Українська традиційна культура

Українська традиційна культура

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

1.1 Загальна характеристика

1.2 Витоки української культури

1.3 Культура України в період від давніх часів до початку ХХІ століття

Висновки до І розділу

РОЗДІЛ ІІ. УКРАЇНСЬКА ТРАДИЦІЙНА КУЛЬТУРА

2.1 Матеріальна культура

2.2 Поселення і житло

2.3 Національний костюм

2.4 Система харчування

2.5 Світоглядні уявлення

2.6 Свята та обряди

Висновки до ІІ розділу

ВИСНОВКИ

Список використаної літератури

ДОДАТКИ

ВСТУП

Культура українського народу формувалася протягом багатьох років. Історія української культури бере свій початок з культури давнього населення України (до середини XІІІ ст.) і до XXІ ст. За цей період культура набула великого розквіту, пройшовши у своєму розвитку багато етапів. Були часи коли різні сфери культурного життя українців пригнічували, але українська нація зберегла основні традиції, які передавалися з покоління в покоління і дійшли до наших часів. Памятки деяких культурних періодів дійшли до нас. Вони зберігаються у державних музеях, деякі експонати дуже давні, вони зберігаються у спеціальних умовах.

За останні десятиліття в Україні вийшла друком досить велика кількість праць, в яких прямо або опосередковано висвітлюються питання розвитку української культури. Чимало цікавих спеціальних досліджень присвячено різноманітним аспектам і явищам в історії української культури - історико-культурним епохам, окремим галузям вітчизняної культури, установам, видатним постатям (діячам культури і меценатів), духовним феноменам тощо.

Змістовий матеріал курсової роботи присвячений загальним тенденціям розвитку української культури в різні періоди її розвитку в загальних хронологічних межах від давніх часів до початку XXІ ст., окремим «галузевим» питанням, тобто висвітленню особливостей і здобутків різних галузей української культури та основні традиції і звичаї, яких дотримуються і в сучасній державі.

У різних наукових роботах досліджуються окремі аспекти, інтеграція яких дає ґрунтовне уявлення про особливості української національної культури. Але водночас окремі питання залишаються недостатньо дослідженими.

Актуальність даної теми в тому, що складні питання української національної культури протягом багатьох років існування радянського суспільства спотворювались і перекручувались. Тому після здобуття державою незалежності створилися сприятливі умови для різнобічних аспектів вивчення цієї проблеми. Це зумовило те, що на даний момент значно збільшується інтерес науковців до даної проблеми. Також, дослідження обраної теми дає можливість всебічно розкрити різні сфери та аспекти культури українського народу.

Об'єкт дослідження: особливості української національної культури.

Предмет дослідження: процес формування української культури з її характерними рисами.

Метою дослідження є висвітлення ролі української культури в різні історичні періоди та окреслити основні традиції і звичаї, духовні цінності, які збереглися до нашого часу.

Поставлена мета обумовила розвязання наступних завдань дослідження:

Виявити обставини формування української культури, осягнути їх вагомість та залежність від конкретних історичних умов.

Дослідити умови розвитку української культури в неоднозначних обставинах у різні історичні періоди.

Простежити тенденцію розвитку української культури від давніх часів до сьогодення.

Розкрити внутрішні особливості національної культури українського народу та способи їх прояву в різних сферах суспільного життя.

Практична значущість дослідження полягає в тому, що: узагальнено різні аспекти розвитку української національної культури у працях різних вчених, обґрунтовано особливості та специфіку власне українських традицій та звичаїв.

Курсова робота складається із вступу, двох розділів, висновків до розділів, загальних висновків, списку використаної літератури (25 джерел).

Робота містить три додатки та ілюстрації.

Загальна кількість роботи 60 сторінок.

Основний текст роботи 37 сторінок.

РОЗДІЛ І. ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

.1 Загальна характеристика

Українська культура - сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених українським народом протягом його історії.

Для української національної культури основоположною базовою є народна культура на основі якої поступово сформувалися професійні наука, література, мистецтво. Своєрідність української культури визначили також впливи географічних умов, особливості історичного шляху, а також взаємодія з іншими етнокультурами [2; 98].

Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися широкі маси суспільства - селяни, козаки, ремісники. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві - народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури в XVI - XVII ст., і культурне відродження в XIX ст.

У той же час відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв'язували своє подальше життя і творчість з російською, польською та іншими культурами. Крім того, прогрес у сфері природничих наук був виражений слабше, ніж у гуманітарній [11; 136] .

Разом з тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на візантійську культурну традицію, роль України-Русі як центру християнства в східнослов'янському світі, а також як центру наук і вищої освіти завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників - Костянтином Острозьким, Петром Конашевичем-Сагайдачним, Іваном Мазепою та ін. - все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, літератури, досягти значних успіхів у науці [19; 235].

Відомий дослідник української культури Іван Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей даної культури в період її активного розвитку (XVII - XIX ст.) була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Григорія Сковороди, Феофана Прокоповича, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка. У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування [13; 47].

На відміну від суспільної думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур'я мислилося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, за допомогою зусиль освічених монархів і соціального експериментування, українські мислителі закликають до іншого. «Споріднена праця» і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним - ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі у дусі пізнішого європейського екзистенціалізму. Сьогодні такі підходи мають особливе значення для всього людства [22; 240].

Український народ прожив багату і бурхливу історію. Жити йому довелось на роздоріжжі, через яке проходило багато різних народів і племен. Майже кожен з них зазіхав на українську землю. У таких тяжких, складних умовах доводилось віковічно захищати свою волю від ворогів, доводилось бути й поневоленим. Ця боротьба виховала у українців найяскравішу, найхарактернішу рису - волелюбність. Саме вона спричинилася до того, що вже в кінці XVI ст. в Україні здійснювалась найперша в той час демократія. Запорізька Січ стала найміцнішим бастіоном демократії та свободи не тільки в себе, але й для сусідніх народів. Тому і вся творчість народу пронизана волелюбним характером. Не раз втрачаючи волю, незалежність, українці тужили за нею, і цю тугу та боротьбу за волю відтворили у всіх проявах своєї творчості - у безмежному морі задушевних пісень, дум, легенд; у малярстві, вишивці, гончарстві, ткацтві тощо.

.2 Витоки української культури

В умовах розбудови суверенної Української держави, відродження національної культури особливе значення має об'єктивне висвітлення етногенезу українського народу, визначення місця даного етносу в колі слов'янських народів, його зв'язків з найдавнішими етапами історії.

З проблемою етногенезу слов'ян тісно пов'язана проблема прабатьківщини українського народу. Існують дві протилежні теорії: міграційна і автохтонна. Перша з них побудована на визнанні руху як керівної засади етногенетичного процесу. Згідно з даною теорією, слов'янство виникло в Прибалтиці, яка мала би бути першою батьківщиною слов'ян. Потім вони рушили на південь у віслянський басейн, а пізніше - на схід у басейн середнього Дніпра. Внаслідок слов'яни поділилися на західних і південно-східних.

Друга теорія - автохтонізму стверджує, що слов'яни були незмінними жителями тієї самої території з часів неоліту. Змінювались культури, але етнос залишався той самий. Отже, слов'яни - це автохтони-аборигени, а їх прабатьківщиною було межиріччя Одри і Вісли, або середнє Наддніпров'я.

Стародавня слов'янська культура на українських землях формувалася протягом тривалого часу, і в даному процесі значну роль відігравали, з одного боку, традиції автохтонних народів - передусім антів, з іншого - культурні зв'язки з сусідніми народами. Ця культура характеризується цілісністю й самобутністю. На її основі виникла культура Київської Русі.

Культура, як відомо, є визначальним фактором формування і розвитку етносу. Саме у народній культурі (традиційному способі життя і виробництва, системі духовних, естетичних і етичних цінностей, мові тощо) знаходиться «генетичний код» етносу. Український етнокультурний масив існував у складі давньоруського народу як етнічної спільноти вже від початку утворення Київської держави і зберігав свої особливості протягом усього часу її існування [7; 68].

1.3 Культура України в період від давніх часів до початку ХХІ століття

а) Київська Русь

У IX столітті у Східній Європі постала монархічна держава Русь, центром якої став Київ. Основою культури Русі стала самобутня культура східнослов'янських племен. На момент її виникнення у господарському укладі слов'ян давно вже переважало землеробство, важливими промислами стали скотарство, полювання, рибальство і бортництво. Досить високого рівня досягло до Х століття і ремесло - виготовлялися вироби з заліза і кольорових металів, розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинка й обробка шкіри, різьблення на камені й дереві.

Рубіжною подією стало проникнення християнства, що приходило на зміну язичницьким віруванням руських племен і було офіційно прийнято Володимиром Великим 988 року. Введення християнства значно прискорило розвиток писемності (певний час співіснували кирилиця та глаголиця), а також літератури, давні пам'ятки якої написані церковнослов'янською мовою. Важливими стали впливи Візантійської культури, зокрема поширився візантійський стиль в архітектурі, в духовній музиці поширився знаменний розспів.

У розвитку культури Русі проявлялися як загальні закономірності, так і національні особливості. На відміну від Західної Європи, на Русі держава не підпала під владу церкви, і, відповідно, в культурі світські елементи були сильнішими. Намітилася прогресивна тенденція диференціації духовної культури. У відносно короткі терміни Київська Русь зробила величезний крок, вийшовши на загальноєвропейський культурний рівень, а в деяких її сферах перевершивши його [1; 23].

б) ХІІІ - ХV століття

Татаро-монгольська навала середини XIII століття стала причиною затяжного економічного занепаду. У ряді виробництв спостерігалося падіння або забуття складної техніки, спрощувалася реміснича промисловість. На тривалий час було припинено будівництво. Центром духовної культури залишалися однак православна церква, яка залишалася володарями Орди недоторканою.

Із занепадом Київського і Чернігівського князівств головним осередком розвитку української культури було Галицько-Волинське князівство, що перебувало у сприятливішому геополітичному становищі. Ситуація стала поступово змінюватися із входженням українських земель до складу Великого князівства Литовського. В культурі стає помітним західноєвропейський вплив. Його поєднання з місцевими традиціями визначило культурний зміст епохи. Значних висот досягли наукові знання в гуманітарних галузях: філософії, історії. Розвивалися світські мотиви в літературі. Архітектура храмів набуває рис готичного стилю, поширеного в міському будівництві Європи. Продовжувався розвиток різних жанрів народного мистецтва: декоративно-прикладного, музичного, театрального. Народна творчість збагачувалася героїчними, визвольними мотивами [14; 467].

в) ХVІ - ХVІІІ століття

У XVI столітті триває стабілізація і пожвавлення економічного життя, зростання міст. На Волині і в Галичині все ширше практикувалося будівництво світських споруд не з дерева, а з каменю і цегли, у XV столітті у Львові було побудовано водопровід.

Із заключенням Люблінської унії у 1569 році українські землі опинилися під володінням Речі Посполитої. Позиція соціальної еліти в нових умовах була неоднозначною. Своєю меценатською діяльністю прославилися князь Костянтин (Василь) Острозький, князь Юрій Слуцький, Єлизавета (Галшка) Гулечівна. Однак більшість українських феодалів, верхівка духовенства в умовах панування Речі Посполитої віддалялися від національної культури - мови, традицій, православної віри і сприймали польську.

У цій історичній ситуації роль духовного лідера народу взяло на себе козацтво - самобутній суспільний стан, який сформувався в XV-XVI століттях. Саме козацтво підхопило традицію національної державності, виступило захисником православної церкви, української мови [16; 197].

г) ХІХ століття

У кінці XVIII століття територія України була розділена між Австрійсько-Угорською (20% площі) і Російською (80% площі) імперіями. До того часу завершилася ліквідація української державності. В обох імперіях розгалужений бюрократичний апарат повністю контролював всі сторони життя суспільства. У Росії у XIX столітті особливу роль починає відігравати поліція, 3-є відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії, жандармерія. Широкими правами наділяється цензура. Вживання української мови зберігається винятково у народному середовищі. Тобто, на рубежі XVIII-XIX століть у розвитку української культури склалася кризова, критична ситуація. Власне стояло питання про саме її існування. Тут можлива історична аналогія зі станом української культури у XVI столітті, коли значна частина найосвіченіших вищих феодальних шарів українського суспільства відмовилася від національної культури, православ'я, ополячилася. В тих умовах роль духовного лідера українського суспільства взяло на себе козацтво. Однак до кінця XVIII століття козацька старшина стала частиною російського дворянства і втратила колишню роль. У XIX столітті в Україні поступово складається новий соціальний шар суспільства - національна інтелігенція. Поява в її особі культурної еліти і збереження національних культурних традицій в народному середовищі зробили реальним українське культурне відродження [18; 235].

д) ХХ - початок ХХІ століття

Розвиток української культури в XX - на початку XXI століття можна поділити на такі етапи:

Національне відродження (1917-1933).

Тоталітарне панування соцреалізму (1933-1956).

Для II етапу характерний монопольний диктат соціалістичної бюрократії, що призвело до морального занепаду духовної культури у всіх її формах. Основний наслідок цієї доби - фізичне і духовне знищення представників національної інтелігенції.

Стихійне піднесення духу національного опору (1956-1987).

В III період відродження - політичної «відлиги» - відбулася відносна лібералізація політики КПРС щодо національних культур. Сталося деяке поліпшення мовної ситуації, зокрема був перевиданий «Словник української мови» Б. Грінченка, зроблені перші кроки в українізації вищої та середньо спеціальної освіти.

Головним наслідком цієї доби було формування нового покоління митців, так званих «шестидесятників», які прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися проти тоталітарної системи. «Відлига» закінчилася трагічно: більшість з «шестидесятників» були репресовані, а Василь Стус, В. Марченко, Олекса Тихий, Юрій Литвин загинули в ув'язненні.

Національно-духовне оновлення (з 1987).

У другій половині 80-х рр. відбувається значне оновлення національної культури, зорієнтоване на загальнолюдські вартості світової культури. Розпочинається IV етап відродження як заперечення штучних догм соцреалізму і вартостей комерційної поп-культури [17;65].

Однією з принципових особливостей української культури ХХ століття є визначальна роль політичного чинника. При цьому переважав не еволюційний характер динаміки, а різкі зміни, які чітко розмежовують основні етапи розвитку української культури. Поворотне значення мали Перша світова війна, Лютнева і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917-1920 рр., створення СРСР, Друга світова війна, криза соціалізму і розпад радянської системи, отримання Україною незалежності. У радянський період, який зайняв більшу частину сторіччя, українська культура пройшла складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії: національне піднесення 20-х років, трагедію у роки сталінської диктатури, хрущовську «відлигу», брежнєвський «застій», горбачовську перебудову. Внаслідок одержавлення всіх сторін життя суспільства, його бюрократизації, централізації влади провідну роль відігравала особа першого керівника комуністичної партії і, відповідно, всієї держави [4; 123].

У 1991 відбулося не тільки проголошення незалежності України, але й почалися докорінні зміни суспільного ладу.

Говорячи про роль геополітичного чинника у розвитку української культури, необхідно підкреслити, що до середини сторіччя територія України входила до складу різних держав: СРСР, Польщі, Румунії, Чехословаччини. Лише після Другої світової війни сталося об'єднання українських земель. У 1954 р. до складу Української РСР було включено Крим.

Неприйняття більшовизму, радянської влади викликали у 20-і роки значну еміграцію діячів науки, літератури і мистецтва. Їх творчість продовжувалася, але залишалася невідомою на батьківщині. 40-ві і 70-ті роки відмічені новими хвилями еміграції. Тому характерними для української культури є два потоки розвитку - в Україні і в діаспорі. В діаспорі було утворено ряд інституцій (державні - Українська Національна Рада на чолі з Президентом УНР, Уряд УНР; наукові - Вільна академія наук, ряд наукових товариств, зокрема в діаспорі діяло Наукове Товариство імені Шевченка, товариство українських інженерів, лікарів тощо; церковні - православна та греко-католицька гілки української церкви; мистецькі, наприклад, капела бандуристів у США і Канаді, численні народні хори у ряді країн світу; книгозбірні, видавництва, система національних недільних шкіл та ін.). Сьогодні завдяки політичним змінам відновлено єдиний культурний потік, повернено багато імен [5; 259].

Участь інтелігенції в політичному житті країни особливо активною була в переломні моменти. Досить пригадати імена визначного українського історика, Голови Центральної Ради М.Грушевського, талановитого письменника, Голову Генерального секретаріату В. Винниченка, учасників дисидентського руху І. Світличного, В. Симоненка, В. Стуса, сучасних політиків-поетів І. Драча, Д. Павличка, письменника В. Яворівського.

Висновки до І розділу

Таким чином, було визначено витоки української культури та окреслено аспекти розвитку культури українського народу в різні історичні періоди від давніх часів і до XXІ ст.

Можна побачити, що культура пройшла нелегкий шлях у своєму розвитку. Усе починалося досить примітивно, але розвиваючись і вдосконалюючись вона розквітла, здобула визнання. На різних етапах відбувався занепад української культури, але українська нація сильна духом і словом підняла культуру з глибини і піднесла до визначного розвитку.

На сучасному етапі існує безліч музеїв у яких збереглися памятки культурного життя стародавніх українців, а саме книги, предмети побуту, зразки образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва. Реставровано храми, памятки архітектури, які були побудовані X ст.

Всі українці повинні шанувати і берегти українську національну культуру, як передумову існування нації.

РОЗДІЛ ІІ. УКРАЇНСЬКА ТРАДИЦІЙНА КУЛЬТУРА

2.1 Матеріальна культура

Українці - етнос з давньою високорозвиненою землеробською культурою. Саме це заняття обумовило традиційний побут, матеріальну культуру, систему основних свят і обрядів (по суті календарно-землеробських), світогляд, духовні цінності нашого народу.

Сприятливі кліматичні умови, родючі землі об'єктивно сприяли тому, що в усіх історико-етнографічних зонах України (крім Карпат) орне землеробство стало основною галуззю господарства, воно доповнювалося городництвом і садівництвом. Із землеробством в українців було пов'язане і тваринництво. Крім основного виробного господарства, зберігалися давні допоміжні заняття - рибальство, полювання, бджільництво [12; 267].

Традиційне українське селянське господарство було переважно натуральним. Сім'я забезпечувала себе всіма основними продуктами споживання. Переважна частина предметів побуту також виготовлялася в домашніх умовах. Складніші ремесла і промисли перетворюються в професійні заняття (хоч і ремісники вели присадибне господарство).

У суспільному житті українського села до кінця XIX століття, як і в інших східнослов'янських народів, незважаючи на розвиток капіталізму, зберігалося багато елементів патріархальних відносин. Значне місце займала сусідська община - «громада». Характерною була традиційна колективна форма праці - «толока». Вона, як правило, влаштовувалася у вихідні та святкові дні, на добровільних засадах і без оплати за виконану роботу. Частіше за все учасниками «толоки» були сусіди, родичі, куми. Таким чином, виконували різні польові (орали, сіяли, збирали урожай, заготовляли сіно) і домашні роботи (копали колодязі, будували житла та господарські споруди; заготовляли продукти харчування і т. д.). Після виконаної роботи накривався стіл, влаштовувалося свято [3; 387].

У процесі розвитку сільської общини виник інститут самоврядування. Це передусім «загальний схід» - загальні збори представників від усіх господарств (аналогічні інститути були у росіян і білорусів, вони зберігалися ще з часів Русі). Загальні збори обирали старосту села («війта»), сотських, десятських. Якщо вони не справлялися зі своїми обов'язками, їх переобирали дочасово. На всіх етапах свого існування сільська громада (община) здійснювала функції охорони і передачі традицій. Вона контролювала всі сторони життя селян, стежила за збереженням морально-етичних і загальноприйнятих правових норм. Хоч, якщо порівнювати сільську общину в українців і росіян, то в останніх вона була міцнішою. В Україні традиційні зв'язки часів Русі були істотно змінені в період формування козаччини, особливо в ході національно-визвольної війни середини XVII століття.

2.2 Поселення і житло

В Україні залежно від природно-географічних, соціально-економічних, історичних умов сформувалося три зони сільських поселень: північна, центральна, південна.

Для північної (Полісся, Волинь) були характерні багатодвірні поселення вуличного типу.

У центральній зоні (український лісостеп) до XVIII століття були поширені вільні і нерегулярні поселення. З розвитком капіталістичних відносин тут виникають вуличні, радіальні, шнурові та інші види регулярних поселень, створених за проектами. У південній зоні, яка охоплює частину Слобожанщини, Таврію, узбережжя Чорного та Азовського морів, забудова велася переважно за проектами поміщиків або адміністрації і мала квартальну або гніздову форму планування. Крім багатодвірних поселень повсюдно були поширені й однодвірні - хутори (на території Запорозької Січі - так звані зимівники) [9; 68].

Селянське житло - хатина була глинобитною або зрубною, побіленою зсередини та зовні і складалася з двох або трьох приміщень. Бідняцька хатина була однокамерною. Підлогу робили з глини, чотирисхилий дах крили соломою, очеретом або ґонтою. Сам процес будівництва хатини був цілим ритуалом, покликаним забезпечити благополуччя сім'ї. Велика увага приділялася вибору місця для будинку. Його не можна було будувати на перехрестях доріг, на місцях поховань. Існував звичай насипати на передбачуване місце будівництва трохи зерна. Якщо наступного ранку купка була потривожена, вибирали інше місце. Починати будівництво бажано було тільки у вівторок або четвер.

Інтер'єр українського житла, при наявності місцевих особливостей в різних історико-етнографічних районах, був однотипним і далеко не випадковим. Багатовіковий досвід обумовив раціональність і естетичність внутрішнього простору. Кожна зона в будинку мала своє призначення і відповідну обстановку [3; 60] .

При вході в хату, як правило, зліва отвором до фасадної сторони будинку розташовувалася піч - основний елемент планування, «годувальниця, лікувальниця, нагрівальниця і розважальниця». Її звичайно білили і розмальовували узорами (особливо, якщо в домі була донька на виданні). У Східній Україні найчастіше в розписах зустрічався «вазон» - стилізоване дерево життя, або зображення трьох гілок - образ світового дерева. Виконуючи ряд найважливіших практичних функцій, піч при цьому була найпотаємнішим і загадковим місцем у помешканні, язичницьким центром християнського будинку. З нею було пов'язано безліч звичаїв і повір'їв. У образі сімейного вогнища піч фігурувала в обряді сватання, коли засватана дівчина «колупала» пальцем побілку печі, немов би просячи захисту. Йдучи з рідної хати, наречена брала з собою декілька вуглинок з материнської печі. Шматочок пічної обмазки клали в сорочку, якою обертали новонародженого, захищаючи його від нечистої сили. А після похоронів родичі трималися за піч, щоб не сумувати за небіжчиком (або не боятися його). За уявленнями селян, піч була місцем переходу із звичайного світу в таємничий. При входинах в новий будинок господиня на помелі або хлібопічній лопаті «переносила» домовика, який жив під піччю. А щоб він не зник, господарі закривали піч заслінкою, йдучи з хати. Селяни вірили, що через пічну трубу відлітають на свої зборища (шабаші) відьми, в печі ж вони готують чаклунське зілля. Вагітним жінкам, які випікали хліб, особливо паски, заборонялося розмовляти, інакше відьма викраде дитину. Для захисту породіль від нечистої сили рогач ставили неодмінно рогами до печі [15; 302] .

По діагоналі від печі знаходився красний кут (покуття, святий кут) - християнський центр будинку. Тут обов'язково висіли ікони, прикрашені рушниками, запалювалася лампада, зберігалися священні книги, свячена вода і свічки. На Різдво і Великдень сюди ставили ритуальну їжу. Покуття вважалося найпочеснішим місцем у хаті, куди саджали дорогого гостя, виявляючи йому повагу. Під образами сиділи молоді на весіллі. Сюди ж ставили «дідух» - обрядовий сніп, прикрашений стрічками, символ благополуччя і достатку, пам'ять про предків. На покутті сходилися лави, які стояли вздовж стін, і тут же під іконами стояв стіл - символ єдності, сімейної міцності і благополуччя, за яким збиралася вся родина. Звичайно стіл не прикрашали, тільки у святкові дні накривали скатертиною. Не дивно, що ця деталь меблів фігурувала в повір'ях і обрядах. Новонародженого тричі обносили навколо столу, приймаючи його в сім'ю. За столом святкували весілля. І сюди ж, на покуття, ставили труну з небіжчиком, здійснюючи останній обряд прощання. На стіл не можна було класти ключі - це могло привести до сварки, і сідати - загрожувало хворобою [20; 65].

До печі вздовж тильної стіни прилягав дощатий настил («піл» або «полаті», «лежанка»), що слугував спальним місцем (в заможніших сім'ях тут ставили ліжко). Кут навпроти печі вважався «жіночим» - тут розміщався «мисник» (шафа для посуду) і все необхідне начиння.

Скляні шибки в сільських хатах зустрічалися рідко. Вікна були з риб'ячих міхурів або з прозорого тоненько відшліфованого кварцу.

Селянський двір включав залежно від заможності господаря одну або декілька господарських споруд: хлів, комору, клуню. Двір в Україні обов'язково був обгороджений.

Міщанське українське житло було пишнішим ніж сільське. Будинок української шляхти знаходився, як правило, на високому місці і був схожий на маленький замок, укріплений з усіх сторін валами, частоколом (острогом з дерев'яних паль) і з дерев'яними баштами (одно- або двоповерховими). На башті вночі була варта. Дім робили дерев'яним, вкривали ґонтом (спеціальним покрівельним матеріалом з тонких дощечок). Починався дім ґанком, далі - просторі сіни з ловецькими прикрасами. За сіньми - панські покої та приміщення для челяді. Кімнат було багато - їдальня, світлиця, спальні, різноманітні комірки тощо. Поряд з панським будинком ставили гумно (тік) з господарчими будівлями, влаштовували квітники, садили сад, ставили пасіку, іноді - звіринець. Наприклад, будинок гетьмана Апостола в Глухові описується так. Ґанок з точеними балясами (фігурними стовпами), широкі сіни, кімнати для засідань генеральної канцелярії з великими столами, лавами, вкритими килимами, покої гетьмана з десятьох кімнат. Головна світлиця оббита блакитним сукном мала шість вікон. Вікна оплавлені в олово, ззовні обладнані віконницями. На головній стіні - ікона розп'ятого Ісуса Христа. Посередині - стіл оббитий атласом, лави застелені килимами. Піч покрита кахлями з узорами квітів. Двері розписані, на завісах, з замками. На стінах розвішували ікони святих та портрети осіб з родини власника маєтку, рідше - краєвиди. У маєтку Ханенка згадується «дзиґар стінний з вагами», кабінет з люстерком. В приміщенні палацу була також лазня. У дворі був квітник, далі - вишневий та ін. сад. Господарські будівлі включали пекарню, стайню, конюшню, винницю (гуральню), кузню, льодівню, нужник (туалет), теж критий ґонтом. Поряд часто був млин, пасіка [12; 59].

2.3 Національний костюм

Український народний одяг - яскраве і самобутнє культурне явище, воно розвивалося й удосконалювалося протягом сторіч. У народному костюмі відбилися спільність походження й історичної долі східних слов'ян, взаємовплив культур сусідніх народів. Зберігаючи ознаки різних епох, костюм є джерелом вивчення етнічної історії населення, його соціально-класової структури, естетичних поглядів. Він є досить різноманітним у регіональному відношенні, але містить у собі ознаки, що характеризують загальну історію розвитку української культури. Так, основним елементом одягу завжди була сорочка. Саме сорочки належать до найстарших видів одягу. Наприклад, жіночі сорочки козацьких часів дійшли майже незмінними до нас. Жіночий одяг складався з вишитої сорочки (тунікоподібної, поликової або на кокетці) і незшитого поясного одягу: дерги, запаски, плахти. З XIX століття стали носити зшиті «спідниці». У прохолодну погоду носили безрукавки (корсетки, киптарі тощо). Сорочка була, як правило, прикрашена вишитим або тканим орнаментом по коміру, подолу, на рукавах - місцях, де максимально відкритий доступ до тіла. Тобто орнамент виконував не тільки естетичну, але й оберегову функцію, захищаючи господиню одягу від злих духів, хвороб та ін. Жіноча сорочка взагалі вважалася найтаємничішим елементом одягу, особливо її поділ. Наприклад, вірили, що вишитим подолом можна зупинити відьму. Повитухи приймали дитину у поділ сорочки. Вишитою верхньою частиною сорочки нареченої після ритуального умивання по черзі витиралися молоді. Основним верхнім одягом жінок була свита або свитка з білого сукна [6; 94] .

Дівчата заплітали волосся у коси, укладали їх навколо голови і прикрашали стрічками, квітами, живими або з вощеного паперу. Жінки обов'язково носили різні очіпки, рушникоподібні головні убори («намітки»), пізніше - хустки. Поява заміжньої жінки на людях без головного убору вважалася непристойною (звідси вираз - «опростоволоситися»).

Українські дівчата і жінки традиційно носили багато прикрас. Звичай прикрашати шию існував з найдавніших часів. Багатий матеріал для намиста давала навколишня природа - використовувалися зерна, кісточки ягід, овочеві коробочки. Дуже цінувалося намисто з різнокольорового скла, бурштину, перлів, найбільшою ж цінністю вважалися корали («добре намисто», «щирі коралі»), особливо червоні. Кількість ниток намиста і розмір намистин були показником достатку сім'ї, а також свідчили про добре ставлення чоловіка до дружини. Найпрестижнішим вважалося мати 24-25 ниток, з великими намистинами, прикрашеними ще й сріблом. Коралам приписувалися магічні властивості (зокрема вони ніби оберігали від застуди), розрив нитки провіщував господині нещастя. Особливе місце серед шийних прикрас належить дукачам - різноманітним ювелірним виробам на основі монет або їх імітацій. Для них, як правило, використовувалися австрійські дукати або російські срібні карбованці. Дукач з металевим бантом, прикрашеним каменями або емаллю, займав центральне місце у всьому комплексі нагрудних прикрас. Хрещений батько дарував дукач своїй маленькій хрещениці, коли їй виповнювався 1 рік, і та дбайливо зберігала подарунок, надіваючи його переважно у свята [23; 50].

Великою популярністю у жінок користувалися вироби з бісеру, різноманітні сережки і каблучки.

Чоботи носили чорні або червоні. Святковим взуттям в теплу погоду були черевички, а повсякдень носили взуття з сиром'ятної шкіри - постоли і личаки.

Чоловічий костюм складався з сорочки (з вузьким стоячим, часто вишитим коміром зі шнурком), заправленої у широкі або вузькі штани, безрукавки (сердаки, лейбики) і пояса. Пояс взагалі був обов'язковим елементом одягу і виконував найрізноманітніші функції (закріплення одягу, захист м'язів живота при важкій роботі). На поясах носили предмети повсякденного вжитку, вони служили яскравою прикрасою одягу і показником достатку. Але пояс сприймався також і як оберіг, талісман. Тільки маленькі діти могли не носити пояса, для дорослої людини вийти на вулицю, не оперезавшись, означало скомпрометувати себе, провіщувало нещастя. Пояс фігурував у багатьох магічних обрядах. Недаремно дівчина повинна була оперезати свого нареченого вишитим поясом - це повинно було збільшувати чоловічу силу. Червоний пояс оберігав людину від біди. Куплену худобу заводили на подвір'я через господарський пояс, щоб вона не йшла з двору [25; 91] .

Чоловіки стригли волосся на голові «під горщик» («під макітру»). Молоді і середніх років чоловіки голилися, залишаючи лише вуса. У XV-XVII ст. голили і голову, залишаючи оселедець. Бороди носили тільки старі. Головним убором улітку служили солом'яні капелюхи («брилі»), в інший час - повстяні або каракулеві шапки циліндричної форми з плоским або сферичним дном. На ноги бідні селяни взували постоли - стягнуті шматки сиром'ятної шкіри або личаки, заможні ж носили чоботи.

Козацький одяг складався з жупана, черкески, яскравих шароварів, шалевого пояса-кушака, кобеняка (плаща), сукняного кунтуша з відкидними рукавами, білого жупана з шовкової тканини і оксамитовим шликом, шовкового пояса з золотими китицями, сап'янових чобіт, шапки-кабардинки з річкового звіра кабарги чи видри, оздобленої навхрест позументом, кожуха з овечої шкури, кудлатої вовняної бурки для негоди. З цього набору обов'язковими були сорочка і шаровари [9; 47].

Восени та взимку і чоловіки і жінки носили опанчу (довгий дорожній одяг з вилогами, прикрашений кольоровими шнурами), кобеняки (прообраз плаща з щільного грубого сукна, який носився поверх одягу), кожухи. Кожухи часто покривали сукном. Всі ці види одягу відомі ще з часів Київської Русі.

Характерною рисою традиційного українського одягу була його декоративність, яка досягалася багатими вишивками, аплікаціями, різноманітними дорогими прикрасами. У цьому відбивалися особливості регіонів України. За вишивкою на сорочці, за тим, як сорочка була скроєна, за головним убором (особливо це стосується жінок), можна було точно визначити, з якого регіону України людина. За костюмом можна було судити про майнове і соціальне становище. Представники різних соціальних груп (ремісники, землевласники, козацька старшина, рядове козацтво, селяни, міщани, торговці та ін.) відрізнялися особливостями одягу.

2.4 Система харчування

Система харчування складається з сукупності певних ознак традиційно-побутової культури етносу: набір харчових продуктів, способи їх обробки і приготування, режим повсякденного харчування, асортимент обрядових страв, звичаї, пов'язані з приготуванням і споживанням їжі. На систему харчування українців, як і інших народів, впливають кліматичні і природно-географічні умови та напрями господарської діяльності.

Набір продуктів харчування пов'язаний з традиційною господарською діяльністю: орне землеробство, тваринництво, городництво, бджільництво. Основу харчування складала рослинна і борошняна їжа (борщ, каші, галушки, вареники, різноманітні юшки, локшина, тетеря, кисіль та інші). Значне місце в раціоні харчування займала риба (особливо осетрина і тарань), в тому числі солона. З м'ясних страв вживали сало, ковбасу, печеню з курей, гусей, качок тощо. Худобу кололи раз або два на рік, на великі свята: на Різдво і Великдень. З борошна з доданням маку і меду випікали численні маковники, коржі, книші, бублики, кренделі, пиріжки, потапці, млинці, солодощі, стовпці тощо. Крім того, у повазі були молоко, сири, сметана, ряжанка, кисляк, інші молочні продукти, повидло, горіхи, варення, напої. Хліб в Україні мав символічні функції в багатьох обрядах: весільних, родильних та ін. Виготовляли пиво, горілки, медовуху, спотикачі тощо. Повсякденна їжа різних верств населення дуже відрізнялася. У багатих родинах смакували привезені купцями з різних куточків світу: цукор у головках, цукор льодовий, помаранчі, цитрини, мигдаль, родзинки, імбир, гвоздику, чай, каву, кав'яр, сьомгу, вина, чужоземні горілки, наливки та вина (волоське, угорське, кіпрське, мусулес, фронтин'як, рейнське, пунш та ін.). Для українців характерне шанобливе, дбайливе ставлення до продуктів харчування. Перед сніданком, обідом і вечерею українець традиційно промовляв коротку молитву. За столом не жартували, не лаялися. Треба зазначити, що з усього комплексу матеріальної культури саме харчування є найбільш консервативним. Це стосується і системи, режиму харчування, і найбільш поширених та улюблених страв (скажімо, до сьогодні вихідці з України залишили в своїй кухні багато традиційно українських страв, перш за все - борщ) [24; 60] .

Протягом року віруючі люди зобов'язані були дотримуватися постів - періодів, коли обмежувалося або взагалі заборонялося вживання м'ясних або молочних продуктів, риби, яєць. Це пов'язано з вимогами християнської релігії (постів дотримувалися перед релігійними святами - Різдвом, Великоднем, Спасом та інші), але, безумовно, мало більш глибоке коріння. Не випадково найбільш тривалі і важкі пости збігалися з періодами найменшого фізичного напруження в осінньо-зимовий період. Влітку, під час польових робіт, пости були короткими і не такими канонізованими. Крім того, існували послаблення для дітей, хворих, вагітних жінок. Набір продуктів, дозволених для вживання, був досить різноманітний. З нього можна було готувати велику кількість пісних страв. Враховуючи популярні сьогодні методи лікувального харчування (вегетаріанство, голодування тощо), доводиться визнати, що предки цілком розумілися в раціональному споживанні їжі [3; 302].

І, звичайно, їжа була тісно пов'язана з духовним життям людей. Практично кожному святу - і релігійному, і тому, яке залишилося з язичницьких часів, - відповідав свій набір страв. На різдвяному столі обов'язковими були дванадцять страв, включаючи узвар (компот з сухофруктів) і кутю (кашу із злакових зерен), млинці або вареники на масляну, яйця і паски на Великдень, мед і яблука на Спас і т. д. Існувало безліч обрядів і повір'їв, пов'язаних з їжею. Наприклад, на хрестини варили пшоняну кашу у горщику. Потім розігрувалася сценка продажу горщика, і той, хто вносив найбільшу кількість грошей на хрестини, мав право розбити горщик. Гості вважали за честь покуштувати обрядову їжу і взяти на спомин черепок. Це робилося для того, щоб дитина росла здоровою і щасливою.

2.5 Світоглядні уявлення

культура україна одяг поселення

Духовна культура українців склалася під впливом двох головних чинників: основних занять населення (передусім землеробства) і релігійних вірувань. Більшість українців були православними християнами. У Західній і Правобережній Україні частина населення належала до греко-католицької конфесії, яка виникла внаслідок Брестської (Берестейської) церковної унії у 1596 р.

На побутовому рівні релігія народних мас являла собою поєднання християнських ідей з язичницькими віруваннями й уявленнями. У свідомості українського селянина віра в єдиного Бога уживалася з різноманітними повір'ями про чортів, упирів, домовиків, русалок та іншу «нечисту силу», євангельські заповіді - з віруваннями у магію, чаклунство, ворожбу тощо. Образи християнських богів ототожнювалися з язичницькими, наприклад, Ілля Пророк - з громовержцем Перуном, святі Георгій і Власій - з заступником худоби Велесом і т. д. До народного побуту увійшли церковні молитовні формули, близькі до магічного заклинання, а в ролі магічних предметів використовувалися деякі предмети церковного культу. Фольклор наповнився іменами Христа, Богородиці, святих [8; 490].

Зупинимося детальніше на народних уявленнях про русалок і відьом - винятково цікавій темі в українській демонології. Не випадково саме ці образи увійшли до української художньої літератури (досить пригадати хоча б «Лісову пісню» Л. Українки або «Майську ніч» та «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» М. В. Гоголя).

Русалками (або мавками) звичайно стають душі утоплениць, самогубців, дітей, які народилися мертвими або вмерли до хрещення. Існувало три основних різновиди русалок - польові, лісові і водяні, що відрізнялися зовнішнім виглядом і звичками.

Русалок вважали нечистою силою, яку треба було боятися і задобрювати, бо вони могли наслати град, бурю, потоптати пшеницю тощо. Тих, хто не в добру годину потрапляв їм до рук, русалки могли втопити, залоскотати до смерті, примусити виконувати свої примхи. Найбільш активними русалки були у троїцький тиждень, особливо у четвер. Щоб уберегти себе від них, люди весь тиждень не працювали, вживали різні обереги: носили з собою полин, клали на вікна кропиву тощо.

На відміну від русалок, відьми - представниці земного світу, які вступили у спілкування з потойбічними силами. У народі вірили, що відьми за природою бувають двох видів. Уроджені з'являлися на світ за закляттям. Сьома дочка в сім'ї також могла народитися відьмою. Навчені ж відьми осягали науку відьомства свідомо, за допомогою чаклунських обрядів і випробувань. Зовні вони - дуже ефектні жінки, часто вдовиці (яскравий приклад - гоголівська Солоха). Вважалося, що відьми не їдять м'яса, обожнюють вареники з сиром (тому можуть красти начинку з чужих вареників). Традиційним місцем збору відьом в Україні була Лиса гора під Києвом, куди відьми зліталися сидячи на помелі, кочерзі або пранику (валку для прання). Згідно з традиційними уявленнями відьми могли «поробити», напустити хворобу, причину на худобу і людей, але при цьому здатні були замовити біль, одпоїти травами. Перевернувшись через встромлений в землю ніж і вимовивши потрібне заклинання, відьми перетворювалися у найрізноманітніші істоти або предмети (клубок ниток, шматок полотна, безхвоста сорока тощо). У кожному селі, як правило, були жінки, яких підозрювали у зв'язках з нечистою силою, тому існував величезний арсенал засобів для їх виявлення. Так, щоб виявити, хто краде молоко у корів, треба було на Страсному тижні перед Великоднем виготувати спеціальну осикову табуреточку і взяти її з собою до церкви. Якщо під час служби встати на неї і подивитися навколо, то у відьми над головою буде знаходитися дійниця [див. Додаток Б].

Певним відображенням цих вірувань, перенесенням їх у повсякденне життя було переконання в існуванні так званих «характерників» - козаків-чарівників, котрих не брали ні вогонь, ні вода, ні шабля, ні звичайна куля (крім срібної). Їм приписувалася здатність відмикати замки без ключів, переправлятися через ріки на повстині, брати голими руками розпечені ядра, бачити на кілька верств навколо себе, жити на дні ріки, «перекидатися» на котів, собак тощо, перетворювати людей на кущі, вершників на птахів тощо.

2.6 Свята та обряди

Найважливіші складові духовного життя народу - свята та обряди. Вони відображають не тільки етнічну своєрідність, але й естетику, моральні цінності, ментальність, історію. До числа інститутів, породжених релігійними уявленнями й аграрним укладом побуту, належали календарні свята та обряди. Це - найдавніша обрядовість, корінням своїм вона сягає первісних, язичницьких вірувань. Значно пізніше церква сприйняла систему землеробських свят, яка вже склалася, і надала їй християнського забарвлення. Свята і обряди календарного циклу регламентували всі сфери життя українського селянина - виробничу, суспільну, сімейну, а головна їх мета - відвернути стихійне лихо, вплинути на врожайність.

У аграрному календарі українців не було різкого розмежування між сезонами. Обрядовість зимового циклу поступово переходила у весняну, весняна - у літню тощо. Кожний цикл ніс своє сезонне смислове навантаження (підготовка ґрунту, сівба, посадка - весною; збір і збереження врожаю восени). Календарний цикл насичений безліччю ритуалів і прикмет, які також зв'язують пори року [3; 91].

Зимові свята починалися 21 листопада з Введення. Цей день віщував, яким буде наступний рік: урожайним чи ні, посушливим чи дощовим.

Серед зимових свят українців особливо виділяється період святок з кульмінаційними точками - Різдвом, Новим роком і Хрещенням.

Різдво - зимове свято, яке сягає корінням в далеке язичницьке минуле. Це свято сонцевороту, найкоротший день у році, коли Сонце ніби вмирає і людина магічними діями мала йому допомогти. Після прийняття християнства свято злилося з народженням Ісуса Христа, але в народній пам'яті збереглося його глибинне значення.

Різдвяні свята починалися Святим вечором (6 січня за новим стилем). У будинку повинна була панувати чистота, атмосфера достатку і щастя. У красний кут (на покуті), дотримуючись цілого ряду правил, поміщали прикрашений сніп («Дідух» або «Рай-Дідух») і «кубельце» - гніздо з пахучого сіна, в яке ставили горщик з обрядовою кутею. Вся родина чекала появи на небі першої зірки, яка символізувала народження Христа, щоб сісти за стіл (вважалося, що той, хто першим побачить зірку, буде найщасливішим протягом року). Стіл був багатий, не менше дванадцяти страв (як правило, кутя, горох, борщ з грибами та рибою, голубці, риба холодна, риба смажена, вареники, млинці, каша, пиріжки, узвар), але пісний, тому що продовжувався пилипівський піст. Святкова трапеза повинна була об'єднувати всіх членів сім'ї, в тому числі й померлих, на помин яких ставили свічку. Діти носили «вечерю» своїм близьким - хрещеним, бабусям і дідусям. Потім, відстоявши службу у церкві, розговлялися - приступали до багатої м'ясної їжі. У народному сприйнятті святкові дні були своєрідним «проломом часу», «кінцем світу», за яким наступало оновлення. У цей час наставав розгул нечистої сили, саме у свята можна було дізнатися про майбутнє за допомогою ворожби. Дівчата виходили на вулицю і питали ім'я першого зустрічного, намагаючись вгадати ім'я нареченого. Підслухували розмови під сусідськими вікнами, щоб зі сказаних слів дізнатися, чи вийдуть заміж наступного року. Опівночі ворожили на розплавленому воску або свинці - лили їх у воду і за застиглими фігурками судили про майбутнє. Про це могла оповісти і тінь на стіні від купки згорілого паперу. Досить небезпечним вважалося ворожіння опівночі з двома дзеркалами і свічкою між ними. Вдивляючись у нескінченні відображення дзеркал, можна було побачити судженого, а можна і накликати біду. Намагалися дізнатися про характер жениха з поведінки півня, перед яким ставили посуд з водою, зерном і люстерко. Якщо півень підійде до зерна - бути жениху добрим господарем, якщо до люстерка - хвальком, до води - п'яницею.

січня починалися колядки. Цілі ватаги молоді зі спеціально виготовленою різдвяною зіркою (з різьбленого розфарбованого дерева або решета, прикрашеного кольоровою фольгою і папером) ходили селом. Часто це було справжнє дійство - з рядженими, співцями, музикантами, танцюристами (вертеп). Колядники ходили хатами, виконуючи спеціальні пісні. У поетичних текстах оспівувалися господарі та їх діти, їм бажали щастя і здоров'я, достатку у господарстві, доброго врожаю. Фактично ці тексти мали значення заклять - вважалося, що висловлені у свята побажання обов'язково збудуться. Господарі зобов'язані були щедро обдарувати колядників харчами.

Зібрані запаси несли 8 січня на великі вечорниці - молодіжне гуляння з танцями і веселим застіллям, де юнаки і дівчата часто знаходили собі наречених [3; 98].

Завершувався різдвяно-новорічний цикл святом 19 січня Хрещення (Богоявлення, Водохреща, Йордан). Основні дії проходили на крижаних водоймах, де заздалегідь вирубували хрест з льоду (часто його поливали буряковим квасом, від чого він набував червоного кольору). В ополонку, яка утворилася, священик опускав хрест, після чого вода вважалася священною. Віруючі набирали воду і потім довго її зберігали, приписуючи такій воді чудодійні властивості. Це було перевіреним засобом для лікування найрізноманітніших захворювань. Вважалося також, що той, хто скупається у водохресній ополонці, весь рік не буде хворіти.

На честь весняного пробудження природи слов'яни святкували Масляну. На відміну від інших календарних свят, Масляна практично не зазнала християнського впливу і залишилася просто веселим народним святом з деякими язичницькими ритуалами: катання з гірок, спалювання солом'яного опудала, приготування млинців і вареників тощо.

Серед весняних свят найзначнішим і улюбленим була Паска (Великдень). Обряди і ритуали великодного циклу несли релігійне християнське і календарне язичницьке навантаження (воскресіння Ісуса Христа і пробудження природи).

Великодню передувала Вербна неділя - період активної підготовки до свята. У церкві святили гілки верби, якими шмагали всіх членів сім'ї, а потім і домашніх тварин, примовляючи.

Це мало забезпечити здоров'я і благополуччя. Саме на Вербній неділі готували писанки - яйця, прикрашені багатоколірним орнаментом (на відміну від крашанок, забарвлених в один колір). Взагалі червоний колір яйця, за християнськими переказами, - символ крові, пролитої Христом за гріхи людські. Але сам звичай використовувати фарбовані яйця в різних обрядах, сприймаючи їх як символ воскресіння, сягає далекого минулого [3; 110].

Процес розписування яєць був суворо регламентований. Жінка-писанкарка повинна була сидіти на виверненому навиворіт кожусі, для обтирання яєць користувалися шматками від зношених сорочок. Вся робота виконувалася у тиші, з молитвами і в доброму настрої. Сама технологія створення писанки полягала у послідовному зануренні яйця в різні барвники (від темного до світлого) і в нанесенні орнаменту розтопленим воском за допомогою металевої трубочки. Потрібний для орнаменту колір зберігався під шаром воску. Сюжети і види орнаменту були дуже різноманітні, дуже відрізняючись за регіонами України.

Протягом Вербної неділі випікали обрядові хліби - паски. Під час їх виготовлення також здійснювали численні дії, підкоряючись древнім обрядам. Палити піч треба було з полін, які відкладалися кожний четвер протягом Великого посту, підпалювати їх шматочками освяченої верби. Саджаючи паски в піч, господиня вимовляла молитви-заклинання.

Багато повір'їв було пов'язано з Страсним (або Чистим) четвергом. Палаючою страсною свічкою, принесеною з церкви, робили хрести на стелі - від нечистої сили. Дбайливо зберігали четвергову сіль, спеціально обпалену в печі, - від різних захворювань людей і домашніх тварин. Обов'язковим був звичай купати дітей і хворих, виливаючи потім воду на перехрестя доріг, «щоб там усе лихо зосталося». Це, без сумніву, відгомони древніх очищувальних обрядів.

Відстоявши у церкві службу і освятивши заздалегідь зібрані продукти, люди сідали за святковий стіл. Великодню передував найсуворіший піст (пам'ять про страждання Христа), тому пасхальній трапезі надавалося особливого значення. Чим багатшим буде стіл, тим ряснішим - урожай. Важливе місце на столі займали, як правило, паски і писанки [15; 134].

У різних регіонах України існували звичаї, пов'язані з фарбованими яйцями. Після відвідування церкви, перед розговінням всі вмивалися з миски, в якій були крашанки і дрібні монети. Це забезпечувало здоров'я і красу. Дівчата зберігали яйце, з яким вмивалися, «щоб бути завжди гарною». Писанки вміщували у Красному кутку і зберігали до наступного Великодня. Як оберіг для худоби писанку підвішували в хліві, клали в гніздо квочки або біля вулика з бджолами, підсипали товчену фарбовану шкаралупу у корм птиці. Поширені були також ігри з яйцями, наприклад, катання їх з гірки або спеціального лотка, а також з рушників, спущених зі стіжка. Діти захоплювалися цоканням - биттям яєць. Той, хто розбив крашанку суперника, забирав її собі як виграш.

Великодні свята включали народне гуляння: хороводи (ходіння по колу як символ руху Сонця небом), катання на гойдалках і дошках (підняття вгору - магічне дійство, що забезпечує ріст всієї зелені), обливання водою (очищувальний обряд). Улюбленою розвагою були передзвони, оскільки на Великдень дозволялося дзвонити всім. Існувало, наприклад, повір'я, що перший удар у дзвін недільним ранком забезпечить тому, хто дзвонить, добрий урожай гречки.

Великодні свята завершувалися поминальними днями - Радницею («поминками», «гробками»). Як правило, першої після пасхальної неділі люди йшли на цвинтар «христосуватися з померлими» - обідали на могилах, пов'язували хрести рушниками. Іноді на пасхальний стіл ставили «могилку» - миску з пророщеним вівсом, в яку клали стільки крашанок, скільки родичів в сім'ї померло. Існував звичай пускати по річці шкаралупу, яка повинна була повідомити предкам про настання Великодня.

Завершення весняного і початок літнього періоду у східних слов'ян пов'язаний з трійце-русальною обрядовістю, в основі якої лежить культ рослинності, магія заклинання майбутнього врожаю. На «Зелені свята» (так в народі називалося християнське свято Трійці) хатину і двір прикрашали зеленими гілками верби, липи, клену. Підлогу застеляли гілочками м'яти, любистку, чебрецю. До цього свята належить цікавий обряд «завивання берези» або «водіння куща». Дівчинку або молоду дівчину прикрашали квітами, зеленню і водили селом. Цим обрядом і спеціальними піснями хотіли вимолити у природи багатий урожай [12; 324].

Особливо виділяється давньослов'янське свято літнього сонцестояння - Купала або Івана Купала (7 липня). Це свято не сприйняло християнські риси і залишилося в архаїчній язичницькій формі. Більш того, церква намагалася боротися з традицією проведення Купала, оголошуючи його гріховним, диявольським і т. д. Але, незважаючи на всі заборони, Івана Купала залишився одним з найбільш поширених і улюблених народних свят. Він об'єднував у собі елементи солярного культу (культу Сонця), аграрної магії, очисних і еротичних обрядів. На Купала запалювали колесо і пускали його з гори, неодружені юнаки і незаміжні дівчата стрибали через багаття, водили хороводи, плели вінки і пускали їх за течією річки. Ця гра мала велике значення. Вважалося за честь «очиститися вогнем» - тричі перескочити через багаття. Якщо юнак стрибнув вище за всіх, це провіщало його сім'ї добрий урожай, а якщо ступив ногою у вогонь, зачепив дрова - накличе біду. Якщо юнак з дівчиною вдало разом перестрибнуть багаття - обов'язково одружаться і проживуть вік в любові і злагоді. Уважно стежили за поведінкою вінків на воді. Дівчата плели, як правило, два вінки - для себе і нареченого. На віночках ставили запалені свічки і пускали за течією. Згасла свічка провіщала біду. Якщо вінки пливли поруч - в цьому році молоді одружаться, якщо нарізно - не судилося бути разом.

У ці дні дозволялася певна свобода поведінки, але торкалася вона неодружених. Заміжні жінки збирали цілющі трави, які, за повір'ям, мали чарівні властивості. Одружені чоловіки збиралися групами і ходили шукати квітку папороті, яка ніби допомагає знаходити скарби і може притягати гроші. Вірили, що в ніч на Івана Купала з'являються представники «нечистої сили»: біси, лісовики, відьми, вовкулаки, упирі. Існувала безліч оберегів від них. Практикувався і звичай спалення або утоплення в річці солом'яного опудала та обрядженого деревця (Купали, Мари, Уляни), що символізувало відьму. Таким чином магічно знищувалася вся нечиста сила.

Апогеєм аграрно-господарського року українського селянина було свято завершення збору врожаю - «обжинки», багате піснями та архаїчними ритуалами. Наприклад, відгомін древніх жертвоприношень - виготовлення «спасової бороди», яку зав'язували з останніх пучків незжатого колосся і залишали на полі; плетіння обжинкового вінка (його заквітчували стрічками і зберігали до весни, зерном з цього вінка починали сівбу). Свята Катерини (24 листопада) і Андрія (30 листопада) мали молодіжний характер. Дівчата та юнаки ворожили в ці дні, влаштовували веселе гуляння з танцями, іграми, розігруванням, гумором [див. Додаток А].

Висновки до ІІ розділу

Таким чином, можна стверджувати, що підгрунттям української національної культури є народна культура. Її характерні особливості покладені в основу загальноукраїнських національних традицій та звичаїв, свят. Також, незважаючи на прийняття християнства у культурі українського народу спостерігаються язичницькі обряди. Що свідчить про глибокі коріння походження і розвитку української національної культури.

Народна культура відіграла особливу роль в українській історії. Саме завдяки їй в умовах тривалої відсутності національної державності (особливо у XVIII столітті) була збережена спадкоємність української культурної традиції. Багато згаданих звичаїв і обрядів українці зберегли до сьогодні. Індустріальне суспільство, урбанізація нівелюють традиційні національні і регіональні особливості культури. І в цих умовах дуже важливо ретельно зберігати, вивчати і популяризувати накопичені багатьма поколіннями знання, традиції. Адже без минулого немає майбутнього.

ВИСНОВКИ

Формування української культури було важливим елементом культурно-історичного процесу. В умовах відсутності держави культурний фактор був каталізатором формування національної свідомості народу. Українська культура стала наслідком закономірного історичного процесу переходу від стадії народу, як етнокультурного, етносоціального явища, до стадії нації, як етнополітичного організму.

Процес формування культури на українських землях був одним із найяскравіших у Європі. Про це свідчить багато літератури. В основі процесів формування культури, її розвитку був гуманістичний світогляд. Він сприяв формуванню національної свідомості. Важливою обставиною розвитку української культури були соціально-економічні відносини, які забезпечували розквіт культури.

Українська культура, перебуваючи в складних і суперечливих національних, релігійних і політичних умовах зіткнення різноманітних ідеологічних течій, зуміла зберегти свою самобутність і специфіку, що стало визначальною умовою формування національної усвідомленості.

Аналізуючи всю проведену роботу можна сказати, що українська нація має у своєму арсеналі потужну силу - українську культуру, яка пройшла крізь нелегкі шляхи і досягла свого самобутнього розквіту. Українська національна культура поєднує у собі різні аспекти суспільного життя суспільства. На сьогоднішній день відбувається запозичення з культур інших народів, а також нові напрямки та нетрадиційні течії у мистецтві, архітектурі, літературі тощо. Але незважаючи на це український народ зберігає традиції і звичаї минулого, передає від покоління до покоління, що свідчить про високий розвиток існування нації.

Фактор національної культури є символом соціальних змін, бо в ній найповніше втілюється торжество і майбуття української національної ідеї.

Слід зазначити, що українська культура завжди розвивалася та функціонувала як єдине ціле, переборюючи на своєму шляху найрізноманітніші ідеологічні, політичні, класові, соціальні, конфесійні й тому подібні перепони.

Але водночас відбувається і сучасний розвиток культури, який ще не увійшов у національну скарбницю, але має місце у житті народу. В Україні досить широко розвивається наука, мистецтво, література, спорт. Але ці галузі в умовах незалежної України зазнають певних труднощів.

Позитивні зрушення в сфері культури стримує зростаюча комерціалізація мистецтва, внаслідок якої на екранах кінотеатрів і на телебаченні нерідко демонструють фільми, що пропагують насильство , духовне зубожіння людини. Це негативно впливає на формування світогляду громадян, передусім молоді.

Спостерігається гостра криза національного книгодруку. Потужними темпами іде русифікація українського книжкового ринку. Частка україномовної книги складає менше третини.

Кризові явища, зумовлені загальним станом економіки країни, спостерігаються і в інших галузях культури, особливо в тих, що вимагають державної підтримки. Гостро постали проблеми науки. Недостатнє фінансування наукових установ спричинило значний відплив кваліфікованих науковців в інші структури, за кордон.

Тільки здійснення широкої програми заходів, спрямованих на забезпечення необхідної матеріально-технічної бази, може надати необхідні умови для збереження й подальшого розвитку культури. Адже культуру, наука, духовність взагалі в нормально функціонуючій державі не можуть бути справою другорядною. «Іноді здається, - зазначав О. Гончар, - що єдине, чим Україна тримається на світі, це її глибока духовність, непіддатні ніяким інфляціям золоті скарби української душі». Саме ці, накопичувані століттями, нетлінні скарби і є найглибшою запорукою національного відродження України, її економічного і культурного розвитку в найближчому майбутньому.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Борисенко В. Й. Курс української історії: З найдавніших часів до XX століття Навч. посібник / В. Й. Борисенко. - К.: Либідь, 1998. - 616 с.

Висоцький О. Ю. Історія української культури: Навч. посібник / О. Ю. Висоцький. - Дніпропетровськ, 2009. - 130 с.

Воропай П. Звичаї українського народу / П. Воропай. - К.: Оберіг, 1993. -590 с.

Горський В. С. Історія української філософії: Курс лекцій / В. С. Горський. - К.: Наук. думка, 1996. - 287 с.

Грушевський М. С. Нарис історії українського народу / М. С. Грушевський. - К.: Либідь, 1991. - 398 с.

Залізняк Л. Л. Нариси стародавньої історії України / Л. Л. Залізняк. - К.: Абрис, 1994. - 256 с.

Історія української культури. Збірник матеріалів і документів / За ред. С. М. Клапчука і В. Ф. Остафійчука. - К., 2000. - 345 с.

Історія української культури 36 матеріалів і документів / Упоряд.: Б. І. Білик, Ю. А. Горбань та ін. - К.: Либідь, 1994. - 656 с.

Ковальчук О. В. Українське народознавство / О. В. Ковальчук. - К.: Освіта, 1992. - 340 с.

Литовченко О. За що шанують українців / О. Литовченко // Шлях освіти. - 2009. - № 4. - С. 28-31.

Лекції з історії світової та вітчизняної культури / За ред. А. Яртися та В. Мельника. - Львів, 2005. - 238 с.

Наулко І. В. Культура та побут населення України / За заг. ред. В. І. Наулко. - К., 1993. - 450 с.

Огієнко І. Українська культура: коротка історія культурного життя українського народу / І. Огієнко. - К.: Довіра, 1992. - 141 с.

Попович М. Нарис історії культури України / М. Попович. - К.: АртЕк, 1998. - 728 с.

Русанівський Г. Д. та ін. Культура українського народу / В. М. Русанівський, Г. Д. Вервес, М. В. Гон-чаренко та ін. - К., 1994. - 560 с.

Семчишин М. Тисяча років української культури: історичний огляд культурного процесу / М. Семчишин. - К.: АТ «Друга ріка»: Фенікс, 1993. - 550 с.

Українська культура: Лекції за редакцією Дмитра Антоновича. - К., 1993. - 300 с.

Українська та зарубіжна культура / За ред. М. М. Заковича. - К., 2000. - 370 с.

Черепанова С. О. Українська культура: історія і сучасність: Навч. посібник / За ред. Черепанової С. О. - Львів: Світ, 1994. - 456 с.

. Чмихов М. О. Давня культура: Навч. посібник / М. О. Чмихов. - К.: Либідь, 1994. - 288 с.

. Чупрій А. Культура зблизька (Щоденник мандрівника) / А. Чупрій // Шкільний світ. - 2010. - № 38. - С. 1 - 6.

22. Шейко В. М. Історія української культури / В. М. Шейко. - Х.: ХДАК, 2001. - 400 с.

. Шейко В. М., Тишевська Л. Г. Історія української культури: Навч. посібник / В. М. Шейко, Л. Г. Тишевська. - К., 2006. - 230 с.

. Шулик Г.М. Виховний захід «Традиційні українські страви» / Г. М. Шулик // Початкова школа. - 2004. - № 4. - С.56 - 61.

. Яртись А. Лекції з історії світової та вітчизняної культури: Навч. посібник / За ред. А. Яртися, В. Мельника. - Львів: Світ, 2005. - 568 с.

ДОДАТОК А

Конспект уроку з громадянської освіти для 4 класу розроблений Оленою Литовчеко, вчителем початкових класів Запорізької спеціалізованої школи № 1.

Тема: За що шанують українців.

Мета. Ознайомити дітей із поняттям «нація», «національність», розширювати знання учнів про національний склад нашої держави. Формувати уявлення про різні роди занять українців. Виховувати працьовитість, бажання дотримуватися традицій.

Тип уроку: комбінований.

Обладнання: плакати із зображенням давніх ремесел, національного одягу.

Хід уроку:

І. Організаційна частина.

ІІ. Перевірка домашнього завдання.

. Перевірка виконання завдань в зошиті.

Як називається наша держава?

Яке місто є столицею України?

Чому рідну країну називають Батьківщиною?

. Бесіда за статтею підручника.

Що ви знаєте про місто Золотоноша?

Від чого походить назва міста Житомир?

Розкажіть про походження назв міст Криму?

. Гра «Не помились»

Які міста України ви знаєте?

А зараз ми побавимось у гру «Не помились».

Кожна команда по черзі називає назву міста, якою буквою закінчується попередня, такою має початися наступна географічна назва.

КИЇВ-ВІННИЦЯ-ЯЛТА-АЛУШТА…

ІІІ. Повідомлення теми і мети уроку.

Діти, а хто такі українці?

На сьогоднішньому уроці ми ознайомимось із вдачею, звичаями нашого народу.

ІV. Вивчення нового матеріалу.

. Розповідь з елементами бесіди.

Як називається народ, що живе в Україні?

Яка чисельність населення України?

Які державні символи ви знаєте?

Які рослинні символи?

Калина - символ краси, щастя, кохання. Навесні вона вкривається білим цвітом, а восени палахкотить гронами червоних ягід. В давнину, коли народжувалась дівчина, висаджували калину. Про неї складено багато прислівїв і приказок.

Без верби і калини нема України.

Убралася в біле плаття, як калина в білий цвіт.

А яке дерево є символом нашої країни?

Верба. Почувши слово «Україна» відразу уявляєш вербу над водою. Окрім краси верба дає багато користі. Криницю копають під вербою, бо верба ніколи не ростиме на сухому місці. В нашій країні є 30 видів верби.

Люди яких національностей проживають в Україні?

У різних країнах живуть різні народи. Кожен народ прагне мати свою державу. Французи живуть у Франції, італійці - в Італії, а українці - в Україні. Однак люди зазвичай мандрують по світу. А часом переселяються назавжди жити в іншу державу. Тому майже всі країни світу багатонаціональні. І в Україні проживають представники багатьох національностей. Усі вони мають однакові права на освіту, охорону здоровя, на відпочинок та ін.

Кожна людина є представником свого народу, своєї нації, тому має певну національність. Представників кожної національності потрібно поважати і шанувати.

Які риси характеру притаманні українцям?

Легенда

Колись давно Господь Бог зібрав усі народи світу і почав їх наділяти рисами характеру. Французи отримали елегантність, угорці - любов до праці, німці - дисциплінованість, італійці - хист до музики.

Обдарувавши всі народи, Господь побачив дівчину, яка проливала щирі сльози. Вона була боса, одягнена у вишиту сорочку, а на голові багрянів вінок з червоної калини. Це була Україна.

Чого ти не підійшла до мене скоріше? Я вже все роздав.

Дівчина хотіла вже йти, але Господь в останню мить зупинив її.

Є у мене найцінніший дар - це щирість і людяність. Цей дар є найціннішим, бо обєднує всіх людей світу.

Вклонилась дівчина низенько, подякувала і пішла.

Яким даром була наділена Україна?

Справді, немає нічого ціннішого ніж щирість, людяність.

Цікаво знати!

Вважають, якщо прийти в гості до німця, він подивиться на годинник чи ви прийшли вчасно; якщо прийти в гості до француза, він зверне увагу на ваш зовнішній вигляд; якщо прийти в гості до американця, він запитає, чи справді в вас запланована зустріч. Двері ж української хати завжди раді вітати усіх гостей, в будь-яку пору і час.

. Робота з підручником.

Щоб дізнатися, які ще риси характеру притаманні українському народу, ми зачитаємо статтю з підручника «За що шанують українців».

Про що розповідається в статті?

Яка головна риса українців описана у статті?

Яке славнозвісне історичне джерело згадано в статті?

Людей яких професій згадано в «Описі України»?

Що оберігали українці перш за все?

Які види художньої творчості записані у статті?

Зачитайте прислівя, вжиті у статті.

А хто ще знає прислівя на дану тему?

Який жнець, такий і скопець.

На дерево дивись як родить, а на людину як робить.

Де руки й охота, там добра робота.

. Робота в зошиті (с. 3, 4)

Зараз ми попрацюємо в зошитах. Відкрийте зошити на с.3. прочитайте слова лівого і правого стовпчика. Зєднайте назви давніх українських ремесел з їхніми значеннями.

Тесляр - робітник, що займається обробкою деревини.

Стельмах - майстер, що виготовляє колеса до воза.

Зброяр - майстер, який виготовляє зброю.

Кравець - фахівець із пошиття одягу.

Користуючись словами для довідок підпишіть назви ремесел.. Фізкультхвилинка.

« Сонячна зарядка»

Через поле, через ліс дощик в торбі воду ніс.

( Піднімають пяти, стають на носки.)

Розірвалася торбинка - фіолетова хмаринка.

Розлилася вмить вода. Отака дощу біда.

(Хапають дощик руками. Крутяться.)

Сонце, сонечко! Відчини віконечко!

Оббіжимо кругом хати: будем з сонечком гуляти!

(Стрибки на місці.)

Сонечко іде до хати. Ми будемо відпочивати.І. Закріплення вивченого матеріалу.

. Розповідь з елементами бесіди.

Яких відомих українців ви знаєте?

Іван Степанович Мазепа народився близько 1640 року в селі Мазепенці поблизу Білої Церкви на Київщині. Тут він пізнав життя козаків реєстрового полку, опанував військову справу, навчився володіти традиційною козацькою зброєю - шаблею, рушницею, пістолем. Навчання Мазепи в різних країнах дало йому можливість опанувати і вільно розмовляти російською, польською, латинською, французькою, італійською та турецькою мовами, а його ерудиція викликала захоплення у всіх.

Ярослав Мудрий - великий князь Київський. Микола Амосов - лікар-хірург в сфері лікування захворювань серця й легень. Степан Бандера - політичний діяч, ідеолог українського національного руху. Ці люди своїм життям, своїми вчинками заслужили на нашу шану і прихильність.

. Розповідь про національний одяг.

Здавна українці носили одяг, за яким їх впізнавали серед інших народів.

Вбрання жінки чи дівчини-селянки складалося з сорочки, запаски чи плахти, вінка, хустки або очіпка, посталів. На шиї було намисто. Одяг оздоблював вишивкою. Чоловічий костюм складався із сорочки, штанів чи шароварів, пояса, шапки, постолів чи чобіт.

. Гра «За що шанують українців»

Учні прикріпляють на дошку риси характеру, притаманні українцям.ІІ. Підсумок уроку.

Як називається народ, що живе в Україні?

Якими ремеслами займалися українці?

Яких відомих українців ви знаєте?

Яка чисельність населення України?

Незважаючи на біль і сльози в українській історії ми повинні пишатися і гордитись тим, що ми українці. А пишатимуться нами тоді, коли ми пронесемо це горде звання крізь своє життя.

ДОДАТОК Б

Конспект уроку-проекту з громадянської освіти для 4 класу розроблений Аллою Чупрій, вчителем початкових класів Черкаської загальноосвітньої школи № 2.

Тема навчального проекту: «Культура зблизька (щоденник мандрівника)».

Мета проекту. Формувати уявлення про культуру поведінки, зокрема в школі, усвідомлювати наслідки негативних вчинків, вчити дотримуватися правил та норм поведінки в соціумі, усвідомлювати, що культура поведінки починається з кожної особистості, розширювати знання дітей з етикету, виховувати бажання жити в культурному середовищі, наслідувати та примножувати традиції українського народу.

Очікувані результати: зацікавленість учнів проектною діяльністю, застосування ними власного життєвого досвіду, розвиток вміння спілкуватися дотримування певних правил та норм поведінки в суспільстві, забезпечення необхідної пізнавальної діяльності для самореалізації особистості.

І. Визначення завдань проекту.

У чому полягає задум?

Для чого це потрібно?

. Окреслити прийнятні для кожного моральні норми і правила поведінки в соціумі, зясувати походження терміну «етикет».

. Дізнатись про культурні традиції українського козацтва, його високі морально-етичні якості.

. Відчувати себе озброєними знаннями та практичними навичками вихованої особистості.

. Мати можливість сформувати образ свого «Я» як патріота, причетного до українського козацтва, нації.. Планування діяльності

ГрупиВиконавціЗавданняІ група «Дослідники»Зясувати походження терміну «етикет».ІІ група «Народознавці»Встановити значення виховання у Київський Русі. Звернути увагу на традиційні моральні цінності українців. Визначити найкращі риси характеру козаків, про які довідались, оглядаючи експозицію «Музею козацтва».ІІІ група «Журналісти»Створити замітку-памятку «Про правила поведінки в музеї».ІV «Витівники»Ознайомитись зі змістом козацьких ігор та забав, обговорити правила безпечної поведінки під час їх проведення.. Виконання проекту

. Довідатись з різних інформаційних джерел зміст терміну «етикет». Відокремити для себе поняття «культура», «національна культура», «народна культура». (група «Дослідники»)

. Звернути увагу на твір київського князя Володимира Мономаха «Поучение». Зясувати, які моральні цінності прищеплювали своїм дітям українці, за якими законами жили козаки. Зосередитись на тому, що козаки вважали головними життєвими законами - закони честі.

Краще загинути , ніж зрадити Україні (любов до Батьківщини).

Добре ставлення одне до одного (дружелюбність).

Прагнення ніколи не здаватися в полон (волелюбність).

Не шукати вигоди (безкорисливість).

Повага до старших членів родини (родинні традиції).(група «Народознавці»)

. Звернутись до твору Гійома де Боплана «Опис України», повідомити про те, як характеризували українців історичні писемні памятки, створити замітку-памятку за слідуючими пунктами:

Музей - світилище нових знань.

Будь вдячним екскурсоводу за ці знання.

Не розмовляй голосно.

Будь уважним.

Не торкайся експонатів - це історія, яку треба зберігати.

Став запитання за змістом прослуханого. (група «Журналісти»)

. Зберігаючи національну культуру, дізнатись та навчитись грати у козацькі ігри, забави:

«Підтягування у висі».

«Бій вершників».

«Гарматна підготовка» та інщі.

Змагання козаків проводились під чітким наглядом старшини, курінних та кошового отамана, суддей, особливо слідкували за чесністю кожного виду ігор та змагань. (група «Витівники»).