портики палацу. Деякі із цих фресок зображували сцени із життя природи: рослини, птахів, морських тварин. На інших були відбиті образи мешканців самого палацу: стрункі засмаглі чоловіки з довгим чорним волоссям, яке було укладено примхливо зваблюючими локонами, з тонкою «осиною» талією і широкими плечима. Жінки - у великих колоколообразних спідницях з великою кількістю оборок і в туго затягнутих корсажах. Дві основні особливості відрізняють фрески Кносського палацу від інших витворів цього ж жанру, знайдених в інших місцях, наприклад в Єгипті: це, по-перше, висока колористична майстерність художників, які їх створили, і притаманне їм загострене відчуття кольору, а по-друге, мистецтво у передачі руху людей і тварин. Взірцем динамічної експресії, яка відрізняє витвори мінойських живописців, можуть слугувати чудові фрески, на яких представлена так звана «гра з биками» або мінойська тавромахія. Ми можемо побачити на них бика який стрімко несеться і акробата який виконує у нього на рогах і спині серію замисловатих стрибків. Перед биком і позаду нього художник зобразив фігури двох дівчин у повязках на стегнах, напевно це «асистентки» акробата. Судячи по всьому, це був важливий релігійний ритуал, повязаний з одним із головних мінойських культів - культом бога-бика [23, с. 67].
Сцени тавромахії, можливо, єдина тривожна нота в мінойському мистецтві, яке у цілому відрізняється життєрадістю і спокоєм, йому зовсім непритаманні жорстокі кроваві сцени війни та полювання, які популярні у сучасному мистецтві країн Ближнього Сходу і материкової Греції. Це пояснюється тим, що Крит був захищений хвилями Середземного моря від ворожого зовнішнього світу. Серед його ближніх сусідів в той час не було жодної морської держави і його мешканці мали змогу відчувати себе у безпеці. Лише так можна пояснити парадоксальний факт, який так вразив археологів: усі критські палаці, включаючи кносський, залишалися протягом всієї своєї історії неукріпленими.
В середині 15-го століття до н.е. положення різко змінилось, Крит застала катастрофа, якої острів не переживав за всю свою багатовікову історію. Майже всі палаци і поселення, за виключенням Кноссу, були зруйновані. Багато з них, наприклад відкритий в 1960-х роках палац у Като Закро, були назавжди покинуті своїми мешканцями і забуті на цілі тисячоліття. Від цього страшного удару мінойська культура не змогла відродитись. З середини 15-го століття до н.е. починається її занепад. Крит втрачає своє положення провідного культурного центру Егейського басейну. Причини катастрофи, яка зіграла рокову роль у долі мінойської цивілізації, до сих пір точно невстановлені. Згідно з найбільш поширеною точкою зору, сформульованою грецьким археологом С.Марінатосом, загибель палаців і інших критських поселень було наслідком виверження вулкану на о. Фера (сучасний Сантонін) в південній частині Егейського моря. Інші вчені дотримуються думки, що винуватцями катастрофи були греки-ахейці, які вторглися на Крит із материкової Греції (скоріш за все з Пелопоннесу). Вони розграбували і спустошили острів, який їх давно приваблював своїми казковими багатствами, і підкорили своїй владі місцеве населення. Можливе примирення цих двох точок зору на проблему занепаду мінойської цивілізації, якщо допустити що ахейці вторглись на Крит вже після того, як острів було спустошено вулканічною катастрофою і, не зустрічаючи супротиву з боку деморалізованого і сильно зменшеного у кількості місцевого населення, заволоділи його найбільш важливими життєвими центрами. Дійсно, в культурі Кносу - єдиного із критських палаців, який пережив катастрофу середини 15-го століття до н.е., відбулися важливі зміни, які свідчать про появу в цих місцях нового народу. Повнокровне реалістичне мистецтво віддає своє місце сухій і безжиттєвій стилізації, взірцем якої можуть слугувати кносські вази, розписані у так званому "палацовому стилі" (друга половина 15-го століття до н.е.).
Традиційні для мінойського вазового живопису мотиви (рослини, квіти, морські тварини) на вазах "палацового стилю" перетворюються в абстрактні графічні схеми, що свідчить про різку зміну художнього смаку мешканців палацу. В той же час у околицях Кноссу зявляються поховання, які містять багату кількість різноманітних предметів зброї: мечі, кинджали, шоломи, наконечники стріл та списів, що було зовсім не характерним для попередніх мінойських поховань. Можливо, в цих могилах були поховані представники ахейської воєнної знаті, які оволоділи Кносським палацом. Нарешті, ще один факт, безспірно вказує на проникнення на Крит нових етнічних елементів: майже всі таблички кносського архіву, які дійшли до нашого часу, написані не на мінойській, а на грецькій мові. Ці документи датуються в основному кінцем XV ст.. до н.е. Наприкінці XV або XIV ст. до н.е. Кносський палац було зруйновано і в подальшому він вже ніколи не відновлювався. У полумї пожежі загинули цінні витвори мінойського мистецтва. Археологам вдалося відродити лише незначну їх частину. Починаючи з цього часу занепад мінойської цивілізації стає незворотнім процесом. Із лідируючого культурного центру, яким він залишався протягом майже пяти століть, Крит перетворюється у глуху відсталу провінцію. Головне ядро культурного прогресу і цивілізації в районі Егейського басейну переміщується на північ, на територію материкової Греції, де у цей час досягла свого розквіту так звана мікенська культура [22, с. 280].
1.2 Історично-культурна спадковість мікеньської цивілізації та її відмінність від мінойської культури
На перших етапах свого розвитку мікенська культура відчувала на собі сильний вплив більш передової мінойської цивілізації. Багато важливих елементів своєї культури ахейці перейняли з Криту. Серед них деякі культи і релігійні обряди, фресковий живопис у палацах, водопровід і каналізацію, фасони чоловічого і жіночого одягу, деякі види зброї, нарешті, лінійне складове письмо. Все це не означає, що мікенська культура була всього лише другорядним периферійним варіантом культури мінойського Криту, а мікенські поселення на Пелопоннесі і в інших місцевостях представляли собою просто мінойські колонії в чужій «варварській» державі (цю думку підтримував А.Еванс). Багато характерних особливостей мікенської культури дозволяють вважати, що вона виникла на грецькому грунті і була повязана з давніми культурами цього району, які відносились до епохи неоліту і ранньої бронзи.
Найбільш ранніми памятниками мікенської культури вважаються шахтові могили (XVI ст. до н.е.). Перші шість поховань цього типу були відкриті в 1876 році Г.Шліманом в межах Мікенської цитаделі. Більше трьох тисячоліть шахтові могили приховували в собі насправді казкові багатства. Археологи дістали з них розмаїття дорогоцінних речей, зроблених з золота і срібла, слонової кістки та інших матеріалів. Тут були знайдені масивні золоті персні, прикрашені різьбою, діадеми, сережки, браслети, золотий і срібний посуд, пишно прикрашена зброя, в тому числі мечі, кинджали, панцирі з листового золота, нарешті, дійсно унікальні золоті маски, які приховували обличчя похованих. Гомер в «Іліаді» називав Мікени «златообільними», а мікенського царя Агамемнона визнав самим могутнім із усіх ахейських ватажків, які приймали участь у відомій Троянській війні. Знахідки Шлімана дали видимі докази справжності слів великого поету, до яких багато вчених до цього часу ставилися з недовірою. Великі багатства, які знайшли в могилах цього некрополю, показують, що вже в той віддалений час Мікени були центром великої держави. Поховані в цих пишних усипальницях мікенські царі були войовничими і лютими людьми, жадними до чужих багатств. Заради пограбування вони здійснювали далекі походи по суші і по морю, поверталися на батьківщину з багатою здобиччю. Навряд чи, золото і срібло, яке супроводило царствених покійників в інший світ, потрапило до їх рук шляхом мирного обміну. Більше всього, ймовірно, що воно було захоплено на війні. Про войовничий характер володарів Мікен свідчить, по-перше, велика кількість зброї в їх гробницях і, по-друге, зображення кривавих сцен війни та полювання, якими були прикрашені декілька із речей, які були знайдені у могилах, а також камяні стріли, які стояли на самих могилах. Особливо цікава сцена полювання на левів, яка зображена на одному із бронзових інкрустованих кинджалів. Всі ознаки: виключний динамізм, експресія, точність малюнку та незвичайна точність виконання - вказують на те, що перед нами - робота найкращих мінойських майстрів-ювелірів. Цей чудовий витвір мистецтва скоріш за все був зроблений в самих Мікенах критським ювеліром, який намагався пристосуватися до смаків своїх нових господарів (в мінойському мистецтві Криту сюжети подібного майже не зустрічаються) [11, с. 244].
Часом розквіту мікенської цивілізації можна вважати XV- XIII століття до нашої ери. На цей час зона її розповсюдження виходить далеко за межі Арголіди, де, вона, можливо, виникла і склалася, охопивши увесь Пелопоннес, Середню Грецію (Аттіку, Біотію, Фокіду) і значну частину Північної (Фессалію), а також багато з островів Егейського моря. На всій цій великій території існувала єдино подібна культура, яка була представлена особливими типами будинків і поховань, що не змінювалися від місцевості до місцевості. Спільними для всієї цієї зони були також деякі види кераміки, глиняні культові статуетки, вироби із слонової кістки та інші. Судячи з матеріалів розкопок, мікенська Греція була багатою державою з великою кількістю населення, розсіяного по невеликих містечках і поселеннях. Міста, в сучасному значенні цього слова, як економічні і політичні центри, які б протистояли сільській місцевості, мікенська Греція не знала також, як і мінойський Крит [4, с. 211].
Основними центрами мікенської культури були, як і на Криті, палаци. Найбільш значущі серед них відкриті в Мікенах і Тірінфі (Арголіада), в Пілосі (Мессенія, Південно-західний Пелопоннес), в Афінах (Аттіка), Фівах і Орхомені (Біотія), на кінець, на півночі Греції в Іолці (Фессалія). Архітектура мікенських палаців має цілу низку особливостей, які відрізняли їх від палаців мінойського Криту. Найважливіша з цих відмінностей полягає в тому, що майже всі мікенські палаци були укріплені і являли собою справжні цитаделі. Могутні стіни мікенських цитаделей, які були збудовані з великих і майже необроблених камяних глиб, свідчать про високе інженерне мистецтво ахейських зодчих. Величним зразком мікенських фортифікаційних споруд може слугувати відома тірінфійська цитадель. Вражають перш за все монументальні розміри цієї споруди. Великі необроблені глиби вапняку, які досягали в окремих випадках ваги дванадцяти тонн, утворюють зовнішні стіни фортеці, товщина яких перевищувала 4,5 метрів; висота у збереженій частині досягала до 7,5 метрів. В деяких місцях всередині стін були вбудовані сводчасті галереї з казематами, в яких зберігалась зброя і харчові припаси ( товщина стін досягає тут 17 метрів). Уся система оборонних споруд Тірінфської цитаделі була ретельно продумана і гарантувала захисникам фортеці безпеку у непередбачених ситуаціях [1, с. 120].
Серед власне палацових будівель мікенського часу найбільший інтерес представляє палац Нестора у Пілосі, який було відкрито у 1939 році американським археологом К.Бледженом. При відомій схожості з палацами мінойського Криту (вона виявляється головним чином в елементах внутрішнього оздоблення - у розпису стін, колонах критського типу тощо) Пілосський палац різко від них відрізнявся своїм чітким симетричним плануванням, яке зовсім не було властиве мінойській архитектурі.
Основні приміщення палацу розміщені по одній осі і створюють замкнений прямокутний комплекс. Простора зала з мегароном складала невідємну і найбільш важливу частину любого мікенського палацу. У центрі мегарону було влаштовано велике за своїми розмірами вогнище, дим від якого виходив через витвір у даху. Навколо вогнища стояли чотири деревяні колони, які підтримували перекриття зали. Стіни мегарону були розписані фресками. В одному із кутів зали зберігся великий фрагмент розпису, який зображував людину, граючу на лірі. Підлогу мегарону прикрашали різнокольорові геометричні узори, а в одному місці, приблизно там, де повинен бути царський трон, було зображено великого восьминога. Мегарон був серцем палацу: тут цар Пілосу бенкетував зі своїми сановниками і гостями, тут влаштовувались офіційні прийоми і аудієнції. Ззовні до мегарону прилягали два довгих коридори. До них виходили двері багаточисленних сховищ, в яких було знайдено декілька тисяч сосудів для збереження і перевезення олії та інших продуктів. Судячи по цим знахідкам, Пілоський палац був головним експортером оливкового мастила, яке вже в той час високо цінувалося у сусідніх із Грецією країнах. Подібно до критських палаців, палац Нестора будувався з урахуванням основних вимог комфорту і гігієни.
У будинку були спеціально оздоблені банні кімнати, був водопровід і каналізаційні стоки. Але найбільш цікава знахідка була знайдена в невеликій кімнаті поблизу від головного входу. Тут зберігався палацовий архів, який нараховував біля тисячі глиняних табличок. Вони були списані знаками лінійного складового письма, дуже схожого на те, яким користувались під час написання документів у Кносському палаці. Таблички добре збереглися завдяки тому, що потрапили до полумя пожежі, від якого погорів палац. Це був першій архів, знайдений на території материкової Греції [2, с. 191].
До числа найбільш інтересних архітектурних памяток микенської епохи належать величні царські усипальниці, які називаються толосами або купольними гробницями. Толоси розміщуються, звичайно, поблизу від палаців і цитаделей, і можливо були місцем поховань членів царської правлячої династії, як у більш ранні часи шахтові могили. Самий великий із мікенських толосів - так звана гробниця Атрея, - знаходиться в Мікенах. Сама гробниця відкрита всередині штучно створеного кургану. Внутрішня камера гробниці Атрея являє собою монументальне колоподібне у плані приміщення з високим (біля 13,5 м.) куполоподібним сводом. Стіни та свод гробниці вилощені з досконало оброблених камяних плит і першопочатково були прикрашені бронзовими позолоченими розетками. З головною камерою зєднується ще одна бокова камера менших розмірів, прямокутна у плані і не так добре оздоблена. Можливо, саме тут було царське поховання, пограбоване ще в давнину [16, с. 201].
РОЗДІЛ 2
КРИТО-МІКЕНСЬКА КУЛЬТУРА У РЕЛІГІНОМУ ТА МІФОЛОГІЧНОМУ СВІТОБАЧЕННІ ДАВНІХ ГРЕКІВ
2.1 Релігійні світобачення давніх греків
У творах палацового мистецтва життя мінойського суспільства представлене у дещо прикрашеному вигляді. В дійсності, у ньому були і свої темні сторони. Природа острову не завжди була поблажлива до його мешканців. Як вже зазначалось, на Криті постійно відчувались землетруси, які не рідко досягали руйнівної сили. До цього слід додати часті в цих краях морські шторми, які супроводжувались грозами і зливами, а посушливі роки періодично змушували мешканців острову Криту відчувати голод і епідемії. Для цього, щоб захистити себе від цих стихійних лих критяни звертались за допомогою до своїх багаточисельних богів і богинь. Центральною фігурою мінойського пантеону була велика богиня - «володарка» (так її називають греки у своїх написах, знайдених в Кноссі і в деяких інших місцях). У творах критського мистецтва (головним чином у дрібній пластиці: статуетках і печатках) богиня постає перед нами у різних своїх іпостасях. Іноді ми бачимо її грізною володаркою диких тварин, скель і лісів зі всіма їх мешканцями і тоді вона нам нагадує грецьку Артеміду, іноді покровителькою рослинності, перш за все хлібних злаків і плодових дерев - тоді грецьку Деметру; іноді - жорстокою царицею підземного світу, яка тримає в руках змій, які звиваються - грецька Персефона. За всіма цими образами вгадуються риси давнього божества плодючості - великої матері усіх людей, тварин та рослин, шанування якої було поширено по всіх країнах Середземноморя починаючи з епохи неоліта.
Поряд з великою богинею - уособленням жіночості та материнства, символом вічного оновлення природи було в мінойському пантеоні і божество зовсім іншого плану, яке уособлювало в собі дикі руйнівні сили природи - погрозливу стихію землетрусу і міць непередбачуваного моря. Ці явища, які навіюють жах, перетворювались в уяві мінойців в образ могутнього і розлюченого бога-бика. На деяких мінойських печатках божественний бик зображений у вигляді фантастичної істоти - людини з головою бика, що одразу ж нагадує нам пізній грецький міф про мінотавра. Згідно з міфом, мінотавр зявився на світ від протиприродного звязку цариці Пасифаї , дружини Міноса з чудовиськом биком, якого подарував Міносу володар моря Посейдон. За одним із варіантом міфу Посейдон сам перетворився в бика. В давнину саме Пойсейдон вважався винуватцем землетрусів: вдарами свого тризубця він приводив в стан руху море і сушу. Ймовірно, такого ж роду уявлення давні мешканці Криту повязували із богом - биком. Щоб умиротворити люте божество і заспокоїти розгнівану стихію йому приносили жертви, в тому числі і людські (відголосок цього варварського звичаю зберігся знову таки в міфі про Мінотавра). Можливо, тій же меті - попередженню або припиненню землетрусу - слугували вже згадані ігри з биком. Символи божественного бика - умовне зображення богів - зустрічаються в кожному мінойському святилищі [25, с.173].
Релігія відігравала велику роль в житті мінойського суспільства і накладало свій відбиток на усі сфери його духовної і практичної діяльності. В цьому проявляється важлива відмінність критської культури від пізнішої грецької цивілізації, для якої таке тісне переплетіння «божественного і людського» вже не було характерним. При розкопках Кносського палацу знайдено багату кількість всілякого роду речей культового призначення, в тому числі статуетки великої богині, священні символи рогів бика або подвійної сокири-лабриса, вівтарі і столи для жертвоприношення, різноманітні сосуди для возліяння. Більшість із приміщень палацу не використовувались ні для господарських потреб, а ні для житла, а використовувались як святилища для релігійних обрядів і церемоній. Серед них крипти - сховища. В яких влаштовувались жертвоприношення підземним богам, басейни для релігійних омовінь, невеликі домашні капели та ін. Сама архітектура палацу, живопис, який прикрашає його стіни, інші витвори мистецтва, були наскрізь пронизані складною релігійною символікою. По - суті, палац являв собою велике святилище, палац-храм, у якому всі мешканці, включаючи самого царя, виконували різноманітні жрецькі обовязки, приймаючи участь в обрядах, зображення яких ми бачимо на палацевих фресках. Так, можна припустити, що цар - володар Кноссу - був в той же час і верховним жрецем бога-царя, тоді як цариця, його дружина - займала відповідне місце серед жриць великої богині - "володарки" [5, с. 287].
На думку багатьох вчених на Криті існувала особлива форма царської влади, яка відома науці під назвою - "теократія" (один із різновидів монархії, при якій світська і духовна влада належать одній особі). Особа царя вважалась священною і "недоторканою". Навіть дивитись на нього було заборонено простим смертним. Так, можна пояснити ту, на перший погляд, достатньо дивну обставину, що серед витворів мінойського мистецтва немає жодного зображення, яке з в певністю можна визначити як зображення царської особи. Усе життя царя та його оточення було жорстко регламентоване і підняте не рівень релігійного ритуалу. Царі Кноссу не просто жили і правили - вони священнодійствували. "Свята святих" кносського палацу було місце де цар-жрець спілкувався зі своїми підданими, приносив жертви богам і в той же час вирішував державні справи, - це його тронний зал. Перш ніж потрапити до нього відвідувачі проходили через вестибуль, в якому стояла велика порфірова чаша для ритуальних омовінь: для того, щоб предстати перед "царськими очима", необхідно було передчасно змити з себе все "брудне". Вздовж стін залу стояли облицьовані стуком лави, на яких сиділи царські радники, вищи жреці і чиновники Кноссу.
Стіни тронної зали розписані різнокольоровими фресками, на яких зображувались грифони - фантастичні чудовиська з головою птаха та тулубом лева. Грифони розміщувалися по обидва боки від трону, нібито охороняли володаря Криту вид лих та негараздів [3, с 135]
2.2 Міфологічні цикли присвячені Крито-Мікенській культурі
Поняття "міф" - дуже важливе, але й дуже складне. Про нього багато сперечаються сучасні вчені та філософи. Саме слово "міф" у перекладі з грецької означає "переказ", "сказання". Часто у побуті його наближають до таких понять, як "казка", "легенда", вважають його розповіддю про щось таке, чого насправді не було. Але водночас міф - це не просто чиясь вигадка. Багато людей колись серйозно вірили, або ж вірять і тепер, що насправді все відбувалось саме так, як про це розповідає той чи інший міф. Міфи часто розповідають про священні предмети, про богів та спілкування з ними. Міф тісно пов'язаний із поняттям диво - події, яку ми не в змозі пояснити, яку вважаємо неможливою. Можна сказати, що дива завжди порушують звичайну логіку навколишнього світу [20, с. 6].
Міфологічне мислення, яке не розрізняє природне та людське, розчиняє людське у природному, дає відчуття єдності з силами природи, укріплює волю та первісний колектив. Якщо не розрізняється уявне і реальне, то нічого неможливого не існує. Головна функція не пізнавально-теоретична, а соціально-практична, яка спрямована на забезпечення єдності та цілісності колективу. Міфи сприяють організації колективу, забезпечують збереження його соціальної та психологічної монолітності, оскільки джерело міфу не стільки жах і пригніченість людини, але і мрія про оволодіння силами природи людською волею. У міфі та релігії істина є свого роду містерія, тобто драматичне оповідання та хвилююча розповідь, наприклад, про походження богів, про зміну їх поколінь [13, с. 11].
"Спочатку існував тільки вічний, безмежний, темний Хаос. У ньому було джерело життя світу. Все виникло з безмежного Хаосу - увесь світ і безсмертні боги" - саме так уявляли зародження світу і усього живого давні греки. Особливе місце у своєму міфологічному світобаченні вони відводили острову Криту, бо саме там, "у глибокій печері", народився наймогутніший із богів - Зевс. Згідно з міфом, мати Зевса - Рея, переховувала на острові свого сина від його батька Кроноса, який жадав вбити немовля. Коли Зевс виріс і змужнів, він вбив свого батька і захопив владу, але ніколи не забував про свою "батьківщину". Саме на Крит Зевс привіз, викрадену ним, дочку фінікійського царя Європу, а їх син - Мінос став правителем острову. Проявом могутності та величі Міноса став кносський палац − вражаюча архітектурна споруда, яка була відкрита А. Евансом. Значний матеріал, зібраний археологами під час розкопок, у цьому палаці дозволяє скласти уяву про те, якою була мінойська цивілізація в епоху її найвищого розквіту. Греки називали палац Міноса "лабіринтом". У грецьких міфах лабіринт описувався як величезний будинок з великою кількістю кімнат і коридорів. Людина, яка потрапила до лабіринту, вже не могла вибратись звідти без допомоги і неминуче гинула: в глибинах палацу існував кровожерливий Мінотавр - чудовисько з чоловічим тулубом - син Міноса і його дружини Пасі фаї. Саме для нього було збудовано даний лабіринт майстром Дедалом. Багато років жив Дедалі у Міноса. Не бажав відпускати його цар з Криту, тільки сам він хотів користуватися мистецтвом великого художника. Немов полоненого, тримав він Дедала на Криті. Дедалі довго думав, як утекти йому, і , нарешті, знайшов засіб визволитися з критського полону. Він набрав піря, поскріплював їх лляними нитками й воском і почав виготовляти з них чотири великих крила для себе і свого сина Ікара. Дедал вдалося утекти до острова Сицилія, але під час втечі загинув його син Дедал [12, с. 29].
Підвладні Міносу племена і народи були зобовязані щорічно втішати жахливого звіра - Мінотавра - людськими жертвами, поки його не було вбито відомим афінським героєм Тезеєм. Але вбивство чудовиська було не самим важким випробуванням для грецького юнака: необхідно було знайти вихід з лабіринту. В цьому Тезею допомогла дочка Міноса - Аріадна, яка щиро покохала вродливого і сміливого героя. Вона подарувала йому клубок ниток, який врятував Тезею життя.
До циклу міфів, присвячених крито - мікенській культурі, входять також і міфи: про народження Афродіти, яку часто називали Кіпрідою , про Пігмаліона - великого кіпрського митця, який покохав статую жінки, створену його руками із слонової кістки. І тільки завдяки своїм почуттям і молитві Афродіті його творіння перетворилося на земну жінку за імям Галатея. Міф про Адоніса, сина царя Кіпру, розповідає про шалене кохання між Афродітою та юнаком, який загинув під час полювання. З того часу, півроку залишається Адоніс у царстві Аїда, а півроку живе на землі з богинею. Спираючись на дані уявлення греки пояснювали кліматичні зміни у природі [26, с 237-238].
Окреме місце серед давньогрецьких оповідань посідає оповідання про Троянську війну. Грецькі міфи розповідають про криваві міжусобиці ахейських володарів, про запеклу боротьбу за першість, яку вели між собою ворогуючі династії Середньої Греції та Пелопоннесу.
Напружені стосунки, які існували поміж ахейськими державами протягом майже всієї їх історії не виключають того, що в окремі моменти вони могли укладати союзи з метою спільних воєнних походів. Прикладом такого союзу може слугувати відома Троянська війна, про яку розповідає Гомер. За «Іліадою», у поході на Трою приймали участь майже усі основні області ахейської Греції - від Фессалії на півночі до Криту і Родонесу на півдні. За згодою усіх учасників походу ватажком всього війська було обрано мікенського царя Агамемнона. Не виключено, що Гомер перебільшив справжні масштаби ахейської коаліції та прикрасив сам похід. Але історична реальність цієї події зараз майже ні у кого не викликає сумнівів. Троянська війна була лише одним, хоча і можливо найвеличезним, із проявів воєнної експансії ахейців в Малій Азії і Східному Середземноморї. Протягом XIV-XIII століть до н.е. багаточисельні ахейські поселення зявилися на західному і південному узбережжях Малої Азії, на островах: Родосі і Кіпрі [15, с.158].
Троянська війна за грецькою міфологією почалась з сварки богів. Якось Зевс скликав усіх богів на учту на Олімпі . Забули запросити лише богиню розбрату Еріду. Тоді вона з'явилася без запрошення та у розпал веселощів кинула на стіл яблуко з написом "Найпрекраснішій". Це яблуко розбрату викликало суперечку між Герою, Афіною та Афродітою, хто з них найпрекрасніша. Зевс запропонував. щоб їх розсудив смертний. Гермес доставив богинь в околиці Трої, де пас вівці Паріс, син царя Трої Пріама. Він був славним воїном, його називали Олександр - «Мужній Захисник", Мати Паріса Гекуба перед народженням сина побачила страшний сон, що народжує смолоскип, від якого згорить Троя. Він був кинутий у лісі, вихований вівчарями, і лише дорослим, ставши відомим героєм, був визнаний батьками. Спочатку його упізнала рідна сестра Касандра, яка одразу ж спробувала його вбити. Аполлон наділив її даром безпомилкового передбачення. Але Касандра відкинула його любов, і тоді бог доповнив дар прокляттям, згідно з яким жодному її пророцтву не повірять. Отже, богині прибули на суд Паріса. Всі три були прекрасні, і він не міг вибрати кращу. Тоді всі три вирішили його підкупити. Афіна пообіцяла зробити його найвеличнішим героєм, Гера - наймогутнішим із царів, а Афродіта - власником найпрекраснішої з жінок. Паріс обрав Афродіту [6, с. 8].
Найпрекраснішою з жінок була дочка Зевса і Леди Олена. Але вона давно вийшла заміж за царя Спарти Менелая. До Олени сваталося кілька десятків найшляхетніших героїв з усієї Еллади. Тоді її земний батько Тіндарей взяв з усіх женихів клятву, що вони будуть спільно оберігати честь її майбутнього чоловіка. Тепер Паріс, прибувши до Менелая як гість, викрав за допомогою Афродіти Олену і до того ж великі скарби. Тоді Менелай призвав колишніх женихів і царів з усієї Греції - помститись за свою честь. Не всі колишні женихи охоче пішли на цю війну. Так, цар Ітаки Одіссей, син Лаерта, не бажаючи залишати родину, прикинувся перед послами божевільним: він орав поле і засівав його сіллю. Але посол Паламед поклав перед плугом Одиссея його маленького сина і так викрив його, Паламед був воїном і великим мудрецем: він навчився визначати курс корабля по світилах, винайшов числа, міри довжини ваги, а також ігри в шашки та у кості. Але Одіссей його не пробачив. Під час облоги Трої він підстроїв обвинувачення Паламеда в зраді: у того в наметі знайшли золото, нібито отримане від Пріама, і мудреця стратили як зрадника. Ахілл не був женихом Олени, але було пророкування, що без нього війну не виграти. Він ховався від послів у жіночому вбранні, насилу знайшли. Вождем походу був обраний могутній цар Мікен Агамемнон (син Атрея), Усього греки (вони часто іменуються також ахейці або данайці) зібрали флот більший від тисячі кораблів. Агамемнон випадково образив Артеміду, після цього; флот ніяк не міг дочекатися побіжного вітру. Тоді цар приніс у жертву Артеміді свою дочку Іфігенію. Богиня замінила її на вівтарі ланню, і вітер нарешті подув. На допомогу троянцям прибули навколишні племена, очолив оборону старший син старезного Пріама Гектор. Серед богів Аполлон, Афродіта та Арес підтримували троянців, Посейдон, Гера та Афіна - греків. Зевс намагався бути об'єктивним. Важка війна продовжувалася дев'ять років, і лише на десятий відбулися вирішальні події, описані в поемі Гомера Іліада [14, с. 324-327].
У таборі греків почалася епідемія, яку наслав Аполлон за образу свого жреця Гріса, чию дочку Агамемнон узяв у наложниці. На раді вождів Ахілл зажадав повернути її жрецю. Агамемнон вимушено погодився, але натомість відібрав в Ахілла його улюблену бранку Брізеїду. Той перестав брати участь у битвах. Внаслідок цього троянці стали перемагати і майже прогнали греків до їхніх кораблів. Грекам вдалося вистояти насамперед завдяки двом героям-тезкам на ім'я Аякс. Аякс Теламонід відрізнявся величезним зростом і силою, він вважався другим героєм після Ахілла. Аякс Оїлід був кращим метальником списа та бігуном. Вирішили було закінчити війну двобоєм між Менелаєм і Парісом. Менелай переміг, але Паріса вкрила хмарою Афродіта. На загальних зборах греків простий воїн Терсит почав дорікати самому Агамемнону і закликав піти від Трої. Але Одіссей кийком примусив його замовкнути та гарячою промовою переконав армію продовжити війну до переможного кінця. Після того, як кращий друг Ахілла Патрокл був убитий Ректором, Ахілл повернувся до бою і убив Ректора. Потім греки розгромили армії амазонок і царя ефіопів Мемнона, сина Еос, що прийшли на допомогу троянцям. Але при цьому Паріс застрелив Ахілла, вразивши його в п'яту - єдине уразливе місце. Після того, як доспіхи Ахілла присудили Одіссею, а не Аяксові Теламоніду, той збожеволів і вночі перебив череду худоби, думаючи, що винищує вождів ахейців. Прийшовши до тями, він від сорому покінчив із собою. У битвах особисто брали участь боги, причому грецький герой Діомед за допомогою Афіни поранив у бою бога війни Ареса, а також Афродіту.
Згідно з отриманими греками пророцтвами, для перемоги над Троєю був необхідний лук Геракла, яким володів Філоктет. Філоктета ще на шляху до Трої вкусила змія, його залишили на острові через нестерпний сморід рани, і він страждав там усі ці роки. Тепер Одіссей і Діомед умовили його поїхати з ними, і під Троєю його вилікував син Асклепія Магаон. Філоктет убив зі свого лука Паріса, але взагалі-то лук Філоктета залишився символом незрозумілого пророцтва. Діомед і Одіссей пробралися в Трою і викрали звідти Палладу- дерев'яну статую Афіни, що впала з неба, яка боронила місто від лиха. Але взяли місто лише завдяки хитрості та волі Зевса. За порадою Одіссея та віщуна Калханта майстер Епей побудував величезного дерев'яного коня, туди забрався загін воїнів. Потім греки спалили свій табір, навантажилися на кораблі та відплили. їхній посол Сінон заявив троянцям, що греки залишають статую коня як дарунок Афіні. Віщун Лаокоон переконував троянців не приймати цей дар данайців, але тут із моря випливли дві змії та задушили його разом із синами. Тоді троянці з піснями завели троянського коня в місто і почали святкувати перемогу. Вночі Сінон подав смолоскипом сигнал, кораблі греків повернулися, воїни з коня захопили головну браму, Троя була взята штурмом. Греки спалили місто, перебили всіх чоловіків, а жінок повели у полон. Під час штурму Трої греки скоїли багато мерзенних злочинів. Так, Аякс Оїлід згвалтував Касандру просто на вівтарі храму незайманої Афіни, де вона намагалася укритися. Таким чином він образив усіх богів, оскільки в Греції існував звичай недоторканості храмів, там будь-хто міг знайти притулок біля статуї божества. Коли про це стало відомо, Одіссей запропонував забити Аякса камінням. Але той сам укрився біля того ж вівтаря Афіни. Коли флот греків відплив на батьківщину, боги наслали на море страшну бурю, і більшість кораблів потонула. Крім того, батько несправедливо страченого греками Паламеда Навплій спеціально запалив хибний маяк, і багато кораблів розбилося об прибережні скелі. Аякс зумів виплисти і вдертися на скелю. Він зухвало крикнув, що врятувався всупереч волі богів, але тут Посейдон вразив його своїм тризубом [17, с. 201].
Мало хто повернувся додому благополучно. Серед них - Діомед і старий мудрий Нестор, цар міста Пілоса. Той керував уже третім поколінням своїх земляків, а свого часу брав участь і ще в калідонському полюванні та поході аргонавтів. За іншим міфом, Діомед невдовзі був вигнаний з Аргоса власною дружиною. Він приплив до Італії, де його шанували як бога. Юний лютий син Ахілла Неоптолем (Пірр) вирушив додому сухопутним шляхом, але незабаром був убитий вже на батьківщині. Його бранкою була дружина Ректора Андромаха. Згодом їхній син Пергам став фундатором і царем нового міста в Малій Азії.
Агамемнон благополучно прибув у Мікени. Дружина Клітеместра [Клітемнестра] не пробачила йому принесення в жертву їхньої дочки Іфігенії перед відплиттям до Трої. Насправді Артеміда перенесла Іфігенію в країну таврів (Крим), вона згодом повернулася на батьківщину. Крім того, за десять років відсутності чоловіка Клітемнестра зрадила його з його братом Егісфом. Після повернення Агамемнон був убитий дружиною і братом у власному будинку. Але його сина Ореста врятувала і сховала годувальниця. Згодом Орест разом із вірним другом Піладом повернувся до Мікен, де його впізнала рідна сестра Електра. Вони вбили матір і дядька, помстившись за батька. Афіна захистила Ореста від переслідування богинь помсти ериній, довівши, що вбивство чоловіка - більший гріх, ніж вбивство рідної матері [6, с. 9].
мінойський мікенський цивілізація релігійний міфологічний
ВИСНОВКИ
Таким чином, поєднання двох оригінальних культур Криту і Мікен створило основу для подальшого розвитку грецької цивілізації. Крито-мікенське мистецтво представлене, в першу чергу, палацевою архітектурою, яка дає нам можливість не лише уявити усю масштабність та пишність споруд, а і простежити повсякденне життя та релігійний світогляд творців даної культури.
Особливістю палацевої культури є централізація господарського, воєнно-політичного і релігійного життя. В характері архітектури Кноссу є динаміка, але в ній відсутня направленість руху. Орнаментальні розписи, в яких переважає атектоничний мотив (хвилі, спіралі), "перебігають" з однієї площини на іншу, ігноруючи кути та членіння стін. Оригінальна форма деревяних, окрашених червоною фарбою колон, які звужуються до низу. Така форма не повторюється ні в архітектурі Месопотамії, Персії, ні в Єгипті, або класичної Греції. Відрізняються оригінальністю і розписи на цих колонах, які виконані червоною, жовтою, блакитною і чорною фарбами. Постаті чоловіків зображувалися червоним кольором, а жінок - білим.
Крито-мікенське мистецтво відрізняється слабкістю розвитку скульптури. Це пояснюється тим, що живописність стилю передбачає велику увагу до простору, аніж до форми. Майстри Криту віддавали перевагу не скульптурі, а пластиці, роботі в малих формах і мяких матеріалах. Вони використовували мармур, слонову кістку, фаянс і бронзу. Живописна тенденція у критському мистецтві була настільки сильною, що призводила до дивних форм: вироби з глазурованої кераміки, які відображували рослини, коралові рифи та морських істот. Ця панорама підводного царства знаходилась на дні басейну і таким чином її було видно крізь прозору поверхню води. Подібні технології оптичної ілюзії зявились у античному мистецтві набагато пізніше - більш ніж тисячоліття потому.
Пізніше, біля 1500 року до н.е., гегемонія перейшла до континентальних Мікен, художній стиль став набагато суворішим, щоб потім, в міру посилення геометричного початку у 10-7 століттях до н.е., стати основою для мистецтва давньогрецької класики (5 століття до н.е.).
Важливу роль в житті Крито-Мікенської культури відігравали світобачення та уявлення людей про створення всесвіту, яке мало відображення в їх релігійних віруваннях. Релігія відігравала велику роль у кожному суспільстві і накладало свій відбиток на усі сфери його духовної і практичної діяльності. В цьому проявляється важлива відмінність та деяка схожість давніх культур від пізніших, коли саме релігія диктує та надихає на створення незабутніх культурних памяток. Черговий доказ цьому ми знаходимо у міфологічних циклах. Міфи давніх греків вченні останнім часом досліджують не лише з суто літературного аспекту, а й наукового, − бо в міфах по за життям богів, ми можемо реконструювати побут самих греків, їх взаємовідносини, родові стосунки, соціальний устрій, їх геополітичні інтереси, ментальність тощо. Міфи приховують глибокі істини, так, завдяки ретельному вивченню міфів, Генріх Шліман, який повірив у реальність подій Троянської війни, знайшов місце та провів розкопки прадавньої Трої. Отже, міф являється безцінним скарбом для вивчення будь-якої культури і не дивлячись на деякі, як нам здається, казкові елементи, він відображає релігійний світ, який визначав і спрямовував життя цілих цивілізацій. Таким чином, міф виступав своєрідною неписаною нормою поведінки окремої людини у даному суспільстві.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1.Бартонек А. Златообильные Микены. - М., 1996 - 189 С.
2.Блаватская Т.В. Ахейская Греция во втором тысячелетии до н.э. - М., 1966. - 326 С.
.Блаватская Т.В. Греческое общество ІІ тыс. до н.э. и его культура. - М., 1976. - 368 С.
.Всемирная история в десяти томах. Т.2. - М.,1957. - 427 С.
.Всемирная история в десяти томах. Т.3. - М.,1957. - 436 С.
.Гомер. Илиада . - М., 1959. - 312 С.
.Гомер. Одиссея. - М., 1986. - 270 С.
.Искусство сран и народов мира: Краткая художественая энциклопедия . - М., 1971. - С. 154-157
.История древнего мира / Под ред. Ю.Ш. Крушкол. - М., 1971. - 446 С.
.История Древней Греции / Под ред. В.И. Кузищина. - М., 1986. - 382 С.
.История Европы. Т.1. Древняя Європа. - М., 1988. - 704 С.
.Кун М.А. Легенди і міфи Стародавньої Греції. - Т., 1993. - 416 С.
.Лосев В.А. Античная мифология в ее историческом развитии. - М., 1957. - 286 С.
.Мифы народов мира. Энциклопедия в 2-х томах / Под ред. С.А.Токарева. - М., 2003. - С. 324-327
15.Мифы трагической Эллады / Сост. В.С. Золотарь. - Мн., 1992. - 366 С.
.Немировський О.Й. Книга для читання з історії стародавнього світу. - К., 1990. - 302 С.
.Петискус А.Г. Боги и легенды Олимпа: Путеводитель по мифологии древних греков и римлян. - М., 2000. - 303 С.
.Ранович В.А. Эллинизм и его историческая роль. - М. - Л., 1950- 344С.
.Рассоха І.М. Язичництво народів Європи. - Харків, 2002. - 144 С.
.Рассоха І.М. Язичницькі релігії та міфи народів світу. - Харків, 2002. - 144 С.
.Свеницкая И.С. Соціально-экономические особенности эллинистических государств. - М., 1963. - 130 С.
. Сергеев В.С. История Древней Греции. - М., 1948. - 552 С.
.Тарн Ю.М. Эллинистическая цивилизация. - М., 1949. - 229 С.
.Токарев С.А. Ранние формы религии. - М., 1990. - 258 С.
.Токарев С.А. Религия в истории народов мира. - М., 1986. - 384 С.
.Хрестоматия по истории Древнего мира / Под ред. В.В. Струве. - М., 1956. - 342 С.
.Хрестоматия по истории древнего мира / Под ред. Д.П. Кузищина. - М., 1964. - 352 С.
.Хрестоматия по истории древнего мира / Под ред. Е.А. Черкесова. - М., 1991. - 186 С.
.Хрестоматия по истории древней Греции / Под ред. Д.П. Кал листова. - М., 1964. - 378 С.
.Эллинизм: экономика, политика, культура / Сост. Г.А. Кошеленко, Э.Д. Фролов. - М., 1990. - 38 С.