Поява та розвиток зовнішньополітичного виміру ЄС: Домаастрихтський період

  • Вид работы:
    Статья
  • Предмет:
    История
  • Язык:
    Украинский
    ,
    Формат файла:
    MS Word
    0
  • Опубликовано:
    2017-09-11
Вы можете узнать стоимость помощи в написании студенческой работы.
Помощь в написании работы, которую точно примут!

Поява та розвиток зовнішньополітичного виміру ЄС: Домаастрихтський період

ДЗ «Луганський державний медичний університет»












Поява та розвиток зовнішньополітичного виміру ЄС: Домаастрихтський період



Руда Вікторія, кандидат історичних наук, доцент






Рубіжне

Анотація

Розробка спільного зовнішньополітичного курсу і створення спільної оборони стали одними з головних завдань Європейської Спільноти фактично з самого початку його заснування, а практична реалізація співпраці в цих галузях виявляється доволі складною і наштовхується на певні проблеми. Перебуваючи у складі Європейської Спільноти, країни-учасниці усвідомлюють всю необхідність проведення подібного курсу задля набуття статусу повноправного субєкту міжнародної політики, однак це не позбавляє їх побоювань щодо втрати свого національного суверенітету та деяких зовнішньополітичних пріоритетів, притаманних через будь-то географічне розташування, або економічні чи військово-політичні властивості держави. Це, певною мірою, й пояснює всю складність пошуку консенсусу у лавах західноєвропейських країн в галузі спільної зовнішньої політики і політики безпеки.

Першочергово інтеграційний процес в Європі був зорієнтований на економічну галузь співпраці. Згодом лідери західноєвропейських країн зазначили готовність європейських країн сформувати єдині позиції відносно політичних та економічних аспектів безпеки і вперше офіційно було відзначено значимість зовнішньополітичної співпраці відносно економічної. Розбудова зовнішньополітичного напряму в Домаастрихтський період чітко розмежувала компетенції ЄС і НАТО, прийняття Єдиного Європейського Акту дозволило формувати спільну позицію та узгоджувати зовнішню політику країн-учасниць ЄС.

Все це дозволило розгорнули співробітництво в політичній сфері, яке відбувалося за двома напрямами: по-перше, проведення скоординованої зовнішньої політики, і, по-друге, забезпечення спільної політики в галузі безпеки з перспективою формування спільної оборони як окремої складової.

Ключові слова: інтеграційні процеси, Єдиний Європейський Акт, Західноєвропейський Союз.

У 80-90-х роках ХХ століття через розпад біполярної системи міжнародні відносини зазнають суттєвих змін. На порядку денному світової спільноти постають такі питання, як вирішення проблем глобальної безпеки, урегулювання регіональних конфліктів та наслідків розвалу деяких держав, виникнення нових загроз глобального і регіонального характеру (ядерна зброя, тероризм). Зниження військово-політичної залежності європейських країн від США і поява нових загроз європейській безпеці підштовхнуло лідерів західноєвропейських країн до пошуку власних підходів у проведенні зовнішньої політики й політики безпеки. Успіхи Європейського Союзу в галузі економічної інтеграції заклали міцний фундамент під самостійні політичні проекти Європейського Союзу.

Актуальність теми дослідження визначається ще і тим, що, по-перше, на сучасному етапі історичного розвитку закономірними стали різні інтеграційні обєднання, які вже діють або тільки формуються в багатьох регіонах світу. Дослідження розвитку європейської інтеграції дозволяє більш глибоко усвідомити і зрозуміти ці процеси. По-друге, подальший розвиток Європейського Союзу як політичної організації може суттєво вплинути на систему міжнародних відносин у майбутньому.

Історіографія проблемних питань європейської інтеграції представлена насьогодні ґрунтовними розробками як зарубіжних, так і вітчизняних дослідників [1-8]. Автори аналізують сучасний стан європейської інтеграції та подають послідовну характеристику основних етапів становлення Європейського Союзу.

Маастрихтська угода стала певним імпульсом для активізації інтеграції західноєвропейських країн в галузі спільної зовнішньої політики наприкінці ХХ ст., проте формувати зовнішньополітичний вимір країни Західної Європи почали раніше.

З прийняттям урочистої декларації про Європейський союз 19 червня 1983 р. в Штутгарті відбулося посилення ефективності Європейського політичного співробітництва за рахунок здійснення наступних кроків:

проведення інтенсивних консультацій з формування і прийняття спільних поглядів на спільну діяльність в галузі зовнішньої політики;

організація регулярних зустрічей для забезпечення своєчасної спільної діяльності у всіх зовнішньополітичних питаннях;

формування загальних принципів і цілей ЄПС, виходячи зі спільних інтересів, для проведення спільної діяльності в галузі зовнішньої політики;

посилення ролі Європейського парламенту у розвитку зовнішньої політики країн-учасниць;

вироблення спільної позиції на міжнародних конференціях з питань політичної співпраці, на якій присутні одна або декілька країн-учасниць;

розширення та посилення контактів з третіми державами;

Вперше було офіційно проголошено, що зовнішньополітична співпраця є також важливим напрямом розвитку ЄС, як і економічна інтеграція, а отримання «єдиного голосу» в зовнішній політиці буде сприяти зростанню ролі Західної Європи в миротворчому процесі. Вкотре декларація зазначила готовність європейських країн сформувати єдині позиції відносно політичних та економічних аспектів безпеки і вперше офіційно підкреслила не меншу значимість зовнішньополітичної співпраці відносно економічної. Слід відмітити, що було відкинуто питання про участь міністрів оборони у питаннях зовнішньої політики на наднаціональному рівні, при цьому чітко розмежувалися компетенції ЄС і НАТО.

У червні 1985 р. в Мілані був представлений доклад Комісії з інституціональних справ ЄС, створеної за підтримки президента Франції Ф. Міттерана. Головною ідеєю цієї доповіді стала пропозиція щодо змін процедури прийняття рішень з метою посилення ролі в цьому Європейського парламенту. На наступній зимовій зустрічі в Люксембурзі європейські лідери країн-учасниць ЄС вирішили поєднати свої пропозиції - реформувати Європейські спільноти і впорядкувати ЄПС, в єдиний документ. Так 17 лютого 1986 р. було підписано новий договір - Єдиний європейський акт (ЄЄА), який з 1 липня 1987 вступив в силу.

Відповідно до ЄЄА, Розділ ІІІ «Положення про Європейську співпрацю у сфері зовнішньої політики» офіційно вносив ЄПС до системи договорів, які створювали ЄС. У договорі зазначалося, що країни-члени «зобов'язуються інформувати і консультувати один одного з будь-якого питання зовнішньої політики, що представляє загальний інтерес, з метою домогтися, щоб їхній спільний вплив забезпечувався найбільш ефективно шляхом координації, зближення позицій та здійснення спільних дій» (ст. 30, п.2а) [10, c. 13]. Розробляючи національну позицію, країни-учасниці мали повною мірою враховувати інтереси решти партнерів і належним чином брати до уваги загальноєвропейські рішення.

Основна мета європейської співпраці в галузі зовнішньої політики згідно ЄЄА - це визначення спільних позицій в якості відправної точки для політики Високих Договірних Сторін (ст. 30, п.2с). Керівними органами були призначені головуюча в Раді Європейських Спільнот держава і Комісія, які мали узгоджувати зовнішню політику Європейського співтовариства і політику, погоджену в системі з політикою європейської політичної співпраці (ст. 30, п.5). На головуючу державу покладалися завдання щодо висування ініціатив, координації і представлення позицій країн-учасниць у рамках відносин із третіми країнами (ст. 30, п.10а). Додатково створювалася Європейська група звязку, яка підпорядковувалася Політичному комітету і мала спостерігати за європейською політичною співпрацею та вивчати загальні організаційні проблеми (ст. 30, п.10е).

Політичний комітет, в свою чергу, повинен проводити регулярні засідання політичних директорів з метою надання необхідної динаміки, забезпечення безперервності і наступності європейської політичної співпраці і підготовки обговорення на рівні міністрів (ст. 30, п.10с). Збільшена і кількість щорічних зустрічей міністрів закордонних справ до чотирьох (ст. 30, п.3а). домаастрихтський європейський зовнішньополітичний

У цілому, слід зазначити, що підписання ЄЄА мало певне значення. Перш за все ЄПС офіційно було включено в систему договорів, які створювали ЄС. По-друге, вперше питання зовнішньої політики країн-учасниць було так повно розглянуто в рамках одного документу. Автори ЄЄА передбачили пятирічний термін, розуміючи подальшу інтеграцію в цій галузі, після чого положення Розділу ІІІ мали бути переглянуті (ст. 30, п.12).

Увесь цей період Західноєвропейський Союз поступово втрачав свою активність. Через розвиток системи ЄПС політична значимість ЗЄС зменшувалася, з 1973 р. керівний орган цієї організації - Рада міністрів, не мав жодного скликання. В лютому 1984 р. Франція та Бельгія запропонували реабілітувати ЗЄС. Діяльності ЗЄС було надано нового імпульсу з метою розвитку власне європейської системи спільної оборони на основі співпраці його членів у галузі безпеки і зміцнення європейської опори Північноатлантичного альянсу.

-1989 рр. - можна вважати етапом інституційного зміцнення ЗЄС, а рубіж 80-90-х рр. - новим періодом активізації практичної діяльності ЗЄС на полі європейської політики [11, c. 75]. На цей раз діяльність ЗЄС не обмежилася лише засіданнями, вона сягнула значно далі. Більш розгалуженою стала організаційна структура Союзу і ширшими стали функції керівних органів. Рада ЗЄС, яка займалася розглядом усіх питань, повязаних із застосуванням норм статутного договору, його протоколів та доповнень, а також питань безпеки і оборони, в своїй праці почала спиратися на Раду міністрів, сформовану з міністрів закордонних справ та оборони і Постійну Раду. Остання посіла центральне місце в оперативному управлінні Союзом, адже підпорядкувала собі декілька робочих груп: військо-політичну, робочу групу Ради, групу військових делегатів, космічну групу, комітет бюджету й організації, комітет безпеки. В свою чергу Генеральний секретаріат на чолі з Генеральним секретарем мав організовувати діяльність Ради, а також підтримувати звязки з низкою міжнародних організацій. Парламентська Асамблея була уповноважена розглядати оборонні питання більш самостійно. Першим випробуванням для ЗЄС стала участь в урегулюванні ірано-іракського конфлікту 1978-1988 рр. Країнам-учасницям ЗЄС вдалося продемонструвати узгодженість дій і позицій і під час конфлікту в Перській затоці 1990-1991 рр.

Паралельно з виходом ЗЄС на здійснення військових операцій йшов процес вдосконалення структури самого Союзу та його діяльності. З цього приводу 19 червня 1992 р. в Петерсберзі було скликано засідання Ради ЗЄС, на якому була прийнята Петерсберзька декларація - документ історичного значення для цієї організації.

Підбиваючи підсумок, слід зазначити, що відразу по закінченню Другої світової війни західноєвропейські країни розпочинають інтеграційний процес у зовнішньополітичній та військово-політичній галузі. Проблема безпеки західноєвропейського простору посіла значне місце для держав Західної Європи і вирішити її намагалися різними засобами: від створення традиційних військових блоків, заснованих на міждержавному рівні - Західний Союз, трансформований пізніше у Західноєвропейський Союз, і до реалізації проектів наднаціональних організацій - Європейське оборонне співтовариство і Європейське політичне співтовариство.

Не зважаючи на пріоритетне положення економічної інтеграції, поява проектів ЄОС і ЄПС свідчать про те, що можливість формування зовнішньополітичної співпраці в межах західноєвропейської інтеграції також не виключалася. Навпаки, цьому була приділена значна увага, доказом тому є низка проектів, розроблених в 60-70-ті роки - план Шумана, Плевена, Фуше, Давіньйона, Тиндеманса. Всі ці документи стали підтвердженням одного з найважливіших принципів державної політики: військова політика - це інструмент зовнішньої політики і для проведення спільної військової діяльності країни-учасниці Європейської Спільноти повинні володіти ідентичним зовнішньополітичним сприйняттям конкретної проблемної ситуації, лише тоді стає можливим однакове розуміння завдань та узгодження дій. Інакше кажучи, спочатку необхідно забезпечити справжню зовнішньополітичну єдність і лише потім розбудовувати спільні оборону.

Суттєвою перешкодою співпраці у зовнішньополітичній галузі країн Західної Європи стало існування Північноатлантичного альянсу на чолі зі США, до якого зверталися як до гаранта безпеки від нападу з боку СРСР. Присутність НАТО на європейському континенті помітно гальмувала вироблення власних зовнішньополітичних систем та інститутів - ЗЄС опинився під керівництвом натовських командувачів. «Реставрація» цієї організації відбулася в середині 80-х років, а повне функціонування - після підписання Маастрихтських угод. Членство деяких країн Західної Європи в НАТО привело до розколу західноєвропейських країн на табори: проатлантистів на чолі із Великобританією, європоцентристів на чолі із Францією і частина країн не визначилася.

Єдиний Європейський Акт офіційно вніс зовнішню політику до системи європейського політичного співробітництва. Таким чином, співробітництво західноєвропейських країн здійснювалося в таких напрямах:

в колі ЄПС, де відбувалася координація політичної діяльності країн-учасниць Європейської Спільноти;

в межах ЗЄС, де здійснювалася співпраця країн Західної Європи в галузі безпеки;

в рамках НАТО, де існували певні зобовязання з колективної оборони деяких членів Європейської Спільноти та ЗЄС.

Європейське політичне співробітництво проіснувало до підписання Маастрихтської угоди. Історія ЄПС - це чергування злетів та падінь, успіхів та провалів. В будь-якому випадку система ЄПС заклала основу для подальшого розвитку інтеграції західноєвропейських країн в галузі зовнішньої політики і безпеки.

Список використаних джерел та літератури

1. Buffotot P. La défense en Europe: les adaptations de laprès-guerre froide / P. Buffotot. - Paris: la Documentation française, 1998. - 291 p.

. Fabre D. La politique étrangère et de sécurité commune / D. Fabre. - Paris: la Documentation française. Problèmes économiques et sociaux, 1996. - 126 p.

. Володіна М. США та Європейська безпека 1990-ті роки ХХ ст. / М. Володіна // Вісник центру міжнародної безпеки та євроатлантичної співпраці. - 2008. - № 4. - С. 31-35.

. Данилов Д. А. Западная Европа на пост-маастрихтском этапе: развитие интеграции в сфере безопасности / Д. А. Данилов. - М.: Ин-т Европы РАН, 1994. - 68 с.

. Ентін М. Л. Правові основи зовнішньої політики і політики в сфері оборони та безпеки ЄС. Навч. посібник / Ентін М. Л., Баймуратов М. О., Делінський О. А. - К.: ІМВ КНУ ім. Тараса Шевченка, 2004. - 224 с.

. Копійка В. В. Європейський Союз: Заснування і етапи становлення: посібник / В. В. Копійка. - К.: ІН Юре, 2001. - 447 с.

. Тодоров І. Я. Україна на шляху до європейської та євроатлантичної спільноти. Монографія / І. Я. Тодоров. - Донецьк: ДонНУ, 2006. - 268 с.

. Арах М. Европейский Союз. Видение политического объединения / М. Арах. - М.: «Экономика», 1988. - 467 c.

. Европейский Союз. Прошлое, настоящее, будущее. Единый Европейский акт. Договор о Европейском Союзе. - М.: «Право», 1994. - 246 с.

. Борко Ю. А. Безопасность будущей Европы / Ю. А. Борко, В. М. Кудров, Б. М. Пичугин. - М.: Наука, 1993. - 240 с.

Похожие работы на - Поява та розвиток зовнішньополітичного виміру ЄС: Домаастрихтський період

 

Не нашли материал для своей работы?
Поможем написать уникальную работу
Без плагиата!