Форми правління та економічне становище Китаю та Сполучених Штатів Америки
Зміст
Вступ
Розділ 1. Форми правління в Китаї та Америці
1.1 Форма правління в Китаї
1.2 Форма правління в США
1.3 Порівняння форм правління в Китаї та Америці
Розділ 2. Економічне становище в Китаї та США
2.1 Економічний розвиток Китаю
2.2 Економічна ситуація в США
2.3 Економічна ситуація на сучасному етапі в США та Китаї
Розділ 3. Порівняльна характеристика форм правління та економічного
становища Китаю та США
Висновок
Список літератури
Вступ
Багато років могутніми в економічному та
промислову сенсі є країни велетні, які на світовій арені відіграють не останню
роль. Китай та Америка надзвичайно сильні держави, котрі не мають жодної
конкуренції серед інших держав в галузі торгівлі, банківських справ,
інвестицій. Прибутку цих країн зашкалюють, завдяки історичному надбанню обидві
держави займають перші місця за розвиненістю країн.
І це досить актуально і необхідно зараз, оскільки
наша країна переживає процес складного переходу від розуміння та
світосприйняття до іншого. Час змін - важкий час. Він завжди потребує
осмислення справжніх цінностей у житті людини, його сенсу життя, розуміння
того, в чому полягає процвітання країни та суспільства. Саме ці проблеми
знайшли своє глибоке відображення в порівнянні таких країн-велетнів, як Америка
та Китай, за допомогою величезного досвіди, ми зможемо проаналізувати їх
здобутки та підкреслити певні вчинки.
Актуальність теми: питання дотримання певної
стратегії у становленні держави, прав і свобод різних народів у різних країнах
відносяться до числа актуальних проблем. Подібні питання є невід'ємною частиною
внутрішньої політики будь-якої держави, особливо багатонаціональної, такої, як
США чи Китай. Одну з численних проблем займає економічне становище та правильна
внутрішня та зовнішня політика в світі. В XIX ст., необхідно проаналізувати та
прослідкувати першість цих країн. Проте знадобиться для цього аналіз десятиліть
для повного розуміння [4 с.124].
У своїй роботі ми спиралися на праці таких
дослідників з даного питання як Е.Л. Нітобург, І.А. Геївських, Е.А. Баграмі,
В.В. Согрин, В.І. Козлов, Ю.П. Аверкиева, Г. Аптекер, та багато інших [1,4,
5,7,9].
Центральне місце в дослідженнях з даного питання
посідають праці Е.Л. Нітобург. У своїх роботах даний дослідник розглядає багато
питань, пов'язаних з економічним та політичним положенням в США та Китаї. Так
Е.Л. Нітобург аналізує зміни соціально-політичного і культурного становища США.
Питання, пов'язані з формуванням китайської нації і імміграцією в США, розбирає
в своїх працях дослідник Ш.А. Богіна. Політичні процеси, що відбуваються в
Китаї, і погляди на них різних суспільствознавців піддає аналізу в своїх працях
Т.В. Таболіна. Аспекти політичного та соціального характеру у діяльності
американців та китайців розглядає в своїх працях І.А. Геївських. Більш за все
він приділяє увагу політиці США. Особливості ставлення до національних надбань
різних політичних партій в США та Китаї. Спільно з С.А. Червовой він розглядає
особливості національної політики в Китаї та США. Питання політики та ідеології
США розбирає в своїх працях дослідник В.В. Согрин. Він розглядає, як питання
політичної історії США, так і сучасну американську політику.
Об’єкт дослідження - становлення держав США
та Китаю у світі.
Предмет дослідження - економічне становище,
внутрішня політика та зовнішня політика в Китаї та Америці.
Мета дослідження - аналіз історичного
становлення форм правління та економічного становища в країнах Китаю та
Америки.
Виходячи з вищезазначеного були визначені завдання:
- розглянути особливості
соціально-економічного становища в Китаї і США;
- простежити особливості організаційних
форм становлення правління в Америці та Китаї;
вивчити причини виникнення певних форм
правління в афроамериканському иа китайському світі;
простежити особливості організаційних
форм в політиці афроамериканців та китайців за свою державу;
проаналізувати причини і наслідки
становлення внутрішньої політики в КНР та США.
Розділ
1. Форми правління в Китаї та Америці
1.1
Форма правління в Китаї
Форма державного правління - це організація вищих
органів державної влади, характер і принципи їх взаємодії з іншими органами
держави, з політичними партіями, класами і соціальними групами.
За формами правління всі держави поділяють на дві
великі групи: - монархії; - республіки.
Монархія - це така форма правління, при якій повноваження
верховної влади належать одній особі: королю, царю, султану, шаху, імператору і
т.п. При такій формі правління вся вища законодавча, виконавча і судова влада
належать монарху. Влада монарха передається, як правило, у спадщину. Іноді
монарх може обиратися. За свою державну діяльність монарх ні перед ким не
звітується і не несе юридичної відповідальності. Як правило, такі монархи
несуть відповідальність тільки перед Богом.
Всі монархії поділяються на: абсолютні, обмежені,
дуалістичні, теократичні, станово-представницькі [5, с.68]. При абсолютній
монархії влада монарха не обмежена і має всі характерні риси, які викладені у
визначенні. Такі монархії були найбільш розповсюджені в епоху рабовласництва і
феодалізму. Сьогодні їх залишилось дуже мало, зокрема в Марокко, Арабських
Еміратах, Кувейті та ін. В останнє століття найбільш поширеними є обмежені
монархії. Іноді їх називають парламентськими або конституційними. Вони
характеризуються тим, що влада монарха обмежена парламентом або конституцією.
За таких форм правління монарх - глава держави, але він може суттєво впливати
на законодавчу діяльність парламенту і на формування ним уряду. Іноді
монархічна форма правління має формальний характер.
економічний форма правління китай
До обмежених монархій відносяться Іспанія,
Швеція, Японія, які ще можна назвати конституційними монархіями. До
парламентських монархій можна віднести Англію.
Дуалістична монархія - це така форма правління,
коли монарх - глава держави сам формує уряд і призначає прем'єр-міністра. В такій
монархії діє два вищих державних органи - монарх і уряд на чолі з
прем'єр-міністром. В ній можуть існувати і інші вищі державні органи, зокрема
судові.
Теократична монархія - це така форма правління,
коли абсолютна влада релігійного лідера зливається з державною владою.
Релігійний лідер є одночасно і главою держави. Наприклад, Ватикан, Тибет.
Станово-представницька монархія характеризується
тим, що поряд з монархом - главою держави існує який-небудь дорадчий
представницький орган певних класів або всього населення. До таких держав можна
віднести Росію до 1917 р., Польщу в XVII - XVIII століттях.
Республіка - це така форма правління, при якій
повноваження вищих державних органів здійснюють представницькі виборні органи.
Республіки не мають монарха. В республіці вищі представницькі органи і їх вищі
посадові особи обираються на певний строк. Вони періодично змінюються,
переобираються. За свою діяльність вони звітують перед народом і несуть
юридичну відповідальність (конституційну, кримінальну, цивільну, адміністративну
і дисциплінарну). Республіки як форми правління почади інтенсивно виникати
після буржуазних революцій в XVI-XVII століттях і є домінуючою формою правління
в сучасний період [1, с.98]. Нині всі республіки поділяються на три види:
президентська республіка, напівпрезидентська (або змішана), парламентська.
Їх назви в певній мірі умовні, разом й тим кожна
з них має свою специфіку. Існували та існують і інші види республік: Радянська
республіка.
Народно-демократична республіка, республіка
Паризька Комуна, ісламські республіки і інші.
Президентська республіка характеризується тим, що
президент обирається всім населенням, так як і парламент. В такій республіці
президент формує і очолює уряд, є главою держави і формально не підзвітний
парламенту [3, с.109]. Наприклад, у США, Мексиці, Іракці.
Напівпрезидентська або змішана - це така
республіка, коли президент - глава держави обирається народом, так як і
парламент. В такій республіці уряд обирається (призначається) парламентом за
рекомендацією президента. Уряд підзвітний одночасно президенту і парламенту.
Президент не очолює уряд і не несе юридичної відповідальності за його
діяльність. Наприклад, Франція, Фінляндія, Україна.
Парламентська республіка характеризується
центральним становищем парламенту (законодавча влада), який обирає главу
держави - президента і уряд - виконавчу владу. Вони підзвітні парламенту. Іноді
президент не обирається, і главою держави стає прем'єр-міністр. Наприклад,
Італія, ФРН.
Кита́йська Наро́дна Респу́бліка: 中華人民共和國 - держава у Східній Азії [].
Межує на півночі з Монголією
<#"703928.files/image001.gif">
учасне державне право Китаю відбиває національну специфіку
та історичну унікальність його державності, особливості китайського варіанту
модернізації тоталітарно-бюрократичного суспільства.
Конституційне право КНР як галузь національного права має
певну низку особливостей. Перш за все, воно є галуззю соціалістичного права й
пронизано відповідними ідеями. У конституційному праві відбилися всі основні
концепції та постулати соціалістичного "конституціоналізму", керівна
роль комуністичної партії, соціалістичне народовладдя, соціалістична законність,
класова боротьба та ін. Цілі та завдання конституційно-правового регулювання
визначаються перспективами будівництва соціалізму, сформульованими у
Конституції 1982 року [8, с.72].
Для соціалістичного права характерна насиченість
нормативних актів нормами-принципами, нормами-побажаннями, різного роду
сентенціями (типу "не трудящий та не їсть"), які створюють
ідеалістичну картину гармонійного суспільства. Все це властиве й
конституційному праву КНР.
Особливістю конституційного права є наявність актів, які
мають експериментальний тимчасовий характер.
Таким чином, ми можемо зробити висновок, що КНР за своєю
формою правління, досягла величезних перемог, бо такий устрій допоміг стати
країні тією, що вона є зараз.
Більшість китайців не уявлють, якби у країні існував інший
лад, щоб було з країною. Домінування комунізму твердо закріпилось у цій країні
на багато років, і це дало не аби який результат.
1.2
Форма правління в США
За формою правління США,
як зазначалося, - президентська республіка. Прямої вказівки про те, що дана
держава являє собою республіку, в Конституції немає. Вона гарантує
республіканську форму правління лише штатам. Однак наявність обирається на
певний термін Президента, що виконує функції не тільки глави виконавчої влади,
але і глави держави, обтяження його юридичною відповідальністю перед
парламентом у формі імпічменту служать незаперечними доказами існування в США
саме республіканської форми правління. При цьому розроблена
батьками-основателями (за образом і подобою дуалістичної монархії в тодішній
Великобританії) американська модель поділу влади зумовила встановлення
особливого різновиду республіканського форми правління, яка в теорії отримала
найменування президентської республіки.
У своїй твердій
прихильності принципу поділу влади батьки-засновники керувалися побоюванням
концентрації влади в будь-якому її прояві. Так, прагнучи не допустити
централізації влади, творці Конституції поділили її між федерацією і штатами. У
здійсненні ж державної влади на федеральному рівні беруть участь різні органи -
Конгрес, Президент і Верховний суд, уособлюють три її гілки зі строго
розмежованими функціями і механізмами взаємоконтролю. Оскільки найбільшу
тенденцію до піднесення має влада виконавча (американці того часу випробували
це на собі у вигляді зловживань з боку англійських монархів і їх губернаторів у
колоніях), її зробили виборною, зобов'язаною виконувати розпорядження законів,
прийнятих Конгресом [2, с.76]. Але творці Конституції побоювалися і надмірної
влади законодавчого органу. Тому він був розділений на дві багато в чому
рівноправні палати і в нормальній ситуації відсторонений від виборів
Президента. Далі, остерігаючись " тиранії більшості" і "
виборного деспотизму", розробники американської Конституції вжили заходів
і проти " змови " двох виборних органів, врівноваживши демократичні,
"політичні" гілки влади невиборній, а значить, не демократичною і
" не політичною " судовою владою в особі насамперед Верховного суду
США.
Зазначена схема, в основу якої лягли ідеї Ш.
Монтеск'є, була доповнена (і цим зроблено величезний крок вперед у розвитку
теорії та практики поділу влади) механізмом взаємоконтролю всіх трьох гілок
влади. Кожна з них стала як би "сторожем" інших, застерігаючи їх від
спроб зловживань, тиранії і прагнення до диктатури, а також припиняючи такі
спроби. Зазначений комплекс інститутів взаємоконтролю отримав назву системи
стримувань і противаг (checks and balances) і згодом в різних модифікаціях
надзвичайно широко поширився у світовому конституційному просторі.
В американському ж, власне первозданному,
варіанті конституційна система стримувань і противаг виражається в тому, що
Президент " стримує " Конгрес правом вето на прийняті палатами закони
і деякими іншими, не настільки радикальними правомочностями. Конгрес "
стримує " Президента правом подолання його вето, можливістю виступити у
відношенні нього в якості суду через імпічмент. Останнє правомочність
поширюється на всіх цивільних посадових осіб взагалі, включаючи суддів [3,
с.22]. Тим самим право імпічменту виступає як парламентський противагу і по
відношенню до судової влади.
Крім того, Президент і Конгрес (в особі Сенату)
можуть впливати на Верховний суд, володіючи правом спільного формування його
персонального складу. Нарешті, Верховний суд " стримує " Конгрес і
Президента правами визнавати їхні акти неконституційними (це право в
Конституції не записано, але виникло в ході її застосування), вирішення спорів
між ними, а також тлумачення Конституції. Використання принципу поділу влади в
якості основоположної ідеї, з якою узгоджується вся конституційна організація
державного механізму, породило концепцію " змішаної конституції "
(" mixed constitution "), яка не дає переваг жодній з гілок влади, а
шляхом поєднання і взаємоконтролю їх діяльності робить державну влада обмеженою
у своїх домаганнях і найменш небезпечною для людини. Саме " змішаний
" тип конституції, за твердженням американських фахівців, є на сьогодні
самим бажаним і адекватним правовим демократичній державі.
Слід зазначити, що система стримувань і противаг
спочатку робила неможливим повне, абсолютне розмежування трьох гілок влади. З
часом відбувалося все більшого переплетення їх діяльності та повноважень. Так,
винятковість права Конгресу видавати закони істотно похитнулася. З одного боку,
у законотворчій діяльності все більш активну участь приймає виконавча влада: у
щорічних посланнях Президента фактично формулюється програма майбутньої
законодавчої роботи Конгресу; все більш широке поширення набувають первинне
нормотворчість Президента і делеговане законодавство, необхідність яких
виводиться з конституційних повноважень Президента [7, с.59]. З іншого боку,
правотворчістю по суті можна, мабуть, вважати і діяльність Верховного суду за
тлумаченням правових норм (особливо Конституції і законів), за допомогою якої
формулюються прецеденти, що мають значення конституційно - правових та
законодавчих норм.
Не залишається недоторканною і сфера діяльності
виконавчої влади. Суди допомогою системи наказів можуть зобов'язувати органи та
посадових осіб виконавчої влади виконати ті чи інші дії або утриматися від їх
вчинення. Вплив на адміністрацію здійснює і Конгрес, приймаючи резолюції та
приватні біллі (див. про них нижче - п.2).
Юридичні та фактичні можливості гілок влади з
взаємовпливу зумовили їх неоднакове співвідношення в різні історичні періоди.
Зрозуміло, мова йде насамперед про боротьбу за лідерство між Конгресом і
Президентом [8, с.16]. Історії США відомі часи піднесення то одного, то іншого
в залежності від поєднання економічних, політичних, соціальних та інших
факторів. Правда, частіше чаша терезів схилялася на користь президентської,
тобто виконавчої, влади. Періоди деякого порушення рівноваги гілок влади на
користь однієї з них не змінюють загальної оцінки президентської республіки як
форми правління, що дозволяє найбільш повно і глибоко здійснити принцип поділу
влади і встановити баланс між різними гілками влади. Завдяки цьому в США міцно
утвердився дуалістичний державний режим. Звичайно, тут позначився і загальний
порівняно високий рівень правової культури і політичних сил, і посадових осіб
держави.
Табл. №1
Незважаючи на певну трансформацію юридичного змісту та
практичної реалізації принципу поділу влади в процесі історичного розвитку
країни, незважаючи на його оцінку багатьма політологами як чинника зниження
ефективності центрального уряду, цей принцип продовжує залишатися одним з
основоположних почав і в доктрині, і в практиці американського
конституціоналізму. Багато в чому завдяки цьому, як зазначив американський
дослідник Дуглас Леттер, " жодного разу за двохсотлітню історію Сполучених
Штатів не виникало серйозної загрози, що який-небудь індивідуум або орган уряду
стане настільки домінуючим, що зможе підірвати нашу демократичну систему
управління".
Сполучені Штати Америки, за всю історію існування не змінні
в своїй формі правління, і через це і мають великий вплив на світовій арені,
адже стабільність в управлінні державою приносить свої плоди [1, с.35].
Таким чином США, існуючи з 1776 року, незмінна єдність
укріпила, стосунки між 50-тьма штатами, та зафіксувала певні норми та права, що
дозволяють досить гарно існувати штатам, як одне ціле і як окремі держави
одночасно.
Таким чином між штатами не має перепалок, за рахунок
законодавчого права кожного, з окремих штатів.
Така система дуже гармонійна саме для США.
1.3
Порівняння форм правління в Китаї та Америці
КНР та США є республіками, цей фактор безперечно
об’єднує ці дві держави, але будучи республікою вони дещо відрізняються.
Ось наприклад, якщо брати до уваги те що в Китаї
головами республіки є чотири покоління однієї династії, то ця країна нам більш
нагадує приховану монархію, але офіційно республіка.
Щодо, США мабуть не все так прозоро також, адже
республіканські традиції мають більш схильність до федерації.
Володіючи достатньою інформацією, щодо обох
держав можна об'єднати їх за формами їх правління, сказати досить доречно, що
може саме ця форма правління допомогла вирватись цим країнам у лідери.
У сфері інновацій США, звичайно, абсолютний і
безперечний лідер. Саме тут здійснюються основні фундаментальні дослідження.
Наука і НДДКР. Витрати США в минулому році склали
⅓ від світового обсягу витрат - більше $ 405 млрд., це становить близько
2,7 % американського ВВП. Втім, в 2010 році вони становили 3,2 % ВВП. Але і
Китай вкачує і вкладає в дослідження і розробки величезні ресурси - $ 153,7
млрд. (1,4 % ВВП), це другий найбільший в світі обсяг коштів на НДДКР;
Освоєння космосу. Від нього сьогодні залежить
економічний і технологічний розвиток країни, і її безпека. США, як відомо, є
лідером в освоєнні космосу [9, с.17].
Досить сказати, що половини всіх супутників, що
знаходяться на навколоземній орбіті, є американськими, а частка США у
загальносвітових витратах на освоєння космосу становить - 80 %. Американці не
збираються відмовлятися від претензій на домінування в космічному просторі:
будують приватні космічні кораблі, думають про прорив у далекий космос -
пілотованої експедиції за межі Сонячної системи і т.д.
Що ж до Китаю, то, скільки б не жартували про
його космічній програмі (типу - вчора успішно був запущений в космос перший
китайський пілотований корабель; в даний час політ підходить до завершення,
космонавт і кочегари почуваються нормально), він за короткий час справив три
пілотованих польоту, запустив у космос хоч і невелику, але орбітальну
лабораторію Тіангон 1, збирається до 2020 року побудувати свою космічну станцію
і мріє про пілотований політ на Місяць;
Інтернет. Відомо, що доступність інтернету - це
показник економічного і соціального розвитку країни. У такому випадку, як із
цим справи у наших спаринг - партнерів? [13, с.109]
У США охоплення населення інтернетом сьогодні
становить 77 %, у новій програмі розвитку високошвидкісних бездротових інтернет
- мереж Барака Обами поставлено завдання довести цю цифру до 98 %. Ясна річ, що
Китай в цьому не суперник для США. Рівень охоплення інтернетом населення в КНР
складає всього 38,3 %, зате вельми вражають темпи його зростання. Число
користувачів інтернету тут досягло 513 млн. чоловік, а кількість користувачів
мобільного інтернету склало 356 млн. чоловік (+17,5 %). Це більше, ніж
де-небудь у світі;- технології. Лідерство тут, звичайно, за Америкою. Але Китай
все більше наступає на п'яти США. Експерти вже заявили, що інновації все більше
приходитимуть зі Сходу. Якщо вести мову про китайських досягненнях, то
відзначимо серед них такі:
Країна минулого року вийшла на 1-е місце в світі
за кількістю заяв на патенти, обігнавши США і Японію. До речі, влада вміло
мотивують реєструвати патенти компанії (може бути знижений прибутковий податок
з 25% до 15%) та університети (студенти отримують дозвіл на проживання в
потрібному для них місті і пр.);
Вже сьогодні в КНР більше інженерів і вчених, ніж
у США. Алан Мінк вже припустив, що настане день, " коли азіати отримають
всі нобелівські премії ";
Китай представив найпотужніший суперкомп'ютер
світу (Tianhe - 1A), який, як вважають експерти, "каменя на камені не
залишає від існуючого комп'ютера № 1" в Америці;
Займає 1-е місце в світі з експорту сонячних
батарей і 2-е з використання енергії вітру і т.д.
І все-таки поки самі просунуті дослідження в
Китаї спрямовані на повторний винахід західних технологій. Незважаючи на
величезне зростання витрат на науку, якісного стрибка, ще не відбулося. Поки
китайці беруть неймовірною кількістю статей і патентів. Тим не менш, китайські
інновації ростуть, що може призвести до того, що країна в галузі прикладної
науки і військових технологій стане лідером до 2020 - 2030 років. Американці ж все
частіше запитують себе, чи не стане так, що їхні майбутні інновації обмежаться
новими соціальними мережами, типу Facebook або Twitter?
Отже, частина дослідників вважає, що Америка і в
XXI столітті все ще буде великою державою. Як упевнений професор Гарвардського
університету Джозеф Най, США точно не варто побоюватися Китаю. Мовляв, панічні
настрої взагалі властиві американцям, точно так само переоцінювали колись міць
СРСР. Вважається, що ще кілька років Китай буде другим, після чого почне
поступатися місцем новим переслідувачам [10, с.39].
Інша ж частина експертів впевнена, що КНР рано чи
пізно стане самим економічно могутньою державою світу. Як кажуть у Китаї,
"хто рухається з прискоренням, обжене йде попереду". Зрештою, з
маленьких перемог складаються великі.
А може бути і Америка, і Китай знаходяться на
близькій спіралі і обговорювати потрібно зовсім інше питання, а саме - хто з
них першим піде в лідери, залишається лише спостерігати.
Розділ
2. Економічне становище в Китаї та США
2.1
Економічний розвиток Китаю
З кінця 1970-х Китай переорієнтувався від
закритої, центрально-планової системи до економіки більш орієнтованою на ринок,
яка є однією з найбільших у світі в 2010 році Китай став найбільшим у світі
експортером. Реформи почалися з колективізованого сільського господарства і
розширилися шляхом поступової лібералізації цін, фінансової децентралізації,
збільшення автономії для державних підприємств, створення різноманітної
банківської системи, розвитку фондових ринків, швидкого зростання приватного
сектора та підвищення відкритості до зовнішньої торгівлі та інвестицій. Китай
здійснив реформи поступово [18, с.76].
В останні роки Китай відновив свою підтримку
державних підприємств у секторах, які він вважає важливим для "
економічної безпеки, " явно націлившись на лідерство в глобальній
конкуренції. Після підтримки курсу валюти в жорсткій прив'язці з долара США
протягом багатьох років, в липні 2005 року Китай переоцінив курс юаня і рушив у
бік оцінки його обмінного курсу по відношенню до кошика валют. Разом з тим,
обмінний курс все ж залишався фактично прив'язаним до долара до червня 2010
року, коли Пекін знову зважився на поступову переоцінку юаня [12, с.63].
Реструктуризація економіки та підвищення
ефективності сприяло більш ніж десятиразового збільшення ВВП Китаю за період з
1978 по 2010 рік. Виміряний виходячи з паритету купівельної спроможності валют
(PPP), даний показник в 2010 році став другим за величиною в світі після США,
перевершивши Японію в 2001 році [12, с.67]. Доларова вартість обсяг сільськогосподарського
і промислового виробництва Китаю вже перевищує аналогічні показники США; Китай
є другим після США за сукупною вартістю сектора послуг, які він виробляє.
Однак, дохід на душу населення залишається нижче середньосвітового.
Китайський уряд стикається з численними
економічними труднощами, включаючи: (a) скорочення високої внутрішньої норми
заощаджень і відповідно низького внутрішнього попиту; (b) підтримка
відповідного зростання зайнятості для десятків мільйонів мігрантів і створення
нових робочих місць; (c) скорочення корупції та інших економічних злочинів; та
(d) нанесення шкоди навколишньому середовищу і зростання соціальної нерівності,
яке має відношення до швидкому перетворенню економіки [7,c,86]. Економічний
розвиток йшло набагато більш швидкими темпами в прибережних областях ніж у
глибині країни і приблизно 200 мільйонів сільських чорноробів і їхні діти
переселилися в міста, щоб знайти роботу. Наслідок політики " однієї дитини
" - те, що Китай - тепер одна з найбільш швидко старіючих країн у світі.
Погіршення в навколишньому середовищі - особливо забруднення повітря, ерозія
ґрунту, і стійке падіння горизонту ґрунтових вод, особливо на півночі - є інший
довгостроковою проблемою. Китай продовжує втрачати орну землю через ерозію та
економічного розвитку. Китайський уряд прагне додати здатність вироблення
енергії з джерел крім вугілля і нафти, зосереджуючись на ядерному і
альтернативному енергетичному розвитку.
У 2009 році глобальна економічна криза знизив
попит на китайський експорт вперше за багато років, але Китай швидко відновився
до зростання приблизно 10 % на рік, вигравши у всіх інших великих промислово -
розвинених країн. Економіка Китаю, як видається, буде рости стійкими темпами і
в 2011-2016 рр. В основному унаслідок політики стимулювання, яку правлячий
режим проводив під час глобальної фінансової кризи. Урядові обіцянки, що
містяться в 12-му п'ятирічному плані, прийнятому в березні 2011 року,
спрямовані на продовження перетворення економіки і підкреслюють необхідність
збільшити внутрішнє споживання, щоб зробити економіку менш залежною від
експорту в майбутньому. Однак, Китай, ймовірно, зробить тільки окремі успіхи на
шляху до цих цілей. Двома економічними проблемами, з якими в даний час
стикається Китай, є інфляція - яка, в кінці 2010 року, перевищила цільові
показники уряду 3% і борги місцевих органів влади, які різко зросли в
результаті політики стимулювання і які можна віднести до боргів поганої якості.
Китай на початку XXI століття є космічною і
ядерною державою. Побудова ринкової економіки здійснюється в Китаї під
керівництвом Комуністичної партії на основі п'ятирічних плані. Економіка
зберігає свою багатоукладність. При високій частці іноземних інвестицій майже
80 % всіх іноземних інвесторів в економіку КНР - це етнічні китайці (хуацяо),
які проживають за кордоном. До 2020 року Китай повинен за планами КПК
наздогнати США по сукупному доходу ВВП [15, с.42].
Щоб сприяти структурним змінам, Китай розвиває
власну систему освіти, навчання студентів за кордоном (особливо в США і
Японії), заохочує імпорт технологій, що дозволяють розвивати такі прогресивні
сектори економіки як виробництво програмного забезпечення, нових матеріалів,
телекомунікаційну індустрію, біотехнології, охорона здоров'я. У КНР понад 384
млн користувачів Інтернету, країна також лідирує у світі за кількістю
користувачів мобільного телефонного зв'язку (487300000 користувачів на квітень
2007 року). У районі Хайдянь північніше Пекіна створена китайська "
Силіконова долина". Інтенсифікація виробництва приносить і побічні результати:
рівень прихованого безробіття в сільській місцевості приблизно вдвічі перевищує
офіційні показники (4,6 %). Китай негласно заохочує еміграцію.
ВВП Китаю за 8 років, млрд. доларів США
Табл. № 2
ВВП Китаю в 2010 році склав 6270000000000. дол в порівнянні
з 5020000000000. дол роком раніше. ВВП Китаю в 2010 році, розрахований з
урахуванням паритету купівельної спроможності (ПКС) валют, за даними МВФ склав
10100000000000. дол, а в 2011 році - 11,2 трлн дол. промисловість Китаю
[16,c.52]
Реформи в Китаї призвели до змін у розподілі ділової
активності та промисловості. У часи Мао Цзедуна нові чавуну - і сталеплавильні
заводи, підприємства автомобільної промисловості і машинобудування будувалися
переважно на півночі і північному сході країни, в таких містах, як Аньшань,
Шеньян, Гірін (Цзілінь) та ін Від минулого успадковані великі промислові
центри, наприклад місто Шанхай.
Відкриття Китаю для припливу іноземних інвестицій і
утворення спеціальних економічних зон стимулювали переміщення нової хвилі
індустріальної активності в прибережні райони, зокрема в Південний Китай.
Провінція Гуандун скористалася своїм сусідством з Сянгану (Гонконгу), а
провінція Фуцзянь - зв'язками з Тайванем. Зростання економічної активності в
Гуандуні мав особливо важливе значення, і цей район зараз перетворився на
основне джерело валютних надходжень. Колишнє перевагу Шанхаю як промислового
центру було відновлено після створення нового індустріального комплексу на р.
Хуанпу. Прибережні міста північних провінцій також отримали користь з іноземних
інвестицій та нових зв'язків зі світовим ринком.
В даний час Китай лідирує у світі з видобутку вугілля,
залізних, марганцевих, свинцево-цинкових, сурм'яних і вольфрамових руд, а також
деревини; є найбільшим у світі виробником коксу, чавуну, сталі та сталевих
труб, алюмінію, цинку, олова, нікелю, телевізорів, радіоприймачів і мобільних
телефонів, пральних і швейних машин, велосипедів і мотоциклів, годин і
фотоапаратів, добрив, бавовняних і шовкових тканин, цементу, взуття, м'яса,
пшениці, рису, сорго, картоплі, бавовни, яблук, тютюну, овочів, шовковичних
коконів; має найбільші в світі поголів'я птиці, свиней, овець, кіз, коней і
яків, а також лідирує з вилову риби. Крім того, КНР є найбільшим світовим
автовиробником (18 млн у 2010 році). На території КНР ведеться видобуток нафти,
газу, рідкоземельних металів (молібден, ванадій, сурма), урану.
Станом на 2010 рік промисловість і будівництво склали 46,8
% ВВП Китаю. У 2009 році приблизно 8% повного випуску продукції обробної
промисловості у світі мали китайське походження, і Китай посів третє місце в
усьому світі в обсязі промислового виробництва в 2009 році (перше - ЄС і друге
- США). Дослідження показують, що в 2010 році Китай виробив 19,8 % продукції
обробної промисловості у світі і став найбільшим виробником у світі, після
того, як США займали ту позицію протягом приблизно 110 років [13,c.38].
Головні галузі промисловості включають гірську
промисловість і переробку руди; виробництво заліза і сталі; алюмінію; вугілля;
машинобудування; виробництво озброєння; текстилю та одягу; нафти; цементу;
хімічну промисловість, виробництво добрив; харчову промисловість, виробництво
автомобілів і транспортного устаткування, включаючи вагони і локомотиви, судна
і літаки; виробництво споживчих товарів, включаючи взуття, іграшки та
електроніку; телекомунікації та інформаційні технології. Китай став привабливим
майданчиком для розміщення заводів. зростання виробництва сприяв підвищенню
доходів і зайнятості в Китаї. Державний сектор в промисловості все ще становить
приблизно 30 % ВВП. В останні роки влада приділяли більшу увагу управлінню
державними активами на фінансовому ринку.
Починаючи з заснування Народної республіки промислового
розвитку в КНР приділили значну увагу [3,c.88]. Серед різних галузей
машинобудування і металургійна промисловості отримали найвищий пріоритет. Одні
тільки ці дві галузі тепер дають приблизно 20-30 % вартості повного обсягу
промислового виробництва в країні. Правда, в даних галузях, як у більшості
інших галузей промисловості, екстенсивне зростання переважав над інтенсивним, в
результаті чого страждали асортимент і якість продукції. Обсяг промислового
виробництва зростав у середньому більш ніж на 10% щорічно протягом останніх
двох десятків років, перевершивши всі інші сектори за темпами економічного
зростання і ступеня модернізації. Деякі галузі важкої промисловості та
виробники товарів національного стратегічного значення, залишаються у державній
власності, однак інші компанії є приватними або приватно-державними спільними
підприємствами.
Розвиток хімічної промисловості спрямовано на збільшення
виробництва хімічних добрив, пластмас і синтетичних волокон. Зростання цієї
промисловості поставив Китай серед провідних у світі виробників азотних добрив.
У секторі товарів народного споживання головний акцент робиться на текстилі та
одязі, які також є важливою частиною експорту Китаю. Текстильне виробництво,
швидке зростання якого відбувається завдяки в основному виробництва синтетичних
тканин, становить приблизно 10% від обсягу промислового виробництва і продовжує
бути важливою галуззю, однак менш значущою ніж раніше. Промисловість
розосереджена по всій країні, але є багато текстильних центрів, включаючи
Шанхай, Гуанчжоу і Харбін [11,c.7].
Головні державні галузі промисловості - виробництво заліза,
сталі, вугілля, машинобудування, легка промисловість, виробництво озброєнь і
текстильна промисловість. У результаті проведених економічних реформ, істотно
збільшилося виробництво на підприємствах, підтримуваних місцевими органами
влади, особливо в невеликих містах і селах і, все більш і більш, приватними
підприємцями та зарубіжними інвесторами. Промислова перепис 1996 показала
наявність в країні 7342000 індустріальних підприємств (за станом на кінець 1995
р.); повна зайнятість на промислових підприємствах становила приблизно 147
мільйонів чоловік. Згідно з переписом 1999 року, в країні вже було 7930000
індустріальних підприємств (на кінець 1999 року, включаючи невеликі міські та
сільські підприємства); повна зайнятість на належать державі підприємствах
склала приблизно 24 мільйони чоловік. З 2000 року значно зросла автомобільна та
нафтохімічна промисловості країни. Продукція машинобудування та електронна
продукція стали головними експортними товарами Китаю. Будівельний сектор Китаю також
значно виріс з початку 1980 - их. У 21 - му сторіччі інвестиції в капітальному
будівництві щорічно росли випереджаючими темпами. У 2001 році інвестиції
збільшилися на 8,5 % за попередній рік, у 2002 році - на 16,4 %, в 2003 році -
на 30%. Промисловий сектор у 2004 році склав 44,1 % ВВП і забезпечив 22,5 %
повної зайнятості. У 2005 році обсяг промислового виробництва і будівництва
склав 53,1 % ВВП [15,c.73].
Китай - найбільший виробник сталі в світі, і сталеливарна
промисловість швидко збільшувала своє виробництво в останні роки. Виробництво
залізної руди йшло в ногу з виробництвом сталі на початку 1990 - их, але значно
відстало у зв'язку з початком імпортом залізною рудою та інших металів на
початку 2000 - их. Виробництво сталі зросло з приблизно 140 мільйонів тонн у
2000 році до 419 мільйонів тонн в 2006 році. Велика частина сталі виробляється
на невеликих підприємствах. Китай - основний експортер сталі в світі. Обсяг
експорту сталі в 2008 році склав 59230000 тонн (зниження на 5,5 % в порівнянні
з 2007 роком).
До 2006 року Китай став третім за величиною виробником
автомобілів у світі (після США і Японії) і другим за величиною споживачем
(тільки після США). Виробництво автомобілів буквально злетіло за час реформ. У
1975 році було вироблено тільки 139800 автомобілів, але до 1985 виробництво
досягло 443 377 одиниць, потім підскочив до майже 1,1 мільйонам в 1992 році і
далі збільшувалося рівномірно щороку аж до 2001 року, коли досягло 2300000
одиниць. У 2002 році виробництво автомобілів у Китаї зросла до майже 3250000, в
2003 році - до 4,44 мільйонів, у 2004 році - до 5,07 мільйонів, у 2005 році -
до 5,71 мільйонів, у 2006 році - до 7280000, в 2008 році - до 8,88 мільйонів, у
2009 році - до 9,35 мільйонів і в 2009 році - до 13830000 одиниць. Китай став
автомобілебудівником номер один у світі в 2009 році. Внутрішні продажі йшли в
ногу з виробництвом.
Після представницьких щорічних приростів в середині - і в
кінці 1990 - их, продажу легкового автомобіля злетіли на початку 2000 - их. У
2006 році в Китаї було продано в цілому 7220000 автомобілів, включаючи 5180000
одиниць легкових автомобілів і 2,04 мільйона одиниць вантажівок. З 2010 року
Китай став найбільшим у світі виробником автомобілів так само як і найбільшим
їх покупцем.
Слід відзначити також, що Китай - найбільший виробник секс
іграшок у світі (70% світового виробництва секс іграшок). У країні близько 1
000 підприємств у цій промисловості, яка виробляє продукції приблизно на 2
мільярди доларів на рік. З 2011 Китай - найбільший у світі ринок для персональних
комп'ютерів [19,c.103].
Протягом 1950 - х років Китай імпортував відносно невелика
кількість нафти з СРСР, однак у середині 1960 - х років, після розвідки
великого нафтового родовища в провінції Хейлунцзян, перейшов на
самозабезпечення. З наступними відкриттями нафтових родовищ, особливо в
провінціях Шаньдун і Хебей, потенційні можливості видобутку нафти збільшилися
більш ніж удвічі. За даними на початок 1997 року, загальні запаси нафти в КНР
становили 94 млрд. т. Великі запаси нафти розвідані в Північно-Західному Китаї
- в провінції Ганьсу, Сіньцзян - Уйгурському автономному районі, в Цайдамскій
западині (Тибетське нагір'я); в Північно-Східному Китаї - в долинах річок
Сунгарі і Ляохе. На початку 1980 - х років Китай зробив інтенсивну розвідку
шельфу. Виявлено перспективні родовища нафти в Бохайській і Ляодунском затоках,
Східно-Китайському і Південно-Китайському морях. У 1996 році Китай вийшов на
п'яте місце у світі з видобутку нафти.
У порівнянні з Японією, Західною Європою і Північною
Америкою, фабрики і заводи в Китаї на одиницю продукції, що випускається, як
правило, витрачали в три рази більше електроенергії [4,c.24]. Однак з
прийняттям заходів по раціоналізації економіки в 1980 - і роки Китай відкрив
для себе новий " джерело " енергії - економію енергоресурсів.
Результат вийшов далеко за рамки простого підвищення ефективності конкретних
промислових процесів і привів до коректування структури енергоспоживання. Різні
енергозберігаючі заходи, що включають закриття найбільш застарілих заводів і
залучення в країну нових зарубіжних підприємств і технологій, дозволили
скоротити загальне споживання енергії майже на 40 %. З початку 1970-х років
було зроблено декілька спроб вирішення проблеми дефіциту електроенергії в
сільській місцевості. Так, будівництво дрібних гідроелектростанцій принесло
помітні зміни в окремих гірських районах Південного Китаю, де випадає велика
кількість опадів. В інших місцях на порожніх скляних виділялися ділянки для
посадки дерев спеціально на дрова. Повсюдно стали застосовуватися більш досконалі
печі для приготування їжі. Відкриття приватних невеликих вугільних шахт
полегшило проблему постачання паливом в деяких провінціях [4,c.70].
2.2
Економічна ситуація в США
Сполучені Штати не завжди були переконаним
прихильником вільної торгівлі. Спостерігалися періоди в історії цієї країни,
коли вона рішуче повертала в бік економічного протекціонізму. Так, наприклад, в
перші роки республіки державний діяч Олександр Гамільтон виступав за введення
протекціоністського тарифу в порядку заохочення промислового розвитку Америки,
причому країна багато в чому йшла його рекомендацій. Американський
протекціонізм досяг свого піку в 1930 р., коли був прийнятий Закон Смута -
Холі, який різко підвищив введені в США тарифи. Цей закон, швидко викликав
відповідні заходи з боку іноземних держав, значною мірою сприяв виникненню
кризи, який в тридцяті роки XX століття охопив Сполучені Штати і значну частину
всього світу [3,c.65].
Починаючи з 1934 р., підхід США до проведення
торговельної політики представляв собою пряме продовження невдалого досвіду, з
яким асоціюється Закон Смута - Холі. У згаданому році Конгрес прийняв Закон про
торговельні угоди від 1934 р., що надав основний законодавчий мандат на
зниження тарифів CША. "Країни не можуть досягати рівня виробництва продукції,
необхідного для підтримки життя свого народу і добробуту, якщо ці країни
позбавлені розумних можливостей торгувати один з одним, - пояснив займав у той
час пост державного секретаря Корделл Халл. - Тому принципи, що лежать в основі
Програми торгових угод, є необхідним кутовим каменем будівлі світу".
Після Другої світової війни багато керівників США
стверджували, що стабільність усередині країни і збереження відданості її
союзників буде залежати від відновлення їх економіки [6,c.72]. Американська допомога
мала велике значення для цього відновлення, але згадані союзники також
потребували експортних ринках, особливо в величезному ринку США, для того, щоб
знову здобути незалежність своєї економіки і домогтися економічного зростання.
Сполучені Штати підтримували лібералізацію торгівлі і зіграли важливу роль у
створенні Генеральної угоди про тарифи й торгівлю (ГАТТ), представника собою
міжнародний звід тарифних і торгових правил. Ця угода була підписана в 1947
р.23 країнами. До кінця вісімдесятих років XX століття до нього вже приєдналися
понад 90 країн.
Крім встановлення зводу правил поведінки у сфері
міжнародної торгівлі ГАТТ виступило в якості спонсора декількох раундів
багатосторонніх торговельних переговорів, а Сполучені Штати взяли активну
участь у кожному з них, одночасно виступаючи в якості лідера. У дев'яностих
роках минулого сторіччя уругвайський раунд, названий так, оскільки він почався
на переговорах у Пунтадель - Есте, Уругвай, забезпечив подальшу лібералізацію
торгівлі [11,c.67].
Сполучені Штати вірять у систему відкритої
торгівлі, на яку поширюється принцип законності. З часу Другої світової війни
президенти Сполучених Штатів стверджували, що участь у світовій торгівлі надає
американським виробникам доступ до широких іноземних ринків і дає американським
споживачам можливість більш широкого вибору при покупці продуктів. Останнім
часом лідери Америки відзначали, що конкуренція з боку іноземних виробників
також дозволяє підтримувати низькі ціни на багато товарів, пом'якшуючи тим
самим вплив інфляції.
Американці заявляють, що вільна торгівля
приносить вигоду й іншим народам. Економісти вже давно вважають, що торгівля
дозволяє країнам приділяти основну увагу виробництву тих товарів і послуг,
високу якість яких ці країни можуть забезпечити з найбільшою ефективністю.
Таким чином, вони підвищують виробничі потужності всього світового
співтовариства. Більше того, американці переконані в тому, що торгівля сприяє
зростанню економіки, соціальної стабільності та розвитку демократії в окремих
країнах, а також що цей вид економічної діяльності сприяє світовому
процвітанню, утвердженню законності і забезпечення миру в міжнародних
відносинах.
Відкрита система торгівлі вимагає, щоб країни
надавали справедливий і вільний від дискримінації доступ на ринки один одного. Переслідуючи
цю мету [17,c.50], Сполучені Штати готові забезпечити іншим країнам сприятливі
умови доступу на свої ринки, якщо ці країни будуть надходити аналогічним чином,
знижуючи свої власні торгові бар'єри за допомогою укладення багатосторонніх або
двосторонніх угод. Незважаючи на те, що в зусиллях щодо лібералізації торгівлі
основну увагу традиційно приділяється зниженню тарифів і певних нетарифних
бар'єрів на шляху торгівлі, в останні роки з'являються нові заходи щодо
забезпечення цієї лібералізації. Американці, наприклад, вважають, що
торговельне законодавство і торгова практика кожної країни повинні бути
прозорими. Інакше кажучи, всім слід знати правила і мати рівні шанси на участь
в конкуренції. У дев'яностих роках XX століття Сполучені Штати і члени
Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) зробили черговий
крок до забезпечення більшої прозорості, домовившись між собою про заборону
практики надання торгових переваг іноземним урядовцям.
Сполучені Штати також часто наполягають на тому,
щоб зарубіжні країни провели дерегулювання своїх галузей промисловості і
зробили кроки щодо забезпечення такого положення, при якому залишилися
регулюючі правила були б прозорими, не носили б дискримінаційного характеру
стосовно іноземним компаніям і відповідали б міжнародній практиці [18,c.53].
Зацікавленість американців у дерегулювання частково пояснюється занепокоєнням з
приводу того, що деякі країни можуть використовувати регулювання в якості
непрямого кошти недопущення на свої ринки експортних товарів інших країн.
Адміністрація президента Білла Клінтона
(1993-2001 рр.) Надала торговельній політиці США ще один новий аспект. Вона
заявила, що країнам слід дотримуватися, принаймні, мінімальних стандартів
трудових відносин та охорони навколишнього середовища. Американці займають
подібну позицію почасти в силу побоювань, що власні відносно високі стандарти
Америки, що стосуються трудових відносин та охорони навколишнього середовища,
можуть збільшити собівартість вироблених в США товарів, утрудняючи таким чином
конкуренцію вітчизняних галузей з схильними меншому регулюванню компаніями
інших країн. Однак американці також стверджують, що громадяни інших країн не
отримають вигод вільної торгівлі, якщо їх роботодавці стануть експлуатувати
робітників або завдавати шкоди навколишньому середовищу, намагаючись більш
успішно конкурувати на міжнародних ринках [5,c.63].
Адміністрація Клінтона підняла ці питання на
початку дев'яностих років минулого сторіччя, коли наполягала на тому, щоб
Канада і Мексика підписали побічні угоди, в яких взяли б на себе зобов'язання
щодо забезпечення дотримання законів про охорону навколишнього середовища та
стандартів трудових відносин в обмін на ратифікацію НАФТА Сполученими Штатами.
У період перебування Клінтона на посаді президента Сполучені Штати також
проводили роботу спільно з Міжнародною організацією праці з надання допомоги
країнам, що розвиваються у прийнятті заходів щодо забезпечення безпечних умов
на виробництві та основних прав робітників. Крім того, США фінансували програми
по скороченню масштабів дитячої праці в ряді країн, що розвиваються.
Незважаючи на загальну прихильність принципам
свободи від дискримінації, Сполучені Штати приєдналися до деяких торговельних
угодами про преференції. Так, наприклад, програма Узагальненою системи
преференцій США націлена на надання сприяння економічному розвитку в бідних
країнах шляхом надання безмитного режиму деяких товарах, які ці країни
експортують до Сполучені Штати; преференції не надаються, коли виробники того
чи іншого продукту перестають потребувати допомоги, що має своєю метою набуття
конкурентоспроможності на ринку США. Інша програма преференцій, Ініціатива для
Карибського басейну, спрямована на надання допомоги бореться за виживання своєї
економії регіону, який вважається політично важливим для Сполучених Штатів; ця
програма надає безмитний режим всім товарам, що імпортуються в Сполучені Штати
з району Карибського моря, за винятком текстилю, ряду шкіряних виробів, цукру і
нафтопродуктів [21,c.42].
Іноді заради досягнення політичних цілей
Сполучені Штати відступають від своєї загальної політики сприяння вільній
торгівлі, обмежуючи обсяг імпорту в країни, які, за існуючим думку, порушують
права людини, підтримують тероризм, терпимо ставляться до торгівлі наркотиками
і становлять загрозу міжнародному миру. У число країн, що піддавалися подібним
торговим обмеженням, входять Бірма, Куба, Іран, Ірак, Лівія, Північна Корея,
Судан і Сирія. Однак у 2000 р. Сполучені Штати скасували один із законів від
1974 р., що містить вимогу про те, щоб Конгрес щорічно проводив голосування з
приводу того, чи слід продовжувати "нормальні торговельні відносини"
з Китаєм. Цей крок, що усунув одне з основних джерел непорозумінь в
американсько-китайських відносинах, ознаменував собою важливу віху на шляху
прагнення Китаю до членства у Світовій організації.
Немає нічого нового в тому, що Сполучені Штати
вдаються до торговельних санкцій для досягнення своїх політичних цілей. З часу
Американської революції, що відбулася багато більше 200 років тому, американці
користуються санкціями і заходами з контролю над експортом. Однак після
закінчення "холодної війни " подібна практика набула більш широких
масштабів. Тим не менш, в Конгресі і федеральних органах влади продовжується
обговорення питання про те, чи є використання торгової політики дієвим засобом
досягнення зовнішньополітичних цілей.
Ще одним принципом, якому Сполучені Штати
традиційно слідували на торговій арені, є багатосторонній підхід. Протягом
багатьох років цей принцип складав основу участі та лідерства США в цілому ряді
слідували один за іншим раундів міжнародних торгових переговорів. Закон про
розширення торгівлі від 1962 санкціонував так званий раунд торговельних
переговорів Кеннеді і, в кінцевому рахунку, привів до висновку 53 країнами, на
які припадає 80 відсотків обсягу міжнародної торгівлі, угоди про зниження
тарифів у середньому на 35 відсотків. У 1979 р. в результаті успіху токійського
раунду переговорів Сполучені Штати приблизно 100 інших країн домовилися про
подальше зниження тарифів та скорочення таких нетарифних бар'єрів на шляху
торгівлі, як вимоги про наявність квот та ліцензій [18,c.14].
Пізніша серія багатосторонніх переговорів, так
званий Уругвайський раунд, почалася у вересні 1986 р. і майже через десять
років завершилася підписанням Угоди про подальше зниження промислових тарифних
і нетарифних бар'єрів і скороченні ряду сільськогосподарських тарифів і
дотацій, а також введенням нових заходів по захисту інтелектуальної власності.
Мабуть, найбільшим досягненням Уругвайського раунду стало створення Всесвітньої
торгової організації, нового, обов'язкового для всіх механізму врегулювання
міжнародних торгових спорів. На кінець 1998 р. самі Сполучені Штати подали до
СОТ 42 скарги на застосування недобросовісної торгової практики; до них слід
додати скарги, подані багатьма іншими країнами, включаючи скарги на Сполучені
Штати.
Незважаючи на свою прихильність багатостороннього
підходу, в останні роки Сполучені Штати також прагнули до укладення
регіональних і двосторонніх угод. Це частково пояснюється тим, що легше буває
обумовлювати умови більш вузьких угод, а також тим, що з їх допомогою часто
вдається підготувати грунт для нових, більш масштабних договорів. Перша угода
про вільну торгівлю, підписану Сполученими Штатами - Угода між США та Ізраїлем
про зону вільної торгівлі - набула чинності в 1985 р., а друге - Угода між США
і Канадою про вільну торгівлю - було введено в дію в 1989 р. Останнє потім
призвело до висновку в 1993 р. Північноамериканської угоди про вільну торгівлю,
який об'єднав Сполучені Штати, Канаду і Мексику в рамках угоди, що поширюється
майже на 400 мільйонів чоловік, які спільно виробляють товари та послуги на
суму приблизно 8,5 трильйона доларів США [7,c.101].
Географічна близькість сприяла активному розвитку
торгівлі між Сполученими Штатами, Канадою і Мексикою. У результаті підписання
НАФТА середній мексиканський тариф на американські товари знизився з 10
відсотків до 1,68 відсотка, а середній тариф на мексиканські товари зменшився з
4 відсотків до 0,46 відсотка. Особливе значення для американців мав той факт,
що в цю угоду включено ряд заходів захисту патентів, авторських прав, торгових
знаків та комерційних таємниць, власниками яких є американські громадяни. В
останні роки американці проявляють все більший неспокій з приводу комерційного
піратства та контрафакції продуктів США, починаючи з комп'ютерного програмного
забезпечення і кінофільмів і кінчаючи продукцією фармацевтичної і хімічної
промисловості.
2.3
Економічна ситуація на сучасному етапі в США та Китаї
Відносини КНР та США - дипломатичні, політичні та
економічні відносини між Сполученими Штатами Америки та Китаєм, одні з
найважливіших двосторонніх відносин у світі. Це відносини дослідної та
повноцінної наддержави і нової, часткової наддержави []. Китай і США є один для
одного другими за обсягом торговими партнерами [], обсяг товарообігу між ними
сягнув у 2012 році $ 500 мільярдів. При цьому дефіцит США у торгівлі з Китаєм
досяг в 2012 році небувало високого рівня в $ 315 млрд [3]. Китай є найбільшим
власником американського боргу.
В даний час щорічний людський обмін двох країн
сягає 3 млн в'їздів і виїздів, щотижня між двома берегами Тихого океану літають
110 пасажирських авіарейсів, на початок 2011 року 120 тис. китайців навчалося в
США, понад 20 тис. американців навчалося в Китаї [22,c.97].
Китай вже фактично є наддержавою, ставши другою
економікою світу і лідером у світовій торгівлі, погрожуючи перевершити в
економічному плані США, КНР також провів модернізацію армії, в результаті чого
НВАК стала другою армією світу, поступаючись лише США, і лише в технологічності
дрібного озброєння. Тому відносини між наддержавами зараз нагадують відносини
Великобританії та Російської Імперії, співробітництва в економічно -
технологічних і культурних сферах, але приховане геополітичне суперництво і боротьба
за вплив між КНР і США все ж таки присутні.
Хто буде носити статус найпотужнішої держави:
Китай чи США? Саме після закінчення другої світової війни США перейняли цей
статус у знекровленої Великобританії, почавши підлаштовувати під себе світ, а
потім і статус головної світової валюти - долара США [23,c.10].
Однак, як вчили древні греки, все тече, все
змінюється, і все частіше і частіше експерти задаються сакраментальним
питанням, чи збережуть США свою лідируючу роль у світі, чи не настав годину
(або століття) занепаду США і кінця " Pax Americana", коли центр
фінансової, економічної, наукової, військової стратегії переміститься з
Вашингтона до Пекіна?
У чому правда і міфи переконаних прихильників
тези про слабкість і швидкий крах США і силі Китаю?
Хто вважає, що епоха верховенства США у світі
добігає кінця?
Частина дослідників (Гідеон Рахман, Financial
Times), не кажучи вже про численні аналітиках Росії (включаючи професора
Дипломатичної академії МЗС Росії Ігоря Панаріна, який вважає, що неминучий не
тільки крах, а й. розпад США) переконані, що XXI століття буде належати іншій
країні, що зміна варти просто неминуча, всіх нас чекає наступ " століття
Азії", і перш за все, піднімається гіганта - Китаю. Навіть Збігнєв
Бжезінський (див. статтю Збігнєв Бжезинський: без США світу загрожує хаос),
хоча і не ставить сьогодні Китай на одну дошку з США, визнає його міць і
називає майбутнім наступником Америки. Численні експерти переконані, що Китай
зможе затьмарити собою США і стати новою наддержавою [3,c.66].
Розходяться вони лише в часі, коли саме
відбудеться ця історична рокіровка. Одні вважають, що чекати (або готуватися,
як кому приємніше) залишилося зовсім недовго - не пізніше 2015 року (прогноз
Організації з економічного співробітництва та розвитку), МВФ називає 2016 рік.
Саме до цього часу частка ВВП США у світовій економіці зменшиться до 17,7 %, а
Китаю - зросте до 18%. У результаті американська економіка втратить звання
найбільшої в світі, яке вона утримує вже майже 120 років. Інші ж вважають, що
китайці обійдуть американців не раніше 2030 року (прогноз Світового банку). Так
чи інакше, але Американський століття (про нього заявив американський видавець
і редактор Генрі Робінсон Люс в 1941 році), вважають багато хто, підійшов до
свого кінця. Глобальна економічна конфігурація кардинально змінюється на наших
очах. Загалом, гуд бай, США! Виходить, Америка це красиво, але Китай - ось де
справжня сила і майбутнє людства [11,c.9].
Розділ
3. Порівняльна характеристика форм правління та економічного становища Китаю та
США
Хто противник тези про "початок заходу
США", як наддержави?
Чи справді кращі дні Америки вже позаду? Не менш
численна група експертів (наприклад, Фарід Закарія, Ішаан Тарур, Time) вважає,
що подібні занепадницькі настрої - лише модний тренд, порожня балаканина і
повне оману [21,c.82].
Барак Обама вже заявив, що він не згоден з другим
місцем для США, ще далі пішов нині лідируючий кандидат у президенти від
Республіканської партії Мітт Ромні, який гарантував американцям, що XXI
століття стане століттям Америки, а не Китаю.
Кілька років тому до цієї гарячої дискусії
підключився і "Біржовий лідер " (" Американські гірки" або
чому США процвітають, у той час, коли увесь інший світ чекає дефолту останньої
наддержави?). Аналітики Академії Forex та біржової торгівлі Masterforex - V,
вирішили з'ясувати, що змінилося у світі і в самих США за минулих два роки?
Наскільки відповідає дійсності все частіше зустрічається в ЗМІ теза про те, що
Китай ось-ось наздожене і пережене Америку (як тут не згадати знаменитий вислів
Микити Хрущова за аналогічним єдиноборству СРСР і США) [14,c.62]?
Для інвесторів всі ці питання не є надуманими і
не дозвільними, від відповідей на них залежать рекомендації інвесторам, вони
допомагають визначитися з тим, чиї цінні папери (від облігацій - до фондових
індексів (наприклад, Доу Джонса або SP 500) та акцій на світових біржах NYSE,
NASDAQ, ММВБ, РТС) у довгостроковій перспективі здатні вирости в ціні і
принести прибуток вкладникам? Отже, в чому ж правда і вигадки про слабкість США
і силі Китаю?
Як добре відомо, змагання - це гра, в якій
визначається переможець. Однак у змаганні спаринг - партнерів - США - Китай - з
виявленням лідера не все так однозначно. Багато чого все-таки залежить від конкретної
галузі і напрями розвитку. Якщо говорити про економіку, то, на перший погляд,
тут немає питання для обговорення. Про що говорити, якщо,
■ США на відміну від Китаю володіють
багатющими природними копалинами - мідь, свинець, уран, золото, срібло, ртуть,
нікель, нафту, природний газ, деревина. У американців - найбільші в світі
вугільні запаси (27 % загальних розвіданих запасів у світі). Торік країна
вперше за 20 років стала чистим експортером палива. Надра ж Китаю бідні
природними ресурсами, країна імпортує дуже великий обсяг сировини та
енергоресурсів.
■ США залишаються найбільшою світовою
економікою. Америки - це одна з нечисленних країн у світі, яка здатна
самостійно виробляти будь-який вид продукції - від космічних кораблів до
гамбургерів.
■ продуктивність праці в США перевищує
китайську майже. в 15 разів. При такій продуктивності праці Китаю до лідера
світової економіки як і раніше ще дуже і дуже далеко [20,c.77].
■ ВВП США в 2.5 рази більше КНР.
Американський ВВП склав $ 14660000000000. Що майже в 2,5 рази більше, ніж у
Китаю. Справедливості заради відзначимо, що в 1980 році США випереджали Китай
все ж у 14 разів [5,c.64].
■ У американців ВВП на душу населення
знаходиться на рівні $ 47 тисяч, а у китайців - всього $ 7,5 тисяч, тобто
різниця - в понад 6 разів. КНР, незважаючи на всі зусилля, поки залишається
багато в чому сільськогосподарською країною з масовою бідністю населення. Так,
в Китаї офіційний річний прожитковий мінімум становить близько $ 200, тоді як у
США він дорівнює $ 17,347 тис. для сім'ї, що складається з трьох осіб.
Так, сьогодні Піднебесної ще важко змагатися з
США, але, приміром, експерти британського банку Standard Chartered Plc
вважають, що китайська економіка стане найбільшою до 2020 року, а до 2030 року
вона буде вдвічі більше американської. На КНР буде припадати 24% світового ВВП
порівняно з 9% сьогодні. Запитайте, на чому грунтуються подібні переможні
реляції? Наведемо кілька аргументів експертів:
■ високі темпи зростання. Відомо, що
протягом останніх 10 років ВВП Китаю зростав в середньому на 10,3 % на рік,
тільки минулого року він дещо знизився - 9,2 %. Піднебесна, що почала перше
десятиліття XXI століття на 7 - му місці за обсягом економіки, до
сьогоднішнього дня вже обігнала всіх своїх конкурентів, крім США. Це якраз було
очікувано. Несподіваним було інше - як швидко це відбулося. Китайська економіка
з 2007 року зросла з 52 % до 73 % від розміру економіки Сполучених Штатів. Як
свідчить китаєзнавець Броніслав Віногродський, сьогодні рідкісний людина, яка
відвідує Китай, що не притримує при цьому свою щелепу, вона постійно відвисає
від подиву [12,c.51]. Втім, у деяких, особливо вразливих, вона просто випадає;
■ найбільший світовий експортер, а невдовзі
- через пару років (зрозуміло, за сприятливих умов) КНР відбере у США і звання
найбільшого імпортера (китайський імпорт росте як на дріжджах - на 20-30 %
щорічно);
■ найбільший утримувач боргу США (володіє
26 % всього іноземного боргу Америки), нація - кредитор, що володіє найбільшими
золотовалютними резервами в $ 2650000000000. (проти американських 150
мільярдів), з яких 1,5 трлн. дол складають доларові вклади. До речі, Китай, вже
не раз погрожував у разі чого запустити розпродаж казначейських облігацій США,
тим самим знецінити долар і обвалити американську економіку;
■ найбільшої споживач енергії у світі. Між
іншим, США утримували цю позицію більше ста років;
■ індустріалізація країни. Найбільша у
світі промисловість сьогодні - китайська. Країна випускає практично всі види
промислових виробів, за винятком хіба що пасажирських літаків. Але і це вже не
за горами. У різних довідниках перерахування сфер господарства, в яких Китай
знаходиться на першому місці в світі, займає майже десяток позицій - від рису
до телефонів і мотоциклів. У чому КНР все ще значно його поступається Америці, так
це з виробництва у сфері послуг.
■ демографія. Головна перевага Китаю - це
величезне населення, а саме - понад 1,3 млрд. чоловік (п'ята частина населення
світу), це в 4,3 рази більше, ніж проживає у США. Як тут не згадати напис біля
входу в китайський пологовий будинок: "Досить!" І справа не тільки в
тому, що Китай сьогодні має самим більшим у світі кількістю дисциплінованою,
працьовитої і дешевої робочої сили, а й у тому, що являє собою привабливий для
будь-якого інвестора споживчий ринок. Зрозуміло, що через політику "одна
сім'я - одна дитина " через кілька десятків років з'явиться більше літніх
людей і багаторазово зросте соціальне навантаження. Але ще більші проблеми
очікують США. Справа в тому, що вперше за останнє десятиліття в країні відзначається
зниження народжуваності, і це при тому, що до пенсійного віку підходить
численне покоління "бебі - бумів", додамо сюди ще дорогу систему
державного забезпечення, в результаті, як передбачають експерти, соціальні
виплати можуть перевищити 40 % бюджетних витрат [20,c.43];
■ освіту. У США вже давно говорять про те,
що освітня система країни відстає від своїх конкурентів, що до 2025 року країна
може зіткнутися з нестачею талановитих учених:
Тести свідчать, що серед школярів старших класів,
сьогодні в США найнижчий рівень освіченості серед усіх промислово розвинених
країн. За даними ОЕСР, 15-річні американці займають тільки 17 - е місце в світі
з природничих наук і 25-е з математики. Зате китайські команди з 2000 по 2011
року на міжнародній математичній олімпіаді займають тільки перші місця (виняток
становив 2007 рік, коли була першою Росія). Звичайно, збірна США теж не пасе
задніх, як правило, у неї другі або треті місця, от тільки вона чи не
наполовину складається з китайців. Китай вже років 10 є беззаперечним лідером в
міжнародних олімпіадах з фізики, обходить всіх і в олімпіадах з інформатики.
Ось і задається американське суспільство питанням - чи зможе погано освічене
молоде покоління повноцінно замінити блискучих учених і інженерів, які
незабаром підійдуть до пенсійного віку, а самі США чи зможуть претендувати на
звання планетарного лідера [27, c.59].
Америка знаходиться на 12 - му місці серед
розвинених країн за кількістю випускників вузів, перш впродовж десятиліть вона
була першою;
Майже половина всіх аспірантів, що вивчають в США
точні науки, є іноземцями, які в своїй більшості збираються повернутися додому
і пр.
І все ж КНР збирається тільки до 2025 року
підтягнути свою систему освіти до освітнім стандартам США зразка 2009 року.
Висновок
Дві величезні держави - світові лідери, які
змусили поважати себе увесь світ, мають багатий досвіт у процесах керування
державою та зміцненні своєї економіки.
Також не можна не відмітити, що, за допомогою
десятилітніх досвідів, в різних сферах ці країни запозичували та створювали
нові тенденції в своїх країнах.
Що Китай, що Америка дуже могутні фінансово, їх
головним плюсом є те, що країни усього світу мріють залучитися їхньою
підтримкою, адже фінансова стабільність навіть в період кризи в цих країнах
величезна.
Також можно стверджувати, що промислова
розвиненість та кількість населення впливають промисловий приріст кожен рік, в
цих країнах.
Сьогодні Китай - це країна, яка подолала важкі
наслідки "культурної революції", трагедії, що не мала нічого
спільного ні з культурою, ні з революційними традиціями; це країна, з'єднала в
собі старе і нове, стародавність і сучасність, молоде і віджиле, часом це
заважає йти впере, але не цій країні. Все це почало рухатися сьогодні і
створило атмосферу змін, яка характеризує нинішній день країни. Але неможливо
говорити про країну, не знаючи її минулого [31,c.71].
США - найбільша економіка світу. Багато природних
ресурсів, включаючи енергію і сировину. Високотехнологічне виробництво і
дослідники найкращі у світі. Добре розвинена сфера послуг, конкурентоспроможна
промисловість. ТНК типу " Форд", Exxon. Провідний виробник
програмного забезпечення. Відмінна система вищої освіти, особливо в області
хайтек. Американські фірми процвітають завдяки широкому розповсюдженню
американської культури в світі. Найбільший у світі експортер товарів. Політична
стабільність, кваліфікований персонал.
Слабкі сторони американської економіки
вважаються: сильне зниження числа робочих місць в промисловому виробництві.
Глобалізація, витік робочих місць в країни з дешевою рабсилою. Жорстка
конкуренція технологій з Азією, безпосередньо з КНР.
Розвинені країни характеризуються досить високим
рівнем доходу на душу населення. У таких країнах більша частина населення має
високий рівень життя. Розвинені країни мають, як правило, великий запас
виробленого капіталу і населення, яке здебільшого зайнято високоспеціалізованих
видами діяльності. У цій групі країн проживає близько 15 % населення світу.
Розвинені країни називають також індустріальними країнами або індустріально
розвиненими.
Серед групи розвинених країн виділяються країни
" Великої вісімки", це США, Китай, Німеччина, Японія, Великобританія,
Франція, Італія, Канада з величезним обсягом ВВП. Вони являють майже 50 %
світового торгово-фінансового обороту.
Безсумнівним лідером у світовій економіці є
Сполучені Штати. Тут виробляється близько 21% світового валового продукту (при
кількості населення від світового - 4%). Причому статус провідної держави світу
США утримують з періоду після Другої світової війни. На друге місце за розміром
ВВП вийшов Китай - 7,6 % світового валового продукту. Слідом за Китаєм йдуть
інші країни - Японія, Німеччина, Франція, Італія, Великобританія і Канада
[17,c.104].
Але як, ми бачимо по останнім даним, все
змінюється і може бути, що в найближчі 30 років Китай може зайняти першість, і
залишити США на другій сходинці, ну що ж, будемо спостерігати.
Список
літератури
1. Аптекер Г. Історія становлення Америки. М. 1975, 450 с.
. Е.Л. Нітобург, Про США М.565 с.
. Kolchin Peter American - New York: Penguin Books, 1995 - 304с.
.І.А. Геївських Китай у ХХ ст. 1990рік, 240 с.
.В. В. Согрин Соціально політичний рух в Америці К. 1993 рік 320
с.
. "Geo" Энциклопедия стран мира. 2002
. Уманский П.Б. Из истории Китая. / Издательство Казанского
университета, 1963. - 240с.
. Holy Piby. Robert Athlyi Rodgers. Pub. 1924, 400 с.
. Студенческая Солидарность - Молодежное движение в США: история и
современные проблемы. Тимошенко А.Г., Косенко Е. И.385 с.
. Бэйтс Дэйзи. Права, 1978, США, 515 с.
. Лайтфут К. Китай та його економіка. - М., 1981. - с.102
.М. 1986 - с.3
Хуан Джон, Китай - М.: ИЗДАТЕЛЬСТВО "НАУКА", 1970.
. Дж. Вилдон, Азія та Америка, М. 2007.
. Миллер У.Р. Мартин Лютер Кинг. Жизнь, страдания и величие / Пер.
с англ. В.Т. Олейника. - М. Рудомино: Текст, 2004.
. Чен-Си Ли. Китай - мировой гигант - П., 1958. - 322 с.;
. Farmer J. Lay Bare the Heart: USA. New York, 1985. P.150 с.
.rustin В. Down Line. Chicago, 1971. P.170 с.
. New York, 1988. с.139-141.
. Washington. Cambridge, 1986, 380 с.
. New York and London, 1984. P.187-205.
., New York, 1974. P.160 ff.
. "A Testament of Hope". P.189ff.
. 例 旃, 北京, 2008,577 р.
.Т. Минсон, про Азію та Африку, К. 2009 p.319.
. Lawson S. F. P.108-117; Brooks T. R Op. cit, p.254.
. Основы международных валютно-финансовых и кредитных отношении:
Учебник / Научн. ред. д-р. эконом. наук, профессор В.В. Круглов. - М.: ИНФРА-М,
1998
28. Терещенко Ю.В. Современная экономика Китая:
общая характеристика и особенности развития. - М.: Изд-во Рос. экон. акад. им.
Г.В. Плеханова, 2006.
29. Авдокушин Е.Ф. Международные экономические отношения. Учебник.
- М.: Юрист, 2001. - 385 с.
. Друзик Я.С. Мировая экономика века. - Минск, 1996. - 264 с
. Мировая экономика: прогноз до 2020г. /Под ред. А.А. Дынкина. -
Москва, 2007. - 216 с.
. Пахомов Ю.М., Лук'яненко Д.Г., Губський Б.В. Національні
економіки в глобальному конкурентному середовищі. - Київ, 1997. - 214 с.