Билеты по литературе (Украина)

Билеты по литературе (Украина)

Билеты по литературе (Украина) Білет 1

1.Повість Івана Нечуя-Левицького “Кайдашева сім'я” як енциклопедія народознавства

Ще І. Франко зазначав, що повість “Кайдашева сім'я” “з огляду на високоартистичне змалювання селянського життя” належить “до найкращих оздоб українського письменства”. З великою художньою силою і правдивістю І. Нечуй-Левшіький розкрив у цьому творі духовні цінності, які склалися впродовж століть в українській родині. Новаторство письменника якраз виявилося втому, що він показав руйнування набутої духовності труднощами щоденного життя, відтворив такий стан українського селянства, який нівечить справжню суть його “народного духу”.

В етнографічній розвідці “Світогляд українського народу” І. Нечуй-Левицький вказував на великі моральні потенції народу, суть яких відбилась насамперед в усній поезії. Він радив письменникам не обминати колоритних народних висловів і через їх освоєння показати світові неповторну душу українців. Найрізноманітніші засоби барвистого народного мовлення письменник вдало використав у “Кайдашевій сім'ї”.

Змалюванням саме буденного життя українських селян повість “Кайдашева сім'я” вирізнялася у літературі – адже тогочасні автори захоплювалися переважно святковою стороною селянського побуту. Будні Кайдашів минають у невсипущій праці. Косовиця, жнива, плекання городини, “зимова” жіноча робота (прядіння, ткання полотна, шиття і вишивання одягу) – ці та інші щоденні клопоти визначали стосунки між членами сім'ї Кайдашів. Хоча у творі майстерно виписані і святкові звичаї та обряди, глибоковікові традиції і вірування.

Втіленням української релігійності і високої народної моралі є у повісті Мелашка. Її любов до рідної матері, чоловіка, намагання догодити свекрусі приємно вражають. Доведена до відчаю, Мелашка їде з односельчанами в Київську Лавру на прощу – святкування паски у Києві, за народним повір'ям, мало б принести у сім'ю Боже благословення. Письменник поетизує свою героїню. Так, лірична душа Мелашки почула у жалібних піснях ченців у чистий четвер (напередодні Великодня) “якесь море сліз, що зливалось тисячі літ, І злилось докупи, і полилось піснями з грудей. Здасться, в тому морі сліз текли ріки народного горя од самого початку світу...”.

Побожним, чуйним і добрим був Кайдаш, мріяв про смерть по-християнськи: зі сповіддю, причастям, соборуванням. Але тяжке пияцтво призвело до передчасної страшної смерті, яка не відповідала християнським уявленням. Сини і невістка Мотря надто часто порушували четверту заповідь Божу: не поважали і не шанували батьків. А народна мораль грунтувалася в основному на заповідях Божих. У селі зневажали злодіїв, п'яниць, покриток, ледарів, хвальків, безбожників Тут ніколи нікому нічого не забували. Не могли забути й Мотрі того, що вибила свекрусі око, а Карпові – що ганявся за матір'ю з дрючком. Люди добре знали характери тих, кого вважали негідними: вибираючи Карпа десяцьким, хтось підкреслив, що “буде добрий сіпака”, а пропонуючи жартома кандидатуру Мотрі, селяни висміяли цю жінку:

– А може, панове громадо, ми оберемо за десяцького Мотрю, – прикинув слівце один жартівливий чоловік.

– Не можна, вона повибиває всім бабам очі, – гукнули чоловіки, сміючись.

Глибокий знавець селянського життя і побуту, селянської психології І. Нечуй-Левицький розумів, що про народ треба писати без будь-яких прикрас. У центрі повісті – повсякденний плин життя селянської сім'ї, в якому на перший план висуваються побутові сварки, спричинені відсутністю прагнення зрозуміти один одного. Жанрова специфіка твору полягає у тому, що цей повсякденний плин життя родини Кайдашів розгортається в найрізноманітніших побутових виявах, які часто окреслюються в гумористичному плані. Гумор письменника сягає корінням у народний грунт і міцну національну літературну традицію. Природжений гумор Нечуй-Левицький вважав невід'ємним елементом національної психіки, що “затаївся в усіх звивах розуму і фантазії щирого уіфаїнця і є глибоко своєрідним”. Контрасти створеного народом величного епосу і дріб'язкової хатньої війни надають повісті особливого іронічного забарвлення (“Не чорна хмара з-за синього моря виступала, то виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати до тину”). У повісті письменник гумористичне показав взаємні заздрощі, плітки та шалені вибухи злості серед Кайдашів. Проте гумор у повісті має співчутливий характер: автор бачить вплив на психологію Кайдашів їхнього тяжкого становища, бо після довговічної панщини вони потра-пили в нові, незвичні обставини. Із серії комічних подій складається сумна картина буття сім'ї, де син виступає проти матері, й уся родина марно витрачає сили і здоров'я на безглузді супе-речки та чвари. Такий стан, на думку письменника, не відповідає справжній суті “народ-ного духу”. Духовна роз'єднаність – ось те лихо, яке кожен день отруює українську родину, яка впродовж віків була оповита високою духовністю і мораллю.

де син виступає проти матері, й уся родина марно витрачає сили і здоров'я на безглузді супе-речки та чвари. Такий стан, на думку письменника, не відповідає справжній суті “народ-ного духу”. Духовна роз'єднаність – ось те лихо, яке кожен день отруює українську родину, яка впродовж віків була оповита високою духовністю і мораллю.

Яскравий колорит звичаїв, обряди народних замовлянь, передвесільні розглядини, сільські розваги, детальні описи селянського одягу та оселі, насичена прислів'ями і приказками мова повісті – усе це дає підстави вважати цей твір справжньою енциклопедією народознавства.

2.Краса і велич рідного слова у поетичній творчості Максима Рильського. Прочитати вірш напам'ять.

М. Рильський надавав проблемам мови великого значення впродовж усієї творчості. Він був надзвичайно вимогливий до мови власних творів, невтомно працював над збагаченням свого поетичного словника. Поет закликав своїх сучасників боротися за чистоту і збагачення україн-ської мови. Прикладом такого звернення є вірш “Мова”, в якому поет з великою ніжністю і любов'ю говорить про мову. Вона звучить для поета як пісня океану. Мова рідного народу глибока у своїй мудрості. Як тонкий знавець мовних проблем, М. Рильський вважає, що у народу, його поезії, розмовній мові треба шукати джерела нового наповнення літературної мови [цитата].

Мова українського народу – самобутнє і неповторне явище. Обов'язок кожного митця турбуватися про її долю, удосконалювати і збагачувати [цитата].

Своєю творчістю М. Рильський подав гідний приклад турботи про удосконалення мови. І в оригінальній поезії, і у перекладах численних зарубіжних авторів, зокрема російських (Пушкін, Лєрмонтов), польських (Міц-кевич. Словацький), французьких (Верлен), він збагачував українську мову власними новотворами, розширював її синтаксичні можливості.

Вагомий внесок поета у словникову справу української мови. Словники та довідники, видані за участю М. Рильського, не втратили свого значення й сьогодні. Як згадують друзі поета, праця над словниками і зі словниками була найулюбленішим його заняттям.

У вірші “Мова” поет закликає і своїх сучасників частіше “заглядати у словник”. На його переконання – “це пишний яр, а не сумне провалля”. Високу оцінку дає автор вірша словникові Грінченка й Даля.

Вірш “Мова” написаний у 1956 р. На той час українська мова зазнала помітних деформацій у зв'язку із відведенням їй більшовицькими ідеологами другорядної ролі у суспільстві. Після XX з'їзду партії, на якому було піддано критиці культ особи Сталіна, в якійсь мірі вже можна було говорити про національні утиски і насамперед про занепад національних мов. В Україні одним з перших на захист мови виступив М. Рильський. Його поезія “Мова” у яскраве свідчення цьому.

У 1959 році на IV з'їзді письменників України М. Рильський прочитав вірш “Рідна мова”. Своїм незвичайним виступом на письменницькому форумі поет ще більше загострив увагу на потребі повноцінного функціонування української мови. Для цього українська мова мала всі підстави.

У мові знайшли відгук історія народу, бурхливе, неспокійне його життя, яке поет прирівнює до “гулу віків”, “шуму століть”. У ньому – “бурі подих”, “неволі стогін”, “волі спів”, “сурма походу світанкова”.

В умовах російського царського гноблення українська мова зазнала жорстокого переслі-дування, нищення. Вдаючись до засобу персоніфікації, поет з болем згадує страшні знущання блазнів російського царя над її “велично-гідним духом”.

Немає сумніву, що підставою для таких поетичних узагальнень М. Рильського були всі ті ганебні документи, які забороняли українське слово в офіційно-діловому мовленні. Це був горезвісний Валуєвський циркуляр, Ємський указ та численні неопубліковані заборони у радянські часи, Про всі ці знущання над словом М. Рильський писав з особливим болем.

Кожен рядок наведеної строфи узагальнює гірку правду поневолення, спрямованого на те, щоб зникла, вмерла наша мова, щоб не розходилася її слава по світу. За спробу протистояти імперській сваволі не раз доводилося платити власною волею. І це вже стосувалося не тільки минулого століття, а й 20-30-х – кінця 40-х років XX століття. Навіть під час хрущовської “відлиги” М. Рильський не міг відверто виступити на захист рідної мови. Саме на такі асоціації наводить його поезія “Рідна мова”. Тому у другій частині вірша поет так багато уваги приділяє російсько-українським культурним зв'язкам та вільному розвитку української мови. Зрозуміло, що говорити про “вільне слово” українського народу у колі братніх мов доводилося більше з огляду на те, щоб не накликати біди на себе особисто та й на спроби відродження української культури у післякультівські часи.

Краса і велич рідного слова оспівані М. Рильським у вірші “Сонет про словник”, поемі “Слово про рідну матір” та інших творах.

Білет 2

1.Трагедія особистості в романі “Хіба ревуть еопи, як ясла повні?” Панаса Мирного.

Трагедію особистості Панас Мирний відбив уже в назві – при виданні 1903 р, в Україні твір був названий “Пропаща сила”. У романі, за визначенням І. Франка, “змальовано майже столітню історію українського села”, розкрито тогочасну дійсність в усіх її складностях і суперечностях. В алегоричній назві “Хіба ревуть воли. як ясла повні?" звучала головна ідея: воли – символічний образ уярмленого селянства – не ревли б, якби було що їсти й пити.

Трагедію особистості найповніше відтворено у долі Чіпки, Грицька, Максима, Мотрі. Інші персонажі– Галя, Христя, баба Оришка– сприяють рельєфнішому відтіненню головних характерів. Треті – Лушня, Матня, Пацюк, Порох. Чижик, Явдоха, генеральша, Кряжов, пан Польський, хоча і є епізодичними, дали змогу авторові передати сутність тогочасних суспільних тенденцій та психологічно увиразнити причини трагедії особистості.

Складна композиція роману, яку академік Олександр Білецький назвав “будинком з багатьма прибудовами і надбудовами”, підпорядкована меті якнайширше показати соціальні умови життя селянства і мотивувати поведінку героїв, розкрити, що ж саме штовхало селян на слизьку дорогу, калічило їх душі, нівечило мораль, тобто спричинило трагедію.

У центрі роману образ Чіпки – невтомного шукача правди, котрий зійшов на криву стежку боротьби і став “пропащою силою”. Син зневаженої селянки. Чіпка зростає в злиднях, в умовах недоброзичливості й ворожості. Ровесники глузують з нього. Коли багатій Бородай за впертість прогнав Чіпку з роботи, він "поніс у серні гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робіт-ника...”. Кожний з етапів життя Чіпки виразно окреслений завдяки тонкому психологічному аналізу його поведінки. Різкі переходи віл сподівань щасливо жити на своєму добрі до гірких розпачливих настроїв розкривають збентежену душу героя. Надто вразила кривда Чіпку, коли за право працювати на власній землі чиновник цинічно вимагає хабара. У цей момент Чіпка втратив віру у справедливість. У його серці вже вкотре закипіла ненависть, на жаль, не лише до гнобителів, а й до всіх людей.

Звідси – сліпе, стихійне бунтарство зневаженої, обікраденої людини. Роздумуючи над особистою недолею, над всенародним лихом, Чіпка все глибше усвідомлює соціальні корені пануючої несправедливості. Для нього стає очевидним, що на трудівника “налягли” і поміщик, піп, шинкар, і “свій брат-богатир”, що "всім бажається поїздити” на шиї безправного селянина. Під впливом лихого “товариства” Чіпка опустився на саме дно життя. Проте добро в його натурі на якийсь час перемогло. Він соромився свого давнього безпуття “тієї кривої стежки”. Пішли розмови про земство, про вибори гласних, і Чіпка закликає громаду захищати свої інтереси. Коли Чіпку наказом губернатора було виведено з управи “по неблагонадежности”. то ця кривда стала останнім поштовхом, що зіпхнув правдошукача на стежку сліпої помсти. Грабунки, вбивства зводять нанівець його протест. Кров невинних людей страшним тавром заплямовує Чіпку. Із правдошукача він перетворився на кримінального злочинця.

Грицько, найближчий приятель дитячих літ Чіпки, обирає інший життєвий шлях. Міряючи босими ногами курні заробітчанські шляхи, Грицько мріяв про “хату теплу”. Невдачі, бідування, злигодні породили у хазяйновитого парубка егоїзм, байдужість до долі інших, корисливість. Навіть приятелювання з Чіпкою Грицько намагався використати для власного збагачення. Неприховане злорад-ство щодо Чіпки, зневага свого товариша – це так само своєрідна трагедія Грицька.

Максим Ґудзь – це ще один яскравий тип трагічної особистості, “пропащої сили”. Душа Максима рвалася до енергійного діла, на широкий простір. Казарма зламала його небуденну силу. Максим страждав від безглуздої служби-муштри. Коли йому потрапила до рук “граматка”, самотужки опанував азбуку і навчився по церковних книжках читати. Горілка, до якої Максим звик, вимагала грошей, і він не соромиться грабувати людей, оббирати солдатів. Всякими неправдами Максим збагачується і повертається в село через тридцять років з грошима та “заслугами”. Максимів хутір стає пристановищем грабіжників. Морально зіпсований солдатчиною, Максим живе єдиною пристрастю – збагаченням.

Трагедія людської особистості чи не найбільш зворушливо відтворена в образі Мотрі. Мотря – одна з найтрагічніших постатей в українській літературі. Із психологічною переконливістю вмотивовано останній крок жінки. Вона була готова віддати заради сина все. Та, не витримавши страшних випробувань, які впали на її сиву голову, не знісши кривавого розбійництва Чіпки, мати викриває його злочин. Так образ матері-страдниці, її чесні, справедливі рішення і дії набувають символічного звучання: це сама справедливість, саме людське сумління карали і злочин, і злочинця, ким би він не був. Такий поворот у розвитку образу цієї трагічної особистості засвідчує неминучість перемоги добра над злом як однієї з етичних засад нашого народу.

2.Відтворення настроїв людини через образи природи у збірці “Сонячні кларнети” Павла Тичини.

Збірка “Сонячні кларнети” (1918) стала етапною подією в українській літературі. Л. Новиченко назвав її одним із наймузикальніших творінь у світовій поезії.

Світ “Сонячних кларнетів” сповнений і дзвінких, і пастельних барв та звуків. Світлові і звукові барви творять світлову музику сонячних кларнетів, які, за визначенням одного із дослідників П. Тичини А. Ніковського, нагадують “щось подібне до довгих блискучих трембіт в руках янголів... Кларнети – це сурми світла, космічного ритму, трембіти, зіткані з проміння”.

У вірші “Гаї шумлять” відчуваємо гармонійне поєднання людських почуттів і краси природи. Поезія пронизана молодечою жагою життя, щасливими сподіван-нями. Чудовий иеизаж змальований дбайливо підібраними одна до одної фарбами. Ліричний герой, захоплений красою рідної землі, щасливий від єднання з цим чудовим гармонійним світом, що сповнений мелодій, кольорів, благодатних почуттів. У першій строфі автор використовує паралелізм і синонімічну тавтологію, характерні для цієї поезії.

Звичайний краєвид під пером митця постає дивовижно прекрасною картиною, що наповнена казково-чарівними мелодіями. Мелодійність досягається за допомогою відповідної ритміки, повторів, асонансів, алітерацій.

У поезії “Арфами, арфами...” у символічному образі дівчини-весни закладене оптимістичне передчуття випробувань і тривог, які постануть перед українською нацією. Вони накладаються на пласт особистих очікувань ліричного героя. Поезія прочитується як багатогранне і святкове сприйняття особистої весни і весни нації. Їхньої молодості, буяння сил, надії, тривоги, сподівання злету, перемоги.

Вже у “Сонячних кларнетах” спостерігаємо славнозвісні неологізми П. Тичи-ни: самодзвонні арфи, ніжнотонні думи.

У поезії “Арфами, арфами...”, крім музичних образів, створено розкішний зоровий образ-символ молодої весни. За вишуканими тропами (метафоричними епітетами, порівняннями) постає персоніфікований образ прекрасної дівчини, до ніг якої схиляються і квіти, і прозорі дощі, і громи, і веселки. Кожна поезія Тичини зі збірки “Сонячні кларнети” – це розгорнута метафора, яка тонко передає мелодію слова і трепет душі.

Збірка “Сонячні кларнети” завершувалася невеликою поемою “Золотий гомін”, яка є гімном весняному сонцю, повносиллю буття. Передчуття омріяної волі, віра в національне і соціальне визволення знаходять відгук у природі, яка відповідає ліричному героєві “золотим гомоном”.

Такою радісно збудженою, очікуючою, напруженою входила у XX століття українська нація. Душа П. Тичини висловила це очікування радості з надзвичайною силою. Національний оптимізм початку століття с однією Із визначальних рис поезій збірки “Сонячні кларнети”, які роблять її рідкісним явищем мистецтва. Треба підкреслити, що до прийомів того високого мистецького стилю, який став визначальним у збірці “Сонячні кларнети”, поет звернувся уже на початку свого творчого шляху.

У природі, котру сприймав як величний храм, сонцесяйний собор і до якої ставився з обожнюванням та поклонінням, вбачав юний поет джерела життя і любові. Захоплення повнотою життя висловлене в образах і звучанні поезії “Ви знаєте, як липа шелестить...”. Шелест липи, сон старих гаїв, місячні весняні ночі – символи молодого чуття, що купається у безкраї Всесвіту. Вірш характеризується винятковою музичністю, замилуванням звучання українського слова. У ньому– прекрасна чуттєва картина української ночі.

Білет З

1.Образ Пузиря за п 'єсою “Хазяїн” Івана Карпенка-Карого.

Драматург сам визначив ідею сатиричної комедії “Хазяїн” (1900). У листі до сина він зазначав: “Хазяїн” – зла сатира на чоловічу любов до стяжання без жодної іншої мети. Стяжання для стяжання”. І. Франко після прочитання твору писав: “Грандіозну по своїм замислі й по майже бездоганнім оздобленню картину великого промисловця і глитая з селян з його могутніми впливами і чисто селянською вдачею дає нам Карпенко-Карий,..”.

Терентій Пузир незрівнянно багатший від Герасима Калитки, центрального образу комедії “Сто тисяч”. Він уже досяг того, про що мріяв Калитка, – мати скільки землі, щоб і за три дні не об'їхати. “Княжество!” – із заздрістю вигукує Маюфес про землі Пузиря. – Ціле княжество!” Кілька економій, десятки тисяч овець, тисячі батраків – ось що приносить капітал Пузиреві. Він мільйонер, але прагне все більшого й більшого зиску.

Пузир нещадно експлуатує батраків, ганить економів за те, що вони на кілька копійок більше заплатили за поденну роботу. У своїй жорстокості у визиску він радить економові взяти у селян землю в оренду і цим створити бідність, щоб були дешевші робочі руки. Він годує робітників гірше від собак. Коли ж на прохання дочки Соні Пузир погодився дещо поліпшити харчі, то тільки на гарячу пору, щоб робітники не втекли. А пізніше можна й так харчувати, батраки не витримають, повтікають, а зароблені ними гроші зостануться в кишені хазяїна. “Отак розумні хазяї роблять!” – міркує Пузир. Так драматург вивертає називні хижацьку психологію капіталіста, розкриває способи його наживи, чим наочно доводить одну з причин трагічного становища українського селянина.

Пузир і сам не знає, для чого йому потрібні капітали, не бачить він, де їх можна застосувати. Однак, маючи великі гроші, він шукає нових шляхів наживи І навіть погоджується заради цього переховати тисячі овець банкрута Михайлова, перепродує куплений у підісланої дружиною швачки в деш, іменин за низьку ціну дорогий халат, бо був заробіток – два карбованці за один.

Ставши мільйонером. Пузир за поглядами, мораллю залишився на рівні дрібного власника. Він маже чоботи дьогтем, а волосся оливою, ходить у латаному, старезному кожусі, їсть борщ і кашу, а щоб не йти в місті в ресторан чи буфет, бере в торбинку хліба і сала. Психологія дрібного власника проявляється у багатьох вчинках Пузиря. Вона призвела капіталіста до смерті. Проїжджаючи своїм полем, Пузир побачив гусей, які скубли колоски пшениці, побіг за ними, впав і відбив нирки. Усе життя його пройшло під девізом: “Хазяйство або смерть”. І смерть Пузиря є логічним завершенням “філософії” неймовірно скупого хижака.

Пузир далекий від громадських справ. Вражає читача його безкультурність. На пропозицію Золотницького вислати грошей на пам'ятник Котляревському Пузир цинічно заявляє: “Котляревський мені без надобності”. А коли зайшла мова про описані Гоголем степи, він цілком серйозно говорить: “Не знаю, я на степах у Гоголя не бував!” Розрахунок, антигуманність Пузиря проявляються навіть у ставленні до рідних. Він категорично відмовляється видати свою єдину дочку Соню за Калиновича, “учителишку”, а має намір поріднитися хай навіть з неписьменним, але багатим Чоботенком.

У змалюванні дикості Пузиря І. Карпенко-Карий досяг вищої форми комічного. Його образ викликає презирство, огиду читача і глядача. На жаль, цей класичний образ є дуже актуальним. Сьогоднішні “пузирі” та їх “супутники” феногени і ліхтаренки несуть не менше лиха трудовому народові, ніж у часи Карпенка-Карого. Вони так само прагнуть до “стяжання без жодної іншої мети” у найскладніший для України час – становлення і розвитку її як самостійної держави. Відрізняються сучасні “хазяїни” від пузирів тим, що не землю “стяжають”, а готові її продати, вивезти всі її багатства за безцін, аби тільки набити тугіше власні кишені доларами. Горе у тому, що серед новочасних пузирів є багато високопоставлених чиновників. Вони нехтують бідуванням трудовоголюду, і культура українська їм так же, як і Пузиреві, “без надобності”. Сьогоднішні пузирі ще чекають на свого сатирика.

2.Проблема національного відродження українського народу у творчості Павла Тичини.

У червні 1917р. внаслідок лютневих подій у Росії було проголошено відновлення державності України (у формі автономії). Це загальнонародне піднесення з приводу проголошення волі України П. Тичина передає у поемі-ораторії “Золотий гомін”.

Розкута, без видимої сюжетної лінії, поема націлена на створення єдиного мажорного символу – образу української волі. Міфологічні та філософські символи (“Човни золотії із сивої-сивої Давнини” – “ласкою в серце зранений, виходить Андрій Первозванний” – “Предки встали з могил” – “небесними ланами Час проходить”) поєднані в ній з новітніми національними символами (“золотий гомін” – “Слава! – з тисячі грудей” – “ясні короговки”).

Цей складний поетичний твір документально свідчить про те, що найширші маси українства побачили в проголошенні державності вияв своєї споконвічної волі [цитата].

В українській поезії вперше постав образ дужого молодого народу, здатного творити власну історію. Митця підносить те, що революція відбулась мирно, безкровно, як сонячне свято, як злиття тисяч бажань у єдине – у “золотий гомін”. Поема стала видатним явищем національної духовності.

У час бурхливого спалаху національного відродження в Україні Тичина жив надіями і сподіваннями на українську державність. Пильне око митця запримітило і віками утверджену українську національну символіку, і вчуло радісний передзвін воскреслих мелодій.

У “Сонячних кларнетах” народився перший трагічний символ – образ революції як давно очікуваної нареченої.

У поезії “Одчиняйте двері...” поет стикає дві системи протилежних знаків: радісного чекання (наречена – голуба блакить) і жахливого пророцтва всесвітнього кінця (всі шляхи в крові – горобина ніч – тьма – дощ). Радість поглинулась бурею. Просвітку не видно.

Так він сприйняв першу кров революції.

Криваві дні революційного геноциду Павло Тичина художньо відтворив у циклі “Скорбна мати” (1918). Поет звертається до тієї постаті, котра для всіх людей втілює доброту і захист. Божа матір приходить в Україну не з ясною посмішкою, а із скорбно стиснутими устами, такою, якою вона була тоді, як розпинали її сина.

Жорстокі будні громадянської війни передано вишуканим поєднанням біблійного і реального. Одвічні біблійні символи (Божа матір, Христос, хрест як символ страждання) сплітаються із жахливими реаліями революційної доби (Чийсь труп в житах чорніє – В могилах поле мріє). Трагічні символи передають агонію національного світу: блискучі ножі в серці Божої матері, розп'ята тінь її сина, її плач “сльозами” над даремною жертвою Христа.

Немає спасителя в Україні. Божа матір знає, що чекає цей край у майбутньому.

Пророчі слова Скорбної матері відгукнулись у майбутньому голодомором 1933, окупацією 1941-1944, голодом 1946-1947, Чорнобильською аварією І986. Воістину даром прозріння володів молодий П. Тичина.

До циклу “Скорбна мати” дуже близький символами жертовності і провісництва вірш “Пам'яті тридцяти” (1918). Це поетична епітафія на могилу загиблих бійців студентського куреня, що 29 січня 1918 р. полягли під Кругами у нерівному бою з більшовицьким військом Муравйова. ЗО тіл, які було знайдено, поховано на Аскольдовій могилі у Києві.

Поетове слово тужить, оплакує юних і завзятих патріотів “українських, славних, молодих”. Воно проклинає Каїна, чия “зрадницька рука” вкоротила віку відважним. Ця трагедія – це особиста трагедія геніального поета.

Василь Стус писав: “Доля Тичини воістину трагічна. В історії світової літератури, мабуть, не найдеться Іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину – нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням”.

Білет 4

1.Життєвий і творчий подвиг Івана Франка.

Є поети осені і є співці весни. Є письменники, що пишуть для дітей, інші – для молоді, ще інші – для дорослого читача. Наш Іван Франко (1856-1916) глибинно збагнув світ дитини, найніжніші тремтіння серця юнака і юнки, затамовані переживання зрілої людини. Іван Франко є письменником усіх пір року і пір життя людського, усіх етапів історичної долі народу – минувшини, сьогодення й майбуття.

Івана Франка ми називаємо Каменярем за його завзятість у боротьбі із перешкодами на шляху прогресу, універсальним генієм – за всеосяжність охоплення життя, розмаїття поставлених проблем; нашим національним пророком, бо він звершував безнастанний подвиг – вів свій народ до щасливої долі. Титаном праці теж величаємо Франка.

“Сорок літ ятрудився, навчав”, – каже у Франковій поемі “Мойсей” пророк і вождь. Так мав право сказати і Франко про себе, котрий із сорока літ праці не змарнував жодного дня. Він написав близько шести тисяч творів. Їх найповніше видання – п'ятдесят томів. Але ще багато творів не увійшло до 50-томника.

Життя в Івана Франка було цікаве, різноманітне і бурхливе. З дитинства (народився у селі Нагуевичі теперішньої Львівської області) він виніс у своїй поетичній душі “пісню і працю” мамину та розум і вболівання за громадські справи батька-коваля. У гімназії вивчив п'ять мов. Українською, польською, німецькою писав вірші. З грецької та латинської ще в гімназії багато перекладав. Знав старослов'янську, чеську, російську, ідиш, пізніше вивчив французьку, англійську, угорську, італійську. Майже всі вірші “Кобзаря” читав напам'ять.

За життя І. Франка протягом майже сорока років вийшло десять збірок його поезій: “Балади і розкази”, “З вершин і низин” (виходила двічі), “Зів'яле листя”, “Мій Ізмарагд”, “Із днів журби”, “Semper Tiro”, “Давне і нове”, “Вірші на громадські теми”. “Із літ моєї молодості”. Це ціла поетична скарбниця, блискучі І дзвінкі мистецькі дорогоцінності. У своїх пошуках поет-новатор часто досягає вершин досконалості. Перш за все І. Франко визначився як поет-громадянин. Його політична лірика – оригінальне надбання української культури. А вершиною її можна вважати знаменитий пролог до поеми “Мойсей”. Мотив служіння народові розвивається і виростає в поезії Франка до апофеозу боротьби за людину, її волю і щастя: “Лиш боротись – значить жить”. Та у наймужніших бувають “хвилини розпачу” і “дні журби”. У такі часи народилася найкраща збірка Франка, поезії якої стали шедеврами української і світової лірики, – “Зів'яле листя” (1896).

Окремий принадний дивосвіт І. Франка – то прозові оповідання, новели, образки. Ще в більшій мірі, як у поезії, задумав письменник у своїй прозі відобразити широчінь і глибину житгя. Цей велетенський задум реалізував прозаїк у десяти повістях і романах і в ста п'ятнадцяти оповіданнях, новелах, образках. Майже всі його прозові твори мають захоплюючий сюжет, вони пересипані життєвими деталями, чується у них гомін живого слова.

У цілій низці оповідань письменник змалював життя дитини (“Малий Мирон”, “У кузні”, “Під оборогом”, “Мій злочин”, “Грицева шкільна наука”, “Олівець” та ін.). Новаторським є роман “Борислав сміється”. Значним внеском в українську літературу стали драми І. Франка (“Украдене щастя”, “Учитель” та ін.), романтичні драматичні поеми. Важливе місце у багатогранній діяльності І. Франка займають переклади з європейських літератур.

І. Франко не обминув жодного видатного явища національного та світового письменства. Вісімнадцять томів у п'ятдесятитомному зібранні творів відведено вибраним працям ученого у царині теорії й історії літератури, літературної критики, фольклористики, етнології. Його перу належить понад ЗО розвідок про Т. Шевченка. Такою науковою студією, як “Із секретів поетичної творчості” І. Франка, могла б пишатися будь-яка європейська література. Франків “Науково-літературний вісник” об'єднав навколо себе письменників, критиків, публіцистів з усієї України.

Громадський діяч І. Франко зазнав немало горя, утисків, кайданів і тюрем. Досить згадати, що чотири рази його судили й замикали за грати. “Такої великої голови в цілій Австрії нема”, – почув якось у свої шкільні роки Василь Стефаник про розум і вченість Франка від простих людей. Але отого вченого, перед яким схиляли голови закордонні університети і академії, за Австрії не допускали до викладання у Львівському університеті. А все через “політичне минуле” (належ-ності до насправді неіснуючої таємної соціалістичної організації, підбурювання проти “законного порядку” тошо). Громадська діяльність І. Франка була невтом-ною на всіх етапах його життя.

Видаючи у 1914 р. збірку “Із літ моєї молодості”, він у передмові зазначав, що його праця наснажувалася ідеями служіння інтересам рідного народу та загальнолюдського поступу. “Тим двом провідним зорям я, здається, не спроневірився досі, ніколи і не спроневірюся, доки мойого життя”. Коли на початку XX ст. на західноукраїнських землях формувалися загони січових стрільців, Франко радісно привітав цей національно-визвольний рух. Він подарував молодим краплю свого натхнення – бойову маршову пісню “Гей, Січ іде”. До останніх днів вірив у неминучість національного відродження рідного народу. Вважав себе пекарем, який випікає хліб для щоденною вжитку. Та творчий доробок І. Франка став для нас духовною програмою і скарбом неоціненним, який не вичерпається ніколи.

2.Поетичний образ України в поезії “Любіть Україну” Володимира Сосюри. Прочитати вірш напам'ять.

“Сосюра був народним улюбленцем, за ним ходили легенди. Кілька поколінь радянських студентів виросло з його лірикою на вустах, численні ентузіасти розносили співуче Сосюрине слово по Україні”, – писав Олесь Гончар. Натура поета у всій її щирості і глибині розкрилася у вірші “Любіть Україну”. Це сердеч-не слово поета-патріота, мовлене в радісну годину визволення української землі, коли після німецької окупації засяяло сонце волі. Написаний у 1944 р., вірш уперше був опублікований у “Київській правді” та “Літературній газеті”. Поет створив за допомогою найрізноманітніших тропів чудовий зоровий образ “вишневої України”. Для її змалювання він користується не абстрактними загальниками, а точними поетичними деталями, художніми атрибутами, за допомогою яких Україна оживає в нашій уяві чітко, рельєфно, наче на полотні талановитого живописця. Поет, ніби прозираючи у душу, звертається до кожного зокрема і до всього народу.

Усе у рідному краю миле – “вітер, і трави, і води”. Намагаючись осмислити саме поняття “любов до батьківщини”, з'ясувати його для себе і для читача, В. Сосюра підкреслює, що це єдине і водночас всеохоплююче почуття, яке підносить самоповагу людини, звеличує її. Засобом інтонаційного і смислового перераху-вання досягається високий ступінь емоційності, непідробної схвильованості.

Україна – у тому вічному і нетлінному, що прийшло до нас крізь віки. Через сторіччя вловлюємо і беремо до серця й розуму українську пісню, думу, красу національних святинь – усі прояви української духовності. Не збройною потугою українці завоювали пошану й повагу інших народів, хоча нащадки повік не забудуть звитяг славного лицарства запорозького, безсмертних оборонців нашого краю. Український народ споконвіку славен “всіми своїми ділами”.

Поезія має форму послання. Анафора “Любіть Україну” робить вірш струнким і композиційно завершеним. Поетове слово звучить щиро і безпосередньо. Він звертається насамперед до молоді. Майбутнє України завжди пов'язане з долею молодого покоління, і від того, наскільки щиро воно любитиме Україну, залежатиме її доля при будь-яких обставинах.

Традиції Шевченка, Лесі Українки, Франка та інших українських поетів розвинув поет і висловив по-новому, з притаманним йому особливим ліризмом і теплом. Багатство мови, риторичні заклики, а найголовніше – щире, схвильоване почуття, що пульсує в словах і рядках, відрізняють цей твір.

Білет 5

1.Доля рідного краю й українського народу в поезії Івана Франка.

Вболівання за долю рідного краю і. Франко виніс ще з батьківської кузні, яка була його першим “університетом”. “На лні моїх спогадів, – згадував він потім, – і досі горить маленький, але міцний вогонь. Це огонь із кузні мого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною на далеку мандрівку життя. І що він не погас і досі” Символом увійшла батькова кузня у його поезію – як ідеал громадського і морального виховання:

Усе життя Івана Франка пройшло під знаком любові до рідного народу. Він не тільки вважав за святий обов'язок служити людям, а й благословляв добровіль-но взятий на свої плечі тягар.

Своєю творчістю І, Франко звершував безнастанний подвиг – вів свій народ до щасливої долі. Вже друга поетична книга “З вершин і низин” (1887) засвід-чила, що у літературу прийшов мужній поет-громадянин, якому боліли кривди свого уярмленого, роздертого ворожими кордонами народу.

У вірші “Гімн” мільйони пригноблених і скривджених покликав голос “вічного революціонера”, що не мириться з неволею. Розійшовшись “по курних хатах мужицьких, по верстатах ремісницьких”, цей голос дає людям наснагу, породжує в них силу й завзяття: “Не ридать, а добувати хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі”. Важливо, що поет наголошує не на руїнницьких закликах, а на великій перетворюючій силі “науки, думки, волі”. Саме вони протистоять тій “пітьмі”, що з давніх-давен принижувала людину, надломлювала її сили, зводила до становища раба. Енергійний ритм, закличні інтонації, високий гуманістичний пафос твору відбивали визвольні настрої не тільки окремих соціальних верств, а й усього національно "поневоленого народу. Вірш І. Франка “Гімн”, як і Шевченків “Заповіт”, був одним із неофіційних гімнів бездержавного народу.

Поезії з циклу “Веснянки” пронизані пафосом торжества весняних, тобто справедливих сил. Вони утверджували непереможність нового у суспільстві. У вірші “Дивувалась зима” люта зима дивується, чому почали танути сніги і скресати ріки". Їй важко зрозуміти причини своєї слабкості, причини появи того леготу, що “теплом пронима”. Зимі нестерпно бачити первоцвіт, проліски, “дрібні” квітки, які посміли “проклюнутись”, пробитись крізь снігову кору.

Зима дмухає на них морозом, жбурляє снігом. Здавалося, що вже смерть обняла квіти: вони прив'яли, похилилися під жорстокими ударами, Та минула буря. і вони знову ожили, піднялися. Усі алегоричні образи прямо вказували на нездоланність молодих суспільних сил, які, незважаючи на опір, репресивність антинародної політичної системи, продовжували свою боротьбу за краще майбутнє українського народу.

За принципом паралелізму побудовано поезію “Гримить!”. Весняний грім символізує прихід “благодатної пори”, котра відроджує природу. Грім соціальних виступів є провісником благодатних, щасливих подій у суспільному житті, яких чекають мільйони.

Ліричний герой “Веснянок” розуміє, що бажані суспільні зміни можливі за умови, коли і він, і його однодумці набиратимуться сили в народі. Така ідея проймає поезію “Земле моя, всеплодющая мати...”. Щоб бути нездоланним у боротьбі із тими силами, які спричиняють нещастя у його рідному краї, герой просить у рідної землі і краплю сили, яка живе в її глибині, і теплоти, що “розширює груди, чистить чуття”, і вогню, щоб ним “слово налити”, “правді служити”. Усі животворні якості акумулюються у заключному катрені.

Завершується цикл віршем “Vivere Memento!”, який усіма трьома дванадцятирядкивими строфами конкретизує смисл латиномовної назви –пам'ятай, що живеш!

Весна пробуджує до активності навіть збайдужілих, тих. хто “вчора тлів” “в горя домовині”. Весна змиває з людини смуток та безнадію, дає їй нові сили. Такою впевненістю наснажені заключні рядки твору.

У поезії “Наймит” із циклу “Excelsior” створено образ безправної людини, Франко у “Зів'ялому листі” створює узагальнений і досить абстрактний жіночий образ, дбаючи про цілість, про єдиний монументальний портрет коханої, до якої постійно звертається його трагічне “я”,

Виразним автобіографічним моментом позначена поезія із третього “жмутку” “Тричі мені являлася любов”. Знаємо його три любові: одна – “лілея біла”, “невинна, як дитина”; друга– “гордая княгиня”, “тиха та сумна”, “мов святиня”: третя – “женщина чи звір”, “сфінкс”, “мара”, “з гострими кіггями”. Силою своєї майстерності Франко творить не три особи, а три силуети однієї й тієї ж постаті.

Поезія “Чого являєшся мені...”, що належить до другого “жмутку” – це монолог-сповідь зболеної душі ліричного героя. В його уяві обличчя коханої, її постава, рухи, хода. Художні засоби поезії – епітети, порівняння – мають подвійне значення. Вони малюють чудову жіночу вроду і водночас передають крижаний холод у ставленні до ліричного героя: “уста твої німі”, очі – “немов криниці дно студене”. Серце закоханого ліричного героя, “неначе перла у болоті, марніє”. Поезія сповнена великого самозреченого почуття: “Являйся, зіронько, мені хоч в сні!”

Більшість поезій другого “жмутку” витримана в дусі народної творчості. У вірші “Ой ти, дівчино, з горіха зерня” врода коханої певною мірою протиставля-ється характерові дівчини. Серце – “колюче терня” чи слово гостре, “як бритва”, не свідчать про черствість і жорстокість героїні. Суть у тому. що вона не любить. Ліричний герой не осуджує її, навпаки, він захоплений красою очей, “темніших ночі”, її чаром, “що то запалює серце пожаром”. У вірші багато пестливих форм: серденько, устонька. Збентежена душа ліричного героя ще сподівається на взаємність. Поєднання контрастних оцінок (“Ой ти, дівчино, ясная зоре! Ти мої радощі, ти моє горе!”) передає збентеженість ліричного героя. Цей твір І.Франка покладений на музику А. Кос-Анатольським.

Яскравою народнопоетичною символікою відзначається поезія “Червона калино, чого в лузі гнешся”. Червона калина – молода, вродлива дівчина, дуб – могутній, дужий юнак. Твір має форму діалогу між калиною і дубом. Відповіда-ючи на зверхні, несправедливі запитання дуба, калина їх спростовує: в неї немає сили тягнутися вгору, тому й свої ягідки схиляс додолу. Повторення в кожній строфі закінчення попереднього непарного рядка концентрує увагу на висловле-ній думці, посилює мелодійність звучання твору.

Геній Франка найповніше розкрив себе у другому “жмутку” віршів “Зів'ялого листя”. Обробки народних пісень чи вірші, написані спеціально в народнопісен-ному ключі, мінорні й драматичні за змістом, входять у “Зів'яле листя”, за словами Д. Павличка, “як сонячні промені в осінню галузку”. Тут є речі такої простоти і глибинності, що їх можна зарахувати до най геніальніших поетичних творінь світової любовної лірики.

Ліричний герой Франка тут маііже непомітно іронізує: не тривожся, це не сирота, не жебрак, а всього-на-всього прийшла любов. Цей вірш – як діамант-самородок, без нього важко уявити собі гігантський материк Франкової поезії.

2.Ліризм, гумор і сатира у творах Остапа Вишні.

Творчість Остапа Вишні (1889–1956) надихалась і окрилювалась великим поняттям Народ, про що він полишив щирі свідчення у своїх щоденникових записах. “Який би я був щаслніїий – занотував гуморист, – якби своїми творами зміг викликати усмішку, хорошу, теплу усмішку... Ви уявляєте собі: народ радісно усміхнувся!”

Остап Вишня – письменник-новатор, найяскравіша постать національного відродження 20-х рр. Він не тільки розширив тематику, а й збагатив жанрові різновиди памфлету, фейлетону, гуморески, нарису. Оригінальним твором письменника є його “Моя автобіографія”.

“Моя автобіографія” – твір, який має кілька мистецьких пластів: інформа-ційний (наче відповідь на запитання анкети: дата народження, навчання, входження у літературу); образ ліричного героя (Ю. Лавріненко писав, що “Вишня залюбки маскувався під “простачка”, який здебільш з усім погоджується, але від нього повівало казковим “дурником”, перед яким пасують мудреці і королі”); саркастичне ставлення до літературознавчих та критичних публікацій, у яких йшлося про впливи, нахили, формування письменника (“Головну роль у формації майбутнього письменника відіграє взагалі природа– картопля, коноплі, бур'яни”); такі складники, як традиції українського народного гумору, іскристий сміх “Енеїди”; сатирично-тумормстичні повісті Квітки-Основ'яненка, інтонації Шевченка (“Вчив мене хороший учитель Іван Максимович, доброї душі дідуган, білий-білніі. як білі бувають у нас перед зеленими святами хати... Любив я не тільки його, а й його лінійку, що ходила іноді по руках наших школярських, за-мурзаних. Ходила, бо така тоді “система” була, і ходила вона завжди, коли треба було, і іііко;ін люто. Де тепер вона, та лішйка, що виробляла мені стиль літературний?”).

У дусі згадуваної “маски” щиросердне “зізнання” Остапа Вишні про те, як він став письменником: “У 1921 році почав працювати в газеті “Вісті” перекла-дачем. Перекладав, перекладав, а потім думаю собі: “Чого я перекладаю, коли ж можу фейлетони писати! А потім – письменником можна бути. Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації, – думаю собі, – в мене особливої нема, бухгалтерії не знаю, що я, – думаю собі, – робитиму”. І зробився я Остапом Вишнею та й почав писати. І пишу собі...”.

Уже протягом двадцятих років Остап Вишня видрукував близько 25 збірок “Вишневих усмішок”: “Вишневі усмішки (сільські)”, “Вишневі усмішки кримські”, “Вишневі-усмішки літературні” та інші. Він був най-популярнішим письменником 20-х рр. Теми його усмішок найрізноманітніші: політичне, господарське культурне життя. Найсильнішим виступає письменник як гумористичний описувач побуту післяреволюційного села.

Визволений з беріївських таборів у 1944 р., Остап Вишня знову стає улюбленим і популярним письменником в Україні. У цьому ж 1944 р. видрукувана його “Зенітка”.

Письменник писав про свою гумореску “Зенітка”: “Я хотів у тяжкі, грізні часи писати щось дуже веселе... щоб і моя робота спричинилась до того, щоб люди і на фронті, і в тилу таки по-справжньому засміялися, та не засміялися, а просто таки зареготалися. Одночасно, щоб моя гумореска відігравала й певну, сказати б, мобілізаційну підбадьорювали ну роль”. В основі композиції гуморески діалог оповідача з її героєм дідом Свиридом, котрий про свій вік говорить: “Та хто зна! Чи сімдесят дев'ять, чи вісімдесят дев'ять? Хіба їх полічиш?” Цією деталлю підкреслено всенародність війни з окупантами. Складається гумореска з двох частин: “соп-рикосновеніє” діда Свирида з фашистами і побутові “страже-нія” з бабою Лукеркою – покійною дружиною, в яких дід “так напрахтикувався, що ніяка війна мені ані під шапку”. У першій частині Остап Вишня застосовує засоби сатири – бурлескну лексику, лайливі, принизливі слова, вживання форми середнього роду замість чоловічого, саркастичні інтонації. Вила-трійчата, якими Свирид “як щурят подавив” гітлерівців, виростають у гіперболізований образ народної “зенітки”. У другій частині, де йдеться про війну з бабою Лукеркою, панує гумор – запальний, вогнистий, що викликав регіт великих аудиторій. Засоби комічного тут – військова термінологія у розповіді про бабу Лукерку, русизми тощо.

Природа була для Остапа Вишні джерелом життя і натхнення. Ніжно, усією душею відчував він її красу, любив її чудові створіння. Протягом багатьох післявоєнних літ письменник створював невеличкі за розміром, поетичні за "звучанням, наснажені ласканою лірикою твори. Вони нагадують більше вірші у прозі, ніж жарти гумориста, хоча блискітки сміху раз у раз поблискують на їх поверхні. “Лисиця”, “Відкриття охоти”, “Заєць”, “Про мудрого зайця”, “Бекас”. “Вовк” та інші склали “Мисливські усмішки”, які посідають значне місце у творчості письменника. У цих маленьких шедеврах особливо яскраво виявилося органічне злиття двох граней незвичайного таланту Остапа Вишні – гумору і лірики. У “Мисливських усмішках” немає закликів любити природу. Як справедливо сказав М. Рильський, в Остапа Вишні “в душі поезія цвіла”, а справжня поезія не буває прямолінійною, декларативною. Природа в “Мисливських усмішках” одухотворена. Письменник наділяє її почуттями і мудрістю, глибоким всепроііикаючим розумінням таємниці Всесвіту. Пейзажі Остапа Вишні – це ліричні малюнки, сповнені змін, руху, оновлення, настроїв, то радісних, то журливих. “Осінь... Ось палає кленовий лист, – умер він, одірвався з рідної йому галузки і падає. Він не падає сторч ііа землю – ні. Йому так не хочеться йти на вічний спокій, лежати і мліти серед завмерлих собратів своїх... Він кружляє на галявині, то вгору підноситься, то хилиться до землі... Навесні на його місці молодий буде лист, зелений, він з вітром розмовлятиме, хапатиме жилками своїми сонячний промінь, під дощем купатиметься й росою умиватиметься... ” (“Вальдшнеп”). Ліричний герой “Мисливських усмішок” – людина дотепна, оптимістична, завжди у життєрадісному настрої.

“Мисливські усмішки” – яскрава сторінка не тільки в багатогранній творчості Остапа Вишні, айв усій українській сатирично-гумористичній літературі.

Білет 7

1.Тематика поетичної' творчості Павла Грабовського. Аналіз поезій “До Русі-України”, “До українців”.

Із 38 років життя П. Грабовський 20 років провів у неволі – тюрмах, таборах, па засланнях. Відірваний від рідиого краго, фізично недужий, часто доведений до відчаю, поет все ж зумів зберегти віру у праве діло борця за кращу прийдешність України. Він ні на хвилину не полишав своєї письменницької праці, яку розумів як обов'язок перед українським народом. У снігах далекого Сибіру П. Грабовсь-кий вимріював національну незалежність України, суспільний її поступ. Жагуче бажання бачити Вітчизну оновленою, щасливою, вільною пронизує всю його творчість.

До збірок оригінальної поезії П. Грабовського “Пролісок”, “З Півночі”, “Кобза” увійшли вірші широкого діапазону звучання. Серед них посвяти друзям, в яких щире захоплення “справжніми героями”, вірші, адресовані школярам (із рівнем освіти він пов'язував майбутнє України), прекрасні зразки пейзажної лірики, зокрема “Веснянки”.

Справжніми перлинами творчості поета можна, вважати його вірші “Швач-ка”, “Трудівниця”, “Робітникові”. Вони засвідчують надзвичайно тонку душу, чутливе серце поета, вболівання за долю братів-українців, готовність стати на їх захист.

Характерною прикметою творів П. Грабовського різних тематичних груп є громадянський пафос. Він звучить і в пейзажній, і в інтимній ліриці поета. Своє мистецьке кредо поета-громадянина виголошує П. Грабовський у вірші “Я не співець чудовної природи”.

Глибоким ліризмом перейнятий вірш “До матері”, страждання якої у зв'язку з арештом сина уявляються йому стократ тяжчими, ніж власні. Адже, крім природного материнського болю за сином, їй доводиться захищати його іще “від людського неправого суду”.

Ряд віршів у творчій спадщині П. Грабовського присвячені Надії Сигиді – жінці, яка стала для політичних в'язнів полум'яним символом нескореності. Це вірші “До Н. К. С.”, “Тяжкий завіт”, “До мучениці”. Через усе своє життя І творчість проніс П. Грабовський любов і повагу до Надії Сигиди. У віршах-присвятах автор називає її “ангелом”, “сестронькою”, “святою та невинною”. Мужність та рішучість – це ті риси, якими повинен володіти борець. Саме такою була Надія Сигида. Серед творів П. Грабовського вирізняється вірш “Уперед”, у якому він закликає до рішучих дій “за край рідний та волю”.

Домінуючим мотивом поетичної спадщини П. Грабовського є мотив неволі України. Звертаючись до України, П. Грабовський найчастіше використовує поетичну форму послання. Це вірш “До України” (“Під небом дальньої чужини...”), “До українців” (“Українці, браття милі”), “До галичан”, “Народові українському”, “Поетам-українцям”, “До українки”, “До України (“Сиджу в неволі та марю тихенько”), “До Русі-України”.

У поезії до “Русі-України” поет виказує своє найзаповітніше бажання бачити рідний край вільним. І йдеться тут не тільки про класову залежність, але й національну. П. Грабовський висловлює своє переконання в тому, що волю український народ повинен здобувати сам: “Бажав би я, мій рідний краю, Щоб ти на волю здобувавсь, Давно сподіваного раю Від себе власне сподівавсь”

Мир, злагода, “велич простого народу” повинні запанувати в Україні, коли вона визволиться “з-під віковічного ярма” – таку думку проводить П. Грабовсь-кий у вірші “До Русі-України”.

У названих віршах-посланнях поет утверджує ідеї правди, освіти, згоди, любові до України. Запорукою національної свідомості П. Грабовський вважає освіченість народу. До проблеми освіченості він звертався неодноразово у своїх віршах, адресованих землякам. Освоїти “лан освіти” поет закликає у вірші “До українців”. Тільки разом, тільки шляхом освіти, яка відкриє очі, допоможе національному прозрінню, можна творити майбутню долю України. Спільна невтомна праця допоможе розв'язати руки, дасть наснагу до боротьби “за високість духа”, допоможе знайти відповідь на запитання: “Хто ми?”

Болючою проблемою поета було те, що ло нього мало доходило інформації про події в Україні. Лише з листів Б. Грінченка, М. Павлика і І. Франка він дізнавався про деякі новини в культурному й суспільному житті українців. тому є зрозумілим звернення до земляків: “Українці, браття милі. Відгукніться, де ви е, Чи жнві ще. чи в могилі Давня слава зогниє”.

Турбується поет і тим, “чи покраща наша доля”„ чи позбудемося ми рабсь-кого ярма. І тут знову звучить висновок поета про те, шо лише разом, шляхом освіти, з палкою любов'ю у серці до України можна прийти до кращих часів.

Таким чином, і в інтимній, і в пейзажній ліриці П, Грабовського, у його посвятах друзям, знайомим звучить громадянська стурбованість про долю рідної землі. Тема України, її неволі і сподівання на кращу долю об'єднує найбільшу кількість поетичних творів П. Грабовського.

2.Трагедія роду Половців у романі “Вершники” Юрія Яновського.

Роман у новелах “Вершники” (1935) – один із кращих творів української літератури про громадянську війну. Про роботу над романом Ю. Яновський писав: “...я намагався... показати справжніх натхненників... громадянської війни..., вивести на сторінки книги трудящий народ – його сталеварів, селян, шахтарів, його інтелігенцію... Я звернув особливу увагу на мову, гідну, на мій погляд, розповісти про героїв”.

Такий був задум письменника. І він з ним блискуче впорався, об'єктивно розкривши трагедію і героїзм драматичної епохи. Зображені у романі події потрібно розглядати саме у поєднанні героїчного і трагедійно-драматичного. Таке трактування зображуваних подій найбільш очевидне у новелі “Подвійне коло”. Ця новела вражає жахливою картиною перебігу подій за один день війни, коли у вирі подій гинуть сотні людей і серед них три брати Половці. Головними персонажами тут виступають брати Половці – “одного роду, та не одного класу”, як висловлюється червоноармійський комісар Герт. Сліпа приналежність до “класу” стала підставою братовбивства.

Одного дня у “серпні нечуваного тембру” 1919 року доля звела братів під Компаніївкою, що недалеко від рідного села, щоб вони вбили один одного. Батько та мати вчили їх риболовецької праці та жити у злагоді, бо “тому роду не буде переводу, в котрому брати милують згоду”. Але життя внесло певні корективи, і кожного з них доля повела іншою дорогою. Потрапивши у вир війни, вони опинилися у ворогуючих таборах. Оверко воював у загонах Петлюри, очолюючи там “купу кінного козацтва головного отамана Симона Петлюри”. Денікінський офіцер Андрій Половець командує “загоном добровольчої армії генерала Денікіна”, на українській землі воює за “матінку-Росію”. Панас – махновець, в Української держави відвойовує “територію матері порядку анархії”. Разом з Панасом наймолодший Половець – 14-річний Сашко. Згодом його забрав із собою червоиоа-рмієць Іван. Він з'явився зі своїм загоном вкінці, розправився з махновцями і завершив братовбивство.

Новела розпочинається надзвичайно динамічним розвитком подій:

“Лютували шаблі, І коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного...”. Висока емоційна напруга після бою відключає розум, осмислен-

ня подій. Переможці жадають помсти і жорстокої розправи над полоненими: “Дехто простягав руки і йому рубали руки, підіймав до неба вкрите пилом обличчя, і йому рубали шаблею обличчя, падав до землі і їв землю, захлинаючись передсмертною тугою, і його рубали по чім попало і топтали конем”.

Якось холодно і байдуже, ніби не про брата йдеться, подає команду Оверко вбити Андрія: “Та рубайте його, козацтво”.

Майже так само поводить себе Панас, подолавши Оверкове військо. Він власноручно вбиває Оверка, попередньо винісши цинічний вирок братові.

Іван не вбивав переможеного Панаса, він не встиг цього зробити, тому що Панас сам застрелився. Але з наказу Івана безжально були розстріляні всі полонені, які не захотіли перейти до червоноармійців.

На фоні жорстокого часу Половці стають не менш жорстокими. Вони не стали зрадниками, боягузами, відступниками, а стали лише завзятими непримиренними ворогами.

Біда і трагедія братів Половців у тому, що вони “не милували згоду”. В ім'я примарних ідей вони вбивали один одного.

Своїм романом “Вершники” Ю. Яновський наштовхує на думку про зв'язок між революцією, бездушним братовбивством у горнилі громадянської війни і масовим нищенням українців у 20-30-х роках.

Білет 8

1.Почуття і переживання ліричного героя новели “Intermezzo” Михайла Коцюбинського.

Новела “Intermezzo” – один із кращих творів М. Коцюбинського. Його можна вважати ліричним монологом самого автора. Задум написати такий твір виник у письменника під час відпочинку в селі Кононівка на Полтавщині. Приводом до написання і темою твору послужили події 1905 року. Художньо висвітлюючи тему революції та її поразки, М. Коцюбинський висловив своє ідейно-естетичне кредо: література – явище естетики, але вона покликана до зображення “вірного малюнку різних сторін життя” і його глибокого філософського, соціального, психологічного, історичного осмислення.

Ліричний герой твору – митець, письменник. Втомившись численними “треба”, безкінечними “мусиш”, він пробує вирватися із залізних рук міста, втекти подалі від людського болю, жаху, бруду, від побутової банальності. Від безміру людського болю і тривоги герой відчуває наростання свого емоційного отупіння, неприродної духовної байдужості. Людське горе, жахіття переповнили його душу і він не сприймає їх як зло. Він звик до них. А це для письменника неприпустимо. Тому хочеться “затулити вуха”, “замкнути свою душу”, “кричати: тут вхід не вільний”. Саме тому він покидає місто, людей, їх тривоги і йде в безлюддя, тишу і чистоту. Серед розкішної природи має намір (хоч і не висловлює цього) відновити сили. Тут минають дні його “Intermezzo” (відпочинку). Однак жах переслідування не зразу покидає ліричного героя. Майже як психологічний зрив сприймається його поведінка у порожньому будинку Навіть тут він не впевненні) у тому, що “не відхиляться двері... отак трошки, з легким скрипінням і з невідомої темряви, такої глибокої та безконечної, не почнуть виходити люди... всі ті, що складали у моє серце, як до власного сховку, свої надії, гнів і страждання або криваву жорстокість звіра”. І коли перед очима проходять усі вбиті і повішані, що з них “витекла кров в маленьку дірку від солдатської кульки”, ті, що їх “завивали у білі мішки, гойдали на мотузках у повітрі, а потому складали у погано прикриті ями, звідки вас вигрібали собаки…”,– тоді зізнається у найганебнішому, неприпустимому для митця: “Ви бачите, я навіть не червонію, лице моє біле, як і у вас...”. Ліричний герой знає причини свого психологічного стану: “...жах висмоктав з мене всю кров. Я не маю вже краплі гарячої крові й для тих мертвяків, серед яких ви йдете, як кривава мара. Проходьте! Я утомився!”.

Та час і світ природи, в якому “стулились краями дві половини – одна зелена, друга блакитна – й замкнули у собі сонце, немов перлину” (повна ізольованість від людей), поступово починають лікувати його втомлену душу. Тонкий знавець краси природи, її художник, він милується “соболиною шерстю ячменів”, “шовком колосистої хвилі срібноволосого вівса”, “блакитною річкою льону”, “хвилястими хребтами пшениці”, “білою піною гречки”. Його душа вбирає в себе всю привабу нив у червні і виповнюється позитивними емоціями. З насолодою цілими днями ліричний герой слухає небесні співи птахів, спостерігає, як жайворонки “кидають з неба на поле свою свердлячу пісню”.

Краса природи – найчарівніша і най могутніша сила “Та пісня має у собі щось отруйне. Будить жадобу. Чим більше слухаєш, тим більше хочеться чути”, – висловлюється ліричний герой про своє щире захоплення пташиними хорами.

Філософське осмислення могутності природи й краси спостерігаємо при співставленій її величі з “нужденною купкою солом'яних стріх” села, що його “обняли й здушили зелені руки”. На жаль, у це порівняння часто вносився класовий підтекст, якого у творі М. Коцюбинського немає.

Відновивши сили, спокій своєї душі, ліричний герой ловить себе на думці про можливість зустрічі з людиною, її горем. Але це його вже не лякає. І зустріч відбулася. Вона прозвучала дисонансом до прекрасних днів короткого відпочинку на лоні розкішної природи. Селянин розказував, а фантазія митця домальовувала “купу чорних солом'яних стріх”, “дівчат у хмарі пилу, що вертають з чужої роботи”, “блідих жінок..,”, “...дітей всуміш з голодними псами”. Це була реальна картина українського села. Письменник не сприймав її як чужу біду, не відгороджувався від неї. Навпаки – зустріч із селянином враз запалила душу глибоким співчуттям до людського горя, до голодних дітей, яких “чомусь не забрала гарячка”, до селянина, якого “раз на тиждень становий б'є по обличчі” за те, що хотів мати землю і під час революційних подій заявив про своє право на неї. Та найбільше ліричного героя повели “Intermezzo” вражає продажність і зрада: “Був тобі приятель і однодумець, а тепер, може, продає тебе нишком. Відірвеш слово, як шматок серця, а він кине його собакам”. Розумом і серцем, сповненим любові, жалю співпереживання за людей, що “в темноті жеруть один одного”, ліричний герой прагне змін. Він хоче, щоб були “блискавка і грім”. “Нехай освіжиться небо і земля, Нехай погасне сонце і засіяє Інше”.

З такими настроями митець іде знову до людей.

2.Художнє відтворення проблеми українізації у комедії “Миііа Мазайло” Миколи Куліша.

Один із кращих творів Миколи Куліша “Мина Мазайло” висвітлює проблеми русифікації України, яку у 20-х роках більшовицькі ідеологи намагалися прикрити так званою українізацією. Українізація “зверху” не означала серйозних намірів щодо відновлення повноправного функціонування української мови та формування національної свідомості. За роки тотальної русифікації пересічний українець-міщанин загубив почуття приналежності до своєї нації, потребу користуватися рідною мовою. Типовим представником такого міщанина-безбатченка у комедії М. Куліша є Мина Мазайло. Як тягар і сором герой носить власне прізвище. Він байдужий до свого родоводу і до походження прізвища – Мазайло. Для Мини воно звучить занадто по-українськи, і в цьому полягає почуття меншовартості, Саме тому герой комедії вирішує змінити прізвище. Він також шукає вчительку, яка навчила б його правильно говорити “по-руському”. У той же час, коли Мина задумується над кращим варіантом свого майбутнього прізвища (Сіренєв, Розов, Тюльпанов, Алмазов, Мазєзін), син його, Мокій, хоче відтворити повну форму родового прізвища Мазайло-Квач. Навколо цього і зав'язується сімейний конфлікт комедії.

Усе життя Мазайло відчував утиски і погорду у зв'язку зі своїм прізвищем:

– Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли. Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гуляти – Мазайло! За репетитора не брали – Мазайло! На службу не приймали – Мазайло! Од кохання відмовлялися – Мазайло!..

У наскрізь саркастичній тираді нарікань героя, на жаль, закладена гірка правда довготривалої зневаги до всього українського, національного. Тому українізацію 20-х років Мина Мазайло й розцінює по-своєму: “Це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади”. Усвідомлення такого повороту українізації (іншого він і не припускає) спонукає Мину вперто брати уроки у Баронової-Козино та неодмінно міняти прізвище. Справа дійшла до того, що все українське сприймається ним не тільки як чуже, але як і вороже:

– ІЦе як я підходив до загсу – думалось: а що, як там сидить не службовець, а українець? Почує, що міняю, так би мовити, його українське – і заноровиться. На зло тобі заноровиться.

У такому ході думок відчувається серйозна трагедія народу, для якого перекинчики і відступники – не поодиноке явище. Зневажливо ставиться до всього українського, у тому числі до свого прізвища, дружина Мазайла – Килина та його дочка Рина. Міщаночка Уля ховається за прізвищем Розсохина (хоч справжнє прізвище Розсоха). Та перевершує всіх у своїй ненависті до всього українського тьотя Мотя з Курська. Побачивши на вокзалі напис українською мовою “Харків”, вона з розпачем і обуренням запитує: “Навіщо ви нам іспортілі город?” На проблеми тогочасної українізації тьотя Мотя дивиться як на явище тимчасове.

Під знаком “укрмови” розвивається сюжетна лінія Мокія і Улі. На думку Мокія, Улі необхідно вивчити рідну мову вже тому, що у неї і прізвище, і зовнішність (тут беруться ним до уваги “очі, рот, стан”) – все українське. І наполегливий хлопець домагається цього. Використавши засіб паралельної дії, М. Куліш показує розучування Миною “Сінокос” з учителькою “правильних проізношеній” й українського “Під горою над криницею” Мокієм та Улею, чим посилює ефект комедійності. Отже, Уля не виконала прохання Рипи: закохати в себе Мокія і сприяти тому, щоб він зрікся своєї “укрмови”. Вплив виявився зворотнім. Ставлення автора комедії до образу Мокія не є однозначним; з одного боку, М. Куліш іронізує над його захопленням політикою українізації, а з іншого – драматург значною мірою втілює у ньому своє розуміння важливості мовних проблем. Адже не може не приваблювати турбота Мокія про кожне слово, “щоб не пропало”.

З обуренням ставиться до шовіністичної політики в Україні дядько Тарас: “Тільки й слави, що на вокзалі “Харків” написано, а спитаєшся по-нашому – всяке на тебе очі дере... Всяке тобі штокає, какає – приступу немає”. Суть офіційної українізації дядько Тарас виводить із гіркого власного досвіду: це спосіб спочатку виявити, а потім знищити усіх українців. На жаль, його слова стали пророчими.

Таким чином, справжню суть українізації М. Куліш розкрив через ставлення до неї персонажів п'єси “Мина Мазайло”.

Білет 9

7.Проблемптика понісші “Тіні забутих предків” Михайла Коцюбинського.

Вершиною мистецької майстерності Михайла Коцюбинського, окрасою всієї української літератури стала повість “Тіні забутих предків” (1911). Твір написано під враженням краси Карпат, під впливом багатої поезії життя гуцулів, шо їх спостерігав письменник, перебуваючи у Криворівні. Про Гуцульщину він писав до Євгена Чикаленка: “Якби Ви знали, яка тут велична природа, який цікавий народ гуцули, з багатою, своєрідною психікою, з буйною фантазією, дивними звичаями і мовою”. Отже, М.Коцюбинський. як і Ю. Федькович, О. Кобилянська, оспівав у повісті красу гірської природи і гуцульської душі. Однак зробив це по-своєму. Спираючись на народні вірування, гуцульський фольклор, він відтворив у “Тінях забутих предків” багатий фантастичний світ, у якому живуть люди поруч з добрими і злими, веселими і сумними силами природи.

Відомо, що до написання повісті письменник ретельно вивчав життя гуцулів, їх традиції, повір'я. Крім цього, працюючи над твором, М. Коцюбинський познайомився із фольклорно-етнографічними матеріалами В. Гнатюка (“Етнографічні збірники”), І. Франка (“Гуцульські примітки”). Усе це разом і забезпечило художню достовірність при поєднаїші дійсного і уявного.

Серед розкішної гуцульської природи зростають головні персонажі повісті, Іванко та Марічка – діти ворогуючих родів. Навколишній світ їхнього дитинства – чарівний і загадковий. Він привабливий, але й небезпечний. Тут живуть нявки (мавки), щезники, чугайстри, мольфари. Тому з раннього дитинства треба знати, як поводитися серед них. Одного разу ще дитиною Іванко хотів досягнути Чорногори. Легко піднімався догори, а “за ним підіймався з долини вічний шум річки, росли гори...”. Стомившись, хлопчик сів відпочити, і раптом він почув дивну мелодію. Навкруги не було нікого, та коли він озирнувся назад, то “скаме-нів”. На камені сидів щезник, “скривив гостру борідку, нагнув ріжки і, заплющив-ши очі, дув у флояру”. Страх скував хлопчика, і він “німо кричав од холодного жаху, а коли врешті видобув голос, щезник звинувся і пропав раптом у скелі...”.

Світ природи вабить героїв барвами і музикою. Іванко і Марічка тонко відчувають красу гір, з нею злилися, про неї співають у своїх коломийках. У пісні висловлюють вони і свої щирі почуття кохання, ніжного і пристрасного, як сама природа. Багато болю було у співанці Марічки, коли Іван змушений був її залишити, ідучи в найми на полонину.

Слова цієї коломийки, як і образ Марічки після її смерті, часто вривалися у зранену душу Івана і кликали-манили туди, де були вони разом, де цвіло їхнє щастя. І хоч було багато клопоту по господарству, він забував про все, “тоді він кидав роботу і десь пропадав”.

Через уяву героїв, особливо Іванка в дитячі та юнацькі роки, письменник розкриває міфологічне світосприймання і світовідчуття гуцулів: “Коли Іванові минуло сім літ, він уже дивився на світ інакше. Він знав вже багато. Умів знаходити помічне зілля... Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку... , що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири...”. На все життя засвоїв Іван, що “всякі злі духи заповнюють скелі, ліси, провалля; хати й загороди та чигають на християнина або на маржину, щоб зробити їм шкоду”. Остерігався герой їх на полонині. Не раз мав з ними клопоти, коли одружився з Палатою і став заможним господарем. Щоб уникнути небезпеки для своєї худоби, “треба було багато знати, підкурювати, ворожити, збирати помічне зілля і замовляти”. Відьмами у гуцулів могли бути і звичайні люди. На переконання Івана і Палагни, нею була їхня сусідка Хима: “Стара улеслива баба, завжди така привітна, вона вечорами переки-далась в білого пса та нипала по загородах сусідських. Не раз Іван метав сокирою в неї, жбурляв вилами та проганяв”.

Строго дотримувалися гуцули звичаїв своїх предків, коли приходив Святий вечір. Іван у цей день “був завжди в дивнім настрої”. Наче переповпеций чимсь таємничим і священним, він все робив поважно, неначе службу Божу правив”, У цей вечір він багато допомагав Палагні. Був луже лагідний із своєю худобою. Тричі закликав ворожі сили та бурю до себе на вечерю. Але вони не з'являлися, “тоді він заклинав їх, щоб не з'являлися ніколи, і легко зітхав”. У цей вечір Іван дуже щиро молився за душі померлих і “був певний, то за плечима у нього плаче, схилившись, Марічка...”.

Після смерті Марічки Іван шість літ блукав по світу і “худий, зчорнілий, багато старший од своїх літ, але спокійний” повернувся додому. Не з кохання, а лише тому, що треба було жити і ґаздувати, одружився з Палагною. Була вона доброю господинею, але своїм духовним світом дорівнятися до Марічки не могла. Не зуміла вона відчути Іванову душу, а згодом зраджує його з Юрою-мольфаром. Це було останнім поштовхом до передчасної смерті героя. Останні хвилини напів-свідомого існування, пов'язаного з уявною зустріччу з Марічкою, були для Івана щастям. Цікавим епізодом у повісті, який передає своєрідність світосприй-мання гуцулів, є забава біля мертвого Івана. Веселощі, сміх, розведене на подвір'ї багат-тя символізують спробу протистояти смерті, тьмі. Життя продовжується, воно вічне. Ця традиція – як спадок предків, їх тінь – живе з гуцулами впродовж віків.

Проблему міфологічного світовідчуття та світосприймання гуцулів по-своєму інтерпретували С. Параджанов та І. Миколайчук, створивши за повістю М. Коцюбинського кінофільм.

2.Людина і природа в ліричних віршах М. Рильського.

Праця, природа, культура – ця “велика тріада” посідає чільне місце у творчості М. Рильського. Його поетичний світ на диво мальовничий, сповнений ясності і прозорості. Ще в юності поета турбувала проблема відносин людини і природи.

Це філософська реакція юного поета на все, що діється навколо, спроба рятівного виходу із душевної смути.

М. Рильський увійшов у світ поезії життєлюбом, природолюбом. Він уявляє себе невід'ємною частиною цього прекрасного сонячного храму природи. Лейтмотивом його лірики виступає щира людяність, відчуття нероздільності людини і природи.

Ліричний герой мініатюри “Поле чорніє Проходять хмари...” живе світлими почуттями: прийшла весна! Відчувається, що він закоханий у рідну землю, у життя. Короткі розповідні речення змінюються окликами, а потім запитаннями. Із грудей вириваються слова натхненної любові: “Земле! Як тепло нам з тобою!”

У поезії “Яблука доспіли” все дихає щедротами благодатної української природи, української осені, багатством яблуневих садів, жовтих осінніх нив, достиглістю, настояністю людських почуттів, коли розлука в коханні викликає не докір, не зневагу, не каяття, а навпаки – почуття вдячності і повноти життя.

Усього 12 рядків у цій поезії. Образ достиглих яблук уособлює мудрість і спокій душі героя у час його прощання з коханою.

Гармонія людського життя й творчості, ніби твердить М. Рильський у цій поезії, – це дихання в унісон з природою, з сонцем, з небом, із золотою гілкою. Ось він і вона пройшли вже сад. Перед ними відкривається простір прибраного осіннього поля і безкінечного неба. Життя прекрасне і немає кінця цій красі.

Сюжети кращих поезій М. Рильського розгортаються переважно на мальовничому пейзажному фоні. Насиченість барв, виразність контурів, ясність образів – все це говорить про висоту творчого духу і настрою ліричного героя, його тісної єдності із навколишнім життям. “Червонобоким яблуком округлим скотився день...”, “Запахла осінь в'ялим тютюном, та яблуками, та тонким туманом...”, “Осінній холодок над спраглою землею шатро гаптоване широко розіп'яв...”, “Гнуться клени ніжними колінами, чорну хмару сріблять голуби” – таке бадьоре, життєствердне духовне наповнення поезії М. Рильського.

Поетичний світ М. Рильського останнього періоду – на диво мальовничий. У ньому спалахують яскраві, пломенисті барви (“Війна білої й червоної троянди”, “Черемшина після дощу”). Споглядання природи стає основою несподіваних художніх узагальнень. Із садівницької поради – як пересаджувати ялинку –він видобуває багатий поетичний зміст, спроектований на міжлюдські взаємини (“Порада”). Споглядання шкідливої польової красуні – волошки – породжує у поета непрості роздуми про красу (“Лист до волошки”). Із зіставлення скромної шипшини з гордою трояндою виростає думка про кровну спорідненість народного “кореня” і професійного мистецького “цвіту” (“Шипшина”).

Слово “сад” – це одне з найхарактерніших для М. Рильського “кодових” слів. що має найширший образний зміст – аж до “саду” мови (“Як парость виноградної лози, плекайте мову...”). У садах, лісах, полях, виноградниках найчастіше бачить М. Рильський своїх звичайних героїв-друзів, людей, щасливих і красивих у праці.

Білет 10

1.Творчість Лесі Українки – видатне явище світової культури.

Геній Лесі Українки розкрився перед світом насамперед у високохудожньому звучанні національної ідеї, гарячій любові до рідіюго краю, яка полягала в обороні прав народу до незалежною національного і державного життя. Свої думки і свої ідеї вона зуміла ввести у високу мистецьку форму, шо чарує багатством поетичних образів і музикою поетичного слова. Поетеса вийшла за межі традиційних тем. ЇЇ творчість охоплювала широке поле світових мотивів, тому стала вагомим художнім здобутком світової культури.

Леся Українка зростала під впливом казкової волинської природи, рідного слова, пісні, народної традиції, любов до якої була прищеплена насамперед матір'ю Оленою Пчілкою. Духовне збагачення поетеси відбувалося під впливом висококультурних родин Старицьких, Лисенків, дядька по матері М. Драгома-нова. Її талант розвивався завдяки природній спостережливості та глибокому потягу до знань. Усі ці чинники допомогли їй сягнути мистецьких вершин, стати письменницею європейського і світового масштабу. Дух поетеси гартувала хвороба. Вона спонукала до аналізу конкретних життєвих ситуацій та осмислення суті буття людини. Звідси власне нескореність, прометеїзм Лесі Українки, до якого вона, фізично квола, потягнулася ще на початку своєї творчості: “Я вийду сама проти бурі І стану – поміряєм силу”

Поезія Лесі Українки носить переважно патріотичний характер. Це твори громадянського і політичного характеру. Навіть особистий біль, туга, тривога у її віршах переплітаються Із проблемами всієї України. Щиро і зворушливо звучить її поетичне зізнання.

Приклад сильної волі, бажання боротьби знаходимо у відомих поезіях “Слово, чому ти не твердая криця...” та “Contra Spem Spero". Мужні, енергійні акорди громадянської лірики Лесі Українки високо оцінив І. Франко “Від часу Шевченкового “Поховайте та вставайте” Україна не чула такого сильного, гаря-чого поетичного слова, як із уст цієї слабосильної, хворої дівчини...". Поезія Лесі Українки, тавруючи рабську покору відсутність національної гідності, дух вірно підданості, засвідчувала перед світом, що в літературі поневоленого народу на стику двох століть з'явився талант, здатний протистояти всій ницості життя, Талант, що мріє допомогти нащадкам Прометея визволитися від сну і запалити вогонь справедливості. Добре ознайомлена з літературами народів світу, письмен-ниця нерідко шукала в історії й літературі інших народів, “у номерках віків і далеких підсоннях” розв'язки проблем сучасного їй українського громадянського й національного життя. Біль і тривога за рідний край неодноразово переплітаються її всенародним горем (“Напис в руїні", “Дим”).

Своїми творами “Слово, чому ти не твердая криця..." та "Давня казка" поетеса порушила проблему, що хвилювала митців усіх народів роль поета у житті суспільства. Справжніми шедеврами світового мистецтва можна вважати інтимну та пейзажну лірику поетеси. Природа Волині, Поділля, морські хвилі під місячним світлом справляють незабутнє враження. Велику мистецьку цінність у творах Лесі Українки становить уміле використання фольклорних мотивів та образів, творення символів (“зірка провідна”, "темна ніч”, "гора крута, крем'яна, “досвітні огні”, “весела весна”).

З особливою силою проявився талант Лесі Українки у творах останніх років життя – поемах, драмах. Поеми "Русалка”, “Самсон”, “Місячна легенда”. “Роберт Брюс, король шотландський”, “Ізольда Білорука" та інші твори, засвідчують обізнаність авторки зі світовою класичною літературою, історією, зокрема творчістю Байрона, Вальтера Скотта.

Висока духовна культура письменниці засвідчена у драматичних творах “Блакитна троянда”, “У пущі”, “Одержима", "Бояриня", “Кассандра”.

2.Образ людини-трудівника в повісті “Зачарована Десна” Олександра Довженка.

Кіноповість “Зачарована Десна” – це гімн землі й людям праці, що разом зростили і виховали самого письменника. Твір є автобіографічним. Він побудо-ваний на спогадах (окремі можна вважати новелами) про веселі та сумні, приємні та неприємні сторінки дитинства. Усі вони осяяні світлом домашнього вогнища, враженнями від спілкування з природою та односельцями – чесними трудівни-ками землі. Розкішна природа над красунею Десною, яку сприймав О. Довженко “зачарованими” дитячими очима, творила його як митця, а батько-мати, хлібо-роби-односельці своїм прикладом виховували справжнього сина України.

Невтомною трудівницею на землі була мати письменника, яка найбільше любила “саджати що-небудь у землю, щоб проізростало”. Від того город настіль-ки переповнювався різними рослинами, що “десь серед літа вони вже не вміща-лися в ньому. Вони лізли одна на одну, переплітались, душились, дерлися на хлів, на стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з тину прямо на вулицю”. Опис багатого городу, на якому росло все, – то праця рук матері. Цілими днями Одарка Єрмолаївна клопоталася по господарству, на городі. У любові до праці вихову-вала своїх дітей. Вона добре знала також дію зілля, вміла за народними звичаями лікувати. Була богомільною, люблячою й поступливою. Та нелегка доля судилася їй, мусила пережити смерть своїх дітей, що й підкошувало сили, забира-ло красу. Власне образ матері майже не виходить на перший план твору. Вона завжди у праці, у метушні, у клопотах. Про неї автор більше розказує, ніж показує у дії.

Батько письменника – яскраво виписаний образ трудівника богатирської сили і краси. Письменник з гордістю і любов'ю згадував: “Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий, руки широкі, щедрі. Як гарно ложку ніс до рота, підтримуючи знизу скоринкою хліба, щоб не покрапать рядно над Десною на траві. Жарт мовив, точене, влучне слово. Такт розумів і шанобливість”.

Внутрішній красі батька письменника відповідає зовнішність: “Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку і тяжкі наслідки неписьменності і несвободи”. У праці батько – талановита людина. Він й інших оцінює мірками працьовитості та чесності.

Петро Довженко – високоморальна людина, що самовіддано допомагає селянам Загребелля під час повені. Невтомно рятував він людей і їхнє майно на Пасху. У цьому випробуванні батько уявляється письменникові справжнім героєм праці, відважною людиною: “Батько сидів з веслом на кормі – веселий ідужий. Він почував себе спаситслсм потопаючих, героєм мореплавателем...”.

Краса і духовна велич батька розкривається у праці (як він вправно працював, скільки землі виорав, скільки хліба накосив, як рятував потопаючих).Тому батька, неосвіченого темного селянина, автор підносить на п'єдестал героя. Серед людей, що трудилися з ранку до ночі, виростав письменник. Власне вони формували його ставлення до праці. Тому й обурюється О. Довженко тими, хто місцем відпочинку обирає річку чи озеро, на берегах яких кипить робота.

У “Зачарованій Десні” Довженко подав народне розуміння прекрасного. Для його земляків найвищим критерієм краси є чесна праця. Ось чому так лірично, з повагою і любов'ю змальовує О. Довженко образ діда Семена, свого першого вчителя й порадника. Дід “прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок”, умів розмовляти з кіньми, телятами: з усім живим і “пахнув дід теплою землею і трохи млином”, що й виказує його селянське коріння, хліборобську працю. А в молоді роки дід чумакував, він письменний “по-церковному”, залюблений у гарне слово і людей. І всі люди для діда добрі.

Люди праці – величні і прекрасні у своєму трудовому таланті, і навіть колоритна постать Самійла при виконаній улюбленої роботи – косовиці – бачиться письменникові у незвичайному, романтичному ореолі.

Тому найприємнішим, найчарівнішим спогадом дитинства залишилась для посивілого письменника музика клепання коси. Вона означала радість і втіху праці. Для митця вона – символ і джерело натхнення. З цього приводу він писав: “Часом і досі ще здається мені, що й зараз поклепай хто-небудь косу, я зразу помолодшав би, подобрішав і кинувся до роботи”.

Білет 11

1.Глибина і щирість переживань ліричного героя в поезії “Contra Spem Spero”.

Поезія “Contra Spem Spero”, назва якої у перекладі з латинської мови означає “без надії сподіваюсь”, написана 19-річною Лесею Українкою. Саме в цей час життя поставило перед нею вибір: бути скореною важкою недугою (і не тільки фізично) чи перемогти. Поетеса не скорилася, вона вибрала другу пропозицію долі – стала на шлях боротьби за перемогу. У поєдинку з підступною хворобою, наперекір зловісним “осіннім хмарам” вона відчула жагучу потребу жити повноцінним життям. Ось чому такою зворушливою радістю струменять рядочки з листа до брата (відомого у літературі як Михайло Обачний): “Любий Миша! Я воскресла! От і знов беруся здіймати “сізіфовий камінь” догори!.. Позволь при сій нагоді навести тобі цитату з мого нового безнадійно-надійного вірша:

“Я на гору круту крем'януют Буду камінь важкий підіймать І, несучи вагу ту страшную, Буду пісню веселу співать”. Наведена в листі строфа може бути заспівом до всієї поетичної творчості Лесі Українки. Адже письменницька праця – то й справді нелегкий труд (“камінь важкий”). В умовах російського самодержавства, суцільних утисків, заборон і рабської покори (у поезії імперію символічно названо “довгою темною нічкою невидною”) то й справді був “сізіфів труд”. Тому гора, на яку їй потрібно піднятися, “крута, крем'яная”. Та все ж поетеса сповнена мрій і сподівань на краще. Вона готова на “вбогім сухім перелозі” сіяти “барвисті квітки”, що символізують волелюбні визвольні ідеї, доглядати і вирощувати їх. Щирість і глибина переживань за результати своєї праці підкреслено словами: “може, квіти зійдуть – і настане ще й для мене весела весна”. Наведені рядки поезії “Contra Spem Spero” засвідчують, наскільки воєдино сплелися особисті настрої авторки з усвідомленням свого призначення як митця та загальносуспільними настроями. Цікаво, що свою нелегку працю поетеса бажає виконувати без жодних нарікань на лиху долю, з піснею на устах. Жагучі сльози, що ними вона хоче розтопити “кору льодовую міцну”, не позбавляють поезію оптимістичного звучання.

Символічним образам, які уособлюють самодержавство (“льодова кора”, “крута, крем'яна гора”, “темна ніч”), протиставлені ті, що символізують визволен-ня (“барвисті квіти”, “весела весна”, “зірка провідна”). Дивовижним чином Леся Українка єднає контрастні символи, які спонукають до міркувань про конечну потребу визвольної боротьби. Особливо характерним у цьому плані є образ “зірки провідної, ясної владарки темних ночей”. Віру в перемогу світла над темрявою, добра над злом підсилює часто вживане слово “буду”. Віра і надія на кращу долю завжди супроводжували її твори. Саме з цього приводу поетеса писала: “Людська недоля будила не розпач в мені, а бажання кращої долі”.

Поезія “Contra Spem Spero” є своєрідною програмою дій, це гімн життю і боротьбі. Треба зауважити, що повставши проти духовної деградації, яку нав'язувала поетесі її фізична недуга, вона виграла свою “весну золоту”. А Україна отримала поета, що є національною совістю і національною гордістю.

2.Історична доля української нації в творчості О. Довженка.

Художні твори Олександра Довженка охопили найважливіші віхи історії українського народу. Найбільшу увагу звернув письменник у своїх кінотворах, публіцистичних статтях на події, пов'язані з першою та другою світовими війнами. Історичну долю української нації у смертельних випробуваннях XX століття змалював він у творах “Арсенал”, “Звенигора”, “Щорс”, “Мати”, “Тарас Бульба”, “Стій, смерть, зупинись”, “Воля до життя”, “Україна в огні”, “Повість полум'яних літ” та ін.

Якщо громадянська війна ввійшла у творчість О. Довженка окремими епізодами, то твори про другу світову війну, як відзначають літературознавці, це “ніби одна книга” про всі страждання й трагедії, про героїчні подвиги і перемоги.

О. Довженко беззастережно любив свій народ, Україну, Тому близько до серця взяв долю українського народу в грізний час війни. На сторінках своїх творів поет з болем говорить про те, що Україну фашисти захопили найпершою з республік тодішнього Радянського Союзу і найбільш її понівечили.

У високохудожній кіноповісті “Україна в огні” письменник показує пекло подій, які з волі Сталіна та Гітлера розгорнулися в Україні. Тут і початок війни – один із найтрагічніших її періодів, коли під тиском ворога війська захисників не просто відступають – тікають, залишаючи на поталу непідготовлених беззброй-них людей. Автор показує Україну в цей час у символічному образі Олесі, яка стоїть на роздоріжжі подій із своїм розпачем і горем. Що чекає її? Є щось симво-лічне і в обірваній мирній пісні Запорожців, яку вони вже неповним сімейним складом доспівають лише після війни. Показує письменник і розтерзане фашис-тами село під час окупації, що дає повне уявлення про муки всієї України.

Засуджуючи війну, автор неодноразово виявляв свій великий гнів до загарбників, осмислював дух непокори всього українського народу. У творі утверджується висока ідея невмирущості української нації, високої моралі українців. Особливо мужнім змальовано Лавріна Запорожця. Не з доброї волі ставши старостою у німців, він налагоджує зв'язок з партизанами, сприяє їм, аж доки сам не потрапляє в концтабір.

Таким чином, письменник показує, що у хвилини найтяжчих випробувань кращі сини українського народу не корилися. Вони мужньо відвойовували свій край і власну волю.

Не обійшов увагою О. Довженко і такої болючої проблеми, як зрадництво. У кіноповісті таким зрадником в першу чергу є Максим Заброда. Непроста у нього доля. Довелося у час так званого розкуркулення побувати в Сибіру. Повернувся Максим озлоблений на владу, на людей, які відправляли його на заслання. Насамперед затаїв зло на Лавріна Запорожця. І даремно намагається Запорожець пояснити Заброді, що то були проблеми внутрішні, а зараз йдеться про загрозу свободи для всієї України. Забродою керує тільки бажання помсти.

Дезертирство, зрадництво хоч і поодинокі явища серед українців, але не випадкові. Адже Україна, як з гіркотою писав О. Довженко, – єдина у світі держава, де не вивчалася її історія, де вона “вважалася чимсь забороненим... Другої такої країни на земній кулі нема”. Звідси виводив О. Довженко корені слабодухості, продажності. Сповідуючи правду. О. Довженко одним із перших в українській літературі піддав сумніву непогрішність сталінського генія. Лаврін Запорожець знімає портрет вождя зі стіни і ставить його додолу зі словами: “Не думали ми з вами, що так вийде”.

Осмислюючи хід війни, переживаючи великі людські втраги в ній, О. Дов-женко добре розумів провину Сталіна, який напередодні винищив військові кадри, припустився грубих тактичних помилок. Тому на сторінках твору нема жодного слова похвали Сталіну.

Символічним у кіноповісті є образ Христі Чепурної. У ньому автор узагаль-нив трагедію українського народу, що був кинутий на поталу фашистам, переніс всі найтяжчі випробування, масове фізичне нищення, вивезеним до Німеччини на примусові роботи. На жаль, після визволення багатьох із тих, хто були жертвами війни, як відомо, назвали зрадниками і навіть судили.

У кіноповісті “Україна в огні” письменник художньо інтерпретує війну як загальнонаціональну трагедію. Через призму трагічного він розкриває історичну долю нації мужніх Запорожців, нескорених Кравчин, Орлюків, яким не раз суди-лося брати у руки меч, щоб захистити свою волю.

Білет 12

1.Проблема боротьби зи вільне, красиве, духовно багате життя у драмі-феєрії “Лісова пісня” Лесі Українки.

Драма Лесі Українки “Лісова пісня” написана на щедрому грунті української міфології та фольклору. У творі на новому для української літератури худож-ньому рівні йде осмислення краси життя. "Лісова пісня" – це глибока філософія взаємодії добра і зла, співіснування красивого і потворного. Цю філософію поетеса перенесла на взаємини людей і природи.

За жанром “Лісова пісня" – драма-феєрія. Тут діють фантастичні постаті та реальні люди. Важливу роль, у творі відіграє природа. Вона бере активну участь у розвитку сюжету, допомагає героям у розкритті їх характерів, взаємовідносин, переживань. Природа виступає у драмі як найвища краса і гармонія. Грубе втручання у неї означає нищення краси та порушення гармонії, що веде до породження зла.

Це добре розуміє дядько Лев, який живе у злагоді з лісовими силами впродовж усього свого життя. Спілкування з природою, доброзичливе ставлення до неї робить героя драми мудрим і духовно багатим. Прикладом високої моралі і мудрості дядька Лева є його бережливе ставлення до дуба-велетня – улюбленого місця розваг усіх лісових Іістот. За таке розуміння природа щедро винагороджує свого захисника: "усякі скарби з лісу йдуть”. В його господарстві був гаразд до тих пір, поки він був живий. Життя дядька Лева перебувало у гармонії з приро-дою.

Боротьба за вільне, красиве, духовно багате життя окреслена стосунками Мавки і Лукаша. Лісова царівна Мавка своїм внутрішнім світом повністю відпо-відає зовнішній красі. Це гармонійна особистість. У лісі, де вона живе, про неї повсякчас піклується Лісовик, ніжно називаючи її “донею”, “дитинкою”. На зиму Мавку запрошує у своє лоно стара, скрипуча верба. У Мавку закоханий Перелес-ник. І, здається, він теж їй не був байдужим. Але одного разу Мавка відчула красу вищу, ніж та, що оточувала її. Це була музика Лукашевоі сопілки. "Навіть весна ще так ніколи не співала”, як це робила Лукашева душа на звичайній сопілці. У Мавки формується враження про Лукаша ще до знайомства з ним: якщо людський хлопець вміє так гарно грати, то й сам, напевно, гарний. Про це вона дізнається віл Лісовика,. Але, збагачений досвідом стосунків з людьми, Лісовик зразу ж застерігає Мавку, що по людських стежках “не ходить воля, там неволя тягар свій носить". Вихована в іншому світі, де без волі і краси не було життя, Мавка не розуміє занепокоєння Лісовика:

Ну як таки, щоб воля – та пропала?

Се так колись і вітер пропаде?

Мавка щиро тягнеться до спорідненої їй душі Лукаша. Вона прагне міцного щастя, на все життя. Порив її душі до глибокого і самовідданою кохання – найвищий вияв духовного світу героїні. Заради коханого вона готова на самопожертву. Саме тому Мавка пішла з лісу, поміняла розкішні шати царівни на убоге селянське вбрання, намагалася виконувати по господарству всі доручення матері Лукаша.

Однак дуже швидко Мавка зрозуміла, що життя не завжди збігається з мрією про нього. Світ добра і краси, який був притаманний серед людей дядькові Левові, не характерний для матері Лукаша. Та й сам Лукаш – людина прекрасних поривів: творчий, працьовитий, лагідний, але безвольний. Дуже швидко він піддався впливові матері і змінив своє ставлення до Мавки. Зрештою він її зрадив.

Таким чином реальність, в якій опинилася Мавка, зайшла у конфлікт з її надією на щасливе життя з Лукашем. Але краса Мавки полягає в тому, що вона думає не тільки про себе. Власне її зболена душа після багатьох марних спроб вврятувати Лукаша знайшла для себе найкращий спочинок у володіннях Того, що в скалі сидить. Та коли вона відчула спробу Лукаша звільнитися від рабського ду-ху, то поспішила йому на допомогу. Такий вчинок засвідчує гуманність і глиби-ну почуттів. Самопожертва Мавки заради добра. краси проявилася і в епізоді навмис-ного поранення руки, коли Русалка Польова попоросила не вижинати лану.

Мавка – втілення краси в людському житті і природі. У цій гармонії її безсмертя: “Ні! Я жива' Я буду вічно жніи! Я в серці маю те, шо не вмирає”.

Ці слова з повним правом можна віднести до творчого подвигу самої Лесі Українки.

2.Пісенна творчість Андрія Малишка.

Упродовж усього життя А. Малишко натхненно працював як пісняр. Музику до його поетичних творів писали такі відомі композитори, як П. Козицький, М. Вериківський, Д. Майборода, А. Штогаренко, С, Козак, О. Білаш. Чимало творів ще за його життя стали народними піснями: "Ми підем, де трави похилі", "Рідна мати моя", “Білі каштани", “Стежина”, "Пісня про рушник” та інші. Улюбленою у народі стала пісня “Цвітуть осінні, тихі небеса", (музика О. Білаша).

Пісенність – одна з найголовніших прикмет усієї поезії А. Малишка. Його поетичне мислення завжди було взаємозв'язане з елементами народно-пісенної поетики. Це й забезпечило активну співпрацю композиторів з поетом та широку популярність пісень на тексти А. Малишка.

Кращим твором пісенної спадщини поета с пісня “Ранки солов'їні”. Ліричний герой пісні згадує ніжне кохання, яке впродовж життя тривожить душу і не забувається. Закохані розійшлися в житті, але в серці живе надія на зустріч. Надзвичайно мелодійним у пісні є приспів. Побудований па паралелізмі, він викликає чимало асоціацій. Київ із квітучими каштанами й неспокійною дніпровською хвилею – це сама молодість.

Душу і серце ліричного героя пісні “Ми підем, де трави похилі” тривожать карі очі коханої, яку він зустрів в “краю придніпровськім”. До коханої ліричний герой звертається найніжнішимн словами, порівнює її із “золотою веселкою”, яку обов'язково називає “моя”.

До кінофільму “Літа молодії” була написана “Пісня про рушник” (1959), яка давно вже стала народною. У цій пісні материнська любов помножена поетом на всі найніжніші почуття українських матерів, які “ночей не доспали”, вчили своїх синів любити отчий край, тому не раз водили їх у “поля край села” (до речі, факт біографічний). Випроводжаючи сина “на зорі” у “дорогу далеку”, “на щастя, на долю”, за традицією, мати дає йому найцінніший подарунок – “рушник вишива-ний”. Побажання матері синові передано дуже тонко, це побажання добра в невідомім краю:

Ліричний образ матері створює поет за допомогою епітетів. Усмішка у матері – незрадлива, ласкава. Її очі – засмучені, хороші, блакитні. Любов материнська– вірна.

Буквально за 8 днів до смерті А. Малишко написав свою лебедину пісню – “Чому, сказати, й сам не знаю...”, – яка живе в народі під назвою “Стежина”. Музику до неї створив Пл. Майборода. Образ стежини, виведений у вірші А. Малишка, наштовхує читача на роздуми про свою власну життєву дорогу. Як пройшов її? Чи не доводилося ходити манівцями, зійшовши із власної стежини, що починається “біля воріт” рідного дому? Людське життя – ланцюг подій, що заставляє рухатися, йти вперед. Тому стежині “нема кінця”, як “й повороту теж нема”.

У пісенній спадщині А. Малишка є кілька “Колискових”, а також поетичні обробки народних пісень. Він написав лібрето до опери “Молода гвардія”. У своїй книзі “Думки про поезію” він писав: “Для пісні в нас всюди почесне місце, бо вона посестра життя, порадник, і вірний друг, і суворий суддя. Людина хоче з нею журитися і радуватися, мислити і працювати”.

Білет 13

1.Трагедія людини, відірваної від рідної землі, у драмі “Бояриня” Лесі Українки.

Драма “Бояриня” вводить читача у складний період української історії – добу Руїни. Цей надзвичайно важкий для українців час XVII століття був співзвучний державницьким змаганням в Україні на початку XX. Тому майже одночасно написано три драматичні твори про епоху Руїни: “Бояриня” Лесі Українки, “Гетьман Дорошенко” Людмили Старицької-Черняхівської, “Сонце Руїни” Василя Пачовського. Зрозуміло, що публікування твору, у якому художньо відтворені суспільно-національні взаємини України і Росії, не дозволялося радянською цензурою. “Бояриня”, написана 1910 р. у Єгипті, прийшла до українського читача лише недавно.

На історичному тлі XVII ст. Леся Українка розглядає насамперед проблеми національної пасивності і зрадництва, які виливаються у трагедію. М. Драй-Хмара зазначав: “Поетеса відтворила, з одного боку, ту активну українську інтелігенцію, яка всім єством своїм рвалася до боротьби за суверенітет української державності, і, з другого боку, ту продажну українську інтелігенцію, яка заради “панства вели-кого, лакомства нещасного” зрадила українські традиції й, помосковившись, добровільно впряглася в чужинецьке ярмо”.

Головна героїня драми Оксана виховувалась у козацькій сім'ї, де нормою були державницькі настрої. Покохавши доброго і щирого боярина Степана та одружившись з ним, вона опинилась у Москві (батько Степана присягнув московському цареві і переїхав до Москви). Її спочатку не лякає чужина, адже там коханий оберігатиме і її і рідну Україну. Та сподівання Оксани облітають невдов-зі, як вишневий цвіт. Вона серцем і розумом відчула себе у рабській неволі. Вона побачила, як принижує свою гідність її чоловік, щоб догодити цареві і московсь-ким звичаям, як мати Стспанова згинається під тягарем чужого побуту, розгублю-ючи рештки людської самоповаги. У Москві Оксана (“хохлушка”, “черкешенка”, “чужачка”) почувається дуже погано, вона не може звикнути до тутешніх суспільно-політичних умов.

До відчаю доводить Оксану те, що ця відстала, реакційна країна диктує волю її Вітчизні. Гість-козак розповідає про гніт і здирництво царських посіпак, тяжке становище народу в Україні.:

Коли Степан сповіщає, що тепер, можливо, цар дозволить їм відвідати бать-ків, бо “вже тепер на Україні утихомирилися”, Оксана обурюєгься:

Туга за Україною, за демократичнішим і людянішим українським життям, усвідомлення колоніального стану України, спостереження за запопадливістю і рабським приниженням чоловіка приводять Оксану до розпачу. Конфлікт наростає, коли Степан наказує не приймати посланця з України, забороняє Оксані “озиватись” до брата Івана. Холопська поведінка чоловіка зламує її остаточно. З вуст Оксани зривається гірке зізнання: “Я гину, в'яну, жити так не можу!”. Важко хвора Оксана, пригадуючи епізод знахідки у дитинстві іржавої шаблі, каже-Степанові: “Отак і ми з тобою зрослись, мов шабля з піхвою... навіки... Обоє ржаві”. Ці слова промовисто виражають ідейний задум Лесі Українки.

Наскрізь трагічним у драмі “Бояриня” є образ Степана. Адже він не може не усвідомлювати власного холопства – холопства “боярина Стьопки”, компромісу із власною совістю, зневаги своєї гідності і честі. Трагізм становища Степана ще й у тому, що навіть таким вірним прислужникам, як він, Москва не вірить, що вони завжди перебувають під пильним наглядом. Степан погоджується з Оксаною у тому, що обох їх доля “скарала тяжко” чужиною, обох здушила “змора”, але не вистачило у них сили псремогги цей чужинецький тягар.

2.Собор – символ духовної краси людини е однойменному романі

Олеся Гончпра.

“Собор” Олеся Гончара – це твір високої художньої наснаги, великого інтелектуального наповнення. Як писав Є. Сверстюк, “своїм романом “Собор” Олесь Гончар увійшов у саму гущу пекучих питань сучасності і розворушив, розтривожив їх рій”.

Коли у другій половині XVIII ст. за наказом Катерини II російське військо підступно зруйнувало Запорозьку Січ, легендарне козацтво задумало лишити по собі світлу пам'ятку. І нею став прекрасний собор у Новомосковську. Образ собору у творі став яскравим метафоричним символом, свідком історії народу, зразком мистецької вправності зодчих-будівників.

Він “ще повен далекою музикою, гримить обвалом літургій, перелунює православними месами, піснеспівами, шепоче жагою спокут, він ще повен гріхами, в яких тут каялись, і сповідями, і сльозами, і екстазом людських поривів, надій..”. Тепер у соборі просто склад комбікорму. Стоїть “облуплений собор”.

Спрямований у небо силует собору видно здалеку.

Герої роману, повертаючись до рідних країв, першими помічають цей витвір козацького зодчества: “Зуміли ж так поставити!” Якусь невидиму магічну силу-відчувають у соборі і Баглай-студент, і Вірунька, і козацький професор Яворни-цький. Ось над цим реально існуючим символом безсмертя народу нависла загроза знищення.

Ставлення до собору є виміром людських чеснот і духовності. Як же ставляться персонажі роману до собору?

Начальство зробило із собору пустку. Трудові зачіплянці дуже швидко змирилися з тим, що собор одягли у “потьомкінські” риштування. Але вони не уявляють своєї Зачіплянки без нього, він щось таке для них, що їм потрібне, хоча висловити вони цього не можуть. Це відверто сказала Вірунька, коли Микола Баглай повідомив її, що собор збираються зруйнувати:

– Вперше чую. Мені до нього, правда, байдуже, але дивно, щоб отак, людей не спитавшись... Та це вигадки, мабуть... Носишся ти. Миколо, із своїм собором, як із писаною торбою.

Студент Микола Баглай – найвірніший захисник собору. Микола відчуває перед ним “дивний смуток”. Собор навіває на нього щось “велике”, він реально чує музику його куполів. Микола не хоче вірити, що “святості зникають із життя і на їх місце все більше вдирається цинізм”, хоча бачить, як убога антихудожні сть шалено наступає проти всього людяного, прекрасного у житті, проти україн-ського. Він уперто шукає спадщину віків, щоб пізнати корені невмирущої сили народу. Микола зачарований мистецькою красою собору, він для юнака – символ душі, духовної краси.

– Собори душ своїх бережіть, друзі... Собори душ!.. – каже закоханим Миколі і Єльці старий учитель Хома Романович.

Володька Лобода виявив через ставлення до собору всю ницість свого єства: зачіплянський висуванець, що “сидить” на районній культурі, зауважив на засіданні, що на місці собору “доречно ув'язувалось би будівництво зразкового критого ринку для трудящих”.

Олесь Гончар не ставив метою занурюватися в глибини релігійної моралі. Зрозуміло, що у 60-х рр. висвітлення цієї проблеми було б неможливим. Для нього образ храму-собору – це символ духовного генія запорозького лицарства і нетлінна пам'ятка козацького зодчества. Наші предки увічнили себе в неповторній красі цієї споруди, яка зачаровувала колись, чарує і тепер кожного, хто заглибить-ся в мудрий задум цієї “гордої поеми степового козацького зодчества”.

Вдумливий читач “Собору” мимоволі поставить перед собою запитання, яке так хвилювало Миколу Баглая; “А в чому ж твоя душа увічнить себе, де вони, поеми твої?”

Білет 14

7.Твори Василя Стефаника – шедеври світової новелістики.

Василь Стефаник увійшов в українську літературу як неперевершений майстер новели. Стефаникові шедеври стали яскравим свідченням засвоєння нашим письменством найновіших досягнень європейських літератур. За спостереженням І. Франка, нове покоління, яке з гідністю представляв В. Стефа-ник, намагалося “модерним європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу”. Новелістика Стефаника дала змогу Франкові узагальнити новаторство молодих прозаїків, які ніби засідали “в душі своїх героїв і нею, мов магічною лампою”, висвітлювали їхнє оточення. Передача найтонших, найсклад-ніших порухів душі людини, майстерність компонування художньої фрази, нерво-ва експресія мовлення – усе це дає підстави називати Стефаника експресіоністом у мистецтві слова.

Найяскравішим зразком соціально-психологічної новели стефаниківського типу є “Новина”. Тема твору – вбивство батьком своєї дитини – була взята Стефаником із самого життя. Головну увагу в ньому зосереджено на психоло-гічному вмотивуванні дій Гриця Летючого. Письменник порушив тут усталені прийоми композиції: новела починається нібито з розв'язки: “У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у річці свою дівчинку. Він хотів утопити і старшу, але випросилася”. Причина цього страхітливого злочину – голодне бідування сім'ї після смерті Грицихи. Примара солоду оселилася в хаті.

В експозиції письменник використовує вражаючі деталі, що ніколи не зітруться з пам'яті читача: “Бог знає, як ті дрібонькі кісточки держалися вкупі? Лише четверо чорних очей, що були живі і що мали вагу. Здавалося, що ті очі важили б так, як олово, а решта тіла, якби не очі, то полетіла б за вітром, як пір'я!” Впадає в око майстерність у поєднанні погляду автора і точки зору батька на страждання дітей. Гриць жахнувся від їхнього вигляду, все його єство пронизала страшна думка: .“Мерці”. Найголовнішим у творі є показ моральних страждань Гриця, котрий не зміг визволитися від нав'язливої ідеї про мертвих дітей і скотився до злочину. Великою силою емоційності позначений фінал твору. Одного вечора батько виходить з дітьми надвір. “Довгий огневий пас” пік у серце й голову, камінь давив на груди. він “скреготав зубами, аж гомін лугом розходився”. Кинувши дитину в річку, Гриць відпустив старшу Гандзуню, порадив стати в людей за няньку ще й бучок дав у руки, щоб могла захиститися від собак. А сам пішов до міста, щоб заявити про злочин, вчинений з любові до страждаючих дітей.

Художнє дослідження душі головного героя маємо у новелі “Камінний хрест”. Йдеться у ній про прощання Івана Дідуха з сусідами у зв'язку з виїздом до Америки. Від часу повернення з війська люди пам'ятають Івана у виснажливій праці. Щороку впрягався поряд з конем і вивозив гній на свою нивку на кам'янис-тому горбі. Обкладав горб дерном, щоб дощі не змивали грунт, обробляв поле. Праця зігнула його в дугу, й стали в селі прозивати Івана Переломаним.

Сповіді героя при своє життя вражаючі. Монологи, що є важливим засобом його індивідуалізації, обертаються насамперед навколо образу горба, на якому Іван Дідух встановив на пам'ять селу камінний хрест з вибитими іменами своїм і дружини. Образ хреста символізує страдницьку долю селянина, який усе своє життя гірко працював і однаково змушений покидати свою нивку, бо вона не спроможна його прогодувати.

Жахи світової війни, яка впродовж кількох років несла смерть галичанам, хвилювали В. Стефаника. У новелі “Марія” він вивів образ селянки, трьох синів якої забрала кривава хуртовина. Думи Марії зосереджені навколо синів, що були її невимовним щастям. Пригадує Їхнє дитинство, часи юності. Хата,ширшала від молодечого гомону. Сподівалися юнаки, що розваляться імперії і прийде визволення. Кидаються у вир визвольної боротьби, створюють національні з'єднання, над якими замайоріли рідні прапори, загримів “спів про Україну”. Ті хвилини національного пробудження навіки увійшли у пам'ять матері. Стефаник передає патріотичне піднесення галицької молоді, не вдаючись до докладних описів, але характерні деталі дають відчути урочистість моменту.

Тема національно-визвольних змагань художньо розкривається також у новелі “Сини”. Двох синів благословив батько на боротьбу “за У країну”. Через спогади Максима зринають ті дні, коли Андрій, прощаючись з ним, сказав, що йде визволяти рідну землю. Надзвичайно хвилюючими є слова батька, який, усвідом-люючи небезпечність свого кроку, піднявся до розуміння ідеї державотворення: “Сину, – кажу, –та є ще в мене менший від тебе, Іван, бери і єго на це діло; він дужий, най вас обох закопаю в цу нашу землю, аби веріг з цего коріння її не віторгав у свій бік”. Громадянський подвиг саможертовності батька має бути виписаний на скрижалях нашої історії.

Про талант геніального новеліста І. Франко писав: “Василь Стефаник, може, найбільший артист, який появився у нас від часу Шевченка. Стефаник – абсолютний пан форми... Його оповідання пливе, бачиться, спокійно, з елемен- тарною силою, але власне, сею елементарною силою воно захоплює й нашу душу”.

2.Образ України у творчості Василя Симоненка.

“Я – українець. Оце і вся моя автобіографія”, – сказав В. Симоненко. У його поетичній спадщині чимало віршів адресовано Україні. Діалог з Україною, з українським народом, поставленим у підневільні і злиденні умови життя, звернення до славного минулого українців –то міцна основа майже всієї його громадянської лірики. Поетична пристрасть Симоненка спрямована насамперед на пекучі проблеми сучасності.

Поезія “Задивляюсь у твої зіниці [сідниці]...” (“Україні”) написана у формі монологу ліричного героя, зверненого до матері – України. Синівська розмова з Батьківщиною щира і задушевна. У ній відчуваються Шевченкові традиції: “Україно! Ти моя молитва”. У вирі буденної суєти, між тривогами і битвами “за твоє життя, твої права”, ліричний герой наче на хвилину зупинився, щоб звести подих, щоб подивитися в материнські очі, побачити все, що приховане в них тільки для сина. Вируюче життя земної кулі постійно перериває тихий діалог сина-патріота і матері. Тому в поезії стільки звертань: “Україно!”, “мамо, горда і вродливая, “нене”. Цілком протилежні інтонації у звертанні до тих, хто заважає тій розмові: “Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю”, “Одійдіте, недруги лукаві! Друзі, зачекайте на путі!”.

Ліричний герой поезії “Задивляюсь у твої зіниці...” схиляє голову перед матір'ю. Україна XX ст. постає перед ним зовсім іншою, ніж вона поставала перед Шевченковим зором.

Симоненко віддає Україні щирий синівський пошанівок і високо підносить її престиж. Риторичні оклики, звертання підкреслюють схвильованість ліричного героя.

Вірш “Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок...” – це справжній поетичний шедевр, місткий думками і почутгями. Цей вірш – розгорнута метафора. Він звучить як патріотичне волевиявлення українського хлібороба, готового на будь-які випробування, У цьому творі, написаному за два місяці до смерті, поет спробував у художній формі розкрити свій пройдений творчий шлях. І це йому вдалося зробити на високому мистецькому рівні.

Вияв високої любові до України звучить і у поезії “Земле рідна! Мозок мій світліє...”. Та найпопулярнішим серед читачів став Симоненків вірщ “Лебеді материнствам. Мати і Батьківщина завжди з людиною. Що б її не спіткало у житті, якщо довелося б навіть впасти на чужому полі, то “прийдуть з України верби і тополі...”. Твір пронизує ідея: “Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.”

Д. Павличко писав про поета: “Він мало жив, немов літак, що ховається за обрієм швидше, ніж доб'ється до нашого слуху шум його двигунів. Василь Симонснко зник за пругом життя скоріше, ніж долинув до нас могутній гук його серця, зарядженого тривогою двадцятого віку і любов'ю до української землі”.

Білет 15

1.Ольга Кобилянська – тонкий знавець людської душі. Розкрити на матеріалі вивченого твору.

Ольга Кобилянська – це письменниця глибоких душевних переживань, напруженої думки, ліричних настроїв. Вона виступила як прозаїк-новатор. За спостереженням Д. Павличка, читач і сьогодні приходить до її творів “по естетичну насолоду і по знання жіночого характеру, адже ж вона створила цілу енциклопедію жіночої душі”. Глибину страждань мислячої дівчини Олени письменниця передала у повісті “Людина”. У повісті “Царівна” вперше в українській прозі інтимна тема розкривалася “не на інтригах та любовних пригодах, а на психічній аналізі буденного життя” (І. Франко). Заглиблення у психіку героїв спостерігаємо у таких творах письменниці, як “Природа”, “Некультурна”, “Меланхолійний вальс”. Численні оповідання, етюди, новели Ольги Кобилянської – це, за її висловом, “краплі” її крові. Письменниця “плакала поезіями в прозі”.

Глибоке зображення психології людини-трудівника, життя якого невідривне від його годувальниці-землі, маємо у повісті “Земля” (1902). Через власне серце пропускає Ольга Кобилянська болі, терпіння, сподівання хлібороба. Жах трагедії вражає насамперед тому, що сталася вона в родині добрих, працьовитих, поряд-них господарів. Івоніка Федорчук – батько Михайла і Сави – чесний і працьо-витий господар, що невсипущими трудами з дружиною Марійкою зібрав чотири гектари землі, яку хоче передати синам. “Як я колись замкну очі, то хочу аби моя земля перейшла в робучі руки. Я її не вкрав і не придбав оманою. Я й моя Марійка – ми обоє доробилися її, оцими нашими руками дороблялися її... Вона підпливла нашою кров'ю і нашим потом”. Земля для Івоніки – жива істота, він подумки розмовляє з нею. Старший син Івоніки Михайло – його гордість і надія. “По всіх селах навкруги немає йому пари – такий добрий”, – говорить про нього літня селянка Докія. Так само прив'язана до землі його дружина Марійка. Відмовляючи молодшого сина від його поведінки, мати говорить, скільки праці вкладено в землю: “Лиш Бог один знає, як я не раз із голоду скавуліла! Але зложеного крейцарка ми не дотикалися. Аби я раз булочку собі купила, то й то ні!” Письменниця майстерно відтворює діалектику людської душі: коли батьки дізналися про смерть Михайла, горе змінило їх, бажання помсти і ненависть до вбивці охопило їх. Але ж Сава–тепер їх єдиний син. Івоніка блискавично хапаєй ховає кулю, що випала з тіла Михайла під час експертизи, бо по ній можна впізнати вбивцю. Сава – вбівца.

Тужачи за сином, Івоніка знову згадує силу і владу землі: “Не для тебе, синку, була вона, а ти для неї! Ти ходив по ній, плекав її, а як виріс і став годний, вона створила пащу й забрала тебе”. І коли Марійка почала ходити по ворожках, хто ж убивця Михайла, Івоніка вдруге вдарив її, хоча до загибелі сина “й не кивнув пальцем на свою жінку”.

Не однаковими виросли їхні сини – Михайло й Сава. Михайло – роботящий юнак, який любить і поважає батьків, уміє і прагне працювати. Він як старший син мусив іти до армії. Це справжня велика драма, яку тяжко переживали батьки і він сам.

Михайло любить землю, працю на ній, але людина для нього – дорожча. Покохавши бідну наймичку Анну, він ладен відмовитися від своєї частки землі, якщо батьки, які мріють про заможну невістку, не погодяться на їхній шлюб. Але щасливим Михайло почував би себе з Анною, хазяйнуючи на батьківській землі.

Письменниця глибоко проникає у психологію Сави, який не любить землі. Він цілини днями вештається лісами і луками з рушницею. Вбити пташку чи дрібну тваринку було для нього задоволенням. Жорстокий і ледачий, він звик до крові, і вона не страшила його. Савина прив'язаність до двоюрідної сестри, циганки Рахіри, злодійкуватої і ледачої, – це теж патологічний зв'язок, заснований на гріхові і злі. Рахіра потихеньку призвичаювала його до думки, що тільки він один мусить володіти батьківською землею, бо “що значить чоловік без землі?”. Вона заклинає його, ворожить, чародіє: “Тобі їаае земля через мене... Ти будеш багач, Саво, і будеш моїм багатим ґаздою”. Сава визріває на братовбивцю. Він одружується з Рахірою, але все це не дало йому ні щастя, ні спокою.

Ольга Кобилянська з винятковою силою психологізму передає любов українського хлібороба до землі і виболене упродовж багатьох поколінь ставлення українського селянства до служби в арміях чужих йому держав. У “Землі” всебічно розкрито характер самого процесу мислення хлібороба. У цьому творі вперше було висвітлене його нелегке життя в триєдиному вимірі: соціаль-ному, національному й психологічному. М. Коцюбинський писав авторці: “Я просто зачарований Вашою повістю – все, і природа, і люди, і психологія їх – все це робить... сильне враження”.

2.Тема історичної та національної пам'яті в романі “Собор” Олеся Гончара.

“Собор” (1968) вирізняється в доробку письменника пекучістю поставлених проблем ї своєрідним їх мистецьким втіленням. У центрі твору Олесь Гончар поставив долю конкретної, тобто української, нації та долю духовного начала у житті суспільства.

Як колись Шевченко прагнув пробудити сумління земляків спалахами поетичної мислі, так Олесь Гончар постукав у серця своїх сучасників, нагадуючи їм про родовід, про прадавню історію, про духовний зв'язок між поколіннями, про існування української нації. На перших сторінках роману письменник змальовує старовинний цвинтар на Зачіплянні, забур'янені горбики землі, “над якими колись темними ночами нібито вставали фосфоричні силуети предків. Зараз не встають, а колись нібито вставали, лякали людей. Хто вони були ті вставші? Запорожці з списами? Перші металурги? І чого вставати їм – тісно лежати в землі? Чи підводило їх бажання подивитись на реальну свою прийдешність? Характерники нібито між ними були, ворожбити, дивовижні люди. Візьме дрібку рідної землі під шапку – і в похід, і земля ця дає йому такі чари, що коли зійдеться з ворогом віч-на-віч, то ворог його не бачить. Чує бусурманин, як козак сміється, чує, як кінь його ірже, а самого козака не видно. Невидимий, мов дух, а сміється!”

Занедбано цвинтар, занедбано пам'ять про козацтво, про славну Запорозьку Січ, про національні святині. Можливо, на думку письменника, цей занедбаний цвинтар і символізує ту реальну прийдешність, на яку вже не хотіли дивитися покійні пращури. Дух України, шо завжди витав над південним степом. озиваючись дзвонами Києва ї Львова, ніби був приспаний, кимось полонений, співуча мова змінилась базарним суржиком, і мало хто вірив у чарівну силу дрібки рідної землі. До них, зневірених і все ж таємно чогось очікуючих, звернувся зі своїм твором Олесь Гончар.

“Найпередовіше у світі суспільство” від самого народження захворіло важкою духовною хворобою: лицемірством, фарисейством, суцільним фальшуванням, безкультур'ям. “...Обхамила та особа всіх підряд і головне – ні за що. І це на службі. А в трамваях, у магазинах, на пошті... Просто дивно: чому в нас такі люди злі? Звідки ця злоба, зневага, неприязнь до інших? Бажання образити, принизити людину, свого ближнього – це, звичайно, патологія, але чому вона так поширена?” – міркує металург Іван Баглай, повернувшись з Індії.

Олесь Гончар порушує гостру проблему збайдужілості та інертності загалу до всього того зла, яке коїться у суспільстві. До протесту здатні тільки такі, як студент Микола Баглай або Ізот Лобода. Десятиліття національного нігілізму виховали такого партійного діяча і функціонера, як Володька Лобода. Він запопадливо знищував все, що зветься духовним набутком народу, його історичною і культурною спадщиною. Це він запропонував взяти собор у риштовання. Його думки і дії наче й “у руслі епохи”, проте спрямовані проти національних цінностей, історичної пам'яті: “Скільки б'ємось, скажімо, над тими сучасними обрядами, скількох замучили, а вони, як змовились, пропонують тексти – за голову візьмешся: один фальшивий, а другий ще фальшивіший. Тоді ще й дивуємось, чому деякі відсталі трудівниці і навіть жінки керівних товаришів, паски святять або беруть кумів та потайки дітей хрестити несуть...”.

Важливими для ідейного задуму твору є образи Єльчиних подруг, яких не цікавить національна святиня (собор), їхні душі оглухли і здичавіли, були порожні ї майже не торкнуті знаннями, любов'ю, повагою. Все-таки Микола Баглай не хоче вірити словам скептично настроєного технократа Геннадія про те, що “святості зникають із життя і на їх місце все більше вдирається цинізм”. Микола, будучи свідком убогої антихудожності, яка шалено наступає на все людяне, прекрасне у житті, на все українське, уперто шукає спадщину віків – щоб пізнати корені невмирущої сили рідного народу.

Цілком виправдано у текст роману вмонтована – як спогад Ягора Катратого – новела “Чорне вогнище”, присвячена образові історика Дмитра Яворницького, великого патріота-народознавця, письменника, літописця запорозького козацтва, невтомного збирача дорогоцінних пам'яток нашого народу.

Олесь Гончар у романі “Собор” зосередив увагу на філософських, історич-них, морально-етичних, екологічних проблемах. У творі розвінчано психологію духовного браконьєрства, викрито зловісні наміри безбатченків – руйначів національних святинь. Усім змістом роман звернений до сучасників. Який слід в історії свого народу залишили, що збудували для прийдешніх поколінь: “Ким ти будеш для них? З яким почуттям тебе спом'януть?” “Собор” позначений публіцистичним і полемічним пафосом, закликає плекати і оберігати духовні скарби, історичну і культурну спадщину українців.

Білет 16

1.Реалістичність зображення людських характерів у творах Володимира Винниченка.

Володимир Винниченко – виняткова постать в українській літературі та історії. Новеліст, романіст, драматург, публіцист, поет, митець-маляр і одночасно політичний діяч. Його твори уже на початку XX ст. перекладали багатьма мовами. У центрі його художніх пошуків завжди була Україна та болючі проблеми української нації.

Уже перша збірка творів Винниченка "Краса і сила” (1906) виділялася в тогочасній прозі своєрідною, не традиційною манерою письма. Головною рисою оповідань, що увійшли до неї (“Краса і сила”, “Заручини”, “Голота” та ін.), була сувора реалістичність – аж до використання натуралістичних прийомів. Ці твори відзначаються колоритністю малюнка, динамічністю розповіді, в якій значне місце належить діалогам, котрі і рухають дію, і служать прийомам індивіду-алізації персонажів.

І. Франко був вражений новизною теми вже першого твору "Краса і сила”. Серед голодранців і п'яниць, серед люду, що “не боїться ні тучі ні грому”, виділяються молоді злодії Ілько й Андрій. Перший – вродливий, добрий, але безвольний. Другий – негарний, жорстокий, але сильний, завзятий. Доля злодіїв та їхньої приятельки Мотрі розкривається в кількох жанрових епізодах: знущання Андрія над жінкою, підготовка до злодійських операцій, картини ярмарку, ув'язнення в тюрмі. “Краса і сила”, як і інші твори однойменної збірки, вражають переконливістю в розкритті людських взаємин.

В оповіданні “Солдатики!” змодельовано одну з типових подій, пов'язаних з придушенням селянських заворушень. Цей “малюнок із селянських розрухів” є надзвичайно талановитою, глибоко психологічною замальовкою тих складних процесів, що відбулися р українському селі на початку XX ст. “А сталося це якось несподівано. До вчорашнього дня жило собі село, як і перше, голодали, боліли, умирали”, а тепер почали думати і думки наскрізь тривожні: “Обкрадають нас... Грабують... А ми робимо, мовчимо... той має право на землю, хто робить на ній!” Зійшлися і стали навпроти селянський натовп і солдатська шеренга. Письменник до краю загострює конфлікт, зображуючи нову політичну силу, то вийшла на терени історії. – українське селянство, яке заявило про себе в особі Явтуха.

“Солдатики.!..” – викрикнув Явтух з таким болем, з таким одчаєм, що в валці немов прокинулися всі, а солдатики аж здригнулися разом і похмуро глянули на офіцера”.

Село набувало нового, небаченого раніше досвіду. Хоча Явтух загинув, стрілянини не було. У цьому глибинний історичний оптимізм оповідання. Явтух мертвий, офіцер убитий, але “солдатики” не стріляли. Якесь грандіозне зрушення, невидиме й нечутне, відбулося в житті, в душах цих “солдатиків”, і воно таке, це зрушення, за своїми якостями, що вселяє почуття надії.

Тільки саможертовність може зняти полуду з очей обурених, затурканих селян, котрі своїх захисників вважають ворогами, – така ідея оповідання “Студент”. Щоб довести свою непричетність до пожежі, яка спалила село; щоб зняти підозру, поширювану стражниками, котрі в біді звинувачують студентів, молодий революціонер прилюдно стріляється. І тоді старий дід, який погрожував “вимотати” з студентів жили, стрибає на одного з охоронців царських устоїв і душить його. Пручання стражника запалило очі селян “диким, лютим гнівом”: “Ага!.. Так його!.. Дай йому щастя того!..”

Сваволю й беззаконня, які процвітали в імперії, переконливо показано в оповіданні “Суд”. Головний персонаж Михайло Денисович Самоцвіт, “хохол, малорос”, живе “як у раю”. Бо “тепер по тридцять копійок удень роблять мені” – такої дешевої робочої сили немає ніде. Покірності він добивасться “перевіреною методою”: “Тепер не той час, тепер, брат, мужик не той... В морду! от і все роз'яснєніє”. Оповідання має відчутні саркастичні ноти. Вони звучать не лише у філософствуваннях Самоцвіта, але особливо в описі центральної сцени “суда”. Такий суд, “скорий, правий і справедливий”, він демонструє гостеві, розбиваючи обличчя зовсім невинної людини. Начальник переплутав двох братів Крутоно-женків – Никифора і Никонора. Яскравість зображеного в оповіданні досягається через майстерне використання прийомів іронічного письма, зокрема щедре застосування мовного “суржика”, “макаронічної” мови в окресленні персонажів і змалюванні неординарних життєвих ситуацій.

В. Винниченко поповнив і скарбницю української дитячої літератури. Оповідання “Кумедія з Костем”, “Бабусин подарунок”, “Федько-халамидник”, а також цикл “Намисто” порушують гострі соціальні проблеми. Тут у письменника той самий підхід, що й у “дорослих” оповіданнях: жорстокість буття, і на цьому тлі випадок з активним, непересічним підлітком або дитиною, випадок, який визначає її долю або її життя чи смерть, Так, головний герой оповідання “Федько-халамидник” – жвавий і відчайдушне сміливий хлопчина з бідної сім'ї. У нього не по-дитячому твердий характер і “лицарські” риси: він чесний, не обманює, не просить помилувати, коли його б'ють (а б'ють його часто), має чіткий погляд на те, що треба знати дорослим, а що ні. Федько вільнолюбний, свавільний, по-своєму добрий і чуйний. “Спокій був його ворогом, з яким він боровся на кожно-му місці”. А найголовніше – “не любить також Федько товаришів видавати”. Винниченко з великою симпатією змальовує портрет цього підлітка з його звивистою психологією, суперечливими вчинками і щирою душею. Йому протистоїть Толя, син власника будинку, де живе сім'я Федька і в якого працює його батько. Це чистенький, випещений хлопчик, який заздрить Федьковому “геройству” і авторитетові. Якби не Федько, то Толя загинув би на крижині. Усе ж він не тільки не заступився за свого рятівника, але привселюдно набрехав на нього: “Федько узяв і піхнув мене на кригу”. Толин батько зажадав покари. Хворого, у лихоманці підлітка “поклали на стілець і били вже як слід”. Федько помер.

Із суворих реалістичних деталей будує Винниченко оповідання з життя дітей, правдиво віддзеркалюючи у них життя дорослих з його несправедливістю, різ-кими соціальними контрастами, злом і брехнею.

2.Краса і щирість почуттів в інтимній ліриці Василя Симоненка.

Василь Симоненко прожив 28 років. Та він назавжди увійшов у історію рідної культури своїм болем за долю України, тривогами за Всесвіт, ліричним звучанням своїх інтимних творів, у яких зворушує краса і щирість почуттів. І хоч інтимні мотиви В. Симоненка переважно тісно поєднані з пейзажними, соціальними, громадянськими, все ж вірші про кохання у його поетичній спадщині займають чільне місце. більшість з них ввійшли до циклу “Тиша і грім”, частково – до циклу “Земне тяжіння”.

Юнацькі мрії, сподівання разом з легким смутком охоплюють ліричного героя поезій “Люди різні між нас бувають...” та “Пригадую усе до слова...”. Образ коханої порівнюється ним з весняним громом, який стає “совістю і душею” і “щасливим щастям”. Самовіддане, глибоке кохання сповнює ліричного героя у вірші “Ображайся на мене,як хочеш”. У цьому творі лунає заклик поета прожити життя, не розмінюючи кохання на дрібниці. Така думка часто повторюється у віршах В.Симоненка. У поезії “Ти знаєш, що ти – людина” вона виражена відомою поетичною формулою.

Несподівано прийшла любов до ліричного героя у вірші “Вона прийшла”. Під впливом чару кохання міняється його внутрішній світ, і все довкола теж стає все привабливішим і кращим. Душа закоханого співає солов'ями, вона тягнеться за чудовим покликом.

Людина глибокої душі, В. Симоненко у віршах про любов не міг бути поверховим чи нещирим. Він був прекрасним і чистим навіть тоді, коли не все складалося за бажанням, коли не вдавалося висловити коханій те, чим жила душа.

Зворушлива відвертість інтимної лірики В.Симоненка викликає захоплення читача, бере у полон його душу, спонукає співпереживати ліричному героєві. Такими є вірші “Розвели нас дороги похмурі...”, “Дотліває холод мій у ватрі”, “Я тобі галантно не вклонюся”. У них поезіях багато тривоги, муки, недовисло-влених почуттів. Ліричний герой з ніжністю згадує про свою дівчину. Вона “крихітна”, “мила” і “прозора, мов ранкова тінь”. До цього образу він звертається, коли на душі холодно, незатишно, коли у вогнищі життя (ватрі) “дотліває холод”.

Заслуговують на увагу ті вірші інтимної лірики В.Симоненка, в яких він по-філософськи розмірковує про взаємини закоханих на тлі буденщини. На думку автора, втрачає багато той, хто не вміє поступитися, не здатен відрізнити важливого від дрібничкового, мізерного. Життя, звичайно, “не можна заховати за рожевих ілюзій вуаль”, але можна обійти незначні життєві незгоди. Вчасно сказане: “Пробач, моя вина” (вірш “Моя вина”) рятує кохання, допомагає подолати кризу.

У вірші “Є в кохання і будні, і свята...” ліричний герой впевнений, що “дріб'язкові хмарки образи не закрили б сонце від нас”. Метафоричні “хмарки”, “сонце” та улюблений стилістичний засіб поета оксюморон (“ненаглядна, злюща, чудова”), використаний в останній строфі вірша, підкреслюють мудрість ліричного героя у сприйнятті тимчасових непорозумінь.

Випробування коханням на життєвих перехрестях – тема вірша “Там, у степу схрестилися дороги”, який став відомою піснею. Музику написав В.Литвин.

Білет 17

1.Із забуття – в безсмертя: письменники “розстріляного відродження”.

“Розстріляне відродження” – це літературно-мистецьке покоління 20-х - початку 30-х рр., яке дало високохудожні твори у галузі літератури живопису, музики, театру і яке було знищене більшовицьким тоталітаризмом. Українська творча інтелігенція 20-х рр. вперше за останні 300 років зробила героїчну спробу підвестися з колін, випростатися і гідно явити перед світом свою культуру. Роздратована стійкістю опору, Москва пустила в хід найганебніші засоби. “Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, це наше завдання і ми його виконаємо: кого не поставимо – перестріляємо”, – так сформулював завдання комуністичної партії один із її вірних членів. Результати відомі – з 259 україн-ських письменників, які друкувалися у 1930 р., після 1938р. друкувалися тільки 36 (своєю смертю померли лише 7 письменників). За приблизними підрахунками Юрія Лавріненка, одного з небагатьох діячів українського відродження, якому вдалося виїхати на Захід (йому належить термін “розстріляне відродження”), у 30-х рр. було винищено 80% творчої інтелігенції.

Література “розстріляного відродження” позначена надзвичайним багатома-ніттям стилів і жанрів. З великою енергією у літературі тоді працювали С. Єфре-мов, М. Зеров, М. Хвильовий, М. Куліш, Г. Косинка, М. Драй-Хмара, П. Филипо-вич, Д. Фальківський, М. Семенко, В. Свідзинський та ін.

В історії української літератури важко переоцінити значення творчості Миколи Зерова, який очолював гурт неокласиків. Головне, що об'єднувало неокласиків (до них належали, крім М. Зерова, М. Рильський, М. Драй-Хмара, П. Филипович, О. Бургардт),– це глибока повага до мистецьких традицій, розуміння краси як гармонії раціонального й чуттєвого. За життя М. Зерова вийшла одна збірка його віршів – “Камена” (Камена у давньоримській міфології – богиня, покровителька наук, мистецтва). Неповторність і принадність творів Зерова в тому, що вони єднають сучасність поета з античністю, середньовіччям. Ліричний герой його поезій відчуває дихання всіх епох людської цивілізації, і сам належить усім їм, беручи з кожної епохи все найкраще. Творив М.Зеров у традиційних світових формах: сонеті, олександрійському вірші, елегійних дистихах. У сонеті “Обри” немов воскрешаються часи VI століття, коли овари (обри) силою і жорстокістю збирали величезну данину з слов'янських поселень. М. Зеров переосмислює часи воєнного комунізму, коли з селянських комор виміталось геть усе, що в них було. На початку сонета – картина веселої української весни, їй протиставлена, “немов казковий змій”, безкінечна ватага сільських возів, що суне шляхом. Це вивозять з села хліб новочасні обри.

До кожного твору Зерова можна скласти науковий коментар, що в кілька разів перебільшить сам твір. Світ і образи, які творить поет, гармонійні, вивершені, елегантні. М. Зеров творить особливу поезію – інтелектуальну, елітарну, яка “ніби конденсує історичний досвід культури” (С. Білокінь), Перекладацька діяльність М. Зерова продовжувалась буквально до остаїшіх днів його життя. На Соловках в жорстоких умовах концтабору, праця над перекладом “Енеїди” Вергілія стала опертям для його духу. Твори Байрона, Петрарки, Ронсара, Беранже, Боллера зазвучали по-українськи завдяки його невсипущій праці.

Найвидатнішим новелістом 20-х рр. став Григорій Косинка. У його творчій спадщині спостерігаємо особливо виразне відтворення імпресіоністичного стилю (імпресіоністична манера літературного письма – це витончене відтворення суб'єктивних, тобто особистих вражень та спостережень, мінливих почуттів і переживань, коли образ складається наче з окремих мо-заїстичпих частинок). М. Рильський писав: “Косинчині оповідання... гарячі й трепетні, як те життя, по свіжих слідах якого вони писалися”. Тематично творчість Косинки тісно пов'язана з проблемами пореволюційного села. В. Стефаник називав письменника “своїм сином”. Уже перша збірка новел письменника “На золотих богів” (1922 р.) засвідчувала, що він не збирався бути речником якоїсь однієї політичної тенденції. Як художник “від Бога”, Косинка виступає водночас і “за всіх”, і “проти всіх”. Найпослідовнішим він виявився в утвердженні думки, що революційний переворот і доба після нього – це велика драма народу, як, наприклад, у новелі “На золотих богів”. Композиційне новела складається з двох частин. У першій змальовано жорстокий бій українських селян з військом “золотих богів” – білогвардійцями, який триває вже третій день. Відчайдушне б'ється якась “невідома сила”, що вивільнилась “з грудей селянських”. У другій частині бачимо руїну, котра залишилась замість квітучого села, спаленого білогвардійцями – “цілі вулиці викошено вогнем-косою”. Помутився розум у матері Сеньки-кулеметника. Хата згоріла. Троє дітей загинуло у полум'ї, а старшого вбито. Події у новелі зображуються у чорній і червоній тональності. Картина бою послідовно витримана в колориті крові. У другій частині чорна барва посилюється, поглинаючи навіть червону: на місці бою “лишилась чорна руїна”. Насичена звукова панорама битви у другій частині змінюється зловісною тишею, в якій звучить моторошний спів Сеньчиної матері. Пісня “стеряної” жінки на чорній руїні, на догоряючому попелищі передає пік народної трагедії.

Тема землі – наскрізна у новелах Г. Косинки “За земельку”, “Постріл”, “Політи-ка”, “Змовини” та ін.

Своєрідне ядро “розстріляного відродження”, лідером якого був М. Хвильо-вий, становили поет П. Тичина, драматург М. Куліш, режисер Лесь Курбас, кіномитець О. Довженко, художник Ю. Нарбут, композитор М. Леонтович та ін.

2.Пісенна творчість сучасних українських поетів.

Широко відомі і користуються популярністю пісні на тексти сучасних укра-їнських поетів. Серед них пісні-поезії на тексти М. Ткача (“Ясени”), М. Синга-ївського (“Чорнобривці”), Ліни Костенко (“Спомин”), Любові За-башти (“Ой вербиченько”). Народними піснями стали поезії В. Симоненка. Мало кому в Україні сьогодні не знані слова: “Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину”.

Особливо популярними в останні роки є численні пісні на слова Миколи Луківа і Дмитра Павличка. Дмитро Павличко – поет щедрого і своєрідного обдарування. Поетичні грані його таланту по-своєму розкриваються у пісенній творчості. Її початок припадає на другу половину 50-х рр. А вже у тритомному виданні поезій (1989) тексти віршів, що стали піснями, об'єднано окремим циклом, який так і називається – “Пісні”. Найкращі мелодії до них створив О. Білаш, хоча співпрацював поет і з іншими композиторами, зокрема Майбородою, Сабодашем. Власне творча співпраця Д. Павличка з О. Білаціем започаткувала його пісенну творчість. З кінця 50-х років широко відома лірична пісня О. Білаша та Д. Павличка “Впали роси на покоси”. У цей час ними була створена пісня “Клен”. У 60-ті роки О. Білаш написав також музику до текстів Д. Павличка “Сибіряки”, “Атака”, “Пісня про Україну”, “Віконце”, “Балада безсмертя” та ін.

Справді народною стала пісня цих авторів – “Лелеченьки” (1964). Вона була створена до кінофільму “Сон”, над яким працював Д. Павличко у кіностудії ім. О. Довженка. Тому в кінофільмі ця пісня пов'язана з добою Т. Шевченка – кріпач-чиною. І все ж “Лелеченьки” вийшли далеко за межі означуваної фільмом доби і, як “Журавлі” Б. Лепкого, ця пісня стала узагальненим вираженням емігрантської туги за рідним краєм, з яким бодай у смерті мріє поєднатися кожен вигнанець:

“Ніч накрила очі Мені молодому, Несіть мене, лелеченьки, Мертвого додому”.

Використані в тексті народнопоетичні засоби (ніч, що символізує смерть, пестливі слова – лелеченьки, крилонька, крилята), лаконічне зображення перельоту лелек – вирію, що сам по собі викликає ряд асоціацій , та замріяно-тужлива мелодія – все це сприяло неабиякій щирості вислову пісні.

Такою ж ліричною і задушевною попри її філософічність сповнена пісня О. Білаша на слова Д. Павличка “Долиною туман тече”. Ця пісня, як “Явір і явори-на” (інша назва “Я стужився, мила, за тобою...”), особливо популярна у виконанні чоловічого квартету “Явір”. Відомою серед народу є пісня на слова Д. Павличка “Розплелись, розсипались, розпались...”. Названі твори є зразками інтимної лірики Д. Павличка, яка поза сумнівом стала потужним крилом його поетичного доробку. Більшість цих віршів ввійшли до збірки інтимної лірики “Татаниця твою обличчя”, яку літературознавці порівнюють із “Зів'ялим листям” І. Франка.

Одним із шедеврів інтимної лірики Д. Павличка, що стала відомою піснею, є поезія названої збірки “Моя любове, ти – як Бог”. Цю пісню виконує молодий співак Тарас Курчик.

Справді народною піснею, –, а це завжди найвища нагорода для автора – стала пісня на слова Д. Павличка “Два кольори”. Високу художність тексту забезпечують тут вдало використані символи сорочки-вишиванки, як своєрідного оберегу, та двох кольорів – червоного, що є виявом любові, радісних почуттів, і чорного, який передає журбу. Як червона і чорна нитка у вишитті, так радість і журба у житті – завжди поруч: “Переплелись, як мамине шиття, Мої сумні і радісні дороги”. Цікаво, що червоний і чорний кольори характерні не тільки для гуцульської вишивки, але й загалом для української. Цю пісню можна зіставляти з відомою “Піснею про рушник” на слова А. Малишка.

Білет 18

1.Трагізм життєвої долі Миколи Хвильового та його героїв.

Незвичайна постать Миколи Хвильового (1893-1933) справила значний вплив на розвиток української літератури і суспільно-політичної думки всього XX ст.

Після виходу збірки “Сині етюди” (1923) О. Білецький назвав М. Хвильового “основоположником справжньої нової української прози”. Новели прозаїка приваблювали не лише тематично, а й стильовою, мистецькою самобутністю.

Характерним стилем для 20-х рр. був стиль революційного романтизму, роман-тики вітаїзму (активного романтизму). У “Синіх етюдах” вирізнялися такі героїко-романтичні новели, як “Кіт у чоботях”, “Солонський Яр”. Ранні новели відбили прийняття М. Хвильовим своєї неспокійної сучасності як світанку нової щасливої ери. Але це захоплення було недовготривалим.

В оповіданні “Кіт у чоботях” письменник тонко підмітив бюрократизацію партії вже в перші роки по війні, обмеженість партійців, їх небажання вчитися, розвиватися: “Товариш Жучок дочитала – прочитала “Что такое коммунизм” (без автора) і тільки”. Уже тут зазвучали ноти сатири. Письменник був надто прозірливим і чесним, щоб закривати очі на драматичну невідповідність між ідеалом і його реальним втіленням. Звідси проблема розбіжності між мрією і дійсністю стала найголовнішого в усіх його подальших творах. Серед поетичних символів М. Хвильового одне з чільних місць займає образ “загірньої комуни”, який має мало спільного з народжуваним “новим світом”, тобто радянською дійсністю.

Відмова письміенника від традиційного описового реалізму увібрала відмову від послідовного викладу подій, намагання через часові зміщення, непослідов-ності досягти посилення емоційних ефектів. Збірка оповідань “Осінь”, повість “Санаторна зона” (1924) і особливо громадянська активність зробили М. Хвильо-вого центральною постаттю у літературному процесі 20-х рр. Одним із найкращих творів М. Хвильового є оповідання “Я (Романтика)”. М. Жулинський писав: “Небагато є в світовій літературі таких творів трагічного звучання, в яких були б відтворені драматичне роздвоєння реальності та ідеалів, внутрішній конфлікт революціонера, який потрапляє у “витворену революційними ідеями пастку”.

Твір присвячено оповіданню М. Коцюбинського “Цвіт яблуні” і написано в імпресіоністичній манері. У вступі ліричний герой говорить про свої дві великі любові: “Загірня комуна”, вимріяна, до якої ще йти і йти, воювати, лити кров чисельних жертв – це перша любов. Друга любов – “воістину моя мати”, “прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків”. Мати, яка всім серцем любить свого єдиного, бунтівливого сина, відчуває: “Надходить гроза!” Різким дисонансом до вступу змальовані криваві судилища, де вершить “справедливість” герой новели. Ліричний герой вважає себе “чекістом і люди-ною”. Ось перед ним чоловік і жінка. “Мужчина впав на коліна і просить милості. Я з силою штовхнув його ногою – і він розкинувся горілиць... Женщина сказала глухо і мертво: – Слухайте, я мати трьох дітей!.. Я: – Розстрілять”. Комунари, чекісти безупинно п'ють, а ліричний герой ходить до матері, щоб відчути себе “людиною”. Його терзають страхи: “...Шість на моїй совісті? Ні, це неправда. Шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів – тьма на моїй совісті”. Настав момент, коли у непримиренній суперечності зіткнулися найсвятіші для героя почуття: синжська любов і революційний обов'язок. Він стає гвинтиком і заручником могутньої системи. Нездатному на бунт героєві залишається виконати волю системи: він, “охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню”. Абстрактному ідолу “загірньої комуни” принесено найбільшу жертву і в його ім'я скоєно найбільший злочин–матеревбивство.

У 1925 р. М. Хвильовий разом з однодумцями створює літературну організацію ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури). Тоді ж він започаткував літературну дискусію, яка від питання про якість творів художньої літератури перейшла на ідеологічні засади. Він закликав письменників повернутися до українських національних джерел, орієнтуватися па “психологічну Європу”. Звідси знамените гасло М. Хвильового– “Геть від Москви!”. “У Європу ми поїдемо вчитись, – писав письменник, – але із затаєною думкою – за кілька років горіти надзвичайним світлом”. Отже, новітня українська література яе може орієнтуватися лише на російську, бо не позбудеться рабського наслідування.

Але хмари однієї із найстрашніших трагедій XX ст. вже збиралися над Україною. Для М. Хвильового наступала пора гірких розчарувань. Він прозірливо вгадує, що голод в Україні свідомо організований. Письменник болісно переживає ті численні компроміси, на які йшов, щоб не порвати з більшовицькою партією. М. Хвильовий, як зазначав М. Жулинський, “не бачив виходу з цієї ідеологічної пастки, в яку він, комуніст, потрапив, натхненно довірившись ідеалам Революції”. 13 травня 1933 р., зібравши друзів, письменник застрелився. Трагедія його поля-гала у тому, що він “свято вірив у можливість рідкісного шлюбу” (І. Драч), тобто вільної України і ленінського комунізму.

2.Поетичне вираження глибокої любові до рідної мови в поезії Дмитра Павличка. Прочитати вірш напам'ять.

Рідне слово, мова рідного народу – це одна із наскрізних тем у творчості Дмитра Павличка. У часи, коли сфера використання української мови була звужена, мова принижена. Д. Павличко написав сонет “О рідне слово, що без тебе я?” (1956), який увійшов до “Київських сонетів”.

Перший рядок – це сповнене глибокої дяки і поваги риторичне запитання.

Ось хто є ті, що відцуралися рідної мови..У другій строфі поет дає яскраве смислове визначення, чим є рідна мова для кожної нормальної людини, показує, скільки сили й снаги таїть вона у собі.

У збірці “Правда кличе” Д. Павличко порушує гострі для української нації проблеми мови, історії, мистецтва. Так, у вірші “Ти зрікся мови рідної...” поет картає земляка-українця, який занедбав поле рідного слова, ставши безбатченком, перевертнем.

Тематично з цим віршем споріднений “Лист до одного знайомого в справах філологічних”, в якому також йдеться про ледаря-негідника, що “рідне поле на пропаще в будяччі кинув, що рідне слово в собі згасив, неначе ватру”.

Рідна мова – одна із найбільш хвилюючих тем у віршах Д. Павличка останніх років. У циклі “Вірші з Монголії” вирізняється поезія “Між горами в долинах – білі юрти”, адресована землякам. Поет віднаходить особливі епітети, щоб повідати, як люблять і шанують монголи “дзвонковиту, пісенну мову прадідну свою”. Коли б сам Бог запропонував цим дітям гір “півсвіту... Європу й Азію” в обмін на рідну мову, то вони без роздумів відповіли б: “Схаменися, Боже, не треба нам ні Азій, ні Європ!” Ця невелика нація добре розуміє справжні людські цінності людського існування.

Колись українців Шевченко назвав “моголами”, тому що вони не пам'ятали, хто вони насправді. Та далеко українцям-“моголам” до цих людей, що так цінують своє слово, пісню, прадавній дух своєї нації. Шевченківська глумлива нота звучить у словах Павличка, коли він ганьбить своїх співвітчизників, що спромоглись позбутися колишніх скарбів – і матеріальних, і духовних. Ці рядки продиктовані нажким почутгям сорому і зневаги до тих своїх земляків, котрі поводять себе як “хохли”, “малороси”, “полуукраінци”. Страшно і соромно констатувати, що таких українців, які зреклися рідної мови, в Україні – більше п'яти мільйонів. Це – наслідок передусім їхньої низької культури, брак національної свідомості, патріотичної гордості самих українців, а також політики тотальної русифікації, що проводилась в Україні протягом століть.

Білет 19

1.Поетичне відтворення історії України, любові до рідної землі в поезії Максима Рильського “Слово про рідну матір”.

У роки другої світової війни на перше місце у художній свідомості Максима Рильського вийшла пекуча тривога за долю України, рідного народу. Написана в цей час його натхненна патріотика залишиться взірцем високої громадянської гідності українського слова в критичну добу історії.

Непідробною пристрастю і болем пронизана ліро-епічна поема “Слово про рідну матір”, яку він прочитав 29 листопада 1941 р. на радіомітингу в Уфі, що транслювався радіостанцією імені Тараса Шевченка на територію окупованої України. Поет з любов'ю відтворив у поемі образ України – її героїчну історію, невмирущу культуру, чарівну природу. Земля Тараса Шевченка–так назвав М. Рильський Україну. З далекого башкирського міста він шле благословення її першоджерелам.

Поет звертається до національної свідомості українців, які в боротьбі за свою землю можуть і мусять обпертися на вільнолюбні традиції століть, на вікопомні імена видатних діячів національної культури, що символізують силу, неподолан-ність, безсмертя нації. Рильський прикликає з глибин сторіч найбільші святині українства – народну пісню, “печаль і радість нашу”: “мандрівника Сковороду з припорошілими саквами”; “ЕнсЇди” владний сміх”; “гарячу думу Кобзаря”; “струни Лисенка живії”; золоту зорю слави “круг Заньковецької Марії”; згадує козацькі походи, “іржання коней бойових”. У поемі звучать розгорнуті риторичні запитання: “Хто може випити Дніпро, Хто властен виплескати море,

Хто наше злото-серебро Плугами кривди переоре, Хто серця чистого добро

Злобою чорною поборе?”

Ніяка зловорожа сила не подолає народу, у якого героїчне і славне минуле– такий ідейний пафос твору.

У поемі “Слово про рідну матір” відчутний вплив “Слова о полку Ігоревім”. Поет органічно вплітає у мову поеми деякі мотиви та образні звороти з давнь-оруської поеми (наприклад: “Лисиці брешуть на щити”). У творі спостерігаємо поетичні деталі з українських фольклорних джерел (“Чи правду кривді подола-ти?”). Патетичного звучання поет досягає підбором лексики (благословен), короткими формами прикметників (славен, зелен), тавтологічними висловами (рута-м'ята, злото-серебро). Поет і сам творить неологізми (громовозвукі слова). Загалом уся поема “Слово про рідну матір” – це слова виняткової поетичної ніжності й місткості: кожне випромінює цілі пучки дорогих кожному українцеві асоціацій.

Поет усвідомлював, що висока українська патріотика може повернутися для нього новими репресіями. Тому останні строфи у дусі часу прославляють дружбу народів і керівну роль партії. Однак комуністичні ідеологи не могли пробачити поетові, що мати-Батьківішіна для нього – це Україна, а не Радянський Союз. Тому у 40-х роках за поему “Слово про рідну матір” М. Рильський мав чимало неприємностей.

2.Взаємини між батьками і дітьми у п'єсі “Дикий Ангел” Олексія Коломійця.

П'єса “Дикий Ангел” (“Повість про сім'ю”) пронизана ідеєю утвердження високих моральних принципів, створення життєстійкої сім'ї як найголовнішої підвалини нашої держави. “Диким Ангелом” назвав драматург головного героя п'єси. І справді, старий робітник Платон Ангел за деякими мірками – людина дивна. Своїх дорослих уже дітей тримає під суворим батьківським контролем. Коли ж молодший син – студент Павло – несподівано привів до хати молоденьку дружину, не одержавши батьківського благословення на одруження, Платон мовчки склав його чемодан і рішуче виставив за двері.

За зовнішньою скупістю і домашнього тиранією головного героя проглядає висока вимогливість до себе і своїх дітей. Виша мета Платона Ангела – “жити як слід”. Це означає насамперед навести лад у “своїй державі”, тобто сім'ї. Своїх дітей Ангел виховав у дусі любові до праці, вони розуміють роботу як доконечну необхідність, як передумову їхнього пристойного буття на землі, як посильний внесок у духовний і матеріальний розвиток суспільства. Діти не відкидають тої традиції, яку батько утвердив у родині: вони віддають свій заробіток за місяць батькові, який ретельно все занотовує до записника, Платон Микитович не привласнює заробітку дітей, він тільки розумно регулює витрати: “Тут жив, тут одягався, харчувався – і гроші докупи. Всі на одних правах”. Батько також стимулює підробіток дітей – на всілякі непередбачені витрати. Це їх дисциплінує, спонукає до раціонального розподілу коштів, дає можливість стабільно, нормально жити. Коли б хто з дітей сфальшивив, він одразу б такого з дому вигнав. Для дітей стали непорушним законом слова: “У всьому, у малому й великому, єдиний порадник правда!” Правда у словах і діях Платона Микитовича асоціюється з виявом найвищого благородства, добродійства.

Дружина Платона Микитовича Уляна діє заодно з чоловіком у вихованні дітей, хоча в принципових питаннях гору бере його думка.

Батькова наука не пішла намарне старшому синові Петрові. Він такий же чесний, дбайливий, працьовитий. Незважаючи на те, що Петро уже вибився у високе начальство, він переконується у батьковій правоті. Коли Платон Микито-вич довідався, що Петро готовий погодитися на спорудження житлового будинку в екологічно невдалому місці, його неприємно вразила подібність сина до тимчасових правителів, що нагадують перекотиполе. Батько домігся, щоб Петро обійняв іншу посаду– рядового інженера:

“Кожного мушу бачити і за кожним наглядати. Споконвіків так велено батькам!”.

У Платона Ангела четверо дітей, і він усіх до пуття довів, усіх навчив по-людському чесно жити. Тому він має повне право кинути у вічі Крячкові, син якого став покручем, суворі, безжальні слова: “Злодій твій син... Не працює, а їсть – значить злодій! Не заробив, а тринькає – злодій”.

Чесними і порядними людьми постають у п'єсі діти Платона і Уляни Ангелів: працьовита, гостра на язик Таня, наймолодший у родині Павлик, Федір, що працює на заводі. Усе своє великотрудне життя Платон Ангел щоденно дбав, щоб виховати їх такими, якими їх сприймає читач і глядач п'єси. І він цього домігся завдяки своїм переконанням господаря і патріота рідної землі, великій відпові-дальності громадянина, обов'язкам чоловіка і батька.

Білет 20

1.Глибокий ліризм поезії Олександра Олеся.

Творчість Олександра Олеся – автора 11 збірок витонченої лірики – тривалий час була недоступною читачам України. Його ім'я було популярним лише в українській діаспорі.

Характер всієї поетичної спадщини митця (його ліричних творів і поезій громадянського звучання, пов'язаних з революцією 1905 року, її поразкою та еміграцією поета) визначає журба і радість, які завжди йдуть поруч, змагаючись, хто кого переважить(“З журбою радість обнялася”).

Радість і журба проходять і через вірші пізнішого періоду творчості – “Моїй матері”, “О принесіть як не надію” та ін.

Одним із кращих ліричних творів О. Олеся є його вірш “Чари ночі” (“Сміються, плачуть солов'ї...”). У ньому влучно передано піднесенний, мажорний настрій ліричного героя, який перебуває під нпливом почуття кохання. Тут все складає “хвалу життю”. Одухотворена природа перебуває у гармонії до почуттів ліричного героя: “Поглянь, уся земля тремтить В палких обіймах ночі, Лист квітці рвійно шелестить, Траві струмок воркоче. Твір пронизує заклик поета оцінити життя “летючу мить”.

Ліричність поезії “Чари ночі” посилюється влучними метафорами (“тут ллються пахощі густі, там гнугься верби п'яні”, “сміються, плачуть солов'ї і б'ють піснями а груди”, “...уся земля тремтить в палких обіймах ночі”);персоніфікова-ним образом весни, яка завжди була символом молодості, краси, оновлення (“весна іде назустріч нам”, “весна бенкет справляє”).

Завдяки глибокій поетичності, мелодійності поезія “Чари ночі” стала улюбленою піснею українців. Вона виконувалася в народі і в той час, коли поезія О. Олеся була недоступною. Важливим штрихом її музичної інтерпретації на сьогодні є своєрідне виконання Ніною Матвієнко.

Звукова інструментовка творів О. Олеся чарує і в іншіїх віршах. Його мистецтво звукопису можна порівняти із творчістю П. Тичини, особливо з творами із “Сонячних кларнетів”. Яскравим прикладом цього є поезія “В небі жайворонки в'ються” із циклу “Щороку”, в якій передано прихід весни, коли “виглядають полохливо перші проліски з землі”. Про прихід весни “дзвоном радісних пісень” невтомно розповідають жайворонки. Добір дзвінких приго-лосних та лексем (“співають”, “заливаються”, “сміються”, “дзвонять”) викликають музичні асоціації. Тому до поезії О. Олеся дуже часто зверталися композитори. Понад 30 музикантів здійснювали обробку його поезій. Серед них М. Лисенко. К. Стеценко, С, Людкевич, Я. Степовий. На тексти поезій О. Олеся пише пісні відома сьогодні Марія Бурмака. Популярною піснею у її виконанні є “Ой, не квітни, весно!”.

Поезія “Айстри” написана у 1905 році. Вона с своєрідним відгуком поета на революційні події. Алегоричний образ айстр, що розцвіли в саду опівночі (ніч – символ суспільного ладу), невіддільний у поезії від мрії про сонце, “вічну весну”, “рожевий ранок”. Коли ж сподівання виявилися мар ними, бо “вколо – тюрма...”, айстри “схилились і вмерли”. Заради “сонця, неба, простору, волі” для інших гине лебідь в однойменному вірші.

На думку С. Єфренова, у своїй ліриці О. Олесь “наочно показав, що громадянські мотиви анітрохи не зв'язують крил і не заважають справжньому поетові”.

У художнє вирішення традиційної для української літератури теми про роль поета і поезії в суспільстві О. Олесь вніс свій вагомий внесок віршами “Рідне слово в рідній школі”, “О слово рідне! Орле скутий”, “О правда! Мій народ смішний безкрає...”. Ці твори засвідчують, що поет глибоко перейнятий долею свого народу. Збереження національної самобутності народу він вважав своїм обов'язком.

Турбота поета про долю рідного слова, “чужинцям кинутого на сміх”, особливо гостро поставлена у поезії “О слово рідне! Орле скутий!” Як і в багатьох інших випадках, громадянський пафос вірша тут поєднано з глибокою задушевністю, ліричністю. Вже у другій строфі значення рідної мови у духовному житті людини та її велич асоціюється з розкішшю природи, яку О. Олесь завжди вмів змалювати найкращими барвами.

Особливою ліричністю, ніжністю сповнені вірші О. Олеся для дітей. Поезія “Сон” – це казка, яку переживає дівчинка. Увісні вона потрапляє в ліс і зачудованими очима спостерігає “шалений танок” – кружляння мушок, цвіт метеликів у травах, знайомиться зі звірятами (поваж'ним борсуком, ведмедем “рудим та волохатим”, вовком-сірком). Під звуки кобзи павука все те товариство починає забавлятися так, що й поважні дерева не втерпіли. Вони повисмикували із землі свої ноги і “ну садити гопака”. Тремтливе прощання із лісовими друзями перериває матуся словами: “Вставай, вже сонечко зійшло”.

Уміння поета створити настрій (у творах для дітей він поєднаний із глибоким розумінням дитячої психології), одухотворення (олюднення) природи, викорис-тання народнопоетичних засобів: символів, епітетів, порівнянь – забезпечують глибокий ліризм творів О. Олеся.

2.Типовість подій і персонажів у творі “Суд” Юрія Мумкеїпика.

Ю. Мушкетик – автор широковідомих прозових творів “Біла тінь”, “Крапля крові”, “Жорстоке милосердя”, “Семен Палій”, “Позиція”, “Рубіж”, “Яса”, “Смерть Сократа”, “Суд над Сенекою”. Його перу належать романи, повісті та оповідання, в яких осмислено історичну долю українського народу, формування його національної свідомості, проблеми духовності, моралі тощо.

В оповіданні “Суд” Ю. Мушкетик змальовує похмуру дійсність колгоспного села перших повоєнних років. У центрі сюжетних перипетій – сільська трудівниця Ганна. Вона постала перед “правосуддям” доби застою через те, що, будучи хворою, не змогла виробити у колгоспі трудоднів. Страшний сором, біль і образа скували постать скривдженої долею, старої хворої жінки. Перед очима враз пройшли тяжкі 30-ті роки, голод, смерть пасербиці Оленки. У роки війни на фронті загинув її чоловік, не повернулися додому сини Данило і Микита. Коли дістала похоронку на Микиту, найменшого сина, відчула, що згасає її життя.

Додому повернувся поранений Грицько. Зібрався із силами, поїхав завершувати навчання в інституті. Ганна знову залишилася сама. Була вже на той час дуже кволою, незахищеною. Сільський голова Устим Рукавиця грубою поведінкою не раз кривдив Ганну. Разом з фінансовим агентом Йосипом Шилом ще під час війни забрали у Ганни корову за нездачу молока Знайшли вони й переконливі аргумен-ти, щоб забрати порося. Обманом заставили підписатися під позикою на 1300 крб. замість 300. Прийшли вночі восьмеро чоловік до одинокої жінки, наказали підписуватися, а суму закрили від неї. Згодом лише з'сувалося, під чим підписалася Ганна. Пробувала героїня знайти правду через військкомат, писала туди, як повелися з нею, дружиною і матір'ю загиблих на війні. На папері визнали її правду, але насправді все залишалося по-старому. Більше того, одного разу, виступаючи на зборах, Устим Рукавиця назвав Грицька, який пройшов війну, іноземним шпигуном. Коли принесли таку новину Ганні, вона не повірила в поговір, “одначе їй зробилося так погано, що вона занедужала й не вставала більше тижня”.

Варто зазначити, що описане у творі моральне знущання над героїнею – не авторська вигадка, а лише художньо опрацьовані реальні факти із життя колгосп-ників часів застою.

Коли героїня одужала, вона знову бралася за роботу. Праця – необхідна умова її життя. Замолоду працюючи, Ганна часто співала. Пісня і праця виповнювали її будні, допомагали долати труднощі. То хіба могла вона з доброї волі не виконати своєї норми буряків, щоб вони “зеленіли прибитою морозом гичкою”? Це її біль. Тому кілька разів пробувала вона попрацюва ти з лопатою на своїй ділянці, але так і не зуміла впоратися, “останній раз і дійти до села не могла”.

Коли була Ганна ланковою, часто звертався до неї голова,, щоб піднімала дівчат на прорив. “А колгоспна робота – суспіль прориви”, – констатує Ю. Мушкстик. До невідкладної роботи у колгоспі не, раз залучалися і її сини, навіть заняття у школі пропускали. Ганна, ростила їх працьовитими. Попередній голова Кузьма Діренко хвалив хлопців за їх працьовитість. Трохи людянішим до війни був і Устим Рукавиця. Та дуже швидко змінився: “Узяв у звичку кричати на людей, часом приїжджав на поле напідпитку”, у поведінці з людьми відчувалася його зверхність.

Устим Рукавиця виступає в оповіданні у ролі позивача, а Ганна сидить на лаві підсудних. Вирок суду – “...визнати винуватою, засудити на півтора року виправних робіт, але, враховуючи..., що всі попередні роки працювала в колгоспі справно…, що її чоловік і два сини загинули на фронті, замінити виправні табори примусовою працею при колгоспі”, виконати було вже нікому.

У той час, коли Рукавиця і Шило бенкетують після суду, Ганна “неначе під-бита птаха, махнула руками і опустилася на підлогу..”. Вона померла не тільки від старості й фізичного болю. До її смерті причетна похмура сталінська дійсність.

Білет 21

1.Проблеми чорнобильської трагедії в українській літературі.

Усі жахіття й проблеми Чорнобиля знайшли відгук у серцях і думах українських письменників. У перші ж дні після катастрофи на сторінках літературних часописів, зокрема в “Літературній Україні”, з'явилися пристрасні публіцистичні виступи Олеся Гончара, Бориса Олійника, Івана Драча. Згодом були видруковані поетичні твори Бориса Олійника, Наталки Білоцерківець, Леоніда Горлача, Світлани Йовенко. Подією в літературі стала поема Бориса Олійника “Сім” (1987). Цей твір присвячено пам'яті відважних шести пожежників, що самовіддано вступили у боротьбу зі смертю, та кінорежисера Володимира Шевченка, який знімав фільм про спробу людей протистояти стихії. “Де ви тепер, матерів своїх діти, колисаєте сон”, – у традиції народного плачу і скорботи запитує поет, і “мов з козацького реєстру” вичитуємо імена сміливців: Віктор Кібенок, Микола Вашук, Василь Ігнатенко, Микола Титенок, Володимир Тишура, Володимир Правик, Володимир Шевченко. Завдяки Б. Олійнику, його продуманому художньому прийому поіменної переклички свічка пам'яті горітиме у віках і нагадуватиме про кожного героя чорнобильських подій.

Велику увагу звертає Б. Олійник у поемі на проблеми моралі. Осмислюючи глобальність чорнобильської трагедії, автор спонукає читача заглянути у свій внутрішній світ, побачити й оцінити власну совість і власну антисовість. Тому міфологічний образ крука є не тільки уособленням зовнішнього ворога, чужого зла – це і власні недоліки, власне зло, притаманне майже кожній людині. Отож утверджувати добро і правду на землі потрібно, починаючи із подолання власного зла, своєї антисовісті. Історія переконує, що вже не один раз, забувши про власну совість, ми сприяли всеможливим воронам-крукам використовувати нашу правду і нашу істину проти нас самих.

Драматичні моральні та духовні колізії, проблеми науки й цивілізації, самопізнання та самоусвідомлення, національні і загальносуспільні проблеми завжди взаємопов'язані. Відвернення планетарної катастрофи залежить від комплексного розв'язання цих проблем. Такі висновки робимо, ознайомившись із поемою “Сім”.

Всеукраїнській біді присвячена і поема І. Драча “Чорнобильська мадонна” (1988). І у назві поеми, і в образі солдатської матері, босі сліди якої бачимо біля саркофага (там вона шукає свого сина, яким став жертвою атомної стихії); і в образі хрещатицької мадонни – молодої божевільної жінки, яка, мов привид, бродить по київських вулицях з лялькою чи мертвою дитиною на руках; і селянської мадонни, і в збережених іменах, фактах, розповідях учасників ліквідації аварії звучить вимога відповідальності перед совістю, перед людством за погублений світ. Та відповідальних у радянському суспільстві, на жаль, немає. У розділі “Роздуми під час відкритого Чорнобильського суду в закритій зоні на стару старосвітську тему “Ірод і Пілат”, поет, орієнтуючись на глибокі моральні традиції, наголошує, що всі злочини проти людства в усі часи і у всіх народів були завжди “іменними”, за них відповідали. Чому ж на Чорнобильському суді пустує місце Пілата? Яка мораль суспільства, що ховає злочинця?

Відомий біблійний мотив про Пілата, вдало використаний І. Драчем, спонукає до філософських узагальнень, до роздумів на морально-етичні теми.

Останні рядки поеми, де “несе сива чорнобильська мати цю планету..., це хворе дитя!” звучать як нагадування про відповідальність за навколишній світ.

Майже одночасно (1987) були написані прозові твори, присвячені проблемам чорнобильської трагедії. Це повість Ю. Щербака “Чорнобиль” та роман В. Яворівського “Марія з полином у кінці століття”.

Повість Ю. Щербака, хоча й носить документальний характер (це зібрані магнітофонні записи учасників ліквідації аварії і жертв атомної стихії), все ж відзначається неабияким художнім осмисленням того, що сталося.

Відома журналістка Любов Ковалевська, пожежник Леонід Телятников, голова Прип'ятського міськвиконкому Олександр Єсаулов, електронник Юрій Бадаев, водій Григорій Хміль – всі вони по-своєму передають пережиту трагедію. Своє завдання Ю. Щербак вбачав у тому, щоб передати мужність людей у поєдин-ку зі смертю й по-філософськи осмислити долю, позначених Чорнобилем, і тих, хто далі йтиме у технологізовану цивілізацію. У цих міркуваннях велике значення має монолог академіка Валерія Легасова, який зробив має монолог академіка Валерія Легасова, який зробив правдивий аналіз причин катастрофи. Їх корені вчений вбачає не лише у хибності технології, а моральному й духовному стані суспільства. Вони започатковані в системі освіти, кар'єризмі, бюрократизмі, хабарництві тощо.

В основу сюжетної лінії твору В. Яворівського “Марія з полином у кінці століття” покладено історію сім'ї Мировичів. Однак В. Яінорівський спостерігає вплив катастрофи не лише на одну сім'ю, а простежує цей вплив на життя всього навколишнього селянства.

Масштабність Чорнобильської трагедії породила цю гірку “вічну” тему нашої літератури. Відлік від злопам'ятного дня 26 квітня 1986 р. вже перейшов рубіж десятиліття, але події, пов'язані з цим днем, раз у раз знаходять своє висвітлення у художніх творах українських літераторів.

2.Духовні цінності людини в поезії Ліни Костенко.

Духовні цінності людини своїм корінням сягають глибокої давнини, коли ідеалами була щира та чесна праця, турбота за її успіхи, коли життя приводилось у відповідність до законів Бога і природи. На жаль, наш прагматичний вік наклав свої корективи на духовність людини.

Поставити свого сучасника обличчям до норм, що їх виробляло людство впродовж століть, задуматися над сутністю власного життя, зосередитися на усвідомленні себе сином української землі взяла на себе обов'язок поетеса Ліна Костенко. Гостро, безкомпромісно, не відступаючи від своїх ідеалів, осмислює вона у поетичних творах сучасні проблеми, пов'язані з духовним занепадом людей. Картає яничарство, зраду, відступництво. Звичайно, у зв'язку із своєю позицією поета-патріота Ліна Костенко перебувала в опозиції до офіційних властей тоталітарного радянського суспільства.

У своїх поезіях Ліна Костенко бачить конкретних винуватців моральної і духовної деградації людей. Це – “номенклатурні дурні, бюрократи, пласкі мурмила в квадратурі рам”, тобто вся радянська система. За вказівним порухом диригентської палички комуністичних ідеологів появляються “мастаки пристосувати крок”, люди кволі. З великою тривогою Ліна Костенко закликає нас жити у злагоді й любові. Як заповіт, звучать її слова: “Не відступитися і не покласти лжу на струни”. Не можна зрікатися високих ідеалів наших предків, власної культури і мови. Проблеми мови порушені поетесою у кількох її віршах. Найдраматичнішим у поезії “Біль єдиної зброї” є те, що рідній “трагічній мові” труну “не тільки пороги, а й діти власні тешуть”. Отаких безбатченків чимало ще й сьогодні “на нашій – не чужій землі”. Названа поезія сильна вірою поетеси в те, що дух народу і її мову не вбити нікому:

У поезії “Заворожи мені, волхве” поетесу зацікавило питання, “що писав би Шевченко в тридцять третьому, тридцять сьомому роках?” Звичайно, що поетеса не піддае сумніву стійкість Шевченка, його моральний дух. Тому, на її думку, “побувавши на Косаралі, побував би ще й на Соловках”. У поезії авторка йде за ходом історії: Загартований, заґратований, прикиданий землею, снігами, кременем, досі був би реабілітований. Хоч посмертно, – зате свосвременно.

А як же сприйняли у 30-х утиски та репресії Косинки, Куліша, Курбаса їх сучасники? Мовчки. Промовчали кривду, заподіяну Стусові, Світличному, Снєгірьову, Литвину, Тихому у 60-х. “Як мовчанням душу уяремлю, то який же в біса я поет”, – нагадує поетеса собі про свою громадянську совість. І квіти від неї падали під ноги шістдесятникам у залі суду, звідки її виводили силоміць радянські міліціонери.

Поезія Ліни Костенко застерігає нас від втрати своєї історичної пам'яті. Особливо виразно ця думка звучить у її романі у віршах “Маруся Чурай”. Образ Марусі зливається з образом України, що сигналізує через століття: пам'ятайте, нащадки, свою історію, і лише тим будете сильні і знані у світі.

Поезія Ліни Костенко художньо осмислює загальнолюдські вартості, примушує задуматись над тим, що залишає по собі людина. Думки про справжні цінності, про сенс у житті, духовність і бездуховність порушено у вірші “Вже почалось, мабуть, майбутнє”. Тут читаємо: “Шукайте посмішку Джоконди, вона ніколи не мине”. Розуміючи швидкоплинність матеріальних цінностей, завжди треба пам'ятати про духовні: красу, мистецтво, любов до людей, любов і вірність Батьківщині.

Поезія “Життя іде і все без коректур...” нагадує про обов'язок прожити життя чесно, змістовно.

Білет 22

1.Образ митерї в сучасній поезії (А. Малишко, Б. Олійник, В. Симоненко та ін.).

Світ кожного поета починається з матері. Коли ж поетове слово – “від Бога”, образ матері стає домінуючим, набував символічного значення, підноситься до узагальненого образу матері-Батьківщини. Вершин художньої майстерності цей образ сягнув в поезії, Т. Шевченка, І. Франка, О. Довженка. Осанну матері проспі-вали П. Тичина і М. Рильський, В. Сосюра та І. Драч, Д. Павличко і В. Стус.

Всенародну любов здобула поезія А.Малишка “Пісня про рушник” (“Рідна мати моя...”), написана в 1959 р. до фільму “Літа молодії” (музика Пл. Майбороди). У центрі її–український рушник як символ материнського благословення і любові. Український рушник має безліч урочистих і важливих функцій. Випроводжаючи дорослу дитину у великий світ, мати дарувала “на щастя, на долю” вишиваний рушник;

Анафора “І”, якою розпочинаються 14 рядків з 18, засіб градації, неоднора-зово вживаний поетом, надають цій поезії мелодійності і особливого пісенного ліризму. Та найголовніше у цьому творі – щире синівське почуття, велика дяка матері.

Образ матері в поезії Малишка асоціюється з Україною. Пам'яті рідної матері присвятив Б. Олійник цикл поезій “Сиве сонце моє” (1978), який складається з дев'яти віршів. Мати у віршах Б. Олійника – невсипуща сільська трудівниця, котра й синові передала свою працелюбність. “Сива ластівка, сиве сонечко” – такою живе у поетовому серці найдорожча людина. Образ матері в Б. Олійника не асоціюється з Україною, як в інших поетів, а набуває планетарного звучання: “Як ти несла оцей всесвіт важкий на собі!”. Вічну тему материнського відходу порушує Б. Олійник у “Пісні про матір”.

Тепло переданий діалог зі сполоханими дітьми й онуками. Ніжністю і любов'ю звучать останні слова матері, котра не залишає по собі спадків, проте розкриває перед нащадками велику свою душу, своє розуміння справжніх цінностей людського життя.

Незважаючи на схильність Б. Олійника до планетарного мислення, твір по-справжньому національний: звертання на “ви” до матері; рушники, що “злетіли увись”; ворота, край яких чекала на дітей і онуків мати; мати “пішла за межу”, немов на своєму городі.

Ніжні дворядкові строфи поезії В. Симоненка “Лебеді материнства” ніби відроджують мелодію української колисанки, української казки. Рожеві Симонен-кові лебеді випливають з туману, зігрітого материнською любов'ю дитинства, із матусиних пісень. У першій частині поезії розгортається чарівна казка щасливого дитинства. Добра мати прагне все зробити для любої дитини, віддати їй увесь цвіт своєї душі, оберегти від усіх лих життя – зла, небезпеки, хвороб. Друга частина – це роздуми-мрії матері про майбутню долю її сина у тривожному світі, його юність, хмільний час кохання, зустрічі, з яких одна мусить стати любов'ю. “Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу, Виростуть з тобою приспані тривоги

У хмільні смеркання мавки чорноброві, Ждатимуть твоєї ніжності й любові”.

Третя частина – це роздуми матері про синове змужніння. Коли він стане перед вибором, мати бажає, щоб і друзів, і наречену, і брата по духу він вибрав не за чиєюсь вказівкою, а з власної волі. Мати прагне, щоб головні підвалини людсько-го життя – матір і батьківщина – ніколи не були замінені. Навіть у смерті, в еміграції, в багатстві і бідності.

“Можеш вибирати друзів і дружину, Вибрати не можна тільки батьківщину.

Можна вибрать друга і по духу брата, Та не можна рідну матір вибирати” –

цей поетичний шедевр В. Симоненка, як і “Пісня про рушник” А. Малишка, отримав усенародну шану, любов і став народною піснею.

2.Найяскравіші риси національного характеру героїв роману “Маруся Чурай” Ліни Костенко.

Герої роману “Маруся Чурай” (1979) живуть і діють у відблиску всеохоплюючого образу – історичної України, яка піднялась на священну війну за свої права, державність і незалежність. Ліна Костенко розкрила далеке, сховане у віках коріння того руху, який відчутно активізувався і поширювався у надрах радянської тоталітарної системи, підкресливши тим, що державність і незалеж-ність – одвічна мрія українського народу. Ліна Костенко у цьому творі найбіль-шою мірою довела, що українській ментальності притаманні не тільки емоцій-ність і ліризм, але й прагнення дії, сильна воля та інтелект.

Полтава, де відбуваються основні події роману, – складова частина України. Міське козацтво, запорожці – палкі патріоти, які захищають свій край віл ворожих навал і готові померти за Україну славною козацькою смертю. У них багато спільних рис: відданість козацькій присязі, побратимству, відчайдушна хороб-рість, духовне благородство, але кожний з них – це яскрава індивідуалізована постать. Сивочолий полковник Пушкар, який “і славу мав, і силу”, зберіг розважливість розуму, гуманність, повагу до закону.

Почуття обов'язку – ця непорушна святість є основною рисою національного характеру героїв роману. Вона яскраво втілена в образі Івана Іскри. Тільки-но “заграли знову труби до походу”, Іван відгукується на поклик гетьмана.

Висока внутрішня культура Івана Іскри, душевне благородство виказують себе у кожному порухові його душі, у кожному вчинку. Маруся для Іскри – не просто дівчина, вона для нього символ України, легендарна українська пісня, поетичне українське єство. На суді схвильовано і вирішальне звучить його слово:

“Ця дівчина не просто так, Маруся, Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа!”.

Іншу національну рису українського козацтва втілює Лесько Черкес. Справедлива, відчайдушна душа, він з презирством ставиться до судейських: “Ви, канцелюги, у чорнилі пальці, бумажне кодло... в походах небувальці”. Гарячий і поривистий Лесько Черкес зберігає вірність обов'язкові.

Носієм справедливості виступає у творі велитсий гетьман Богдан Хмельниць-кий. Ліна Костенко підносить на вищий художній рівень постать державного мужа, увиразнює кращі риси характеру, якими мусили б бути наділені і якими були справді провідники українців у попередні віки. У романі “Маруся Чурай” розум Богдана Хмельницького осягає всі народні проблеми. За його наказом піднімається Україна. Саме воля і мудрість гетьмана вирішили долю Марусі Чурай.

В образі головної героїні художньо вмотивована одна із найкращих національних рис характеру українців – вірність даному слову, вірність у коханні, вірність материзні. Такими були і батьки героїні. Це ж вони вчили доньку, що найбільшим злом для України завжди була зрада. Недарма ж запорожець зронив на суді: “Зрадити в житті державу – злочин, а людину – можна?”.

Вічна провина зради – це одна з найболючіших проблем нашої історії і нашого сьогодення. Ліна Костенко просвічує її рентгеном своєї художньої, пристрасної мис;іі, щоб надалі не було місця зраді у “незглибимій душі” українця.

Білет 23

1.Образ України в творчості сучасних українських поетів (Д. Павличко, І. Драч, Б. Олійник, Ліна Костенка).

Доля України, її минуле, сучасне і майбутнє – лейтмотив творчості україн-ських поетів XX ст. Ця тема стала актуальною і для наших сучасників: Д. Павлич-ка, І, Драча, Б. Олійника, Ліни Костенко.

У творах Д. Павличка образ України насамперед асоціюється із рідним краєм – Гуцульщиною, до якої він звертається з глибокою повагою, патетикою: “Франківщино! Моя ти рідна земле...”. “Син простого лісоруба, гуцул із Карпатських гір” на все життя зберіг синівську любов і відданість цьому куточкові української землі. Тут поет зростав, тут узяв він “пісню в серце із людських сердець” (вірш “Там, де Лючка круто в'ється-.”). Звідси, з цієї “високої землі” пролягла його дорога до України

Образ України у творчому доробку Д. Павличка постає зі спогадів про важливі історичні події, про прекрасних людей, чесних, духовно багатих. Поет неодноразово звертається до Тараса Шевченка, пророчі слова якого сприймають-ся як наука України. Тому й складаються думки Д. Павличка у молитву до Кобзаря (вірш “Молитва”), щоб наповнитися і освятитися генієм “віку двадцять першого предтечі” на великі звершення в ім'я України. Творчість Т. Шевченка Д. Павличко сприймає як історію українського народу.

У творах циклу “Вірші із Монголії” звучить гнівне слово Д. Павличка проти тих, хто зривав золоті верхи із наших соборів, і проти тих, хто “висаджував фундаменти”, “каміння звідси рвав” – “батирів Сталіна, Постишева та Косіора”. У віршах названого циклу створено образ України, яку віками нищили різні зайди, але не змогли зламати її духу.

У 1983 р. Д. Павличко написав вірш “Бабуся з квітами”, який уже з перших рядків викликає своєрідні аналогії, порівняння старої, зморщеної бабусі-матері із самою Україною. У гамірному місті старенька бабуся продає букетик лілій, які завжди були символом чистоти. Сумний образ одинокої старенької жінки, майже жебрачки па велелюдді, викликає у поета гострі відчуття болю за долю українських матерів, самої України.

У творчому доробку Д. Павличка є чимало віршів, присвячених Україні 90-х років.

Образ України по-своєму оригінальне створив І. Драч. Поєднавши новатор-ську форму своїх віршів із глибоко національними поетичними засобами та прийомами, поет бачить Україну в образі калини (вірш “Лист до калини, залишеної на рідному лузі в Теліженцях”), вишневого цвіту (“Вишневий цвіт” із поеми-симфонії “Смерть Шевченка”), у трагічному образі Чорнобильської мадон-ни із однойменної поеми. Де б не був поет, його думки завжди з Україною.

Образ України І. Драч, як і Д. Павличко, поєднує із образом Т. Шевченка. У передсмертних мареннях “біжить до сина Україна одганяти знавіснілу смерть”.

Поет планетарного мислення, Б. Олійник проблеми України найчастіше поєд-нує із загальнолюдськими проблемами. Та ряд творів поета присвячено тільки Україні. В далекій Америці приходить до нього поетичний образ білої селянської хати, викликає тугу за Батьківщиною (“Від Білого дому до білої хати”). Духовний родовід народу, його історична пам'ять– важливі мотиви поем Б. Олійника “Рух”, “Доля”, “Дорога”, “Дума про місто”, “Сковорода і світ” та ін. Сутність людини, її гуманізм, висока порядність завжди беруть початок із рідного кореня. Таку думку стверджує автор у поемі “Рух”.

Поема “Дума про місто” присвячена 1500-літтю “матері міст руських” Києву. У ній взаємопов'язане минуле і сучасне. Тільки такий зв'язок, на думку поета, забезпечує ідею єдності народу і дає можливість осягнути вершини людської мислі і дії.

Незважаючи на гостре відчуття недолі рідного народу, присвячена Україні поезія Ліни Костенко не звучить песимістично. У ній по-філософськи мудро обгрунтовано думку про велике майбутнє України. Поетеса неодноразово звертається у своїх творах до славного минулого українського народу, з ним пов'язує пекучі проблеми сьогодення. У циклі віршів “Ікси історії” Із книги “Неповторність” вона нагадує сучасникам славетні імена, героїчні події, які перегукуються із сучасністю, кличуть до дій. Сюди ввійшли такі твори, як “Древлянський триптих”, “Лютіж”, “Князь Василько”, “Чадра Марусі Богуслав-ки”. Ці твори доповнюють наші знання про ба гату історію українського народу. Численними поетичними творами Ліна Костенко відгукнулася на сучасні пробле-ми України, пов'язані зі станом освіти, культури, зокрема мони, на проблеми її демократичного розвитку.

2.Творчість письменників рідного краю (на прикладі Тернопільщини).

Тернопільська земля славна іменами письменників, творчість яких стала окрасою всієї української літератури. З кінця 80-х років у літературний обіг повернулося ім'я славетного “молодомузівця” Б. Лепкого, який є уродженцем нашого краю. Про своє походження поет згадує у вірші “Заспів” рядочком “колисав мою колиску вітер рідного Поділля”. Про міста і села Тернопільщини, людей цього краю писав письменник у своїй прозі. Крегулець і Поручин, Жуків і Бережани, Чортків і Копичинці, Улашківці і Гусятин увійшли в його твір “Казка мойого життя”. У своїх романах письменник звернувся до історичної теми, зокрема вивів образ Мазепи.

Історичні теми опрацьовували у своїх творах й інші письменники Тернопіль-ського краю. Серед них А. Чайковський та Ю. Опільський. Твори А. Чайковсь-кого “Олексій Корнієнко”, “Полковник Михайло Кричевський”, “За сестрою”, “Козацька помста”, “На уходах” своєю тематикою сягали часів козаччини. У них оспівано героїзм українського народу (в тому числі дітей), вірність Вітчизні, кращі традиції української суспільності, зокрема – козацькі. Через твори А. Чайковського, крім узагальнених художніх образів, в яких відбилися риси епохи, пройшли й відомі історичні постаті. До них належать Богдан та Юрій Хмельниць-кі, Сагайдачний, Кривоніс.

У творах на історичну тему Ю. Опільський торкався сторінок історії українсь-кого народу, пов'язаних з національно-визвольною боротьбою проти Литви, Польщі, татар. Відомими творами у контексті української історичної прози є “Ідоли падуть”, “Сумерк”, “Чорним шляхом”, “Упирі”.

В оповіданнях та творах Т. Бордуляка змальовано життя галицького селянства кінця XIX - початку XX ст., яке спостерігав письменник, будучи священиком у Малому Ходачкові. Це оповідання “Бузьки”, “Дай, Боже. здоров'я корові”, “Передновок”. Розмірковуючи на соціальні теми, Т. Бордуляк гостро ставив морально-етичні проблеми. Вони виразно звучать в оповіданнях “Майстер Федь Триндик”, “Ювілят”.

Осип Маковей відомий у літературі як поет, прозаїк, літературний критик, видавець. Значна частина його життя пов'язана із Заліщиками. Характерною ознакою творів письменника є їх сатиричне звучання. Письменник також загост-рював увагу на проблемах національної гідності, яку пов'язував із освітою. Своєю збіркою прози малих жанрів “Кроваве поле” він засуджував братовбивчу війну.

На Тернопільщині народився січовий стрілець, автор численних стрілецьких пісень Р. Купчинський. Він автор творів, які вважаються народними: “Човен хитається серед води”, “Як з Бережан до кадри”, “Зажурились галичанки”, “Гей там у Вільхівці”, “Ірчик”. Новою сторінкою у висвітленні подій першої світової війни на території Галичини є роман у 3-х частинах “Заметіль”, який написав Р. Купчинський як очевидець.

За останнє десятиліття в українську літературу повернулася творчість У. Сам-чука, високо оцінена критикою ще у 30-х рр. Тоді ж твір Уласа Самчука “Волинь” був висунутий на здобуття Нобелівської премії. І лише мізерне матеріальне становище, що не дозволило перекласти роман європейськими мовами, стало на перешкоді письменникові отримати цю високу нагороду. Історію України початку нашого століття, голодомор розглянув У. Самчук у творі “Марія”. Письменник писав також оповідання, нариси, публіцистичні твори.

По-своєму опрацював історію краю відомий прозаїк Б. Харчук у романі “Волинь”. Письменник віддавав перевагу проблемам села (“Кревняки”, “Межі і безмежжя” та ін.). Лебединою піснею Б. Харчука називають критики його повість “Вишневі ночі”. У цьому творі зустрілися два світи: націоналісти-підпільники УПА та НКВД-исти. Їх представляють люди, наділені глибокими почуттями. Тому НКВД-ист і зв'язкова УПА закохуються одне в одного. Разом пробують втекти і разом помирають, переживши мить високого кохання.

Одним з перших біографів І. Франка в українській літературі був виходець із Тернопільщини Д. Лук'янович. Його перу належить повість “Франко і Беркут”, в якій широко описані стосунки І. Франка з О. Рошкевич. Він також автор повістей “За кадильну” та “Від кривди”.

До покоління письменників 60-х належать представники нашого краю Р. Андріяшик, С. Будний, В. Ярмуш. На жаль, С. Будний та В. Ярмуш передчасно померли, так і не розкривши до кінця своїх творчих можливостей. Їхня лірика характеризується романтичним забарвленням, щирістю почуттів до рідної землі, особливо – у зображенні природи. Це яскраво ілюструють поезії С. Будного циклу “Земля” та більшість віршів В. Ярмуша із збірки “Казка про тебе”.

Р. Андріяшик у своїх прозових творах ще у 60-х роках по-своєму прочитав сторінки історії України у романі “Люди зі страху”, “Полтва” та ін.

Сьогодні в царині літератури, зокрема в поезії, працюють тернополяни Г. Петрук-Попик та ін.

Білет 24

1.Історія українського народу на сторінках художніх творів.

Історична тема – одна із традиційних, провідних тем в українській літературі. Уже пам'ятка давньої літератури “Слово о полку Ігоревім” відбиває події, пов'язані з походом князя Ігоря проти половців.

У багатьох своїх творах, особливо в поемі “Гайдамаки”, Т. Шевченко звертався до звитяжної доби в історії українського народу – козаччини, відтворю-вав події гайдамацького руху. Великий Кобзар змалював образи Богдана Хмель-ницького, Івана Ґонти, Максима Кривоноса, Байди Вишневецького.

Першим історичним романом української літератури є роман “Чорна рада” П. Куліша. Історію рідного народу і його боротьбу за незалежність змальовано у художніх творах І. Франка (“Захар Беркут”), М. Старицького (“Останні орли”, “Оборона Буші”). Із творів І. Франка, Ю. Федьковича, В. Гжицького, Г. Хотке-вича дізнаємося про опришківський рух і славного ватажка опришків Олексу Довбуша.

XX століття внесло в історичну долю українського народу свої драматичні події, на які відгукнулися поети, прозаїки, драматурги. Через літературні твори пройшло осмислення подій І та II світових воєн, революції 1905 та 1917 років, голодомору і репресій 20-30-х років.

Особливе місце в українській літературі відведено подіям революції 1905 року, її поразки. І Леся Українка, і М. Вороний, і В. Винниченко, і О. Олесь у своїх творах висловили свої надії, сподівання на революцію 1905 року. Чимало творів малих форм присвятив цим подіям і М. Коцюбинський. Серед них “Intermezzo”, “Коні не винні”, “Сміх”, “Подарунок на іменини”, “Він іде” та ін.

Твором світової слави став роман І. Багряного “Сад Гетсиманський”, в якому передано трагедію українського народу у зв'язку з репресіями, нищенням української інтелігенції. Змальовуючи жахіття більшовицького терору, безглуздість звинувачень, огидні методи НКВДистів під час катувань в'язнів, І. Багряний в образі головного героя Андрія Чумака показує незламну волю до життя, утверджує романтику вітаїзму. На цю ж тему написаний І. Багряним і роман “Тигролови” (перша назва “Звіролови”).

Проблеми історичної долі від часів козаччини і до проголошення незалеж-ності України по-своєму осмислює Р. Іваничук у романі “Орда”. Варто підкре-слити, що у своїх творах Р. Іваничук розробляє переважно історичну тему.

До історичних подій неодноразово звертався у своїй поетичній творчості М. Бажан. У 1942 році під час війни з фашистською Німеччиною поет пише свою поему “Данило Галицький”. В основу написаного твору лягли події 700-літньої давності – перемога русичів під керівництвом князя Данила Галицького над тевтонським орденом мечоносців.

Історичну тематику впродовж усієї творчості розробляє П. Загребель-ний. Його перу належить роман “Диво”, тема якого пов'язана із будівництвом Софійського собору. “Роксолана” – твір про полонянку легендарної слави Настю Лісовську із Рогатина. Роман “Я, Богдан” належить до кращих творів української літератури.

Сьогодні стає відомою “заґратована” творчість шістдесятників. Народження незалежної України також знайшло своє художнє осмислення у творчому доробку письменників.

Поет вірив у своє повернення на Батьківщину. Важливим для нього було те, що він зможе чесно подивитися Їй у вічі, як син, який до кінця виконав свій обов'язок.

2.Мужність і стійкість ліричного героя у нерівній боротьбі зі злом і неправдою (на прикладі поезії Василя Стуса).

У В. Стуса є прекрасні слова про поета: “Поет – це людина. Насамперед. А людина – це добродій”. Коли ж довкола тебе зло, сваволя, наруга і беззаконня, то ти – людина-добродій – мусиш протистояти злу. І В. Стус протистояв злу. За його крилатими словами – вчинки, за ними – “дорога болю”, невизнання, ув'язнення, брежнєвські табори. В. Стус мужньо переніс всі випробування долі і “в смерті повернувся до життя”.

Його лірика – одкровенна розмова добровільного вигнанця, політв'язня, який до кінця був переконаний в тому, що правда і добро здолають зло. Розумів поет й інше: без боротьби у державі “напівправди, напівпітьми” добро не восторжествує.

Філософія життя і смерті не є позою поета і він переконав нас у цьому осо-бистим прикладом, повернувшись на Батьківщину в труні.

Без каяття, чесно проніс він свій хрест, не похитнувся ні перед суддями, ні перед стражданням. Підсумовуючи пережите, В. Стус писав: “Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест, що перед вами, судді, не клонюся в передчутті недовідомих верств, що жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття...”.

Таке сходження на Голгофу гідне подиву. Та для В. Стуса важлива не слава заради слави. Його стійкість у неймовірно важких таборових умовах підкреслю-вала правильність обраного шляху, вселяла віру іншим у можливість перемоги. Тому ув'язнення не зламало духу поета, не поставило його на коліна. Навпаки, з кожним днем він ставав все більш фізично загартованим, ше краще усвідомлював свою місію борця проти тоталітарної системи.

У творах В. Стуса в'язничного періоду немає конкретних випадків соціальної кривди чи зла. Ліричний герой поета підноситься над особистими прорахунками із суспільством. Навіть у вірші, присвяченому пам'яті художниці Алли Горської, яка стала жертвою кадебістської жорстокості, В. Стус підноситься над власним болем за втраченим другом. Передає його як біль всієї України – “у чорній стужі сонце України...”. До власної музи тут лише єдине благання: “Ярій, душе! Ярій, а не ридай!”

Автор висловлює думку, що час “молитов і сподівань” на добро, порядність, чесність минув. Україна, на думку поета, ніколи не стане демократичною держа-вою вільних громадян, національне свідомих патріотів, якщо лише пасивно вболі-вати над власною недолею. Мужні духом повинні приймати хресну дорогу протистояння і боротьби. Глибока любов до України, прагнення бачити її вільною поглиблювали вимогливість поета до співвітчизників брати на себе відпові-даль-ність за долю держави. Ганебна мовчанка осмислюється поетом як великий гріх.

Без сумніву, фізичні страждання В. Стуса у снігах Сибіру, тюрмах і таборах Мордовії були безмежними. Його виснажувала виразка шлунку, яка загострю-валася в умовах в'язничного життя, та карцерні випробовування, яким піддавали не раз непокірного тюремному режимові поета. Та він здолав неподоланне. Вороги вбили його фізично, але героїчний чин його духу приборкати не зуміли. Адже поетові байдуже було, що буде з його власним життям, коли йшлося про духовні ідеали. З цього приводу він писав: “...я відчуваю власну смерть живою, як і загибель сам о вороттям”. Він щодня був готовий гідно зустріти смерть, хоча за життя боровся активно. В. Стуса більше турбував стан власної душі. Національна свідомість, голос духу засвідчували його усвідомлений патріотизм

Поет вірив у своє повернення на Батьківщину. Важливим для нього було те, що він зможе чесно подивитися Їй у вічі, як син, який до кінця виконав свій обов'язок.

Білет 25

1.Відображення національної самосвідомості героїв у творах Олександра Довженка.

Довженко – митець, вихований на багатому духовному національному грунті. Тому в його творах зображені сентиментальні, добрі, працьовиті люди, закохані в красу рідного краю і пісні, типові представники української нації. Такими вивів їх письменник у “Звенигороді”, “Землі”, “Поемі про море”, “Зачарованій Десні” та багатьох інших творах. Однак у творах О. Довженка до початку 40-х років персо-нажі хоча й відчувають себе українцями, але тільки підсвідомо проявляють риси національної ментальності: у повазі до старших, особливо батьків; у любові до праці, до землі, на якій живуть; у готовності піти на самопожертву заради інших. Ці персонажі все-таки ще гостро не відчувають своєї приналежності до україн-ської нації. Вони – радянські українці. У творах довоєнного періоду О. Довженко не загострював проблеми національної самосвідомості, не порушував питання тотального нищення української нації.

З усією гостротою тема української самосвідомості героїв зазвучала у творах сорокових років. Національно-світоглядна еволюція О. Довженка, яка вилилася у конфлікт із пануючою комуністичною ідеологією, позначилася і на відображенні національної самосвідомості героїв його творів. Лаврін Запорожець, Купріян Хутірний (кіноповість “Україна в огні”), Іван Орлюк (кіноповість “Повість полум'яних літ”) – це носії кращих рис народу, його духовної та фізичної величі, нескореності, які зі зброєю в руках захищають рідну землю, свідомо ставляться до свого обов'язку оборонця незалежності українського народу. Саме тому Купріян Хутірний намагається зупинити відступаючих солдатів: “– Не пущу. Я царя захищав, не тікав. А ви свою владу одстояти не можете”.

Розмова Запорожця із Забродою після трагічної смерті старої селянки Левчи-хи по-особливому увиразнює відчуття приналежності героя до свого, україн-ського народу. Непрості перипетії Заброди він вважає “внутрішньою справою”, яку не можна порівнювати із спробою поневолити весь народ. Тому він переконує Заброду, що “часом в'язні й судді повинні битися поруч, коли Батьківщина гине”. У цій розмові автор робить суттєве уточнення: “А зараз Батьківщина гине, Україна!”

Найвиразніше почуття національної гідності й усвідомлення безправного становища своєї нації закладено письменником у тому епізоді кіноповісті “Украї-на в огні”, коли Лаврін Запорожець знімає зі стіни портрет Сталіна. Тут не потрібні особливі коментарі. І герой висловлюється лаконічно про те, що його свята віра у справедливого і всемогутнього вождя пропала. Усі страхіття, пере-житі ним від початку війни, коли “повіз старий Запорожець п'ять синів на війну”, І до її останнього дня, коли зібралися Запорожці уже без матері, Савки, Григорія, Трохима на попелищі рідної хати доспівати свою мирну пісню “Ой піду я до роду гуляти”, дають йому право на такий рішучий крок. Образ Лавріна Запорожця є типовим. За ним ми вбачаємо мільйони сильних, мужніх українських патріотів.

Щоденникові записи сорокових років – періоду найбільшого гоніння митця кремлівськими ідеологами – засвідчують, що письменник глибоко переживав за історичну долю своєї нації і.ні на мить не сумнівався у своїй правоті патріота.

Під кутом зору національної самосвідомості самого О. Довженка треба розглядати його запис: “Товаришу мій Сталін, коли б ви були навіть Богом, я й тоді не повірив би вам, що я націоналіст, якого треба плямувати й тримати в чорнім тілі... Невже любов до свого народу є націоналізмом?” Поняття “націо-наліст” прирівнювалося на той час до поняття “ворог народу”.

2.Історія українського народу в творчості Івана Кочерги.

Більшість драм Івана Кочерги – це твори на історичну тему. Грунтовна обізнаність драматурга з історією України, вивчення архівних документів допомогли митцеві піти у глиб віків і відтворити княжі часи XI ст.

Свою драму “Ярослав Мудрий” І. Кочерга написав у 1944 році. коли Україна палала в огні другої світової війни. У дні тяжких випробувань своєю п'єсою автор проголосив гімн миру, спокою на землі, освітивши світлом свого таланту найважливіші віхи історії нашого народу. В образі Ярослава Мудрого І. Кочерга пока-зав нам ідеал воїна і книголюба, доброго політика і будівничого, який “вищих не відав скарбів, ніж мирний труд і щастя в ріднім домі”. Він піклувався про військо-ву могутність, економічний розквіт і духовний розвиток Київської держави. Він широко відкрив державні двері для культури і міцно закрив їх перед споконвіч-ним ворогом – кочівниками. Усі вчинки і дії Ярослава Мудрого в державно-громадському і особистому житті були продиктовані турботою про рідну землю. Він хоче будувати міста, палаци, храми, дбати про освіту, але спочатку утверджує чіткий закон: “Раніш закон, а потім благодать”.

Князь рішуче переслідує тих, хто сіє чвари, міжусобиці, “крамоли і лукавс-тва”, карає їх. Так був покараний на смертіь Новгородський посадник Коснятин – батько Микити. Микита хоче помститися князеві, але зрозумівши, як багато означає Ярослав Мудрий для держави, стає другом князя – “найсвітлішого з усіх земних царів” і гине за нього.

Каменщик Журейко, незважаючи на небезпеку (князь поклявся його покарати), спішить попередити Ярослава про змову. Журейко представляє тих русичів, для яких державні інтереси були вищими, ніж власні, навіть коли йшлося про життя чи смерть.

Доля дітей князя Ярослава теж підпорядкована державним інтересам. І Анна, і Єлизавета мусять виходити заміж за королів сусідніх держав, щоб таким чином забезпечити мир і безпеку для рідної землі. Важко погодитися Анні, що “дове-деться їхати в Париж”, адже “там ні кравців, ні крамарів путящих, доми холодні, вулиці брудні”. Так само і Єлизавета не уявляє, як розлучиться з батьком, Києвом, книжками. З туги за Батьківщиною Єлизавета померла.

У драмі “Ярослав Мудрий” І. Кочерга пролив світло на історичний факт, пов'язаний із перебуванням варягів на Київській землі. Сюди вони були запро-шені, як мужні воїни для охорони кордонів Русі від нападів кочівників. Коли варяги почали себе поводити як завойовники, то Ярослав їх відправив із держави.

Самовідданість князеві розкрито в образах Микити, Журейка, Милуші. Князь Ярослав схилив голову перед тілом Микити, який “чесно вмер за Русь на полі брані”, а новгородцям пообіцяв “за службу вірну і добро” звільнити місто від данини і захистити їх “вольності святі”. На полі бою князь вирішує побудувати храм в ім'я Софії “щоб в віках вона стояла”.

Ідею твору визначив сам автор – “нелегке і часом болісне шукання правди і мудрості життя разом з народом, на користь Вітчизні...”.

Події XVI ст., поневолення Русі-України литовськими воєводами лягли в основу драматичного твору “Свіччине весілля”. Похмурим і темним містом зображений Київ 1506 року. Щоб відчули ремісники, трударі, що вони холопи темні, безправні і безсилі, литовські завойовники заборонили їм вечорами світити свічки. Перед киянами постало питання: жити в темноті чи при світлі? Коритись чи боротися? У боротьбі за право на світло розпочинається боротьба за волю: Головний герой твору Іван Свічка твердо вирішує: що б там не було, здобути киянам право на світло.

Отож київські ремісники усвідомлюють, шо шлях до волі пролягає через збройну боротьбу. Вогник свічі, яку несе Меланка, спалахує полум'ям повстання. Щоб визволити коханого, Меланка змушена була крізь вітер і бурю по крутих ярах і байраках Подолу пронести запалену свічку. Образ Меланки, як писав І. Кочерга, – це поетичний символ України, яка “з тьми віків та через стільки бур” пронесла незгасний живий вогник своєї волі та культури.

Драма “Свіччине весілля” дає можливість читачеві широко познайомитися із розвитком ремісництва Києва. Знайомство з ремісниками (зброярі, золотарі, кравці, кушнірі) наводить на думку, що наш волелюбний народ, який мав добре розвинену економіку відповідно до свого часу, ніколи не виношував мрій про поневолення інших. Коли ж зазіхали на його волю, не хилив смиренно голову, а ставав на боротьбу, бо “свічки мирної не варта та країна, що в боротьбі її не запалила”.

У творах І. Кочерги історія українського народу знайшла своє високе мистецьке відображення.

Білет 26

1.Українська народна творчість: думи та історичні пісні.

Історичні пісні та думи – жанри української народної творчості. Дуже специфічний за походженням жанр думи. Він притаманний тільки українській національній культурі. Появу українських дум учені дослідники пов'язують з козаччиною. Боротьба козаків із завойовниками-турками, татарами, життя бранців у турецькій неволі, тяжкий їх побут на галерах, морські походи козаків, козацькі повстання проти Польщі – усі ці події були мотивами українських дум.

До кращих українських дум належать “Дума про козака Голоту”, “Дума про Марусю Богуславку”, “Дума про Самійла Кішку”, “Дума про Івана Богуна” та ін.

За змістом думи дуже подібні до історичних пісень, а за виконанням – до плачів, голосінь. Автори дум невідомі. Ними переважно були учасники подій– козацьких битв і походів. Кобзарі, лірники, бандуристи під супровід своїх інструментів речитативом виконували їх. Від села до села, від міста до міста розносили вони вісті про славу і подвиги героїв, їх мужність, героїзм і гарячу любов до України. І. Франко назвав думи й історичні пісні безсмертними пам'ятками, створеними генієм самого народу.

У відтворенні подвигів героїв у думах, як і в історичних піснях, реалізм поєднувався з романтичним ореолом. Щедро використовувалися у думах та історичних піснях народнопоетичні символи (орел, сокіл – козак; крук, ворон – ворог; зозуля – мати, вдова), порівняння (скрива, як вовк, споглядає). У текстах дум трапляються заперечні порівняння: “Ой та то ж не пили пилили, Не тумани вставали, – Як із землі турецької, Із віри бусурманської, З города Азова, з тяжкої неволі Три брати втікали”.

Стилістичну функцію уповільнення розповіді в думах відіграють синонімічні повтори–тавтологія (думає-гадає, грає-виграває).

Мова дум, як й історичних пісень, збагачена постійними епітетами: кінь у козака завжди вороний; козак постійно у русі, в дії, тому перед ним стелиться шлях широкий, битий; він обороняє землю християнську.

Думи відзначаються також молитовною формою. За обсягом думи більші, ніж історичні пісні, складніша їхня будова.

Розпочинається дума зачином, в якому вказується на місце або час дії. Прикладом може бути поетичний заспів (зачин) “Думи про козака Голоту: “Ой полем, полем килиїмським, То шляхом битим ординським, Ой там гуляв-козак Голота”.

Розповідь про основну подію, яка йде після зачину, як правило, дуже детальна. Вона уповільнена додатковими епізодами, описами одягу, вчинків героїв, словами-повторами. Кінцівка думи славила героїв та бажала їм усякого добра та гаразду.

Прикметною рисою побудови дум є їх неподільність на строфи. Дума може поділитися на окремі періоди (тиради). Вона відзначається нерівномірністю рядків. У них може бути від чотирьох до тридцяти і більше складів

Рядки у думі можуть бути не заримованими, але дума завжди має свій виразний ритм. Це дає можливість виконавцеві змінювати мелодію, слова, імпровізувати. Для виконання дум потрібна спеціальна підготовка. Сьогодні таку підготовку здійснюють кобзарські школи. Відомою кобзарською школою в Україні є Стрітівська, в якій працюють такі талановиті кобзарі, як брати Микола та Василь Литвини. Кобзарське мистецтво, виконання дум зберегли українці в діаспорі. На весь світ стали відомі виконавці цього жанру – Китастий та Мішалов.

Давнім жанром історичного епосу є також історична пісня. Пам'яткою середи-ни XV століття є відома пісня “Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш”. Три роти, що стоять “на версі Дунаю” – турецька, татарська та польська – правдиво відобра-жають тогочасну історичну обстановку України, на землі якої завжди зазіхали загарбники.

Історичні пісні, як і думи, передають своїм змістом конкретні історичні події, процеси, оспівують історичних осіб.

Найдавніші історичні пісні, які пов'язані з добою козаччини, оспівують лицарів-патріотів. Відомою є “Пісня про Байду” – народного улюбленця, який потрапивши в неволю і зазнавши страшних катувань, не втратив своєї національ-ної гідності, не став зрадником.

Історики стверджують, що прототипом Байди Вишневенького був князь Дмитро Вишневецький. Д. Вишневецький заклав на Хортиці фортецю. Під час одного з боїв він був полонений і люто катований. Його зачепили ребром за гак- Таких самих мук зазнав і герой “Пісні про Байду”. Важкі тортури переніс полонений турками легендарний Морозенко (пісня “Ой, Морозе, Морозенку”). Упродовж віків залишається бути популярною пісня-марш “Ой, на горі та женці жнуть”, присвячена звитяжним героям Дорошенкові та Сагайдачному. Великою повагою, незважаючи на тривале замовчування, користується в народі пісня-кант “Ой, зійшла зоря” – про Почаївську Божу Матір, що врятувала монастир і всіх, хто в ньому сховався під час турецької облоги.

Історичні пісні про боротьбу українського народу проти польських загарб-ників оспівують масовий героїзм народу. У них прославлено битву під Корсунем (“Засвіт встали козаченьки”), Жванцем (“Ой, з города Немирова”), Збаражем (“Ой, що то за хижка”). У піснях цього періоду звеличено Б. Хмельницького і його битву в урочищі Жовті Води на Дніпропетровщині (“Чи не той то хміль”). Образ Хмельницького порівнюється з хмелем, що завжди був уособленням молодечої сили та звитяги. Йому присвячена також пісня “Гей, не дивуйтесь, добрії люди”. Героєм цієї пісні є також сподвижник гетьмана М. Кривоніс, що пліч-о-пліч йшов з Б. Хмельницьким і під Жовтими Водами, і під Корсунем. Героями історичних пісень стали Нечай, Богун та інші історичні діячі. Образ Б. Хмельницького оспіваний також у народних думах, зокрема “Хмельницький і Барабаш”.

Увійшли в історію пісні порівняно недавнього часу, які ми називаємо стрілецькими. Сьогодні всім відома пісня “Ой у лузі червона калина”, що хоч і має свого автора, але залишається народною. Історичні пісні та думи є провід-ними жанрами української народної творчості. Чимало сюжетів цих жанрів стали основою для літературних творів.

Народна пісня стала поштовхом для написання драм “Сава Чалий” М. Костомарова та

Костомарова та І. Карпенка-Карого. У прозову і драматургічну творчість М. Старицького ввійшов легендарний образ Марусі Богуславки. Неодноразово зверталися письменники до пісні “Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці”. За мотивами цієї пісні створена одноіменна драма М. Старицького, повість О. Кобилянеької “У неділю рано зілля копала”, роман у віршах Ліни Костенко “Маруся Чурай”.

2.Краса духовного світу героїв Олеся Гончара.

Значним творчим досягненням Олеся Гончара є відтворення краси духовного світу його героїв на сторінках романів, повістей, оповідань та новел. Авторське замилування героями у їх любові до Батьківщини, глибокій вірності у дружбі та коханні спостерігається уже на перших сторінках роману “Прапороносці”.

Багатий внутрішній світ героїв трилогії, їх гуманізм і благородні пориви зразу ж беруть у полон читача. “Все, все ми віддамо тобі. Батьківщино... Все! Навіть наші серця. І хто не звідав цього щастя, цієї... краси вірності, той не жив по-справжньому”. Ці слова Брянського незадовго до його смерті увиразнюють образ духовно багатої людини; юнака, що зворушує романтичною вірністю коханій, друзям, Батьківщині; мудрого командира, ім'я якого живе серед солдатів навіть після його смерті. Завдяки багатому внутрішньому світові, з яким не таївся Брянський у невідповідних, на перший погляд, умовах війни, його ім'я залиши-лося для воїнів символом відваги і краси. До нього йшли за порадою, моральною підтримкою, йому відкривалися у найпотаємнішому. У полку Самієва приналеж-ність до роти Брянського вважалася винагородою. Багатство духовного світу, моральна досконалість, патріотичний обов'язок єднає з Юрієм Брянським Шуру Ясногорську, Євгена Черниша, молодого бійця Гая та Інших персонажів твору.

Образ Шури Ясногорської наділений у романі сяйвом моральної чистоти, задушевністю, ліризмом. Вражає її краса вірності, поєднана з глибоким усвідом-ленням обов'язку перед Вітчизною. Своєю високоморальною поведінкою, вірністю в коханні, вмінням співчувати Шура заслужила собі найвищу повагу і шанобливе ставлення воїнів. Вони оберігають її, оточують повсякчасною турботою. “Вірна”, – називають її бійці між собою, і героїня не розчарувала їх своєю поведінкою. Повне розуміння поведінки Шури однополчанами показує Олесь Гончар, коли зароджується кохання Ясногорської і Черниша.

Героя роману-трилогії Євгена Черниша характеризує сувора вимогливість до себе і до своїх підлеглих, самовіддане виконання військового обов'язку і постійна готовність прийти на допомогу бойовому побратимові. У творі приваблює те, що сувора вимогливість і доброта офіцера Черниша не виключають одна одну, а на-впаки – йдуть у парі. Зворушливими до сентиментальності є його спогади про матір, яка “сидить перед репродуктором, чекаючи батька з роботи, і слухає вісті з ефіру, накинувши теплу шаль на худенькі плечі, і хоче почути про свого Женю..”.

Захоплює у творі вчинок Романа Блаженка, який в оточеному німцями маєтку готується загинути смертю героя, хоча йому важко усвідомити, що Дружина залишиться вдовою, а діти – сиротами.

Під час битв та армійських переходів змінюється Хома Хаєцький. Зростає його відвага і почуття відповідальності. Подвиги, стійкість, відданість справі, людяність, доброта, глибокі почуття любові, що про них йдеться у “Прапоронос-цях” викликають подив і захоплення, незважаючи на ідеологічне навантаження твору.

В інших історичних обставинах розкривають свій духовний світ герої роману “Собор”. Їх не тривожать вибухи війни. Але безтурботним життя героїв назвати не можна. Проблеми, якими живуть мешканці Зачіплянки, пов'язані із духовним станом суспільства 60-х років. Вони розвиваються навколо собору, збудованого “після зруйнування січі, в потьомкінські часи, поверженими запорожцями”. Їм тоді було “шаблю вибито з рук, але з серця не вибито дух волі й жадання краси”. “Горда поема степового зодчества”, яка стала символом у творі, входить у життя кожного героя. Чим буде собор для наступних поколінь? – розмірковує студент Микола Баглай. Для нього особисто – це є тільки краса, “музика сфер” через століття, це відчуття Батьківщини, це відповідальність за все, що діється навколо собору з людьми, з природою, з містом. В образі Лободи автор показує людину, що розумом, кмітливістю пішла вперед, але відстала своїм духовним розвитком. Він не розуміє, що минуле – твердий грунт для майбутнього, основа його духовності. Тому й не дивно, шо свого батька, колишнього славетного сталевара, з легкою душею він віддав у будинок перестарілих. Закономірним у романі є запитання Шпачихи до кар'єриста Володьки: “Де твоя совість – у грудях, чи в сейфі на замку?” Микола Баглай і Володька Лобода – два протилежні береги. На одному з них – поетичний світ, невмируща краса і сила національного духу, а на другому – духовна вбогість.

У романі явно простежується закономірність: кого притягує собор, той вбачає сенс свого життя у чесній праці, вірній любові, незрадливій дружбі. Такими персонажами є Вірунька та Іван Баглай, фронтовичка Леся Хомівна, її батько – учитель Хома Романович, який за розповіді учням про собор побував на Магадані. Тривога за збереження краси для майбутніх поколінь проймає архітектора, сина воєнкома, який вважає, що до руйнування цінностей старовини причетні всі, хто стоїть осторонь. “Тупі убивці краси, – вважає він, – зруйнували Десятинну церк-ву, Михайлівський-Золотоверхий...”. Інтуїтивно відчув необхідність зберегти предко-вічну красу воєнком, коли, визволяючи місто, командував: “По тому – не бити”.

Проблема збереження “собору душі” найбільше пов'язана з образом Єльки, сільської безпаспортної і безправної дівчини, яку не раз доля кидала на серйозні випробування. Схибивши раз в очах окремих односельців вона стала дівчиною легкої поведінки. Єльці не байдуже, що про неї думають, як ставляться до неї, тому йде із села. Красуня Єлька сподобалась Лободі, він все робить для того, щоб одружитися з нею. Та повна гідності, хоч і безправна, дівчина не хоче бути “проданою” нареченою. І коли під час заручин з Лободою її покликав “на хвилинку” Микола Баглай, пішла за ним, бо відчувала: це – доля. Та коли пізнала справжній чар кохання, ставить перед собою запитання: чи гідна вона коханого? Випробовування короткочасним розлученням скріплює “собори душ” Єльки і Миколи. Ї цьому радіє вся Зачіплянка – люди красиві і щедрі душею.

Олесь Гончар писав про те, чим жив, захоплювався і проти чого боровся. Краса духовного світу – лейтмотив його романів “Прапороносці”, “Собор”. Проблеми духовності, моралі обміркував письменник і на сторінках своїх творів “Людина і зброя”, “Тронкам, “Циклон”, “Бригантина”. “Твоя зоря”.