Правові основи та способи приватизації державного майна в Україні на прикладі 'Криворіжсталі'

Правові основи та способи приватизації державного майна в Україні на прикладі «Криворіжсталі»

Зміст

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ПРОЦЕСУ ПРИВАТИЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОГО МАЙНА

1.1 Сутність та значення процесу приватизації державного майна

.2 Полеміка проблематики збалансування приватної та державної власності в промисловості

РОЗДІЛ 2. СУЧАСНИЙ СТАН ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРОЦЕСУ ПРИВАТИЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОГО МАЙНА В УКРАЇНІ

2.1 Нормативно-правове забезпечення процесу приватизації державного майна в Україні

.2 Інституційне забезпечення процесу приватизації державного майна в Україні та проблема ефективності цієї процедури

РОЗДІЛ 3. АНАЛІЗ ПРАКТИЧНОЇ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРОЦЕДУРИ ПРИВАТИЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОГО МАЙНА В УКРАЇНІ НА ПРИКЛАДІ ПРАТ «КРИВОРІЖСТАЛЬ»

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність теми. В сучасних умовах господарювання, з огляду на необхідність скорішого подолання наслідків глобальної фінансово-економічної кризи в Україні, владі необхідно докорінно змінити концепцію промислового розвитку. Нова концепція має передбачати перш за все реформування системи менеджменту виробничих підприємств орієнтуючись на концепцію інноваційного розвитку. Однак цього можна досягнути лише в тому разі, коли власник засобів виробництва буде максимально зацікавлений у їх збереженні, раціональному використанні, а також у підвищенні ефективності виробничих потужностей. Власник, у вигляді держави, безумовно зацікавлений у нарощуванні промислового потенціалу в кожній окремій галузі народного господарства та у підвищенні рівня економічного розвитку країни в цілому. Разом з тим, приватний власник може досягнути цих же цілей швидше, оскільки оперативніше реагуватиме на зміну ринкової кон’юнктури, а також він намагатиметься постійно підвищувати рівень конкурентоспроможності з метою зайняття лідируючих позицій на ринку.

За таких умов головне завдання влади полягає у забезпеченні належних умов переходи промислових підприємств від держави до приватного власника. Саме приватизація є рушійною силою сучасної економічної концепції вільного ринку заснованої на глобалізації світового господарства та взаємній інтеграції регіональних промислових комплексів. В цьому аспекті створення ефективних нормативно-правових механізмів забезпечення процесу приватизації дасть змогу не лише провести раціональний перерозподіл державної власності, а й збільшить надходження до державного бюджету, спочатку від безпосередньої приватизації державних майнових комплексів, а в подальшому у вигляді податкових надходжень від діяльності промислових підприємств. Таким чином, саме правове поле приватизаційних відносин, реформування якого продовжується вже майже двадцять років, має стати гарантом інтересів як приватного капіталу, так і держави.

Ступінь наукової розробки. Проблемам вдосконалення нормативно-правових механізмів державного регулювання приватизаційних відноси присвячені праці багатьох вітчизняних та закордонних вчених, таких як

Мета роботи. Аналіз правових основ та способів приватизації державного майна в Україні та пошук проблем регулювання приватизаційних відносин і шляхів їх вирішення.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання:

-       визначити сутність та значення процесу приватизації державного майна;

-       охарактеризувати проблематику збалансування приватної та державної власності в промисловості;

-       проаналізувати нормативно-правового забезпечення процесу приватизації державного майна в Україні;

-       проаналізувати інституційне забезпечення процесу приватизації державного майна в Україні та проблема ефективності цієї процедури;

-       визначити особливості практичної реалізації процедури приватизації державного майна в Україні

Об’єктом дослідження є процес державного регулювання приватизації державного майна в Україні.

Предметом дослідження є механізми практичної реалізації нормативно-правових та теоретико-методологічних засад приватизації державного майна в Україні на прикладі «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Інформаційною базою дослідження є законодавчі, нормативні та методичні матеріали, статистичні дані офіційних Інтернет-сторінок Державного комітету статистики та інших установ та організацій.

Методологічною базою дослідження виступили як загальнонаукові так і спеціальні методи пізнання: аналізу і синтезу, системного підходу, методи фінансового аналізу, системно-ситуаційний, статистичний, порівняльний, графічний та інші методи.

Структура дослідження. Відповідно до мети, завдань та предмета дослідження робота складається із вступу, чотирьох розділів, кожен з яких розбивається на відповідну кількість підрозділів, висновків і списку використаної літератури.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ПРОЦЕСУ ПРИВАТИЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОГО МАЙНА

1.1 Сутність та значення процесу приватизації державного майна

Сутність роздержавлення полягає в обмеженні адміністративного втручання державних управлінських структур (можливо до грані повного виключення) в господарську і інвестиційну діяльність підприємств. У широкому сенсі роздержавлення означає руйнування управлінської монополії держави. До основних обмежень втручання держави відноситься відмова держави від надання підприємствам дотацій, субсидій, гарантованих кредитів, відміна примусового державного замовлення; обмеження (не відмова) втручання держави в процес ціноутворення. Це розширення самостійності підприємств і організацій (наприклад, звільнення від надмірної опіки, скутості), це відхід держави від оперативного господарського керівництва первинними господарськими ланками. Це зміна форм і методів господарювання.

Роздержавлення у вузькому сенсі передбачає перетворення державної власності в інші її форми, супроводжуване обов'язковою зміною власника: держави на інше - приватна особа, колектив, родинне господарство, акціонерне товариство тощо. Приватизацію ж можна розуміти як форму роздержавлення, що передбачає перетворення державної власності на приватну. Власне, сутність приватизації визначається самою суттю приватної власності. Перш за все це створення механізму реалізації приватної власності виробника в нових умовах виробництва, перетворення його на повноправного господаря, забезпечення йому у всіх сферах господарської діяльності прямої залежності рівня споживання від рівня виробництва. Приватизація в перехідній економіці є переважаючою формою роздержавлення, з одного боку, і наділення громадян власністю за рахунок перерозподілу суспільного майна, з іншою [2].

Під приватизацією, як правило, розуміють продаж або безвідплатну передачу державної власності в руки окремих громадян, трудових колективів або юридичних осіб. На базі державних підприємств можуть виникати приватні і змішані фірми в різних організаційно-господарських формах - від індивідуальних підприємств до всіх видів корпорацій. Сенс приватизації власності полягає у відчуженні державної власності на користь юридичних осіб та громадян і формуванні приватної, колективної, змішаної (спільної) форм власності.

Роздержавлення пов'язане, перш за все, з прагматичними міркуваннями на макро- і мікроекономічному рівнях. У першому випадку воно покликане укріпити ринкові основи в економіці, здійснити децентралізацію і скорочення масштабів державної підприємницької діяльності для підвищення ефективності всієї державної системи, скоротити бюджетний дефіцит. На мікроекономічному рівні завдання полягає в поліпшенні техніко-економічних показників роботи підприємств.

Роздержавлення економіки є одним з напрямів реформування сучасного національного господарства. У спеціальній літературі термін «роздержавлення» визначається як процес ліквідації монополії державної власності. При роздержавленні економіки здійснюється процес передачі від держави фізичним або юридичним особам частково або повністю функцій безпосереднього управління господарюючими суб'єктами [24].

Роздержавлення розглядається як важливий напрям переходу від адміністративно-командної до ринкової економіки, зміцнення самостійності товаровиробників, насичення ринку товарами і послугами, підвищення їх якості, ліквідації монополізму державних підприємств. Мета роздержавлення економіки полягає в тому, щоб знизити долю державної власності в національній економіці, покінчити з її тоталітарною знеособленістю, зацікавити виробника в результатах своєї праці, підвищити ефективність виробництва у випуску конкурентоздатної продукції. У цій ситуації забезпечуватиметься необхідний рівень незалежності, економічна відповідальність виробників. В процесі роздержавлення вирішуються наступні завдання [28]:

-       формуються основи для економічної свободи громадян. Цього можна досягти шляхом надання їм права власності, створення приватного сектора економіки, утворення акціонерних товариств і орендних підприємств;

-       розмежовуються функції державного управління і функції безпосереднього керівництва виробничо-господарською діяльністю, які передаються виробникам;

-       забезпечується економічна відповідальність товаровиробників за результати своєї виробничо-комерційної діяльності. Посилення економічної відповідальності товаровиробників створює спонукальні мотиви до використання інновацій, що приводить до зростання ефективності виробництва;

-       руйнується монополія держави у виробничий та комерційній діяльності і створюється конкурентне середовище товаровиробників;

-       скорочуються державні витрати на підтримку низькорентабельних і збиткових підприємств. Бюджетні асигнування, що вивільняються, наприклад, можна направити на розвиток соціальних програм, що забезпечують підвищення рівня життя людей.

Роздержавлення економіки, як правило, здійснюється в двох напрямах: шляхом обмеження втручання держави у господарську діяльність підприємства; шляхом роздержавлення власності (рис. 1.1).

Сутність першого напряму полягає в передачі основної частини управлінських функцій від органів державного управління до підприємств і інших об'єктів. Проте цей напрям недостатньо ефективний, оскільки він не міняє основу економічних стосунків - стосунків власності. Обмеження впливу держави на господарську діяльність підприємств можна досягти за рахунок зменшення розміру держзамовлення, лібералізації цін, розвитку горизонтальних зв'язків між підприємствами, а також орендних стосунків.

Сутність другого напряму - це процес створення багатоукладної економіки. Він може здійснюватися як шляхом організації нових підприємств, заснованих на недержавних формах власності, так і шляхом приватизації державних підприємств. Реалізація вказаних шляхів роздержавлення економіки може базуватися на акціонерних стосунках. Наприклад, створення акціонерних товариств на пайовій основі можна здійснити шляхом випуску акцій на повну балансову вартість підприємства і розділу їх між членами колективу, згідно з їх трудовим внеском. Щоб прискорити процес роздержавлення власності проводиться перетворення державних підприємств в підприємства інших форм власності, тобто приватизація. Приватизація спричиняє за собою визнання права кожного працівника самостійно, на свій розсуд, розпоряджатися своєю власністю і використовувати її для особистих або інших цілей [23].

Рис. 1.1. Напрями роздержавлення економіки [16]

Обидва напрями роздержавлення економіки, обмеження втручання держави в господарську діяльність створюють передумови для розвитку підприємництва, появи підприємств різних форм власності. І навпаки, роздержавлення власності супроводжується послабленням впливу держави у господарській сфері. Таким чином, роздержавлення економіки обумовлене необхідністю переведення національної економіки на ринкові стосунки, при її здійсненні знижується вплив держави на господарсько-комерційну діяльність підприємства.

Приватизація є одним з основних етапів процесу роздержавлення економіки. Приватизація (від англ. private - приватний, одиничний) завжди означає зміну державної форми власності на приватну. Поряд з традиційним її розумінням як процесу передачі об'єктів, певних видів діяльності з рук держави в приватну власність існує також і ширше трактування. Згідно останнього дане поняття охоплює і приватизацію привілеїв, монополію якого-небудь права, пропозицію послуг, завоювання певного сегменту ринку або навіть виникнення нових, окрім державних, форм господарювання.

Роздержавлення і приватизація близькі, але не тотожні поняття. Роздержавленням є процес децентралізації економіки, подолання монополізму державної власності. При роздержавленні відбувається передача від держави господарюючим суб'єктам частини права власності - права користування і права володіння. Приватизація - це процес придбання держмайна в індивідуальне або колективне користування, тобто приватну власність. В результаті цього держава втрачає право володіння, користування і розпорядження об'єктами власності, а його органи - права безпосереднього управління ними. Звідси витікає, що приватизація - найбільш радикальний шлях перетворення стосунків власності [41].

Приватизацію інколи називають тихою революцією, яка завойовує світ. Останніми роками цей процес охопив більш ніж 80 держав. Основною причиною початку широкомасштабного процесу приватизації став кризисний стан економіки, визнання факту, що ринкова економіка ефективніша, ніж командно-адміністративна.

У економічній літературі описані різні етапи приватизації.

. Велика приватизація. Сутність її полягає в тому, що держава перетворює крупні підприємства в акціонерні компанії, а потім розподіляються акції серед приватних осіб. Способи розподілу державного майна варіюються від продажу акцій за ринковими цінами до безкоштовної передачі населенню чеків «майно», обмінюваних на акції. Це один з видів державного контролю процесу приватизації.

. Мала приватизація. При її здійсненні держава продає магазини, квартири і інші об'єкти державної власності приватним особам або групам інвесторів. Передуючою стадією малої приватизації може бути розвиток орендних стосунків при роздержавленні економіки.

. Спонтанна приватизація. В цьому випадку держава не намагається грати контролюючу роль в процесі її здійснення. Тут діє «закон джунглів». Як правило, права власності переходять до представників номенклатури. Через відсутність розвинених ринків капіталу і регулюючих механізмів подібне явище зазвичай протікає на умовах, вельми сприятливих для нових власників. Номенклатура має можливість обійти проблему об'єктивної оцінки вартості майна, що приватизується, і викупити його за заниженими цінами.

. Часткова майнова приватизація полягає в тому, що замість продажу одиниці державній власності в цілому держава може продавати його підприємцям по частинах. Такий принцип можливий не лише при ліквідації підприємств, але і по відношенню до рентабельних виробництв.

. Власність трудових колективів. Згідно з чинним законодавством в Україні переважними правами на державну власність володіють трудові колективи даного підприємства.

. Реприватизація власності - це повернення колишнім власникам або спадкоємцям приватної власності, раніше націоналізованої (конфіскованої) державою [42].

Враховуючи досвід приватизації в інших країнах, Україна здійснює цей процес, спираючись на наступні принципи:

-       дотримання законності. Відповідно до цього принципу держава створює законодавчу і нормативну базу. Процес приватизації в Україні регулюється нормативними документами, законами;

-       поєднання відшкодувального і безвідплатного способів приватизації. Даний принцип означає, що при проведенні приватизації повинні переважати платні форми придбання державних підприємств іншими власниками. Ці форми приватизації в порівнянні з безвідплатною передачею є економічно доцільнішими, передбачають господарську самостійність, справжню відповідальність, формують реального господаря. В той же час повністю відшкодувальна приватизація не може бути прийнята з позицій соціальної справедливості, оскільки державна власність, створена працею всіх громадян, буде продана обмеженому колу осіб, що володіють первинним капіталом;

-       право кожного громадянина на частину безоплатно передаваної державної власності. Цей принцип витікає із загальнонародного характеру державної власності. Можливі декілька підходів до розділу частини вартості державного майна: порівну між всіма, пропорційно зростанню, пропорційно стажу, з врахуванням стажу роботи тощо.;

-       диференціація методів, способів і процедур приватизації. Необхідність дотримання цього принципу викликана наявністю безлічі непорівнянних між собою об'єктів приватизації. Це передбачає гнучке поєднання загальних принципів приватизації з диференційованим використанням методів і способів приватизації;

-       надання пільг суб'єктам приватизації. Сенс цього принципу полягає в тому, що переважне право в придбанні об'єктів державної власності має бути надано трудовим колективам підприємства, оскільки одним з найважливіших завдань приватизації є підвищення трудової активності і на цій основі зростання обсягів і ефективності виробництва;

-       здійснення широкої гласності при проведенні приватизації. Даний принцип передбачає освітлення засобами масової інформації умов і ходу приватизації, ознайомлення громадян з переліком об'єктів, що приватизуються; участь представників профспілок і місцевої законодавчої влади в роботі комісій по приватизації; забезпечення громадянам можливості звертатися до суду і інших органів у випадках притискання їх інтересів; контроль за здійсненням приватизації з боку держави. Вся робота з приватизації повинна йти під контролем як з боку держави, так і громадських організацій. Це дозволить запобігти порушенню законодавчих актів і захистити інтереси працівників;

-       дотримання поступовості і поетапності. Виконання цього принципу дозволить на належному рівні організувати процес приватизації і уникнути помилок при її здійсненні [5].

При проведенні приватизації державної власності можуть досягатися наступні цілі:

-       підвищення ефективності діяльності підприємств;

-       створення умов для формування нових економічних стосунків, побудованих на різноманітті форм власності;

-       розвиток конкурентного середовища і сприяння демонополізації народного господарства;

-       скорочення втручання держави в економіку;

-       формування прошарку приватних власників;

-       звільнення бюджету від зайвих витрат за рахунок зменшення субсидій і обмеження витрат на управління і контроль;

-       приведення в дію або активізація механізмів залучення капіталу.

В процесі приватизації державних підприємств вирішуються наступні завдання:

-       на макроекономічному рівні активізуються ринкові основи в економіці; здійснюється децентралізація економіки; скорочуються масштаби державної підприємницької діяльності; підвищується ефективність всієї господарської системи; в умовах кризи зміцнюється державний сектор економіки; на мікроекономічному рівні завдання приватизації полягають в тому, щоб поліпшити техніко-економічні показники роботи підприємств, звільнити їх від державної надцентралізації і бюрократизації, надати адміністрації і трудовим колективам право самостійно приймати рішення, відповідні їх комерційним інтересам. Приватизація державних підприємств є складним процесом, що вимагає великої підготовчої роботи по оцінці вартості майна, що викупляється, вивченню можливостей викупу, обґрунтуванню і вибору методів і способів приватизації.

Методи і способи приватизації. В світі існують два основні методи вирішення проблеми приватизації власності - відшкодувальний (платний) і безвідплатний (безкоштовний) (рис. 1.2).

Перший метод передбачає в основному продаж державної власності юридичним особам і громадянам, а також оренду з подальшим викупом. Можуть використовуватися при цьому різні форми стимулювання і підтримки покупців, в тому числі виплати із знижкою, на основі пільгового кредитування [23].

Рис. 1.2. Методи приватизації державної власності [25]

Другий метод передбачає два підходи. Перш за все здійснюється передача майна державних підприємств і організацій у власність зайнятих на них працівників. Другий підхід базується на розділі і безвідплатній передачі основної частини державного майна всім членам суспільства в рівних розмірах, відповідно трудовому стажу.

Кожен з наведених методів приватизації має як переваги, так і недоліки. Наприклад, приватизація методом купівлі-продажу забезпечує дію ринкових законів, підвищує зацікавленість господаря в результатах праці, дає антиінфляційний ефект, надає можливість вибору покупця, сприяє фінансовому оздоровленню економіки.

Для того, щоб приватизація не перетворилася на спосіб легального і надмірного збагачення окремих груп при обмеженості грошових коштів в населення і підприємств, здійснення безвідплатної передачі держмайна викликає зниження соціальної напруженості в суспільстві, розширює коло потенційних власників в різних сферах економіки, дозволяє компенсувати втрати від безробіття і зростання цін, а також є швидким способом розділу і перетворення державної власності в приватну.

Враховуючи особливості двох вищеназваних методів, в Україні визнано процес приватизації здійснювати наступними способами: шляхом викупу орендованого майна; продажу акцій, що належать державі; продажу майна держпідприємств за конкурсом і на аукціоні; на основі безвідплатної передачі частини держвласності громадянам [6].

Успіх приватизації багато в чому залежить від відношення до цього процесу держави. Тому законодавством передбачено надання трудовим колективам, що приватизують державну власність, наступних гарантій:

-       діяльність підприємства не може бути припинена на період підготовки і здійснення приватизації;

-       до завершення приватизації відповідальність по зобов'язаннях, що витікають з трудових стосунків, несе держава. З моменту завершення приватизації ці зобов'язання переходять до нового власника. Він виконує їх до закінчення раніше встановленого терміну дії трудових стосунків. Після цього взаємовідношення між працівниками і власником регулюються чинним законодавством;

-       якщо підприємство приватизоване стороннім покупцем, то новий власник зобов'язаний викупити чеки членів трудового колективу, якщо вони цього побажають. Таким чином, здійснення приватизації дозволяє створити недержавний сектор економіки, який надалі може сприяти виведенню економіки з кризового стану.

1.2 Полеміка проблематики збалансування приватної та державної власності в промисловості

На те, що на межі ХІХ - ХХ ст. посилюється залежність людини від економіки, неодноразово звертав увагу також М. О. Бердяєв. Економізм, за його висловом, «придавив вище життя», а «духовне життя потрапило в полон життя матеріального». Такі чинники, як збільшення народонаселення, зростання потреб людини, впровадження машин у виробництво, «прикували» людину до економіки, а людське життя все більше віддаляється від природи. Це потребує «господарчого піклування», життя людини стає неможливим без господарства, яке повинно забезпечити її існування.

Але якщо соціальне життя немислиме без господарства, то останнє повинно бути під владою людини. Тому М. О. Бердяєв ставив питання таким чином: «Господарське завдання, яке стоїть перед людиною, є насамперед завдання оволодіння природою і регуляції її стихійних, руйнівних сил» [4]. І тут має відступити на другий план питання про історичний тип господарювання (капіталістичний або соціалістичний). Якщо соціалізм успішно вирішує завдання вищої форми організації виробництва, регуляції стихійних сил, то він може бути виправданий як соціальний устрій. «І марксизм адже ж виправдовує соціалізм насамперед як організацію виробництва, що підвищує продуктивність праці на певному етапі розвитку», - відзначав М. О. Бердяєв [4]. Проте російський соціалізм, на його думку, у цьому сенсі є реакційним, оскільки призводить до бідності і зубожіння народу. Критикуючи соціалістичний тип господарювання, М. О. Бердяєв, звісно, не уникнув тенденційності: адже споживацька природа капіталізму «як суспільства масового споживання» проявляється рельєфніше і повніше, ніж соціалізму. Таким чином, за М. О. Бердяєвим, в умовах капіталізму господарство, яке засновано на приватній власності, так само як і соціалістичне господарство, що засновано на суспільній власності, не дає людині свободи ні в матеріальному, ні в духовному планах. В обох випадках людина - раб господарства, що в принципі співпадає з біблійним визначенням долі людини - «у поті лиця свого добувати хліб насущний». Однак, якщо господарська праця є обов’язковою умовою людського виживання, і людина приречена господарювати, то її праця повинна бути освітленою новим релігійним світлом. Марксистську формулу про зумовленість духовного життя матеріальним необхідно переформулювати в такий спосіб: матеріальне життя є похідним від життя духовного. «Господарство як перетворення природних сил, як їхня організація і регуляція, є акт людського духу. І від якості духу залежить характер господарства», - писав М. О. Бердяєв [4].

Таким чином, цілком логічним вбачається, що власність - основа формування відносин, які забезпечують наявність господарського змісту. Її властивістю є здатність приносити прибуток і нагромаджуватися завдяки цілеспрямованій та ефективній праці.

Ефективність національної економіки насамперед визначається формою власності на основний та обіговий капітал, землю, результати праці. Ефективна ринкова економіка сформована на переважній приватній власності і створенні механізму, що забезпечує її нарощування у вигляді нерухомості, землі, основних та оборотних засобів, цінних паперів тощо.

Кожен суб'єкт ринкових відносин реалізує власні інтереси. Ринкові умови мають бути сприятливими для такої діяльності, щоб не допустити спаду виробництва та зниження доходів. Відчуження власника від об'єкта власності знижує його інтерес до виробництва й ефективну працю, а також спонукає його до "тіньових" схем задоволення своїх потреб. Неприватна власність має узагальненого неконкретного власника. Вона відчужена від конкретної людини, інтереси якої звужуються до обсягу заробітної плати. Інтерес власника поширюється на весь процес розширеного виробництва: збільшення прибутку, зменшення витрат виробництва, залежність оплати праці від її затрат та продуктивності.

Разом з тим, види власності мають бути в різних формах. Переваги того чи іншого виду повинні виявлятися у конкурентній боротьбі. Співвідношення форм власності мають бути динамічними й економічно та соціально гармонійними. Створення умов для конкуренції різних форм власності - сприятливий фактор зростання обсягів виробництва та підвищення якості продукції. Тому оптимальною і важливою складовою ефективного функціонування різних видів власності є цілеспрямована антимонопольна політика держави [26].

Аналізуючи проблему співвідношення приватної та державної власності в промисловості після розпаду адміністративно-командної економіки і з початком формування нової ринкової системи господарювання, слід зауважити, що остаточної відповіді на питання співвідношення державної та приватної власності в економіці немає. Так, зокрема у пост адміністративних економіках, спостерігаються істотні розходження у стратегіях приватизації, а також неоднаковий прогрес у здійсненні приватизаційного процесу (табл. 1.1). Практично в жодній пострадянській країні прямий продаж окремих підприємств стратегічним інвесторам не був головним методом приватизації. Він відігравав другорядну роль і в основному використовувався в країнах з багатими природними ресурсами.

Таблиця 1.1. Частка приватного сектору у ВВП та методи приватизації в країнах з перехідною економікою [28]

*ПП - прямий продаж; ВПАР - викуп підприємств адміністрацією і робітниками; ПС - приватизаційні сертифікати.

Недолік прямого продажу полягає в тому, що цей метод приватизації відносно повільний. Проте він забезпечує одночасне надходження державних та зовнішніх інвестицій для реструктуризації підприємств і полегшує передачу управлінських ноу-хау.

З іншого боку, масова приватизація сприяє швидкій зміні власності. Вона здійснюється шляхом викупу підприємств адміністрацією, працівниками чи за допомогою розподільних та ваучерних схем приватизації за участю всього населення. На відміну від прямого продажу, такі методи приватизації не генерують нових інвестицій і не супроводжуються передачею управлінських ноу-хау.

У більшості країн СНД переважає швидкий метод зміни форм власності шляхом викупу підприємств їх адміністрацією чи працівниками або за допомогою сертифікатних схем приватизації. Прихильники масової приватизації сподівалися, що такий підхід зумовить формування вузької групи зовнішніх власників унаслідок скупівлі ними активів на вторинному ринку в тих, у кого вони виявилися після першого етапу приватизації.

У багатьох випадках держава, як і раніше, зберігає значну частку участі в капіталі підприємств. Частка державних цінних паперів становить у середньому понад 15 % у приватизованих компаніях в Албанії, Білорусі, Грузії, Литві, Польщі, Росії, Румунії і Україні та понад 30 % у Болгарії, Словенії, Узбекистані й Хорватії [29].

Ринковий тип економіки спрямований на підвищення ефективності виробництва через відповідні механізми реалізації, в той час як планова економічна система на перше місце ставила форми організації виробництва і створення відповідних структур для їх обслуговування. В екстремальних умовах (війна, індустріалізація, освоєння космосу тощо) планова економіка, жорстко зосереджена на одній цілі, спрямовувала на її досягнення всі організаційні складові та структури. Проте в умовах еволюційного співіснування вона безнадійно відстала за всіма економічними та соціальними показниками. В 90-х роках XX ст. країни, де була впроваджена планова економіка, почали трансформування своїх економік в економіки ринкового типу з переважно приватною формою власності.

Історично формування державного сектора в українській економіці здійснювалося стихійно під впливом двох полярних за характером факторів: політики приватизації, спрямованої на забезпечення стратегічних позицій приватної власності, та домінуючих у суспільстві уявлень про необхідність збереження державної власності на стратегічні і соціально важливі об’єкти.

Після завершення малої та масової приватизації у 1998 р. приватизаційний процес в Україні почав утрачати темпи, а з 2005 р. настав повний його параліч. Країна так і не реалізувала завдання переходу до приватизації у нових важливих для національних інтересів і масового споживача сферах.

В результаті в Україні державний і комунальний сектори продовжують домінувати в розподіленні економічних активів, зберігають стратегічний вплив на економіку і безпеку країни, відіграють велику роль у забезпеченні соціально важливих і масових потреб населення.

В українській економіці державна і комунальна власність за кількістю об’єктів займає незначну частку - 11,7%, але у вартості основних фондів на їх частку приходиться понад половини - 54,8% (державна власність - 31,5%, комунальна власність - 23,3%). Державна власність продовжує домінувати у таких економічних сферах [35]:

-       стратегічні галузі: військово-промисловий (літакобудування, точне приладобудування тощо), оборонний, паливно-енергетичний комплекси.

-       природні монополії: залізниця, зв’язок, житлово-комунальне господарство (водо-, енерго-, газопостачання).

-       науково-дослідна діяльність.

-       соціальна сфера (охорона здоров’я, освіта, культура тощо).

Крім цього, помітну частину державного сектора продовжують становити стандартні об’єкти, які в силу різних причин не були залучені до малої та масової приватизації. Це - інвестиційно непривабливі об’єкти та об’єкти, які входять до складу великих вертикально інтегрованих структур (державні холдингові та акціонерні компанії) та підприємств, які не підлягають приватизації.

Таким чином, в Україні зберігається великий обсяг функцій держави з управління комерційною діяльністю суб’єктів господарювання. Причиною цього стало затягування процесу трансформації державної власності у приватну. Україна й дотепер не має офіційно визнаної та підтриманої суспільством концепції визначення меж державної та приватної власності як раціонального співвідношення державного і приватного секторів у складі національної економіки. Склад державних об’єктів і їх організаційно-правові форми є наслідком тривалого процесу пристосування державного сектора до вимог ринкового середовища. Причому цей процес в Україні не мав системного характеру і до цих пір не завершений.

За оцінками, на 01.01.2013 р. державний сектор економіки включає 4258 суб’єктів господарювання. Суб’єкти господарювання державного сектора економіки розподіляються за типами об’єктів таким чином [35]:

-       державні (комерційні) підприємства - 4068;

-       казенні підприємства - 43;

-       державні холдингові та акціонерні компанії - 30;

-       господарські товариства, державна частка у статутному капіталі яких перевищує 50 % - 117.

Крім цього, держава управляє корпоративними правами розміром менше 50% статутного фонду у 422 господарських товариствах.

Таким чином, у державному секторі економіки продовжує абсолютно домінувати тип суб’єкта господарювання, притаманний радянській економіці - державне (комерційне) підприємство (95%).

Державне (комерційне) підприємство здійснює діяльність на умовах повного господарського відання. Цей формат господарювання, з одного боку, створює невизначену і мало контрольовану державою систему розпорядження державним майном і доходами, де головну роль відіграють керівники підприємства; з другого - не запобігає втручанню державних органів управління в оперативну діяльність підприємства. Для цього типу характерний найменший ступінь відповідальності. Підприємство не відповідає за своїми зобов’язаннями майном. Держава не відповідає за зобов’язаннями підприємства. Підприємство обмежене у своїх діях. Воно не має права брати участь у створенні господарських товариств. Серед державних підприємств є величезні об’єкти, наприклад "Укрзалізниця", "Укрпошта", вугледобувні шахти та інші. На частку нових типів суб’єктів господарювання, що виникли у процесі ринкової трансформації української економіки, приходиться лише 5%. Казенне підприємство? згідно з українським законодавством? створюються у видах діяльності: а) які дозволено виконувати тільки державним підприємствам; б) де основним споживачем (понад 50%) продукції є держава; в) в яких неможлива вільна конкуренція; г) де переважаючим (понад 50%) є виробництво суспільно необхідної продукції. Порівняно з державним (комерційним) підприємством тип казенного підприємства має більш чіткий правовий регламент розпорядження майном (оперативне управління) і умов здійснення господарської діяльності. Фінансування діяльності здійснюється за рахунок бюджетних коштів, відповідальність за зобов’язаннями підприємства несе держава. Основну частину казенних підприємств становлять спеціалізовані науково-дослідні та конструкторські організації (12 об’єктів), протезно-ортопедичні підприємства (10 об’єктів), геологічні підприємства (3 об’єкта) [34].

Державні холдингові та акціонерні компанії, в основному, створювалися на базі галузевих вертикально інтегрованих структур шляхом передачі до їх статутних фондів контрольних пакетів акцій господарських товариств. Більшість з них - це великі конгломерати, де помітну частину становлять непрофільні виробництва, які можуть бути приватизовані. У статутних капіталах компаній державна частка складає 100% або близько 100%. Тільки у 3-х компаніях державна частка дорівнює 50-51% статутного капіталу. Компанії виконують функції управління державними корпоративними правами, що передані до їх статутних фондів, та одночасно виступають активними господарюючими суб’єктами на ринку. За номінальною вартістю корпоративні права держави у державних холдингових і акціонерних компаніях становлять 60% вартості всіх корпоративних прав, що належать державі.

Що стосується, господарських товариств у статутних фондах яких держава має понад 50%, то тут слід зауважити, що корпоративна система надає найбільш чіткий регламент прав власності на майно та умов управління діяльністю суб’єкта господарювання. Пакет акцій понад 50% забезпечує повний контроль держави, і тому такі господарські товариства віднесені до державних об’єктів. Але кількість цих пакетів акцій значно перевищує потреби в збереженні контрольного впливу держави на діяльність державного об’єкта. Із 302 пакетів акцій лише п’ять офіційно закріплені у державній власності, 38 є часткою держави у господарських товариствах, створених за участю ФДМУ з недержавними інвесторами. Решта - це пакети акцій, які залишені у державній власності при приватизації підприємств, підвідомчих Міністерству оборони України, акції господарських товариств, які пройшли процедуру корпоратизації, але не були включені до процесу приватизації, а також недоприватизовані об’єкти [10].

Що стосується, господарських товариств, у статутних капіталах яких держава має менше 50%, зауважимо, що корпоративні права менше 50% статутного капіталу не гарантують необхідного реального впливу держави на діяльність об’єктів; але затримують їх ринкову трансформацію. Збереження їх у державній власності нераціонально збільшує державні витрати на здійснення управлінських функцій. Ця частина корпоративних прав держави складається з пакетів акцій розміром 25% + 1 акція, які залишені у державній власності при приватизації підприємств агропромислового комплексу6, а також залишки акцій від приватизації об’єктів - дрібні пакети акцій, більшість з яких не приваблюють інвесторі

Таким чином, державний сектор економіки має нераціональну структуру суб’єктів господарювання, що суттєво утруднює умови управління державною власністю:

-       по-перше, в ньому зберігається беззаперечне домінування суб’єктів господарювання, які мають організаційно-правову форму державного (комерційного) підприємства. Масове використання такої форми створює у державному секторі велику зону, де знижений рівень відповідальності суб’єктів господарювання і обмежені можливості управлінського впливу держави; по-друге, існуючий портфель корпоративних прав держави переобтяжений, що призводить до нераціонального використання управлінського потенціалу держави;

-       по-третє, створення державних холдингових і акціонерних компаній здійснювалося без попередньої реструктуризації. Вони перетворилися у потужні конгломерати, якими важко управляти. В них зосередилися значні активи, що можуть бути приватизовані.

Здійснення процесу роздержавлення і приватизації власності зумовлює потребу визначення пропорції (співвідношення) між формами власності, особливо між державною і приватною.

 Повне скасування державної власності на засоби виробництва і перехід останніх до приватних власників може призвести до деформацій в економіці, зокрема до створення іншої монополії - приватної. Чільне місце в перехідній економіці посідає державний сектор, який охоплює три основні сфери: управління, фінансів та підприємництва, які держава як суб'єкт політики використовує для регулювання економіки [26].

Державний сектор має два рівні власників: центральний уряд і місцеві (комунальні) органи влади. Нижній рівень влади інколи виокремлюють у комунальну форму власності. Разом вони становлять єдине ціле, розрізняючись як за місцем у сфері економіки, так і за масштабами діяльності. Державний (згідно із західною термінологією - публічний) сектор призначений для того, щоб відтворювати публічні (суспільні) блага. Суспільні блага - це те, що однаковою мірою доступно всім членам суспільства і не потребує безпосередньої оплати. Такими благами можуть бути, наприклад, послуги у вигляді використання суспільних споруд- доріг, парків, бібліотек, маяків. Найважливішими послугами є освіта, медичне обслуговування, національна оборона тощо.

Між розвиненими і постсоціалістичними країнами існують принципові відмінності щодо формування системи надання суспільних послуг. Вони зумовлені тим, що за часів адміністративно-командного управління народним господарством тлумачення поняття «суспільне благо» було надто широким. Якщо проаналізувати асортимент товарів і послуг, що споживалися населенням, то більшість із них пропонувалися як суспільні та псевдосуспільні. Держава виступала носієм пропозиції, оскільки через централізовану систему ухвалення рішень надавала споживачам ті блага і в такій кількості, які вважала за потрібне. Розвинута система державних дотацій і субсидій виробникам була основною ознакою віднесення товарів, що вироблялися, та послуг до псевдосуспільних благ. За таких обставин суспільні послуги втрачали своє природне призначення, що істотно знижувало стимули населення до продуктивної праці.

З початком ринкових перетворень відбувся процес виокремлення чистих економічних благ у структурі сукупної пропозиції. Стихійне поглиблення розмежування економічних (приватних) і суспільних благ вимагало свого офіційного визнання і законодавчого закріплення. Першим кроком у цьому напрямі стало прийняття у постсоціалістичних країнах нових конституцій, в яких уперше було офіційно визнано спеціальні функції держави в економіці, що трансформується в ринкову [29].

Питання про ефективність державних підприємств є дискусійним. Так, на думку американського економіста Дж. Стігліца: «Твердження, що державні установи поступаються за ефективністю надання послуг приватним підприємствам, не завжди виправдане. Хоча можуть існувати проблеми з укладанням контрактів з приватними особами, останні все-таки залишаються реальною альтернативою державному виробництву для багатьох товарів і послуг».

Відтворення державним сектором суспільних благ, які спрямовані на задоволення нагальних потреб усіх членів суспільства, є аргументом на його користь. Однак велика частка державного сектору в економіці країни стримує розвиток інших форм господарювання, руйнуючи тим самим ринкове середовище.

Дж. Стігліц наголошує на відмінностях, які існують між приватними і державними підприємствами, що переслідують різні цілі. Приватні підприємства зацікавлені в максималізації прибутку. Уряд не може користуватися податковою та субсидійною політикою, а також регулятивними заходами для впливу на рівень зайнятості та заробітної плати на цих підприємствах.

Однією з основних переваг державного сектору є те, що завдяки його регулюючій функції зазвичай вдавалося запобігти катастрофічним кризам надвиробництва, захиститися від несподіванок стихії ринку.

Світовий досвід роздержавлення і приватизації показує, що, по-перше, невисока ефективність підприємств державного сектору в розвинених країнах спричинена не формою власності. Державні підприємства можуть бути висококонкурентними, ефективними тільки якщо вони функціонують в умовах конкуренції за законами ринкової економіки, а не розраховують на бюджетне фінансування, допомоги, пільги тощо. По-друге, роздержавлення і приватизація в усіх країнах через певний час змінюються націоналізацією і реприватизацією. Тобто ці процеси чергуються. По-третє, роздержавлення і приватизація використовуються не тільки для підвищення ефективності виробництва, а й як засіб зниження соціальної напруженості в суспільстві. Отже, при їх здійсненні потрібно враховувати як економічні, так і соціальні наслідки.

Як показує досвід нашої країни, державна власність за повного свавілля бюрократичного апарату може втратити не тільки ефективність, а й загальнонародний характер. Водночас надання основним ланкам господарства достатньої самостійності, звільнення їх від диктату відомств сприятиме конкурентоспроможності підприємств і трудових колективів.

Українська модель реформування власності на нинішньому етапі має ґрунтуватися на принципі комерціалізації державних підприємств, який дасть їм можливість стати реальними суб'єктами ринкових відносин.

Переведення державного сектору економіки в ринковий режим функціонування можна здійснити через розподіл функцій між власником (державою), менеджером і трудовим колективом. Власник (держава) одержує лише частину прибутку, яка перераховується до бюджету, а решта його використовується для розвитку підприємства і стимулювання трудового колективу. Усе це свідчить про те, що рівень роздержавлення визначається наступним: по-перше, необхідністю приведення форм господарювання у відповідність до характеру розвитку і структури продуктивних сил, що об'єктивно передбачає існування невеликих, середніх і великих господарств; по-друге, виокремленням загальнонародних потреб та інтересів, реалізація яких не може бути здійснена на іншому рівні, крім державного. До таких потреб належать: безпека країни, охорона навколишнього середовища, розвиток пріоритетних напрямів науки і техніки, підготовка кадрів, утримання непрацездатного населення. Важливість цих потреб, їх загальнонародний характер робить реалізацію потреб на основі державної власності необхідною засадою суспільного життя. З розвитком цивілізованості суспільства перелік цих потреб та інтересів може змінюватися, тобто він не має сталого характеру; по-третє, господарюючі суб'єкти повинні мати усі права товаровиробників, розвивати ініціативу, творчість, підприємництво, сприяти зростанню обсягів виробництва потрібних суспільству товарів тощо.

РОЗДІЛ 2. СУЧАСНИЙ СТАН ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРОЦЕСУ ПРИВАТИЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОГО МАЙНА В УКРАЇНІ

2.1 Нормативно-правове забезпечення процесу приватизації державного майна в Україні

Особливе значення в процесі приватизації має забезпечення її зв’язку та взаємоузгодженості з іншими аспектами економічної політики, зокрема з структурно-галузевою, антимонопольно-конкурентною, бюджетною, інвестиційною, соціальною тощо. При цьому на національну модель приватизації впливають чинники, що, з одного боку, сприяють її проведенню, а з іншого - ускладнюють цей процес.

Серед сприятливих чинників приватизації, перш за все, слід виділити наявність інвестиційно-привабливих об’єктів, вигідне географічне розташування України та сприятливі природні умови; наявність кваліфікованої робочої сили при відносно низькому рівні оплати праці; значний внутрішній ринок; відносна недооцінка об’єктів приватизації. Ускладнюють процеси приватизації відсутність коштів у населення, а також вітчизняних інвесторів; неврегульованість питань власності на землю та відсутність належного захисту прав власників; недостатньо привабливий інвестиційний клімат та нерозвиненість об‘єктів виробничої та ринкової інфраструктури (перш за все фондового ринку).

 Механізм державного регулювання приватизації представляє собою логічну взаємоузгоджену систему теоретико-методологічних засад, методичного забезпечення та практичного інструментарію її реалізації, що взаємопов’язані між собою. Основним елементом механізму державного регулювання приватизації слід визнати концептуальні положення, що, з одного боку, відображають теоретико-методологічні засади стосовно ролі відносин власності в суспільстві, а також підходи щодо їх реформування, а з іншого - вимоги щодо державної політики в цій сфері, виходячи як з особливостей розвитку національної економіки, так і на основі оцінки соціально-економічних і екологічних наслідків приватизаційних процесів, що дозволяє об’єктивно оцінити складові елементи механізму та визначити напрями та заходи щодо його вдосконалення [43].

Важливим елементом концептуальних положень державної політики в сфері приватизації є визначення її принципів та пріоритетів, що взаємоузгоджені з розглянутими функціями та дозволяють як з’ясувати спрямованість правового, організаційного, економічного та інформаційно-аналітичного забезпечення, так і враховувати особливості завдань, що повинні вирішуватися на кожному конкретному етапі здійснення приватизаційних процесів. Пріоритети приватизації доцільно розрізняти стосовно етапів приватизації. Головними пріоритетами приватизації на початку її сертифікатного етапу є підвищення ефективності виробництва та мотивації до праці, прискорення структурної перебудови і розвитку економіки України.

Процеси приватизації є найбільш активним та динамічним напрямом ринкової трансформації економіки Україні, хоча все ж він здійснювався дещо повільніше, ніж це передбачалося державними програмами. Це зумовлене тим, що протягом усього процесу приватизації в суспільстві немає єдиної позиції стосовно темпів та методів її здійснення, а наявність протилежних підходів вимагає досягнення компромісу між впливовими політичними силами. Впровадження інвестиційних зобов'язань при конкурсному продажу приватизованих об'єктів позитивно проявило себе як важливий засіб забезпечення інвестиційної діяльності приватизованих підприємств, що необхідно достатньо широко застосовувати протягом останнього етапу здійснення грошової приватизації. Разом з тим, необхідно передбачити більш активне спрямування коштів, отриманих від приватизації, на інноваційне інвестування підприємств, що мають стратегічне значення для економіки [43]. Останнім часом має місце гальмування приватизаційних процесів, що зумовлене як недоліками у механізмі її здійснення (зокрема, відсутності належної прозорості, а також занадто орієнтація на так званого стратегічного інвестора), лобіюванням продажу окремих підприємств та орієнтацією на обмежене коло учасників конкурсу, а також небажанням приватизації об’єктів та навмисним затягуванням цього процесу. Крім того, спостерігається небажання чи затягування органами, що уповноважені управляти державним майном, внесення пропозицій щодо приватизації підпорядкованих їм підприємств, недотримання ними затверджених термінів корпоратизації підприємств, а також їх передприватизаційної підготовки.

Приватизацію не слід розглядати з позицій короткострокових досягнень, що може привести до поверхових та необґрунтованих висновків (в тому числі й ідеологічного спрямування стосовно недоцільності самої приватизації). Це зумовлене тим, що для системних перетворень потрібен певний час та відповідні умови, а синергетичний ефект може проявитися лише після тривалого часу, коли сформуються як належні умови, буде здійснюватися активне інноваційно-інвестиційне оновлення виробництва, так і пройдуть певні соціально-психологічні процеси в суспільстві (хоча це не виключає вдосконалення самого механізму приватизації та підвищення його дієвості).

Найбільш суттєвим наслідком приватизації в Україні слід визнати формування потужного недержавного сектору, який визначальним чином впливає на розвиток національної економіки. У свою чергу в межах недержавного сектору слід виділити як приватизовані (роздержавлені) підприємства, а також і ті, вирішальним чинником функціонування яких є розвиток підприємницької діяльності. І якщо в перші роки саме приватизація надала потужний імпульс розвитку недержавного сектору, перш за все в сфері малого бізнесу, а також стосовно створення акціонерних товариств, то згодом саме вона забезпечила подальший вторинний розвиток недержавного сектору [43].

Основною стратегією приватизації у країнах, що мають розвинену ринкову економіку, є санація (відновлення) економіки підприємств за рахунок приватних інвестицій, а не отримання прибутку державою. Тому перехід більшої частини виробничих підприємств у приватну власність (так, до середині 2010 р. в недержавний сектор було переведено 75,7 % обсягу виробництва в Україні), як правило, зумовлює подальше поліпшення та розвиток економічної ситуації в країні. Проте, переслідуючи мету покращити виробництво, на жаль, держава не забезпечила приватизацію механізмами залучення реальних інвесторів у сферу функціонування колишньої державної власності.

Сучасний етап приватизації характеризується новими пріоритетами, оскільки мала приватизація вже майже завершена, в основному приватизовано також майно середніх державних підприємств, а на порядку денному стоїть питання приватизації стратегічно важливих і крупних державних підприємств. У зв'язку з цим основною метою приватизації є вирішення складного завдання: забезпечення підвищення соціально-економічної ефективності виробництва, залучення коштів на структурну перебудову економіки. Вирішення цих завдань має забезпечити:

-       індивідуальна приватизація, що здійснюється на принципах: максимальної економічної ефективності; вибору найбільш оптимальних способів приватизації; індивідуального підходу до приватизації; створення умов для концентрації управління в руках промислового інвестора (вітчизняного чи іноземного інвестора або їх об'єднання, які заінтересовані у збереженні частки підприємства на ринку відповідної продукції та мають реальні важелі щодо управління підприємством та виконання ним інвестиційних зобов'язань);

-       застосування переважно конкурентних способів приватизації, що мають забезпечити продаж об'єктів приватизації за максимальною ціною .та з покладенням на покупця інвестиційних зобов'язань (щодо застосування новітніх технік і технологій, модернізації виробництва, збереження та збільшення частки підприємства на ринку певного товару, підвищення конкурентоспроможності товарів, робіт, послуг приватизованого підприємства тощо) і здійснення приватизації виключно за грошові кошти (національну та іноземну валюту, що визнається конвертованою Національним банком України).

Проте в процесі приватизації має бути забезпечена і її соціальна спрямованість, що віддзеркалюється в таких принципах приватизації, як: законність; державне регулювання та контроль за приватизаційними процесами та післяприватизаційною діяльністю підприємств; додержання антимонопольно-конкурентного законодавства; надання пільг членам трудових колективів підприємств, що приватизуються, в т. ч. пріоритетного права на придбання майна (акцій) своїх підприємств; інформування громадськості про приватизаційні процеси та прийняття органами приватизації відповідних рішень та ін [63].

Реформування вітчизняної економіки - одне із стратегічних напрямів державної економічної політики, безпосередньо пов'язане з відносинами власності, правовим статутом суб'єктів господарських відносин, антимонопольно-конкурентним регулюванням. Зазначені питання відповідно до Конституції України (ст. 92) мають регулюватися державою і, як правило, у формі закону.

Саме тому формування ефективного правового поля займає провідне місце в системі завдань державного управління приватизаційними процесами в Україні.

Приватизаційне законодавство почало формуватися на початку 90-х років і на сьогодні налічує велику кількість нормативно-правових актів різної юридичної сили. Проте слід мати на увазі, що приватизаційне законодавство складається з трьох гілок:

-       законодавство про приватизацію майна державних підприємств та організацій, державних часток в майні господарських організацій зі змішаною формою власності;

-       законодавство про приватизацію земельних ділянок;

-       законодавство про приватизацію державного житлового фонду.

Хоча всі ці гілки приватизаційного законодавства тісно між собою пов'язані, проте інститутом господарського законодавства є перша з вищеназваних гілок [60].

Система законодавства про приватизацію майна державних і комунальних підприємств та організацій, державних часток у майні господарських організацій зі змішаною формою власності (далі - законодавство про приватизацію державного майна) складається з таких нормативно-правових актів:

-       Закони України: «Про приватизацію державного майна»; «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)»; «Про приватизаційні папери; Про приватизацію державного житлового фонду»; «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі»; «Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації»; «Про Державну програму приватизації»; «Про особливості приватизації об’єктів незавершеного будівництва»;

-       Укази Президента України, серед яких виділяються: Указ «Про єдину систему органів приватизації в Україні»; «Про забезпечення гласності в процесі приватизації державного майна»; «Про корпоратизацію підприємств»;

-       Постанови Верховної Ради України: «Про Державну програму приватизації майна державних підприємств»; «Про вдосконалення механізму приватизації в Україні і посилення контролю за її проведенням»; «Про Концепцію роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду»; «Про затвердження Методики оцінки майна» та ін.

Безумовно найважливіше місце в системі приватизаційного законодавства посідають Закони України, які визначають основні засади, принципи та механізми реалізації приватизаційних процесів.

Так, Закон України «Про приватизацію державного майна» від 04.03.1992 № 2163-XII регулює правові, економічні та організаційні основи приватизації державного майна та майна, що належить Автономній Республіці Крим, з метою створення багатоукладної соціально орієнтованої ринкової економіки України [44]. Стаття 3 цього закону визначає, що законодавство України про приватизацію складається з цього Закону, інших законів України з питань приватизації. Дія цього Закону не поширюється на: приватизацію об'єктів державного житлового фонду, у тому числі гуртожитків, а також об'єктів соціально-культурного призначення, що фінансуються з державного бюджету, в тому числі об'єктів сфери охорони здоров'я, за винятком тих, які належать підприємствам, що приватизуються, крім закладів охорони здоров’я, майно яких вноситься до статутного капіталу публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування відповідно до Закону України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування"; внесення майна залізничного транспорту загального користування до статутного капіталу публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування, що утворюється відповідно до Закону України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування" [44].

Закон України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» від 06.03.1992 № 2171-XII встановлює правовий механізм приватизації єдиних майнових комплексів невеликих державних підприємств шляхом їх відчуження на користь одного покупця одним актом купівлі-продажу [45].

Сферою застосування зазначеного закону є галузі, які підлягають першочерговій приватизації: переробна і місцева промисловість, промисловість будівельних матеріалів, легка і харчова промисловість, будівництво, окремі види транспорту, торгівля і громадське харчування, побутове обслуговування населення, житлово-експлуатаційне і ремонтне господарство. В законі визначаються і об’єкти малої приватизації, серед яких зокрема:

-       єдині майнові комплекси державних підприємств та їх структурних підрозділів, які можуть бути виділені в самостійні суб’єкти господарювання - юридичні особи (у тому числі ті, що передані в оренду, перебувають у процесі реструктуризації), на яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує 100 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за такий період не перевищує 70 мільйонів гривень та/або вартості майна яких недостатньо для формування статутного капіталу акціонерного товариства, у тому числі разом із земельними ділянками державної власності, на яких вони розташовані (група А);

-       окреме індивідуально визначене майно, в тому числі разом із земельними ділянками державної власності, на яких таке майно розташовано (група А);

-       об’єкти незавершеного будівництва, законсервовані об’єкти, в тому числі разом із земельними ділянками державної власності, на яких вони розташовані (група Д);

-       об’єкти соціально-культурного призначення, в тому числі разом із земельними ділянками державної власності, на яких вони розташовані, крім тих, що не підлягають приватизації (група Ж) [45].

Закон України «Про приватизаційні папери» від 06.03.1992 № 2173-XII визначає поняття і види приватизаційних паперів, умови та порядок їх випуску, розміщення серед громадян України, обліку, використання та погашення. [46]. Відповідно до цього закону приватизаційні папери - це особливий вид державних цінних паперів, які засвідчують право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду.

Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду» від 19.06.1992 № 2482-XII визначає правові основи приватизації державного житлового фонду, його подальшого використання і утримання. Метою приватизації державного житлового фонду є створення умов для здійснення права громадян на вільний вибір способу задоволення потреб у житлі, залучення громадян до участі в утриманні і збереженні існуючого житла та формування ринкових відносин [47].

Приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України. При цьому під Державним житловим фондом - розуміється житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ.

Відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» від 19.06.1992 № 2482-XII до об'єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, житлові приміщення у гуртожитках (житлові кімнати, житлові блоки (секції), кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, які використовуються громадянами на умовах найму. Не підлягають приватизації: квартири-музеї; квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, розташовані на територіях закритих військових поселень, підприємств, установ та організацій, природних та біосферних заповідників, національних парків, ботанічних садів, дендрологічних, зоологічних, регіональних ландшафтних парків, парків-пам'яток садово-паркового мистецтва, історико-культурних заповідників, музеїв; квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, що перебувають в аварійному стані (в яких неможливо забезпечити безпечне проживання людей); квартири (кімнати, будинки), віднесені у встановленому порядку до числа службових, а також квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, розташовані в зоні безумовного (обов'язкового) відселення, забрудненій внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС [47]. Приватизація квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, включених до плану реконструкції поточного року, здійснюється після її проведення власником (володільцем) будинку (гуртожитку). Наймачі, які проживали у квартирах (будинках), житлових приміщеннях у гуртожитках до початку реконструкції, після проведення реконструкції мають пріоритетне право на приватизацію цих квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках. Одноквартирні будинки, а також квартири в будинках, житлові приміщення у гуртожитках, включених до планів ремонту, можуть бути приватизовані до його проведення за згодою наймачів з наданням їм відповідної компенсації у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

При цьому відповідно до ст. 3 вказаного вище закону приватизація здійснюється шляхом:

-       безоплатної передачі громадянам квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім'ї та додатково 10 квадратних метрів на сім'ю;

-       продажу надлишків загальної площі квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках громадянам України, що мешкають в них або перебувають в черзі потребуючих поліпшення житлових умов.

Передача у власність громадян житлових приміщень у гуртожитках здійснюється з одночасною передачею їм у спільну сумісну власність допоміжних приміщень (приміщень загального користування). [47].

Закон України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» від 10.07.1996 № 290/96-ВР визначає особливості правового регулювання приватизації державного майна в агропромисловому комплексі [48]. Приватизація майна в агропромисловому комплексі здійснюється відповідно до законодавства України з питань приватизації з урахуванням особливостей, визначених законодавством. Згідно з цим законом здійснюється приватизація майна підприємств та організацій, для яких основними видами діяльності є виробництво сільськогосподарської продукції, продукції рибного та лісового господарства, їх переробка і реалізація, виконання робіт та надання послуг сільськогосподарським товаровиробникам.

Законом України «Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації» від 07.07.1999 № 847-XIV затверджується перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, згідно з додатком 1, а також перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, але можуть бути корпоратизовані, згідно з додатком 2. крім того відповідно до цього Закону не підлягають приватизації запаси державного резерву незалежно від його місцезнаходження, а також підприємства, установи і організації та інші об'єкти, що входять до системи державного резерву [49].

Закон України «Про Державну програму приватизації» від 13.01.2012 № 4335-VI затверджує Державну програму приватизації на 2012-2014 роки [50].

Державна програма приватизації - це складова частина програми створення ринкової економіки України. Програму розроблено відповідно до Концепції роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду, законів України "Про приватизацію майна державних підприємств" , "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" , "Про приватизаційні папери" . Програма передбачає досягнення таких головних цілей:

-       зміну відносин власності на засоби виробництва з метою їх якісного відтворення та ефективного використання;

-       створення прошарку недержавних власників як основи багатоукладної соціально орієнтованої економіки;

-       структурну перебудову економіки;

-       стабілізацію економічного становища;

-       розвиток конкуренції та обмеження монополізму;

-       залучення іноземних інвестицій [51].

Приватизація як широкомасштабний соціально-економічний проект трансформації державної власності, реалізацію якого було розпочато в Україні в 1992 році, мала на меті у стислі строки забезпечити стратегічні позиції приватної власності в національній економіці. Процес приватизації державного майна сприяв накопиченню об’єктів приватної власності, зробив незворотним ринкові перетворення.

Водночас в Україні не сформувалася ефективна система відносин власності, яка забезпечила б оптимальне використання національного економічного потенціалу та сприяла б досягненню цілей і виконанню завдань соціально-економічного розвитку. Процес приватизації триває майже 20 років.

Метою Державної програми приватизації майна державних підприємств на 2012-2014 роки є сприяння оптимізації частки державного сектору економіки в умовах ринку, підвищення ефективності економіки та посилення її конкурентоспроможності. Програма виконується шляхом:

-       забезпечення високих темпів приватизації об’єктів державної власності, щодо яких не встановлено заборону та обмеження на приватизацію і які є надлишковими для виконання державою своїх функцій, не користуються попитом у покупців, є збитковими та малорентабельними;

-       застосування індивідуальних засад приватизації підприємств, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, підприємств з ознаками домінування на загальнодержавному ринку товарів (робіт, послуг) і таких, що потребують спеціального підходу у зв’язку з тим, що використовують у процесі виробництва унікальні ресурси та нематеріальні активи (група Г);

-       сприяння залученню до приватизації земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти державної власності, що підлягають приватизації;

-       скорочення обмежень щодо приватизації об’єктів державної власності за умови, що зазначене негативно не вплине на виконання державою своїх функцій, а також не створить небезпеки для соціально-економічних та екологічних умов життєдіяльності суспільства;

-       залучення до приватизації інвесторів, заінтересованих у довгостроковому розвитку підприємств після приватизації;

-       підвищення рівня привабливості приватизації для інвесторів, формування позитивного іміджу приватизації в Україні та світі [51].

Закон України «Про особливості приватизації об’єктів незавершеного будівництва» від 14.09.2000 № 1953-III спрямований на вдосконалення механізму та прискорення приватизації об'єктів незавершеного будівництва [52]. Цей закон визначає особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва, що перебувають у державній власності, включаючи законсервовані об'єкти, а також за ініціативою органів, уповноважених управляти відповідним державним майном, об'єктів незавершеного будівництва, що утримуються на балансах підприємств, які не підлягають приватизації.

Відчуження об'єктів незавершеного будівництва, що є в комунальній власності, регулюється положеннями цього закону і здійснюється органами місцевого самоврядування. Державні органи приватизації здійснюють відчуження об'єктів незавершеного будівництва, що є в комунальній власності, якщо органами місцевого самоврядування були делеговані державним органам приватизації відповідні повноваження. До питань приватизації або відчуження об'єктів незавершеного будівництва, які перебувають у державній або комунальній власності, не врегульованих цим Законом, застосовуються положення законодавства України про приватизацію та місцеве самоврядування.

Ще раз акцентуємо увагу на тому, що не все державне майно може бути об'єктом приватизації. Насамперед, це стосується майна, що має загальнодержавне значення, зокрема:

-       об'єкти, які забезпечують виконання державою її функцій, обороноздатності, економічної незалежності, а також об'єкти права власності Українського народу, майно, що становить матеріальну основу державного суверенітету України;

-       об'єкти, діяльність яких забезпечує соціальний розвиток, збереження та підвищення культурного, наукового потенціалу, духовних цінностей;

-       об'єкти, контроль за діяльністю яких з боку держави гарантує захист громадян від наслідків впливу неконтрольованого виготовлення, використання або реалізації небезпечної продукції, по слуг або небезпечних виробництв;

-       об'єкти, які забезпечують життєдіяльність держави в цілому. Розгорнутий перелік таких об'єктів дається в ч. 2 ст. 5 Закону «Про приватизацію державного майна» та Законі від 07.07.1999 р. «Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації», в який щорічно вносяться зміни.

При цьому суб'єктами приватизації відповідно до ст. 6 Закону «Про приватизацію державного майна» є: державні органи приватизації; покупці (їх представники); посередники.

До системи державних органів приватизації належать: Фонд державного майна (ФДМ) України, його регіональні відділення та представництва, органи приватизації в Автономній Республіці Крим. На державні органи приватизації покладено виконання функцій власника державного майна у процесі його приватизації, в т. ч. здійснення у межах наданої компетенції повноважень щодо:

-       здійснення повноважень власника державного майна в процесі його приватизації;

-       зміни організаційно-правової форми державних унітарних підприємств;

-       створення комісій з приватизації;

-       затвердження планів приватизації майна, що перебуває в державній власності, та планів розміщення акцій ВАТ у процесі приватизації;

-       укладення угод приватизації, в т. ч. договорів купівлі-продажу державного майна в процесі його приватизації;

-       контролю виконання умов договорів купівлі-продажу державного майна, включаючи й умови післяприватизаційної експлуатації підприємств.

Покупцями в процесі приватизації можуть бути особи, перехід права власності до яких може забезпечити досягнення цілей приватизації. Ст. 8 Закону “Про приватизацію державного майна” серед потенційних покупців зазначає: громадян України (крім працівників державних органів приватизації"), іноземних громадян, осіб без громадянства; у разі спільної участі кількох (багатьох) громадян (в т. ч. членів трудового колективу державного підприємства) в приватизації одного об'єкта вони мають створити господарське товариство;

-       юридичні особи, зареєстровані на території України (крім органів державної влади та юридичних осіб, у майні яких частка державної власності перевищує 25%);

-       юридичні особи інших держав (підприємства та організації, створені відповідно до вимог законодавства іншої, ніж Україна, держави).

Державна програма приватизації закріплює одним з пріоритетів приватизації індивідуальну приватизацію, серед ознак якої - продаж промисловому інвесторові пакета акцій, що забезпечує контроль над приватизованим підприємством і, відповідно, - можливість покладення на такого інвестора відповідальності за недотримання інвестиційних зобов'язань післяприватизаційної експлуатації підприємства за договором купівлі-продажу. Приватизація майна державних підприємств здійснюється в передбаченому законом порядку, який включає такі етапи:

-       опублікування списку об'єктів, які підлягають приватизації, у виданнях державних органів приватизації, місцевій пресі;

-       прийняття державним органом приватизації рішення про приватизацію об'єкта, виходячи із завдань Державної програми приватизації чи на підставі поданої заяви потенційного покупця;

-       опублікування інформації про прийняття рішення про приватизацію об'єкта;

-       проведення аудиторської перевірки фінансової звітності підприємства, що приватизується (за винятком об'єктів малої приватизації);

-       затвердження державним органом приватизації протягом місяця з дня прийняття рішення про приватизацію об'єкта складу комісії з приватизації об'єкта; основне призначення цієї комісії - розробка проекту плану приватизації (плану розміщення акцій відкритого акціонерного товариства, створеного на базі державного підприємства в процесі його приватизації");

-       затвердження державним органом приватизації плану приватизації або плану розміщення акцій ВАТ, створених у процесі приватизації та корпоратизації;

-       реалізація зазначеного плану та укладення відповідно до нього договорів купівлі-продажу об'єктів (об'єкта) приватизації; пріоритет надається конкурентним способам приватизації, що передбачають конкуренцію покупців (конкурси, аукціони); неконкурентні способи (викуп об'єкта приватизації) застосовуються: щодо реалізації членами трудового колективу підприємства, що приватизується, свого переважного права на придбання акцій підприємства в межах визначеної законом суми (45 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян) на пільгових засадах (за половину їх номінальної вартості); щодо майна, не проданого на конкурсі, аукціоні; щодо об'єкта малої приватизації, зданого в оренду, якщо умовами договору оренди, укладеного до набуття чинності Законом “Про оренду державного та комунального майна”, був перед бачений викуп; якщо такий спосіб приватизації передбачений альтернативним планом приватизації, затвердженим державним органом приватизації;

-       контроль за виконанням покупцями умов угод приватизації, включаючи й інвестиційні зобов'язання. Останній етап є досить відповідальним, за його результатами державні органи приймають рішення про застосування відповідних форм та видів відповідальності, якщо з'ясовується порушення покупцем взятих зобов'язань.

Приватизаційним законодавством передбачаються три основні форми відповідальності за порушення угод приватизації: відшкодування збитків; сплата неустойки (штрафу, пені); оперативно-господарські санкції (відмова від пролонгації договору, розірвання договору тощо).

2.2 Інституційне забезпечення процесу приватизації державного майна в Україні та проблема ефективності цієї процедури

державний майно правовий приватизація

Управління процесами приватизації в Україні з самого початку ускладнювалось цілою низкою чинників, які призводили як до сповільнення її темпів, так і до зниження ефективності.

По-перше, вона проходила в умовах гострої політичної боротьби. Це завадило створити достатньо логічну і послідовну стратегічну схему приватизації, породжувало повільне просування до виконавчих органів, з метою досягти необхідних нормативно-правових актів. При цьому значні сфери приватизаційних процесів випадали з-під контролю держави.

По-друге, на весь хід приватизації негативний вплив спричинив високий рівень корумпованості державного апарату. Хоч корупція властива всім державно організованим суспільствам збіг у часовому просторі формування нового державного апарату (і, відповідно, його слабкості) після одержання Україною незалежності, по суті повної відсутності інституцій громадянського суспільства і розгортання приватизації дали, зрештою, необмежені можливості для тіньового розподілу державного майна.

По-третє, сам стан народного господарства України - нераціональна галузева структура, обтяженість підприємствами військово-промислового комплексу ускладнювали процеси трансформації відносин власності, призводили до великих матеріальних втрат. По-четверте, правова та економічна ситуація в Україні - в цілому (бюрократична тяганина, хабарництво та безвідповідальність чиновників) та у сфері приватизації - зокрема, відштовхнули від участі в легітимній приватизації іноземний капітал. Це, по суті, припинило іноземне інвестування, запозичення досвіду використання нових технологій поставило певні бар'єри між українським та світовим господарством. Проте, приватизація в Україні відбулася, хоч її темпи і наслідки значною мірою відрізняються від тих, якими їх вбачили на її початку ініціатори ринкових реформ. Вона суттєво стала єдиним блоком ринкових макроекономічних перетворень, який здійснюється порівняно динамічно, відіграє авангардну роль, створюючи корпоративний сектор економіки, ринкову інфраструктуру, шар дрібних власників, систему фінансових небанківських посередників, ліквідовує державну монополію у виробничій та фінансовій сферах економіки.

Приватний сектор в Україні відчутно впливає на економічну ефективність та зростання виробництва. Проте і на поточний момент приватизація в Україні має багато проблем. Серед них треба виокремити проблему відкритості та прозорості приватизаційних процесів. Вона залишається больовою точкою всієї системи соціально-економічних процесів. Останнім часом великого значення набула так звана проблема реприватизації - проблема повернення у державну власність і повторного продажу підприємств, які приватизувались з порушенням чинного законодавства. Тому приватизація, як і будь-який соціальний процес, потребує подальших досліджень і удосконалень.

Водночас, необхідно наголосити: досвід показує, що державний апарат як замкнута система неспроможний до самоочищення від корупції, тіньової діяльності, потягу до привласнення майна, наданого йому в розпорядження. Тому, для кардинальних зрушень у детінізації приватизаційного процесу необхідно якомога ширше залучати до нього громадськість у найрізноманітніших формах - створення дорадчих, консультаційних, інформаційних тощо комітетів, спілок, через які суспільство буде здійснювати контроль та стимулюватиме прозорість цього процесу [60].

Враховуючи загальну спрямованість державної політики на роздержавлення та забезпечення існування різноманітних форм власності, на цьому етапі особливо важливим стало питання про утворення спеціального органу державної влади, який би забезпечував здійснення єдиної та ефективної політики у сфері роздержавлення (відчуження об’єктів державної власності). З перших же років незалежності таким органом було визначено Фонд державного майна України. На створений в 1991 році Постановою Кабінету Мiнiстрiв Української РСР № 158 Фонд державного майна України було покладено здійснення повноважень щодо організації роботи та оформлення переходу в юрисдикцію Української РСР державних підприємств і організацій союзного підпорядкування, визначення форм і порядку зміни державної власності, нагляду за ефективністю використання і здійснення акціонування державного майна УРСР [61].

В 1992 році нормативно-правовим актом, яким було визначено правовий статус Фонду, стало Тимчасове положення про Фонд державного майна України, затверджене Постановою Верховної Ради України від 7 липня 1992 року № 2558-XII. Основними завданнями Фонду згідно з цим Положенням є: захист майнових прав України на її території та за кордоном; здійснення прав розпорядження майном державних підприємств у процесі їх приватизації, створення спільних підприємств; здійснення повноважень щодо організації та проведення приватизації майна підприємств, яке перебуває у загальнодержавній власності; здійснення повноважень орендодавця майна державних підприємств і організацій, їх структурних підрозділів; сприяння процесові демонополізації економіки і створенню умов для конкуренції виробників. Відповідно до цього Положення Фонд визначено державним органом, який здійснює державну політику в сфері приватизації державного майна. Але поряд з цим повноваження в сфері приватизації не стали виключною компетенцією Фонду державного майна, оскільки Положенням до компетенції Фонду віднесено і такі повноваження, що не пов’язані із процесом приватизації: участь у створенні спільних підприємств; здійснення повноважень орендодавця майна державних підприємств і організацій, їх структурних підрозділів; участь у створенні спільних підприємств, до статутного фонду яких передається майно, що є загальнодержавною власністю; участь у розробці проектів нормативних актів з питань управління майном, що є у державній власності, а також у розробці і укладенні міждержавних угод з питань власності та використання державного майна.

Законом України від 4 березня 1992 року № 2163-XII "Про приватизацію державного майна" було закріплено статус Фонду державного майна України як органу, що здійснює державну політику в сфері приватизації. При цьому слід відмітити, що у новій редакції цього Закону України (Закон України від 19 лютого 1997 року N 89/97-ВР) передбачено, що Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва у районах і містах, органи приватизації в Автономній Республіці Крим діють на підставі Закону України "Про Фонд державного майна України", цього Закону, інших законів України з питань приватизації.

Проте окремий закон про Фонд державного майна України було прийнято лише в 2012 році [53].

Фонд державного майна України є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, що реалізує державну політику у сфері приватизації, оренди, використання та відчуження державного майна, управління об'єктами державної власності, у тому числі корпоративними правами держави щодо об'єктів державної власності, що належать до сфери його управління, а також у сфері державного регулювання оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності. Фонд державного майна України відповідальний перед Президентом України. Діяльність Фонду державного майна України спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Особливості спеціального статусу Фонду державного майна України визначаються Конституцією та законами України, актами Президента України і полягають в особливому порядку призначення на посаду та звільнення з посади Голови Фонду державного майна України.

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про Фонд державного майна України» до основних завдань Фонду належать [53]:

-       реалізація державної політики у сфері приватизації, оренди, використання та відчуження державного майна, а також у сфері державного регулювання оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності;

-       організація виконання Конституції та законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України, інших актів законодавства та здійснення контролю за їх виконанням;

-       управління об'єктами державної власності, зокрема корпоративними правами держави у статутних капіталах господарських товариств, щодо яких прийнято рішення про приватизацію та затверджено план приватизації або план розміщення акцій; товариств, утворених у процесі перетворення (у тому числі шляхом корпоратизації) державних підприємств, що належать до сфери його управління, а також товариств, утворених за участю Фонду державного майна України;

-       захист майнових прав державних підприємств, установ та організацій, а також корпоративних прав держави на території України та за її межами;

-       здійснення контролю у сфері організації та проведення приватизації державного майна, відчуження державного майна у випадках, встановлених законодавством, передачі державного майна в оренду та користування; повернення у державну власність державного майна, що було приватизоване, відчужене або вибуло з державної власності з порушенням законодавства; управління корпоративними правами держави, які перебувають у сфері його управління;

-       державне регулювання у сфері оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності;

-       сприяння процесу демонополізації економіки і створенню умов для конкуренції виробників;

-       співробітництво з міжнародними організаціями у реалізації державної політики у сфері приватизації, оренди, використання та відчуження державного майна у межах покладених на нього повноважень, управління корпоративними правами держави, а також у сфері державного регулювання оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності.

Відповідно до Закону України «Про Фонд державного майна України» Фонду має досить широкі повноваження. Так, зокрема у сфері нормативного забезпечення він:

-       розробляє та вносить в установленому порядку Кабінету Міністрів України проекти законів та інших нормативно-правових актів;

-       бере участь у: розробленні проектів міжнародних договорів з питань державної власності та її використання тощо;

-       здійснює співробітництво з міжнародними організаціями, державними органами і неурядовими організаціями іноземних держав з питань, що належать до його компетенції.

У сфері приватизації Фонд державного майна України:

-       розробляє разом з іншими центральними органами виконавчої влади та забезпечує виконання державних програм приватизації;

-       бере участь у: підготовці спільних проектів щодо фінансування міжнародними організаціями структурних перетворень в економіці держави, передприватизаційної підготовки, приватизації та післяприватизаційної підтримки підприємств; формуванні інвестиційної політики; змінює у процесі приватизації організаційну форму підприємств, що перебувають у державній власності;

-       здійснює повноваження власника державного майна, у тому числі корпоративних прав, у процесі приватизації та контролює діяльність підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління;

-       здійснює продаж державного майна в процесі його приватизації;

-       підписує акти приймання-передачі державного майна, у тому числі акцій (часток, паїв), у процесі утворення господарських товариств;

-       приймає рішення про приватизацію;

-       утворює комісії з приватизації, інвентаризації, реструктуризації, конкурсні комісії з продажу;

-       бере та передає функції управління майном державних підприємств;

-       затверджує плани приватизації майна, що перебуває в державній власності, плани розміщення акцій акціонерних товариств у процесі приватизації, а також переліки об'єктів, що підлягають приватизації, крім тих, що мають стратегічне значення;

-       укладає угоди щодо проведення підготовки об'єктів до приватизації та їх продажу, а також угоди щодо проведення екологічного аудиту об'єктів приватизації у випадках, передбачених законодавством;

-       виступає з боку держави засновником та учасником підприємств, заснованих на базі об'єднання майна різних форм власності, або у разі придбання державою пакетів акцій (часток, паїв) в інших власників;

-       представляє відповідно до законодавства інтереси України з питань визнання прав і регулювання відносин власності та використання державного майна, визначає право власності держави на розташоване на території України майно, майнові права та інші активи підприємств, установ та організацій колишнього союзного підпорядкування, які під час утворення господарських товариств передаються до їх статутного капіталу;

-       здійснює контроль за виконанням умов договорів купівлі-продажу державного майна тощо [53].

У сфері управління корпоративними правами держави Фонд державного майна України: здійснює управління корпоративними правами держави, що перебувають у сфері його управління; проводить аналіз ефективності управління корпоративними правами держави, що перебувають у сфері його управління; бере участь у методологічному забезпеченні управління корпоративними правами держави;

-       забезпечує погодження договорів застави та фінансових запозичень господарських товариств, що належать до сфери його управління;

-       проводить моніторинг сплати дивідендів до Державного бюджету України господарськими товариствами, що належать до сфери його управління;

-       проводить моніторинг фінансово-економічних показників діяльності господарських товариств, які належать до сфери його управління;

-       здійснює реструктуризацію господарських товариств, у статутних капіталах яких корпоративні права держави перевищують 50 відсотків і які належать до сфери його управління;

-       погоджує мирові угоди, плани санації і переліки ліквідаційних мас та зміни і доповнення до них у справах про банкрутство господарських організацій з корпоративними правами держави понад 50 відсотків їх статутного капіталу, які перебувають у процесі приватизації;

-       бере участь у провадженні справ про банкрутство господарських товариств з корпоративними правами держави;

-       за погодженням з Кабінетом Міністрів України приймає рішення про утворення державних холдингових компаній у процесі приватизації;

-       утворює державні холдингові компанії;

-       виступає засновником державних холдингових компаній у процесі приватизації державних підприємств;

-       сприяє стабільному функціонуванню фондового ринку.

У сфері оренди державного майна Фонд:

-       виступає орендодавцем цілісних (єдиних) майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, а також майна, що не увійшло до статутного капіталу господарських товариств у процесі приватизації (корпоратизації), що перебувають у державній власності;

-       здійснює контроль за надходженням до Державного бюджету України плати за оренду державного майна;

-       проводить інвентаризацію, оцінку цілісних (єдиних) майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів, що передаються в оренду Фондом державного майна України, а також нерухомого майна та майна, що не увійшло до статутного капіталу господарських товариств, утворених у процесі приватизації (корпоратизації), або виступає її замовником, укладає договори на проведення оцінки зазначеного майна та затверджує акти оцінки (висновки про вартість майна);

-       здійснює контроль за використанням орендованих цілісних майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів, виконанням умов договорів оренди цілісних майнових комплексів державних підприємств тощо.

У сфері оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності Фонд державного майна України [53]:

-       здійснює державне регулювання оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності та контроль за виконанням суб'єктами оціночної діяльності та оцінювачами вимог законодавства, а також за дотриманням єдності методичного та організаційного забезпечення оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності;

-       організовує професійну підготовку оцінювачів, затверджує вимоги до керівників суб'єктів оціночної діяльності та оцінювачів, що працюють у їх складі; затверджує склад та порядок роботи екзаменаційних комісій з професійної підготовки оцінювачів, організовує їх роботу, затверджує програми навчання та складання іспитів;

-       визнає статус організацій оцінювачів, їх об'єднань та здійснює контроль за додержанням ними правил громадського регулювання оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності;

-       сприяє розвитку громадського регулювання оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності;

-       сприяє створенню конкурентного середовища серед суб'єктів оціночної діяльності;

-       забезпечує широке інформування суспільства з питань оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності, стану та особливостей ціноутворення на майно та майнові права тощо.

Крім того Фонд державного майна України:

-       забезпечує відповідно до Закону України "Про управління об'єктами державної власності" формування і ведення Єдиного реєстру об'єктів державної власності, є його розпорядником;

-       проводить аналіз використання державного майна у випадках, визначених законодавством;

-       здійснює управління підприємствами та організаціями, заснованими на державній власності, що перебувають у сфері його управління;

-       проводить роботу із залучення та використання міжнародної фінансової, технічної допомоги у сферах, що належать до його компетенції;

-       виступає замовником та координатором виконання завдань державних науково-технічних програм з питань, що належать до його компетенції.

Фонд державного майна України здійснює інші повноваження, визначені законами України та пов'язані з виконанням покладених на нього Президентом України завдань.

Фонд державного майна України здійснює свої повноваження безпосередньо і через регіональні відділення в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі та представництва у районах та містах, створених Фондом державного майна України, у разі необхідності. Представництва підпорядковуються регіональним відділенням. Фонд державного майна України, регіональні відділення та представництва становлять єдину систему державних органів приватизації.

Приватизація держмайна стала одним з наріжних каменів соціально-економічних реформ в Україні. Її роль у формуванні підвалин ринкової економіки, створенні критичної маси ефективних приватних власників є незаперечною. Проте завдання приватизації досить часто звужуються до суто фіскальних, а непослідовність і непрозорість приватизаційних процесів, їх значна політизація надають підґрунтя для неоднозначної оцінки з боку експертів, політиків, представників громадянського суспільства, створюють передумови для політичного протистояння, що, зрештою, перешкоджає формуванню коректної приватизаційної стратегії.

Як наслідок, перебіг приватизаційних процесів в Україні характеризувався неефективною державною політикою у сфері приватизації, якій притаманні [63]:

-       практична відсутність стратегії реформування відносин власності в цілому та у виробничому секторі економіки зокрема;

-       неврахування міжгалузевих зв’язків в економіці;

-       нерозвиненість інституційних механізмів ринкового регулювання економіки;

-       неефективність протидії поширенню схем тіньової приватизації;

-       недостатня прозорість прийняття рішень щодо приватизації, зокрема стратегічних підприємств і підприємств-монополістів, які є основою економічного розвитку та національної безпеки держави.

В результаті в Україні досі не склалася ефективна інституційна система, яка б забезпечувала оптимальне використання національного економічного потенціалу та могла б стати основою суспільного консенсусу щодо стратегічних завдань соціально-економічного розвитку. Це значною мірою змарнувало потенціал інвестиційної привабливості, закладений демократичним оновленням української держави.

Основними цілями економічної стратегії держави в інституційній сфері мають стати створення умов для підвищення ефективності діяльності підприємств, створення конкурентного середовища та оптимізація частки державного сектору економіки. Це потребує поєднання завдань зміцнення національного приватного капіталу, підвищення ефективності управління державним сектором економіки, вдосконалення корпоративного управління, створення інституційних механізмів забезпечення функціонування різних форм власності та господарювання і визначення їх оптимального співвідношення [54].

Відтак основними шляхами подальших інституційних перетворень в Україні мають стати:

-       продовження приватизації інвестиційно привабливих підприємств;

-       здійснення передприватизаційної підготовки інвестиційно непривабливих підприємств з метою підвищення їхньої вартості та наступної приватизації;

-       приватизація неперспективних для надання державної допомоги та функціонування в державній власності підприємств за символічну ціну;

-       підвищення ефективності функціонування державних підприємств.

Вибір одного з наведених шляхів щодо конкретних підприємств має здійснюватися на підставі виважених науково обґрунтованих методик з урахуванням стратегічних орієнтирів соціально-економічного розвитку країни.

РОЗДІЛ 3. АНАЛІЗ ПРАКТИЧНОЇ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРОЦЕДУРИ ПРИВАТИЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОГО МАЙНА В УКРАЇНІ НА ПРИКЛАДІ ПРАТ «КРИВОРІЖСТАЛЬ»

Приватизаційний процес по українській «Криворіжсталі» є одним з найгучніших в світовій металургії. Скандальний продаж, далі - фактична націоналізація комбінату і його повторний продаж викликали не тільки певного роду резонанс до подій в Україні 2004-2005 років, а й з огляду на перемогу так званої «помаранчевої революції», значно похитнули позиції нашої країни на Світовій та Європейській політичних аренах.

Об’єктом такого резонансного процесу приватизації виступив Криворізький металургійний завод імені В. І. Леніна, який до 2005 р. називався «Криворіжсталь», а у 2005-2007 рр. - «Міттал Стіл Кривий Ріг». Сьогодні цей виробничий вузол відомий як «АрселорМіттал Кривий Ріг». Це гірничо-металургійний комбінат - найбільше підприємство гірничо-металургійного комплексу України (частка на ринку металопродукції - 20 %). Підприємство займає на внутрішньому ринку монопольне становище за деякими товарними позиціями. Потужності підприємства розраховано на щорічний випуск близько 6 млн. т. металопрокату, 7 млн. т сталі і більше 7,8 млн. т чавуну, тобто більше 20 млн. т металопрокату, сталі і чавуну на рік. Об'єднуючи гірничо-збагачувальний комплекс (з агломераційним виробництвом), коксохімічне та металургійне виробництво (аглодоменну, сталеплавильну і прокатну переробку), становить повний цикл виробництва металу. Підприємство спеціалізується на виробництві арматурної сталі і катанки зі звичайних та низьколегійованих марок сталей, а також виробляє агломерат, концентрат, кокс, чавун, сталь, сортовий і фасонний прокат, доменний шлак. Виготовлений на підприємстві металопрокат використовують в усіх кліматичних зонах планети. Це сприяє створенню підприємству іміджу надійного партнера, який враховує і задовольняє потреби кожного споживача.

Якщо говорити про період, що передував приватизації, то за 9 міс. 2004 року обсяги виробництва «Криворіжсталі» сягнули 5,2 млн. тонн, а прокату - 4,5 млн. тонн. При цьому, по відношенню до аналогічного періоду 2003, роки виробництво коксу, сталі, чавуну і прокату знизилося на 8%, 5%, 6%, 3% відповідно. А випуск агломерату навпаки - збільшився на 34%. В 2004 році ГМК «Криворіжсталь» відвантажив на експорт близько 6,2 млн. тонн (експортні поставки здійснювалися в 100 країн світу). Стійкий прибуток ВАТ «Криворіжсталь» у 2003 році - 870,9 млн. грн., у 2004 р. - понад 2 млрд. грн. Рентабельність підприємства за 2004 р. - 29. Кількість персоналу станом на 1 січня 2005 р. - майже 57 тисяч працівників.

Однак, після приватизації фінансово-економічні показники комбінату впродовж 2005 року в порівнянні з минулим роком знижувалися. Прогнозований чистий прибуток в 2005 році складав близько $280 млн. Відзначимо, що прибуток «Криворіжсталі» за 2001-2004 роки склав 4.16 млрд. гривень або $ 780 млн. (в середньому $ 195 млн. в рік) [55].

Взагалі, з точки зору інвестора, «Криворіжсталь» - підприємство більш ніж привабливе. Однак, інвестиції в промислові підприємства, на відміну від вкладень в нерухомість, благородні метали, витвори мистецтва тощо, вимагають дуже точної інвестиційної стратегії і бізнес-плану, що враховує всі можливі ризики, - починаючи від кон'юнктури світових ринків і закінчуючи політичними результатами парламентських виборів 2005 року, адже ціна промислового підприємства визначається в першу чергу тим прибутком, який воно зможе принести його власникові в майбутньому. Після падіння виробництва на комбінаті в середині 1990-х років помітну роль в його відродженні зіграв експеримент в гірничо-металургійному комплексі, що дозволяє мінімізувати податки і максимально стимулюючий випуск продукції, орієнтованої на експорт. Не обійшлося і без державних інвестицій у модернізацію металургійного комбінату. На підприємстві діє перспективний план розвитку до 2020 року. В 2006-2007відбулолся технічне переозброєння чотирьох коксових батарей, модернізація цехів уловлювання і сіркоочищення, розширено і реконструйовано два склади гірничо-збагачувального комплексу. Інженерами і технологами «Криворіжсталі» освоєно виробництво арматурних сталей за стандартами найбільших імпортерів вітчизняного металу - США, Канади, Південної Кореї, Сянгана, Сінгапуру, Чилі, Греції, Австралії. Вихід на азіатські ринки дозволив комбінату практично без втрат пережити припинення постачань до Північної Америки в 2001-2002 рр., пов'язане з санкціями за порушення Україною прав інтелектуальної власності при виробництві комп'ютерних дисків. Комбінат зміг переорієнтовуватися на інші ринки, і сталева війна з США мало відбилася на реальних об'ємах експорту [56].

Отже, продемонструємо на практиці механізми приватизації державної власності, на прикладі «Кріворіжсталі», які яскраво демонструють як процес становлення інституту приватизації загалом, так і його слабкі місця та суперечливі механізми державного регулювання в цій сфері зокрема.

Перше рішення про приватизацію «Криворіжсталі» Фонд державного майна України (далі - ФДМУ), не дивлячись на протести опозиції, в якій на той період перебував В. Ющенко та Ю. Тимошенко, прийняв в серпні 2003 року. На конкурс, що відбувся 14 червня 2004 року, було виставлено 93,02 % акцій ВАТ "Криворіжсталь". Останні акції комбінату (6,98 %) повинні були продаватися по пільговій підписці: 5 Відсотків - серед менеджменту, 1,1 Відсотка - серед робітників комбінату. По різних оцінках, пропонований пакет акцій «Криворіжсталі» на той час коштував від 2,1 млрд до 2,8 млрд доларів. Комісія оцінила його більш ніж в два рази нижче - стартова ціна пакету склала 718 млн дол.

Що стосується учасників конкурсу, то від Росії в акціоні щодо купівлі такого металургійного гіганта як «Криворіжсталь» планували виступити «Северсталь-груп», підконтрольна О. Мордашеву, яка спільно з люксембурзьким Arcelor була готова запропонувати 1,2-1,5 млрд дол. США, і група «Евразхолдінг». Інтерес до комбінату проявили альянс компаній LNM Group і US Steel, а також індійська TATA Steel - ці інвестори пропонували за «Криворіжсталь» більше 1 млрд. доларів. Але умови конкурсу були складені таким чином, що жоден іноземний учасник так і не зміг пройти відбір. У результаті комбінат був проданий за 804 млн дол. США. Інвестиційно-металургійному союзу (далі - ІМС), 56,25 % акцій якого належать донецькій «Систем Кепітал Менеджмент» Р. Ахметова, а 43,75 % - дніпропетровській корпорації «Інтерпайп» . Пінчука. Виходячи з реальної ринкової вартості акцій комбінату, їх поява на фондовому ринку відразу після закінчення конкурсу могла б принести власникам істотні дивіденди - як мінімум 100 % прибутку на кожну акцію. А це ще один непрямий показник того, що реальна ціна акцій була занижена. Можливості нових власників та їх результати спочатку вражали: як вже зазначалося вище в закінчила з чистим прибутком 2 012,610 млн. грн. При цьому дохід комбінату виріс до році значно збільшився прибуток підприємства. Крім того, приріст персоналу за 2004 рік склав 394 особи, було створено 112 робочих місць, середню зарплату на комбінаті підвищили до 1067 грн. Згідно із звітом правління на соціальні потреби підприємства в 2004 р. було направлено більше 47,8 млн грн. На технічне переобладнання, капремонти і оновлення основних фондів - в 2004 році витрачено 1,1 млрд грн. Важливим для комбінату стало погашення іноземних кредитів у розмірі 3,5 млн грн., узятих під гарантії Уряду в період до 1996 року.

Іншими словами, новий власник продемонстрував свою ефективність і найсерйозніші наміри підвищувати конкурентоспроможність підприємства. Що, втім, не знімає питання вартості покупки комбінату, адже витрати на його придбання при таких продажах і прибутку можна було покрити менше ніж за три роки, що для металургійних виробництв Євросоюзу або США - термін нереальний.

Разом, з тим в суспільстві та тодішніх бізнес колах панувала думка У тому, що приватизація «Криворіжсталі» буде переграна після перемоги «помаранчевої революції». Залишити настільки привабливий об'єкт у руках своїх недавніх політичних противників новий Уряд визнав можливим лише після істотної доплати в рамках нового конкурсу. При цьому питання стояло принципово - одним з гасел кандидата в президенти Віктора Ющенка, було повернення «Криворіжсталі» у власність держави. Відразу після вступу Ю. Тимошенко на пост прем'єр-міністра України процес реприватизації «Криворіжсталі» стартував [61].

На першому ж засіданні нового Уряду було прийнято рішення повернути гірничо-металургійний комбінат «Криворіжсталь» у власність держави. 12 лютого 2005 року Уряд відмінив рішення попереднього Кабінету Міністрів України, на підставі яких проводилася приватизація «Криворіжсталі». Комбінат почали готувати до аудиторської перевірки і нової приватизації, мова про залишення комбінату у державній власності вже не йшла. Влада розуміла, що лише повторна приватизація дасть змогу суттєво підвищити рівень прибутків до Державного бюджету України 2005 року, які в тому числі можна буде спрямувати на виконання передвиборних обіцянок. Тоді ж, на початку лютого 2005 року, Генеральна прокуратура України направила касаційну скаргу до Верховного суду з вимогою відмінити постанову Вищого господарського суду України від 22 жовтня 2004 р. за позовом консорціуму «Індустріальна група» про визнання приватизації «Криворіжсталі» неправомірної. Верховний суд задовольнив скаргу Генпрокуратури, і справа була направлена на новий розгляд до суду першої інстанції. Консорціум «Індустріальна група» також виграв справу в Печерському районному суді Києва, який відмінив своє ж рішення, прийняте в серпні 2004-го, про визнання законної приватизації «Криворіжсталі». Тоді консорціум, який безуспішно брав участь в конкурсі на приватизацію комбінату, намагався оскаржити правомірність обмеження кількості учасників конкурсу. Господарський суд Києва 22 квітня визнав незаконним продаж «Криворіжсталі» і постановив повернути проданий пакет акцій Фонду державного майна України в обмін на повернення сплачених за цей пакет 800 млн дол. Київський апеляційний господарський суд 2 червня підтвердив незаконність приватизації, а дипозитарій пакету акцій банк «ІНГ Банк Україна» 16 червня переклав акції «Криворіжсталі» на рахунок ФДМУ [56].

«Інвестиційно-металургійний союз» (далі - «ІМС») В. Пінчука та Р. Ахметова намагався оскаржити рішення Господарського і Апеляційного судів Києва, що визнали незаконною приватизацію «Криворіжсталі», подавши касаційну скаргу до Вищого господарського суду. Причому основні звинувачення стосувалися порушення процедури розгляду справи - нібито неінформування однієї із сторін про слухання справи і тому подібне. Крім того, «ІМС», загрожує українському Уряду розглядом справи в Європейському суді і, як наслідок, малою інвестиційною привабливістю «Криворіжсталі» та України взагалі.

Не дивлячись на те, що ідею про переведення металургійного комбінату в державну власність неодноразово висловлювала голова ФДМУ В. Семенюк, яка на той час була одним з лідерів Соціалістичної партії України, «ІМС» пропонував свій варіант розвитку подій, а саме - укласти мирову угоду з державою і залишити комбінат собі. Але досягти закулісних домовленостей з подальшою легалізацією їх офіційної частини не вдалося, адже така ситуація напередодні парламентських виборів могла перекреслити всі плюси від процесу реприватизації комбінату та значно знизити рейтинг тодішніх провладних партій.

Таким чином, умови конкурсу з повторної приватизації 93,02 % акцій «Криворіжсталі», яка повинна була завершитися 24 жовтня, були вироблені досить жорсткі. Так, потенційним інвесторам запропоновано заплатити за комбінат мінімум 2 млрд. дол. США відразу і вкласти в реконструкцію комбінату ще 2,4 млрд дол. США протягом 8 років після придбання. В умови конкурсу прямо і детально, аж до технічних характеристик і типів устаткування, вписані об'єкти модернізації, майбутні шахти і ТЕЦ - що дозволить зберегти концепцію реконструкції всього підприємства, розроблену його топ-менеджментом ще в 2003 році. Це також означає, що близько 3/4 щорічного прибутку, який приносив комбінат на той час, інвесторові доведеться вкладати в модернізацію виробництва. Крім того, покупець повинен узяти на себе зобов'язання по випуску продукції високого ступня переробки, тобто вартість товарного чавуну не повинна перевищувати 5 % загального виробництва, а металевої заготівки - 16 % обсягів виробництва прокату. Передбачувана виручка від продажів протягом 5 років не повинна падати нижче 9500 млн грн. в цінах 2005 року і так далі. Соціальна частина умов конкурсу, передбачала будівництво безкоштовного житла для працівників, пільгові путівки в пансіонати самого комбінату, фінансування заходів з оздоровлення і забезпечення паливом пенсіонерів. Іншими словами, умови конкурсу покликані обеззброїти всіх противників самої ідеї приватизації держмайна в умовах України.

Не дивлячись на це на початку 2005 року два учасники попереднього конкурсу вже оголосили про те, що візьмуть участь і в аукціоні. Компанія Mittal Steel заявила про готовність взяти участь в приватизації «Криворіжсталі». Аналогічну заяву зробило і керівництво люксембурзької Arcelor. Лідерів світового сталеливарного бізнесу залучає в українському підприємстві його забезпеченість сировиною і порівняна дешевизна металургійного виробництва [56].

жовтня 2005 року, сталася надзвичайна подія в економічному житті України - відбувся відкритий аукціон по повторному продажу металургійного гіганта - комбінату «Криворіжсталь». Політична та бізнес-еліта в своїх оцінках цього процесу продемонструвала надзвичайну полярність своїх інтересів. Так, соціалісти і комуністи зажадали надання «Криворіжсталі» статусу приватизаційної недоторканості, аби увесь прибуток від продажу виробленого на комбінаті металу йшов до Державного бюджету. Пінчук В. та Ахметов Р., які, програвши суди в Україні, подали скаргу у Міжнародний європейський суд, виступили проти повторної приватизації «Криворіжсталі», принаймні, до отримання міжнародного судового рішення по їх скарзі. Але конкурс на повторну приватизацію «Криворіжсталі» Фондом держмайна було оголошено ще за прем’єрства Юлії Тимошенко з подальшою підтримкою уже прем’єром Юрієм Єхануровим.

У цьому конкурсі Пінчук В. і Ахметов Р. брати участь відмовились, але взяв участь їх вітчизняний конкурент - «Індустріальний союз Донбасу», який боровся з зареєстрованим у Нідерландах консорціумом Mittal Steel до відмітки у 24 млрд. грн. і зійшов з дистанції, коли аукціонна ціна «Криворіжсталі» виросла ще на 200 мільйонів гривень, тобто досягла відмітки 24,2 мільярда гривень. Саме за таку ціну було продано «Криворіжсталь» власнику Mittal Steel індусу Лакшмі Міталу. Порівнюючи ціну 4 млрд грн, яку в 2004 році заплатили за «Криворіжсталь» В Пінчук та Р. Ахметов, з ціною 24,2 млрд грн, за якою комбінат продано Лакшмі Міталу, переконуємось у тому, що тодішній Президент України В. Ющенко виконав найбільше амбітну обіцянку за всю історію президентських перегонів в Україні [57].

Після отримання від Лакшмі Мітала 24,2 млрд. грн. і повернення В Пінчуку та Р. Ахметову із цієї суми 4-х мільярдів, до бюджету держави було перераховано більше 20-и мільярдів грн., що правда не одразу а протягом майже 1 року. Враховуючи те, що дефіцит бюджету в Україні у 2005 році, який повинен був погашеним за рахунок надходжень від приватизації і складав 7,2 мільярдів гривень, така сума означало, що 13 млрд. грн. із отриманої суми Уряд зміг би використати для досягнення інших цілей, пріоритетними серед яких називалися дострокове погашення частини іноземного боргу, розвиток освіти і науки, нарощення обсягів будівництва житла, поповнення золотого запасу Національного банку України і погашення боргів по вкладах, які дістались Україні від Радянського Союзу [57].

Слід відмітити, що частина тих народних депутатів України, які були ініціаторами прийняття Верховною Радою України постанови про заборону продажу «Криворіжсталі», першими принесли в секретаріат проекти законів про використання коштів, отриманих від цього продажу. Продаж «Криворіжсталі» за 24,2 млрд грн., що на 38 % більше від усіх приватизаційних надходжень за 14 років існування незалежної української держави, - це, без сумніву, епохальна подія, яка, по-перше, продемонструвала усьому світу справедливість обвинувачень до колишньої влади про сприяння нею процесам скуповування за безцінь об’єктів державної власності наближеними до неї олігархами, що за кінцевими результатами еквівалентне розкраданню більшої частини цієї власності. По-друге, це доказ того, що усе, придбане за безцінь за допомогою незаконних маніпуляцій, рано чи пізно, доведеться повернути державі. По-третє, це сигнал для усіх інвесторів, що в разі перемоги в чесному аукціоні вони, придбавши якийсь об’єкт української державної власності, можуть бути спокійними за вкладені капітали. По-четверте, це досить вагомий «стартовий капітал» для нової влади який міг їй дозволити успішно розв’язати усі проблеми з виплатою підвищених пенсій та зарплат, а також розпочати процеси реформування армії і сільського господарства. Фактично, ці кошти могли бути спрямовані на те щоб створити для провладних політичних сил сприятливий клімат під час майбутніх парламентських виборів. По-п’яте, це серйозний удар по політичному іміджу СДПУ (о) В. Медведчука та Партії регіонів В. Януковича, за правління яких і відбувся продаж «Криворіжсталі» за ціну, у 6 разів меншу реальної вартості цього комбінату, і серйозне підживлення іміджу політичних сил, на чолі яких стояли В. Ющенко та Ю. Тимошенко.

І ще про один важливий аспект переходу «Криворіжсталі» у власність цього найбільшого у світі міжнародного металургійного консорціуму варто згадати. У консорціуму немає проблем зі збутом своєї продукції, в той час як у вітчизняних виробників металу вони є і будуть, оскільки нас обмежують в доступі на їхні ринки і Європейський Союз і Росія, а в Азії з ринків металів нас почали витісняти китайці. Та й антидемпінгові судові процеси, якими супроводжується збут нашого металу в багатьох країнах, теж не сприяють збільшенням надходжень від продажу цього виду промислової продукції на світових ринках.

Підводячи підсумки, можна стверджувати що однозначно оцінити повторну приватизацію «Криворіжсталі» досить складно. З одного боку Україна отримала майже 20 млрд. грн.. на реалізацію соціальних проектів, з іншого вони в своїй більшості так і не були реалізовані. Працівники комбінату з часом отримували у 3-5 разів вищу зарплату, однак згодом почалися численні скорочення на «Криворіжсталі». Держава отримала стабільні прогнозовані надходження до казни за рахунок виплати податків цим підприємством, однак екологічна ситуація в регіоні погіршилися катастрофічно. Єдине можна сказати однозначно: держава не мала на той час і власне не має досі системної чітко визначеної промислової політики, реалізація якої, з урахуванням інноваційного шляху розвитку виробництва, дала б змогу максимально ефективно не лише в економічному, але й в соціальному, екологічному та інших аспектах використовувати всі наявні промислові потужності в нашій державі [57].

Що ж стосується юридичного та політичного боку наслідків повторної приватизації, то в 2005 році була суттєва загроза важких судових баталій, які ініціював консорціум «Інвестиційно-Металургійний Союз». Це і зрозуміло, оскільки у кількох останніх рішеннях Європейського Суду проти Росії та Молдови аналогічні обставини призвели до визнання порушення права на справедливий судовий розгляд. Таким чином, якщо Європейський Суд дійде висновку, що право консорціуму «ІМС» було порушено, то Україна змушена буде відновлювати це право шляхом перегляду судових рішень, які набрали законної сили. Катастрофічність цієї перспективи для уряду, особливо в світлі продажу «Криворіжсталі» Mittal Steel Germany GmbH, важко уявити.

Не менш проблемними були і інші питання. Як відомо, після направлення справ на новий розгляд основні події розгортались у Господарському суді м. Києва та вищих господарських судових інстанціях, куди справа була направлена для апеляційного і касаційного розгляду. Водночас, із позовом консорціуму «Індустріальна група» позовні вимоги пред’явив Генеральний прокурор України та Кабінет Міністрів України. Предметом позову були визнання недійсними наказів та інших актів ФДМУ, які стосувались проведення конкурсу з продажу «Криворіжсталі», та визнання недійсним договору купівлі-продажу пакета акцій, який уклали консорціум «ІМС» та Фонд. За результатом розгляду справи стосовно повернення «Криворіжсталі» до державної власності господарський суд м. Києва 22 квітня 2005 р. виніс рішення, яким:

-       визнав недійсним наказ ФДМУ про затвердження плану розміщення акцій «Криворіжсталі»;

-       визнав недійсним наказ ФДМУ про створення конкурсної комісії з продажу пакета акцій на конкурсі;

-       визнав недійсним акт ФДМУ про затвердження інформаційного повідомлення про проведення конкурсу;

-       визнав недійсним наказ ФДМУ про затвердження додаткових умов конкурсу;

-       визнав недійсним акт ФДМУ про затвердження протоколу засідання робочої групи з проведення експертизи підтвердних документів при продажу пакета акцій;

-       визнав недійсним акт про затвердження протоколу засідання конкурсної комісії з продажу пакета акцій на конкурсі;

-       визнав недійсним наказ ФДМУ про підсумки конкурсу з продажу пакета акцій;

-       визнав недійсним договір купівлі-продажу пакета акцій з моменту його укладення;

-       зобов’язав «ІМС» повернути акції Фонду;

-       зобов'язав ФДМУ забезпечити повернення коштів «ІМС», які були сплачені за акції [58].

У резолютивній частині зазначеного судового рішення одразу 7 з 10 пунктів стосуються визнання недійсними (тобто незаконними) актів ФДМУ. Один пункт стосується визнання недійсним договору та два - повернення отриманого майна (реституції). Але сенс і наслідки цього стануть зрозумілими після аналізу мотивів судового рішення. Зокрема, суд встановив, що план розміщення акцій «Криворіжсталі», затверджений ФДМУ і Кабінетом Міністрів України, не відповідає пп. 4 п. 59 Державної програми приватизації на 2000-2002 рр., оскільки Фонд не запропонував до продажу через організаторів торгівлі цінними паперами пакет акцій цього підприємства у розмірі до 5% статутного фонду, як це передбачено для підприємств групи «Г», до яких належить ВАТ «Криворіжсталь».

Чому ФДМУ не зробив цього впродовж року після укладення договору купівлі-продажу, адже у його власності залишалось майже 1,7% акцій, не відомо. До речі, при повторному продажу уряд урахував цю обставину і розпорядився продати 1,74% акцій «Криворіжсталі» через організаторів торгівлі на фондових біржах.

Суд також визнав недійсним інформаційне повідомлення про проведення конкурсу у зв'язку із його опублікуванням за 32 дні до проведення конкурсу, а не за 75 днів, як встановлено п. 156 Державної програми приватизації на 2000-2002 рр. Щодо цього пункту слід зазначити, що у період з 22 червня 2000 р. до моменту продажу в 2004 році «Криворіжсталі» не менше ніж 284 конкурси та аукціони (або майже 94% від загальної кількості оголошених) були проведені в терміни від 30 до 75 днів від дня опублікування інформаційних повідомлень до дати проведення конкурсів (аукціонів). Деякі з цих конкурсів були предметом судових спорів, але в жодному з них питання про порушення строків опублікування інформаційного повідомлення взагалі не порушувалось. Більше того, у тих випадках, коли конкурси і аукціони визнавались судами недійсними, така обставина, як порушення строку опублікування інформаційного повідомлення жодного разу не була підставою для задоволення позовних вимог.

Також суд встановив, що затвердження ФДМУ додаткових вимог до учасників конкурсу, рішення про проведення експертизи підтвердних документів, акта про затвердження рішення засідання конкурсної комісії, наказу про підсумки конкурсу з продажу пакета акцій суперечили п. 10 Державної програми приватизації на 2000-2002 рр. Зокрема, суд відзначив, що «ІМС» та «Індустріальна група» не належали до промислових інвесторів, і що кваліфікаційні вимоги до промислових інвесторів взагалі не могли встановлюватись Фондом. Неупереджений аналіз судових рішень щодо «Криворіжсталі» та, зокрема, наведених підстав задоволення позову, свідчить, що держава в особі таких органів, як Кабмін та ФДМУ, порушила обов’язок діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, як закріплено у ст.ст. 8 та 19 Конституції [59].

Так, Кабінет Міністрів України не здійснив належним чином свої конституційні повноваження: вжити заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина (п. 2 ст. 116); забезпечити рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснити управління об'єктами державної власності відповідно до закону (п. 5 ст. 116); спрямувати і координувати роботу міністерств, інших органів виконавчої влади (п. 9 ст. 116).

ФДМУ, в свою чергу, неналежно виконав такі повноваження: здійснити повноваження власника державного майна у процесі приватизації (абз. 3 ч. 3 ст. 7 Закону України «Про приватизацію державного майна»); продати акції, що належать державі у майні господарського товариства (абз. 5 ч. 3 ст. 7 цього ж Закону; затвердити план розміщення акцій акціонерного товариства у процесі приватизації (абз. 7 ч. 3 ст. 7 Закону); укласти угоду щодо проведення підготовки об'єкта до приватизації та його продажу (абз. 9 ч. 3 ст. 7 Закону). І якщо вина Кабміну та Фонду держмайна у неналежній приватизації «Криворіжсталі» констатована судами, то і у позовних вимогах Генпрокурора, і у судових рішеннях навіть натяк на вину консорціуму «ІМС» відсутній.

Наведені висновки мають суттєве юридичне значення. Відповідно до ч. 3 ст. 216 ЦК України, якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні завдано збитків, вони підлягають відшкодуванню винною особою. Зрозуміло, якщо суд встановив, що причиною визнання недійсним договору купівлі-продажу були незаконні акти Фонду держмайна та дії Кабміну, до яких «ІМС» не причетний, то «ІМС» має всі підстави для звернення до суду із позовними вимогами про відшкодування завданої шкоди. А з урахуванням 24,2 млрд грн, отриманих Україною від повторного продажу «Криворіжсталі», розмір шкоди, завданої «ІМС», набуває характерної величини.

Крім цього, відповідно до ч. 2 ст. 1192 ЦК України шкода, завдана майну юридичної особи, має бути відшкодована у вигляді збитків, розмір яких визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи. Що саме означає вираз «реальна вартість втраченого майна»? На наш погляд, реальна вартість цього втраченого майна дещо перевершує суму, сплачену Mittal Steel Germany GmbH за той самий державний пакет акцій «Криворіжсталі», якого був позбавлений консорціум «ІМС» внаслідок реприватизації [59].

Крім того, йдеться про зовсім інший характер правовідносин між державою та приватною особою, про незвичні для нашої правосвідомості правові підходи до вирішення питань відповідальності держави перед особою. Після приєднання України у 1997 р. до Конвенції про захист прав і основних свобод людини і поширення на нас прецедентної практики Європейського суду паростки європейського права дедалі більше проникають у буденну суддівську практику і стають невід’ємною частиною правової культури та правосвідомості суспільства. Відтак, позиція щодо обов'язку консорціуму «ІМС» нарівні із державними органами знати про те, що останні діють ultra vires, є хибною. Більш того, на нашу думку, майнові відносини між державою та приватною особою, на відміну від правовідносин осіб приватного права, не можуть розцінюватись як повністю рівноправні.

Навпаки, роль і місце сучасної правової держави, держави, яка сповідує принцип верховенства права і метою якої є європейський шлях розвитку, вимагають особливої ретельності і сумлінності у цивільних відносинах із особами приватного права, якщо така держава, звісно, бажає бути учасником цих правовідносин, з тим розрахунком, аби права приватної особи ані на йоту не були порушені. На наш погляд, саме такий підхід з огляду на можливості і повноваження держави, що значно перевершують можливості приватної особи, є зваженим та справедливим.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.      Алексеев Н. Н. Собственность и социализм. Опыт обновления социальноэкономической программы евразийства // Русская философия собственности (XVIII - XX вв.). - СПб.: СП «Ганза», 2009. - С. 343-401.

.        Базелер У. Основы экономической теории: принципы, проблемы, политика. Германский опыт и российский путь / У. Базелер, 3. Сабов, Й. Хайн-рих, В. Кох. - СПб.: Питер, 2009. - 800 с.

.        Баликоев В. 3. Общая экономическая теория / В. 3. Баликоев. - М., Новосибирск ; Приор, ЮКЭА, 2010. - 528 с.

.        Бердяев Н. А. Философия неравенства. Письма к недругам по социальной философии. Письмо 12-е: о хозяйстве // Русская философия собственности (XVIII - XX вв.).- СПб.: СП «Ганза», 1993. - С. 290-308., с. 294

.        Бичкова О. Ф., Мушинський Ю. В. Форми власності сьогодні. - К.: Знання. - 2009.

.        Гальчинський А. С. Економічна теорія : підручник / А. С. Гальчинський, П. С. Єщенко, Ю. 1. Палкін. - Вища школа, 2007. - 503 с.

.        Глобалізація і безпека розвитку / О. Г. Білорус (кер. авт. кол.). - К. : КНЕУ, 2011.-601 с.

.        Глобальное сообщество: новая система координат (подходы к проблеме). - СПб. : Алетейя, 2010. - 32 с.

.        Гош О. П. Теоретичні засади економічної політики : навч. посіб. / О. П. Гош. - К. : Вид-во НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2006. - 332 с.

.        Грішанова О. А. Економіка праці та соціально-трудові відносини : підручник / О. А. Грішанова. - К. : Знання, 2006. - 559 с.

.        Державне регулювання економіки України: методологія, напрями, тенденції, проблеми / за ред. докт. екон. наук М. М. Якубовського. К.: НДЕІ Міністерства економіки України, 2011. - 410 с.

.        Державне регулювання економіки: Навч. посібник/. С.М.Чистов, А.Є. Никифоров, Т.Ф.Куценко та ін.-К.:КНЕУ, 2010

.        Дзюбик С. Основи економічної теорії / С. Дзюбик, О. Ривак. - К. : Основи, 2008. - 336 с.

.        Економічна теорія : підручник / за ред. В. М. Тарасевича. - К. : Центр навчальної літератури, 2006. - 784 с.

.        Економічна теорія : Політекономія : підручник / за ред. В. Д. Базилеви-ча. - 7-ме вид. - К.: Знання-прес, 2008. - 719 с.

.        Єщенко П. С. Нова модель держави / П. С. Єщенко, Б. Є. Кваснюк, О. А. Бірюков. - Слов'янськ, 2002. - 144 с.

.        Задоя А. А. Основы экономики / А. А. Задоя, Ю. Е. Петруня. - К. Інтерсервіс. - 2010.

.        Злупко С. М. Перехідна економіка: сучасна Україна : навч. посіб. / С. М. Злупко. - К. : Знання, 2006. - 324 с.

.        Климко Г. Н., Нестеренко В. П. Основи економічної теорії. - К.: Вища школа. - 2011.

.        Лившиц А. Я., Никулина И. Н. Введение в рыночную экономику. - М.: Высшая школа. - 2011.

.        Міжнародна економіка : підручник / за ред. А. П. Румянцева. - 2-ге вид., випр. і допов. - К. : Знання, 2004. - 449 с.

.        Мочерний С. В. Основи економічної теорії. - К.: Знання. - 2007.

.        Національна економіка : навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. / за ред. В. М. Тарасевича. - К. : Центр учбової літератури, 2009. - 280 с.

.        Ніколенко Ю. В. Основи економічної теорії. - К.: Либідь. - 2009.

.        Основи економічної теорії: підручник / за ред. А. А. Чухна. - К.: Виша школа, 2011. - 606 с.

.        Основи економічної теорії: політекономічний аспект : 2-ге вид. / за ред. Г. Н. Климка, В. П. Нестеренка. - К. : Вища школа, 1997. - 743 с.

.        Основы экономической теории: политэкономический аспект. - 3-е изд. / под ред. Г. Н. Климко. - К. : Знание-Прес, 2010. - 646 с.

.        Перехідна економіка : підручник / В. М. Геєць, Є. Г. Панченко. Е. М. Лібанова [та ін.] ; за ред. В. М. Гейця. - К. : Вища школа, 2012. - 591 с.

.        Савченко В. Ф. Національна економіка [Текст] : навч. посіб. / В. Ф. Савченко. - К. : Знання, 2011. - 310 с.

.        Степун Ф. А. Мысли о России (Национально-религиозные основы большевизма: пейзаж, крестьянская философия, интеллигенция) // Русская философия собственности (XVIII - XX вв.). - СПб.: СП «Ганза», 2011. - С. 333-342.

.        Стеченко Д. М. Державне регулювання економіки. - К.: МАУП. - 2010

.        Стігліц Джозеф. Економіка державного сектора / Джозеф Стігліц. - К.: Основи, 2008. - 854 с.

.        Статистичний щорічник України за 2011 рік. Київ: Видавництво "Консультант", 2012. -484 с.

.        Статистичний щорічник України за 2012 рік. Київ: Видавництво "Консультант", 2013. -504 с.

.        Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації. - К. : КНЕУ, 2011. - 538 с.

.        Сучасна економіка: навч. посіб. / П. С. Єщенко, Ю. І. Палкій. - К., 2010. - 325 с.

.        Задоя А. А. Основы экономики / А. А. Задоя, Ю. Е. Петруня. - К.

.        Туган-Барановський М. І. Вплив ідей політичної економії на природознавство та філософію // Філософ. та соціол. думка. - 2011. - № 9-10. - С. 112-131.

.        Фінансова енциклопедія / за заг. ред. О. П. Орлюк. - К. : Юрінком Інтер, 2008. - 472 с.

.        Экономика переходного периода / под ред. В. В. Радаева, А. В. Бузгали-на. - М. : Изд-во МГУ, 2009. - 500 с.

.        Юрьева Т. В. Социальная рыночная экономика / Т. В. Юрьева. - М. : Русская деловая литература, 2009. - 416 с.

.        Механізм державного регулювання приватизації в Україні 2005 года: автореф. дис... канд. екон. наук: 08.02.03 / Г.В. Подоляко; Н.-д. екон. ін-т Мін-ва економіки України. - К., 2005. - 21 с. - укр.

.        Про приватизацію державного майна: Закон України від 04.03.1992 № 2163-XII // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 24. - ст. 348

.        Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію): Закон України від 06.03.1992 № 2171-XII // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 24. - ст. 350

.        Про приватизаційні папери: Закон України від 06.03.1992 № 2173-XII // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 24. - ст. 352

.        Про приватизацію державного житлового фонду: Закон України від 19.06.1992 № 2482-XII // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 36. - ст. 524

.        Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі: Закон України від 10.07.1996 № 290/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 41. - ст. 188

.        Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації: Закон України від 07.07.1999 № 847-XIV // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 37. - ст. 332

.        Про Державну програму приватизації: Закон України від 13.01.2012 № 4335-VI // Відомості Верховної Ради України. - 2012. - № 39. - ст. 466

.        Про Державну програму приватизації майна державних підприємств: Постанова Верховної Ради України від 7 липня 1992 року N 2545-XII

.        Про особливості приватизації об’єктів незавершеного будівництва: Закон України від 14.09.2000 № 1953-III // Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 45. - ст.375

.        Про Фонд державного майна України: Закон України від 09.12.2011 № 4107-VI // Відомості Верховної Ради України. - 2012. - № 28. - ст.311

.        Українська приватизація: перспективи та пріоритети: Аналітична доповідь і матеріали «круглого столу» / Я. А. Жаліло [та ін.]; за заг. ред. В. Є. Воротіна. - К. : НІСД, 2008. - 58 с.

.        Звіт ВАТ «Міттал Стіл Кривий Ріг» за результатами діяльності в 2007 році

.        Как закалялась "Криворожсталь"! // Деловая неделя. - 2005. - № 16

.        Фокін Б. Друге дихання, або З чужої пісні слова не викинеш. - Вінниця: УНІВЕРСУМ-Вінниця, 2006. - 488 с

.        Рішення Господарського суду м. Києва від 22 квітня 2005 р по справі № 27/28-3/212

.        Мілютін А., Забродський А. Деякі правові наслідки повторного продажу «Криворіжсталі»: проблеми та перспективи // Юридична газета. - 2005. - №23 (59)

.        Чечетов М. В. Державне управління приватизацією у контексті трансформації відносин власності в Україні : автореф. дис. на здобуття наукового ступеня д. наук з держ. упр.: спец. 25.00.01 „Теорія та історія державного управління” / М. В. Чечетов. - Київ, 2006. - 30 с.

.        Чухно А. А. Перехід до ринкової економіки / Чухно А. А. - К., 2011. - С. 90.

.        Меморандум про Взаєморозуміння між Європейським Співтовариством та Україною 19.05.1996 року [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.rada.gov.ua

.        Сохацька О.М. Корпоративне управління в Україні: теоретико-методологічні аспекти / О.М. Сохацька, Н.П. Тарнавська, А.М. Тибінь та ін. - Т.: Економічна думка, 2007. - 359 с. - Бібліогр.: с. 336-359.