язана з ним, проблема реабілітації жертв сталінізму і тоталітаризму. У 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні". За ним реабілітація мала охопити весь період після 1917 р. - до моменту набуття чинності цим Законом й поширюватись на осіб, необгрунтовано засуджених за цей час судами України або репресованих на території республіки іншими державними органами в будь-якій формі [1]. Закон визначив і конкретні випадки, законодавчі та нормативні акти, застосування яких упродовж 19171991 рр. означало здійснення необгрунтованих політичних репресій. Постанова Верховної Ради України від 24 грудня 1993 р. доповнила цей Закон, надавши тлумачення поняття "політичний мотив репресій" [2].
З часу ухвалення Закону "Про реабілітацію" минуло понад двадцять років, але і сьогодні праць, які б подавали аналіз радянського тоталітаризму в Україні, не так вже й багато. Привертають увагу праці І. Біласа, С. Білоконя, С. Кульчицького, Ю. Шаповала, Б. Яроша, Р. Подкура, О. Рубльова та ін. Прикладом систематичного вивчення політичних репресій 1920-80-х рр. в Україні залишається Головна редколегія науково-документальної серії книг "Реабілітовані історією", очолювана академіком НАН України П. Троньком, а також її обласні підрозділи, які здійснювали дослідження репресивних дій компартійної влади щодо населення України у регіонально-історичному аспекті. На нашу думку, ця проблема є складовою сучасного процесу демократизації та розбудови правової держави, а отже, залишається актуальною. Мета цієї статті - на основі аналізу архівних даних, простежити хід та особливості реабілітації жертв сталінізму в Україні.
У 2013 р. виповнилося 75 років від початку масових політичних репресій у СРСР - періоду, який отримав назву "велика чистка". Проте, архівні дані засвідчують, що в Україні масові репресії проходили вже на початку 1930-х рр. Аналіз фондів Дніпропетровського обласного держархіву дозволяє зробити висновки щодо динаміки репресій за роками. Пік масових репресій у Дніпропетровській обл. припав на 1933 р. (19,87 % від усіх засуджених за політичними звинуваченнями в області), у 1931 р. - це 19,39 % від усіх політичних справ, 1937 р. - 18,66 %, 1938 р. - 9,48 %, 1932 р. - 8,38 %, 1930 р. - 8,02 % [3].
Одним із найважливіших факторів, що визначав спрямованість репресій, був характер обвинувачень. Згідно із законодавством, що існувало на той час, звинувачення щодо заарештованих мали визначатися статтями Кримінального кодексу. У практиці ж радянської каральної системи 1930-х рр. користувалися відомчим підходом, який передбачав подвійний облік репресованих. За специфічно-професійною термінологією органів державної безпеки обвинувачення фіксувалися:
) "за політичним забарвленням",
) "за характером злочинів" [4, 55].
Тільки в Дніпропетровській обл. з 1930 до 1945 рр. за ст.54-10 (ч.1 і ч.2 - антирадянська і контрреволюційна агітація) були засуджені 49,05 % від загальної кількості репресованих; за ст.54-6 (шпигунство) - 8,26 %; за ст.56-11 і 54-2 (співпраця з іноземними розвідками (польською, японською, румунською, німецькою) та фашистська контрреволюційна діяльність) - 6,99 % репресованих [3]. Важливо проаналізувати співвідношення статей, за якими репресували, та політичної ситуації у світі та країні: якщо в 1930-1933 рр. (період суцільної колективізації в СРСР) переважала ст.54-10, то в 1936-1938 рр. (період ускладнення міжнародної ситуації та початок перших військових конфліктів у світі) - ст.54-6. Так, ст.54-10 мала досить широке трактування. Наприкінці 1930-х рр. під її дію потрапляли і "зрадники Батьківщини", і "пособники окупантів", і ті, хто вели "контрреволюційні розмови" та займались "контрреволюційною діяльністю", і навіть ті, хто не проводив ніякої "антифашистської роботи".
Наведемо кілька уривків із реабілітаційних справ, які розкривають причини та характер обвинувачень (цитування мовою та стилем оригіналу):". исключить из партии как неоправдавшего доверия партии в дни Отечественной войны (не вел никакой антифашистской работы)" [5, 172];". будучи на оккупированной территории никакой борьбы, направленной против немецких захватчиков не проводил" [6, 119].
Важливе місце в дослідженнях з проблем Другої світової війни (зокрема В. Шайкан) останнім часом займає проблема колабораціонізму. На його формування вплинула соціально-економічна та політична ситуація в УРСР, що склалася напередодні війни. Допомагає висвітленню цієї проблеми й аналіз фондів Держархіву Дніпропетровської обл. Обвинувачення багатьох засуджених в роки війни за ст.54-10 і 54-6 Кримінального Кодексу можна віднести до так званого побутового колабораціонізму. Проілюструємо документами (цитування мовою та стилем оригіналу):". за скрытие пребывания в плену, концлагерях, работы при немецкой воинской части" [6, 129];". за проживание на оккупированной территории,. играл в духовом оркестре, организованном немецкой жандармерией" [7, 66]; "в период оккупации учился в агрошколе и работал агротехником" [8, 63]. Тобто, можна констатувати, що війна змушувала радянське керівництво підвищити рівень репресивних заходів щодо злочинів, які визнавалися законодавством "контрреволюційними", проте, незаперечним є й той факт, що значна кількість людей постраждала безвинно.
Реабілітація, через неоднозначний вимір репресій, мала різний характер. Розрізняють реабілітацію юридичну (зняття звинувачень суто кримінального характеру, припинення кримінальної справи за відсутністю складу злочину) та політичну (відновлення в партії і зняття заборони на згадку імені репресованого у пресі й літературі). Реабілітація була публічною і здійснювалася в різних формах.
Практична діяльність з ліквідації наслідків культу особи почалася вже в середині 1953 р. На засіданнях бюро Дніпропетровського обкому партії в другій половині 1953 р. було розглянуто 56 апеляційних справ. Проте, 48 репресованим (85,7 % від кількості розглянутих справ) було відмовлено у відновленні в партії [9]. Відновили в партії лише одну особу, яка не приховувала факту перебування на окупованій території [8, 100]. У 1954 р. почали повсюдно утворюватися центральні та місцеві комісії з перегляду справ осіб, засуджених у 1934-1953 рр. за політичними звинуваченнями. Однак реабілітація торкнулася лише окремих (персональних) випадків. Вибіркова реабілітація 19531955 рр. розглядалася керівництвом партії лише як засіб руйнування образу Сталіна, адже, в принципі, ніхто не збирався зрікатися основних напрямів його політики.
Процеси демократизації суспільства 1954-1955 рр. вели до того, що лінія на подолання наслідків культу особи, без викриття самого субєкта культу, виявляла непослідовність і політичну обмеженість. 31 грудня 1955 р. була утворена Комісія для вивчення матеріалів про масові репресії членів і кандидатів в члени ЦК ВКП (б), обраних XVII зїздом партії, й інших радянських людей в 1935-1940 рр. Розглянуті цією комісією матеріали свідчили про масштаби трагедії, що вибухнула в країні на цьому етапі. Так, М. Хрущов запропонував відкрито засудити помилки і зловживання владою Й. Сталіна на першому ж, після смерті "вождя", зїзді партії. В результаті, доповідь "Про культ особи і його наслідки" була зачитана на закритих засіданнях XX зїзду КПРС (лютий 1956 р.), але подіяла як шоковий грозовий розряд в атмосфері суспільного життя, позначивши кінець "негласного" періоду боротьби з культом особи.
Навесні і влітку 1956 р. головним політичним і соціальним процесом було масове звільнення майже всіх політичних вязнів з таборів і місць "вічного заслання". Одночасно відбувався такий же масовий і швидкий перегляд і реабілітація більшості загиблих в 1937-1955 рр. вязнів таборів і тюрем. Більше 90 спеціальних комісій займалися розглядом справ увязнених безпосередньо в таборах або місцях їх поселення. Комісія тимчасово наділялася правами Президії Верховної Ради і могла проводити реабілітацію, помилування та зниження термінів увязнення. Реабілітаційний процес в Україні загалом повторював загальносоюзний. Газети передруковували редакційні статті "Правди", ЦК КПУ приймав ухвали, аналогічні прийнятим ЦК КПРС. Хоча кількість реабілітованих серед лідерів республіканського рівня була меншою за союзний. Перевага віддавалася "старим більшовикам", які вступили в партію до 1917 р. Головним критерієм реабілітації був політичний, але звинувачення в "буржуазному націоналізмі" і участь в якій-небудь фракції або опозиційному угрупуванні часто виключали її можливість. На думку А. ван Гаудовера, "віддані сталіністи були відновлені в партії, тоді як колишні опозиціонери, за винятком одного або двох, продовжували залишатися виключеними" [10, 208].
На 1 жовтня 1956 р. обкоми КПУ розглянули 1302 апеляції. Відновлено в партії було 668 осіб, але частина справ переглядалася в ЦК КПУ, тому ще 155 з 630 були відновлені в партії [11, 171-174]. Зокрема на апеляційних засіданнях Дніпропетровського бюро обкому КПУ в 1956 р. були розглянуті 134 персональні справи. В партії були відновлені 69 членів, виключених в 1937-1939 рр. за звинуваченнями в контрреволюційній діяльності, звязках з ворогами народу й антирадянській агітації. У 16 випадках реабілітація проводилася за заявами родичів репресованих і була посмертною. Проте, попередні рішення за 34 апеляціями були залишені без змін. Як і раніше, реабілітації не підлягали особи, виключені з партії в 30-і рр. за троцькістську діяльність, приналежність до інших політичних партій (наприклад, до партії меншовиків, до монархічної організації "Союз російського народу"), перебування на окупованій території під час Великої Вітчизняної війни, антирадянські розмови і незгоду з політикою партії [12]. Отже, хоч після XX зїзду КПРС процес реабілітації набув ширших масштабів, головним критерієм реабілітації був політичний, а критика культу особи в цілому залишалася обмеженою і непослідовною.
Переоцінка ролі Й. Сталіна в історії країни відбулася на XXII зїзді КПРС (жовтень 1961 р.). Новий наступ на культ особи цього разу був відкритим: знов пролунали вимоги щодо розслідування злочинів минулого і покарання винних. Було переглянуто багато політичних процесів 1920-30-х рр. Висновки Комісії за перевірки цих процесів не залишили сумнів, що ці "справи" були логічним продовженням лінії Сталіна на остаточне фізичне і політичне усунення не тільки колишніх опозиціонерів, але й усіх незгодних з офіційною лінією партії. Однак М. Хрущов недооцінив сили опозиції і фактично в 1962 р. реабілітація припинилася. Вже з середини 60-х рр. демократичні перетворення в країні по суті завершилися.
Тому в середині 80-х рр. ХХ ст. суспільству довелося починати перетворення в країні з тих самих питань, перед якими воно нещодавно зупинилося. Новою трибуною плюралістичних поглядів на політичні, економічні, морально-етичні проблеми стала публіцистика. Саме діяльність громадських та політичних організацій, публіцистів, письменників, журналістів, які від середини 1980-х рр. формували у суспільстві на рівні побутової свідомості уявлення про багатомільйонні жертви політичних репресій сталінського режиму, започаткувала подальшу демократизацію суспільства. Висвітлення проблем сталінізму почалося на сторінках періодичних видань, а найбільший інтерес викликала проблема репресій часів культу особи. Першими проаналізували статистику засуджених за "контрреволюційні злочини" в 1935-1953 рр. А. Дугин, В. Некрасов, В. Земсков, В. Попов. Тема репресій вивела й на роздуми про необхідність подальшої реабілітації жертв політичного терору.
Як складова частина загальнодемократичного процесу з подолання помилок минулого, відновлення історичної правди і справедливості розглядалася реабілітація жертв сталінізму, відновлена з жовтня 1987 р. Процес реабілітації в цей період проходить швидшими темпами, йшло вже про всю протизаконну практику масових репресій сталінського режиму. На засіданнях Комісії Політбюро ЦК КПРС із додаткового вивчення матеріалів, повязаних з репресіями періоду 1930 - початку 50-х рр., були розглянуті основні політичні "справи" і "процеси", сфабриковані органами НКВС - МДБ-МВС СРСР. Практично всі засуджені були реабілітовані в судовому і партійному відношенні.
січня 1989 р. вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР "Про додаткові заходи з відновлення справедливості відносно жертв репресій, що мали місце в період 30-40-х і початку 50-х рр.", який став підставою для масової реабілітації всіх, хто постраждали за часів культу особи. Всі рішення несудових органів - "трійок" НКВС, колегій ОГПУ і особливих нарад НКВС-МДБ-МВС СРСР були визнані незаконними, а засуджені ними люди - реабілітованими. Реабілітація в Україні також проходила на основі цього Указу. До осені 1990 р. у республіці були реабілітовані понад 480 тис. осіб. На 1 січня 1990 р. Дніпропетровським обкомом Компартії України були розглянуті 4862 кримінальні справи: у судовому порядку 419 і 4443 особи реабілітовані згідно вищезазначеного Указу [13].
Матеріали фондів Держархіву Дніпропетровської обл. дозволяють проаналізувати соціальне походження засуджених: селяни становили 41,46 % від загальної кількості репресованих, робочі - 28,57 %, інтелігенція і службовці - 22,72 %, особи без роботи і певних занять - 7,23 % [14]. Більшу частину репресованих складали чоловіки (97,3 %) - найбільш працездатна і зріла частина населення, з власними політичними переконаннями (62,44 % від загальної кількості репресованих - у віці від 31 до 50 років) [15]. Таким чином, аналіз соціального положення репресованих і предявлених ним звинувачень дозволяє зробити висновок про цілком цілеспрямовану політику сталінського керівництва країни, що виражалася в ліквідації найбільш небезпечних, з погляду уряду, осіб, які виражали свою незадоволеність політикою партії.
На початку 1990-х рр. у визначення терміну "політичні репресії" втрутилися політики, коли розгорілася полеміка між націонал-демократами та прихильниками Комуністичної партії. Політичні репресії, голод стали тією козирною картою, яка активно використовувалася у політичній боротьбі за симпатії суспільства. Її логічним завершенням стало прийняття Верховною Радою України 17 квітня 1991 р. Закону "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" [1], який визначив конкретні випадки, законодавчі та нормативні акти, застосування яких упродовж 19171991 рр. означало здійснення необґрунтованих політичних репресій. У постанові Верховної Ради від 24 грудня 1993 р. було викладено тлумачення поняття "політичний мотив репресій" і зазначено, що це - застосування державою примусових заходів щодо противників радянської влади у вигляді предявлення обвинувачення у вчиненні політичного (контрреволюційного) злочину або визнання особи соціально небезпечною у політичному відношенні за наявності достовірних матеріалів, застосування на цих підставах репресій у судовому порядку до ст.33-34 Кримінального кодексу Української РСР у редакції 1927 р. та в адміністративному порядку.
Таким чином, реабілітація так званого "перебудовного" етапу відрізнялася від першого етапу реабілітації, що проходив в середині 1950 - першій половині 60-х рр. не тільки своїми масштабами. У цей період змінився і її критерій. Якщо раніше звинувачення в "буржуазному націоналізмі", участі в якій-небудь фракції або опозиційному угрупуванні часто виключали можливість реабілітації, то в кінці 80-х - 1991 рр. багато осіб, звинувачених в "націоналізмі", були реабілітовані. Реабілітації не підлягали лише особи, які скоїли злочини проти людства і людяності. Проте реабілітація жертв сталінізму і тоталітаризму не була доведена до кінця, тому належить ще багато чого зробити для її остаточного завершення. Крім того, не всі аспекти проблеми вивчено, а частина зробленого потребує подальшого дослідження.
Література
1.Закон України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" // Закони України: Офіційне видання /Редкол.: В. Опришко та ін. - К., 1996. - Т.1.
2.Постанова Верховної Ради України "Про тлумачення Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні"" // Відомості Верховної Ради. - 1994. - № 15.
.Держархів Дніпропетровської обл. (далі - ДАДО), Ф. 19, оп.16, спр. 19.
.Нікольський В.М. Обвинувачення репресованих в Україні
.періоду "великої чистки" 1937 - 1938 рр. // Укр. іст. журн. - 2008. - № 2.
.ДАДО, Ф. 19, оп.30, спр.30.
.ДАДО, Ф. 19, оп.16, спр. 20.
.ДАДО, Ф. 19, оп.16, спр.29.
.ДАДО, Ф. 19, оп.16, спр.36.
.ДАДО.Ф. 19, оп.16, спр. 19, 20, 21, 22, 29, 36.
.Борисов Ю., Голубев А. Политическая реабилитация в СССР (1950-60-е гг.) в освещении западной историографии // Отечественная история. - 1992. - № 5.
.Центральний Державний архів громадських обєднань України, Ф.1, оп.31, ч.1, спр.329.
.ДАДО, Ф. 19, оп.30, спр.17, 30.
.ДАДО, Ф. 19, оп.95, спр.107.
.ДАДО, Ф. 19, оп.95, спр. 19, 20, 21, 22, 29, 36, 112, 113.