язано з кількома причинами. По-перше, у межах філософії воно підбило світоглядні підсумки багатовікової історії розвитку Росії. По-друге, релігійна філософія цього періоду стала останньою відповіддю на питання - чому відбувається історичний розлам Російської імперії. По-третє, філософія початку століття формувалася у руслі боротьби з більшовицькою ідеологією.
Значну роль і вплив у розвитку світової філософії межі XIX - XX ст. відіграли роботи видатних російських філософів У. Розанова, Д.Мережковського, М. Бердяєва, В. Соловйова, З. Булгакова та ін. Волею історичних подій більша частина російських філософів змушена була емігрувати, тому погляди Бердяєва, Булгакова і Шестова остаточно сформувалися саме на чужині.
Подолання кризи, в якій опинилися філософський атеїзм і слов'янофільство, є головною справою релігійного філософа В. Соловйова. Його система стала новим етапом в еволюції релігійної філософії, послідовники якої спробували зробити її ідеологічно активною вже на початку століття. В основі діяльності В. Соловйова лежали такі прагнення: здійснити під знаком «всеєдності» «гармонійний синтез релігії, науки й філософії»[1]; об'єднати раціональний, емпіричний і містичний види пізнання; уявити історію як процес «боголюдський»; вказати шляхи соціального відновлення і активізації. Обгрунтування В.Соловйовим історіософських конструкцій з позицій релігійного об'єктивного ідеалізму поєднувалася з ліберальним характером його суспільно-політичних поглядів. Модернізовуючи традиційну проблематику російської ідеалістичної філософії, він за життя був не дуже популярним серед російської інтелігенції.
Російська релігійна філософія XX в. формувалася у тісному зв'язку з колишніми релігійно-ідеалістичними течіями у Росії, в інтенсивному спілкуванні з сучасними їй вітчизняними школами ідеалізму, але й намагалася взяти за основу досягнення багатовікової ідеалістичної традиції європейської думки, використовуючи ідеї Платона і патристики, німецького класичного ідеалізму, Шопенгауера, Ніцше, Джемса, неокантіанства і феноменології.
Вивчаючи життя і творчість великих людей XIX століття, ми маємо можливість познайомитися з однією визначною особистістю, засновником класичної російської філософії - Володимиром Сергійовичем Соловйовим. У ньому поєднувалися досить суперечливі життєві принципи, філософські думки, гармонійна єдність слова і справи, духу вчення і життєвої практики. Його філософія пройнята добром, любов'ю і людяністю, не дивлячись на злами і муки тривалих перетворень в Росії.
РОЗДІЛ 1. Особистість В.С. Соловйова та особливості його творчості
Ім'я Володимира Сергійовича Соловйова досить довгий час було забороненим і зараз багато хто з нас відкриває його для себе вперше. У зв'язку з цим, на мою думку, було б не зайвим дати короткий життєпис цієї Людини, дійсно з великої літери.
В кінці XIX століття інтелігенція розкололася на дві частини: на одному полюсі сконцентрувалася «культурна еліта», яка жадала містичних таємниць і релігійних одкровень, на іншому - «сили революції», які надихали ідеями російського радикалізму і марксизму. Це були майбутні богошукачі і більшовики. І ось саме в цей період і з'явився «щирий засновник нової свідомості» Володимир Сергійович Соловйов (1853-1900) - російський релігійний, християнський філософ і поет, основоположник вчення про всеєдність і цілісне знання. Народившись в родині не менш відомого російського історика, який написав історію Росії в 29-и томах, В. Соловйов з моменту завжди був оточений високоморальними і високоінтелектуальними людьми. Його дід, Михайло Васильович Соловйов, був протоієрей. Про нього збереглися згадки як про людину піднесено налаштовану, і в той же час вельми схильну до гумору, яка любила дотепно жартувати і вести себе досить невимушено. Його онуки збиралися у нього по неділях, причому всі були переконані, що добрий дідусь розмовляє з Богом і Бог теж розмовляє з ним. І якщо батькові В. Соловйов, мабуть, зобов'язаний своїм інтелектуальним стартом, то дід його, безумовно, вплинув на релігійне начало. Одного разу він підвів восьмирічного Володимира до вівтаря і в щирій молитві благословив його на служіння Богу.
Варто зауважити, що у В. Соловйова, як і в його діда було дивовижне радісне відчуття життя. Д. М. Овсяннико-Куликовський порівнюючи Франциска Ассізького і видатного філософа, пише з цього приводу: «Космічна радість буття і відчуття безсмертя у нього (у Ф. А.) - не похідні - інтелектуального порядку - величини і не фікція, а «безпосередньо дані» екзальтованої свідомості, зачарованої натхненням божества.
З усіх можливих - і неможливих - світів містичний світ Франциска Ассізького уявляється якщо не найкращим, то, безперечно, найбільш радісним... І насамперед, у цьому, для нас настільки фантастичному, світі аж ніяк не нудно: там багато радості, багато невинної веселості, там чути часом безтурботний сміх, там зустрінемо незлий жарт і добрий гумор. Великою помилкою було б вважати, що містики цього типу - люди похмурі, завжди занурені в Замогильні сподівання, чужі живому життю і земним радощам... Містики, як Франциск і наш Соловйов, звичайно аскети, але їх аскетизм у своєму роді помірний, він не доходить до юродства... - містики типу Франциска і Соловйова - зовсім не фанатики. Їхня віра незламна, як і їхня містична екзальтація, але у них немає того поневолення особистості, гніту владної ідеї, яке становить сутність фанатизму. Це люди внутрішньо вільні, широкі, гуманні; суворі до себе, але поблажливі до інших»[8]. Тут треба зауважити, що один із аспектів містики в розумінні Соловйова - аж ніяк не щось неможливе і дурне, а навпаки, цілісне сприйняття життя, при якому кожному явищу надається якийсь свій сенс, але не з пафосом і страшним виразом обличчя, але з неймовірною легкістю.
Юному майбутньому філософу часто снилися віщі сни і видіння. Заглянувши наперед, зазначимо, що Софія - один з наріжних каменів світогляду В. Соловйова - являлася йому тричі. У тринадцять років Володимир Сергійович пережив релігійну кризу: викинувши в сад ікони, пристав до матеріалістичної точки зору, його ідеалами стали соціалізм і комунізм. Пізніше, однак, він усвідомив неспроможність, як комунізму - «спрощеної філософії», так і всього матеріалізму в цілому, як односторонньої системи. Тільки вивчивши Шеллінга і Гегеля, В. Соловйов створив власну філософську систему. Закінчивши в 1859р. гімназію із золотою медаллю, В. Соловйов вступив до Московського університету, на фізико-математичний факультет, де вивчалися також і всі природничі науки. Він захоплювався тоді біологією, але, ймовірно, це був не його шлях, і, проваливши один з іспитів на II курсі, В.Соловйов перейшов на історико-філологічний факультет і почав серйозно займатися філософією.
З цього моменту почалася його справді наукова діяльність. Перша серйозна робота молодого науковця - магістерська дисертація «Криза західної філософії (проти позитивістів)» відразу звертає на себе увагу. Мова його проста і переконлива, що, однак, поєднується з глибиною і широтою історичного матеріалу.
Після захисту дисертації В. Соловйов отримав посаду доцента на кафедрі філософії Московського університету, потім на рік їздив до Британії, де працював у Британському музеї. Повернувшись до Росії, він перевівся в Петербурзький університет. Після прочитання лекції, в якій він закликав імператора Олександра III помилувати тодішніх російських революціонерів, В.Соловйову заборонили читання публічних лекцій. Незабаром він сам поїхав з університету, що, мабуть, було пов'язано з його небажанням продовжувати педагогічну діяльність. Пояснити це небажання можна, мабуть тим, що йому, як людині надзвичайно творчій, як особі, яка озивається на кожний порив творчої душі, було важко стримувати себе в рамках університетських розпорядків і т. ін.
В. Соловйов почав посилено працювати в галузі філософії релігії, теософії. Саме до цього періоду його діяльності відноситься робота «Росія і вселенська церква», присвячена проблемі утворення нової релігії, що включає в себе всі позитивні риси численних напрямів християнства. Забігаючи наперед, скажемо, що ця думка не покидає філософів і по цей день. Наприклад, однією зі значних праць у цій галузі можна назвати «Розу Світу» Данила Андрєєва. У своїй книзі він йде ще далі, та малює картину інтеррелігії, що включає в себе в тій чи іншій мірі всі релігійні системи світу.
В останні роки свого життя В. Соловйов знову повернувся до філософії, створив такі роботи, як «Краса в природі», «Сенс любові», «Поняття Бога (На захист філософії Спінози)», «Теоретична філософія».
Особливе місце в цьому ряді займає «Виправдання добра». Ця праця заслуговує окремої розмови, тому ми зупинимося на ній пізніше. Розуміючи, що його ідеї й ідеали ще дуже далекі від втілення в життя, гостро переживаючи дисгармонію суспільства, В.Соловйов відчував глибокий смуток. В останній рік свого життя він малював похмурі картини кінця світу, і описував у своїх «Трьох розмовах» явище антихриста. Після цієї роботи В. Соловйов вже нічого не писав.
Видатний російський філософ, чудовий поет і один з найпрекрасніших людей епохи - В. Соловйов, пішов з цього світу в підмосковному маєтку його друзів С.М. і Є.М. Трубецьких «Вузьке» 31 липня 1900 «внаслідок артеріосклерозу, хвороби нирок і загального виснаження організму». Похований він був на Новодівичому кладовищі.
Для розуміння В. Соловйова як людини маємо згадати деякі спогади його друзів і близьких.
«Не дивно, що в життєвих стосунках його всякий міг обійти і обдурити. Насамперед, його з усіх сторін всіляко оббирали і експлуатували. Отримуючи хороші заробітки від своїх літературних творів, він залишався вічно без гроша, а іноді навіть майже без одежини. Він був безсрібником в буквальному сенсі слова, тому що срібло геть не утримувалося у нього в кишені; і це не тільки внаслідок рідкісної своєї дитячої доброти, але також внаслідок рішучої нездатності цінувати і рахувати гроші»[11].
В. Л. Величко говорить про те, що в В.Соловйову «уживалися поруч і часом переривали один одного два абсолютно протилежних устрої думки... Перший можна порівняти з натхненним співом священних гімнів... Другий - з єхидним сміхом, в якому чулися іноді недобрі нотки, точно друга людина сміється над першою»[2]. Ця думка дає нам зрозуміти характер Володимира Сергійовича.
Пригадаємо спогади сестри В.Соловйова, Марії Сергіївни: «Пам'ятаю, не раз брат зі скорботним гучним зітханням, і комічним, і абсолютно щирим, в якому знову-таки було щось дитяче, зізнавався матері, що багато нагрішив в серці своєму. А я любила ці зізнання: відчувалося, що ця людина, невпинно служила Афродіті Небесній, не був він чужий земним спокусам, і часом вони находили на нього, як важкі зловісні хмари, і давили, і гнули, і боротися йому з ними було нелегко, і проте він вів невпинну боротьбу зі всякою нечистою думкою»[7]. Можна з щирістю сказати, що він - людина чудових душевних якостей.
Творче життя видатного російського філософа зазвичай поділяють на три періоди: у перший період інтереси Соловйова зосереджувались в основному в галузі теософії, в другий - в галузі теократії, і в третій - в галузі теургії. На першому етапі, він сподівався, що здійснення Софії, мудрості у світі, може бути досягнуто за допомогою пізнання Бога і його ставлення до світу. Потім науковець звертає свій погляд у бік держави, що здійснює християнські ідеї, що гарантувало б, як він вважає, справедливість в усіх відношеннях. І на третьому етапі В. Соловйов цілком зайнятий теургією, тобто містичним мистецтвом, що створює нове життя, згідно божественної істини.
Досліджуючи праці Соловйова та авторів, які цікавляться його творчістю, можна сміливо сказати, що він був незвичайною людиною в повному розумінні цього слова: сучасників вражала і його зовнішність, і його розум, і спосіб мислення. Філософ і поет, що заклав основу цілому напряму в російській поезії кінця XIX ст. - поч. ХХ ст., Соловйов був ще й особистістю, яка спробувала втілити заповіді Спасителя на землі.
Ця фігура досить оригінальна і самобутня, хоча сам філософ говорить про те, що власного вчення не має, а своє завдання бачить у тому, щоб відстоювати чистоту й істинність християнства. На мій погляд варто звернути увагу на особистість цього поета і філософа хоча б тому, щоб відповісти на питання, що такого він зробив, що вже на початку XX ст. існувало Релігійно-філософське товариство пам'яті Володимира Соловйова.
«...Він був не тільки релігійною людиною, але разом з тим і вільним мислителем і могутнім художником» - ці слова, сказані В.С. Соловйовим в пам'ять Достоєвського, можна певним чином віднести і до нього самого[10]. Це означає, що його філософію потрібно розглядати і розцінювати в нероздільній єдності вірування, мислення і творчості, або в єдності добра, істини і краси.
Хотілося б зосередитись на деяких філософських пошуках В.С. Соловйова, які привертають увагу своєю сміливістю, чесністю погляду і мужністю перед найважчими проблемами того часу.
соловйов філософ теократія софія
РОЗДІЛ 2. Релігійне начало в світоглядних орієнтирах видатного російського філософа
.1 Поняття всеєдності та Боголюдства в філософії В.С. Соловйова
Метафізика В. Соловйова насичена подвійним змістом: з одного боку, надихнувшись в юності вченнями Спінози та Шеллінга, він вводить в усі побудови вчення про Абсолют, як «всеєдність», про породження абсолютом свого «іншого». З другого боку, досить рано центральним поняттям його системи стає доктрина Боголюдства, тобто суто християнське вчення (в своєрідній редакції). Поєднання цих різних концепцій вперше зявляється в «Читаннях про Боголюдство» в 1878 році. У цьому викладі поглядів на теорію пізнання Соловйов роз'яснює, що «основний зміст для психології - в дійсності нашого духу, яка відкривається у внутрішньому або психологічному досвіді; так само, основний зміст і для реальної метафізики як науки про божественні предмети, дається нашому розуму в Божественному одкровенні, яке становить релігійний досвід людства»[9].
В одній із своїх робіт, в доповіді, прочитаній на зборах Петербурзького філософського товариства з приводу сторічного ювілею Огюста Конта (1898), В. Соловйов спеціально звертається до теми людства. Теза про неподільність людства вимагає визнання того факту, що окремо взята людина не є щось субстанційне, це не дійсність, а тільки можливість, яка для свого перетворення в дійсність вимагає іншого - держави, нації і т.д. З точки зору російського філософа, це інше, вище, не може бути єдністю державною чи національною, бо «нація у своїй емпіричній дійсності є чимось таким умовним»; «не зважаючи на те, що вона завжди могутніша і фізично довговічніша окремої особи, але не завжди достойніша його за внутрішньою суттю, в сенсі духовному...»[9].
Для обґрунтування тези про людство як єдиного живого організму, як справжню субстанцію, В. Соловйову потрібно спростувати досить стійке уявлення про те, що такою субстанцією є окрема людина, особистість, наділена розумом і вільною волею, здатна розрізняти добро і зло і нести відповідальність за свої вчинки і вибір.
Торкаючись питання про абсолютність людства, В. Соловйов зауважує: «Засновник «позитивної релігії» під людством розумів істоту, яка стає абсолютною через загальний прогрес. І дійсно, людство є такою істотою. Але Канту, як і багатьом іншим мислителям, не було ясно, що під час становлення в часі абсолютне передбачає абсолютне вічно суще... Істинне людство, як всесвітня форма поєднання матеріальної природи з Божеством... є по необхідності Боголюдством і Богоматерією...»[9].
Бажаючи показати, яке має відношення до людства одинична людина, будучи абстракцією, як вона відповідає реальному буттю, Соловйов проводить цікаву аналогію. «Ніхто не заперечує правильності елементарних термінів геометрії - точки, лінії, поверхневої фігури, обєму, ... тобто геометричного тіла ... Але в якому ж сенсі ми приписуємо дійсність цим геометричним стихіям? Маючи більш-менш виразне мислення, розуміємо, що вони існують не окремо, а лише в певних відношеннях один до одного, що їх дійсність вичерпується... цією відносністю, що вони власне і представляють тільки закріплені думкою прості відносини, відхилені від більш складних фактів»[9]. Сенс аналогії між людським індивідом і геометричним об'єктом російський філософ розкриває таким чином: «Не можна навіть уявити собі окремо існуючу геометричну точку, бо, будучи за визначенням позбавленою будь-якої протяжності, дорівнюючи нулю простору, вона не містить в собі нічого такого, що б уособлювало її з навколишнім середовищем, або відділяло від нього...
Отже, точки, або елементи нульового виміру, існують не самі по собі або як окремо взяті, а тільки в лініях і завдяки лініям»[9].
Хоча аналогія між точкою і живим організмом, а тим більше істотою, наділеною розумом і самосвідомістю, сама по собі досить ризикована, проте відома основа для такої аналогії є: як точка в геометрії, так і людина є чимось неподільним.
Тут криється дуже непроста проблема - не тільки проблема одиничного і загального, але і проблема цілого і часткового. В.С.Соловйов з усією рішучістю стверджує: «Ціле є першим за свої частини і передбачається ними»[9]. І в такій загальній формі з цим важко не погодитися.
Справді, будь-який живий організм - як найпростіший, так і найскладніший, - головніший за свої органи і не складається з них чисто механічно, як купа цегли з окремих цеглин. Але міркування Соловйова, що конкретизують цю беззаперечну тезу, не до кінця правильні: «Ця велика істина, очевидна в геометрії, зберігає свою силу і в соціології. Відповідність тут повна. Соціологічна точка - одинична особа, лінія - сімейство, площа - народ, тривимірна фігура або геометричне тіло - раса, але цілком дійсне, фізичне тіло - тільки людство. Не можна заперечувати дійсність окремих частин, але лише у зв'язку з їхнім цілим, - окремо взяті вони лише абстракції»[9]. Безперечно, людина завжди живе в суспільстві, спосіб її фізичного існування, характер задоволення потреб, форми співжиття і особливості духовного світу формуються спільною діяльністю і спілкуванням людей. «Тіло не складається з точок, ліній, фігур, а вже пропонується ними, - пише Соловйов, - людство не складається з осіб, сімей, народів, а передбачається ними»[9].
Російський філософ опинився перед дилемою, яку добре сформулював англійський релігійний письменник К.С.Льюїс: «Якщо людина живе тільки сімдесят років, тоді держава, або нація, або цивілізація, які можуть проіснувати тисячу років, - безумовно представляють собою більшу цінність, ніж індивід. Але якщо християнство має рацію, то індивід - надзвичайно важливіший, тому що він, людина, вічний, і життя держави або цивілізації - лише мить у порівнянні з його життям»[12]. Наведемо ще одне міркування в тому ж дусі, що належить на цей раз перу іншого російського мислителя. «Окрема особа може досягти вирішення свого завдання, реального здійснення свого призначення, тому що вона безсмертна, і тому що їй подаровано... дозвіл згори, незалежно від часу, місця або племені, але це здійснення лежить за межами цього світу. Для колективної та все-таки кінцевої істоти - людства - немає іншого призначення, іншого завдання, окрім різночасного і різноплемінного вираження різноманітних сторін і напрямків життєвої діяльності, що лежать в основі його ідеї...»[12]. Ці слова належать сучасникові В.С. Соловйова М.Я.Данилевському.
Саме тому, що людина вкорінена в трансцендентному, вона за своєю цінністю вище всякої іманентної освіти. У цьому істина християнського персоналізму і його неминуче значення. Та цінність особистості, на якій стоїть і разом з якою падає європейська свідомість невід'ємних прав людини, сягає своїм корінням в переконання, що існує безсмертна людська душа, складова субстанція кожної одиничної людини. І, навпаки, заперечення цієї субстанції, створення міфологеми людства як розвитку іманентного Бога, в якому, як у Бога-Природі Спінози, немає місця для свободи і самовизначення особистості, породжує умову для утопій, якими так багатий наш вік.
Абсолют, на думку видатного російського філософа, виявляється в усьому: «Безумовно суще…є те, що пізнається в усякому пізнанні; всяке пізнання є непізнаваним…усяка дійсність зводиться до безумовної дійсності»[9]. В такому платонівському визначенні шляху до абсолюту, В.Соловйов бачить в ньому основу всякого буття - абсолютне тут невіддільне від космосу, воно споглядається нами крізь світ, воно є єдиним цілим і в той же час воно містить «все». Це явище він ототожнював з поняттям Бога, його «думками».
Своє вчення Володимир Сергійович розробляв як альтернативу «абстрактній» філософії, під якою розумів умоглядний раціоналізм. Кризу всієї західноєвропейської філософії бачив в тому, що вона не виходила за сферу теорії, не виражала собою прямий, безпосередній зв'язок людини з універсальною цілісністю світу. Цілісне знання В. Соловйов розглядав як органічний синтез науки, умоглядної філософії та релігійної віри. Віра є «вищою потребою абсолютного життя».
Природа людини в його вченні постає у трьох основних формах свого буття: у формі почуття, мислення і діяльної волі. Вони складають три "першооснови" загальнолюдського життя з відповідними їм ідеалами і предметами пізнання. Предметом почуття є об'єктивна краса, для волі - це об'єктивне благо, для мислення - об'єктивна істина. Відповідно до цього виділяються і три сфери людського буття: творчість, знання і діяльність.
Творчість виражається як технічне або витончене мистецтво, містика; знання - як позитивна наука, абстрактна філософія; практична діяльність на рівні матеріального втілення постає як економічне суспільство, на рівні формальному - як політичне суспільство (держава), на рівні абсолютному - як духовне суспільство (церква). В системі всеєдності людина постає посередником між Богом (абсолютно сущим) і людиною. Вся людська історія розгортається як сходження до Бога, або як процес боголюдства. На цих підставах - у зв'язку з єдиним космоеволюційним процесом - будується етика Соловйова, його вчення про Добро як ідеальну сутність. Пафос філософії Соловйова - боротьба за духовність в людині, за вищі ідеали особистості і суспільства.
Дисертація видатного вченого на тему: «Криза західної філософії (проти позитивістів)», яка яскраво свідчить як про надзвичайну силу його філософського мислення, так і про простоту і ясність його висловлювання, про логічну переконливість, яка поєднувалася з глибиною і широтою історичного горизонту. Володимир Сергійович був переконаний, що західна філософія, спираючись на дані позитивних наук, стверджує у формі раціонального пізнання ті ж самі істини, які прокламувались теологічними вченнями Сходу у формі віри і духовного споглядання. Докладно свою систему Соловйов виклав у докторської дисертації «Критика абстрактних засад» (1880).
Центральною, сконцентрованою і визначальною ідеєю вільної теософії, або позитивної діалектики, сфери знання є єдність усіх пізнавально-теоретичних дій або актів людської свідомості в трьох його станах: сексуального (чутливого), інтелектуального (розумового) і релігійного (духовного або містичного) досвіду. Відповідно до цього цілісне знання взагалі в найширшому розумінні і є синтезом філософії, науки і теології. Але цьому широкому синтезу повинен передувати більш вузький синтез в самій філософії трьох її можливих напрямів: емпіризму, раціоналізму і містицизму. В системі цільного знання взаємне відношення цих елементів визначається аналогією: емпіризм служить зовнішньою базою і крайнім застосуванням або реалізацією вищих засад; раціоналізм є спільним зв'язком всієї системи; містицизм має головне значення, визначаючи верховний початок і останню мету філософського мислення. Мається на увазі, що «знання у своїй цілісності є теософія», предмет якої полягає в істинно-сущому або в сущому всеєдиному, складовими частинами якого виявляються органічна логіка, метафізика і етика.
Для автора світ - це всеєдність, як ідея, як суспільний елемент. Але він також містить в собі матеріальний елемент, який не є неподільністю, він також не божественний елемент. Цей компонент прагне до всеєдності і стає ним, коли об'єднує себе і Бога. Становлення всеєдності і є розвитком світу. Вищезгаданий божественний принцип - це ідея, яка принципово присутня в кожному прагненні людини, сліпому і несвідомому.
Як зазначалося вище, розроблене В. Соловйовим вчення про Боголюдство займає важливе місце в його релігійній системі. Воно направлене на тлумачення історії людства та суспільного життя. Для Соловйова Боголюдина - це одночасно й індивідуум, й універсальна істота, що охоплює все людство за допомогою Всевишнього. У ньому висловлюється єдність блага, істини і краси. Переслідуючи мету вдосконалення людини, Бог проявився у земному історичному процесі у вигляді Боголюдини - Ісуса Христа. «Своїм словом і подвигом свого життя, починав з перемоги над усіма спокусами морального зла і закінчив воскресінням, тобто перемогою над злом фізичним - над законом смерті і тління - дійсна Боголюдина відкрила людям царство Боже»[9]. Філософ говорить про те, що всі людські елементи скаладають суцільний універсальний, індивідуальний організм, який є «вічним тілом Божества та вічною душею світу» і з яким має поєднатися Божественний Логос. Він вважає, що саме тому Христос є і Логос, і Софія (так звана мудрість).
Автор наголошує також на тому, що душа світу, відєднала від Бога, містить невизначене прагнення до всеєдності і стає «натурою». Тільки в поєднанні з божественним началом душа світу стає вселенським організмом, втіленням божественної ідеї. Він вважає, що саме в людині світова душа внутрішньо поєднується з божественним Логосом у свідомості, як в чистій формі всеєдності, і саме людина є «природнім посередником між Богом і матеріальним існуванням»[9]. Це поступове одухотворення людини через внутрішнє засвоєння і розвиток божественного начала утворює відповідно історичний процес людства. Мається на увазі, що між Богом і самим світом немає особливих відмінностей, іншими словами, суть у них одна і та ж.
В творчості В.С.Соловйова присутній дуалізм Бога і світу, але він є суто онтологічним і повязаним з тим, що в світі панує взаємна боротьба. Ця гріховність природного буття прямо визначена умовами його виникнення, тому можна сказати, що джерело зла міститься в самому абсолюті, тобто в його незмінній необхідності мати поряд з собою своє «інше», як реальний світ.
Справді, як ми могли переконатися на власному досвіді, в утопічних ідеологіях і рухах людина приноситься в жертву деякій абстрактній конструкції, нерідко іменованої людством як окрема особистість, її доля, страждання і біль втрачають будь-яке значення перед обличчям «прогресивного розвитку» людства в цілому, яке перетворюється в ілюзорний масштаб оцінки всіх явищ і подій. На жаль, такому виду утопічної свідомості віддав данину і чудовий російський філософ В. С. Соловйов. І лише в останньому своєму творі, в «Трьох розмовах», він, розчарувавшись у своїй утопії, намічає контури іншого підходу до історії. Але цим новим задумам не судилося здійснитися через передчасну смерть мислителя.
Маємо зазначити, що в системі цього видатного філософа таємниця світу відкривається в людині, але світ сам по собі містить гріх і неправду. Саме тому поняття «Боголюдства» у В.Соловйова не співпадає з християнською доктриною; в його метафізиці є ступені повернення світу до Бога, тоді як в християнстві людина містить в собі ключ і для того, звідки зло в цьому світі, і для того, як його можна перемогти. Причиною внутрішнього викривлення християнського віровчення про Боголюдину у Соловйова була пантеїстичність його метафізики. Філософські симпатії тягли його в одну сторону, а релігійна свідомість - в іншу.
2.2 Тема любові та вчення про «Вселенську теократію» в творчості автора
На третьому етапі своєї творчості видатний діяч повертається до кола питань метафізики, переглядає юнацьку філософію, звертається до теми любові. Це звернення до «змісту любові» в 1893 р. не було випадковим. Ряд його попередніх і наступних статей об'єднує задум третьої частини філософії В.Соловйова - теургії.
Перетворення людства, народження в красі має бути досягнуто любов'ю - такий пафос статей цього періоду. Проте вже сказане тут провокує кілька суттєвих питань: як розуміється любов і що означає народження? чи є любов буттєва реальність, якийсь онтологічний початок, чи це - психологічне почуття, потяг окремого емпірично взятого індивіда? про яку любов філософ веде мову? Адже грецька філософія заповіла нам чотири основні поняття, які передають різні стани любові, свідчать про різні типи любові залежно від якостей її об'єктів. Соловйов недвозначно звертає свою увагу на ерос, статеву любов у початковому значенні божевільної пристрасті двох закоханих, вважаючи цей вид любові сильнішим і ефективнішим від усіх інших видів: «Любов як еротичний пафос - у вищому і нижчому прагненні, все одно - не схожа на любов до Бога чи до людини, до батьків чи друзів, - це є неодмінно любов до тілесності, і питається тільки - для чого? До чого, власне, прагне кохання стосовно тілесності: чи до того, щоб повторювалися в ній без кінця одні й ті ж стихійні факти виникнення і зникання, одна і та ж пекельна перемога неподобства, смерті і тління; або до того, щоб показати тілесному дійсне життя в красі, безсмерті та нетлінні?»[9]. В «Сенсі любові» ця теза окреслена ще чіткіше: «Визнаючи досить велику важливість і високі чесноти інших видів любові, якими фальшивий спіритуалізм й імпотентний моралізм хотіли б замінити любов статеву, ми бачимо, однак, що тільки цей останній вид задовольняє дві основні вимоги, без яких є неможливим рішуче скасування самості в статевому життєвому спілкуванні з іншим»[3].
Відчуття містичної причетності до єдності світу, любові як буттєвої реальності, «зведення божественного в людині до божественного у всьому» відповідає духові трактатів Соловйова з філософії любові. Любов в людині, як і краса в природі, не є у власному розумінні лише краса природи або любов людини. Це щось онтологічно суще, повною мірою від самої природи і людини не залежне, осяжне його. Соловйов весь час висловлює цю думку, завзято намагаючись вийти за межі окремої людської душі, де любов представляється як один з афектів, і подивитися в обличчя тієї любові, про яку сказано: «Бог є Любов».
Видатний філософ зміст любові повязує не з індивідуальним перетворенням, а з кінцевим завданням усієї історії людства в минулому, теперішньому і майбутньому. Хоч він і говорить про те, що власними силами людина не може вирішити завдання любові, але весь його аналіз зводиться якраз до розкриття можливості самому вирішити це завдання. В.Соловйов каже, що «любов існує поки тільки лиш в своїх зачатках», але як розумна свідомість не одразу досягає творчого вираження, так і любов існує там, де є лише її зачаток, хоч вона в ньому ще не реалізувалась. Саме тут філософ і має на увазі те, що, на відміну від розуму, який дається людині вищою силою, любов може досягнути своєї повної реалізації «через саму людину», тобто завдяки власним зусиллям.
В заключній частині своєї статті «Про зміст любові» В.Соловйов наголошує на тому, що любов «звільняє духовно-тілесні протоки, які поступово опановують матеріальне середовище, надихають його і втілюють в ній ті чи інші образи всеєдності»[9].
Вищезгадана, так звана, магічна концепція любові перебуває в тісному звязку зі вченням про «становлення абсолюту». Видатний філософ вважає, що справжня людина в повноті своєї ідеальної особистості не може бути привязана тільки до чоловічого або тільки до жіночого начала. Це має бути поєднання, вища єдність обох. «Створити істину людину, як вільну єдність чоловіка і жінки, яка зберегла своє формальне уособлення, яка подолала свою суттєву різницю - це і є основним завданням любові»[9].
Принцип всеєдності, про який ми згадували раніше, знаходить своє продовження у вченні В. Соловйова про вселенську теократію. Теократія (буквально «боговладдя»), за задумом філософа, повинна об'єднати всі християнські народи, насамперед, в єдність духовну. Він розумів його як «таке поєднання, при якому кожна релігія зберігає свій першопочаток і свої особливості, скасовуючи тільки ворожість і винятковість»[6]. Передбачалося, що на чолі нового духовного об'єднання стане Папа Римський. Він став би главою духовної влади всіх християн. Світську владу об'єднаних народів очолив би російський імператор. Нарешті, ще одна «гілка влади» мала належати пророкам - людям, які завдяки своїм інтелектуальним і моральним якостям користуються особливою повагою й авторитетом. Їхня місія «теоретична» і «пропагандистська». Вселенська теократія покликана протистояти небезпеці нігілізму і грубого матеріалізму.
В останньому періоді своєї творчості філософ виголошує цікаву тезу. Він, зневірившись в тому, що теократія приведе до Царства Божого, у книзі «Три розмови» стверджує, що врешті-решт історія прийде до історичної трагедії, коли настане епоха релігійних ошуканців, під якими він розумів людей, далеких від справи Христа, але діючих від Його імені. Громадська організація того періоду, згідно з Соловйовим, буде мати вигляд світової імперії, на чолі якої стоятиме геніальний мислитель. Цей правитель стане філантропом, проте в основі його діяльності буде лежати марнославство, яке змусить його забезпечувати кожного хлібом і видовищами. Таким чином, в цьому суспільстві не здійсниться християнський ідеал.
Отже, у вченні В. С. Соловйова ідея єдності людства має глибоко релігійний сенс: вона містить в собі ідеал цілісного життя в його християнському розумінні, - як життя у Христі. Тут видатний філософ продовжує традицію слов'янофілів і різко критикує атеїстичний нігілізм, який був дуже впливовий у другій половині минулого століття і ліг в основу ідеї російської революції. Але при цьому концепція В.Соловйова про єдність людства не позбавлена утопізму.
Як збірний характер людського організму не перешкоджає людині бути дійсною індивідуальною істотою, так і збірний характер усього людства не перешкоджає йому бути настільки ж дійсною індивідуальною істотою. І в цьому сенсі ми визнаємо людство як справжній органічний суб'єкт історичного розвитку»[9]. В основі такого підходу лежить переконання філософа в реальності загального.
Як і в німецькому ідеалізмі, загально космічний процес переходить у В.Соловйова в історичний: «Космічний процес закінчується народженням справжньої людини, а за нею слідує історичний процес, який підготовляє народження людини духовної»[6]. З тією ж необхідністю, з якою природно- космічний процес народжує фізичну людину, історичний процес народжує фізичну людину, історичний процес повинен завершитися становленням людини духовної; так висвітлена у російського філософа ідея прогресу в її фіхтеансько-гегелівському варіанті. Вільне рішення, вільний вибір і діяльність окремого індивіда тут, по суті, великої ролі не грають. Історичний процес сам по собі, з внутрішньої непохитністю, веде до торжества добра.
2.3 Еволюція поняття «Софія» в поглядах видатного філософа
В. Соловйов був практичним філософом. Проблеми, що він вирішував, були спрямовані в русло земного, людського життя, а точніше, він намагався віднайти ту грань, яка з'єднувала б життя земне з життям небесним. Небо і Земля, Боже і людське - це власне два протилежних полюси, але, запровадивши поняття «Софія» в свою філософську систему і зробивши її ідеальним універсумом, Соловйов з'єднує ці полюси. В результаті, на думку автора, Софія виступає тією ланкою, яка пов'язує Творця і Його творіння. Тому виходить, що «усе те, що ми чинимо землі у часі, є відтворення того, що було і у Богові»[9].
Чимало дослідників філософського спадщини В. Соловйова приписували досить високий статус цій тематиці: П. П. Гайденко, Е.Л. Радлов, М.О. Лоський та ін.
І ось В.В. Зеньковський стверджує, що Софія не могла виступати вихідної ідеєю у творчості В. Соловйова і можна розглядати окремо від усієї його системи. Але з те, що Софія носить наскрізний характер, на неї припадає особливе становище у метафізики усеєдності. Завдяки своїм статусом вона може виконувати різні функції: 1) Вона з'єднує всю філософську систему В.Соловйова, робить її цілісною; 2) Не залежно від того, якими ідеями займався філософ, поняття «Софія» скрізь знаходить своє вираження.
Використання компаративного методу стосовно різних етапів творчості російського мислителя дозволяє нам глибше поринути у суть філософської рефлексії В. Соловйова. З огляду на це, всю філософську систему видатного філософа можна поділити на три етапи: минуле, теперішнє та майбутнє. На кожному з етапів Софія виконує певні функції, що дозволяє їй еволюціонувати.
Аналізуючи етап «минуле», маємо зазначити, що функція Софії - в досвітовому існуванні Бога, де вона постає основою його існування. Тут помітний вплив на погляди В. Соловйова містиків та шелінгіанства, тобто явна розбіжність філософа з біблійної догматикою.
У початковому вигляді теорія В. Соловйова була досить схожа з теорією Шеллінга. Бог - сущий, і неподільний від основи свого існування, що є втіленням хаосу і зла. Тут Софія сприймається як світова душа. І так, ніби зло закладено у Бога, тобто носить метафізичний характер. Звісно, з одного боку Соловйов правий, адже поза Бога будь-що не може існувати. Але з іншого боку, визнати двоякість у самому божестві філософ не міг, тому в книзі «Росія та всесвітня церква» виправляє вищезгадане твердження. У цій книжці Софія - це Премудрість Божа, носій Божественних ідей, за образом яких був створений світ. Не забуваймо, що на цьому етапі ще не було людини, вона була лише потенційно закладена у Премудрості Божій.
На етапі «теперішнього» функція Софії полягає у зверненні до людини. Тут Соловйов рятує двоїстість Софії, перетворюючи її на світову душу, яка стає нижчим праобразом Премудрості Божої. Саме після відокремлення світової душі землі виникає множинність. Світ тепер протиставлений Богу, але через Софію В. Соловйову вдається утримувати тонку грань між небом і землею, між Творцем та Його витвором.
На етапі «майбутнє» проявляються надії В. Соловйова, його мрії про боголюдство та вільну теократію. Софія тепер сприймається як вічне людство. Однак, говорячи про це явище, мається на увазі не родове поняття «людина», не людство як збірне імя, а щось інше. В. Соловйов вважав, що «софістична, ідеальна людина є не лише універсальною загальною сукупністю осіб, разом із тим - це індивідуальна істота»[4]. Не зважаючи на те, що Софія відокремилась від Божественного, вона все ж відчуває невиразне бажання поєднатись із Божеством, тяжіє до сполучення з ним. Тому, коли-небудь світова душа знайде прямий шлях до Бога, зможе придушити у собі егоїзм.
Крім космологічного й антропологічного, Софія розглядається і в богословському аспекті. В цьому плані вона наближається до Божої Матері. В книзі «Росія…» мислитель говорить про те, що «російський народ під іменем Святої Софії знав і любив соціальне втілення Божества в Церкві»[6].
Поняття «Софія» вводиться на позначення першоматерії, що виявляє початок різноманітності. Першоматерія Соловйова не має нічого спільного із теперішнім науковим поняттям матерії. Софія, ототожнена зі світовою душею, здатна і на спотворення, якщо світова душа буде аж надто самостійною і не буде приймати від об'єднуючої дії логосу. Внаслідок цього розірваність буде мати перевагу над єднанням, але це аномально. Софія є матерія абсолютно сущого, що пройшла шлях, на якому вона максимально реалізувала властиву їй різноманітність і разом із ним одухотворилась. Софія в такому значенні - улюблене поняття В.С. Соловйова. В ідеї Софії, що є представницею матеріального світу, але світу, який намагається одухотворитися, велике місце займає ідея людини.
Отже, маємо зазначити, що у творчості видатного російського філософа спостерігається подвійність Софії - вона то світова душа, то Премудрість Божа.
Автор говорить про це поняття не лише як про «субстанцію Бога», а й як про «істину причину створення та його мету, принцип, за яким Бог створив небо і землю». Саме тому Софія є «обєднуючою силою розділеного світового буття», яка в кінці світового розвитку розкриється в Царстві Божому.
РОЗДІЛ 3. Загальні риси філософських пошуків мислителя та їхня роль в історії філософської думки
Кожну людину завжди цікавить питання сенсу буття, цю тему не залишив без уваги і В.С. Соловйов. Він вважає, що сенс людського життя полягає в добрі, прагненні до досягнення його повноти і досконалості, і з цим твердженням важко не погодитися.
Для загальної характеристики соціально-філософських шукань В.Соловйова важливо ще і те, що він говорить про прогрес. Вчення про історичний прогрес у В. Соловйова має подвійний сенс. З одного боку, це - необхідність переходу від одних історичних форм до інших, тобто необхідність кінця всіх окремо взятих історичних епох. Тому, на його думку, такий поступ є і суцільним становленням тих чи інших цілей, які то виникають, то гинуть, і абсолютним кінцем всіх цих дрібних історичних епох, тобто те, що не просто стає, але те, що вже стало. Дозволю собі навести тут ще одну паралель з буддизмом, одне з основних тверджень якого говорить, що все в світі проходить через три стадії: народження, розвиток, і руйнація. Як ми бачимо, В.Соловйов розвинув це твердження набагато ширше, довівши, що руйнування - це не кінець по суті, а лише перехід до чогось більш високого, що аж ніяк не применшує ролі попереднього.
Здається, не зайвим було б зробити наступне зауваження щодо соціально-філософських шукань В. Соловйова, яке зводиться до того, що ніде і ні в чому не можна знайти жодної логічно нерухомої понятійної системи або якої-небудь схематичної завершеності. Він не був ні слов'янофілом, ні західником, а тільки постійним шукачем істини в логічних суперечностях. Він не був ні консерватором, ні лібералом, ні реакціонером, ні революціонером. Та, зрештою, можна сказати, що він не був ні ідеалістом, ні матеріалістом. У ньому не було ніяких обмежень, все розглядалося неупереджено. Усюди він був по шукачем, у серці якого вживалися найрізноманітніші антиномії, які з погляду звичайної людини звучать як елементарні логічні протиріччя. Це ж стосується, зокрема, і його релігійних поглядів, як теоретичних, так і суто особистих.
Автор вважає, що людина може знати про суще, яке забезпечене цілісністю досвіду, логічного мислення містичного знання або інтуїції. Пізнання реальності містичних явищ ґрунтується «виключно на досвіді». Але це аж ніяк не означає, що цей досвід дається всією історією людства, предметом філософії є весь ідеальний космос, тобто загальна сукупність ідей в їх внутрішньому відношенні або взаємодії як об'єктивне вираження істинно сущого. Але цей ідеальний світ може бути доступний тільки для безкінечного або абсолютного пізнання. Тому філософія повинна обмежитися відомими центральними ідеями. Утворюючими елементами філософії є ідеї, змістовне пізнання яких дається лише умоспогляданням, або філософською інтуїцією, але загальний зв'язок цих ідей здійснюється абстрактним мисленням.
Як констатує Соловйов, не можна сказати, наприклад, просто або безумовно: «воля є», «думка є», «буття є», тому що воля, думка, буття суть лише остільки, оскільки є той, хто воліє, мислить, існує.
Що стосується, так званого, основного питання філософії, то Соловйов відкидає натуралізм-матеріалізм, вказуючи при цьому на три важливих моменти пізнання. По-перше, матеріалізм зводиться зрештою до емпіризму. По-друге, матеріалізм, особливо у своїй діалектичної формі, повинен допустити, що в основі емпірики цих взаємовідносин лежать закони, які є власне необхідними або викликаними онтологічно апріорними відношеннями і зв'язками. По-третє, з цього випливає, що також і діалектичний матеріалізм переходить вже від емпіризму до умоглядної філософії, тому що він не може не визнати існування та наявності необхідних і загальних онтологічних законів і закономірностей. За Соловйовим раціоналістичний ідеалізм приходить зрештою до абсолютної логіки Гегеля, за якою все існуюче є результатом саморозвитку чистого поняття буття, рівного поняттю ніщо. Підсумовуючи вищезгадані твердження він встановлює те, що стосується його власних поглядів на основне питання філософії: «Основний задум раціоналістичного ідеалізму стверджує, що істина знаходиться в суб'єкті, який пізнає, в нашому розумі, і що спосіб її пізнання є чисте раціональне мислення або побудова загальних понять. Тим часом при послідовному розвитку цих засад емпіризм приходить до заперечення зовнішнього світу, природи і зовнішнього досвіду як способу пізнання істини, а раціоналізм приходить до заперечення суб'єкта, який його пізнає, і чистого мислення як способу пізнання сущого. Таким чином, відкидаючи початок обох цих напрямків або типів філософії, ми не потребуємо для них ніяких зовнішніх аргументів: вони спростовують один одного, прийшовши до своїх логічних висновків. Отже, необхідно або відмовитися взагалі від щирого пізнання і стати на точку зору безумовного скептицизму, або ж маємо визнати, що основні пошуки філософії полягають ні в реальному бутті зовнішнього світу, ні в ідеальному бутті нашого розуму, що воно не пізнається ані шляхом емпірії, ані суто раціонального мислення. Іншими словами, маємо визнати, що істино-сутнісне має власну абсолютну дійсність, цілком незалежну як від реальності зовнішнього матеріального світу, так і від нашого мислення. Навпаки, воно повідомляє цьому світу його реальність, а нашому мисленню - його ідеальний зміст»[9].
Розумове споглядання ідей на підставі їх матеріального зв'язку з явищами завжди передбачає чуттєве сприйняття цих явищ - ні те, ні інше не існує окремо. Це твердження має деяку схожість зі схоластичним вченням, яке проголошує, що пізнання здійснюється як і тим, хто пізнає, так і пізнаваним. Крім того В. Соловйов визнає ще й інше, характерне для Фоми Аквінського і схоластичного мислення, положення, що стосується суб'єкта пізнання, а саме, що пізнання є в тому, хто пізнає, і за його зразком. Це означає, що чуттєвий досвід не може сповіщати нас про сутність пізнаваного предмета, «не може відповідати на питання: що є цей предмет?». Мається на увазі, що Соловйов бачить різницю тут між абстрактним і уявним або споглядаючим мисленням, тобто, він відрізняє так звану ним уяву або розумове споглядання від абстрактного мислення. В будь-якому разі, в обох випадках необхідно припустити певне взаємовідношення і взаємодію між пізнаваним і суб'єктом пізнання, такий зв'язок, в якому суб'єкт пізнання сприймає власний характер, сутність чи ідею, яка пізнається. Щодо основоположного містичного елемента теорії пізнання Соловйова, то, очевидно, його можна порівняти з тим метафізичним зв'язком, про який вже йшла мова вище.
Завдяки згаданому метафізичному зв'язку окрема людина чітко впевнена, що є щось, крім одних суб'єктивних станів його свідомості, а саме деякий самостійний предмет. Цій впевненості суб'єкта пізнання відповідає глибоке внутрішнє визначення його як самостійного, дійсно існуючого. І завдяки цьому визначенню предмета він визнається як щось таке, що залишається в собі. З подальшого викладу докторської дисертації В. Соловйова можемо зрозуміти, що це буття в собі самостійного предмета пізнання «не може бути дано ні в яких відносних станах субєкту пізнання - відчуттях або думках, а може бути доступно суб'єкту тільки в тій його внутрішній єдності з предметом, в звязку з яким він є в предметі і предмет є в ньому, зв'язок, який сам по собі лежить глибше нашої природньої свідомості, але і в ньому знаходить собі деяке вираження, саме в акті безпосередньої впевненості, що передує всякому відчуттю і всякій рефлексії»[9]. Завдяки цій онтологічній основі стає можливим уявляти в собі або споглядати ідею предмета, яка відповідає на питання, що є цей предмет. «Ця істотна уява предмета в суб'єкті ґрунтується на взаємодії між умодосяжною сутністю суб'єкта ...і такою ж умодосяжною сутністю... предмета, вираженням якої служить деякий постійний образ предмета в нашому розумовому єстві перш за всяке розумове враження і пов'язане з ним матеріальне пізнання. У дійсності пізнання переходить цей образ тільки завдяки відчуттям, які сприяють його прояву в нашій природній свідомості»[9].
Філософ вважає, що образ предмета, властивий розуму суб'єкта пізнання, втілюється або здійснюється в даних його досвіду, в його відчуттях відповідно їх відносним якостям, повідомляючи предметному образу феноменальне буття або виявляючи цей образ актуальним у природній сфері. Згідно з В.Соловйовим, без такого втілення або здійснення ідеї у відчуттях, вона сама не мала б ніякої дійсності в природній свідомості людини, залишаючись виключно в глибині метафізичного буття. «Отже, якщо істина пізнання визначається правдою предмета, істина ж предмета складається, по-перше, з його дійсності і, по-друге, з його універсальності. Розглядаючи пізнання з цієї першої точки зору, тобто з боку дійсності його предмета, ми розуміємо, що як предмет зі своєї справжньої і повної дійсності визначається, по-перше, як безумовно-буттєвий, по-друге, як деяка незмінна і єдина сутність або ідея і, нарешті, по-третє, як деяке актуальне буття або явище, так відповідно і дійсне пізнання предмета визначається, по-перше, як віра у безумовне існування предмета, по-друге, як розумове споглядання або уява його сутності чи ідеї, і нарешті, по-третє, як творче втілення або реалізація цієї ідеї в актуальних відчуттях або емпіричних даних нашої природньої чуттєвої свідомості. Перше повідомляє нам, що предмет є, друге сповіщає нас , що він є, третя показує , як він є»[9]. Таким чином, внутрішній (містичний) зв'язок суб'єкта з усім існуючим виражається в потрійному існуючому акті віри, уяви і творчості, тоді як зовнішнє (емпіричне) відношення суб'єкта до пізнаваного виражається в його чуттєвому досвіді. Іншими словами, містичний або божественний елемент як знання про існування речей здійснюється в природному елементі зовнішнього досвіду як знання про явища, за допомогою раціонального мислення, як знання загальних можливих відносин між предметами. У звязку з цим, Соловйов задає собі питання, чи мається на увазі, що потрібно - це було б, мабуть, найкраще, - просто повернутися назад і відновити твір Фоми Аквінського під назвою «Summa theologica» або ж вчення грецьких отців церкви як нормальну і остаточну систему істинного знання, згідно шанобливого твердження деяких російських письменників. Але на поставлене самому собі питання Соловйов відповідає, що якщо ми маємо мислення і досвід, якщо суб'єкт пізнання ставиться до всього не тільки містично, але також раціонально й емпірично, то абсолютна істина повинна проявлятися і в цих відношеннях. «Відтак, завдання не в тому, щоб відновити традиційну теологію в її винятковому значенні, а навпаки, щоб... ввести релігійну істину в форму вільно-розумного мислення і реалізувати її в даних дослідної науки, поставити теологію у внутрішній зв'язок з філософією і наукою, і таким чином організувати всю галузь істинного знання в повну систему вільної та наукової теософії». Проте «для істинної організації знання необхідна організація дійсності. А це вже є завдання не пізнання, як думки, яка сприймає, а думки, яка будує або творить»[9].
Протягом усього свого життя В. Соловйов спостерігав кінець. У своїх ранніх наукових працях він зображує кінці всіх філософських односторонностей. Потім найгостріше відчуття кінця візантійсько-московського православ'я і поривання до того, щоб за допомогою римської католицької церкви перетворити східну церкву. У 1891 р. його робота «Про занепад середньовічного світогляду» теж наповнена почуттям катастрофізму по відношенню до традиційного православ'я. Він настільки низько оцінював традиційну і побутову релігію, що одного разу в бесіді з Є.М. Трубецьким висловив бажання об'єднати всіх невіруючих проти віруючих. Не дивно тому, що і в самому кінці свого життя він заговорив про пришестя антихриста наприкінці людського історичного поступу. І якщо його світогляд завжди був інтимно пов'язане з його особою, то особливо тут цей зв'язок виявився найбільш глибоким і відчутним.
Є.М. Трубецькой про книгу «Три розмови» пише: «Щось обірвалося в Соловйовому, коли він задумав цю книгу: її могла написати тільки людина, яка всім єством своїм передувала як свій, так і загальний кінець»[11].
Тільки не треба думати, що В. Соловйов різко став на позиції безнадійного нігілізму, заперечуючи всякий розвиток вперед. Навпаки, навіть якщо кінець справи означав його невдачу, то цей же кінець означав і необхідність чогось нового. Саме з цього Є.М. Трубецькой пише «... практичний висновок з «філософії кінця» є не спокій, а творча діяльність. Щоб здійснювалася в нас цілісна думка, ми повинні передбачати її в думці, надихатися нею в підйомі творчої уяви і почуття і, нарешті, готувати для неї себе самих і навколишній світ подвигом нашої волі»[11].
Щоб жити, весь час знаючи, що кінець гряде, людина повинна володіти такою величезною силою духу, таким самозреченням в ім'я Ідеї, які притаманні дуже небагатьом. І В. С. Соловйов один із них.
Згідно з Соловйовим, світ зазнає два етапи свого поступу: природу та історію. Остаточним результатом цього розвитку виступає торжество царства Божого, яке «є дійсністю безумовного морального порядку або загальним воскресінням і відновленням всіх».
Російський філософ наголошує на тому, що людина виступає певним зв'язком між божественним і природним світом виходячи з того, що вона моральна істота. Життя людини має моральний характер, тому що «полягає в служінні Добру - чистому, всебічному і всесильному»[4]. Той, хто прагне до вдосконалення в моральному добрі, той іде до абсолютної досконалості, тому що «саме добро неодмінно є благо». Історичний процес для Соловйова - це спільне існування добра. У зв'язку з цим він розглядав проблему співвідношення окремої особистості і суспільства. Він вважав, що «суспільство є доповнена або розширена особистість, а особистість - стисле суспільство»[9].
За досить короткий життєвий період В.С.Соловйов встиг лише помітити загальні контури своєї теоретичної філософії, але за вказаним шляхом пішла практично вся наступна філософія богопізнання.
Філософія цільного знання, яку прагнув створити видатний російський науковець, виходить з визнання необхідності розвитку як науки, так і філософії і теології. Він доводить, що при правильному погляді вони не суперечать один одному, а взаємодоповнюють, даючи необхідну матеріальну основу знанню, повідомляючи йому ідеальну форму, отримуючи абсолютний зміст і верховну мету. Виступаючи за розвиток наукового знання і щиро прагнучи до розвитку науки в Росії, філософ все ж вважав, що вона ніколи не приведе людину до розуміння сенсу Всесвіту.
Прагнення В.С.Соловйова загладити суперечності між вірою і знанням, між релігією і наукою роблять його погляди дуже своєрідними. Після проведеного аналізу можна з упевненістю стверджувати, що в основі його думки лежить релігійно-моральне начало. Зводячи в єдине знання і віру з одного боку, і науку, філософію і релігію з іншого, В.С.Соловйов відкрив шлях до розуміння людини, не тільки як істоти, яка «пізнає», але і як істоти, яка «воліє, бажає», наділеної вірою, здатністю до покладання перед собою цілей і свободи дій.
Такі проблеми постійно постають і перед нашою державою. Знову перед народом нашої країни стоїть дилема. Але в будь-якому разі духовні уроки Володимира Сергійовича Соловйова та інших мислителів, на мою думку, повинні бути враховані будь-яким «архітектором» будь-якої перебудови.
Велич творчості й особистості В. Соловйова була очевидна багатьом його сучасникам і безпосереднім наступникам, на яких мислитель справив значний вплив. Місце і значення творчості В.С. Соловйова в історії російської думки визначаються тим, що він став завершувачем і систематизатором російської філософської класики. Його система - вершина російської класичної філософії. Реалізуючи принцип всеєдності, він прагнув до максимального теоретичного узагальнення досвіду попереднього філософського і культурного розвитку. У його філософії знайшли відображення в переосмисленому вигляді ідеї чи не всіх видатних західноєвропейських і російських мислителів.
Спільним для В.С. Соловйова та західноєвропейської філософської класики виявилася і постановка в центр філософствувань питання про ідеал. Класичну філософську думку цікавить не стільки питання «що є», скільки «що має бути». Ідеал визначається християнським світоглядом, тому він є цілком очевидним і не потребує особливих зусиль, щоб бути зрозумілим. Це гармонія душі й тіла, братерство і солідарність людей, любов, співчуття і милосердя, почуття сорому, совість, благоговіння перед вищим та інші цінності християнського світогляду.
Впевненість у кінцевому торжестві ідеалу над вадами й недоліками видимого світу лежить в основі відчуття міцності буття, його непорушності в світі катастроф і потрясінь. Ніщо не може порушити поступального руху світу в цілому, а, отже, суспільного розвитку, історії людської праці. Історична закономірність проб'є собі дорогу. Тому катастрофи та негаразди носять тимчасовий, перехідний характер. У цьому ж руслі розвивається основна тенденція філософської творчості В.С. Соловйова.
ВИСНОВКИ
Що можна сказати про Соловйова як про філософа в цілому? Підсумовуючи усе вищезгадане, необхідно, по-перше, відзначити його надзвичайну схильність до понятійної філософії як в її історії, так і в її систематичній побудові. Його обдарування в цій галузі не тільки прирівнювались багатьом видатним європейським філософам, але за силою цих обдарувань і за переконливістю логіки він перевершив багатьох з них.
По-друге, понятійна філософія у В. Соловйова завжди відрізнялася вельми гострим історизмом, при якому жодна теорія не відкидалася без розбору, а, навпаки, кожен філософський напрямок отримував у нього законне місце, органічно входив у загальнолюдський прогрес думки і життя.
По-третє, понятійна філософія мала для В. Соловйова настільки самостійне значення, що, по суті кажучи, не потребувала навіть авторитету віри, що аж ніяк не означало для В. Соловйова, що розум виключав віру і одкровення. Це означало лише його звільнення від усіляких авторитетів і отримання повної свободи, що приводило його розум в кінцевому підсумку до того ж самого світогляду, якого вимагав авторитет віри. В ідеалі В. Соловйов усвідомлював таку понятійну систему розуму, яка цілком паралельна вірі й одкровенню, але створюється власними зусиллями самого розуму.
По-четверте, вся теоретична філософія видатного мислителя володіє дивною особливістю, про яку ми згадували вже не раз. Вона багато в чому збігається з різними філософськими вченнями, якими рясніє людство. Але при цьому філософське міркування в теоретичних питаннях думки розвивається у В.Соловйова занадто щиро і переконливо, а також самостійно і критично, так що немає ніякої можливості говорити про будь-які прямі запозичення в інших мислителів. Виходить навіть історичний парадокс: В. Соловйов дуже близький до багатьох філософів, але він мислить настільки самостійно, що начебто цих філософів й не існувало, або нібито він з ними не був знайомий. Його гостра критика багатьох зарубіжних філософів свідчить про те, що він не тільки не був з ними знайомий, а й умів знаходити в них такі особливості, які були для них нищівними. Хоча критика завжди подається у нього в тонах цілком спокійних і навіть споглядальних роздумів.
По-п'яте, за великої любові до абстрактно-категоріальним операціям, за такої, можна сказати, закоханості в чисту думку В. Соловйов зовсім не перетворився на абстрактного систематика на все життя, а, навпаки, залишався ним лише в ранній молодості. Звичайно, ці понятійні конструкції ніколи не відкидалися ним цілком і повністю, але вже з початку 80-х років його почали хвилювати зовсім інші питання, найчастіше аж ніяк не філософські. Тому те, що було сказано вище про теоретичну філософію В.Соловйова має відношення тільки до самого раннього і самого пізнього періодів його творчості. Для самого філософа важливими видавались зовсім інші проблеми, які в загальному вигляді ми можемо назвати соціально-історичними.
Підсумовуючи вищесказане, варто зазначити, що соціально-історичні переконання В.Соловйова на стільки оригінальні, що їх не можна підвести ні під яку, відому нам, соціально-історичну систему. Деякі дослідники стверджують, що він спочатку був слов'янофілом, а потім став західником. Вже в магістерській дисертації В. Соловйов вважає безглуздістю слов'янофільське покликання базуватися тільки на наївній вірі і заперечувати всякий розум. Але ця ж дисертація піддала нищівній критиці всі системи розуму, що були на Заході, так що він вважає і західних філософів виразниками несправжньої і нещирої філософії, а тільки абстрактних однобічностей, що суперечать істині в цілому. Але знову-таки в роботі «Три сили» він представляє Росію як країну, в якій достеменно здійснюється істина, на противагу нелюдському Сходу і безбожному Заходу. Після чого ця ж людина подає нищівну критику візантійсько-московського православ'я і пише про те, хто найбільше страждав від поділу церков, і необхідність їх об'єднання в одну всесвітню церкву?
Серед ідеалістів і філософів взагалі навряд чи був який-небудь мислитель, який з такою ж переконаністю вважав християнство істиною. Але, повторимося, розумність християнства досягала в нього такого ступеня переконаності, що при читанні його творів мимоволі постає питання: навіщо ж потрібна віра в надприродне одкровення, якщо людський розум вже своїми власними силами може досягти істини? І це не єдине дивне місце в системі В. Соловйова. Визначаючи поняття субстанції він спочатку доводить, що не існує ніяких субстанцій, які давалися б нам в безпосередньому досвіді, а з іншого боку доводиться, що принаймні одна така субстанція існує, а саме загальна і абсолютна субстанція, завдяки якій і все інобуття теж складається з субстанцій. Виходить, що християнство і є межа розумності, це і є його максимальним розвитком; а разом з тим і розумність, взята сама по собі і доведена до своєї межі, теж є християнство.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1.Кремень В.Г., Ільїн В.В. Філософія: мислителі, ідеї, концепції. - К.: Книга, 2005. - 528 с.
2.Філософський енциклопедичний словник за ред. Шинкарук В.І. - К.: Абрис, 2002. - 744 с.
.Гайденко П.П. Человек и человечество в учении В.С.Соловьева. Вопросы философии, 1994, № 6.
.Даам Х. Свет естественного разума в мышлении Вл. Соловьева. Вопросы философии, 1992, № 8.
.Лосев А.Ф. Владимир Соловьев и его время. - М.: Прогресс, 1990.
.Лосев А.Ф. Владимир Соловьев. - М.: Мысль, 1983.
.Лосский Н. О. История русской философии. - М.: Советский писатель, 1991. - 480 с.
.Русский космизм. Антология философской мысли. /Сост. С.Г.Семеновой, А.Г.Гачевой, - М.: Педагогика-Пресс, 1993.
.Соловьев В.С. Избранное. - М.: Советская Россия, 1990.
.Соловьев В.С. Философия искусства и литературная критика. - М., 1991.
.Трубецкой Е.Н. Миросозерцание Вл. С. Соловьева. - М., 1913.
.Уткина Н.Ф. Тема всеединства в философии Владимира Соловьева. Вопросы философии, 1989, № 6.