Грошово-кредитна політика держави та особливості її в Україні

Грошово-кредитна політика держави та особливості її в Україні

1. Основні теоретичні положення грошово-кредитної політики держави

1.1 Суть та основні цілі грошово-кредитної політики

Грошово-кредитну (або монетарну) політику звичайно визначають як комплекс взаємопов'язаних заходів з регулювання грошово-кредитного ринку, які проводить держава через центральний банк. Центральний банк виступає в ролі провідника, автора грошово-кредитної політики, тобто її головного суб'єкта. Проте слід зазначити, що при розробці грошово-кредитної політики, визначенні її основних параметрів центральний банк орієнтується на макроекономічні показники, які визначаються органами законодавчої і виконавчої влади.

Проведення грошово-кредитної політики передбачає визначення її стратегії і тактики. Стратегія політики полягає:

-у виборі цілей;

-встановленні певної ієрархії цілей;

визначенні параметрів цілей.

Тактика грошово-кредитної політики полягає у виборі засобів, інструментів, які є найкращими (преференційними) для досягнення поставлених цілей. Цілі грошово-кредитної політики можна згрупувати таким чином:

-кінцеві;

-проміжні;

оперативні.

Через те, що грошово-кредитна політика є одним із напрямків загальнодержавної економічної політики, її кінцеві цілі виступають як частина глобальної стратегії, що визначається законодавчими й виконавчими органами влади. Стратегічні цілі загальнодержавної економічної політики - це:

-економічне зростання;

-висока зайнятість населення;

стабільність цін у державі;

рівновага платіжного балансу.

Центральний банк як орган державного регулювання, основне завдання якого полягає у забезпеченні сталості національної грошової одиниці, спрямовує свою грошову-кредитну політику, в першу чергу, на забезпечення стабільності цін і зниження рівня інфляції. Слід зазначити, що ефективність грошово-кредитної політики значною мірою залежить від узгодженості кінцевих (стратегічних) цілей грошово-кредитної і загальнодержавної економічної політики. Потреба у визначенні проміжних цілей викликана тому, що інструменти грошово-кредитної політики (політика відкритого ринку, політика рефінансування, політика обов'язкових резервних вимог) в основному не мають прямого безпосереднього впливу на кінцеві цілі. За проміжні цілі центральні банки звичайно вибирають досягнення певних змін обсягу грошової маси (або окремих її агрегатів), або певних змін у рівні процентної ставки. Ці орієнтири напряму пов'язані із досягненням кінцевої мети. Спрямованість і параметри проміжних цілей залежать від конкретної макроекономічної ситуації в країні, зокрема від характеру розвитку економічного циклу.

В останні роки зросло значення такого проміжного цільового орієнтиру грошово-кредитної політики, як обмінний курс національної грошової одиниці. Це викликано розширенням міжнародних зв'язків, зростанням взаємозалежності економік різних країн. Крім того, в країнах з перехідною економікою іноземна валюта часто виконує у внутрішньому обороті функцію засобу нагромадження, а інколи - й засобу платежу. За цих умов держава в особі Центрального банку, здійснюючи вплив на обмінний курс грошової одиниці, отримує змогу впливати не тільки на зовнішньоекономічну сферу діяльності, але й на внутрішньо-економічні показники. Грошово-кредитна політика не може орієнтуватися виключно на обмінний курс, вона використовує його як один із цільових орієнтирів.

Для досягнення зазначених проміжних цілей центральні банки, як правило, встановлюють ще й оперативні цілі, які вони можуть контролювати. Головним чином центральні банки орієнтуються на монетарну (грошову) базу, тобто гроші, які вони самі безпосередньо створюють (готівка в обігу поза банківською системою і резерви комерційних банків).

Грошово-кредитна політика тісно пов'язана з бюджетною, податковою, валютною, зовнішньоекономічною політиками. Так, якщо уряд стимулює економіку суттєвим збільшенням державних витрат, результат буде значною мірою позначатися на характері грошово-кредитної політики. Емісія державних боргових зобов'язань чинить тиск на грошовий ринок, зв'язує частину грошової маси і спричиняє підвищення процентної ставки, що може призвести до скорочення приватних інвестицій (ефект витіснення) і підриву стимулів для розширення економічної активності. Якщо ж центральний банк одночасно проводитиме політику підтримки процентної ставки, він вимушений буде розширити пропозицію грошей, провокуючи інфляцію.

Інший приклад. Якщо центральний банк ставить за мету підтримку фіксованого обмінного курсу, то самостійна внутрішня грошова політика стає практично неможливою, тому що девізна політика (купівля або продаж іноземної валюти на ринку) з метою підтримки обмінного курсу автоматично веде до зміни грошової маси в економіці.

Таким чином, ефективна стабільна грошово-кредитна політика (під якою розуміється звичайно низький стійкий темп інфляції) передбачає необхідність узгодженості й координації грошово-кредитної політики з іншими напрямками загальнодержавної економічної політики і, зокрема, з напрямками кон'юнктурної політики.

Місце й роль грошово-кредитної політики у системі державного регулювання економіки по-різному визначають представники різних економічних теорій, зокрема представники найбільш фундаментальних з них - монетаристської і кейнсіанської.

1.2 Основні концепції грошово-кредитної політики

В економічній літературі описується чимало концепцій грошово-кредитного регулювання. Найбільш значними серед них є кейнсіанська та монетаристська.

Кейнсіанська модель грошово-кредитного регулювання. Дж.М. Кейнс здійснив революцію у поглядах економістів на природу ринкового регулювання. Він стверджував, що ринкова рівновага може бути досягнута за рівня, який значно нижче потенційного обсягу ВВП і коли значна частина робочої сили може виявитись безробітною. Дж. Кейнс вважав, що економіка може надовго «засісти» у стан заниженого випуску і хронічного безробіття, оскільки поведінка заробітної плати і цін не є гнучкою і механізм відновлення повного використання виробничих ресурсів робочої сили і матеріально-речового капіталу - діє недосконало. Вихід з цього становища він вбачав у державному втручанні з метою підвищення сукупного попиту. Інструментом втручання є бюджетно-податкові та грошово-кредитні важелі.

Вирішальне значення у структурі сукупного попиту кейнсіанська теорія надає інвестиційному попиту. Зміна рівня інвестицій внаслідок мультиплікаційного ефекту спричиняє значні коливання рівнів виробництва і зайнятості. У свою чергу, на обсяг інвестицій найсильніший вплив має процентна ставка, оскільки вона є затратами на отримання кредиту для фінансування інвестиційних рішень. Підвищення процентної ставки скорочує обсяг інвестицій, а, таким чином, і обсяг ВВП.

За кейнсіанською історією проглядається така функціональна залежність: зростання грошової маси викликає падіння процентної ставки, а це спричиняє ріст інвестицій, і в остаточному підсумку збільшення зайнятості і виробництва. Процентна ставка стає, таким чином, важелем впливу грошового обігу на економіку в цілому. Аналіз грошового ринку, на якому складається рівень процентної ставки під впливом взаємодії попиту та пропозиції, є важливим елементом кейнсіанського вчення.

Не вдаючись у розгляд всіх деталей кейнсіанської історії, можна підсумувати, що використовуючи методи грошово-кредитної політики, держава має можливість впливати на рівень процентної ставки, а через неї на рівень інвестицій забезпечуючи таким чином повне використання виробничих ресурсів.

Проте, порівнюючи ефективність грошово-кредитних і бюджетно-фіскальних методів Дж. Кейнс і його послідовники перевагу надавали останнім. Вони це пояснювали такими причинами:

·по-перше, економіка може потрапити у так звану «пастку ліквідності», за якої підвищення пропозиції грошей не впливає на зміну національного доходу. «Пастка ліквідності» полягає у тому, що процентна ставка знаходиться на дуже низькому рівні і далі падати вона не буде. Можливе тільки її підвищення. За цих умов власники грошей не мають бажання інвестувати їх. Приріст грошей не направляється на інвестиції, а поглинається спекулятивним попитом, тобто осідає на руках. Оскільки процентна ставка не змінюється, то інвестиції і рівень виробництва залишаються постійними. Механізми ринкового регулювання не забезпечують вихід із цієї ситуації. Необхідний імпульс із-за меж ринкової системи. Цим імпульсом служить бюджетно-фіскальна політика.

·По-друге, Кейнс заперечував сталість швидкості обігу грошей, вважаючи її змінюваною і непередбачливою. Звідси випливає, що гроші не служать фактором визначення динаміки обсягу виробництва, зайнятості і цін.

·По-третє, ціни у ринковій економіці за Кейнсом негнучкі.

Опираючись на свої постулати і на канали впливу грошово-кредитної і бюджетно-фіскальної політики на економіку, Кейнс зробив висновок, що в умовах депресії монетаристські методи не результативні. Податки і державні витрати є більш ефективними засобами впливу на економіку. Зрештою це дало підстави послідовникам Кейнса сказати, що «гроші не мають значення».

Монетаристська теорія. Післявоєнний період майже до кінця 60-х початку 70-х років був найбільш сприятливим для соціально-економічного розвитку провідних західних країн за останні 100 років. Проте на початку 70-х років стали відчутними прорахунки кейнсіанської теорії. Вони проявились у високих темпах інфляції та рівні безробіття, перебільшенні ролі державних інвестицій і бюджетних методів регулювання кон'юнктури, низькому ефекті дефіцитного фінансування.

Криза кейнсіанської політики реанімувала монетаристські теорії грошей. Вихідні постулати монетаристів прямо протилежні кейнсіанським принципам. Вони вважають, що ринкова економіка є достатньо стійкою і ринковий механізм забезпечує самостійне відновлення економічної рівноваги. Зважаючи на це, монетаристи є противниками державного регулювання, активно захищають принципи вільної конкуренції. Вирішальний фактор розвитку виробництва, на їх думку, належить грошам. Фундатор монетаристської теорії М. Фрідмен вважає, що недооцінка ролі грошового обігу і грошей, яка проявилась у недостатньому забезпеченні економіки грошовою масою під час Великої депресії 1929-1932 рр., суттєво посилила спад і вихід з нього. Монетаристська концепція розглядає швидкість обігу грошей за змінну, але передбачувану величину. На швидкість обігу грошей впливає очікуваний рівень інфляції та процентна ставка. Крім цього, вони виявили зв'язок між темпами росту грошової маси, реального і номінального ВВП, що дає можливість через зміну темпів зростання грошей впливати на обсяг виробництва.

Монетаристи відхиляють активну грошово-кредитну політику, націленої зразу на стабілізацію пропозиції грошей і процентної ставки. Головним об'єктом регулювання повинна бути не процентна ставка, а темпи зростання пропозиції грошей. Тому Центральний банк країни повинен проводити постійно передбачувану політику і забезпечувати стійке і помірне зростання грошової маси. Темпи зростання грошової маси повинні відповідати середнім темпам росту ВВП і ще 1% додатково, що пов'язане з уповільненням обігу грошей.

У класичному варіанті монетаристська політика використовувалась в США тільки з жовтня 1979 року до жовтня 1982 року. За цей період вдалося розробити досить ефективні заходи боротьби з інфляцією. Проте подолання інфляції і перехід до нової якості економічного зростання знизила актуальність монетаристських рекомендацій. Але з того часу економісти перестали стверджувати, що «гроші не мають значення».

Сучасна грошова теорія все більше вбирає до себе елементи різних напрямків, - кейнсіанства, монетаризму і деяких інших, вона стає їх синтезом.

Фактори впливу на грошово-кредитну політику в Україні. В перехідній економіці України мають місце дві групи специфічних факторів, які впливають на її грошово-кредитну політику. Це, по-перше, перехід від командно-адміністративної системи до ринкової, По-друге, специфічні умови соціально-економічного і політичного стану, за яких здійснюється перехід.

Перебування економіки України на перехідному етапі означає, що в ній відсутня стійка економічна система з властивими їй механізмами саморегулювання і саморозвитку. Економіка перемінна і нестійка. Поведінка економічних агентів будується за умов невідомої ситуації, яку важко передбачити. Ще не склалися довгострокові орієнтири господарської діяльності, не сформувались стійкі економічні взаємозв'язки. За таких умов держава не може використовувати стандартні механізми і інструменти макроекономічного регулювання, які використовуються у розвинутих ринкових системах. На непередбачувану ситуацію суб'єкти реагують не прогнозовано. Неадекватна реакція ринкових суб'єктів вимагає нетрадиційних і нестандартних методів та засобів грошово-кредитного регулювання.

Специфіка перехідної економіки України полягає, у тому що відбулося різке падіння економічних показників, розірвалися економічні зв'язки, має місце високий рівень безробіття. Все це проявилося у дисбалансі сукупного попиту і сукупної пропозиції, інфляції і значному дефіциті державного бюджету.

Таким чином формування ринкового механізму приходиться пов'язувати зі заходами по стабілізації економіки.

Специфіка цілей грошово-кредитної політики у перехідній економіці. Економічна специфіка країн, які переходять до ринку, обумовлює специфіку цілей грошово-кредитної політики. Грошово-кредитна політика країн з перехідною економікою має чітко визначений антиінфляційний характер. Антиінфляційна політика є, як правило, основою програми стабілізації на перших етапах трансформації економіки.

Механізми інфляції у перехідній економіці остаточно не виявлені. Так, інфляційні процеси в Україні не можна зрозуміти обмежившись тільки поняттями інфляції попиту і інфляції витрат. Зрозуміло, що без врахування структурної деформації економіки та дезінтеграційних процесів, пояснити інфляцію неможливо.

Певний час тому назад вважалось, що придушення інфляції забезпечить автоматичний вихід з економічної кризи. Проте як показав досвід останніх років, фінансова стабілізація, яка проявилася в уповільненому темпі росту цін, ще не забезпечує перехід до економічного зростання. Для цього необхідно реформувати грошово-кредитну і податкову систему, створити інститути ринкової системи, налагодити конкурентне середовище.

Таким чином, цілі грошово-кредитної політики в перехідній економіці України не можуть однозначно і прямолінійно переноситись з практики розвинутих ринкових країн.

1.3 Інструменти грошово-кредитної політики

Грошово-кредитна політика Національного банку України ґрунтується на основних критеріях і макроекономічних показниках загальнодержавної програми економічного і соціального розвитку на певний період. До таких макроекономічних показників належать: обсяг валового внутрішнього продукту, прогнозований рівень інфляції, розмір дефіциту державного бюджету та джерела його покриття, платіжний і торговельний баланси.

У процесі здійснення грошово-кредитної політики НБУ використовує певний інструментарій, який охоплює:

-визначення норм обовязкових резервів;

-процентну політику;

рефінансування комерційних банків;

операції з цінними паперами на відкритому ринку;

підтримання курсу національної валюти;

регулювання імпорту та експорту капіталу.

Визначення норм обов'язкових резервів полягає в тому, що НБУ встановлює комерційним банкам та іншим кредитним установам нормативи обов'язкового резервування залучених коштів. Розмір обов'язкових резервів установлюється в процентному відношенні до загальної суми залучених банком коштів. Резерв зберігається на кореспондентському рахунку комерційного банку в Національному банку, проценти на обов'язкові резерви не нараховуються. Для різних видів залучення коштів можуть установлюватися різні норми обовязкового резервування. Вимоги обовязкового резервування можуть поширюватися на всі депозити чи на окремі їхні види залежно від тієї ролі, яка відводиться цьому інструментові.

Якщо НБУ проводить політику рестрикцій, то він підвищує норму обов'язкових резервів. Такою самою мірою збільшується сума обов'язкових резервів і зменшується ресурсний потенціал кожного комерційного банку. Ще більшою мірою (на коефіцієнт мультиплікації) знизяться розмір депозитів банківської системи й загальна маса грошей в обігу.

Якщо НБУ проводить політику експансій, то він зменшує норму обов'язкового резервування. Відповідно у кожному комерційному банку збільшується ресурсний потенціал, що зумовлює збільшення банківських депозитів і загальної маси грошей в обігу. Визначення норм обов'язкових резервів - досить сильний інструмент грошово-кредитної політики. На грошову масу він впливає не тільки через зміну обсягу ресурсів кожного комерційного банку, а й через зміну грошового мультиплікатора. Крім того, зміна кредитної можливості банків впливає на рівень процентних ставок, що через попит і пропозицію додатково провокує зміни маси грошей в обігу. Тому в країнах з ринковою економікою цей інструмент грошово-кредитної політики використовується з певними обмеженнями і рідко.

Часті зміни норм обовязкових резервів негативно впливають на діяльність комерційних банків. Процентна політика як інструмент грошово-кредитного регулювання економіки полягає в тому, що НБУ визначає рівень процентних ставок за ломбардними й обліковими кредитами, які він надає комерційним банкам у порядку рефінансування їхніх активних операцій.
Процентна політика. Якщо НБУ проводить політику стримування або скорочення маси грошей в обігу, він підвищує процентні ставки, що зменшує попит на кредитні гроші. Скорочення попиту призводить до скорочення пропозиції. Невикористані для кредитування гроші вкладаються в інші активи (цінні папери держави, місцевих органів влади) або осідають на депозитах комерційних банків у НБУ, як наслідок - відбувається зменшення грошей в обігу.
У разі протилежної політики, спрямованої на збільшення грошей в обігу, НБУ знижує рівень процентних ставок за своїми активними операціями, що стимулює попит на позички, а отже, й кредитну діяльність комерційних банків. Вони змушені перетворювати свої вторинні резерви (кошти, вкладені в цінні папери або розміщені на депозитах у НБУ) в первинні, внаслідок цього збільшуються залишки грошей на їхніх кореспондентських рахунках у НБУ й загальна маса грошей в обігу.

Рефінансування комерційних банків як інструмент грошово-кредитної політики тісно пов'язане з процентною політикою, але має й певні власні риси. Цей інструмент базується на функції НБУ як «кредитора в останній інстанції». Комерційні банки звертаються до нього за кредитом найчастіше у разі появи тимчасового дефіциту первинних резервів (коштів на кореспондентському рахунку в НБУ). Такі позики банки просять, як правило, на короткий строк і одержують у порядку переобліку комерційних векселів чи під заставу цінних паперів, у тому числі й комерційних векселів. Ці кредити мають назву відповідно обліковий і ломбардний. Надаючи названі кредити, НБУ збільшує первинні резерви комерційних банків, а отже і загальну суму грошей в обігу НБУ може кредитувати комерційні банки і через операції РЕПО, які полягають в обов'язковій купівлі - продажу державних цінних паперів, але головною метою цих операцій є підтримання короткострокової ліквідності системи комерційних банків.
Регулюючи процес облікового й ломбардного кредитування, НБУ може впливати на загальну масу грошей в обігу. Такий вплив може здійснюватися двома способами: встановленням ліміту кредитування та визначенням рівня процентної ставки.
Операції з цінними паперами на відкритому ринку полягають у змінах обсягів купівлі та продажу НБУ цінних паперів: казначейських зобов'язань (депозитних сертифікатів), інших цінних паперів.

За умов, коли потрібно стабілізувати чи зменшити масу грошей в обігу, стримати зростання платоспроможного попиту, знизити інфляцію, НБУ продає цінні папери комерційним банкам. В останніх зменшуються первинні резерви (кошти на коррахунках у НБУ), а внаслідок цього скорочується загальний обсяг грошової маси. НБУ може продавати цінні папери й іншим суб'єктам (підприємствам, населенню) через систему фондового ринку. У цьому разі в комерційних банків зменшуються їхні первинні резерви, тому що скорочуються залишки грошей на рахунках їхніх клієнтів.

Якщо потрібно збільшити грошову масу, НБУ купує цінні папери в комерційних банків, підприємств, населення. Внаслідок такої операції в зазначених суб'єктів збільшуються залишки грошей, у тому числі і на їхніх рахунках у банках, і відповідно зростає обсяг грошей в обігу. Таким чином, купівля НБУ цінних паперів означає емісію грошей, а продаж - вилучення їх із обігу. Операції з цінними паперами на відкритому ринку вважаються найгнучкішим інструментом грошово-кредитної політики і тому активно можуть застосовуватися в регулятивній діяльності НБУ. Ці операції можна використовувати досить часто, а якщо допущена помилка, її легко виправити, здійснивши операцію протилежного спрямування. Ця риса надає перевагу зазначеним операціям порівняно з іншими інструментами грошово-кредитної політики.

Політика підтримання курсу національної валюти охоплює операції НБУ з управління валютними резервами держави. НБУ забезпечує управління валютними резервами, здійснюючи валютні інтервенції шляхом купівлі-продажу іноземної валюти на валютних ринках із метою підтримання курсу національної валюти відносно іноземних валют і впливу на загальний попит і пропозицію грошей у державі. Якщо на валютному ринку попит на іноземну валюту, яка є базовою для визначення курсу національної валюти, перевищує пропозицію, це може призвести до падіння курсу національної валюти, її девальвації. Щоб цього не допустити, НБУ продає частину свого валютного резерву (якщо це є доцільним на даний час), урівноважуючи попит із пропозицією і відповідно підтримуючи курс національної валюти. Під час продажу частини валютного резерву виникає така сама ситуація з грошовою масою в обігу, як і у разі продажу цінних паперів, тобто вона скорочується, а при купівлі НБУ іноземної валюти відбувається емісія грошей і відповідно збільшення обсягу грошової маси в обігу.

До купівлі іноземної валюти на валютному ринку НБУ вдається тоді, коли пропозиція на таку валюту перевищує попит і це може призвести до ревальвації національної валюти. І девальвація, і ревальвація національної валюти - це відхилення від сталого економічного процесу, й тому НБУ прагне або зовсім не допускати таких явищ, або регулювати курс національної валюти в межах заздалегідь визначеного валютного коридору.

Регулювання імпорту та експорту капіталу є інструментом впливу на грошову масу в обігу, який застосовується НБУ через:

реєстрування імпорту та експорту капіталу;

установлення максимальних та мінімальних розмірів процентних ставок за іноземними депозитами в українських банках;

-установлення для осіб, які мають борги перед нерезидентами, обов'язкового безпроцентного вкладення певної частини від суми цих боргових зобов'язань в уповноважених банках України.

Експорт та імпорт капіталу супроводжуються припливом і відпливом іноземного капіталу. Відчутно впливають на стан грошового обігу в країні іноземні фінансові інвестиції, що вкладаються в національні цінні папери зі спекулятивними цілями. Особливо це стосується вкладень іноземними інвесторами свого капіталу в боргові зобов'язання держави. Якщо привабливість державних цінних паперів знижується, відбувається відплив іноземного капіталу з країни, що провокує зниження курсу національної валюти. Як наслідок, виникає необхідність вживання з боку НБУ і Мінфіну певних заходів, серед яких - підвищення процентної ставки й рівня дохідності емітованих державою цінних паперів. Одночасно Національний банк України не повинен допускати відпливу за кордон національної валюти, що може виникнути внаслідок відносно заниженої депозитної процентної ставки в країні. Отже, грошово-кредитне регулювання економіки - це багатобічна й складна робота, котру здійснює НБУ як центральний банк держави.

2.1 Аналіз реалізації та ефективність грошово-кредитної політики України

В Україні головним суб'єктом грошово-кредитної політики є Національний банк (НБУ). Основні засади грошово-кредитної політики розробляє та реалізує Рада Національного банку України, як його керівний орган. Основні засади грошово-кредитної політики України ґрунтуються на основних критеріях та макроекономічних показниках загальнодержавної програми економічного та соціального розвитку країни на відповідний період та містять інформацію про реальний стан економіки у попередньому періоді, вплив грошово-кредитних методів регулювання на соціально-економічний рівень розвитку держави, прогнозні монетарні показники та інструменти їх забезпечення, доцільність внесення відповідних змін до монетарної політики та заходів її реалізації, економічну політику уряду, основну мету та завдання грошово-кредитної політики на перспективу.

Основні засади грошово-кредитної політики на 2013 рік визначають завдання грошово-кредитної політики та показники діяльності Національного банку України у середньостроковій перспективі для забезпечення стабільності грошової одиниці України та досягнення цілей, визначених Законом України «Про Національний банк України», і враховують тенденції та прогноз розвитку економіки, бюджетної сфери та грошово-кредитного ринку. Головною метою грошово-кредитної політики з урахуванням положень Конституції України є забезпечення стабільності грошової одиниці України. Відповідно до Закону України «Про Національний банк України» під час виконання своєї основної функції Національний банк має виходити із пріоритетності досягнення та підтримки цінової стабільності в державі. Головним критерієм успішності проведення грошово-кредитної політики є підтримання у середньостроковій перспективі (від 3 до 5 років) низьких стабільних темпів інфляції, що вимірюються індексом споживчих цін. Річний показник приросту індексу споживчих цін у 2013-2014 роках має стабілізуватися в діапазоні 4 - 6%, а починаючи з 2015 року - утримуватися в межах 3 - 5%.

Проте не всі експерти погоджуються з цими цифрами. Наприклад, директор аналітичної групи «Da Vinci» Анатолій Баронін схиляється до того, що в 2013 р. інфляція складе біля 7%. На його думку низька інфляція в 2012 р. стала в основному результатом зростання бідності, і відповідно зниження споживчого попиту на тлі жорсткої монетарної політики. Продовження політики «інфляційного стримування» спричинить більш низькі темпи зростання економіки, порівняно із закладеними в бюджеті.

Відповідно до законодавства України грошово-кредитна політика в 2013 році також спрямовуватиметься на сприяння стабільності банківської системи (як ключової умови забезпечення фінансової стабільності в державі) та підтримку економічної політики Кабінету Міністрів України, спрямованої на економічне зростання. Національний банк в межах своїх можливостей сприятиме зростанню обсягів кредитування реального сектору економіки. Процентна політика в 2013 році спрямовуватиметься на сприяння формуванню умов для зниження реальної вартості кредитних ресурсів. Водночас динаміка відсоткових ставок за кредитами та депозитами суттєвим чином залежатиме і від рівня ринкових очікувань, подолання структурних диспропорцій розвитку тощо. Це потребуватиме вжиття узгоджених з усіма гілками влади заходів у напрямі макроекономічної стабілізації, удосконалення законодавства із захисту прав кредиторів і споживачів фінансових послуг, поліпшення інвестиційного клімату, покращення судової практики розгляду кредитних спорів. Реалізація валютно-курсової політики Національного банку в 2013 році враховуватиме стан платіжного балансу, характер коливань попиту та пропозиції іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України, а також необхідність підтримки зовнішніх платежів Уряду та НАК «Нафтогаз України» та забезпечення прогнозованої динаміки обмінного курсу гривні. Поступове підвищення курсової гнучкості гривні узгоджуватиметься з темпами економічного зростання, рівнем конкурентоспроможності вітчизняної продукції, зниженням доларизації економічних відносин та посиленням стійкості національної фінансової системи, уключаючи її здатність автономно нівелювати шокові валютні коливання з використанням інструментів фондового ринку. Зберігатиметься присутність Національного банку на міжбанківському валютному ринку, зокрема через проведення валютних інтервенцій, що зумовлюватиметься необхідністю досягнення інфляційних цілей, яким підпорядковані всі інші завдання грошово-кредитної політики. Також зусилля Національного банку спрямовуватимуться на збереження стабілізаційних можливостей міжнародних резервів як у частині підвищення курсової гнучкості гривні, так і певного покриття валютних ризиків.

Необхідно зазначити, що в умовах фінансової кризи в Україні здійснювались заходи в напрямку поступового надання більшої гнучкості гривні з метою зниження спекулятивного тиску на обмінний курс національної валюти, що посилювало необхідність виявлення наслідків подальшого зростання його волатильності для економічного розвитку країни. В сучасних умовах існування підвищеного рівня ризику через нестабільну динаміку валютного курсу на світовому ринку постає нагальна потреба у визначенні ефективних передумов формування заходів щодо переходу на гнучкий фіксований режим обмінного курсу. До таких заходів спонукають ряд макроекономічних чинників: поступове зростання інфляційних процесів; підвищення цін на продукти харчування та цін виробників; збільшення як світових, так і внутрішніх цін на ресурси, що зумовлює імпортовану інфляцію; підвищення вартості послуг, зокрема у сфері житлово-комунального господарства, транспорту тощо. В Україні зростання рівня інфляції призводить до зменшення попиту на гривню, тому зумовлює підвищення рівня доларизації економіки. Негативний вплив кризових явищ на валютну політику в Україні підсилюється політичною нестабільністю та незадовільними макроекономічними параметрами: торговельною політикою уряду; платіжною політикою; дефіцитом державного бюджету.

На фоні зазначених тенденцій в українській економіці зростає недовіра до національної грошової одиниці. Однак, країни з високим рівнем доларизації економіки стають більш чутливими до зміни очікувань. Саме тому, в умовах вітчизняної економіки слід сприяти зниженню рівня доларизації, який в Україні залишається високим через очікування зростання рівня інфляції, політичну й фінансову невизначеність. Серед технічних передумов ефективної зміни режиму курсоутворення в Україні виділяють:

·проведення комунікаційної політики, яка полягає, зокрема, в інформуванні населення щодо напрямів і цілей монетарної політики. Такий підхід сприятиме підвищенню довіри населення до політики Національного банку, зниженню інфляційних очікувань і рівня доларизації;

·розвиток ринку хеджування валютних ризиків;

·зниження тиску короткострокового спекулятивного капіталу на обмінний курс гривні, проте зміну режиму курсоутворення варто здійснювати за наявності ревальваційної динаміки;

·спрямування бюджетної політики, що проводиться урядом, з одного боку, на збільшення соціального забезпечення населення, а з іншого - на стимулювання виробництва. Проведення експансивної бюджетної політики через прийняття надто соціального, як для економічних реалій, бюджету має негативний вплив на макроекономічний розвиток країни, що варто враховувати, особливо в перехідний період;

·стабільна політична ситуація;

·зняття вимоги щодо необхідності здійснення відрахувань до пенсійного фонду з операцій купівлі-продажу валюти [8].

Передбачається, що реалізація грошово-кредитної політики в 2013 та подальших роках здійснюватиметься на засадах використання основних елементів монетарного режиму, що базується на ціновій стабільності. Це вимагає дотримання таких основних принципів:

·безумовної пріоритетності цілі щодо цінової стабільності та підпорядкування їй усіх інших цілей і завдань грошово-кредитної політики;

·орієнтації на середньострокову перспективу;

·тісної співпраці з Урядом;

·відсутності зобовязань Національного банку щодо утримання на певному рівні або в певних межах обмінного курсу гривні до іноземних валют;

·перспективного характеру ухвалення рішень;

·прозорості діяльності Національного банку перед суспільством [5].

Передбачається, що засоби та методи грошово-кредитної політики будуть використовуватись гнучко залежно від конкретних умов розвитку грошово-кредитного ринку. Структурні дисбаланси ліквідності нівелюватимуться за рахунок переважного використання механізмів довгострокової дії (обовязкові резерви) та невідновних операцій (купівля-продаж державних цінних паперів). Якщо стан ліквідності буде близьким до рівноважного, то перевага надаватиметься інструментам короткострокової дії (тендери з підтримки ліквідності, операції репо, розміщення депозитних сертифікатів).

На реалізацію сучасної грошово-кредитної політики негативно впливають як зовнішні, так і внутрішні фактори. До зовнішніх факторів відносять зростаючу залежність України від міжнародної економіки і світової фінансової системи, що призвело до поширення кризових явищ як на національне гocпoдаpcтвo загалом, так i на йoгo фiнанcoвий сектор зoкpeма.

До внутрішніх фактopiв, які негативно впливають на грошово-кредитну політику слід віднести:

·проблемність взаємодії мiж цeнтpальним банком i уpядoм;

·вiдcутнicть достатніх умов для нормальної poбoти альтepнативниx валютному каналів мoнeтаpнoї тpанcмiciї;

·суперечлива ідеологія підтримки банківської системи в ситуації кризи;

·нecпpиятливe iнcтитуцiйнo-пpавoвe cepeдoвищe в дepжавi, що знижує ефективність спеціальних цільових антикpизoвиx інструментів грошово-кредитної пoлiтики (нeдocтатня прозорість добору одержувачів кредитів peфiнанcування, нeдocтатньo жорсткі вимоги до заcтавнoї бази);

·нeкoнтpoльoваний пepeплив частини наданих кредитів peфiнанcування на валютний ринок (нeeфeктивнicть валютних інтервенцій в чаcтинi впливу на oбмiнний курс внаcлiдoк їх доступності для обмеженого кола фінансових установ);

·iнcтитуцiйнi пepeшкoди на шляху peкапiталiзацiї банківської системи за рахунок пpиватнoгo капіталу, що пocилює навантаження на грошово-кредитну пoлiтику i бюджет;

·напpавлeння істотної частини коштів peфiнанcування на poзpаxунки за газ;

·значний дефіцит фінансового рахунку платіжного балансу;

·юридична неврегульованість багатьox аспектів кpeдитниx відносин;

·вiдcутнicть механізмів залучення дoвгocтpoкoвиx гривневих ресурсів;

·нeдocтатнi обсяги будівництва житла, що oбмeжує попит на іпотечні кредити та їх пpoпoзицiю.

Серед основних заходів щодо досягнення макроекономічної стабільності в Україні виділяють наступні:

·запровадження на певний період валютного коридору як такого режиму курсоутворення, який би надавав чіткий сигнал усім економічним агентам про тверді наміри центрального банку обмежити діапазон коливання обмінного курсу. Для цього Національному банку України необхідно активно виходити на міжбанківський валютний ринок і шляхом проведення інтервенцій гасити ажіотажний попит на іноземну валюту й стабілізувати обмінний курс гривні, заявивши чітку позицію про незмінність головного тактичного орієнтира монетарної політики, спрямованої на підтримання валютного курсу на стабільному рівні;

·недопущення зменшення обсягів офіційних золотовалютних резервів НБУ, для цього необхідно вжити певних обмежувальних заходів щодо збільшення пропозиції іноземної валюти на внутрішньому валютному ринку і скорочення попиту на неї;

·застосування рішучих заходів щодо зниження рівня доларизації вітчизняної економіки;

·удосконалення системи гарантування збереження вкладів у банківських установах, що матиме важливий психологічний ефект, оскільки відновлення довіри до банків і впевненості їх клієнтів у можливості в будь-який момент забрати свої гроші справлятиме позитивний вплив на динаміку ресурсної бази;

·забезпечення контролю за цільовим використанням кредитів рефінансування;

·обмеження боргового тиску на позичальників

·надання гарантії за міжбанківськими кредитами, що дасть змогу зменшити емісійний вплив кредитів рефінансування на економіку і грошово-кредитний ринок, оскільки кредитування здійснювалось би не центробанком, а самими комерційними банками, однак під гарантії НБУ;

·формування системи моніторингу за появою ознак нестабільності, які дали змогу б ретельно відстежувати деякі загальні ознаки ускладнень, що насуваються, а саме надлишкову ліквідність на фінансовому ринку, надмірний приплив короткострокового капіталу у певні сектори економіки, швидке розширення сфери кредитування, тобто надмірну кредитну експансію банків, швидке зростання цін на певні види активів (наприклад, нерухомість);

·здійснення рекапіталізації банків, що може бути реалізовано за рахунок коштів стабілізаційного фонду, випуску державних цінних паперів, а також коштів міжнародних фінансових організацій;

·проведення виваженої політики управління ризиками, яка має бути спрямована передусім на вдосконалення банківськими установами механізмів управління кредитним ризиком і ризиком ліквідності.

Таким чином, грошово-кредитна політика є не просто складовою загальноекономічної політики, а її ключовим елементом. Тому вона повинна бути спрямованою на досягнення економічного зростання, поліпшення суспільного добробуту. Грошово-кредитна політика має стимулювати ділову активність в умовах депресії і знижувати економічне зростання при «перегріві» ринкової конюнктури. Застосування монетарних методів дає можливість зберегти ринкові механізми і мотивацію економічних агентів, сприяє підвищенню ефективності ринкових механізмів у частині саморегулювання і в кінцевому результаті сприяє досягненню макроекономічної стабільності. Перспективами подальших досліджень є розробка пропозицій щодо поліпшення функціонування інструментів грошово-кредитної політики в сучасних умовах.

2.2 Показники норм обов'язкових резервів

За умов нестабільності світових фінансових ринків і національних фінансових систем істотно посилилася роль грошово-кредитної політики центральних банків як одного з найдієвіших засобів макроекономічного регулювання. Адже саме монетарні механізми та інструменти відіграють провідну роль у стратегії й тактиці подолання кризових явищ економічно розвинених та країн з економікою перехідного типу. До монетарних механізмів регулювання центральним банком грошового ринку вітчизняні науковці відносять формування обов'язкових резервів для банківських установ і процентну політику. Інструментами регулювання центральним банком грошово-кредитного ринку вважають рефінансування, валютні інтервенції, операції на відкритому ринку з приводу купівлі / продажу державних цінних паперів. В Україні серед механізмів та інструментів монетарної політики домінуючими є саме обов'язкові резерви, адже через недостатній розвиток інструментів фінансового ринку НБУ поклав на обов'язкові резерви основне навантаження під час регулювання грошового ринку.

Норму обов'язкових резервів встановлюють як процентне відношення до суми залучених банком коштів. Механізм формування резервних вимог полягає в тому, що центральний банк зменшує можливість використання банками кредитних ресурсів. На розмір обов'язкових резервів зменшується пропозиція грошей і таким чином центральний банк регулює приріст грошової маси в обігу. Обов'язкові резервні вимоги як монетарний механізм мають свої особливості, а саме:

·це потужний засіб грошово-кредитного регулювання, застосування якого призводить до змін обсягів надлишкових банківських резервів, кредитного потенціалу банківської системи і, як наслідок, темпу приросту грошової маси;

·обов'язкові резерви є джерелом погашення банками власних зобов'язань у разі їхнього банкрутства;

·резервування певної частини залучених коштів є обов'язковим для усіх банківських установ держави;

·механізм обов'язкового резервування має податкову природу, адже робить дорожчими банківські ресурси і потенційно сприяє зниженню доходів банків;

·найкращий ефект від їхнього застосування спостерігається у довгостроковому періоді.

Саме тому центральні банки використовують цей механізм для вирішення завдань, пов'язаних із регулюванням обсягів грошової маси в обігу, з метою регулювання ліквідності банківської системи, а також як засіб антициклічної та антиінфляційної політики. Отож, обов'язкові резервні вимоги як монетарний механізм регулювання грошового ринку - це система монетарних методів, інструментів і важелів центрального банку, які застосовують у довготерміновому періоді для регулювання грошово-кредитного ринку та грошової маси в обігу.

В Україні механізм обов'язкових резервів почали застосовувати з 1992 р. Нині використання цього інструменту регламентує Положення про порядок формування обов'язкових резервів для банків України та філій іноземних банків в Україні. Зобов'язання дотримуватися нормативів обов'язкового резервування і порядку їхнього формування виникає в банків з моменту отримання банківської ліцензії. Залежно від стану грошово-кредитного ринку і прогнозу його подальшого розвитку НБУ може приймати окремі рішення щодо зміни важелів цього монетарного механізму. До таких важелів належать: звітний період резервування; нормативи обов'язкового резервування; об'єкт резервування; обсяг обов'язкових резервів, який банки повинні зберігати щоденно на початок операційного дня на кореспондентському рахунку в НБУ; гранична кількість випадків недотримання банками щоденних залишків обов'язкових резервів на кореспондентському рахунку в окремі дні звітного періоду резервування; порядок формування та зберігання коштів обов'язкового резервування на окремому рахунку в НБУ. Розглянемо детальніше особливості використання НБУ зазначених важелів.

. Звітний період резервування - кількість днів резервування і зберігання коштів на кореспондентському або окремому рахунку банку в НБУ. За час використання механізму обов'язкових резервних вимог у незалежній Україні цей важіль мав тенденцію до збільшення і сьогодні становить один календарний місяць, що свідчить про лібералізацію політики НБУ щодо обов'язкового резервування.

. Нормативи обов'язкового резервування. Під час аналізу цього важеля до уваги беруть частоту їхніх змін за певний період. Важливо наголосити, що у світовій банківській практиці центральні банки не змінюють умов формування обов'язкових резервів протягом тривалого часу. Адже наслідком різкого підвищення та високого розміру обов'язкових резервних вимог може бути зниження ліквідності банків, а часті зміни нормативних значень дестабілізують ситуацію на грошово-кредитному ринку та роблять її важко прогнозованою. Динаміку нормативів обов'язкового резервування в Україні наведено в Додатку 1.

. Об'єкти резервування. До 2000 р. об'єктами резервування були всі залучені банком кошти. З 2001 р. НБУ може встановлювати для всіх видів зобов'язань диференційовані нормативи обов'язкового резервування залежно від строку залучення коштів, виду зобов'язань у розрізі валют та суб'єктів. Обов'язковому резервуванню не підлягають кошти, залучені від банків-резидентів, міжнародних фінансових організацій, а також кошти, залучені на умовах субординованого боргу.

З листопада 2007 р. до складу зобов'язань банків, які підлягають обов'язковому резервуванню, введено кошти, залучені банками від банків-нерезидентів та фінансових організацій-нерезидентів. Метою такого рішення було стимулювання позитивних зрушень у структурі активно-пасивних операцій банків, поступове обмеження обсягів залучення коштів за кордоном і посилення привабливості проведення операцій банків у національній валюті. У підсумку зріс попит на ліквідність банків для формування обов'язкових резервних вимог, що дало змогу зменшити надлишкову вільну ліквідність банківської системи. Починаючи з грудня 2008 р., НБУ поглибив диференціацію вимог з обов'язкового резервування залежно від валюти залучених коштів, зокрема в напрямі посилення преференційних умов резервування коштів, залучених у національній валюті, встановивши цей норматив на рівні нуля. Відповідно відбулося поступове зростання резервних вимог до залучених ресурсів в іноземній валюті, що можна пояснити політикою НБУ, спрямованою на поліпшення структури ресурсної бази банків у розрізі валют і зумовленою зростанням ризиків ліквідності в банківській системі, пов'язаних із невідповідністю між валютою залучених коштів і кредитних вкладень. У 2011 р. НБУ оптимізував нормативи обов'язкового резервування в напрямі створення пільгових умов залучення банками довгострокових коштів. Нульову ставку резервування за довгостроковими залученнями банків від банків-нерезидентів та фінансових організацій-нерезидентів у російських рублях НБУ встановив з березня 2012 р. Це відбулося внаслідок впровадження російських рублів у розрахунки між НАК «Нафтогаз України» та ВАТ «Газпром» за імпортований природний газ і необхідністю подальшої оптимізації управління міжнародними (золотовалютними) резервами.

. Істотний вплив на ліквідність банків має розмір і вид активів, які банки можуть зараховувати для покриття обов'язкових резервів. Використання цього важеля дає змогу зменшити встановлений норматив резервування та збільшити ліквідність банків. В окремі періоди НБУ давав змогу використовувати облігації внутрішньої державної позики (ОВДП) на покриття обов'язкових резервних вимог, зараховувати частину готівки в касі банку в національній валюті. З жовтня 2009 р. банкам дозволено зараховувати на покриття обов'язкових резервів придбані цільові ОВДП, випущені з метою залучення коштів для фінансування заходів, пов'язаних із підготовкою і проведенням чемпіонату Європи з футболу 2012 р. в Україні, у розмірі до 20% від суми обов'язкових резервів, сформованих на кореспондентському рахунку банку в НБУ.

В умовах збереження нестабільності та невизначеності на світових ринках, що обмежує зовнішні джерела отримання фінансових ресурсів, для забезпечення зовнішньої стійкості та платоспроможності Уряд за підтримки НБУ запровадив випуск облігацій внутрішньої державної позики, номінованих в іноземній валюті. Для підтримки зацікавленості інвесторів у цих інструментах та надання їм додаткового стимулу НБУ надав банкам дозвіл зараховувати у покриття обов'язкових резервів частину номінальної вартості цих фінансових інструментів. Відповідно до Постанови Правління НБУ «Про деякі питання регулювання грошово-кредитного ринку» [20], вітчизняним банкам дозволено зараховувати для покриття обов'язкових резервів, що формуються на окремому рахунку в НБУ, придбані ними:

·цільові ОВДП, випущені з метою залучення коштів для фінансування заходів, пов'язаних із підготовкою і проведенням чемпіонату Європи 2012 р. з футболу в Україні, у розмірі 50% їхньої номінальної вартості;

·ОВДП, номіновані в доларах США, у розмірі 10% їхньої номінальної вартості в гривневому еквіваленті, розрахованому, виходячи з офіційного курсу гривні до долара США, установленого НБУ на перше число місяця після закінчення попереднього звітного періоду резервування. Крім того, банкам надано право звертатися до НБУ за:

·кредитом овернайт під забезпечення державними облігаціями України або депозитними сертифікатами НБУ не більше двох разів протягом тижня в розмірі не більше 70% від суми визначеного та сформованого банком згідно з установленими нормативами обсягу обов'язкових резервів на своєму кореспондентському рахунку в НБУ за попередній звітний період резервування;

бланковим кредитом овернайт раз на тиждень у розмірі не більше 25% від суми визначеного та сформованого банком згідно з установленими нормативами обсягу обов'язкових резервів на своєму кореспондентському рахунку в НБУ за попередній звітний період резервування.

. Обсяг обов'язкових резервів, який банки повинні щоденно на початок операційного дня зберігати на кореспондентському рахунку в НБУ, установлюють для звітного періоду резервування в процентному відношенні (від 20 до 100%) до суми обов'язкових резервів за попередній звітний період резервування. НБУ неодноразово змінював розмір обсягу обов'язкових резервів, який має зберігатися щоденно на початок операційного дня на кореспондентському рахунку в НБУ. У 2012 р. з метою нівелювання окремих чинників виникнення волатильності на міжбанківському кредитному ринку, стимулювання банків до відповідальнішого ставлення до управління власною ліквідністю, частку обов'язкових резервів, яка має зберігатися щоденно на початок операційного дня на кореспондентському рахунку банку в НБУ, підвищено від 40 до 50%.

. Гранична кількість випадків недотримання банками щоденних залишків обов'язкових резервів на кореспондентському рахунку в окремі дні звітного періоду резервування у 2012 р. була знижена від 30 до 10. Таким чином, банки не можуть порушувати норму обов'язкового обсягу резервних коштів на кореспондентському рахунку в НБУ на початок кожного операційного дня більше 10 разів упродовж трьох звітних періодів, тобто трьох місяців.

Контроль за повнотою та своєчасністю виконання банками вимог щодо дотримання нормативів обов'язкового резервування здійснює територіальне управління НБУ. Якщо банк порушує вимоги щодо дотримання порядку формування обов'язкових резервів за звітний період та/або більше встановленої граничної кількості випадків (включаючи вихідні і святкові дні) не дотримується визначеного щоденного на початок операційного дня обсягу коштів протягом визначених звітних періодів резервування поспіль незалежно від дотримання ним вимог обов'язкового резервування за ці звітні періоди резервування загалом, то територіальне управління протягом п'яти робочих днів після закінчення звітного періоду надає пропозиції тому структурному підрозділу НБУ, який здійснює контроль за діяльністю банків, для прийняття відповідних рішень.

7. Порядок формування та зберігання коштів обов'язкового резервування на окремому рахунку в НБУ. Відповідно до Положення про порядок формування обов'язкових резервів для банків України та філій іноземних банків в Україні, банки можуть формувати та зберігати кошти обов'язкових резервів на кореспондентському рахунку в НБУ та (або) на окремому рахунку в НБУ. Останній спосіб резервування банки застосовують в разі істотного погіршення ситуації на грошово-кредитному ринку через несприятливі політичні, соціально-економічні умови чи інші події, які потенційно можуть загрожувати стабільній роботі банківської системи. У 2009 р. в Україні було запроваджено вимогу щодо зберігання частини обов'язкових резервів на окремому рахунку в НБУ «Кошти обов'язкових резервів, що перераховані банками». Зокрема у грудні 2009 р. обсяг обов'язкових резервів, перерахованих на окремий рахунок в НБУ становив 5,8 млрд. грн. Введення резервування на окремому рахунку в НБУ звузило вільну банківську ліквідність, що було необхідним за умов розгортання високої інфляції. Водночас за залишками коштів обов'язкових резервів, перерахованих банками на окремий рахунок, НБУ почав нараховувати проценти в розмірі 30% від облікової ставки НБУ за умови дотримання банком порядку формування та зберігання обов'язкових резервів. Це було здійснено з метою часткового нівелювання функції додаткового оподаткування банків. У 2010 р. НБУ посилив вимоги з формування обов'язкових резервів, зобов'язавши банки перераховувати їх повний обсяг на окремий рахунок у НБУ. В міру зниження інфляційного тиску та з метою запобігання невчасному здійсненню банками платежів НБУ лібералізував вимоги до зберігання банками обов'язкових резервів. Зокрема, починаючи з грудня 2011 р., банкам надано право формувати 30% обов'язкових резервів на кореспондентському рахунку в НБУ, а з липня 2012 р. - 50%, що сприяло розширенню можливостей банків управляти власною ліквідністю. Отже, дослідивши механізм формування вітчизняними банками обов'язкових резервів, можемо зробити висновок про поступову зміну жорсткої політики НБУ в його застосуванні на помірковані, що виявляється у зменшенні норм обов'язкового резервування, постійному вдосконаленні внутрішніх важелів регулювання цього механізму. В Україні резервні вимоги виконують такі головні функції:

·регулювання пропозиції грошей - резервні вимоги мають здатність обмежувати кредитну емісію банків, використовуючи це, центральний банк може регулювати грошову пропозицію в економіці держави: збільшення резервної норми призводить до обмеження кредитних вкладень банків, і навпаки;

·оподаткування - резервні вимоги є своєрідним податком для банків, адже необхідність обов'язкового резервування частини залучених банками коштів знижує частку «працюючих» активів банків, що, своєю чергою, впливає на дохідність банківської діяльності.

Зважаючи на те, що резервні вимоги передбачають обмеження на функціонування банківської системи, центральний банк повинен дотримуватися таких правил застосування обов'язкових резервів:

·норматив обов'язкового резервування повинен бути на мінімальному рівні, необхідному для ефективної реалізації грошово-кредитної політики;

·резервні вимоги не застосовують до міжбанківських депозитів з метою уникнення подвійного оподаткування і перешкод розвитку міжбанківського грошового ринку;

·дія обов'язкових резервів рівномірно поширюється на всі види банків.

Подальші ринкові перетворення в Україні, зокрема монетарне регулювання грошово-кредитного ринку, на нашу думку, потрібно проводити з урахуванням головних тенденцій розвитку світової економіки. Тому вбачаємо доцільною адаптацію до вітчизняних умов окремих особливостей механізму обов'язкових резервних вимог, застосовуваних у практиці економічно розвинених країн. Необхідно зазначити, що застосування обов'язкових резервних вимог у різних країнах має деякі відмінності, а саме різняться порядок визначення норми обов'язкових резервних вимог; база для обчислення обов'язкових резервів; активи, які використовують для задоволення резервних вимог; величина норми обов'язкового резервування та критерії її диференціації; розрахунковий період дотримання резервних вимог і порядок їхнього регулювання (Додаток 2). Отже, як бачимо з таблиці приведеної в додатку 2, у світовій практиці, окрім управління ліквідністю, регулювання пропозиції грошей та податкової, резервні вимоги виконують функції:

·Стимулювання. Фіксація резервних вимог до кредитних установ має стимулюючий характер, оскільки під час формування резервів діє принцип усереднення (вимога підтримання обов'язкових резервів не на щоденній, а на середній хронологічній основі, наприклад середньомісячній), який надає кредитній установі певної гнучкості впродовж звітного періоду та стабілізує ринкові механізми взаємодії на фінансовому ринку й регулює короткострокову процентну ставку;

·Грошового буфера. Зміна норми обов'язкових резервів дає змогу забезпечити своєрідний буфер, що пом'якшує кон'юнктуру грошового ринку. Центральні банки більшості економічно розвинених країн, зокрема США, Англії, а також Європейський центральний банк, на суму середнього значення обов'язкових резервів протягом періоду підтримання нараховують проценти, що пом'якшує податкову функцію механізму резервних вимог.

З метою ефективнішого використання обсягів сформованих банками резервів на кореспондентському рахунку в НБУ, доцільно запровадити плату за їхнє зберігання, хоча б аналогічну платі за зберігання коштів на окремому рахунку «Кошти обов'язкових резервів, що перераховані банками». Підвищити ефективність механізму обов'язкового резервування можна також через подальше диференціювання нормативів обов'язкових резервів, зокрема залежно від типів банків, їхніх розмірів, а також від обсягів залучених коштів. Досвід багатьох зарубіжних центральних банків доводить ефективність заходів щодо стимулювання нарощення довгострокової складової ресурсної бази банків через встановлення норми резервування лише за зобов'язаннями банків терміном виконання до двох років. Це сприяє зниженню ризиків ліквідності, пов'язаних із строковими дисбалансами в активних і пасивних банківських операціях, шляхом нарощування довгострокових ресурсів у національній валюті та стимулює обмеження зовнішніх запозичень, доларизації вітчизняної економіки. В умовах погіршення ліквідності банківської системи необхідним, на нашу думку, є поступове зниження рівня обов'язкових резервних вимог, що дасть змогу збільшити вільну ліквідність банків, скоротити обсяги рефінансування та, в підсумку, зменшити вплив монетарного чинника на інфляційні процеси в державі. Важливість цих заходів доводить сучасна практика подолання кризи ліквідності банківської системи в зарубіжних країнах, де активно застосовують механізм обов'язкових резервних вимог, нормативи за якими мають тенденцію до зниження або підтримуються на стабільно низькому рівні протягом довготривалого періоду.

2.3 Фінансово-кредитне забезпечення агропродовольчої сфери України

Трансформаційні перетворення в сучасній економічній системі України характеризуються перебудовою структури фінансових ресурсів підприємств. Для підприємств агропродовольчої сфери країни залучення додаткових джерел фінансування є об'єктивно необхідною умовою виживання в економічному середовищі. Ефективна фінансово-кредитна політика держави не тільки стимулює виробничу діяльність агропродовольчих підприємств, а й гарантує безперервність виробничого процесу.

У загальному розумінні фінансові ресурси - це грошові кошти, які є у розпорядженні підприємства, організації установи. Виходячи із цього визначення, можна констатувати, що до фінансових ресурсів належать усі грошові фонди, а також та частина грошових коштів, яка використовується у не фондовій формі.

Фінансово-кредитна система повинна забезпечувати фінансування усіх етапів виробничої діяльності підприємств. Підприємства агропродовольчої сфери можуть отримати її на фондовому ринку, з бюджету, в банківському секторі. Щодо джерел поповнення фінансових ресурсів, то слід відмітити, що вітчизняний фондовий ринок розвинений недостатньо, тому агропродовольчим підприємствам практично неможливо залучити кошти через випуск облігацій та акцій, особливо це стосується сільськогосподарських підприємств. Одним з джерел фінансування можуть стати бюджети, кошти, але отримати їх теж досить складно. Тому найважливішу роль у стимулюванні відтворювальних процесів у агропродовольчій сфері відіграє банківський кредит.

Також неможливо не погодитися з думкою П.А Стецюка про те, що в умовах ринкової економіки визначальна роль у фінансовому забезпеченні виробничої та інвестиційної діяльності підприємства належить самофінансуванню. Його основою є використання фінансових ресурсів, сформованих за рахунок власних джерел. Щодо визначення складу останніх нині немає чіткої однозначності. Більшість авторів притримуються думки, що ними в першу чергу є надходження від реалізації продукції, робіт і послуг та їх складових - прибуток і амортизації відрахування. Частина дослідників до складу власних джерел формування фінансових ресурсів включають статутний капітал і кошти, що виплачуються страховими компаніями у вигляді відшкодування втрат від стихійних лих, аварій. На основі узагальнення позицій різних авторів та логічного аналізу визначено, що власні джерела формування фінансових ресурсів мають наступні характерні ознаки: постійний характер існування та використання; порядок їх використання визначається нормативно-законодавчими актами, статутними документами та внутрішніми локальними положеннями й регламентами; відсутність зафіксованої величини плати за користування ними. Виходячи з цих характеристик, до складу власних джерел формування фінансових ресурсів слід включити два обов'язкові елементи - прибуток й амортизацію відрахування.

Дослідження фінансового забезпечення підприємств агропродовольчої сфери свідчить про те, що вони в основному працюють за рахунок власних ресурсів, які нині за питомою вагою є значними, проте недостатніми для самофінансування. Обмеженість власних коштів змушує підприємства сподіватися на підтримку з боку держави й зумовлює необхідність розвивати як банківські. так і партнерські форми кредитування.

На сьогодні фінансова підтримка з державного бюджету сільськогосподарських товаровиробників здійснюється за 16-ма основними бюджетними програмами, які охоплюють усі напрями діяльності аграрних підприємств, включаючи надання безвідсоткових кредитів фермерським господарствам, здешевлення банківських кредитів і страхових премій, надання допомоги з придбання складної сільськогосподарської техніки вітчизняного виробництва. Значну суму становить підтримка сільгоспвиробників на вирощування продукції рослинництва і тваринництва. Зокрема, за даними Міністерства аграрної політики України, в 2011 році на підтримку галузі тваринництва спрямовано 2,7 млрд. грн., галузі рослинництва - 8,9 млрд. грн.

Кредит для аграріїв є одним із найважливіших зовнішніх джерел інвестиційної діяльності сільськогосподарських підприємств поряд із бюджетним фінансуванням. Характерні особливості аграрного виробництва більшою мірою вимагають залучення довгострокових банківських кредитів. Проте довгострокове кредитування є джерелом лише тієї інвестиційної діяльності, яка найбільше відповідає вимогам банківської системи, суспільному прогресу і в недалекому майбутньому може принести економічний або соціальний ефект. При цьому використання короткострокового банківського кредитування як джерела інвестиційної діяльності є доступнішим, а також суттєвим фактором підвищення економічної ефективності всього сільськогосподарського виробництва.

Важливість кредитних ресурсів полягає в тому, що кредит - це здебільшого створення купівельній спроможності для передачі її суб'єкту господарської діяльності. Але це просто передача йому існуючої купівельної спроможності у вигляді кредитних платіжних коштів, а підтвердження факту наявності продукту. Створення купівельної спроможності, в принципі, характеризує метод, яким здійснюється господарський розвиток у відкритій економіці. Кредит відкриває підприємцям доступ до народногосподарського потоку ресурсів ще до того, як вони отримають на це обґрунтоване право; як внаслідок: впродовж деякого часу видимість права замінює суб'єкту господарської діяльності реальне право.

Надання кредиту цьому значенні діє як наказ народному господарству пристосуватися до цілей підприємців, доручення на отримання потрібних йому благ, як надання йому продуктивних сил. Тільки так міг би відбутися процес економічного розвитку, якби він виходив за межі простого кругообігу. Саме ця функція кредиту є «наріжним каменем» сучасної кредитної системи.

Враховуючи специфіку агропродовольчої сфери, формування кредитних відносин має свої особливості, характерні лише для цієї галузі, це: неритмічність процесу виробництва, а отже, і неритмічність потреби у кредитних ресурсах; подовжений цикл виробництва у більшості випадків, що передбачає підвищену кредитоємність галузі; підвищена потреба в кредитах у певні періоди року; залучення кредитних ресурсів на відносно тривалий період.

Досить вагомі обсяги фінансових ресурсів можна притягнути шляхом отримання кредитів банків. Однак на цьому етапі в країні отримати їх для реалізації проектів на довгостроковий період складно, до того ж існує високий рівень кредитних ставок. Таким чином, банківські установи в основному видають короткострокові кредити для нагальних потреб підприємствам агропродовольчої сфери.

Хоча за період 2000-2011 років обсяги кредитів залучених підприємствами АПК зросли в 6 разів, обсяги пільгових кредитів збільшились від 0,8 млрд. грн. в 2000 році до 6,2 млрд. грн. в 2010 році; зменшується процентна ставка комерційних банків, в той же час зростає розмір компенсації процентних ставок з державного бюджету України.

Але, незважаючи на позитивні тенденції, кредитна підтримка банками суб'єктів господарювання сільського господарства у 2010 році залишилася слабкою. Упродовж року тривало скорочення заборгованості за кредитами у річному обчисленні. Висхідною динамікою характеризувалося кредитування аграріїв на строк понад 5 років та на строк від 1 до 5 років (приріст за рік відповідно 78,1 та 5,2%) що певною мірою стало результатом продовження раніше наданих кредитів. Заборгованість за короткостроковими кредитами у 2010 році так і не вийшла на рівень попереднього року. Унаслідок дії обмеження на кредитування в іноземній валюті за 2010 рік скоротилися на 20,3% до 6,2 млрд. грн., в той час як за кредитами у національній валюті за цей період зросли на 14,0% до 20,4 млрд. грн.

Складною залишилася ситуація з простроченою заборгованістю за кредитами, залишки якої на кінець року перевищували рівень 2009 року на 4,7% і становили 3,3 млрд. грн. За рік частка цієї заборгованості у загальному обсязі заборгованості за кредитами зросла з 9,8 до 14,8%.

Достатній рівень ліквідності банків та обмеження кола позичальників агрохолдингами сприяли зниженню інтегрованої процентної ставки за кредитами для аграріїв (за рік на 4,4%, до 14,7 річних). При цьому середньозважена процентна ставка за кредитами у національній валюті упродовж року мала низхідну динаміку і скоротилася за рік на 7,4% до 15,8% річних. Вартість кредитів в іноземній валюті упродовж року коливалась навколо позначки 10,0% річних. і у грудні дорівнювала 9,7% річних. що на 1,4% нижче, ніж у відповідному періоді попереднього року.

Останніми роками в Україні склалася тенденція, яка характеризується тим, що рентабельність операційної діяльності в сільському господарстві майже втричі більша, ніж у галузях національної економіки. При цьому приріст інвестицій в основний капітал у сільському господарстві менший вдвічі. Тобто існує проблема необхідної норми нагромадження та формування фонду відшкодування в аграрних товаровиробників відповідно до існуючої потреби. У зв'язку з цим в аграрних підприємствах залишається занижена заробітна плата, недостатні амортизаційні відрахування. Тому важливою є державна підтримка сільського господарства не збільшення доходів і підвищення прибутковості, а зменшення витрат, наприклад, через бюджетні трансферти та здешевлення кредитів та страхування.

У структурі фінансових взаємозв'язків агропродовольчої сфери фінанси підприємств відіграють важливу роль, тому що вони обслуговують головну ланку суспільного виробництва, де створюються матеріальні та не матеріальні блага і формується визначальна маса фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення процесу виробництва та відтворення в рамках цього суб'єкта господарювання. І практично у кожного підприємства в процесі господарської діяльності виникає необхідність отримання кредиту з метою поновлення фінансових ресурсів.

Підсумовуючи все вищезазначене, слід відмітити, що рівень фінансово-кредитного забезпечення підприємств України знаходиться на низькому рівні. В світлі цього корисним було б впровадження державної системи гарантування банківських кредитів та страхування аграрних ризиків. В той же час, враховуючи перспективність агропродовольчої сфери України, банківським установам слід розробляти власні методики оцінки кредитоспроможності з метою більш об'єктивної оцінки специфічних аграрних ризиків.

3. Напрямки покращення механізму діяльності грошово-кредитної політики в Україні

3.1 Банківська система України: необхідність зміцнення і проблеми розвитку

Надійність і стабільність роботи банківської системи багато в чому визначає ефективність і конкурентоспроможність національної економіки, добробут населення, оскільки від їхньої діяльності залежить забезпечення фінансовими ресурсами й послугами субєктів господарювання та громадян. Сучасний розвиток банківської системи характеризується як тенденціями диверсифікації, так і обєднанням окремих банків, що створює передумови конкуренто спроможної банківської системи, яка здатна адекватно реагувати на внутрішні і зовнішні загрози.

Банківська система України - це взаємоповязана сукупність різних видів банків, яка функціонує відповідно до Конституції України, Законів України «Про Національний банк України», «Про банки і банківську діяльність», згідно із законодавством про акціонерні товариства та інші види господарських товариств, іншими законодавчими та нормативними актами і своїми статутами.

Станом на 1 січня 2011 року в Україні зареєстровано 194 банки, зокрема за участі іноземного капіталу - 20 банків. Сумарний власний капітал усіх банків України станом на 01.01.2011 р. становив 137,7 млрд. грн. (17,2 млрд. дол. США). Питома вага власного капіталу в пасивах банків на 01.01.2011 р. становила 14,6%.

Дворівнева банківська система (центральний банк - НБУ і комерційні банки) ґрунтується на відносинах незалежності між центральним банком та низовими ланками і на відносинах рівного партнерства між комерційними банками.

Слід зазначити, що банки функціонують як універсальні або як спеціалізовані - ощадні, інвестиційні, розрахункові, іпотечні; базуються на державному або приватному капіталі.

Це особлива правова, організаційна та економічна структура, що забезпечує акумуляцію, зберігання і використання фінансових ресурсів, функціонування грошово-кредитного ринку та національної економіки. Виконуючи трансформаційну функцію, банки через посередництво у фінансово-кредитній сфері мають можливість впливати на строки грошових капіталів, їхні розміри, фінансові ризики.

Банківська система оперативно змінює масу грошей в обігу, збільшуючи її відповідно до зміни попиту на гроші. Тим самим вона виконує функцію створення грошей і регулювання грошової маси. Така побудова банківської системи в цілому відповідає практиці європейської банківської системи і закладає надійні основи ефективної банківської діяльності. Але банківська діяльність має такі особливості, як висока ризикованість, жорстка регламентація правил проведення банківських операцій державними органами, суттєва відмінність операцій на різних сегментах банківського ринку (міжбанківський, корпоративний, індивідуальний бізнес), надзвичайне значення інформаційних технологій, висока ступінь оновлення нормативної бази, що ускладнює функціонування як окремого комерційного банку, так і банківської системи в цілому.

Крім того, для банківської системи притаманні періодичні порушення фінансової рівноваги, недостатній рівень капіталізації для забезпечення фінансової стабільності банківської системи. Розвиток банківських установ відбувається переважно за рахунок екстенсивних факторів, при цьому темпи розвитку банківської системи випереджають розвиток реального сектору економіки. Незавершеною можна вважати структурну організацію банківської системи країни, яка забезпечує реалізацію системи взаємозвязків між банківськими установами, визначає ефективність кредитно-фінансового обслуговування економіки.

Кожна з цих особливостей впливає на ефективність банківської діяльності. Зокрема, підвищений попит на інформаційні технології зумовив накопичення значної кількості різних ІТсистем у межах одного банку, що веде до появи проблеми їхньої консолідації та інтеграції. Створення банківських обєднань у формі банківської корпорації, банківської холдингової групи, фінансової холдингової групи, збільшення масштабу банків і зростання філійної мережі породжує необхідність використання нових ІТсистем, відповідного програмного забезпечення.

У сучасних умовах виникає низка питань загального характеру, повязаних із кардинальними змінами у фінансово-кредитній сфері, у соціально-економічному розвитку національного господарства. Певне уявлення про ці зміни дає нижченаведена таблиця, в якій відображено реалізацію мети банківської діяльності - отримання прибутку і способи її досягнення.

Зміни в характері функціонування банківської системи України

ПеріодДжерела формування банківських доходівЗміст провідних банківських операційПочаток становленняОтримання інфляційних прибутків Традиційні шляхи отримання банківського прибуткуШвидкоокупні операції торгово-посередницького характеру Короткострокові валютні та інші фінансові операції Короткострокове кредитування реального сектору і населення Інвестиції в окремі проектиСучасний періодРозширення традиційних шляхів отримання прибутку Новітні джерела формування прибутку Диверсифікація та інтеграція джерел отримання прибуткуКредитування реального сектору економіки Довготривалі інвестиційні операції Забезпечення фінансовими ресурсами інноваційного розвитку Розподіл банківських активів між банківськими операціями і страховими операціями, участі в системі пенсійного забезпечення

Зрушення у способах отримання прибутку свідчить про посилення взаємозвязку банківської системи і реального сектору економіки. Кредитування підприємницької діяльності, довготривалі інвестиційні операції показують, що стабілізація економіки потребує переорієнтації банківської діяльності на структурну перебудову, фінансування створення нових знань та їхньої комерціалізації. У перспективі такі зрушення здатні створити макроекономічний ефект, пожвавити ділову активність, сприяти зростанню обсягів ВВП за рахунок введення в дію технологічних переваг країни. Водночас прискорення процесів реструктуризації виробництва позитивно впливатиме на збільшення фінансового потенціалу, рівня капіталізації банківської системи, її спроможності активізувати діяльність на банківських ринках небанківських кредитних установ - фінансових, страхових компаній, інвестиційних фондів.

Натомість на стабільність банківської системи негативний вплив справляють такі чинники, як непослідовність ринкових перетворень, монополістичні тенденції в реальному секторі, незадовільний фінансовий стан субєктів господарювання, їхня збитковість, тінізація частини господарських операцій. У результаті цього унеможливлюється ефективне використання субєктами господарювання (особливо у сфері малого та середнього бізнесу) банківського кредиту, що зменшує дохідність і рентабельність банківських установ.

Однією із ключових проблем розвитку банківської системи України є присутність у ній іноземного капіталу. Динаміку кількості банків з іноземним капіталом та їхньої частки в банківському секторі України в таблиці, що наведена нижче:

Іноземний капітал у банківському секторі України у 2001−2010 рр.

Показники / Роки2001200220032004200520062007200820092010Кількість зареєстрованих банків189182179181186193198198197194Кількість діючих банків152157158160165170175184182176З них: з іноземним капіталом21201919233547535155У т. ч. зі 100% іноземним капіталом677991317171820Сплачений зареєстрований статутний капітал банків, млрд. грн.4,668,111,716,226,342,982,5119,2145,9Частка іноземного капіталу у статутному капіталі банків,%12,513,711,39,619,527,635,636,735,840,6

Наведені дані свідчать, що, незважаючи на певні коливання в окремих роках, кількість банків з іноземним капіталом зросла у 2,3 рази, а зі 100процентним іноземним капіталом - у 3,2 рази. Як зазначають дослідники, залучення іноземного капіталу в банківську систему дозволяє розширити спектр банківських послуг, підсилити конкуренцію, прискорити інтеграцію вітчизняної фінансової системи у світову.

При цьому існують побоювання втратити контроль за банківською сферою, сприяти захопленню зарубіжним капіталом ключових позицій у провідних галузях економіки або відпливу ресурсів за межі країни. Саме тому слід визнати справедливою пропозицію зафіксувати на законодавчому рівні оптимальну межу участі іноземного капіталу в банківській системі країни. Це пояснюється тим, що економіка України є трансформаційною, а її фінансова система і, передусім, банківська складова не напрацювала механізмів достатнього саморозвитку, протидії ризикам діяльності в умовах невизначеності.

Отже, подолання перешкод у діяльності вітчизняних банків може бути усунено лише частково за рахунок банків за участі іноземного капіталу, законодавчого переліку здійснених ними операцій і наданих послуг. Основне навантаження лягає на вітчизняні банки, які повинні активізувати діяльність із залучення коштів та їхньої трансформації у кредити для реального сектору економіки, зміцнити довіру з боку вкладників та інвесторів.

Загальновизнаною є незадовільна оцінка рівня капіталізації банківської системи, що стримує розширення банківських послуг. Якщо в більшості зарубіжних банків асортимент пропонованих послуг сягає 300 видів, то в українських він обчислюється лише десятками видів. Упродовж доволі тривалого часу зберігається високий ризик кредитування. Це знаходить свій прояв у наявності значних обсягів простроченої та сумнівної заборгованості у кредитному портфелі, що є, на нашу думку, результатом недостатнього вивчення та аналізу фінансового стану позичальників.

Між тим аналіз динаміки питомої ваги підприємств України за період 2006-2011 рр. (Додаток 3) показує значну кількість нерентабельних підприємств. Навіть попри зниження частки збиткових підприємств 2011 року, їхня питома вага в загальній кількості підприємств залишається досить високою.

Протягом періоду 2006-2011 рр. понад третина підприємств працювали збитково (за винятком зниження показника частки збиткових підприємств на один відсотковий пункт у 2007 році, що було породжено тимчасовим економічним піднесенням), а це позначалося на дотриманні розрахункової і кредитної дисципліни і в кінцевому підсумку підвищувало ризик надання банками кредитів.

Зміцнення банківської системи дотепер залежить від інституційних змін середовища діяльності комерційних банків. Передусім сталий розвиток банківської системи може забезпечити дотримання принципу справедливого розподілу доходів між банками залежно від результатів їхньої діяльності. Показниками, які доцільно використати як критерії оцінки внеску окремих банків і банківської системи в цілому в економічне зростання, можуть бути показники кількості та розподілу виданих коротко і довгострокових кредитів, їхня питома вага щодо власного капіталу. Не менш важливими є показники обсягу і рівня сплати податків, що характеризують взаємовідносини банківської сфери і державного бюджету; розмір і напрями інвестування, особливо в інноваційні проекти. Важливим є показник співвідношення банківських відсотків за депозитами та кредитами і деякі інші показники, що відображають особливості діяльності окремого банку.

Важливою інституційною зміною середовища банківської діяльності повинно стати відновлення довіри, що є необхідною умовою взаємодії банківських інститутів і населення та субєктів господарювання. Інститут довіри, за визначенням академіка В.М. Гейця, є важливим рушієм соціально-економічного розвитку. У кінцевому підсумку це повинно призвести до припливу коштів населення в банківську систему, ресурсна база якої майже на третину складається з коштів фізичних осіб, що буде основою зростання довгострокових депозитів. Звичайно, це потребує вдосконалення системи гарантування вкладів населення. При цьому можуть бути запропоновані різні варіанти, а саме: розширення системи страхування депозитів; створення і функціонування міжбанківського фонду гарантування вкладів фізичних осіб або інші способи запобігання втратам чи несвоєчасному поверненню вкладів фізичних осіб.

Потребує вирішення питання регулювання конкурентного середовища в банківській сфері. З одного боку, слушними є пропозиції щодо необхідності капіталізації банківських установ. Адже власний капітал покриває збитки банку, є основою захисту інтересів вкладників, забезпечує стабільність функціонування банківської системи. У цьому контексті доцільно стимулювати злиття та обєднання невеликих банківських установ, що сприятиме скороченню загальних витрат, розширенню асортименту банківських послуг. З іншого боку, потрібно розумно обмежувати концепцію капіталу в окремих банках, оскільки це може призвести до монопольного контролю цих банків за грошовим ринком.

Політика Національного банку України повинна бути спрямована на моніторинг за банківською діяльністю, виявленням банківських установ, що пере бувають у небезпечному фінансовому становищі. Надійність функціонування банківської системи та довіри до неї визначаються також прозорістю діяльності банківських установ. Наразі згідно із законодавством України банки зобовязані оприлюднювати річну консолідовану фінансову звітність, доповнену висновками зовнішнього аудитора. Але, за оцінкою фахівців, розкриття інформації щодо ризиків банківської діяльності не повною мірою відповідає вимогам Між народних стандартів фінансової звітності. Тому повна оцінка стабільності, оперативне виявлення і своєчасна санація проблемних банків сприятиме зміцненню банківської системи, забезпечить надійні основи для підвищення ефективності її розвитку.

Підсумовуючи, слід відзначити, що стабільне і ефективне функціонування банківської системи значною мірою залежить від поєднання в державному регулюванні економіки стратегії розвитку банківської системи з прогнозованою ситуацією на грошово-кредитному ринку. Остання залежить від темпів та якості економічного зростання і політики доходів населення, розбудови внутрішнього товарного ринку. Комерційним банкам слід підвищувати якість активів, удосконалювати структуру ресурсної бази в напрямі переважання дешевих і надійних залучених коштів. Нагальною є потреба в розширенні форм кредитування малого і середнього бізнесу, участі в інвестуванні інноваційних процесів. На розширення спектра та обсяг банківських послуг дедалі більше будуть впливати високотехнологічні фінансові інструменти на основі використання мережі «Інтернет». Технологічний розвиток банківських операцій, створення нового типу банківського посередника - фінансового супермаркету, систем інтернетбанкінгу дозволить зміцнити інноваційну основу розвитку банківської системи. Перспективи подальших наукових досліджень повязані із зясуванням можливих шляхів розвитку банківської системи України, посилаючись на досвід розвинених країн світу і його перевірки на конгруентність у вітчизняній практиці.

3.2 Удосконалення механізму обов'язкового резервування як інструменту грошово-кредитного регулювання регіону

Аналізується застосування інструментів грошово-кредитного регулювання економіки регіону. Запропоновані заходи диверсифікації нормативів обов'язкового резервування залежно від характеру операцій, що проводяться банками. Розроблена модель залежності обсягу довгострокових кредитів регіону від нормативів обов'язкового резервування та процентної ставки за кредитами, на ЇЇ основі зроблено прогноз.

Надзвичайно важливим питанням реалізації грошово-кредитної політики сьогодні є вирішення проблеми вибору оптимального напряму використання грошово-кредитних засобів для національної та регіональної стратегій економічного розвитку. За відсутності достовірних прогнозів досить проблематично здійснювати ефективне управління економічними процесами та досягти відповідного рівня розвитку грошово-кредитного, фондового та валютного ринків. Саме тому для України важливо визначитися із ключовими напрямами удосконалення грошово-кредитного регулювання на загальнодержавному та регіональному рівнях.

Дії НБУ у сфері грошово-кредитного регулювання на національному та регіональному рівнях неодноразово критикувалися як науковцями так і практиками. При цьому можна виділити такі проблемні аспекти:

·при використанні монетарних інструментів макроекономічного регулювання спостерігається незбалансованість дій як на національному, так і регіональному рівнях.

·монетарні заходи впливу на економіку мають короткостроковий характер, не спрямовані на досягнення стратегічних цілей грошово-кредитної політики держави та регіональних соціально-економічних громад.

·динаміка монетарних агрегатів в Україні залишається негативною.

·у зв'язку з інфляційними процесами спостерігається недовіра економічних суб'єктів до національної грошової одиниці, що спричинило високий рівень доларизації економіки.

Аналіз застосування монетарних інструментів макроекономічного регулювання економіки регіону дозволяє стверджувати, що НБУ з метою впливу на макроекономічні показники в основному використовує процентну політику, норматив обов'язкового резервування та операції з цінними паперами. Дія цих засобів впливу не завжди однозначно і позитивно впливає на розвиток економіки регіону. Головна проблема полягає у неузгодженості дій НБУ та уряду. Тому важливо забезпечити НБУ вчасною та надійною інформацією про заплановані урядом дії та відповідні регіональні програми розвитку, які можуть вплинути на проведення грошово-кредитної політики.

Доведено, що нині зростає актуальність норм резервування. Останні недостатньо ефективно стимулюють банківську систему до формування довгострокових ресурсів, що є основою інвестиційних активів. А це у свою чергу, значно зменшує ефективність впливу і цього інструменту на економіку, і в цілому грошово-кредитну політику.

До політики НБУ в частині формування обов'язкових резервів комерційні банки завжди ставилися дуже чутливо. Спочатку цей інструмент виконував роль потенційного фонду грошових коштів, з якого передбачалося відшкодування коштів за зобов'язаннями кредитної організації у разі її банкрутства. Згодом, із закріпленням обов'язкових резервів як інструменту грошово-кредитного регулювання, депозитним корпораціям пропонувалися різні варіанти використання регулярно відрахованих у розпорядження НБУ коштів: від безкоштовного використання їх кредитними організаціями до формування за рахунок цих коштів різних страхових фондів.

Одним із найперспективніших напрямів удосконалення у цій сфері є, на наш погляд, заходи диверсифікації нормативів залежно від характеру операцій, що проводяться банками (Додаток 4). Адекватне наявній ситуації і кон'юнктурі ринку диференціювання чинних норм обов'язкових резервів за видами операцій дасть змогу стимулювати інвестиції в реальний сектор економіки, зробити невигідним використання ресурсів у спекулятивних цілях і підтримати платоспроможний попит (за допомогою впливу на споживчі кредити). Крім управління обсягами та якістю різних грошових агрегатів ці заходи сприятимуть розвитку важливих напрямів макроекономіки і чинників економічного зростання. Цей напрям особливо актуальний у зв'язку зі структурними перетвореннями в економіці.

Слід підкреслити, що у банківських системах розвинених країн збереження і навіть зміцнення позиції спеціалізованих банків розглядається як своєрідна реакція на переваги банків універсального типу.

Посилення конкуренції у банківському секторі змушує, головним чином, невеликі банки шукати власні ринкові ніші. Стосовно національної банківської системи варто зазначити. що основоположним чинником створення і розвитку спеціалізованих банків є необхідність, зокрема, активізації взаємодії кредитних організацій і реального сектору економіки. Більше того, необхідність створення мережі спеціалізованих банків зумовлена майбутніми структурними перетвореннями в економіці.

Окрім диференціації відповідно до спеціалізації банків, для яких, згідно із постановою НБУ, «можуть установлюватися окремі нормативи обов'язкового резервування», також необхідна диференціація норм обов'язкових резервів за регіонами. Така система буде, звичайно, більш громіздкою порівняно з чинною нині, проте вона дозволить нефіскальними методами стимулювати банківський сектор до формування реальних інвестиційних програм, необхідних тим територіям, де діє конкретна кредитна установа. Таким чином можливе досягнення соціально-економічних результатів не адміністративними методами.

Проте при запровадженні диференціації норм обов'язкових резервів необхідно враховувати, що більшість банків діє у кількох сферах економіки. Оскільки банки, що користуються пільговими нормативами обов'язкового резервування, володітимуть дешевшими ресурсами, то це перешкоджатиме здоровій конкуренції між банками в інших сферах. Тому при диференціації норм необхідно поділяти залучені кошти.

Варто також мати на увазі, що використання диференційованих за тими чи іншими критеріями нормативів резервування значно ускладнить відповідні розрахунки і перевірку виконання банками обов'язкових резервів, а також підштовхуватиме банки до того, щоб будь-якими шляхами відносити свої залучені ресурси до категорії з нижчими нормами резервування, що зумовлює нові ризики.

Альтернативою диференціації норм обовязкового резервування може бути включення до суми обовязкових резервів частини засобів. спрямованих банками на довгострокове кредитування цільових програм реального сектору економіки, тобто впливати на режим резервування опосередковано. Цей захід дозволить стимулювати інвестиції в реальний сектор економіки, не змінюючи при цьому нормативи обов'язкового резервування. Передання регіональним відділенням НБУ прав визначати перелік напрямів потоків інвестицій у регіонах дозволить гнучкіше оперувати розвитком усіх сфер економіки регіону.

При цьому банки мають звітувати НБУ про кожного позичальника, який одержав подібний кредит. Доцільно на кожний наступний рік складати спеціальний перелік підприємств, довгострокове кредитування яких зменшуватиме обсяг засобів, що підлягають обовязковому резервуванню.

Подібна практика використовується, наприклад, у країнах ЄС: Європейський центральний банк може звільняти кредитний інститут від необхідності виконувати резервні вимоги, якщо грошові ресурси кредитного інституту цільовим порядком спрямовуються на фінансування важливих економічних проектів.

Водночас стимулювання інвестиційних вкладень банків у цінні папери, тим більше в державні облігації, не доцільне. І у зв'язку з цим необхідно послідовно розмежовувати інвестиційні цінні папери на державні (для поточних бюджетних потреб) і виробничі (корпоративні). Крім того, слід врахувати, що практика заліку державних цінних паперів при обовязковому резервуванні застосовується у деяких країнах. Вона дещо знижує податковий ефект обовязкового резервування, однак ефективність її для економіки невисока.

Більш актуальною нині є підтримка банків, що мають інвестиційні вкладення в цінні папери виробничих підприємств. До того ж зробити це важче. Справа у тому, що цей вид цінних паперів, на відміну від державних облігацій, є для банків низько ліквідним і високо ризиковим активом, під який вони зобов'язані створювати окремий резерв.

Відомо також, що у деяких країнах комерційним банкам заборонено займатися інвестиційною діяльністю з огляду на її високу ризикованість. Українське банківське законодавство такої заборони не містить, але воно не дозволяє банкам займатися, зокрема, виробничою діяльністю, а підзаконні акти фактично обмежують можливості банку інвестувати у виробництво. Ці обмеження самі по собі зрозумілі й навіть до певної міри мають сенс, проте проблема з інвестиціями в українську економіку також значна і потребує розвязання на державному рівні.

Іншим напрямом удосконалення норм обовязкового резервування є зміна бази для розрахунку норм обовязкового резервування.

Нині обовязковому резервуванню підлягають усі залучені банком кошти, за винятком тих, що залучені від банків-резидентів, міжнародних фінансових організацій, а також коштів, залучених на умовах субординованого боргу. До залучених банками коштів належать кошти, які обліковуються на поточних, вкладних (депозитних) рахунках юридичних та фізичних осіб, а також залучені кошти, що належать юридичним і фізичним особам та відображені в балансі банку на інших рахунках бухгалтерського обліку.

Пропонуємо змінити прийняту нині базу обов'язкового резервування | (оклад балансових рахунків, кошти на яких включаються до розрахунку резервів), виключивши з неї всі кошти, залучені від населення (банківські внески, приватні заощадження).

Економічна обґрунтованість включення тих або інших коштів до складу бази резервування полягає у виборі конкретного грошового агрегату, який НБУ обирає як мету грошового регулювання. Чіткого однозначного уявлення про те, який грошовий агрегат (M1, М2, МЗ або MO) необхідно контролювати, поки що немає. Причому аналіз складу бази резервування, встановленої для українських банків, показує. що вона включає ширший перелік елементів, ніж склад будь-якого грошового агрегату. Це положення не можна визнати нормальним.

Використання обовязкового резервування економічно повязано з дією банківського мультиплікатора, тобто резервування покликане обмежувати кредитні можливості банків, на які накладаються певні обмеження в частині проведення активних операцій за рахунок залучених ресурсів. НБУ вважає необхідним і можливим враховувати при обов'язковому резервуванні не тільки залучені ресурси, а й усі засоби, відносно яких у банків виникають зобовязання (за винятком міжбанківських, коштів міжнародних фінансових організацій, а також коштів, залучених на умовах субординованого боргу). Безумовно, внески населення є для банку залученими коштами. Проте обовязковому резервуванню підлягають засоби не тільки одержані, але й зароблені банком (наприклад, відсотки, нараховані за внесками), що вже важко обґрунтувати. Ухвалення цієї пропозиції навіть дещо змінить на краще структуру грошової маси. Органи регулювання зацікавлені у переважному зростанні складової маси М2 порівняно з іншими. Зростання банківських внесків населення розширює можливості використання грошей у безготівковому обороті, спрямування їх на фінансування реального виробництва. Дані НБУ про витрачання грошових коштів показують, що населення витрачає на придбання валюти набагато більше коштів, аніж зберігає на банківських внесках і у вигляді цінних паперів. Повязано це перш за все з тим, що процентні ставки за банківськими внесками дуже низькі й фактично не компенсують інфляційних втрат, а також є високий ризик виникнення проблем в українській банківській системі.

Питання необхідності ухвалення закону і формування механізму гарантування банківських внесків населення розглядаються багатьма авторами. Вважається, що запровадження такого механізму дозволить відновити довіру вкладників до банків, збільшити обсяг внесків населення в кредитні організації; стабілізувати банківську систему, знизити ймовірність системних ризиків; позбавити державу необхідності допомагати банкам-банкрутам.

У зв'язку з цим слід підкреслити, що механізм гарантування внесків населення має бути єдиним для всіх банків, включаючи державні.

Інша проблема чинного порядку резервування в Україні - завищені резервні вимоги до залучених засобів в іноземній валюті. Мета введення завищених резервних вимог полягає у спробі підвищити курс національної валюти відносно долара. Причому ідей ця не нова. Проте поставлена мета не досягається, натомість створена ситуація поглиблює дисбаланс грошового обігу в країні.

Привабливість іноземної валюти як засобу нагромадження для пересічних громадян полягає у низці причин, однією з яких є вища стабільність цього інвестиційно-розрахункового інструменту порівняно з українською гривнею, що наголошується у більшості вітчизняних наукових досліджень. Застосування НБУ завищених вимог на привабливості цього засобу нагромадження і розрахунків не позначається. Проте банки, які змушені виконувати ці вимоги, не можуть залучати засоби населення на вигідних для них умовах. У результаті іноземна валюта осідає на руках у населення, а не на банківських рахунках. Складається ситуація, коли іноземна валюта залишається у населення, а не працює на інвестиційні програми.

Список літератури

кредитний грошовий агропродовольчий резерв

1)Твердохліб І.П. Емпіричний аналіз ефективності банківської системи України на засадах інституціоналізму/ І.П. Твердохліб, П.В. Приймак // Актуальні проблеми економіки. - 2010. - №10. - С. 266-271.

2)Про Національний банк України: Закон України від 20.05.1999 №679 - ХІУ]. [Електронний ресурс] - Режим доступу: #"justify">)Основні засади грошово-кредитної політики на 2013 рік [Електронний ресурс] / Рада Національного банку України. - Режим доступу: #"justify">)Сороківська З.К. Особливості грошово-кредитної політики Національного банку України в контексті досягнення макроекономічної стабільності / З.К. Сороківська // Інноваційна економіка. - 2012. - №8 (34). - С. 231-237

)Філатова О.В. Теоретичні та прикладні аспекти державного управління грошово-кредитною політикою / О.В. Філатова // Економіка і держава. - 2009. - №7. - с. 63-68.

)Сучасні інструменти грошво-кредитної політики як важливий чинник забезпечення економічного зростання в Україні / О.А. Данилишин // Регіональна економіка. - 2008. - №2. - с. 151-159.

)Офіційний сайт Національного банку України [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">)Шевчук В.О. Міжнародна економіка: теорія і практика: Підручник. - 2-ге вид., перероб і доп. - К.: Знання, 2008. - 663 с.

)Щетинін А.І. Гроші та кредит: Підручник. - Київ: Центр навчальної літератури, 2006.

)Періодичне видання Вісник Національного банку: випуск №4, 2013. 22-30 с.

)Періодичне видання Банківська справа: випуск №1, 2013. 31-42 с.

)Періодичне видання Банківська справа: випуск №2, 2013. 21-36 с.

)Періодичне видання Агросвіт: випуск №3, 2012. 14-16 с.

)Періодичне видання Агросвіт: випуск №7, 2012. 56-62 с.

)Періодичне видання Економіка АПК: випуск №1, 2013. 150-158 с.