Державно-правовий розвиток Криму в період національно-визвольних змагань (1917-1921 рр.)
Севастопольський інститут банківської справи
Університету банківської справи
Національного банку України
Кафедра правознавства
Курсова робота
з дисципліни "Історія держави та права України"
на тему:
Державно правовий ровзиток Криму в період національно визвольних змагань (1917-1921 рр.)
Виконала студентка 1 курсу групи ПР-32
М.С. Погребна
Перевірив професор кафедри правознавства, доктор юридичних наук
А.С. Захарчук
Севастополь - 2013
Зміст
Вступ
Глава 1. Аналіз перших спроб становлення кримської державності (1917-1919)
1.1 Крим в українській геополітиці 1917-1921 рр.
1.2 Аналіз перших спроб становлення Кримської державності (1917-1919)
1.3 Спроби установи кримського уряду різними політичними силами
Глава 2. Аналіз передумов національно-визвольних змагань в україні
2.1 Україна в добу Центральної Ради
2.2 Війна Радянської Росії проти УНР (кінець 1917 - початок 1918 рр.)
2.3 Брестський мирний договір
2.4 Гетьманський переворот. Внутрішня та зовнішня політика П. Скоропадського
2.5 Директорія
Висновок
Список використаних джерел
Вступ
Місце Криму в українській історії, культурі, економіці та політиці тривалий час дебатується вченими і суспільно-політичними діячами. А втім, мало хто помічає, що основне питання, навколо якого вяжуться всі вище зазначені, це - надзвичайно вигідне географічне розташування Кримського півострова. Я не помилюсь, коли скажу, що більшість тутешніх проблем соціального, культурного, національно-політичного та економічного характеру залежать саме від цього чинника.
Якщо поглянути на історичний процес у межах кордонів сучасної України, то важко не помітити, що Крим із давніх-давен був надзвичайно важливою віссю міжнародних стосунків, а відтак - і обєктом геополітичних інтересів багатьох держав і народів. Припускаю, що саме тому в часи національно-визвольної боротьби за українську державність 1917-1921 рр., боротьби, яка спиралася відповідно на декілька історичних концепцій легітимізації державних кордонів (М. Грушевського, В. Липинського), - "кримське питання" (а точніше - проблема територіальної приналежності Криму) поставало особливо гостро.
З одного боку, півострів "логічно вписувався" в адміністративно-територіальний устрій молодої Української держави, адже цьому сприяли природо-кліматичні умови, особливості географічного розташування і навіть та частка українців, яка тут проживала. З іншого боку, за останні 130 років до революції 1917 р. Крим став важливою військовою і торгівельною базою російських геополітичних інтересів, і як уважали продовжувачі цієї стратегії - в уособленні діячів білого руху чи то більшовиків - цей півострів був невідємною територією Росії і російського народу.
У цьому випадку незайвими будуть зауваги професора Гарвардського університету Романа Шпорлюка про те, що з часів "освоєння Півдня" у російській національній свідомості завоювання Чорноморського узбережжя та Криму сприймалося у світлі імперських воєн, військової величі держави, будівництва Одеси і Севастополя, тоді як в українській національній свідомості, навпаки, історія цих земель починалася кількома століттями раніше, і, крім того, це історія народу, народних воєн і народного освоєння території.
кримська державність українська геополітика
Глава 1. Аналіз перших спроб становлення кримської державності (1917-1919)
1.1 Крим в українській геополітиці 1917-1921 рр.
Переходячи конкретно до нашої теми, треба, зрештою, зауважити, що ХХ ст. позначилося зростанням етнонаціональної свідомості багатьох корінних народів, і з розвалом Російської імперії кримські татари теж стали вимагати для себе автономних і навіть державних преференцій.
Як відомо, урядування в Україні Центральної Ради надто непослідовно позиціонувалося щодо територіальної приналежності Криму. Проблеми визначення українського державного простору, які постали фактично від часу створення цього національно-політичного органу, виробили у його діячів надзвичайно делікатне ставлення щодо "кримського питання". Так, у рефераті одного з провідних діячів ЦР Федора Матушевського "Права національних меншостей", прочитаному на Всеукраїнському національному конгресі у Києві 6 квітня 1917 р., опріч проблеми забезпечення прав національних меншин, йшлося власне про те, "що таке Україна і чого ми для неї добиваємося" [2, 151]. І там у контексті боротьби українців за національно-територіальну автономію було сказано, що "Україною ми називаємо край, заселений поспіль нашим українським народом; край, в склад якого входить вісім губерень: Київська, Волинська, Подільська, Полтавська, Харківська, Катеринеславська, Херсонська та Чернігівська. " [2, 151]. Натомість із Таврійської губернії, згідно старого адміністративного поділу колишньої Російської імперії, Ф. Матушевський відніс до України лише 3 повіти - Бердянський, Дніпровський і Мелітопольський [2, 152]. Таким чином, сам Крим, у межах Сімферопольського, Євпаторійського, Перекопського, Ялтинського і Феодосійського повітів Таврійської губернії, на думку Матушевського та інших доповідачів національного конгресу, не був українською етнічною територією.
Тут варто зауважити, що сам етнографічний принцип визначення кордонів України, прихильником і основним промотором якого був голова ЦР Михайло Грушевський, значною мірою підважував політичну силу українського національного руху 1917 р. У звязку з тим, що на Наддніпрянщині проживало чимало інших етносів, у тому числі - російський, з боку Тимчасового уряду, а пізніше - і більшовиків етнографічний принцип визначення території України був предметом маніпулювання і затягування переговорів про визнання власне Української держави як такої. Незважаючи на це, до території проголошеної (у ІІІ Універсалі), незалежної (з ІV Універсалу) Української Народної Республіки Кримський півострів М. Грушевський і його прибічники не включали, хоча уряд (Генеральний Секретаріат) і співпрацював із політичними силами Криму у питаннях остаточного розмежування спірних областей.
Принагідно відзначимо, що, починаючи з лютого 1918 р., на зовнішньополітичній арені керманичі УНР і її нового уряду - Ради Народних Міністрів (РНМ), проводили дещо інший курс щодо Криму. На підставі Брестських домовленостей з країнами Почвірного союзу (27 січня (9 лютого) 1918 р.) і укладеного між ними й РСФРР мирного договору від 3 березня 1918 р., українські дипломати під час переговорів із російською стороною сподівалися вирішити "кримське питання" на свою користь. У звязку з цим, 14 лютого 1918 р. воно обговорювалося у РНМ УНР, де було зазначено, що РСФРР треба висунути умови, аби Крим залишався під впливом України. Окрім того, передбачалося поставити більшовиків перед "фактом", що "Весь флот (також і торговельний) на Чорному морі належить тільки Україні" [4, 25-25зв.]. З іншого боку, в ухваленому ЦР від 6 березня 1918 р. законі про новий адміністративно-територіальний поділ Української Народної Республіки Крим не вважався її державною територією [3, 41-43].
Цілком очевидно, що однією з обставин, з якою не могла не рахуватися молода українська держава, був національно-революційний рух кримських татар. У березні 1917 р. був утворений Мусульманський виконавчий комітет на чолі з 32-річним Челебі Челебієвим, який активно прагнув до співпраці з ЦР. У липні 1917 р. була створена "Міллі фірка" (національна партія), що ідеологічно спиралася на пантюркістські засади. Ця партія, спираючись на гарантії недоторканості Криму, які у листопаді 1917 р. своїм ІІІ Універсалом проголосила ЦР, організувала кримськотатарські установчі збори. Було ухвалено основи законодавства у Криму і створено кримськотатарський національний уряд на чолі з Ч. Челебієвим. Під час більшовицької окупації кінця 1917 - початку 1918 р. цей уряд було ліквідовано, а його керівника - вбито [5, 8]. Інший політичний діяч кримських татар Д. Сейдамет емігрував до Туреччини, де намагався заручитися підтримкою турецької влади у питанні державності Криму, але, блокований українською місією М. Левітського, зазнав дипломатичного фіаско.
Тим часом українські війська на чолі з полковником Петром Болбочаном, за підтримки німецько-австрійських військ (а подекуди - і всупереч їм) почали вигнання більшовиків з України і Криму, яке завершувалося у двадцятих числах квітня 1918 р. На той момент німецьке командування не бажало віддавати Крим під юрисдикцію українського уряду, а тому П. Болбочан змушений був відійти до північних повітів Таврійської губернії. У цей же час відбувалася ротація української влади на найвищому рівні, і за втручання німецького чинника замість Центральної Ради в Україні почалося правління гетьмана Павла Скоропадського.
Треба відзначити наполегливість гетьманського уряду у "кримському питанні". Фактично з самого початку в офіційних колах Гетьманату було висловлено думку про необхідність ведення однозначної як внутрішньої, та і зовнішньої політики у справі приєднання Кримського півострова до Української Держави. В той час, коли П. Скоропадський намагався порозумітися з цього приводу з вищим німецьким командуванням, у Міністерстві закордонних справ із "кримського питання" відбулася нарада (16 травня 1918 р.). Серед багатьох інших доповідачів професор права Ігор Кістяківський висловив ґрунтовний аргумент: "Без Криму Україна буде відкинена на схід і північ в обняття Москви. Самостійність в такому випадку ілюзорична. Що до народностей, що заселяють Крим, то принціп самовизначення націй мусить мати розумні межі".
травня 1918 р. у гетьмана на аудієнції був відомий знавець і теоретик української геополітики початку ХХ ст. і періоду Першої світової війни Дмитро Донцов, якому від П. Скоропадського надійшла пропозиція очолити Українську Телеграфну Агенцію (УТА), на котру покладався ряд важливих державних функцій (зокрема, ідеології та контррозвідки).Д. Донцов, як він сам написав у своєму київському щоденнику, нарікав під час тієї зустрічі на німецьке командування, дав гетьману одну зі своїх статей "про справу Криму" ("який німці збираються відкраяти від України") [7, 41].
На наступний день німецький та австрійський посли у Києві були офіційно сповіщені про позицію українського уряду щодо Криму. Голова МЗС Української Держави Дмитро Дорошенко повідомив представників Центральних країн, що "кримське питання" може бути вирішене шляхом надання півострову автономії. Німецьке командування обрало політику стримування таких намірів Гетьманату і стало розігрувати "проект кримської державності", створивши спочатку уряд Д. Сейдамета, а потім М. Сулькевича. У відповідь на ці кроки Рада Міністрів, зокрема, через Міністерство фінансів Української Держави, у середині серпня 1918 р. оголосили економічну блокаду Криму.
Упродовж літа українські дипломати змушені були вирішувати "кримське питання" і з Росією. Переговори з РСФРР, розпочаті у травні 1918 р., явно затягувалися російською стороною, - і одним із "каменів спотикання" нею було обрано питання державно-територіальної приналежності Криму. На початку червня голові УТА Д. Донцову уряд доручив розробити реферат про політичні кордони України, зокрема, у питанні щодо Кримського півострова. Як зазначив у своїх щоденних записах Д. Донцов, 7 червня він "мав реферат на Політичній Комісії нашої мирової делегації - про політичні границі України. Головні напрямні: старатися відділити від Росії і визнати як самостійні держави всі її "окраїни". Крим - інтегральна частина України, без політичного самовизначення" [7, 47]. Російська сторона затягувала переговори, вказуючи на те, що Українська Народна Республіка відмовилася від Криму у ІІІ Універсалі.
Всю облудність заяв російської мирної делегації 1918 р. і недалекоглядність українських політичних діячів періоду Центральної Ради з погляду геополітичної доцільності влучно охарактеризував знову ж таки Д. Донцов. "В Міністерстві Закордонних Справ пропонують мені зорганізувати товариство охорони Криму, як інтегральної частини української держави, - записав він у щоденнику 19 червня 1918 р., - Надумалися! Коли я вперше прибувши до Києва, порушив цю справу в нашій пресі, трактуючи Крим як невіддільну частину України, многі кивали головами на це, як на недемократичну єресь. Як на них - повинен був Крим мати право самоозначення. А коли б, виконуючи це право, він віддав би весь півострів, що прилягав до України, з усіма його базами, портами і твердинями, в руки якоїсь ворожої нам держави, - тим гірше для нас. Демократичні засади святі! Віват юстіція, переат Україна! При нагоді мушу поговорити про це з Дорошенком" [7, 53]. Слова сучасника Гетьманату Д. Донцова про геополітичне значення Кримського півострова надзвичайно влучно кореспондуються із висновками, до яких приходять сучасні дослідники. Зокрема, Ярослав Дашкевич в одній зі своїх публікацій відзначив, що "Крим зі своїми мізерними економічними і людськими ресурсами не здатний відігравати будь-яку самостійну політичну роль (так було майже завжди), але в руках держави імперського ґатунку перетворюється в півострівну дуже небезпечну для оточення збройну базу з великим стратегічним значенням" [8, 77].
Звичайно ж молода Українська Держава не могла погодитися на утворення чужоземного військово-стратегічного буферу в Криму. Тому П. Скоропадський дедалі наполегливіше став вимагати від німецького командування віддати Кримський півострів під юрисдикцію Гетьманату. Скидається на те, що на середину червня 1918 р. він отримав принципову на те згоду. Принаймні, стверджувати про це дають підстави свідчення Д. Донцова про його зустріч із гетьманом 20 червня. "Що відноситься до Криму, то справа, на думку гетьмана, стоїть добре", - занотував тоді у свій щоденник Д. Донцов. Далі йшли слова П. Скоропадського: "Я, знаєте. поставив німцям ультимат; я сказав, що просто піду геть, як з Кримом не буде так, як ми хочемо. Німці кажуть, що мусять тепер кокетувати з більшовиками. Тому не хочуть дати нам Криму. Тому видумують всяких Сулькевичів, кримських міністрів. Але як прийде час, Крим віддадуть нам" [7, 54].
Відтоді німецьке командування обрало посередницьку позицію у справі залагодження територіальної приналежності Криму: між українським урядом, кримським рухом та більшовицькими претензіями. За таких умов Українська Держава могла продовжувати економічну блокаду півострова, що, зрештою, дало свої результати: кримський крайовий уряд виявив готовність до переговорів і навіть приєднання Криму до Української Держави на автономних засадах. Згодом, щоправда, виявилось, що офіційна позиція, задекларована через німецьке посередництво, була лише черговим політичним реверансом з боку кримської сторони. Її представники, що прибули наприкінці вересня 1918 р. до Києва, свідомо оминали питання політичного змісту. Тоді, у відповідь на цю "бездіяльність", продовжуючи політику "митної війни", Українська Держава заявила про своє бажання ознайомитися з позицією представників основних національних груп Криму. Останні прибули до Києва у складі: Т. Рапп і А. Нефф - від німецьких колоністів, Ю. Везіров і А. Озенбашли - від кримських татар. Після цього, на спільному засіданні делегації українською стороною був запропонований проект входження Криму до складу Української Держави. Проект передбачав широку культурно-політичну автономію Криму з чітким розподілом повноважень: тих, що належали до загальнодержавної юрисдикції, і тих, що делегувалися автономії. Однак, кримській делегації модель автономії, запропонована Гетьманатом, здалася не дуже привабливою. Після тривалих дебатів, 12 жовтня 1918 р. Крим таки погодився на проект Києва, за умови створення відділів із кримських справ при міністерствах фінансів, закордонних і військових справ Української Держави і введення особливої посади статс-секретаря при гетьманові з кримських питань, який би мав право голосу в Раді Міністрів у межах своїх повноважень [9, 219; 10, 89-90].
Схоже на те, що в цей момент таку комбінацію підтримала і німецька влада. Представники німецької меншини в Криму першими дали згоду на затвердження попередньо укладеної угоди і погодились передати Українській Державі Чорноморський флот із Севастополем. Зрештою, прелімінарна угода була ратифікована і кримською стороною. "Митну війну" було припинено. Проте, як відомо, в середині листопада 1918 р. влада в Криму перейшла до проросійського кабінету і невдовзі тут висадилися війська генерала А. Денікіна [11, 157].
З падінням Гетьманату у грудні 1918 р. вирішення "кримського питання" стало фактично безперспективним для України, адже уряд Директорії в умовах військово-політичного пресингу більшовиків та білогвардійців не мав можливостей спиратися на підтримку населення навіть основних українських етнічних територій (відома була тоді поговірка "У вагоні Директорія, - під вагоном територія").
Протягом першої половини 1919 р. війська Директорії були витіснені і радянська влада встановилася на всій території України, крім Західної України. Почався процес встановлення контролю РРФСР над українським суспільством. Україна отримала нову назву - Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Урядом стала Рада Народних Комісарів на чолі з Християном Раковським, болгарином за походженням.
У 1919 р. більшовики запроваджують нову політику, яка дістала назву "воєнний комунізм", і в основі якої лежав насильницький злам економічної системи, що досі ґрунтувалася на товарно-грошових відносинах. У країні запроваджувався безгрошовий товарообмін. Основні напрями політики "воєнного комунізму" включали в себе:
націоналізацію промисловості, фінансів, транспорту, системи зв'язку. Для управління господарським життям створювалася Українська Рада народного господарства;
-ліквідацію великих поміщицьких, державних і церковних господарств. На їх місці утворювались радгоспи, комуни, артілі;
встановлювалась державна монополія на найважливіші продовольчі товари.
На всій Україні вводилася продовольча розверстка: все зерно, крім необхідного мінімуму, селяни повинні були здавати державі за встановленими нею цінами. Заборонялася торгівля продуктами харчування. Щоб придушити опір України, уряд запровадив політику червоного терору.
Після провалу окупації України військами Антанти антибільшовицькі сили стали покладати головні надії на командира Добровольчої армії генерала А. Денікіна. Денікінський окупаційний режим існував улітку і восени 1919 р. Денікін розпочав з відновлення поміщицького землеволодіння: за допомогою військових команд у селян силою забирали землю і реманент, білогвардійці наклали великий продовольчий податок, який був не менший від радянської продрозверстки.
Денікін не визнавав незалежності України у будь-якій формі державної організації, відкидаючи як федеративні плани Скоропадського, так і самостійницькі ідеали Петлюри. Така позиція звичайно унеможливлювала спільний антибільшовицький союз армії УНР та Добровольчої армії. Натомість Денікін взагалі заборонив назву "Україна" - замість неї вживалась назва - "Юг России".
У вересні 1919 р. в тилу денікінської армії розпочалося масове селянське повстання, яке разом із наступом більшовиків змусило Денікіна відступити до Криму. На початку грудня більшовики взяли Київ і на початку 1920 р. знов контролювали всю територію України, за винятком окупованих Польщею Волині і Поділля.
У 1920 р. Петлюра уклав ряд конвенцій з польським урядом Пілсудського з метою досягти єдності в боротьбі з більшовизмом. За цими угодами польський уряд визнавав існування уряду УНР, натомість Польща отримувала Холмщину, Підляшшя, Лемківщину, Західну Волинь, всю Галичину і частину Полісся.
квітня 1920 р. без оголошення війни три польські армії - 20 тис польських і 15 тис. українських вояків форсували Збруч і вступили на територію України.
травня українські і польські війська зайняли Київ. С. Петлюра сподівався, що в Україні розпочнеться антибільшовицьке повстання, та цього не сталося. Східноукраїнське населення насторожено сприйняло українсько-польську угоду, а галичани розцінили її як зраду.
Радянські війська закріпилися на лінії Бровари - Бориспіль і спостерігали за тим, як поляки грабують місто, тому що радянський уряд України знаходився у Харкові.
З часом на польський фронт були перекинуті 1-а Кінна армія, 8-а Червонокозача дивізія, 25-а Чапаївська дивізія і вже 12 червня поляки залишили Київ.
Наприкінці червня війська Західного фронту під командуванням М. Тухачевського вступили на територію Польщі і рушили на Варшаву. Поляки звернулися до Антанти і погодилися на всі умови. Після досягнення домовленостей британський міністр закордонних справ лорд Дж. Керзон звернувся з нотою до радянського уряду, в якій вимагав, щоб Червона армія зупинилася перед лінією, яку Антанта 8 грудня 1919р. визначила як кордон між Польщею, з одного боку, і Білорусією та Україною - з другого. Цей кордон дістав назву "лінії Керзона". У відповідь на ноту Керзона В. Ленін висунув вимогу прискорення наступу на Польщу. Проте, у жовтні вдалося підписати перемир'я, яке зафіксувало згоду радянської сторони на те, щоб Західна Україна та Західна Білорусія залишилися в межах Польської Держави.
Завершальний етап боротьби між більшовиками і білогвардійцями - війна з П. Врангелем. Після відставки А. Денікіна у квітні 1920 р. кримське угрупування очолив командир Кавказького корпусу П. Врангель, який дістав від Антанти найсучасніші види озброєння. Радянські війська, що діяли проти білогвардійців, очолив М. Фрунзе.
Йому вдалося прорвати оборону і увійти в Крим. Разом із червоноармійцями у складі групи під час штурму Перекопу і переходу через Сиваш наступали махновці, які виявили себе справжніми героями. Багато з них загинуло, а ті, котрі лишилися в живих, за наказом Л. Троцького і М. Фрунзе були розстріляні як вороги революції. Після цього Н. Махно вже боровся проти більшовиків до кінця життя.
С. Петлюра у 1921 р. ще продовжував боротьбу з більшовиками. Його загони здійснювали з території Польщі партизанські рейди на Правобережжя.
Так завершився чотирирічний героїчний і трагічний період боротьби за державне відродження України. І як писав І. Лисяк-Рудницький: "Нема сорому в тому, щоб бути переможеним у боротьбі за свободу. Навпаки, така поразка може стати джерелом духовної обнови, що з нього черпатимуть силу наступні покоління, продовжники цієї самої боротьби на новому історичному етапі".
1.2 Аналіз перших спроб становлення Кримської державності (1917-1919)
Як показує аналіз історичної літератури, поради, партії і громадські рухи Криму зустріли події в Петрограді вкрай негативно. Вони враховували стан умів кримського населення, страшиться міжусобиці. Не схвалили ідей більшовизму і ті, на кого вони були, по суті, розраховані - з'їзд професійних спілок та фабрично - заводських комітетів Криму. Не усвідомлюючи до кінця намірів "червоних", з'їзд висловив своє бажання, щоб революціонери дотримувалися демократичних норм, не розуміючи, що більшовики свою політику висунули зовсім за рамки демократії. Щоб встановити вищий правлячий орган на півострові, делегати від земств, міст, рад і профспілок зібралися 20 листопада на Губернський з'їзд представників міських і земських самоврядувань. Після вельми доброзичливих дебатів делегати винесли основну резолюцію: " До з'ясування волі населення Криму кримським установчими зборами, які повинні бути скликані в найближчому майбутньому, і волі населення трьох північних повітів - шляхом чи опитування або шляхом особливого установчих зборів, - в Таврійській губернії засновується орган управління губернією Таврійський губернський рада народних представників (СНП), як тимчасовий вищий орган губернської влади, відповідальний перед органом, його створив, і майбутньою центральною законною владою". Ще однією політичною силою в Криму було татарське уряд, який також не схвалило дій більшовиків; саме йому судилося задавати "політичний тон" на півострові в цей період. Небажання кримської політичної сили когось підтримувати і послаблення контролю з боку центру на півострові дають величезний сплеск боротьби за владу в Криму. Реакцією СНП стало голосування, на якому перемагають есери, друге місце займають кадети, а третє більшовики. Однак, слід зазначити, що дії татарського уряду виявляються більш рішучими, і 26 листопада 1917 воно оголошує " Демократичну Кримську Республіку". Цей момент варто вважати відправним у спробах становлення кримської державності в XX столітті.
1.3 Спроби установи кримського уряду різними політичними силами
У розглянутий період республіка в Криму носила суперечливий характер: з одного боку лідер кримських татар Ч. Челебієв висував гасло "Крим для кримців", а з іншого боку, прапором республіки стало блакитне полотнище з гіревской тамгою в кутку, яке виразно демонструвало послідовність кримського ханства, що було важко прийняти багатонаціональному складу населення. Також Челебієв заявляв, що відновлюється " знищена російським абсолютизмом татарський національний держава". Нову республіку, утворену Курултаєм, підтримав Київ. Першим серйозним документом, виданим татарським урядом, була конституція 1918 року, не менше суперечлива, ніж сама республіка. Перша в черзі кримських конституцій, і єдина, яка ґрунтувалася на національних засадах. Позначимо основні протиріччя конституції. Конституція, що складається з 18 пунктів, з одного боку визнавала волю кожної нації на самовизначення, з іншого боку мова в конституції ведеться лише про татарською народі. Правом представляти уряд наділялися лише татари. Продовжує національну перевагу татарського народу пункт "в" восьмої статті, де сказано, що " У Фінансовому управлінні повинен бути відділ по земельній реформі з облаштування економічного життя татар.", а не всього кримського населення. Згідно з новим документом, всі права нечисленних народів забезпечуються основним законом життя і діяльності кримськотатарської нації - конституції, що становить основу оголошеної Курултаєм Народної республіки. По суті, татарське уряд підпорядковує своєму закону малочисельні нації (хоча не всі нації поділяють закони шаріату, які підтримуються конституцією) без їх згоди.
Конституція Курултаю з одного боку фактично визначала створення нової держави, але в теж час дванадцятого стаття говорить про те що,". форма правління в Криму може бути визначена Кримським установчими зборами". Повертаючись до восьмої статті, а саме пункту " г", в якому сказано, що " виконує цивільне судочинство на основі шаріату, національних звичаїв і суспільного життя татар" видно, що татарське населення виключалося з юрисдикції системи загальних судів, які діяли тоді в Криму. Факт, що татарське населення випадало з правових норм кримських законів, свідчить і п'ята стаття конституції, в якій сказано, що " Член Татарського парламенту є недоторканною особистістю і звільнений від обов'язкової військової повинності". Але " демократична Кримська республіка" залишається тільки на папері, а з початком січня 1918 розгорається конфлікт між татарськими та радянськими збройними групування. Вже 14 січня цього ж року татарський парламент прийняв рішення припинити бойові дії. В результаті татарський парламент був розпущений, а його глава Ч. Челебієв узятий в полон. Домінуючою силою на півострові стають більшовики. Далі події розгорталися в наступному порядку. 28-30 січня відбувається надзвичайний з'їзд солдатів і ревкомів Криму, на з'їзді був організований "вищий орган революційної влади в губернії" - Таврійський ЦК рад солдатських, робітничих і селянських депутатів. 22 березня Центральний Виконавчий Комітет Республіки Тавриди приймає декрет про "оголошення кримського півострова " Радянською Соціалістичною Республікою Тавриди "у складі " Сімферопольського, Феодосійського, Ялтинського, Євпаторійського і Перекопського повітів". Створена республіка носила " буферний " характер, і в результаті різних досліджень виникають кілька точок зору щодо її освіти і зв'язку з більшовицьким керівництвом Радянської Росії. Існує думка, що ініціатива створення республіки виходила з центру, з іншого ж боку політика республіки, хоч і заснована на ленінських ідеях, розбігалася з політикою центру, особливо у зовнішньополітичних аспектах.
Можливо, кримський уряд усвідомлювало межі своєї влади, і з усіх декретів, випущених урядом, уваги гідні лише декілька і то за те, що вони були першими в кримській історії. По-перше, декрет про проголошення землі і води з їх природними ресурсами народним надбанням, по-друге, декрет про організацію комісаріату у військово-морських справах, який можна розцінити як спробу взяти під контроль Чорноморський флот, а в історичності перспективи і як перший акт кримської влади щодо цих проблем. Окрему увагу варто приділити цивільному положенню. Більшовики закріплювали за пригнобленими класами землю, фабрики, заводи і влада над ними. Незважаючи на те, що не існувало закону про громадянство, наркомат іноземних справ видавав тимчасові посвідчення громадянам про їх громадянство. Але намірам засновників Радянської Тавриди не судилося здійснитися. 18 квітня починається німецьке вторгнення до Криму. З початком вторгнення відбувається евакуація всіх установ з Сімферополя і заморожування активної політичної діяльності. 1918 і початок 1919 стали дуже важким часом Криму. На півострові були присутні німецькі війська, які заважали взаємодії Криму, як з Росією, так і з Україною. У цей період на півострові було дві спроби створити діючий уряд. Перша спроба належить М. Сулькевичем, який спираючись на німецькі війська, намагався встановити свою владу, але в листопаді 1918 влада переходить в до уряду Соломона Криму. С. Криму доводилося для підтримки своєї влада балансувати між добровольчими військами і військами Антанти. Але всі спроби виявляються марними, і набирає міць Червона армія 11 квітня 1919 займає Сімферополь, а вже 23 квітня починається евакуація військ Антанти.
Аналізуючи всі спроби встановлення державності в Криму в 1917-1919 роках, можна стверджувати, що в цей період півострів ще не дозрів для власної державності. Ідеї про утворення держави відвідували тільки уми інтелігенції і не знаходили місця серед простого населення, яке вирішувало більш приземлені питання: "Як вижити?". Республіка татарського уряду була нежиттєздатною. Очевидним фактом її слабкості були, орієнтація на національні начала, які природно ущемляли інші національності півострова. З одного боку бажання Курултаю відродити свою національну державу цілком обґрунтовані, але з моєї точки зору татарські лідери повинні були бути більш далекоглядні і розуміти, що вже пройшов як мінімум століття, з тих пір, як держава могла існувати на національних підставах. Наступний момент, в якому Кримської Народної Республіки варто було б діяти більш серйозно, це пошук союзників. Українська Центральна Рада, модель якої намагалися реалізувати в кримських умовах, слабо підходила на цю роль. Українське уряд сам не було впевнено у своєму майбутньому, і крім як моральної підтримки, нічого не змогло б дати Курултаю. Найреальнішим союзником у цій ситуації була Османська Імперія, але на неї тиснув прес Першої світової війни. По суті, татарському уряду не на кого було розраховувати, і може було б доречніше "урізати " свої інтереси, спробувати об'єднати представників всіх кримських національностей і створити чинне кримський уряд. На відміну від Кримської Народної Республіки Радянська Соціалістична Республіка Тавриди ґрунтувалася на територіальному принципі, але вона не прагнула представляти інтереси всього населення. Радянська влада протегувала лише тим, хто її підтримував. Республіка Таврида, з моєї точки зору, утворилося не в зовсім вдалий момент. Російські більшовики не могли чинити допомоги, а лідери республіки не в силах були утримувати владу тими способами, які вони обрали: насильства і терору. Цілком імовірно, що може бути варто було, хоча б на час орієнтуватися на центр і спробувати заручитися підтримкою населення Криму. Логічним висновком стає те, що головними помилками кримських урядів у 1917-1919 роках стали нерозумний вибір союзників і небажання усвідомлювати те, що влада в першу чергу розрахована на народ і без його підтримки вона не матиме життя.
Глава 2. Аналіз передумов національно-визвольних змагань в україні
2.1 Україна в добу Центральної Ради
Якщо оглянути весь час революції 1917-1921 рр., то можна виділити одразу декілька конфліктів, що групуються таким чином:
До осені 1918 року Україна залишалася одним з головних театрів воєнних дій Першої світової війни. Тривав конфлікт між Тимчасовим урядом і Радами, який після жовтневого перевороту набрав форми громадянської війни і суттєво вплинув на події в Україні.
Визрів і набрав великої сили український національний рух, який виступив за політичне самовизначення України аж до відокремлення від Росії. В Україні йшла власна громадянська війна між лівими і правими силами.
Найбільшої сили набрав третій конфлікт - прагнення українців здобути політичні права для своєї нації. Саме цей чинник перетворив революцію в Україні на українську революцію.
У перші ж дні після перемоги лютневої революції українські діячі подбали про своє представництво в новоутворених органах влади у Петрограді та Києві. Під час зустрічей з представниками Тимчасового уряду були сформульовані основні політичні вимоги українського руху:
запровадження національно-територіальної автономії для України,
призначення українців на керівні пости в Україні,
утворення комісаріату для українських справ у Тимчасовому Уряді,
введення української мови в адміністративну, церковну і шкільну систему тощо.
березня 1917 р. з представників різних політичних, громадських і культурних організацій була утворена Центральна Рада як головне представництво політичних інтересів українців перед Тимчасовим урядом. Основу політичної платформи Центральної Ради становила вимога "широкої національно-територіальної автономії України в Російській Федеративній Республіці, на демократичних підвалинах, з міцним забезпеченням національних меншостей нашої землі".
Абсолютна більшість партій і політичних сил, що входили до складу УЦР (Української Центральної Ради) і гуртувалися навколо неї, були палкими прихильниками і провідниками соціалістичної ідеї і соціалістичної орієнтації українського суспільства.
Але на відміну від більшовиків лідери УЦР вважали, що соціалізм не треба нав'язувати силою, що він неминуче об'єктивно прийде на зміну капіталізмові у майбутньому, що насильницькі дії призведуть до трагедії суспільства. Соціалізм більшості лідерів української революції мав поверховий, неглибокий характер. Він був проявом певної інтелектуальної моди.
Якщо спробувати проаналізувати історичне значення діяльності Центральної Ради як речника українського відродження у XX ст., то можна виокремити:
у політичній сфері - закладання основ національного самовизначення, самостійного управління, самоврядування, проголошення автономії, а згодом суверенітету, згуртування навколо української ідеї численних політичних партій, рухів, союзів, початок процесу державотворення, діяльність першого українського парламенту, формування вищих виконавчих органів, запровадження української символіки тощо;
-у правовій сфері - творення і вдосконалення діяльності законодавчих органів, гарантування громадянських прав, заборона смертної кари, проголошення незалежності судової влади, затвердження Конституції УНР;
у соціально-економічній сфері - розв'язання національного питання на демократичних засадах, скасування приватної власності на землю, встановлення 8-годинного робочого дня, запровадження державного контролю за виробництвом, спроба боротьби з безробіттям;
у військовій сфері - формування українізованих військових частин, загонів "Вільного козацтва".
Свою діяльність УЦР розпочала спробами легітимізувати свою владу. 19-21 квітня 1917 р. був скликаний Всеукраїнський національний конгрес, майже 900 делегатів якого представляли різні селянські, професійні, культурно-просвітні організації, політичні партії, земства. Саме цей конгрес проголосив УЦР верховною національною владою.
червня 1917 р. Центральна Рада видала свій перший універсал, в якому проголошувалося: "Однині самі будемо творити наше щасливе життя". Для виконання рішень УЦР було створено уряд - Генеральний Секретаріат на чолі з В. Винниченком. В уряді домінували соціал-демократи: секретар військових справ Симон Петлюра, Ї секретар земельних справ - Борис Мартос та ін.
Проголошення автономії України було насторожено зустрінуте російськомовним населенням. Реакція Тимчасового уряду спершу ії була поміркованою. У своїй прокламації від 29 червня 1917 р. він закликав українців почекати Установчих зборів. Проте конфлікт все ж стався і для його врегулювання у липні до Києва виїхала: делегація у складі трьох провідних міністрів Тимчасового уряду - Михайла Терещенка, ІраклІя Церетелі і Олександра Керенського.
Переговори з Грушевським, Винниченком та Петлюрою 15 липня закінчилися компромісом, за яким передбачалося визнання) Тимчасовим урядом легітимності УЦР та Генерального Секретаріату й згода на організацію окремих українських військових частин. Ціною за досягнутий компроміс була відмова від проголошення національно-територіальної автономії.
Юрисдикція української влади уточнювалася "Тимчасовою інструкцією", згідно з якою Генеральний Секретаріат визнавався виконавчим органом Тимчасового уряду, а не Центральної Ради.
Другий універсал був кроком назад порівняно з першим. Його компромісний характер не міг задовольнити обидві сторони, хоча був фактично наслідком переговорів керівництва УЦР з міністрами Тимчасового уряду. Тимчасовий уряд заявив про своє прихильне ставлення до розробки проекту національно-політичного статусу України. У відповідь Центральна Рада погодилась відкласти здійснення автономії до проведення Всеросійських Установчих зборів.
Третій універсал від 7 листопада 1917 р. був сповнений глибокої тривоги за подальшу долю України. Згідно з цим документом Україна стала частиною Федеративної РОСІЙСЬКОЇ Республіки і одержала назву Українська Народна Республіка (УНР). Універсал скасовував приватну власність на землю і проголошував їх власністю всього трудового народу, встановлював 8-годинний робочий день, запроваджував державний контроль над продукцією промисловості, скасовував смертну кару, закріплював загальнодемократичні свободи, надавав право національним меншинам на національно-персональну автономію тощо.
Четвертий універсал, датований 9 січня 1918 р. проголошував УНР самостійною, незалежною, вільною, суверенною державою українського народу, яка хоче жити у мирі зі всіма народами. Влада в Україні мала належати її народові, від імені якого виступатимуть Українські установчі збори. До їх зібрання мала керувати державою УЦР та її виконавчий орган - Рада Народних Міністрів. В день проголошення четвертого універсалу Центральна Рада прийняла "Закон про національно-персональну автономію". Одним із головніших завдань, які потребували вирішення у найближчий час, в універсалі зазначалося укладення миру з Німеччиною і її союзниками, для цього було відправлено делегацію на мирні переговори до Брест-Литовська.
2.2 Війна Радянської Росії проти УНР (кінець 1917 - початок 1918 рр.)
-8 листопада 1917 р. у Петрограді більшовики взяли владу, поваливши Тимчасовий уряд. Більшовицький переворот, а згодом і розгін Всеросійських установчих зборів у січні 1918 р. поклали початок громадянській війні. Новий орган влади - Раднарком усвідомлював, що без матеріальних та людських ресурсів України справа пролетарської революції приречена на поразку. Необхідно було встановити диктатуру пролетаріату у формі радянської влади і в Україні. З цією метою було розгорнуто роботу по створенню більшовицьких Рад на всій території УНР, проведенню Всеукраїнського з'їзду Рад.
Одночасно більшовики зміцнювали військові позиції: у Києві було створено військово-революційний комітет для підготовки повстання, Раднарком протиправне проголосив Україну у стані облоги і як виклик сприйняв домовленість між Центральною Радою та Донським військовим урядом генерала О. Каледіна про взаємний пропуск військових частин.
-5 грудня 1917 р. у Києві проходив Перший Всеукраїнський з'їзд Рад. Незважаючи на спроби більшовиків рішенням з'їзду передати всю владу Радам та проголосити радянську владу, з'їзд підтвердив волю українського народу і висловив вотум довіри УЦР.
Не зумівши мирним шляхом встановити радянську владу в Україні, Раднарком Росії на початку грудня надіслав підписану В. Леніним та Л. Троцьким телеграму з ультиматумом Раднаркому Центральній Раді, в якому вимагали негайно припинити формування української армії, не пропускати на Дон українські козачі полки, не обеззброювати більшовицькі військові частини Червоної гвардії. В разі неприйняття вимог Раднарком вважатиме УЦР в стані відкритої війни з Росією.
Центральна Рада не прийняла ультиматуму і активно стала готувати вибори до Українських Установчих зборів, організовувати власну грошову систему, а також припинила постачання вугілля, зерна та продовольчих товарів Росії.
З метою встановити радянську владу в Україні, Раднарком розпочав повномасштабну війну проти України. За рішенням ЦК РСДРП (б) фракція більшовиків у складі 124 чоловік залишила Перший Всеукраїнський з'їзд Рад у Києві і, переїхавши у Харків, проголосила встановлення радянської влади 11-12 грудня. Було створено радянський уряд України.
грудня наступ на Україну розгорнули три армії радянських військ під командуванням М. Муравйова, Р. Берзіна та І. Кудинського. В середині січня 1918 р. розпочався наступ більшовиків на Київ. Спроба зупинити Червону гвардію під Бахмачем і Крутами зазнала невдачі, оточені під Крутами 300 київських студентів та гімназистів були знищені. Заволодівши лівобережним передмістям Києва - Дарницею, Муравйов дав наказ відкрити по місту вогонь з важких гармат. П'ять днів ураганного обстрілу перетворили життя киян на пекло. Тоді Центральна Рада прийняла рішення про евакуацію. 26 січня більшовицькі війська увійшли до Києва. В місті розпочався червоний терор, в результаті якого було знищено 5 тисяч чоловік. Взагалі за три тижні радянського панування залізничний транспорт був зруйнований, мости висаджені у повітря, паротяги та вагони знищені або вивезені до Росії, вугільні копальні Донбасу були залиті водою, бо внаслідок руйнування електричних машин воду з них не викачували, більшовики вивезли також грошові запаси банків.
2.3 Брестський мирний договір
Брестська угода - підписана низка документів міжнародно-правового характеру, УНР з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією. 29 грудня 1917 р. делегація УНР була визнана офіційним представником України. Українська делегація вимагала - з Україною возз'єднати Галичину, Буковину та Закарпаття, або створити автономію українських земель у складі Австро-Угорщини. Проте, домагання були відкинуті. Під час другого туру переговорів (після проголошення Четвертого універсалу) - 27 січня 1918 р. українська делегація підписала мирний договір.
За умовами договору УНР зобов'язувалася протягом першої половини 1918 р. поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн. пудів хліба та інші продукти харчування, кордони УНР встановлювалися на довоєнних кордонах Росії, кордон з Польщею визначався комісією з урахуванням етнічного складу населення. Договір забезпечив встановлення дипломатичних зв'язків УНР з центральноєвропейськими державами. З юридичної точки зору він заслуговує критики - багато його статей грішать неясністю, різночитанням, юридичними й фактичними помилками, протиріччями. Проте Брестський договір поклав початок міжнародному визнанню України як незалежної держави, і хоча умови договору були важкі, це був успіх молодої української дипломатії.
Відповідно до умов Брестського договору австро-німецькі війська 18 лютого вступили в Україну, не зустрівши на своєму шляху жодного серйозного опору. На початку березня австро-німецькі частини зайняли Київ, і вже до кінця квітня майже вся Україна була звільнена від більшовиків.
Натомість почалася австро-німецька окупація. Разом з військами повернулася і Центральна Рада, проте не всі палко вітали її повернення. Безпорадність УЦР перед радянськими військами обернулася масовими жертвами серед місцевого населення, а її союз з німецькими й австрійськими військами не був зрозумілий народу. Цілковито ізольована й безвладна по суті Центральна Рада не могла чітко виконувати умови договору, тому конфлікт з німецьким командуванням був неминучим.
Центральна Рада увійшла в історію української революції як уряд добрих намірів і великих задумів. Подиву гідним є те, що незважаючи на відсутність політичного досвіду у її лідерів, УЦР вдалося досягти чималих успіхів.
Проіснувавши 13,5 місяців з 17 березня 1917 р. до І29 квітня 1918 р. вона поновила в Україні державницьку свідомість, пройшла величезну еволюцію - від підданства - через автономію - до незалежності, налагодила дипломатичні стосунки з іншими державами, добилася визнання прав українського народу на свою державу, культуру, мову. Цих результатів вона добилася, поєднуючи національні мотиви з соціальними, укладаючи численні союзи і йдучи на компроміси.
Аналізуючи причини поразки Центральної Ради, перш за все необхідно наголосити на тому, що її керівництво недооцінило необхідність створення міцної національної армії, яка б захистила народ від зовнішніх ворогів та ліквідувала внутрішню анархію. Багато селян були незадоволені земельною політикою УЦР, а робітники вчасно не отримували заробітну платню. Невдачі Центральної Ради були зумовлені ще й недостатнім розвитком національного руху, нездатністю її керівників повести за собою широкі народні маси. Діячі і УЦР недооцінювали динаміку революційного процесу й ініціативу у неї перехопили інші політичні сили.
2.4 Гетьманський переворот. Внутрішня та зовнішня політика П. Скоропадського
квітня 1918 р. у Києві зібрався Хліборобський конгрес, на який прибуло більше 6 тис. уповноважених від 8 губерній. На конгресі було висловлено незадоволення політикою УЦР, її соціалістичними експериментами і пролунали вимоги поновити приватну власність на землю та утворити міцну владу у формі історичного гетьманату. Присутні обрали одноголосне на гетьмана Павла Скоропадського. Того ж дня в соборі св. Софії єпископ Никодим миропомазав гетьмана і на Софійському майдані відслужили молебень. Протягом 29 квітня прихильники гетьманського перевороту опанували всі державні установи без боротьби. УЦР була розпущена. І її голова проф. М. Грушевський оселився у віллі "Виноградний сад" коло Києва як приватна особа.
Порівняно легка перемога Скоропадського пояснюється і лояльним відношенням до перевороту з боку німецького уряду. Німці хотіли мати в Україні тверду владу, цього ж прагнув і генерал Скоропадський.
У ніч на ЗО квітня П. Скоропадський видав маніфест - "Грамоту до всього українського народу", в якому заявив, що взяв на себе тимчасово всю повноту влади, УЦР і всі земельні комітети розпускаються, але всі урядовці УЦР повинні продовжувати працю, поновлюється право приватної власності тощо.
Одночасно вийшли закони "Про тимчасовий державний устрій України". Замість назви УНР постала назва "Українська держава". Законодавча, виконавча та судова влада зосереджувалася в руках гетьмана.
Скоропадський намагався удосконалити державний апарат. Особливістю нового уряду було те, що він формувався не за партійною, а за професійною ознакою. Хоча необхідно зазначити, що соціалісти відмовилися взяти участь у будівництві нової держави. Вони не знайшли в собі стільки патріотизму, національної свідомості, щоб стати вище від партійних інтересів. З соціалістів лише Д. Дорошенко вступив до кабінету і став міністром закордонних справ. Уряд нової держави складався з солідних вихідців із старих козацьких українських родів Ф. Лизогуб, О. Рогоза, А. Ржепецький та інші.
У своїх діях П. Скоропадський керувався не стільки ідеологічними міркуваннями, скільки реальними потребами часу. Поставивши перед собою завдання створити дієздатну державну адміністрацію, ліквідувати анархію, налагодити державне життя, гетьман спирався перш за все на заможні верстви суспільства. Почалось відновлення поміщицького господарства, яке могло дати товарний хліб. Закон "Про засоби боротьби з розрухою сільського господарства" передбачав примусове використання в поміщицьких маєтках реманенту селян.
Одночасно декларувалося, що в майбутньому максимум землеволодіння буде встановлено в розмірі 25 га. Поміщикам буде надано право продавати свою землю державному банку. У жовтні було засновано Вищу Земельну Комісію, очолену самим гетьманом.
Успішно працювало міністерство фінансів. Розхитані фінанси вдалося налагодити й створити державний бюджет. Українська валюта (гривня), забезпечена природними багатствами країни (головним чином цукром), стала конвертованою.
Гетьманська адміністрація прагнула примусити робітників працювати більш інтенсивно. Встановлювався 12-годинний робочий день, були заборонені страйки. Завдяки жорстким заходам вдалось зменшити темпи падіння виробництва, майже на рік відтягти повний розвал економіки.
Багато уваги приділялося розбудові армії. Реформувались військові частини, що залишилися з часів Центральної Ради: Окрема Запорізька дивізія, Сердюцька дивізія, полк Січових Стрільців.
У жовтні гетьман своїм Універсалом відновив козацтво як окремий стан. І хоча військо було нечисленним, важливе місце в збройних силах належало Чорноморській флотилії. Гетьманському урядові вдалося після довгих переговорів здобути згоду німецького уряду на передачу Україні військових кораблів Чорноморського флоту, які були захоплені німцями.
Але широким планам гетьмана не судилося збутись - формуванню української армії та флоту перешкоджала Німеччина, яка боялась створення сильної української армії.
Вражають досягнення Скоропадського в галузі освіти та культури. У більшості шкіл було введено українську мову, у жовтні 1918 р. вКиєві та Кам'янці-Подільському відкрили два нових українських університети, заснували Національний архів, Національну бібліотеку, Український історичний музей. Український театр драми і опери, Державний симфонічний оркестр та хорову капелу. У листопаді 1918 р. утворили Українську Академію Наук, президентом якої став В. Вернадський. На Церковному соборі у Києві проголошено Українську автокефальну церкву на чолі з митрополитом Василем Липківським.
За гетьмана Скоропадського Україна продовжувала розширювати міжнародні контакти. Вона мала дипломатичні відносини з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Швейцарією, Туреччиною, Польщею, Фінляндією, скандинавськими країнами, а з осені 1918 р. - Францією, Англією, Румунією. У цілому більше 20 країн визнали суверенітет України.
Однак з самого початку Гетьманату стала викристалізовуватися опозиція Скоропадському. Виник і координаційний осередок опозиції на чолі з В. Винниченком. Антигетьманський курс взяв і Всеукраїнський земський союз, який очолив С. Петлюра.
В середині травня опозиційні групи об'єдналися в Український Національно-Державний Союз, головою якого обрали А. Ніковського. Союз діяв в основному через пресу, підтримував страйки робітників. У різних куточках України були організовані повстанські загони. Для загального керівництва повстанням проти гетьмана було обрано Директорію.
2.5 Директорія
У ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. у Києві на засіданні опозиційного гетьманському режиму Українського Національного Союзу, був утворений надзвичайний орган влади - Директорія. Вона оголосила відновлення Української Народної Республіки. Головою Директорії став соціал-демократ В. Винниченко, якому належать слова: "Якщо Україна не буде соціалістичною, нам не треба ніякої".
Членами нового органу влади стали соціал-демократ С. Петлюра, член УПСР Ф. Швець, соціаліст-самостійник П. Андрієвський, керівник профспілки залізничників, безпартійний А. Макаренко.
Директорія виступила з закликом до повстання проти Гетьманату. її військові сили очолив С. Петлюра, а головною рушійною силою став полк Січових стрільців під командуванням Є. Коновальця.
грудня на Софійському майдані відбувся військовий парад і урочистий молебень на честь перемоги Директорії.
На відміну від помірковано-консервативного гетьманського режиму. Директорія УНР була радикальним урядом соціалістичного спрямування. Це визначило її внутрішню та зовнішню політику. У Сфері державного управління Директорія передбачала передати Владу Трудовим радам селян, робітників і трудової інтелігенції. Законодавча влада передавалась Трудовому Конгресу, який мав обиратися населенням без участі "поміщиків і капіталістів". Йшлося фактично про український варіант радянської влади без крайнощів ї більшовицького максималізму. Було взято курс на радикальні перетворення - аграрну реформу, обмеження капіталістів, фінансистів. Розбурхана селянська стихія знову громила поміщицькі І Маєтки, в особняках проводилися обшуки та конфіскації.
Ці перетворення не привели до стабілізації суспільства. Директорія залишилась без підтримки переважної більшості фахівців, промисловців, державних чиновників - всіх, без кого нормальне існування держави Неможливе. Селянська стихія стала швидко перероджуватись в руйнівну анархію. Влада на місцях перейшла до рук місцевих отаманів, що відмовлялися визнавати центральну владу.
Отаманщина почала руйнувати державний механізм УНР. Виборні отамани напівпартизанських загонів часто вдавалися до самоуправства, організовували єврейські погроми.
Деякі отамани пізніше перейшли на бік радянської влади. В зовнішній політиці Директорія не домоглася значних успіхів. Їй не вдалося домовитися про мир з Радянською Росією, хоча переговори про його укладення велися з кінця грудня 1918 р.
Не зумівши домовитись з більшовиками про визнання незалежності УНР, Директорія звернулася до представників Антанти, війська якої висадилися у південних містах України. 23 листопада в київських та Одеських газетах була надрукована Декларація Антанти про початок Інтервенції в Україні. Зазначалося, що Антанта висадила свої війська. З метою подолати анархію та підтримати порядок. У кінці листопада англо-французька ескадра увійшла в Чорне море та стала на рейдах Севастополя та Одеси.
Тим часом на сході і півночі військам Директорії протистояли війська Червоної армії, на заході - польська армія Пілсудського, на півдні, крім Антанти, - добровольчі війська А. Денікіна.
Деякі політичні партії в Україні вирішили стати до боротьби проти Директорії. Зокрема, боротьбисти організували повстанський рух на Полтавщині, Їх підтримував на Херсонщині отаман Григор'єв. Від УСДРП відкололась група Ю. Мазуренка, т. зв. "незалежники", які незабаром уклали угоду з більшовиками про спільну боротьбу з Директорією.
Не знайшла спільної мови Директорія і з Н. Махном, який наприкінці грудня 1918 р. спільно з більшовиками захопив Катеринослав.
Державницькі наміри Директорії залишилися нездійсненими, вона по суті перетворилася на кочівний орган при петлюрівському війську.
Висновок
Отже, у підсумку можна стверджувати, що питання територіального приєднання Криму до Української Держави мав реальний шанс вирішити саме гетьманський уряд. Для цього у нього була єдина принципова позиція стосовно державно-територіальної приналежності півострова до України, а також - реальні важелі політичного, військового й економічного впливу, досвідчений дипломатичний корпус, спеціалісти в галузі міжнародного права та геополітики. Насамкінець хотілося б заохотити дослідників поглибити вивчення теми "Крим в українській геополітиці".
Список використаних джерел
1. Шпорлюк Р. Створення України // Людина і світ. - 2000. - № 3. - С.2-10.
. Матушевський Ф. Права національних меншостей // Український національно-визвольний рух. Березень-листопад 1917 року: Документи і матеріали / Інститут історії України НАН України; Центральний держ. архів вищих органів влади і управління України; Дослідний ін-т сучасної української історії (Філадельфія) / В.Ф. Верстюк (ред. кол.). - К.: Видавництво Олени Теліги, 2003. - С.148-154.
. Бойко О. Проблема визначення кордонів України в період Центральної Ради (1917-1918 рр.) // Укр. іст. журн. - 2008. - № 1. - С.31-46.
. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі - ЦДАВОВУ). - Ф.1064. - Оп.1. - Спр.5.
. Джемилев М. Национально-освободительное движение крымских татар // Кримські татари: історія і сучасність (До 50-річчя депортації кримськотатарського народу): Матеріали Міжнародної наукової конференції, Київ, 13-14 травня 1994 р., К.: Ін-т нац. відн. і політології НАН України, 1995. - С.5-20.
. Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні XX століття. Київ, 1997. С.253 - 254.
. Донцов Д. Рік 1918, Київ: Документально-художнє видання / Упоряд.: К.Ю. Галушко. - К.: Темпора, 2002. - 138 с.
. Дашкевич Я. Крим у геополітиці минулого і сучасного // Кримські татари: історія і сучасність (До 50-річчя депортації кримськотатарського народу): Матеріали Міжнародної наукової конференції, Київ, 13-14 травня 1994 р., К.: Ін-т нац. відн. і політології НАН України, 1995. - С.77-84.
. Зарубин А., Зарубин В. Крымскотатарское национальное движение в 1917-1920 гг. // Кримські татари: історія і сучасність (До 50-річчя депортації кримськотатарського народу): Матеріали Міжнародної наукової конференції, Київ, 13-14 травня 1994 р., К.: Ін-т нац. відн. і політології НАН України, 1995. - С.214-222.
. Матвієнко В. До питання про самовизначення Криму в 1917-1918 рр. // Укр. іст. журн. - 2002. - № 5. - С.80-92.