Формування та розвиток системи договірного регулювання у сфері інтелектуальної діяльності
Дослідження особливостей розвитку законодавства у сфері регулювання окремих видів договорів щодо розпоряджання правами інтелектуальної власності також важливе з огляду на наявні в цивілістиці різні точки зору щодо предмету та системи договорів у зазначеній галузі, поверхневу та подекуди суперечливу законодавчу регламентацію договірних відносин у межах інтелектуальної діяльності.
Зазначеними факторами зумовлюється актуальність даного дослідження історичних аспектів становлення та розвитку системи договірного регулювання у сфері інтелектуальної діяльності.
Насамперед слід наголосити, що у сфері авторського права протягом тривалого часу основним договором, спрямованим на розпорядження майновими правами на літературні та художні твори, був видавничий договір. авторський правовий договірний радянський
Зокрема, в останньому законі про авторське право дореволюційної Росії (Положенні про авторське право від 20 березня 1911 року), у ст. 6, зазначалося, що договір про відчуження авторського права, про поступку права на видання чи про надання права перекладу, публічного виконання твору чи іншого належного автору права іншій особі має бути викладений письмово. У силу видавничого договору автор, що уступив іншій особі (видавцю) право на одне чи кілька видань свого твору, зобовязаний був надати твір у розпорядження видавця, який, зі свого сторони, повинен був видати цей твір у належному вигляді і в обумовленій кількості екземплярів і вжити всі інші звичайні заходи до поширення видання (ст. 65).
У законодавстві Радянського Союзу видавничий договір також був протягом тривалого часу основною та подекуди єдиною формою реалізації авторських майнових прав. Так, Основи авторського права, затверджені постановою ЦВК і РНК СРСР від 16 травня 1928 р., у ст. 16 містили таке формулювання: «Авторське право в частині чи в цілому може бути відчужене за видавничим договором, за заповітом чи іншим законним способом». У законі УРСР про авторське право від 6 лютого 1929 р. буквально відтворювалися положення ст. 16 загальносоюзних основ.
В юридичній літературі того періоду протягом тривалого часу активно дискутувалися норми щодо укладання видавничих договорів. Наслідком доктринальних спорів стала поява теорій «уступки прав» та «дозволу». Перша виникла ще на підставі законодавства періоду НЕПу та базувалася на положенні згаданої ст. 16 Основ 1928 р. та ст. 17 постанови ВЦВК і РНК РРФСР від 8 жовтня 1928 р. «Про авторське право», що визначала видавничий договір як угоду, згідно з якою автор уступає на певний строк виключне право на видання твору. Ці положення були поширені також на інші види авторських договорів та до середини 50-х років одностайно трактувалися в літературі як договори про уступку на певний строк виключних авторських прав. Найбільш послідовно дана точка зору була висловлена в працях В.І. Серебровського, який указував, що в Основах авторського права 1928 р. під відчуженням авторського права варто розуміти його уступку на певний термін.
Проте в середині 50-х років стала висловлюватися думка про те, що за авторським договором автор, зберігаючи за собою всі авторські права, лише дозволяє організації-контрагенту використовувати визначеним у договорі способом свій твір. Дана теорія була докладно обґрунтована в монографічному дослідженні Б.С. Антімонова та К.А. Флейшиць, присвяченому дослідженню авторського права.
Отже, в радянській цивілістиці до періоду до другої кодифікації було сформовано дві точки зору на предмет авторських договорів: теорія уступки прав та теорія дозволу.
Зокрема, представник теорії «уступки прав» В.І. Серебровськиий вважав, що права, що належать авторам творів науки, літератури і мистецтва, можуть передаватися ними частково по видавничому, постановочному та іншим договорам установам, організаціям і підприємствам на певний строк. М.І. Нікітіна, Б.С. Антімонов і К.А. Флейшиць стверджували, що автори не передають правомочності на видання, постановку, публічне виконання своїх творів, а лише дозволяють видавництву й іншим організаціям видавати, здійснювати постановки, привселюдно виконувати твір протягом визначеного часу і поширювати його в суспільстві.
У середині 60-х років теорія дозволу була піддана критиці, після чого тривалий час не підтримувалася в цивілістичній науці, де відстоювалася теорія уступки прав. Однак у 1977р. зявилася робота В.А. Дозорцева, в якій теорія дозволу була відроджена щодо договорів про передачу твору для використання.
Таким чином, протягом тривалого часу видавничий договір був основною договірною моделлю у сфері авторського права. Проте, як зазначає В.Л. Мусіяка, «до приєднання СРСР до Всесвітнього (Женевської) конвенції про авторське право автору надавалася можливість випуску у світ свого твору за допомогою укладання авторського договору з відповідною організацією. У літературі цей договір називався «авторським договором» або «договором про реалізацію авторського права».
У ст. 500 ЦК УРСР і ст. 503 ЦК РРФСР ця форма реалізації прав автора твору науки, літератури і мистецтва іменувалася також «авторським договором». Тобто спочатку в юридичній літературі, а після другої радянської кодифікації, проведеної на початку 60-х років, - і в законодавстві зявляється категорія «авторський договір», різновидом якого визнається видавничий авторський договір.
Зокрема, згідно зі ст. 500 ЦК УРСР з метою використання твору автор або його правонаступник вправі укласти з відповідною організацією авторський договір. Авторські договори можуть бути двох типів: авторський договір про передачу твору для використання; авторський ліцензійний договір.
По суті, різниця між зазначеними договірними видами була незначною: за авторським договором про передачу твору для використання автор зобовязується створити і в установлений договором строк передати твір організації для використання обумовленим за договором способом, а за авторським ліцензійним договором автор або його правонаступник надає організації право використати твір, у тому числі шляхом перекладу на іншу мову або переробки, в обумовлених договором межах і на визначений ним строк, а організація зобовязується сплатити винагороду.
Цивільне законодавство колишнього СРСР передбачало також типові договори. Органами влади СРСР різних рівнів були затверджені типові договори на використання творів на радіо та телебаченні, на створення та перше публічне виконання сценічних творів, типовий договір на створення творів станкового живопису та графіки, типовий сценарний договір, типовий видавничий договір, типовий постановочний договір та багато інших. Оскільки прийняття та затвердження типових авторських договорів здійснювалося міністерствами та відомствами, вони мали силу закону і були загальнообовязковими. Типові авторські договори являли собою засіб забезпечення авторських прав, але разом із тим визначали обовязки авторів та організацій. Проте широке застосування типових авторських договорів мало певні недоліки, оскільки типові договори розроблялися державними органами або організаціями, рідко до них вносилися умови, які поліпшували становище автора порівняно з типовим договором або законом.
Ліцензійний договір також отримав своє закріплення в авторському праві. Законодавству про авторське право він став відомий після приєднання СРСР у 1973р. до Всесвітньої конвенції про авторське право (Женева, 1952), тобто включення авторського ліцензійного договору до вітчизняної правової системи повязувалося з причинами політичного характеру - приведенням внутрішнього законодавства у відповідність до положень міжнародних документів у звязку з членством Радянського Союзу у Всесвітній організації інтелектуальної власності.
З 1974 р. у цивільних кодексах зявилися норми, що стосувалися правових форм випуску у світ результатів творчості. Тодішній закон, на відміну від раніше діючого, передбачав два типи авторських договорів: авторський договір про передачу твору для використання і авторський ліцензійний договір.
Таким чином, відбувся розподіл авторських договорів на два типи: авторський договір про передачу твору для використання та авторський ліцензійний договір. Відповідно до останньої угоди автор чи його правонаступник надавав організації право використовувати твір, у тому числі шляхом перекладу на іншу мову чи переробки, в обумовлених договором межах і на визначений договором термін, а організація зобовязувалася сплатити винагороду за надання права за використання твору у формі, передбаченій договором, оскільки інше не встановлено законом чи за угодою сторін.
Для більшості авторів визначальним критерієм при розмежуванні авторського договору про передачу твору для використання і ліцензійної угоди був характер використання твору. Так, якщо за умовами договору твір застосовувався в незмінному виді, договір належав до угод про передачу твору для використання. На відміну від нього авторський ліцензійний договір передбачав переклад твору на іншу мову чи переробку твору з однієї форми в іншу. Е.П. Гаврилов виділяв наступні види ліцензійних угод в авторському праві: видання твору в перекладі, у переробці; постановка на сцені твору у перекладі, у переробці; використання в кінофільмі, у телевізійному фільмі твору у перекладі, якщо переклад не був раніше опублікований, чи в переробці, якщо в такому вигляді твір ще не був опублікований.
У літературі того періоду існувала точка зору, що ліцензійні договори у сфері авторсько-правових відносин себе не виправдали, оскільки немає жодного розходження між ліцензійним договором на право використання твору та авторським договором, тому вони більш доцільні у сфері промислової власності. Як наслідок, виникла позиція про обєднання цих договорів в єдиний ліцензійний тип.
У свою чергу, авторські договори про передання твору для використання у законодавстві та в юридичній літературі поділялися на видавничі, постановочні та сценарні, договори про депонування рукопису, договори художнього замовлення та договори про використання в промисловості неопублікованого твору декоративно-прикладного мистецтва. Підставами для виокремлення таких договорів були положення тогочасних цивільних кодексів та типові договори, що розроблялися відповідними державними органами.
Інакше відбувався процес розвитку договірних конструкцій реалізації патентних прав. У сфері юридичної науки також ліцензійні договори на обєкти промислової власності впродовж тривалого часу не розглядалися як договірна форма надання прав інтелектуальної власності.
Незважаючи на використання різних класифікаційних критеріїв, ліцензійні договори залишалися за межами системи угод М.І. Брагінського, О.С. Іоффе та інших учених. Тільки В.Г. Вердников та О.Ю. Кабалкін, здійснюючи класифікацію договірних зобовязань, виділили ліцензійні договори. Використовуючи як підставу розподілу спрямованість на досягнення визначеного правового результату (юридичну мету), вчені в одній із груп договорів виділяють договори про надання прав на використання винаходу, на який виданий патент (ліцензійні договори).
Лише з проголошенням незалежності в Україні розпочався процес створення власного законодавства, в тому числі у сфері інтелектуальної власності. Можна погодитися з висновком В.М. Крижни, яка відзначає, що «спочатку склалися економічні передумови для надання ліцензій на результати творчої діяльності, а тільки потім ця форма реалізації патентних прав знайшла відображення в праві».
Відходом від політики державної монополії на використання творчих досягнень став Закон СРСР «Про винаходи в СРСР» від 31 травня 1991 р. У цей час починається досить активне використання конструкції ліцензійного договору.
У сучасний період розвитку науки цивільного права дослідження правової природи ліцензійних договорів були предметом наукових робіт І.А. Безклубого та В.М. Крижни. Виділяється цей вид договорів практично у всіх новітніх підручниках та посібниках із цивільного права та права інтелектуальної власності. У законодавстві України про охорону обєктів промислової власності також згадуються повноваження власника патенту на винахід, корисну модель та промисловий зразок чи свідоцтва на знак для товарів і послуг надати його іншій особі на підставі дозволу (ліцензії).
Проведене дослідження особливостей розвитку законодавства та доктринальних положень щодо договорів у сфері інтелектуальної діяльності дає підстави для таких висновків.
Аналіз правової літератури та нормативних джерел свідчить, що в межах правової науки та на рівні чинного законодавства відсутній єдиний підхід до систему договорів щодо створення та використання результатів творчості. Дана обставина пояснюється існуванням різних теоретичних підходів визначення сутності правового режиму результатів інтелектуальної, творчої діяльності, диференціацією правового регулювання на рівні спеціального законодавства про інтелектуальну власність та прогалинами в регулюванні інтелектуальної діяльності в ЦК України.
Дослідження системи законодавчого регулювання відносин у сфері правової охорони результатів інтелектуальної, творчої діяльності, розгляд основних у сучасній цивілістиці теоретичних підходів до визначення сутності правового режиму обєктів творчості дає підстави для висновку про необхідність чіткого розмежування права власності та права на результати творчості, доцільність характеристики таких прав, як виключних, реалізація яких здійснюється на підставі інших договірних конструкцій порівняно з речовими правами.
Розподіл у науці договорів у сфері використання обєктів авторського та суміжних прав на видавничі, сценарні, постановочні, депонування рукопису тощо базується на використанні застарілого законодавства, зокрема типових форм договорів радянського періоду, та не враховує змін законодавчого регулювання договірних відносин.