Ігумени Свято-Михайлівського Видубицького монастиря XVIII ст. Їхній вплив на розвиток обителі

Ігумени Свято-Михайлівського Видубицького монастиря XVIII ст. Їхній вплив на розвиток обителі

Ігумени Свято-Михайлівського Видубицького монастиря XVIII ст. Їхній вплив на розвиток обителі

протодиякон Василій Дідора

Анотація

Основну увагу даної статті зосереджено на дослідженні біографічних відомостей намісників Свято-Михайлівського Видубицького монастиря, та їхньому внеску у розбудову Видубицької обителі.

Ключові слова: Свято-Михайлівський Видубицькиймонастир, обитель, митрополит, намісник, ігумен, чернеча братія.

намісник монастир видубицький секуляризаційний

XVIII ст. принесло Свято-Михайлівському Видубиць- кому монастирю великі несподіванки. Після ігумена Фе- офіла Янжуровського у 1696 р. новим намісником обителі стає Варлаам Страховський. Саме в період його ігуменства (1696 - 1709), на кошти стародубського полковника Михайла Андрійовича Миклашевського у Видубицькій обителі були збудовані новий Георгіївський собор і Спа- со-Преображенська трапезна церква. Нам не вдалося знайти достовірної інформації, яка б засвідчила яку роль у справі будівництва відіграв ігумен Варлаам, адже на той час монастир підпорядковувався безпосередньо митрополитові Варлаамові Ясинському, і саме він, як вважають численні дослідники, спонукав стародубського полковника Михайла Миклашевського на таке велике будівництво. Хоча дослідник історії монастиря професор С. Т. Голубєв апріорі стверджував, що нового ктитора монастирю здобув саме ігумен Варлаам [50, с.204].

Завдяки цьому ж ігумену у 1705 р. монастирю вдалося придбати у монахині Печерського Вознесенського монастиря Феодосії Кондратіївної Хмельницької і її сина Федора земельну ділянку в Лебедині [50, 204].

Крім цього у 1706 р. митрополит Варлаам Ясинський звільнив монастир від підпорядкування кафедрі і ігумен Варлаам став першим повноправним господарем в обителі [61, с. 650].

В період ігуменства Варлаама гетьман Іван Мазепа видав Видубицькому монастирю ряд універсалів, якими дарував і підтверджував право власності монастирем над численними земельними угіддями. Так, 27(16) лютого 1704 р. він видав оборонний універсал у справі захисту монастирського лісу на р. Либідь від вирубки, а монастирського містечка Літковичі від військових поборів. 12(1). 09. 1706 р. він підтвердив права монастиря на с. Дацьки у Корсунському полку і на млин на р. Рось нижче Корсуня, причому захищав цей млин і у наступному році від різних шкод. Відомі й деякі інші універсали Івана Мазепи. 4.06. (24.05). 1707 р. Мазепа затвердив за монастирем куплені ігуменом дві пасіки у Лебединському лісі на правому боці Дніпра. Цікаво, що одну з цих пасік продала монастирю інокиня Феодосія Хмельницька. 21(10) вересня 1707 р. Мазепа видав ще один універсал, яким передавав у монастирську власність с. Та- ращичі і хутір Прутилець у Корсунському полку [56, с. 216].

У 1709 р. гетьман Іван Скоропадський на ім'я ігумена Варлаама видав універсал, яким підтверджував усі права на володіння монастирем орною землею, сіножатями, гаями і млинами, які були куплені і отримані в дар [19, арк. 1 - 1 зв.; 62, с. 242].

Завдяки ігуменові Варлаамові Страховському на монастирських землях були відкриті поклади високоякісної глини і почали будувати цегляні заводи. Цікаво, що на прохання матері Мазепи Марії-Магдалини - ігумені Воз- несенського жіночого монастиря на Печерську, братія на чолі з ігуменом у 1701 р. дозволили побудувати на своїх землях цегляний завод для потреб Вознесенського монастиря, а ім'я і рід «честной инокини Магдалины Мазепи- ной игумений монастыря паненского Печерского» були занесені у Видубицький поменник [55, с. 169].

Наступником Варлаама на Видубицькому ігуменстві став Лаврентій Горка. Він походив з козацького роду Київської сотні і полку м. Стайки, закінчив Київську Академію і під впливом митрополита Варлаама Ясинського (колишнього ректора), прийняв постриг у Києво-Печерському монастирі. Впродовж 1706 - 1708 рр. Горка викладав в Академії. У 1713 р. він став Видубицьким ігуменом.

У тому ж році ігумен звернувся до гетьмана Івана Скоропадського, щоб той повернув монастирю втрачену землю у с. Спитки Корсунського повіту, подаровану Агафі- єю Савичною Ігнатовою. Згідно з Прутським договором (12 липня 1711 р.) вся Правобережна Україна перейшла до Польщі. Гетьман взамін подарував монастирю с. Ярославку на лівому березі Дніпра, а митрополит Іоасаф Кро- ковський своїм листом від 5 листопада 1713 р. наказав сільському священику «належать игумену Выдубицкому... и во всем власти игуменской повиноватися» [50, с. 207 - 208].

19 березня 1714 р. стараннями ігумена, обитель викупила двір на Подолі (на вулиці Чорна Грязь) у Івана Герасимовича Тадрини за 300 золотих і 10 талерів. Його ж одразу здали в оренду і він приносив монастирю 40 крб. щорічно [32, арк. 5 зв. - 6].

Ігуменові Лаврентію, як і його попередникам, прийш- лось вести судову тяганину із Печерським монастирем, продовжував привласнювати Видубицькі землі. У зв'язку з цим, через жалоби ігумена, гетьман Іван Скоропадський у 1717 - 1718 рр. видав ряд універсалів, якими підтверджував за Видубицьким монастирем Гнилецькі, Літківські, Лісницькі, Рожнівські, Куликівські, Калинівські, Багринів- ські та Осокорські грунти [50, с. 210].

Після ігумена Лаврентія у монастирі залишилась ще одна згадка - криниця, викопана влітку 1715 р. Про це свідчить напис, зроблений на дошці, яка вмонтована у верхній частині навісу: «Божиим поспешенством создася студунец сей року Божого 1715 месяца июля 11 тщанием всечестнаго отца нашого игумена Лаврентия Горки».

Однак, попри все це, здається, Лаврентій мало переймався монастирськими проблемами, а продовжував свою інтелектуальну діяльність. Через недостатню увагу до духовних і побутових справ обителі у 1719 р. Києво-Печерський монастир зробив спробу підпорядкування Ви- дубицького монастиря собі. Архімандрит Іоаникій Сеню- тович в чолобитній Петру I від 4 травня 1719 р., скаржився, що після пожежі 1718 р. Печерська обитель перебуває у дуже скрутному становищі, і для того, щоб її швидше відновити, просив приписати до неї Видубицький монастир з його маєтностями. Важко сказати, чи ця ситуація, чи щось інше вплинуло, але у 1719 р. Лаврентій був позбавлений Видубицького ігуменства. У 1722 р., завдяки протекції гетьмана Івана Скоропадського, він став архімандритом московського Воскресенського Новоєрусалимського монастиря, а 8 вересня 1723 р. був висвячений у єпископи Астраханські і Тверські. Через непорозуміння з місцевою владою, 22 травня 1727 р. його перевели на Великоустюзь- ко-Тотемську кафедру, а 26 вересня 1733 р. - в далеку і дуже бідну Вятсько-Великопермську єпархію.

Помер Лаврентій Горка 10 квітня 1737 р. і його поховали у вятському Троїцькому соборі [64, с. 146 - 147].

З 1723 р. Видубицьким ігуменом був Феодосій Хомен- ський. Він відомий тим, що у цей час гетьман Данило апостол побудував у обителі муровану трьохярусну дзвіницю і на прохання ігумена 5 лютого 1729 р. затвердив за монастирем Звіринецькі, Осокорські, Гнилецькі, Лісницькі, Багринівські, Свиноїдські, Літківські, Рожнівські, Ярославські землі і селище Гута [50, с. 211].

Помер Ігумен Феодосій 25 березня (7 квітня) 1737 р. і був похований митрополитом Рафаїлом Заборовським за участю ігумена Лубенського Мгарського Спасо-Преобра- женського монастиря Тимофія Щербацького (майбутнього Видубицького ігумена), у склепі Чудо-Михайлівської церкви, тобто у Свято-Георгіївському соборі [7, арк. 14 - 15; 18, арк. 2.]

Феодосія Хоменського на Видубицькому ігуменстві змінив Тимофій Щербацький. Він народився в Трипіллі Київської губернії і повіту у 1698 р. у сім'ї міщанина Івана Щербака і при охрещені названий Тихоном. У дитинстві співав у хорі при дворі царя Петра І. Потім навчався у Київській Академії. У 1726 р., у Софійському кафедральному соборі був пострижений з ім'ям Тимофій. У 1728 р. він був рукоположений в сан ієромонаха і призначений кафедральним писарем. 20 березня 1737 р. Тимофій був поставлений архімандритом Лубенського Мгарського Спасо-Преображенського монастиря, однак у тому ж році переведений у Видубичі [60, с. 159]. Всього два роки Тимофій Щербацький управляв Видубицькою обителлю і за цей час показав себе хорошим адміністратором, примноживши монастирську казну. Через дефіцит інформації сказати щось конкретне про його будівельну активність у Видубицькому монастирі - неможливо.

У серпні 1739 р. він був зведений в сан архімандрита Михайлівського Золотоверхого монастиря, а у 1740 р. - обраний Печерським архімандритом.

Після смерті митрополита Рафаїла, Тимофій Щербацький 6 березня 1748 р. був висвячений на Київську митрополію.

У 1757 р. митрополит звернувся у Святійший Синод з проханням звільнити його на спокій у Видубицький монастир, однак його прохання не задовільнили. Пізніше, перебуваючи вже у Москві, він ще раз просився відправити його на спокій у Видубичі, однак знову отримав відмову. Внаслідок важкої довготривалої хвороби митрополит Тимофій Щербацький помер у Москві 18 квітня 1767 р. [40, арк. 1 - 1 зв.; 51, с. 548 - 586.].

Наступником Тимофія Щербацького став ігумен Гав- риїл Леопольський. У Видубицький монастир його призначили 1 липня 1739 р. і перебував він там до 13 вересня 1747 р. Перед тим він був архідияконом кафедрального Свято-Софіївського собору, а з 28 серпня 1730 р. - кафедральним намісником. Ігумен Гавриїл в історії монастиря відомий тим, що при ньому митрополит Рафаїл Заборов- ський намагався виклопотати для Видубицького монастиря титул архімандрії, однак Святійший Синод відхилив клопотання, обгрунтувавши це тим, що якщо перевести ще й цей монастир у архімандрію, то серед київських монастирів не залишиться ігуменських. Крім цього, ігумен Гавриїл Леопольський зробив для монастиря ще одну важливу справу - 8 жовтня 1745 р. виклопотав у імператриці Єлизавети Петрівни нову грамоту, якою підтверджувались всі монастирські володіння [36, арк. 12; 40, арк. 1 зв.]. 13 вересня 1747 р. ігумена Гавриїла перевели у Гама- ліївський монастир, де він і помер 31 грудня 1748 р.

Наступними настоятелями Видубицької обителі були ігумен Вікентій Велдоцький (1747 - 1752), ієромонах Василій (1752 - 1753) та архімандрит (колишній архімандрит Лубенського монастиря) Леонтій Злотницький (1753 - 1756), про діяльність яких, на жаль, нам не вдалось знайти інформації.

З 26 квітня (31 жовтня) 1756 р. Видубицькою обителлю тимчасово управляв ігумен Антоній Почека, який з 1727 по 1749 рр. виконував обов'язки кафедрального писаря у Софійському соборі, з 1755 р. виконував обов'язки помічника ректора Академії з економічних справ. З цієї посади Антоній був поставлений на видубицьке ігуменство.

З ігуменом Антонієм Почекою пов'язана досить неординарна (як для монастиря) подія. Річ у тому, що за короткий час управління обителлю він здобув прихильність братії і ченці 5 червня 1756 р. письмово просили Київського митрополита Тимофія Щербацького (свого колишнього ігумена) закріпити ігумена Антонія намісником, вказуючи при цьому, що він «во всякой монастырской экономии и чиноположению церковному також де же в заводних монастыру справах неусыпное имеет старательство» [39, арк. 1 - 1 зв.]. 31 жовтня 1756 р. митрополит Тимофій Щербацький призначив Антонія офіційним ігуменом Видубицького монастиря [39, арк. 3 - 5]. Однак, через рік офіційного управління обителлю все змінилося. Вже 17 червня 1757 р. ієродиякон Нектарій заявив про те, що ігумен користується монастирським добром, а крім того до нього таємно водять жінок. Проте, 26 червня перед братією Нектарій не зміг довести справедливість своїх слів ні усно, ні письмово, а через це був покараний батогом. Після цього випадку ігумен ще деякий час зміг утримувати владу в монастирі, та незабаром виник новий конфлікт з братією. 16 травня 1758 р. Антоній видав указ про порядок звершення седмичних богослужінь, зазначивши, що братія їх уникає, і тому він сам розписав порядок служб і наказав строго його дотримувати, однак братія у свою чергу звинуватила намісника у подібному. Під тиском усіх цих обставин Антоній Почека 12 грудня 1759 р. подав прохання на звільнення. Проте митрополит Арсеній Мо- гилянський 20 грудня 1759 р. видав розпорядження про залишення ігумена Антонія у обителі зі збереженням всіх архімандритських почестей, щоправда, всі монастирські справи повинен був вирішувати тільки Духовний собор (без його участі) [62, с. 147; 9, арк. 1 - 16]. 24 квітня 1760 р. ігумена Антонія все ж перевели у Полтавський Хрестовоз- движенський монастир. Звідти 19 жовтня 1776 р. він був переведений архімандритом Гамаліївського Різдва-Бого- родичного Харлампіївського монастиря [40, арк. 2 - 2 зв.].

19грудня 1784 р. архімандрит Антоній був відправлений на спокій в Київський Петро-Павлівський монастир, де і помер [49, с. 442 - 443].

В час перебування ігумена Антонія Почеки у Видубичах,

20грудня 1759 р. з Густинського монастиря сюди перевели ігумена Варфоломія Кудрявецького, який тимчасово управляв обителлю. Ігумен Яків Воронковський, справедливо згадує Варфоломія тільки в тому, що: «При сем правителе на каменной трапезе кришка деревяна од комена кухенного сгорела, а с нею и церков князем Всеволодом устроена святого архистратига Михаила, а потом названной Благовещения пресвятой Богородицы мурованной церкви предел олтарик деревяний, где был престол, от пожару 1760 года апрели 16 сгорел» [40, арк. 2 зв., 3].

Пожежа завдала великих збитків монастиреві. У цій пожежі чи не найбільше постраждав Свято-Михайлівський храм. Слідчі Духовної Консисторії установили, що пожежа розпочалась із монастирської кухні у якій перед тим установили новий димар, на кінцях вимощений дерев'яними терличками. Через високу температуру у димарі загорілась сажа і почали тліти дерев'яні терлички, з яких і почалась пожежа [21, арк. 73 - 73 зв.]. Слідчі Консисторії, провівши відповідні розслідування, установили: «тот пожар ни с чего другого, как только с Божьего попущения учинился, ибо как труба кухонная прежде пожара за несколько дней была вычещена, так и никто тому не есть причиною, кроме только причина Он» (Господь Бог - про- тодияк. В. Д.) [21, арк. 73]. Невдовзі після цієї події ігумен Варфоломій покинув монастир.

З наслідками пожежі прийшлося боротися ігумену Митрофану Горленку. Він походив з відомого шляхетського козацького роду Горленків (по материнській лінії - онук гетьмана Данила Апостола). Митрофан закінчив повний курс Київської Академії, і прийняв постриг у Братському монастирі. 5 травня 1760 р. Київською Духовною Консисторією був виданий указ за яким ігумен Варфоломій Кудрявецький мав передати управління монастирем ігумену Митрофану Го- рленку, який за дорученням Консисторії повинен був ліквідувати наслідки пожежі [24, арк. 167 - 167 зв.].

В першу чергу ігумен звернувся до митрополита Арсе- нія Могилянського видати йому «благословенну грамоту» і книгу для збору милостині у Запорізькій Січі. 19 березня 1765 р. грамота була видана і на Січ були відіслані ієромонах Іполит та ієродиякон Софроній. Зібрати вдалося небагато - 118 крб. і 28 коп., 12 коней і 2 корови [50, с. 213].

Звертався ігумен за допомогою і до колишнього Ви- дубицького намісника митрополита Тимофія Щербаць- кого, який 20 вересня 1763 р. у якості допомоги прислав у монастир ігуменський посох з золотою головкою, прикрашену смарагдами і рубінами [50, с. 213].

П'ять років Митрофан безперервно трудився, ліквідовуючи наслідки нищівної пожежі і відновлюючи обитель. Він вклав намало трудів і здоров'я у цей процес і, зрештою, 19 серпня 1765 р. Митрофан подав прохання на звільнення на спокій в Братський монастир, де 15 липня 1768 р. і помер під час чуми [40, арк. 3]. За іншою інформацією останні роки свого життя він провів у Святогорській Свя- то-Успенській пустині, де і був похований. Однак, В. І. Ульяновський цю інформацію спростовує і називає невірною [62, с. 147].

Наступником Митрофана Горленка став ігумен Сиф Гамалія (в миру Стефан Гамалія), якого 31 серпня 1765 р. призначили ігумени Видубицької обителі [40, арк. 3 зв.; 54, с. 439 - 448; 52, с. 135]. Новий ігумен проводив роботу попередника і активно займався будівництвом і ремонтом древньої Свято-Михайлівської церкви. Він постійно звертався до представників роду Миклашевських, просячи матеріальної допомоги для обителі.

Велику надію Сиф Гамалія покладав на Запорізьку Січ. Про це свідчить той факт, що 9 січня 1766 р. він звелів вибрати нових довірених людей для збору милостині. Для цієї справи були обрані ієромонах Афанасій і економ монах Митрофан з двома послушниками у супроводі. Вони були негайно відправлені на Січ, щоб найперше зібрати обіцяні колись Іполитові і Софронію коні і гроші. Понад рік вони збирали милостиню, однак зібрали навіть не десяту частину від потрібної на ремонт суми.

Продовжуючи шукати допомоги, ігумен Сиф 11 березня 1766 р. звернувся до колишнього Видубицького ігумена, а на той час вже Московського митрополита - Тимофія Щербацького, однак, окрім письмового співчуття владики, ніяких коштів так і не отримав [3, арк. 1]. Владика важко хворів і в очікуванні смерті всі свої заощадження роздав.

Однак, незважаючи на важке і, здавалося б безвихідне становище, ігумен Сиф Гамалія все ж розпочав будівництво вівтарної стіни Свято-Михайлівського храму. В липні 1766 р. ігумен Сиф Гамалія просив у митрополита Арсе- нія Могилянського благословення на відновлення кам'яного вівтаря старої церкви [5, арк. 14 - 14 зв.]. Митрополит

благословив розпочинати роботи згідно із затвердженим планом архітектора Петра Неділка. Однак, із цим архітектором монастир не підписав договору у зв'язку з тим, що останній брав оплату за виконану роботу, а так, як грошей у монастирській казні не було, то вирішили підписати договір із архітектором Михаїлом Юрасовим, артіль якого працювала за щоденну оплату.

12 серпня 1766 р. ігумен доповідав генерал-аншефу Івану Федоровичу Глібову, що у кам'яному вівтарі вже засклені вікна, однак закінчити роботу неможливо через те, що немає коштів [5, арк. 17 - 18]. Виходячи з цього намісник просив Івана Федоровича, щоб він особисто просив імператрицю Катерину ІІ, «яко любительницу благолепия домов Божиих» виділити хоч якісь кошти на ремонт храму побудованого її предками [5, арк. 17 - 18]. Однак його прохання, очевидно, не було виконаним, принаймні, жодних документів стосовно цього у архівах нам не вдалось виявити.

Крім цього, ігумен звертався до різних заможних людей, просячи у них фінансової допомоги на відбудову церкви [5, арк. 22 - 22 зв., 23 - 25]. Збирали пожертвування і у володіннях самого монастиря, однак це також не принесло великої користі [5, арк. 27 - 32].

За фінансовою допомогою звертався ігумен Сиф Гама- лія і до нащадків Михайла Миклашевського [20, юрк. 42 - 42 зв., 45, 52 - 56]. Так, 23 вересня 1766 р. ігумен у своєму посланні до кожного із нащадків полковника писав, що у Свято-Михайлівській церкві «во место бывшого при ней деревяного олтаря каменный начат и уже нижнего аппар- таманту засклеплена церковь, толко к совершенному окончанию оной как в данной от мастера смете является кроме иконостасов надобно более трех тысяч рублей, таковой же суммы денег и почти никакой при Киево-Выдубицком монастыре не имеется» [20, арк. 21 - 22]. 27 вересня 1766 р. Сиф повідомляв Петру Андрійовичу, що собор руйнується з усіх боків, як зрештою, і дзвіниця з церквою і келії теж близькі до цілковитої руйнації [20, арк. 23 - 23 зв.].

Однак, «щедрих» дарів від них монастир так і не отримав. Пожертви деяких залишились тільки в обіцянках, дехто ж жертвував монастирю тільки продукти і невелику суму грошей [20, арк. 31, 38, 63, 69].

Із ігуменом Сифом пов'язана ще одна історія. Річ у тому, що, призначаючи Сифа видубицьким ігуменом, митрополит Арсеній Могилянський видав розпорядження не носити нагрудного хреста. 3 вересня 1765 р. Сиф клопотав перед митрополитом, щоб йому залишили це право (нагрудний хрест він за традицією носив у Вільно), нагадуючи, що «непорочными твоими Владыко святыми руками» хрест був покладений на нього і був даний довзіл носити його перед відправленням у Вільно. Гамалія просив, щоб митрополит не позбавляв його цього права «мне без него остаться самокрайнейшее посмеяние и поругание следует» [11, арк. 1 - 1 зв.].

Ця справа, очевидно, була вирішена на користь Сифа, оскільки в його грамоті від 5 вересня 1765 р. заборона на носіння наперстного хреста не згадується, але вказується, що він може служити за чином, як і всі попередні ви- дубицькі ігумени. У його обов'язки традиційно входило піклуватися про те, щоб молитва здійснювалася за православним чином, щоб регулярно в монастирі здійснювалися утрені, під час Чотиридесятниці і на часах з відповідних за Уставом книг - «таковые чтения внимающим немалую приносят пользу в разумении Священного Писания». Ігумен повинен був «наблюдать за братией в исполнении ею послушаний, молитв и чтения слова Божия со вниманием и всяким благоговением», щоб ченці не менше як чотири рази на рік сповідалися і причащалися, не відлучалися без дозволу з монастиря, не ходили один до одного в келії і не приймали у себе сторонніх відвідувачів, щоб перебували у своїх келіях після вечірньої молитви в пості і благочесті. Відносно ж різних неуставних провин і покарань братії настоятель повинен мав бути живим прикладом для братії в благочесті і праведності життя [10, арк. 1 - 4 зв.].

Сиф Гамалія керував Видубицьким монастирем майже два роки. 24 лютого 1767 р., описуючи діяльність Сифа, Яків Воронковський відмічав, що: «При нем погоревшая в 1760 г. Михайловская церковь в 1766 г. начала возобновляться и олтарь каменный с основания заложен» [40, арк. 3 зв. - 4]. Однак після смерті Сифа аж до 1775 р. тягнулася справа з розподілом майна покійного ігумена (серед речей були пістолети, шаблі, посуда, дорогоцінний одяг і різні латинські, грецькі і німецькі книги). Все майно оцінювалось в 336 крб. [29, арк. 29 - 34]. Одна третина майна, відповідно до заповіту, повинна була перейти Видубицькому монастирю на поминання душі померлого. Прибуток з продажу майна, постановою Духовного собору від 24 червня 1767 р. мав бути використаний на відновлення Свято-Михайлівської церкви та інших будов [41, арк. 1 - 3, 5 - 5 зв.].

Сифа Гамалію змінив перший історик обителі ігумен Яків Воронковський (1726 - 1774 рр.), який 1 квітня 1767 р. був поставлений видубицьким ігуменом [41, арк. 4]. Він знав кілька мов: латинську, староєврейську, грецьку і німецьку. 10 грудня 1754 р. Яків Воронковський прийняв постриг у Свято-Софійському соборі і був призначений регентом кафедральної канцелярії, а пізніше - писарем Київської духовної консисторії, кафедральним писарем митрополита Арсенія Могилянського і членом Духовного собору Софіївського монастиря. Незважаючи на хворобливий стан здоров'я (у послужних списках за 1769 - 1774 рр. сам Яків власноручно постійно дописував: «К послушанию впредь не способен за природною слабо- стию здоровья, и за повреждением оного крайным и неис- цельным») [12, арк. 2 зв -3, 38 зв. - 39.; 13, арк. 2 зв. - 3., арк. 2 зв. - 3; 31, арк. 5 зв. - 6, 8 зв. - 9, 11 зв. - 12, 13 зв. - 14, 15 зв. - 16, 17 зв. - 18, 20 зв. - 21; 63, с. 126], у сані Видубицького ігумена Яків відзначився як мудрий адміністратор.

Новопризначений ігумен продовжив практику своїх попередників - збору милостині на Січі. Для цього 21 червня 1767 р. він звернувся до митрополита Арсенія Мо- гилянського за допомогою, вказуючи, що стара церква «за древность свою и по другим случаям пришедше в такое состояние, что уже в ней не то, что священнодействия совершать невозможно было, но по древности естли не возобновить, лишитися следовало [6, арк. 1]. Крім того ігумен просив у митрополита благословення на збір коштів, але не тільки на Січі, а й у митрополії, малоросійських полках і на Кальміусі [26, арк. 177 зв., 178 зв.]. Владика дозволив збір милостині, при цьому навіть запропонував завести спеціальну книгу для запису пожертв від богомольців і для кращої звітності [2, арк. 1 - 1 зв.].

З великою пошаною до Свято-Михайлівського Ви- дубицького монастиря ставився і останній кошовий отаман війська запорізького святий праведний Петро Кал- нишевський. Про це свідчить його лист до намісника монастиря - ігумена Якова від 28 жовтня 1767 р., у якому він обіцяв послати у монастир пару коней і просив молитов (додаток № 1). А вже 12 листопада намісник відписував і дякував за пожертву, вказуючи, що коней монастир отримав і вже використовує для поїздок, при цьому обіцяв разом з братією молитися за отамана (додаток № 2) [58, с. 21 - 22; 57, с. 117 - 118].

Ігумену Якову, які його попередникам приходилось відстоювати перед Печерським монастирем право власності Видубицького монатиря його землями. З метою припинення чергових сутичок 19 листопада 1767 р. ігумен монастиря Яків присилав у Київську полкову канцелярію гетьманські універсали, які підтверджували право власності монастиря на його землі. Серед них універсали гетьманів Петра Дорошенка (10 грудня 1670 р), Івана Мазепи (10 вересня 1707 р.), Івана Скоропадського (2 універсали: 7 лютого 1700р. і 9 жовтня 1712 р), а також грамоти царів Іоана і Петра Олексійовичів, цариці Єлизавети [28, арк. 4 - 6]. А перед цим 28 вересня 1767 р. намісник монастиря скаржився цареві Федорові Олексійовичу, що різні люди, не маючи поваги ні до монастиря, ні до ного власності, топчуть траву, вирізують дерева і ловлять рибу [28, арк. 1 - 1зв.].

Крім цього, ігумен Яків у 1767 р. він зробив повний опис церковного манна (при описі дорогоцінних металів вказувалась вага, приблизна ціна, матеріал і проба), завів прибутково-видаткові книги, де регулярно записували все до дрібниць, а в кінці книги-опису вівся облік, куди були передані чи на що перероблені певні речі [27, арк. 6 зв. - 7]. Крім цього, він вперше на основі монастирського архіву склав максимально повну на тон час історію монастиря з біографіями ігуменів. Професор С. Т. Голубєв справедливо називав ігумена Якова Воронковського «Выдающимся любителем киевской и вообще западнорусской старины, недостаточно оцененным писателем XVIII в.» [63, с. 126]. Крім того Якову вдалося відшукати у архіві Київського магістрату та інших судових установах копії найдавніших монастирських документів, починаючи з 1541 р. [30, арк. 16 - 80 зв.]. Коли Козелецька полкова канцелярія видала указ переслати їй оригінали, то ігумен крім економа відправив ще одного наглядача, який би наглядав за збереженням документів [28, арк. 4 - 9].

Продовжував ігумен Яків звертатися за допомогою до Миклашевських. У своїх листах до нащадків полковника у 1768 р., ігумен нагадував, що їхній предок не тільки побудував у обителі два храми, але і з 1706 р. в одному із них тілом спочиває. При цьому ігумен нагадував, що нащадки полковника не тільки продовжують його рід, але і його ктиторство над монастирем [20, арк. 84 - 84 зв., 87]. Однак Миклашевські і цього разу «обдарували» монастир досить скупо. В основному всі пожертвування від них надходили у вигляді продуктів. Остання документально засвідчена пожертва з боку Миклашевських (від київського поміщика, відставного гвардії прапорщика Михаїла Івановича Корбе, якого батьки і сестра були поховані у монастирі) - 2000 крб. була покладена під проценти в Київський приказ. Щороку з цієї суми монастир отримував проценти у сумі 100 крб. За це братія повинна була поминати родичів вкладника [47, арк. 2 - 12 зв., 30].

4 січня 1772 р. ігумен знову посилав чолобитну у якій просив поставити край суперечці з Печерським монастирем за Неводничі (Наводничі), його рибний ставок і переправу через Дніпро [25, арк. 18 - 21].

У сорокарічному віці ігумен Яків Воронковський важко захворів на туберкульоз і астму. Хвороби різко підірвали його здоров'я і він 15 березня 1774 р. відійшов до Господа.

Ігумена Якова Воронковського змінив намісник Софі- ївського монастиря Мелхиседек Значко-Яворський, якого призначили 24 березня 1774 р. Однак указ про призначення від митрополита Гавриїла Мелхіседек отримав лише 23 червня 1774 р. [8, арк. 120 - 123 зв.; 4, арк. 5]. Тоді ж вийшов указ Святійшого Синоду і митрополита і на їх основі складалися відповідні історичні відомості. У 1774 р. обитель доповідала, що описи «близ окончания состоят» [23, арк. 28 - 30 зв.]. Із збереженого уривка історичної довідки видно, що праця ігумена Якова Воронковського була сильно скорочена і одночасно наповнена недоречностями - одним словом, було написано неналежним чином [38, арк. 1 - 2].

Мелхиседек (мирське ім'я Матвій) був сином лубенського полкового осавула і сотника Карпа Значко, який в 1766 р. отримав офіційне свідоцтво про приналежність до шляхетскому роду Яворських. Видубицьким ігуменом Мелхиседек був призначений, як вже вказувалося, 24 березня 1774 р. Він, як і його попередники, також невтомно трудився задля матеріального збагачення і зовнішнього прикрашення обителі.

Із документів відомо, що 6 листопада 1777 р. ігумен Мелхиседек підписав контракт з Яковом Васильовичем Мосцецьким-Дяченком та Іваном Яковичем Пшегален- ським на виготовлення і позолоту нового іконостасу для кам'яної церкви. Згідно з контрактом, майстри повинні були використовувати свої матеріали і продукти [34, арк. 2]. Одночасно, у той же день (6 листопада 1777 р.) окремо був підписаний контракт з Іваном Пшегаленським, щодо позолоти іконостасу. Згідно з умовами монастир зобов'язувався забезпечити майстра золотом і сріблом, а майстер повинен був грамотно виконати всі роботи [34, арк. 3 - 4; 22, арк. 79; 33, арк. 14 зв.].

А 11 листопада 1777 р. був підписаний окремий контракт з Яковом Васильовичем Мосцецьким-Дяченком про написання ікон для іконостасу. Умови договору передбачали ретельне підготування і шліфування дощок для ікон, написання сюжетів вказаних монастирем, при цьому використовувати тільки дорогі венеціанські фарби [34, арк. 5 - 5 зв.; 33, арк. 16 зв., 17 зв.].

Роботи над іконостасом завершились до початку 1790-х років, бо монастирський опис 1791 р. фіксує у Свято-Михайлівському храмі іконостас «нової роботи» [35, арк. 1]. Більш пізні документи вказують на те, що іконостас був триярусним [37, арк. 12 - 16 зв.].

У Видубичах ігумен Мелхиседек перебував до 13 червня 1781 р., потім був переведений архімандритом в Лубенський Мгарський монастир, а 19 липня 1783 р. або в 1785 р. він перейшов в Глухівський Петропавлівський монастир [42, арк. 1 зв. - 2; 31, арк. 22 зв. - 31]. Перед смертю, 1 березня 1787 р. Мелхиседек зробив важливу для Видубицької обителі акцію: він передав в «Сохранную казну Опекунского совета Московского воспитательного дома» 1000 крб. сріблом з тим, щоб п'ять відсотків щорічно відраховувати на Свято-Михайлівську обитель [48, арк. 1 - 2; 44, арк. 1 - 3; 46, арк. 1 - 105].

Мелхиседека на видубицькому ігуменстві змінив Ієронім Блонський. Він народився у Львові і був сином православного священика. Постриг прийняв у київському Братському Богоявленському монастирі 15 червня 1765 р. 26 березня 1783 р. він став кафедральним намісником і одночасно ігуменом Видубицького монастиря [59, с. 196]. У послужному списку 1787 р. сам Ієронім зазначав, що він «відновив і прикрасив» Видубицьку обитель [31, арк. 37 зв. - 43; 15, арк. 4 зв. - 5, 42 зв.], однак монастирські документи не фіксують якоїсь особливої будівельної діяльності у той час.

Це зрозуміло, адже у 1786 р. імператрицею Катериною ІІ була проведена секуляризаційна реформа, за якою всі монастирі були позбавлені землеволодінь і селян і переведені на державний штатний зміст. Згідно з реформою древню Свято-Михайлівську Видубицьку обитель позбавили майже всіх земельних володінь і перевели на найнижчий третій клас.

У тому ж році митрополит Самуїл вирішив перетворити обитель на лікарню для хворих ченців. Цю ідею було підкріплено імператорським указом [43, арк. 1]. При цьому монастир отримав наказ негайно все приготувати. До початку вересня 1787 р. потрібно було збудувати лікарню, зробити запаси ліків і забезпечити всім необхідним, хоча ніяких засобів для цього виділено не було. Тим часом, з усієї єпархії у Видубицьку обитель почали прибувати хворі ченці і їх потрібно було розселяти, годувати, лікувати, доглядати.

Ігумен Єронім з розпачем звертався до митрополита, вказуючи, що в монастирі невдовзі не залишиться продуктів харчування і всі хворі, разом з Видубицькою братією, вимруть з голоду, або ж розбіжаться з приходом морозів і через відсутність дров. Хворі, замість полегшення, опиняться ще в гіршому становищі, ніж у рідних обителях [62, с.157].

Вже через рік свого перебування у Видубичах він просився на звільнення. Оскільки, на той час митрополит Гавриїл, який призначив Ієроніма тимчасово виконуючим обов'язків намісника, вже помер, то він просив митрополита Самуїла Миславського звільнити його від таких важких обов'язків. Страждання ігумена закінчилися аж у 1791 р. 27 травня 1791 р. його прохання щодо переведення було вирішене митрополитом позитивно, а на його місце намісником монастиря призначено Порфирія [14, арк. 2 - 2 зв.]. Ієроніма перевели в архімандрити Михайлівського Золотоверхого монастиря, а з 10 серпня 1791 р.

і по 1794 р. він був ректором Київської Академії. Добру справу для обителі Ієронім зробив наприкінці життя. У своєму заповіті від 1 січня 1794 р. він передав в «Сохранную казну Московского опекунского совета» 2000 крб. для того, щоб щорічно з відсоткової суми 45 крб. передавалися Видубицькому монастирю «в братскую кружку на раздел братии». З 1794 р. ця сума регулярно посилалася у Видубичі [45, арк. 1 - 6]. Помер ігумен Ієронім у 1795 р. і був похований у Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі [53, с. 150].

Наступні ігумени, як правило, призначалися з ректорів і викладачів Київської Академії. Один одного змінювали Димитрій (9 вересня 1791 р. - 1793р.) [31, арк. 44 - 45 зв.], Феодосій (1793 - 1797 рр.), Афанасій (1797 - 1799 рр.) [35, арк. 45, 56, 101; 16, арк. 62 - 64]. Ігумен Афанасій відомий тим, що при ньому 18 грудня 1797 р. іменним імператорським указом Священого Синоду Видубицький монастир піднесено до ступеня архімандрії. 20 вересня ігумена Афа- насія возвели в архімандрити з дозволом «употреблять мантию камкотовую без скрижалей» [17, арк. 1 - 1 зв.]. Таким чином, Афанасій став першим архімандритом Свято-Михайлівського Видубицького монастиря.

Література

1.Біблія. Книги Священного Писання Старого та Нового Завіту. - К.: Видавничий відділ Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2004. - 1417 с.

2.ІР НБУВ. Ф. П. - Спр. 243.

3.ІР НБУВ. Ф. П. - Спр. 6408.

4.ІР НБУВ. Ф. П. - Спр. 27502.

5.ІР НБУВ. Ф. П. - Спр. 27840.

6.ІР НБУВ. Ф. П. - Спр. 27841.

7.ІР НБУВ. Ф. 194. - Спр. 114.

8.ЦДІАУК. Ф. 127. - Оп. 169. - Спр. 20.

9.ЦДІАУК. Ф. 127. - Оп. 1024. - Спр. 1134.

10.ЦДІАУК. Ф. 127. - Оп. 1024. - Спр. 1507.

11.ЦДІАУК. Ф. 127. - Оп. 1024. - Спр. 1527.

12.ЦДІАУК. Ф. 127. - Оп. 1024. - Спр. 1980.

13.ЦДІАУК. Ф. 127. - Оп. 1024. - Спр. 2050.

14.ЦДІАУК. Ф. 127. - Оп. 1024. - Спр. 2739.

15.ЦДІАУК. Ф. 127. - Оп. 1024. - Спр. 2987.

16.ЦДІАУК. Ф. 127. - Оп. 1024. - Спр. 3473.

17.ЦДІАУК. Ф. 128. - Оп. 1. - Спр. 183.

18.ЦДІАУК. Ф. 130. - Оп. 1. - Спр. 1.

19.ЦДІАУК. Ф. 130. - Оп. 1. - Спр. 10.

20.ЦДІАУК. Ф. 130. - Оп. 1. - Спр. 18.

21.ЦДІАУК. Ф. 130. - Оп. 1. - Спр. 27.

22.ЦДІАУК. Ф. 130. - Оп. 1. - Спр. 47.

23.ЦДІАУК. Ф. 130. - Оп. 1. - Спр. 84.

24.ЦДІАУК. Ф. 130. - Оп. 1. - Спр. 89.

25.ЦДІАУК. Ф. 130. - Оп. 1. - Спр. 113.

26.ЦДІАУК. Ф. 130. - Оп. 1. - Спр. 164.

27.ЦДІАУК. Ф. 130. - Оп. 1. - Спр. 184.

28.ЦДІАУК. Ф. 130. - Оп. 1. - Спр. 186.

29.ЦДІАУК. Ф. 130. - Оп. 1. - Спр. 200-А.

30.ЦДІАУК. Ф. 130. - Оп. 1. - Спр. 206.

31.ЦДІАУК. Ф. 130. - Оп. 1. - Спр. 261.

32.ЦДІАУК. Ф. 130. - Оп. 1. - Спр. 383.

33.ЦДІАУК. Ф. 130. - Оп. 1. - Спр. 562.

34.ЦДІАУК. Ф. 130. - Оп. 1. - Спр. 637.

35.ЦДІАУК. Ф. 130. - Оп. 1. - Спр. 863.

36.ЦДІАУК. Ф. 130. - Оп. 1. - Спр. 907.

37.ЦДІАУК. Ф. 130. - Оп. 1. - Спр. 1025.

38.ЦДІАУК. Ф. 130. - Оп. 2. - Спр. 9.

39.ЦДІАУК. Ф. 130. - Оп. 2. - Спр. 69.

40.ЦДІАУК. Ф. 130. - Оп. 2. - Спр. 276.

41.ЦДІАУК. Ф. 130. - Оп. 2. - Спр. 288.

42.ЦДІАУК. Ф. 130. - Оп. 2. - Спр. 615-А.

43.ЦДІАУК. Ф. 130. - Оп. 2. - Спр. 660-А.

44.ЦДІАУК. Ф. 130. - Оп. 2. - Спр. 668.

45.ЦДІАУК. Ф. 130. - Оп. 2. - Спр. 699.

46.ЦДТАУК. Ф. 130. - Оп. 2. - Спр. 700.

47.ЦДТАУК. Ф. 130. - Оп. 2. - Спр. 722.

48.ЦДТАУК. Ф. 130. - Оп. 2. - Спр. 769.

49.Висоцька Т. А. Почека Афанасій, чернече ім'я Антоній // Киево-Моги- лянська академія в іменах XVII - XVII ст.: Енциклопедичне видання. - К.: Вид. дім Academia, 2001. - С. 442 - 443.

50.Голубев С. Т. проф.. История Киево-Выдубицкого Свято-Михайловского монастиря. - К., 2011. - 655 с. - Приложения 392 - 640 с.

51.Граевский И. Киевский митрополит Тимофей Щербацкий // Труды КДА. - К., 1911. - Кн. 4. - С. 548 - 586.

52.Задорожна О. Ф. Гамалія Стефан, чернече імвя Сит // Києво-Могилянська академія в іменах XVII - XVIII ст.: Енциклопедичне видання. - К., 2001. - С. 135.

53.Клос В., дияк. Історія Свято-Михайлівського Києво-Золотоверхого монастиря. Дисертація на здобуття вченого ступеня кандидата богословських наук випускника Київської Духовної Академії Української Православної Церкви Київського Патріархату. - К., 2006. - 333 с.

54.Лазаревский А. Очерки малороссийских фамилий: Гамалеи // Русский архив. - М., 1975. - Т. 1. - № 4. - С. 439 - 448.

55.Максимович М. А. Киев явился градом великим: Вибрані українознавчі твори. - К.: Либідь, 1994. - 448 с.

56.Мицик Ю., прот., Тарасенко Т. Гетьман Тван Мазепа як покровитель Свято-Михайлівського Видубицького монастиря // «Видубицький Михайлівський монастир - погляд крізь віки»: збірник матеріалів наукової конференції присвяченої 940-літтю Свято-Михайлівського Видубицького монастиря. - К., 2010. - С. 214 - 216.

57.Оглобин О. Петро Калнишевський і Києво-Видубицький монастир: два неопубліковані документи // Віра і знання. - Нью-Йорк, 1954. - Вип. 1. - С. 117 - 118.

58.Оглобин О. Петро Калнишевський і Києво-Видубицький монастир // Чаша. - К., 2006. - № 29. - С. 21 - 22.

59.Прокоп'юк О. Настоятелі Видубицького Михайлівського монастиря в «присутствії» Київської духовної консисторії // «Видубицький Михайлівський монастир - погляд крізь віки»: збірник матеріалів наукової конференції присвяченої 940-літтю Свято-Михайлівського Видубиць- кого монастиря. - К., 2010. - С. 191 - 200.

60.Рудюк Д., митр., Клос В., прот. Києво-Михайлівський Золотоверхий монастир. - К., 2013. - 416 с.

61.Троцкй П. Киево-Выдубицкий Михайловский монастырь // Киевские епархиальные ведомости. - К., 1870. - № 22. - Отд. 2. - С. 643 - 650.

62.Ульяновский В. Выдубицкий чуда архангела Михаила монастир. История в лицах, пам'ятниках архитектуры и церковного искусства. - К.: Изд. дом «МУЗЕЙ ШЕРЕМЕТЬЕВЫХ», 2009. - 623 с.

63.Хижняк З. Т. Воронківський, черенче імвя Таков // Києво-Могилянська академія в іменах XVII - XVIII ст.: Енциклопедичне видання. - К., 2001. - С. 126.

64.Хижняк З. Т. Горка Андрій, чернече ім'я Лаврентій // Киево-Могилян- ська академія в іменах XVII - XVIII ст.: Енциклопедичне видання. - К., 2001. - С. 146 - 147.

Додаток №1

Оглобин О. Петро Калнишевський і Києво-Ви- дубицький монастир // Чаша. - К., 2006. - № 29. - С. 21.

Вьісокопреподобнейшій Господинъ Видубыцкого Монастира 1гуменъ 1яковъ

Мой всегдашный благодетелъ.

По прибьітіи въ СЪчъ Видубицкого монастира отъ Вашего Вьісокопреподобія для испрошенія на оный Видубицій монастиръ отъ доброхотовъ милостинного подаянія присланного иеромонаха Спиридона зъ сотрудники обещалъ я въ оный Видубьіцкій монастиръ къ всегдашней монастир- ской Вашего Вьісокопреподобія поездки пару лошадей. Ко- торіе при семъ въ монастиръ къ Вашему Вьісокопреподобію посылая, приемомъ оньхъ не отректи и не оставленьї въ бо- гомолческихъ молитвахъ Вашего Вьісокопреподобія покорнейше прошу. В протчемъ съ моимъ доброжелателствомъ и уклономъ пребьіть имею.

моего всегдашнего благодетеля покорнш слуга Петръ Калнишевскш.

года, октябра 28 д.

Сечъ Запорожская.Додаток № 2

Оглобин О. Петро Калнишевський і Києво-Ви- дубицький монастир // Чаша. - К., 2006. - № 29. - С. 22.

Велможній и Высокородны Господинъ

Войска Низового Запорожскаго Кошевій Атаманъ,

Вьісокомилостивій Государъ и благодетель.

По милостивому Велможности Вашей на Выдубицкую убогую Святаго Архангела Михаила Кіевскую обитель при- зркнію, посланше з бывшимъ въ Скчъ ерод-(шкономъ) Лаврентіемь в ту Выдубицкую обитель пара лошадей въ той обители получени, и по благонамкренію Вашей Велможности в поездку употребляются, тоею Велможности Вашей высокою милостію обитель и я много одолжени, много ж то есть сторицею Велможности Вашей вседаро- витій Господь Богъ да воздасть, о томъ и о многолктномъ Велможности Вашей здравіи благость Его святую молимъ и молить не престанемъ, при достодолжномъ нашемъ вы- сокопочитаніи пребывал.

Въ чистомъ тако:

Велможности Вашей Высокомилостивого Государя и благодетеля нашего вскхъ благъусердно желающм Богомолецъ и покорнкйипй слуга

Кіево В(идубецького) Свято Михайлова монастиря Игуменъ !аковъ зъ братіею.

года, ноября 12 д.