Особливості діяльності інвестиційних фондів та компаній в Україні

Особливості діяльності інвестиційних фондів та компаній в Україні

ВСТУП

Актуальність теми. Інвестиційні фонди є одним з найбільш потужних інвесторів, які здатні акумулювати значні обсяги капіталу спрямовувати їх у корпоративний сектор. Досвід розвинутих країн показує, що завдяки бурхливому розвиту, інвестиційні фонди стали найважливішим джерелом інвестиційних ресурсів для економіки багатьох країн. Сучасні тенденції глобалізації світових ринків створюють передумови для все більшого зростання ролі інвестиційних фондів у сучасному світі.

Діяльність зі спільного інвестування набуває все більшого поширення в Україні. Хоча й поки що рівень розвитку цієї складової вітчизняного фінансового ринку все ще є невисоким. Стримуючими факторами для цього є недостатній рівень фінансової освіти громадян, недовіра до інституту фінансового посередництва та несхильність значної частини потенційних інвесторів до ризику. За таких умов вільні фінансові кошти найчастіше спрямовуються в банківську систему, у вигляді депозитів. У той же час, саме інвестиційні фонди є не лише здоровою альтернативою депозитам або вкладенню коштів у нерухомість, золото тощо, а й потужним інструментом активізації інвестиційних процесів у країні. Крім того, розширення діяльності інститутів спільного інвестування (ІСІ) сприяє розвиткові вітчизняного фондового ринку, зростанню його ліквідності та оптимізації процесів обігу цінних паперів. У свою чергу, ефективність вкладення коштів у інвестиційні фонди є результатом здійснення управління активами таких фондів компаніями з управління активами.

Більш ніж півстолітнє функціонування іноземних інвестиційних фондів дозволило накопичувати достатній теоретичний та практичний досвід. Якому приділяли увагу у своїх працях такі іноземні вчені: Г. Ердман, Роберт В. Колб, Дж. Кейнс, Т. Мальтус, К. Маркс, П. Самуельсен, У. Шарп та інші. Серед українських та російських вчених істотний внесок у дослідження особливостей діяльності інвестиційних фондів зробили Гончаров В.М., Добров Г.М., Завлін П.Н., Пересада А.А., Пригожина А.І., Рогожина П.С., Черваньов Д.М., Яковлєва А.І. та інші.

Метою роботи є вивчення теоретичних засад діяльності інвестиційних фондів і компаній в Україні.

Відповідно до мети сформовано наступні завдання:

визначити сутність діяльності інвестиційних фондів і компаній в Україні та їх значення для формування ринку фінансових послуг;

провести аналіз класифікаційних ознак інвестиційних фондів та компаній;

навести історичні етапи становлення інвестиційних фондів та компаній;

оцінити діяльність інвестиційних фондів та компаній на ринку України;

здійснити аналіз механізму управління інвестиційнми фондами і компаніями;

вивчтити основні напрями державного регулювання діяльності інвестиційних фондів і компаній в Україні;

проаналізувати стан охорони праці в галузі.

Об’єктом дослідження є інвестиційні фонди і компанії України.

Предметом дослідження є діяльність інвестиційних фондів і компаній України на ринку фінансових послуг.

В процесі дослідження автор керувався діалектичним методом пізнання, який сприяв вивченню економічних явищ у їх розвитку та взаємозалежності. Було використано також методи синергетичного підходу, принципи логіко-змістовного та економіко-статистичного дослідження, системного та порівняльного аналізу, графічні методи представлення результатів дослідження.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ФОНДІВ І КОМПАІЙ

.1 Сутність інвестиційних фондів і компаній та їх завдання у формуванні ринкової економіки

Функціонування ринкової економіки ґрунтується на функціонуванні тісно пов'язаних між собою ринків: матеріально-сировинних та енергетичних ресурсів, основних фондів, предметів споживання, трудових і фінансових ресурсів тощо. Створення та ефективне функціонування фінансового ринку є основою забезпечення впровадження ефективних перебудов економічної системи та її розвитку, оскільки саме через фінансові ринки здійснюється міжгалузевий, міжнародний перелив капіталів, дозволяючи оптимізувати динаміку суспільного відтворення. Розвиток економіки в цілому, ринку реальної продукції та послуг, фінансового ринку залежить від динаміки інвестиційної діяльності.

У свою чергу, досягнення необхідного рівня інвестицій можливе як за рахунок розвитку реального сектора економіки, так і за рахунок розвитку фінансових послуг, фінансового ринку та його складових. Фінансові інститути, з одного боку, здійснюють діяльність з посередницьких послуг щодо інвестиційних процесів. З іншого боку, фінансові інститути є основними учасниками ринку - інвесторами. Тому важливим є визначення поняття інвестицій та інвестиційних фондів, які між собою тісно взаємопов’язані.

Закон України «Про інвестиційну діяльність» визначає інвестиції як усі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької та іншої діяльності, внаслідок чого створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект. Такими цінностями можуть бути:

кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери;

рухоме та нерухоме майно (будівлі, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності);

майнові права, що випливають з авторських прав, досвіду та інтелектуальних цінностей;

права користування землею, водою, природними ресурсами;

сукупність технічних та економічних знань у формі документації, навичок, виробничого досвіду, необхідних для організації виробництва товарів та послуг, але не запатентованих (ноу-хау).

Саме поняття інвестиції походить з латинської мови (від лат. Investio - одягаю), що означає вкладення капіталу в галузі економіки як в самій країні так і за її межами.

Група авторів, яку очолює Мочерний [33], та російський вчений Азриліян [5, с. 207] визначають інвестиції як суму витрат, спрямованих на довгострокове вкладення капіталу в різні сфери та галузі народного господарства всередині країни та за її межами з метою привласнення прибутку.

Загородній [40, с. 192] визначає інвестиції як «грошові, майнові, інтелектуальні цінності, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту; капітальні вкладення в розвиток виробництва чи невиробничу сферу».

Борщ при визначенні терміна «інвестиції» звертає увагу на їх призначення в економічній системі: «під інвестиціями необхідно розуміти ті економічні ресурси, які спрямовуються на збільшення як реального капіталу суспільства, тобто на розширення чи модернізацію виробничого апарату, так і інвестиції в «людський капітал» [10, с. 47].

До основних фінансових інструментів інвестицій, на нашу думку, належать: грошові кошти, банківські вклади, акції та інші цінні папери тощо.

Виокремлюють також такі види та форми інвестицій [78,с. 11-13; 5, с. 207- 208; 40, с. 632-636]: автономні (не пов'язані зі зміною рівня доходу в короткотерміновому періоді), альтернативні (у твори мистецтва, марки тощо), бюджетні (вкладення бюджетних коштів), валові та чисті, довготермінові, іноземні, інтелектуальні, нефінансові (майнові права, ліцензії, «ноу-хау»), номінальні, портфельні, прямі, прямі іноземні, реальні, у виробничі та невиробничі активи, фінансові, в основний капітал, у людські ресурси, заплановані, індуційовані (викликані потребою суспільства в існуючій продукції) тощо.

В Україні перші інвестиційні фонди з’явились порівняно недавно - у 1994 році і стали важливим механізмом започаткування в Україні процесу масової приватизації, але для класичного спільного інвестування вони не були готові. У класичному вигляді, з точки зору їх природи та функцій, інвестиційні фонди почали створюватись в нашій країні у 2003 році, після прийняття у 2001 році Верховною Радою України Закону «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)».

Поняття інвестиційного фонду та інвестиційної компанії було визначено Положенням про інвестиційні фонди та компанії, яке було затверджено Указом Президента України від 19 лютого 1994 р. N 55/94 [83]. Так, згідно даного положення, інвестиційний фонд - це юридична особа, заснована у формі закритого акціонерного товариства, що здійснює виключну діяльність у галузі спільного інвестування.

Отже, є потреба у визначенні інституту спільного інвестування. Відповідно до Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15.03.2001 інститут спільного інвестування (далі - ІСІ) - корпоративний інвестиційний фонд або пайовий інвестиційний фонд, який провадить діяльність, пов'язану з об'єднанням (залученням) грошових коштів інвесторів з метою отримання прибутку від вкладення їх у цінні папери інших емітентів, корпоративні права та нерухомість.

Головною метою створення інститутів спільного інвестування є ефективне використання нагромаджень населення шляхом залучення їх до інвестиційної діяльності. Це сприяє мобілізації значних коштів для капіталовкладень в економіку, а також створює ілюзію, що кожен може стати власником акцій. Таким чином, інвестиційні компанії пропонують механізм, за допомогою якого індивідуальні інвестори об’єднуються, щоб мати переваги від великомасштабного інвестування. Інвестиційні компанії справляють суттєвий вплив на економіку, який виявляється у впливі на ринок цінних паперів. Інвестиційні компанії, вкладаючи кошти в акції, сприяють зростанню їхніх цін, у такий спосіб забезпечується ліквідність цінних паперів і фондового ринку. Значні переваги набувають інвестори, вкладаючи кошти в цінні папери інвестиційних фондів:

завдяки розміщенню вкладених коштів серед максимальної кількості галузей і компаній інвестиційні фонди досягають диверсифікації ризику вкладень;

на постійних засадах в інвестиційних фондах працюють професійні менеджери, тож індивідуальні вкладники позбавлені необхідності щодня стежити за рухом курсів і приймати поточні рішення;

у більшості країн діяльність інвестиційних фондів підлягає жорсткому нагляду з боку регулювальних органів; до того ж інвестиційні фонди створюють спеціальні системи управління ризиком, що забезпечує високий рівень захисту прав та інтересів інвесторів;

нині інвестиційні фонди пропонують деякі додаткові послуги клієнтам, зокрема автоматичне реінвестування дивідендів, зручні схеми вилучення вкладів, можливість обміну акцій одного фонду на акції іншого тощо.

Разом із тим у діяльності інвестиційних фондів закладено серйозний недолік. Він полягає у тому, що фонди можуть дестабілізувати ринок цінних паперів, особливо біржовий, якщо одночасно вдадуться до купівлі-продажу цінних паперів.

Загалом динаміка і масштаби ринку цінних паперів впливають на розвиток інститутів спільного інвестування - чим вище рівень розвитку ринку цінних паперів, тим вище рівень розвитку інвестиційних компаній. Тому найбільшого розмаху вони набули у промислово розвинених країнах (США, Канаді, Японії, Великій Британії, Німеччині).

Дамо визначення поняття «інвестиційна компанія».

Інвестиційні компанії (investment companies) - це тип фінансових посередників, які залучають кошти інвесторів шляхом випуску власних цінних паперів і розміщують їх у фінансові активи. Головна відмінність інвестиційних компаній від інших небанківських фінансово-кредитних інститутів полягає у розміщенні їхніх активів, зокрема майже 80 % активів інвестиційних компаній становлять цінні папери корпорацій та уряду.

Інвестиційні компанії дістали ширшого розвитку у США, ніж в інших країнах світу. Розміри їхніх активів перевищують половину всіх активів фондів решти країн світу. Чимало американських фахівців вважають, що взаємні фонди перетворилися на своєрідну альтернативу банківської системи країни.

Перші інвестиційні компанії виникли у Бельгії у 1822 р., у США вони з’явилися наприкінці ХІХ ст. Спочатку їх виникнення інвестиційні компанії були інвестиційними компаніями закритого типу. Після створення в США у 1913 р. ФРС (Федеральної резервної системи), яка виконувала функції центрального банку й впливала практично на всі інститути фінансової системи, почала розвиватися грошово-кредитна система країни, що послугувало передумовою швидкого розвитку ринку цінних паперів. У 1924 р. в Бостоні була створена перша інвестиційна компанія відкритого типу (взаємний фонд) в Америці, проте розвиткові цих установ завадила Велика депресія 1929-1933 р. Більшість компаній збанкрутіли на початку 1930-х років, і лише після прийняття Закону про цінні папери (1933 р.), Закону про фондову біржу (1934 р.) і Закону про інвестиційні компанії (1940 р.) з’явилося підґрунтя для відновлення довіри інвесторів до інститутів спільного інвестування.

Після Другої світової війни пожвавився інтерес до інвестицій в інвестиційні компанії. Пропонуючи професійне управління й диверсифікацію портфеля вкладень дрібним і середнім інвесторам, інвестиційні компанії відкритого типу змогли залучити значні кошти для інвестицій у фондовий ринок, що збільшувався. Зрештою від 1945 до 1965 р. вони зростали зі швидкістю 18 % на рік, сягнувши піку розвитку в 1960 р. [Портфельне інвестування]. На початку 1970-х років зростання відсоткових ставок зумовило стагнацію фондового ринку, а низка зловживань спричинила несприятливу громадську думку, що завдало значних фінансових і моральних втрат інвестиційним компаніям і ледь не дискредитувало ідею. З огляду на це Конгрес США у 1970 р. ухвалив поправки до Закону про інвестиційні компанії. Зростання інвестиційних потреб призвело до того, що інвестиційні консультанти запропонували низку нових фондів: фонди муніципальних облігацій, фонди грошового ринку, фонди державних цінних паперів, спеціалізовані фонди. Скасування законодавчих обмежень у 1980-х роках сприяло розширенню спектру вкладень, здійснюваних взаємними фондами. Це розширення стосувалося як типів акцій, так і варіантів інвестиційної політики. Якщо раніше інвестиційні компанії відкритого типу вкладали кошти переважно в акції американських компаній, то тепер вони здійснюють інвестиції в іноземні акції, американські та закордонні облігації, короткотермінові цінні папери з фіксованим доходом, опціони, ф’ючерси і нерухомість. У 1980 р. інвестори розмістили у взаємні фонди лише 135 млрд дол., натомість у середині 1990-х років - майже 2 трлн дол. [85].

Світовий досвід показує бурхливий розвиток інвестиційних фондів, які акумулюють грошові кошти мільйонів індивідуальних інвесторів та є одними з найважливіших інвестиційних ресурсів для економіки багатьох країн. Це підтверджують міжнародні статистичні дані. У таблиці наведено кількість взаємних інвестиційних фондів та їх активи за країнами у 2003 і 2009 рр [7].

Таблиця 1.1 - Кількість взаємних інвестиційних фондів та їх активи за країнами [7]

На жаль, Україна не входить до переліку країн, зазначених у таблиці.

Новітні тенденції розвитку інвестиційних фондів в умовах глобалізації стимулюють інвестиції в іноземні активи. Проте інвестиції в Україну стримує ряд факторів, серед яких: нестабільність ринків цінних паперів, різка зміна періодів стрімкого зростання дохідності значним зниженням курсу акцій, недостатній розвиток фінансової інфраструктури, політична й економічна нестабільність.

Унаслідок цього певний рівень ризику притаманний усім операціям на вітчизняному фондовому ринку. Також недосконалою є і правова база ведення операцій на фондових ринках, недостатньо розроблена система бухгалтерського обліку та розрахунків за угодами з цінними паперами.

Існують і позитивні фактори, які сприяють збільшенню іноземних інвестицій в Україну. У першу чергу, на це вливає той факт, що, за даними провідних аналітиків, темпи економічного зростання в країнах колишнього СРСР та в країнах, що розвиваються, будуть у два-три рази перевищувати темпи зростання у високорозвинутих країнах, що має забезпечити приріст капіталізації на цих ринках та збільшення дохідності за цінними паперами, що на них обертаються [7].

Попит на інвестиції в країнах, що розвиваються, величезний. У таких країнах проживає 86% населення, на їх частку припадає 22% світового виробництва та лише 3% світових капіталовкладень. У більшості таких країн масова приватизація державних підприємств шляхом випуску ваучерів, які можна обміняти на акції приватизаційних фондів, створила за дуже короткий термін досить великі пули акціонерів. У таких країнах інвестиційні фонди стали гарним засобом для акумуляції коштів населення, що властиво й Україні.

Проте існують суттєві відмінності між розвитком інвестиційних фондів у розвинених кранах та країнах, що розвиваються. Так, для перших притаманне є те, що розвиток інвестиційних фондів супроводжувався становленням фондових ринків, які підтримувались значною кількістю приватних інвесторів. Крім цього, звичайним явищем для інших є повна відсутність або дефіцит таких ощадних інститутів довгострокового типу, як компанії зі страхування життя, та пенсійних фондів, припливи грошових коштів яких підтримують фінансові ринки розвинутих країн. У таких країнах, як правило, незначна кількість середнього класу населення, що здатне купувати фінансові активи. У розвинутих же країнах велику роль у становленні ринків

відіграло багатство, отримане у спадок, у теперішніх економіках, що розвиваються, фактор спадку має значно менше значення [7].

У зв’язку зі значною роллю інвестиційних фондів у корпоративній сфері в Європейському Союзі була розроблена Директива Європейської Співдружності про регулювання інструментів колективного інвестування [31], яка ввела ряд критеріїв, яким має відповідати інвестиційний фонд, майже всі вони актуальні і для України: оприлюднення інформації про діяльність фонду; використання принципу диверсифікації ризиків при формуванні портфеля активів; основним об’єктом інвестування є цінні папери, що здійснюють обіг на організованому ринку; обмеження на склад і структуру позик; контроль з боку держави та суспільства [7].

1.2 Класифікація інвестиційних фондів та компаній

Інвестиційні фонди можна поділяти за різними класифікаційними ознаками. В Законі України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)», інститути спільного інвестування подіялють за формою організації, за типом та за видом (рис. 1.1.) [62].

Рис. 1.1 - Класифікація інвестиційних фондів [62]

За формою організації інвестиційні фонди поділяються на корпоративні та пайові.

Пайові інвестиційні фонди (ПІФ) - це активи, які належать інвесторам на правах спільної часткової власності, та перебувають в управлінні компанії з управління активами (КУА) і враховуються окремо від результатів її господарської діяльності.

Пайовий інвестиційний фонд:

не є юридичною особою, створюється компанією з управління активами шляхом продажу (розміщення) інвесторам випущених нею інвестиційних сертифікатів;

при підписанні договорів купівлі або продажу активів фонду КУА діє від свого імені;

КУА веде облік результатів діяльності фонду окремо від власної господарської діяльності та інших ІСІ;

мінімальний обсяг активів - 1 250 мінімальних заробітних плат, з 01.12.2006р. - 500 000 грн.

Корпоративні інвестиційні фонди (КІФ) - це ІСІ, які створюються у формі відкритого акціонерного товариства і проводять діяльність виключно зі спільного інвестування.

Корпоративний інвестиційний фонд:

юридична особа у формі відкритого акціонерного товариства (ВАТ);

статутний капітал фонду формується за рахунок грошових коштів, державних цінних паперів та цінних паперів інших емітентів, що допущені до торгів на фондовій біржі або торговельно-інформаційній системі та об’єктів нерухомості, збільшення статутного капіталу здійснюється виключно за рахунок грошових коштів;

не менше 70% середньорічної вартості активів повинно інвестуватись у цінні папери;

управління фондом (відповідно, його активами) здійснює КУА на підставі договору, органи управління фонду такі, як у ВАТ - загальні збори акціонерів та наглядова (спостережна) рада;

Інститут спільного інвестування залежно від порядку здійснення його діяльності тобто за типом може бути відкритого, інтервального та закритого типу.

ІСІ належить до відкритого типу, якщо він (або компанія з управління його активами) бере на себе зобов'язання здійснювати у будь-який час на вимогу інвесторів викуп цінних паперів, емітованих цим ІСІ (або компанією з управління його активами).

ІСІ належить до інтервального типу, якщо він (або компанія з управління його активами) бере на себе зобов'язання здійснювати на вимогу інвесторів викуп цінних паперів, емітованих цим ІСІ (або компанією з управління його активами) протягом обумовленого у проспекті емісії строку, але не рідше одного разу на рік.

ІСІ належить до закритого типу, якщо він (або компанія з управління його активами) не бере на себе зобов'язань щодо викупу цінних паперів, емітованих цим ІСІ (або компанією з управління його активами) до моменту його реорганізації або ліквідації.

ІСІ може бути строковим або безстроковим. Строковий ІСІ створюється на певний строк, встановлений у проспекті емісії, після закінчення якого зазначений ІСІ ліквідується або реорганізується. Безстроковий ІСІ створюється на невизначений строк.

ІСІ закритого типу може бути лише строковим.

ІСІ може бути диверсифікованого і недиверсифікованого виду. ІСІ вважається диверсифікованим, якщо він одночасно відповідає таким вимогам:

) кількість цінних паперів одного емітента в активах ІСІ не перевищує 10 відсотків загального обсягу їх емісії;

) сумарна вартість цінних паперів, що становлять активи ІСІ в кількості, більшій, ніж 5 відсотків загального обсягу їх емісії, на момент їх придбання не перевищує 40 відсотків вартості чистих активів ІСІ;

) не менш як 80 відсотків загальної вартості активів ІСІ становлять грошові кошти, ощадні сертифікати, облігації підприємств та облігації місцевих позик, державні цінні папери, а також цінні папери, що допущені до торгів на фондовій біржі або у торговельно-інформаційній системі.

ІСІ, які не мають усіх ознак диверсифікованого ІСІ, є недиверсифікованими.

У разі якщо недиверсифікований ІСІ закритого типу здійснює виключно приватне розміщення цінних паперів власного випуску та активи якого більш ніж на 50 відсотків складаються з корпоративних прав та цінних паперів, що не допущені до торгів на фондовій біржі або у торговельно-інформаційній системі, він вважається венчурним фондом. Учасниками венчурного фонду можуть бути тільки юридичні особи.

Дивіденди по цінних паперах ІСІ відкритого та інтервального типу не нараховуються і не сплачуються.

ІСІ відкритого та інтервального типу можуть бути тільки диверсифіковані ІСІ.

Існують ще венчурні інвестиційні фонди - це корпоративні або пайові недиверсифіковані інвестиційні фонди, активи яких більше, ніж на 50 % складаються з корпоративних прав і цінних паперів, які не котируються на фондових біржах, здійснюють виключно приватне розміщення емітованих ними цінних паперів і провадять досить ризиковану інвестиційну стратегію, зокрема, інвестиції у інноваційні проекти.

Фізичні особи не можуть бути учасникам венчурних КІФ та ПІФ, а також недиверсифікованих ПІФ.

Найбільш привабливими інституціональними інвесторами для фізичних осіб, які не схильні до значного ризику, є відкриті ІСІ, оскільки участь в даному фонді дозволяє в будь-який момент вийти з фонду, обмінявши цінні папери даного фонду на грошові кошти.

Причина зростаючої популярності ІСІ полягає в тому, що за їх допомогою індивідуальний інвестор може легше і з меншими витратами задовольнити свої потреби у досягненні росту капіталу та отриманні прибутку чи збереженні доходу.

Інвестиційні фонди відрізняються між собою. Кожний з них розрахований на свого інвестора. Існує декілька параметрів при виборі інвестором інвестиційного фонду - сума інвестування, інвестиційний горизонт час, на який інвестор згоден віддати свої гроші працювати), інвестиційна стратегія фонду та інвестиційний темперамент інвестора. Основне, що необхідно враховувати при виборі фонду, - співвідношення прийнятного ризику до очікуваної доходності.

Відповідно до інвестиційної стратегії інвестиційні фонди можуть бути ризикованими (фонди акцій), консервативними (фонди облігацій) і збалансованими (змішані за структурою активів) (рис.1. 2.) [62].

Рис. 1.2 - Види інвестиційних фондів за вибором інвестиційної стратегії [62]

За своєю природою фонди акцій найбільш ризиковані, але й потенційно найбільш доходні. На противагу їм фонди облігацій найменш ризиковані і, відповідно, найменш доходні. Як правило, доходність фондів облігацій ледь перевищує банківський депозит. У збалансованих фондах ризики врівноважені, а доходність перевищує доходність консервативних фондів.

Більш практичного значення здобула класифікація інвестиційних фондів за критерієм капіталізації компаній - об’єктів інвестування [5]. Так, основна частина взаємних фондів США спеціалізуються на інвестуванні в корпорації з високою, середньою або малою ринковою капіталізацією. Ринкова капіталізація розраховується шляхом множення ринкової ціни акції компанії на кількість таких акцій в обігу. Фонди «високої капіталізації» (Large Cap Funds) переважно інвестують у компанії, ринкова вартість яких перевищує 10 млрд дол. США. Така стратегія не завжди дає найвищі прибутки, проте становить основу для довгострокових вкладів більшості іноземних інвесторів. Метою фондів «середньої капіталізації» (Middle-Cap Funds) є інвестиції в компанії, ринкова вартість яких становить від 1 до 10 млрд дол. США. Акції компаній, які знаходяться внизу цього діапазону, зазвичай характеризуються вищим потенціалом до зростання та їх наявність у портфелі збільшує ліквідність фонду. Фонди «малої капіталізації» (Small-Cap funds) інвестують в акції компаній, з ринковою вартістю нижче ніж 1 млрд дол. США.

Також існують фонди «мікрокапіталізації» (Micro-Cap funds), які інвестують в акції компаній, ринкова вартість яких становить менше ніж 250 млн дол. США. В основному це акції новостворених компаній або компаній, що збираються виходити на нові для них ринки. При такій низькій капіталізації ринкові зміни курсу акцій пов’язані з досить високим рівнем ризику, проте ці акції характеризуються значним потенціалом до зростання.

Що ж до класифікації інвестиційних компаній, то можна навести класифікацію запропоновану Актом 1940 р. про інвестиційні компанії. Отже, існує така класифікація інвестиційних компаній:

) об’єднані інвестиційні трасти;

) керівні інвестиційні компанії;

а) інвестиційні компанії закритого типу;

б) інвестиційні компанії відкритого типу.

Об’єднаний інвестиційний траст (пайовий інвестиційний траст, трастовий інвестиційний фонд) (unit investment trust) - це інвестиційна компанія, яка впродовж усього періоду свого існування володіє портфелем цінних паперів встановленого розміру і структури.

З метою створення об’єднаного інвестиційного трасту засновник (часто - брокерська фірма) - особа, яка вносить капітал для створення компанії, - купує певний пакет цінних паперів і передає їх довірчій особі (якою є банк). Після цього компанія випускає свої акції, відомі як сертифікати, що погашаються, які поширює серед інвесторів. Ці сертифікати забезпечують їхнім власникам право власності на цінні папери, що перебувають у довірчої особи (пропорційно їхній частці участі). Усі доходи, які отримує довірча особа за цінними паперами, а також номінальна вартість, згодом виплачуються власникам сертифікатів. Визначений під час створення компаній набір цінних паперів змінюється лише у виняткових випадках. Оскільки активне управління об’єднаним інвестиційним трастом відсутнє, щорічні комісійні засновника незначні (вони можуть становити 15 % річних вартості чистих активів) [85].

Більшість інвестиційних трастів володіє паперами з фіксованим рівнем дохідності і припиняє існування по завершенні терміну обігу цінних паперів. Термін існування трасту коливається від 6 місяців (для об’єднаних інвестиційних трастів, які оперують інструментами грошового ринку) до 20 років (для трастів, що працюють з облігаціями). Об’єднані інвестиційні трасти здебільшого спеціалізуються на певних видах паперів; у США переважають інвестиційні трасти облігацій.

Як правило, інвестор, який купує акції об’єднаного інвестиційного трасту, не має права тримати їх упродовж усього терміну існування трасту. У більшості випадків акції можна продати трасту за ціною, яка дорівнює вартості чистих активів. Оскільки об’єднані інвестиційні трасти не мають боргових зобов’язань, для розрахунку вартості чистих активів на акцію загальну вартість чистих активів ділять на кількість акцій в обігу. Визначивши вартість акції, довірена особа може продати один чи кілька паперів, щоб отримати кошти для викупу.

Подеколи вторинний ринок підтримується засновником трасту. Тоді інвестори можуть продати акції засновникові, а потім інші інвестори можуть купити ці акції. Зазвичай ціна продажу на вторинному ринку дорівнює вартості чистих активів паперів у портфелі плюс додаткові комісійні, які дорівнюють комісійним, що стягуються під час створення трасту.

Якщо об’єднані інвестиційні трасти не мають ради директорів і керівника портфелем, керівні інвестиційні компанії (managed investment companies) мають й те, й інше. Оскільки керівні інвестиційні компанії організовані у формі корпорацій або трасту, вони мають раду директорів або довірчих осіб, яких вибирають акціонери. Своєю чергою, рада укладає угоду з фірмою - керівною компанією - для управління активами інвестиційної компанії, за що остання сплачує комісійну винагороду, яка здебільшого залежить від загальної ринкової вартості активів.

Керівною компанією можуть виступати незалежні фірми, інвестиційні консультанти, дочірні фірми, створені брокерами, а також страхові компанії. Нерідко керівна компанія - це юридична особа, що засновує й управляє інвестиційною компанією. Керівна компанія може укладати угоди щодо управління з кількома інвестиційними компаніями, кожна з яких є окремою організацією зі своєю радою директорів або довірчими особами.

На відміну від об’єднаних інвестиційних трастів інвестиційні компанії закритого типу (closed-end investmen) (закриті фонди) не викуповують свої акції у будь-який момент часу за бажанням їхнього власника. Замість цього акції закритих фондів обертаються на біржах або позабіржовому ринку, тому інвестор, який бажає купити або продати акції закритих фондів, має надати замовлення своєму брокерові.

Більшість закритих фондів не обмежені у термінах існування. Дивіденди й відсотки, які отримує закритий фонд за цінними паперами свого портфеля, а також чистий прибуток від приросту капіталу розподіляється між акціонерами. Утім багато фондів дозволяють реінвестування таких виплат. Фонд у такому разі не розподіляє кошти серед своїх акціонерів, а передає їм додаткові акції за ціною, нижчою за вартість чистих активів або ринкову вартість на той момент.

Оскільки закритий фонд є корпорацією, він може випускати акції не лише у зв’язку з реінвестуванням виплат, а й шляхом публічного розповсюдження. Одначе таке трапляється зрідка, й переважно капіталізація фонду є «закритою». Крім того, збільшення капіталу фонду може відбуватися за рахунок випуску боргових купонних або безкупонних цінних паперів. Акт 1940 р. про інвестиційні компанії накладає певні обмеження на випуск боргових зобов’язань інвестиційними компаніями.

Курси акцій інвестиційних компаній закритого типу залежать від вартості чистих активів, а також від загального рівня попиту і пропозиції на ринку акцій. Тому фактично акції таких компаній продають із дисконтом або з премією до чистої вартості активів у розрахунку на одну акцію.

Інвестиційні компанії, які зобов’язані в будь-який момент викупати свої акції за ціною, що дорівнює або наближається до вартості їхніх чистих активів, називають інвестиційними компаніями відкритого типу (open-end investment company). Переважна частина таких компаній відома, як взаємні фонди (mutual fund).

В інвестиційних компаній відкритого типу інвестори купують акції безпосередньо у взаємного фонду і йому ж продають їх. Якщо інвестор намагається купити акції у фонду відкритого типу, фонд здійснює випуск своїх цінних паперів. Кількість акцій, які може випустити взаємний фонд, необмежена, єдине обмеження випуску - обсяг попиту з боку інвесторів. Усі взаємні фонди забезпечують свої цінні папери і викуповують їх, щойно інвестор вирішує їх продати.

Як угоди купівлі, так і угоди продажу акцій взаємних фондів укладають за курсом, розрахованим на основі поточної вартості всіх цінних паперів, що перебувають у портфелі фонду. Одиницею відліку є так звана вартість чистих активів фонду (net asset value, NAV). Її обчислюють щонайменше раз на день, і вона слугує показником розрахункової вартості взаємного фонду. Вартість чистих активів на одну акцію обчислюють як суму ринкових курсів усіх цінних паперів у портфелі фонду мінус усі зобов’язання, поділену на кількість випущених фондом акцій.

Взаємні фонди використовують два способи продажу своїх акцій - безпосередньо на ринку і за допомогою посередників. За безпосереднього продажу на ринку взаємні фонди продають акції інвесторам без участі посередницьких організацій. У такому разі компанії відкритого типу, відомі під назвою «фонди без навантаження», продають свої акції за ціною, що дорівнює вартості чистих активів. Інший спосіб продажу акцій передбачає звернення до посередників, яким платять комісійні на підставі кількості проданих акцій. До таких посередників належать брокери, фінансові агенти та керівники страхових компаній. Компанії відкритого типу, які вдаються до цього способу розміщення акцій, називають «фондами з навантаженням», бо оплата комісійних є «навантаженням» на вартість чистих активів.

Взаємні фонди, як уже зазначалося, з’явилися пізніше за закриті інвестиційні компанії, але швидко набули популярності, позаяк гарантували, що інвестори завжди зможуть погасити свої акції за ціною чистої поточної вартості. Натомість, інвестиційні фонди закритого типу не гарантували зворотного викупу, а ринкові ціни на акції таких фондів могли суттєво відхилятися від значень чичтсої приведеної вартості.

Останнім часом дуже поширилися взаємні фонди грошового ринку (Money Market Mutual Funds). Перший грошовий фонд був заснований у листопаді 1972 р. з активами всього 100 000 дол. Фонди грошового ринку збирають капітали груп інвесторів і використовують їх з метою придбання короткотермінових фінансових інструментів грошового ринку, якими є сертифікати банків, короткотермінові зобов’язання Казначейства США тощо. Фонди розвивалися напрочуд активно, зростання їх сягло максимуму 1982 р., однак потім загальмувалося через появу депозитних рахунків грошового ринку і позикозбережувальних асоціацій. Проте на початку 1989 р. у цій галузі налічувалося 467 грошових фондів, які в сукупності розпоряджалися активами на суму понад 315 млрд дол. [85].

На сучасному етапі існує кілька видів фондів грошового ринку [85]: фонди грошового ринку загального призначення, які працюють із будь-якими фінансовими інструментами грошового ринку, що можуть приносити високий короткотерміновий дохід;

фонди грошового ринку короткотермінових державних зобов’язань, створених відповідно до вимог інвесторів щодо надійного розміщення капіталу. Усі їхні кошти спрямовані на придбання короткотермінових зобов’язань Казначейства США та інших цінних паперів американського уряду і його агентів;

фонди грошового ринку, зорієнтовані на цінні папери, захищені від податків: вони працюють із найкороткотерміновішими (від 30 до 90 діб) муніципальними цінними паперами, дохід за якими не оподатковується.

Кожен інвестиційний фонд має конкретну інвестиційну мету. Зазвичай це приріст вартості активів, поточний дохід, неоподаткований дохід, збереження капіталу чи будь-які комбінації цього. За вимогами Комісії із цінних паперів і бірж фонди мають декларувати свою мету, до того ж кожен з них зобов’язаний робити все можливе, щоб його політика втілювалася в життя й мету було досягнуто [85].

У табл. 1.2 наведено найважливіші типи фондів, визначені інвестиційною політикою.

Таблиця 1.2 - Види інвестиційних фондів

Інвестиційні компанії здійснюють інвестиції у різні сфери економіки. Історично першою формою вкладень були великі пакети акцій залізничних компаній. У повоєнні роки збільшилися вкладення в обробну промисловість. Інвестиційні компанії поширюють свої інвестиції на нові корпорації та на ті потужні корпорації, які за їх допомоги можуть мобілізувати значний акціонерний капітал. Інвестиційні фонди також є основним джерелом фінансування для підтримки і розширення регіональної інфраструктури шляхом вкладення в цінні папери штатів і місцевих органів влади. Втім, підґрунтя вкладень інвестиційних компаній становлять прості акції. Нині інвестиційним компаніям належать акції нафтових компаній, автомобільних, електронних, хімічних, електротехнічних корпорацій, значні вкладення здійснюються в текстильну, літакобудівну галузі, компанії будівельних матеріалів і обладнання.

Володіння великими пакетами акцій корпорацій підсилює вплив інвестиційних компаній; подеколи вони справляють прямий вплив на діяльність корпорацій (консультації стосовно політики корпорацій, злиття, фінансування, виплати дивідендів тощо). Вкладаючи значні грошові кошти в прості акції, інвестиційні компанії практично перетворюються на холдинг стосовно окремих корпорацій. Як уже зазначалося, вкладення інвестиційних компаній не обмежуються національними кордонами, вони здійснюють інвестиції в іноземні корпорації. Крім того існують багатонаціональні компанії, створені за участі інвестиційних компаній різних країн, унаслідок чого виникають зустрічні перехресні потоки інвестицій. Таким чином, багатонаціональні інвестиційні компанії відіграють суттєву роль у контролі над економікою своєї та інших країн.

1.3 Історичні етапи створення інвестиційних фондів

Існує три версії початку діяльності інвестиційних фондів. За однією з них історія спільного інвестування почалася зі створення американського пайового фонду Massachusetts Investory Trust в1924 р., але є відомості і про більш ранні утворення даних інститутів.

Так в 1882 р. згідно наказу короля Нідерландів був створений подібний фонд, а ще раніше в 1774 р. датський комерсант Едріан Ван Кетвіч вирішив об'єднати малі капітали для збільшення ефективності вкладень і організував фонд Eendragt Maakt Magt, який скоріше за все і варто вважати передвісником сучасних інвестиційних фондів.

До 1928 р фонди переважно вкладали кошти безпосередньо в бізнес-проекти і торгівлю, і лише пізніше стали інвестувати придбання акцій і облігацій. У 1822 р. у Бельгії була заснована перша інвестиційна компанія з метою надання кредитів іншим державам.

А у другій половині ХІХ ст. інвестиційні фонди у формі трастів почали інтенсивно розвиватись у Великобританії. Перший в історії колективний інвестиційний траст Foreign&Colonial почав працювати у Великобританії у 1868 р. та був створений з тією самою метою, що й сучасні нвестиційні фонди - його засновницькі документи пропонували “інвестору з малими обсягом вільних коштів ті самі переваги мінімізації ризику, якими користується і великий капіталіст, шляхом розподілу вкладів серед цілого ряду інвестицій” [85, с. 8]. Привабливість такого інструмента мобілізації грошових коштів була настільки великою, що цей фонд здійснює свою діяльність і досьогодні, і вартість активів інвестиційного фонду Foreign&Colonial Investment Trust PLC становить більше ніж 2,6 млн фунтів стерлінгів.

У США перший інвестиційний взаємний фонд був створений в 1924 році і називався Massachusetts Investory Trust. Однак у той час взаємні фонди дуже важко здобували довіру інвесторів. Важким випробуванням для інвестиційних фондів стала світова криза 1929-1932 рр., коли велика кількість інвестиційних компаній збанкрутіли, а інвестори зазнали великих втрат. Аж до 50-х років індустрія взаємних фондів зростала дуже повільно. Не допомогло навіть ухвалення в США закону про інвестиції в 1940 р. і закону про трасти в 1939 р. Тільки в середині 50-х почався бурхливий зростання взаємних фондів. Якщо в 1951 р. вони управляли $ 57 млн. знаходилися на 22 тис. рахунків, то в 1960 р. на 179 тис. рахунків знаходилося вже $ 540 млн., а до 1963 року ці цифри збільшилися відповідно до $ 1 млрд. і 324 тис. рахунків.

Інтерес індивідуальних інвесторів до інвестиційних фондів відновився аж у кінці 70-х - на початку 80-х рр. ХХ ст., у період різкого обмеження державами (у першу чергу, у США) величини відсотка, який банки та інші інститути могли виплачувати за вкладами (не більше ніж 5% річних). Наприклад, якщо у 1980 р. у США в управлінні інвестиційних фондів перебувало 60 млрд дол. США, то вже через два роки активи лише взаємних фондів досягли 200 млрд дол. США [100]. Крім того, необхідно зазначити те, що в 1980 р. інвестиції у взаємні фонди здійснювали лише 6% американських сімей, а вже у середині 1990-х рр. - близько третини.

Більшість інвесторів звернули увагу на пайові фонди тільки в кінці 70-х - початку 80-х років минулого століття, коли відсотки, які банки пропонували своїм вкладникам, виявилися настільки низькі, що не покривали навіть поточних темпів інфляції. Втім, ті, чиї вклади перевищували $ 10000, могли забрати свої гроші з банків і вкласти їх у державні облігації, які тоді були більш прибуткові. У дрібних вкладників такої можливості не було. Альтернатива виникла разом з появою пайових інвестиційних фондів, орієнтованих на вкладення в іноземні валюти та іноземні валютні активи. У результаті сьогодні в США пайові інвестиційні фонди мають достатню кількість грошей, і саме вони переважають на американському ринку капіталів.

Американська федеральна і муніципальна влада часто звертається до фондів з метою продажу своїх облігацій та отримання фінансування довгострокових проектів. Через інвестиції в державні папери пайові інвестиційні фонди фінансують американський уряд. Інвестиційні фонди забезпечують приплив нового капіталу на ринок іпотечного житла. Нарешті, пайові фонди, що інвестують в корпоративні зобов'язання, допомагають знизити вартість запозичень для корпорацій. На сьогоднішній день кількість американських взаємних фондів перевищує 6 тисяч. Майже 40% американців є інвесторами таких фондів.

У Європі фонди відкритого типу з'явилися пізніше і зростають не такими швидкими темпами як у США, але досить стабільно. У Франції їх називають інвестиційними компаніями зі змінним капіталом. В даний час майже 25% французьких сімей вкладають свої гроші в акції різних взаємних фондів. У Великобританії перші інвестиційні трастові компанії були створені в середині 19-го століття. Це були, по суті, фонди закритого типу, які до цих пір є найбільш популярними в цій країні.

У західних країнах діяльність взаємних фондів підлягає найбільш жорсткому і суворому контролю. Як правило, цим займається окремий орган, у веденні якого знаходиться контроль за обігом цінних паперів. У США взаємні фонди контролюються Комісією з бірж і цінних паперів - Securities and Exchange Commission (SEC) на підставі закону 1933 року про цінних паперах. Цей орган, який добре відомий у всьому світі своїм драконівським ставленням до будь-яких порушень в області роботи бірж та обігу цінних паперів. SEC може навіть закрити компанію, якщо виявить, що вона порушила деякі правила емісії акцій або торгівлі на біржі. Взаємні фонди контролюються комісією як інвестиційні інститути, зобов'язані постійно інформувати своїх вкладників, ретельно вести облік, точно враховувати вартість активів, проводити ретельний аналіз емітента до придбання цінних паперів і багато іншого. Останні роки Комісія має зі взаємними фондами проблеми, характерні для будь-якої контролюючої бюрократичної структури - їй не вистачає кадрів. У комісії працює 126 федеральних експертів, які повинні контролювати 3800 портфелів цінних паперів взаємних фондів. Інакше кажучи, більше 30 фондів на кожного експерта. У зв'язку з цим у Комісії було прийнято рішення, що вони зосереджують контроль на 100 найбільших фондах, тим самим, тримаючи в полі зору приблизно 90% активів всіх фондів. Інші фонди перевіряються періодично.

Як це не здасться дивним, але від жорсткого контролю виграють в першу чергу самі ж фонди. Більш того, їх керівники це чудово усвідомлюють і всіляко підтримують на політичному рівні сформовані обмеження і державно-громадський контроль. Причина цього полягає в тому, що робота взаємного фонду навіть при максимальній відкритості надзвичайно залежить від ступеня довіри інвесторів до фонду. Тому жорсткі заходи контролю є найменшим злом у порівнянні з можливістю проникнення в цей бізнес шахрая, який підірвав би довіру до всіх взаємним фондам на кілька років.

Можна привести приклад 70-х років, коли відбувся скандал у зв'язку з махінаціями управління однієї з найбільших комерційних компаній взаємними фондами в Північній Америці - Investor Overseas Services, який на декілька років призупинив цей бізнес в усьому світі.

Інвестиційна сфера економіки Німеччини дуже специфічна в порівнянні з іншими країнами. Це пов'язано з особливою роллю банків, яку вони в ній відіграють. Навіть ті інститути, які призначені для забезпечення інвестування за допомогою ринку цінних паперів, підпорядковуються тим же законодавством, що і банки.

Основою для функціонування інвестиційних фондів у Німеччині служить закон про інвестиційні компанії (KAGG), оскільки саме ці компанії керують інвестиційними фондами. За цим законом інвестиційні компанії є кредитними установами, і на них поширюються всі законодавчі норми, пов'язані з кредитним установам. Таким чином, керуюча компанія регулюється не тільки приписами KAGG, але і нормам «Закону про кредитні установи». Тому інвестиційні компанії підлягають контролю з боку Федерального відомства за наглядом кредитними установами. Ще однією важливою характеристикою німецьких інвестиційних фондів є специфіка їх депозитаріїв - структур, на які покладено відповідальне зберігання цінних паперів і контроль за керуючими компаніями фондів. Депозитаріями фондів можуть бути тільки банки.

Отже, як бачимо, історію взаємних фондів можна з упевненістю назвати історією вражаючого фінансового успіху нової інвестиційної концепції. А історія останніх 20 років, безсумнівно, є тріумфом даної інвестиційної концепції.

За останні майже 130 років у різних країнах світу багатьма правовими та фінансовими системами використовувались різноманітні структури колективного інвестування. Ще нещодавно кожна з країн використовувала свою, неповторну систему. Проте сьогодні в умовах глобалізації у більшості країн світу інвестори можуть переміщувати свої капітали з набагато меншими витратами, порівняно з досвідом минулого сторіччя, що призводить до уніфікації діяльності інвестиційних фондів різних країн. Так, інвестиційні фонди різних країн, незважаючи на багато розбіжностей, мають і схожі риси, на основі яких їх можна класифікувати за певними критеріями.

Отже, інвестиційні фонди - це інвестиційні інститути, які мають значні переваги в роботі порівняно з іншими інституціональними інвесторами на ринку фінансових послуг (банками, недержавними пенсійними фондами, страховими компаніями), а саме:

. Надзвичайно висока прозорість звітностей перед інвесторами (щоденно оголошується інформація про склад портфелю цінних паперів, його вартість, стан, обсяги чистих активів інвестиційного фонду та інші важливі показники діяльності фонду та КУА). Жодний інвестиційний інститут не надасть вкладнику такого переліку звітностей.

. Володіючи незначною сумою коштів, інвестор має право на професійне управління його портфелем на фондовому ринку. Це завдання повністю покладено на КУА, яка має відповідну ліцензію на професійне управління активами фонду. В КУА працюють дуже компетентні спеціалісти зі значним досвідом роботи в сфері інвестування, головною метою яких є максимізація прибутків для інвесторів.

. Інвестор має право на отримання певної частини всіх прибутків інвестиційного фонду. Припустимо, що ви поклали гроші на депозитний рахунок в банк. Ваш доход буде залежати від суми внеску та від відсоткової ставки. Хоча насправді банк може заробити на цих коштах набагато більший доход. Але ці доходи будуть власністю банку. Прибуток, отриманий фондом за кошти вкладників це прибуток вкладників (інвесторів) за мінусом витрат на обслуговування фонду та винагород КУА. Таким чином, доход інвесторів залежить від економічної ситуації у країні та від професіоналізму КУА.

. Інвестиційні фонди не платять податок на прибуток, а це в свою чергу, значно підвищує прибутковість вкладників. Оподаткуванню підлягає тільки отриманий доход фонду.

. Широкий вибір фінансових інструментів для інвестування (диверсифікація): акції, облігації, нерухомість тощо, що дозволяє знизити ризик інвесторів.

. Ефект масштабу дозволяє значною мірою знизити витрати.

. Кожний інвестиційний фонд має власну інвестиційну стратегію, яка відображається у Проспекті емісії цінних паперів. Після ознайомлення з цим документом перед акціонером вирисовується чітка картина про перспективи функціонування фонду та позиції стосовно питань прибутковості та супроводжувальних ризиків.

Функціонування інвестиційних фондів в Україні почалось недавно, але вже за перші роки роботи дані вітчизняні інститути демонструють високі фінансові результати, які перевищують на сьогодні доходи за всіма існуючими фінансовими інструментами.

Інвестиційний фонд також можна назвати специфічним акумулятором інвестиційних ресурсів фізичних та юридичних осіб, які спрямовуються на покупку нерухомості, банківських металів, цінних паперів та інших фінансових цінностей. Акумуляція активів дозволяє сформувати стратегічний інвестиційний портфель з максимальною доходністю при мінімізації ризиків.

РОЗДІЛ 2. ОЦІНКА ТА АНАЛІЗ ДІЯЛЬНОСТІ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ФОНДІВ ТА КОМПАНІЙ

.1 Оцінка діяльності інвестиційних фондів та компаній України

На відміну від провідних світових ринків, український фондовий ринок, а разом із ним й індустрія управління активами, у 2012 році переживали не найкращі часи. Напружений розвиток подій на міжнародних ринках, який хоч і мав загалом висхідний тренд, не сприяв поверненню вітчизняних індексів до зростання. Позитив після прийняття довгоочікуваного Закону «Про інститути спільного інвестування» знівелювало запровадження нового акцизного податку на операції з цінними паперами. І все це на тлі стагнації економіки, погіршення інвестиційного клімату, відсутності чітких і стабільних правил, дефіциту надійних фінансових інструментів, жорстких регуляторних норм, більш як 35% втрат вітчизняних фондових індексів.

Загальним трендом вітчизняної індустрії управління активами у 2012 році було продовження кількісного зростання - за рахунок нових учасників. Результативність же інвестицій, особливо у публічних інвестиційних фондах, була не надто привабливою.

Протягом 2012 року фондові ринки пережили ряд потрясінь як і у 2011 році однак тренд у розвунутих країнах і тих, що розвиваються, був вихідним.

Надзвичайно жвавим видався початок 2012 року і його кінець. Зростання деяких ринків за перший квартал практично дорівнював їхньому результату за весь рік. Серед причин цього - часткове погашення «пожежі» державних боргів Греції трійкою кредиторів (Єврокомісія, ЄЦБ, МВФ), переважно позитивні макро та корпоративні сигнали США.Водночас, спротив росту чинило уповільнення динаміки економіки Китаю, скорочення ВВП Великобританії та аналогічна загроза для єврозони і ЄС загалом. Ці чинники панували протягом другого кварталу 2012 року та ближче до середини року міжнародніі ринки капіалу синхронно просіли [1].

У другому півріччі 2012 року попит у інвесторів на розвинутих ринках змістився на корсить Європи та США, де індекси акцій рухалися більш впевнено вгору і досягли максимумів за 1,5-5 років. ЄЦБ затвердив та почав реалізовувати, а ФРС продовжила ноповнення економікою дешевою ліквідністю. Ці ринки випробовувалися лише періодичними корекціями в умовах несприятливх поточних макроіндикаторів, зниження окремих суверенних та корпоративних рейтингів у ЄС, загрози «фіскального обриву» у США [1].

Центральні банки Китаю та Японії також проводили безпрецеденту мяку монетарну політику, однак починаючи із третього кварталу 2012 року, азійські ринки рухалися стримано. Головними рушійними силами у цей час тут були уповільнення росту економіки Піднебесної, що тривало вже останні два попередні роки, і територіальний конфлікт з Японією. Однак, наприкінці 2012 року східні ринки повернулися у лідери зростання - як за рахунок активності у ЄС, так і завдяки курсу Японії на свідому девальвацію йєни і подолання дефляції шляхм масивних фінансових вливань у економіку [1].

За 2012 рік ключові фондові ринки показали зростання від +1,5% у Китаї до +29,1% у ФРН, а світовим лідером із приросту основного індексу на 59,2% стала Туреччина. Російські акції додали 5,2-10,5% відновивши менш ніж на половину після падіння 2011 року. Польський ключовий індекс зріс на 20,5%, але також не досяг показника кінця 2011 року [1].

Рис. 2.1 - Динаміка фондових індексі національних ринків у 2011-2012 рр. [1]

За 2011-2012 роки вітчизняні акції подешевшали майже втричі, опустишись до рівня середини 2009 року. Пожвавлення, в унісон зі світовими ринками, спостерігалося тільки у першому та третьому кварталі. При цьому на тлі тривалої політичної турбулентності в країні та несприятливого бізнес-середовища, стрімко впала активність інвесторів, особливо щодо акцій.так, обсяги торгів у сегменті фондового ринку Української біржі за рік скоротилася на 72,7% при зменшенні кількості угод на 42,9%, акціями - відповідно на 73,4% та 43,7%.

Динаміка ринку цінних паперів та економічна політика у фінансовій сфері безперечно відобразилася на індустрії інвестиційних фонлів. У ЄС фонди UCITS (Uundertakings for Collective Investment in Transferable Securities - підприємства зі спільного інвестування у цінні папери, що обертаються на регульованих ринках) у 2012 році отримали 201 млрд. євро чистого притоку ( після 97 млрд. євро відтоку у 2011 році), причому довгострокові фонди - 239 млрд. євро (- 64 млрд. євро рік тому), серед них фонди облігацій - 203 млрд. євро (-16 млрд євро у 2011 р.) І тільки фонди грошового ринку зазнали чистого відтоку 39 млрд.євро (-33 у 2011 році) через близької до нуля ставки на грошовому ринку внаслідок масштабного вливання ліквідності і рекордно низької ставки Європейського Центрального Банку. Рекордні залучення були зафіксовані у взаємних фондах, особливо США [1].

На відмінну від провідних ринків, де переважали оптимістичні настрої, і відповідно активізувався притік інвестицій у фонди, вітчизняні реалії у 2012 році суттєво тиснули на ринок спільного інвестування, тому в Україні ІСІ продовжували зазнавати втрат, повязанихіз залученням капіталу та результативністю інвестицій. У той же час, ринок продовжував зростати кількісно.

Динаміка кількості компаній з управління активами у 2012 році загалом, повторювала тенденції 2011 року, хоча процес виходу з бізнесу одних компаній управління активами та відкриття інших навіть активізувалися. Особливо помітно ринок управління активами розширювався за рахунок нових гравців наприкінці року - напередодні змін регуляторних умов їхньої діяльності. В цілому, кількість компаній з управління активами збільшувалася другий рік поспіль (+ 12 у 2012 році після +2 у 2011 році) і на 31.12.2012 року за даними Української Асоціації інвестиційного бізнесу становила 353 компаній [1].

Кількість зареєстрованих інститутів спільного інвестування зросла за рік із 1451 до 1544, тобто повільніше ніж у 2011 році (із 1226 у 2010 році). Врешті, концентрація діяльності з управління активами ІСІ продовжувала збільшуватися (рис. 2.1.) [1].

Чисельність інститутів спільного інвестування, що досягли нормативу мінімального обсягу активів, зросла із 1125 до 1222 (таблиця 2.1.). При цьому суттєво розширилися тільки сектори венчурних фондів (+49 або +52,6% корпоративних на +57 або +7,4% пайових), а також закритих не диверсифікованих ПІФ (+10 або +28,6% фондів). Натомість відкриті на інтервальні пайові ІСІ зазнали скорочення по (по -2 фонди). Найбільше звузився сектор закритих не диверсифікованих КІФ (- 18% або - 14,1%)[ 1].

Рис. 2.2 - Динаміка кількості компаній з управління активами та інститутів спільного інвестування у 2002 - 2012 рр. [1]

Таблиця 2.1 - Динаміка кількості ІСІ, що досягли нормативів у 2008-2012році у розрізі типів та видів фондів [1]

У розподілі компаній з управління активами за регіонами у 2012 році частка Києва та області, на відміну від 2011 року, скоротилася - із 70,7% до 70,0%, хоча кількість КУА знову зросла (+6, до 247). Децентралізація бізнесу полягала також і у збільшенні ваги решти регіонів, поза ТОП -5, що зросла із 9,4% до 10,2% (із 32-х до 36 -ти компаній). Серед інших регіонів-лідерів збільшилася кількість КУА та частка Харківської, Донецької та Одеської області (по 1 компанії) (рис. 2.3 та 2.4) [1].

Рис. 2.3 - Регіональний розподіл ІСІ за кількістю станом на 31.12.2012

Рис. 2.4 - Регіональний розподіл ІСІ за вартістю їхніх активів в управлінні станом на 31.12.2012 р. [1]

У розподілі ІСІ за кількістю фондів столичний регіон також дещо втратив позиції (із 70,4% до 70,2%), за активами в управлінні продовжував нарощувати свою вагу (із 73,4% до 74,4%).

У 2012 році сталий тренд зростання активів ринку ІСІ залишився незмінним. Загальна вартість активів ІСІ в управлінні зросла за рік із 126789,6 до 157201,1 млн. грн.

Темпи приросту активів ІСІ у 2012 році навіть підвищились передусім - за рахунок венчурних фондів на 24,8% (зі 116901,4 до 145912,3 млн.грн), однак і сектор інших закритих ІСІ присорив зростання нв 15,7% (рис. 2.5) [1].

Рис. 2.5 - Динаміка вартості активів венчурних та не венчурних ІСІ у 2012 р. [1]

Вартість чистих активів усіх ІСІ у 2012 році збільшилась із 112691,1 до 139260,6 млн.грн. (табл..2.2.). при цьому кількість фондів, що подавали звіти і потрапили у розрахунок збільшилась з 1036 до 1147, у тому числі - із 815 до 973. Венчурний сегмент, при зростанні його ВЧА на 25841,5 млн.грн..(+24,9%), збільшив вагу у сукупній ВЧА із 92,0% до 93% (рис.2.6).

Таблиця 2.2 - Динаміка вартості активів ІСІ у розрізі типів фондів у 2012 р., млн. грн. [1]

Рис. 2.6 - Розподіл ВЧА ІСІ за типами фондів на початок та кінець 2012

Тенденція перерозподілу ринку ІСІ (крім венчурних ) на користь закритих фондів у 2012 році продовжилася. Як і у попередньому періоді, ВЧА відкритих та інтервальних ІСІ різко скоротилася (на 29% та 14% відповідно), що в умовах присореного росту сектору закритих фондів відчутно скоротилася частка ринку найбільш ліквідних ІСІ - із 2,5% до 1,6% для відкритих та із 2,0% до 1,6% для інтервальних (рис. 2.7.) [1].

Рис. 2.7 - Динаміка розподілу ВЧА не венчурних ІСІ за типами фондів на початок та кінець 2012 р. [1]

Протягом усіх 12 місяців 2012 року тривав відтік капіталу з публічних ІСІ. Такого масштабного відтоку з відкритих ІСІ. Як у листопаді 2011 року, протягом 2012 не відбулося, однак низхідний тренд, що розпочався у липні-серпні минулого року, тримався весь 2012 рік (рис. 2.7.). урешті, він склав 81% зниження ВЧА відкритих фондів 2012 року [1].

Рис. 2.7 - Щомісячний чистий потік/відтік капіталу відкритих ІСІ у 2011-2012 рр. [1]

Це призвело до річного чистого відтоку, що зріс більше ніж удвічі порівняно із 2011 роком - із 24,5млн.грн до 54,0 млн.грн. (табл.. 2.2.) при цьому середня кількість фондів, за даними на кінець кожного місяця. Зросла із 36 до 39.

Таблиця 2.2 - Чистий притік/відтік капіталу відкритих ІСІ у 2012 році (за щоденними даними), тис. грн [1]

У квартальному розрізі відкриті фонди втрачали інвесторів 6 кварталів поспіль, протягом яких втрати досягли 108,5 млн.грн. (рис. 2.8.)

Рис. 2.8 - Чистий притік/відтік відкритих ІСІ у 2010-2011 рр. (наростаючим підсумком) [1]

Кошти ІСІ у 2012 році, як і раніше, здебільшого були зосередженні у цінних паперах (від 58,2% у закритих до 74,8% в інтервальних фондах) та інших активах (34,4% у закритих та 64,1% у венчурних фондах). Однак цього року вага фондових інструментів, в умовах складу на ринку зменшився в усіх секторах ІСІ, крім інтервальних, а найчастіше - у відкритих (рис. 2.9.).

Рис. 2.9

Серед видів цінних паперів за обсягом вкладень ІСІ (крім венчурних) лідерство зберігали акції. Прпри те, що у сектрі відкритих фондів їхня присутність скоротилася найбільше різко (на 32,7 млн.грн.), акції склали 21,8% (після 29,6% у 2011 році). В інтервальних ІСІ, де кошти в акціях стало на 3,7 млн.грн. менше, їхня частка зросла із 55,8% до 61,1%. Закриті фонди наростили вкладення в акції (+149,5 млн.грн), однак на тлі динаміки вкладень в інші папери та категорії активів частка акцій ІСІ в цілому впала. Венчурний сектор у 2012 році приділив найбільше уваги саме акціям (+4987,3 млн.грн.), тому їхня вага зросла.

Рис. 2.10 - Структура активів ІСІ за типами фондів 2011-2012 рр. [1]

Готівка та депозити у банках стали лідерами у відкритих ІСІ (30,5%), хоча сукупна вартість найліквідніших активів у цьому секторі зменшилася за рік на 16 млн. грн.. на 18,8 млн. грн.. менше стало грошей в інтервальних ІСІ, однак вони залишалися другою найбільшою статтей вкладень цих фондів (14,8%).

У всіх секторах ІСІ у 2012 році зрсла частка державних облігацій, яка склала від 0,04% венчурних до 18,2 % у відкритих фондах. Хоча в останніх активи ОВДП зменшилися (- 9,5 млн.грн.) [1].

Венчурний сектор найбільше наростив вкладення в інші активи (+ 20573,1 млн.грн.) внаслідок чого їхня вага у портфелях цих ІСІ розширився із 62,6: до 64,1%[1].

На відмінну від 2011 року у 2012 році першість в агрегованому портфелі цінних паперів ІСІ за вартістю інвестицій утримували акції, частка яких зросла із 36,8% до 41,5% через зміщення інвестиційних пріоритетів венчурних фондів. Так, хоча вкладення цих ІСІ у векселі знови зросли, їхня вага серед фінансових інструментів усіх фондів понизилася із 39,5% до 36,4%.

Таблиця 2.3 - Зведений портфель цінних паперів ІСІ за типами інструментів у 2011-2012 рр. [1]

У консолідованому портфелі не венчурних ІСІ у 2012 році акції зберегли лідерство, хоч і значно скоротили свою частку на відмінну від 2011 року (78,9 % до 73,7%).на другу ж позицію, завдяки закритим фондам вийшли векселі (із 8,9% до 11,9%), посунувши вниз корпоративні облігації (табл..2.4).

Таблиця 2.3 - Зведений портфель цінних паперів ІСІ крім венчурних за типами інструментів у 2011-2012 рр. [1]

Диверсифіковані ІСІ у 2012 році зберегли подібне до інших не венчурних фондів співвідношення у різні види цінних паперів, а отже, частка векселів у них помітно зросла і вивела ці папери на другу позицію за обсягом інвестицій із 4,9% до 12,3%. Акції, також завдяки закритим фондам, навіть зміцнили своє лідерство (із 79,8% до 80,6%) (табл. 2.4).

Таблиця 2.4 - Зведений портфель цінних паперів ІСІ за типами інструментів у 2011-2012 рр.

В мовах затяжного спаду на вітчизняному ринку, що у 2012 році присів на 35-39%, втрати українських ІСІ також тривали, однак були принаймні втричі меншими у порівнянні із провалом «блакитних фішок» та скоротилися порівняно із показником 2011 року (рис. 2.10) [1].

Значний відтік капіталу з відкритих ІСІ продовжував тиснути на дохідність фондів, що у 2012 році, як у 2011 році у середньому була нижчою серед типів ІСІ (-12,5% у 2011 р.). окремі фонди показали від -55,3% до +14,9%, що несуттєво відрізнялося від діапазону минулого року. Зростання вартості вкладень забезпечили від 9 із 40 фондів.

Інтервальні ІСІ понесли практично такі ж втрати - інвестиції у них подешевшали у середньому на 12,1% (після -18,7% у 2011 році). У закритих фондах середня доходність у 2012 році була на рівні -2,8%(після -8,3% рік у 2011 р.).

Рис. 2.11 - Середня доходність не венчурних ІСІ, індексів акцій та рівень інфляції у 2011-212 рр.

Доходність депозитів у золоті у 2012 році різко впала на тлі уповільнення росту ціни металу (+7,3%), а найбільший дохід принесли вклади у гривні (+21,3%), ставки за якими були вищими ніж у 2011 році, хоча у другому півріччі почали знижуватися.

Отже, у 2012 році диверсифіковані публічні ІСІ продовжували зазнавати збитків в умовах необхідної фази ринку цінних паперів. Причому найбільші втрати понесли не лише агресивні за стратегіями інвестування фонди, а й частина збалансованих та консервативних ІСІ.

Серед інвесторів ІСІ у 2012 році, найбільшими власниками вкладень залишалися юридичні особи-резеденти, хоча їхня частка скоротилася за рік із 81% до 80%, а у венчурних - із 82,5% до 80,8%. У інших секторах ІСІ присутність українських підприємств збільшилася і на 31.12.2012 склав 42,5% у відкритих до 69,9% у закритих не венчурних. У відкритих та інтервальних фондах це було пов’язано, головним чином, із виходом з них фізичних осіб, у закритих - зі зміною складу фондів, що потрапили у розрахунок, та з ростом вкладень цієї категорії інвесторів.

Рис. 2.12 - Вкладення в ІСІ за категоріями інвесторів у 2011 р. [1]

Тим не менше, у відкритих та інтервальних фондах фізичні особи-резеденти утримували найбільшу частку ВЧА - 46,4% та 44,6% відповідно (після 50,4% та 49,4% у 2011 році).

У венчурних фондах протягом 2012 року вага інвесторів - громадян України значно коливалася. Їхні сукупні вкладення у цих фондах різко скоротилися у 1-му кварталі, однак у 3-му почали зростати і, збільшилися за рік на 655,5 млн.грн., відновили свою частку до рівні кінця 2011 року (2,3 %).

Рис. 2.13 - Вкладення в ІСІ за категоріями інвесторів у 2011 р. [1]

Іноземними інвесторами станом на 31.12.2012 належало від 0,9% в інтервальних ІСІ до 11,2% у відкритих та 16,8% у венчурних, що були єдиним сектором ІСІ, де вага нерезидентів зросла. В цілому, іноземні юридичні та фізичні особи володіли 16,1% ВЧА ІСІ (після 14,8% у 2011 році).

Серед основних венчурних фондів, які фінансують українські проекти можна виділити фонд Євровенчерз Україна, який був заснований у 1999 році, на 90% фінансується ЄБРР, Westen NIS Enterprise Fund (WNISEF), інвестиції якого спрямовані в такі компанії, як концерн «АВК», Прокредит Банк, Міжнародний іпотечний банк, Слобожанська будівельна кераміка, Екопрод, Троянда, Швидко, Енеретичний Альянс та інші. Також можна виокремити венчурний фонд Adventures, який про інвестував такі проекти, як «Юнітрейд», «Мегаком», «Юніверсал Телеком», «Софт Прес», «Український технологічний бізнес - інкубатор»; Sigma Blazer - «Воля-Кабель», «Софтлайн», «Полтавська кондитерська фабрика», «Бердянський комбайновий завод», «Севастопольський морський завод»;Euroventures Ukraine Fnnd, серед профінансованих ними проектів зазначається «Фуршет» та Запорізький завод безалкогольних напоїв [36]

Функцію ж венчурних капіталістів виконують компанії з управління активами. За даними Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку в україні зареєстровані інвестиційні венчурні фонди, першими серед яких були: ТОВ «Венчурні інвестиційні проекти», зареєстрований пайовий венчурний фонд «Міжрегіональний венчурний фонд», ТОВ «Трайден Капітал Менеджмент» - пайовий венчурний фонд «Трайдент -Україна», ВАТ «Кінто» - пайовий інтервальний фонд «благоустрій» [36].

2.2 Механізм діяльності інвестиційних фондів та компаній

Проблема організації процесу формування та управління портфелем ІСІ набуває надзвичайно важливого значення з точки зору не лише досягнення позитивного фінансового результату від інвестування коштів, а й забезпечення дохідності діяльності інвестиційного фонду, вищої порівняно з іншими напрямками вкладення коштів.

Діяльність інвестиційних фондів, насамперед, спрямована на забезпечення зростання вартості коштів спільного інвестування та отримання дрібними інвесторами інвестиційного прибутку за рахунок ефективного розміщення активів компанією з управління активами інституту спільного інвестування. Тому підходи до формування інвестиційного портфелю тут є вихідним і ключовим фактором, що визначає ефективність діяльності ІСІ.

З огляду на це основна мета вдосконалення управління фінансовими активами полягає у забезпеченні умов зростання конкурентних переваг, вчасного виконання зобов'язань, а також поліпшення фінансового стану як власників ІСІ, так і його клієнтів. Саме тому для ІСІ - професійного учасника фінансового ринку - найважливішим є розширення його частки на ринку, посилення довіри клієнтів, зростання оборотів, підвищення рейтингових оцінок діяльності тощо [48, с. 71].

Інструментом досягнення вказаних цілей є формування такої структури розміщення активів, яка забезпечуватиме максимізацію дохідності інвестиційних вкладень та мінімізацію рівня ризику. Тобто інвестиційний менеджер, або компанія з управління активами приймає рішення про формування портфеля інвестицій на основі певних підходів, які мають узгоджуватися з нормативними вимогами.

Однак, варто зауважити, що формування інвестиційного портфеля є ключовим, але не першим етапом в межах інвестиційного процесу інституту спільного інвестування.

Інвестиційний процес включає цілу низку етапів, що здійснюються групою суб’єктів, на яких покладено реалізацію конкретних завдань. Тому вважаємо за доцільне більш детально зупинитися на особливостях здійснення цього процесу для інвестиційних фондів з розмежуванням ролі та функцій окремих суб’єктів.

Основними етапами інвестиційного процесу є:

) формулювання інвестиційної стратегії або мети діяльності фонду;

) визначення загальних вимог та обмежень щодо складу та структури активів фонду та узгодження їх із законодавчими нормативно-правовими актами;

) вибір типу інвестиційної політики;

) проведення аналізу потенційних об’єктів інвестування;

) прийняття рішення про структуру інвестиційного портфеля в розрізі класів активів (акції, облігації, грошові кошти та їх еквіваленти, нерухомість тощо);

) аналіз та вибір інвестиційно привабливих інструментів в межах кожного з класів активів - формування інвестиційного портфеля;

) перегляд інвестиційного портфеля;

) бенчмаркінг - зіставлення показників структури портфеля та дохідності інвестицій з «еталонним» портфелем;

) моніторинг ринкової ситуації та зміни вартості інвестиційного портфеля та окремих його складових;

) оцінка ефективності вкладень у фінансові інструменти.

Усі вищезгадані етапи лежать у площині відповідальності компанії з управління активами. Проте важливим моментом є виділення тих суб’єктів, які забезпечують реалізацію конкретних заходів. Зокрема,такими ключовими суб’єктами є інвестиційні керуючі, інвестиційні стратеги, макро- та галузеві аналітики, торгівці цінними паперами.

Для більшої наочності й уточнення взаємозв’язків розглянемо схему формування та управління портфелем інвестиційного фонду (рис.2.13).

Першим етапом в інвестиційному процесі виступає формулювання інвестиційної стратегії або мети діяльності фонду. Ці елементи знаходять своє відображення в інвестиційній декларації фонду та визначають загальну мету здійснення діяльності з управління активами з точки зору принципів проведення такої діяльності та задоволення вимог індивідуальних інвесторів. В українській практиці це може мати наступний вигляд [далі наводяться уривки з інвестиційних декларацій ПрАТ «КІНТО»]:

Рис. 2.14 - Механізм формування та управління портфелем інвестиційного фонду [77]

«Мета діяльності Фонду полягає в отриманні стабільного доходу, який за рівнем прибутковості значно перевищує рівень інфляції і не поступається банківським депозитам, але з істотним зменшенням ризику втрати вкладень, що досягається за рахунок інвестування коштів у різні класи активів» - ВДПІФ «КІНТО-Класичний».

«Мета діяльності Фонду полягає в максимальному зростанні капіталу шляхом середньострокових інвестицій в акції українських компаній, що мають потенціал росту вищий за середній по ринку» - ЗНКІФ «Синергія-4».

«Мета діяльності Фонду полягає в отриманні доходу, який суттєво перевищить рівень інфляції та девальвації національної валюти при середньостроковому інвестуванні. Кошти інвесторів будуть інвестуватися переважно в акції українських компаній, що мають потенціал росту вищий за середній по ринку» - ВДПІФ «КІНТО-Еквіті».

«Мета діяльності Фонду полягає в мінімізації ризику при отриманні цільової середньорічної доходності на рівні двох депозитних ставок провідних банків завдяки використанню всіх наявних на ринку України інвестиційних можливостей - інвестування в акції, державні, муніципальні та корпоративні облігації, банківські метали, корпоративні права, нерухомість» - ЗНПІФ «КІНТО-Весна».

«Мета діяльності Фонду полягає в отриманні доходності, максимально наближеної до доходності Індексу українських акцій Української біржі (без врахування витрат Фонду), як у періоди зростання, так і у періоди падіння індексу. Відповідно до традиційної класифікації, Фонд може бути класифікований як «індексний фонд» - ЗНПІФ «Індекс Української біржі».

На цьому етапі основним суб’єктом виступає інвестиційний керуючий або управляючий фондом.

Наступним етапом є визначення загальних вимог та обмежень щодо складу та структури активів фонду. Ця інформація також, як правило, фіксується в інвестиційній декларації фонду та визначає види фінансових інструментів, з яких складатиметься інвестиційний портфель та обмеження щодо часток цих фінансових інструментів. Важливим моментом тут є узгодження вказаних обмежень із вимогами чинних нормативно-правових актів щодо складу і структури активів інвестиційних фондів відповідних типів та видів.

Комплексно з попереднім етапом здійснюється вибір типу інвестиційної політики. Тут існують різні підходи до класифікації інвестиційної політики. Зокрема, Зимовець В.В. та Зубик С.П. виділяють такі форми (типи) інвестиційної політики за різними класифікаційними ознаками [77]:

Залежно від ступеня ризику:

консервативна інвестиційна політика полягає у виборі надійніших об’єктів інвестування (акцій та облігацій відомих і стабільних компаній, боргових цінних паперів урядів держав з високим кредитним рейтингом). Характерною ознакою такої інвестиційної політики є низькі ризики інвестування і, відповідно, невисока але передбачувана дохідність;

агресивна інвестиційна політика характеризується вибором високо ризикованих об’єктів інвестування (акцій та облігацій маловідомих перспективних компаній, боргових цінних паперів урядів держав з невисоким кредитним рейтингом) і, відповідно, вищою дохідністю, яка прогнозується з низькою вірогідністю(паралельно з можливістю отримати вищі доходи існує значний ризик втрати вкладених коштів узагалі);

помірна інвестиційна політика.

Залежно від терміну виплати доходу:

політика максимізації капіталу інвесторів;

політика максимізації поточного доходу інвесторів.

Залежно від джерел отримання доходу (від структури активів):

базується на придбанні акцій;

базується на придбанні облігацій;

базується на придбанні інструментів грошового ринку [46, с.127-129].

Варто зауважити, що в українській практиці немає чітко визначених підходів до класифікації інвестиційної політики, однак поширеним є використання таких типів, як агресивна, збалансована та консервативна політика.

Відповідальність за здійснення цих перших трьох етапів інвестиційного процесу для інвестиційних фондів лежить на інвестиційних керуючих або управляючих фондами. Це є ті етапи, реалізація яких передбачається при створенні фонду. В межах цих етапів визначаються основні принципи діяльності фонду в майбутньому, які закріплюються в проспекті емісії, зокрема в інвестиційній декларації.

Наступним етапом реалізації інвестиційного процесу є проведення аналізу потенційних об’єктів інвестування. За цей блок завдань відповідають інвестиційні стратеги та макроаналітики. Зокрема, вони оцінюють стан складових фінансових ринків, розробляючи рекомендації щодо надання переваги при інвестуванні тим чи іншим видам фінансових інструментів (наприклад, державні облігації та інструменти грошового ринку в періоди спаду фондового ринку, або найбільш ліквідні акції в період пожвавлення фондового ринку, або цінні папери «другого ешелону» в періоди тривалого зростання фондових ринків), або цінним паперам тих чи інших галузей (наприклад, акції металургійних компаній в періоди зростання цін на метал, або енергетичні компанії напередодні проведення приватизації компаній галузі).

На основі цієї інформації інвестиційні керуючі приймають рішення про структуру інвестиційного портфеля в розрізі класів активів.

Вибір класів активів та їх відносної ваги має істотний вплив на очікуваний результат. У тривалій перспективі політика вибору класів та їх відносної довгострокової ваги у портфелі зазвичай більшою мірою впливає на ефективність інвестицій, ніж перерозподіл коштів між активами [48, с. 72]. Тому саме цей етап є одним з найбільш відповідальних з точку зору формування цілісної стратегії управління інвестиційним портфелем фонду.

Наступним етапом є аналіз та вибір інвестиційно привабливих інструментів в межах кожного з класів активів. Ця функція покладається, насамперед, на галузевих аналітиків, які здійснюють відбір кращих цінних паперів в межах відповідних секторів (металургія, видобувна галузь, машинобудування, енергетика, фінансовий сектор тощо) з метою отримання максимального прибутку. На основі проведеного аналізу аналітики надають рекомендації щодо операцій з цінними паперами з їхнього покриття: придбавати, тримати, продавати. Як правило, рекомендації готуються у вигляді інвестиційних звітів, які розглядаються та обговорюються на інвестиційних комітетах.

До складу інвестиційного комітету включаються інвестиційні керуючі, інвестиційні стратеги, макроаналітики, галузеві аналітики та торгівці цінними паперами. Рекомендації аналітиків є вихідною інформацією, що використовується управляючими фондами для прийняття рішень щодо формування або зміни структури інвестиційного портфеля. Присутність торгівців цінними паперами на інвестиційних комітетах є доцільною з огляду на необхідність оцінки реальної можливості реалізації рекомендацій аналітиків. Насамперед, мова йде про доступність тих чи інших цінних паперів на ринку (проблеми ліквідності, що особливо актуально на вітчизняному фондовому ринку), адекватність цінових рівнів, рівень зацікавленості інших учасників ринку до аналізованих цінних паперів. Тому даний етап передбачає участь найширшого кола суб’єктів інвестиційного процесу в компанії з управління активами інвестиційного фонду - від галузевих аналітиків, до управляючих фондами, включаючи торгівців цінними паперами.

На основі рекомендацій аналітиків інвестиційні керуючі спільно з інвестиційними стратегами приймають рішення про формування інвестиційного портфеля шляхом наповнення його цінними паперами, що були рекомендовані аналітиками.

Надалі на постійній основі проводиться цілий комплекс заходів, що дозволяє як оцінювати ефективність попередніх інвестиційних рішень, так і переглядати інвестиційну тактику задля забезпечення реалізації цілей, визначених в інвестиційній декларації. До таких заходів можна віднести:

Моніторинг змін ринкової ситуації (макрорівень). Ці заходи дозволяють ідентифікувати нові тенденції розвитку економічної системи, або загрози, що можуть обмежувати можливості отримання позитивних результатів від вкладення коштів у ті чи інші напрямки. Аналіз зовнішніх факторів створює можливості для зміни інвестиційної тактики: зміщення акцентів в бік інших класів активів (акції, облігації, нерухомість тощо), або в бік конкретних секторів економіки (в межах одного чи кількох класів активів). У результаті виявлення вказаних змін ринкової ситуації відбувається автоматичне повернення до 4 етапу інвестиційного процесу.

Бенчмаркінг - зіставлення показників структури портфеля та дохідності інвестицій з «еталонним» портфелем. Оцінка ефективності діяльності будь-якого фонду здійснюється шляхом порівняння показників дохідності та структури активів з «еталоном». Найчастіше в якості такого «еталону» може виступати фондовий індекс (загальний, галузевий тощо), рідше це може бути фонд-аналог в управлінні іншої компанії. Для деяких видів фондів «еталоном» виступає рівень інфляції, дохідність за депозитами або дохідність деяких металів (найчастіше - золото). Відповідно, виявлення суттєвої різниці в показниках дохідності може слугувати сигналом до зміни структури інвестиційного портфеля в розрізі класів активів.

Моніторинг зміни вартості окремих активів у портфелі, який здійснюється в комплексі з оцінкою ефективності вкладень у фінансові інструменти. Випереджаючі темпи росту вартості окремих активів протягом короткого проміжку часу часто можуть свідчити про «перегрів» даного активу та ризик подальшого зниження його вартості або, принаймні, гіршої динаміки в майбутні періоди. Це є сигналом до зменшення частки інвестицій у даний вид активу або навіть взагалі виведення його із портфелю. І навпаки, відставання динаміки вартості певного активу від його аналогів може свідчити про можливість реалізації потенціалу зростання вже протягом найближчого періоду. У такій ситуації доцільним є збільшення частки інвестицій в даний актив. Крім того, подібний аналіз дозволяє здійснювати оцінку ефективності вкладень у ті чи інші активи з метою виявлення «кращих» та «гірших» активів у своїх класах, з’ясування особливостей динаміки їх вартості в різні періоди часу (залежно від ринкової ситуації, фази економічного циклу тощо).

На кожному з цих етапів інвестиційний керуючий має контролювати виконання законодавчих вимог щодо структури активів інституту спільного інвестування та відповідність обмеженням, встановленим регламентом ІСІ та проспектом емісії інвестиційних сертифікатів пайового інвестиційного фонду та акцій корпоративного інвестиційного фонду.

Основними перевагами ІСІ, з точки зору інвесторів, є потенційно висока дохідність, порівняно з традиційними способами збереження та примноження капіталу, та менші витрати часу на управління інвестиціями. Об’єднання коштів багатьох окремих інвесторів дозволяє ІСІ виходити на фондовий ринок та користуватись перевагами великих інституційних інвесторів. Серед інших переваг - диверсифікація інвестицій, відсутність мінімального терміну інвестицій (у випадку вкладання коштів у відкриті інвестиційні фонди) та можливість досить оперативно вилучити вкладені кошти у випадку необхідності [77].

Інструментами їх діяльності є акції та інвестиційні сертифікати які мають номінальну вартість. Кількість цінних паперів фонду, що належать одному учаснику, не обмежується. Власники акцій та інвестиційних сертифікатів несуть ризики, пов'язані із зміною ринкової вартості активів фонду.

Зазначимо, що цінні папери інвестиційних фондів володіють наступними характеристиками:

• для відкритих інвестиційних фондів такі цінні папери не підлягають вільному обігу на вторинному ринку цінних паперів (організованому чи неорганізованому). Дивіденди за такими цінними паперами не нараховуються і не сплачуються;

• для інтервальних інвестиційних фондів - їх вільно цінні папери обертаються на вторинному ринку цінних паперів лише у періоди „закритого” стану фондів, що їх емітували. Дивіденди за такими цінними паперами не нараховуються і не сплачуються;

• для закритих інвестиційних фондів - цінні папери вільно обертаються на вторинному ринку цінних паперів. Дивіденди за такими цінними паперами нараховуються, якщо це передбачено Проспектом емісії [77].

Як вже зазначалося, напрямки вкладення (інвестування) коштів інвесторів ІСІ (корпоративного або пайового інвестиційного фонду), значною мірою залежать від виду та типу фонду. Відповідно до Закону України „Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)”, ІСІ відкритого та інтервального типу можуть бути лише диверсифікованого виду. Згідно із Законом фізичні особи не можуть бути учасниками пайових недиверсифікованих та венчурних ІСІ, інвестиції яких можуть бути надмірно ризиковими.

Для кожного типу і виду інвестиційних фондів визначено, в які активи, і в яких пропорціях можуть бути вкладені кошти інвесторів, а які заборонені для інвестування. Ці особливості закріплені в Положенні ДКЦПФР фондового ринку про склад і структуру активів інвестиційних фондів (Рішення ДКЦПФР №12 від 11.01.2002) [77].

Активами інституту спільного інвестування можуть бути такі інструменти:

• акції та облігації українських емітентів;

• акції та облігації іноземних емітентів, у т.ч. облігації інших держав;

• облігації внутрішньої державної позики;

• облігації органів місцевого самоврядування;

• дорогоцінні банківські метали;

• грошові кошти на депозитних рахунках у банках та у депозитних сертифікатах банків;

• об'єкти нерухомості;

• корпоративні права і інших, ніж цінні папери, формах (частки,паї).

Таким чином, узагальнюючи практику формування інвестиційної стратегії та особливості управління активами інститутів спільного інвестування в Україні, варто звернути увагу на необхідність систематизації інвестиційного процесу ІСІ та чіткого усвідомлення реалізації усіх його етапів. Серед таких етапів слід виділити: формулювання інвестиційної стратегії або мети діяльності фонду; визначення загальних вимог та обмежень щодо складу та структури активів фонду; вибір типу інвестиційної політики; проведення аналізу потенційних об’єктів інвестування; прийняття рішення про структуру інвестиційного портфеля в розрізі класів активів (особливо слід наголосити на важливості саме цього етапу); аналіз та вибір інвестиційно привабливих інструментів в межах кожного з класів активів. Ці всі етапи мають передувати власне формуванню інвестиційного портфеля. Подальший же перегляд інвестиційного портфеля має відбуватися на основні здійснення постійного комплексу оціночно-управлінських заходів, до яких слід включати моніторинг змін ринкової ситуації (макрорівень); бенчмаркінг; моніторинг зміни вартості окремих активів у портфелі та оцінка ефективності вкладень у фінансові інструменти. Також важливим моментом щодо реалізації такого процесу є розподіл повноважень та відповідальності між відповідними суб’єктами - інвестиційними керуючими (управляючими фондами), інвестиційними стратегами, макроаналітиками та галузевими аналітиками. Для забезпечення умов для прийняття найбільш адекватних, релевантних та ефективних рішень має створюватися так званий «інвестиційний комітет», що, окрім вищеназваних суб’єктів, має включати також торгівців цінними паперами для оцінки реальної можливості реалізації рекомендацій аналітиків (з урахуванням проблем ліквідності, що особливо актуально на вітчизняному фондовому ринку; адекватності цінових рівнів тощо).

інвестиційний фонд валютний регулювання

2.3 Аналіз основних напрямів державного регулювання діяльності інвестиційних фондів та компаній в Україні

Аналіз публікацій, законодавчої і нормативної бази засвідчив, що державне регулювання інвестиційних фондів та компаній є специфічним напрямом діяльності держави, що зумовлений потребами знаходження ефективних засобів державного впливу на розвиток інвестиційної діяльності в національній економіці. Зазначимо, що впродовж двадцяти двох років діяльності таких інституцій на фінансовому ринку, в Україні до тепер комплексно не розглядалися проблеми пов’язані із їх діяльністю, а заходи державного регулювання носили несистемний характер і були непідкріплені відповідними програмами і стратегіями розвитку.

Потрібно відзначити що модель діяльності інвестиційних фондів і компаній на сучасному фінансовому ринку не є оптимальною з точки дору самої структури ринку, так і з точки зору реалізації інвестиційного потенціалу таких інституцій щодо задоволення потреб економіки в інвестиційних ресурсах. Вона характеризується наявністю певних системних обмежень, структурних диспропорцій та проблем, що породжують необхідність розроблення відповідних заходів державного регулювання.

До основних системних обмежень та проблем, що значно стримують потенціал зростання ринку інститутів спільного інвестування в Україні, можна віднести такі: недосконалість законодавчої бази та механізмів державного регулювання; обмеженість заощаджень та низька мотиваційна зацікавленість громадян до участі в інвестиційних фондах; загальна незрілість та нерозвиненість фондового ринку України; наявність значних структурних диспропорцій самого ринку спільного інвестування в частині превалювання закритих венчурних інвестиційних фондів над відкритими та інтервальними публічними, зорієнтованими на залучення коштів індивідуальних інвесторів; слаборозвинена регіональна структура ринку спільного інвестування; низька інформаційна прозорість компаній з управління активами інвестиційних фондів; низька якість управління ризиками в компаніях з управління активами (далі - КУА); значна частка «неякісних» фінансових інструментів в активах ІСІ; обмежені можливості щодо створення нових різновидів фондів; низький рівень фінансової обізнаності громадян [96] та інші.

Державне регулювання у сфері спільного інвестування - це політико-економічний процес, що ґрунтується на реалізації відповідної державної політики як сукупності форм і методів державного впливу на ринок спільного інвестування з метою формування його оптимальної моделі, яка за допомогою прийнятих законодавчо-нормативних актів визначає засади формування та розвитку об’єктивних взаємовідносин, що складаються на цьому ринку. Державне регулювання ринку спільного інвестування виявляється також у встановленні законодавчих нормативів, правил, вимог та процедур діяльності суб’єктів ринку (ІСІ, КУА, інвестори, біржі, посередники, тощо) та їх взаємодії між собою в ринковому середовищі господарювання [67].

Прийняття законодавчо-нормативних актів формує важливий правовий механізм державного регулювання діяльності інститутів спільного інвестування, який зумовив власне їх появу та бурхливий розвиток. Хоча на даний момент ринок спільного інвестування в Україні є відносно далеким від досконалості, однак у сфері спільного інвестування були прийняті ключові законодавчі та нормативно-правові акти для його розвитку, зокрема: Указ Президента України «Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії» від 19 лютого 1994 р. № 55/94, закони України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15 березня 2001 р. № 2299-ІІІ «Про внесення змін до Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 18 грудня 2008 р. № 693-VI [43], численні нормативно-правові акти Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку у вигляді рішень про затвердження Положень щодо різноманітних аспектів діяльності ІСІ. Ці важливі ланки правового механізму спільного інвестування забезпечили правові та організаційні основи створення, діяльності, припинення та відповідальності суб’єктів спільного інвестування, особливості управління їх активами, встановили вимоги до складу, структури та зберігання активів, особливості емісії, розміщення, обігу, обліку та викупу цінних паперів інститутів спільного інвестування - інвестиційних сертифікатів пайових інвестиційних фондів (далі - ПІФ) та акцій корпоративних інвестиційних фондів (далі - КІФ), порядок і обсяг розкриття інформації про діяльність інститутів спільного інвестування тощо.

На нинішньому етапі розвитку ринку спільного інвестування його учасники очікують подальших суттєвих кроків держави щодо удосконалення законодавчої та нормативно-правової бази діяльності інститутів спільного інвестування. Незважаючи на значні успіхи у формуванні законодавчої бази, все ж таки вона потребує суттєвого подальшого удосконалення. До чинного законодавства доцільно внести низку змін та доповнень шляхом розробки та прийняття Верховною Радою України законопроекту «Про внесення змін до Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)».

Основною метою удосконалення правового механізму функціонування інститутів спільного інвестування, насамперед, має стати [44]:

удосконалення механізмів захисту прав інвесторів ІСІ;

зосередження всіх норм щодо порядку створення, функціонування та ліквідації корпоративних інвестиційних фондів, механізму здійснення корпоративного управління в таких фондах у Законі України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)»;

удосконалення питань створення, діяльності та ліквідації суб’єктів спільного інвестування, управління їх активами, вимог до складу та структури активів, розміщення та обігу цінних паперів інститутів спільного інвестування;

удосконалення нормативно-правових актів ДКЦПФР, розроблених на виконання положень основного Закону.

З метою забезпечення подальшого розвитку інститутів спільного інвестування та компаній з управління активами в проекті Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» слід передбачити [67]:

удосконалення вимог щодо звітності інститутів спільного інвестування та компаній з управління активами в частині введення електронного документообігу, електронного підпису, уніфікації вимог стосовно розкриття інформації, яка може вважатися інсайдерською;

запровадження механізмів гарантування вкладів фізичних осіб - учасників пайових інвестиційних фондів та акціонерів корпоративних інвестиційних фондів;

закріплення права надання компаніями з управління активами інвестиційних консультацій, зокрема запровадження інституту «інвестиційного радника» з визначеними у законі правами та відповідальністю;

запровадження нових та удосконалення існуючих механізмів і передумов зростання обсягів активів інститутів спільного інвестування;

удосконалення змісту та спеціальних умов інвестиційної діяльності венчурних фондів з метою реалізації пріоритетних інноваційно-інвестиційних проектів;

розробки та введення в дію регуляторних актів щодо порядку здійснення компаніями з управління активами управління інвестиційно-страховими фондами, страховими резервами, іпотечним покриттям;

удосконалення вимог щодо диверсифікації активів пайових та корпоративних інвестиційних фондів з використанням похідних цінних паперів, неемісійних цінних паперів та операцій РЕПО;

удосконалення нормативно-правових актів щодо унеможливлення протиправного використання інсайдерської інформації;

розробку законодавчих вимог стосовно протидії маніпулюванню вартістю цінних паперів інститутів спільного інвестування;

удосконалення процедури дій при створенні та ліквідації корпоративних чи пайових інвестиційних фондів;

розширення можливостей КУА зі створення спеціалізованих інвестиційних фондів (фондів грошового ринку, фондів державних цінних паперів, фондів облігацій, фондів акцій, індексних фондів, фондів банківських металів, фондів фондів);

встановлення вимог щодо іменної форми випуску цінних паперів ІСІ та існування цінних паперів ІСІ в бездокументарній формі;

встановлення вимог щодо здійснення оплати вартості цінних паперів ІСІ, в тому числі акцій корпоративного інвестиційного фонду при формуванні початкового статутного капіталу, виключно у грошовій формі;

удосконалення системи розкриття інформації про діяльність інститутів спільного інвестування.

Внесення зазначених змін до Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» повинно супроводжуватися суттєвим удосконаленням нормативно-правових актів Державної комісії з цінних паперів, зокрема щодо розробки, перегляду Положень Комісії та уніфікації вимог, які регулюють порядок, зміст і форми надання звітності інститутами спільного інвестування, особливості здійснення діяльності з управління активами інституційних інвесторів, склад та структуру активів інституту спільного інвестування тощо.

Окремого значення та ваги для розвитку ринку спільного інвестування набувають удосконалення законодавчих актів функціонування фондового ринку України. Так, зокрема, активізація інвестиційного потенціалу спільного інвестування неможлива без суттєвого удосконалення та розвитку механізмів функціонування фондового ринку [80]. У сфері розвитку фондового ринку України потребує удосконалення нормативна база з питань запровадження нових інструментів та нових видів професійної діяльності на фондовому ринку, зосередження торгівлі цінними паперами на фондових біржах, консолідації біржової системи, централізації депозитарної системи. Ринок потребує законодавчого врегулювання правил здійснення операції РЕПО та операцій маржинального кредитування.

Організаційний механізм державного регулювання діяльності інвестиційних фондів визначається виходячи із законодавчої бази щодо їх організаційної структури, механізму регламентування та регулювання діяльності з боку регуляторів, таких як Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку (далі - ДКЦПФР), Національний банк України, Державна податкова адміністрація, Національний депозитарій України та інших органів державної влади. Економічний механізм базується на загальному підході щодо процесу інвестування активів, який визначається методичними та практичними підходами до управління сформованим інвестиційним капіталом з метою досягнення певного економічного ефекту.

У поєднанні організаційно-економічний механізм державного регулювання діяльності інститутів спільного інвестування являє собою сукупність організаційних і економічних методів, засобів, інструментів та важелів регуляторного впливу держави у сфері спільного інвестування з метою стимулювання його розвитку, захисту прав інвесторів та зниження ризиків інвестування в ІСІ. Захист прав інвесторів та зниження ризиків інвестування в ІСІ забезпечується організаційною структурою системи управління інвестиційним фондом, яка побудована за принципом розмежування функцій управління, зберігання й обліку прав власності на цінні папери фонду між незалежними один від одного структурами - КУА, зберігачем і реєстратором (депозитарієм). Діяльність вищевказаних організацій, які обслуговують інвестиційні фонди, також ліцензується і регулюється Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку [67].

Діяльність КУА здійснюється із дотриманням законодавчо визначених вимог та обмежень, у режимі системного державного регулювання, нагляду і контролю. КУА може управляти інститутами спільного інвестування (пайовими та/або корпоративними інвестиційними фондами) тільки на підставі ліцензії на здійснення діяльності з управління активами ІСІ. КУА може поєднувати діяльність з управління активами ІСІ тільки з діяльністю з управління активами недержавних пенсійних фондів (далі - НПФ) та з адмініструванням НПФ (за наявності відповідної ліцензії).

Для зберігання грошових коштів та здійснення розрахунків за операціями, пов’язаними з управлінням інвестиційним фондом, відкривається окремий банківський рахунок, а для обліку прав на цінні папери, що перебувають в активах інвестиційного фонду, - окремий рахунок у цінних паперах у зберігача. Зберігач (як правило це банк) не має права розпоряджатися активами інвестиційного фонду - він забезпечує виконання операцій з активами ІСІ та контролює дотримання КУА, що управляє активами інвестиційного фонду, норм законодавства, регламенту та інвестиційної декларації інвестиційного фонду. У разі виявлення порушень з боку КУА зберігач зобов’язаний повідомити про це Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку. Крім того, здійснюється професійне управління активами, проводиться диверсифікація портфеля [67].

Наступною ланкою механізму захисту прав інвесторів є щорічна аудиторська перевірка бухгалтерського обліку і складання звітності щодо активів інвестиційних фондів, складу і структури активів ІСІ, якими управляє КУА. Завдяки такому механізму захисту кошти інвесторів захищаються від нецільового використання, а активи ІСІ - від проблем, пов’язаних із фінансовим становищем самої КУА. Навіть банкрутство КУА (як господарюючого суб’єкта) не є загрозою для активів ІСІ, оскільки активи інвестиційного фонду збанкрутілої КУА можуть бути передані в управління іншій КУА, і на активи такого ІСІ не поширюються вимоги та зобов’язання КУА.

Організаційним механізмом передбачений також контроль діяльності КУА з боку інвесторів. Такими органами контролю є Наглядова (Спостережна) рада ІСІ, а також, збори акціонерів (для корпоративного інвестиційного фонду). Наглядова рада формується з інвесторів, які придбали цінні папери ІСІ. До компетенції цих органів належать: підписання і розірвання договорів з КУА (затвердження договорів щодо активів ІСІ, сума яких перевищує встановлену в регламенті ІСІ мінімальну вартість, договорів з аудитором (аудиторською фірмою), зберігачем, реєстратором (депозитарієм) на обслуговування ІСІ).

Регулювання діяльності КУА відбувається також у рамках її членства в саморегулівній організації професійних учасників ринку цінних паперів. Для компаній з управління активами такою організацією є Українська асоціація інвестиційного бізнесу (далі - УАІБ). Однак ключовою ланкою організаційно-економічного механізму є державне регулювання, нагляд та контроль з боку держави, які здійснює ДКЦПФР. Компанії з управління активами подають до Комісії щоденні, квартальні та річні звіти про діяльність ІСІ, а ДКЦПФР проводить перевірку роботи КУА, а в разі виявлення порушень застосовує до КУА передбачені законодавством заходи впливу.

Найважливішими аспектами вдосконалення організаційно-економічного механізму мають стати [67]:

підвищення якості державного регулювання, контролю та нагляду за діяльністю інститутів спільного інвестування, компаній з управління активами шляхом зростання інституційної та фінансової спроможності регуляторного органу (ДКЦПФР);

збільшення обсягів залучення вільних фінансових ресурсів та підвищення питомої ваги акумульованих інститутами спільного інвестування коштів у економіці країни в цілому;

підвищення ефективності перерозподілу залучених інститутами спільного інвестування коштів;

удосконалення валютного регулювання операцій з цінними паперами в Україні;

підвищення ролі інноваційних проектів, які можуть фінансуватися за рахунок коштів спільного інвестування венчурних фондів;

підвищення конкурентоспроможності інститутів спільного інвестування порівняно з традиційними інструментами інвестування;

забезпечення зростання попиту на інвестиційні послуги інститутів спільного інвестування, компаній з управління активами;

підвищення обізнаності інвесторів про діяльність інститутів спільного інвестування, їх переваги та особливості;

удосконалення системи розкриття інформації про діяльність інститутів спільного інвестування;

надання можливості КУА брати у своє управління обов’язкові резерви страхових компаній та здійснювати управління інвестиційно-страховими фондами компаній, що надають послуги з інвестиційного страхування;

лібералізація валютного регулювання у сфері діяльності ІСІ, зокрема шляхом скасування невиправданих обмежень на залучення коштів в іноземній валюті та здійснення інвестицій в іноземні цінні папери;

забезпечення впровадження процедур оцінки ефективності інвестиційної діяльності вітчизняних ІСІ за правилами, визначеними Глобальними стандартами результативності інвестування (GIPS);

проведення інформаційних компаній для різних цільових аудиторій про діяльність інститутів спільного інвестування, компаній з управління активами та їх переваги як окремого інструменту збереження та примноження капіталів інвесторів;

створення ефективного біржового ринку фінансових інструментів, що випускаються інвестиційними фондами;

введення механізму дискваліфікації управлінців;

удосконалення системи рейтингування КУА та ІСІ;

запровадження страхування професійної відповідальності КУА.

Інституційний механізм державного регулювання полягає в оптимізації взаємодії учасників ринку спільного інвестування (емітентів, інвесторів, КУА, ІСІ, бірж, зберігачів, аудиторів, депозитаріїв, інших професійних учасників та державних органів). Особливо важливою є підтримка розвитку інститутів і технологій ринку спільного інвестування, оскільки спільне інвестування має посісти чільне місце в системі перерозподілу національних інвестиційних ресурсів у перспективні сфери реальної економіки.

У рамках удосконалення інституційного механізму першочергове значення має координація діяльності Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, Державної комісії з регулювання ринку фінансових послуг, Національного банку України та Антимонопольного комітету України. Це пов’язано з досить високим рівнем інтеграції та взаємопов’язаністю різних сегментів фінансового ринку України.

Для ринку спільного інвестування України важливим є запровадження світового досвіду інформаційного супроводження та моніторингу функціонування спільного інвестування, раціонального розподілу регуляторних функцій між державними органами та саморегулівними організаціями.

Удосконалення інституційної складової ринку спільного інвестування полягає у створенні сприятливих організаційно-правових умов для суттєвого зростання активів ІСІ, якісних характеристик управління цими активами, покращення професійних стандартів діяльності суб’єктів ринку та їх взаємодії з регуляторними органами.

В Україні сформована система державного регулювання, але вона повинна істотно доповнюватися різними формами інституційно-правового регулювання (саморегулювання), яке здійснюється центральними інститутами ринків цінних паперів та інших фінансових інструментів (фондовими біржами, центральним депозитарієм, кліринговими організаціями) та/або об’єднаннями професійних учасників, що діють на принципах саморегулювання і здійснюють управління даними інститутами, посилюючи та консолідуючи наглядові функції державних регуляторів.

Фіскальний механізм є одним із важливих методів державного регулювання. Ключовою складовою фіскального механізму є бюджетно-податкові методи державного регулювання: витрати державних коштів, податки, регулювання та контроль. Держава впливає на ринок спільного інвестування через бюджетну, податкову політику, систему державної підтримки. При цьому найважливіше значення для розвитку спільного інвестування мають такі фіскальні регулятори, як податки та неподаткові платежі, фінансові пільги та санкції. Прискорення розвитку ринку спільного інвестування не потребує прямих витрат державних коштів, найважливішим методом регулювання у цій сфері є податкове стимулювання розвитку ринку, його інфраструктури, професійної діяльності його учасників, операцій з цінними паперами ІСІ і доходів за ними.

Сприятлива державна політика щодо оподаткування та валютного регулювання спільного інвестування має створити умови як для національних інвесторів (у тому числі населення), так і для іноземних учасників інвестиційної діяльності щодо інвестування в національну економіку через вкладання коштів в інвестиційні фонди.

З метою удосконалення податкового стимулювання розвитку ринку спільного інвестування України необхідним є реалізація наступних заходів [67]:

усунення розбіжностей у тлумаченні терміна «інститути спільного інвестування» згідно з Податковим кодексом (ст. 14.1.86) та Законом України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)»;

уточнення визначення об’єкта оподаткування для застосування ставки 5% щодо доходів, які сплачує компанія з управління активами, нарахованих на розміщені активи відповідно до п. 167.2 ст. 167 Податкового кодексу [81];

віднесення до складу витрат інвестора повної суми коштів, внесених в обмін на акції, під час первинного розміщення акцій за ринковими цінами, а також розміщення акцій додаткових випусків;

включення до складу емісійного доходу отриманих емітентом сум перевищення надходжень від повторного розміщення акцій власного випуску над ціною їх зворотного викупу як такого, що належить до складу операцій із власним капіталом. Оскільки відповідно до Податкового кодексу «емісійний дохід - це сума перевищення надходжень, отриманих емітентом від емісії (випуску) власних акцій (інших корпоративних прав) та інвестиційних сертифікатів над номінальною вартістю таких акцій (інших корпоративних прав) та інвестиційних сертифікатів (під час їх первинного розміщення), або над ціною зворотного викупу під час наступних розміщень інвестиційних сертифікатів та акцій інвестиційних фондів»;

виключення в нормах Податкового кодексу поняття і порядку визначення об’єкта оподаткування, що не відповідає порядку здійснення діяльності інвестиційних фондів, встановленому Законом України «Про інститути спільного інвестування (пайових і корпоративних інвестиційних фондів)», що повинно привести до правильного трактування норм податкового законодавства з боку ДПАУ. Зокрема, використання в податковому законодавстві поняття «дохід» для визначення доходів фізичної особи - інвестора ІСІ, які обкладаються за зниженою ставкою, аналогічній оподаткуванню доходів за банківськими депозитами замінить поняттям «інвестиційний дохід, який виплачується КУА»;

встановлення єдиних підходів до оподаткування інвестиційних доходів громадян (за ставкою 5%), отриманих за інвестиційними операціями купівлі-продажу цінних паперів ІСІ;

звільнення від оподаткування діяльності з адміністрування недержавних пенсійних фондів;

уточнення видів професійної діяльності на фондовому ринку, що не є об’єктом оподаткування (види професійної діяльності на фондовому ринку, які підлягають ліцензуванню відповідно до законодавства);

звільнення емітента від сплати державного мита за реєстрацію проспекту емісії цінних паперів інститутами спільного інвестування, які здійснюють публічне розміщення цінних паперів ІСІ;

звільнення від оподаткування операцій інвесторів з конвертації (обміну) цінних паперів ІСІ, що перебувають під управлінням однієї компанії з управління активами;

внесення змін до законів України, які регулюють порядок стягнення та розмір податкових платежів за результатами фінансової діяльності інститутів спільного інвестування;

звільнення Державної комісії з цінних паперів від сплати судового збору.

З метою реалізації зазначених заходів необхідно внести зміни та доповнення до податкового кодексу та інших законів України. Потребує удосконалення та оптимізації й режим валютного регулювання операцій з цінними паперами в Україні, зокрема необхідно [67]:

спрощення порядку здійснення операцій з іноземною валютою інституційними інвесторами, з метою інвестування в іноземні цінні папери відповідно до законодавства України;

забезпечення реалізації положень законодавства щодо можливості інституційними інвесторами придбавати іноземні цінні папери з урахуванням особливостей функціонування міжнародних ринків цінних паперів.

З метою реалізації зазначених заходів необхідно внести зміни до Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» та нормативних актів Національного банку України та Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку.

Потребує суттєвого удосконалення інформаційний механізм державного регулювання спільного інвестування в Україні, насамперед забезпечення інформаційної прозорості ринку спільного інвестування. З цією метою необхідно вдосконалити перелік інформації, яка підлягає розкриттю з боку учасників ринку.

Важливим завданням є забезпечення оперативного доступу до інформації, що розкривається, удосконалення способів поширення інформації з використанням сучасних інформаційних технологій. Окремим завданням є створення системи постійного державного моніторингу виконання КУА та іншими учасниками ринку ІСІ вимог щодо здійснення операцій з коштами інвесторів, цінними паперами, іншими активами в режимі реального часу (он-лайн).

Головною ланкою інформаційного механізму має стати єдина Інформаційна система ринку ІСІ та фондового ринку, центральне місце в якій належатиме інформаційній системі ДКЦПФР, на яку повинні орієнтуватися інформаційні системи компаній з управління активами, зберігачів, фондових бірж, депозитаріїв, саморегулівних організацій, інших професійних учасників ринку.

У Комісії має бути сформована єдина Інформаційна система ДКЦПФР, у тому числі інфраструктура зовнішнього (з учасниками фондового ринку та іншими органами державної влади) та внутрішнього (між підрозділами Комісії) обміну даними у вигляді електронних документів. На сьогодні процедури збирання й обробки інформації, необхідної для визначення та контролю цільових показників результативності діяльності учасників ринку спільного інвестування та підрозділів Комісії, не автоматизовані. Відсутня єдина система планування та моніторингу ефективності реалізації державних програм і проектів у галузі спільного інвестування, а також доступу до цієї інформації зацікавлених учасників ринку. Отримання необхідної інформації в більшості випадків вимагає безпосереднього звернення до підрозділів ДКЦПФР, формування та надання запитів у паперовому вигляді. Без розв’язання вказаних проблем неможливо забезпечити перехід на новий рівень якості державного регулювання та виконання функцій ДКЦПФР. Крім відсутності достатньої уніфікації форматів, стандартів та процедур, найбільш проблемним питанням залишається відсутність електронного документообігу між підрозділами Комісії, впровадженими учасниками ринку та органами державної влади. Варто удосконалити вимоги до розкриття інформації про діяльність ІСІ, забезпечити вільний доступ учасників ІСІ до інформації, що міститься в проспекті емісії цінних паперів ІСІ, регламенті ІСІ та змінах до них. Інформація, що підлягає оприлюдненню відповідно до законодавства, має розміщуватися на веб-сайті компанії з управління активами в мережі Інтернет. Слід законодавчо закріпити вимоги до розкриття на веб-сайті КУА наступної інформації: регламент (зміни до регламенту інвестиційного фонду); свідоцтво про внесення інвестиційного фонду до ЄДРІСІ; висновки аудитора (аудиторської фірми) інвестиційного фонду; розрахунок вартості чистих активів; проспект емісії (зміни до проспекту емісії); свідоцтво про державну реєстрацію випуску цінних паперів інвестиційного фонду; перелік осіб, які обслуговують інвестиційний фонд. У рамках удосконалення інформаційного механізму доцільно запровадити порядок широкого інформування громадян про їх права та можливості ІСІ для інвестування особистих заощаджень.

Отже, організація ефективного державного регулювання щодо ринку спільного інвестування є надзвичайно важливим завданням сьогодення. Визначено ключові напрями та запропоновано шляхи удосконалення механізмів державного регулювання діяльності інститутів спільного інвестування в Україні. Зокрема, нагальною є потреба удосконалення правового, організаційно-економічного, інституційного, фіскального та інформаційного механізмів державного регулювання спільного інвестування з метою розширення можливостей створення спеціалізованих інвестиційних фондів, запровадження правил взаємодії учасників ринку згідно з міжнародними принципами і стандартами, підвищення якості професійного управління активами інвестиційних фондів з використанням наукових підходів системної оцінки ризиків, зростання інформаційної прозорості управління активами інвестиційних фондів та поінформованості громадян тощо. Значним недоліком державної політики України у сфері спільного інвестування є відсутність цілісного державного бачення ефективної моделі розбудови сектору спільного інвестування на середньострокову та довгострокову перспективи, вираженого в єдиному програмному документі, який би містив формулювання цілей та пріоритетні завдання розвитку ринку спільного інвестування України як цілісної системи у сукупності всіх його складових.

Проаналізувавши тенденції та динаміку розвитку ІСІ в Україні, а також докладно розглянувши їх структуру, можна побачити, що вони значно поширилися та зайняли своє місце на фондовому ринку України. Проте є ще багато невирішених проблем, для успішного розв’язання яких потрібен конструктивний діалог між учасниками ринку і виконавчою та законодавчою гілками влади.

Необхідно використати зарубіжний досвід і врахувати вітчизняні реалії, щоб цей бізнес в Україні, у класичному його розумінні, запрацював на повну потужність. У цьому насамперед повинна бути зацікавлена держава. Отже, треба почати саме з державної підтримки і можливості застосування зарубіжної практики у цьому напрямі.

На нашу думку, майбутній розвиток інститутів спільного інвестування неможливий без реформування більшості його складових, а також переосмислення ролі фондового ринку як важливого інструмента залучення інвестиційних ресурсів до реального сектору економіки. На цьому етапі слід наголосити на таких моментах.

Посилення валютного контролю, а саме впровадження паспортного контролю, в подальшому може призвести до емісії гривні та інфляційних процесів в Україні. Тому доречним буде здійснення емісії держаних боргових цінних паперів, зокрема муніципального рівня, для роздрібного продажу з цільовим спрямуванням коштів на розвиток. Варто окремо зазначити, що всі дії уряду та національного банку, спрямовані на посилення валютного контролю і регулювання валютного ринку всередині країни, негативно впливають на розвиток фондового ринку України, обмежуючи доступ до нього іноземних інвесторів (їм необхідно отримати спеціальну ліцензію НБУ).

Оскільки в серпні 2011 року було повторно підвищено ставку ЄЦБ і резервні вимоги Банку Китаю на тлі високої інфляції, погіршилася ситуація із кредитним рейтингом США із загрозою його зниження через невирішене питання підвищення ліміту зовнішнього боргу. Учетверте за останній рік знижено кредитний рейтинг Греції до рівня, що на 4-5 позицій нижче інвестиційного. Таким чином, стало очевидним ускладнення та гальмування розв'язання бюджетних проблем, як і загалом відновлення ключових «гравців» глобальної економіки, зокрема США, що, своєю чергою, знизило «апетит» до ризику інвесторів на ринках капіталу та спровокувало вихід з інвестицій, пов’язаних із акціями. З огляду на це слід зробити реальні кроки для розбудови національної депозитарно-клірингової системи, створення єдиного центрального депозитарію корпоративних цінних паперів, вдосконалення обліку прав власності на цінні папери та розвиток системи обігу цінних паперів і деривативів, спрощення процедури проведення розрахунків за угодами з цінними паперами за участю нерезидентів.

Новий Податковий Кодекс України, прийнятий у грудні 2010 року, певним чином покращив розвиток цієї сфери, запровадивши деякі уточнення та доповнення до стандартів бухгалтерського обліку з метою забезпечення прозорості фондового ринку та підвищення інвестиційної привабливості нашої країни.

Однак попри заходи держави щодо регулювання валютного і фондового ринків їх подальший активний розвиток виглядає дуже примарно. У найближчій перспективі на фондовому та валютному ринках продовжаться спекулятивні операції, пов’язані насамперед із незначним оборотом на фондовому ринку (приблизно $15 млн. на добу), а на валютному ринку очікуються різкі курсові коливання, спочатку в бік подорожчання гривні, а потім її швидкого здешевлення.

РОЗДІЛ 3. ОХОРОНА ПРАЦІ В ГАЛУЗІ

.1 Правове та соціально-економічне значення охорони праці

Право на охорону праці є складовою основних прав кожного працівника. Значення та важливість прав працівників обумовлюються тим, що ці права нерозривно пов’язані зі свободами людини і громадянина та історично закріплювались в міжнародно-правових договорах та конституціях усіх держав світу. Крім того, права працівників є рівними у виборі професії та роду трудової діяльності.

На нашу думку, можна стверджувати, що право на працю, на відпочинок, на соціальне забезпечення, на житло, на охорону здоров'я, на заборону примусової праці, на належні, безпечні і здорові умови праці відноситься до групи економічних, соціальних і культурних прав людини і громадянина.

Відповідно до Конституції України [53] право на працю, закріплене у розділі ІІ, відноситься до основних невід’ємних прав людини і громадянина, що закріплюються в Основному Законі майже кожної правової демократичної держави.

Об’єктивно оцінюючи охорону праці в Україні, на жаль, слід констатувати, що сучасний її стан не може задовольнити потреби нашого суспільства. Проблема створення безпечних та нешкідливих умов праці в Україні існувала постійно і на цей час є дуже гострою.

Держава повинна турбуватися про покращення умов і охорони праці людей, її наукової організації. Політика будь-якої держави в галузі безпеки та охорони праці повинна ґрунтуватися за принципом пріоритетності життя людини перед результатами виробництва.

Державна політика в сфері охорони праці відповідно до статті 4 Закону України «Про охорону праці», базується на десяти принципах, які, безумовно, знайшли своє закріплення у даному законі та інших нормативно-правових та підзаконних актах. По-перше, принципі пріоритетності життя і здоров’я працівників, повної відповідальності роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці. Це є закріплене та розширене законодавцем відображення конституційного принципу визнання державою як найвищої соціально цінності в Україні людини, її життя і здоров’я, честі та гідності, недоторканності та безпеки, що передбачено ст. 3 та положення ч. 4 ст. 43 Основного Закону [53] про право кожного працівника на належні, безпечні та здорові умови праці. Дані положення є основоположними і такими, що закріплені в численних міжнародних договорах та угодах.

Наступним принципом є підвищення рівня промислової безпеки шляхом забезпечення суцільного технічного контролю за станом виробництв, технологій та продукції, а також сприяння підприємствам у створенні безпечних та нешкідливих умов праці. Забезпечення здорових та безпечних умов праці є неможливим без закріпленого на законодавчому рівні механізму створення й постійного підвищення рівня безпеки на кожному підприємстві, в установі чи організації та контролю як з боку відповідних органів державної влади та місцевого самоврядування, так і з боку власника або уповноваженого ним органу чи створюваних ними на виробництві служб з управління охороною праці. Крім того, держава повинна постійно підтримувати фінансування та сприяти розвитку і вдосконаленню існуючої системи охорони праці, що і зумовило закріплення цих напрямів роботи в одному з принципів державної політики в сфері охорони праці.

Принцип комплексного розв’язання завдань охорони праці на основі загальнодержавної, галузевих, регіональних програм з цього питання та, з урахуванням інших напрямів економічної і соціальної політики, досягнень у галузі науки і техніки та охорони довкілля. Охорона праці на підприємствах, в установах та організаціях є визначальним напрямом державної політики, що потребує максимальної концентрації та консолідації зусиль з боку усіх органів державної влади та місцевого самоврядування. Питання, що потребують вирішення взагалі та такі, що виникають у кожному окремому випадку зокрема, слід вирішувати не одноосібно, а шляхом розробки єдиної стратегії з урахуванням пріоритетних напрямів розвитку держави та суспільства, поставлення чіткої мети та завдань і вирішення їх на всіх рівнях, тобто кожною посадовою особою, роботодавцем та усіма працівниками. Саме з цією метою держава бере за основу розробку національних, міжнаціональних, галузевих, регіональних програм та враховує усі напрями своєї діяльності, внутрішньої та зовнішньої взаємодії країни і забезпечує зміцнення свого авторитету на міжнародній арені.

Ще одним принципом державної політики в сфері охорони праці є соціальний захист працівників та повне відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань. Закріплення та неухильне дотримання цього принципу є особливо важливим для України, оскільки за часів проголошення своєї незалежності вона взяла курс на створення правової, соціальної, демократичної держави. Неможливо бути державою з таким статусом, якщо не буде створений та забезпечений достатній рівень соціального захисту кожної людини. Далі - встановлення єдиних вимог щодо охорони праці для всіх підприємств та суб’єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності та видів діяльності.

Принцип рівності має не аби яке значення, оскільки він є найголовнішим і знайшов закріплення у численних міжнародних договорах та угодах, які було ратифіковано Україною. Таким чином, для всіх громадян та осіб без громадянства, що працюють на різноманітних підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності та незалежно від роду діяльності передбачені єдині вимоги з охорони праці, нормативні акти, що забезпечують їх виконання та встановлюють відповідальність за порушення.

Принцип адаптації трудових процесів до можливостей працівника з урахуванням його здоров’я та психологічного стану є проявом та закріпленням принципу гуманізму. Кожна людина повинна працювати в таких умовах, які не тільки не загрожують її здоров’ю та психологічному розвитку особистості, але й навпаки сприяють їх підвищенню. Саме з цією метою у виробництвах запроваджуються нові технології, відбувається автоматизація процесів, заміна функцій роботи людей можливостями виконання такої роботи машинами та механізмами, створюється відповідна гігієна та санітарія, відбувається підбір персоналу і трудового колективу, розробляються позмінні обов’язки.

Наступним принципом є використання економічних методів управління охороною праці, участі держави у фінансуванні заходів щодо охорони праці, залучення добровільних внесків та інших надходжень на ці цілі, отримання яких не суперечить законодавству. На сучасному етапі розвитку економіки та набуття статусу країни з ринковою економікою даному принципу повинна приділятися певна увага. Дослідження в сфері виробничого травматизму та промислової безпеки дозволяють зробити висновок про недостатнє державне та регіональне фінансування заходів з охорони здоров’я та праці громадян.

Визначимо особливості правового значення охорони праці. Отже, правове значення охорони праці полягає в тому, що правові норми з охорони праці дають змогу:

працювати за здібностями (з урахуванням умов праці, фізіологічних особливостей працюючих жінок, неповнолітніх осіб, зі зниженою працездатністю);

визначати правовий статус працівника, включаючи право на охорону праці, його гарантії, та захист;

затвердити охорону праці як важливий елемент трудових правовідносин працівника з роботодавцем (адміністрацією) у забезпеченні охорони праці на робочому місці [49].

Правовий статус громадянина включає основне його право на охорону праці і юридичні гарантії цього права не лише в процесі трудової діяльності, але і під час його прийому на роботу осіб, що потребують особливого захисту. Так, не можна приймати жінок, а також неповнолітніх до 18 років на роботи які на медичних підставах їм протипоказанні. Питання охорони здоров’я є об’єктом організаційно-управлінських відносин колективу, працівників і профспілкового органу організації з адміністрацією, роботодавцем, а також соціально-партнерських відносин на різних рівнях державного управління.

Дуже тісно з правовим значенням є соціальне значення охорони праці, яке полягає перш за все в тому щоб:

оберігати життя і здоров’я працівників від впливу можливих шкідливих виробничих факторів;

зберігати працездатність і трудове довголіття працівників;

сприяти культурному зростанню людини під час праці;

забезпечення їм можливості підтримувати здоров’я;

підтримувати процес гуманізації праці.

Однак, найбільше значення у розвитку підприємств та організацій є економічний характер праці. Економічне значення охорони праці визначається ефективністю заходів з покращення умов і підвищення безпеки праці, і є економічним виразом соціальної значущості охорони праці. Тобто, економічне значення охорони праці оцінюється за результатами, отриманими при зміні соціальних показників шляхом впровадження заходів з покращення умов праці: підвищення продуктивності праці; зниження непродуктивних витрат часу і праці; збільшення фонду робочого часу; зниження витрат, пов'язаних з плинністю кадрів через умови праці, тощо.

Збільшення фонду робочого часу і ефективність використання обладнання досягається шляхові зниження простоїв протягом зміни внаслідок погіршення самопочуття через умови праці та мікротравми. При комплексній дії на людину декількох шкідливих виробничих чинників простої на робочому місці можуть досягати 20-40% за зміну через виробничий травматизм та погане самопочуття. Зростання непродуктивних витрат часу, а значить і праці, обумовлюється також поганою організацією робочих місць. В результаті поліпшення умов праці нормалізується психологічний клімат в трудовому колективі, підвищується налагодженість в роботі, зростає продуктивність праці.

Збільшення фонду робочого часу досягається скороченням цілодобових втрат на виробничий травматизм та неявки на роботу. Шкідливі умови праці суттєво впливають не тільки на вимкнення професійних захворювань, а й на виникнення і тривалість загальних захворювань.

Економії матеріальних втрат можна досягти шляхом відміни пільг та компенсацій за несприятливі умови праці через недотриманням відповідних санітарно-гігієнічних вимог і правил безпеки до робочих місць. Дотримання таких вимог дає можливість повністю або частково відмінити такі пільги як: скорочений робочий час і додаткова відпустка; підвищення тарифної ставки та пільгової пенсії; лікувально-профілактичне харчування і безкоштовна видача молока. Всі ці пільги пов'язані зі значними трудовими втратами і супроводжуються виплатами додаткових грошових коштів за фактично не відпрацьований час.

На підприємствах спостерігається висока плинність кадрів серед працівників, робота яких пов'язана з важкою фізичною працею, несприятливими санітарно-гігієнічними умовами, монотонністю виробничого процесу Із загальної кількості працівників, які звільняються за власним бажанням, від 10% до 25% складають особи, яких не влаштовують несприятливі умови праці [15].

Економічне життя в Україна характеризується переходом до законів ринкової економіки, основною рушійною силою якої є необхідність отримання прибутку від будь-якої підприємницької діяльності. Це вимагає від підприємців ставиться з повагою і відповідальністю до розподілу прибутків і до витрачання коштів на різні потреби виробництва. Основні кошти на охорону праці підприємств складаються із витрат на загальне поліпшення умов праці, попередження нещасних випадків і професійних захворювань та на запобігання загальним захворюванням. На сьогодні кошти, які призначені для поліпшення умов праці та підвищення її безпеки, не окуповують себе. У зв'язку з цим підприємства витрачаються значні кошти на пільги, компенсації та відшкодування наслідків несприятливих умов праці.

З метою визначення обсягу збитків від непрацездатності потерпілих внаслідок нещасних випадків і професійних захворювань та від загальних захворювань працівників пропонується методика, суть якої зводиться до визначення матеріальних збитків шляхом розрахунків певних показників за кожним видом причин, які викликають ті чи інші збитки, та визначення результуючого показника, який вказує їх питому вагу в загальному обсязі виробництва.

Визначення розміру матеріальних збитків, що їх завдає виробничий травматизм підприємству, здійснюється за формулою 3.1.

МЗТ=ДТ(А + БТ), (3.1)

де МЗТ - збитки, обумовлені тим, що робітники, які отримали травми, не брали участі у створенні матеріальних цінностей, грн.;

ДТ - загальна кількість днів непрацездатності за розрахунковий період часу, що викликані травматизмом та профзахворюваннями; А - середньоденна втрата прибутку від невиробленої продукції в розрахунку на один день, грн.; БТ - середній розмір виплат за листком непрацездатності за один день всім потерпілим від травм, грн.

Визначення показника річних втрат, що обумовлені річним травматизмом, здійснюється за формулою 3.2.

КВТ = , (3.2)

де КВТ - показник втрат річного обсягу виробництва продукції від виробничого травматизму, %, Р - обсяг виробленої продукції за рік, грн

Визначення розміру збитків, яких зазнає підприємство від загальних захворювань працівників, здійснюється за формулою 3.3.

М33=Д3 (А + Б3), (3.3)

де М33 - збитки, обумовлені тим, що хворі працівники не беруть участі у створенні матеріальних цінностей, гри.; Д3 - загальна кількість робочих днів, що їх втратили за звітний період всі працівники, які хворіли; Б3 - середній розмір виплат за один робочий день за всіма листками непрацездатності, що обумовлені загальними захворюваннями, грн, А - середньоденна втрата прибутку від невиробленої продукції в розрахунку на один день, грн.

Показник річних втрат, які обумовлені загальними захворюваннями працівників підприємства, визначається за формулою 3.4.

К33 = , (3.4)

де: К33 - показник втрат, який характеризує збитки від загальних захворювань працівників, %; р - обсяг виробленої продукції за рік, грн..; МЗЗ - річні збитки через захворювання працівників.

Узагальнений показник, який характеризує сумарні втрати підприємства від травматизму та загальних захворювань працівників, визначається за формулою 3.5.

КУЗ = КПТ + КОЗ, (3.5)

де КУЗ - узагальнений показник втрат підприємства від травматизму та загальних захворювань працівників, %. Цей показник визначає, скільки відсотків річного прибутку втрачено через травматизм, профзахворювання та загальні захворювання працівників підприємства.

Дана методика найкраще відображає економічні показники, що характеризують стан техніки безпеки і санітарні умови праці на підприємстві, та дає змогу оцінити втрати, яких зазнає підприємство від травм і хвороб його працівників. Однак вона не дає можливості провести повний аналіз бо не враховує збитки від пошкодження обладнання та інвентарю, які часто трапляються під час аварії, або від невиробничих втрат часу, пов'язаних з розслідуванням випадків травматизму, та інших матеріальних та нематеріальних втрат [74].

3.2 Система управління охороною праці

Система управління охороною праці - це багатоступенева, багаторівнева система, яка включає наступні рівні управління охороною праці:

міністерство - галузь (керівництво, відділ охорони праці, науково-технічний відділ);

об’єднання - комбінати (керівництво, відділ охорони праці, науково-технічний відділ);

виробничі підприємства, організації (керівництво, відділ або служба охорони праці, науково-технічний відділ);

цеха, відділення, філії (керівництво, інженер з охорони праці, спеціалісти);

робоче місце (виконавець-керівник лінійних служб, працівники)

Метою впровадження СУОП є безпечні і нешкідливі умови праці працівників на всіх виробничих процесах. При цьому мусить забезпечуватись не лише своєчасне усунення будь-яких порушень нормативних актів з охорони праці, але і завчасне попередження можливості їх виникнення [26].

Система управління охороною праці (СУОП) - це сукупність органів управління підприємством, які на підставі нормативної документації проводять діяльність щодо здійснення завданої функції управління з метою забезпечення здорових, безпечних, високопродуктивних умов праці, а також додержання прав працівників, гарантованих законодавством про охорону праці (рис. 3.1) [26].

До основних функцій управління охороною праці належать:

прогнозування і планування робіт, їх фінансування;

організація та координація робіт;

облік показників стану умов і безпеки праці;

аналіз та оцінка стану умов і безпеки праці.

Основні завдання управління охороною праці:

навчання працівників безпечним методам праці та пропаганда питань охороно праці;

забезпечення безпеки технологічних процесів, виробничого устаткування, будівель і споруд;

нормалізація санітарно-гігієнічних умов праці;

забезпечення працівників засобами колективного та індивідуального захисту;

забезпечення оптимальних режимів праці та відпочинку;

організація лікувально-профілактичного та санітарно-побутового обслуговування працівників;

професійний відбір працівників з окремих професій;

удосконалення нормативної бази підприємства з питань охорони праці [75].

Законодавчі та нормативно-правові акти, Звітна розпорядження та інші документи документація

Рис. 3.1 - Структурна схема СОУП підприємства [26]

Правовою основою СУОП є: Конституція України, Кодекс законів про працю України, Закони України «Про охорону праці» і «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», накази і розпорядження Президента України, розпорядження і постанови Кабінету Міністрів, Держгірпромнагляд, Міністерства охорони здоров'я, Міністерства праці і соціальної політики, а також інших директивних органів України з питань охорони праці (органи Державного управління охороною праці).

До нормативної бази СУОП входять:

державні міжгалузеві і галузеві норми і правила, а також відомчі нормативні акти з охорони праці, затверджені Держгірпромнагляд;

система державних міжгалузевих і галузевих стандартів безпеки праці;

будівельні норми і правила в частині забезпечення вимог охорони праці і пожежної безпеки;

накази і розпорядження організації вищого рівня;

розділи «Вимоги безпеки (охорони) праці» у стандартах і технічних умовах на продукцію [45].

В системі управління охороною праці використовують організаційно-розпорядливі, соціально-психологічні та економічні методи управління.

Організаційно-розпорядливі методи враховують виконання працівниками своїх посадових обов’язків з охорони праці, видання та виконання наказів, розпоряджень і ін. Це методи прямої дії. Будь-який регламентований документ або усний наказ, розпорядження повинні обов’язково виконуватись. Правомірність, оперативність і силу цих дій визначають відповідні норми, правила, стандарти, інструкції та інші нормативні акти. Ефективність організаційно-розпорядливих методів ґрунтується на свідомій дисципліні працівників.

Соціально-психологічні методи передбачають: виховну роботу; навчання і пропаганду з охорони праці; особистий приклад керівників підрозділів, їх відношення до виконання вимог охорони праці; встановлення контролю, підвищення дисципліни; створення здорового психологічного клімату в колективі; моральне стимулювання, застосування адміністративних, дисциплінарних заходів тощо.

Економічні методи - це управління, з одного боку, з застосуванням матеріальних стимулів за плідну роботу щодо поліпшення умов та підвищення безпеки праці, з іншого - про впровадження економічних санкцій за порушення умов праці [26].

3.3 Охорона праці користувачів комп’ютерів (електромагнітне випромінювання)

Комп’ютерна техніка у наш час знайшла широке використання у діловодстві, промисловості, науці, навчальному процесі, але при недотриманні вимог безпеки, вона може завдавати значної шкоди працюючим.

Особливістю негативного впливу комп’ютерних технологій на працездатність і здоров’я людини є комплексна одночасна дія декількох шкідливих факторів, при значній інтенсивності яких відбувається накопичення і акумулювання їх впливу, що викликає суттєві зміни в організмі людини, розлад функцій окремих органів і систем.

До основних негативних факторів належать: випромінювання різних діапазонів електромагнітного спектру (рентгенівське та оптичне випромінювання, високочастотні та низькочастотні ЕМП, ЕМП з надто низькими частотами, електростатичні поля), шум у джерелі ВДТ, психосоціальні фактори виробничого середовища, нервово-емоційна напруга та інші [26].

Спектр електромагнітних коливань за частотою сягає 1021 Гц. Залежно від енергії фотонів (квантів) його поділяють на неіонізуючі й іонізуючі випромінювання. До неіонізуючих відносять електромагнітні поля й електромагнітне випромінювання, інфрачервоне, видиме, ультрафіолетове та лазерне випромінювання. До іонізуючих - альфа- і бета-частинки, нейтронне, гамма-випромінювання та рентгенівське випромінювання.

Електромагнітні поля (ЕМП) можуть завдати значної шкоди здоров’ю людини. Часто люди недооцінюють цієї небезпеки або не володіють відповідною інформацією. Це пояснюється і тим, що післядія такого впливу є довготривалою, а органи чуття не здатні виявити опромінення.

Внаслідок науково-технічного розвитку виникли штучні ЕМП, що підсилило фонове випромінювання і перетворило ЕМП на небезпечний екологічний чинник для людей, які безпосередньо працюють з джерелами випромінювання, а також для населення, що мешкає поблизу цих джерел.

Довготривала дія ЕМП промислової частоти (50 Гц) призводить до виникнення у людини головного болю, млявості, розладу сну, апатії, болю в області серця. Хронічні враження супроводжуються аритмією серця та брадикардією, порушенням складу крові. Для довгих і середніх хвиль оцінка впливу ЕМП проводиться за величиною напруги електричного поля. Норма напруги на робочому місці - 5 В/м, в санітарно-гігієнічних зонах - 10 В/м.

Високочастотне випромінювання порушує вищу нервову діяльність людини, функції серцево-судинної системи, фіксуються зміни показників білкового та вуглеводного обмінів. Ранні ознаки впливу ВЧ, УВЧ і НВЧ полів - зниження точності робочих рухів, зміна артеріального тиску, пульсу, біль в області серця, аритмія, зміни у крові. Найбільша біологічна дія має місце в діапазоні НЗВЧ (окрім вищезазначених патологій виникають шкірні захворювання - поява низки послідовно розташованих пухирців, наповнених мутнуватою рідиною - «ефект перлинної нитки»).

Органи, тканини тіла людини, які мають слабо виражені механізми терморегуляції - мозок, очі, нирки, кишечник, сім’яники - є більш чутливими до опромінювання, ніж інші органи і тканини людського організму.

Вплив ЕМП на зір і слух робить цей фактор дуже небезпечним для працівників. Кришталик ока руйнується при діапазоні частот від 1 до 10 ГГц.

Вплив НВЧ на біологічні об’єкти залежить від інтенсивності випромінювання, від часу дії та віддаленості від джерела випромінювання. Теплова дія характеризується загальним підвищенням температури тіла або локалізованим нагріванням тканин. Впливаючи на живу тканину організму, випромінювання НВЧ викликають зміну поляризації молекул і атомів, що призводить до порушення функції клітинних мембран, відбувається перегрівання клітин, а це завдає шкоди окремим органам і всьому організму людини. Особливо шкідливим є перегрівання для таких органів, як мозок, нирки, очі.

Електромагнітні поля сантиметрового і міліметрового діапазонів викликають зміни в крові, катаракту, погіршення нюху і смаку, алопецію, ламкість нігтів, дерматити та інші патології.

Функціональні порушення в організмі, викликані дією ЕМВ, зворотні, але ця зворотність має межі, що залежать від індивідуальних особливостей, інтенсивності опромінення та тривалості дії ЕМВ.

При дії ЕМВ з частотами 300 МГц - 300 ГГц сумарна дія не повинна перебільшувати 1000 мкВт/см2, а при наявності рентгенівського випромінювання і високої температури повітря в робочих приміщеннях (вище 280С) - 100 мкВт/см2.

Контроль інтенсивності опромінення має проводитись не рідше одного разу на рік, а також при введенні в дію нових чи реконструйованих старих генераторних установок і при зміні умов праці.

Основні способи захисту від ЕМП: колективний захист, що включає організаційні, технічні та лікувально-профілактичні заходи, й індивідуальний захист.

Організаційні заходи захисту включають:

заборону допуску до роботи підлітків до 18 років, осіб, що страждають на хвороби серця, крові, нервової системи, очей;

проведення щорічних медоглядів, надання додаткової відпустки та скороченого робочого дня;

раціональне розташування обладнання;

встановлення оптимального режиму роботи обслуговуючого персоналу.

Технічні заходи захисту реалізуються використанням здатності полів рефлектуватись (відбиватись) або поглинатись.

Метод рефлектування. Найкращі рефлектувальні властивості мають металеві екрани з високою електропровідністю. Екрани бувають сітчасті та суцільні. Листи екранів повинні мати надійний контакт між собою та обов’язково заземлюватися.

Метод поглинаючих навантажень. Використовуються екрани з поглинаючим покриттям, матеріали з каучуку, пінополістиролу, які повністю поглинають ЕМП. Може використовуватися спеціальна гума. Для екранів, що локалізують і поглинають ЗВЧ-поля, застосовують феритові пластини, матеріали марки ХВ (вузько-діапазонні), марок У2Ф-2, У2Ф-3 та ін.

Коли з технічних причин неможливо екранувати джерело випромінювання, то екранують робочі місця або переносять їх на безпечну відстань.

Індивідуальний захист. Індивідуальні екрани, виготовлені з металізованих матеріалів; радіозахисні окуляри ОРЗ-5 зі скла, що відбиває ВЧ-, УВЧ-, НВЧ-випромінювання; капюшони, халати або комбінезони з металізованої бавовняної тканини [26].

Отже, безпечні умови виробництва стоять поруч з такими суспільними потребами людини, як харчування, житло, одяг, лікування, екологічно чисте середовище тощо. Сучасне виробництво характеризується наявністю різноманітних енергетичних систем з небезпечними для навколишнього середовища та людини чинниками, складними технологічними системами зі значною кількістю рухомих і різальних елементів, високим рівнем загазованості й пилу тощо. Суспільно-політичні та соціально-економічні реформи, що здійснюються в нашій країні, не можуть бути ефективно реалізовані без докорінних змін у сфері праці. Тому створення безпечних умов праці - це невід’ємна частина соціально-економічного розвитку держави, складова державної політики, національної безпеки та державного будівництва, одна з найважливіших функцій органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів рад, підприємств.

Безпечні умови виробництва стоять поруч з такими суспільними потребами людини, як харчування, житло, одяг, лікування, екологічно чисте середовище тощо. Тому створення безпечних умов праці - це невід’ємна частина соціально-економічного розвитку держави, складова державної політики, національної безпеки та державного будівництва, одна з найважливіших функцій органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів рад, підприємств.

В управління охороною праці на підприємствах та організаціях необхідно враховувати її правове, соціальне та економічне значення.

Реалізація основних принципів з охорони праці на підприємстві враховуються під час побудови стистеми управліянн охорони праці.

Основні завдання управління охороною праці:

навчання працівників безпечним методам праці та пропаганда питань охороно праці;

забезпечення безпеки технологічних процесів, виробничого устаткування, будівель і споруд;

нормалізація санітарно-гігієнічних умов праці;

забезпечення працівників засобами колективного та індивідуального захисту;

забезпечення оптимальних режимів праці та відпочинку;

організація лікувально-профілактичного та санітарно-побутового обслуговування працівників;

професійний відбір працівників з окремих професій;

удосконалення нормативної бази підприємства з питань охорони праці [75].

Необхідно дотримуватись правил користування офісною технікою на підприємстві, оскільки саме працівники інвестиційних фондів і компаній більшу частину робочого часу проводять саме в офісі користуючись нею.

ВИСНОВКИ

У ході роботи нами було зроблено наступні висновки:

В Україні перші інвестиційні фонди з’явились порівняно недавно - у 1994 році і стали важливим механізмом започаткування в Україні процесу масової приватизації, але для класичного спільного інвестування вони не були готові. У класичному вигляді, з точки зору їх природи та функцій, інвестиційні фонди почали створюватись в нашій країні у 2003 році, після прийняття у 2001 році Верховною Радою України Закону «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)».

Поняття інвестиційного фонду та інвестиційної компанії було визначено Положенням про інвестиційні фонди та компанії, яке було затверджено Указом Президента України від 19 лютого 1994 р. N 55/94 [83]. Так, згідно даного положення, інвестиційний фонд - це юридична особа, заснована у формі закритого акціонерного товариства, що здійснює виключну діяльність у галузі спільного інвестування. В Законі України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15.03.2001 інститут спільного інвестування (далі - ІСІ) визначається, як корпоративний інвестиційний фонд або пайовий інвестиційний фонд, який провадить діяльність, пов'язану з об'єднанням (залученням) грошових коштів інвесторів з метою отримання прибутку від вкладення їх у цінні папери інших емітентів, корпоративні права та нерухомість.

Інвестиційна компанія (investment companies) - це тип фінансових посередників, які залучають кошти інвесторів шляхом випуску власних цінних паперів і розміщують їх у фінансові активи. Головна відмінність інвестиційних компаній від інших небанківських фінансово-кредитних інститутів полягає у розміщенні їхніх активів, зокрема майже 80 % активів інвестиційних компаній становлять цінні папери корпорацій та уряду.

Інвестиційні фонди можна поділяти за різними класифікаційними ознаками. В Законі України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)», інститути спільного інвестування поділяють за формою організації, за типом та за видом.

Інвестиційні компанії можна поділити на:

) об’єднані інвестиційні трасти;

) керівні інвестиційні компанії;

а) інвестиційні компанії закритого типу;

б) інвестиційні компанії відкритого типу.

. Проаналізувавши тенденції та динаміку розвитку ІСІ в Україні, а також докладно розглянувши їх структуру, можна побачити, що вони значно поширилися та зайняли своє місце на фондовому ринку України. Проте є ще багато невирішених проблем, для успішного розв’язання яких потрібен конструктивний діалог між учасниками ринку і виконавчою та законодавчою гілками влади.

Необхідно використати зарубіжний досвід і врахувати вітчизняні реалії, щоб цей бізнес в Україні, у класичному його розумінні, запрацював на повну потужність. У цьому насамперед повинна бути зацікавлена держава. Отже, треба почати саме з державної підтримки і можливості застосування зарубіжної практики у цьому напрямі.

Основними етапами в управлінні активами інвестиційних фондів і компаній є: формулювання інвестиційної стратегії або мети діяльності фонду; визначення загальних вимог та обмежень щодо складу та структури активів фонду; вибір типу інвестиційної політики; проведення аналізу потенційних об’єктів інвестування; прийняття рішення про структуру інвестиційного портфеля в розрізі класів активів (особливо слід наголосити на важливості саме цього етапу); аналіз та вибір інвестиційно привабливих інструментів в межах кожного з класів активів. Ці всі етапи мають передувати власне формуванню інвестиційного портфеля. Подальший же перегляд інвестиційного портфеля має відбуватися на основні здійснення постійного комплексу оціночно-управлінських заходів, до яких слід включати моніторинг змін ринкової ситуації (макрорівень); бенчмаркінг; моніторинг зміни вартості окремих активів у портфелі та оцінка ефективності вкладень у фінансові інструменти. Також важливим моментом щодо реалізації такого процесу є розподіл повноважень та відповідальності між відповідними суб’єктами - інвестиційними керуючими (управляючими фондами), інвестиційними стратегами, макроаналітиками та галузевими аналітиками. Для забезпечення умов для прийняття найбільш адекватних, релевантних та ефективних рішень має створюватися так званий «інвестиційний комітет», що, окрім вищеназваних суб’єктів, має включати також торгівців цінними паперами для оцінки реальної можливості реалізації рекомендацій аналітиків (з урахуванням проблем ліквідності, що особливо актуально на вітчизняному фондовому ринку; адекватності цінових рівнів тощо).

. Державне регулювання у сфері спільного інвестування - це політико- економічний процес, що ґрунтується на реалізації відповідної державної політики як сукупності форм і методів державного впливу на ринок спільного інвестування з метою формування його оптимальної моделі, яка за допомогою прийнятих законодавчо-нормативних актів визначає засади формування та розвитку об’єктивних взаємовідносин, що складаються на цьому ринку. Державне регулювання ринку спільного інвестування виявляється також у встановленні законодавчих нормативів, правил, вимог та процедур діяльності суб’єктів ринку (ІСІ, КУА, інвестори, біржі, посередники, тощо) та їх взаємодії між собою в ринковому середовищі господарювання [67].

Для забезпечення діяльності інвестиційних фондів і компаній в Україні необхідно провести ряд реформ щодо правового, організаційного та економічного механізму.

. В управління охороною праці на підприємствах та організаціях необхідно враховувати її правове, соціальне та економічне значення. Реалізація основних принципів з охорони праці на підприємстві враховуються під час побудови системи управління охорони праці.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.      Аналітичний огляд ринку спільного інвестування у 2012 році. [Електронний режим]. - Режим доступу: <http://www.uaib.com.ua/analituaib/publ_ici_quart/182563.html>

2.      Аналітичний огляд ринку інститутів спільного інвестування 2009 р. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.uaib.com.ua/files/articles/1252/63/2009.pdf

3.      Аналіз квартальної звітності ринку спільного інвестування [Електронний ресурс] // Українська асоціація інвестиційного бізнесу. - 2010. - Режим доступу: <http://www.uaib.com.ua/analituaib/analytic s/kvartal_anal.html>.

4.      Аналітичний огляд ринків управління активами за 2012 рік [Електронний режим]. - Режим доступу: <http://www.uaib.com.ua/analituaib/publ_ici_quart/182563.html>

5.      Большой экономический словарь / Под ред. А.Н. Азрилияна. - М.: Институт новой экономики, 1997. - 864 с.

6.      Бульдін І.В. Інвестиційні компанії як основні суб’єкти сучасного ринку цінних паперів/ І.В. Бульдін [Електронний ресурс]. - Режим доступу: archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Vonu_econ/2011_16/03.pdfý

7.      Букало А.М. Структура інвестиційниї фондів у корпоративній сфері [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Dtr_ep/2010_6/files/EC610_43.pdf>

8.      Брусникин Н. Ю. Причины отсутствия практики использования инструментов фондового рынка в привлечении инвестиций предприятиями / Н. Ю. Брусникин // Финансы и кредит. - 2003. - № 4. - С. 2-4.

9.      Ботте В.А. Управление портфелем. - К., Киевский институт инвестиционного менеджмента - ж. “Наша справа” № 19, 2002.

10.    Борщ Л. М. Інвестування: теорія і практика / Л. М. Борщ. - К. Знання, 2005. - 470 с.

11.    Бланк И. А. Инвестиционный менеджмент / И. А Бланк. - К.: МП «ИТЭМ» Лтд; «Юнайтед Лондон Трейд Лтд», 1995. - 448 с.

12.    Ватаманюк З.Г. Розвиток інституційного інвестування в Україні / Ватаманюк З. Г., Кушнір Т. М. // Фінанси України. - 2007. - №3. - С. 124-131.

.        Ванькович Д. В. Аналіз фінансових джерел формування інвестиційних ресурсів в Україні / Д. В. Ванькович, Н. Б. Демчишин // Фінанси України. - 2007. - № 7. - С.72-84.

14.    Васюренко Л. Взаємозалежність розвитку банківського сектору та інвестиційної діяльності в Україні / Л. Васюренко / Банківська справа. - 2007. - № 1. - С. 24-28.

15.    Гандзюк М.П Основи охорони праці: підруч. для студ. вищих навч. закладів. За ред. М.П. Гандзюка, Є.П. Желібо, М.О. Халімовського. - К: Каравела, 2004 - 408 с.

16.    Гриценко В. В. Інвестиційні фонди: стан та перспективи розвитку / В. В. Гриценко // Вісник економічної науки України. - 2008. - № 2. - С. 27-31.

17.    Герасимова С. В. Роль фінансових посередників в організації інвестиційної діяльності акціонерних товариств / С. В. Герасимова // Фінанси України. - 2007.- № 4. - с. 103-111.

18.    Галицька О. Фондовый рынок устал дрожать/О. Галицька //Экономические известия. - 2009. - № 235. [Електронний ресурс]. - Режим доступу:http://smi.liga.net/articles/IT097601.html

.        Галушко О.С. Міжнародний рух капіталу та глобальна фінансова криза/ О.С. Галушко. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Venu/2009_1/12.pdf>

20.    Гусев Ю.В. «Медведь» пришел / Ю.В. Гусев//Бизнес. -2010.- №41. [Електронний ресурс]. - Режим доступу:business.ua/articles

21.    Григоренко Є. М. Стан, проблеми та перспективи розвитку інститутів спільного інвестування, компаній з управління активами // Матеріали 18-ї Науково-практичної конференції «Управління активами: від кількості до якості» Ялта 2009р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <http://uaib.com.ua/analituaib/conference/material_conf/konf_10/16133.html>

22.    Гарнер Д, Оуен Р., Конвей Р. Привлечение капитала / Пер. с англ. - М.: «Джон Уайли енд Санз», 1995 г. - 464 с.

23.    Гринкевич С.С. Стратегія розвитку венчурного фінансування в системі оцінки вартост і бізнесу//Вісник Донецького університету, Сер. В: Економіка і право, вип. 1,2008. - с. 202-206.

24.    Григоренко Є.М. Ринок спільного інвестування: динаміка, проблеми та перспективи / Є.М. Григоренко. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <http://www.uaib.com.ua/files/articles/171/93/Stattya_ukr.pdf>

25.    Григоренко Є.М. Ринок спільного інвестування: динаміка, проблеми та перспективи / Григоренко Є.М. // Фінансові послуги. - 2006. - №6. - С. 5-15.

.        Грибан В. Г. Охорона праці: навч. посібник./ В. Г. Грибан, О. В. Негодченко - К.: Центр учбової літератури, 2009. - 280 с.

27.    Джусов О.А. Інвестиційні стратегії інституційних інвесторів: Монографія. - Дніпропетровськ: Наука та освіта, 2005. - С.7.

28.    Данилова Т.Н. Инвестиционный рынок и его место в структуре финансового рынка (институциональный подход) / Т. Н. Данилова // Финансы и кредит. - 2002. - № 8. -С. 10-25.

29.    Данилова Т. Н. Институциональный анализ организаций инвестиционного рынка / Т. Н. Данилова // Финансы и кредит. - 2003.-№ 5. - С. 17- 27.

30.    Дмитрієва О. А. Вплив ринку фінансових послуг на інвестиційний процес /О. А. Дмитрієва // Фінанси України. - 2003. - № 5. - С. 20- 24.

31.    Директива 2007/44/Єс Європейського Парламенту та Ради від 2007 р. стосовно процедурних правил та критеріїв розсудливої оцінки придбань та збільшення часток участі у фінансовому секторі [Електронний ресурс] // Офіційний вісник Європейського Союзу. - 2007. - Режим доступу: <http://www.dfp.gov.ua/fileadmin/> downloads/euro/ukr_2007_44_ua.pdf.

32.    Дука А.П. Корпоративні облігації як інструмент довгострокового фінансування інвестиційної діяльності акціонерних товариств / А.П. Дука // Теоретичні та прикладні питання економіки: зб. наук. пр. /[за заг. ред. В.А. Євтушевського, Н.В. Бутенко]. - К.: Київський університет, 2005. - Вип. 8. - С. 40-44.

33.    Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1 / Ред. кол.: С. В. Мочерний (відповід. ред.) та ін. - К.: Видавничий центр «Академія», 2000. - 864 с.

34.    Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 3. / Ред. кол.: С.В.Мочерний (відповід. ред.) та ін. - К.: Видавничий центр «Академія», 2002. - 952 с.

35.    Енциклопедія бізнесмена, економіста, менеджера / За ред. Романа Дяківа. - К.: Міжнародна економічна фундація, 2000. - 703 с.

36.    Євтушевський В.А. Тенденції розвитку інвестиційних фондів у корпоративній сфері України/ В.А. Євтушевський, А.М. Букало. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/tppe/2010_21/Zb21_19.pdf>

37.    Єрьоменко В. Світовий досвід формування інвестиційних фондів та його роль у ефективному розвитку фінансової системи/ В.Єрьоменко [Електронний ресурс]. - Режим доступу: archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum./KNP/143/knp143_28-30.pdfý

38.    Єрмакович С. Міжнародний досвід діяльності інститутів спільного інвестування/ С. Єрмакович [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.ualib.com.ua <http://www.ualib.com.ua>

39.    Жуков В. Комерційні банки та інвестиційна діяльність / В. Жуков // Банківська справа. - 2000.- № 2. - С. 59-60.

40.    Загородній А. Г. Фінансовий словник / А. Г. Загородній, Г. А. Вознюк, Т. С. Смовженко. - К.: Товариство «Знання»; КОО, 1997. - 576 с.

41.    Зайченко О.О. Дослідження перспектив розвитку інвестиційних фондів як способу залучення інвестицій в економіку країни / Зайченко О.О., Гончарова К.В. // Економісний простір. - 2008.- №15. - С. 34-40.

.        Закон України «Про інститути спільного інвестування» / [Електронний ресурс]. - Режим доступу:http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/5080-17

.        Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» // Відомості Верховної Ради України. - 2009. - № 16. - Ст. 218.

44.    Захарін С. В. Регулювання розвитку інвестиційного ринку / С. В. Захарін // Фінанси України. - 2005. - № 7. - С. 98-105.

45.    Зеркалов Д.В. Охорона праці в галузі: Загальні вимоги: навчальний посібник./Д.В. Зеркалов - К.: «Основа». 2011. - 551 с.

46.    Зимовець В.В., Зубик С.П. Фінансове посередництво: Навч. посіб. - К.: КНЕУ, 2004. - 288 с.

.        Йохна М.А., Стадник В.В. Економіка і організація інноваційної діяльності. - К.: Видавничий центр “Академія”, 2005. - с.237.

48.    Іонін Є.Є., Овчинникова М.М. Управління портфелем акцій інвестиційного фонду / Є.Є. Іонін, М.М. Овчинникова // Фінанси України. - 2010. - №11. - С. 71-79.

.        Карпенко Д.О. Основи трудового права: навч. посіб./ О.Д. Карпенко. - К.: А.С.К., 2003. - 656 с.

50.    Калина А.В. Рынок ценных бумаг (теория и практика): учеб. пособ. / А.В. Калина, В.В. Корнеев, А.А. Кощеев. - К.: МАУП, 2005. - 256 с.

51.    Квасова О. Діяльність фінансових посередників на ринку цінних паперів України/ О.Квасова // Формування ринкових відносин в Україні. - 2007. - №10. - С. 35-39.

52.    Кравченко Ю.Я. Ринок цінних паперів: навч. посіб. / Ю.Я. Кравченко // К.: КНТ 2009. - 672 с.

53.    Конституція України // ВВР України. 1996. № 30.

.        Коваленко М. А., Радванська Л. М. Фінанси спільного інвестування: Навчальний посібник. - Херсон: ОЛДІ-плюс, 2002. - 248 с.

.        Кублікова Т. Інституційні інвестори: основні чинники розвитку / Т. Кублікова // Журнал «Схід». - 2008. - № 6(90).

.        Крейдич І. Перспективи розвитку інститутів спільного інвестування в Україні/ І. Крейдич// Финансовые рынки и ценные бумаги. - 2007. - №21. - С. 4-8.

.        Классификация инвестиционных фондов [Електронний ресурс] // Журнал К2Каpital. - 2010. - Режим доступу до ресурсу: <http://www.k2kapital.com/weekly/review/27006/>

.        Кльоба Л. Принципи, функції і методи управління банківською інвестиційною діяльністю / Л. Кльоба // Вісник НБУ. - 2007. - № 10. - С. 41-48.

.        Кузнєцова А. Банківський сектор України як джерело фінансування інвестиційно-інноваційної діяльності / А. Кузнєцова, Я. Карпа // Вісник НБУ. - 2004. - № 1. -С. 60-63.

.        Кабанов В.Г. Діяльність міжнародних фінансових організацій на вітчизняному ринку фінансового капіталу. / В.Г. Кабанова. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <http://www.nbuv.gov.ua/Portal/Soc_Gum/Fu/2009_9/Pdf/Kabanov-6.pdf>.

.        Кульпінський С.В. Регулятивні механізми фінансового ринку в макроекономічній динаміці / С.В. Кульпінський // Фінанси України. - 2009. - № 2. - С. 66-72.

.        Лукашова І.О. Класифікація інститутів спільного інвестування: необхідність і проблеми / І.О.Лукашова, О.С. Власова //Актуальні проблеми економіки. - 2011. - №4. - С. 71-80.

.        Литвинов Д. В. Совершенствование системы защиты инвесторов на фондовом рынке как метод стимулирования инвестиционной деятельности / Д. В. Литвинов // Сб. науч. тр. Сер. «Экономика» / Сев.-Кавказ. гос. техн. ун-т. - Ставрополь, 2000. - Вып. 2. - С. 43 - 48.

.        Маковецкий М. Ю. Роль рынка ценных бумах в инвестиционном обеспечении инвестиционного роста / М. Ю. Маковецкий // Финансы и кредит. - 2003. - № 21. - С. 7-16; 2004 - № 1 - С. 34-41; 2004. - № 3. - С. 44-56; 2004. - № 4. -С. 21-30.

.        Мендзебровская М. Законодательные инициативы рынка ИСИ - проблемы, решения и перспективы развития // Матеріали 18-ї Науково-практичної конференції «Управління активами: від кількості до якості» Ялта 2009р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <http://uaib.com.ua/analituaib/conference/conf_krym_2009/105097.html>.

.        Мітюков І. О., Александров В. Т., Ворона О. І., Небдаєва С. М. Фінансові послуги України: Енциклопедичний довідник. [У 6 т.]. Т.6. - Київ: Укрбланковидав, 2001. - 278 с.

.        Мороз В.В. Напрями та шляхи вдосконалення механізмів державного регулювання діяльності інститутів спільного інвестування в Україні/ В.В. Мороз [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.academy.gov.ua/ej/ej14/txts/Moroz.pdf <http://www.academy.gov.ua/ej/ej14/txts/Moroz.pdf>

.        Мозговий О. М. Міжнародні фінанси: навч. посіб. / О. М. Мозговий, Т. М. Оболенська, Т. В. Мусієць. - К.: КНЕУ, 2005. - 586 c.

.        Москвін С. Венчурні фонди компаній з управління активами як феномен спільного інвестування в Україні/ С. Москвін. [Електронний ресурс]. - Режим доступу:http://www.usfa.org.ua/publ/Vent.htm

.        Мошенський С.З. Фондовий ринок та інституційне інвестування в Україні: вплив на інвестиційну безпеку держави: Монографія. - Житомир: ЖДТУ, 2008. - 432 с.

.        Новікова Л. Використання методики ЮНІДО для оцінки венчурних проектів / Л.Новікова// Вісник Академії митної служби України. - 2001. - № 3. - С. 84.

.        Отрасль коллективных инвестиций в мире [Электронный ресурс] // Национальная лига управляющих. - 2010. - Режим доступа: <http://www.nlu.ru/news24.htm>.

.        Офіційний сайт Української асоціації інвестиційного бізнесу / [Електронний ресурс]. - Режим доступу:<http://www.uaib.com.ua/>

.        Основи охорони праці: навч. посібник./ Купчик М.П., Гандзюк М.П., Степанець І.Ф[та ін.] - К.: Основа, 2000. - 416 с.

.        Оришак В.О. Основи охорони праці: методичні вказівки до вивчення дисципліни студентами всіх спеціальностей /В.О. Оришак - Кіровоград: КНТУ, 2004.

.        Опанасюк В.В. Становлення та особливості розвитку венчурного капіталу:[автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук. Спеціальність 08.01.01]-К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченко, 2005.-21 с.

.        Перконос П. П. Механізм Формування та управління портфелем інститутів спільного інвестування/ П. П. Перконос [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <http://www.economy.nayka.com.ua/?op=1&z=1070>

.        Пересада А. А. Управління інвестиційним процесом / А. А. Пересада - К.: Лібра, 2002. - 472 с.

.        Печенівська О.К. Сучасні тенденції розвитку ринку спільного інвестування в Україні / О.К.Печенівська, О.Л. Притикіна //Економічний простір. - 2008. - № 9. - С. 116-124.

.        Поворозник В. До питання про розвиток інститутів спільного інвестування та їх інвестиційний потенціал: аналіт. записка / Нац. ін-т страт. дослідж. - Режим доступу: <http://old.niss.gov.ua/Monitor/desember08/4.htm>

.        Податковий кодекс України: Кодекс Верховної Ради України від 2 груд. 2010 р. № 2755 - VI // Офіц. вісн. України. - Т. 1. - 2010. - № 92. - С. 9.

.        Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди): закон України від 15 берез. 2001 р. № 2299 - III // Відом. Верхов. Ради України. - 2001. - № 21. - Ст. 103.

.        Положенням про інвестиційні фонди та компанії, яке було затверджено Указом Президента України від 19 лютого 1994 р. N 55/94 [положення]

.        Положення «Положення про склад та структуру активів інституту спільного інвестування». Затверджено рішенням ДКЦПФР № 12 від 11.01.2002

.        Портфельне інвестування. Навч. посібник / А. А. Пересада, О. Г. Шевченко, Ю. М. Коваленко, С. В. Урванцева. - К.: КНЕУ, 2004. - 408 с.

.        Райзберг Б. А. Современный экономический словарь / Б. А. Райзберг, Л. Ш. Лозовский, Е. Б. Стародубцева. - М.: Инфра-М, 2002. - 480 с.

.        Регулирование коллективных инвестиционных фондов / [K. Гилкрист, М. Сент-Джайлс, С. Бакстон, Е. Алексеев ; под ред. К. Гилкрист]. - М.: Raster’s, 1999.

.        Рибальченко А. Результати розвитку ринку послуг з управління активами // Матеріали ХХІV науково-практичної конференції УАІБ «Професійне управління активами» 10-13 червня 2010 р. м. Ялта [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <http://uaib.com.ua/files/articles/1257/42_4.pdf>.

.        Рыжановская Л. Ю. Повышение роли финансового рынка в мобилизации и эффективном использовании инвестиционных ресурсов / Л. Ю. Рыжановская // Финансы и кредит. - 2002.- № 6. - С. 19-34

.        Ромашко О.Ю. Регулювання міжнародних фондових ринків. - К.: КНЕУ, 2000. - 240 с.

.        Розвиток фондового ринку і небанківських фінансових інститутів в Україні: ключові перешкоди і пріоритетні напрямки подальшого реформування: офіційна позиція Світового банку і Місії USAID // Міжнародний форум учасників фондового ринку. -2007.

.        Румянцев С. Стан і перспективи розвитку ІСІ, КУА та НПФ //Цінні папери України. - 2006. - №23. - С.10-11.

.        Сафронов С. Институты совместного инвестирования как реальный механизм инвестирования // Вестник бухгалтера и аудитора Украины.- 2006.- №21-22 // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: zakon.nau.ua

.        Сельський В. Стан та проблеми розвитку інститутів спільного інвестування як ефективного механізму залучення інвестицій в економіку України // Підприємництво, господарство, право. - 2007. - №1. - С. 137-140.

.        Сурина П. А. Денежные сбережения населения как источник коллективных инвестиций / П. А. Сурина // Государственное управление. Электронный вестник. - 2007. - №10. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <http://e-journal.spa.msu.ru/images/File/2007/Surina%281%29.pdf>.

.        Сучасний стан та тенденції розвитку фондового ринку: діяльність з управління активами інститутів спільного інвестування // Ринок цінних паперів України. - 2010. - № 8. - С. 34-35.

.        Федоров Б.Т. Новый англо-русский банковский и экономический словарь. − СПб: Лимбус Преса, 2000. - 848 с.

.        Ходаківська В.П. Ринок фінансових послуг: теорія та практика: навч. посіб. / В.П. Ходаківська, В.В. Бєляєв. - К.: ЦУЛ, 2002. - 616 с.

.        Циганова Н. Потенціал розвитку вітчизняного ринку спільного інвестування/ Н.Циганова // Фінанси України. - 2007. - №8. - С. 100-108.

.        Цихан Т.В. Роль венчурной индустрии в формировании национальной инновационной системи/ Т.В.Цихан // Теория и практика управления - №11. - 2004.

.        Чеберекус Д. Інститути спільного інвестування та їх вплив на розвиток інноваційної сфери в Україні - К.: Діло, 2005. - 355 с.

.        Шелудько Н. М. Інвестиційний процес: оцінка ролі й участі банків / Н. М. Шелудько // Фінанси України. - 2003.- № 8. - с. 121-126.

.        Шершньова З.Є. Ідентифікація бар’єрів впровадження корпоративного управління в Україні / З.Є. Шершньова // Теоретичні та прикладні питання економіки:зб. наук. пр. / [за заг. ред. В.А. Євтушевського, Н.В. Бутенко]. - К.: Київський університет, 2005. - Вип. 8. - С. 27-32.