Поняття, види та особливості робочого часу
МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ПРОДОВОЛЬСТВА УКРАЇНИ
ВСП "ВАСИЛІВСЬКИЙ КОЛЕДЖ ТДАТУ"
Курсова робота
Поняття, види та особливості робочого часу
з дисципліни „Трудове право"
Виконав: Столяренко Владислав
студент групи П - 32
відділення "Правознавство"
Керівник: Родіна Тамара Борисівна
2012р.
Зміст
Вступ
1. Правова характеристика поняття робочого часу
2. Види робочого часу
2.1 Нормальний робочий час
.2 Скорочений і неповний робочий час
2.3 Ненормований робочий день, надурочні роботи
3. Режими робочого часу
3.1 Поняття режиму робочого часу Робота змінами
3.2 „Гнучкі графіки" роботи, вахтовий метод організації робіт
4. Облік робочого часу
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Конституція України в ст. 45 передбачає, що працівникові гарантується встановлена законом тривалість робочого часу. Тривалість робочого часу встановлюється як у централізованому порядку, так і на рівні локального регулювання. У сучасних умовах спостерігається тенденція до колективно-договірного та індивідуального (в рамках трудового договору) регулювання тривалості робочого часу. Держава лише встановлює певну межу тривалості робочого часу, яка не може бути збільшена.
Робочий час - поняття багатозначне. Як економічне поняття робочий час - це частка індивідуальної участі працюючих у спільній праці. Розмір суспільно необхідної частки (міри) праці на кожному етапі історичного розвитку обумовлений соціально-економічними і політичними чинниками. Урегульована законом частка (міра) праці набуває правової форми, стає юридично обовязковою нормою тривалості праці працівників.
Обовязковою умовою трудових відносин є тривалість робочого часу, тобто часу, протягом якого працівник відповідно до законодавства, колективного договору, угоди про працю і правил внутрішнього трудового розпорядку повинен перебувати у визначеному йому місці і виконувати роботу, яка йому доручається.
Предметом правового регулювання робочий час стає лише тоді, коли він виступає як міра праці, змістом трудових відносин. Час і розпорядок праці в особистому господарстві (наприклад, праця ремісника), так само, як і час праці, який виступає засобом виконання зобовязань в цивільних майнових відносинах, не регламентуються правом.
Встановлена державою норма робочого часу є узаконеною часткою суспільне необхідної праці, яку кожний працівник повинен виконувати.
Питання робочого часу було і залишається актуальним як в теорії так і практиці трудових відносин. Норма робочого часу слугує засобом охорони праці внаслідок того, що вона поєднує потреби суспільства з соціально-фізіологічними потребами окремої людини, має обовязковий характер, реально забезпечується і, як правило, точно виконується. Нормі робочого часу властивий принцип реальності, правовими гарантіями якого є максимальне обмеження надурочних робіт і відповідальність за їх незаконне проведення, державний нагляд і громадський контроль за додержанням законодавства про робочий час і час відпочинку.
Юридичною формою закріплення міри тривалості праці методом правового нормування робочого часу в широкому розумінні виступає закон. Разом з тим нормативні угоди відіграють важливу роль в регламентації розподілу та обліку робоче часу. В правилах внутрішнього трудового розпорядку окремих підприємств встановлюються розпорядок робочого дня, змін, порядок обліку робочого часу та інші важливі елементи режиму робочого часу.
Тому метою даної курсової роботи є зясування правового регулювання робочого часу за законодавством України.
При написанні курсової роботи були поставлені такі завдання: розкрити зміст поняття робочого часу; визначити види робочого часу та проаналізувати режим і облік робочого часу.
Обєктом дослідження є трудові відносини по встановленню правового нормування робочого часу. Предметом дослідження є робочий час, його види, режим і облік.
Для дослідження теми курсової роботи використано загальнонаукові і спеціально-юридичні методи.
При написанні курсової роботи використано законодавчу базу з питань правового регулювання робочого часу, наукова література, навчальні посібники, статті та публікації.
Структуру курсової роботи складають: вступ, чотири питання, висновок, список використаних джерел.
1. Правова характеристика поняття робочого часу
Обовязковою умовою трудових відносин є тривалість робочого часу, тобто часу, протягом якого працівник відповідно до законодавства, колективного договору, угоди про працю і вил внутрішнього трудового розпорядку повинен перебувати у визначеному йому місці і виконувати роботу, яка йому доручається.
Як відомо, ні рабовласницький, ні феодальний устрої не мали законодавчого обмеження робочого часу, оскільки носій робочої сили був разом з іншими знаряддями виробництва обєктом власності.
Норми права, спрямовані на деяке регулювання тривалості робочого часу, повязані з розвитком капіталістичного способу виробництва на початку XIX ст. Але ще в умовах феодального суспільства в Англії, що була піонером розвитку капіталістичного виробництва, зявилися перші законодавчі акти (в 1349, 1496Ц та 1582 рр.), якими встановлювався 13-годинний мінімальний! робочий день. Здійснювалося обмеження не максимальної, а мінімальної тривалості робочого часу.
В дореволюційній Росії по суті не було законодавства обмеження робочого часу аж до 1897 р. Щоправда, деяка регламентація робочого часу вводилась указом Петра 1 від 5 квітня 1722 р. В § 32 глави XII цього указу говорилось, що в період з 10 березня по 10 вересня бити в дзвін на роботу вранці за годину до сходу сонця, а ввечері з роботи - через годину після його заходу, за календарем (тобто бити в дзвін вранці - о 4,5 години, а ввечері - о 7 годині).
Навесні 1896 р. відбувся перший масовий страйк пітерських ткачів, які заявили вимоги про обмеження робочого часу. В січні 1897 р. масовий страйковий рух повторився з тими ж вимогами.
Царський уряд відчув загрозу своєму існуванню і був змушений видати 2 червня 1897 р. закон "Про скорочення робочого дня на фабриках і заводах і про встановлення святкового відпочинку". Законом встановлювався робочий день тривалістю в 11,5 години на добу.
Після прийняття цього закону становище трудящих не поліпшилось, оскільки загальна кількість робочих годин на рік збільшилась за рахунок зменшення кількості святкових днів.
Лютнева революція в Росії 1917 р. не вирішила питання про обмеження тривалості робочого дня. Діяльність Тимчасового уряду по введенню восьмигодинного робочого дня звелася до того, що в особливому комітеті міністерства праці було тільки обговорено, але без будь-яких наслідків, питання про порядок роботи по створенню такого законодавства.
Після більшовицького перевороту першим законодавчим актом про працю був декрет від 29 жовтня (11 листопада) 1917 р. "Про восьмигодинний робочий день*". Цей декрет став прикладом для революційне настроєних мас у деяких країнах Європи, де також був уведений восьмигодинний робочий день (Німеччина, Австрія, Фінляндія, Англія, Італія). В листопаді 1919 р. навіть на першій міжнародній конференції Ліги Націй була досягнута загальна угода про прийняття конвенції про восьмигодинний робочий день.
В Україні Центральною Радою 25 січня 1918 р. був прийнятий і ухвалений Закон про восьмигодинний робочий день. Закон прийнятий "в відміну та поправку" статей 64, 65, 68-70, 72-75 та 193-201 Устава о промышленном труде. Закон поширювався на всі підприємства, в яких прикладається наймана праця, незалежно від розміру цих підприємств, так і від того, кому вони належать.
Робітничим часом або часом робочих годин на добу вважається той час, в який згідно умові найму (статті 48, 60, 96, 98 і 103 Устава о промьішленном труде) робітник повинен бути на промисловім підприємстві і в розпорядженні завідуючого ним для виконання роботи.
Робочий день, який встановлюється нормами внутрішнього розпорядку підприємств (п. 1 ст. 103 Устава о промьішленном труде - нормальний робочий час), не повинен бути вище 8 годин на добу та 48 годин на тиждень, рахуючи сюди і час, потрібний для чистки машин та на наведення порядку в робітничому помешканні. Перед Різдвом (24 грудня) та перед Трійцею праця закінчується у 12 годин дня.
До скасування судової відповідальності за самовільне залишення підприємств Радянський Союз разом з Українською РСР і Білоруською РСР вступили в члени Міжнародної Організації Праці (МОП). Ця організація ще у 1935 р. прийняла Конвенцію № 47 "Про 40-годинний робочий тиждень". Але ця Конвенція протягом тривалого часу не набирала чинності, оскільки відповідно до існуючих положень Конвенція набирає чинності за умови, якщо вона ратифікована не менше як двома країнами - членами МОП. На момент вступу України в МОП Конвенція № 47 була ратифікована лише однією країною - Новою Зеландією.
В 1956 р. Україна разом з Білорусією і Радянським Союзом ратифікували Конвенцію № 47, і ця Конвенція набрала чинності. Почався новий етап скорочення робочого часу, який в Україні був завершений в 1993 р. прийняттям Верховною Радою Закону від 17 листопада 1993 р.
Робочий час - поняття багатозначне. Як економічне поняття робочий час - це частка індивідуальної участі працюючих у спільній праці. Розмір суспільне необхідної частки (міри) праці на кожному етапі історичного розвитку обумовлений соціально-економічними і політичними чинниками. Урегульована законом частка (міра) праці набуває правової форми, стає юридичне обовязковою нормою тривалості праці робітників і службовців.
Предметом правового регулювання робочий час стає лише тоді, коли він виступає як міра праці, змістом трудових відносин. Час і розпорядок праці в особистому господарстві (наприклад, праця ремісника), так само, як і час праці, який виступає засобом виконання зобовязань в цивільних майнових відносинах, не регламентуються правом.
Встановлена державою норма робочого часу є узаконеною часткою суспільне необхідної праці, яку кожний робітник і службовець повинен виконувати.
Норма робочого часу слугує засобом охорони праці внаслідок того, що вона поєднує потреби суспільства з соціально-фізіологічними потребами окремої людини, має обовязковий характер, реально забезпечується і, як правило, точно виконується. Нормі робочого часу властивий принцип реальності, правовими гарантіями якого є максимальне обмеження надурочних робіт і відповідальність за їх незаконне проведення, державний нагляд і громадський контроль за додержанням законодавства про робочий час і час відпочинку [17, с. 310].
В Україні правове регулювання робочого часу здійснюється на рівні законів, підзаконних актів, колективно-договірного регулювання умов праці та угодою сторін трудового договору.
Робочий час - це час, протягом якого працівник виконує роботу, визначену угодою, підпорядковуючись внутрішньому трудовому розпорядку. Можна сказати, що робочий час - це час, протягом якого працівник працює у визначеному місці на визначених угодою сторін умовах.
У сфері правового регулювання робочого часу для працівників встановлено певні гарантії.
Відповідно до ст. 45 Конституції України максимальна тривалість робочого часу визначається тільки законом.
Конкретна тривалість робочого часу встановлюється на рівні організації - через локальні нормативно-правові акти та за угодою сторін трудового договору.
Тривалість робочого часу може встановлюватися з розрахунку на різні календарні періоди: добу, тиждень, місяць, рік[13, с. 3].
Тривалість робочого часу для конкретного працівника (чи групи працівників) у годинах і хвилинах протягом доби називається робочим днем.
Розрахунки щодо робочого часу ведуться за робочим тижнем. Для працівників встановлюється кількість робочих годин та кількість робочих днів за тиждень. Тривалість роботи в інші періоди (місяць, рік) розраховується залежно від тривалості робочого тижня та кількості робочих днів.
Робочий тиждень - це тривалість робочого часу протягом календарного тижня.
Для працівників установлюється пятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями. На тих підприємствах, в установах, організаціях, де через характер виробництва та умови роботи пятиденний робочий тиждень недоцільний, встановлюється шестиденний робочий тиждень з одним вихідним днем.
Пятиденний або шестиденний робочий тиждень встановлюється роботодавцем спільно з виборним профспілковим органом з урахуванням специфіки роботи, думки трудового колективу і за погодженням з місцевою радою депутатів.
Як виняток, робочим часом визначаються також окремі різки часу, протягом яких працівник вільний від виконання трудових обовязків, але йому виплачується за цей час заробітна плата. Такі періоди прямо вказуються в законі і зараховуються у робочий час (перерви для жінок для годування дитини, для вантажників, перерви для обігріву в холодні пори року та ін.).
Отже, робочим вважається час, протягом якого працівник відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку організації, графіка роботи й умов трудового договору повинен виконувати трудові обовязки, а також інші періоди часу, що відповідно до законів та інших нормативно-правових актів належать до робочого часу.
2. Види робочого часу
Поряд із загальним поняттям робочого часу в законодавстві здійснюється його розмежування на окремі види. Передбачено два види робочого часу: нормований і ненормований. Нормований робочий час у свою чергу поділяється на час нормальної тривалості, скорочений і неповний робочий час. Нормальний робочий час - це норматив, що встановлює тривалість робочого тижня (в годинах) за умови роботи в нормальних умовах праці.
Згідно з трудовим законодавством України нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень як за пятиденного так і за шестиденного робочого тижня (ст. 50 КЗпП)[2].
Норма тривалості робочого часу не може бути збільшена, за винятком випадків, передбачених законодавством. У таких випадках встановлюються різні види компенсацій.
Менша норма тривалості робочого часу встановлюється з врахуванням умов праці, віку та фізіологічних особливостей працівника, може встановлюватися за угодою сторін трудового договору та при укладенні колективного договору.
Передбачене законодавством зниження нормативу робочого часу (проти 40 годин на тиждень) теж є обовязковим для роботодавця.
Спеціальний режим правового регулювання встановлено для роботи у нічний час, у разі роботи понад встановлену тривалість робочого часу, а також у вихідні та святкові дні.
2.2 Скорочений і неповний робочий час
Скорочена тривалість робочого часу встановлюється для окремих категорій працівників. Встановлення скороченої тривалості робочого часу не зменшує розміру заробітної плати працівників.
Так, згідно зі ст. 51 КЗпП скорочена тривалість робочого часу встановлюється для неповнолітніх. Норми робочого часу диференційовані залежно від віку працівника й повязані з охороною здоровя неповнолітнього.
Для працівників віком від 16 до 18 років - 36 годин на тиждень, для осіб віком від 15 до 16 років (учнів віком від 14 до 15 років, які працюють в період канікул) - 24 години на тиждень.
Тривалість робочого часу учнів, які працюють упродовж навчального року у вільний від навчання час, не може перевищувати половини максимальної тривалості робочого часу, передбаченої в законі для осіб відповідного віку.
Для працівників, зайнятих на роботах зі шкідливими умовами праці, тривалість робочого часу не перевищує 36 годин на тиждень[4].
Законодавством встановлюється скорочена тривалість робочого часу для окремих категорій працівників (учителів, лікарів), а також де передбачено право на скорочену тривалість робочого тижня; затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 р. № 163. особам, які працюють у зоні відчуження і зоні безумовного (обовязкового) відселення[4].
Скорочена тривалість робочого часу може встановлюватися за рахунок власних коштів на підприємствах, в організаціях для жінок, які мають дітей віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда.
Напередодні святкових і неробочих днів тривалість роботи працівників, крім працівників, зазначених у ст. 51 КЗпП, скорочується на одну годину як при пятиденному, так і при шестиденному робочому тижні.
Напередодні вихідних днів тривалість роботи при шестиденному робочому тижні не може перевищувати пяти годин.
При роботі в нічний час встановлена тривалість роботи (зміни) скорочується на одну годину. Це правило не поширюється на працівників, для яких уже передбачено скорочення робочого часу. Тривалість нічної роботи прирівнюється до денної в тих випадках, коли це необхідно за умовами виробництва, зокрема - у безперервних виробництвах, а також на змінних роботах при шестиденному робочому тижні з одним вихідним днем[11, с.258]. Нічним вважається час із 22 години вечора до 6 години ранку.
Визначено категорії працівників, яких заборонено залучати до роботи в нічний час: вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до трьох років; неповнолітніх; інших категорій працівників, передбачених законодавством.
Робота жінок у нічний час не допускається, за винятком випадків, передбачених ст. 175 КЗпП.
Робота інвалідів у нічний час допускається лише за їх згодою і за умови, що це не суперечить медичним рекомендаціям (ст. 172 КЗпП).
Відповідно до ст. 108 КЗпП робота в нічний час оплачується у підвищеному розмірі, встановлюваному генеральною, галузевою (регіональною) угодами та колективним договором, але не нижче 20 відсотків тарифної ставки (окладу) за кожну годину роботи в нічний час.
При неповному робочому часі норма робочого часу працівникові зменшується. Розрізняють такі норми неповного робочого часу:
неповний робочий день (зменшується тривалість робочого дня);
неповний робочий тиждень (зберігається нормальна тривалість робочого дня, але зменшується кількість робочих днів у тижні);
поєднання неповного робочого дня і неповного робочого тижня .
Неповний робочий час встановлюється як при прийнятті на роботу, так і згодом, як правило, за угодою сторін. Неповний робочий час може бути встановлений угодою роботодавця та працівника на певний строк чи без зазначення такого строку.
На прохання вагітної жінки, жінки, яка має дитину віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда, в тому числі й таку, якою вона опікується, або здійснює догляд за хворим членом сімї відповідно до медичного висновку, роботодавець зобовязаний встановлювати їй неповний робочий день або неповний робочий тиждень.
Оплата праці на умовах неповного робочого часу провадиться пропорційно відпрацьованому часові або залежно від виробітку.
Робота на умовах неповного робочого часу не спричинює будь-яких обмежень обсягу трудових прав працівників.
Особи, які працюють неповний робочий час, користуються тими ж правами, що й працівники на умовах нормального робочого часу, їм надається відпустка тієї ж тривалості, вихідні й святкові дні, час роботи зараховується до трудового стажу. У трудовій книжці працівника не робиться запис про роботу на умовах неповного робочого дня. Як правило, на умовах неповного робочого часу працюють сумісники, тобто особи, що уклали два або більше трудових договорів (з двома або декількома роботодавцями). Сумісництво можливе і на одному підприємстві при виконанні різних робіт поза основним робочим часом[18,с.126].
Слід звернути увагу, що ненормований робочий день для працівників, зайнятих на роботі з неповним робочим днем, не застосовується.
Лише для тих, хто працює на умовах неповного робочого тижня, може застосовуватися ненормований робочий день з наданням щорічної додаткової відпустки згідно із законодавством.
Встановлення неповного робочого часу з ініціативи роботодавця є для працівників зміною істотних умов праці, тому при встановленні неповного робочого часу роботодавець повинен попередити їх про це не пізніше ніж за два місяці. Протягом цих двох місяців зберігаються попередні умови праці. Якщо працівник не згодний на умови неповного робочого часу, трудовий договір з ним припиняється за п. 6 ст. 36 КЗпП[14, с. 368].
2.3 Ненормований робочий час, надурочні роботи
Ненормований робочий день - це особливий режим робочого часу, який встановлюється для певної категорії працівників у разі неможливості нормування часу трудового процесу.
Міра праці визначається не тільки тривалістю робочого часу, а також колом обовязків і обсягом виконаних робіт (навантаженням). До категорії працівників з ненормованим робочим днем належать керівники підприємств, установ, організацій та їхніх структурних підрозділів. У разі потреби вони виконують роботу понад нормальну тривалість робочого часу і така робота не вважається надурочною.
Як компенсація за виконаний обсяг робіт, ступінь напруженості, складність і самостійність у роботі, необхідність періодично виконувати службові завдання понад встановлену тривалість робочого часу надається додаткова відпустка до 7 календарних днів.
Конкретна тривалість додаткової відпустки встановлюється колективним договором за кожним видом робіт, професій і посад або трудовим договором.
На працівників з ненормованим робочим днем поширюється встановлений на підприємстві, в установі, організації режим робочого часу. У звязку з цим роботодавець не має права систематично залучати працівників, які працюють за таким режимом, до роботи понад встановлену тривалість робочого часу[12, с.104].
Ненормований робочий день на підприємствах, в установах, організаціях, незалежно від форми власності, може застосовуватись для керівників, спеціалістів і робітників, а саме:
-осіб, праця яких не піддається точному облікові в часі;
осіб, робочий час яких за характером роботи поділяється на частини невизначеної тривалості (сільське господарство);
осіб, які розподіляють час для роботи на свій розсуд.
Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади за погодженням з відповідними галузевими профспілками можуть затверджувати орієнтовні переліки робіт, професій і посад працівників з ненормованим робочим днем.
Список професій і посад, на яких може застосовуватися ненормований робочий день, визначається, як правило, колективним договором.
Додаткова відпустка за ненормований робочий день надається пропорційно часу, відпрацьованому на роботі, посаді, що дають право на цю відпустку.
Надурочні роботи, як правило, не допускаються. Надурочними вважаються роботи понад встановлену тривалість робочого дня (ст. 62 КЗпП).
Роботодавець може застосовувати надурочні роботи лише у таких виняткових випадках:
-при виконанні робіт, необхідних для оборони країни, а також відвернення громадського або стихійного лиха, виробничої аварії та негайного усунення їх наслідків;
при виконанні суспільне вкрай необхідних робіт з водопостачання, газопостачання, опалення, освітлення, каналізації, транспорту, звязку - для усунення випадкових або несподіваних обставин, які порушують звичне їх функціонування;
у разі необхідності закінчити почату роботу, яку внаслідок непередбачених обставин чи випадкової затримки з технічних умов виробництва неможливо було закінчити в нормальний робочий час; коли припинення її може призвести до псування або загибелі державного чи громадського майна, а також у разі необхідності невідкладного ремонту машин, верстатів або іншого устаткування, коли несправність їх викликає зупинення робіт для значної кількості трудящих;
у разі необхідності виконання вантажно-розвантажувальних робіт з метою недопущення або усунення простою рухомого складу чи скупчення вантажів у пунктах відправлення і призначення;
для продовження роботи за відсутності працівника, який заступає, коли робота не допускає перерви; в цих випадках власник або уповноважений ним орган зобовязаний негайно вжити заходів для заміни змінника іншим працівником[2].
Отже, надурочною вважається лише робота, до виконання якої роботодавець залучає працівників у виняткових випадках, передбачених законодавством.
Якщо працівник добровільно бажає працювати понад встановлену тривалість робочого дня, така робота не вважається надурочною і не оплачується.
Забороняється залучати до надурочних робіт:
неповнолітніх;
вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років;
жінки, які мають дітей віком від трьох до чотирнадцяти років або дитину-інваліда, можуть залучатися до надурочних робіт лише за їх згодою.
за згодою інвалідів може здійснюватись залучення їх до надурочних робіт за умови, що така робота не суперечить медичним рекомендаціям.
Згідно зі ст. 64 КЗпП надурочні роботи можуть провадитися лише з дозволу профспілкового органу підприємства, установи, організації. Дозвіл на виконання надурочних робіт необхідно одержати до початку виконання робіт, за винятком виключних ситуацій.
Оплата роботи в надурочний час врегульована ст. 106 КЗпП. Так, за погодинною системою оплати праці робота в надурочний час оплачується в подвійному розмірі годинної ставки. За відрядною системою оплати праці за роботу в надурочний час виплачується доплата у розмірі 100 відсотків тарифної ставки працівника відповідної кваліфікації, оплата праці якого здійснюється за погодинною системою, - за всі відпрацьовані надурочні години.
Компенсація надурочних робіт шляхом надання відгулу не допускається. Граничні норми застосування надурочних робіт встановлені ст. 65 КЗпП. Так, надурочні роботи не повинні перевищувати для кожного працівника чотирьох годин протягом двох днів підряд і 120 годин на рік.
У сучасних умовах, коли погіршилося фінансове становище підприємств, має місце спад виробництва, встановлення неповного робочого часу можливе не тільки з ініціативи працівника, а й з ініціативи власника підприємства, установи, організації. Але в такій ситуації перехід на неповний робочий час може здійснюватися роботодавцем при дотриманні правил ст. 32 КЗпП. Встановлення неповного робочого часу в цьому випадку є для працівників зміною істотних умов праці, оскільки, як правило, знижується розмір оплати праці. Необхідно розрізняти ненормований робочий день і надурочну роботу.
До надурочних робіт можуть залучатися будь-які працівники, а працювати за режимом ненормованого робочого часу можуть лише працівники, професії, посади яких містяться у переліку робіт, професій і посад працівників з ненормованим робочим днем, що є додатком до колективного договору підприємства, установи, організації.
Якщо для надурочних робіт встановлено граничні норми їх застосування, то для ненормованого робочого дня таких вимог не встановлено. Власникові лише забороняється систематично залучати працівників, які працюють за таким режимом, до роботи понад встановлену тривалість робочого часу.
Надурочні роботи виконуються у виняткових випадках, що мають характер непередбачених і не планованих заздалегідь ситуацій, перелік яких у законі є вичерпним, а роботи понад нормальну тривалість робочого часу - в режимі ненормованого робочого дня - виконуються в разі неможливості нормування часу трудового процесу.
Надурочні роботи компенсуються підвищеною оплатою, а ненормований робочий час компенсується наданням додаткової щорічної відпустки.
Таким чином, нормальний робочий час - це норматив, що встановлює тривалість робочого тижня (в годинах) за умови роботи в нормальних умовах праці. Скорочена тривалість робочого часу встановлюється для окремих категорій працівників: для неповнолітніх, для працівників, зайнятих на роботах зі шкідливими умовами праці, інвалідів, тощо. Встановлення скороченої тривалості робочого часу не зменшує розміру заробітної плати працівників. При неповному робочому часі норма робочого часу працівникові зменшується.
3. Режими робочого часу
Режимом робочого часу в трудовому праві вважається розподіл робочого часу протягом конкретного календарного періоду.
-Режим робочого часу визначає:
-пятиденний і шестиденний робочий тиждень і тривалість щоденної роботи, кількість робочих днів на тиждень чи інший період;
час початку й закінчення робочого дня;
час і тривалість обідньої перерви, кількість змін упродовж облікового періоду, тривалість і правила чергування змін.
На рівні законодавства визначається порядок встановлення режиму праці та деякі його елементи.
Встановлено, що в міністерствах та інших центральних органах виконавчої влади робота починається о девятій годині за київським часом. Режим робочого часу може бути встановлений на рівні галузевих угод, які враховують специфіку роботи в цих галузях[7].
Конкретний режим робочого часу встановлюється в локальних нормативних актах: колективному договорі, правилах внутрішнього розпорядку, графіку змінності або в індивідуальному трудовому договорі.
Графіки змінності затверджуються роботодавцем за погодженням з виборним органом профспілкової організації. Час початку й закінчення щоденної роботи (зміни) передбачається правилами внутрішнього трудового розпорядку, а також графіками змінності відповідно до законодавства, в розробці яких теж бере участь виборний орган профспілкової організації (ст. 247 КЗпП).
Згідно зі ст. 58 КЗпП при змінних роботах працівники чергуються в змінах рівномірно в порядку, встановленому правилами внутрішнього трудового розпорядку. Слід враховувати, що перехід з однієї зміни в іншу, як правило, має відбуватися через кожний робочий тиждень у години, визначені графіками змінності. Встановлені графіки змінності - обовязкові для сторін трудового договору. Відповідно до ст. 59 КЗпП призначення працівника на роботу протягом двох змін підряд забороняється. Тривалість перерви між змінами має бути не меншою від подвійної тривалості часу роботи в попередній зміні (включаючи і час перерви на обід).
Чергування - це перебування працівника на підприємстві за розпорядженням роботодавця до початку чи після закінчення робочого дня, у вихідні або святкові (неробочі) дні для оперативного розвязання невідкладних питань, які не входять в коло його трудових обовязків за трудовим договором.
Чергування може застосовуватися у виняткових випадках і лише за згодою профспілкового органу. Не допускається залучати працівників до чергувань частіше одного разу на місяць.
Чергові не повинні виконувати обовязків щодо перевірки перепусток, обовязків сторожів, прибирання приміщень тощо. Тривалість чергування або роботи разом з чергуванням не може перевищувати нормальної тривалості робочого дня.
Чергування у вихідні й святкові (неробочі) дні компенсуються наданням іншого часу відпочинку тієї ж тривалості, що й чергування, у найближчі 10 днів. До чергувань не залучаються особи, які не можуть бути залучені до надурочних робіт.
Чергування необхідно відрізняти від виконання працівником його трудових обовязків на змінних роботах, на роботах, що виконуються за графіком. Наприклад, нічне чергування медичних працівників. Під час такого чергування працівники виконують трудові обовязки за трудовим договором[17, с.389].
3.2 „Гнучкі графіки " роботи, вахтовий метод організації робіт
„Гнучкі графіки" роботи - форма організації робочого часу, за якої працівники зобовязані бути на робочому місці у фіксований час, початок і закінчення роботи може змінюватися.
Такий режим робочого часу може застосовуватись для окремих працівників або колективів підрозділів. При цьому потрібно повністю відпрацювати сумарну кількість робочих годин протягом облікового періоду (робочого дня, робочого тижня, робочого місяця). Неодмінною умовою має бути дотримання річного балансу робочого часу, максимальна тривалість робочого часу - не більше 10 годин, а час перебування на роботі - не більше 12 годин, включаючи перерви.
Гнучкий режим робочого часу встановлюється за погодженням між роботодавцем і працівником як при прийнятті на роботу, так і в процесі роботи, за погодженням з профспілковим органом й урахуванням думки трудового колективу Елементами гнучкого режиму робочого часу є: змінний (гнучкий) робочий час - початок і закінчення робочого дня; фіксований час - час обовязкової присутності на роботі працівників; перерви для відпочинку й харчування; тривалість облікового періоду.
Вахтовий метод - це особлива форма організації робіт, що ґрунтується на використанні трудових ресурсів поза місцем їх постійного проживання за умов, коли щоденна доставка працівників до місця роботи і назад до місця постійного проживання неможлива. На роботу вахтовим методом можуть переводитись як підприємства загалом, так і їхні окремі підрозділи або створюватися комплексні бригади для виконання певного обсягу робіт[9].
Вахтовий метод організовується за допомогою підсумованого обліку робочого часу, а міжвахтовий відпочинок надається працівникам у місцях їх постійного проживання.
До робіт, що виконуються вахтовим методом, забороняється залучати осіб віком до 18 років, вагітних жінок І жінок, які мають дітей віком до трьох років, а також осіб, які мають медичні протипоказання для такої роботи.
Обліковий період охоплює весь робочий час, час у дорозі та час відпочинку, який припадає на цей календарний відрізок часу Робочий час І час відпочинку регламентуються графіком змінності, який затверджується роботодавцем за погодженням з виборним органом профспілкової організації і доводиться до відома працівників не пізніше ніж за місяць до введення в дію.
Тривалість вахти не може перевищувати один місяць, а в окремих випадках, з дозволу міністерства та відповідної профспілки, - два місяці. Тривалість робочого дня не повинна перевищувати 10 годин.
Роботодавець зобовязаний забезпечити працівників соціально-побутовими умовами проживанням, транспортом, спецодягом, щоденним гарячим харчуванням, медичним обслуговуванням.
Таким чином, режимом робочого часу в трудовому праві вважається розподіл робочого часу протягом конкретного календарного періоду. Час початку й закінчення щоденної роботи (зміни) передбачається правилами внутрішнього трудового розпорядку, а також графіками змінності відповідно до законодавства. „Гнучкі графіки" роботи - форма організації робочого часу, за якої працівники зобовязані бути на робочому місці у фіксований час, початок і закінчення роботи може змінюватися. Вахтовий метод - це особлива форма організації робіт, що ґрунтується на використанні трудових ресурсів поза місцем їх постійного проживання за умов, коли щоденна доставка працівників до місця роботи і назад до місця постійного проживання неможлива.
4. Облік робочого часу
Облік робочого часу - це фіксація відомостей про явку працівників на роботу і виконання ними встановленої тривалості робочого часу. Облік робочого часу ведеться в табелях встановленої форми. Якщо працівник без поважних причин запізнився на роботу або передчасно її залишив, то цей час у робочі години не включається й оплаті не підлягає. У складі відпрацьованого працівником часу окремо враховуються надурочні роботи, чергування, відрядження.
Розрізняють облік робочого часу поденний і підсумований.
Поденним є облік, коли встановлена законом норма робочого дня є обовязковою для кожного дня роботи. При поденному обліку перепрацювання протягом робочого дня не можна компенсувати недопрацюванням в інші робочі дні. Поденний облік робочого часу може бути організований за картковою системою; за жетонною системою; за пропускною системою; за комбінованими системами обліку. Облік приходу на роботу працівника і часу, коли він іде з роботи, ведеться в організації загалом або в структурних підрозділах.
Підсумований облік робочого часу. Згідно зі ст. 61 КЗпП на безперервно діючих підприємствах, в установах, організаціях, а також в окремих виробництвах, цехах, дільницях, відділеннях і на деяких видах робіт, де за умовами виробництва (роботи) не може бути дотримана встановлена для певної категорії працівників щоденна або щотижнева тривалість робочого часу, допускається за погодженням з виборним профспілковим органом підприємства, установи, організації запровадження підсумованого обліку робочого часу з тим, щоб тривалість робочого часу впродовж облікового періоду не перевищувала нормальної кількості робочих годинах[19,с. 45-46].
За обліковий період можна брати різні відрізки часу: місяць, квартал, календарний рік. Переважно застосовується помісячний облік робочого часу.
Для працівників залізничного транспорту обліковим періодом є тур - час з моменту явки на роботу для поїздки до моменту явки на роботу для наступної поїздки після відпочинку.
При підсумованому обліку робочого часу норма робочого часу визначається множенням тривалості робочого дня на кількість робочих днів за календарем, що припадають на обліковий період. При неповному місяці роботи (наприклад, у разі хвороби, відпустки) від встановленої місячної норми віднімають робочі години, що припадають на дні відсутності на роботі. Тривалість робочої зміни при підсумованому обліку робочого часу може збільшуватися, але не перевищувати 10 годин.
При підсумованому обліку робочого часу можливе перепрацювання двох видів. Тривалість робочого часу понад норму годин і водночас понад встановлений графік є надурочною роботою й компенсується підвищеною оплатою.
Тривалість робочого часу понад норму годин, але відповідно до встановленого графіка не визнається надурочною роботою. Перепрацювання за графіком компенсується не підвищеною оплатою, як надурочна робота, а додатковими днями відпочинку[11, с.265-266].
Працівникам, для яких встановлено підсумований облік робочого часу, щотижневі дні відпочинку можуть встановлюватися в різні дні тижня відповідно до графіків змінності.
Таким чином, облік робочого часу - це фіксація відомостей про явку працівників на роботу і виконання ними встановленої тривалості робочого часу. робочий час вахтовий облік
Розрізняють облік робочого часу поденний і підсумований. Поденним є облік, коли встановлена законом норма робочого дня є обовязковою для кожного дня роботи. При підсумованому обліку робочого часу норма робочого часу визначається множенням тривалості робочого дня на кількість робочих днів за календарем, що припадають на обліковий період.
Висновки
Конституція України в ст. 45 передбачає, що працівникові гарантується встановлена законом тривалість робочого часу.
Як зазначалося у курсовій роботі, робочий час - це встановлений законодавством відрізок календарного часу, протягом якого працівник відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку, графіка роботи та умов трудового договору повинен виконувати свої трудові обовязки.
Робочий час поділяється на види. Розрізняють нормальний, скорочений і неповний робочий час. Так, відповідно до ст. 50 КЗпП України нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень. Причому потрібно наголосити, що передбачені законодавцем гарантії відносно граничної тривалості робочого часу поширюються на найманих працівників підприємств усіх форм власності.
Як показано дослідженням теми курсової роботи, тривалість робочого часу встановлюється як у централізованому порядку, так і на рівні локального регулювання. У сучасних умовах спостерігається тенденція до колективно-договірного та індивідуального (в рамках трудового договору) регулювання тривалості робочого часу. Держава лише встановлює певну межу тривалості робочого часу, яка не може бути збільшена.
У більшості західних країн нормальна тривалість робочого часу також закріплюється в законах і колективних договорах, хоча у деяких країнах (Великобританії, Данії) для більшості працюючих - тільки у колективних договорах. Найбільш поширеним стандартом на Заході є 40-годинний робочий тиждень за законодавством, та 35 -40-годинний робочий тиждень за колективними договорами.
Доречно тут зазначити, що на Заході спостерігається тенденція росту застосування багатозмінних робіт. Найбільш поширена робота в дві зміни, хоча застосовується навіть 5-змінна робота. Багатозмінна робота забезпечує велику ефективність і рентабельність виробництва, але викликає опір з боку працюючих. Тому передбачається значне стимулювання багатозмінного режиму. Перш за все це підвищена оплата у вигляді надбавки в розмірі від 10 до 30% залежно від виду зміни. Встановлена додаткова відпустка за роботу у вечірню чи нічну зміну, скорочена тривалість нічної зміни, заборона залучення до таких робіт осіб похилого віку. Подальше поширення такого режиму повязується з необхідністю скорочення тривалості робочого тижня до 30 - 20 годин у тиждень.
Слід підкреслити, що у західних країнах значно поширений підсумований облік робочого часу. При цьому має місце гнучкий розподіл робочого часу протягом облікового періоду (місяця, кварталу, року), тобто мобільний режим праці. Такий режим може бути зафіксований в індивідуальному трудовому договорі, що нашим законодавством не передбачено. При укладенні трудового договору узгоджується тижнева, місячна, квартальна чи річна тривалість робочого часу, яка може змінюватися за розсудом наймача в межах встановленого максимуму протягом облікового періоду. Є й інший варіант. У трудовому договорі не встановлюється конкретна тривалість робочого часу. Передбачається лише, що наймач вправі залучати працівника „за викликом" у разі необхідності з зазначенням або без зазначення тривалості робочого дня. У цьому випадку заробітна плата залежить від фактично відпрацьованих годин.
Автор курсової роботи підтримує точку зору, що взагалі сьогодні спостерігається тенденція до індивідуалізації та персоналізації режимів праці. Це важлива риса сучасного виробництва, саме вона буде відзначати застосування робочої сили в XXI ст., коли будуть враховуватися вік, сімейний стан, психіка, особисті схильності, життєвий біологічний ритм тощо та залежно від цього визначатиметься трудове навантаження кожного працівника. Саме це відповідає інтересам працюючих та дасть змогу підвищити продуктивність праці. За цим - майбутнє.
Список використаних джерел
Законодавство
1. Конституція України від 28 червня 1996 р. № 2546 //Режим доступу: <http://zakon1.rada.gov.ua/laws>.
.Кодекс законів про працю України від 10 грудня 1971 р. № 322-VIII//Режим доступу: <http://zakon1.rada.gov.ua/laws>.
. Закон України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" від 15 вересня 1999 р. № 1045-ХІV. //Режим доступу: <http://zakon1.rada.gov.ua/laws>.
. Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Переліку виробництв, цехів, професій і посад із шкідливими умовами праці, робота в яких дає право на скорочену тривалість робочого тижня" від 21 лютого 2001 р. № 163. //Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws.
. Наказ Міністерства внутрішніх справ України "Про затвердження Положення про вахтовий метод служби (роботи) органів і підрозділів внутрішніх справ України в зоні відчуження і зоні безумовного (обовязкового) відселення Чорнобильської АЕС" від 21 грудня 2000 р. № 920. //Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws.
. Постанова Державного комітету праці СРСР "Про затвердження типових правил внутрішнього трудового розпорядку для робітників та службовців підприємств, установ, організацій" від 20 липня 1984 р. № 213. //Режим доступу: <http://zakon1.rada.gov.ua/laws>.
. Наказ Мінпраці та соціальної політики України „ Про затвердження Рекомендації щодо порядку надання працівникам з ненормованим робочим днем щорічної додаткової відпустки за особливий характер праці " від 10 жовтня 1997 р № 7. //Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws.
. Тимчасове положення про вахтовий метод організації робіт на підприємствах Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, затверджене наказом МНС України 20 травня 1999 № 147, //Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws.
Література
. Бущенко П.А. Трудове право України. Збірник нормативно-правових актів. - Х.: Консум, 2002. .- 329с.
. Болотіна Н.Б. Трудове право. - К.:- Вікар,- 2008.- 725с.
. Венедиктова В. Регулювання ненормованого робочого часу в умовах
ринкової економіки //Право України.-1999. -№7. -С. 104.
. Грузінова Л. П., Короткін В. Г. Трудове право України: посіб. для студ. вищ. навч. закл. - К.: МАУП, 2003. .- 284с.
. Лось В. Як оплачувати роботу, якщо тривалість зміни перевищує нормативну тривалість робочого дня //Все про бухгалтерський облік. - 2003. - № 21. С.34.
14 . КЗпП з постатейними матеріалами. - К.: Юрінком Інтер, 2011. .- 595с.
17. Прокопенко В.І. Трудове право України: Підручник. - Х.: Консум, 2002. .- 442с.
15. Стичинський Б.С. Науково-практичний коментар до законодавства України про працю. - К.: А.С.К, 2008. .- 1023с.
16. Синько Н. Як застосувати підсумковий облiк робочого часу // Все про бухгалтерський облік. - 2003. - № 24. С. 7-8.