Види усного ділового спілкування виробничої сфери
КУРСОВА РОБОТА
з української мови за професійним спрямуванням
на тему: «Види усного ділового спілкування економічної сфери»
зміст
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. КУЛЬТУРА УСНОГО ДІЛОВОГО СПІЛКУВАННЯ
.1 вимоги до усного ділового спілкування
.2 ОСОБЛИВОСТІ УСНОГО ДІЛОВОГО СПІЛКУВАННЯ
РОЗДІЛ 2. УСНЕ ПРОФЕСІЙНЕ ТА ДІЛОВЕ СПІЛКУВАННЯ ЯК СКЛАДОВА ЧАСТИНА ДІЛОВОГО СПІЛКУВАННЯ
.1 класифікація видів спілкування
2.2 види і жанри усного професійного мовлення
2.3 основні етапи підготовки публічної промови
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ДОДАТКИ
Вступ
У ст. 11 Закону «Про мови в Українській РСР» записано:
«Мовою роботи, діловодства й документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ, організацій є українська мова».
Офіційно-діловий стиль (ОДС) - функціональний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю. Належить до виразно-об'єктивних стилів; виділяється найвищою мірою книжності.
Основне призначення - регулювати ділові стосунки в зазначених вище сферах та обслуговувати громадянські потреби людей у типових ситуаціях.
Під функціональним різновидом мови слід розуміти систему мовних одиниць, прийомів їх виокремлення та використання, обумовлених соціальними завданнями мовлення.
Мовленню у сфері управління притаманна низка специфічних особливостей. Учасниками ділового спілкування є органи та ланки управління - організації, заклади, підприємства, посадові особи, працівники. Характер і зміст інформаційних зв'язків, у яких вони можуть бути задіяні, залежать від міс-ця установи в ієрархії органів управління, її компетенції, функціонального змісту діяльності. Ці стосунки стабільні й регламентуються чинними правовими нормами.
Специфіка ділового спілкування полягає в тому, що незалежно від того, хто є безпосереднім укладачем документа й кому безпосередньо його адресовано, офіційним автором та адресатом документа майже завжди є організація в цілому.
Іншою важливою характеристикою ділового спілкування є - конкретна адресність інформації. Суттєвим фактором ділового спілкування, що впливає на характер управлінської інформації, є повторність дій і ситуацій. Управлінська діяльність - це завжди «гра за правилами». Як наслідок цього повторність управлінської інформації приводить до регулярності використовування весь час однакових мовних засобів.
Важливою складовою комерційного успіху в діяльності фірми є вміння вести ділову розмову.
Чим вищий рівень культури усного мовлення при веденні переговорів чи просто в розмові з співробітниками, підлеглими, іншими людьми, тим вищий авторитет людини, що займається підприємницькою діяльністю, тим кращі і плідніші результати роботи.
Ділова розмова сприймається як усний мовний контакт між людьми, що зв'язані інтересами справи і мають повноваження для встановлення ділових стосунків, рішення ділових проблем і здійснення конкретних підходів до їх вирішення.
Тобто ділова розмова - це «дракон із чотирма головами», де:
перша голова відповідає за грамотність і вірність мовлення (мовний склад розмови);
друга - завідує логікою і обмірковує доведення (логічний склад);
третя - думає про створення гарного психологічного клімату бесіди, про враження, що справляє на оточуючих (психологічний склад);
четверта - керує нашою мімікою, жестами, манерами
(немовний склад розмови).
При цьому тулуб дракона - це наш мозок, який контролює діяльність всіх чотирьох голів.
Метою даної курсової роботи є дослідити усі види і способи усного ділового спілкування виробничої сфери.
Відповідно до поставленої мети розроблено наступні завдання:
-дослідити культуру усного ділового спілкування, а саме: основні вимоги, особливості, вимоги та форми;
-визначити, що є складовою частиною ділового спілкування;
класифікувати види спілкування;
розглянути основні етапи підготовки публічного виступу.
Обєктом дослідження є процес спілкування людей у виробничій сфері.
Предметом дослідження курсового проекту є особливості ділового спілкування, вимоги до нього та його види і форми.
Науково- методологічною базою даного дослідження стали праці: Шевчука [13], [14], [15], Томана [7], Хмеля [8], Чайки [12], Чмута [13], Здоровенка [1], Мацька [5], Ликсона 34], Чайки [12], Палехи [5], Цицерон [4],
Обсяг курсової роботи становить 30 сторінок, кількість використаних джерел - 15.
Розділ 1. Культура усного ділового спілкування
Спілкування - це один із виявів соціальної взаємодії, в основі якого лежить обмін думками, почуттями, волевиявленнями з метою інформування.
Щоб досягти успіху в спілкуванні, потрібно оволодіти «технікою» спілкування й застосовувати її у щоденній практиці. Під «технікою» спілкування розуміємо сукупність стандартів культурної поведінки, етичних і естетичних норм у використанні вербальних і невербальних засобів комунікативної взаємодії. Поєднання цих елементів під час комунікації і становить мистецтво спілкування.
Центральною ділянкою мистецтва спілкування є мовний етикет, що охоплює засоби ввічливості, зорієнтовані на вираження поваги до співрозмовника та дотримання власної гідності.
Мовний етикет - це правила мовленнєвої поведінки, прийняті національним колективом мовців. Він охоплює стійкі формули спілкування (слова, словосполучення, мовні звороти - кліше) в ситуаціях установлення контакту із співбесідником, підтримки спілкування в доброзичливій тональності.
Серед виражальних засобів української мови - типові формули звертання, вітання, прощання, побажання, поздоровлення, подяки, прохання, вибачення, співчуття тощо. Мовний етикет визначається загальною культурою спілкування, а також соціальним статусом мовців, рівнем їхньої освіти й виховання, віком, статтю. Він відповідає національно-культурним традиціям суспільства або окремого соціуму. Мовний етикет моделює поведінку людини - спонукає її у певній ситуації поводитися у відповідний спосіб.
Рівень дотримання мовного етикету, культури спілкування часом впливає на поведінку співрозмовників більшою мірою, ніж предметний зміст мовлення [8].
1.1 Вимоги до усного ділового спілкування
Без спілкування люди не могли б жити в суспільстві, працювати та передавати свід досвід і знання іншим. Усе, що ми робимо, вимагає обміну інформацією. Отже, основою людських взаємин є спілкування.
Спілкування відбувається за певними визначеними правилами і вимагає серйозної, грунтовниї підготовки. І вже потім застосувати усе це у щоденній практиці.
Через спілкування виявляється стан мовної культури суспільства, рівень володіння усним мовленням та характер взаємин між людьми. Щоб оволодіти мистецтвом спілкування, потрібно дотримуватися основни його правил:
1.Бути у спілкуванні ввічилим, привітним і доброзичливим, з повагою ставитись до співрзмовника.
2.Уміти відчувати співрозмовника, враховувати його настрій.
.Стежити за реакцією співрозмовника на мовлення, апелювати до нього:
Зверніть увагу, будь ласка, на …
Як Ви переконалися, що …
Вам уже відомо, що …
4.Змінити тему розови, якщо вона не подобається співрозмовнику.
5.Брати до уваги статусні ознаки спірозмовника (вік, стать, професію, посаду, рівень освіченості).
.Уміти слухати й не перебивати сіврозмовника. Увага до мовлення засвідчується фразами, що спонукають до спілкування:
Говоріть, будь ласка, я Вас слухаю!
Я Вас уважно слухаю!
Продовжуйте, будь ласка!
Мені приємно це чути.
Це дуже цікаво, розповідайте далі!
7.Бути максимально делікатним, не ставити запитань, які б виявилися недоречними.
Я не готовий зараз дати відповідь.
Дозвольте подуати.
Дозвольте поміркувати.
На жаль (на превеликий жаль), не володію достатньою фнформацією, щоб відповісти одразу.
9.Вдало обирати тему, логічно будувати текст, дотримуючись норм у використанні мовного матеріалу.
10.Уникати багатослівності, надуживання термінами, професіоналізмами, цитуванням.
.Належно обгрунтовувати сврї думки.
.Добирати мовні засоби, не виходячи за межі стилю, який відповідає тиопві комунікативної ситуації.
.Брати до уваги присутність третьої особи. Якщо під час спілкування присутня 3-тя особа, то потрібно приділяти увагу і їй, тобто адресувати певні звертання:
А Ви що з цього приводу скажете?
А Ви, добродію Кравченко (пане Петре), не хотіли б висловиттися (щось додати до наших міркувань)?
Гадаю, що й пан Петро такої ж думки.
Цікаво було б знати думку пана Петра.
. Послуговуватися у спілкуванні формами ввічливості, - словами, що підкреслюють шанобливе ставленн до людей:
Даруйте!
Вибачте!
Будь ласка, не ображайтеся!
Перепрошую, чи не могли б Ви …
На жаль, так вийшло …
Щиро дякую за …
Дозвольте подякувати Вам за …
Щоб стати цікавим співрозмовником, необхідно:
·мати всебічні знання та інтереси, які постійно слід розвивати і поглиблювати;
·говорити про те, що цікавить слухача;
·запамятовувати і записувати усе уікаве, що чуєте чи читаєте;
·обдумувати початок розмови, щоб він привернув увагу слухачів;
·розмову будувати за принципом логічної послідовності; коли наступне випливає з попереднього, коли тези підкріплюються аргументами, а висновки законоірні й умотивовані;
·наводити цікаві факти;
·залучити слухачів до дискусії [15].
Говорити багоато й добре є дар гострого розуму, говорити мало й добре є властивість мудрого, говорити багато й погано означає дурня, говорити мало й погане є ознакою безумного [7].
Найбіль цінність оратора - не тільки сказати те, що потрібно, але й не казати того, чого не треба [10].
Усе, що маєш намір сказати, розглянь перше в умі своєму, бо у багатьох язик випереджує саму думку [4].
Отже, до усного ділового мовлення ставляться такі вимоги:
·точність у формуванні думки, недвозначність;
·логічність, послідовність;
·стислість;
·відповідність між змістом і мовними засобами;
·відповідність між мовними засобами та ситуацією спілкування;
·відповідність між мовними засобами й стилем викладу;
·різноманітність мовних засобів;
·нешаблонність у побудові висловлення;
·доречність;
·виразність дикції;
·відповідність інформації мовленєвій ситуації.
Усі ці вимоги мають грунтуватися на знанні літературних норм і чутті мови [14].
1.2 Особливості усного ділового спілкування
Сучасна наука визначає спілкування як обмін інформацією ( комунікація, від лат. communico - «спілкуюсь з кимось»), як взаємодію (вербальну і невербальну) (інтеракцію, від англ. interaction - «взаємодія»), як сприймання людини людиною (перцепція, від лат. perceptio - «сприймання, пізнання»). Отже, спілкування охоплює різні сторони процесу контактування між людьми.
Будь-яка інформація під час спілкування передається словесно (вербально) і невербально (за допомогою міміки, жестів, інтонації, штучних умовних знаків, предметів). Але попри велике розмаїття невербальних засобів спілкування та збільшення їх кількості з поступом цивілізації, основним засобом спілкування між людьми залишається пиродна мова. Нею опосередковані усі види суспільної діяльності, без неї неможливі контакти у побутовій, виробничій, науковій, культурній та інших сферах суспільного життя. Тому очевидним є звязок спілкування із мовою та мовленням. Якщо мова - це система засобів спілкування, мовлення - вибір цих засобів у процесі спілкування, то спілкування - процес обміну інформацією за допомогою мови, тобто мовленнєва діяльність. Отже, основним засобом передачі інформації при спілкуванні є мова.
Інформація сама собою безпосередньо не може сприйматися і передаватися. Вона потребує матеріального втілення, тобто певного носія, якого можна чути, бачити, торкнутися, і того, хто її сприйматиме. Отже, спілкування відбувається за певних обставин, які мають назву «комунікативна ситуація». Параметри ситуації в основному визначаються такими її складовими: ХТО - КОМУ - ЩО - ПРО ЩО - ЧОМУ - ДЛЯ ЧОГО - ДЕ - КОЛИ.
ХТО і КОМУ - це учасники спілкувального акту, тобто спілкувальники, комуніканти. ХТО - це той, хто говорить (пише, вживає невербальні знаки). Його називають по-різному: адресант, перша особа, надавач (емісор), відправник тощо. КОМУ - той, до кого говорять (пишуть, сигналізують невербальними знаками). Він також має низку назв, співвідносних із назвами ХТО: адресат, друга особа, сприймач, отримувач, реципієнт (від лат. recipiens (recipientis) - «той, що одержує»).
Для комунікативної ситуації важливою є наявність або відсутність третьої особи (осіб, аудиторії), яка (-і) не бере (-уть) участь в діалозі, але від присутності якої (яких) залежить спілкувальна поведінка першої (адресанта) і другої осіб.
ЩО - це те, що сказано (написано, виражено невербальними знаками), тобто повідомлення, текст, який може мати обсяг від одного звука (літери, жесту) до розлогої доповіді чи роману-епопеї.
ПРО ЩО - це змістова сторона тексту.
ЧОМУ - спричиненість мовлення, його мотивація.
ДЛЯ ЧОГО - цільова обумовленість мовлення. Залежно від мети, яку ставить перед собою адресант: поінформувати, переконати, створити настрій, вивести з рівноваги, згаяти час, розважитись тощо - він організовує своє мовлення, добираючи відповідні виражальні засоби, способи побудови тексту, дотримується певної стратегії і тактики у своїй комунікативній поведінці.
ДЕ - це місце спілкування. Воно так само створює вплив на спілкувальну поведінку комунікантів.
КОЛИ - час спілкування [15].
Адресант і адресат є обовязковими учасниками комунікативного акту. Третя особа є факультативною (фр. facultatif - «необовязковий», від лат. facultas - «можливість»), тобто спілкування може відбутися як у її присутності, так і без неї.
Адресант починає розмову і спрямовує своє мовлення на адресата, який сприймає мовлення. Третя особа теж сприймає його. Але участі у розмові не бере.
Спілкувальники відрізняються своїми змінними і постійними ознаками. До постійних ознак належать вік, стать, національність, віросповідання, соціальне становище, рівень і характер освіти, місце праці тощо. Ці ознаки не є абсолютно незмінними. Мається на увазі, що вони не змінюються впродовж усього часу спілкування. Постійними ознаками визначається комунікативний статус мовця (його становище під час спілкування).
Змінні або ситуативні ознаки мовця - це ті ролі, які людині доводиться «грати» у різних спілкувальних ситуаціях - «пішохід», «пасажир», «супутник», «господар», «сусід у черзі» та ін.
Від того, який у людини статус і яку роль вона грає, залежить її комунікативна поведінка. Комунікативні статуси і ролі можуть бути симетричними(студент - студент, викладач - викладач, пацієнт - пацієнт) і несиметричними (студент - викладач, викладач - ректор, пацієнт - лікар). Симетричність, статусно-рольова однаковість спілкування дає більшу свободу, «розкутість» у виборі засобів спілкування, але вона не звільняє від дотримання норм спілкувальної поведінки. Збільшення статусно-рольової відмінності між комунікантами вимагає підвищення комунікативної дисципліни і неухильного дотримання норм спілкувального етикету.
Комунікативна поведінка залежить також від особливостей психіки спілкувальників. Враховують їхні типи темпераментів, біоритми.
В актах спілкування також виявляється характер взаємин між комунікантами (спілкувальниками), їхнє ставлення один до одного. В одних ситуаціях переважає орієнтованість на зміст (наукова доповідь, навчальна лекція), в інших - на взаємини (зясування стосунків, освідчення в коханні). Якщо співвідношення «зміст - взаємини» зміщене, то спілкування має низьку ефективність. У виступах парламентарів орієнтація на взаємини 64 %, тому їх часто критикують як балакунів, демагогів, політиканів тощо.
Отже, запорукою успішного спілкування є: урахування плану змісту і плану взаємин у спілкуванні, рівень спілкувальної культури, вміння враховувати думку співрозмовника.
Особливим видом спілкування є ділове спілкування - цілеспрямований процес обміну інформацією, що здійснюється з конкретною метою.
Метою ділового спілкування є організація, регулювання, оптимізація професійної, наукової, комерційної чи іншої діяльності. В основі такого спілкування лежить рух до успіху в певній справі. Воно концентрує в собі все те, що сприяє згуртованості, комунікативному співробітництву учасників спілкування та прояву індивідуальної ініціативи.
Усне спілкування - це форма реалізації мовної діяльності за допомогою звуків, що являє собою процес говоріння. Воно широко застосовується в різних сферах виробничої та суспільної діяльності людей. Найважливіші особливості усного спілкування найкраще видно у зіставленні з писемним. Таб 1( додаток 1)
Отже, для усного спілкування визначальними є: безпосередня наявність адресата, замкнена цілісна комунікативна ситуація, складниками якої є комуніканти й текст, невербальні засоби спілкування, інтонація, емоційність та експресивність.
Головна складність в оволодінні усним спілкуванням - уміння правильно оцінити мовленнєву ситуацію (визначити на слух (навіть інтуїтивно) доцільність чи недоцільність того чи іншого слова, звороту, інтонації, манери мовлення в кожній конкретній ситуації) [9].
діловий спілкування професійний усний
Усне ділове мовлення - це спілкування людей під час виконання ними службових обовязків (під час бесіди, нарад, у години прийому відвідувача тощо). Це може бут мовлення однієї службової особи перед іншою або перед колективом чи зібранням.
Усна форма ділового стилю - це публічний виступ (промова), ділова бесіда, діловий прийом, ділов авідповідь, ділова розмова по телефону, ділова нарада, ділові переговори [6].
Для успішного і правильного спілкування необхідно оволодіти його прийомами, знати їх і в щоденній практиці дотримуватись. Потрібно також ураховувати деякі особливості та специфіку усного ділового мовлення, зокрема таке:
·це одна із форм словесного спілкування;
·розраховане на слухове прийняття, тому використовується як спосіб спілкування мовця з колективом чи крнкретною особою;
·первинне відносно писемної форми;
·переважно діалогічне, хоча може мати й монологічний характер викладу;
·характеризується широкою сферою застосування і функціонування промови, виступи на зборах, мітингах; освітянські лекції, наукові доповідв, повідомлення тощо;
·може бути не підготовленим заздалегіть, відзначатися спонтанним характером;
·мовним засобам притаманні неповні (короткі) речення, зміна звичайного порядку слів у реченні;
·активізуються невербальні засоби спілкування, серед них - інтонація, жести, міміка;
·повязане з ораторським мистецтвом, майстерністю володіння мовою;
·дотримання орфоепічних (рпавильна вимова) і акцентних (правильне наголошення) норм;
·характеризується як емоційне, експресивне, імпровізоване, індивідуальне [11].
2.1 Класифікація видів спілкування
Роблячи спробу класифікації видів спілкування, варто зазначити, що єдиного підходу з цього питання в психологічній науці не досягнуто. З огляду на це скажемо, що спілкування може виступати в двох основних варіантах. Воно може бути предметно зорієнтованим, тобто здійснюватися в ході сумісної не комунікативної діяльності. Це генетично вихідний вид спілкування (як у філо-, так і в онтогенезі). Але навіть і в цьому випадку варто розмежовувати взаємодію та власне спілкування. Спілкування необхідне для взаємодії, але одне і теж спілкування може бути різної спрямованості, різного характеру та об´єму. Складніший варіант спілкування являє собою "чисте" спілкування, не включене в не-комунікативну сумісну діяльність. Тут можна розглянути соціально орієнтоване спілкування та особистісно-орієнтоване спілкування.
Людина, перебуваючи в суспільних відносинах з іншими людьми, може спілкуватися:. За критерієм просторового існування
Безпосереднє спілкування - це вид спілкування, при якому відбувається прямий контакт між суб´єктами спілкування. Наприклад, студенти, слухаючи лекцію викладача, спілкуються з ним безпосередньо, при прямому контакті (бачачи, слухаючи його живу мову).
Опосередковане спілкування - це вид спілкування, протилежний до безпосереднього спілкування, і є таким, при якому суб´єкти спілкування не контактують один з одним, але одночасно вступають у комунікативні зв´язки. Наприклад, читаючи будь-яку книгу, ви опосередковано спілкуєтеся з автором цієї книги; не знаючи його, не бачачи його, не контактуючи з ним ви отримуєте певну інформацію в інтерпретації цього автора.. За критерієм мотивації до спілкування
Бажане спілкування - це вид спілкування до якого ми прагнемо, якого бажаємо. Наприклад, в анонсі телепрограм ви знайшли цікаву для себе
програму чи телефільм і в певний час вмикаєте телевізор, тобто ви прагнете до такого спілкування.
Небажане спілкування - це вид спілкування, від якого людина уникає, ухиляється, втікає. Наприклад, ви заходите в громадський транспорт у "час пік"; багато людей, тісно, люди стоять близько один до одного, тримають малу дистанцію між собою, безумовно, що це для людей є певним дискомфортом. Дехто відхиляється, відвертається в інший бік, дивиться постійно у вікно, інший читає газету, книгу, хтось слухає музику - все це задля того, щоб уникнути прямого небажаного контакту.. За критерієм орієнтації на співрозмовника
Міжособистісне спілкування цей вид спілкування найбільше поширений у житті людини, а конкретно - це безпосередні суспільні зв´язки людей у контексті "суб´єкт-об´єктних" та "суб´єкт-суб´єктних" відносин.
Масове спілкування - це вид спілкування, яке спрямоване не на
конкретну людину, а на масу людей. Таке спілкування здійснюється через телебачення, засоби масової комунікації. Через такий вид спілкування відбувається обмін інформацією від покоління до покоління, від однієї нації до іншої.
ІV. За критерієм часового обмеження
. Короткотривале спілкування- цей вид спілкування обмежений у часі. Наприклад, є люди, для яких спілкування є необов´язковий у цьому житті, основна функція їх спілкування полягає в чіткому обміні інформацією. Вони намагаються не допустити того, щоб спілкування їх поглинуло.
. Довготривале спілкування - це вид спілкування, при якому люди відчувають дискомфорт у стосунках, якщо не отримають задоволення від спілкування як безпосереднього, так опосередкованого. Для таких людей спілкування є самоціллю в житті, вони схильні до довготривалих контактів, їм постійно потрібно блокувати свою потребу в отриманні певної інформації від партнера по спілкуванню.. За критерієм кількості учасників
. Монологічне спілкування - це вид спілкування, яке передбачає одностороннє спрямування інформації, коли лише один із учасників взаємодії викладає свої думки, ідеї, почуття, тобто відсутній зворотній зв´язок. За таких умов відбувається суб´єкт-об´сктне спілкування.
. Діалогічне спілкування - це вид спілкування, в основі якого лежить гуманне ставлення до іншої людини з якою спілкуються. При такому спілкування обоє є активними учасниками процесу спілкування, відбувається зворотній зв´язок.За критерієм результативності:
Конфліктне спілкування - це особливий вид спілкування, для якого характерне зіткнення поглядів людей, їх інтересів і дій. Таке спілкування негативне, оскільки супроводжується негативними емоціями, стресами, переживаннями, розчаруваннями.
Маніпулятивне спілкування - це вид спілкування при якому один із комунікантів хоче переважати, мати домінуючу позицію, пригнічуючи інтереси, бажання та потреби іншого учасника комунікативного процесу [6].
2.2. види і жанри усного професіного мовлення
Сфера використання усного літературного мовлення сьогодні
надзвичайно розширюється - в суспільно-політичному житті, виробничій, науково-освітній, військовій, культурно-мистецькій галузях, дипломатії тощо. Виникають нові функціональні різновиди, жанри і форми усного мовлення, вдосконалюються засоби і технічні можливості усномовного спілкування.
Основними формами вираження усного ділового мовлення є монолог та діалог.
Усний моноло - це безтекстові та зафіксовані форми, розраховані на усне відтворення. Зважаючи на функціональні особливості, характер контакту мовця зі слухачами, форми монологічного мовлення систематизують:
за функціональним критеріями, наприклад, монолог публіцистичний, судовий, виробничо-службовий, науковий, навчальний;
за ситуаційними ознаками виділяють два загальні різновиди - прямо контактний та посередньо контактний (різні форми монологічної мови по радіо і телебаченню) [11].
Усне ділове монологічне мовлення з усіма його функціональними різновидами характеризується специфікою словесної організації, яка підпорядковується позамовним факторам та узгоджується із загальними етичними вимогами ділового спілкування.
Особливим жанровим різновидом мовленнєвої діяльності, своєрідним за своєю природою, місцем серед інших видів мовлення, а також якісними ознаками, є публічне монологічне мовлення. В ньому найповніше реалізується система мисленнєво-мовленнєвих дій - уміле використання форм людського мислення (логічного, образного) та мовних засобів їх вираження. Діяльність людини, професія якої пов'язана з постійним виголошенням промов, доповідей, читанням лекцій, вимагає набуття певної вправності у виборі відповідного жанру, формулюванні теми, відбору фактичного матеріалу та послідовності його викладу, а також високої культури мовлення та спілкування в цілому.
Залежно від змісту, призначення, способу проголошення й обставин спілкування виділяють такі жанри усного публічного монологічного мовлення: доповідь, промова, виступ, повідомлення.
Доповідь - це одна із найпоширеніших форм публічного мовлення. Доповідь може бути політичною, діловою, звітною, науковою.
Політична доповідь - виголошується здебільшого керівниками держави. Вона є поширеною формою донесення та роз'яснення суспільству питань внутрішньої і зовнішньої політики країни. З нею офіційні особи виступають на масових зібраннях людей - з'їздах, сесіях, міжнародних форумах.
Ділова доповідь - виклад інформації і шляхів розв'язання різних окремих практичних питань життя і діяльності певного колективу, організації- Своєрідним різновидом ділової доповіді можна вважати звітну доповідь, у якій робиться повідомлення про результат усієї роботи за певний період, тобто повідомляється не про одну чи декілька ділянок роботи, а про всю діяльність.
Наукова доповідь - узагальнює наукову інформацію, досягнення, відкриття чи результати наукових досліджень. Заслуховується на різноманітних наукових зібраннях - конференціях, симпозіумах, семінарах тощо. Наукова доповідь, зроблена на основі критичного огляду і вивчення низки публікацій інших дослідників, називаєтьсярефератом.
Промова - публічний виступ, присвячений злободенній, суспільно значущій темі. Виголошують на мітингах, масових зборах. Загальна мета може полягати в тому, щоб розважити, інформувати, надихнути, переконати,
закликати до дії. Розрізняють промови розважальні, інформаційні, агітаційні, вітальні.
Виступ - це короткотривале усне мовлення з приводу одного чи кількох питань (на зборах, нарадах, ділових засіданнях, конференціях, сесіях, відкритих слуханнях, семінарах тощо). Поширеним є виступ за доповіддю (дебати). У такому виступі орієнтовно має бути вступна частина (вказівка на предмет обговорення), основна частина (виклад власних поглядів на певне питання), висновки (пропозиції, оцінка роботи).
Повідомлення - невелика доповідь на якусь тему. Якщо тема широка, пишуть доповідь, вузька - повідомлення [6].
2.3 основні етапи підготовки публічної промови
Публічне мовлення, особливо такі його жанри, як доповідь, промова, потребують ретельної попередньої роботи. їх підготовка передбачає кілька етапів:
. Обдумування та формулювання теми, встановлення кола питань, які вона охоплює, виділення принципових питань.
. Добір теоретичного та фактичного матеріалу (наукове опрацювання літератури, інформації, відібраної усним способам).
На цьому етапі важливо не просто знайти і опрацювати матеріал, а глибоко його осмислити, визначити головне і другорядне; інтегрувати основні положення з кількох джерел. У разі потреби виклад матеріалу треба зробити доступним, переробити його, пристосувати до умов та рівня слухачів. Вибирати слід найяскравіші приклади, які добре сприймаються на слух, подумати про використання наочності чи технічних засобів (схеми, малюнки, таблиці, магнітофонні записи тощо).
Пошук та опрацювання літератури неодмінно вимагає навичок конспектування. Варто дотримуватися таких основних правил складання конспекту:
·Уважно прочитайте текст, супроводжуйте читання відмічанням незрозумілих або незнайомих слів, нових імен, дат.
·Запишіть на першій сторінці паспортні відомості книжки (статті), над якою працюєте.
·Поділіть текст на логічно-смислові частини під час повторного читання.
·Читайте відзначені частини, дайте їм заголовок (складіть простий детальний план - послідовний перелік основних думок автора) і коротко запишіть.
·Намагайтеся виразити думки автора своїми словами. Цитуйте лише те, на що можна буде послатися як на авторитетний виклад думки.
·Під час конспектування тексту великого розміру на полі вказуйте сторінки книжки, з яких законспектовано основні положення.
·На полях помічайте значення нових та незнайомих слів, понять, а також записуйте власні думки, коментарі, оцінки прочитаного.
. Складання плану, тобто визначення порядку розташування окремих частин тексту, їх послідовності та обсягу.
При складанні плану треба пам'ятати, що у пунктах плану перелічуються основні мікротеми тексту. Перший та останній пункти співвідносяться як вступ та висновки до тексту. Кожен пункт має бути коротким, чітким, відповідати змісту виділеної частини. Пункти складного плану можна розбивати на підпункти. Пункти (підпункти) оформляють як розповідне, здебільшого односкладне називне речення, або питальне речення.
Основні правила складання плану такі:
·Попередньо перегляньте текст.
·Уважно прочитайте текст, визначте головну думку.
·Поділіть текст на смислові частини, визначте мікротеми.
·Спробуйте переказати текст, керуючись складеним планом.
. Складання тез виступу.
Тези - це короткий виклад принципових положень, які не містять полеміки, фактів і мають бути роз'яснені та обґрунтовані під час виступу.
Порядок роботи над складанням тез може бути таким:
. Прочитайте весь текст, якщо він невеликий, або розділ, якщо твір великий за обсягом.
. Знайдіть і виділіть основні положення, сформульовані автором.
. Викладіть основні авторські думки у вигляді послідовних пунктів. Вимоги до складання тез:формулювання думки повинно бути чітке і коротке (4-5 речень);кожне положення містить у собі лише одну думку;можна складати тези за абзацами. Іноді одна теза може об'єдну-вати декілька абзаців;записуючи тези, краще їх нумерувати, хоча це не обов'язково.
. Складання тексту виступу.
Текст - це повний розгорнутий виклад матеріалу з обраної теми. В основі його лежить логічна послідовність, якій підпорядкований і поділ тексту на частини. Виклад краще проводити дедуктивним методом, йдучи від загального положення до часткового докладного його розкриття. Зрештою, можна обрати й індуктивний шлях, коли на основі конкретних положень підводимо слухачів до засвоєння головної думки (положення).
Текст публічного мовлення відповідає тим вимогам, які ставляться до нього як до основного реквізиту будь-якого документа. Він має чіткий поділ на вступ, основну частину та висновки. Відмінність полягає в тому, що виголошуючи попередньо підготовлений текст, промовець враховує ситуацію, обставини, умови спілкування, пристосовуючись до яких, може дещо модифікувати текст, вносити в нього багато усно-мовних елементів, вдаватись до повторів тощо.
Після виступу доповідач може відповісти на запитання(глибокі відповіді посилюють враження від виступу), дати додаткові пояснення, звичайно, подякувати за увагу.
Варто звернути увагу на зовнішні компоненти виступу:
зачин;
виклад;
кінцівка.
Зачин (початок виступу) - важливий компонент публічного мовлення, оскільки покликаний реалізувати насамперед психологічну мету - встановити контакт з аудиторією, заволодіти увагою слухачів, викликати інтерес до викладу, накреслити змістову перспективу, показати бажання повідомити щось нове [11].
На початку виступу треба чітко назвати тему доповіді та окреслити проблему, яку пропонуєте обговорити.
Своєрідний код взаємостосунків між промовцем і слухачем, на думку психологів, закладений вже у звертанні до аудиторії: "Вибір звертання - це вибір семантичного ключа спілкування, свідчення позиції автора стосовно слухача і навіть предмета промови".
Розрізняють кілька прийомів, які сприяють ефективному початку спілкування:
·яскравий епізод;
·цікавий факт;
·афоризм;
·цитата;
·питання до аудиторії.
Щоб знайти цікавий початок, треба багато працювати, думати, шукати. Важливо врахувати склад аудиторії, ступінь її підготовленості та зацікавленості Добре, якщо контакт зі слухачами виникає на основі спільної розумової діяльності, тобто лектор (доповідач, оратор) і слухачі вирішують однакові проблеми, обговорюють спільні питання. Таку розумову діяльність науковці називають інтелектуальним співпереживанням. Не менш важливим є емоційне співпереживання, тобто оратор і слухачі повинні мати подібні відчуття, що їх викликає тема виступу.
Виклад - висвітлення основних положень доповіді (промови, повідомлення), суті справи. Відбувається переважно у традиційній формі розбивання загального тексту на кілька пов'язаних між собою тем (змістових частин). Варто подбати про зв'язки між частинами. Усі питання мають висвітлюватися збалансовано, однак не обов'язково кожному питанню приділяти однакову кількість часу.
Виклад може оживити "ліричний відступ" - коротка кумедна історія чи навіть анекдот, які треба вміло вплести у загальний зміст виступу. Існує і чимало інших засобів, які допоможуть пожвавити виступ -порівняння, метафори, прислів'я та приказки, цитати, приклади з життя, використання гумору, дотепів та ін.
Кінцівка - це повідомлення про закінчення виступу. Вона має "заокруглити" його, тобто зв'язати з початком. Кажуть, що закінчення хорошого оратора "сховане" вже у вступі. Не можна, як твердить Д. Кар-негі, закінчувати виступ словами: "Оце, напевне, і все, що я повинен сказати стосовно цієї проблеми. Тому я, мабуть, на цьому закінчу". Закінчуючи, ніколи не кажіть, що ви закінчуєте!
Оберіть інший тип закінчення виступу залежно від теми та аудиторії, наприклад:
резюме головних питань;
заклик до дії;
поетичне закінчення;
цитування тощо.
Про наближення закінчення виступу слухачів можна попередити -це дещо загострить їхню увагу. Після цього справді треба закінчити протягом 2-3 хвилин.
Оскільки закінчення, як і початок, мають дуже важливе значення, то прикінцеві речення варто підготувати заздалегідь. Зробити це безпосередньо в аудиторії набагато важче або й взагалі неможливо.
Успіх публічного мовлення значною мірою залежить від майстерності доповідача. Батько риторики Цицерон зазначав, що найкращий оратор є той, хто своїм голосом і повчає слухачів, і дає насолоду, і справляє на них сильне враження [6].
висновки
В процесі написання курсової роботи та аналізу літератури з даної теми було з'ясовано яких норм та правил слід дотримуватися щоб оволодіти мистецтвом спілкування, що потрібно робити для того, аби стати цікавим оповідачем та зацікавити співрозмовника.
Усне спілкування - це форма реалізації мовної діяльності за допомогою звуків, що являє собою процес говоріння. Воно широко застосовується в різних сферах виробничої та суспільної діяльності людей.
До усного ділового мовлення ставляться такі вимоги:
·точність у формуванні думки, недвозначність;
·логічність, послідовність;
·стислість;
·відповідність між змістом і мовними засобами;
·відповідність між мовними засобами та ситуацією спілкування;
·відповідність між мовними засобами й стилем викладу;
·різноманітність мовних засобів;
·нешаблонніть у побудові висловлення;
·доречність;
·виразність дикції;
·відповідність інформації мовленєвій ситуації.
Усі ці вимоги мають грунтуватися на знанні літературних норм і чутті мови.
Сучасна наука визначає спілкування як обмін інформацією ( комунікація, від лат. communico - «спілкуюсь з кимось»), як взаємодію (вербальну і невербальну) (інтеракцію, від англ. interaction - «взаємодія»), як сприймання людини людиною (перцепція, від лат. perceptio - «сприймання, пізнання»). Отже, спілкування охоплює різні сторони процесу контактування між людьми.
Інформація сама собою безпосередньо не може сприйматися і передаватися. Вона потребує матеріального втілення, тобто певного носія, якого можна чути, бачити, торкнутися, і того, хто її сприйматиме. Отже, спілкування відбувається за певних обставин, які мають назву «комунікативна ситуація». Параметри ситуації в основному визначаються такими її складовими: ХТО - КОМУ - ЩО - ПРО ЩО - ЧОМУ - ДЛЯ ЧОГО - ДЕ - КОЛИ.
Усне професійне та цілове спілкування є основчою складовою частиною ділового спілкування.
Усне ділове мовлення - це спілкування людей під час виконання ними службових обовязків (під час бесіди, нарад, у години прийому відвідувача тощо). Це може бут мовлення однієї службової особи перед іншою або перед колективом чи зібранням.
В ході роботи було встановлено, що ділове спілкування поділяється на види, які, в свою чергу, поділють на категорії:
1.Безпосереднє спілкування;
2.Опосередковане спілкування.. За критерієм мотивації до спілкування
1.Бажане спілкування;
2.Небажане спілкування.. За критерієм орієнтації на співрозмовника
1.Міжособистісне спілкування;
2.Масове спілкування.
ІV. За критерієм часового обмеження
. Короткотривале спілкування;
. Довготривале спілкування.. За критерієм кількості учасників
1.Монологічне спілкування;
2.Діалогічне спілкування .За критерієм результативності:
1.Конфліктне спілкування;
.Маніпулятивне спілкування.
1.Обдумування та формулювання теми
2.Добір теоретичного та фактичного матеріалу рмулювання теми
.Складання плану, тобто визначення порядку розташування окремих частин тексту
.Складання тез виступу
Список використаної літератури
1.Здоровенко В.В. Культура ділового спілкування: [навч. посібник] / В.В. Здоровенко - Дрогобич: НВЦ «Каменяр», 2002. - 147 .
2.І. Сократ Философія Сократа, Платона, Аристотеля, її значение для античної культури та сучасності.
.Ликсон Ч. Конфликт / Ч. Ликсон - СПб: Питер Паблишинг, 1997. - 160 с.
.Марк Цицерон Цицерон. Три тракти про ораторське мистецтво - К. : Наука, 1972.
.Мацько Л.І., Сидоренко О.М., Мацько О.М. Стилістика української мови: [підручник] . - К.: Вища школа, 2003.
.Словник української мови: У 11 т. - К., 1971 - 1981.
.Томан І. Мистецтво говорити / І. Томан: [пер. з чеської.] - К.: Політвидав України, 1986. - 223 с
.Ф.Ларошфуко. Афоризми та цитати. #"justify">.Філоненко М.Психологія спілкування [навчальний посібник] / К. : Центр учбової літератури, 2008. - 224 c.
.Хміль Ф.І. Ділове спілкування: [навч. посібник для студ. вищ. навч. закл]. / Ф.І. Хміль - К.: Академвидав., 200. - 280 с.
.Хміль Ф.І. Ділове спілкування: [навчальний посібник.] - К.: «Академвидав», 2004.
.Чайка Г. Л. Культура ділового спілкування менеджера: [навч. посібник] . - К.: Знання, 2005. - 442 с.
.Шевчук С.В. Ділове мовлення для державних службовців: [навч. посібник] . - К.: Арій, 2008. - 424 с.
.Шевчук С.В. Українське ділове мовлення: [підручник]. - К.:Арій, 2009.
15.Шевчук, С. В. <#"justify">Додатки