Особливості творчості І. Нечуя-Левицького
Зміст
Вступ
Розділ І. Десакралізація усталених родинних традицій у повісті І. Нечуя - Левицького "Кайдашева сім'я"
Розділ ІІ. Моральна катастрофа у "Вовчисі" Ольги Кобилянської, повна деградація сім'ї
Розділ ІІІ. Порівняльний аналіз повісті "Кайдашева сім'я" та оповідання "Вовчиха"
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
"Кінець ХІХ - початок ХХ ст. є не лише складним часом… У цей непростий суспільно - політичний період українська література знаходить нові шляхи розвитку, змінюється її структура, утверджується нова загальноєвропейська система жанрів і стилів…" [7, 3]
Саме цей період є перехідним від реалізму до модернізму. Кінець ХІХ - початок ХХ літературного віку найприкметніше охарактеризувався синкретизмом двох напрямів: реалізму та модернізму. Реалізм, проживши тривале активне життя в українській літературі, стає свідком народження нового напряму, відбувається становлення модернізму, як художньої системи, яка досить відмінна від художньої системи свого попереднього напрямку - реалізму. Нова література не була продовженням реалістичної традиції, в цей період теми, стиль, та форма зображення дійсності були вже інакшими, відмінними від попередньої традиції. З наведеного вище, ми можемо сказати, що на межі століть ми маємо нову, неповторну, оригінальну літературу, яка поєднувала у собі старе й нове, усталені традиції та новаторство, реалізм та модернізм.
Центральною для реалізму була проблема співіснування та взаємини між людиною і природою, впливу різних обставин на формування внутрішнього, духовного світу та характеру людини в цілому. Література була засобом пізнання людиною себе і навколишнього світу, набувала ідеологічного звучання.
Український модернізм же постав не тільки під впливом мистецьких віянь Заходу, а й на основі відновлюваної вітчизняної традиції, зокрема "філософії серця", що виявила чимало спільних ознак з "філософією життя".
Оскільки український реалізм початку ХХ століття був здебільшого народницьким, "селянським, то прозвучали заклики до оновлення і розширення проблемно-тематичного діапазону, відходу від переважно селянської тематики, характерів, зрештою, мови, лексики. Нарешті, на противагу народницькому реалізмові, модернізм відстоював пріоритет індивідуального над колективним, права особистості, а не абстрактні інтереси суспільства, в жертву яким приносилися особисті пориви.
Літературний процес другої половини XIX ст. формувався під впливом творчості цілої плеяди талановитих письменників - Івана Нечуя-Левицького, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Ольги Кобилянської, Бориса Грінченка та ін. Для літератури того часу характерні різноманітність художніх напрямів та індивідуальних стилів письменства, використання різних жанрів - від епічних романів і повістей до новел, фейлетонів, оповідань тощо.
І. Нечуй-Левицький належить до числа письменників реалістів, творчість яких упродовж п'ятдесяти років "працювала" на звільнення народу з-під духовного і національного ярма.
Іван Семенович - класик української літератури, видатний прозаїк-реаліст другої половини XIX століття. Він створив низку високохудожніх оповідань і повістей, у яких відобразив тяжке життя українського народу. Одним із таких видатних творів письменника є його соціально-побутова повість "Кайдашева сім'я".
Твори Нечуя-Левицького про селянство стали "дзеркалом високої ціни". Майстерно "списані" з історії селян Вербівок, Трушок, Семигір, вони ставали типовими, загальнолюдськими. Тому й не дивно, що в багатьох місцях України баби, молодиці, діди пізнавали себе в образах його творів, про що ходили різні оповіді, не менш гумористичні, ніж твори Нечуя-Левицького.
У вступній статті до одного з видань його творів Ніна Крутікова зазначала: "В історії української реалістичної літератури творчість Івана Семеновича Нечуя Левицького займає визначне місце… Вийшовши на українське літературне поле, Нечуй - Левицький блискуче розвинув зміст і форму невеличкого оповідання і дав перші зразки реалістичного романного жанру з сучасного життя…" [19, 5].
О.І. Білецький наголошував, що за своїми грандіозними замірами письменник наближався до задумів Бальзака - творця "Людської комедії", Е. Золя в "Ругон-Маккарах" та Гоголя, що прагнув охопити "всю Русь". На сторінки його оповідань, повістей, романів і драм широким потоком вийшли селяни, обезземелені наймити, робітники перших капіталістичних промислів та фабрик. Ця яскрава галерея народних типів відтворювалася на виразному соціальному та етнографічному тлі, розробленому з небувалою докладністю і повнотою. А за цими образами йшли й такі, що досі не були або майже не були предметом уваги українських прозаїків… [2, 341].
Франко, називаючи автора "Миколи Джері", "Кайдашевої сім'ї", "Хмар" талановитим майстром слова, "творцем живих типів", акцентував на його вмінні спостерігати життя, передавати побачене засобами слова. Літературознавець образно називав Нечуя-Левицького "великим артистом зору", "колосальним, всеобіймаючим оком" Правобережної України [22, 504].
З болем Нечуй-Левицький спостерігає руйнування основ народу, селянського світовідчуття, перемогу матеріальних цінностей над моральними і духовними. Життя українського села проходить не так, як треба, з огляду на нагальні інтереси та завдання розвитку їх суспільної самосвідомості й активності. Далекі від ідей свого часу й духовного життя селяни Нечуя-Левицького перейняті турботами про хліб насущний, для здобуття якого дедалі частіше переступають заповіді Божі і деморалізуються. День за днем, рік за роком, інколи в протокольній манері, фіксується життя родини Омелька Кайдаша, що створює широку картину родинних взаємин на селі у пореформений час, коли патріархальні відносини інтенсивно занепадали.
"Омелько Кайдаш, його дружина, його сини Карпо й Лаврін, їх жінки Мотря й Мелашка - всі вони, кожний по-своєму, індивідуалісти, і через це життя родини - нескінченні сварки й лайки. Морально занепалий, темний і забобонний Кайдаш, що поступово спивається, даремно прагне утримати свій батьківський авторитет. Патріархальні часи минули. Сини, одружившись, хочуть жити своїм індивідуальним господарством, мати власні окремі хати, городи, коней та волів. Свекруха гризе невісток, невістки огризаються…" [2, 345].
"Романи Левицького не завжди мають певний сюжет: може, найкращий з них - "Кайдашева сім'я" (1879) власне "ніяк не кінчається". Чоловічі постаті роману ніяк не розвиваються, не змінюються, а жінки ніби підпадають під владу якихось демонів злоби і сварки!. Жінки Левицького іноді в молодому віці симпатичні та людські, а коли старіють, то ніби наповнюються якоюсь отрутною речовиною, що не дає їм спокою і зводить їх до непотрібних для них та для чоловіків прикрих конфліктів…" [24, 535].
Однією з молодих представників модернізму в Україні можна назвати Ольгу Кобилянську, яка кинула виклик домінуючій чоловічій традиції, бо відчувала себе спадкоємицею зрілої традиції "жіночої літератури", маючи своїми попередницями Марка Вовчка і Ганну Барвінок, Олену Пчілку та Наталю Кобринську. "Літературний образ жінки ХIХ століття - "покритки", "бурлачки", "повії", що були квінтесенцією горя, нещастя й немочі, відступив перед "царівною". В українській літературі вперше прозвучав інтелігентний жіночий голос, а разом з ним і феміністична ідея", - писала Соломія Павличко. [20, 174]
"Модерністи охоче руйнують і перевертають традиційну опозицію жіночої слабкості/чоловічої сили… Деспотичні господині і повелительки родини обирають - чи відбирають - собі роль, яка традиційно в патріархальному суспільстві належить чоловікам. І, до речі, мужчини в обох згаданих творах постають слабкими і упослідженими. Авторитарність структури обовязково передбачає чиєсь верховенство (здебільшого - батька, але мати може часом перебирати на себе його роль, стати "чоловіком у спідниці")"Нова жінка" у Ольги Кобилянської завжди сильна особистість…" [1, 171].
Сергій Єфремов, як і Леся Українка зазначав, що великий замолоду вплив на Кобилянську мав Ніцше з його ультра-індивідуалістичною філософією, і Кобилянська в своїх творах стала вірною його ученицею. Герої Кобилянської - це все-таки "аристократи духа"; вони хочуть вживити в собі ідеал надлюдини: "бути передовсім собі ціллю" і "не дбати о загал"; для такої надлюдини "не можуть існувати права", тобто ніякі певні обов'язки й повинности до громадянства; вона хоче ізолювати себе од громади, нехтує нею и кидає їй повний ганьби і презирства виклик. Така філософія надлюдини не має у Кобилянської під собою твердих основ якраз через те, що її "аристократи духа" нічим, власне, не вищі од тієї "товпи", яку так немилосердно потріпують [10, 427]
"У Кобилянської, як письменниці, вдача наскрізь поетична, повна мрій і туги, поважна, незвичайно вразлива на красу життя і природи і ще більше на грубості їх, - саме ті, що дотикаються безпомічної, самітної жінки серед наших прикрих життєвих і товариських обставин, її психологічні повісті, дають справді багатий матеріал, щоб зрозуміти людську душу, особливо жіночу, яку письменниця так докладно знає і так тонко вміє аналізувати" [10, 429]
У 1923 році письменниця закінчила роботу над однією з кращих новел "з народного життя", в якій авторка на прикладі однієї сім'ї показала кризу традиційної родини. Ольга Кобилянська змальовує на чолі родини "нову жінку", яка своєю "гонитвою за наживою", занапастивши власних дітей, руйнує свою сім'ю.
Метою курсової роботи є висвітлення проблем різних характерів у творах реаліста Івана Нечуя-Левицького "Кайдашева сім'я" та представниці модернізму Ольги Кобилянської "Вовчиха"; дослідження яким чином вчинки героїв обох творів впливають на сім'ю, і як призводять до кризи патріархальної родини.
Для досягнення мети поставлені такі завдання:
1.Визначити основні причини, які призводили до сварок у повісті Нечуя-Левицького.
2.Дослідити як "гонитва за наживою" впливає на людину, та кардинально змінюючи її, руйнує сім'ю Жмутів.
.Здійснити порівняльний аналіз обох творів, та виокремити основні причини, які в подальшому призвели до повної кризи обох родин.
Актуальність теми дослідження:
Вибрана робота, на нашу думку, є актуальною, адже жоден із дослідників не порівнював два твори, які представляють зовсім різні напрямки, в даному випадку це реалізм та модернізм. Так як "Кайдашева сім'я" та "Вовчиха" представляють українську літературу на зламі століть, тобто на рубежі ХІХ та ХХ ст., ми можемо прослідкувати як змінюється стиль написання творів, також змалювання образів та характеристик герої. Можливо прослідкувати тенденцію до зміни родини та родинних цінностей в цілому, дослідити процес зміни соціально-побутових, економічних та інших причин, які призводили до постійних суперечок та родинних чвар.
нечуй левицький кайдашева сім'я
Розділ І. Десакралізація усталених родинних традицій у повісті І. Нечуя - Левицького "Кайдашева сім'я"
Повість І. Нечуй-Левицького "Кайдашева сім'я" - високохудожній твір, у якому правдиво показано життя українського села другої половини XIX століття. Вона посідає визначне місце в українській класичній та світовій літературі як зразок реалістичного твору.
Зображуючи життя селянської родини Кайдашів, автор показав, як отруйно впливає на людину дрібновласницьке середовище, як воно вбиває в ній кращі людські риси.
У передмові до одного з видань критик Ніна Крутікова зазначає "Перейнятий гумором одна з найкращих повістей І. Нечуя-Левицького - "Кайдашева сімя", в якій змальовано багатобарвну панораму пореформеного села. Автор, далекий від народницької ідеалізації селян, правдиво показує дрібних власників, їх індивідуалізм, забобонність, заздрість, взаємну ворожнечу, викриває увесь той "ідіотизм" патріархального селянського побуту, що зумовлений приватною власністю на землю і всією системою тодішніх суспільних відносин … обєктивний зміст виведених типів і характер конфліктів веде читача до розуміння справжніх причин тієї безвиході, в яку потрапляли мільйони селян у пореформену добу. Майстерно показано в повісті розшарування селянства, послаблення родинних звязків в нових суспільних обставинах" [18, 19].
Ця повість є дуже популярна, це може підтвердити велика кількість її перевидань, великі тиражі та неодноразові переклади іншими мовами.
У ній відтворено повсякденні картини життя селянської родини Омелька Кайдаша. Це темна, затуркана селянська родина, приватновласницька психологія членів якої приводить до повсякденних сварок і чвар.
В основу повісті автор поклав життя однієї селянської родини. Прототипом сім'ї Кайдашів стала родина селян Мазурів, відомих своїми бійками та колотнечами, проте в художніх образах Кайдашів проглядає широко узагальнена письменником трагедія життя тогочасного села взагалі. Відбувається поступовий занепад, а згодом і повна руйнація родини, домашнього затишку та порозуміння між ближніми, тобто патріархальна сім'я поступово занепадає.
У творі чітко окреслено місце подій. Семигори - не плід творчої уяви, а добре знайомий письменникові населений пункт, адже в дитинстві Івась часто гостював у родичів з цього села, знав багатьох місцевих тіток і дядьків, не раз зустрічався з членами сім'ї Мазурів, які проживали на кутку Солоному біля церкви і стали прототипами літературних персонажів у повісті. Запозичив з реального життя письменник злощасний пагорб, на якому часто ламалися вози. Навіть прізвище сватів Мазурів - заможних Довбишів - зберіг, а їхню язикату дочку теж переніс у повість, змалювавши швидку на розправу Мотрю, та ще й для увиразнення примхливої вдачі наділив її "серцем з перцем".
З "веселих" сцен життя сім'ї Кайдашів виростає реалістична та водночас трагічна за своєю суттю картина життя українського селянства - темного, забитого віками панщини.
У творі переплітають два основних конфлікти: побутовий і соціальний, які в результаті і призводять до кризи родини. Конфлікти вимальовуються хронологічно, тобто день за днем і рік за роком у повісті виписані родинні події, вони розгортаються динамічно, послідовно та стрімко.
Нечуй-Левицький зображує роботящу родину Омелька і Марусі Кайдашів, яка чесно працюючи, щоденною працею заробила свої достатки. У таких же традиціях виховали своїх двох синів. І хоч погляди на життя у батьків і дітей не в усьому збігалися, все ж сутичок не було. Конфлікти починаються після одруження Карпа з Мотрею, посилюються після народження третьої сім'ї - Лавріна і Мелашки. Під одним дахом живуть три родини. Психологічна несумісність й боротьба за сфери впливу даються взнаки.
Нi характери персонажiв твору, нi їхня поведінка нiколи не приведуть до мирного спiвiснування в одному селi. Автор крiзь усю повiсть пронiс iдею про те, що доки iснуватиме "своє" i "чуже", не буде краю суперечкам мiж людьми. Жадоба до власностi вносить цiлковитий розлад у сiм'ю Кайдашiв. Замiсть картин природи, письменник змальовує картини хатнього побуту, де неживi речi немов протестують проти безладдя людських стосункiв.
Повiсть "Кайдашева сiм'я" вражає глибокою правдивiстю, живими, виразними образами героїв, поєднаними з глибинним реалiстичним вiдтворенням селянського життя в часи пiсля скасування крiпацтва. Бажання мати землю якомога бiльше перетворює молоде поколiння Кайдашiв на сварливих, егоїстичних i обмежених людей, якими були i їхнi батьки. Герої повiстi - це надзвичайно різні люди, якi, крiм своїх суперечок, не бачать нічого iншого в життi.
Криза родини розкривається у типових родинних сварках: подружніх, земельних, сусідських, родинних та сварок між невістками та свекрухою, або ж суто між невістками.
Подружні сварки у I. C. Нечуя-Левицького обумовлені, передусім, різноплановими сімейними та побутовими чварами. Непорозуміння між подружжям у повісті ускладнені й тим, що в родині є дорослi сини, що спричиняє конфлікт поколінь. Розгортання цього протистояння відбувається після одруження синів, i старі Кайдашi об'єднуються заради відстоювання позицій голови родини.
"Безпомічність Кайдаша у прагненні утвердити свій батьківський авторитет свідчить про крах старих догм під вітрами нового часу. Патріархальна сiм'я занепадає, і разом з нею руйнується багато доброго, що було їй притаманне. Щоправда існують більш вагомі причини знищення батьківського авторитету, зокрема пристрасть старого до чарки… Перехиливши чарку, до того ж не одну Омелько стає сварливим, зганяє зло на домочадцях" [3, 15]. Протягом усі сварок та колотнеч саме батько повинен був знайти спільну мову з синами, зорієнтуватися в складних сімейних обставинах, зберегти свій авторитет у родині, вплинути на синів, навчити їх жити самостійно та працювати на свою родину.
Центральним у повісті є сварки пов'язані з правом на земельну та приватну власність. У презентації епізодів, пов'язаних із порушенням права землеволодіння, увага письменника концентрується на динаміці характерів персонажів й перевага віддана гумористичним настроям. У "земельній сварці" спостерігаємо так звані "позитивні" язичницькі забобони щодо землі, яку не дозволялося ображати, проклинати, сварити тощо, а також історично виплекану пильність до "своєї ділянки" i, природно, до своєї родини.
Найбільшого загострення набуває у І. Левицького "сварка", репрезентована "жіночою" опозицією "невістка-свекруха". У "Кайдашевій сім'ї" такий розбрат розвивається в комічному напрямку, починаючи від легкої лайки до запеклої боротьби з бійками та прокльонами. У творі сварку провокує саме свекруха, яка прискіпливо, не належним чином ставиться до свої невісток. Можливо, стосунки зі свекрухою склалися б інакше, якби від перших днів заміжжя до невісток Кайдашиха ставилася б справедливо, але саме в цих ситуаціях повною мірою виявляються гонор та жорстокість Марусі, в родинних сварках та колотнечах вона почувається як в своїх стихіях.
Також причиною сварок у родині є те, що старі Кайдаші не навчили своїх синів поваги до батьків, адже хлопці не хочуть коритися батьківській волі, ніжності та любові до дружин та дітей, це і призвело до того, що невістки стали сварливими. Молоді сини не мають родинного щастя, бо вони егоїсти і ніяк не можуть порозумітися між собою. Хлопці не здатні прощати один одному, не можуть отримати тепло родинного затишку та сімейного щастя, адже ніяк не дійдуть згоди між собою, і різні побутові речі постійно стають між ними. Вони весь час живуть лише своїми інтересами, ділячи усе на "своє" i "чуже". Жадоба власності заглушує в Карпові родинні почуття і доводить до того, що він на очах у всього села женеться з дрючком за рідною матірю. Лаврін же в свою чергу у постійних родинних сутичках поступово черствіє душею, стає егоїстичним та впертим. Їм конче необхідно задуматися над моральними цінностями та почати жити за законами честі й порядності, щоб зберегти усі усталені родинні традиції і зберегти власну родину, врятувати її від занепаду.
Автор показує, що до постійних суперечок Кайдашів спонукала одвічна боротьба за приватну власність, внаслідок якої вони стали жалюгідними, жорстокими та зруйнували власну родину.
Автор певним чином показує як в родині Омелька та Марусі кардинально змінилися духовні цінності, та споконвічно усталені сімейні традиції, які склалися впродовж століть в українській родині.
Повість "Кайдашева сім'я" закінчується примиренням двох родин. Всохла груша, що спричинила стільки неприємностей, сварок і навіть бійок. Але ми розуміємо, що це все ненадовго, бо обмаль землі, нестаток грошей знову стануть причиною нових сварок. І виникають вони через безвихідне становище бідних селян.
Так закінчується повість у другій редакції. В першому ж виданні була така кінцівка: "Діло з грушею не скінчилося і досі. А груша все розростається і вшир і вгору та родить дуже рясно, неначе зумисне дражниться з Кайдашами та їх жінками, а здорові, як горнята, груші й досі дратують малих Лаврінових та Карпових дітей" [21, 91].
У першому варіанті розв'язка твору була інша, більш реалістична: життя двох сімей залишається незмінним, бо і соціальні умови зостаються ті ж самі.
Соціально - побутова повість І. Нечуя-Левицького "Кайдашева сімя" - один із кращих творів української літератури. У ній письменник гостро висміяв усе те огидне, що було породжено соціальною дійсністю пореформеної доби: обмеженість, егоїзм, жадобу до власності. Письменник стверджує, що приватновласницька психологія членів Кайдашевої родини призводить до повсякчасних сварок і чвар.І. Нечуй - Левицький так правдиво і реалістично зумів зобразити зло та егоїстичну обмеженість героїв, довів, що доки існуватиме приватна власність на землю і природні багатства, доти існуватиме ворожнеча між людьми.
Сімя Кайдашів внаслідок боротьби і сутичок за власність стають дрібязковими, жалюгідними, жорстокими. Власне кажучи, ми бачимо розпад колишньої патріархальної родини на тлі побутових та соціально-економічних причин.
Розділ ІІ. Моральна катастрофа у "Вовчисі" Ольги Кобилянської, повна деградація сім'ї
У 20-30-і рр. письменниця Ольга Кобилянська далі розробляє соціальні та морально-етичні теми з життя селянства. Одним з кращих творів цього періоду є новела з народного життя - "Вовчиха". В ній авторка проникливо показала, як приватна власність в умовах капіталістичного ладу згубно впливає на людину.
Однією з фундаментальних, засадничих структур української ментальності є архетип Матері. З давніх-давен мати була берегинею роду, хранителькою домашнього вогнища, запорукою порядку і стабільності української родини. Саме такий образ люблячої, терпеливої і всепрощаючої матері (або протилежний йому образ злої мачухи чи свекрухи) відтворений в українському фольклорі та класичній літературі, саме у цьому творі О. Кобилянська продемонструвала досить одвертий бунт проти узаконених традицією родинних норм.
В новелі показано трагедію буковинського села за часів панування Австро-Угорщини, боротьбу за землю і життя людей у післявоєнний час, а найяскравіше розкривається тема кризи традиційної родини на тлі цих життєвих перипетій. Ця тема розкрита на прикладі сільської родини Жмутів.
Наше знайомство з життям сімї починається з того часу, коли діти стають повнолітніми. Письменниця, говорячи про родовід Зої Жмут, наголошує на гордому ставленні до односельчан. Селянка вважає себе вищою від оточення, вважає, що має право погорджувати "Іванами", бо вона, ніби, "полька", але спосіб її життя, побут і мова нічим не відрізняються від побуту односельчан.
На чолі родини стоїть деспотична стара жінка - Зоя Жмут, а не як прийнято в патріархальному суспільстві - чоловік. Чоловік же Зої виступає безхарактерним, і в усьому завжди підкоряється їй. Селянка ж, в гонитві за наживою втрачає здоровий глузд і стає вовчихою для власних дітей. Вона не враховувала їхні думки, бажання та потреби, а чинить так як їй потрібно, частково навіть використовує своїх власних дітей як робочу силу. Як зазначається у передмові до одного з видань цієї новели "Захланна нечулість Зої Вергер нівечить долю цілої родини. Ця жінка прагне влади і послуху понад усе. Гордість вдатної господині, яка призбирує землю й худобу, - це почуття, що нищить будь-які інші сентименти, навіть і материнську співчутливість до дітей. Сини й донька - то лише дармова робоча сила в господарстві. Вони мусять боротися з матірю навіть за ліпший шмат хліба…Взаємини між матірю і дітьми - то розрахунки між роботодавцем і наймитами" [12,7].
"Вовчиха" відштовхує навіть свою одиначку - дочку Сандру, яка в творі повністю протиставляється своїй матері, і протягом всього життя підкоряється їй. Дівчина добре знає, що "мама тверда, як камінь, не вмолиш, не впросиш Добра душа доньки постійно страждає, і одночасно дуже нещасна, вона у всьому повинна підкорятися матері, робити все, що та накаже, не зважаючи на свої бажання: "Вся найтяжча хатня робота припадала на неї, але вона її радо сповняла. Ніколи не зачував од неї ніхто слова опору, ніколи не жалілася вона вголос. Але часом дрижало в неї серце болюче, і то тоді, коли бажала хоч на хвилинку відбігти в село або в маленьке сусіднє містечко, щоб купити собі чого-небудь: дзеркальце, ниток, заполочі, або голок, або й побалакати з ким там. а їй се не було вільно. Зараз виростала на материн приказ, знаходилась перед нею якась poботa, котру треба було лиш їй одній конечне сповнити." Сандра, нехтуючи своїми бажаннями, виконує всі доручення матері та найтяжчу роботу по господарству. Дівчина не опирається волі жорстокої матері, не протестує їй, а мовчки терпить усе і підкоряється їй, працює. В підсумку дочка, занапастивши своє життя, залишилася старою панною при матері.
Образи та характери постають перед нами в досить яскравому світлі, і найповніше розкриваються в типовому повсякденному побуті українського села. "Вовчиха" вирізняється сильним характером і владною поведінкою з-поміж інших персонажів: вона не зупиняється перед жодним із засобів, аби утримати дітей біля себе, не хоче втрачати дармову робочу силу, з якої отримує прибуток, постійно складає гроші в банк, ховаючи їх тим самим від рідних: "Тоді, як Павло уступав жінці, знаючи, що вона справді гроша ніколи не видавала марно, вона від часу до часу несподівано рано-ранесенько вбиралася в найгіршу одежу, яку мала, брала з кутка безшелесно, осторожно скипетр господаря свого й уходила, згорбившися, спішно в місто Ч" [14, 505]. Заволодівши всім майном, Зоя прагне оволодіти своїми дітьми духовно. І чим сильніше проявляється її прагнення накинути синам своє розуміння сенсу життя, що повинно визначатися принципами наживи й збагачення, підкорити цьому їхні почуття, тим більший опір все це викликає в них. Якщо за скнарість сини ставилися до матері із зневагою, докоряли, насміхалися або просто не хотіли помічати її лихих вчинків, то при спробах матері позбавити дітей права на почуття - вони активно протестують.
Хлопці не могли стерпіти і промовчати матері, хоч як не старались, найперше, не стерпівши, пішов проти волі матері Микола зі словами: " - Якби ви мені не мама, не жінка мого тата, я б вас убив, як вовчицю, і до криміналу сам замельдувався" [14, 529].
Підрісши, сини діють у згоді зі своїм розумінням життя. Сини виховувалися під впливом батька, який любив працю, прищеплював дітям почуття пошани до простих людей. Його по-своєму суворе і водночас добре батьківське серце, душевна рівновага, тверезе судження про життя кладуть відбиток на психологію синів, які усвідомлюють свою моральну перевагу над матірю і подібними їй людьми. Вони розуміють, що в добробуті родини є і їхня велика частка, що своєю працею втримують господарство. Тому всякі погрози матері, що будуть позбавлені спадщини, якщо порушать її волю і посватають бідних дівчат, не мають жодного впливу. Праця виробила у хлопців душевну рівновагу, певність у собі. Старший син, Микола, резонно заявляє матері при забороні сватати бідну дівчину: "Що я у вас, наймит, мамо? Добре, най буде й наймит. Але наймитові належиться за його труд і працю заплата. Дайте мені заплату, мамо. Я багато не жадаю, лиш дві фальчі поля. Як не три, то дві дайте. Се моє посліднє слово. Поза тим я вас і знати не хочу. В мене здорові руки, в Ганни також, господь нам поможе, і з часом ми доробимось якогось добра. З вами я на старість жебраком стану. Я вже не хлопець. Доки мені бути дурному? А те, що мені належиться, мусите мені дати!" [14, 519]. Ніщо не могло утримати Миколи: ні залякування, ні те, що рідна мати очорнила сина перед людьми, нареченою та її батьками. Він одружується з бідною, але душевною і милою серцеві дівчиною. Так само зробив і Юзько.
Сини, які осмілились піти проти матері, назавжди стали чужими, а дочка Сандра, слухаючи її, так і залишилася з нею. Селянка воліє краще відмовитись від дітей, аніж пробачити їм непослух.
На старість років, лишившись тільки з дочкою Сандою, яку все життя "з любові" міцно тримала в своїх деспотичних руках, Зоя не змінює своєї натури, не перестає "заощаджувати". Коли хтось заводив з нею розмову про те, щоб "не жалувала собі", "могла б краще жити", Зоя дивилася очима "озлобленого орла, блискучого, чорного, ворожого" і казала: "Ви всі так говорите, що ніколи не знали добра шанувати, тому й сходите нінащо". Про гроші ні з ким не хотіла й говорити, сердилася і відверталася, її поле, якого не дала синам, не оброблялося, ниви пустіли, заростали бурянами, тобто сім'я перестала існувати, син відмовився від рідної матері, а все це сталося саме через економічні причини, через нестачу коштів та жадібність матері.
Внутрішній світ Зої розкривається за допомогою, контрастного зіставлення думок і почуттів матері і її дітей, картин прекрасної природи і потворності характеру героїні. "Підстаркувата вже Зоя швидшим кроком ішла дорогою, що стелилася полем, і від часу до часу оглядалася, чи не йде хто за нею. Кукурудза вже пряла, шелестіла між собою осторожно, ніби переповідала, що діялось, а загони з білим хлібом колихались ритмічно, виблискуючись, ніби жовті води, ждали руки й серпа або коси. Де-не-де обзивався перепел, а з густої конюшини, потопаючи в ній по вушка, полохливо вистрибував високими скоками заєць і перебігав у інші місця. Сонце розжарювалося, і Зоя сідала на край поля між кукурудзою, віддихала. А згодом, оглянувшись кілька разів на переміряну її худими ногами дорогу поза й перед собою, витягла сквапно з спідньої кишені малий звій і розглядала його. В нім був не харч, не пляшечка на медицину, не покладки на продаж. Ні. В нім оповита була разів кілька, аж до округлості, щаднича книжка вкладок, а в ній гроші-банкноти за продану худібку, які відносила од часу до часу до міста Ч., щоб укласти там потайки до щадничого банку на старість - перед синами - "лобузами", чоловіком і Сандою" [14, 506]. Цим зіставленням опису природи та поведінки Зої авторка прагнула показати всю зажерливість, мізерність та жадібність людської душі.
Зоя Жмут на стільки була жадібна до грошей, що по смерті свого чоловіка "жалувала купити чорну жалібну спідницю й чорну хустку на голову" [14, 562] для дочки Санди. Жадібність виявляється і в ситуаціях коли: " - Нічого не дам! Працюйте самі, ви молоді… я стара. Не дам, раз кажу, - не дам …" [14, 514] - кричала дітям Зоя Жмут. Вона була жадібна не тільки собі, а й рідним: " - Ви дасте, мамо? Ви, що й досі жалуєте своїм власним дітям ліпше зїсти й одягнутись? Ви? Ви? Себе дасте колись, себе. але. - тут урвав, - як підете в землю. але тепер. ви ще нікому нічого не давали, а як дали, то як за рідною мамою жалували. Кому хочете що дати, хочу я знати, і що?" [14, 514]. Жадібність повністю змінила характер головної героїні, постійне матеріальне збагачення з допомоги по господарству дітей, змінює жінку, вона стає жадібної не тільки по відношенню до дітей, а й до себе.
Коли до Сандри приходить у свати Савка, то мати знову все вирішує сама і відмовляє йому, мотивуючи це так: "Коли б вона, Санда, вийшла за того або за другого, він би маєток задержав, а її "нагнав би" назад мамі додому. А таких зятів вона не хоче знати. Те, що має Санді світ "завязати", ще надійде. Вона ще не двадцятилітня, а по двадцятьох вона, Санда, що - не віддасться? Го-го! Вона зятя з полем хоче, з полем таким, щоб давало стільки, щоб воно й "кожухи", й "ковалів" оплачувало, і "злодіїв" годувало й. "на боже" не забувало. От чого вона хоче. А Санда, що вона знає?" [14, 516]. Мати хотіла показати донці, що прагне для неї кращої долі ніж із Савкою, адже він не такий багатий, як планувала собі мати. Героїня не враховує бажання Санди, не жаліє постійних її сліз, а настоює на своєму, а в результаті взагалі віднімає у дівчини надію і можливість на краще життя.
На нашу думку, Ольга Кобилянська мала на меті, засуджуючи темні сторони селянського життя, зумовлені соціальною дійсністю, викриваючи згубну владу грошей, виявити соціальне підґрунтя причин руйнації родини та наголосити на них. Ми також вважаємо, що головна героїня Зоя Жмут - нещасна жінка, котру боротьба за власний шматок хліба і землю поступово робить, як назвали її люди в селі, "вовчихою", яка з жадоби до зароблених гіркою працею близьких їй людей грошей, потайки від сімї складала їх у банку.
Авторка у новелі "з народного життя" розкриває перед нами образ жінки-матері, який повністю десакралізується, показуючи зовсім іншу "нову" жінку, разом з тим розкриває суть та причини спочатку поступової деградації, а згодом і повного занепаду родини.
Розділ ІІІ. Порівняльний аналіз повісті "Кайдашева сім'я" та оповідання "Вовчиха"
Проаналізувавши окремо обидва твори, ми можемо створити порівняльний аналіз "Кайдашевої сім'ї" (1878 р.) Івана Нечуя-Левицького та оповідання Ольги Кобилянської "Вовчиха" (1923 р). Перш за все, ми можемо сказати, що обидва твори були написані в різні роки, часи, епохи, коли функціонували різні теми, стилі та напрями. Але, не зважаючи, на все це існує одна головна тема: тема кризи родини, яка переплітаючись з іншими темами, і обєднує, в якійсь мірі, ці два твори.
На чолі родин як Кайдашів так і Жмутів стоїть мати, яка знищує всі попередні тенденції до ролі жінки у патріархальному суспільстві. Натомість обидва їхні чоловіки постають, ніби, "безхребетними" створіннями, які в усьому та завжди підкорюються і виконують волю жінки. Порівнявши ці два твори можна сміло сказати, що образ Марусі та Зої багато в чому схожі. Як і одній сім'ї так і в іншій все негаразд через стару матір, яка звикла все тримати у своїх руках.
Обох героїнь різнить тільки те, що Зоя використовує дітей як робочу силу, а от Маруся до всього того хоче їм ще і щастя. Обоє також втручаються своїми порадами та бажаннями до синів у життя, даючи їм настанови щодо одруження: матері хочуть собі тільки багатих невісток з приданим. В Кайдашів цим питанням займався і батько, який постійно втручався в розмову синів, коли мова йшла про одруження, так і назріває той конфлікт між батьком і синами, що далі набере більшого розвитку і стане складовою частиною основного конфлікту твору. На противагу батько сім'ї Жмутів в усьому згоджується з синами, і навіть проти волі матері відділяє їм частину спадку. Старші чоловіки, хоч і постають перед нами як герої, які в підкоряються жінкам, проте вони все ж таки намагаються мирити дружин з дітьми після сварок, Павло сильно переживав за самотність Сандри, а Омелько щиро жаліє старшу невістку Мотрю. Але обидва батька, хоч і з різних причин, помирають наприкінці обох творів. Невістками ж обох сімей є бідні, без гарного посагу дівчата, які, входячи в сім'ї, також сіють зерна розбрату між молодшим і старшим поколінням.
Зоя постає перед читачем "твердою як камінь", протягом твору вона ні разу не виявляє свої емоцій, навіть після цурання дітей рідної матері та батька, після смерті чоловіка, вона залишається все ж такою. На противагу їй Маруся дуже емоційна жінка, вона не цурається ні сліз, ні смутку, ні щастя, ні радості. Вона в різних ситуаціях проявляє їх: випромінює радість та щастя, коли одружується її старший син, коли народжуються перші онуки, коли жінка, після тяжкого робочого дня все ж встає вночі до онука, коли Мотря спить, навіть коли старша невістка налаштовує онуків проти бабці, Кайдашиха все ж не перестає частувати коханих онуків гостинцями.
Автор творів для кращого змалювання всіх сутичок у родинах використовують саме два покоління: старше і молодше.
Молодше покоління також зіграло не останню роль у всіх сімейних сварках та непорозуміннях. Хлопці обох родин чимось схожі один на одного: вони горді, цілеспрямовані, роботящі, не ліниві, не в змозі підкорятися матерям, і все ж таки роблять свій вибір, добиваються свого. Але всі родинні сварки кардинально змінюють їх: У Кайдашів син піднімає руку на батьків, неодноразово погрожує матері, а у Жмутів син тільки грозиться підняти руку на матір, але не сміє цього зробити, але згодом, створивши свою сім'ю, він стає чужаком, людиною, яка відцуралася від своєї родини, адже навіть матері та рідній сестрі косить жито за гроші. Сини Павла покидають батьківську хату і влаштовують свої гнізда, натомість молоді Кайдаші залишаються під "материнським крилом", тим самим беруть роль хазяїна в свої руки, і заганяють рідного батька "на піч". В сім'ї Жмутів осторонь від у сього стоїть Сандра, яка до кінця так і підкоряється матері, а от у Нечуя-Левицького невістки не уникають непорозумінь, а навпаки постійно провокують сварки, як між собою, так і разом із свекрухою.
Спочатку ніхто не смів перечити матері, далі ситуація загострилася і різко змінилась: діти перестали коритися її волі, а ставши дорослішими, навіть, почали перечити жінці, у Кайдашів спочатку це робила тільки Мотря зі старою Марусею, згодом же і інша невістка з синам пристали на це, і з тих пір не припинялася колотнеча у домі у Кайдашів. У повсякденних сварках черствіють душі найспокійніших героїв Лавріна та Мелашки, які теж постійно беруть участь у сімейних колотнечах. Сварки у родині кардинально змінюють героїв: із звичайної селянської родини вони постають меркантильними та егоїстичними натурами, яким за вічними колотнечами, сварками та бійкам не має часу пожити тихо та спокійно. Якісь побутові речі, господарство на хатнє начиння постійно стають предметами для сварки, яким нема кінця і краю.
Так само і у "Вовчисі" діти спочатку в усьому слухають матір-тирана, яка постійно їх використовує як безкоштовну робочу силу, але коли приходить час одружуватись все в родині різко змінюється, мати йде на різні хитрощі, щоб вдержати біля себе синів: вона обмовляє сина перед його нареченою, цей син же згодом ладен убити свою рідну матір як вовчицю, і навіть не боїться загриміти до криміналу. Все ж таки сини одружуються, і навіть відстоюють свої права на певну частину спільної землі, одержують належний їм тяжко зароблений спадок. Біля старої матері - "вовчихи" залишається єдина дочка Санда, яка у постійній тяжкій праці занепащає своє життя і залишається старою панною біля матері - це і є відмінність у двох творах.
Героїв обох родин поєднує лише непослух, гордість, меркантильність, егоїзм та духовна розєднаність - це те лихо, що отруює кожен день життя і батьків, і їхніх синів, дочок та невісток.
До характеристики персонажів Марусі та Зої можна віднести чи не найголовніший факт, який вплинув згодом на завищену самооцінку героїнь це їхне походження: Зоя вважала, що вона "хрещена на "польське", себто на латинське", і завжди гордувала "Іванами", тобто простими селянами, і удавала себе вищою за них. Так само і стара Кайдашиха, вихована панщиною, догоджаючи своїм панам, дістала можливість помінятися ролями з невісткою і розпоряджатися нею так, як колись нею розпоряджалися пани. Зразу ж після весілля сина вона не лише переклала всю роботу на невістку, а й стежила, "як осавула", за кожним її рухом, супроводжуючи цю візуальну опіку безкінечними порадами. Ми вважаємо, що саме ці риси і поклали фундамент для кризи родини.
Ще цим двом героїням можна дати характеристику гарних господинь: "Зоя Жмут добра ґаздиня, парив селі їй не було. І худоба в неї не була найгіршої породи, й коні, й поля обоєчко з Павлом доробилися - до десять фалеч усього було" [14, 503]. Письменник-реаліст також показав, що не все в образі Кайдашихи було негативним: вона була працьовитою та вміла майстерно куховарити.
Зіставивши всі конфлікти у творах, ми можемо зазначити, що у родинних сварках не останнє місце належало саме дітям, які через своє зухвальство теж загострювали деякі ситуації і породжували все нові і нові конфлікти.
У родині Кайдашів хлопці, відчувши себе повноправними хазяїнами у своїх молодих сімях, ведуть себе не так як належить гарним господарям, та синам, які вдячні та шанують своїх батьків, їм постійно всього мало, вони разом із жінками постійно займаються розподілом батьківського майна, які навіть після смерті батька не припиняються. З одного боку вони роблять правильно, адже в усьому є частинка їхнього вкладу, їхньої тяжкої праці, а з іншого боку, вони не усвідомлюють наскільки вони чинять неправильно, адже всі побутові сутички, навіть розділ спадку після смерті батька, можна було виконати мирно та спокійно.
У "Кайдашевій сім'ї" та "Вовчисі" деякі суперечки виникають саме через землю, яка і є, на нашу думку, однією з причин, яка в результаті призвела обидві родини до кризи. Також в обох творах, в певному трактуванні перед нами постає тема війни, у Кайдашів простежується тема соціально - побутової "війни" між членами родини. Саме це водночас і підтверджував професор Володимир Панченко: "Автор "Кайдашевої сімї" на соціальних чинниках "війни" якраз увагу і не акцентує! У творі йдеться, швидше, про недосконалість людської природи, про одвічні людські пороки, - такі як нетерпимість, жадібність, заздрісність, егоїзм" [21, 93]. Натомість у "Вовчисі" сім'я досить сильно постраждала внаслідок війни, на котрій вони втратили одного сина, і яка кардинально поміняла іншого, наділивши його надзвичайною жорстокістю до людей.
Різняться твори тим, що суперечки у Кайдашів починаються лише з одруженням першого сина Карпа на дівчині Мотрі і посилюються ці сварки із вступом у родину бідної дівчини Мелашки, а от у Жмутів сварками наповнений твір від початку і до кінця.
Чвари у родин різні, але Нечуй - Левицький змальовує сварки, в поєднанні з бійками, досить жорстоко, в одній із таких бійок постраждала Кайдашиха, лишившись ока, страждав і старий Омелько від руки власного сина Карпа. Натомість у Жмутів не зображено настільки жорстоких сварок з бійками, все зводиться до словесних суперечок. Все ж один випадок варто згадати: про сутичку Сандри з братом.
У обох творах автори лише кількома реченнями згадують про одруження синів та про смерть голови родини, а найбільшу увагу зосереджують на конкретних буденних ситуацій, в яких виявляється мізерність людської душі, зумовлена постійною залежністю селянства від матеріальних нестатків. На перший план висуваються побутові сварки, спричинені відсутністю розуміння один одного, які в результаті постійних соціально - економічних сутичок призводять до повного занепаду двох патріархальних родин: Кайдашів та Жмутів.
Висновки
Врахувавши та співставивши всі ситуації сварок та бійок, ми можемо виділити кілька основних причин, які і стали підвалинами для розпаду сімей, це: побутові сварки через різні дрібниці, землю та хазяйство, економічні причини, тобто постійна нестача коштів, жадібність героїв, або просто невміння поступитися один одному. Обоє авторів малюють гірку картину розпаду української патріархальної родини під впливом одноосібних змагань кожного її члена. Роль матері повністю змінено, а батька - повністю нівелюється. Діти в обох родинах виховані не за законами порядності та моралі, вони є егоїстичними та дрібязковими.
Отже, перед нами постає картина десакралізації усталених родинних традицій на прикладі родини Кайдашів та моральний занепад сім'ї Жмутів. У тогочасних умовах ми бачимо як руйнується патріархальна родина, як нівелюються ролі матері, батька та дітей, а усі міжусобні "війни" це тільки невеличкі ниточки, які сплітаються в один величезний клубок ненависті, чвар та постійних непорозумінь. Початковими причинами руйнації родини були лише прагнення кожного з героїв до власної наживи, тобто бажання усіх членів родини збагатитися лише в матеріальному, а не в духовному плані, тобто основою руйнації родини є соціально-економічні причини.
Стосовно стилів написання, то тенденція до зображення та характеристики героїв дещо змінюється. Реаліст І. Нечуй - Левицький змальовує причини та обставини під впливом яких протягом усього твору формувалися особистості героїв, саме реальне зображення та відтворення причин, які вплинула та формували героїв такими, якими вони є наприкінці твору, ми бачимо етапи становлення та остаточного формування характерів героїв.
Представниця модернізму Ольга Кобилянська, в свою чергу, не використовує літературу модернізму, як рішучий протест і заперечення художніх принципів реалізму, а використовуючи деякі принципи зображення, дещо змінює концепцію написання твору, вона не описує під впливом яких причин відбувається занепад сім'ї, вона змальовує сформованих раніше героїв, Агеєва зазначала, що у цьому творі письменниця зображує чи не найодвертішу, найжорстокішу десакралізацію матері в усій тогочасній літературі [1, 53].
Родина Жмутів має все, але мати нещадно експлуатує свою сім'ю, а усі зароблені гроші кладе у банку на "щадничу книжку". Навіть горе не змінює жінку, вона морально знищується, адже на старість років залишається одинокою: чоловік помер, не повернувся із війни один із її синів, інші два сини і зовсім відмовились від жінки, тобто її залишили всі різні і близькі.
Тенденція до використання теми кризи родини не зникає, навіть не дивлячись на зміну стилю. Зображення героїв дещо змінено, модерністи використовують максимально менше описів герої, вони вкладають характеристику образів в діалоги, монологи та вчинки героїв, натомість з описів Нечуя - Левицького ми можемо охарактеризувати героїв, не обовязково читати весь текст, щоб зрозуміти хто є хто, а достатньо прочитати лише один опис героя. Так само і описи природи відграють у творах реаліста важливу роль, підкреслюючи характери деяких персонажів, наприклад Мелашки та Лавріна. Але причини кризи стосунків між батьками та дітьми і далі використовуються, так само як і причини постійних чвар та суперечок у середині родини, які руйнують їх, хоча "Кайдашева сім'я" і закінчилася щасливо, але ми розуміємо, що це не на довго, адже герої не змінилися, та і причини сварок залишилися тими самими, а отже в родині і надалі будуть постійні сварки і чвари. У родині Жмутів же залишилися лише мати з дочкою.
Катастрофа в сім'ях починається із занепаду батьківського начала в родині. Тільки автори показують не якийсь абстрактно-універсальний світ, а світ український, селянський, із цілком конкретними історичними, етнографічними і географічними ознаками. Водночас вони - це модель цілої України. Змінилися часи - а твори не "постаріли", і це означає, що справа не у привязках до певного історичного часу і до "соціальних умов". Автори блискуче розкрив деякі "небажані" риси нашої національної вдачі, української ментальності, які належать далеко не тільки середині XIX століття. Україна початку XXI століття залишається схожою на сімї Кайдашів і жмутів, з їхніми постійними непорозуміннями, варками та з постійними одноосібними змаганнями за фінансове збагачення. Значить, письменникам вдалося показати те, що не народжується вмить і не зникає легко.
Отже, ми можемо виділити та простежити кроки, які схарактеризують етапи поступової кризи родин. Першими і основними причинами були знищення усіх, раніше усталених, родинних цінностей, занепад батьківського начала в обох сім'ях, та руйнування усіх засадничих структур української ментальності, тобто архетипу Матері в обох творах. Далі ми бачимо як перед нами розгортаються постійні конфлікти батьків та дітей, які проявлялися в Кайдашів у невмінні батьків виховати синів з усіма чеснотами, з любовю та шанобливим ставленням, а от у Жмутів дітей виховано, начебто, правильно, але постійна жадібність матері, та невміння дотримуватися дитячих бажань, а ще постійне втручання в їхнє життя, змушують синів повністю відійти від сім'ї, і "зректися" рідних матері та батька. Далі поступово зявляються все нові і нові конфлікти, які мають побутове та економічне підґрунтя, що в підсумку і призводять до руйнації родин.
Список використаної літератури
1.Агеєва В. Сильна жінка Ольги Кобилянської // Жіночий простір. К: Факт. 2003. с.53, 171 - 186
2.Білецький О. Зібр. праць. У 5-ти. т.к., 1965, т.2, 337 с.
.Бондаренко О.І. Нечуй - Левицький "Кайдашева сім'я": урок літератури в 10 класі / О.І. Бондаренко // Вивчаємо українську мову та літературу. - 2010. - № 22 (серп). - с.14 - 34
.Вознюк В.О. Про Ольгу Кобилянську. Нові матеріали. Роздуми. Знахідки. - К.: Дніпро, 1983. - 367 с.
.Гаврилюк О. Тема духовного розкріпачення жінки у творчості Ольги Кобилянської // Дивослово. - 2006. - №4 - с.15 - 18
.Гавриш С. Характеристика персонажів "Кайдашевої сім'ї " // Дивослово. - 2003. - №8. - с.15 - 16
.Гнідан О. Історія української літератури. Кінець ХІХ - початок ХХ. У 2 кн. Кн.2. / О. Гнідан. - К.: Вища школа, 2002. - 575 с.
.Гундорова Т. ПроЯвлення Слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація / Т. Гундорова. - Л.: Літопис, 1997. - 300 с.
.Гундорова Т. Femina melancholica: Стать і культура в гендерній утопії Ольги Кобилянської. К: Грамота, 2002. - 435 с.
.Єфремов С. Історія українського письменства / С. Єфремов. - К.: Феміна, 1995. - 688 с.
.Єфремов С. Літературно-критичні статті / С. Єфремов. - К.: Дніпро, 1993. - 351 с.
.Зворушене серце Ольги Кобилянської. У 2 кн. Кн.2 - К: Грамота, 2003. - 384 с.
.Коротун Р.І. Причини й наслідки конфлікту між батьками і дітьми: за повістю І. Нечуя - Левицького "Кайдашева сім'я " // Все для вчителя. 2011. - №34 - 36 (грудень). - с.29 - 30
.Кобилянська О. Зібрання творів: у 2 т. - т.2. - К.: Дніпро, 1983. - 570 с.
.Кобилянська О. Слово зворушеного серця. Щоденники. Автобіографи. Листи. Статті та спогади. - К-. 1982.
.Літературознавчий словник - довідник/ За ред. .Р.Т. Гром'яка. - К.: Академія, 2007. - 752 с. (Nota bene)
.Леся Українка Малорусские писатели на Буковине // Леся Українка. Твори: У 2 т. - К., 1977. - Т.8. - 317 с.
.Нечуй-Левицький І. Повісті. / І. Нечуй-Левицький. - К.: Дніпро, 1987. - 350 с.
.Нечуй-Левицький І. Зібрання творів: у 2 т. - т.2. - К.: Наукова думка, 1985. - 564 с.
.Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. - К.: Либідь 1999. - 447 с.
.Панченко В. Неубієнна література. Дослідницькі етюди. К.: Твім інтер, 2007. - 436 с.
.Франко І. Ювілей Івана Левицького // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. - К., 1984. - Т.35. - 687 с.
.Франко І.Я. Зібрання творів: у 50 т. - т.41. - К.: Наукова думка, 1984. - 650 с.
.Чижевський Д. Історія української літератури. К.: Академія, 2003. - 567 с.