Українська піч
Домовичкам незатишно у місті,
нема горища й комина. А ніч.
Немає хати, що їй років двісті,
І не зітхає челюстями піч.
Наша земля свята, родюча, квітуча,
щедра, духмяна, благодатна, цілюща, а її народ, майстерний, красивий,
працьовитий, добрий, тямущий, терплячий, роботящий,, співу чий, дотепний,
талановитий, майстерний, сильний, великодушний і так з давніх-давен. Поєднані
щедрість і праця, любов і краса, віра, надія і сила, тому і маємо те, що маємо:
колоритні традиції, гарних і талановитих людей, смачні наїдки, всесвітньо
відому українську паляницю, яку беруть з собою туристи, як сокровенну реліквію.
А завдяки міграції українців випічки і українські страви давно прижилися в
Канаді, Бразилії, Західній Європі, в Австралії.
Через українські землі перекочувались
нищівні хвилі кочівних кельтів, аріїв, гунів, монголів і після них залишались
пограбовані і спалені комори, садиби, хати, а ще височіли остови печей з
димарями. Повертались господарі, відновлювали втрачене, як Фенікс, із згарища
воскресав їхній двір,оселя і продовжувався рід.
Піч здавна для українців є особливим
місцем в побуті. Піч обігрівала оселю, в печі готували страви: наваристі борщі
(до речі, до 22 складових), розсольники, вижарювали ковбаси, печеню, готували
тушковану капусту, картоплю, пряжене молоко, пекли гарбузи, буряки, сушили
гриби, вишні, сливи, яблука, а, головне, - в печі печуть хліб, паску, весільний
коровай, сорок хлібних жайворів до свята Сорока Святих.
На печі товклися-гралися дітлахи,
вигрівали крижі старі діди й бабці. На печі шукала прихисток дівка, що втікала
від козака-чорноморця:
я на піч, а він за мною - укриюся з
головою,
ой мамо, мамо, мамо…
На печі вигрівав свої хворі ноги
билинний герой, киянин Альоша Попович, допоки не прийшла пора йти на бій із
завойовниками-кочівниками.
Піч займала своє почесне місце при
вході, челюстями обов’язково до вікна. Підосновою печі були штандари висотою
60-65 см. Там зберігали кочергу, коцюбу, дерев’яну лопату, на якій «садили»
хліб у піч, та невелику кількість дров, для розпалки наступного разу. Основні
складові печі: черінь, свод, припічок, запічок, комин, лежак та бовдур (димар).
На Слобожанщині піч зводили молодиці
гуртом за пару днів з вогнетривкої глини з піском. Руками, як ластівка ліпить
своє гніздо, так вони ліпили піч на 9 хлібин, на 12 або на 18. Стінки і
склепіння (свод) мали бути і не тонші, і не товстіші ніж це потрібно бути, тоді
піч мало бере дров, гарно тримає тепло, рівномірно по всій площі склепу та
черіні випікає хліб: хліб не пригорає і не глевкий. Бували випадки, коли піч
мурували заїжджі майстри і зловмисно, десь у кутку печі робили подвійну стінку
із шматком горщечка. Коли піч нагрівалась - повітря в тих пустотах
розширювалось і з присвистом, або з цяпотінням виходило зовні.
Припічок слугував підмостком, на
який клали горщок, а тоді його господиня підхоплювала на рогачі і засувала на
черінь в піч. Коли ж випікали хліб, на дерев,яну лопату клали капустяний лист,
на якому був вироблений хліб, або форму з хлібом. В цей час нікого не мало бути
в хаті, не грюкати дверима, не швендяти, не клацати к лямкою бо будуть злидні.
На фасаді печі по обидва боки припічка є ніші. В тій, що зліва господиня тримає
горнятко з водою та маленький віничок з польових трав (щоб змітати попіл), а в
нішу, що справа, згортають жар з печі, кола вона вже добре прогрілась.
Челюсті закривали заслінкою
(затулою). До речі, на затулі ряджені вигравали на другий день весілля і гучно
зустрічали сватів. Перед піччю не можна сваритись.
На печі є запічок, який
відгороджений димоходом, що водночас і гріє, і слугує бар,єром, щоб не
скотитись додолу.
На димоході вмуровували полички та
ніші, там весною господиня прогрівала вузлики насіння огородніх культур перед
посівом, а ще зберігала пучечки лікарських рослин. В недоступному для дітей
місці, на передній частині печі, в ніші, як по вище, зберігали сірники, мило.
Ближче до робочого місця господині, в ніші справа - в горнятках, або в
ковбиках, тримали сіль, мак, ложку та ополоник. Висіла низка червоного гіркого
перцю. Впритул до печі - лежанка з духовкою. Лежанка прогрівала все тіло та
слугувала цілющим місцем при переохолодженні, застуді, лихоманці. На різдв’яні
свята над лежанкою на мотузці чіпляли калиту - такий хлібець у вигляді калача.
Потрібно було стати коліньми на лежанку, руки тримати за спиною і спробувати
відкусити шматочок. А калита розгойдується і ніяк не вдається її вкусити.
Присутні дружньо підспівують: калита, калита, не наїшся досита.
Коли в хаті була породілля і
повитуха приймала немовля, його ополіскувала, замотувала в пелюшку, а тоді
вкутувала в чорний кожух, щоб в господарстві не переводилась всяка живність, а
тоді немовля клали на хвилинку під піч на дрова «щоб дитя не було крикливе».
Піч завжди мала буди чисто вибілена,
її розмальовували квітковим орнаментом, голубочками.
Приписували надприродні властивості
і предметам побуту: кочерзі, коцюбі, рогачам, лопаті. Їх не можна переступати,
бо хворітимеш. Не підпирати піч цими предметами, бо чоловік загуляє. А класти
їх потрібно під піч у штандари, там вони лежачи відпочивають і слугуватимуть
господині справно і довго.
Для віника теж будо певне місце - у
кутку біля печі донизу ніжкою. Наніч хата має бути обов’язково чисто підметена,
бо вночі по хаті ходять Янголи.
Коли сватали дівку, вона мала стояти
обличчям до печі і сором’язливо колупати нігтем піч. Коли свати домовлялись про
весілля - жінки пекли весільний коровай і співали: Дай, Боже, щоби наші діти в
парі були.
Коровай підходив, ріс і коли його
треба вже садити в піч - кличуть чоловіка і дають йому прізвисько «кучерявий» і
знову співають:
Ой піч, піч на стовпах, ми діжу
носим на руках
Наша пече нам спече цей коровай.
Тоді обнімаються, цілуються, сідають
до столу, пригощаються та моляться.
Діжа повинна мати 9 пар клепок, та
щоб вони стояли так, як росте дерево, тоді і хліб буде рости (сходити) гарно.
В день весілля, коли вже гості
сідають за другий стіл (натанцювались, притомились), співають:
на печі ведмідь лежить, догори лапи
держить,
хоче кухарку з,їсти, бо не дає нам
їсти.
Під кінець весілля гостям роздають
по скибочці весільного короваю і теж співають:
Засвіти, Боже, із раю нашому
короваю, щоб було виднесенько краяти дрібнесенько.
(А весільний коровай потрібно було
поділити на кількість гостей від 80 до120 шматочків).
Хліб святий. Вогонь святий. З вогнем
кожна господиня повинна обходитись обережно і з повагою. Має змітати його
чистим віничком, хрестити.
Піч поєднує і споріднює ці два
таїнства. В хаті, де піч, не можна сваритися. Піч мала величезний позитивний
ритуальний вплив на всю родину. І печуть господині і донині: книші, паляниці,
калачі, паски, мандрики, гречаники,вівсяники, кукурудзники, вертути і весільні
шишки, пампушки,пироги, кренделі, коврижки, плацинди та ще багато-багато всього
того, чим славиться наша земля, від чого беруть силу і любов її господарі.
українська піч хата
Лариса Щербина. с. Царедарівка
.н