єктивний, порівняльний, синхронний аналіз, контент-аналіз, узагальнення і синтез фактичних даних, проблемно-хронологічний підхід із врахуванням специфіки суспільно-політичного життя СРСР в період перебудови та подальшого розпаду міжнародної спільноти після розпаду СРСР.
Розділ 1. Розпад СРСР та реакція на нього провідних держав світу
1.1 Передумови та процес розпаду СРСР
СРСР успадкував більшу частину території й багатонаціональну структуру Російської імперії. В 1917-1921 р. Фінляндія й Польща одержали незалежність, були проголошені Литва, Латвія, Естонія й Тува. Деякі території в 1939-1946 р. були приєднані до СРСР (польський похід РККА, приєднання Прибалтики, приєднання Тувинської Народної Республіки, приєднання Бессарабії й Північної Буковини). Після закінчення Другої світової війни СРСР мав у своєму розпорядженні величезну територію в Європі й Азії, що мала вихід до морів і океанів, колосальні природні ресурси, розвинену економіку соціалістичного типу, засновану на регіональній спеціалізації й міжрегіональних економічних зв'язках. Крім того, керівництво «країн соціалістичного табору» перебувало під частковим контролем влади СРСР. В 80-і роки міжнаціональні конфлікти (безладдя 1972 року в Каунасі, масові демонстрації 1978 року в Грузії, події 1980 року в Мінську, грудневі події 1986 року в Казахстані) були незначні, радянська ідеологія підкреслювала, що СРСР - дружна родина братніх народів.
Керівництво багатонаціональною державою було централізовано - країну очолювали центральні органи КПРС, що контролювали всю ієрархію органів влади. Керівники союзних республік затверджувалися центральним керівництвом. Це фактичне положення справ трохи відрізнялося від ідеалізованої конструкції, описаної в Конституції СРСР. Білоруська РСР і Українська РСР за результатами досягнутих на Ялтинській конференції домовленостей, мали своїх представників в ООН з моменту її свторення. Після смерті Сталіна мала місце деяка децентралізація влади. Зокрема, стало неухильним правилом на посаду першого секретаря в республіках призначати представника титульних націй відповідної республіки. Другий секретар партії в республіках був ставленик ЦК. Це призвело до того, що місцеві керівники мали певну самостійність і безумовну силу у своїх регіонах. Після розпаду СРСР багато хто із цих керівників трансформувалися в президентів відповідних держав (крім Шушкевича). Однак у радянські часи їхня доля залежала від центрального керівництва. Саме таким підійшов СРСР до процесу «перебудови» [30].
На сьогодні серед істориків немає єдиної точки зору на те, що явилося основною причиною розпаду СРСР, а також на те, чи можливо було запобігти або хоча б зупинити процес розпаду СРСР. Серед можливих причин називають наступні [5; 28; 16; 41; 34; 55; 50; 46; 23; 57]:
відцентрові націоналістичні тенденції, властиві, на думку деяких авторів, кожній багатонаціональній країні й бажання, що проявляються у виді міжнаціональних протиріч, окремих народів самостійно розвивати свою культуру й економіку; авторитарний характер радянського суспільства, зокрема гоніння на церкву, переслідування КДБ дисидентів, примусовА колективізація, панування однієї ідеології, заборона на спілкування із закордоном, цензура, відсутність вільного обговорення альтернатив (особливо важливо для інтелігенції);
зростаюче невдоволення населення через перебої із продовольством, особливо в епоху застою й «перебудову», і самими необхідними товарами (холодильники, телевізори, туалетний папір і т.д.), заборони й обмеження (на розмір садової ділянки й т.д.), постійне відставання в рівні життя від розвинених країн Заходу;
диспропорції екстенсивної економіки (характерні для всього часу існування СРСР), наслідком яких ставала постійна нестача товарів народного споживання, зростання технологічного відставання у всіх сферах обробної промисловості (компенсувати яке в умовах екстенсивної економіки можна тільки високорозвиненими мобілізаційними заходам, комплекс таких заходів під загальною назвою «Прискорення» був прийнятий в 1987 році, але економічних можливостей виконати його вже не було);
криза довіри до економічної системи: в 1970-і рр. головним способом боротьби з неминучим, при плановій економіці, дефіцитом товарів народного споживання була обрана ставка на масовість, простоту й дешевизну матеріалів, більшість підприємств працювали в три зміни, робили подібну продукцію з матеріалів невисокої якості. Кількісний план був єдиним способом оцінки ефективності підприємств, контроль якості був мінімізований. Результатом цього стало падіння якості вироблених у СРСР товарів народного споживання. Криза довіри до якості товарів стала кризою довіри до всієї економічної системи в цілому;
ряд техногенних катастроф (авіакатастрофи, чорнобильська аварія, катастрофа «Адмірала Нахімова», вибухи газу й ін.) і приховання інформації про них;
невдалі спроби реформування радянської системи, що призвели до стагнації, а потім розвалу економіки, що в свою чергу спричинило розвал політичної системи (економічна реформа 1965 року);
ініційоване американським урядом зниження світових цін на нафту, що сколихнуло економіку СРСР;
моноцентризм прийняття рішень (тільки в Москві), що призвело до неефективності управління регіонами й втрати часу;
Афганська війна, «холодна війна», фінансова допомога країнам соцтабору, розвиток ВПК на шкоду іншим сферам економіки розоряли бюджет.
На нашу ж думку, початок розпаду СРСР - це наслідок комплексної взаємодії всіх перелічених факторів, що в конкретний момент часу перетворився на потужний синергетичний поштовх, який спричинив дестабілізацію соціально-економічної і політичної рівноваги в СРСР. Все це сталося в середині 1980-х рр., коли з одного боку невдале керівництвом Союзною владною верхівкою, з іншого послаблення економічної ситуації в країні та міжнародного становища СРСР змусили М. Горбачова проголосити курс «перебудови». Каталізатором краху долі політичного курсу «перебудови», політики «розрядки», на наш погляд, було те, що її ініціатори не змогли розв'язати комплекс назрілих, гострих проблем, що склалися у міжнаціональних відносинах, успадкованих від сталінсько-брежнєвських часів. Очолювана М.Горбачовим КПРС найбільше зусиль докладала для збереження цілісності СРСР. Всіляко декларувалися твердження про те, що завдяки «виваженій енінський національній політиці» в країні сформувалася нова історична спільність людей - радянський народ.
Разом з тим, «перебудова», хоч і формально, декларувала більшу свободу і повноваження національним республікам, що входили до складу СРСР. Передбачалося вирівнювання стану економічного, соціального, духовного розвитку. За цих умов швидше ожили наболілі, смертельні образи, нанесені комуністичним тоталітарним режимом національним меншинам - в минулому репресованим чеченцям, інгушам, татарам Криму і ін. Гостро постала проблема повернення належних до цих меншин громадян до попередніх місць проживання.
Національна самосвідомість, прагнення до набуття самостійності, що десятиріччями таврувалися російською імперією, а згодом сталінським тоталітарним режимом, стали набувати ознак життя, масового вияву у всіх республіках СРСР. Так, у лютому 1988 року розпочалися маніфестації у Вірменії, які незабаром набули гострого політичного характеру. Маніфестанти протестували проти поганого відношення сусідньої республіки Азербайджан до жителів населеної переважно вірменами Нагорно-Карабахської автономної республіки. Між вірменськими християнами та азербайджанськими мусульманами - шиїтами визрів конфлікт, який переріс у затяжне кровопролитне збройне протистояння [29].
Набрали сили, масовості національні рухи в республіках Прибалтики. У серпні 1987 року масові маніфестації призвели до опублікування таємних протоколів про підписання радянсько-німецького пакту від 23 серпня 1939 року, які привели до втрати незалежності країнами Прибалтики. 16 листопада1988 року Верховна Рада Естонії прийняла поправку до Конституції, яка проголосила незастосування союзних законів в Естонії без затвердження їх Естонською Верховною Радою. Тенденції до набуття національної самостійності в республіках Прибалтики набували сили. На перших виборах депутатів місцевих органів влади, проведених на початку грудня 1989 року в Естонії, Литві та Латвії, абсолютну перевагу здобули опозиційні націоналістичні рухи.
У 1990 році поступово назрівав параліч союзних структур СРСР. 11 березня 1990 року литовський парламент проголосив незалежність республіки. 30 березня це ж зробив парламент Естонії. Латвія оголосила про свою незалежність 4 травня 1990 року. Кремль реагував на ці, з його точки зору, руйнівні процеси в дусі сталінського тоталітаризму - жорстокими розправами над мирними демонстрантами в Вільнюсі, Тбілісі, Баку, спробою військового заколоту в Москві. Але ці дії керівництва КПРС лише прискорили розпад СРСР [21].
На рубежі 90-х рр. XX століття СРСР і соціалістичні країни Східної Європи стали епіцентром широкомасштабних подій і процесів, що мають всесвітньо-історичне значення. Перебудова радянської зовнішньої політики в епоху Горбачова, на базі нового політичного мислення, основними постулатами якого були деідеологізація міжнародних відносин і невтручання у внутрішні справи інших країн, сприяла розвитку антитоталітарних революцій у східноєвропейських соціалістичних країнах (1989-1991 р.).
В 1990 р. відбулося об'єднання Німеччини. Одночасно пішов розрив традиційних економічних і військово-політичних зв'язків Радянського Союзу зі Східною Європою. Навесні 1991 р. відбувся офіційний розпуск Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ) і Організації Варшавського Договору (ОВД). А незабаром відбувся розпад СРСР, що призвів до виникнення в грудні 1991 р. на території СРСР 15 незалежних держав. Ці події за часом збіглися з початком якісних змін не тільки в геостратегічній структурі, що склалася в післявоєнні десятиліття, але також у суспільно-політичному житті найбільш розвинених країн Світу.
Розпад СРСР став як останнім потужним стимулом, так і наслідком процесів і явищ, що призвели до таких змін. Радикальна зміна геополітичної ситуації у всепланетарних масштабах відбулася практично мирно. Самим значним її результатом став кінець «холодної війни» і постійної фронтальної системної конфронтації двох потужних військово-політичних блоків, що ґрунтувалася на їхньому воєнно-стратегічному паритеті.
Фатальним прорахунком імперіалізму Рад, що надмірно роздувся, як писав Г. Кісінджер, було те, що його керівники на цьому шляху втратили почуття міри і переоцінили здібності своєї системи консолідувати зроблені надбання як у військовому, так і в економічному відношенні, а до того ж забули, що вони в буквальному розумінні кидають виклик всім іншим великим державам при наявності надто слабкого фундаменту. Та й не в змозі були радянські керівники визнати самим собі, що їх система була смертельно вражена нездатністю генерувати ініціативу і творчий порив; що насправді Радянський Союз, не дивлячись на всю свою військову могутність, залишався все ще відсталою країною... Розвал комунізму, - стверджував Г.Кісінджер, - був помітним вже у другий термін перебування Рейгана на посту президента, а до того часу, коли він покинув той пост, став неминучим [26].
Впродовж серпня - вересня - жовтня 1990 року свою незалежність проголосило 13 з 15 союзних республік колишнього Радянського Союзу. У грудні 1991 року Україна, Білорусь, Росія - ініціатори саморозпуску Союзу РСР - оголосили про заснування на теренах вже неіснуючого СРСР нового демократичного об'єднання держав - Співдружності Незалежних Держав (СНД). Згодом до них приєднались ще вісім союзних республік колишнього Союзу РСР.
Таким чином, Союз Радянських Соціалістичних Республік - комуністична імперія, одна з наймогутніших держав світу у XX столітті - перестав існувати. Прискорили крах СРСР як оплоту світового комунізму головним чином внутрішні чинники, позначені вище, які обумовили невідворотне саморуйнування соціалістичної системи. Однак, на нашу думку, механізмом, що запустив цей розпад є диверсійна діяльність США на всіх напрямках: економічному, соціальному, культурному, ментальному тощо.
1.2 Реакція провідних держав світу на розпад СРСР
Найвпливовіші країни Заходу у своїх оцінках щодо розпаду СРСР було настільки ж неоднозначними, наскільки й вітчизняні дослідники. Однак незаперечним є твердження про те, що перемогу у «холодній війні» для країн Заходу приніс не прямий військовий чи економічний тиск з їх боку, чи з боку НАТО. Розпад колись могутнього Радянського Союзу, припинення дій непереможної, як твердила радянська пропаганда, Організації Варшавського Договору, крах тривкої соціалістичної системи в Європі звершилися в результаті трагічно саморуйнівних процесів, що мали місце і особливо загострилися в 70-80 - роки минулого століття, внутріполітичні процеси, що наростали в СРСР, Організації Варшавського Договору, соціалістичних країнах Європи.
Цікавою є позиція Великої Британії, щодо розпаду СРСР, оскільки саме британська політика 1970-1980-х рр. вважалася взірцем дипломатичних інтриг. Радянсько-британські відносини загалом, із самого початку «холодної війни» були ворожими й перебували тривалий час у постійній напрузі. Значне послаблення й покращення відносин між СРСР та Великою Британією відбувалося на початку 1980-х років, коли до влади прийшов радянський лідер М. Горбачов й значною мірою почалась активно налагоджуватись двостороння співпраця майже в усіх сферах, передусім, у політичній. Після розпаду СРСР, Британія відреагувала на цю подію як перемогу Заходу, переважно США, та поразку Радянського Союзу. В англійській пресі реакція країни на розпад СРСР описувалася як несподівана глобальна подія, котру ніхто з усіх країн світу навіть не очікував [10]. Тим не менш, за словами Тетчер, Великобританія, якоюсь мірою, передбачала можливе знищення Радянського Союзу, але робила усе можливе для того, щоб цього не сталося. У результаті світ втратив, в першу чергу, наймогутнішого гегемона та країну з величезним ядерним потенціалом й соціалістичною ідеологією.
На зустрічі між Маргарет Тетчер і Михайлом Горбачовим у Москві у вересні 1989 року Маргарет Тетчер виступила з несподіваної позиції. Вона заявила, що Захід не зацікавлений в об'єднанні Німеччини, що він не допомагатиме декомунізації Європи і не сприятиме жодним змінам, які б загрожували існуванню і стабільності СРСР і Варшавського договору. Це не лише позиція Великобританії, але всього Заходу.
З точки зору сьогоднішньої Британії нагальним є питання: Чи закінчилася «холодна війна»? У широкому політичному сенсі, ймовірно, так. Початок її кінця, можна датувати 1985 роком, коли до влади прийшли нові керівники СРСР на чолі з М. Горбачовим. У той же час, можна легко довести, що «холодна війна» не цілком закінчена. І один з найсильніших аргументів на користь такого висновку - збереження доктрини ядерного стримування, яка є органічним елементом системи міжнародної безпеки, що склалася після Другої світової війни. Ця доктрина ядерного стримування Росії як і раніше є органічною і невід'ємною складовою частиною військово-політичного мислення США, яке, таким чином, і після оголошеного закінчення «холодної війни» не зазнало суттєвих змін. Тим більш, що для Заходу «холодна війна» остаточно закінчилася, а Схід вважає навпаки - ідеологічна конфронтація й напруженість досі триває. Тому й не дивно, що через 20 років після її закінчення про події «холодної війни» й досі згадують, бо вони залишили суттєвий відбиток на сучасні міжнародні відносини загалом. З точки зору Великої Британії холодна війна продовжується однак вже у економічному сенсі, при чому Росія, яка колись на свою сторону змогла перетягнути країни Варшавського договору, в сучасних умовах змогла досягти економічного альянсу з Германію, про що свідчить спільна енергетична програма [46].
Що стосується іншого європейського лідера, то Президент Франції Франсуа Міттеран не був зацікавлений в розпаді Радянського Союзу, точніше він не був зацікавлений у обєднанні Німеччини, що могло стати можливим при розпаді Варшавського договору. Міттеран навіть запропонував М. Горбачову створити франко-радянську бригаду для того, щоб не допустити об'єднання Германій. Міттеран не розділяв ідеї Маргарет Тетчер, хоча і говорив про німецький «реваншизм». Але як виявляється з його бесід з Горбачовим «за закритими дверима», це був демагогічний прийом для мобілізації громадської думки в західних країнах. А справжній його план, спільно з Горбачовим, стосувався створення єдиної європейської наддержави з соціалістичним ухилом. Міттеран думав, що Москва і Париж спільно управлятимуть цим наднаціональним об'єднанням. Міттеран прямо говорить Горбачову про ці два полюси нової конфедерації, які спільно контролюватимуть Східну Європу і Німеччину. Тому він не хотів, щоб об'єднання Німеччини сталося швидко і на західних умовах. Це було питання про владу. Вільну, швидше праву, потужну єдину Німеччину неможливо було б поставити під контроль. А Міттеран хотів, щоб Німеччина в обмін на об'єднання, віддала багато своїх суверенних повноважень. Отже, європейські країни бачили в СРСР реальну силу, що може стримувати Германію від реваншисьтських настроїв, які поширилися в ФРН після приходу до влади К. Аденауера [45].
Цікавою реакцію на події, що передували розпаду СРСР та власне на сам розпад була в одного з найбільших союзників Союзу - Китаю. На XIII з'їзді Комуністичної партії Китаю (1987 р.) було дано детальне тлумачення теорії початкового етапу соціалізму, згідно якої соціалістичний лад і соціалістична економічна система - різні речі, тобто соціалістичний політичний режим не має на увазі безумовної планової централізації всієї економіки, а дозволяє використовувати і ринкові механізми, особливо в парі «держава-підприємство». На XIV з'їзді КПК (1992 р.) був проголошений курс на побудову соціалістичної ринкової економічної системи з китайською специфікою. Фактично введення «Економічної реформи» означало справжню «революцію зверху», що полягала в поступовому і частковому згортанні тоталітарної сталінсько-маоістської моделі жорсткоцентралізованої економіки і переведенні частини галузей народного господарства на ринкові принципи функціонування, але при повністю незмінній політичній надбудові в особі КПК, що монопольно управляє країною.
На початку XXI-го століття Китай перетворився на «світову фабрику» куди переводиться ряд виробництв з розвинених країн Європи, Північної Америки і Японії. Бурхливе економічне зростання багато в чому пов'язане з дешевизною робочої сили, слабким рівнем техніки безпеки і низьким контролем за екологією. В той же час економічний і політичний вплив країни в світі останніми роками постійно зростає. Так Китаю в 1997 і 1999 роках були повернені «орендовані» ще в Піднебесної імперії території Гонконг (Сянган) і Макао (Аоминь). Постійно зростає рівень обороноздатності країни.
Лібералізація економіки КНР доки не супроводжується пом'якшенням політичного режиму. У країні продовжуються політичні репресії проти опозиції. В той же час останніми роками зроблено ряд важливих змін статуту КПК, наприклад, в партію дозволено вступати представникам підприємницьких кіл, введена ротація вищих кадрів керівництва КПК. У внутрішній політиці зняті всі обмеження на зростання особистих статків і дозволено володіння особистими автомобілями. Політика лібералізації дала сенсаційно високі результати, сприяла переведенню економіки Китаю на інший якісний рівень [33].
Тобто Китай не стільки виробляв свою зовнішньополітичну позицію чи формулював своє загальноприйняте відношення щодо розпаду СРСР, скільки максимально вивчав причини цього явища. А керівництво КПК вжило всіх можливих заходів щоб уникнути повторення радянського сценарію в Китаї.
Що стосується позиції США та реакції американської спільноти на розпад СРСР, зауважимо, що вона була дуже різною. Ця подія стала визначальним моментом нової американської переможної історії. Надія американського уряду, виражена президентами Рональдом Рейганом і Джорджем Х.В. Бушем про те, що проголошена Михайлом Горбачовим радянська демократична й ринкова реформи 1985-91 років, так звана «перебудова» завершиться успіхом, була забута. Все складне різноманіття Радянської історії засоби масової інформації стали позиціонувати як «сім десятиліть російської жорстокої, нещадної поліцейської держави», історія, «кожний шматочок якої навіть більш диявольський, ніж ми думали». Один з колумнистів «NewYorkTіmes» припустив, що навіть «фашистська Росія була б краще» [49].
Схоже реагували й американські академічні фахівці, хоча кожний і на свій лад. За невеликим винятком, вони також, забувши те, що вони писали про горбачовську політику, стверджували що система завжди була не гнучкою, а отже не піддавалася реформам та була приречена. Опозиційний погляд про існування інших можливостей у радянській історії - «не обрані дороги» - був знову відкинутий як «неправдоподібна ідея», заснована на «сумнівних» гіпотезах. Горбачовські реформи, незважаючи на їхній неймовірний успіх у руйнуванні диктатури Комуністичної партії до 1990 року, були оголошені «химерою», і Радянський Союз, в такому випадку, зник через «відсутність альтернативного шляху».
Відповідно, більшість американських фахівців, навіть у світлі величезних людських трагедій, що мали місце в 1990-і роки, більше не задавалися питанням про те, чи могло мати місце взагалі реформування Радянського Союзу із кращим вибором для пост-комуністичного майбутнього Росії й інших колишніх республік. Навпаки, провідні університетські спеціалісти наполягали на тому, що все радянське повинно бути відкинуто шляхом «руйнування всього ладу економічних і політичних взаємозв'язків». Цей економічний нігілізм ліг в основу «шокової терапії», так наполегливо нав'язаної Росії в 1990-х роках клінтонівською адміністрацією. Ця «шокова терапія» перетворила країну в зону катастрофи. Жоден із прихильників цієї політики - ні Ларі Саммерс, ні Джефрі Сакс, ні сам колишній президент Клінтон, - Ніколи привселюдно не виразили жалю з приводу повністю знищеного життєво важливого споживчого сектору економіки: від виробництва ліків до м'яса; або про масову бідність населення, викликану реформами [34].
Розділ 2. Значення розпаду СРСР для конфігурації глобальної системи міжнародних відносин
2.1 Зміна балансу сил на світовій арені в результаті розпаду СРСР
Причини й наслідки розпаду СРСР у сучасній російській і закордонній історіографії розглядаються, як правило, у контексті глобальних соціально-економічних, політичних, наукових і технологічних процесів ХХ століття. У широких хронологічних рамках досліджують цю проблему розпаду СРСР автори - прихильники системного підходу [43; 44; 40]. Вони виходять із того, що сучасний світ - світ другої половини ХХ століття - представляє цілісну систему. Розвиток капіталізму на основі європейської цивілізації направив з ХІХ в. процес інтеграції в русло економічного прогресу. Світ став західноцентричним (при цьому поняття «Захід» тлумачиться широко, охоплюючи не тільки країни Західної Європи й Північної Америки, але й такі країни як Австралія і Японія ) у техніко-економічному плані, одночасно зберігаючи, а часом і поглиблюючи культурну й історичну самобутність окремих країн. Інтернаціоналізація виробництва сформувала систему світового капіталістичного господарства (СКГ). З розвитком і поглибленням науково-технічної революції (НТР) європейська цивілізація усе більше ставала техногенною. Техногенною - тому що вона була породжена технічним прогресом і постійно породжувала його. Сутність європейської цивілізації стали виражати науково-технічні параметри й пов'язані з ними соціально-економічна й політична організація. Одночасно європейська цивілізація розглядається як «світова цивілізація», оскільки в центрі суспільного розвитку стоїть світовий інтеграційний розвиток, який виражається в тому, що система й механізм СКГ функціонують по загальних принципах і вимогах технологічної цивілізації. Новий світовий інтеграційний лад перетворює всі національні економіки в його підсистеми. Ці підсистеми (субструктури), включають країни або групи країн, місце яких у системі визначається ступенем їх включення в зазначені глобальні процеси й здатністю використовувати результати цих процесів у своєму внутрішньому економічному й суспільно-політичному розвитку. Описані процеси розглядаються в рамках «світової перехідності» від «незахідної» моделі розвитку до «західної. Розпад СРСР був породжений протистоянням «Захід» - «Незахід», що завершився перемогою «Заходу».
Деякі вітчизняні і західні дослідники розглядають причини й наслідки розпаду СРСР у контексті «холодної війни» (доречі цей термін був уперше вжитий радником президента США, американським фінансистом Б.Барухом у ході дебатів в американському конгресі в 1947 р). В цьому аспекті розпад СРСР слід розглядати більше в економічній площині. Так, США витратили за роки «холодної війни» на військові цілі 9471 млрд. дол. або 5,6% їхнього національного доходу. Таким чином, більш багаті США витратили на військові цілі менше, ніж СРСР (22 % наіонального доходу). Це пояснюється більшою ефективністю американської економіки, що зуміла краще використовувати новітні досягнення науково-технічної революції, і тим, що частка США у витратах на підтримку необхідного військового потенціалу НАТО становила 30%, у той час як частка СРСР у військових витратах країн Варшавського договору становила 80% [7].
Очевидно, що витримати військово-політичне протистояння з таким потужним економічним суперником протягом більше сорока років СРСР зміг лише завдяки надмілітаризації своєї економіки й підтримці низького - у порівнянні із стандартами розвинених промислових країн - життєвого рівня свого населення. Гонка озброєнь призвела до деформування всієї економіки СРСР у якому ВПК становив до 80% усього промислового виробництва. Цивільні галузі промисловості й сільське господарство були придатками гігантського радянського ВПК. Гіпертрофований розвиток радянського ВПК сприяв посиленню до кінця 70- х рр. загальної економічної відсталості СРСР, що призвело до якісного погіршення радянського військово-технічного потенціалу, і у свою чергу - до послаблення міжнародних позицій СРСР. Економічне відставання негативно позначалося на внутрішньому соціально-економічному розвитку СРСР і його союзників.
Слід також сказати, що гонка озброєнь значно деформувало світову економіку загалом, оскільки приплив грошової маси був можливий лише за рахунок проведення військових операцій, які в свою чергу спричиняли постійний дисбаланс на існуючих в середині ХХ ст. світових ринках.
У ході перебудови керівництво СРСР, спробувавши застосувати традиційні для нього методи підвищення ефективності економіки («стратегія прискорення»), дійшло висновку про те, що її вихід на світовий техніко-економічний рівень неможливий без її інтеграції у світову економіку, що вимагало, у свою чергу, не тільки радикальної зміни форм господарювання, але й зміни всієї державно-політичної системи СРСР. Перебудова була неможлива без демілітаризації економіки й суспільно-політичного життя, без рятування країни від тягара гігантських військових витрат, що йшли на підтримку глобального протистояння зі США і їхніми союзниками. Політика нового мислення, яку проголосило й спробувало реалізувати радянське керівництво в 1987-1991 р., була спробою зберегти, з упахуванням нових політичних реалій, СРСР як велику світову державу. Це було можливо лише при глобальній перебудові всієї системи міжнародних відносин, при якій всім державам повинні були бути забезпечені безпека й вільний економічний і політичний розвиток. Перебудова всієї системи міжнародних відносин на основі нового мислення не відбулася. Однієї з головних причин цього був саме розпад СРСР [50].
Якщо наслідки розпаду СРСР розглядати в геополітичному й економічному аспектах, то слід зауважити, що розпад СРСР є геополітичною катастрофою, яка виходить за рамки поняття «системи міжнародних відносин» і можуть бути оцінені лише на рівні історії взаємодії цивілізацій. Крім того розпад СРСР можна трактувати як кінець системи міжнародних відносин, основу й стрижень якої утворювали підсумки і наслідки Другої світової війни, а також ідеологічне й військово-політичне протистояння двох систем, і насамперед їхніх держав-лідерів: СРСР і США - комуністичної і капіталістичної. Після розпаду СРСР спостерігається повернення до однополярного світу й менш великих держав. Відбувається перебудова глобальної системи міжнародних відносин, що породжує нестабільність в окремих регіонах світу.
Регіоном нестабільності й локальних збройних конфліктів стала й територія колишнього СРСР. Його розпад викликав ліквідацію єдиного міжнародного правового простору, що унеможливило вирішення конфліктів у рамках загальносоюзної конституційної процедури під захистом загальносоюзної й через те нейтральної армії. Незалежні держави, які виникли на його місці, дотепер не знайшли ефективної форми економічного й політичного співробітництва. Співдружність Незалежних Держав (СНД) існує, але немає підстав думати, що її подальша дезінтеграція зупинитися. Причина цього у різному розумінні його засновниками суті співдружності. Для колишніх республік СРСР, що стали незалежними державами, постає питання про своє місце в новому світі [45].
Сама ж Росія, як правонаступниця СРСР прагне ввімкнутися у світові економічні інтеграційні процеси. Спроба інтегруватися в європейське, а через нього у світове економічне співтовариство поки не відбулася й найближчим часом навряд чи відбудеться. Це пояснюється як слабкою участю СРСР у міжнародному поділі праці, коли він виступав переважно в ролі постачальника енергоносіїв, так і нинішнім станом Росії, яка у доступному для огляду майбутньому залишиться непередбаченою країною із переважно сировинноорієнтованою економікою.
Стати «передбачуваною» країною Росія може, лише зосередивши свої зусилля на вирішенні внутрішніх проблем. Зміцнення правової держави, успішне здійснення економічної реформи, поглиблення економічної й політичної інтеграції з колишніми республіками СРСР, розробка концепції національних інтересів і національної безпеки із чітко визначеними зовнішньополітичними орієнтирами повинні забезпечити їй подолання соціально-економічної й політичної кризи й прогрес у всіх сферах громадського життя.
Розпад СРСР обумовив істинно масштабні історичні наслідки, що викликали цілком нову геополітичну ситуацію в Європі і світі.
По-перше, практично припинилася, хоч в певній мірі формально, «холодна війна», оскільки один з її ініціаторів - Радянський Союз - перестав існувати, а основний його спадкоємець - Росія об'єктивно не була зацікавлена в продовженні «холодної війни». Протиборство полярних політичних сил продовжилося, хоча і в менших формах.
Кінець «холодної війни» по-різному був сприйнятий у різних країнах світу. Деколи при всій упередженості вони були дуже близькими до істини. Г. Кісінджер писав: «Кінець «холодної війни», що був метою американської політики впродовж восьми адміністрацій обох політичних партій, дуже нагадував те, що Джордж Кенан пророкував в 1947 році. Незалежно від того, яку б послужливу політику не проводив по відношенню до Радянського Союзу Захід, Радянській системі потрібна була примара вічного зовнішнього ворога, щоб виправдати страждання свого народу і утримання громіздких збройних сил і апарату безпеки. Коли під тиском сукупної відсічі з боку Заходу, кульмінацією якого стали роки президентства Рейгана, XXVII зїзд партії замінив офіційну доктрину співіснування на взаємозалежність, зник моральний базис внутрішніх репресій. Громадяни Радянського Союзу, виховані в дусі дисципліни, не могли миттєво переключатися на компроміс і взаємні поступки. А це означало, як і пророкував Кенан, що Радянський Союз перетвориться водночас в одне з найбільш слабких національних суспільств, таких, що викликають найбільшій жаль» [26];
По-друге, перестала діяти Організація Варшавського Договору, яка в минулому без санкції керівництва СРСР ніколи ніякої самостійної ролі не відігравала. Отже, з розпадом СРСР значно зменшилася небезпека нової світової війни, порушення територіальної цілісності держав, збройної агресії;
По-третє, розпад СРСР став серйозною пересторогою багатонаціональним державним утворенням. Ставка на насильницьку асиміляцію національних меншин, обмеження чи репресивне переслідування вияву національної самосвідомості чи прагнення до національної самостійності, як свідчить досвід СРСР, може викликати серйозний збройний конфлікт, численні людські жертви.
Але найголовніший наслідок розпаду СРСР полягає у докорінній зміні геополітичної ситуації на європейській, світовій аренах, у новій розстановці політичних і військових сил, які домінуватимуть у XXI столітті. США, НАТО, як виявилося, не здійснюючи безпосереднього силового тиску, не провокуючи, точніше уникаючи збройного зіткнення з СРСР, військовими формуваннями Організації Варшавського Договору, опинилися у ролі переможця у «холодній війні». Західні країни, НАТО продемонстрували, що відстоювання ідеалів демократії, громадянських прав і свобод, послідовна боротьба проти тиранії, тоталітарних репресивних режимів, що уособлювали собою комунізм у XX столітті, як і гітлерівський фашизм, справжнє - не уявне - відстоювання миру, міжнародної безпеки спроможні забезпечити підтримку, довіру світової спільноти.
2.2 Наслідки розпаду СРСР для ідеологічних, нормативних та інституційних засад глобальної системи
Велику значимість в аспекті розпаду СРСР, здобуває тенденція до перегляду ролі держави в економічній і соціальній сферах майже у всіх індустріально розвинених країнах, яка отримала свій розвиток в середині 70-х років. Це пояснюється тим, що кінець 70-х - початок 80-х років стали тим рубежем, коли система державного втручання у тому вигляді, у якому вона затвердилася й функціонувала на Заході протягом усього XX ст., досягла свого апогею й, у певних аспектах вичерпавши себе, опинилася в глибокій кризі. Показником цього стала так звана неоконсервативна хвиля 80-х років, у ході якої ліві політичні партії й рухи були відсунуті на задній план і в багатьох країнах перемогу одержали праві й консервативні сили. Центральне місце в їхніх програмах займали зроблені ними акценти на скорочення ролі держави в економіці, децентралізацію, роздержавлення, денаціоналізацію, приватизацію, відродження приватної ініціативи, конкуренції, ринкових принципів в економічній і соціальній сферах. Гаслом дня стала формула: «Менше - це краще». Захист прав людини отримав статус однієї з основних проблем державної й міжнародної політики.
Прихід в 1980 р. до влади в США Р. Рейгана і його обрання на другий строк в 1984 р., перемога три рази підряд консервативної партії на чолі з М. Тетчер у Великобританії, результати парламентських і місцевих виборів у ФРН, Італії, Франції показали, що ідеї й гасла, які висувалися цими силами, виявилися співзвучними настроям досить широких верств населення, що мова йде про глибокі, не обмежені національними рамками держав, зрушення в суспільно-політичній й соціально-економічній площинах. Ці ідеї й гасла були підхоплені, по суті справи, всіма іншими провідними суспільно-політичними силами, у тому числі соціал-демократичними й соціалістичними партіями. Показово, що в 90-х роках XX ст. соціал-демократичні партії, що перебували при владі, провадили фактично неоконсервативну економічну політику денаціоналізації, роздержавлення, децентралізації [9].
Тому кризу державної централізованої планової економіки СРСР і інших соціалістичних країн слід розглядати як один із проявів кризи лівих сил взагалі, що охопила всі країни й регіони сучасного світу. Останні два-три десятиліття характеризувалися неухильним падінням впливу лівих рухів і партій, особливо комуністів, у політичному житті розвинених капіталістичних країн. Серед факторів, що зробили негативний вплив на цей процес, очевидно, чималу роль зіграла невдача соціалістичного експерименту в рамках СРСР і інших країнах. Тобто, після розпаду СРСР, було одержане ще одне реальне підтвердження міфічності, нездійсненності марксистсько-ленінської концепції побудови соціалізму, зокрема за сталінсько-брежнєвською моделлю. Не менш міфічною виявилося марксистсько-ленінська концепція комуністичного «оновлення світу», забезпечення «всезагальної рівності, добра і багатства». Убогість, злидні, терор, репресії, що панували в СРСР, інших соціалістичних країнах відштовхували людей від ідеалів комунізму.
Позбувшись свого лідера - КПРС, по-суті, перестав існувати єдиний міжнародний комуністичний рух. Багато компартій, зокрема європейських країн, що змогли вийти з шокового стану після розпаду СРСР, переорієнтувалися на програмні, ідейні засади світового соціал-демократизму.
Крім того, остаточно розвіялися сумніви щодо подальшого існування соціалістичного табору, який утворювали країни Східної і Центральної Європи. Обмеження демократії, грубе порушення прав і свобод громадян, зростаючі злидні населення, поєднані з сваволею, репресивними діями, зловживанням владою з боку компартійних верховодів, зіткнулися зі зростаючою протидією народних мас. Компартії повсюдно були рішуче відсторонені від влади. До керівництва державами прийшли, в основному, демократичні сили, здебільшого орієнтовані на співробітництво з Заходом;
Зокрема з цього приводу у своїй книзі «Великий провал» Бжезинський зазначає, що розпад Радянського Союзу не тільки створив можливість для потенційного проникнення американського впливу в євразійський вакуум, особливо шляхом консолідації геополітичної розрізненості колишнього простору СРСР, але й має вирішальні геополітичні наслідки на південно-західній окраїні Євразії. Близький Схід і Перська затока вже трансформовані в область виняткової американської переваги [4].
Готовність Сполучених Штатів почати в однобічному порядку масивні воєнні дії проти будь-якої держави, що стоїть на шляху американського імперіалістичного експансіонізму й самоприйнятої ролі світового жандарма, є першоосновою прийдешнього американського світового панування.
Бжезинський також стверджує, що в результаті перемоги в «холодній війні» США вдалося нав'язати версальський порядок спершу Радянському Союзу, а потім і Росії. Підписання 19 листопада 1990 року в Парижі договору про об'єднання Німеччини на американських умовах Горбачовим, «був функціональним еквівалентом підписання акту капітуляції переможеної Німеччини в залізничному вагоні в Компєні в 1918 році». Доля Росії - жити під версальським чоботом світового жандарма, що втоптує її у свій Новий світовий порядок. Свою думку про версальський порядок З. Бжезинський розвивав далі. Він вважає, що американське партнерство з Росією не існує й існувати не може. Росія не є партнером США, Росія - клієнт США. Росія не може претендувати на роль наддержави, вона була переможена Сполученими Штатами. Коли ми використовуємо вираження партнерство, ми маємо на увазі рівність. Росія ж тепер переможена країна. Політичний реалізм починається із правильної оцінки політичної реальності. а політична реальність сьогодні така, що Росія - переможена країна [10].
Також у відповідність із ідеями Маккіндера Бжезинський виношує плани розчленування Росії. Це необхідно для того, щоб Росія ніколи не змогла у майбутньому консолідуватися в одне геополітичне ціле, що володіє потенціалом конкурувати зі США.
Плани розчленовування Росії давно обговорюються Бжезинським. Зокрема Бжезинський вважає, що Росію треба розчленувати на три держави: одне із центром у Петербурзі, інше із центром у Москві, а Сибір відокремити в самостійну державу. Таким же цілям служить і їм висунута концепція встановлення так званого «геополітичного плюралізму» у пострадянському просторі.
Оцінка розпаду СРСР З. Бжезинським є ключовою для розуміння сутності ідеологічних, нормативних та інституційних засад глобальної міжнародної системи відносин архітектура якої будувалася саме США і саме за участю цього політолога. Саме тому можна зробити висновок, що в подальшому протистояння на світовій арені буде точитися саме між двома зазначеними вище доктринами із поправкою на усунення від боротьби за світове лідерство будь-якої іншої третьої сили. При чому таке усунення буде відбуватися за участі обох сторін: США та Росії.
Підводячи підсумки аналізу наслідків, що спричинив розпад СРСР для конфігурації глобальної системи міжнародних відносин слід зазначити, що Західний і Східний світи по різному сприйняли цей факт. Якщо для США розпад СРСР це перш за все кінець «холодної війни», то для Китаю і інших країн Азії розпад СРСР розглядався як втрата потужного союзника.
Отже, протягом всього періоду «холодної війни» пропагандистські центри США активно співпрацювали з аналогічними центрами в Великобританії, ФРН, Франції, Італії та інших західних країнах. Ця співпраця дозволила налагодити широкомасштабну видавничу діяльність, систематичне проведення представницьких міжнародних наукових конференцій, симпозіумів, різноманітних впливових політичних акцій - на захист прав людини в СРСР, на відзначення 200-річчя утворення США, 200-річчя американської Конституції та ін., підтримувати націоналістичні, релігійні, дисидентські рухи в СРСР, зокрема в Латвії, Литві, Естонії, Грузії, Вірменії та інших радянських республіках. Особлива увага приділялася посиленню ідеологічного впливу на населення України. Запровадження офіційними властями США «тижнів поневолених народів», тісна співпраця з емігрантськими організаціями - ОУН, Антибільшовицьким блоком народів, дисидентськими діячами в Україні - дозволяли більш ефективно здійснювати інформаційний, пропагандистський вплив на населення України, поглиблювати його національну самосвідомість [47].
Зауважимо, що «психологічна війна» відіграла брудну, руйнівну роль у розпалюванні протиборства, ворожнечі, ненависті між народами, що населяли соціалістичні і західні країни. Але незаперечним висновком є і те, що «психологічна війна» прискорила розпад СРСР, розпад усієї соціалістичної системи в Європі. Це чималою мірою прискорило закінчення «холодної війни».
Питання чи перемогли США в холодній війні, на нашу думку, є достатньо риторичним та неоднозначним. Дійсно історики та політологи США, такі як. З. Бжезинський, Ч. Кіглі, Р. Інгліш, Л. Ганн та ін. - вважають, що Радянський Союз програв стратегічне протистояння, засноване на амбіціях досягнення світового лідерства перш за все в озброєнні. Економічна складова протистояння відіграла ключову роль на етапі завершення війни, оскільки економічні сателіти обох країн дозволили США вирівняти дисбаланс економіки, а у випадку СРСР - прискорили розлад та ще й обумовили подальший розвиток незалежних країн потужною фінансовою та економічною кризами [2; 47; 49].
Однак, на думку М. Хогана, холодна війна завершилася поразкою для обох систем. Якщо для СРСР поразка очевидна: розпад і економічна дестабілізація, то для США поразка криється у площині більш завуальованій від пересічних спостерігачів. Справа в тому, що для США після розпаду СРСР зник орієнтир розвитку та стимул прогресу. США не можуть бути світовим лідером самі по собі, вони можуть лише бути лідером із боротьби з кимсь чи чимось. В 19 ст. це була Англія та Франція, в 20 ст. - комуністична ідеологія. Сама сутність США як корпоративної форми організації суспільства та держави передбачає, що розвиток може відбуватися лише за умови панування в суспільстві антагоністичних настроїв по відношенню до зовнішніх ворогів [50].
Тому для США після розпаду СРСР найбільшою проблемою стала дилема вибору наступного «ворога». Як відомо, таким ворогом спочатку став Ірак, за часів С. Хусейна, Югославія С. Мілошевича, потім терористи на чолі з Осама бін Ладеном, далі Муаммар Каддафі і т.д.
Політичний вакуум, який утворився, США заповнили тотальною гегемонією у всіх можливих міжнародних організаціях та фондах, які мають хоч якийсь вплив на міжнародні інтеграційні процеси. Активізувалася діяльність НАТО, НАФТА, ООН (особливо миротворчих контингентів), МВФ тощо. Прямому, відкритому протистоянню США вже не надавали переваги користуючись економічними механізмами та інструментами експансії, як наприклад у випадку з Аргентиною в 1990-х р.
Для інших неєвропейських країн розпад СРСР мав наслідки неоднозначні. Так, Китай, Куба, Північна Корея та ін. країни комуністичного табору гостро відчували економічні та політичні насліди того, що вони були позбавлені основного джерела підтримки. Всі ці країни були змушені шукати виходи із ситуації, що склалася шляхом або перегляду концептуальних засад внутрішньої та зовнішньої політики (країни Варшавського договору, Китай ін.), або помірної консервації міжнародних зносин (Куба, Північна Корея ін.). Разом з тим зникнення СРСР з політичної карти світу створило передумови для перерозподілу сил на всіх ринках світу. І тут треба зауважити, що США цю боротьбу програли, оскільки вони фактично були втягнуті Китаєм та Японією у торгівельну війну наслідки якої ми бачимо сьогодні: величезний експортний потенціал Китаю значно перевищує потенціал США, надлишок долару і протекціоністські дії по відношенню до юаня створили умови перманентної валютної кризи, перенасичення економіки США кредитними доларами тощо. Між тим, сама Японія, яка позиціонувала себе в певній мірі союзником США активізувала експансію в країни колишнього СРСР як економічну так і військову (спроба захоплення Курильських о-в).
Суттєві зміни відбулися й у відносинах на Близькому Сході, де Ізраїль перетворився на регіонального лідера і значно посилив позиції США в цьому регіоні, оскільки є його вірним союзником. Країни арабського світу мали б згуртуватися навколо єдиного зовнішнього ворога яким вони бачать Ізраїль, однак замість цього деякі країни: ОАЕ, Саудівська Аравія пішли на зустріч політиці США ставши їх союзниками.
Крім того, слід відмітити посилення боротьби розвинених країн за Африку. З одного боку протистояння США та Європи за панування в цьому регіоні ніколи не припинялися, з іншого на африканські ринки прийшов Китай із величезними пропозиціями інвестицій та своїм баченням розвитку Чорного континенту, яке докорінно відрізняється від концепції використання Африки як сировинного придатку, яка панує в США.
Нарешті зміни відбулися в ідеологічному аспекті. Комунізм, який вважався новою непохитною ідеологією не спромігся протистояти капіталізму. Однак і капіталізм як явище, як виявилось конюнктурне, був замінений новими ідеологічними спрямуваннями: глобалізацією і неоконсерватизмом. Глобалізація - це процес всесвітньої економічної, політичної та культурної інтеграції та уніфікації. Основними наслідками цього процесу є міжнародний поділ праці, міграція в масштабах усієї планети капіталу, людських та виробничих ресурсів, стандартизація законодавства, економічних та технічних процесів, а також зближення культур різних країн. Це об'єктивний процес, який носить системний характер, тобто охоплює всі сфери життя суспільства. В результаті глобалізації світ стає більш зв'язаним і залежним від усіх його суб'єктів. Відбувається збільшення як кількості спільних для груп держав проблем, так і кількості та типів інтегрованих суб'єктів [1].
Неоконсерватизм - сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курс провідних країн Заходу останніх десятиліть («рейганоміка», «тетчеризм») [35]. Кредо «нового консерватизму» в економіці - заміна реформістської моделі розвитку монетаристською моделлю, орієнтованою на звільнення приватного капіталу від надмірного державного втручання, всебічне стимулювання ринкових відносин, приватного підприємництва. Неоконсерватизм сформувався після Першої світової війни як відповідь на революційні потрясіння в Європі, крах фашизму, націонал-соціалізму, розпад колоніальної системи в світі, поступовий перехід від індустріального суспільства до постіндустріального. Третій етап неоконсерватизму розпочався з переходом до інформаційного суспільства в деяких державах Європи, Америки, Азії, кризою соціалізму як світової системи, кризою неолібералізму [20].
Розділ 3. Зрушення в системі міжнародних відносин в Європі під впливом розпаду СРСР
3.1. Значення розпаду СРСР для процесу завершення «холодної війни» на європейському континенті
Щоб проаналізувати значення розпаду СРСР для Європи слід перш за все звернутися до аналізу процесу дестабілізації суспільно-політичних та соціально-економічних відносин в Східній Європі в період 1970-1990-х. рр.
Першими ознаками наростаючої кризи європейського соціалістичного табору стали трагічні події 70-80-х років ХХ століття у Польщі, яка була фундаментом Варшавського Договору. Початок цим подіям поклав розстріл маніфестації робітників у Гданську, здійснений за наказом керівника польських комуністів В. Гомулки. Маніфестанти намагалися висловити протест проти наростаючих в країні корупції, сваволі партійної верхівки. Жорстока, кровопролитна розправа над беззбройними робітниками обурила всю країну, не зупинивши наростання політичної кризи. Керівництву КПРС довелося терміново дати згоду на зміну лідера компартії. Як виявилося, це був запізнілий крок, в країні набирав сили і впливу опозиційний блок «Солідарність», що спирався на незалежні профспілки на чолі з Лехом Валенсою.
Щоб врятувати наскрізь прогнилий соціалістичний лад, прорадянську політичну орієнтацію уряду, новий лідер ПОРП Ярузельський у грудні 1981 року, оголосив у Польщі воєнний стан. Були заборонені будь-які масові збори, закрито кордони, Л.Валенса, всі керівники «Солідарності» були заарештовані. Арешту, репресій зазнали і інші діячі опозиції. Порятунок виявився примарним. Вже в липні 1983 року під тиском світової громадськості керівникові ПОРП Польщі довелося скасувати воєнний стан. На виборах у червні 1989 р. до Сейму і Сенату польські виборці віддали абсолютну перевагу кандидатам у депутати від «Солідарності». Лех Валенса 9 грудня 1990 року був обраний Президентом Польської Республіки [21].
В ті ж роки опозиційні щодо СРСР течії і рухи стали набирати сили, масовості і в інших країнах соціалістичної орієнтації в Європі. Слідом за Польщею антирадянське, антикомуністичне спрямування політичного курсу стало все чіткіше проявлятися в діях керівних кіл Угорщини. У травні 1989 року Я. Кадара, який 32 роки очолював керівництво країною, було усунено від влади. Некомуніст Бруно Штрауб був обраний Президентом Угорської Республіки. Угорщина відкрила кордони з Австрією. Було реабілітовано репресованого компартійною владою Імре Надя. Однією з перших серед соціалістичних країн Європи Угорщина заявила про прагнення гарантувати права і свободи громадян, грубо порушувані компартійною владою. Напередодні 33-ї річниці радянської інтервенції у 1956 р. Угорщина офіційно змінила свій політичний курс, обравши прозахідну орієнтацію.
В Чехословаччині оновлення, демократизація політичного ладу повязувалися з активізацією політичної опозиції, яка обєднала широкі кола інтелігенції, студентської молоді, військовослужбовців на чолі з Вацлавом Гавелом, який незабаром став президентом республіки. Вибори в липні 1992 року до органів законодавчої влади остаточно засвідчили відсторонення компартії від влади [21].
Але чи не найбільше потрясали «монолітність» соціалістичного табору в Європі події, що розгорнулися наприкінці 80-х років минулого століття в Німецькій Демократичній Республіці. Ще в серпні 1961 року власті НДР з благословення Москви спорудили «Берлінську стіну», за допомогою якої прагнули призупинити масову еміграцію східних німців, здебільшого фахівців, на Захід. Стіна не врятувала ситуацію. Понад 100 тисяч східних німців емігрувало на Захід, скориставшись відкритістю західних кордонів Угорщини. Під тиском наростаючого прагнення до воззєднання населення двох частин примусово в свій час розєднаної Німеччини, лідер комуністів НДР Е. Хонекер вимушений був піти у відставку. 9 листопада 1989 року Берлінську стіну було зламано. На початку 90-х років процес воззєднання НДР і ФРН стрімко наростав і офіційно завершився 3 жовтня 1990 року. Керівництво СРСР змушене було погодитись на вступ збройних формувань колишньої НДР - вже у складі ФРН - до збройних формувань НАТО [23]
В Румунії антикомуністичні сили спромоглися у грудні 1989 року скинути ненависний, наскрізь корумпований диктаторський режим М. Чаушеску. Наступне часткове відновлення демократії, прав і свобод громадян, що тривалий час грубо порушувалися компартією, інші невідкладні оздоровчі заходи, все більш віддаляли Румунію від СРСР.
В Болгарії в листопаді 1989 року під тиском демократичних сил завершилася 35-річна ера диктаторства Тодора Живкова - лідера компартії. В жовтні 1991 року до влади прийшов «Союз демократичних сил». Країна стала поступово відходити від співпраці з СРСР. Югославія, Албанія ще раніше відійшли від співпраці з СРСР. Одна за однією соціалістичні країни Європи заявляли про припинення свого членства в Організації Варшавського договору [15].
Варшавський договір або Договір про дружбу, співпрацю і взаємну допомогу від 14 травня 1955 року - документ, що оформив створення військового союзу європейських соціалістичних держав при провідній ролі Радянського Союзу, - Організації Варшавського договору (ОВД) і що закріпив двополярність світу на 34 роки. Укладення договору було заходом у відповідь на приєднання ФРН до НАТО. Договір підписаний Албанією, Болгарією, Угорщиною, ГДР, Польщею, Румунією, СРСР і Чехословаччиною 14 травня 1955 року на Варшавському самміті європейських держав по забезпеченню миру і безпеки в Європі. Договір набрав чинності 5 червня 1955 року. 26 квітня 1985 року, зважаючи на закінчення терміну дії, був продовжений на 20 років. У зв'язку з розпадом в СРСР і зламом соціалістичних режимів в інших країнах Центральної і Східної Європи в лютому 1991 року держави-учасники ОВД скасували її військові структури, а 1 липня 1991 року в Празі підписали Протокол про повне припинення дії Договору.
Таким чином, холодна війна в Європі фактично була закінчена, однак почався процес дезорганізації та дезорієнтації всього східного регіону Європи, країни якого фактично проголосили курс на інтеграцію до європейської спільноти.
Разом з тим в Європі назрівали опасіння щодо обєднання Німеччини та відродження в неї реваншистських настроїв. Сама ж ФРН не бажала обєднання з НДР. Це пояснюється тим, що Західна Німеччина змогла відродити економічний потенціал та досягти довоєнного рівня. НДР навпаки не тільки не змогла відродити диверсифіковану та потужну виробничу сферу, вона через надмірний вплив комуністичної партії, всю свою економіку спрямувала у русло забезпечення потреб ВПК. При чому навіть не власного а Радянського. Тобто фактично НДР була сировинним придатком СРСР, крім того багатомільйонне населення НДР потребувало би, у випадку обєднання з ФРН, такого ж рівня соціального забезпечення, однак для бюджету країни н той час це не було можливим. Тому у керівництва ФРН постало питання про доцільність обєднання, оскільки вони реально розуміли, що внаслідок такого обєднання втратять ті позиції які мали в Європі [37].
Досить суттєво вплинув СРСР і на Південь Європи. Зокрема Італія, після розпаду Варшавського договору повернула вектор своєї зовнішньої політики до Африки та країн Балканського півострова. Вона посилила економічну та політичну експансію в Лівії, Ефіопії, Еритреї тощо. А Балканські країни навпаки були залишені майже на одинці із етнічними, економічними, релігійними та іншими проблемами, що роками скривалися комуністичним режимом. Балканська криза назрівала і перетворилася на початку і в середині 1990-х роках на відкриту конфронтацію, при чому в цій конфронтації активну участь брали США, які після розпаду СРСР намагалися вжити всіх заходів щодо політичної, економічної та ідеологічної ізоляції Росії.
3.2 Трансформація інституційних засад європейської системи внаслідок розпаду СРСР
Розпад СРСР та зникнення соціалістичного табору відкрив питання лідерства на Європейському континенті. Провідні країни старої Європи: Франція, Англія, Німеччина та Італія розпочали процес боротьби за нові сфери впливу, які стали вакантними після послаблення впливу ідеології соціалізму. Разом з тим вже на початку 1990-х років Франція, Німеччина та Італія зрозуміли, що розпад СРСР спричинив активізацію США та позиціонування її політиками як країни-гегемона. Вплив США був відчутний на всіх рівнях міжнародного співробітництва, а тому амбітним країнам старої Європи, окрім Великої Британії, яка є постійним союзником США, необхідно було вигадати та вибудувати таку архітектуру Європейських відносин, в якій провідне місце займали б саме вони.
Через це постає нагальна необхідність активізації інтеграційних процесів в таких напрямках як: створення ЄС, посилення позицій ОБСЄ та активізація НАТО.
У 1992 всі держави, що входили в Європейське співтовариство, підписали Договір про створення Європейського союзу - Маастрихтський договір. Маастрихтський договір заснував три опори ЄС (pillars): Економічний і валютний союз (ЕВС), Загальну зовнішню політику і політику безпеки (ЗВПБ), Загальну політику в області внутрішніх справ і юстиції. У 1994 в Австрії, Фінляндії, Норвегії і Швеції були проведені референдуми про вступ в ЄС. Австрія, Фінляндія і Швеція стають членами ЄС з 1 січня 1995. Членами Європейської асоціації вільної торгівлі залишаються лише Норвегія, Ісландія, Швейцарія і Ліхтенштейн. У 1997 г. членами Європейського співтовариства був підписаний Амстердамський договір (набрав чинності в 1999г.). Основні зміни за Амстердамським договором торкалися: загальної зовнішньої політики і політики безпеки ЗВПБ створення «простору свободи, безпеки і правопорядку» координації в області правосуддя, боротьби з тероризмом і організованою злочинністю.
Таким чином, із розпадом СРСР та соціалістичного табору Стара Європа в особі Франції, Германії та Італії активізувала дії щодо розповсюдження свого впливу на Східну Європу. Створення ЄС та прийняття до його складу країн що перебували у безпосередній близькості до соціалістичного табору означало новий етап боротьби за геополітичний простір Європи: боротьбу США та країн старої Європи [35].
З цього приводу слід звернутися до згадуваного вище Бжезинського, який зазначав, що незалежна Європа, - це постійна моральна й економічна загроза Сполученим Штатам. США не можуть і не повинні допустити виникнення об'єднаної Європи, що виступала б як самостійний геополітичний блок, стримуючи експансію США. У майбутньому жодна держава або ж коаліція держав не повинні консолідуватися в геополітичну силу яка могла б витиснути США з Євразії [37].
Що стосується іншого напрямку інтеграції та геополітичного протистояння в умовах моно полярного світу то він пов'язаний із діяльністю Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Показово, що до 1995 р. вона мала статус наради з безпеки і співробітництва в Європі. Від початку її було започатковано як політичний консультативний орган, до якого ввійшли країни Європи, Центральної Азії та Північної Америки. Після розпаду СРСР країни цієї організації відчули гостру потребу до більш глибокої інтеграції та створення певної організаційної структури, власне в січні 1995 року ОБСЄ набула статусу міжнародної організації. Однак перетворитися на потужну геополітичну силу ОБСЄ до сих пір не змогла, оскільки не зрозумілим є питання співвідносин НАТО та ОБСЄ. Сама ж активізації інтеграції в рамках ОБСЄ розпочалася в 1986 р. на конференції у Відні. 19-21 листопада 1990 р. відбулася Паризька нарада глав держав і урядів держав-учасників ОБСЕ. Тут була підписана Паризька хартія для нової Європи (що фактично проголосила закінчення «холодної війни»).
Крім того виникла нова проблема - створення нової системи безпеки обєднаної Європи, яка була б спрямована не на стримання країн Варшавського договору, а на створення іншого зовнішнього ворога. В подальшому історія покаже, що Німеччина та Франція намагитимуться «обєднатися» проти США.
Зокрема початок цьому поклало підписання Договору про збройні сили в Європі (ДОВСЄ), що відбулося в тому ж таки Парижі. До того ж була прийнята спільна декларація 22 держав (членів НАТО і Організації Варшавського договору), створений існуючий нині триступінчатий механізм політичних консультацій: зустрічі на вищому рівні, Рада міністрів закордонних справ (РМЗС), Комітет старших посадових осіб.
вересня - 4 жовтня 1991 відбулася Московська - третя і завершальна нарада Конференції ОБСЄ. За результатами конференції був прийнятий документ, в якому вперше вказано, що питання, які стосуються прав людини, основних свобод, демократії і верховенства закону, носять міжнародний характер, а зобов'язання в сфері забезпечення прав і свобод людини не належать до виняткової внутрішньої політики держав-членів ОБСЄ.
Після розпаду СРСР міжнародна ізоляція Росії стала відходити в минуле, а Європа усвідомлюючи необхідність забезпечення себе природними ресурсами та енергоносіями, намагалася найти дотичні із зовнішньою політикою нової Росії. Оскільки соціалістична ідеологія стала відходити на третій і навіть на четвертий план у внутрішній політиці Росії та країн Східної Європи, то зовнішньополітичні орієнтири цих країн стали набагато прозорими та зрозумілими для інших, а отже ці країни - в нашому випадку країни Західної Європи - намагалися побудувати нову архітектуру глобалізаційних перетворень в Європі за участю всіх країн континенту.
Наступний крок - це зустріч у Хельсінкі на вищому рівні в 1992 р. на ній було прийнято документ «Виклик часу змін», який поклав початок перетворенню ОБСЄ з форуму переважно політичного діалогу між державами-учасниками в трансрегіональну організацію, яка ставить за мету підтримку військово-політичної стабільності і розвиток співпраці «від Ванкувера до Владивостока». ОБСЄ отримала широкі повноваження і можливості приймати заходи практичного характеру для запобігання спорів між державами-членами ОБСЕ. Сам прийнятий в Хельсінкі документ свідчить про усвідомлення Європою важливості включення Росії до діалогу з приводу безпеки та подальшого розвитку економічних відносин у форматі «захід-схід» [39].
Заключний етап формування нового Європейського порядку після розпаду СРСР мав місце в 1992-1993 рр. Після Стокгольмської зустрічі та Римського самміту, коли був створений Постійний комітет ОБСЄ - інститут постійних представників держав-учасників.
Таким чином, ми бачимо що нова архітектоніка Європейського порядку орієнтувалася на консолідацію зусиль щодо збереження стабільності економічної, політичної та ідеологічної платформ Європи. В цю архітектоніку не могла бути не включена Росія, оскільки після розпаду СРСР саме Росія мала посісти провідне місце в східноєвропейському регіоні та стати тим транзитним механізмом плавного переходу між світоглядною концепцією європейських та азійських країн.
3.3 Наслідки розпаду СРСР для нових незалежних держав, що утворились на його теренах. Феномен пострадянського простору
Однак існує один, загальноприйнятий пострадянський міф, який полягає в тому, що ліквідація СРСР була ''мирною''. Насправді ж, в Центральній Азії і Закавказзі вибухнули громадянські війни на етнічному ґрунті, що принесли сотні тисяч життів і які дали ще більшу кількість біженців. І цей процес все ще продовжується. Важко собі уявити більш екстремальний по суті політичний акт, ніж розпуск держави, що була, не дивлячись на всі свої кризи, ядерною наддержавою з населенням в 286 мільйонів чоловік. І все-таки Єльцин пішов на такий крок, зробивши це методами як незаконними.
Російська Федерація й ближнє зарубіжжя - колишні республіки СРСР у сфері геополітичних інтересів Росії - після розпаду СРСР утворили пострадянський геополітичний простір. У системі геополітичних координат між ними складаються нові міждержавні відносини. Вони ускладнені важкою радянською спадщиною, до якої за останні десять років додалися нові труднощі й розбіжності, в національній, культурній, економічній сферах, які самі по собі створюють нові передумови конфліктів та самі по собі є середовищем для нестабільності, напруженості й ескалації відносин [34].
Основні погрози глобального порядку, що виходять із пострадянського простору, зводяться до таких, як неконтрольований відтік матеріалів і технологій, придатних для виробництва ядерної й хімічної зброї; територіальні претензії, які загрожують переростанням у конфлікти й війни; націоналізм і релігійний фундаменталізм, здатні заохочувати нетерпимість і етнічні зачищення; техногенні й екологічні катастрофи; неконтрольовані міграційні процеси; наркобізнес; посилення міжнародного тероризму й т.д.
Довільно встановлені в радянський період кордони між республіками колишнього СРСР у наші дні стали потенційним джерелом різноманітних конфліктів. Наприклад, єдина в минулому етнокультурна територія Ферганської долини була поділена між Узбекистаном, Таджикистаном і Киргизією. До цього додалися територіальні зміни, що були зроблені в часи радянської влади.
Головний національний інтерес Росії - збереження суверенітету, цілісності і єдності країни - визначає основні напрямки її політики на пострадянському просторі. Росія зацікавлена насамперед у тому, щоб запобігти перетворенню ближнього зарубіжжя в зону міжнаціональних і інших конфліктів. Цілком можливо, що чеченський і осетино-інгушський конфлікти багато в чому в минулому підготовлені карабаським, осетино-грузинським і грузино-абхазькими конфліктами. Можливо, що якби не було абхазької трагедії, не було б і чеченської війни.
Разом з тим Росія є єдина держава на пострадянському просторі яка здатна більш-менш швидко та ефективно для себе увійти у світову спільноту. Іншим країнам, економіка яких орієнтовна на експорт сировини цей процес буде складнішим. Для країн, економіка яких за радянських часів була направлена на забезпечення потреб промисловості групи «А» процес інтеграції до світової та європейської чи азійської спільноти став складним і багато в чому такі країни програли від розпаду СРСР (Арменія, Грузія, Таджикистан) [45].
Особливо важливе значення має той факт, що Росії належить ключова роль у забезпеченні й підтримці стабільності на більшій частині пострадянського простору. Вона здатна як прямо, так і побічно брати участь у політичних процесах, що відбуваються в регіоні. До того ж за минулий із часу розпаду СРСР період, при всіх можливих тут застереженнях, Росія продемонструвала свою здатність бути стабілізуючим фактором, як у власних кордонах, так і в ближньому зарубіжжі. Усім без винятку країнам СНД потрібна Росія у вигляді, миротворця, а не агресивна й нестабільна.
У Центральній Азії особливо важливе значення має Казахстан з його досить вигідним геополітичним положенням, природними ресурсами, етнічним складом і т.д. Казахстан - це одна з тих країн, економічна інтеграція й військово-політичне спрямування якої має відбуватися в напрямку країн СНД.
Інтеграції пострадянського простору пов'язана, насамперед, з геополітичними цілями й довгостроковими перспективами розвитку економіки країн колишнього СРСР. Кожна з таких країн має свої цілі та очікування від подальшого розвитку відносин з колишніми радянськими республіками, однак на нашу думку їх взаємна інтеграція, включаючи й Україну, матиме позитивні соціально-економічні та суспільно-політичні наслідки. При цьому, такий процес в жодному випадку не може бути розглянутий як відновлення соціалістичного табору.
Крім того розпад СРСР суттєво дестабілізував ситуації навколо колишньої її території. Зоною потенційної кризи на пострадянському просторі є Каспійське море. Найважливіша проблема тут полягає в тому, що дотепер ще не визначено його міжнародно-правовий статус. Аж до 20- х років XX в. єдиним сувереном над Каспійським морем була Росія, і тільки вона була вправі мати там військовий флот. Відповідно до радянсько-іранських договорів 1921 і 1940 р. по ньому дозволялося плавати тільки радянським і іранським судам. Але ці документи не передбачали які б то не було правила доступу до його мінеральних ресурсів [22].
Після розпаду Радянського Союзу число претендентів на Каспійське море збільшилося до п'яти - Росія, Азербайджан, Іран, Туркменістан і Казахстан. При відсутності ж визнаних усіма зацікавленими сторонами державних кордонів на його акваторії нафта на дні Каспію, з юридичної точки зору, виявляється як би нічийною. Ця невизначеність і величезні запаси нафти ставлять прикаспійські держави перед серйозними проблемами. При цьому обертає на себе увага відсутність єдності між зацікавленими сторонами щодо питання про розділ Каспію. Так, якщо Росія, Іран і Туркменія виступають за спільне використання його надр, то Азербайджан пропонує розділити водойма на національні сектори. Казахстан же висловлюється за розділ тільки морського дна. Очевидно, що проблема каспійської нафти буде вирішуватися в комплексі з усіма іншими проблемами.
Підсумовуючи геополітичну обстановку на пострадянському просторі, можна констатувати, що смуга найнебезпечнішої дестабілізації вже пройдена. Вона була викликана розпадом Радянського Союзу й важким процесом становленням нової державності всіх колишніх союзних республік.
3.4 Утворення незалежної України як один з головних наслідків розпаду СРСР
Трансформаційні процеси, що відбувалися протягом 1985 - 1991 рр. у цілісному Радянському Союзі, мали також свої характерні й особливі умови здійснення на республіканському українському рівні. Зрештою, хоча курс на перебудову реалізовувався «з центру», він не відбувся б без належної підтримки «на місцях». Роль перебудови у трансформаційних процесах УРСР для нас важлива тому, що Україна була однією з найбільших і найвагоміших союзних республік. Також саме в добу перебудови відбулося чергове національне пробудження українського народу з його прагненням здобути право на самовизначеність й утвердити свою незалежність. Сучасна українська політика була б неможливою без важливих, значимих подій, що відбувалися наприкінці 80-х - на початку 90-х рр. ХХ ст.
Український аспект впровадження політики перебудови мав свої суттєві особливості та властиві пострадянським республікам закономірності, повязані, зокрема з тим, що перехід від авторитарно-тоталітарної системи суспільного устрою до демократичного суспільства і правової держави розпочався із створення нової політичної системи [38].
Відмінність полягала у тому, що по-перше, очевидною була відсутність змін у командно-державному керівництві УРСР після 1985 р., що стала однією з вагомих підстав для поширення твердження: «республіка - заповідник застою». До вересня 1989 р. першим секретарем ЦК КПУ залишався В.Щербицький, який мав стійку репутацію консерватора. В Україні ще майже три роки переважав виконавчий «синдром», а головним спонукальним мотивом до дії була команда «згори» [32]. Кадрова політика на рівні республіки залишалася незмінною і символізувала певний віковий застій кадрів. По-друге, традиційний для багатонаціональних держав фактор національності зіграв ключову роль у здійсненні не лише трансформаційних змін за задумом М. Горбачова, а й у реалізації комплексної перебудови, підсумком якої став перехід процесів внутрішньополітичних, що відбувалися у межах єдиної держави, у підпорядкування зовнішньополітичним стратегічно необхідним чинникам ведення міжнародної політики колишніми радянськими республіками як самостійними субєктами.
У свою чергу, з метою протидії докорінним суспільно-політичним зрушенням, КПУ намагалася утворити різноманітні псевдонародні обєднання: комітети захисту Леніна, СРСР, комуністичних ідей, Раду громадських організацій України тощо. Всі вони незалежно від назви, складу чи програми покликані були виконати одну функцію: зберегти панування КПРС. Це були штучно створені організації, тому їх діяльність не була широко помітною і вони поступово саморозпускалися, коли почав слабнути вплив компартії на суспільно значимі події, що відбувалися у СРСР на початку 90-х рр. ХХ ст. Їх поява чітко продемонструвала прагнення компартії укріпити свої позиції в державі та залишитися при владі.
Наприкінці 1989 - на початку 1990 рр. на базі «неформальних» організацій (тобто непідконтрольних КПРС) і Руху почали утворюватися нові політичні партії, опозиційні до компартії та режиму, який вона уособлювала [31]. У результаті проведеного 29-30 квітня 1989 р. зїзду УГС, було проголошено про саморозпуск організації і створення на її основі Української республіканської партії (УРП). За політичним спектром справа від УРП розташовувалися Українська національна партія (УНП), Демократична партія України (ДемПУ), Українська християнсько-демократична партія (УХДП), Всеукраїнське політичне обєднання «Державна самостійність України» (ДСУ). Їм був притаманний націоналізм і антикомунізм.
Таким був підсумок здійснення політичних трансформацій в Україні. Однак окрім узаконених проектів, які визначали самостійний шлях розвитку республіки, були менш очевидні, але достатньо значимі результати процесу перебудови, які охоплювали як українські реалії, так і міжнародний простір. Стосовно України, то період розпаду СРСР слід ідентифікувати як етап завершення національно-демократичної революції і перехід до збалансованої форми побудови української демократії. У першу чергу вона повязувалась з:
запровадженням атрибутів державності України (прапор, гімн, герб);
визначенням демаркаційних і демілітаційних кордонів республіки, регламентуванням режиму та порядку їх охорони, перетину;
забезпеченням економічної безпеки республіки, що потребувало створення необхідних для цього служб і їх підрозділів (це стосувалося митної політики, ринкової економіки, урегулювання надходжень валютних коштів, подальшого експериментального шляху щодо прийняття власної грошової одиниці тощо);
реорганізацією КДБ і створення на його матеріально-технічній і кадровій базі Служби Національної Безпеки України (СНБУ);
прийняттям Закону «Про громадянство України»;
реформуванням центральних і місцевих органів влади (зокрема, Міністерства, Рад, у яких були вилучені виконавчі функції, які передавалися місцевим представникам інституту президентства);
стабілізацією функціонування багатопартійності. Дієвим залишається принцип, коли не усі створені партії залучаються до виборчого процесу, а участь у владних процедурах забезпечують собі лише ті, діячами яких є «старі кадри» (ще радянської або вже й української політики). Тобто маємо зміну абревіатури політичної сили і можливість її діяльності в нових умовах. Під ці два чинники виробляється ідейна основа тієї чи іншої партії або блоку.
Однак усі ці зміни стосувалися лише форми, залишаючи незмінним зміст. При владі залишалася та ж державно-управлінська еліта, що й була до серпня 1991 р. Вона була доповнена представниками демократичного табору, однак не позбавлена нашарувань від комуністичного минулого. Разом з тим, виступила чинником різкої диференціації українського суспільства. З одного боку, це забезпечувало еволюційний характер перетворень, з іншого - призводило до гальмування визначених у «горбачовську добу», назрілих, але значною мірою досі не проведених суспільно значимих реформ. Це означає, що не проаналізовані потрібним чином і не взяті на озброєння політичні уроки недалекого минулого. Результати такого стану речей закономірно відповідають нашій нинішній політичній дійсності. Вони прозоро демонструють відкриту конфронтацію, почергові латентні кризи, штучно означені і насаджені суспільству проблемні питання, навколо яких здійснюється боротьба за владу та укріплення привілейованості її всенародно обраних представників [36].
На нашу думку, однозначну оцінку значення розпаду СРСР для України дати неможливо. З одного боку перемога національної ідеї над комуністичною ідеологію є надзвичайне досягнення, оскільки піком розвитку рівня самоідентифікації нації є здобуття нею незалежності й створення власної держави. Однак, така держава має бути підкріплена потужним економічним, фінансовим, ідеологічним та політичним базисом. Після розпаду СРСР Україна в спадщину отримала лише матеріальну та сировинну базу. При чому і перша, і друга вимагала впровадження інновацій як технологічного, так і управлінського характеру. Участь України в міжнародних відносинах також була ускладнена, адже нашу країну розглядали і розглядають як сировинну базу та достатньо дешевий ринок робочої сили й власне ринок збуту дешевих товарів через те, що купівельна спроможність українців дуже низька. Разом з тим, перспектива розвитку міжнародних відносин для України залишається досить широкою і найбільшого ефекту наша країна може досягнути у випадку їх багатовекторності та широкої диверсифікації економічних звязків.
Висновки
Підводячи підсумки дослідження, ми можемо зробити висновки стосовно наслідків, що їх спричинив розпад СРСР і згрупувати їх за рівнями сприйняття: міжнародний, європейський, локальний (рівень України).
. Говорячи про рівень міжнародний, слід виокремити наслідки геополітичного, геоекономічного та ідеологічного характеру.
Перш за все після розпаду СРСР докорінної зміни зазнала геополітична конфігурація світу. Вона стала яскраво монополярною із центром в США, а інтеграційні й глобалізаційні процеси вийшли з формату двох таборів: соціалістичний й капіталістичний. Наднаціональні організації та інституціональні форми зовнішньополітичних зносин в сучасному світі мають яскраво виражений регіональний характер. Після розпаду СРСР активізувалася інтеграція Південної Америки, Південно-Східної Азії, країн Африки та Європи. Глобальне переміщення центру тяжіння до США дозволило їм вирішувати свої конюнктурні проблеми в будь-якому регіоні світу за допомогою, а не рідко й за рахунок інших країн. Активізувалися процеси становлення нових потужних політичних систем світу, насамперед Китаю та Росії. Сама Росія як правонаступниця СРСР зрозуміла хибність політики обмеження зовнішньополітичних зносин колом країн, що мають однакову з нею політичну спрямованість. Багатовекторність політики Росії дала змогу достатньо в короткий термін сформувати навколо себе групу країн із потужним економічним потенціалом, які бажають перегляду існуючого світового порядку та не згодні із моноцентризмом світу. Суттєвим геополітичним наслідком розпаду СРСР став пошук США нового обєкту консолідації внутрішніх ресурсів з метою розвитку економіки, оскільки їх економіка орієнтовна таким чином, що може розвиватися лише за умови стрімкого розвитку ВПК.
Що стосується геоекономічних наслідків розпаду СРСР, то найбільш визначальним із них є поява нових ринків та перерозподіл впливу на ринках, на яких панував СРСР. Таким чином, в боротьбу за перерозподіл ресурсів та споживачів включилися нові країни Росія, Китай, Індія тощо. Крім того слід звернути увагу на посилення ролі ТНК, по суті міжнародний порядок є лише певним конюнктурним відображенням конкурентної боротьби транснаціональних корпорацій, які виходять за межі умовних понять «країна», «держава» оперуючи поняттями «ідеологія», «соціально-економічна орієнтація». Наслідки розпаду СРСР проявилися також в недосконалості існуючою валютно-фінансової системи та намаганні сучасних потужних економік: Китаю, Індії, Бразилії - змінити співвідношення сил на фінансових ринках на свою користь.
В ідеологічному аспекті одним із найбільших досягнень Західної цивілізації стала майже повна консервація або навіть зникнення соціалістичної ідеології. Справ в тому, що за умови панування ТНК в світових інтеграційних та глобалізаційних процесах, соціалізм є апріорі неможливим, виходячи з їх ринкової сутності. Натомість широкого розвитку отримали концепції глобалізації та неоконсерватизму, що спричинило новий вид протистояння - протистояння за експорт ідей. З одного боку потужний комуністичний Китай, з іншого - капіталістична США та Європа. Між ними всі інші країни та регіони світу, які мають пристати на одну із сучасних ідеологічних течій, однак при цьому слід усвідомлювати, що ідеологія перетворилася на обєкт експорту, а отже країни що приймають ідеологію США чи Китаю, автоматично перетворюються на залежних від них країн - на сировинні чи збутові придатки.
. Для геополітичного та економічного середовища Європи розпад СРСР став фактично кінцем однієї епохи - епохи ескалації, і початком другої - епохи інтеграції або спільної Європи. На нашу думку, найбільшим наслідком розпаду стало для провідних Європейських країн переосмислення сутнісного підходу до формування й реалізації зовнішньої політики. Була переглянута доктрина союзництва із США та протистояння з СРСР а згодом і Росією. Європа усвідомила, що фактично вона не є субєктом світової геополітики, а скоріше є обєктом впливу США. Через це були активізовані процеси на зміну свідомості європейців: обєднання і створення ЄС, створення єдиної європейської системи безпеки без участі США, поступове послаблення впливу НАТО на зовнішню політику Європи, співробітництво із Росією в енергетичних програмах, створення єдиної фінансової і валютної системи шляхом введення спільної валюти Євро та посилення ролі ЄБРР. Таким чином, Європа поступово виходить з під економічного та валютного контролю ТНК, переважно американського походження, та починає формувати новий вектор зовнішньої політики, який в деяких питаннях резонує з вектором Американським.
Що стосується ідеологічного спрямування та розвитку суспільно-політичних рухів після розпаду СРСР то тут слід зауважити на неоднозначність такого розвитку. Майже у всіх країнах партії та рухи соціалістичного та соціально-демократичного спрямування мають чи не найбільшу підтримку і рівень довіри. Можна цілком ґрунтовно стверджувати, що в Швеції - класичний соціалізм, а з приходом до влади у Норвегії комуністичної партії в 2000-х роках панували думки про таки побудову комуністичного суспільства. При цьому жодна країна Європи не протистояла діяльності комуністичної партії Норвегії. Отже ми можемо говорити про світоглядне переосмислення сутності ідеології соціалізму та комунізму, що правда переосмислення це відбувається із тією умовою, що комунізм та соціалізм розвивається з урахуванням сучасних ринкових та економічних тенденцій.
. Говорячи про наслідки розпаду СРСР для України вбачається що найголовнішим наслідком є здобуття Україною незалежності. Перемога націоналістичної ідеї та початок відтворення національної самосвідомості - є найбільше досягнення нації, її крок на шляху до самоідентифікації та входження в світову спільноту. Здобуття незалежності зробило нашу країну формально повноправним членом міжнародних економічних, фінансових та політичних процесів. Разом з тим порушення економічних звязків із радянськими республіками, відсутність досвіду провадження власної зовнішньоекономічної політики, відсутність фінансової та валютної системи, наслідки планово-адміністративної економіки та надмірна консервативність соціально-економічних поглядів, неефективна система влади що проявляється у надмірній децентралізації та неоновлюваності адміністративного апарату - всі ці наслідки розпаду СРСР сприяли тому, що Україна не змогла ефективно скористатися своєю незалежністю та опинилася в ситуації перманентної дисфункції економіки та ризику виникнення кризи. Стабілізаційні процеси зайняли досить довгий час і навіть до сьогодні Україна не змогла зайняти місце в світовій спільноті яке б відповідало її амбіціям, економічному та промисловому потенціалу, національним прагненням.
міжнародний війна глобальний
Список використаної літератури
1.Артемов В.Л. Психологическая война в стратегии империализма. - М.: Междунар. отношения. 1999. - 144 с.
2.Бжезинский З. Великая шахматная доска. Господство Америки и ее геостратегические императивы / Збигнев Бжезинский; [Пер. с англ. О.Ю. Уральской]. - М.: Международные отношения, 2006. - 256 с.
.Бжезинский З. Преждевременное партнерство: Реферат / РАН Институт научной информации по общественным наукам; В. В. Александров. - М., 1994.
.Бжезинский З. Большой провал: Рождение и смерть коммунизма в двадцатом веке / Transl. by Larissa Gershtein. - New York : Liberty, 1989.
.Бжезинский З. Выбор. Мировое господство, или глобальное лидерство - The choice: global domination or global leadership / Пер. с англ. Е.А. Нарочницкой, Ю.Н. Кобякова. - М. : Международные отношения, 2004.
.Бжезинский, З. Ещё один шанс. Три президента и кризис американской сверхдержавы / Пер. с англ. Ю.В. Фирсова. - М. : Международные отношения, 2007.
.Бжезинский З. Как строить отношения с Россией // Pro et contra. - 2001. - T. 6, № 1/2. - C. 137-152.
.Бжезинский, З. Китай - региональная, а не мировая держава // Pro et contra. - 1998. - T. 3, № 1. - С. 127-141.
.Бжезинский З. Лицом к России // США: Экономика. Политика. Идеология. - 1998. - № 8. - С. 122-124.
.Бжезинский З. План игры : геостратег. структура ведения борьбы между США и СССР / Пер. с англ. - М. : Прогресс, 1986.
.Бжезинский, З. Путинский выбор // The Washington Quarterly. - Spring 2008. - T. 31, № 2. - C. 95-116.
.Бойко О. Історичні обставини прийняття Декларації про державний суверенітет України / Олександр Бойко // Людина і політика. - 2002. - № 4. - С.63-70.
.Бойко О. КПУ в 1985 - 1991 рр.: анатомія кризи / Олександр Бойко // Людина і політика. - 2002. - № 2. - С.3-18.
.Бондаренко В. Михайло Горбачов - життя після життя // Дзеркало тижня. - 2004. - 24-30 квітня. - С. 1,13.
.Буровский А.М. Крах империи: Курс неизвестной истории / Андрей Буровский. - М.: ООО Издательство АСТ; Красноярск: ООО КИ Издательские проекты, 2004. - 464 с.
.Гайдар Е.Т. Гибель империи: уроки для современной России. - 2-е изд., испр. и доп.. - М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2006. - 448 с. - ISBN 5-8243-0759-8
.Горбачев М.С. Нобелевская лекция 5 июня 1991 г., Осло, - М.: Политиздат, 1991, - 15 с.
18.Горбачев М.С. Грани глобализации: Трудные вопросы современного развития / М.С. Горбачев, А.Г. Арбатов, О.Т. Богомолов, А.А. Галкин. - М.: Альпина паблишер, 2003. - 592 с.
.Горбачев М.С. Понять перестройку… Почему это важно сейчас / Михаил Сергеевич Горбачев. - М.: Альпина Бизнес Букс, 2006. - 400 с.: ил.
20.Дергачов В.А. Геополітика: Учеб. пособие для студентов гуманитарных вузов. - К.: Вира - Р, 2010. - 446 с.
21.Дюрозель Жан-Батіст. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів / пер. з фр. Є. Марічева, Л. Погорелової, В. Чайковського. - К.: Основи. 20055. - 903 с.
22.Егорова И.И. Новая история холодной войны: теория и практика / Институт всеобщей истории РАН / Томск Материалы международной конференции, 2010, с. 17-25.
.Європа: поступ у ХХІ століття / історія, сучасність, перспективи/. - К., 2008. - 319 с. Науковий вісник Дипломатичної АкадеміїУкраїни, Вип.4
24.Європейський вибір України. Навч. посібник / Катиренчук Б. А. і ін / Львів. Вид-во Військового інституту. 2005. - 216 с.
.Іден Д. До Атлантичного співтовариства нового типу // Політична думка. - 2005. - № 2-3, - С. 89-93
26.Киссинджер Г. Дипломатия. / Пер. с англ. В.В. Львова.. - М.: Ладомыр. 1997. - 848 с.
27.Кортунов С.В. «Холодная война» : парадоксы одной стратегии // Международная жизнь. 1998. №8.- 23-36 с.
28.Коэн C. «Вопрос вопросов»: почему не стало Советского Союза? - М.: АИРО-XXI; СПб.: Дмитрий Буланин, 2007. - 200 с
.Коэн C. Можно ли было реформировать Советскую систему? - М.: АИРО-XX, 2005.
.Коэн С. Провал крестового похода. США и трагедия посткоммунистической России. - М.: АИРО-ХХ, 2001. - 304 с.
31.Кризис стратегии современного антикоммунизма / Под общ.ред. В. Загладина и др.: Ин-т обществ. наук при ЦК КПСС. Акад.обществ.наук при ЦК СЕПГ. - М.: Политиздат. 1984. - 319 с.
33.Медведев Р.А. Советский Союз: последний год жизни / Рой Медведев. - М.: Права человека, 2003. - 336 с.
.Мяло К.Г. Россия и последние войны XX века (1989-2000). К истории падения сверхдержавы - М.:: Вече, 2002. - 4080 с.
.Політична система та інститути громадянського суспільства в сучасній Україні / [Ф. Рудич, Р. Балабан, Ю. Ганжуров і ін.]. - К.: Либідь, 2008. - 440с.
.Політичні режими сучасності та перехід до демократії / [С.А. Давимука, А.Ф. Колодій, Ю.А. Кужелюк, В.І. Харченко]. - Львів: НАН України, Інститут регіональних досліджень, 1999. - 168 с.
.Посткоммунистический национализм / Бжезинский З. - М. : ИНИОН, 1991.
38.Рудич Ф.М. Політологія / Феликс Рудич. - К.: Либідь, 2006. - 480 с.
39.Рябов А. Вперед чи назад. Пішов процес, який запустив Горбачов? // День. - 2001. - 2 березня. - С. 4.
.Смоляков В.Ф. Військова могутність України: Теоретико-методологічні засади формування і розвитку / політологічний аналіз досвіду 1990-х років / Монографія/. - Київ.; Ірпень, ВТФ Перун, 2000. - 448 с.
.Союз можно было сохранить. Белая книга: Документы и факты о политике М.С. Горбачева по реформированию и сохранению многонационального государства: [А.С. Черняев, А.Б. Вебер, П.Р. Палажченко, Б.Ф. Славин, В.Т. Логинов, Л.Н. Пучкова, Н.Ф. Королева, Т.А. Александрова]. - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: АСТ, 2007.
.Союз можно было сохранить. Белая книга: Документы и факты о политике М.С. Горбачева по реформированию и сохранению многонационального государства / [Сост. А.С. Черняев; Общ. ред. В.Т. Логинов]. - М.: АСТ: АСТ Москва, 2007. - 526, [2] с.
43.Фельдман Д.М. Война закончилась. Что Дальше? Родина. «Холодная война». Спецвыпуск. 1998. - №8. С. 90-95.
44.Филитов А.М. Как начиналась холодная война // Советская внешняя политика в годы холодной войны (1945-1985): Новое прочтение. М.: Междунар.отношщения, 1995. - С.47-69.
45.Хрестоматия по новейшей истории России. 1917 - 2004: В 2 ч. / [Под ред. А.Киселева, Э.Щагина]. - М.: Дрофа, 2005. - Ч.2: 1945 - 2004. - 607 с.
.Cox М. Why did We Get the End of the Cold War Wrong?. - BJPIR: 2009 VOL 11, 161-176
.English R. Russia and the idea of the West : Gorbachev, intellectuals, and the end of the Cold War. - Columbia University Press 2000. New York Chichester, West Sussex
48.Karl Wilhelrn Fricke. Fluchhife Fis widerstand irn Kalten Krieg. - Ans Politic und Zeitgeschichte. - B 38/99. 17 September. 1999.
49.Kramer М. Realism, ideology, and the end of the Cold War: a reply to William Wohlforth. - British International Studies Association. - 2008.
50.Michael J. Hogan. The End of the Cold War: Its Meaning and Implications. - Cambridge University Press. 1992
51.Roland D. Asmus, Richard L. Kugeir and StephenLarrabee - NATO Expansion: The Next Steps // Survival. - 2005-vol.37 №1.-p. 7-33.
52.Schweigler G. Driften die Atlantische Germeinschaft Auseinander? // International Politik. - 1995.- № 6.-p.-55.
.Study on NATO Enlargement // Brussels: NATO Office of Information and Press, September, 1995, -16p.
54.The Conference on Security and Cooperation in Europe (1992, March 24 - July 8$ Helsinki) Heslinki Dokyment: The Challenger of Change, 1992. - Helsinks, - 76 c.
55.The Gorbachev Factor. A. Brown. - Oxford University Press Inc., New York. - 2005.
56.Ukraine and ist western neighbors / Ed by James Clem and N Popson: - Woodrow Wilson International Center for Scholars, 2000. - 108 p.
.Wilfred Zoth. Dentschland im Kalten Krieg. - Aus Politik und Zeitgeschichte: B 39-40/99, 24 September.