Аналіз форм взаємодії людини і суспільства
Зміст
Вступ
Розділ 1. Соціологічний підхід до вивчення взаємодії людини та
суспільства
.1 Взаємодія людини та суспільства як об’єкт вивчення соціології
.2 Зміст і характерні ознаки соціальної взаємодії
Розділ 2. Характеристика основних форм взаємодії людини та
суспільства
.1 Соціальній конфлікт, як форма взаємодії людини та суспільства
.2 Соціальне співробітництво, як форма взаємодії людини та
суспільства
Розділ 3. Форми взаємодії людини та суспільства в Україні
Висновки
Список використаних джерел та літератури
Вступ
Актуальність теми. Питання людини та
суспільства є нерозривними категоріями, які досліджуються великою кількість
дисциплін та науковців. Проблеми людини й особистості займають у системі
сучасного наукового знання одне із центральних місць. Людина, особистість є
основними елементами суспільства. Людина як особистість у реальному соціальному
житті є представником безлічі соціальних інститутів - родини, школи, трудового
колективу або організації тощо.
У процесі соціалізації в людини
формуються соціальні якості, знання, вміння, відповідні навички, що дає їй
змогу стати дієздатним учасником соціальних відносин. Соціалізація відбувається
як за умов стихійного впливу на особистість різних обставин життя, так і за
умов цілеспрямованого формування особистості. Завдяки активності людини її
життєвий шлях, відображення нею соціально-психологічної реальності
перетворюється в складну двосторонню взаємодію особистості та соціального
життя. Складний процес взаємовпливу одне на одного і є джерелом розвитку та становлення
індивіда.
Суспільне життя людини відбувається
в трьох основних сферах, або реальних процесах життєдіяльності, - в
матеріально-економічній, соціально-політичній і духовно-культурній. Потрібно
підкреслити, що визначення трьох основних сфер суспільного життя має певною
мірою відносний, умовний характер, тому що реальна людська життєдіяльність - це
тісний взаємозв'язок і взаємовплив цих сфер. Абсолютизація якоїсь однієї сфери
суспільного життя веде до створення деформованої моделі суспільства.
Питання взаємодії людини і
суспільства, не зважаючи на довгу тривалість дослідження, досить залишається
актуальним, тому в своєї роботи пропоную розглянути дані категорії та взаємодію
між ними.
Мета та завдання дослідження. Метою
дослідження курсової роботи є комплексний аналіз форм взаємодії людини і
суспільства. Для досягнення поставленої мети необхідно виконати наступні
завдання:
) проаналізувати взаємодію людини та
суспільства як об’єкт вивчення соціології;
) охарактеризувати зміст і
характерні ознаки соціальної взаємодії;
) проаналізувати соціальній
конфлікт, як форму взаємодії людини та суспільства;
) проаналізувати соціальне
співробітництво, як форму взаємодії людини та суспільства;
) дослідити форми взаємодії людини
та суспільства в Україні;
) по закінченні курсової роботи
зробити висновки по досліджуваній темі.
Об’єкт та предмет дослідження.
Об’єктом дослідження виступає людина і суспільство, особливості їх взаємодії.
Предметом дослідження є форми взаємодії людини та суспільства.
Методологія дослідження. Джерельною
базою дослідження є сукупність соціогуманітарних і філософських текстів,
присвячених вивченню форм взаємодії людини і суспільства. Окрім того, в роботі
використовувалися діалектичні принципи зв’язку, розвитку, причинності,
об’єктивності й конкретності істини; загальнонаукові методи
дослідницько-пізнавального мислення, зокрема єдності соціальної теорії і
практики, аналізу й синтезу; діалектичні методи побудови системно-цілісного
знання - сходження від абстрактного до конкретного, єдності логічного й
історичного тощо.
Розділ 1 Соціологічний підхід до
вивчення взаємодії людини та суспільства
.1 Взаємодія людини та суспільства
як об’єкт вивчення соціології
Людина і суспільство є категоріями,
які знаходяться у полі зору багатьох наукових досліджень. Поняття «людина» і
«суспільство» набувають своїх власних якостей лише на основі соціальних
процесів, тобто в процесі зміни природи - як тої, що оточує людину, так і тої,
що діє в самій людині і постає її природними потенціями та завдатками. В
загальному плані можна окреслити такі основні моменти співвідношення людини і
суспільства (рис. 1.1):
а) людина перебуває на першому
плані, а суспільство розглядається в якості другорядного;
б) людина і суспільство оцінюються
як сутності однієї якості, даної лише в різних виявленнях;
в) суспільство постає найпершою
силою та цінністю, а людина постає як його агент чи одиниця.
Рис. 1.1 - Співвідношення людини та
суспільства
Соціологія в силу свого наукового
статусу вивчає не людину взагалі, а сучасне суспільство. Тому її об'єкт - не
суспільство в людині, а суспільство як середовище (простір) життя людини, з
одного боку, і людина, його роль у суспільстві, з іншої. Причому в першому
випадку він розглядається переважно як об'єкт соціального життя, а в другому -
як її суб'єкт.
Соціологія вивчає суспільство в
цілому, все соціальне (суспільне) життя людей, їх спілкування та взаємодію. Але
в той самий час, соціологія вивчає не все і вся в суспільстві, а тільки
соціальну сферу його функціонування і розвитку.
Об’єкт соціології - те, на що
направлена соціологічна увага і дослідження. Але це не просто суспільство, чи
деяка сукупність суспільних відносин людей. По-перше, це все сучасне
суспільство. По-друге, частково це і минуле суспільство, оскільки необхідні
історичні порівняння для кращого розуміння сучасності. По-третє, і це особливо
важливо, об’єктом соціології виступає інформація про суспільство: об’єктивна і
суб’єктивна, первинна і вторинна, зібрана за допомогою самих різноманітних
методів, на основі різних джерел.
Головними інформаційними об’єктами
соціології виступають: демографічний (сукупність моделей народжуваності,
смертності, міграції населення); психологічний (сукупність установок і методів
поведінки людей); спільнісний (інформація про класи, групи, прошарки,
організації); „стосунковий” (відомості про взаємодію людей, груп, обумовленням
їх соціальних ролей та займаючими позиціями); культурологічний (пов’язаний з
поведінкою людей, обумовлений нормами і цінностями життя і культури).
Отже, соціальна реальність, що
виражається в сукупності інформації про неї, соціальні фактори утворюють
об’єкти соціології. Вони не відділені від предмета. Предмет - частина об’єкта,
він „виростає” із нього, є сукупністю змістовних вузлових проблем. Скажімо, суспільство
як цілісність - об’єкт соціології. Вивчення його як органічної системи -
предмет. Функціонування суспільства є об’єктом соціологічної науки, а
дослідження механізму функціонування складає предмет.
.2 Зміст і характерні ознаки
соціальної взаємодії
Соціальна взаємодія є характерною
рисою людської життєдіяльності. Кожен наш день включає безліч різних за формою
та змістом типів взаємодії з іншими людьми. Не випадково багато дослідників
вважають, що проблеми взаємодії повинні займати центральне місце в
соціально-психологічній науці. Самим загальним чином соціальну взаємодію можна
визначити як процес, в якому люди діють і реагують на дії інших.
Під соціальною взаємодією в
соціології розуміється форма соціальної комунікації чи спілкування, що являє собою
систему соціальних дій щонайменше двох осіб чи соціальних спільнот, або
індивіда і соціальної спільноти. Більше того, соціальна взаємодія - це будь-яка
поведінка індивіда чи групи індивідів, що має значення для інших індивідів і
груп індивідів чи суспільства в цілому в даний момент і в майбутньому.
Категорія "соціальна взаємодія
" виражає характер і зміст відносин між людьми і соціальними групами як
постійними носіями якісно різних видів соціальної діяльності, що розрізняються
за соціальними позиціями (статусами) і соціальними ролями (функціями).
Незалежно від того, в якій сфері життєдіяльності суспільства (економічній,
політичній, духовній тощо) має місце взаємодія, вона завжди є соціальною за
своїм характером, оскільки виражає зв´язки між індивідами і групами індивідів, тобто зв´язки, що
опосередковувані цілями, які кожна із взаємодіючих сторін переслідує.
Обставини повсякденні щодня
зіштовхують людину з багатьма на інших людей. Відповідно до своїми потребами і
якими інтересами людина відбирає у тому безлічі тих, із якими входить у різні
взаємодії.
Розрізняють такі види взаємодій:
· контакти -
короткочасні зв'язку (купівля-продаж, обмін думками надворі, розмова попутників
автобусами);
· соціальні дії - дії
людини, вступаючи вусвідомлені і раціональні зв'язку й орієнтується до дій
іншим людям, намагаючись досягти власних цілей. Це складніша форма зв'язок між
людьми, ніж контакти. Будь-якому суспільному вчинкові передує соціальний
контакт. До скоєння соціальної дії у людини має виникнути стійке спонукання до
активності (мотивація). Вочевидь, що, роблячи соціальні дії, кожна особистість
відчуває у собі дії інших (розмова, будь-яке спільну дію).
Соціальне взаємодія ґрунтується на
соціальних статусах і ролях. У цьому заснована друга типологія соціального
взаємодії за сферами життєдіяльності:
· економічна сфера -
де індивіди виступають як власники і наймані робітники, підприємці,
капіталісти, бізнесмени, безробітні, домогосподарки;
· професійна сфера -
де індивіди беруть участь як водії, банкіри, професора, шахтарі, кухарі;
· сфера - де люди
виконують роль батьків, матерів, синів, кузин, бабусь, дядьком, тьотею,
хрещених батьків, побратимів, холостяків, вдів, молодих;
· демографічна сфера
- контакти між представниками різних статей, вікових груп, національностей і
рас (національність входить у поняття що й міжетнічного взаємодії)
· політична сфера -
де люди протиборствують чи співпрацюють представники політичних партій,
народних фронтів, громадських рухів, а як і суб'єкти структурі державної влади
судді, поліцейські, присяжні, дипломати тощо;
· релігійна сфера -
контакти між представників різних релігій, однієї релігії, і навіть віруючих, і
невіруючих, коли з змісту їхні діяння ставляться до області віросповідання;
· територіально-поселенська
сфера - зіткнення, співробітництво, між місцевими і сторонніми, міськими і
сільськими, явище тимчасове і емігрантами, іммігрантами і мігрантами.
Отже, взаємодія - це процес обміну
діями між двома чи більше індивідами.
Соціальні взаємодії мають також об´єктивну і суб´єктивну сторони. Об´єктивна сторона
соціальної взаємодії - це зв´язки, незалежні від окремих особистостей, але які опосередковують
і контролюють зміст і характер їх взаємодії.
Суб´єктивна сторона соціальної взаємодії - це свідоме ставлення
індивідів одне до одного, засноване на взаємних екс-пектаціях (очікуваннях)
відповідної поведінки. Це міжособистісні (або ширше, соціально-психологічні)
відносини, що являють собою безпосередні зв´язки і відносини між індивідами, що складаються в конкретних
умовах визначеного місця і часу.
У цьому зв´язку особливу роль
відіграє механізм соціальної взаємодії, що включає:
а) індивідів, що здійснюють ті чи
інші дії;
б) зміни в зовнішньому світі, що
викликані цими діями;
в) вплив цих змін на інших
індивідів;
г) зворотну реакцію індивідів, на
яких був здійснений вплив.
Слід також усвідомити, що механізм
взаємодії індивіда з іншими індивідами і соціальним оточенням в цілому визначає
"відбиття" соціальних норм і цінностей крізь свідомість індивіда і
його реальні дії на основі осмислення цих норм і цінностей. Крім того, на думку
ряду дослідників, спосіб взаємодії включає, як правило, шість основних
аспектів:
) передачу інформації;
) одержання інформації;
) реакцію на отриману інформацію;
) переробка інформації;
) одержання переробленої інформації;
) реакцію на цю інформацію.
У соціології відомі наступні теорії
соціальної взаємодії:
) Теорія символічного
інтеракціонізму (Дж. Мід, Г. Блумер). Основна ідея цієї концепції полягає в
тому, що поведінка людей по відношенню одне до одного і предметів навколишнього
світу визначається тими значеннями, які вони їм надають.
) Теорія управління враженнями (Е.
Гоффман). Центральна ідея даної теорії - у розумінні соціальних ситуацій,
схожих на драматичні спектаклі, в яких люди-актори своїми взаємодіями прагнуть
створювати і підтримувати сприятливі враження.
) Психоаналітична теорія (3. Фрейд).
Заснована на ідеї, що міжособистісна взаємодія знаходиться під глибоким впливом
понять, засвоєних у ранньому дитинстві, і конфліктів, пережитих у цей період.
Розділ 2. Характеристика основних
форм взаємодії людини та суспільства
.1 Соціальній конфлікт, як форма
взаємодії людини та суспільства
Взаємодія є визначальним фактором
того, що людина є істотою соціальною, і що без взаємодії з суспільством чи
іншою людиною, людина не зможе реалізувати себе і свої можливості. І сутність
взаємодії полягає в самореалізації і самоактуалізації людини в соціальному
середовищі проживання, і саме взаємодія є важливим способом соціалізації людини
і має велике значення для його існування в цілому.
Взаємодія людини з суспільством може
здійснюватися в трьох основних формах:
) кооперацію;
) конкуренцію;
) конфлікт.
Кооперація - співробітництво кількох
індивідів (груп) заради вирішення спільної справи. Простішим прикладом є
перенесення важкого колоди. Кооперація виникає і тоді, де й коли стає зрозуміло
перевагу об'єднаних зусиль над індивідуальними Кооперація передбачає розподіл
праці.
Конкуренція - індивідуальна чи
групова боротьба за володіння дефіцитними цінностями (благами). Ними може бути
гроші, власність, популярність, престиж, влада. Дефіцитними є оскільки, будучи
обмеженими, неможливо знайти поділені порівну усім. Конкуренція вважається
індивідуальної формою боротьби не оскільки у ній беруть участь тільки індивіди,
як тому що конкуруючі боку (групи, партії) прагнуть отримати якнайбільше собі
на шкоду іншим. Конкуренція посилюється, коли індивіди усвідомлюють, що
поодинці вони досягнуть більшого. вона є соціальним взаємодією оскільки люди
обговорюють правил гри.
Конфлікт - приховане чи відкрите
зіткнення конкуруючих сторін. Він може б виникнути й у споживчій кооперації, й
у конкуренції.
Розглянемо більш детально таку форму
соціальної взаємодії, як конфлікт.
Процес взаємодії не завжди
відбувається в бажаному напрямку. Між людьми, які контактують, можуть виникнути
часткові суперечності, а може виявлятися й антагонізм позицій, породжений
наявністю в них цінностей, цілей і мотивів, що взаемозаперечуються. Тоді
стосунки ускладнюються до такої міри, що говорять про виникнення
міжособистісного конфлікту, під яким прийнято розуміти зіткнення протилежних
поглядів, інтересів і дій окремих людей і груп. На психологічному рівні
суперечність проявляється в сильних негативних переживаннях учасників щодо
ситуації, опонентів і самих себе. Тобто в конфліктів висока психологічна ціна -
розмаїття негативних емоцій, стресів, переживань, розчарувань, втрат, гріхів.
Конфлікт може привести до зміни системи відносин і цінностей. В умовах
конфлікту люди немов по-іншому починають сприймати реальність, вдаватися до
дій, які звичайно їм не властиві. Важливо підкреслити, що в конфлікт переростає
не будь-яка суперечність, а, як правило, така, в якій представлені сама
потреби, прагнення, інтереси, цілі людей, соціальний статус особистості, її
престиж.
Якщо конфлікт своєчасно не
вирішується, то це може призвести до неврозів, хворобливих станів, стійкого
розладу стосунків між індивідами, які взаємодіють.
З точки зору соціальної психології
потрібно визначити власний аспект аналізу в конфлікті, оскільки ця проблема є
предметом вивчення ряду інших дисциплін, таких як соціологія, політологія тощо
Тому соціальна психологія чергу зосереджує увагу на таких аспектах конфлікту,
як усвідомлення ситуації конфлікту його учасниками; виділення
соціально-психологічних складових, які зумовлюють внутрішню характеристику
конфлікту, тобто сукупність мотивів, реальних інтересів, цінностей, що
спонукають людину або групу осіб брати участь у розвитку вирішенні
розбіжностей; з'ясування причин і стадій формування суб'єктивного образу
конфліктної ситуації.
Щодо структури конфлікту, то можна
виділити наступні його основні елементи:
• учасники конфлікту, які
називаються опонентами (від лат. Opponens - той, що заперечує), суперниками,
противниками і представляють не менше двох сторін;
• позиція сторін (внутрішня і
зовнішня);
• конфліктна ситуація;
• інцидент, тобто дія, яка спрямована
на створення конфлікту;
• об'єкт конфлікту (реально наявна
об'єктивна причина, по якій опоненти вступають у «боротьбу»);
• предмет конфлікту (та внутрішня
причина, наприклад, особиста неприязнь, яку має кожен опонент, що вступає в
конфлікт);
• розвиток і вирішення конфлікту.
Оскільки в конфліктах беруть участь
окремі особи, насамперед захищає не власні інтереси, а інтереси групи, то
опоненти, які вступають в конфлікт, мають різну «силу», яка і визначає
можливість перемоги. Вказану характеристику «сили» в теорії та практиці
конфлікту називають рангом опонента. При цьому опонентом першого рангу стає
людина, яка діє від свого імені і переслідує в конфлікті досягнення особистих
цілей.
Соціально-психологічна сутність
конфлікту усвідомлюється й розуміється скоріше та ефективніше, якщо проведена
деяка класифікація (типологія) конфліктів за їх ознаками. Хоча єдиної
класифікації не створено через різноманітність форм прояву конфліктів, різниць
у характері їх перебігу, можливих наслідків тощо, однак зазвичай для створення
класифікації обирається основна відмінна ознака й за нею здійснюється
угруповання.
За безпосередніми
соціально-психологічними причинами виділяють такі види міжособистісних
конфліктів:
• конфлікти, викликані
непорозуміннями у передачі та сприйняття інформації (відсутність або брак
інформації; помилкова інформація; відмінності в розумінні важливості
інформації; відмінності в інтерпретації інформації; несхожість у порядку та
способах оцінки інформації);
• конфлікти, викликані особливостями
взаємодії (виразні емоції; неправильне тлумачення і стереотипність мислення;
відсутність зворотного зв'язку; часто повторювані негативні вчинки, відмінності
в критеріях оцінки ідей та поведінки тощо);
• конфлікти, що виникли на рівні
службово-комунікативної взаємодії, тобто «вертикальні» і «горизонтальні» (перші
можуть бути типу «працівник - керівник» чи навпаки, залежно від того, хто є
ініціатором конфлікту, а другі - типу «працівник - працівник»; ініціатива може
йти від одного з працівників або ж від обох одночасно).
За ознакою «об'єктивність -
суб'єктивність причини» конфлікти поділяють на:
· ділові (в основі
ділового конфлікту лежить цілком конкретна об'єктивна причина, пов'язана з
предметно-діловими розбіжностями);
· емоційні (джерела
емоційних конфліктів криються передусім в особистісно-прагматичних інтересах
опонентів, їх психологічній несумісності.
Серед загальних причин виникнення
конфліктів, пов'язаних з психологічними і соціально-психологічними
особливостями учасників міжособистісної взаємодії, можна назвати наступні:
• ціннісні чинники (принципи, які
проголошує людина або відкидає; особистісні системи переконань, вірувань тощо);
• особливості відносин, пов'язаних з
почуттям задоволення від взаємодії чи його відсутністю (враховуються їх основа,
сутність, баланс сили, значущість для себе та інших, тривалість, сумісність /
несумісність сторін та ін);
• поведінкові чинники (ущемлення
інтересів, підрівання самооцінки, егоїзм, безвідповідальність,
несправедливість, скептицизм, зосередження уваги на дрібницях, грубість, тиск
тощо);
• незнання тих чи інших
характерологічних, психологічних властивостей іншої особи;
• неправильне тлумачення думок,
вчинків (відсутність неформального спілкування, в результаті чого створюється
поверхове уявлення про співрозмовника; психологічна скутість, невміння або
боязнь продемонструвати свої справжні якості; психологічна насиченість, коли
одноманітність осіб, умов роботи, ритму праці викликає негативні емоції);
• недотримання загальноприйнятих
моральних норм, переоцінка власних можливостей і недооцінка можливостей інших.
Динаміка перебігу конфлікту залежить від поведінки його опонентів. Оскільки
люди неоднаково поводяться під час конфлікту, то питання, яке є предметом
розбіжностей, може вирішуватися як у формі поради, прохання, так і у формі
докорінної ломки взаємостосунків.
Відомі такі форми перебігу
конфлікту:
• відкритий конфлікт, який
характеризується очевидним, яскраво вираженим, емоційно насиченим зіткненням
сторін;
• прихований конфлікт (реальні
розбіжності приховуються опонентами за зовні бездоганними формами стосунків);
• так званий «сліпий» конфлікт (один
або обидва учасники взагалі не усвідомлюють його наявності);
• «невідомий» конфлікт (реальні
суперечності замасковуються, а на поверхні відносин залишається слабко виражена
неприязнь).
Етап рішення міжособистісного
конфлікту є найскладнішим завданням для його учасників, яке потребує прояву
творчості. Саме міжособистісних рівень чергу вимагає вникнути в психологічну
сутність розбіжностей між сторонами, які конфліктують, не віддаючи переваги
тому чи іншому опонентові. Виходячи з цього пропонується чимало практичних
рекомендацій і щодо попередження конфліктів, і стосовно його профілактики чи
послаблення.
Як відомо, найкращим способом їх
вирішення конфліктів є їх уникнення. Але якщо ж конфлікт вже був допущеним, то
можна запропонувати таки шляхи його подолання:
) попередження розвитку і
накопичення відмінностей у оцінках, поглядах, цілях членів колективу - доцільне
на ранніх стадіях розвитку конфлікту, коли протиборство виявляється ще не
відкрито, а в непрямій, потайній формі (наприклад, «Чому я повинен працювати за
інших?», «Нащо нам ці додаткові проблеми?» та ін.);
) досягнення взаєморозуміння -
передбачає в основному вплив на розум учасників, коли протиборство вже є
очевидним, а кожна сторона прагне навести аргументи на свій захист, вибірково
трактуючи ті чи інші факти. Учасників слід спонукати до «стратегії
переговорів»: розкласти конфлікт на складові, що дозволить знайти елементи
збігу оцінок чи перспективної мети. Спочатку згода досягається лише у найбільш
загальних чи навіть зовсім часткових моментах, що не є принциповими та болючими
для учасників конфлікту, а потім поширюється на інші питання;
) переведення конфлікту з емоційного
на інтелектуальний рівень - виявляється у забороні нетактовних нападок, образ,
погроз із метою подолання надмірного збудження сторін та регулювання їх
взаємовідносин. Це має здійснюватися спокійним голосом, без упередженості:
підкреслюється незначність приводу, через який виник конфлікт, та необхідність
його вирішення, робиться спроба переключити увагу учасників на інші аспекти
діяльності, не пов'язані з предметом загострення стосунків між ними;
) трансформація мотивів
конфронтації (протиборства) у мотиви пошуку згоди - здійснюється за допомогою
роз'яснення небажаних наслідків конфлікту для його учасників та оточення
(родичів, близьких, колективу тощо), аморальності боротьби заради задоволення
власних егоїстичних інтересів. Зміна позиції та пошук згоди не є проявом
слабкості чи поразки, це природний шлях врегулювання взаємовідносин.
При цьому вибір способів і методів
подолання конфлікту залежить як від об'єктивної ситуації, психічного стану
опонентів, так і від спрямованості конфлікту, тобто чи він буде сприяти більш
глибокому розумінню проблеми, а отже й розвитку елементів кооперативної
взаємодії всередині конфлікту, чи, навпаки, призведе до розхитування і
неузгодженості взаємодії.
Правильною може бути кожна зі
стратегій, усе залежить від ситуації розвитку конфлікту. На жаль, люди мають
тенденцію користуватися однією стратегією, вважаючи протиборство єдиним
засобом розв'язання конфлікту. Важливо зрозуміти, що кожний з названих стилів
ефективний тільки за певних умов. Треба вміти адекватно використовувати кожен
із них і робити свідомий вибір, враховуючи конкретні обставини. Найкращий
підхід визначається конкретною ситуацією.
Отже, ми повинні розуміти, що
вирішення конфліктної ситуації має бути спокійним, гуманним, етичним, та
максимально відповідати очікуванням обох протиборствуючи сторін.
.2 Соціальне співробітництво, як
форма взаємодії людини та суспільства
Під час взаємодії відбувається обмін
діями, зароджуються спорідненість, координація дій обох суб'єктів, а також
стійкість їх інтересів, планування спільної діяльності" розподіл функцій
тощо. За допомогою дій відбуваються взаємне регулювання, взаємний контроль,
взаємовплив, взаємодопомога. Це означає участь кожного учасника взаємодії у
розв'язанні спільного завдання з відповідним коригуванням своїх дій,
врахуванням попереднього досвіду, активізацією власних здібностей і можливостей
партнера.
Традиційно види взаємодії поділяють
на дві групи:
. Співробітництво. Воно передбачає
такі дії, які сприяють організації спільної діяльності, забезпечують її
успішність, узгодженість, ефективність. Цей вид взаємодії позначають також
поняттями "кооперація", "згода", "пристосування",
"асоціація".
. Суперництво. Цю групу утворюють
дії, які певною мірою розхитують спільну діяльність, створюють перепони на
шляху до порозуміння.
Розглянемо більш детально таку форму
взаємодії, як співробітництво.
Співробітництво - це
взаємодіяльність, яка означає координацію зусиль її учасників, упорядкування,
комбінування цих зусиль. Включеність у взаємодіяльність усіх її учасників
створює певні відносини, що виконують функцію їх з'єднання в кооперацію.
Існують на дві основні риси сумісної діяльності: розподіл єдиного процесу
діяльності між її учасниками і зміну діяльності кожного з них.
Системоутворюючим фактором сумісної діяльності, що об'єднує людей в єдину
кооперацію, є загальна ціль, котра здійснює вплив на партнерів
взаємодіяльності.
Важливим питанням у зв'язку з цим є
з'ясування того, на якій підставі формується загальна ціль і як з нею
співвідносяться індивідуальні цілі. Тут відмічаються наступні моменти, важливі
для пошуку відповіді на дане питання.
По-перше, в процесі життя у
особистості формується певна система цілей, так би мовити своєрідне «поле
цілей», в якому одні цілі займають провідне, інші - підпорядковане положення.
Їх співвідношення є динамічним. Завдяки існуючому в особистості полі цілей
створюється можливість узгодження індивідуальних цілей і формування тієї
спільної цілі, яка потрібна для організації конкретної сумісної діяльності.
По-друге, спільна ціль пов'язана з
потребами груп як цілісного утворення, тому важливо, щоб члени груп розуміли
свою роль в реалізації загальної цілі і могли її трансформувати у власну ціль.
Внаслідок контакту і цілеспрямованої
діяльності між індивідами груп утворюються відносини змагальності, які є
провідними в утворенні властивості, яка не мала місця стосовно індивідів, що
входять до сукупної діяльності суб'єкта.
Ця властивість характеризується як
енергія сукупного суб'єкта, як така, що може значно підсилювати здібності
окремих індивідів, які входять до сукупного суб'єкта. Це видно на прикладі
того, як напруга примноження психічних і фізичних сил у процесі колективної
виробничої діяльності стає однією з умов підвищення продуктивності праці у
кооперації.
Навіть в умовах простого об'єднання
однорідної праці багатьох людей їх сумісна сила перебільшує суму індивідуальних
сил цих осіб, так як в результаті контакту і змагальності, які викликаються цим
контактом, відбувається збільшення енергії. Вже сам суспільний контакт викликає
змагання і своєрідне збудження життєвої енергії, який збільшує індивідуальну
продуктивність окремих осіб.
Під впливом взаємодопомоги, єдності
цілей, передачі трудового досвіду, стимулювання навчання у членів колективу
формуються такі типові риси, як інтерес, «смак» до розумової праці, інтерес до
питань виховання, творче ставлення до праці, свідоме і принципове ставлення до
громадської роботи.
Все це складає умови, які формують
колективні здібності, стають фактором впливу на партнерів взаємодії. Масова
діяльність індивідів, їх згуртованість, єдність цілі розвивають у них ті здібності,
які були присвоєні підспудно.
Отже, характер взаємодії
визначається самим предметом діяльності. В реальній практичній діяльності
людини головним питаниям є питания не про те, яким чином спілкується людина, а
з приводу чого вона спілкується. Розглядаючи колектив в якості суб'єкта
сумісної соціально обумовленої діяльності, можна побачити, як суб'єкт
опредметнюється в об'єкті своєї діяльності, і разом з тим, як цей об'єкт
розпредметнюється в суб'єкті, в колективі, опосередковуючи і перетворюючи міжіндивідуальні
зв'язки і відносини.
Пристосування - прийняття індивідом
чи групою культурних норм, цінностей та еталонів нового середовища, якщо норми
й цінності, засвоєні в старому середовищі, не приводять до задоволення потреб,
не створюють прийнятної поведінки. Процеси пристосування виявляються завжди
там, де індивід чи група опиняються в новому середовищі.
Про пристосування говорять,
наприклад, коли група емігрантів потрапляє в країну з іншою культурою і
соціальною організацією; коли змінюються умови економічного і політичного
устрою; коли молода людина приходить з навчального закладу на виробництво та
ін. Таким чином, пристосування - це формування типу поведінки, придатного для
життя в новому зовнішньому середовищі. Оскільки умови зовнішнього середовища безперервно
змінюються, можна вважати, що процеси пристосування певною мірою відбуваються в
суспільстві постійно. Залежно від значимості соціальних змін і ставлення до них
індивідів розрізняють процеси пристосування швидкі й повільні, короткочасні й
тривалі. Тривала непристосованість призводить до дезорганізації особистості. А
групи чи спільноти, які не можуть пристосуватися до нових умов середовища чи до
глобальних змін у суспільстві, в культурі, техніці тощо, піддаються
дезорганізації.
Розділ 3. Форми взаємодії людини та
суспільства в Україні
Сучасний розвиток демократії в
Україні вимагає вдосконалення механізмів взаємодії громадян і держави на
засадах повного використання потенціалу громадянського суспільства та
забезпечення відкритого рівноправного партнерства суб’єктів управління.
Серед закономірностей та
особливостей інституціоналізації суб’єктів соціальної взаємодії в Україні
важливою є одночасність та взаємообумовленість становлення інституту соціальної
взаємодії та громадянського суспільства. Вона відбувається у складних умовах,
оскільки територіальні громади стикаються з великими труднощами в самоврядній
діяльності внаслідок відсутності налагоджених організаційно-правових,
соціально-економічних і фінансових механізмів, які дозволили б забезпечити реальну
самостійність і відповідальність органів місцевого самоврядування. Причини
неефективного функціонування самоврядних механізмів полягають у тому, що
тенденція регіоналізації соціальної взаємодії не супроводжується належною
фінансовою підтримкою органів місцевої влади. Спостерігається ситуація так
званого "вертикального дисбалансу", коли успіх діяльності місцевої
влади залежить не від неї самої, а від розміру субсидій із центру.
Найбільш масштабними формами
взаємодії, шляхом яких відбуваються суспільні зміни, є:
· революція - процес
рішучого розриву з минулим, докорінний злам старих інститутів, радикальна
заміна колишньої еліти новою контрелітою;
· реформи - поступове
перетворення інститутів політичної системи та всього суспільного ладу правовими
засобами.
На сучасному етапі суспільного
розвитку України відбулося таке явище, як Помаранчева революція. Розглянемо
більш детально розвиток України після отримання незалежності та проаналізуємо,
що ж стало причиною революції.
Період трансформації суспільства в
Україні, як і в інших пострадянських державах, триває вже понад 20 років.
У перші роки, після отримання
незалежності, року в Україні склалася інституціональна ситуація, яка, на перший
погляд, сприяла здійсненню політичних і соціально-економічних реформ, необхідних
для розбудови демократії й ринкової економіки. Проте переважна більшість
владної бюрократії та пересічних громадян у цей час не були зацікавлені в
принциповому перетворенні усталеного соціального ладу, навіть якщо на
декларативному рівні вони підтримували ідею принципової зміни суспільної
системи і поглиблення ринкових реформ. У соціалістичній системі багато чого не
влаштовувало людей, але тільки не гарантована зайнятість і можливість
вертикальної мобільності для вихідців із робітничого класу й селянства, що
неминуче вимагало надлишкового й структурно незбалансованого створення робочих
місць і престижних соціальних позицій. У цих умовах виникла специфічна
"українська модель" посткомуністичного розвитку.
Сутність "української
моделі" визначалася прагненням влади утримати соціальну рівновагу шляхом
мінімізації соціальних змін і збереження колишніх структур і механізмів
соціального управління задля запобігання масовій соціальній незатребуваності,
що є неминучим наслідком докорінного руйнування соціальних підвалин.
Результатом реалізації цієї моделі є, з одного боку, відсутність
широкомасштабних конфліктів, що мають насильницькі форми, а з іншого - вгасання
економіки й соціально-політичної активності. Для досягнення масової підтримки
такої стратегії в суспільстві культивувався тотальний страх перед будь-якими
конфліктами, неминучо поширюваний і на необхідний для демократичного розвитку
конфлікт між віджилими тоталітарними структурами управління і громадянським
суспільством. Зрештою страх населення перед конструктивними соціальними
конфліктами сам по собі стає механізмом, що стримує будь-які конструктивні дії
з подолання соціально-економічної кризи.
Неабияк залякане можливим соціальним
хаосом за радикалізації суспільних змін, населення здебільшого дотримувалося
тієї самої "політичної лінії", що й владні структури: декларативно
підтримуючи ідеї демократизації суспільства, ринкової реформи та розбудови
правової держави і нічого не здійснюючи для реального досягнення цих політичних
цілей, не довіряючи політикам, але й не наполягаючи на активізації їхніх зусиль
у розбудові демократичної держави з ефективною ринковою економікою.
Парадокс десятилітнього правління
Л.Кучми полягав у тому, що економічно провальний період від 1994 до 1999 року
характеризувався політичною стабільністю, тоді як цілком успішний з економічної
точки зору другий президентський термін супроводжувався бурхливими політичними
збуреннями і безславно добіг кінця на небачених доти в посткомуністичному світі
12% зростання ВВП.
Перший елітарний бунт проти
Президента Л.Кучми у 2001 році не увінчався успіхом, бо ресурси подвійної
інституціональної системи ще не були вичерпані, й для переважної більшості
населення збереження стабільності мало більше значення, ніж можливість
відправити Л.Кучму у відставку. Перші ознаки адаптації населення України до
нових суспільних умов з'явилися лише 1999 року, а зростання реальних доходів
практично не розпочиналося навіть до 2001 року, хоча з'явилися суттєві ознаки
поліпшення макроекономічної ситуації. За цих умов суспільство все ще більше
переймалося елементарним економічним виживанням, а не політичним протистоянням
владної та опозиційних еліт.
Інша ситуація склалася на початку
2004 року, коли спостерігалося суттєве піднесення рівня життя і соціального
самопочуття більшості населення. Відчувши певну свободу від повсякденної й
виснажливої боротьби за фізичне виживання, чимало громадян України виявили
підвищений інтерес до політичних колізій, пов'язаних із завершенням “епохи
Кучми” і необхідністю вибору його наступника. І саме тут увиразнилася
неспроможність подвійної інституціональної системи, що здатна запропонувати
лише амбівалентні рішення у ситуаціях вибору стратегічного курсу держави і
суспільства, наділяючи атрибутами леґальності й леґітимності взаємовиключні
напрями розвитку.
Події "помаранчевої революції”,
що переломили адміністративний “сценарій” президентських виборів в Україні
наприкінці 2004 року, призвели до “перелому” більшості тенденцій розвитку
масової свідомості. Одні тенденції змінили спрямованість, інші - різко
посилилися. Значні зміни, що сталися в суспільній свідомості під впливом
революційних подій, пов'язаних із виборами Президента, давали підстави для
висновку, що в процесі демократичного розвитку України настав перелом. У
моніторинґовому опитуванні початку 2005 року вперше було зафіксовано значне
підвищення рівня демократизації масової свідомості за цілою низкою показників.
І передусім у політичній і морально-психологічній сферах. Одначе результати
опитування, проведеного одразу після парламентських виборів у квітні 2006 року,
з усією очевидністю продемонстрували повернення установок і настроїв населення
щодо демократичних принципів на “вихідні позиції” початку 2004 року. У підсумку
з'ясувалося, що помітне поліпшення за низкою показників було не більш як
“дистурбаціями” - тимчасовими сплесками демократичних настроїв.
Феномен „помаранчевої революції”
осмислюється крізь призму боротьби правлячої номенклатури і нової еліти в
Україні. „Помаранчева революція” вперше після грудня 1991 року знову привернула
увагу всієї світової спільноти до України. Про системний характер української
політичної кризи, яка сягла апогею в листопаді - грудні 2004 року, свідчать
такі обставини:
· несформованість
ефективної демократичної політичної системи, адекватної вимогам сучасного
соціально-економічного розвитку;
· застарілі
технології в промисловості, розвал сільського господарства та маніпуляції із
власністю на землю;
· деградація системи
освіти й науки, що призводить до зниження культурного рівня населення, втрати
духовних і етнічних цінностей;
· неефективне
соціальне забезпечення, суцільна корупція, бюрократична сваволя, що породжує
соціальну апатію і політичну байдужість;
· ігнорування владою
потреб української спільноти в артикуляції своїх інтересів у формі громадянського
суспільства;
· брак повноцінної
інформації в умовах заангажованості ЗМІ;
· спроба певних
фінансово-промислових груп, яким колишній режим надавав необґрунтовані
преференції, приватизувати державну владу;
· несформованість
середнього класу як основи стабільного і сталого розвитку та функціонування
суспільства.
Це лише найголовніші чинники, котрі
засвідчують, що Україна виявилась неспроможною адекватно відповідати на
більшість викликів сьогодення. Це зумовило утворення революційної ситуації, яка
потребувала революційного прориву.
Найбільш адекватно події, що
розгорнулися після другого туру виборів 2004 року, можна назвати революцією
Українського Духу. Крім традиційної боротьби за владу, новітня українська
революція актуалізувала питання екзистенційного характеру, а саме: вибір
політичної перспективи, пошук нової національної ідеї, модерної
конкурентоспроможної української ідентичності, досконалішого формату державного
розвитку. Унікальність української революції обумовлюється безпрецедентною
миролюбністю, навіть пацифізмом. Цей феномен потребує особливої уваги, бо
український етнос, завдяки своєму унікальному архетипу шляхетності,
продемонстрував новий формат соціальних трансформацій - гуманістичну,
„елегантну” революцію. Учасники „помаранчевого” зсуву апелювали не так до
програмово-ідеологічних засад, як намагалися не дати згвалтувати владі свою
честь і гідність, зберегти морально-етичні позиції, можливість реалізації своїх
конституційних прав і свобод. В цих умовах формується радикально нова,
національно свідома ментальна парадигма, на якій базуються засади
громадянського суспільства.
Отже, якщо 1991 року Україна
формально здобула незалежність, то наповнення її реальним змістом розпочалося
лише після завершення президентських виборів. Національно-демократична
революція, початок якої закладений з моменту здобуття незалежності України,
досягла свого апогею, опинившись перед загрозою номенклатурно-олігархічного
реваншу. Щоб відвести цю небезпеку, українці згуртувалися під помаранчевими
прапорами. У більшості свідомих громадян України відбулася активація архетипу
національної ментальності, що спонукала їх боронити свою честь, гідність і в
черговий раз виборювати свободу, вдаючись до масштабних, але мирних соціальних
протестів.
Промотором „помаранчевої революції”
була молодь, що не лише додало активності цьому процесові, а й уособлює
глибокий державотворчий сенс, адже свідома підтримка молоддю демократичних змін
у великій мірі гарантує їх незворотність.
За своїм змістом новітня українська
революція була революцією морально-світоглядною. Люди вийшли на вулиці і
майдани не заради хліба та видовищ, а за правдою і свободою. Тобто, це була не
стільки політична, скільки громадянська революція. Бо перша передбачає
масштабну владно-управлінську ротацію і структурно-інституціональну
трансформацію, а друга спрямована на зміну ідейно-світоглядних і ціннісних
орієнтацій громадян.
Одним з найбільших досягнень
„помаранчевої революції” є те, що в Україні започатковується публічність
політичних процесів. Зважаючи на відносну об’єктивність ЗМІ, важливим завданням
постреволюційного державотворення є виховання політичної свідомості і правової
культури громадян шляхом пропаганди національних вартостей, відродження
державницьких цінностей, реалізації політики активного патріотичного дискурсу.
Успішність нинішньої влади у великій
мірі визначатиметься тим, наскільки їй вдасться уникнути „культу майдану”,
тобто усвідомити, що революція не дає монополії на легітимність владних
повноважень. Політична влада може завойовуватися й на барикадах, але вона
легітимується підтримкою народу, який висловлює їй довіру в разі поліпшення
свого життєвого рівня.
Революційні події продемонстрували
не тільки миролюбність, а й політичну зрілість української нації, підтвердили
належність України до європейської цивілізації не географічно, а ціннісно,
духовно, політично і ментально. Кожна суверенна держава керується у зовнішніх
стосунках власними національними інтересами, однак, як свідчить досвід,
український народ постійно відтісняли чужинці, не даючи змоги впорядковувати
свої інтереси. Натомість руками наших громадян часто облаштовуються чужі
території. І нині багато українців змушені мігрувати в пошуках кращої долі,
виконуючи функцію рекрутів, а свою рідну землю використовують як транзитну
територію. Зупинити цю тенденцію шляхом налагодження власного виробництва,
створення додаткових робочих місць - одне з пріоритетних завдань нової влади.
Отже, можна констатувати, що
постреволюційне українське суспільство стало якісно іншим. В першу чергу,
відбулися радикальні трансформації у суспільній свідомості, докорінно змінилися
ментально-ціннісні настановлення громадян. Те, що вважалося декларативними
символами, - ідеї свободи й соціальної справедливості, ринку й демократії
наповнилося новими змістом, відтіснивши на другий план ціннісної ієрархії
насущні матеріальні потреби.
Висновки
Проаналізувавши та дослідивши тему
курсової роботи доцільно зробити наступні висновки:
Соціологічний підхід до вивчення
людини як особистості складається у виявленні й дослідженні її соціально-типових
характеристик, виражених у системі соціальних відносин (тобто системі статусів,
позицій, ролей і диспозицій). Соціологія має своєю основною метою розкриття
інституціональних аспектів і зв'язків соціального поводження особистості.
Таким чином, соціологія вивчає
людину не просто в її соціальній якості, тобто як особистість, що зближає її з
іншими соціальними науками, а в сукупності її інституціональних зв'язків із
суспільством. Людина як особистість у реальному соціальному житті є представником
безлічі соціальних інститутів - родини, школи, трудового колективу або
організації й т.д.
Виходячи з проведеного дослідження,
можемо стверджувати, що людина є соціальною істотою, яка впродовж всього свого
життя взаємодіє з суспільством, і тому що без взаємодії з суспільством чи іншою
людиною, вона не зможе реалізувати себе і свої можливості.
Були визначені основні форми
соціальної взаємодії: кооперація, конкуренція, конфлікт, та надана їх
характеристика.
Особлива увагу приділено
такій формі соціальної взаємодії, як конфлікт. Це пов`язано насамперед з
соціальною неоднорідністю суспільства, диференціацією рівнів доходу, влади,
престижу, статусу, що, в свою чергу, часто призводять до суперечностей у
суспільстві, до зростання соціального невдоволення, до різних криз, і навіть
війн. Саме це обумовлює пильну увагу до дослідження соціальних конфліктів
<http://ua-referat.com/%D0%9A%D0%BE%D0%BD%D1%84%D0%BB%D1%96%D0%BA%D1%82>.
Оскільки, соціальні
конфлікти призводять до руйнації соціальних структур, призводять до значних
необґрунтованих витрат ресурсів, психічних, моральних, фізичних, а так само і
матеріальних, то були запропонована основні методи уникнення конфліктних
ситуацій.
Досліджено таке поняття,
як «соціальне співробітництво» та визначено його місце у процесі взаємодії
людини та суспільства. Співробітництво передбачає взаємопов'язані дії
індивідів, що спрямовані на досягнення загальних цілей із взаємною вигодою для
взаємодіючих сторін.
Були розглянуті
особливості соціальної взаємодії в Україні, де було виділено дві такі форми:
1. революція;
. реформи.
Особливе місце в розвитку
українського суспільства та української свідомості зайняла Помаранчева
революція, яка започаткувала публічність політичних процесів, продемонстрували
миролюбність, політичну зрілість української нації, підтвердили належність
України до європейської цивілізації.
людина суспільство соціальна
взаємодія
Список використаних джерел та
літератури
1. Барвінський А.О. Соціологія. Курс лекцій для студентів
вищих навчальних закладів. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 328 с.
. Волков Ю.П., Мостовая И.В. Социология. Ученик для вузов.
- М.: Гардарика, 1998. - 432 с.
. Гіденс Е. Соціологія. - К.: Основи, 1999. - 726 с.
. Дворецька Г.В. Соціологія: Навчальний посібник. - К.:
КНЕУ, 1999. - 340 с.
. Кравченко А.И. Социология: парадигмы через призму
социологического воображения: Учеб. для вузов. - М., 2004, 624 с.;
. Кравченко А.И. Социология: учебник. - М., 2003, 432 с.;
. Кравченко А.И. Социология: хрестоматия для вузов. - М.,
2002, 640 c.;
. Круглий стіл "Суспільство і соціологія на межі
третього тисячоліття", наук.праця //Соціологія: теорія, методи, маркетинг.
- 1999. - № 3.
. Кузьменко Т.М. Соціологія. Навч. посіб. - К.: Центр
учбової літератури, 2010. - 320 с.
. Культура - суспільство - особистість: Навч. посіб. / За
ред. Л. Скокової. - К., 2006.
. Линтон. Р. Статус и роль // Человек и общество:
Хрестоматия / Под. ред. С.А. Макеева. - К., 1999, 272 с.;
. Павліченко П.Я., Литвиненко Д. А. Соціологія. Навчальний
посібник. - К.: Лібра, 2000. - 256 с.
. Піча В.М. Соціологія. Загальний курс. - К., 2000, 246 с.;
. Резник Ю.М. Человек и общество (опыт комплексного
изучения) // Личность. Культура. Общество. - 2000. - Т. 2. - Вып. 3, 4., 212
с.;
. Рисмен Д. Некоторые типы характера и общество // Человек и
общество. Хрестоматия / Под. ред. С.А. Макеева. К., 1999. - С. 187-218;
. Социология / Казаринова Н.В., Филатова О.Г., Хренов А.Е.
- М., 2000, 138 с.;
. Соціологія - наука про суспільство / Під ред. В. П.
Андрущенка, М.І. Горлача. - К., 1998, 624 с.;
. Соціологія: Навч. посіб. / За ред. С.О. Макеєва. - К.,
2003, 455 с.;
. Структурні виміри сучасного суспільства: Навч. посіб. /
За ред. С. Макеєва. - К., 2006, 346 с.;
. Шаленко В.Н. Социология. - М., 2003, 224 с.;
. Шульга М.О. Метаморфози українського суспільства.
Коментарі соціолога. - К., 2003, 261 с.;
. Юрій М.Ф. Соціологія. - К.: Дакор., 2006. - 552 с.;
. Ядов В.А. Личность как предмет изучения // Социальная
психология в трудах отечественных психологов. - СПб., 2000. - С. 70-75;
. Якуба Е. Социальная структура общества, ее элементы //
Современное общество.-1994. - № 3, 174 с.