єднало найкращих і найенергійніших українців, і трансформувалося в Запорізьку Січ. На Січі сформувалась козацька республіка - перша республіка у Європі з послідовно демократичним устроєм. З тих часів, як січові козаки взяли на себе роль захисників віри і Вітчизни, вони стали в очах народу лицарями церкви, правди й честі, стали безсмертними, і з цим іменем увійшли на сторінки української і загалом світової історії. Поворотним етапом в історії Запорізької Січі стала Переяславська рада 1654 рок, за Січчю було визнано ті самі права, якими користувалися й інші війська в Російській державі, передусім право на самоврядування. Під владою Російської держави зміцнилися позиції Січі у боротьбі проти агресії татарських, турецьких і польських феодалів, а це сприяло, зокрема, народній колонізації запорозьких володінь. Після переходу на бік шведів гетьмана Івана Мазепи та частини запорозької старшини й козаків під проводом кошового отамана Костя Гордієнка, царський уряд звинуватив усе запорозьке козацтво в зраді. Січ закінчила своє існування 3 серпня 1775 року, із зруйнуванням Січі закінчила своє існування остання твердиня справжньої народної демократії на українських землях.
Гетьманщина виникла у середині XVII століття на території Наддніпрянщини, Сіверщини та Поділля. Утворилася внаслідок найбільшого козацького повстання в Речі Посполитій - Хмельниччини. Очолювалася виборним гетьманом, управлялася козаками. Після остаточного скасування поляками козацького устрою на Правобережжі 1699 року, продовжила існування на теренах Лівобережжя. Після остаточного скасування поляками козацького устрою на Правобережжі 1699 року, продовжила існування на теренах Лівобережжя. 1709 року, під час Великої Північної війни, невдало намагалася перейти під протекторат Швеції. 1764 року за наказом російської імператриці Катерини ІІ була позбавлена інституту гетьмана, а 1786 року - козацького полкового устрою, 1765 року перетворена на Малоросійську губернію Російської імперії.
1. Політика Петра І проти України
На початку XVІІІ століття, коли в Росії розгорнулася серія модернізаційних реформ, українсько-російські відносини різко змінились. Перетворення, запровадженні за правління Петра І у сферах державного управління, фінансів, збройних сил і економіки, мали на меті побудову сильної централізованої держави європейського типу з режимом абсолютної монархічної влади. Зокрема, це передбачало й зменшення самостійності автономій, уніфікацію їхнього устрою відповідно до загальноросійських стандартів, і максимальне використання місцевих, людських та економічних ресурсів. Така політика загрожувала вже не частковою, а цілковитою ліквідацією автономії Гетьманщини.
Невдала спроба Івана Мазепи вирвати Україну з московських пут дорого коштувала українському народу. Російський цар Петро І, який до цього часу принаймні робив вигляд, що шанує українську автономію, тепер серйозно взявся за втілення своєї мети - «прибрати Україну до рук». Свій план він втілював, не форсуючи подій, крок за кроком знищуючи всі ознаки української державності. Хвиля репресій, розгром Батурина були першою реакцією Петра І на перехід Івана Мазепи до шведів. Далі він здійснював свого роду політику геноциду: фізично знищуючи населення, грабуючи його матеріальні та природні ресурси, викачуючи з нього інтелектуальні сили. Здійснити задумане Петру І не судилося, але «успіхів» у цій справі він досяг значних.
Перш за все Петро І взявся за ліквідацію автономії Гетьманщини. Намагаючись створити сприятливі умови для свого задуму, він спочатку видає універсал, у якому обіцяє українському народові всілякі милості та свободи і наказує обрати нового гетьмана. У цей час Петро І потураннями задобрює старшину, надсилає подарунки та гроші на Запорожжя. Справжня ж суть імперської політики гранично чітко висловлена в листі князя Голіцина до канцлера Головкіна: «Задля нашої безпеки в Україні треба насамперед посіяти незгоду між полковниками і гетьманом. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман вже немає такої влади, як Мазепа, то буде приходити з доносами.»
Вже під час виборів нового гетьмана лівобережної України у 1708 році царський уряд почав диктувати свою волю. Старшини хотіли вручити гетьманську булаву чернігівському полковнику Павлу Полуботку, як людині доволі авторитетні у козацькому середовищі, але Перо І відкинув цю кандидатуру, вважаючи, що з енергійного та молодого Полуботка може вийти «новий Мазепа», і наказав обрати гетьманом стародубського полковника Івана Скоропадського, людину вже старшу й тихої, лагідної вдачі.
Після виборів гетьмана за традицією потрібно було підписати нові «статті»(тобто відновити договір між Україною та Московською державою), але Петро І відмовився це зробити, посилаючись на складну військову ситуацію. Єдине, на що зважився Скоропадський, було те, що він звернувся до царя з проханням підтвердити права і вольності Гетьманщини, до яких додав ще декілька пунктів: щоб козаки в походах залишалися під командою своєї старшини, а не московських офіцерів; щоб повернули гармати вивезені з Батурина та інших міст; щоб московські воєводи не втручались у внутрішнє правління в Україні; щоб не обтяжували українські землі затримками московських військ(річ у тім, що перебування російської армії в Україні повинно було забезпечувати місцеве населення, яке безкоштовно надавало їй приміщення, харчі, тяглову силу та ще й платило високі податки). Відповідь московського царя була короткою і однозначною: «Українці і так мають з ласки царя стільки вольностей. Як жоден народ у світі.» після цього починається форсований наступ на територію України. Іван Скоропадський отримав «Решительный указ» царя від 31 липня 1709 року, відповідно до якого по суті козацтво підпорядковувалось російському уряду. Відтепер царським воєводам дозволялося цікавитись внутрішніми справами України, втручатися в місцеве судочинство. Новим в стосунках між Україною та Росією було й те, що до козацького гетьмана приставили резидента-наглядача Ізмайлова, який мав таємну інструкцію стежити за інакомислячими українцями і не допускати будь-якої їхньої самостійності. Гетьманська резиденція переносилася з Батурина у Глухів теж з певною метою: він розташовувався на кордоні, де постійно перебували два російські полки, які підпорядковувались царському воєводі, себто це дало можливість царю повністю контролювати дії українського гетьмана і тримати під наглядом «український сепаратизм».
Формально залишивши попередній устрій Гетьманщини. Цар повністю ігнорував автономні права України та владу самого гетьмана. Петро І у 1715 році видав наказ, який скасовував колишній порядок виборів полкової і сотенної старшини: тепер полкові і сотенні ради визначали тільки кандидатів, а гетьман, з дозволу російського міністра-резидента, повинен був подавати на «высочайший» розгляд лише кандидатури полковників, з яких достойних обирав сам цар, і котрі давали присягу в присутності царського радника. А далі було ще гірше - цар сам призначав полковників, і як правило росіян або інших чужинців: німців, сербів і інших, які тримали себе зовсім незалежно від гетьмана , ігнорували місцеву українську владу, грабували і тероризували українське населення на свій розсуд, самовільно захоплювали землі й маєтки разом з населення, встановлюючи там жорстокі кріпосницькі порядки. Крім того росіяни вперше отримали в Україна великі землеволодіння, що призвело до появи значних, непідконтрольних гетьману територій. Гетьманська влада була безсила захистити інтереси свого народу.
Другий напрям політики Петра І проти Гетьманщини полягав у цілеспрямованому винищенні його населення. З цією метою десятки тисяч українських козаків виганялися на далеку північ, на важкі примусові роботи, такі, як копання каналів, будування міст і оборонних споруд. До цих акцій, як правило, залучались десятки тисяч найбільш фізично витривалих і економічно забезпечених рядових козаків, селян та міщан. Додому ж повертались лише 30-60 % усіх мобілізованих, решта гинули від важких умов життя, епідемій, каліцтва, голоду. Наприклад: у 1721 році на будівництво Ладозького каналу було направлено 10 тисяч козаків, 30 % яких загинуло; 1725 року. Під час Дербентського походу з 6790 козаків померло чи загинуло 5183 осіб.
Третій аспект колонізаторської політики російського царизму стосувався ділянки економічного життя. З метою контролювати фінанси у 1714-1718 роках, уряд Петра І запровадив указ про «заповідні товари», які заборонялося вивозити на Захід минаючи російські порти. Ця політика мала за мету зруйнувати Україну, як самостійний економічний організм і перетворити її на російську колонію, або на ринок збуту молодої російської індустрії. Усе частіше українським купцям заборонялося займатись зовнішньою торгівлею, запроваджувалася державна монополія на виробництво і продаж багатьох товарів, наприклад прядиво, шкіру, олію, та інші товари дозволялося вивозити лише до російських портів, водночас, певні товари заборонялось ввозити до України, їх змушували купувати на російських фабриках або перекуповувати у російських купців. Московські чиновники наперед визначали ярмарки і, перш за все, порти в Росії, де могли торгувати купці з України. До того ж цар, який загалом позитивно ставився до будь-якої підприємницької діяльності, значно обмежив права українців, які виїжджали на південь країни за сіллю, рибою та іншими товарами. Вільна торгівля в Україні завдяки цим заходам практично перестала існувати. Застосовувались до України й інші економічні санкції. Так, російський уряд прагнув збувати на українських землях лише мідні гроші, щоб в обігу населення Росії залишались золоті та срібні монети і якомога більше осідало їх в царській казні. Так, тільки з Лівобережжя, в царську скарбницю в 1722 році надійшло 45,5 тисяч карбованців, а в 1724 - вже 241,3 тисячі карбованців. В кінцевому підсумку це призвело до занепаду України.
Таки були ще й культурні обмеження, у 1720 році сенатським указом проголошувалося: «…не друкувати ніяких книг, окрім церковних давніх видань, а ті, які друкуватимуться, щоб не мали ніякої особливості і наріччя від російської мови не мали». Сфера вживання української мови помітно скоротилася, насамперед в офіційних установах і містах, започаткувався курс на русифікацію освіти, українська церква попала під опіку московської патріархії. В роки царювання Петра І склалася сумна традиція для українців, коли інтелектуальну еліту українців почали насильно забирати у Росію. Така політика сприяла перетворенню України на рядову культурну провінцію російської імперії.
Становище гетьмана Івана Скоропадського було дуже складним, але. Навіть за цих умов він намагався щось зробити для України. Прагнув захистити тих українців, які поверталися з еміграції і потрапляли у жорстокі руки царя. Однак гетьман був надто мякою людиною, щоб стати в тверду опозицію до центральної влади. Та й Петро І на людях поводився з гетьманом доволі чемно, а на практиці не враховував його прохань, вперто і послідовно проводячи експансіоністську політику щодо України. Відчувався і вплив на Скоропадського збоку старшини, особливо його родичів, які прагнули використати цей моменту власних інтересах, менш за все дбаючи про Україну. Все це підривало авторитет і так не міцної гетьманської влади. І було хитро використано Петром І для подальшого наступу на українську автономію. Відомо, що Іван Скоропадський доволі часто їздив до Москви і Петербургу, щоб особисто клопотати за ті чи інші інтереси українського населення. Навесні 1722 року він черговий раз виїхав до царської столиці і несподівано для себе отримав наказ Петра І про запровадження з 29 квітня 1722 року на Україна так званої Малоросійської колегії, яка підпорядковувалась Сенату і здійснювала контроль за виконанням царських указів, стягувала податки й провіант для російської армії, і складалася з 6 осіб: трьох українців і трьох росіян, а очолювати її повинен представник центральної влади - московський бригадир Вельямінов, який і став правити Гетьманщиною. Малоросійська колегія, яка, приймаючи від населення скарги на українські суди, контролюючи фінанси, стежачи за стосунками старшини та козацтва, не лише звужувала владні повноваження гетьмана, а й обмежувала українську автономію, була дієвим дестабілізуючим чинником, що дедалі глибше вбивав клин між українською елітою та народом.
Цим наказом Петро І позбавив гетьмана і тієї куцої влади, яку він ще досі мав. Такого удару старий гетьман пережити не зміг. Повернувшись на Україну, Іван Скоропадський через декілька днів помирає - 3 липня 1722 року, призначивши до виборів нового гетьмана наказним гетьманом молодого, енергійного, і палкого оборонця української автономії Павла Полуботка. Це дещо змінило ситуацію.
Ставши наказним гетьманом, Павло Полуботок продовжував політику Івана Скоропадського і зарекомендував себе рішучим захисником і оборонцем автономних прав Гетьманщини. Він користувався великим авторитетом серед старшин і, до певної міри , й серед рядового козацтва. Але, річ у тім, що із запровадженням Малоросійської колегії на Гетьманщині по суті виникало двовладдя: з одного боку, формально влада перейшла до Генеральної Військової канцелярії на чолі з наказним гетьманом Павлом Полуботком, а з іншого - реальна сила опинилася в руках російського бригадира Вельямінова і Малоросійської колегії. Практично всі питання цивільного, військового, фінансового та судового управління, які мав вирішуватись спільно з тодішнім наказним гетьманом Павлом Полуботком і з Генеральною військовою канцелярією, Малоросійська колегія вирішує самостійно. Спроби старшини домогтись виборів нового гетьмана результатів не дали: неодноразові спроби козацьких послів залишились без відповіді. Лише влітку 1723 року цар спромігся відповісти на це питання, заявивши, що з часів першого гетьмана Богдана Хмельницького аж до Скоропадського всі гетьмани виявили себе зрадниками і тому справа виборів нового гетьмана відкладається до того часу, поки царський уряд не підшукає на цю посаду відповідну особу. На практиці це означало, що Петро І вирішив остаточно ліквідувати українське гетьманство. Варто відзначити, що в цей момент на Україні перебували додатково ще вісім драгунських полків. Полуботок й старшина протестує, але марно.
серпня 1723 року Павло Полуботок разом з генеральним суддею Іваном Чернишом і генеральним писарем Семеном Савичем прибувають до Петербургу, де подають чергову «чолобитну», у якій ставиться питання про повернення відібраних прав і вольностей козацьких. Петро І для того, щоб виграти час і переконатись, що загрози з боку українського війська немає, приймає петиції. Одночасно він відправляє на Україну майора Румянцева - для збору «компромату» проти Полуботка. Тут же царська таємна канцелярія розпочинає слідство. Павло Полуботок, Іван Чорниш, Семен Савич, а також деякі старшини, що їх супроводжували, були заарештовані прямо на вулиці. Після цього арешти стали проводитись по усій Україні: до російської столиці було доставлено миргородського полковника Данила Апостола, генерального бунчужного Жураковського та інших старшин. Основними пунктами звинувачення були зносини Павла Полуботка з Пилипом Орликом, а також відправлення на Україну інструкції, як себе поводити під час місії Румянцева. Врешті-решт виявилося, що прямих доказів проти Павла Полуботка немає, тоді було висунуто інше звинувачення - державна зрада. Полуботок був закатований у Петропавлівській фортеці наприкінці 1723 року. Більш щасливою була доля заарештованої старшини - із вязниці їх звільнила смерть російського імператора на початку 1725 року.
. Повернення Україні частини її прав та вольностей
український гетьманство січ
Після смерті Петрі І закінчився останній погром української старшини з її автономістичними домаганнями. Після цього настало затишшя. На вищі посади було призначено людей слухняних і покірних. Так, Військову Генеральну Канцелярію очолили полтавський полковник Іван Левенець, глухівський сотник Іван Мануїлович та Федір Гречаний, а до Стародуба і Чернігова було призначено полковників росіян. Гетьманщиною правила Малоросійська колегія разом з покірними українськими старшинами, а податки грішми і натурою почав збирати Вельямінов і направляти їх до Москви, збільшуючи їх з кожним роком і вигадуючи щоразу нові податки.
Після цього доля України залежала від змін на Російському престолі. Залежно від політичних симпатій уряду гетьманство на Україні відновлювалось чи ліквідовувалось. Бурхлива діяльність Малоросійської колегії, яка щоразу накладала нові податки на українських землевласників зачепила всесильного Олександра Меншикова, який володів величезними маєтками і, навіть, містами в Україні. Тому, за правління Петра ІІ Малоросійська колегія була скасована, і 1 жовтня 1727 року в Глухові відбулися вибори, де гетьманом було обрано миргородського полковника Данила Апостола. Він був дуже яскравою політичною фігурою і, незважаючи на свій сімдесятилітній вік, енергійно взявся за реставрацію автономних прав Гетьманщини.
Данило Апостол у 1728 році їде до Москви і подає петицію до царя про повернення Україні старих прав згідно з договором, що його укладено ще Богданом Хмельницьким. На цю петицію була дана відповідь у 28 пунктах, що одержали назву Решительных пунктів. Головні пункти були такі: гетьман не мав права вести дипломатичні зносини з іноземними державами, окрім сусідніх Польщі та Криму, та про прикордонні справи без відома царя; гетьманська резиденція залишалась в Глухові; кількість найманого війська обмежувалась трьома полками (крім реєстрових козаків); гетьман підлягав з військових справ російському-генерал-фельдмаршалові; кандидатів на посади генеральної старшини й полковників затверджував цар, а нижчу старшину - гетьман.
Ці «Решительные» пункти значно обмежували права Гетьманщини, якими вона користувалася до Мазепи, але важливим було те, що замість колишньої сваволі російського уряду ставилися тепер певні норми та певні юридичні форми. У цей час сваволя російського уряду обмежувалася певними юридичним нормами. Це дало можливість Данилу Апостолу добитися позитивних зрушень.
Одним з головних завдань гетьманського уряду було піднесення економічного добробуту краю. Зроблені були певні заходи в судочинстві, за вищу апеляційну інстанцію мав служити в краю так званий Генеральний Суд, який складався з шести осіб - трьох українців і трьох росіян, президентом суду був гетьман. Був дозволений приїзд іноземних купців для торгівлі, але мито на товар на кордоні йшло до російського скарбу. Скасовувався примус торгувати лише через російські порти, але заборона вивозити цілу низку дуже важливих продуктів залишалась. Генеральне Слідство про маєтності, тобто ревізія землеволодіння, дало змогу поповнити державний земельний фонд. Реформа судочинства та заснування скарбниці забезпечили Гетьманщині перший річний бюджет, також під владу гетьмана було повернуто Київ, помітно зменшилося переселення селян на Правобережжя і, навпаки, зріс потік тих, хто повертався на Лівобережжя.
Однак ця лібералізація, уповільнивши темпи, не відмінила основного принципу російської політики, незмінною метою якої, продовжувала залишатися повна ліквідація автономії.
січня 1734 року, гетьман Данило Апостол помер. Його гетьманування перейняте духом оборони автономних прав України. Йому вдалося зміцнити гетьманську владу й авторитет гетьмана, хоча не всі його заходи щодо піднесення економічного добробуту краю й полегшення становища населення були доведені до кінця.
При вступі на престол цариці Анни Леопольдівни роль гетьмана принижувалась, а в 1737 році, в Петербурзі було прийнято новий ухвал: нового гетьмана не обирати, а всю повноту влади передати тимчасовому державному органу, що дістав назву «Правління гетьманського уряду». До нього входило шість осіб: троє росіян, і троє українців. На чолі правління став князь Олексій Шаховський, також туди входили Боратинський Іван, полковник Василь Гурєв, а також генеральний суддя Михайло Забіла, генерал-осавул Федір Лисенко та генерал-підскарбій Андрій Маркович. Фактичними правителями були представники великодержавного престолу, які втручалися в усі сфери місцевого життя населення, відбувалася русифікація українського населення, терор «Таємної Канцелярії». Ситуація ускладнювалася ще й російсько-турецькою війною, під час якої Україна стала основною базою для російських військ, постачальником матеріальних та людських ресурсів. Наслідки війни були катастрофічними для українського народу: загинуло 35 тисяч осіб. Військові втрати, нескінченні мобілізації селян для обозів призводили до обезлюднення, спустошення краю. Перебуваючи в Україні, російський міністр Волинський, повідомляв, що не залишилося хліборобів, які потрібні, щоб засіяти хліб, щоб прогодувати самий край. І ці виснажені землі повинні були ще протягом війни утримувати від 50 до 75 тисяч російськи полків. Внаслідок війни Україна зазнала збитків на 1,5 мільярда карбованців, коли один віл коштував 8 карбованців.
У 1740 році, престол посіла цариця Єлизавета, яка ще перед тим увійшла в велику приязнь з українцем Олексієм Розумовським і з яким пізніше взяла шлюб. Російський уряд уповільнив, але не припинив свого наступу на українську автономію. Про це переконливо свідчить той факт, що крім старих традиційних обмежень(гетьману заборонялось листуватися з іноземними державами, російська сторона призначала полковників та інших) у цей час зявилася низка нових: 1754 року ліквідовується митний кордон між Росією і Гетьманщиною і того ж року гетьману наказується подавати фінансові звіти про прибутки та витрати Гетьманщини; 1761 року, Київ назавжди переходить під пряме імператорське правління. Під впливом Олексія Розумовського при дворі було вирішено відновити гетьманство. Також з України були виведені російські полки, які там стояли, було дозволено вільно продавати збіжжя й відновлено Київську митрополію. В лютому 1750 року, було обрано гетьманом молодшого брата Олексія − Кирила Розумовського. Ця ситуація оживила надії старшини на те, що тепер їй вдасться закріпити за собою не тільки економічні, але й політичні права. За Розумовського входять у звичай загальні зїзди старшини в Глухові для вирішення важливих справ, і ці зїзди виявили тенденцію перетворитися на щось більше - подібне до українського Сейму. Відомою є промова, проголошена на одному з таких зїздів О поправлении состояния Малороссии, де можна простежити ідею відновлення конституційно-парламентського устрою української козацької держави. Однак автори цього твору стояли на позиціях, згідно з якими політичні права мають належати виключно українській шляхті, а що стосується українського народу, то тут йдеться про зміцнення кріпосної залежності селян.
За часів гетьманства Кирила Розумовського була завершена робота з реформи суду. В 1763 році, гетьман скликав у Глухові Генеральні збори, які мали тенденцію до перетворення на шляхетський парламент, на зразок польського сейму, і затвердив реформу судочинства, яка розроблялася ще з 1743 року, і внаслідок якої Гетьманщину поділено на 20 повітів, кожен з яких мав власний суд. Ця реформа зміцнила привілейоване становище козацької старшини. Українська шляхта остаточно закріплює за собою право на селянську працю. Намагаючись забезпечити собі тили, створити опору в найвпливовішій частині українського суспільства, Кирило Розумовський йде назустріч старшині і в 1760-1761 роках забороняє право вільного переходу селян, без письмової згоди їхніх панів, і тим самим прикріплює їх до панських маєтків. Заслуговують згадки спроби Кирила Розумовського реформувати українську козацьку армію. Було заведено обовязкове навчання козацьких синів не тільки загальної, але й військової освіти на західноєвропейський зразок. Була проведено певну модернізацію війська: удосконалено артилерію, введено однакове озброєння та уніформу(синьо-білу).
. Правління Катерини ІІ. Остаточна ліквідація гетьманства
Розумовський також мріяв заснувати університет біля Батурина, колишньої столиці українських гетьманів. За його гетьманування козацька старшина домоглася вирішального впливу на політику краю. І в часи перебування гетьмана в Глухові, і під час його виїздів до Петербургу краєм правила старшина, адже, при виїздах він формально передавав їй владу. Однак з приходом до влади на російський престол Катерини ІІ у 1764 році був виданий царський маніфест, у якому сповіщалося, що гетьман Кирило Розумовський «добровільно» зрікається гетьманства і влада знову переходить до Малоросійської колегії на чолі з генерал-губернатором, тобто Україна розглядається як одна із провінцій Російської імперії. Спроба добитися визнання спадковості гетьманства для свого роду закінчилася для Кирила Розумовського втратою гетьманської булави.
Генерал-губернатором стає Петро Румянцев. У Колегії мали засідати 4 українці і 4 росіяни. Протягом 1765-1767 років, колегія здійснила перепис усього населення України, що дало можливість підвищити оподаткування і збільшити потік багатств, які йшли в російську скарбницю з України.
Свої обовязки щодо нівеляції українського життя Румянцев уміло виконував протягом дох десятиліть, розпочавши з загальної ревізії земельної власності(Генеральний або Румянцевський опис).
Треба зазначити, що уряд Катерини ІІ став нищити козацький лад на Гетьманщині не одразу. Спочатку російська влада задовольнялася підготовчими заходами і розпочала свою діяльність з української периферії на сході, скасувавши в 1765 року козацький лад на Слобожанщині. Слобожанщина, як відомо, до складу української держави офіційно не входила, а була однією з московських провінцій, що мала статус автономії. Ця акція Катерини ІІ була спрямована і проти Гетьманщини. Річ у тому, що з кожним роком Слобожанщина багатіла й розвивалася, її українське населення збільшувалося. Звичайно, що при певних обставинах цей регіон міг стати вагомим збройним резервом у випадку, коли б на Україні вибухнула антиросійська війна. Тому царський уряд своїм маніфестом розпустив козацькі полки на Слобожанщині, створивши на їх основі гусарські полки, а козаків було обернуто на стан так званих вільних селян, з яких і набирались рекрути до згаданих гусарських полків. Посполиті селяни потрапили у повну залежність від своїх хазяїв, тобто стали кріпаками на російський манер. Отже, Слобожанщина стала звичайною російською провінцією. Так на політичній карті Російської імперії зявилась нова губернія - Слобідсько-Українська.
Першим практичним кроком нового генерал-губернатора стала заміна натуральних повинностей грошовим податком, сума якого сягнула вже 250 тисяч карбованців на рік. Також, пять слобідських полків - Сумський, Харківський, Острозький, Охтирський та Ізюмський - підлягали не гетьманові, а бєлгородському воєводі. Заможна старшина, якій, часто спадково належала влада, не могла протистояти централізаторській політиці Росії і досить спокійно сприйняла ліквідацію полкового устрою у 1765 році. Вся повнота влади зосередилася в руках Малоросійської колегії. Було взято жорсткий курс на русифікацію. Суть цієї політики виражена короткою фразою імператриці: «Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з памяті їх та їхню добу».
Ліквідація ж давнього ладу на Гетьманщині прискорилася лише після знищення Запорізької Січі. Так, 1781 року була скасована Малоросійська колегія, яка бодай формально засвідчувала відмінний лад на українських землях. Взамін запроваджувалося губернаторське правління. Так припинила своє існування друга автономна область України - Гетьманщина. На її місці виникли три губернії, або намісництва: Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, які разом склали Малоросійське генерал-губернаторство. По губерніях були введені загальноросійські адміністративні й судові установи, тобто колишня Гетьманщина була цілком прилаштована до адміністративної системи Російської імперії. У 1783 році наказом Катерини ІІ сільське населення Гетьманщини назавжди закріплювалося за тією землею, на якій воно проживало, і за тими власниками, яким вона належала, тобто українські селяни потрапили у страшну кріпацьку неволю аж до 1861 року. Населення Гетьманщини обкладалося великим подушним податком, який проіснував майже до кінця ХІХ століття. Тоді ж, у 1783 році був скасований і козацький полково-сотенний військовий лад. Козацькі полки перетворювалися на так звані пікінерні полки регулярного російського війська. Увесь козацький стан прирівнювався до стану вільного селянства, хоча назва «козак» офіційно залишалася за ними. Саме з них здійснювався набір до імперської армії - три новобранці від кожних 500 козаків. Козацька старшина розформовувалася, ї їй пропонувалося вступати до війська на правах російських офіцерів. Загалом українське з тривого сприймало з тривогою сприймало наступ царизму на автономію України. Обрані 1767 року, за наказом імператриці депутати до Комісії з перевірки законів і укладення нового кодексу - українські представники від козацтва, духовенства, шляхти й міщан - досить часто домагалися відновлення давніх прав і повернення гетьманства. На засіданнях Комісії ці вимоги сміливо захищав лубенський депутат Григорій Полетика.
Крім того, видозмінюючи соціальну структуру Гетьманщини, російська цариця не залишила осторонь українське духовенство. У 1786 році, відповідно до наказу Катерини ІІ, була проведена секуляризація українських монастирів. Багато з них було ліквідовано, а інші - пограбовано. Це особливо негативно вплинуло на українську культуру. Відомо, що українські монастирі були важливим осередком національної культури: вони утримували школи, друкарні, лікарні та інші доброчинні установи, які після акції російських урядовців занепали. Особливо важко секуляризація відобразилась на становищі Києво-Печерської Лаври з її славнозвісними друкарнями і Києво-Могилянської Академії та її філіалів, які втратили фінансову підтримку. Та й саме українське духовенство, від нижчого до вищого, поступово втрачає своє колишнє значення як основного чинника національної культури. Воно все нижче і нижче схиляється під тиском імперського свавілля, стає більш бюрократичним і занепадає остаточно у кінці ХVІІІ століття.
Отже, тотальний наступ російського царату на українські землі в XVIII столітті характеризувався прогресуючим обмеженням українських прав та вольностей: посиленням тенденцій централізації, уніфікації, русифікації; цілеспрямованим розколом українського суспільства(заохоченням чвар між старшиною та гетьманом, підбурюванням селян проти старшини); хижацькою експлуатацією людських та матеріальних ресурсів українських земель.
В такий спосіб, за роки свого правління Катерина ІІ довела розпочату Петром І справу знищення автономії Гетьманщини і Слобожанщини до логічного кінця. Зникають з історичної арени усі зовнішні ознаки української державності, ціла соціальна структура, яка надавала Україні чітко виражений європейський характер. На жаль, усі спроби частини української старшини привернути увагу Західної Європи до українського питання бажаних результатів не принесли. У результаті українську державну ідею було потоптано, політичне життя на Україні завмерло більш як на століття. Україна повністю втратила свою адміністративну окремість і перетворилась у звичайну імперську провінцію.
. Скасування автономії Січі і її знищення
Як же склалася доля третьої, останньої твердині славної козацької демократії на українських землях - Запорізької Січі? Нагадаємо, що під час Північної війни російські війська по-варварськи знищили так звану Чортомлицьку або Стару Січ. Запорожці були змушені перейти кордон і зупинитись на турецькій території, заснувавши там у 1711 році Олешківську Січ. Осівши тут, запорозькі козаки змушені були на якийсь час припинити стосунки з козацькою Україною та визнати владу кримського хана і турецького султана. Згідно із статтями Прутського миру від 12 липня 1711 року та Константинопольського трактату від 3 квітня 1712 року, Росія формально визнала протекторат турків над Запоріжжям. Спочатку козаки почували себе доволі вільно на чужині: вони користувалися земельними угіддями, нічого не платили у ханську скарбницю, навпаки, самі отримували платню. Але згодом у козаків зявилось доволі причин бути незадоволеними татарами. Так, запорожці були позбавлені привілеїв при вивозі солі; на вимогу кримського хана змушені були здійснювати далекі походи і безкоштовно працювати на будівництві укріплень; їм заборонялося тримати на Січі гармати і будувати свою церкву. Все це примушувало їх замислюватись над поверненням під російський протекторат. Протягом 22 років звернення козаків до російських царів залишалося без відповіді. І лише за царювання Анни Іванівни 7 вересня 1734 року їм було дозволено повернутися на свої землі. Тут козаки влаштували так звану Нову або Краснокутську Січ, яка існувала з 1734 по 1775 рік. Приймаючи російське підданство, запорожці отримали під своє володіння землі, якими турки формально поступилися Російській імперії в 1740 році. Ця територія отримала назву «Вольностей Війська Запорізького». Включала вона в себе всі землі майбутньої Катеринославської губернії, трьох повітів Херсонщини та окремі прикордонні території Таврії та Харківщини. Це істотно вплинуло на становище Січі. Якщо раніше Січ знаходилася на периферії, у «дикому полі», то тепер її тісним півколом оточували кордони польської України, Гетьманщини і Слобожанщини, які прагнули розширити свої володіння.
Правові взаємовідносини між Запоріжжям і російським урядом регулювались умовами Лубнівського договору 1734 року. Запорожці визнали себе підданими цариці, отримали право на свої землі та життя за своїми звичаями, але підпорядковувались російському генералові, який командував військами на Україні. Проте у внутрішньому житті Запоріжжя було цілком автономним. На чолі Запорізького Війська стояв кошовий отаман, якого вибирали щорічно першого січня. Кошовий отаман мав велику владу: відав військовими справами, мав право верховного судді, представляв інтереси запорожців у зносинах з російським урядом і сусідніми державами. Крім того, при ньому був особливий штат старшини, який допомагав йому виконувати свої функції: військовий суддя, військовий осавул, військовий писар і полковники. Прийнявши російське підданство, запорожці здійснювали колонізацію обширних територій, успішно поєднуючи господарську діяльність із військовою службою. Була на Січі й школа, де навчалося понад 150 хлопчиків із козацьких сімей. Тут поряд з елементарними науками юнаки опановували секрети військового мистецтва.
Російська адміністрація, всупереч умовам Лубнівського договору, грубо порушувала права і вольності козацтва. Уряд розгорнув будівництво військових укріплень в безпосередній близькості від Січі, причому на території автономної козацької республіки. У результаті на запорізьких землях виросла лінія російських фортець із постійною залогою. В цей самий період у запорожців виникли прикордонні непорозуміння з донськими козаками. Уряд узяв сторону донських козаків і наказав запорожцям зруйнувати свої поселення на узбережжі Азовського моря. Але найбільші конфлікти виникли у звязку із сербською колонізацією, яку російський уряд розпочав у 1751 році, коли з південних провінцій Австрії серби почали виселятись до Росії на козацькі землі. Зі вступом у 1762 році на престол Катерини ІІ з її централістичними амбіціями, з політикою ліквідації всіх автономних утворень, долю козацької республіки можна було передбачити. Адже існування, з одного боку, демократичної козацької республіки з її вільним козацьким населенням, і російського абсолютизму з його підневільним селянством з іншого - явища несумісні. Отже, питання про життєдіяльність Запорізької Січі було питанням часу.
Певний час скасування автономії Січі гальмувалось зовнішніми обставинами. Зокрема, у 1768-1774 роках йшла російсько-турецька війна, і царату запорожці були потрібні, як військова сила. Але бойові заслуги не врятували Січ. Не врятувала їх і лояльна політика щодо уряду останнього кошового отамана Петра Калнишевського. Після підписання у 1775 р. мирного договору між Туреччиною і Росією в Кучук-Кайнарджі загроза для існування Січі стала реальною. На Україні залишилась 66-тисячна російська армія генерала Текелія, яка несподівано рушила на Січ. 4-5 червня 1775 року Січ було взято в облогу. Серед запорожців стався заколот. Частина козаків вирішила стояти до кінця. Але настоятель Січової церкви архімандрит Володимир Сокальський, виступивши в ролі примирителя, умовив козаків не допустити даремного кровопролиття. У результаті частина козаків добровільно відмовилась від опору, а частина втекла за Дунай. Військо Текелія взяло в облогу і захопило Січ, зруйнувавши всі украплення і будівлі. Цариця жорстоко розправилася із запорожцями. Старшина на чолі з кошовим отаманом Калнишевським була заарештована, а Січ зруйнована. Січ закінчила своє існування 3 серпня 1775 р. В цей самий час вийшов маніфест Катерини ІІ, який юридично закріпив цей акт небаченого вандалізму. Отже, із зруйнуванням Січі закінчила своє існування остання твердиня справжньої народної демократії на українських землях, де не було ненависного кріпацтва, де правила виборна влада, де не відчувався тягар поліцейсько-бюрократичного режиму.
Завершив ліквідацію української автономії процес колонізації запорізьких земель російським самодержавством. Ці величезні простори цариця роздарувала своїм численним фаворитам. Тим більше, що після закінчення російсько-турецької війни володіння імперії сягнули аж до Чорного моря. Усі новоприєднані землі (запорізькі володіння і приморські степи) увійшли до складу Новоросійської губернії, на чолі якої стояв князь Потьомкін. Саме він заснував міста Херсон, Миколаїв і Катеринослав. Враховуючи, що ці простори були малозаселені, сюди ринулись колоністи. Але все-таки більшу частину поселенців складали українці. На нових землях запроваджувалися і нові порядки. Колишні піддані війська запорізького і навіть самі запорожці були переведені в категорію державних селян. Вони залишались особисто вільними і сплачували лише податок та відбували військову повинність. Друга частина населення, яка жила на землях, розданих поміщикам, стала кріпаками. Щоправда, кріпосницький гніт у цьому регіоні був слабший, ніж у старому краї, що сприяло зростанню потоку поселенців із районів польської України і центральних губерній, де панщина мала особливо жорстокий характер. Отже, колишній центр автономної козацької республіки перетворився в рядову, богом забуту провінцію безмежних просторів Російської монархії.
Висновок
Українська гетьманська держава проіснувала всього 120 років, але відіграла велику роль в історії України. Перш за все це була держава українського народу, ґрунтована на козацькому стані з прогресивними, демократично-республіканськими формами правління. Гетьманщина забезпечила остаточне становлення українського народу, розвиток його мови, культури, піднесення національної свідомості. Навіть після ліквідації Гетьманщини Лівобережна Україна залишалась центром українського життя, місцем поширення української національної ідеї, визвольної боротьби. На основі полтавсько-київського діалекту виплекалася сучасна літературна мова, більшість письменників, вчених, політичних діячів вийшли з Лівобережжя. Серцевиною українства воно залишилося аж до страшного голоду 1933 p., коли комуністичній владі вдалося шляхом мільйонних смертей зламати українське селянство - ту наріжну вісь, на якій і трималася історична спадщина козацького державотворення в Україні.
Українське козацтво було головним чинником державотворення. На Запоріжжі утворилася нова військова організація, яка через деякий час стала основою української державності. Тут сформувалися підвалини республіканської форми правління, нові принципи судочинства, нові джерела права. Одною з найяскравіших сторінок в історії українського народу була Визвольна війна 1648-1654 роках. Саме в цей час починає міцніти Україна, в державі зявляється нова військово-адміністративна система. Український народ здобуває національну та особисту волю. Продовжує розвиватися право та судочинство. І лише після остаточного зруйнування Запорізької січі (4 червня 1775 року) російською армією під командуванням генерала Текелія починається згасання найяскравішої сторінки в історії України - Козацької доби.
Історичне значення Запорізької Січі важко переоцінити, це не тільки явище вітчизняної історії, це визначне явище європейської та загальносвітової історії, яке потрібно вивчати, досліджувати і не забувати.
Список використаних джерел
1). Бойко О.Д. Історія України. Посібник. - К.: «Академвидав», 2003 - 656 с.(186-191 ст.)
). Історія України: Навчально-методичний посібник для семінарських занять / За ред. В.М. Литвина. - К.: Знання, 2006 - 607 с.(187-189 ст.)
). Історія України / Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. - Львів: Світ 1996. - 488 с.(149-150 ст.)
). Історія України та її державності. Курс лекцій: Навч. посібник / Л.Є. Дещинський, С.В. Терський, І.Я. Хома, В.М. Тарабан, Р.Д. Зінкевич, Я.Я. Денісов, І.О. Гаврилів, І.В. Буковський, А.Я. Наірняк. - Львів: Видавництво Національного Університету «Львівська Політехніка», 2009. - 476 с.(172-185 ст.)