Проект підприємства по виробництву шкіряного напівфабрикату для верху взуття підвищеної водостійкості із сировини ВРХ (крупна) потужністю 120 млн. кв. на дм на рік

Проект підприємства по виробництву шкіряного напівфабрикату для верху взуття підвищеної водостійкості із сировини ВРХ (крупна) потужністю 120 млн. кв. на дм на рік

Пояснювальна записка

до дипломного проекту

Проект підприємства по виробництву шкіряного напівфабрикату для верху взуття підвищеної водостійкості із сировини ВРХ (крупна) потужністю 120 млн. кв. на дм на рік

Вступ

Шкіряний та хутровий напівфабрикат - вичинені, а іноді пофарбовані та розкроєні шкури і шкурки диких та свійських тварин, з яких ще не виготовлені шкіряні та хутряні вироби. Застосовувані для виробництва натуральної шкури та хутра шкіряно-хутрові напівфабрикати за своїм призначенням досить різноманітні. Використання для їх виготовлення різних видів сировини зумовлює суттєву відмінність товарних і технологічних властивостей готових виробів.

Технологія шкіри та хутра - наука про суть і способи проведення хімічних, фізико - хімічних та механічних обробок шкур тварин з метою отримання напівфабрикату з найменшими матеріальними й хутровими витратами.

Для розвитку шкіряно-хутрової промисловості важливим є зростання сировинної бази, покращення якості сировини, що значною мірою залежить від розвитку тваринництва і звірівництва, товарознавства, організації заготівель та зберігання сировини.

З метою максимального використання всіх ресурсів шкіряного хутрового виробництва розробляються безвідходні технології.

Організація виробництва - наука, що вивчає методи раціонального процесу, які сполучні у просторі та часі: засоби праці, предмети праці, жива праця.

Дане завдання є комплексне розв’язання питань у галузі технологій, обладнання, організації виробництва. Ці технологічні завдання мають забезпечувати повний випуск конкурентоздатної продукції, зростання продуктивності праці в умовах сучасного ресурсозбереження.

1.     
Технологічний розділ

1.1 Вибір і характеристика перероблюваної сировини та напівфабрикату

технічний прибуток собівартість напівфабрикат

Відповідно до завдання курсового проектування був запропонований такий асортимент перероблювальної сировини: крупна сировина зі шкур ВРХ, а саме - бичок, ялівка та бугай.

Розрізняють такі породи великої рогатої худоби: м’ясна, м’ясо - молочна, молочна та рогата худоба. Вони характеризуються наявністю на середині хребта виточки, від якої волосся розходиться в різні сторони: від шиї, боків, хвоста; відсутність гриви, коротшим волосом на хвості та відсутністю волосорозділу на передній лінії стегон.

Бичок - шкури молодих бичків (кастрованих та некастрованих) парною масою понад 13 і до 17 кг включно. Порівняно з півшкурком на шкурах бичка більш помітна збіжистість (зниження товщини від огузка до воротка та від хребта до пол). Площа бичка у середньому 250 - 260 дм ². Товщина шкіряної тканини в огузку мокросослених шкур близько 3, 4 мм.

Ялівка - шкури дорослих корів та корів - нетелей, а в окремих випадках телят, парною масою понад 13 кг. Площа шкур коливається від 200 до 450 дм², товщина в огузку - 2, 5 - 5, 0 мм.

По масі цю сировину поділяють на три групи: 1. Ялівка легка (парна маса понад 13 до 17 кг включно, середня площа 260 дм ²); 2. Ялівка середня (парна маса понад 17 до 25 кг включно, середня площа 444 дм ²).

Здебільшого шкури ялівки відрізняються значною збіжистістю, наявністю залишків сосків або розрізів, що залишились після видалення вимені.

Виробниче призначення ялівки залежить від її маси і товщини. З ялівки легкої виробляють міцні, еластичні хромові шкіри для взуття з красивою гладкою мережівкою. В цілому, ялівку використовують для виробництва шкір верху взуття, підошовних, устілкових, технічних, лимарносідельних та сириці.

Бугай - шкури некастрованих биків з парною масою понад 17 кг. Площа бугая коливається від 300 до 500 дм ², товщина шкіряної тканини в області спини мокро солених шкур - 4, 5 - 5, 5 мм.

Бугаю притаманні стовщені периферійні ділянки (вороток, голова та поли), сильна борушистість. Товщина бугая неоднорідна по площі шкури, тому його вважають менш цінною сировиною ніж бичина.

Особливості гістологічної будови шкур великої рогатої худоби визначають велику міцність та щільність, цінні товарно - технологічні властивості цього виду сировини. Товщина епідермісу шкур ВРХ незначна (1 - 2% від усієї шкури).

Сосочковий шар дерми досить щіьний, утворений товстими пучками колагенових волокон, що потужно переплетені у всіх напрямках.

Підшкірна клітковина розвинена слабко, часто містить значні жирові включення, має значну товщину. На межі з підшкірною клітковиною сітчастий шар утворює рідке переплетення пучків колагенових волокон.

Шкури дорослих тварин (биків та корів) відрізняються найбільшою міцністю та щільністю укладнення волокон. Ця сировина особливо придатна для виробництва міцних шкір для верху взуття, стійких до механічного впливу [3].

В залежності від компактності укладання, товщини та розташування пучків волокон щодо поверхні шкури й один одного, розпізнають п’ять класів мікростукртури сітчастого шару дерми шкур ВРХ:клас - пучки колагенових волокон дуже тонкі, щільно укладені; часто вигинаються, утворюючи ромбоподібне переплетення. Петлі такого переплетення розташовані густо, пронизують одна одну й часто тягнуться крізь весь сітчастий шар. Дерма цього класу притаманна ділянкам крупа й відрізняється високою міцністю та малою розтяжністю;клас - пучки колагенових волокон менше вигинаються, укладені не так щільно. Замість добре окреслених ромбів поширені більш рідкі, розтягнуті, неповністю завершені ромбоподібні фігури. Пучки колагенових волокон мають меншу товщину і укладені менш щільно, ніж у сітчастому шарі I класу;клас - поширені довгі пучки тонких колагенових волокон, які мало вигинаються, тому ромбоподібні фігури майже непомітні. Порівняно з дермою II класу, колагенові волокна більш тонкі, укладені менш щільно;клас - пучки колагенових волокон утворюють дрібнопетлисте переплетення; відсутні пучки, притаманні III класу. Пучки волокон тонші, укладені не так щільно та більш горизонтально, ніж у сітчастому шарі дерми III класу;клас - найбільш недосконала структура, до якої характерно горизонтальне укладення пучків, розташованих паралельно поверхні шкури, а також прошарки пухкої несформованої сполучної тканини.

Структура дерми окремих топографічних ділянок зумовлює їх певні фізико - механічні показники у готовій шкірі та корелює з товарознавчою оцінкою шкури за виробничим призначенням.

Шкури ВРХ, які по всій чепрачній частині мають структуру I-II класу при відповідній масі і товщині у стандартній точці огузка не менше 4, 5 мм, особливо цінні для виробництва кондиційної підошовної шкіри, а також технічної шкіри відповідального призначення [2].

Таблиця 1.1 - Види і характеристика перероблювальної сировини

Асортимент сировини	Співвідношення	Середня маса, 1 шт., кг парна	Площа 1 шт., дм ²	Спосіб консервування
Бичок	30	15	256, 4	м /с
Ялівка середня	20	20	292, 7	м/с
Бугай	50	26	324, 6	м/с

Вся шкіряна сировина повинна відповідати ГОСТ 382-91 «Сырье кожевенное сортированное для промышленной переработки», який передбачає технічні вимоги.

Шкіряну сировину ділять:

1.      По виду й найменуванню відповідно ГОСТ 28425 і ГОСТ 28509;

2.      По масі і площі (таблиця 1.3);

.        По товщині, визначеній в стандартних точках, мм.

Правила прийому

Шкіряну сировнину приймають партіями. Партією вважають кількість однаково обряджених шкур, однакового виробничого призначення, одного виду, маси або площі, способу консервування, групи сорту.

Прийом по кількості шкур в партії проводять на 100% шкур в партії.

Прийом по товщі проводять по 100% шкур в партії.

Перевірку відповідності сорту шкур в партії до вимогам стандарту проводять на 10% шкур, але не менше 10 штук. При отриманні незадовільного результату перевірки проводять повторну перевірку на 20% шкур в партії.

Прийом шкіряної сировини по масі проводять з урахуванням усолу і обважнювачів згідно з ГОСТу 13104.

Мокросолені шкури з усолом більше 20% і нерівномірно підсушені приймають окремими партіями.

Методи випробувань

Визначення сорту - по ГОСТу 28425 і 13104.

Визначення усолу і маси нетто по ГОСТу 13104.

Визначення компонентів консервування - по ГОСТу 13105.

Гістолого - бактеріальний контороль шкіряної сировини - ГОСТ 13106 [7].

Вимір товщі шкур проводять товщиноміром діаметром верхньої площадки 2 мм і нижньої 10 мм. Шкури розміщують волосяним покривом догори. Товщину шкури вимірюють в стандартних точках Н і О.

Якість товару є одним із його основних характеристик, надає визначальний влив створення споживчих уподобань і формування конкурентоспроможності. Відповідно до міжнародному стандарту під якістю розуміється сукупність характеристик об'єкта, які стосуються її спроможністі задовольняти встановлені або ймовірні потреби. Встановлені потреби, теоретично, необхідно відбивати за показниками фізико-механічних та інших властивостей, закладених в вимогах стандартів на відповідні види матеріалів.

Напівфабрикат повинен прийматися оздоблювальним цехом після процесів віджимання і жирування, підібраним у виробничі партії за цільовим призначенням зі супроводжувальним паспортом [10].

За вимогами напівфабрикат повинен бути рівномірно проструганим по всій площі;

товщина напівфабрикату в стандартній точці повинна відповідати затвердженим нормативам;

напівфабрикат не повинен бути переструганим, не мати порізів, вихватів, підрізів, «сходів», пропусків, складок від неправильної укладки;

напівфабрикат повинен бути рівномірно прожированим без замаслювання лицьової та бахтарм'яної поверхонь;

температура зварювання напівфабрикату повинна бути 92-96 ⁰С;

вміст оксиду хрому та речовин, що екстрагуються органічними розчинниками повинен відповідати нормам чинного стандарту.

Напівфабрикат повинен бути добре розведеним, без складок. Вологість напівфабрикату не повинна перевищувати 45-55%.

Облік виробничих дефектів проводиться для кожної виробничої партії з записом у спеціальному журналі.

Напівфабрикат, який має виробничі дефекти, що можна виправити, такі як:

засаленість;

–       плямистість;

високий вміст вологи;

нерівномірно і нечисто вистругану бахтарму тощо

оздоблювальним цехом не приймаються і повертаються на доопрацювання.

Напівфабрикат, який має виробничі дефекти, що не можна виправити, такі як:

стяжка і садка лицьової поверхні;

подерте лице, порізи, складки, опіки тощо приймаються оздоблювальним цехом зі складанням акту за участю ВТК і відміткою у спеціальному журналі про наявність дефектів.

Напівфабрикат повинен зберігатися на піддонах ретельно розправленим і накритим поліетиленовою плівкою не більше 8 годин [9].

Таблиця 1.2 - Розрахунок сортності сировини

Сорт	Кількість, шт.	Коефіцієнт перерахунку	Кількість п.о.	Сортність, %
Бичок I II III IV Разом:	123 82 41 __ 246	1, 0 0, 87 0, 66 __	123 71, 34 27, 06 __ 221, 4	с = 90
Ялівка I II III IV Разом:	93 67 25 __ 185	1, 0 0, 87 0, 66 __	93 58, 29 16, 5 __ 167, 79	с = 90, 69
Бугай I II III IV Разом:	71 56 15 __ 142	1,0 0, 87 0, 66 __	71 48, 72 9, 9 __ 129, 62	с = 91, 28

1.2 Вибір та обґрунтування методики виробництва

Шкіряне виробництво передбачає широкий асортимент сировини. Шкури відрізняються за розміром, товщиною, зажиреністю, щільністю, характером волосяного покриву. Згідно з стандартами хутрову та шкіряну сировину сортують залежно від виду та маси шкур. Це дає змогу застосовувати єдині прийоми та загальну технологічну схему побудови технологічного процесу залежно від цільового призначення шкіри та виходу хутра. Виробничий процес умовно можна поділити так: відмочувально-зольні, переддубильно-дубильніі та фарбувально - жирувальніпроцеси, комплектування виробничих партій, дублення шкіри та вичинка хутра, оздоблення напівфабрикату.

Проектом передбачено виконання ряду рідинних та механічних обробок, які сприяють досягненню напівфабрикатом необхідних властивостей.

Сировина, що проходить переробку містить в собі консервувальні речовини та забруднення. Під час підготовчих процесів і операцій шкури приводять в придатний стан для подальшої обробки і видаляють з них ті складові частини, які не використовують у шкіряно - хутровому виробництві [1].

Залежно від того, які шкіри обробляються та для чого їх застосовуватимуть, існує безліч методик по їх виробництву. Згідно з завданням (виробництво шкір для верху взуття з підвищеною водостійкістю) обрали відповідну методику, в якій присутні такі операції:

Промивка застосовується для того, щоб змити з сировини бруд, залишки солі, що застосовуються для консервування. Промивку виконують у барабанні при постійному обертанні.

Відмочування виконують після промивки сировини. Метою відмочування є приведення шкури в стан близький до парного як за ступенем обводнення так і за мікроструктурою, а також видалити зі шкури консервувальні речовини, розчинні білки, бруд, кров, навали та інші забруднення. У відмочувальній рідині різко активізуються різні бактерії, дія котрих у сировині була сповільнена. Потрапивши у відмочувальний розчин, мікроорганізми розмножуються з великою швидкістю. Тому застосовують антисептики (речовини, які сповільнюють розвиток мікроорганізмів) або загострювачі (прискорювачі) - різні хімічні речовини, що прискорюють обводнення шкури, вони зумовлюють імізацію активних груп колагену, руйнують деякі водневі або електровалентні зв’язки в шкурі, що й сприяє швидкому обводненню сировини. Враховуючи спосіб консервування сировини в дипломному проекті, як загострював використовуємо карбонат натрію, який знежирює сировину і прискорює її відмочування. Розчин карбонату натрію у воді має лужну реакцію. Через достатню обводненість сировини немає потреби використовувати антисептики.

Проектом передбачено використання способу зневолошування-зоління зі спалюванням волосу, що досягається матеріалами гідроксидом кальцію, сульфід натрію, що гідролізується у воді, утворюючи гідроксид і гідросульфід натрію.

Луг прискорює обводнення шкур, а гідросульфід натрію ослаблює зв’язок волосу з дермою.

Після відмочування з сировини видаляють ті частини, які не повинні бути в шкірі - волос, епідерміс, підшкірну клітковину, а також присутні в дермі між волоконні речовини та природні жири. Підшкірна клітковина видаляється зі шкур під час операції міздріння, а решта компонентів - у процесах зневолошування та зоління.

Окрім підготовчих рідинних обробок виконують механічні обробки. Однією з яких є міздріння. Після чого вручну виконують обрізання бахроми та непридатних крайових ділянок. Наступна механічна операція - двоїння. Під час двоїння знімається надлишкова товщина голини, розділяючи її на два шари: верхній лицьовий шар та нижній - бахтармяний. Товщина верхнього стягу нормується відповідно до призначення готової шкіри.

Після двоїння сировину промивають, використовуючи воду і сульфат амонію.

М’якшення - нетривала обробка частково або повністю знезоленої голини у водному середовищі за підвищеної температури ферментним препаратом, внаслідок якого видаляються залишки гнейсу, повністю зникає бубнява, видаляються із дерми між волоконні білки продуктів розпаду кератину, вуглеводів і жирів шкури, збільшується повітропроникність голини. Під час процесу м’якшення шкіра набуває м’якості, гладкості, шовковистості, в зв’язку з поділом структурних елементів лицьового шару дерми. При цьому шкір стає еластичною і тягучою.

Використовують такі препарати: панкреатин - витяжка з підшлункової залози. Ферментний препарат протосубтилін Г3х має тільки протеолітичну властивість. Оптимальне значення рН для ферментів підшлункової залози - 7, 8…8, 7, дл протосубтиліна Г3х - 7, 2…7, 5. Під час використання стандартного препарату і дотриманні встановленого дозування активність м’якшильної рідини контролювати не обов’язково. Після промивають напівфабрикат водою.

Пікелювання. Метою цього процесу є підготовка голини до дублення і зміна її структури так, щоб можна було отримати шкіру необхідної м’якості й щільності, забезпечити швидкий і рівномірні ший розподіл дубильних сполук за товщиною дерми. Зміна структури досягається внаслідок додаткового і повного знезолювання кислотою (в присутності солі), видалення залишків після зоління і м’якшення між волоконних речовин, додаткового поділу мікроструктури голини, а прискорення розподілу дубильних сполук - шляхом підкислення голини.

Обробку проводять розчинами, які складаються із суміші кислот чи однієї кислоти і солі. В нашому випадку використовується хлорид натрію, мурашина та сірчана кислоти.

Наступним процесом є дублення. Це процес під час якого дубильні речовини вступають у взаємодію з функціональними групами молекулярних ланцюгів колагену, утворюючи стійкі додаткові поперечні зв’язки.

Ефект дублення визначається двома основними показниками:

-          Інтенсивністю утворення додаткових зв’язків в структурі колагену, про що свідчить підвищення температури зварювання;

-          Формування об’єму дерми, що характеризується збереженням пористості шкіри після висихання.

Зазвичай застосовують наступні види дублення:

-          хромове, використовуючи основний сульфат хрому (ІІІ) один чи в поєднанні з іншими дубильними сполуками (солями алюмінію, цирконію, титану);

-          різні варіанти комбінованого дублення, яке передбачає використання мінеральних, рослинних і синтетичних дубителів.

Пролежування. Напівфабрикат ретельно вистеляють на піддони і вкривають поліетиленовою плівкою. Тривалість пролежування не менше 12 годин.

Потім напівфабрикат віджимають до вологості 55 - 60% на віджимній валковій машині. Метою віджимання є механічне видалення вологи із видубленого напівфабрикату. Надлишкова волога несприятливо впливає на виконання деяких оздоблювальних операцій та процесів, наприклад, викликає порізи напівфабрикату при струганні у виробництві шкіри хромового дублення, спричиняє нерівномірне поглинання жирових матеріалів напівфабрикатом під час жирування розплавом жиру вальних речовин у виробництві юхти і шкіри низу взуття. У виробництві шкіри хромового дублення також виконують друге віджимання вологи після фарбувально - жиру вального процесу на віджимній валковій машині до вищевказаних значень вологи в напівфабрикаті. Це сприятливо впливає на якість виконання розведення напівфабрикату, вихід шкіри за площею і на продуктивність роботи на цій операції.

Напівфабрикат сортують за цільовим призначенням: на вироблення шкір з натуральною лицьовою поверхнею, шліфованих, підвищеної товщини тощо. Комплектувати виробничі партії рекомендується постійними за масою незалежно від числа штук напівфабрикату.

Двоїння. Двоїться напівфабрикат, отриманий з недоєної голини. Призначення операції - зняття лишньої товщини дерми у вигляді бахтарм’яного спилку, що дозволяє отримати шкіру заданої товщини. Крім того нижній спилок є додатковим ресурсом для виробництва шкіри. Під час двоїння видубленого напівфабрикату досягається вища його рівномірність за товщиною порівняно з двоїнням в голині, немає необхідності в окремому дубленні спилку, створюються благо приємніші санітарно - гігієнічні умови виробництва, збільшується вихід бахтарм’яного спилку, придатного для виробництва шкіри. Двоїння напівфабрикату порівняно з двоїнням голини має недоліки: більша тривалість перед дубильних процесів і дублення, вища витрата хімічних матеріалів і, відповідно, вища їх концентрація у відпрацьованій технологічній рідині, менша рівномірність обробки за товщиною дерми.

Перевагами двоїння голини є також вища якість шкіри внаслідок рівномірнішої обробки напівфабрикату за товщиною, вищий вихід готової шкіри за площею.

Наступним процесом є стругання. Мета операції - видалення на стругальній машині надлишкової товщини видубленого напівфабрикату для вирівнювання її за площею, забезпечення необхідної товщини готової шкіри відповідно до державних стандартів, отримання чистої і гладкої бахтарми шкіри.

Внаслідок стругання збільшується площа напівфабрикату, але, в більшій чи меншій мірі, знижується її міцність. Під час стругання контролюють товщину напівфабрикату за площею і рівномірність обробки. Товщина напівфабрикату після стругання в стандартній точці орієнтовано повинна бути на 0, 2 - 0, 3 мм більше, ніж площа готової шкіри. Рівномірність стругання контролюють товщиноміром по всій площі напівфабрикату.

Обрізування. Бахрома і непридатні ділянки обрізуються електроножницями чи вручну.

Визначення маси. Масу струганого хромового напівфабрикату визначають зважуванням на технічних вагах для всієї скомплектованої партії.

Потім проводять промивку при температурі 22 - 25 на початку і 32 - 35 в кінці.

Додублювання. Мета процесу - зменшити розбіжності за товщиною і щільністью різних топографічних ділянок напівфабрикату, знизити втрати за товщиною під час розведення і сушіння шкір, зменшити їх пухкість, поліпшити здатність до шліфування і розподіл жиру вальних речовин. Для додублювання використовують рослинні й синтетичні органічні дубителі, їх суміш, мінеральні дубителі. В даному випадку використовується хромовий дубитель основністю 36 - 42% та карбонат натрію. Додублювання проводять для напівфабрикату, що не витримав пробу на кип. В барабан дозують хромовий дубитель. Наприкінці процесу в барабан додають розчин карбонату натрію (5%) в 1- 2 прийоми з інтервалом в 15 хв.

Після до дублювання проводиться промивка при температурі 32 - 35 градусів протягом 10 хвилин.

Нейтралізація. Мета - підготовка шкіряного напівфабрикату хромового дублення до фарбування і жирування:

-          підвищення рН напівфабрикату хромового дублення внаслідок зв’язування лужними солями вільної кислоти з таким розрахунком, щоб використовувані для фарбування шкір барвники проникали на найбільшу глибину, міцно зв’язувались з колагеном дерми;

-          зменшення розбіжностей в поглинанні жиру вальних речовин різними шарами дерми;

-          зменшення нерівномірності забарвлення поверхні різних ділянок напівфабрикату.

Для нейтралізації використовують солі лужного характеру, в даному випадку гідрокарбонат і форміат натрію. В барабан додають форміат натрію, а через 15 хвилин в 2 прийоми гідрокарбонат натрію.

Після нейтралізації напівфабрикат промивають.

Наповнювання - фарбування проводять в присутності синтанолу EW - 321, Долагену NFW, Терготану РМВ, Базинтану SL, Барвнику, Каштану.

Жирування, фарбування та фіксація. Барвники містять солі й тому цілком зрозуміло, що ретельна промивка у кінці виробничого циклу є необхідною умовою. Не рекомендується застосовувати диспергатори і змочувальні фарбувальні реагенти, оскільки вони негативно впливають на водостійкість і підсилюють поглинання води. Барвник краще додавати у вигляді порошку в розчин з малим РК при пониженій температурі.

Жирова суміш і відштовхувальні допоміжні речовини додаються до розчину необхідного об’єму (100 - 50%) при температурі 45 - 55°С. Добавки під час жирування слід вносити протягом всього виробничого циклу. Час обробки рівний 60 хвилин - є мінімальним, тому рекомендується його збільшити.

Аніонні жирувальні засоби використовуються у вигляді емульсії типу масло у воді. При цьому жиру вальні засоби повинні бути зважені й змішані до приготування емульсії, що гарантує утворення однорідної

емульсії, а не полідисперсної системи. Для отримання емульсії типу масло у воді, жиру вальна суміш додається як мінімум до чотирикратної кількості води за температури не вище 60°С. Додавання води в масло може призвести до утворення емульсії типу вода у маслі, яка при подальшому розбавленні розшаровується [6].

Після фіксації барвника мурашиною кислотою рекомендується використовувати новий розчин з доведенням води температурою не вище 40°С до 150 - 200%, а потім додати 2 - 4% сульфату хрому пропорційно кількості використаної водовідштовхувальної жирової суміші.

Для отримання гідрофобнішої шкіри необхідно насамперед забезпечити добре змочування і розподіл вибраних препаратів, потім провести обробку лицьової поверхні [10].

Сушіння. Мета процесу - видалення надлишкової вологи із мокрого напівфабрикату. При цьому вологість напівфабрикату знижується з 45…60% до 12… 15%, що необхідно для виконання наступних оздоблювальних операцій після сушіння, а також для виготовлення шкіряних виробів. Однак сушіння не можна розглядати тільки як процес десорбції вологи.

В період сушіння завертається розпочате під час дублення формування шкіри і в напівфабрикаті відбуваються наступні основні зміни: додаткове зв'язування дубильних речовин з білком, переміщення незв'язаних дубителів та інших розчинних речовин до зовнішніх шарів напівфабрикату, кінцеве розшарування жирувальної емульсії, усадка напівфабрикату і, зв'язане з нею, ущільнення дерми та її структурних елементів.

Особливе значення під час сушіння має усадка напівфабрикату внаслідок дії капілярного тиску і міжмолекулярних сил. Зміна вмісту вологи намокання не впливає на розміри напівфабрикату. Усадка шкіри за площею обумовлена видаленням капілярної вологи і особливо міцно зв'язаної вологи - вологи гідратації.

Напівфабрикат для верху взуття хромового дублення під час сушіння сильно усаджується, тому його сушать у дві чи три стадії: на першій стадії до рівноважної вологості з оточуючим середовищем у вільному стані, на другій стадії (після зволожування і тяжки) у фіксованому стані па рамах чи гладкій поверхні вакуумної сушарки. Тристадійне сушіння напівфабрикату передбачає спочатку висушування до вологості 28…30% у вакуумній сушарці, потім досушування у вільному стані до рівноважної вологості з оточуючим середовищем, а після зволожування і тяжки заключне сушіння у фіксованому стані.

Зволожування. Шкіра після сушіння відзначається стійкістю, малою рухливістю структурних елементів, в тій чи іншій мірі, склеєних під час сушіння.

Для ефективного виконання наступних механічних операцій (тяжки, розбивання тощо), а також для попередження появи дефектів необхідно збільшити рухливість структурних елементів дерми, надати напівфабрикату пластичних властивостей. Це досягається шляхом зволожування висушених шкір. Введення вологи змінює її пружно-пластичні властивості внаслідок руйнування у структурі колагену частини неводостійких міжмолекулярних зв'язків (водневих та іонних). Вода також зменшує сили тертя між елементами дерми, відіграє роль мастила.

Кількість уведеної в напівфабрикат вологи внаслідок зволожування залежить від виду напівфабрикату, використовуваного обладнання та інтенсивності деформацій під час механічних операцій. Так, вологість напівфабрикату після зволожування складає 20…25% перед його обробкою на вібраційно-витягувальній машині й 28…32% перед тяжкою на машині важільного типу. Вища вологість напівфабрикату під час тяжки на важільних витягальпо-м'якшильних машинах зумовлена більш сильними деформаційними зусиллями.

Необхідною умовою зволожування є не тільки введення вологи в напівфабрикат, але й рівномірний її розподіл; інакше нерівномірно будуть оброблені різні ділянки, що може бути причиною появи ряду дефектів (пухлинуватості, тріщин тощо). Для рівномірного розподілу вологи у зволоженому напівфабрикаті передбачається його пролежування у штабелях у вкритому стані (плівкою). Під час зволожування на машині «Дифутерм» досягається рівномірний розподіл вологи без наступного пролежування.

Тяжка. Мета тяжки підвищення міцності, м'якості, гнучкості іі еластичності шкіри хромового дублення, збільшення їх площі і зменшення тягучості. Тяжку виконують кілька разів з проміжним пролежуванням.

На першу тяжку направляють зволожений напівфабрикат після сушіння з обов'язковим пролежуванням після зволожування.

Під виливом деформацій розтягування і згину відбувається поділ структурних елементів дерми, які частково склеїлись під час сушіння, їх деяке розтягування і орієнтація в напрямку зусиль, викликаних робочими органами витягувальної машини. Орієнтація приводить до підвищення міцності шкіри.

Для досягнення ефекту тяжки і попередження утворення дефектів шкіра повинна мати строго визначену вологість. Так, перед першою тяжкою на вібраційно-витягувальній машині вона повинна бути 20…25%, на витягувальних машинах важільного типу - 28…32%. Тяжка шкіри з нижчою вологістю призводить до утворення пухлинуватої шкіри і механічних обривів, особливо на машинах важільного типу, а тяжка шкіри з надлишковою вологістю не тільки не дає необхідного ефекту, але й підсилює її жорсткість.

Внаслідок тяжки значно збільшується площа (до 10%) напівфабрикату, висушеного у вільному стані. При цьому частково компенсується усадка шкіри під час її сушіння у вільному стані. Ефект збільшення площі слабкіше проявляється при витягуванні шкіри, висушеної у вакуумній сушарці.

Шліфування і знепилення. Мета шліфування зняття тонкого шару шкіри і лицьової чи бахтарм'яної сторони за допомогою шліфувальної шкурки, на яку наклеєний подрібнений абразивний матеріал, що зрізує волокна шкіри у вигляді дрібненьких частинок. При цьому шкіра вирівнюється за товщиною і набуває бархатистості. Шляхом шліфування лицьової сторони видаляють дрібні неглибокі лицьові пороки чи нею лицьову поперчімо, як це вимагає технологія виробництва шкіри з штучною лицьовою поверхнею.

Внаслідок шліфування утворюється значна кількість пилу, яка повинна бути видалена, щоб уникнути ускладнення під час виконання наступних обробок, особливо покривного фарбування.

Непігментований ґрунт. Під час виробництва шкір з натуральною лицьовою поверхнею на них наносять непігментований ґрунт, який міцно зв'язується зі шкірою і забезпечує адгезію наступних шарів покриття, в тому числі, пігментованого ґрунту. Непігментований ґрунт являє собою розбавлену водну дисперсію полімеру, переважно, м'якого, з додаванням пенетратору і кислотного барвника під колір шкіри (5… 10 г./л).

Пенетратор являє собою суміш органічного розчинника з водним розчином ПАР. ПАР адсорбуються органічними частинками полімеру, що перешкоджає їх коагуляції при стиканні з поверхнею шкіри і забезпечує їх дифузію на певну глибину. Органічний розчинник знижує поверхневий натяг ґрунту і поліпшує його проникання у шкіру.

Під час виробництва шкір і натуральною лицьовою поверхнею ґрунт проникає тільки в крупні нори і механічно заклинюється, що створює підкладку для наступних шарів покриття. Непігментований ґрунт наноситься в розпилювальних агрегатах на поверхню напівфабрикату, який підсушується в спеціальній зоні того ж агрегату.

Пігментований ґрунт надає поверхні шкіри необхідне забарвлення, тому що він включає пігментний концентрат, і вирівнює мікронерівності, а також смуги від шліфування на поверхні шкіри. Компонентами пігментованого ґрунту поряд з пігментним концентратом є м'які полімери з невеликим додаванням жорстких, воскова емульсія і алізаринове масло.

Кількість пігменту в ґрунті залежить від його покривної здатності. Для досягнення рівномірного розподілу пігменту в плівці і отримання оптимальної адгезії об'ємна концентрація пігменту повинна бути не більше 18%. Співвідношення кількості 20% дисперсії полімеру і пігментного концентрату складає від 2,5:1,0 до 3,0:1,0.

Пігментований ґрунт повинен лише злегка проникати в шкіряний напівфабрикат, що забезпечує його підвищена в'язкість. Він наноситься на поверхню напівфабрикату в щіткових агрегатах, в яких робочий розчин розбризкується із форсунок на рухому шкіру, втирається спеціальною щіткою та підсушується в спеціальній зоні того ж агрегату.

Покривну фарбу (середні шари покриття) наносять на заґрунтовану поверхню шкіри дуже тонким шаром шляхом кількаразового розпилення (3-4 рази з проміжним висушуванням).

Покривна фарба є складною композицією, до якої входять різні плівкоутворювачі, пігменти, барвники, пластифікатор, а також допоміжні добавки (воскові емульсії, масла тощо залежно від виду шкіри та її призначення). Це забезпечує розтікання, термостійкість при пресуванні та інші властивості покриття.

Для середніх шарів покриття використовують полімери, що утворюють жорсткішу, порівняно з ґрунтами, плівку, так як ноші повинна протистояти механічним діям і різним деформаціям під час виготовлення і експлуатації шкіряних виробів.

Плівкоутворювальні полімери акрилатів, що входять в склад покривної фарби і відносяться до класу термопластичних сполук, утворюють еластичні плівки, які зберігають свої властивості в певному інтервалі температур. В зв'язку з цим, зі зниженням температури різко знижується еластичність плівки, з її підвищенням - плівка розм'якшується і стає липкою. Збільшення температурного інтервалу еластичності поліакрилатів досягається введенням невеликої кількості мономерів, що містять реакційно здатні функціональні групи. Внаслідок структурування під впливом температури чи додавання спеціальних зшивальних агентів відбувається утворення полімерної плівки сітчастої структури. Такі покриття мають високу стійкість до багаторазового вигину, до стирання в сухому і вологому стані, легко поліруються, обмежено всмоктують вологу, бензин та інші органічні розчинники, мають високу адгезію, що дозволяє виключити появу дефектів у виробництві шкіри під час гарячого пресування і затягуванні взуття.

Закріплення полягає в нанесенні на середні шари покриття закріплюючого шару, основним призначенням якого є надання покриттю блиску, стійкості до механічних впливів, підвищеної температури, води, органічних розчинників тощо. Закріплення покриття, особливо того, основу якого складають поліакрилати, зумовлено, в основному, термопластичністю останніх.

Пресування. Шляхом пресування формується покриття, вирівнюють лицьову поверхню шкіри, надають їй блиску, поліпшують зовнішній вигляд, а також підвищують адгезію покриття до шкіри. Пресування виконують плитою, як гладкою, так і з різними малюнками, наприклад, імітування натуральної мережівки і маскуючими деякі лицьові дефекти шкіри, а також пухлинуватість.

Поширено тиснення плитою з пиловидним малюнком облагородженої шкіри, так як у них натуральна лицьова поверхня зішліфовується, а також шкіри з натуральною лицьовою поверхнею. За допомогою тиснення можна отримати м'які без пухлинуватості після розбивання еластичні шкіри підвищеної товщини з натуральною лицьовою поверхнею для верху без підкладкового взуття. У всіх випадках тиснення підвищує сортність шкіри і поліпшує їх використання під час розкроювання на взуттєвих фабриках.

Під час пресування і тиснення облагородженої шкіри, ущільнюється її лицьова поверхня, зменшується його всмоктувальна здатність, що перешкоджає утворенню провалів покриття, які мають недостатню покривність, шершавість і матовість лицьової поверхні шкіри.

Вимірювання площі и товщини. Площа і товщина шкіри вимірюється автоматично на прохідних машинах контактної і безконтактної дії з механічними чи електронними лічильно-розрахунковими улаштуваннями. На сучасних вимірювальних машинах результати вимірювання автоматично друкуються на кожній шкірі й папері.

Таблиця 1.3 - Методика виробництва з шкір ВРХ для верху взуття підвищеної водостійкості

П.ч	Процес, операція	Обладнання	Рідинний коефіцієнт, РК	Температура,°C	Тривалість, год	Матеріали та його витрата, %	Порядок і контроль обробки
Відмочувально-зольні процеси
1	Промивка	Підвісний барабан	300	22-25	1,0	0,25-0,3Виконання промивки сировини виконують при постійному обертанні зі зміною води через 30 хв. Під-час другої подачі води додають карбонат натрію.
2	Відмочування	Підвісний барабан	150	22-25	8,0-8,5	0,5Середній шар дерми повинен бути з вологістю не менше 65% (визначають min 2 рази на місяць).

3                Зоління Підвісний барабан           130         27-29     10,0-12,0              1,4-1,5;

(65%) 1,4-1,5У барабан з водою та сировиною додають гідросульфід натрію, а через 1 год додають сульфід натрію. Режим роботи: 30 хв обертання, а потім по 1 год спокою через кожну год.
4	Промивка	Підвісний барабан	150	22-25	0,5-1,0
5	Міздріння	Міздрільна машина						Голина обробляється на міздрильній машині по всій площі. Контроль: підшкірний шар з голини повністю видалений
1	2	3	4	5	6	7		8
6	Обрізування							Бахрома і непридатні крайові ділянки обрізуються вручну
7	Двоїння	Двоїльна машина						Двоїння голини виконується на двоїльно-стрічкових машина (товщина голини після операції двоїння повинна складати на 1,2-1,4 мм від товщини готової шкіри
8	Визначення маси	Ваги						Масу голини визначають зважуванням на технічних вагах для всієї скомплектованої партії.
Переддубильно-дубильні операції
9	Промивка	Підвісний барабан	250	22-25 поч 35-37 кін	1,0	-0,25Промивка голини виконується через 30 хв, а сульфат амонію дозується у 2 промивну воду.
10	Знезолювання	Підвісний барабан	120	35-37	0,5-0,8	2,5-3,5Контроль: при пробі фенолфталеїном на зріз голини: в щільній ділянці 1/3 товщини зрізу повинно мати малиновий колір; в пухких ділянках (полах) не мати ніякого забарвлення, що свідчить про незнезоленість голини.
11	М'якшення	Підвісний барабан		35-37	1,0-1,5	Панкреатин технічний (активність 600 од./г) 0,02-0,03 чи протосубтилін (ак. 7 од./г) 0,5-0,6.	Ферментний препарат попередньо змочують у воді за температури 36-38 у співвідношенні 1:10 і зливають у відпрацьований розчин. При використанні стандартного протисубтиліну Г-3х активність

1.3 Розрахунок виробничої потужності підприємства

Виробничий процес умовно можна поділити так: відмочувально - зольні та перед дубильно - дубильні процеси, фарбувально - жирувальні дублення шкіри та вичинка хутра, комплектування виробничих партій оздоблення напівфабрикату [12].

Розмір виробничої партії сировини визначається ємністю апаратури для фізико - хімічних процесів, коефіцієнтом заповнення та рідини. З урахуванням завдання проектуємого підприємства, його поутжність розраховуємо так:

Маса партії, кг;

об’єм апарата, л;

коефіцієнт заповнення апарата (0.45);

рідинний коефіцієнт, л/кг.

Р =  = 3700 кг;

Добову потужність підприємства, що проектується, визначають за формулою:

добова потужність підприємства, ;

річна потужність підприємства, яка визначена завданням на дипломне проектування, ;

кількість робочих днів на рік (прийнято 260)

= = 461538, 46

З урахуванням асортименту сировини, можна записати:

частка кожного виду сировини в асортименті;

середня площа 1 штуки готової продукції з кожного виду сировини, ;

добова кількість сировини, шт.

Звідки:

 = 1550 шт.

Добова кількість сировини кожного виду, шт.:

бичок: 1550 * 0,3 = 465 штук;

ялівка: 1550 * 0,2 = 310 штук;

бугай: 1550 * 0,4 = 620 штук.

 

де

.4 Розрахунок виходу вторинних ресурсів

В проектуванні оздоблювального цеху передбачається вихід побічних продуктів - обрізі готових шкір, клаптів, шкіряного пилу. Всі ці відходи можуть бути використані для виробництва гідролізатів на кормові добавки, малярного клею, білкового добрива, шкір картону, штучної шкіри, наповнювачів, емульгаторів та ін.

Переробку відходів ускладнює необхідність роздублювання матеріалу для отримання клей - давальної речовини. Найбільш ефективним способом для роздублювання відходів хромового дублення є використання речовин, здатних руйнувати комплекси дубильних сполук хрому з білком за рахунок витіснення активних груп колагену з внутрішньої сфери хрому [16].

Вихід побічних продуктів розраховується, так:

= H0 * N, де

Н0 - норма виходу побічного продукту, кг- кількість напівфабрикату, шт.

1.5 Вибір і розрахунок технологічного обладнання

Один за найголовніших розділів є вибір та розрахунок необхідного технологічного обладнання. Адже стрімкий розвиток шкіряно - хутрового виробництва, розширення асортименту призводить до постійного вдосконалення обладнання для її виробництва.

Барабани - найбільш різноманітна група апаратів, які використовують для фізико - хімічних процесів шкіряно - хутрового виробництва. Конкретний вибір типу барабану залежить від сировину, яку ми обираємо, також цеху технологічних процесів.

Ми обробляємо крупну сировину, тому для рідинних обробок обираємо барабани фірми «Валеро» (Італія), «Олсіна» (Іспанія). Вони виготовлені зі спеціальної породи деревини, забезпечені реверсуванням, обманним дном, механізованою кришкою, зливними клапанами.

Міздрильні машини призначені для видалення прирізків сала та м’яса, підшкірної клітковини з бахтармяної сторони шкури. Під час операції міздріння не передбачено отримання однакової товщини шкурок по всій площі та високої якості оброблювальної поверхні. Машина зрізає тільки міздрю, товщину лишаючи різної по всій ділянці шкурки. Міздріння виконують так, щоб шкіра була притиснута до ножового валу рівномірно по всій площі.

Зупиняємось на виборі міздрильної машни «Дескармат», адже ця машина підходить найбільш як і економічно так і по продуктивності. Вибрана машина має найбільшу потужність у порівнянні з іншими, а також норма виробітку підходить нам найбільше, адже використовуємо не автоматизовану лінію виробництва, а робочу силу [11].

Двоїння напівфабрикату дозволяє більш раціонально використовувати шкіряну сировину. Основною метою операції є зменшення або вирівнювання товщини матеріалу, отримати верхній спилок верхній спилок заданої товщини. Найбільша точність двоїння досягається при розпилюванні сухого напівфабрикату, найменша - при двоїнні голини і сировини. Двоїльно - стрічкова машина фірми «Ріцці» призначення для більш крупної сировини, має велику ширину проходу [8].

Для віджимних процесів ми обрали машину фірми «Кела Інтапрес Л» (Німеччина) та для стругання і фарувально - жиру вальних процесів - машини фірми «Світ» Чехія, Олсіна (Іспанія), АОРУ - 1800 К.

В процесі висушування проходить остаточне видалення надлишкової вологи та закінчується формування структури шкіряного напівабрикату. В шкіряному виробництві найбільш розповсюджені конвективний і контактний способи висушування.

Сушарки конвективного типу застосовуються для підсушування напівфабрикату хромового дублення, підвялювання та основного сушіння шкір для низу взуття. Сушіння може проводитись як у вільному так і у фіксованому стані напівфабрикату.

Перевагою конвективно - вакуумної сушарки «Дінатерм 2000», що призначена для конвективно - вакуумного висушування усіх видів шкір хромового дублення. На спеціальній конвеєрній стрічці шкіри послідовно проходять в автоматичному режимі обробку на окремих робочих місцях.

Для зволожування шкір використовуємо машину «Дифутерм». При роботі на машині шкіри укладають лицьовою стороною вгору на поверхню нижнього барабану. Під дією теплоти розігрівається верхня транспортувальна стрічка і з неї виділяється водяний пар, який і зволожує шкіру [10].

Для витягання обираємо машину витягально - м’якшильну валкового типу «Polvara». Вали такої машини мають нарізку, що розходиться від середини у вигляді гвинтових ліній. Вали обертаються з однаковою частотою, причому виступи нарізки одного вала входять у впадини нарізки другого вала. Швидкість переміщення шкіри, що розташовані між валами, менше кругової швидкості валів, що призводить до деформації згинання і розтягування.

Для нанесення покриття розпилення застосовують для формування верхніх шарів покриття і закріплювачів. Хоча адгезій ні властивості покриття при цьому нижчі, але якість покриття і простота накладки апаратури забезпечує перевагу цього способу перед щітковим. Недоліком є велика втрата фарби (від 40 до 70%). Операція виконується за допомогою автоматичного чи ручного розпилювача, оснащеного на вихідному отворі форсункою для розпилення фарби та нанесення її тонким шаром на поверхню шкіри.

Гладильні машини набули широкого розповсюдження і поступово витісняють преси на операціях гладкого пресування та нарізки штучної мережівки дякуючи таким чином перевагам, як висока продуктивність, похідна дія, можливість автоматизації знімання шкіри після обробки.

Для шліфування шкіри застосовують непрохідні машини з послідовною обробкою відносно вузьких смуг і високопродуктивні прохідні агрегати, які забезпечують обробку шкіри за один прохід. Шліфування являє собою процес швидкісного різання матеріалу сукупністю абразивних зерен, закріплених на поверхні абразивного інструмента - шліфувального полотна.

Пресування гладке та нарізка штучної мережівки шкіри хромового дублення призначенні для надання їм необхідного зовнішнього вигляду для пресування гладкою плитою та нарізання штучної мережівки широкого використовуються непрохідний і гідравлічний преси.

Площа і товщина готової шкіри є показником, що характеризується ефективність виробництва та визначають виробничо - господарську діяльність підприємства. Усі вимірювальні машини можна розділити на групи за такими ознаками:

         машини електромеханічної дії;

         електронні контактної дії;

         електронні безконтактної дії

Потребу в аппаратах для фізико-механічних процесів визначають за формулою:

 (1.1)

 маса партії сировини напівфабрикату, кг;

кількість сировини чи напівфабрикату, партій/добу;

тривалість циклу обробки, год;

маса одноразового завантаження сировини, кг;

тривалість роботи аппарату, год/добу.

Потребу в машинах визначають за формулою:

 (1.2)

кількість сировини чи напівфабрикату, шт./добу;

норма виробітку, шт./зміну; число змін роботі обладнання

1.6 Розрахунок потреби в хімічних матеріалах

Добову потребу у хімічних матеріалах для рідинних обробок визначають за формулою:

 (1.3)

Р - кількість партій які переробляються за добу

А - маса виробничої партії, кг

В-витрата хімічного матеріалу у%

Акт - активність хімічного матеріалу, % [5].

.7 Розрахунок витрат води на технологічні потреби

Проектом передбачено виконання великої кількості рідинних процесів, що обумволює використанння води [5].

Добову витрату води для рідинних обробок визначають за формулою:

 (1.4)

- витрата води для рідинної обробки, - маса партії сировини чи н/ф, кг- кількість сировини чи н/ф, партій/добу- рідинний коефіцієнт

Витрати води на машинні операції визначають за формулою:

 (1.5)

Витрати води для певної машини за 1 год,

розрахункова кількість машин чи агрегатів, шт.

тривалість роботи машини, год/добу

Витрати води для зволожування напівфабрикату:

) (1.6)

- вміст вологи у напівфабрикаті до зволожування, %;

 - вміст вологи у напівфабрикаті після зволожування, %.

 (1.7)

В - вміст вологи кінцевий,

В2 - вміст вологи початковий,

М - маса до процесу.

З природньою лицьовою поверхнею:

Vрозрах. =  =  = 254,48 м³/добузаг.=м³/добу,

де: Р1 - маса напівфабрикату до зволожування, кг/добу- вміст вологи в н/ф після зволожування, %- вміст вологи в н/ф до зволожування, %

Ç - втрата води, м³/добу.

По колористичному відділенню для приготування покривних складів витрачається: 1,6 м³ води.

Витрати по рідинних обробках складають 472 м ³

Всього на технологічні потреби основного виробництва необхідно на добу:

+255,28+ 1,6 = 728,9 м³ води

На санітарно - гігієнічні потреби піде приблизно 10% води від її загальної кількості, тобто 72,89 м³.

Отже загальні витрати води - 728,9+72,89= 801, 79 м³.

Дослідний цех - 26,4 м³.

Клеєварна ділянка - 201,6 м³.

Загальні витрати: 801,79+26,4+201,6 = 1029,79

.8 Розрахунок витрат тепла на технологічні потреби

Потребу у тепловій енергії для підігрівання сировини під час проведення рідинних обробок визначають за формулою:

 (1.8)

*A - добуток маси партії на добову кількість партій сировини, кг-- питома теплоємність сировини, ккал/кг*град (0,9)

температура сировини на початку і наприкінці процесу,

.9 Механізація та автоматизація виробництва

Шкіряне виробництво відноситься до розряду неблагополучних по умовам праці і рівню автоматизації і механізації. Впровадження засобів механізації та автоматизації важких процесів і операцій дозволяє покращити умови праці робочих та скоротити тривалість виробничого циклу.

Визначення маси напівфабрикату (сировини, голини) проводиться на автоматичних вагах фірми F.B.P. (Італія).

Габарити, мм      1500 х 1500

Вантажопідйомність, 6000 кг

Технологічна характеристика автоматичних ваг фірми F.B.P.

Ціна поділки,°    1000

.10 Центральна та цехові лабораторії

Центральна заводська лабораторія - є окремим самостійним підрозділом запроектованого підприємства, що забезпечує контроль якості продукції та аналіз у процесі технологічного циклу виробництва шкіри, розробку рекомендацій по його вдосконаленню, контроль якості хімічних матеріалів, що надходять на підприємство.

Керівником лабораторії є начальник ЦЗЛ, що безпосередньо підпорядковується головному інженеру заводу. Лабораторія співпрацює у тісному контакті з дослідними та виробничими цехами, хімічною станцією та іншими підрозділами апарату управління. Головною задачею ЦЗЛ є проведення аналітичної роботи, дослідних випробувань нових матеріалів і технологічних удосконалень, контроль необхідних основних параметрів проведення технологічних процесів, одержання шкір високої якості.

Для вирішення задач, лабораторія виконує такі функції:

контролює якість сировини, матеріалів, які надходять на підприємство, видає заключні акти за результатами аналізів і бере участь у складанні актів на брак продукції;

контролює якість хімічних матеріалів на всіх стадіях технологічного процесу за поданням цехових лабораторій;

проводить фізико-механічні дослідження та хімічний аналіз готової продукції у повному асортименті за всіма показниками згідно вимог стандарту;

приймає участь, разом з ВТК та іншими службами підприємства, у виявленні причин браку продукції та розробці рекомендацій по його попередженню та усуненню;

здійснює методичне керівництво цеховими лабораторіями, забезпечує їх методичними посібниками, реактивами, розчинами;

бере участь у розробці й коригуванні норм витрат матеріалів в основному і допоміжному виробництві;

бере участь в узгодженні технологічних проектів у частині хімічного контролю процесів, згідно вимог методики;

виконує регламенти та інструкції по використанню нових хімічних матеріалів;

разом із ПЕВ визначає економічну ефективність від впровадження нових хімічних матеріалів і технологій;

проводить контроль робіт цехових лабораторій і очисних споруд;

Структура ЦЗЛ вміщує в собі:

аналітичний відділ по вхідному контролю сировини та хімічних матеріалів;

аналітичний відділ по контролю якості готової продукції;

науково-дослідна група;

ШТАТ ЦЗЛ

Начальник лабораторії 1 людина

Зам. Начальник лабораторії 1 людина

Старший хімік по проведенню НДР 1 людина

Інженер хімік 3 людини

Технік хімік 3 людини

Штат цехових лабораторій.

Лабораторії загального і дубильного цехів:

Інженер хімік 1 людині

Хімік лаборант 2 людини

Лабораторія оздоблювального цеху:

Хімік лаборант 2 людини

Колорист 2 людини

Лабораторія очисних споруд

Інженер хімік 1 людина

Хімік лаборант 2 людини

Цехові лабораторії розташовані в головному корпусі в дубильному й оздоблювальному цехах.

Центральна лабораторія розташована поблизу основного корпусу.

Специфікація обладнання та пристроїв центральної лабораторії

Цехові лабораторії проводять контроль основних параметрів технологічного циклу. Вони розташовані в корпусі спільно з цехами, які вони обслуговують.

Визначення потреб освітлюваного навантаження виконують з урахуванням робочого та аварійного освітлення.

На промислових підприємствах влаштовують системи штучного освітлення такі як:

         загальне освітлення з рівномірним або локалізованим розташуванням світильників;

         комбіноване освітлення (загальне + місцеве), при цьому використання лише місцевого освітлення не дозволяється.

При комбінованому освітленні освітленість від світильників загального освітлення:

         побутові приміщення, санвузли, гардеробні - 15;

         конторські приміщення, приміщення для приймання їжі - 50;

         проходи і проїзди - 5…10.

Норми освітлення робочих місць шкіряного підприємства залежать від підрозділів виробництва, процесів та операцій.

У випадку відключення робочого освітлення під час аварії необхідну освітленість повинно забезпечити аварійне освітлення для евакуації людей, а при необхідності для продовження роботи. У першому випадку освітленість повинна бути не менше 0,1 лк; у другому - не менше 10% від встановлених норм для робочого освітлення.

Освітленість території має бути, не менше:

         головні проходи і проїзди - 0,5…1,0;

         сходи та переходи - 2,0;

         охоронне освітлення - 0,3;

         тощо - 0,2.

Пропонують такі значення коефіцієнту запиту:

.        Для виробничих споруд, які складаються з окремих великих прольотів 0,9;

.        Для виробничих споруд, які складаються з окремих невеликих прольотів - 0,68;

.        Для лабораторії - 0,8;

.        Для підстанції та складів - 0,5;

.        Для зовнішнього освітлення - 1,0.

Кількість годин використання:

.        Для робочого освітлення (Тр):

         Під час двозмінної роботи - 2200 год;

         Під час тризмінної роботи - 4100 год.

.        Для аварійного освітлення (Та) - 4800 год.

.        Для зовнішнього освітлення

Освітлювальне навантаження визначається так:

Рр = S*W*10^-3 = 9000*0.2*10^-3 = 1,8 кВт (1.10)

Ррічн₁ = Рр*(Кс*Тр+В*Та) = 1,8*(0,9*2200+0,5*4800) = 7884 кВт*г

Ррічн₂ = Рр*(Кс*Тр+В*Та) = 1,8*(0,9*4100+0,5*4800) = 10962 кВт*г

де: Рр - встановлена потужність робочого освітлення, кВт;

Кс - коефіцієнт попиту для робочого освітлення (для аварійного 1,0);

Тр - річне використання загального робочого освітлення, год;

В -% аварійного освітлення;

Та - річне використання аварійного освітлення, год;- площа освітлюваного приміщення, м²;- питома встановлена потужність загального робочого освітлення, Вт/ м².

Загальна потреба освітлювального навантаження:

∑Р = Ррічн₁ + Ррічн₂ = 7884+10962= 18846 кВт*г (1.11)

Добове освітлювальне навантаження:

Рдоб = ∑Р / Др = 18846/260 = 72,5 кВт*г

Загальна потреба в електроенергії на добу складає:

Рзаг = ∑СН + Рдоб = 22893 + 72,5 = 22965,5 кВт

З урахуванням 15% втрат загальні витрати електроенергії складають:

Рзаг = 22965,5 * 1,15 = 26410,3 кВт

Дослідний цех

Дослідний цех займається питанням апробації нових хімічних матеріалів або варіантів технологій, доцільність використання тих або інших хімічних матеріалів параметрів технологічних процесів, виготовлення зразків шкір і випуск малих серій шкіряних товарів за спеціальним замовленням.

Дослідний цех включає в себе 2 відділення:оздоблювальне відділення та відділення рідинних процесів.

У дослідному цеху знаходиться обладнання, схоже на обладнання основного виробництва та яке більше найбільш використовується у технологічному циклі виробництва всіх видів шкір. Всі інші операції згідно методикам, проводять на обладнанні основного виробництва. Технічна характеристика обладнання наведена в таблиці. У вільний від експериментальних робіт час, дослідний цех виробляє основну продукцію малих серій.

Штати дослідного цеху:

         Начальник цеху - 1;

         Майстер - 1;

         Апаратник - 1…2.

1.11 Хімічна станція

Сучасний шкіряний завод потребує значну кількість хімічних матеріалів, більшу частину з яких перед застосуванням необхідно або розчинити, або приготувати з них суміші, емульсії. Шкіряно-хутрові підприємства самостійно готують робочі розчини на хімічній станції. На сучасних підприємствах нараховують такі підрозділи хімічної станції:

лужна станція, на якій готують розчини, суспензії, суміші для відмочувально - зольного цеху і проводять регенерацію відпрацьованої зольної рідини;

хімічна станція готує розчини для переддубильних процесів, дублення і фарбувально - жирувальних процесів та проводить рекуперацію відпрацьованих солей хрому;

колористична станція готує суміші для покривного фарбування шкіри.

Ці підрозділи забезпечені обладнанням для приготування, дозування, розподілу і подачі робочих рідин.

На лужній станції готують робочі розчини, необхідні для проведення відмочувально - зольних процесів і рекуперації відпрацьованої зольної рідини. Крім вищезгаданого загального обладнання на лужній станції розміщене обладнання для розчинення або розплавлення сірчистого натрію, апарати для гасіння вапна. Транспортування розчинів проводиться по трубопроводах.

Для гасіння вапна застосовуються апарати різних типів. Апарат Міка має форму урізаного конуса і виготовляється зі сталі, а рідше з дерева. На поверхні конуса закріплені кінцеві бандажі, якими апарат спирається на катки, і вінкова шестерня. Через люк проводиться завантаження матеріалів і самовивантаження гашеного вапна. Апарат сітчастою перегородкою розділений на дві частини. У центральній частині сітчастої перегородки є отвір. Перегородка служить для проціджування вапняного молока і відділення породи, яка вивантажується ковшем на відвідний жолоб. Передня частина апарата до сітчастої перегородки вистелена дошками для пом’якшення ударів при завантаженні шматків вапна. Проціджене вапняне молоко з правої секції вичерпується ковшами у відвідний лоток і далі у збірник. Обертання апарат отримує від електродвигуна через редуктор. У період гасіння вапна апарат обертається проти часової стрілки і ковші не зачерпують суспензії. Потім напрямок обертання барабана змінюється і гашене вапно у вигляді концентрованої суспензії (150-200 ^г/_л) виходить з апарата і перекачується у чан. Продуктивність апарата Міка - 500 кг негашеного вапна за годину.

Для гасіння вапна можна застосовувати касетний апарат, що являє собою залізобетонний чан всередині якого обертається заглиблений апарат з чотирма завантажувальними гніздами для касет з перфорованої листової сталі. Касети встановлюють з допомогою електроталі, яка переміщується по монорельсу. Апарат приводиться у рух з допомогою привода. Чан забезпечений герметичною кришкою і витяжним патрубком. Після закінчення гасіння відкривають шибер і зливають вапняне молоко у ємність з мішалкою, звідки насосом його перекачують у відстійники і далі через верхню галерею і спускний короб у збірник з мішалкою. Із збірника суспензію насосом подають для приготування зольника.

Розчинення сірчистого натрію (Na₂S) може проводитися двома способами.

По першому способу в барабані з сірчистим натрієм знімають дно і барабан встановлюють на спеціальну підставку, в якій через форсунки подають гострий пар або гарячу воду під тиском. Готовий розчин по лотку стікає у збірник. За другим способом сульфід натрію без упаковки завантажують в барабан, куди подається задана кількість води. З барабану розчин сульфіду натрію вивантажується на лоток і потрапляє у перфоровану касету, звідки стікає у монжус. З монжуса стиснутим повітрям по трубопроводу розчин подається у дозатори. Шлак з касети згрібається у збірник відходів.

Апарат для приготування робочих розчинів з сипучих матеріалів являє собою металевий бак прямокутної форми (2400 х 1300 х 1500). На уявне дно насипають розчинний матеріал. Через штуцер бак заповнюють водою. Включають електродвигун насоса і проводять циркуляційне перекачування води з простору під уявним дном через трубу у трубопроводи і через сопла на сипучий матеріал. Через годину - півтори матеріал повністю розчиняється. Готовий розчин перекачують через патрубок у збірники.

Залізобетонний апарат також призначений для приготування розчинів легкорозчинних матеріалів (хлориду натрію, сульфату амонію тощо). Сіль, призначену для розчинення, засипають у чани і заливають водою необхідної температури. Після цього відкривають вентиль і на дно чанів подають стиснуте повітря, під дією якого в результаті барботування прискорюється процес розчинення солі.

Для перекачування розчину відкривають вентиль на душнику монжуса і вентиль на впускній магістралі відповідного чану. Після заповнення монжуса закривають вентиль і відкривають вентилі стиснутого повітря і розчин з монжуса витискається у дозатор.

Установка для приготування розчину хромового екстракту. Процес приготування проводять у герметичній системі, яка виключає можливість хімічних і термічних опіків обслуговуючого персоналу. Механізовані усі ручні операції по приготуванню екстракту. При роботі установки виключається можливість виділення шкідливих газів у приміщення.

Установка складається з ємності для сірчаної кислоти, резервуара для відновника і резервуара для розчинення хромпіка. По відповідним трубопроводам ці матеріали перекачують у дозатори. З дозаторів задана кількість матеріалів по трубопроводам у технологічному порядку змішується у змішувачі і подається у реакторну колонку, де проходить приготування дубителя. Гази з реакційних колонок виводяться у скрубер, де змішуються з водою і по трубопроводах зливаються у каналізацію або повертаються у ємність для розчинення хромпіка. Нерозчинні гази викидаються у атмосферу по вихлопу. Для розчинення рослинних і синтетичних дубителів застосовують апарати Е-3 вертикального типу та рухомі апарати горизонтального типу.

Апарат складається з зварного циліндричного корпуса. Корпус апарата розділений на дві секції. Передня секція розділена шнековою перегородкою і призначена для збереження робочої температури у середній частині апарату. Середня частина апарату відокремлена перфорованою перегородкою для відділення породи від розчину. Продуктивність апарату - 15 т сухого дубителя за добу. У виробництві шкір для верху взуття в склад сумішей для наповнення та жирування входять жири, смоли, солі, патока, галун та ін. Усі ці матеріали надходять у різній консистенції і для приготування сумішей їх необхідно спеціально підготувати. Для цього запроектована спеціальна станція для приготування жирувально-наповнювальних сумішей. Станція має дві тельферні лінії для подачі і завантаження бочок з жиром, підігрівальні баки, заготівельні баки для жирових сумішей, шнеки для подачі солей і галуна, цистерну для патоки, бочки для патоки, мірник для жиру, мірник для патоки, насос, змішувач, ємність, розподілювач з відводами для подачі сумішей у барабани, млин для перемелювання солей, автоматичні ваги, головний шнек для подачі солей, компресори для подачі повітря і видавлювання сумішей в апарати, підвісні барабани для жирування, перемикач для подачі солей і пульт управління.

На фарбувально-жирувальних ділянках хімічної станції використовують установку для підігрівання і подачі жирових сумішей у підвісні барабани. Вона складається з чана для попереднього розігрівання жиру до набуття ними стану текучості. Після нагрівання жир у тарі кран-балкою подається до ємності, де вона спорожнюється від жиру. Для подрібнення барвників і підвищення дисперсності його розчинів застосовують диспергатори. Диспергатор РД-4 складається з ротора, на утворювальній поверхні якого прорізані канавки напівкруглого перетину. Відповідні канавки розміщені на внутрішній поверхні статора. Розчин барвника подається по вхідному патрубку, а виводиться по вихідному патрубку. Диспергатор працює періодично. Для цього барвники після попереднього їх розчинення подаються у напірний бак і диспергатор. При цьому барвник постійно циркулює у бак через диспергатор по трубопроводу. Після диспергування відкривається вентиль і по трубопроводу барвник потрапляє в дозатор і далі самостійно у підвісний барабан. Подача води для розчинення барвника та промивання ємності виконується по трубопроводах.

1.12 Цеха по первинній обробці і переробці відходів

Основним напрямом даного проекту є максимально повне використання шкірсировини і відходів, що утворюються. На проектованому підприємстві переробляється частина відходів і частина направляється на переробку на лужні підприємства:

- міздря, кантувальна і спилкова обрізь, частина спилку-виробництво міздрового клею;

-        шкіряна стружка, обрізь готових шкір виробництво штучних шкірі шкір картону, а також на вироби широкого вжитку;

         шкіряний пилу нафто-хімічний галузі як сорбент жирових з’єднань;

         шерсть.

У якості сировини клеєварного цеху використовуються не дублені відходи (міздря, дрібні обрізки шкір, а також нестандартна сировина непридатна для виготовлення шкіряних відходів).

.13 Клеєварна ділянка

На проектованому підприємстві передбачено клеєварна дільниця.

У якості сировини клеєварного цеху використовуються не дублені відходи (міздря, дрібні обрізі шкіри, а також нестандартна сировина непридатна для виготовлення шкіряних виробів).

Цехом передбачається голинні відходи міздровий клей.

Використовуються: обрізь гот. шк. - 1099,77 кг

клапті - 100,91

голинна спилкова обрізь - 274,928,2

Всього відходів: 1475,6 кг

Вихід сухого клею 7% від клейвмісних відходів, а отже вихід клею - 1032,9 кг/добу.

Якість міздрового клею має відповідати ГОСТ32-52-80; твердий клей запаковують в паперові мішки по ГОСТ2226-75, м’які по ГОСТ20956-75 масою нетто до 50 кг.

Не дублені кологеноутворювальні відходи використовуються у виробництві хромових продуктів для одержання технічного жиру і міздрового клею, амінокислот жиру і міздрового клею, амінокислот, гідролізатів білка, поверхнево-активних білкових речовин для виготовлення желатину, ковбасних оболонок, для виготовлення протезів внутрішніх органів, штучних матеріалів для верху взуття.

Дублені відходи є основною сировиною для виробництва штучної шкіри і шкіркартонів, добрив, білкових гідролізатів, частково-для одержання клею, звукоізоляційних плит тощо. Особливу увагу приділяють переробці спилка та повноцінні шкіри, кращі види якого після оздоблення ідуть на виробництво галантерейних і взуттєвих шкір.

Розрахунок води:

На 1т відходів потрібно 12,5 м³ води

В=12,8∙12,5=160 м³

Витрата води на транспортування

В₁=2∙16=32м³/добу

Загальна витрата води 160+32 = 192 м³

На санітарно - побутові беремо 5% від загальної витрати. Тобто загальні витрати води по ділянці складають:

+9,6 (5%) = 201,6 м³

Витрата тепла у виробництві клею 0,895*5303=4746,2 ккал

.14 Складське господарство

Для ритмічної роботи шкіряне виробництва повинно мати: постійний запас хімічних матеріалів, сировини і готової продукції, що має на увазі наявність складських приміщень.

Проектом передбачені наступні склади:

         склад сировини;

         склад ім. матеріалів;

         склад готової продукції;

         склад и допоміжного виробництва;

         матеріально - технічний склад.

Вихідні дані для розрахунку площі складу:

         потужність заводу;

         норми і способи складання продукції;

         вид, маса, габарити упаковки;

         тривалість зберігання.

Площу складу сировини, готової продукції та допоміжного виробництва розраховують за формулою:

складу = Sкор. + Sпрох. (1.12)

Де: Sкор. - корисна площа складу, на якій безпосередньо зберігають продукцію, м²;прох. - площа на проходи, м² (50-100% від Sкор.)

Розрахунок площі сировинного майданчика.

Передбачено майданчик у блоці з відмочувально - зольним цехом з урахуванням технологічного маршруту та добового запасу сировини.

2. Економічний розділ

.1 Підприємство як суб’єкт господарювання в ринковій економіці

Підприємництво - це провідний сектор ринкової економіки, який забезпечує насиченість ринку товарами та послугами, сприяє здоровій конкуренції, створює новий прошарок-підприємець-власник. Воно базується н самостійній, ініціативній, систематичній, на власний ризик, діяльності по виробництву продукції, надання послуг і зайняттю торгівлею і має на меті сприяння прибутку.

Суть підприємництва як методу господарювання розкривають його основні функції: ресурсна, організаційна та творча.

Ресурсна функція підприємництва передбачає, що воно націлене на найбільш ефективне використання матеріальних, трудових, фінансових та інформаційних ресурсів з урахуванням досягнень науки, техніки, управління і організації виробництва.

Організаційна функція зводиться до діяльності по організації виробництва, збуту, маркетингу, менеджменту і реклами.

Творча функція полягає у сприянні генеруванню та реалізації нових ідей, здійсненню техніко-економічних, наукових розробок, проектів, що пов'язані з господарським ризиком.

Підприємство - це самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади чи органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, встановленому Господарським кодексом та іншими актами законодавства.

Підприємство діє, як правило, на основі статуту. Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб. Для ефективного господарювання істотним є визначення цілей створення і функціонування підприємства (фірми). Генеральну (головну) мету підприємства, тобто чітко окреслену причину його існування, у світовій економіці прийнято називати місією.

На основі загальної місії підприємства формулюються і встановлюються загально-фірмові цілі:

по-перше, цілі підприємства мають бути конкретними і вимірюваними. Формулювання цілей в конкретних формах створює вихідну базу відліку для наступних правильних господарських та соціальних рішень щодо діяльності підприємства (фірми). Завдяки цьому можна більш обгрунтовано визначити, наскільки ефективно підприємства (фірма) діє у напрямку здійснення свої цілей.

по-друге, цілі підприємства повинні бути орієнтовані у часі, тобто мати конкретний горизонт прогнозування. Цілі звичайно встановлюються на тривалі або короткі проміжки часу. Довготермінова мета має горизонт прогнозування, що дорівнює п’яти рокам, інколи більше (7-10 років) для передових у технічному відношенні фірм, короткотермінова - в межах одного року.

по-третє, цілі підприємства мають бути досяжними, аби слугувати підвищенню ефективності. Недосяжні або досяжні частково цілі спричиняють певні негативні наслідки, зокрема блокування прагнення працівників ефективно господарювати і зменшення рівня їх мотивації, погіршення показників інноваційної, виробничої і соціальної діяльності підприємства, зниження конкурентоспроможності його продукції на ринку.

по-четверте, з огляду на динаміку ефективності виробництва множинні цілі підприємства повинні бути взаємно підтримуючими, тобто дії і рішення, що необхідні для досягнення однієї мети, мають не перешкоджати реалізації інших цілей. Супротивне може призвести до виникнення конфліктної ситуації між підрозділами підприємства (фірми), відповідальних за досягнення встановлених цілей [14].

Зрештою цілі підприємства (фірми) мають бути чіткі сформульовані для кожного виду його (її) діяльності, що є важливим для суб’єкту господарювання і здійснення якого він прагне спостерігати і вимірювати.

Первинною ланкою системи народного господарства будь-якої країни є підприємства, які розмежовують за різними ознаками, передусім за типом власності. В межах кожного з цих типів функціонують різні форми власності.

Приватна власність - привласнення окремим індивідуумом засобів і результатів виробництва та одноосібне управління ним власністю.

Недержавні типи власності. Колективна (групова) власність - привласнення певним колективом (групою) засобів виробництва, результатів виробництва, яке поєднується з колективним управлінням власністю.

Формами колективної власності є сімейна, кооперативна, колективна капіталістична, колективна трудова та ін. Кожен член колективу є співвласником засобів виробництва і виготовленого продукту і має право на управління власністю.

В межах приватного типу власності: розрізняють приватну трудову та приватну капіталістичну форми власності.

Державні типи власності. Державна власність - привласнення державою, вищими чиновниками державного апарату, вищими менеджерами державних підприємств засобів і результатів виробництва та управління ними об’єктами державної власності.

Якщо державна власність служить інтересам всього населення, не узурпується окремими особами у своїх вузькокорисливих цілях, вона перетворюється на суспільну власність. Формами державної власності є загальнодержавна, регіональна, муніципальна, комунальна.

Наддержавна (інтегрована) власність - привласнення багатьма державами, міжнародними монополіями засобів та результатів виробництва, що поєднується з колективним управлінням цими суб’єктами спільними об’єктами власності. Проте вирізняти лише приватну і суспільну (державну) форму або типи власності науково некоректно.

Щодо суб’єктів господарської діяльності у цьому разі ототожнюються окремий індивід і цілий трудовий колектив, який може складатися з десятків, сотень і навіть тисяч працівників зі своїми потребами, інтересами, цілями. Коли стверджується наявність лише двох форм власності, то нелогічно говорити про плюралізм їх.

Підприємство як суб'єкт господарювання здійснює незаборонені законом держави різні види господарської діяльності, самостійно розпоряджається випущеною продукцією, отриманими від її продажу виручкою і прибутком, що залишаються у нього.

Для здійснення своєї діяльності підприємство формує майно, яке може належати йому на праві власності або повного господарського ведення.

Джерелом формування майна підприємства є грошові та матеріальні внески засновників; доходи, отримані від реалізації продукції та інших видів діяльності; доходи від продажу цінних паперів; капітальні вкладення і дотації з бюджетів; надходження від роздержавлення і приватизації власності, придбання майна інших підприємств і організацій; безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій та громадян; інші не заборонені законодавством джерела.

Підприємства мають право на добровільних засадах об’єднувати свою науково-технічну, виробничу, комерційну та інші види діяльності, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству. Як свідчить світовий і вітчизняний досвід господарювання за умов ринкової економіки, підприємства та інші первинні суб’єкти господарювання можуть створювати різні за принципами й цілями добровільні об’єднання:

·        Асоціації - найпростіша форма договірного об’єднання підприємств з метою постійної координації господарської діяльності.

·        Корпорації - договірні об’єднання суб’єктів господарювання на засаді інтеграції їхніх науково-технічних, виробничих та комерційних

·        інтересів, з делегуванням окремих повноважень для централізованого регулювання діяльності кожного із учасників.

·        Консорціуми - тимчасові статутні об’єднання промислового й банківського капіталу для досягнення загальної мети.

·        Концерни - форма статутних об’єднань підприємств, що характеризується єдністю власності й контролю; об’єднання відбувається найчастіше за принципом диверсифікації, коли один концерн інтегрує підприємства різних галузей економіки.

·        Картелі - договірне об’єднання підприємств переважно однієї галузі для здійснення спільної комерційної діяльності - регулювання збуту виготовленої продукції.

·        Синдикати - організаційна форма існування різновиду картельної угоди, що передбачає реалізацію продукції учасників через створюваний спільний збутовий орган або збутову мережу одного із учасників об’єднання.

·        Трести - монополістичне об’єднання підприємств, що раніше належали різним підприємцям, в єдиний виробничо-господарський комплекс.

·        Холдинги - специфічна організаційна форма об’єднання капіталів: інтегроване товариство, що безпосередньо не займається виробничою діяльністю, а використовує свої кошти для придбання контрольних пакетів акцій інших підприємств, які є учасниками концерну або іншого добровільного об’єднання.

·        Фінансові групи - об’єднання юридично та економічно самостійних підприємств.

Нині основними формами добровільних об’єднань підприємств дедалі більше стають концерни, корпорації та фінансові групи.

Для забезпечення ефективного господарювання за ринкових умов, кваліфікованого управління підприємствами винятково важливою є їхня чітка й повна класифікація за певними ознаками. Достатньо повну класифікацію підприємств можна скласти. Користуючись такими ознаками:

)        Мета та характер діяльності

)        Форма власності

)        Національна належність капіталу

)        Правовий статус і форма господарювання

)        Галузево-функціональний вид діяльності

)        Технологічна й територіальна цілісність

7)            Розмір за кількістю працівників [15].

2.2 Виробнича структура підприємства шкіряної промисловості

Виробнича структура підприємства - це склад, кількісне співвідношення і розміри внутрішніх підрозділів, форми їх побудови та взаємозв'язку.

Виробнича структура характеризує долю окремих підрозділів в чисельності працівників підприємства у випуску продукції, вартості основних фондів і т.д. Для підприємств є важливим встановлення оптимальної виробничої структури.

На виробничу структуру підприємства впливають такі фактори:

·              масштаб виробництва;

·              складність конструкції виробу;

·              характер технологічного процесу.

Під структурою будь-якого підприємства заведено розуміти його внутрішній устрій, що характеризує склад підрозділів і систему зв’язків, підпорядкованості та взаємодії між ними. При цьому розрізняють загальну й виробничу структури підприємства.

Існує кілька принципів класифікації виробничих структур.

Залежно від підрозділу, діяльність якого покладено в основу виробничої структури, розрізняють цехову, безцехову, корпусну та комбінатську виробничі структури.

Основні цехи виготовляють продукцію, призначену для реалізації на сторону, тобто продукцію, що визначає профіль та спеціалізацію підприємства.

За цехової виробничої структури основним виробничим підрозділом є цех, тобто адміністративно відокремлена частина підприємства, що в ній виконується певний комплекс робіт відповідно до внутрішньозаводської спеціалізації.

За характером своєї діяльності цехи поділяються на основні, допоміжні, побічні та обслуговуючі.

На схемі 1 зображена загальна структура підприємства шкіряної промисловості.

Побічні цехи займаються, як правило, утилізацією, переробкою та виготовленням продукції з відходів основного виробництва.

Допоміжні цехи виготовляють продукцію, що використовується для забезпечення власних потреб усередині самого підприємства.

Обслуговуючі цехи та господарства виконують роботи, які забезпечують необхідні умови для нормального перебігу основних і допоміжних виробничих процесів.

У структурі деяких підприємств існують експериментальні (дослідні) цехи, які займаються підготовкою і випробуванням нових виробів, розробкою нових технологій, проведенням різноманітних експериментальних робіт. На невеликих підприємствах з відносно простими виробничими процесами застосовується безцехова виробнича структура. побудови є виробнича дільниця, як найбільший структурний підрозділ такого підприємства.

На великих підприємствах кілька однотипних цехів можуть бути об’єднані в корпус. У цьому разі корпус стає основним структурним підрозділом підприємства. Така виробнича структура дістала назву корпусної.

.        За формою спеціалізації основних цехів розрізняють предметну, технологічну та змішану виробничі структури. Ознакою предметної структури є спеціалізація цехів на виготовленні певного виробу або групи однотипних виробів, вузлів, деталей з використанням різноманітних технологічних процесів та операцій. Переважна більшість підприємств використовує змішану виробничу структуру, коли частину цехів спеціалізовано технологічно, а решту - предметно.

.        Ознакою технологічної структури є спеціалізація цехів підприємства на виконанні певної частки технологічного процесу або окремої стадії виробничого процесу. Технологічна структура використовується переважно на підприємствах одиничного і дрібносерійного виробництва з різноманітною та нестійкою номенклатурою продукції.

. Залежно від наявності основних й допоміжних процесів розрізняють підприємства з комплексною та спеціалізованою структурою виробництва. Підприємства з комплексною виробничою структурою мають усю сукупність основних та допоміжних цехів, а зі спеціалізованою структурою - лише частину.

Формування виробничої структури здійснюється під впливом багатьох чинників. Головними з них є: виробничий профіль підприємства; обсяги виробництва продукції; рівень спеціалізації; місце знаходження підприємства.

Виробничий профіль підприємства, тобто характер та особливості продукції, що виробляється, безпосередньо зумовлюють хід виробничого процесу і склад відповідних підрозділів.

Суттєво впливає на виробничу структуру рівень спеціалізації. З розвитком і поглибленням спеціалізації зменшується кількість виробничих підрозділів підприємства, спрощується його структура. Навпаки, чим більш універсальним є підприємство, тим складніша його структура [16].

.3 Виробнича програма підприємства

Виробнича програма - це система адресних завдань з виробництва і доставки продукції споживачам у розгорнутій номенклатурі, асортименті, відповідної якості і у встановлені терміни згідно з договорами поставок [14]. Основним завдання виробничої програми є максимальне задоволення потреб споживачів у високоякісні продукції, яка випускається підприємствами при найкращому використанні їх ресурсів та отриманні максимального прибутку. З метою вирішення цього завдання в процесі розробки виробничої програми на всіх рівнях потрібно дотримуватись таких вимог:

         правильного визначення потреби в продукції, що випускається, і обґрунтування обсягу її виробництва попитом споживача;

         певного ув’язування натуральних і вартісних показників обсягів виробництва і реалізації продукції;

         обґрунтування плану виробництва продукції ресурсами і, насамперед, виробничою потужністю;

Виробнича програма включає:

         план виробництва продукції (за номенклатурою, асортиментом, кількістю та терміном постачань);

         план збуту продукції;

         розрахунок виробничої потужності.

Розробляючи виробничу програму підприємства на плановий рік маємо такі вихідні дані:

)        обсяг випуску продукції шкір із сировини ВРХ для верху взуття із підвищеною водостійкістю - 120 млн дм² на рік;

)        асортимент продукції складається з шкір ВРХ для верху взуття з півищеною водостійкістю а саме:

         з натуральною лицевою поверхнею;

         безпідкладкова.

Вихідні дані для розробки товарної продукції представленні в табл. 2.1.

Таблиця 2.1. Товарна продукція підприємства

Вид сировини	Асортимент продукції	Плановий випуск		Ціна 1 м2 I сорту, грн	Коефіцієнт сортності	Товарна продукція основного виробництв, тис. грн
		%	тис. м2
ВРХ	шкіра з натуральною лицевою	70	840	310	0,97	252588
	безпідкладкова	30	360	330	0,95	112860
Разом			1200	-	-	365448

Вартісний показник, розрахований по використані такої формули, як товарна продукція (ТП):

ТП_і = N_і · Ц_і · К_{сорт. і}                                                                        (2.1)

де: N_і - випуск продукції по асортименту в натуральних одиницях (м²);

Ц_і - ціна за 1 м², грн.;

К_{сорт. і} - коефіцієнт сортності.

ТП₁= 310·840·0,97 = 252588 тис. грн.

ТП₂ = 330 · 360 · 0,95 = 112860 тис. грн.

ТП = 252588 + 112860 = 365448 тис. грн.

Реалізована продукція - це продукція, яка відряджена покупцю і ним оплачена, тобто гроші нараховані на підприємство виробника.

                                                          (2.2)

де:  - залишки готової продукції на початок року, грн;

 - залишки готової продукції на кінець року, грн.

РП=ТП=0,

, тоді

РП=365448 тис. грн.

Чиста продукція представляє собою товарну продукцію (ТП) і прирівняних до них матеріальні ресурси (М) і амортизація (А).

                                                                             (2.3)

В товарній продукції матеріальні витрати і прирівняні до них амортизаційні до них амортизаційні становить 55%, тоді:

(М+А)= 365448·0,45=164451,6 тис. грн;

= 365448 -164451,6 = 200996,4 тис. грн.

Усі розрахунки зводимо у табл. 2.2.

Таблиця 2.2. Зведена таблиця показників

№ п.п.	Показник	Одиниця виміру	Позначення	Значення показника
1	Товарна продукція	тис. грн	ТП	365448
2	Реалізована продукція	тис. грн	РП	365448
3	Чиста продукція	тис. грн	ЧП	200996,4

.4 Прибуток та рентабельність на підприємствах шкіряної промисловості

Прибуток - система економічних відносин між підприємцями (роботодавцями-власниками засобів виробництва) і найманими працівниками щодо виробництва, розподілу та привласнення створеної додаткової вартості, яка відособлюється у вигляді надлишку над витратами вкладеного капіталу. Являє собою загальну економічну категорію розвинутого товарного виробництва. Прибуток є частиною вартості товару, яка відображається у вигляді надлишку над витратами його виробництва. Прибуток як економічна категорія має своє якісне і кількісне визначення, тобто має речовий зміст та суспільну форму. Саме в їх діалектичній єдності розкривається сутність прибутку, його економічний зміст. Отже, об'єктивна матеріальна основа існування прибутку пов'язана з необхідністю первинного розподілу вартості додаткового продукту.

Прибуток - це суспільна форма прояву додаткової вартості. Це якісне вираження прибутку як об'єктивної економічної категорії. Слід зазначити, що в економічній літературі існують різні концепції прибутку, немає єдиної думки щодо джерела його. Марксистська політична економія розглядає прибуток як перетворену форму додаткової вартості, як неоплачену працю найманих працівників сфери матеріального виробництва. Перетворена форма тому, що прибуток приховує справжнє джерело свого виникнення, і виникає враження, що він породжується не лише працею найманих робітників, а й усіма засобами виробництва. Сучасні зарубіжні економічні теорії найчастіше пов'язують прибуток з капіталом, трактуючи його як винагороду за підприємництво, або як компенсацію за невизначеність і ризик у підприємницькій діяльності. Слід зазначити, що у ринковій економіці ближче до істини ті концепції, які джерело прибутку пов'язують з виробництвом додаткового продукту. Саме додатковий продукт є матеріальною основою прибутку. Отже, прибуток є грошовою формою вартості додаткового продукту. При продажу товару втілена в ньому вартість додаткового продукту реалізується як надлишок над витратами виробництва, тобто виступає як прибуток підприємства. При цьому прибуток обчислюється як відношення цього надлишку до всієї вартості авансованого капіталу. І хоч цей надлишок вартості товару над витратами його виробництва виникає у безпосередньому процесі виробництва, але реалізується він у процесі обігу, тобто прибуток - це реалізований надлишок вартості. До того ж, слід мати на увазі, що прибуток формується через ціни, за якими реалізуються товари, під впливом кон'юнктури ринку і виступає грошовою формою доходу від уже реалізованих товарів. Тобто, підприємство одержує прибуток після того, як втілена у створеному товарі вартість буде реалізована і перетворена у грошову форму. Тому з'являється враження, що прибуток виникає саме в процесі обігу (реалізації товару). Однак у сфері обігу прибуток виникнути не може. Він виникає лише у безпосередньому виробництві товару. Отже, джерело прибутку як грошової форми вартості додаткового продукту. У безпосередньому виробництві, проте реалізується він у процесі обігу і є складовою валового виторгу від продажу виготовленої продукції. Величина цього прибутку залежить від двох основних чинників: обсягу реалізації продукції та її собівартості. А на зміну обсягу реалізації продукції впливає зміна обсягу виробництва, залишків нереалізованої продукції, цін, що склалися, а також частки прибутку, що входить в ціну продукції. Сутність прибутку як економічної категорії розкривається через функції, які він виконує у господарській діяльності. Основні з них такі: облікова, розподільча, стимулювальна.

Облікова функція прибутку полягає в тому, що він необхідний елемент ціни товару. Отже як і ціна, прибуток є засобом обліку суспільно необхідних витрат праці, що потрібні для забезпечення розширеного відтворення. Саме такий облік дає змогу визначити оцінку ефективності господарської діяльності підприємницьких структур.

Розподільча функція прибутку полягає в тому, що через прибуток здійснюється регулювання розподілу ресурсів і доходів між суб’єктами господарської діяльності та галузями економіки.

Стимулювальна функція прибутку полягає в тому, що прибуток використовується як в інтересах суб’єктів підприємництва, так і в інтересах їхніх працівників. Прибуток одночасно є і кінцевим фінансовим результатом господарської діяльності підприємства, і основним елементом його фінансових ресурсів, які необхідні для забезпечення розширення виробництва, науково - технічного і соціального заохочення працівників, виплати дивідендів, формування резервів тощо. Саме прибуток спонукає підприємницькі структури впроваджувати досягнення наукового - технічного прогресу, які призводять до зниження втрат виробництва, підвищення його ефективності. Отже, прибуток в ринковій економіці є головною метою і найважливішим критерієм ефективності господарської діяльності підприємницьких структур. Водночас прибуток є основним джерелом забезпечення внутрішньогосподарських потреб підприємств, формування дохідної бази бюджетних ресурсів різних рівнів, позабюджетних та благодійних фондів. З огляду на економічну природу прибутку його розподіл є складовою частиною загальної системи розподілу валового внутрішнього продукту і чистого продукту. Через розподіл прибутку реалізується одна із його найважливіших функцій - стимулювання діяльності підприємницьких структур.

Прибуток має забезпечити підприємство власними коштами для розширеного відтворення основного капіталу, фінансування інноваційних та інвестиційних проектів, стимулювати підвищення ефективності виробництва та формування централізованого грошового фонду. Саме прибуток є основним джерелом матеріального заохочення працівників підприємств, власників акцій, підприємців і менеджерів. Тому головним у системі розподілення прибутку має бути урахування економічних інтересів підприємств, працівників та суспільства.

Залежно від формування та розподілу розраховують декілька видів прибутку:

         валовий;

         від операційної діяльності;

         від звичайної діяльності до оподаткування;

         чистий;

Валовий прибуток (збиток) розраховується як різниця між чистим доходом від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) і собівартістю реалізованої продукції (товарів, робіт, послуг).

Прибуток (збиток) від звичайної діяльності до оподаткування визначається як алгебраїчна сума прибутку (збитку) від операційної діяльності, фінансових та інших доходів (прибутків), фінансових та інших витрат (збитків).

Прибуток (збиток) від операційної діяльності визначається як алгебраїчна сума валового прибутку (збитку), іншого операційного доходу, адміністративних витрат, на збут та інших операційних витрат.

Прибуток від звичайної діяльності визначається як різниця між прибутком від звичайної діяльності до оподаткування та сумою податків із прибутку. Збиток від звичайної діяльності дорівнює збитку від звичайної діяльності оподаткування та сумі податків на прибуток.

Чистий прибуток розраховується як алгебраїчна сума прибутку від звичайної діяльності та надзвичайного прибутку, надзвичайного збитку та податків з надзвичайного прибутку.

Якщо чистий дохід відображає виробничі відносини лише у сфері виробництва, то прибуток характеризує виробничі відносини як у сфері виробництва, так і у сфері обміну. Він засвідчує реально досягнутий результат і показує, яку суму грошей і який зиск отримало підприємство від реалізації того чи іншого виду продукції. Однак прибуток не може достатньою мірою відображати внесок кожного окремого підприємства у створення чистого доходу суспільства. Прибуток підприємства залежить від обсягу та якості реалізованої продукції, її структури, рівня собівартості та фактичної реалізаційної ціни. Охарактеризувати рентабельність виробництва окремого виду продукції або підприємства загалом, використовуючи лише абсолютне значення прибутку, недостатньо. її необхідно порівняти з виробничими затратами. Для цього використовують відносний показник - рівень рентабельності. Рентабельність належить до показників, що певною мірою узагальнено характеризують економічну ефективність діяльності підприємства. У ньому відображаються результати затрат не лише живої, а й уречевленої праці, ступінь використання засобів виробництва, якість реалізованої продукції, рівень організації виробництва та його управління.

Рівень рентабельності - це відсоткове відношення прибутку до суми матеріально-грошових затрат, пов'язаних з виробництвом і реалізацією продукції.

Рівень рентабельності виробництва визначають за формулою:

Р = ,                              (2.4)

де П - валовий прибуток від реалізації (робіт, послуг);

Вв - виробничі витрати на реалізовану продукцію (її виробнича собівартість).

Для повнішої уяви про реальну ефективність певного виду товарної продукції доцільно цей показник обчислювати з врахуванням витрат на її збут, зменшивши при цьому валовий прибуток на величину цих витрат і водночас збільшивши на них знаменник формули.

Рівень рентабельності виробництва окремого виду продукції можна визначати, використовуючи обсяг чистого доходу і суму витрат у галузі, або одержаний прибуток у розрахунку на одиницю продукції та її собівартість. Рівень рентабельності, який визначено для підприємства, характеризує сукупний рівень рентабельності й за економічним змістом показує, скільки отримано копійок прибутку в розрахунку на одну гривню виробничих витрат загалом на цьому підприємстві. Аналогічною за економічним змістом є характеристика рівня рентабельності виробництва окремого виду продукції. Визначений у такий спосіб рівень рентабельності виявляє ефективність лише спожитих засобів виробництва. Проте в процесі господарської діяльності підприємства щорічно купують основні засоби виробництва, сировину, основні й допоміжні матеріали, необхідні для здійснення процесу виробництва. Тому доцільно визначати не лише рентабельність виробничих затрат, де основні засоби виступають у вигляді амортизаційних відрахувань, але й основні та оборотні фонди. Для цього використовують норму прибутку.

Норма прибутку - це відсоткове відношення маси прибутку до середньорічної балансової вартості основних і або ротних фондів. її визначають за формулою:

                            (2.5)

де Nп - норма прибутку, %;

Фос. - середньовічна вартість основних фондів, грн.;

Фоб. - середньовічна вартість оборотних фондів, грн.

Показник «норма прибутку» визначають загалом для підприємства. За економічним змістом одержаний результат показує, скільки підприємство отримало прибутку на 1 грн виробничих фондів, а у відносному - яка їх частка окупилася впродовж року. На практиці є випадки, коли підприємства виробляють однойменний вид продукції, наприклад, яйце, і мають однаковий рівень рентабельності, а норму прибутку різну. Нижча норма прибутку засвідчує, що це підприємство використовує основні й оборотні фонди менш ефективно. До основних показників рентабельності, які використовуються у ході аналізу фінансового стану підприємства, належать:

1.      Коефіцієнт рентабельності активів;

.        Коефіцієнт рентабельності власного капіталу;

.        Коефіцієнт рентабельності діяльності.

Рентабельність визначають за формулою:

 (2.6)

- рентабельність;

П вал. - валовий прибуток;

с / в вироб. - виробнича собівартість продукції;

АВ вип. - адміністративні витрати на випуск;

ВЗ вип. - витрати на збут.

Податковий прибуток - сума прибутку, визначення за податковим законодавством об’єктом оподаткування за завітний період.

Існує активна й пасивна стадії складання плану з прибутку. Пасивна стадія планування - це розробка плану з прибутку із урахуванням корективи, що враховує зміни зовнішніх і внутрішніх умов. Активна стадія полягає у визначеній найбільшій прибутковості підприємства, тобто стадія, що дозволяє збільшити прибуток, визначений у процесі пасивної стадії розробки плану., завдяки пошуку та мобілізації резервів підвищення продуктивності праці, зниження окремих витрат на виробництво та реалізацію продукцію, збільшення обсягів продаж, чистки прибутку в ціні окремих виробів, якість яких перевищує якість аналогічної продукції конкурентів тощо.

Податок на прибуток підприємства забезпечує близько 5,5% доходів бюджету. Платниками податку на прибуток є: суб’єкти підприємницької діяльності, бюджетні організації у частині здійснення госпрозрахункової діяльності, комерційні банки, міжнародні організації, що провадять підприємницьку діяльність на території України; філії, відділення та інші відокремлені підрозділи платників податку, які мають самостійний розрахунковий рахунок; нерезиденти, що здійснюють підприємницьку діяльність через постійні представництва в межах України.

Об’єктом оподаткування є прибуток, який визначається шляхом зменшення суми скоригованого валового доходу звітного періоду на суму валових витрат платників податку та на суму амортизаційних відрахувань. Ставка податку на прибуток становить 19%, але ця базова ставка може коригуватися залежно від виду діяльності платника податку [13].

Таблиця 2.3. Вихідні дані

№ п.п.	Показник	Одиниця виміру	Позначення	Значення показника
1	Обсяг випускної продукції в натуральних одиницях	м2	ВП	1200000
2	Обсяг реалізованої продукції	грн	РП	365448000
3	Виробнича собівартість продукції на 1 м2 шкіри	грн	с/в	260
4	Адміністративні витрати на одну одиницю продукції	грн	АВ	6
5	Витрати на збут на одну одиницю продукції	грн	ВЗ	3
6	Податок на прибуток	%	Податок	19

Враховується:

.        Виробнича собівартість реалізованої продукції:

с/в_вироб = ВП·с/в                                                                     (2.7)

де: с/в_вироб - виробнича собівартість продукції, грн;

с/в_вироб = 1200000·260=312000000 грн;

.        Прибуток валовий:

П_вал. = Дохід(РП) - с/в_вироб (2.8)

П_вал. =365448000-312000000 = 53448000 грн;        

3.      Витрати на збут на випуск:

ВЗ_вип. = ВП·ВЗ_{на 1 м}²                                                              (2.9)

ВЗ_вип. = 1200000·3=3600000 грн;

.        Адміністративні витрати на випуск:

АВ_вип. = ВП·АВ_{на 1 м}²                                                                      (2.10)

АВ_вип. = 1200000·6 = 7200000 грн;

.        Прибуток від операційної діяльності підприємства:

П_{о. д.} = П_вал. - АВ_вип. -    ВЗ_вип.                                                         (2.11)

П_{о. д.} =53448000-7200000 - 3600000 =42648000 грн;

.        Прибуток від звичайної діяльності до оподаткування дорівнює прибутку від операційної діяльності.

.        Податок на прибуток:

П_{од.приб.} = (П_{зв. діял.}· П_одаток)/100                                                       (2.12)

де: П_{зв. діял} - прибуток від звичайної діяльності;

П_{од.приб.} = (42648000·19)/100 = 8103120 грн;

.        Чистий прибуток:

ЧП = П_{о. д.} - П_{од.приб.}                                                                                                                         (2.13)

ЧП =42648000-8103120= 34544880 грн;

9.   Рентабельність:

                                                  (2.14)

Таблиця 2.4. Зведена таблиця показників

№ п.п.	Показник	Одиниця виміру	Позначення	Значення показника
1	Виробнича собівартість реалізованої продукції	грн	с/ввироб	312000000
2	Прибуток валовий	грн	Пвал.	53448000
3	Витрати на збут на випуск	грн	ВЗвип.	3600000
4	Адміністративні витрати на випуск	грн	АВвип.	7200000
5	Прибуток операційної діяльності підприємства	грн	По. д.	42648000
6	Прибуток від звич. діял.	грн.	Пзв. діял	42648000
7	Податок на прибуток	грн.	Под.приб.	8103120
8	Чистий прибуток	грн	ЧП	34544880
9	Рентабельність	%	16,55

2.5 Собівартість продукції, прибуток і рентабельність підприємства

Показнику собівартості продукції належить одне з провідних місць в економічному механізмі господарювання. Від рівня собівартості залежить прибуток, рівень цін, рентабельність та інші показники.

Собівартість продукції (робіт, послуг) с одним із найважливіших показників роботи кожного підприємства чи організації, так як вона характеризує всі сторони його (її) діяльності. В собівартості продукції втілені всі затрати на виробництво і реалізацію продукції, тому вона показує наскільки ефективно на підприємстві використовуються всі види ресурсів. Крім того, собівартість продукції характеризує результати виробничої, господарської і комерційної діяльності підприємства.

Собівартість продукції (робіт, послуг) - це виражені у грошовій формі витрати, пов'язані з підготовкою, організацією, веденням виробництва та реалізацією продукції (виконання робіт, надання послуг). Собівартість продукції (робіт, послуг) підприємства складається з витрат природних ресурсів, сировини, матеріалів, палива, енергії, основних засобів, трудових ресурсів, а також інших витрат.

Витрати, які відносяться на собівартість продукції, визначаються Методичними рекомендаціями з формування собівартості продукції (робіт, послуг).

До собівартості продукції, зокрема, включаються витрати праці, засобів і предметів праці на виробництво продукції на підприємстві. До них відносяться:

витрати на підготовку І освоєння виробництва;

витрати, безпосередньо пов'язані з виробництвом продукції (робіт, послуг), зумовлені технологією і організацією виробництва, включаючи витрати на контроль виробничих процесів і якості продукції, що випускається;

витрати, пов'язані з раціоналізацією й винахідництвом;

витрати по обслуговуванню виробничого процесу* забезпеченню нормальних умов праці й техніки безпеки;

витрати, пов'язані з набором робочої сили, підготовкою та перепідготовкою кадрів;

відрахування на соціальні заходи;

витрати по управлінню виробництвом тощо.

Крім цього, до собівартості продукції (робіт, послуг) включаються також втрати від браку, від простоїв за внутрішньовиробничими причинами, нестачі матеріальних цінностей у виробництві й на складах в межах норм природного убутку. Залежно від того, які витрати включаються до собівартості продукції, традиційно виділяються такі її види:

технологічна-включає лише прямі витрати, пов'язані з підготовкою та виготовленням продукції;

виробнича - включає прямі витрати і загальновиробничі витрати; вона характеризує витрати самостійного виробничого підрозділу (цеху) на виготовлення продукції;

маргинальна (обмежена) - це виробнича собівартість, яка характеризує рівень прямих змінних витрат, які припадають на одиницю продукції;

фабрично-заводська - собівартість, до складу якої включаються, крім безпосередніх затрат на її виготовлення, ще й адміністративні та інші операційні витрати;

повна - виробнича собівартість, яка збільшена на суму адміністративних, комерційних і збутових витрат. Цей показник інтегрує загальні витрати підприємства, які пов'язані як з виробництвом, так і з реалізацією продукції;

індивідуальна - характеризує витрати конкретного підприємства, які пов'язані з випуском продукції;

середньогалузева - характеризує середні по галузі витрати на виробництво даного виробу і розраховується за формулою середньозваженої із індивідуальних собівартостей підприємств галузі.

В проекті розраховується калькуляція собівартості одиниці (1м² або 100 м²) продукції із одного конкретного виду сировини.

Під калькуляцією собівартості розуміють процедуру обчислення вартості одиниці продукції в розрізі калькуляційних статей. Відтак основним завданням аналізу витрат є визначення собівартості одного окремо взятого виду продукції в загальній вартості товарної номенклатури підприємства

Зниження собівартості продукції є найважливішим фактором підвищення ефективності виробництва, збільшення прибутку та рентабельності.

Серед джерел зниження собівартості в легкій промисловості особливе місце займає підвищення ефективності використання виробничих ресурсів сировини і матеріалів [17].

В дипломній роботі розраховується валовий прибуток підприємства.

Таблиця 2.5. Вихідні дані    

№ п.п.	Показник	Одиниця виміру	Позначення	Значення показника
1	Обсяг випускної продукції в натуральних одиницях	м2	ВП	1200000
2	Обсяг реалізованої продукції	грн	РП	365448000
3	Виробнича собівартість продукції на 1 м2 шкіри	грн	с/в	260
4	Адміністративні витрати на одну одиницю продукції	грн	АВ	6
5	Витрати на збут на одну одиницю продукції	грн	ВЗ	3
6	Податок на прибуток	%	Податок	19

Враховується:

Виробнича собівартість реалізованої продукції:

с/в_вироб = ВП·с/в                                                                     (2.15)

де: с/в_вироб - виробнича собівартість продукції, грн;

с/в_вироб = 1200000·260=312000000 грн;

Прибуток валовий:

П_вал. = Дохід(РП) - с/в_вироб                                                                        (2.16)       

П_вал. =365448000-312000000 = 53448000 грн;        

Витрати на збут на випуск:

ВЗ_вип. = ВП·ВЗ_{на 1 м}²                                                               (2.17)

ВЗ_вип. = 1200000·3=3600000 грн;

Адміністративні витрати на випуск:

АВ_вип. = ВП·АВ_{на 1 м}²                                                             (2.18)

АВ_вип. = 1200000·6 = 7200000 грн;

Прибуток від операційної діяльності підприємства:

П_{о. д.} = П_вал. - АВ_вип. -    ВЗ_вип.                                                (2.19)

П_{о. д.} =53448000-7200000 - 3600000 =42648000 грн;

Прибуток від звичайної діяльності до оподаткування дорівнює прибутку від операційної діяльності.

Податок на прибуток:

П_{од.приб.} = (П_{зв. діял.}· П_одаток)/100                                                        (2.20)

де: П_{зв. діял} - прибуток від звичайної діяльності;

П_{од.приб.} = (42648000·19)/100 = 8103120 грн;

Чистий прибуток:

ЧП = П_{о. д.} - П_{од.приб.}                                                                                                         (2.21)

ЧП =42648000-8103120= 34544880 грн;

10. Рентабельність:

                                          (2.22)

.

Таблиця 2.6

№ п.п.	Показник	Одиниця виміру	Позначення	Значення показника
1	Виробнича собівартість реалізованої продукції	грн	с/ввироб	312000000
2	Прибуток валовий	грн	Пвал.	53448000
3	Витрати на збут на випуск	грн	ВЗвип.	3600000
4	Адміністративні витрати на випуск	грн	АВвип.	7200000
5	Прибуток операційної діяльності підприємства	грн	По. д.	42648000
6	Прибуток від звич. діял.	грн.	Пзв. діял	42648000
7	Податок на прибуток	грн.	Под.приб.	8103120
8	Чистий прибуток	грн	ЧП	34544880
9	Рентабельність	%	16,55

технічний прибуток собівартість напівфабрикат

Висновок

Головною метою шкіряно-хутрового виробництва є одержання зі шкур тварин шкіри та хутра, з яких виготовляють різноманітні товари: взуття, галантерейні вироби, одяг тощо.

Головним джерелом сировини для шкіряно-хутрового виробництва є тваринництво. У шкіряному виробництві переробляються шкурки свійських тварин майже усіх видів: великої рогатої худоби (ВРХ), овець, кіз, свиней, коней, мулів, ослів, верблюдів, оленів. З шкур диких тварин використовують шкури дикої кози, лося, марала, дикого кабана, морських тварин (тюленя, моржа, кита, нерпи). Другорядними видами шкіряної сировини є шкури деяких видів риб (зубатки, тріски, кети, горбуші) та рептилій (змій, ящірок).

Хутрова сировина - невичинені, тобто зняті з туш (тушок), і, як правило, законсервовані шкури диких та свійських тварин, що за якістю волосяного покриву та шкіряної тканини придатні до виготовлення з різних хутряних виробів.

Література

1.   Журавський В.А. Технологія шкіри та хутра: [підручник] / В.А. Журавський, Е. Є. Касьян, А.Г. Данилкович. - К.: [ДАЛПУ], 1996. - 743, [1] с.

2.      Технологія і обладнання шкіряно - хутрового виробництва: Навч. Посібник / Данилкович А.Г., Ліщук В. І. - 2-ге вид., перероб. І доп. - К.: Фенікс, 2007. - 312 с.: іл.

.        Е. Є. Касьян. Основи технології шкіри та хутра: Навчальний посібник. - К.: КДУТД, 2001. - 252 с.

.        Товарознавство шкіряно - хутрової сировини: Навчальний посібник / Андреєва О.А., Цеменко Г.В. - К: Кондор, 2012. - 355, [40] с.: іл 74. Табл. 50. Бібліогр.: 32 назви.

5.      Проектування підприємств з виробництва шкіряного та хутрового напівфабрикату. Кваліфікаційна бакалаврська робота: методичні рекомендації до самостійної роботи студентів при виконанні кваліфікаційної бакалаврської роботи проектно-розрахункового характеру за напрямом підготовки 6.051301 «Хімічні технології» професійного спрямування «Технології обробки шкіри та хутра» / упоряд.: О.А. Андреєва, А.Г. Данилкович, В.О. Долгіх, Е.Є. Касьян. - К.: КНУТД, 2013. - 39 с. Устаткування шкіро - та хутропереробних підприємств: Методичні вказівки до самостійної роботи студентів спеціальності 7.091625 «Технологія обробки шкіри та хутра» напряму 0916 «Хімічна технологія та інженерія» під час курсового та дипломного проектування, «Технічні характеристики устаткування шкіро - та хутропереробних підприємств» (Частина1) / Упор.: Долгіх В.О. - К.: КНУТД, 2004. - 36 с. Укр. мовою

.        Проектування та реконструкція шкіряних підприємств: Методичні вказівки до самостійної роботи студентів за спеціальністю 05130111 «Технологія обробки шкіри та хутра» Частина 1 / Упор.: А.Г. Данилкович, О.А. Андреєва, В.О. Долгіх. - К.: КНУТД, 2008. - 40 с. Укр. мовою.

.        ГОСТ 382-91 «Сырье кожевенное сортированное для промышленной переработки»

.        Технологія шкіри та хутра: Методичні вказівки до практичних робіт для студентів спеціальності 7.091625 - «Технологія обробки шкіри та хутра» / Упор.: Г.В. Цеменко, О.Р. Мокроусова, О.П. Цимбаленко та ін. - К.: КНУТД, 2008. - с. Укр. мовою

.        Методичні вказівки до самостійної роботи студентів під час курсового та дипломного проектування «Нормативні дані для проектування шкіряних підприємств» / Уклад. О.А. Андреєва, В.П. Плаван. - К.: КДУТД, 2000. - 48 с. Укр. мовою.

.        Технологія і матеріали виробництва шкіри: навч. посібник / Данилкович А.Г., Мокроусова О.Р., Охмат О.А.; під ред. А.Г. Данилковича. - К.: Фенікс, 2009. - 580 с.: іл.

11. Данилкович А.Г. Практикум з хімії та технології шкіри та хутра. - К.: КДУТД, 1999. - 427 с.

12.    Химия и технология кожи и меха / Под ред. И.П. Страхова. -М: Легпромбытиздат, 1985. -496 с.

Економіка підприємства: Навч. посіб. / За ред. А.В. Шегди. - К.: Знання, 2005. - 43 c.

13. Тарасюк Г.М., Шваб Л. І. Планування діяльності підприємства: Навч. посібник. - Житомир: ЖДТУ, 2003. - 580 с.

14.    Організація виробництва: Підручник / За заг. ред. П.В. Круша, В.І. Подвігіної, В.О. Гулевич. - К.: Каравела, 2010. - 536 с.

.        Бойчик І. М., Харів П.С., Хопчан М. І. Економіка підприємств. - Львів: В-во «Сполом». - 1998. - с. 212.

.        Испирян Г.П., Чмелев В.С. Организация и управление предприятием легкой промышленности: Учебник для студентов, вузов, обуч. по спец. Технологии тов. шир. потребл. - М.: Легкая и пищевая промышленность, 1982. - 448 с., ил.

.        Формування собівартості продукції: Метод, посібник - Д., 2003.

.        Основи охорони праці: підручник для студентів вищих навчальних закладів / Жидецький В.Ц. - 3-тє вид., перероб. та доп. - Львів: Українська академія друкарства, 2006. - 336 с. - Б. ц.

.        Запорожець О. І., Протоєрейський О.С., Франчук Г.М., Боровик І.М. Основи охорони праці. Підручник. - К.: Центр учбової літератури, 2009. - 264 с.

.        Навчальний посібник (Укр. яз.) / Джигирей В.С., Сторожук В.М., Лико Х. I., Туряб Л.В.; За ред. В.Ц. Жидецького. - Львiв: Афiша, 2000. - 352 с.: ил.

.        Гандзюк М.П., Желібо Є.П, Халімовський М.О. Основи охорони праці: Підручник. 3-є вид. / За ред. М.П. Гандзюка. - К.: Каравела, 2006. - 392 с.

.        Геврик Є.О. Охорона праці. Навчальний посібник. - К.: Ельга, 2003 - 280 с.

.        Основи охорони праці /За редакцією В.В. Березуцького. - Харків: Факт, 2005. - 480 с.

.        Сахан Г., Ткачук С. Не тільки фіксувати події // Охорона праці. - 1999. - №3. - С. 4-7.