Вклад Макса Вебера у розвиток політичної думки
Вступ <file:///E:\ВСЁ%20МОЁ\ЮЛЯ\КР%207812.docx>
політичний вебер еліта бюрократія
Вебер Макс (1864-1920) - німецький політичний економіст і
соціолог-теоретик. Починаючи з ранніх праць з історії торгового права Вебер
став однією з провідних постатей нового покоління політичних економістів
Німеччини 1890-х років. У 1898 році особисті негаразди змусили його облишити
академічну викладацьку діяльність, що майже не відбилося на його наукових
працях, кількість яких була величезною. Їх спільним спрямуванням було зацікавлення
відносинами між правовими, політичними і культурними утвореннями, з одного
боку, та економічною діяльністю - з іншого.
Його інтерес до цих проблем був переважно теоретичним,
включаючи і систематизацію основних категорій соціального та політичного життя
- водночас й універсальних, і таких, що визначають специфічний характер
сучасної західної цивілізації. Вебер також активно включався в політичні
дискусії, що точилися в Німеччині за часів кайзера Вільгельма, причому, з точки
зору прогресивних націонал-лібералів, часто виступав у них як опонент, що
надавало особливого сенсу його зацікавленню різницею між наукою про суспільство
і політичною практикою, а також значенням правильних суджень у науці про
суспільство.
Уже майже на схилку свого життя він почав розглядати свій
науковий доробок як «соціологію», тож нині він відомий саме як один із
«батьків-засновників» соціології. Проте його доробок є надто різнобічним і не
допускає якоїсь однозначної класифікації - чи то віднесення його до певної
дисципліни, чи то до окремої наукової школи.
Актуальність вивчення політичної теорії М. Вебера
визначається тим, що в колишньому СРСР про його вчення було відомо дуже мало,
але якщо про нього і писали радянські дослідники, то розкривали його праці лише
в негативному світлі, оскільки погляди Вебера багато в чому суперечили
марксистсько-ленінській ідеології. Лише останнім часом, в теперішній
українській літературі, почали з'являтися реальні оцінки Веберівських праць, що
можуть заслуговувати на увагу.
Дослідженням праць М. Вебера на сьогодні займається багато
вітчизняних та зарубіжних політологів та соціологів, таких як Ю.Н. Давидов [6],
П.П. Гайденко [6], А.И. Патрушев [12], В.П. Макаренко [6], М.В. Масловский
[10], В. Шлухтер, И. Вайс, О. Прево, С. Бройер, Р. Майнц, М. Элброу, С.
Колберг, А. Цингерле, Ф. Тенбурк та інші.
Але на сьогодні творчий доробок Макса Вебера все ж таки
остається ще не остаточно вивченим, і також актуальним залишається практичне
застосування його теорій для політичної та соціологічної наук.
Метою даного реферату є вивчення основних концепцій
політичної теорії Макса Вебера.
Для досягнення означеної мети, ми поставили перед собою
наступні завдання:
· визначити місце праць М. Вебера у
розвитку політичної науки;
· розглянути базові положення теорії
еліт М. Вебера;
· вивчити теорію бюрократії М. Вебера.
Розділ 1. Історія політичної думки
Розвиток політичної думки починається з виникнення самої
політики і державних форм правління. Кожний раціонально мислячий правитель або
державний діяч, щоб зберегти і примножити свою особисту владу і могутність
держави, прагнув знаходити якнайкращі форми політичної організації і способи
політичного управління. Наприклад, цар Вавілонії Хаммурапі (1792-1750 рр. до
н.е.) увійшов до історії як процвітаючий політик, полководець і укладач одного
з якнайдавніших зведень законів (Закони Хаммурапі).
Ізраїльсько-іудейський цар Соломон (965-928 рр. до н.е.)
провів ряд успішних державних реформ і увійшов до історії як надзвичайно мудрий
правитель. Афінський архонт Солон (640-559 рр. до н.е.) також увійшов до
історії як умілий правитель-реформатор. [13]
Політична думка стародавнього світу. Перші спроби
систематизувати знання про політику і надати їм наукоподібну форму починають
робитися з VI-IV ст. до н.е. такими вченими, як Конфуцій, Сократ, Платон,
Арістотель та ін.
Конфуцій
(Кун Цзи, 551-479 рр. до н.е.) - знаменитий філософ і педагог Китаю, один із
засновників філософсько-етичної концепції політики.
В
основі його політичного навчання лежали принципи суворого порядку, заснованого
на моральних нормах. Одним з найвпливовіших політичних вчень було
конфуціанство, згідно якому:
· ідеальне правління державою повинне
спиратися на мораль, зокрема, на такі етичні поняття, як «взаємність», «золота
середина» і «людинолюбство». Ці поняття складають «правильний шлях» (дао),
якому повинен слідувати кожний, хто бажає жити у згоді з самим собою та іншими
людьми;
· «благородні мужі» (правителі) повинні
проявляти турботу про своїх підданих, виховувати їх силою власного етичного
прикладу;
· держава є великою сім'єю, де
правитель - це батько, а піддані - його сини.
Платон
(427-347 рр. до н.е.) - один з найбільших мислителів в історії людства. Основу
вчення старогрецького філософа про суспільство і державу склали діалоги
«Держава», «Політик», «Закони». [13]
Основні положення політичного вчення Платона:
· існує вічний і незмінний світ ідей й
і світ явищ; останній є спотвореною копією світу ідей;
· суспільство є віддзеркаленням вічних
ідей, існуючих незалежно від дійсності; найважливіша безпосередня форма
існування суспільства - держава;
· ідеальне суспільство складається з
трьох станів: правителів-філософів, воїнів-вартових, а також ремісників і
землеробів;
· кожний стан зайнятий своєю справою:
філософи-мудреці здійснюють справедливе правління; варта захищає суспільство;
ремісники і землероби створюють матеріальні засоби життя. Перші два стани не
мають ні власності, ні сім'ї;
· держава регулює все життя громадян аж
до висновку браку і народження дітей. Ідеальною державою є досконала
аристократія - правління філософів-мудреців. Інші чотири форми держави -
димократія (правління честолюбців), олігархія, демократія і тиранія - не є
досконалими.
Особливо
зазначимо, що Платон першим вказав на взаємозв'язок політики і держави з
соціальними змінами (розподіл праці, поява класів, нерівності). Арістотель
(384-322 рр. до н.е.) - видатний старогрецький філософ, учень Платона. Свої
основні соціально-політичні погляди висловив в роботі «Політика». [13]
Політична теорія Арістотеля:
· затверджувала, що держава є
результатом природного розвитку людини (сім'ї, селища), а не божого промислу, і
тим самим заперечувала можливість існування ідеальної держави;
· розглядала місто-державу як вищу
форму спілкування людей, що відображає сутність людини («політичної тварини»),
- в людині закладено інстинктивне прагнення до спільного мешкання, результатом
чого є сім'я, община і, нарешті, держава;
· визначала головну мету держави як
досягнення «кращого життя», загального блага для всіх громадян.
Форми
державного устрою Арістотель класифікував за двома критеріями: кількості
правлячих; мета правління. [13]
Серед них:
· монархія, аристократія і політія є
правильними формами, оскільки правителі в таких державах переслідують загальне
благо для всіх громадян;
· тиранія, олігархія, демократія -
неправильні, оскільки служать корисливим інтересам правителів;
· кращою формою є політія - правління
більшості, що володіє майновим і освітнім цензом. Політія була конкретним
виразом ідеї про змішаний режим, що втілює всі кращі риси аристократії (чесноти
правителів), олігархію (багатство) і демократію (свобода). Переводячи цю думку
Арістотеля на сучасну мову, можна сказати, що це - правління на користь
середнього класу.
Цицерон
(106-43 рр. до н.е.) - римський оратор, державний діяч, письменник. В роботах
«Про державу» і «Про закони» спробував сформулювати механізми удосконалення
Римської держави. Згідно Цицерону:
· держава є «з'єднання багатьох людей,
зв'язаних між собою згодою в питаннях права і спільністю інтересів»;
· в основі їх згоди лежать властиві
людській природі якості - розум і справедливість, які складають природне право,
вищий, істинний закон;
· джерелом цього вищого закону є
божественний початок і раціональна, соціальна природа людей. Цей закон
розповсюджується на всіх людей, і відмінити або обмежити його неможливо. [13]
· якнайкращим є змішаний режим, що
поєднує достоїнства царської влади (турботу монарха про підданих), аристократія
(мудрість правителів) і демократії (свободу народу).
Заслуга
Цицерона полягає в тому, що він заклав правовий принцип у взаємостосунки
керівників і керованих. Тим самим він сформулював основи теорії правової
держави.
Політична думка Середньовіччя і епохи Відродження. В епоху
середньовіччя (V - ХУ ст. н. е.) філософсько-етична концепція політики в
Західній Європі витісняється релігійною концепцією. В середні віку панував
релігійний світогляд, носієм якого була християнська церква. Він виходив з
того, що все суще виникло з волі Бога; зміни ж в суспільстві викликаються Богом
для того, щоб покарати або винагородити людей.
Августин
Аврелій (354-430) - єпископ Гиппонській, один з творців християнської
політичної теорії. В своєму творі «Про град Божий» він висловив свою політичну
доктрину. [13]
Августин
протиставляє церкву і державу: «град божій» і «град земний». Град земний
включає диявольську волю, стає суспільним тираном. Істинна ж держава, на думку
Августина, буде реалізована тільки після другого пришестя Христа, коли
відбудеться остаточне відділення праведних і грішних.
Держава
розглядається Августином як частина універсального порядку, творцем і
правителем якого є Бог. Тому государі повинні служити своєю владою, як Богу,
так і людині.
Глибокий
відбиток на розвиток політичної думки наклали християнство та римо-католицька
церква. Впродовж усієї епохи Середньовіччя йшла жорстока боротьба між папством
і світськими феодалами, монархами за керівну роль у суспільстві. Центральною
проблемою політичної думки було питання про те, яка влада (організація) повинна
бути пріоритетною: духовна (церква) чи світська (держава). За домінування
церковної влади виступав Фома Аквінський.
Аквінський Тома (Тома Аквінат 1226 -1274 рр.) -
середньовічний мислитель, який значно збагатив релігійну концепцію держави.
Тома Аквінський вважав: [13]
· державна влада походить від Бога і
тому повинна бути підпорядкована духовній;
· не дивлячись на божественну природу
державної влади, її надбання і використання залежить від людей. Отже, сутність
влади божественна, але форми її реалізації визначаються самими людьми;
· обурення народу проти влади монарха є
смертним гріхом, оскільки є рівнозначним виступу проти Бога;
· світська влада, у свою чергу, повинна
наслідувати християнські заповіді і не пригноблювати народ; на противагу
скидання тирана є правомірним.
В
ХVI-ХVII ст. різноманітні соціально-політичні сили і ідейні рухи послаблюють
владу католицької церкви. В результаті реформації церкви держава звільнилася
від церковної опіки, а сама церква звільнилася від держави. Звільнившись від
філософсько-етичної політичної концепції стародавнього миру і релігійної
концепції середньовіччя, політична думка набуває світського характеру.
З'являється цивільна концепція політичної думки, відправною точкою якої стає
індивід - громадянин. [13]
Макіавеллі Нікколо (1469-1527) - видатний італійський
мислитель і політичний діяч. В роботах «Володар» і «Роздуми про першу декаду
Тіта Лівія» сформулював предмет і метод політології. Н.Макіавеллі протягом 14
років працював секретарем уряду Італійської республіки і спостерігав політику,
що називається, зсередини. Безпосередня участь в політичному житті укріпила
його в думці, що політична наука - це наука практична, що служить рішенню
життєво важливих задач. Внесок Н.Макіавеллі в політичну науку полягав в
наступному:
· він обґрунтував самостійність
політичної сфери, її відносну автономність від інших сфер життя суспільства
(економіки, культури і т.д.), оскільки політика має власну логіку, зміст якої
визначає політична влада. Саме влада у всіх її проявах і є предметом політичної
науки.
· політична наука повинна осягати
істинний стан речей, безпосередньо спостерігаючи за фактами: поведінкою політичних
лідерів, мас, їх взаємодією. Метод політичного реалізму, який ввів в
політологію Н.Макіавеллі, остаточно звільнив її від релігії;
· він розрізняв поняття «суспільство» і
«держава». Державу він розглядав як політичну форму організації суспільства.
Форми держави мають тенденцію змінювати одна одну, відображаючи тим самим стан
суспільства; [13]
· він сформулював концепцію циклічного
розвитку державних форм, в основі якій лежить ідея кругообігу добра і зла.
Виділивши шість форм держав, він розглядав три з них як «погані в усіх
відношеннях» (тиранія, олігархія і охлократія), а щодо трьох інших писав, що
вони «добрі самі по собі» (монархія, аристократія, демократія). За Макіавеллі,
монархія зміняється тиранією, тиранія - аристократією, аристократія поступається
місцем олігархії, на зміну останній приходить демократія, яка, у свою чергу,
переростає в охлократію (влада натовпу). Якнайкращою формою держави
Н.Макіавеллі вважав змішану, втіленням якої була для нього помірна республіка,
що поєднує достоїнства монархії (сильно об’єднуючий чинник), аристократія
(мудрість і добродійне правління) і демократії (свобода і участь народу в
управлінні);
· він відокремив політику від моралі,
сформулював суперечливий, але вічний принцип «мета виправдовує засоби» (пізніше
політику, засновану на культі насильства, назвали «макіавеллізмом»). Політика,
на його думку, не повинна ґрунтуватися на моральних принципах, а виходити з
доцільності, відповідати досвіду, практиці, конкретній ситуації. Вибір мети
залежить від обставин, а не від моралі. Тому мету слід погоджувати із засобами,
а засоби - з обставинами і результатами. [13]
Політичні теорії Нового часу. Однією з фундаментальних
політичних ідей Нового часу була версія про договірний характер держави, що
прийшов на зміну теорії божественного походження держави.
Теорію
«суспільного договору» розвивали англійські мислителі Томас Гоббс (1588-1679) і
Джон Локк (1632-1704), а також французький філософ Жан-Жак Руссо (1712-1778),
хоча їх інтерпретації значення суспільного договору відрізнялися один від
одного. Томас Гоббс вважав:
· що в додержавному існуванні людини
панували інстинкти, йшла «війна всіх проти всіх»;
· у пошуках виходу з хаосу, для
забезпечення громадського порядку індивіди уклали між собою суспільний договір;
· люди відмовилися від частини своїх
природних прав, передавши їх у ведення держави;
· в обмін на права громадян держава
покликана гарантувати порядок в суспільстві.
Так
Томас Гоббс обґрунтовував необхідність абсолютної, єдиної і неподільної влади у
формі абсолютної монархії. Родоначальник ліберальної ідеології Дж. Локк
трактував ідею суспільного договору інакше:
· оскільки головною цінністю є вільна
особа, остільки необхідне обмеження влади держави; [13]
· з цією метою вільні індивіди
укладають суспільний договір, основним принципом якого є положення про народний
суверенітет: народ - джерело влади, і він укладає договір з правлячою владою.
Згідно з угодою головна і єдина функція держави - захист природних і
невідчужуваних прав людини: на життя, свободу і власність.
· вважав, що природа людини, її
схильність до зловживання владою викликає потребу в розділенні влади на
законодавчу, виконавчу і судову. Влада повинна мати свою межу і не загрожувати
правам і свободам громадян. [13]
· виділив три типи правління:
республіку, монархію і деспотію. Ідеальним типом правління є демократична
республіка, але в той період він виявився нездійсненним. В умовах соціальної
нерівності добитися політичної і моральної єдності суспільства, прямого
правління народу було неможливе;
· більш життєвою вважав аристократичну
демократію, при якій правління монарха врівноважується правлінням представників
народу.
Теорія розподілу влади - велике досягнення Монтеск’є. Цю ідею
спочатку розробляв Аристотель і Цицерон, а потім Аквінат і Локк. Вперше вона
знайшла своє втілення в законодавчому акті в період правління Кромвеля.
Аналізуючи британську політичну систему, де був створений механізм розподілу
влади, Монтеск’є теоретично осмислив його.
Новий
час запропонував відмінну від античності теорію демократії, придатну для
великих національних держав, які стали виникати в той період. Одним з її
творців був французький соціолог і історик Алексин де Токвіль. Виходячи з
аналізу політичного досвіду США, він зробив ряд важливих висновків: [13]
· розповсюдження демократії є світовою
тенденцією, викликаною затвердженням соціальної рівності і занепадом
аристократії; зупинити цей процес неможливо;
· демократія володіє низкою переваг:
вона є верховенством більшості; сприяє благополуччю найбільшого числа громадян,
забезпечує політичну свободу і широку участь мас в управлінні. Всі ці
достоїнства, згідно Токвілю, як найповніше втілилися в американській політичній
системі, її установах і Конституції;
· демократії властиві певні недоліки,
вона недосконала. Перш за все, демократії загрожує індивідуалізм, проявами
якого є егоїзм, політична апатія громадян, їх байдужість до суспільних проблем.
Розділ 2. Політичні теорії ХІХ-ХХ століття
2.1 Розвиток політичних ідей у ХІХ-ХХ століттях
Політична думка ХІХ століття. Новим в розвитку політичної
науки став вплив на неї соціології. Осмисленню ролі соціальних механізмів
еволюції (розподілу праці, нерівності, власності, вірувань, колективних
уявлень, мотивів і т.д.) в політичному житті сприяли роботи французьких
соціологів Огюста Конта (1798-1857), Еміля Дюркгейма (1858-1917) і англійського
вченого Герберта Спенсера (1820-1903). [15]
Г.
Спенсер зробив висновок про наростаюче ускладнення соціальних відносин у міру
розподілу суспільної праці. Диференціація форм і видів діяльності людей
примушує їх співробітничати для досягнення загальної мети, породжує
необхідність демократичної організації влади і управління. У зв'язку з цим
держава розумілася як «колективний розум», надкласова сила. Інша версія
еволюції суспільства була запропонована К.Марксом:
· люди не вільні у виборі форм
суспільного розвитку. Їх вибір приречений ступенем розвитку продуктивних сил і
характером виробничих відносин, а зміст останніх визначається формою власності;
· чинники матеріального виробництва
складають основу людського суспільства, забезпечують його прогрес;
· зміни в розвитку продуктивних сил
призводять до нового розподілу праці, новим формам власності, породжують певні
форми обміну і споживання;
· політика і її інститути (право,
держава) не мають самостійного характеру, а є похідними від економічної
структури суспільства, хоча і впливають, у свою чергу, на економічний розвиток;
[15]
· політичні структури виражають
інтереси класу-власника. На цій підставі висувалася ідея про злам буржуазної
держави як органу політичного панування капіталістів власників.
Проте
класове розуміння політики помітно обмежувало можливості більш поглибленого
пізнання її природи, механізмів, мотивів політичної поведінки. [15]
Політичні концепції ХХ століття. Даний період включає
політичні концепції, які з'явилися на рубежі ХIХ і ХХ століть. Сучасну західну
політологію неможливо представити без того внеску, який внесли в її становлення
німецький соціолог Макс Вебер (1864-1920) і італійський соціолог Вільфредо
Парето (1848-1923). Їх значення визначається тим, що вони виявили багато
тенденцій, що зробили вплив на подальший світовий розвиток.
Автором теорії раціональної бюрократії був М.Вебер.
Суспільство на рубежі ХIХ-ХХ століть ставало все більш складно організованою
системою, що потребувала управління. Найефективнішою системою державної
організації М.Вебер вважав бюрократію, оскільки вона грунтується на строгому
розділенні обов'язків, професіоналізмі і дисципліні. Для ідеального типу
бюрократія характерні: [15]
· розподіл праці, обумовлений правами і
законами;
· підкорення нижчестоящих посадовців
вищестоящим;
· призначення службовців на основі
професійної кваліфікації, а не через вибори;
· оплата праці працівників відповідно
до рангу;
· для службовців робота в державній
установі є основним заняттям;
· службовець не є власником установи, в
якій працює;
· усунення з посади здійснюється
вищестоящим органом і т.д.
Наявність
цих правил привносить одноманітність в діяльність державних органів, чітко
визначає відповідальність кожного інституту держави, обмежує свавілля
начальника відносно підлеглого, усуває з посадових відносин особисту неприязнь,
образи, симпатії. [15]
Слід
зазначити, що раціональна бюрократія - всього лише виконавський орган, за
допомогою якого реалізується управлінська функція держави. Вона не ухвалює
політичних рішень, її задача - виконання розпоряджень політичної еліти.
На
початку ХХ століття політичні системи зіткнулися з новими труднощами. В умовах
швидких змін парламентські форми правління виявилися не в змозі ефективно
реагувати на нові реальності: поява нових груп інтересів, виникаючі конфлікти.
Зріс інтерес до осмислення проблеми досягнення соціальної рівноваги,
забезпечення балансу інтересів різних груп. Як засіб, здатний відновити
динамічну рівновагу в суспільстві, італійський соціолог В. Парето розглядав
політичну еліту. З його точки зору, еволюція людського суспільства є історія
розквіту і занепаду еліти, яка ухвалює всі стратегічні рішення про розвиток
суспільства. Якість правлячої еліти, покликаної погоджувати різні групи
інтересів, у вирішальній мірі визначає і можливості розвитку суспільства. [15]
М.Вебер
пропонував інші шляхи забезпечення стабільності. Не сподіваючись на інститути
представницької демократії (наприклад, парламент), він бачив вихід в посиленні
авторитарної влади харизматичного лідера, якого відрізняють виняткові
здібності, доблесть, що викликає до нього з боку населення абсолютну відданість
і віру. М.Вебер запропонував теорію плебісцитарної демократії, в якій
харизматичний лідер спирається на пряму підтримку народу в боротьбі проти
бюрократії, що посилюється і не підзвітна ні перед ким. Ідея плебісцитарної
демократії з харизматичним лідером, який виконував би роль незалежного
неупередженого арбітра у всіх суперечках, замислювалася для забезпечення
єдності суспільства та його стабільності. Проте на практиці ця ідея привела в
Німеччині до встановлення фашистської диктатури в 30-х роках ХХ століття.
Розділ 3. Політична теорія Макса Вебера
3.1 Базові положення теорії еліт Макса Вебера
Німецькому соціологу Максу Веберу належить особливе місце в розвитку
науки про політику. Йому належить розробка теорії демократії, центральною
ланкою якої стало вчення про механізм соціального контролю над відособленим від
суспільства бюрократичним апаратом. Головна увага приділяється техніці відбору
політичної еліти, яка має підкоряти собі бюрократію. Тут розроблено дві
взаємозв'язані проблеми: виділення типів панування і способи легітимізації
(визнання законності) типів панування [15, с. 159].
Макс Вебер розглядав панування як монопольну владу, а владу
як здатність нав'язувати свою волю з допомогою примусу, сили, наказу тощо. І
тут Макс Вебер зупиняється на розкритті змісту і суті поняття панування.
Панування - такі відносини між управляючими і управлінцями, за яких управлінець
може нав'язувати управляючому свою волю шляхом примусу, наказу тощо. Відносини
влади звичайно носять подвійний характер, що складається як взаємозв'язок
наділених владою і підкорених їй.
Володіючи владою, управлінці не тільки опираються на фізичний
примус, але й переконання підлеглих у власній необхідності підкорятися,
оправдання своєї позиції і дії. Жодна система законів, моральних або інших, не
прийде в рух без бажання і волі людей сприйняти систему. Панування, за Максом
Вебером, це узаконене насилля, яке буває трьох типів: традиційне, харизматичне
і легальне або традиційне, харизматичне й раціонально-легальне лідерство [14,
с. 206].
Визначення типів лідерства. Традиційне лідерство грунтується
на авторитеті звичаїв. Лідер цього типу отримує і здійснює владу не завдяки
власним достоїнствам і заслугам, а відповідно до традицій і звичаїв. Традиційне
лідерство характерне для до індустріального, тобто рабовласницького і
феодального, суспільства. Влада традиційних лідерів - це насамперед влада
аристократичної знаті.
Харизматичне лідерство грунтується воно на вірі в незвичайні
якості і здібності лідера, його винятковість. Грецьке слово "харизма"
означає "милість", "благодать", "божий дар". У
період утвердження християнства ним характеризували проповідників, котрим
приписували дар безпосереднього спілкування з Богом поза офіційними релігійними
інституціями. У політичній практиці під харизмою розуміють такі риси індивіда,
які оточення сприймає як незвичайні, недоступні іншим, а тому визнає його за
правителя. Харизматичне лідерство виникає в суспільстві, як правило, в кризові
періоди.
Спонукальним мотивом до передання влади харизматичному
лідерові є усвідомлення широкими масами, а також значною частиною правлячої
еліти нездатності наявних у країні представницьких інститутів вивести країну з
кризи, консолідувати суспільство навколо тієї чи іншої цілі суспільного
розвитку. Це викликає потребу в різкому посиленні впливу виконавчої влади і
пошуку політичного лідера як месії, здатного вивести країну з глибокої й
затяжної кризи [16, с. 215].
Раціонально-легальне лідерство базується на переконанні в
законності й раціональності встановлених порядків та у праві на панування
органів, які здійснюють владу. Ці органи і їхні керівники - політичні лідери -
обираються через демократичні процедури, їм надаються повноваження, за
зловживання якими вони несуть відповідальність перед виборцями [16, с. 217].
3.2 Теорія раціональної бюрократії Макса Вебера
Поява бюрократії як соціального явища пов'язана з потребою
правління, регулювання соціально-політичних відносин, i це зумовило формування
ще за рабовласницького ладу особливої групи людей, певного соціального
прошарку, який спеціалізувався на цьому виді діяльності. Організаційного
оформлення ця група набула у вигляді апарату чиновництва. 3 розвитком
суспільства змінювались i організаційні форми i спектр впливу бюрократії, але
ніколи не змінювалася сама сутність бюрократії й бюрократизму.
Слід мати на увазі, що тема бюрократії й бюрократизму в
політичному житті суспільства є багатоаспектною, її досліджували протягом yciєї
багатовікової історії розвитку людської цивілізації. Само поняття
"бюрократія" вперше з'явилось у 1745 році,його запровадив французький
дослідник Вінсент де Турне. Дальший науковий аналіз бюрократії й бюрократизму
пов'язаний з іменами таких визначних мислителів, як Г. Гегель, К. Маркс, М.
Вебер, Т. Парсонс, Р. Міхельс, О. Тофлер та ін. Термін "бюрократія"
походить від (франц. bureau -- бюро, канцелярія; і грец. Kratos) - влада, сила
і трактувався як панування канцелярії, контори, як специфічна форма соціальної
організації і відносин у суспільстві, в якому центри виконавчої влади практично
незалежні від більшості її членів. До бюрократії відносили вищий,
привілейований прошарок чиновників-адміністраторів у державі [16, с. 229].
Поняття "бюрократизм" ширше за своїм змістом, ніж
"бюрократія", і вживається для характеристики такого стану управління
державою чи іншими різними організаціями, де існує "панування
канцелярії", відірваність виконавчих органів від інтересів цих
організацій, а пріоритет надається власним потребам, де функціонують відносини
формалізму, некомпетентності, консерватизму, корупції тощо.
У сучасних наукових дослідженнях простежується широке
трактування поняття "бюрократизм", яке використовується для аналізу
таких явищ суспільного життя, як недосконалість управління через низький
професійний і культурний рівень її працівників, протиставляння групових
інтересів суспільним тощо.
Наукові дослідження бюрократії й бюрократизму започаткував
Гегель. Він обґрунтував переваги бюрократії й бюрократичних методів управління,
які базуються на спеціалізації й поділі праці в урядових структурах. Така
спеціалізація, на його думку, давала можливість забезпечувати високу
освіченість і професіоналізм, неупередженість і запобігання зловживанням владою
та надійний захист державних інтересів [16, с. 234].
Серед досліджень, які найбільше вплинули на формування
наукового уявлення про бюрократію як соціальне явище, політологи виділяють
соціальну теорію М. Вебера. Він пов'язував функціонування бюрократії з
відносинами управління, панування, позитивно оцінював соціальну роль
бюрократії, наголошуючи на тому, що сутність бюрократії - в професіоналізмі
управління, складниками якого є раціональні знання управлінської сфери, сувора
дисципліна, відповідальність, неупередженість тощо. Ефективність діяльності
бюрократії визначається певними умовами та принципами, серед яких:
) створення особливих сфер компетенції шляхом
розподілу посад між службовцями, визначення повноважень, якими наділена кожна
посадова особа;
) надання прав і забезпечення роботою посадової особи
тільки залежно від того, як вона виконує свої службові обов'язки;
) право чиновника регулювати діяльність своїх
підлеглих та ін. [10, с. 19].
Висока оцінка бюрократії М. Вебером (як вершина управлінської
раціональності та ефективності; як ідеальний тип управління) пояснюється тими
значними перевагами бюрократії, що полягають у створенні раціональних структур
з широкими можливостями універсального застосування їх у різних соціальних
інституціях. При цьому раціональність М. Вебер розглядав як взаємозв'язок
влади, управління та способу життя, а ідеальність - як зразок раціональної
організації.
) чітке визначення й неухильне дотримання системи
верти кальних зв'язків (службова ієрархія);
) відрегульований поділ праці, що ґрунтується на спеціалізації;
) система правил і директив чітко встановлює права й
обов'язки працівників (членів) і організації;
) система чітко і точно визначених методів і прийомів
при виконанні завдань [10, с. 20].
Таким чином, бюрократію М. Вебер представляв як наслідок
процесу раціоналізації суспільства і культури з широкими можливостями впливати
на всі сфери суспільного життя. Запорукою високої професійності бюрократії є:
чітка організація постійно діючого, підпорядкованого
регламентові апарату чиновників, де кожний займає певне становище (завдяки
особистій незалежності);
· призначення за угодою (контрактом);
· одержання належної заробітної плати;
· відповідна професійна кваліфікація та
ін.
Важливими умовами є й відокремлення приватного життя від
службової діяльності; можливість службового зростання і службової
недоторканності. Порушення цих умов призводить до втрати особистої незалежності
чиновника і, відповідно, до виникнення казнокрадства, хабарництва, зловживання
службовим становищем, сваволі, формалізму тощо.
М. Вебер привертав увагу до тривожної тенденції зростання
автономності й можливості виходу апарату чиновників з-під контролю і навіть до
розгортання анонімної системи впливу на суспільні процеси з ускладненням
процедур прийняття управлінських рішень.
Багато ідей, які висловив М. Вебер, знайшли підтримку і
набули подальшого розвитку в сучасній політології, хоч і тут спостерігаються
розбіжності в трактуванні змісту поняття "бюрократія", соціальної
ролі й функції бюрократії в регулюванні соціальних процесів. Так, категорія
"бюрократія" вживається для:
· характеристики посадових осіб -
чиновників, службового персоналу;
· адміністративного апарату як системи
взаємопов'язаних посадових осіб;
· будь-якої організації зі штатом
службовців;
· держави, в управлінні якою керівна
роль належить її посадовим особам;
· суспільства, в якому домінує
бюрократія.
Терміни "бюрократія" і "бюрократизм"
використовують і для характеристики раціональної організації, ефективної
адміністрації; адміністративного управління, що його здійснюють посадові особи,
і водночас бюрократизм тлумачиться як бюрократична поведінка з її неефективною
організацією [10, с. 28].
Отже, тут очевидна багатофункціональність використання як
самого поняття "бюрократія", так і оцінки соціальної ролі бюрократії.
У радянській і вітчизняній літературі проблематика бюрократії
й бюрократизму не знайшла належного аналізу. Вважалося, що в радянському
суспільстві немає політичної й економічної бази для її існування, а тому завжди
йшлося переважно в критичному плані, лише стосовно бюрократії капіталістичного
суспільства.
Значну увагу дослідженню бюрократії й бюрократизму приділяють
західні й американські вчені, які прагнуть знайти відповіді на питання про
сутність бюрократії та про її роль у сучасному процесі управління соціальними
процесами, про умови і чинники раціональності її діяльності, про чинники, які
призводять до ірраціональності функціонування бюрократії, та про особливості
завдань бюрократії в демократичних суспільствах.
Узагальнюючи найважливіші результати досліджень, треба
зазначити, що дуже важливо і необхідно, щоб здійснювали управління й виробляли
політичні рішення саме професіонали, які пов'язані не лише співробітництвом,
взаємозалежністю, а й своєрідною бюрократичною корпоративністю. Необхідність
бюрократії зумовлюється самою природою організації та управління соціальними
процесами. Водночас домінуюча роль демократії, на думку О. Тоффлера, можлива
лише в індустріальному суспільстві, де вона розробляє і втілює в життя
стандартизовані рішення, що їх приймають у вищих ешелонах суспільної ієрархії.
У новій "супер індустріальній цивілізації" (інформаційній
цивілізації) функції бюрократії, за Тоффлером, будуть виконувати об'єднання, що
створюватимуться лише на час розв'язання певних завдань, а централізована бюрократія
повинна буде передати свої функції децентралізованим спільнотам. Формування
бюрократії стало наслідком дедалі зростаючої політичної централізації
суспільства, тоді як демократичний розвиток передбачає децентралізацію всього
суспільного життя і, відповідно, втрату домінуючої ролі бюрократії [9, с. 192].
Для забезпечення раціональної організації управління, за М.
Вебером, діяльність чиновників повинна регламентуватися такими вимогами:
процесів, у тому числі до такого соціального явища, як бюрократія й
бюрократизм. Світовий досвід показує, що бюрократія є важливою ланкою системи
управління соціальними процесами і потребує ґрунтовного аналізу політологів.
Висновки
Отже, одним із важливих практичних питань концепції влади для
Вебера було те, яким чином можна обмежити розростання бюрократії. Ще одним - як
поставити бюрократичну адміністрацію під політичний контроль. Це питання стало
основним в його теорії демократії змагального лідерства. У політологічній
соціології Вебера поряд із «традиційним» і «раціональним» принципами владних
повноважень було виведено і третій принцип - «харизматичний».
Вебер вірив, що це можна забезпечити шляхом запровадження
масового виборчого права. Він на власні очі побачив, що вибори на основі
загального права голосу стали формою плебісциту «за» чи «проти» партійних
лідерів і розширювали для людей свободу дії у визначенні політики через тиск на
своїх індивідуальних парламентських представників і партійних прибічників.
Вебер вірив у те, що масова демократія може бути виправдана не принципом
верховенства народу, який він вважав вигадкою, а саме принципом винагороди за
якості політичних лідерів та відповідні їх ініціативи.
На підкресленні веберівської концепції демократії як
механізму продукування політичного лідерства грунтується і його основоположне
філософське припущення стосовно того, що політичні принципи чи цінності не
можуть бути вкорінені в розумі або в історичному процесі, але є справою
суб'єктивного сприйняття й утвердження. Ця пост ніцшеанська перспектива мала
важливі наслідки для різних сфер його думки. Вона спричинилася до створення
теорії лібералізму, чільне місце в якій посіла не доктрина природних прав, а
інституції і механізми, здатні надавати можливість вираження множині
конкуруючих соціальних цінностей і підтримувати їх узгодженість.
На методологічному рівні ця перспектива зумовлювала докорінне
розходження між чисто суб'єктивною цариною ціннісних суджень і об'єктивними
процедурами та висновками емпіричної науки. Для Вебера ідеалом у науці про
суспільство була така цінність, як свобода. Однак він визнавав і те, що напрям
дослідження або концептуальної розвідки в соціальних науках залежить від його
відповідності суспільним цінностям і що останні підлягають історичним змінам.
Спірним є питання про те, наскільки цей критерій цінності як відповідності
руйнує мету цінності як свободи або наскільки всеохопним є те розмежування, що
його Вебер намагався провести між соціальною наукою і політичною практикою.
Список використаної літератури
1. Андрусяк Т.Г Історія політичних і правових
вчень / Т.Г. Андрусяк, Ф.П. Шульженко. - К. : Юрінком Інтер, 1999. - 304 с.
. Вебер М. Избранное. Образ общества / Макс
Вебер. - М. : Юрист, 1994. - 704 с.
. Вебер М. Исследования по методологии науки /
Макс Вебер. - М. : Инион, 1980. - 202 с.
. Вебер М. Политические работы (1895-1919) /
Макс Вебер / Пер. с нем. Б. М. Скуратова. - М. : Праксис, 2003. - 424 с.
. Вебер М. Протестантська етика і дух
капіталізму / Макс Вебер. - К. : Основи, 1994. - 261 с.
. Гайденко П.П., Давыдов Ю.Н. История и
рациональность: Социология Макса Вебера и веберовский ренессанс / П.П.
Гайденко, Ю.Н. Давыдов. - М. : URSS, 2009. - 368 с.
. История политических и правовых учений.
Учебник для вузов. Изд. 2-е, стереотип. / Под общ. ред. члена-корреспондента
РАН, доктора юридических наук, профессора В. С. Нерсесянца. - М. : Издательская
группа Норма - Инфра, 1998. - 736 с.
. Лейст О. История политических и правовых
учений. / Олег Эрнестович Лейст. - М. : Юридическая литература, 1997. - 597 с.
. Макаренко В.П. Вера, власть и бюрократия:
критика социологии Макса Вебера / Виктор Павлович Макаренко. - Ростов-на-Дону :
Изд-во Рост. гос. ун-та, 1998. - 412 с.
. Масловский М.В. Теория бюрократии Макса
Вебера и современная политическая социология : Монография / Михаил Валентинович
Масловский. - Новгород : Нижегородский университет, 1997. - 86 с.
. Ожиганов З.Н. Политическая теория Макса
Вебера : критический анализ / Эдвард Николаевич Ожиганов. - Рига : Зинатне,
1986. - 158 с.
. Патрушев А.И. Макс Вебер: дух и этос
капитализма / Александр Иванович // Философские науки. - 1990. - № 6. - С.
37-45.
. Політологія. / За ред. О.В. Бабкіної, В.П.
Горбатенка. - К. : Видавничий центр «Академия», 2002. - 528 с.
. Політологія: Підручник / І.С. Дзюбко, К.М.
Левківський, В.П. Андрущенко та ін.; За заг. ред. І.С. Дзюбка, К.М. Левківського.
- К. : Вища школа , 1998. - 304 с.
. Скиба В.Й., Горбатенко В.П., Туренко В.В.
Вступ до політології : Екскурс в історію правничо-політичної думки / [В.Й.
Скиба, В.П. Горбатенко, В.В. Туренко] - К.: Основи, 1996. - 368 с.