Владні моделі християнського середньовіччя: варіант ромейської імперії
ВЛАДНІ МОДЕЛІ ХРИСТИЯНСЬКОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ: ВАРІАНТ РОМЕЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ
О. В. Оленченко
У статі розглянуто принципи передачі влади в імперії та інструментарій її сакралізації.
Ключові слова: Візантійська імперія, влада, сакральність
У сфері медієвістики актуальним є вивчення владних структур, уявлень про владу та безпосередньо функцій, які виконувалися володарями. Крім суто адміністративних функцій, дослідників, перш за все, цікавить аспект сакральності влади середньовічного правителя. Про це свідчать розробки таких вчених, як Ж. Дагрон [1], О. Толочко [2], М. Котляр [3] та ін. Аспекти сакральності влади досліджуються передусім у межах західноєвропейського простору. Так, увагу Н. Хачатурян привернуло сакральне як категорія у сприйнятті, а також суто практичні аспекти сакралізації та побудови взаємовідносин влади й церкви в Англії [4]. Студії з форми владних відносин пропонує Т. Сидорова, розкривши владу англійської корони крізь призму теорії корпоративності [5]. Серед досліджень візантійського грунту вагоме місце посідають праці Ж. Дагрона [1] та Л. Андрєєвої [6]. Метою цієї статі є аналіз принципів передачі влади в імперії та інструментарій її сакралізації.
Впродовж всієї доби Середньовіччя важливою складовою образу та функцій володаря була сакральність влади та підтримання такого іміджу. Такі тенденції зявлялися через панування провіденціоналізму Для людини Середньовіччя нормальною поведінкою була віра в те, що всіма сферами життя керує божественне провидіння. У теоретичних розробках така теза знайшла відображення через адаптацію біблійних сюжетів, завдяки яким, сформувалося уявлення, що Царство Земне є проекцією Града Божого.
Формування системи влади у Ромейській імперії відбувалося під безпосереднім римським впливом. Перенесення столиці до Нового Риму яскраво демонструвало кризу, в якій опинилася імперія. Криза Римської імперії ставила перед її очільниками завдання пошуку моделей реанімації "Риму", який перестав бути адекватним сам собі й тому образові, який панував у головах сучасників. Крайньою межею цієї неадекватності стала втрата столичного титулу "вічного міста". Правління імператора Костянтина Великого пройшло під ореолом реформ, в першу чергу, повязаних з релігійною сферою. Зрівняння християн у правах з язичниками 313 р. забезпечили його особі блиск у християнській історіографії, який не затьмарили прижиттєві злодіяння. Наступним кроком правителя стало втілення не менш грандіозного задуму - побудова нової столиці, що граничило у християнському світогляді з творінням нового світу як аналога Царства небесного. Проблема меж реального управління була однією з пріоритетних. Сам Костянтин, у силу різних причин, не міг одноосібно здійснювати ефективне управління. Вирішення цієї проблеми було знайдено через формування інституту співправління, який налічував до десяти осіб.
На початковому етапі (ГУ-УП ст.) існування Візантія наслідувала риси державного устрою. притаманні пізньоримській добі. Так, основою візантійської політичної теорії вважають імперську римську ідею, у звязку з елліністичною ідеєю царства та її оформлення в християнській концепції влади. Вся влада у державі належала імператору, якому, на відміну від Західної Європи, були підлеглими й церковні інститути. Влада імператора регламентувалася "загальним законом", тобто, сенатом і народом Константинополя, які на перших етапах відігравали активну роль у політичному житті Візантійської імперії. Імператор обирався сенатом, народом Константинополя й армією, але досить швидко роль останньої зменшилася. Монархи у Візантії досить часто правили не довго, що підтверджує зокрема китайський мандрівник УГГ-УШ ст., який відзначив: "Их цари не бывают долгожителями. Они выбирают наиболее способного и возводят его на трон; но, если обрушивается на Империю какое-либо несчастье, или происходит что-то необычное, или ветер и дождь приносят с собой длительное несчастье, тогда они сразу низлагают императора и поставляют на его место иного" [1, 25]. Доречно зазначити, що за всю історію Візантії (395-1453 рр.) із 107 імператорів, лише 34 померли власною смертю.
З УГГГ ст. відбувається централізація влади, до цього ж часу відноситься початок процесу феодалізації. За правління Македонської династії, були ліквідовані всі державні установи, які стримували єдиновладдя імператора. З ІХ ст. почався занепад впливу сенату та народу Константинополя. За імператором закріпилися титули василевса й автократора. Приблизно тоді ж повністю сформувався й образ божественного імператора. Втім, незважаючи на процес централізації влади та надання їй певного рівня сакральності, відзначити стабільність статусу імператорської влади ще не можна. Це пояснюється тим, що вона до ХІ ст. залишалася виборною, а чіткої системи престолонаслідування не існувало. Імператором робила не приналежність до певної династії, а "божественне обрання". "Бог за допомогою волевиявлення громадян санкціонує владу імператора. А сам політичний лад є подібним до божественної організації - один бог на небі, один імператор на землі" [7, 12]. Під цим розумілася реалізація християнської ідеї рівності будь-кого перед Богом, тому кожен мав можливість стати імператором за вчинки та особисті якості. Оскільки система передання влади була відсутня, постільки імператори ще за життя назначали собі співправителів, частіше за все синів та інших родичів, але історія знає приклади, коли імператори обирали для співправління й за заслуги своїх підлеглих. Наприклад, імператриця Ірина з Ісаврійської династії зробила своїм співправителем Нікіфора І, який до цього керував фінансовими справами. Михайло ІІІ з Аморейської династії зробив своїм співправителем Василія І Македонянина.
З часом імператорська влада набувала занадто пишного церемоніалу й почала слабшати. З цього часу формуються сеньйоріально-васальні відносини між імператором та великими землевласниками. Характерним стало розростання широкого централізованого бюрократичного апарату в усій імперії. Крім суто політичних інститутів, важливу роль у Візантії відігравала церква та християнство як головна складова державної ідеології. Так, ще Костянтин І вважався засновником "християнської імперії", концепція якої була розроблена Євсевієм Кесарійським. За ним, імператор є не богом, а правителем за "божою милістю". За легендами, Костянтину І влада була передана безпосередньо богом. Отже, влада імператора становила імітацію влади бога. Імператор виступав як реалізатор його замислу та провідник християн. Євсевій наділив персону Константина образом "нового Мойсея". За правління імператора Феодосія І, вже остаточно закріпилася ідея християнської імперії, тобто, громадянство Візантії дорівнювало християнству.
Імператори пізніх часів уже помітно активніше адаптували божественну обраність на свою користь і, за рахунок розлогих трактувань її функцій, розширили коло можливостей. Прикладом може бути імператор Юстиніан, який обстоював свої права як "живого закону" від бога та навіть намагався стати для церкви "вчителем віри". У Х ст. імператор Лев VI ліквідував залишки самоуправління та змінив ритуал введення імператора до сану - народ більше не брав участі, тепер було введено обряд вінчання в соборі святої Софії. Однак, незважаючи на розквіт церемоніалу при дворі імператора, реформаторська діяльність голови держави була досить обмеженою, оскільки головною функцією імператора було збереження тяглості традицій та звичаїв.
Одним із компонентів християнської моделі держави було те, що правителі мали максимально наближати свою поведінку до біблійних взірців. Підтвердження цьому знаходимо у багатьох середньовічних джерелах християнського походження. Фундаментом образа візантійського імператора стала праця Євсевія Кесарій- ського "Церковна історія", де пропонувався екскурс християнством від створення світу. Автор розставив смислові акценти на тих сюжетах, які вважав найбільш актуальними для своєї доби: "И вот теперь, чего прежде никогда не было, верховные цари, сознавая, что свой почетный жребий получили они от Бога, плюют в лицо бездушным идолам, попирают беззаконные установления демонов, осмеивают древние заблуждения предков и признают только единого Бога" [8]. Головна тема твору - легалізація християнства на державному рівні. Заслугу розуміння необхідності християнізації автор віддав "верховним царям", гармонійно повязавши їхню владу з божественним даром ("почетный жребий"). Отже, за Євсевієм, земна влада імператорів походить від влади Бога.
Щоправда постулат стосовно божественного походження влади реалізувався на практиці не від моменту створення Ромейської держави, тому Євсевій Кеса- рійський навів у додатках постанови Костянтина, в яких зокрема зазначено: "То среди прочего, что сочли мы во многих отношениях полезным для всех, решили прежде всего издать постановление, которое поддерживало бы страх Божий и благоговение, то есть даровать и христианам, и всем свободно, по своему собственному желанию выбирать веру, дабы небесное Божество, как бы Его ни называли, относилось благосклонно и к нам, и к подданным нашим" [8]. У свідомості імператорської особи, а разом з тим й суспільства, розуміння божественного походження влади зявилося вже з оформленням Нового Риму та формуванням його ідеологічно-світоглядних постулатів.
З часом ситуація змінилася, що видно з листа імператора до Римського єпископа Мільтіада: "Мне особенно прискорбно, что в тех провинциях, которые Божий Промысл вручил мне с их добровольного согласия, притом очень многолюдных, находятся люди, разделяющиеся как бы на партии, и даже между епископами возникают споры и разногласия" [8]. Тобто, Костянтин ідентифікував природу своєї влади як даровану саме Богом, тут уже в нього немає сумнівів кому належить небесна влада. Також необхідно наголосити, що Костянтин, окрім божого промислу, підкреслив згоду народу бути під владою імператора. Можна навести й аналогії з біблійних сюжетів, коли певна територія відходила конкретній персоналії, як у книзі "Буття", де мова йде про синів Ноя та чітко визначено, які території відходили до сфер контролю Сима, Яфета та Хама.
Автор "Церковної історії", крім викладення історії християнства, мав на меті й вписання Ромейської держави до історичної канви того часу, а оскільки це був період переходу до християнства, то на письменника покладалося завдання легітимізації влади у нових світоглядних умовах: "У Константина же другом, защитником и хранителем был Бог... Благочестие - сильное оружие как в борьбе с врагами, так и в охранении нашего собственного спасения. Оградившись им, наш возлюбленный Богом император избежал хитрых козней злоименного врага" [8]. Автор змалював тісні відносини імператора та Бога, які є двосторонніми, оскільки Бог добре ставиться до імператора, за те, що той сумлінно виконує свої обовязки, слідує заповідям. Тобто, імператор відповідав християнському взірцю правителя, який є захисником та гідний представляти Бога на землі. У джерелах візантійського походження часто зустрічається протиставлення негативного персонажа та позитивного: "Але, вирішивши воювати з Костянтином, він приготувався піти проти Бога, Котрого як знав він, почитав Костянтин" [8]. Через такі сюжети, доводилася необхідність наслідувати Бога та вести праведне життя, оскільки лише так можна досягти успіху та бути в гармонії із Небесним Царством, що у контексті влади є необхідною умовою для владарювання.
У більш пізній праці Євсевія Кесарійського "Життя царя Костянтина" бачимо, що теоретичні постулати із "Церковної історії" адаптуються до безпосередньо близьких йому подій - імператорства Костянтина. "Приняв обычай славословить сего великого Царя нашего, Христа, победитель наш василевс сам, думаю, признает это обыкновение весьма хорошим, ибо знает, что виновник его царствования над нами - один Он. Получив отчее наставление, знают и боголюбивые кесари, что Он есть источник всех благ... От Него-то и через Него заимствует образ верховного царствования сам друг Божий, василевс наш, и всем, что на земле подчинено его кормилу, управляет, подражая Всеблагому" [9]. Отже, сакральна влада імператора мала обмеження, через підлеглість Богу, але в той же час василевс повністю копіював поведінку та вчинки Небесного держателя і це не йшло всупереч із тим, що він займав меншу позицію у ланці християнських авторитетів. Навпаки, імітація Небесного Царства розглядалась як
гармонійна складова тогочасного християнського світу. Крім самодержця (василевса), автор веде мову й про його співправителів ("боголюбивые кесари"), тому можна зробити висновок, що вся правляча верхівка обовязкова підпадала під владну поведінкову модель, незалежно від особистих міркувань і вірувань.
"Спаситель всех приготовляет своему Отцу благоприятными все небо, мир и вышнее царство, а друг Его приводит к единородному и спасительному Слову подвластных себе жителей земли, и через то делает их готовыми для того же самого царства. Общий всех Спаситель, владея невидимой и божественной силой, как добрый пастырь, удаляет от своих овец, будто диких зверей, враждебные силы, которые, носясь вокруг земной атмосферы, похищали человеческие души; а друг Его, свыше украшенный доспехами против врагов, умеет посредством войны обуздывать явных противников истины" [9]. На основі популяризації християнства та закріплення його як провідної складової від ранньосередньовічної доби і далі, зявляється образ василевса як захисника християнства, відбувається героїзація імператора-християнина, який веде боротьбу на боці Бога. Вище наведена цитата надає нам змогу побачити, яким же саме чином такі образи закріплювалися для нащадків хроністами.
Не менш важливою інформацією з цього уривку є розуміння рівності людей перед Богом. З такого положення виходить і найбільш яскрава риса, що характеризувала весь період існування Ромейської імперії - відсутність правил спадкування імперської влади. Основний аспект - це рівність всіх, тому кожна людина теоретично могла, за волею провидіння та божої милості, набути статус імператора, головне було вести праведний образ життя та виділятися яскравими вчинками. Як зазначалося вище, на перших етапах існування імперії досить часто майбутні імператори виходили із військової еліти. сакралізація влада рим філософ
Саме в традиції відсутності спадкування влади виявляється одна з основних відмінностей владних відносин у Ромейській імперії від держав-сусідів Західної Європи та Русі. У цих державах побудова владних відносин та керування державою відбувалася, в першу чергу, завдяки пануванню певних династій, які уособлювали та втримували вищу державну владу, завдяки позиціонуванню династій як богообранних держателів країни. Тут династія поставала уособленням держави, тоді як у ромеїв державна влада та постать імператора існували як образ, що був наділений інтелектуалами тієї доби християнськими чеснотами, хоч цей образ не ідентифікувався з певними персоналіями й міг бути приміряний будь-ким, з божого благословення. Тому можна зробити висновок, що в Ромейській імперії інституалізація образу імператора відбувалася через його надретуалізацію.
Однак не завжди імператори відповідали образу й тому автори, фіксуючи історичні події біли вимушені підтягувати деякі вчинки під біблійні взірці. Сакральний образ імператора не давав йому права безрозсудної поведінки, яка б не була повязана з християнською догматикою. Тому у відображенні дій імператорів, незалежно від їх ставлення до християнства (зокрема іконоборчий рух), у джерелах, поряд із констатацією негативних вчинків, автор намагався завжди додати позитивні сюжети, які певною мірою виправдовували жорстокість василевсів, які, нібито, дотримуються заповідей Святого Письма. Так, наприклад, з встановленням влади імператора Феофіла (Аморейська династія) повязані досить буремні події політичної боротьби. Продовжувач Феофана повідомляв наступне: ""Воздай по достоинству за их поступки, они не только не побоялись Бога, замарав руки человеческой кровью, но и убили царя - помазанника божия". Такими словами распустил он это первое и столь удивительное собрание. Возможно, Феофил заслуживает похвалы за соблюдение законов, но уж вряд ли кто припишет ему кротость и мягкость души" [10]. Імператор, перехитривши зрадників його батька, за законом покарав їх. Бачимо, що імператор апелює до Бога і цим робить виправданим свій підступний вчинок, робить його адекватним для ситуації. Продовжувач Феофана надав позитивного забарвлення цьому сюжету, оскільки мета імператора була благою у руслі християнської етики.
Отже, можемо констатувати безперервність традицій владної моделі І та ІІ Риму. Система спадкування влади за кровною спорідненістю в імперії склалася приблизно у ІХ ст. До цього часу претендувати на владу міг будь-хто, маючи значний суспільний авторитет. Стосовно інструментарію сакралізації влади, підґрунтям тут були теоретичні розробки християнських філософів. Особливу роль відіграв Євсевій Кесарійський, який у своїх працях заклав фундамент сакралізації влади Костянтина Великого та його наступників. Підтримання сакрального статусу здійснювалося через створення в імперії складного церемоніалу.
Література
1.Дагрон Ж. Император и священник: этюд о византийском "цезарепапизме". - СПб., 2010.
2.Толочко А.П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. - К.,1992.
3.Котляр Н. Ф. Княжеская администрация в Древней Руси //Древняя Русь. Вопросы медиевистики. - 2010. - Ns 2.
4.Хачатурян Н.А. Король-sacre в пространстве взаимоотношений духовной и светской власти в средневековой Европе //Священное тело короля: Ритуалы и мифология власти. - М., 2006.
5.Сидорова Т.А. Власть и собственность английской короны в контексте теории корпоративности в интерпретации Ф. Х. Мейтленда //Священное тело короля...
6.Андреева Л.А. Сакрализация власти в истории христианской цивилизации: Латинский Запад и православный Восток. - М., 2007.
7.Макаров Д.А. Система права Византийской империи (историко-правовой аспект): Автореф. дисс. ... канд. юр. наук. - СПб., 2007.
8.Евсевий Кесарийский. Церквоная история в 10 книгах [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// www.vehi.net/istoriya/cerkov/pamfil/cerkovist/history.html.
9.Евсевий Памфил. Жизнь блаженного василевса Константина [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.vostlit.info/Texts/rus17.
10.Продолжатель Феофана. Жизнеописание византийских царей [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.vostlit.info/Texts/rus5.