». У лютому 1848 р. у Франції спалахнула революція, яка досить швидко поширилася на німецькі та італійські держави, а в березні 1848 р. спалахнула в столиці Австрійської імперії Відні. 15 березня австрійський цісар Фердинанд І проголосив конституцію, яка передбачала надання громадянам свободи слова, друку, зборів, скликання парламенту (рейхстагу).
Активними учасниками революції 1848-1849 pp. стали українці Західної України. У стислий час вони зуміли організуватися і добитися вирішення цілої низки соціально-економічних і політичних питань. Уряд, прагнучи не допустити участі в революції наймасовішої суспільної верстви - селянства, пішов на скасування кріпосницької системи. Зокрема, у Галичині панщину з великою поспішністю відмінили у квітні 1848 p., майже на п'ять місяців раніше, ніж в інших провінціях імперії.
За скасування панщини поміщики отримали грошові відшкодування від держави і звільнення від низки податків. Крім того, за ними залишалися так звані сервітути, тобто ліси і пасовища, якими користувалися селяни. На підставі закону селяни могли й далі ними користуватися, але були зобов'язані платити за них поміщикам на основі «добровільних угод». Це спричинило численні виступи протесту селян.
Закон про скасування панщини певний час не поширювався на Буковину, що викликало бунти селян, котрі відмовлялися відробляти панщину. Лише в серпні 1848 р. під тиском селянських заворушень закон поширився і на цей край. Згідно з рішенням парламенту, селяни були зобов'язані заплатити поміщикам за своє звільнення дві третини викупних платежів, а держава платила решту. На Закарпатті під час революції 1848 р. панщина була формально теж скасована, але насправді існувала ще п'ять років. [2; 381]
травня 1848 р. українська інтелігенція та уніатське духівництво створили у Львові політичну організацію Головна руська рада (ГРР) на чолі з відомими церковними діячами Г. Яхимовичем і М. Куземським (рис. 3). Керівники ГРР вимагали розділу Галичини на Західну (польську) та Східну (українську), до складу якої увійшли б Північна Буковина та Закарпаття. Але імператорський уряд відмовився провести цю реформу. У Галичині, крім Головної руської ради, діяли ще дві політичні організації - Центральна народна рада (ЦНР) та «Руський собор» (PC), які взяли участь у боротьбі за владу в краї.
У червні 1848 р. у Празі пройшов з'їзд громадських та культурних діячів слов'янських народів. Учасники з'їзду намагалися об'єднати три галицькі політичні організації - ГРР, ЦНР, PC. Було підписано загальний програмний документ «Вимоги українців у Галичині». Але з'їзду не вдалося примирити діячів трьох політичних організацій.
Імперська влада, аби запобігти подальшому підйому національно-визвольного руху в Галичині, надала 39 місць у рейхстазі (парламенті) депутатам від українців. У липні 1848 р. рейхстаг почав свою роботу. Від Східної Галичини було обрано 25 депутатів, від Буковини - 7. Активними захисниками інтересів українців були депутати Л. Кобилиця та І. Капущак. [3; 287]
Український національно-визвольний рух досяг успіхів у культурно-просвітницькій діяльності: стала виходити українська газета «Зоря Галицька», почалося будівництво Народного будинку у Львові; було створено кафедру української мови та літератури (очолив Я. Головацький) при Львівському університеті; відкривалися народні клуби, крамниці для продажу книг. Однак радикально налаштовані студенти та робітнича молодь спробували збройним шляхом досягти корінних змін. У ніч з 1 на 2 листопада 1848 р. у Львові спалахнуло збройне повстання. Після придушення повстання на території Галичини було введено військовий стан. У 1851 р. було ліквідовано Головну руську раду.
Революційні події 1848-1849 pp. спричинили активізацію селянського руху в Західній Україні. Селянський депутат рейхстагу Л. Кобилиця в листопаді 1848 р. організував визвольний похід по Буковині. З озброєним загоном своїх прихильників він їздив буковинськими селами, виганяв звідти австрійських чиновників і землевласників, передавав землю селянам. Повстання швидко поширювалося. Австрійська влада змушена була задіяти проти повсталих регулярні війська. Л. Кобилицю було схоплено, і під час тривалого слідства і тортур він помер. Повстання було розгромлене. Селянський рух, що поширився в Закарпатті, проявився в традиційному русі опришків (керівники І. Кокоша, І. Паляниця). [4; 267]
Отже, незважаючи на поразку українського національно-визвольного руху в ході революції 1848-1849 pp., імперська влада була змушена провести важливі реформи: скасування кріпосного права; уведення конституційного правління; надання українцям місць у рейхстазі (це було зроблено вперше). Революція 1848-1849 pp. сприяла формуванню національної самосвідомості українського народу, зростанню його політичної активності.
2. Західноукраїнські землі на початку ХХ ст.
.1 Західноукраїнські землі у Першій світовій війні
західноукраїнський окупація галичина право
Перша світова війна, що спалахнула 19 липня (1 серпня за н. ст.) 1914 р. принесла не тільки величезні, катастрофічні руїни. Її наслідками були й небувалі соціальні потрясіння у світовій історії. Вона привела до докорінних змін у політичній системі світу, передусім у Європі. Це крах трьох європейських імперій - Російської, Австро-Угорської й Німецької, виникнення нових держав з республіканською формою правління. Сталися зміни і в соціально-економічній сфері, в ідеологічних поглядах на напрямки суспільного розвитку суспільства.
Складність питання посилювалася тим, що ця війна для українського народу мала братовбивчий характер. Його представники, будучи розділеними між двома імперіями (Австро-Угорською і Російською) і мобілізовані до їх армій, змушені були воювати одні проти одних (у російській армії налічувалося 3,5 млн. українців, за іншими даними - 4,5 млн.; в австрійському війську - 250 тисяч, за іншими даними - понад 300 тис. [5; 104]
Треба зазначити, що більш згуртовано у визначенні єдиної позиції щодо війни та державних режимів виступили головні українські партії Галичини: Національно-демократична, Радикальна й Соціал-демократична. Вже 2 серпня 1914 р. вони утворили Головну українську раду (ГУР) на чолі з Костем Левицьким (голова), Михайлом Павликом та Миколою Ганкевичем (заступники). До президії ввійшли також Степан Баран, Микола Білицький, Іван Боберський, Іван Кавелюк, Михайло Лозицський, Кирило Трильовський, Юліан Романчук, Володимир Старосольський, Лонгін Цегельський та ін. ГУР створила Українську бойову управу, перед якою висувалося завдання створити бойову національну військову організацію, що брала б участь у воєнних діях проти Російської імперії. 5 серпня 1914 р. Головна українська рада видала маніфест до українського народу, в якому проголошувалося: «Нехай українське громадянство віддасть всі свої матеріальні й моральні сили на те, щоб історичний ворог України був розбитий! Нехай на руїнах царської імперії зійде сонце визволеної України» [6; 176]
Така одностайна позиція щодо національного питання була узгоджена українськими партіями Галичини ще напередодні війні. Вони зійшлися на тому, що в майбутній війни необхідно робити ставку на Австро-Угорщину та Німеччину, сприяти їх перемозі над Росією, що приведе до кінця російського панування над Україною. На з´їзді провідних діячів усіх українських партій Галичини у Львові 7 грудня´ 1912 року був ухвалений маніфест до українського народу, в якому, зокрема, проголошувалося: на випадок оружного конфлікту між Австро-Угорщиною і Росією ціла українська суспільність однозгідно і рішуче стане на стороні Австро-Угорщини проти Російської імперії, як ворога України». Як бачимо, цієї позиції вони послідовно дотримувалися і в період війни. Одним із основних завдань Головної української ради було домагання дозволу на створення українського військового підрозділу - Українських січових стрільців. Такий дозвіл наприкінці серпня 1914 р. був даний. З приводу створення легіону українських січових стрільців Головна українська рада видала відозву, в якій окреслювалася мета цього легіону. [7; 397]
У травні 1915 р. Головна українська рада реорганізована й доповнена представниками від Буковини та делегатами від «Союз визволення України» (СВУ). Нова організація стала називатися Загальною українською радою. Вона видала декларацію до народів світу, в якій зазначила, що метою Ради є створення самостійної української держави в російській Україні і окремого автономного краю з українських земель у кордонах Австрії6. Водночас у перші дні війни (4 серпня 1914 р. за н.ст.) у Львові емігрантами з Наддніпрянщини створено СВУ. Його ініціаторами стали колишні діячі УСДРП Андрій Жук, Володимир Дорошенко, Дмитро Донцов і «Української соціал-демократичної спілки» Мар´ян Меленевський (псевдонім Басок) та Олександр Скоропис - Йолтуховський.
.2 Окупація Галичини російськими військами
З самого початку окупації Галичини почалися обшуки, арешти. Тільки через київські тюрми перевезено в глиб Росії, до Сибіру, понад 12000 осіб. Перед цим, у період відступу австро - угорської армії, австро-угорська влада і командування армії здійснили масові репресії на етнічних українських землях проти місцевих жителів, звинувачуючи їх в зраді, симпатії до росіян, шпигунстві, їх тисячами гнали до австрійських концентраційних таборів у Гмюнді, Терезієнштадті, Гнаві та ін. Лише в Талергофі, в Штирії, в жахливих умовах утримувалося понад 30 тис. українофілів і русофілів, серед яких була велика смертність. Масштаби терору і злодіянь австрійців були величезними. Так, в австрійському парламенті були оприлюднені факти про кількість розстріляних протягом 1914 і 1916 pp., яка становила понад 60 тис. чол. і 100 тис. померлих у таборах від виснаження й хвороб. У спішні дії російської армії продовжувалися лише до середини квітня 1915 р. За цей період вона втратила більше половини офіцерів і солдатів (вбитими і пораненими), яких ніким було замінити. Прапорщиків готували на короткотермінових курсах, а новомобілізованим солдатам не встигали дати жодної підготовки. Трагізм становища ускладнювала нестача зброї рушниць, гармат, набоїв. Виявилося, що Російська імперія не була готова до тривалої війни. А тому, коли почався наступ австро-німецьких військ 18 квітня 1915 p., які мали 200 важких гармат проти 4-х російських, російська армія почала відступати. Вже в липні вся Галичина і значна частина Волині були захоплені німецькими військами. Відступ російської армії призвів до тяжкого, катастрофічного становища населення України, особливо Галичини. Почалося масове виселення українців та євреїв, яких російський уряд вважав за шпигунів та взагалі «неблагодійних осіб». Галичани, які прийняли православ´я, теж виїжджали, побоюючись помсти з боку австрійців і угорців.
Царський уряд здійснював сувору антиукраїнську кампанію. Війна дала нагоду російському уряду розгромити український національний громадський рух. У перші дні війни ним було заборонено всю українську пресу, зокрема в Києві щоденну газету «Рада», а також «Літературно-науковий вісник», «Українську хату», тижневик «Село». Припинено діяльність громадських організацій («Просвіта» та ін.). Провадилися репресії проти провідників і активних учасників українського національного руху. Одним з перших восени 1914 р. був заарештований М. Грушевський, який після початку війни повернувся з Австрії до Києва. Після двохмісячного ув´язнення в Києві він був висланий спочатку до Симбірська, незабаром переведений до Казані, пізніше до Москви. Як свідчать факти, серед еліти українських політичних партій та громадських рухів не було єдності з цього доленосного для українського народу питання. Виявилися розбіжності в оцінках і ставленні до війни не тільки між лідерами різних партій, але й між діячами одних і тих же партій та рухів. [8; 421]
Росія ж, проводячи політику «збирання земель», прагнула розширити свою імперію за рахунок приєднання Галичини, Буковини й Закарпаття, а водночас покінчити з національним рухом, («мазепинством») галичан, який мав вплив на українців підіросійської України. Початок війни для російських військ на австрійському фронті був досить успішним. Розпочавши 6 серпня (за н. ст.) загальний наступ, російська армія впродовж одного місяця захопила значну частину Східної Галичини й Північної Буковини. З вересня російські війська вступили до Львова. З цього приводу верховний головнокомандуючий великий князь Микола Миколайович видав маніфест, в якому висловлював радість, що, нарешті, «російський народ об´єднався» і що «завершено справу великого князя Івана Калити» 15. Новопризначений генерал-губернатор Галичини, граф Бобринський у своїй промові проголосив політику, яку він мав проводити на окупованих землях: «Галичина і Лемківщина - споконвіку корінна частина великої Русі. В цих землях корінне населення завжди було російським, а тому весь устрій їх повинен бути оснований на російських засадах. Я буду тут вводити російську мову…». Як і на Наддніпрянщині тут було закрито «Просвіту», НТШ, українські установи, бібліотеки, школи (польські продовжували існувати). Натомість відкривалися курси російської мови для вчителів, друкувалися підручники російською мовою. [9; 277]
3. Суспільний лад
.1 Селянство
Наприкінці третьої чверті 18 ст. зникли правові відмінності між окремими категоріями селян Галичини, притому кріпаки становили близько 70% усього селянства. У 70-80-х рр. 18 ст. імператор Йосиф ІІ здійснив низку реформ для законодавчого врегулювання взаємовідносин селян і поміщиків. На підставі патенту (наказу) про складання інвентарю 1772 р. патент 1775 р. увів рустикальний податок на землю. Патенти 1781 і 1782 рр. заборонили шляхті вимагати від селян понад 3 дні панщини на тиждень або 156 днів на рік і обмежили додаткові повинності на користь землевласника. Патентами було встановлено права селян на вільне одруження, перехід на інші наділи, вихід від пана, звернення із скаргами на пана до суду. Земельний наділ селянина міг передаватись у спадщину. Наприкінці свого правління Йосиф ІІ підписав патент про заміну панщини грошовою платнею, але він не був реалізований. У 1789 р. було уведено нове оподаткування - 70% врожаю залишалось селянам, 12% віддавалось державі, а 18% забирав поміщик. Податки на користь держави стягував війт і передавав їх державним урядовцям. [10; 115]
На початку 19 ст. посилився процес обезземелення селян. На підставі нового інвентаря 1819 р. у 1821 р. було уведено новий земельний податок, притому при визначенні приналежності лісів і пасовищ більшість з них були закріплені за поміщиками, що призвело до затяжних судових процесів між селянськими громадами і поміщиками. У 1845 р. панщина становила близько 83% усіх феодальних повинностей, натуральна данина - близько 11%, а чинш - 6%; повинності поглинали майже 85% чистого прибутку селянських господарств, що викликало масові селянські заворушення у Галичині у 1846 р., внаслідок чого австрійський уряд був змушений скоротити панщину на 27%, ліквідувати літні допоміжні дні, скасувати возову повинність, розширити права селян на їх земельні наділи.
Для врегулювання повинностей селян, певного обмеження сваволі місцевих феодалів і регламентування відносин між поміщиками і селянами на території Закарпаття імператриця Марія-Терезія (1764-1772) здійснила урбаріальну реформу - було взято на облік усі селянські землі, встановлено розміри земельних наділів, які за якістю поділялись на 5 розрядів. Розмір селянського наділу (телек) становив 8-30 зольдів ріллі і 6-12 зольдів сінокосів чи пасовищ; фактично більшість селян мали 1/2 чи 1/4 телеку. Володільці повних наділів зобов`язувались відпрацювати 52 дні на рік зі своїм тяглом або 104 дні «пішої» панщини; відповідно пропорційно встановлювалась панщина для користувачів частини наділу. Желяри, які мали своє господарство, відпрацьовували 18, а безхатні - 12 днів панщини на рік. Селяни віддавали поміщику 1/9 частину врожаю і несли інші натуральні і грошові повинності. Поза тим, селяни сплачували державні податки і виконували повинності на користь держави, зокрема відбували рекрутчину; у середині 19 ст. військова служба у Закарпатті (Угорщині) була довічною. У 40-х рр. 19 ст. селяни-кріпаки латифундій Закарпаття виконували понад 20 видів панських робіт, притому розміри панщини та інших повинностей значно перевищували передбачені урбаріальною реформою норми.
У Північній Буковині імператорським актом 1785 р. було відмінено особисту залежність кріпаків і уведено право вільного переходу селян, але збережено поміщицьке землеволодіння, внаслідок чого за селянами залишались усі феодальні повинності. Гноблення селян викликало масові повстання, найбільше з яких відбулось у 40-х рр. 19 ст. під проводом Луки Кобилиці.
Внаслідок австрійської буржуазно-демократичної революції 1848 р. імператорськими патентами 1848 р. 17 квітня у Галичині, 1 липня у Буковині, і врешті Законом про звільнення селян Австрійської імперії від кріпосної залежності 7 вересня на території всієї Австрії було скасовано кріпацтво - ліквідовано панщину і феодальні повинності, та надано селянам прав громадян держави і права власності на землю, якою вони спадково користувались. Закон про звільнення селян Австрійської імперії від кріпосної залежності 1848 р. передбачив повну компенсацію (індемнізацію) селянами на користь поміщиків 20-кратної вартості усіх річних кріпосних повинностей. За цим законом у власність селян Галицького краю перейшло менше ½ його земельних угідь У власність поміщиків перейшли майже всі ліси і пасовища, за користування якими на правах сервітутів селяни зобов`язувались відробляти або платити поміщикам на підставі «добровільної» угоди. На Закарпатті (і в усій Угорщині) кріпацтво було скасоване угорським сеймом законом 1848 р., підтвердженим австрійським імператором Францом-Йосифом І (1830-1916) у 1853 р., - на таких же кабальних умовах, як і у Галицькому краї.
.2 Міське населення
Правове становище міського населення Галичини наприкінці 18 - на початку 19 ст. мало змінилось - воно поділялось на міщан, які користувались певними привілеями, і жителів міста, які сплачували міський податок. У містах стали проявлятись ознаки капіталістичного розвитку. Мануфактури були здебільшого поміщицькими підприємствами, де використовувалась праця кріпаків; вони займались, головно, харчовим, деревообробним і паперовим виробництвом. У 19 ст. почався розвиток у містах Закарпаття, поширились цехи, до яких входили майстри і підмайстри, і водночас зростали мануфактурні підприємства.
3.3Феодали
У 1775 р. австрійський уряд поділив усю шляхту Галичини на магнатів, рицарів і трудову шляхту, більшість якої фактично переходила на становище вільних селян. Шляхту було звільнено від панщини та інших феодальних повинностей, зокрема військової служби у рушенні, замість якої встановлювалась грошова контрибуція. Патент 1775 р. вказував шляхті ставитись до «холопів» по-людськи і не вимагати виконання повинностей, понад визначені інвентарями розміри. У 1783 р. уряд офіційно відновив право поміщиків на фізичне покарання селян. Урбаріальний закон 1766 р. зміцнив у Закарпатті економічне і політичне панування німецьких і угорських феодалів, що підтвердив патент 1785 р. У Північній Буковині у 1769 р. було закріплено перевагу фільварково-панської системи, притому встановлювалось повне і виключне право феодалів на землю і на селян і було юридично оформлено кріпацьку залежність селян. [11; 302]
Внаслідок скасування кріпацтва у 1848 р. поміщики за втрачену феодальну ренту отримували викуп, який селяни сплачували додатково до прямих податків; притому, більша частина орних земель, лісів і пасовищ залишились за поміщиками, монастирями і церквами (католицькими і уніатськими) і заможними селянами. Зберігалось велике поміщицьке і церковне землеволодіння; поміщикам належало понад 40% усіх земель, і у другій половині 19 ст. вони залишались панівним класом.
.4 Реформи «освіченого абсолютизму»
Австрійські правителі, як і їх попередники, бачили у західноукраїнських землях насамперед джерело для поповнення державної казни та армії. Але водночас вони змушені були подбати про забезпечення там хоча б елементарної соціальної справедливості та порядку. Тим більше, що австрійська імператриця Марія-Тереза (1740-1780) та її син Йосиф II (1780-1790) проводили «модну» тоді серед європейських монархів політику просвітництва сумішшю гуманістичних побуджень з суто прагматичними розрахунками. Вона мала на меті покращити матеріальне становище жителів імперії, дати їм освіту, урівняти їх (наскільки це можливо) у правах, щоб зробити свідомими громадянами та надійними платниками податків.
Найжаданішою для галицького населення була аграрна реформа. Тому в 1781-1782 pp. Йосиф II проголосив своїми, патентами низку змін у цій сфері, які передбачали: 1) звільнення селян з особистої залежності від поміщиків; 2) передання права здійснення суду над селянами від пана до спеціально призначеного державного чиновника; 3) заборону збільшувати поміщицькі землеволодіння за рахунок «прирізки» селянських земель; 4) чітке визначення розміру панщини - до ЗО днів на рік; 5) заборону проживати у селі лихварям (як правило, євреям), які відмовлялися займатися сільським господарством тощо. [12; 34]
Важливою для західноукраїнських земель була церковна реформа, яка здійснювалася протягом 1770 - поч. 1780-х років. На момент входження Галичини до складу Австрійської монархії греко-католицька церква перебувала в глибокому занепаді. Місцева католицька ієрархія трактувала її як другосортну, спонукаючи греко-католиків, всупереч заборонам Ватикану, переходити зі свого обряду на латинський. До 1777 р. греко-католицькі священики навіть змушені були відробляти панщину. Із запровадженням реформ ситуація корінним чином змінюється на краще. Вони передбачали: 1) зрівняння прав католицької, протестантських і греко-католицької церков та забезпечення віруючим цих віросповідань однакових можливостей вступу до університетів та на державну службу, купівлі-продажу землі тощо; 2) підпорядкування церкви державі та надання священикам статусу державних службовців з відповідною платнею; 3) заборону місцевій верхівці римо-католицької церкви перетягувати греко-католиків на латинський обряд та вживати термін «уніат», що мав образливий підтекст.
Тісно була пов'язана з церковною освітня реформа, яка, серед іншого, передбачала: 1) ліквідацію ордену єзуїтів (1773) і його багатолітнього домінування у навчальних закладах та відкриття у Львові на місці єзуїтської колегії університету (1784) (при ньому з 1787 по 1809 р. діяв Руський інститут - Studium rutenum, де на філософському і богословському факультетах навчалися русини-українці); 2) відкриття греко-католицьких семінарій для навчання українського духовенства, зокрема у Відні, Львові, Ужгороді; 3) запровадження системи початкових і середніх шкіл (1777), причому на рівні початкової школи навчання для дітей мало проводитися рідною мовою. [13; 37]
Реформаторська діяльність Марії-Терези та Иосифа II була на той час прогресивним явищем, особливо, коли врахувати, що паралельно з ліквідацією найогидніших виявів кріпацтва на західноукраїнських землях - у Східній Україні воно запроваджувалося повторно. Реформи викликали в західноукраїнському суспільстві почуття глибокої вдячності та відданості Габсбурзькій династії. Однак вже незабаром прогресивні нововведення було зведено нанівець наступними австрійськими правителями - Леопольдом II (1790-1792) та Францом (1792-1835). Єдиною інституцією, яка зберегла всі свої надбання і навіть зміцнила їх після відкриття у 1808 р. Галицької митрополії, була греко-католицька церква.
4. Державний лад
.1 Адміністративно-територіальний устрій
Спочатку Галичину було поділено на шість циркулів^, які, у свою чергу, поділялися на 18 дистриктів. У 1782 р. поділ на дистрикти ліквідували. Залишився поділ на 18 циркулів, які називалися також округами. З 1786 р. по 1849 р. до складу Галичини як 19-й циркул входила Буковина. Адміністративним центром краю був Львів. Циркули очолювали старости, до компетенції яких належали всі адміністративні та поліційні справи, нагляд за торгівлею, промисловістю, призов на військову службу тощо. Штат циркулю був невеликий - усього 10-12 осіб. До нього входили староста, три-чотири комісари, секретар, два діловоди, один або більше практикантів і два кур'єри. Старостів і комісарів призначав імператор, а всіх інших - староста. Низову ланку апарату фактично створювали поміщики. З трьох кандидатів, яких вибирало село, поміщик призначав війта, проте останній мав незначну компетенцію. Якщо в селі було не менше 30 дворів, війт раз на місяць звільнявся від паншини. Виконавчим органом поміщика були так звані мандатори. Формально це були державні чиновники з повноваженнями від окружної влади, а фактично - службовці домінії, бо платню вони отримували від поміщика. Влада мандаторів мала універсальний характер - вони збирали податки, встановлювали різні повинності, доставляли рекрутів (у середині XVIII ст. відбувся перехід до постійної армії), виконували поліцейські функції, судили у першій інстанції, користувалися правом тілесного покарання, яке офіційно було скасовано в Австрії законом від 15 листопада 1867 р.
Основними адміністративно-територіальними одиницями Закарпаття були жупа і комітат (а територіально-економічними - домінії, які об`єднували землі міст і сіл, належачих феодалу, церкві чи державі, і до складу яких входила система «клічів», що складались з кількох фільварків). Існувало 4 жупи: Бережанська, Мармарошська, Ужгородська і Ужанська, які очолювали жупани, призначені угорським королем з вищої аристократії. У 40-х рр. 19 ст. канцелярії, які здійснювали політичне управління, очолювали наджупани, а виконавчі функції перейшли до піджупанів, які підлягали наджупану і Міністерству внутрішніх справ. Жупи поділялись на комітати; до складу комітатського управління входило 30-40 чол. - окружні начальники, секретарі, касири, землеміри, збирачі податків та ін., і очолював його жупан комітату - журат. Найнижчою посадовою особою був староста села, який призначався феодалом, а після урбаріальної реформи 1764-1772 рр. обирався на 1 р. Місцевими органами самоврядування з дуже обмеженими повноваженнями були представництва, які наприкінці 18 ст. практично припинили існування, а натомість були створені комітатські збори як дорадчий орган при жупані, до якого входили переважно заможні верстви населення. [14; 345]
.2 Урядові органи адміністративного управління
Носієм вищої влади в Австро-Угорщині був австрійський імператор, який водночас вважався угорським королем, особа якого проголошувалась священною і недоторканою; він також видавав санкцію на прийнятий обома палатами австрійського парламенту закон. Увесь апарат управління в Австрії і Угорщині складався і діяв незалежно від органів управління іншої частини двоєдиної монархії, крім 3 спільних міністерств: військового, закордонних справ і фінансів
Кожна з двох держав, що увійшли до складу Австро-Угорщини, мала свій уряд і 2-палатний парламент: Австрія - Рейхсрат, що складався з верхньої палати панів і нижньої палати депутатів, Угорщина - Сейм, що складався з верхньої палати магнатів і нижньої палати депутатів.
Попри формальну конституційність Австро-Угорської держави, не передбачалось загальне виборче право. Верхня палата панів Рейхсрату не обиралась, а призначалась імператором з найвідоміших дворян імперії і верхівки духовенства; кількість її членів становила 150-170 осіб, з яких українців було лише 4. Нижня палата депутатів Рейхсрату до 1873 р. обиралась не прямими виборами, а Крайовими сеймами, а уведена у 1873 р. куріальна система виборів обмежила коло виборців, притому українське населення, яке становило 13% населення Австрії, у 1879 р. посилало до парламенту лише 3 депутатів з 353, а у 1897 р. - 11 з 425. У 1907 р. в Австрії було запроваджене загальне виборче право, яке, однак, не поширювалось на жінок, військовослужбовців і молодь, віком до 24 р.
Австрійський уряд як вищий орган державного управління утворювала Рада міністрів на чолі з прем`єр-міністром, якого призначав імператор. У період між сесіями парламенту Конституція надавала уряду право видавати закони. Міністри формально відповідали перед парламентом, а фактично лише перед імператором. Крім міністрів, які відали окремими галузями управління, були ще міністри «без портфеля», які не керували жодною галуззю управління, а повинні були наглядати за інтересами певного краю, зокрема у 1871 р. було створене Міністерство для Галичини, до складу якого призначались лише польські магнати Галицького краю, а у 1879 р. було створене Міністерство для Чехії.
Уряду підлягала крайова влада, а їй - місцеві органи державної адміністрації. На чолі коронного краю стояв крайовий начальник (у Галичині - намісник, у Буковині - крайовий президент), призначений імператором і підлеглий йому і уряду. Крайовим начальникам підпорядковувались поліція (зокрема, політична - управління жандармерії), крайові і повітові органи управління, управи міст. Вони наглядали за пресою, спілками, готували списки виборців, призначали більшість чиновників, боролись з усілякими небажаними для уряду проявами тощо.
Фактичним керівником краю вважався губернатор, який призначався австрійським імператором і наділявся широкими повноваженнями. При губернаторові перебувало губернське правління, що складалось з департаментів, які відали окремими галузями управління. У 1772-1849 рр. у Галичині змінилось 14 губернаторів; усі вони були заможними і впливовими австрійськими німцями, крім останнього - польського магната В. Залеського, та після революції 1848 р. політика онімеччення змінилась полонізацією.
Галицький крайовий представницький орган складався з 3 Сеймових курій: Львівської (50 депутатів), Краківської (58 депутатів) і Станіславівської (42 депутати); депутати обирались прямими виборами за майновим цензом. Компетенція курій зводилась, головно, до господарських питань, і їх рішення вимагали санкції імператора. Виконавчим органом усіх 3 курій був спільний Крайовий виділ (комітет) з 15 членів, обраних порівну куріями. Спільним законодавчим органом курій був Центральний виділ у складі 33 членів (15 членів Крайового комітету і по 6 депутатів від кожної курії), компетенція якого зводилась до розгляду спільних для усього краю питань. Намісник краю та президенти округів і призначені ними комісари контролювали діяльність Сеймових курій і Центрального виділу, беручи в обов`язковому порядку участь у їх засіданні.
.3 Органи крайового і місцевого самоврядування
Крім урядових органів адміністративного управління у Галичині і Буковині існували ще органи крайового і місцевого самоврядування - крайові сейми, повітові, міські і сільські ради. Однак, державні органи контролювали діяльність органів самоврядування, які не були наділені реальною владою і підпорядковувались центральній владі. Так, повітовий староста міг зупинити виконання рішень повітової ради під приводом їх невідповідності законам держави чи недоцільності. Намісник мав право розпустити повітові, міські і сільські ради, щоправда, вони могли оскаржити це перед міністерством, однак, подача скарги не припиняла виконання рішення про їх розпуск.
У Львові і Чернівцях у 1861 р. для посилення впливу на Галичину і Буковину Франц-Йосиі І створив крайові сейми, вибори до яких були нерівними для різних соціальних груп населення: 1. до складу сейму автоматично, за посадою входили вірилісти - митрополити, єпископи і ректори університетів; 2. виборче право не було загальним. Усі виборці при високому майновому цензі поділялись на 4 курії - великої власності, торгово-промислових палат, міської буржуазії і сільську, кожна з яких окремо обирала депутатів до сейму строком на 6 р. Більшість депутатів Галицького сейму були поляками, а Буковинського - румунами. Безпосередньо керував сеймом і головував на його засіданнях крайовий маршалок (Галицьким - 1 з представників польських магнатів, а Буковинським - 1 з румунських магнатів) чи його заступник (Галицьким - львівський уніатський митрополит, а Буковинським - буковинський православний митрополит), які призначались імператором.
Компетенція крайових сеймів була обмеженою і стосувалась, головно, господарських справ. Бюджетні права сеймів зводились до накладення додатків до безпосередніх державних податків, притому ці додатки часто перевищували основну податкову суму. У сфері місцевого самоврядування сейми здійснювали вищий нагляд за управлінням господарством повітовими, міськими і сільськими органами, рішення яких часто вимагали затвердження сейму або його виконавчого і розпорядчого органу - крайового комітету, який здіснював безпосередній нагляд за ними. Рішення сейму, хоч вони мали другорядний характер, затверджував імператор.
На підставі державного закону про місцеве самоврядування 1862 р. було прийнято галицький крайовий закон про громади 1866 р., за яким було створено повітові громади (гмини), які територіально збігались з адміністративними повітами. Органами повітової громади були повітова рада як керівний і повітовий комітет як виконавчий орган, який очолював повітовий староста, який затверджувався на посаді імператором.
За Міськими статутами, наданими в Австрії 33 містам, у т.ч. Львову у 1870 р., Кракову і Чернівцям, органами міського самоврядування були міська рада і магістрат. Найнижчими органами місцевого самоврядування були міські і сільські гмини. [16; 371]
.4 Судочинство
У середині 19 ст. відбулось остаточне відокремлення суду від адміністрації, відміна станового суду, проголошення усіх суддів незалежними; вже у 1849 р. вийшов закон про перебудову судової системи. Верховна судова влада, тобто право помилування, пом`якшення покарання і звільнення від судового переслідування, належала імператору, причому усі судді призначались ним довічно і усі суди діяли від його імені, що зумовлювалось прагненням скасувати домініальний суд, який діяв від імені окремих феодалів, ліквідувати самоврядні міські суди і перетворити усі суди на державні. У Галичині було створено 218 судових повітів (на початку 20 ст. їх було скорочено до 190) і організовано повітові одноособові і колегіальні у складі 3 суддів (невдовзі ліквідовані) суди, крайові (згодом перейменовані на окружні) суди і Вищий крайовий суд у Львові, який поширював свою юрисдикцію і на Буковину, а найвищою інстанцією для всієї держави став Верховний судовий і касаційний трибунал у Відні. При окружних судах для розгляду деяких кримінальних справ про злочини, за які передбачалось покарання у розмірі не менше 5 р. тюремного ув`язнення, створювались суди присяжних, а для вирішення дрібних цивільних справ - мирові суди. Присяжні засідателі і мирові судді призначались за віковим, майновим і освітнім цензом. Для військовослужбовців існували окремі військові суди 3-х інстанцій - військовий суд, Вищий військовий суд і Верховний військовий трибунал. Спори між підприємцями і робітниками та самими робітниками розглядав створений у 1896 р. у Львові промисловий суд. У Дрогобичі діяв третейський суд кас взаємодопомоги гірничих товариств.
При проведенні судових реформ було засновано державну прокуратуру для здійснення нагляду за законністю діяльності державних установ і фізичних осіб, участі у розгляді судових справ, нагляду за судами, слідством і місцями ув`язнення. Очолював прокуратуру генеральний прокурор, що перебував при Верховному судовому і касаційному трибуналі у Відні, і підпорядковувався безпосередньо міністру юстиції. При Вищих крайових судах передбачалось заснувати посади старшого прокурора, а при окружних судах - державного прокурора. [17; 611]
5. Джерела права
.1 Закони рейхстагу
липня 1848 р. у Відні відбулось урочисте відкриття рейхстагу. Від початку його діяльності депутати-селяни опинилися у важких умовах, оскільки засідання велися незнаною ними німецькою мовою, їх відкрито зневажала консервативно-шляхетська частина депутатів.
вересня 1848 р. група українських і польських селянських депутатів подала на розгляд рейхстагу свою програму-адресу. Цей документ «від імені і за дорученням усього галицького народу» підписало 15 депутатів-селян (Грегор Андрусяк, Яків Ром, Микола Драус, Ян Шторц, Василь Фармацій, Казимир Вальчик, Гриць Ничипорук, Костянтин Посацький, Йосиф Григору, Іван Рижко, Матеяш Мазуркевич, Мацей Лейчак, Войцех Войнович, Панко Козар, Стефан Гой). З них лише п'ятеро змогли власноручно підписатися, а інші навпроти своїх прізвищ поставили хрестики. Тільки один український селянин К. Посацький володів німецькою мовою і «записував іншим селянським депутатам їхні пропозиції і петиції». Ця обставина свідчить про те, що ця петиція не була єдиною, а також, що між польськими та українськими селянськими депутатами існувала єдність думок стосовно розв'язання важливих для їхніх виборців проблем.
Подана адреса складалася з 28 пунктів, у яких були сформульовані основні програмні вимоги галицького селянства: повернення загарбаних поміщиками від 1786 р. селянських земель; збереження сервітутів; надання права власникам земельних ділянок вільно користуватися виявленими на них соляними покладами і джерелами; ліквідація монопольного права поміщиків на млини; надання селянам права володіти мисливською зброєю; встановлення стабільної платні зі спеціального фонду для духовенства і ліквідація сплати селянами на церковні потреби; зниження цін на сіль, тютюн; зменшення поштових і гербових оплат; скасування прибуткового податку ремісників; зменшення платні чиновникам і підвищення її слугам; надання доступу до посад в управлінському апараті незалежно від соціального походження і, як правило, місцевим жителям; поділ Галичини на дві провінції: українську - з центром у Львові і польську - з центром у Тарнові або Кракові; призначення парафіального духовенства за пропозиціями громад, а не поміщиків; відкриття у кожній громаді шкіл і запровадження викладання там рідною мовою та ін.
Програма, висунута селянськими депутатами австрійського рейхстагу у 1848 р., свідчила, що під час революції селянство не було сліпим знаряддям у руках австрійської влади
Більшістю голосів рейхстаг ухвалив рішення скасувати феодальні повинності за викуп, дві третини якого мали виплатити селяни, а одну третину - держава. 7 вересня 1848 р. закон був затверджений імператором Фердинандом І. Він надавав селянам права громадян держави, а також право власності на землю, якою вони користувалися. З метою практичного здійснення реформи згодом було видано низку додаткових законодавчих актів.
Згідно із законом від 7 вересня 1848 р., у власність галицького селянства перейшла менше, ніж половина земельних угідь краю. Більшість селян залишалися малоземельними й економічно неспроможними. Власністю поміщиків стали майже всі ліси й пасовиська, за користування якими селяни, позбавлені колишніх сервітутів, тепер були змушені відробляти або платити.
.2 Імператорські патенти
Відразу ж після входження Галичини та Буковини до складу Австрії були прийняті імператорські патенти, які регулювали правила обігу та визначали ринковий курс різноманітних монет, що використовувалися населенням цих провінцій. Патент від 14 січня 1775 р. та аналогічні документи, видані у наступні роки, свідчили, що у 1770-80-х роках в імперії паралельно використовувалися загальнодержавні та регіональні австрійські випуски, а також польські, російські, турецькі та інші монети. З іноземних випусків найбільш поширеними були талери численних німецьких держав, насамперед, конвенційні баварські талери Максиміліана Иосифа та Карла Теодора. Нідерландські талери (альбертусталери, патагони, рійксдаальдери тощо) оцінювалися по 2 гульдени 3 крейцери, російські рублі першої половини XVIII ст. - по 1 гульдену 45 крейцерів, а монети цього ж номіналу, відкарбовані за часів панування Катерини II, - по 1 гульдену ЗО крейцерів. Вартість турецьких курушів (левенталерів) було встановлено на рівні 1 флорина 20 крейцерів, а рагузьких ректорталерів - 1 флорина 24 крейцерів.
З огляду на необхідність значної суми готівки для покриття видатків у війнах з революційною Францією, австрійський уряд змушений був запровадити в обіг з 20 квітня 1796 р. нові розмінні монети номіналом 6 та 12 крейцерів. Згідно з патентом від 1 серпня 1800 р., розпочалося карбування ще й 24-крейцерових монет. Цих так званих місцевих або крайових монет з низькопробного срібла 250-ї проби було випущено на суму 120 млн. гульденів, що принесло уряду економію коштів на суму бл. 70 млн. гульденів. Попри адміністративний примус, населення відмовлялося приймати ці маловартісні монети, і уряду, відповідно до положень патенту від 20 серпня 1801 p., довелося вилучити їх з обігу. Однак уже в наступному році знову розпочалося карбування низькопробних монет, правда, значно важчих, номіналом 7 крейцерів. У1807 р. їх вартість було знижено до 6 крейцерів, а в 1809 р. семикрейцерові монети вилучено з обігу. Поліпшити ситуацію на грошовому ринку мала також емісія мідних монет номіналом З крейцери. Згідно з імператорським патентом від 10 липня 1799 p., їхня монетна стопа була встановлена на рівні 164 гульдени з віденського центнера міді (56 кг). Однак вже патенти від 21 грудня 1799 р. та 1 серпня 1800 р. змінили ці метрологічні показники. На монетних дворах у Відні, Празі, Кремниці, Зальцбурзі, Карлсбурзі, Халлє, Надьбаньї та Смольнику розпочалося карбування мідних монет номіналом 1/4, 1/2, 1, 3 та 6 крейцерів за стопою 213 гульденів 20 крейцерів з віденського центнера міді. Загальний розмір емісії становив 10 млн. гульденів. І все ж нестача «дзвінкої» монети ставала дедалі відчутнішою, а частка паперових грошових знаків постійно зростала.
Певною спробою стабілізації грошового господарства став випуск, згідно з імператорським патентом від 18 грудня 1806 p., мідних монет номіналом 15 та 30 крейцерів. Вони з'явилися на ринку у 1807 р. як монетне забезпечення банкоцетлів, що стало причиною їх швидкого знецінення. Вже в березні цього ж року за 100 гульденів конвенційною монетою платили 150 гульденів мідними банкоцетлями. Гостра потреба монетних дворів імперії у сировині стала причиною вилучення з обігу монет номіналом 17 та 7 крейцерів. Згідно з патентом від 17 вересня 1807 p., для проведення цієї операції відводився лише один місяць, після чого за 17 крейцерів державні каси сплачували 15 крейцерів, а за 7 крейцерів- 6 крейцерів обіговою монетою. Загальна кількість монетно-грошової маси на території Королівства Галичини та Лодомерії у 1809 р. сягнула 2200 тис. гульденів, у тому числі 10 тис. голландських та 37 220 австрійських дукатів. [18; 171]
.3 Конституції
Внаслідок австрійської революції у березні 1848 р. австрійський уряд 25 квітня видав першу Австрійську конституцію (Піллерсдорфа) 1848 р., яка проголосила Австрію конституційною монархією і закріпила деякі демократичні права і свободи громадян; однак вже 16 травня вона припинила свою дію. Користуючись конституційними свободами, представники галицької інтелігенції і духовенства заснували 2 травня 1848 р. у Львові Головну руську раду на чолі з єпископом Г. Яхимовичем; її обмежену програму підтримали представники Закарпаття, які прагнули вийти зі складу Угорщини і об`єднатись з Галичиною у складі Австрійської монархії. Натомість, представники Буковини вимагали відокремити Буковину від Галичини і виділити її в окремий коронний край з власним сеймом - ця вимога була задоволена у 1849 р., що посилило роздроблення західноукраїнських земель.
Австрійський монарх Франц-Йосиф І дарував імперії 4 березня 1849 р. нову одкройовану (накинуту зверху - главою держави, а не представницьким органом), антидемократичну Конституцію, яка створювала централізовану владу, в якій уся влада зосереджувалась в імператора і його міністрів та урізувала права громадян і повноваження парламенту на користь уряду. За Березневою конституцією 1849 р. передбачалось отримання усіма 14 коронними краями власних крайових конституцій. [Мацькевич М.М. Розвиток національної ідеї в Галичині в контексті Конституції України // Право України. -1998. - №11. - С. 106-109. 107]
Галицькому краюі відокремленому Буковинському краю Крайові конституції були надані цісарськими патентами 29 вересня 1850 р. Крайова конституція Галицького краюподілила його на 3 округи: Краківський - суто польський, Львівський - змішаний польсько-український, і Станіславський - суто український; цей поділ був невдалою спробою згладити національні суперечності у краї. Начальником Галицької крайової адміністрації був намісник, якому підпорядковувались призначені Сеймовими куріями президенти округів. Крайове управління Буковини очолював крайовий президент. Для уведення у дію крайових конституцій для Галичини і Буковини за розпорядженням міністра внутрішніх справ Австрії 1850 р. 3 округи Галичини і територію Буковини було розділено на повіти, які у деяких місцевостях називались староствами: у Львівському окрузі - 19, Краківському - 26, Станіславівському - 18, на Буковині - 6.
Галицький крайовий представницький орган складався з 3 Сеймових курій: Львівської (50 депутатів), Краківської (58 депутатів) і Станіславівської (42 депутати); депутати обирались прямими виборами за майновим цензом. Компетенція курій зводилась, головно, до господарських питань, і їх рішення вимагали санкції імператора. Виконавчим органом усіх 3 курій був спільний Крайовий виділ (комітет) з 15 членів, обраних порівну куріями. Спільним законодавчим органом курій був Центральний виділ у складі 33 членів (15 членів Крайового комітету і по 6 депутатів від кожної курії), компетенція якого зводилась до розгляду спільних для усього краю питань. Намісник краю та президенти округів і призначені ними комісари контролювали діяльність Сеймових курій і Центрального виділу, беручи в обов`язковому порядку участь у їх засіданні.
Австрійська конституція1849 р. і Крайові конституції Галичини і Буковини 1850 р. після придушення революційного руху не діяли, а цісарський патент 31 грудня 1851 р. формально скасував їх, і Австрія знову перетворилась на самодержавну монархію.
За Конституційною угодою 1867 р. була утворена конституційна дуалістична (лат.dualis - двоїста, двоєдина) Австро-Угорська держава: Транслейтанія - Угорське королівство з Трансільванією, Хорвато-Словенією і Закарпаттям, та Ціслейтанія - Австрія з Чехією, Моравією, Сілезією, Герцем, Істрією, Трієстом, Далмацією, Буковиною, Крайною і Галичиною (ці назви виникли, внаслідок розділення Австро-Угорщини на 2 частини рікою Лейтою). Щоправда, жодна з панівних націй не утворювали більшості:австрійські німці в Австрії становили лише 36%, а угорці в Угорщині - 45% населення; з 50 млн. населення Австро-Угорщини слов`яни становили близько 30 млн.
Рейхсрат прийняв 21 грудня 1867 р. австрійську Конституцію, яка діяла в Австрії, у т.ч. у західноукраїнських землях, до розпаду Австро-Угорщини у жовтні 1918 р.; а в Угорщині була відновлена угорська Конституція 1848 р.
Хоча австрійська Конституція 1867 р. офіційно проголосила національну рівноправність у школах, державних установах і судах, однак панівне становище поряд з австрійськими правлячими колами у Східній Галичині займали польські шляхтичі, у Північній Буковині - румунські бояри, у Закарпатті - угорські феодали і капіталісти. Так, з 17 галицьких намісників 11 були польськими магнатами, серед яких особливим шовіністом був граф А. Потоцький, убитий у 1908 р. студентом Львівського університету Мирославом Січинським. Галицьке намісництво поділялось на департаменти, в яких служила майже виключно польська шляхта; а у 1869 р. польська мова була уведена як офіційна в управлінні і судах, і під впливом польської шляхти у школах було запроваджено навчання замість української польською мовою; відтак, за даними 1900 р., читати і писати українською мовою у Східній Галичині вміли лише 7% чоловіків і 4% жінок.
.4 Кодекси
На територію західноукраїнських земель поступово поширювалась чинність австрійського права, однак внаслідок багатонаціонального характеру Австрійської монархії у правовій системі держави тривалий час не було єдності. Проте, ще до загарбання західноукраїнських земель Австрією проводились певні заходи щодо об`єднання цивільного права різних австрійських провінцій - для ліквідації партикуляризму у праві й 1753 р. була створена кодифікаційна комісія, яка у 1766 р. подала вироблений нею проект Цивільного кодексу на затвердження Марії-Терезії, який вона, однак, не затвердила.
Особливо пожвавилась робота над кодифікацією цивільного та інших галузей права в останній чверті 18 ст., причому кодифіковані збірники проходили апробацію у Галичині, а відтак їх чинність поширювалась і на інші австрійські провінції. У 1772 р. була створена нова комісія для переробки незатвердженого проекту Цивільного кодексу, яка аж у 1785 р. склала першу частину кодексу, до якої увійшли норми про права підданих, та сімейне і опікунське право, і яку імператор Йосиф ІІ затвердив декретом 1786 р. І декретом 1797 р. завершений проект як Галицький цивільний кодекс був запроваджений спершу у Західній, а невдовзі у Східній Галичині; відповідно, припинило дію старе польське феодальне право. Та лише у 1811 р. після кількох переробок був затверджений і з 1812 р. уведений у дію Австрійський цивільний кодекс. Він мав 1502 статті і поділявся на 3 частини: вступ - загальні положення про цивільний закон, 1 - про особові права, 2 - речові права, 3 - спільні положення про особові і речові права. Його джерелами були: пандектне право, тобто пристосоване до капіталістичних відносин римське право, Пруське земське уложення 1794 р. і провінційне право деяких австрійських країв. Цей кодекс був модернізованим нормами капіталістичного права магнатсько-шляхетським зводом законів. З деякими змінами, внесеними у роки першої світової війни, він продовжував діяти на території Галичини і після її включення до складу Польщі - аж до прийняття Польського кодексу зобов`язань 1933 р.
Майже водночас з підготовкою Цивільного кодексу розпочалась робота над складанням Цивільного процесуального кодексу, який вступив у дію у 1781 р., а пізніше був перероблений і введений у дію як Галицький цивільний процесуальний кодекс у Західній Галичині у 1796 р. і Східній Галичині у 1807 р. Він поділявся на 617 статей, які регулювали усі стадії цивільного процесу - від позовної заяви до виконання судового рішення. У 1825 р. був розроблений новий проект Австрійського цивільного процесуального кодексу, який імператор не затвердив, та пізніше були уведені в дію його окремі розділи - адвокатська ординація 1849 р., закон про компетенцію судів 1852 р., закон про судочинство у безспірних справах 1854 р. тощо. Новий Австрійський цивільний процесуальний кодекс було затверджено у 1895 р., і він діяв до розпаду Австро-Угорщини. Робота над кодифікацією кримінального права почалась у 1768 р., коли імператрицею Марією-Терезією було затверджено Австрійський кримінальний кодекс (Терезіана). Він складався з 2 частин: процесуального і матеріального права;і передбачав дуже жорстоку систему покарань, а процес мав інквізиційний характер з широким застосуванням тортур, скасованих у 1776 р. Цей кодекс не діяв у Галичині в частині матеріального права, а був запроваджений у 1774 р. у частині процесуального права. У 1781 р. спеціальне розпорядження надало судам право допускати свідками жінок і євреїв.
Імператор Йосиф ІІ у 1786 р. затвердив Загальну судову інструкцію для судів усіх інстанцій, яка детально регламентувала порядок розгляду судами справ, подавала зразки процесуальних документів і форми боанків для судової статистики, а відтак, була своєрідним Процесуальним кодексом.
У 1787 р. був виданий новий Австрійський кримінальний кодекс про злочини та їх покарання (Йозефіана), який містив окремі положення буржуазного кримінального права, та у цілому був феодальним кодексом. Він встановлював суворі покарання, але скасовував смертну кару; уперше в історії австрійського кримінального права він поділив злочинні дії на кримінальні злочини, які розглядали суди, і тяжкі поліційні проступки, які розглядали адміністративні органи. На апробацію був запроваджений у Західній Галичині у 1796 р. і Східній Галичині у 1797 р. Кримінальний кодекс, підготований австрійським юристом Й. Зонненфельсом, який у 1803 р. із незначними змінами був був уведений у дію у всій Австрії (Францішкана). Він складався з 2 розділів - матеріального і процесуального права. Він встановив смертну кару за деякі злочини, щоправда, імператор у порядку помилування збедільшого замінював смертні вироки позбавленням волі. У 1852 р. цей кодекс був переглянутий і виданий у новій редакції, в якій діяв у Галичині аж до введення там Польського кримінального кодексу 1932 р. Кримінальний кодекс 1852 р. запровадив поділ на злочини і проступки, і, відповідно, поділявся на 2 частини - про злочини і проступки. За вчинення злочину він передбачав смертну кару через повішення або тюремне ув`язнення на різні строки, а за проступки - грошові покарання, арешт до 6 місяців, тілесні покарання, які були скасовані в Австрії у 1867 р., заборону проживати у даній місцевості тощо; притому, повністю звільнялись від кримінальної відповідальності лише діти, віком до 10 р.; кодекс передбачав також застосування його статей за аналогією. Цей кодекс був доповнений у 1855 р. Військовим кримінальним кодексом, який посилив відповідальність військовослужбовців за державні злочини, а також іншими законами, та поза тим залишався застарілим.
Кримінально-процесуальний кодекс 1853 р. суперечив основним демократичним принципам судочинства, тому у 1869 р. був доповнений Законом про суди присяжних, а у 1873 р. був затверджений новий Кримінально-процесуальний кодекс, який із незначними змінами проіснував аж до розпаду Австро-Угорщини. Він встановив усність і гласність процесу, допустив участь громадськості, тобто суду присяжних, у розгляді тяжких злочинів, закріпив ідею вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів. У 1912 р. був уведений у дію Військовий кримінально-процесуальний кодекс, а поза тим, військові суди розглядали справи на підставі застарілого Терезіанського кодексу 1768 р. [19; 231]
6. Характеристика галузей права
.1 Право власності
Право власності. Власність особи - усе, що їй належить, усі її тілесні і безтілесні речі. Право власності - це влада розпоряджати природою і вигодами якоїсь речі на власний розсуд і усувати від цього будь-кого іншого. Предмет права власності становлять усі речі. Власність може бути набута на правовій підставі і законним способом. Способом набуття власності є привласнення безгосподарних речей, шляхом якого особа оволодіває безгосподарною річчю з наміром чинити з нею як зі своєю власною, притому правовою підставою такого привласнення є свобода оволодівати безгосподарними речима. Особа, яка врятувала чужу рухому річ від неминучої втрати чи загублення, вправі вимагати від власника, вимагаючого повернення речі, відшкодування понесених витрат і відповідної винагороди не більше 10%. Способом набуття власності є також приріст - тобто, усе, що походить від речі чи знову до неї приєднується, якщо воно не передане власнику іншою особою; приріст здійснюється природно, штучно чи спільно природою і штучно. Також власність набувається шляхом передачі речі законним способом одним власником іншому. Також власність набувалась шляхом набувної давності.
Право сервітута - коли власник зобов`язаний на користь іншої особи щось терпіти (зазнавати певних незручностей) чи чогось не робити (зазнавати певних обмежень) щодо своєї речі. Право сервітуту щодо володіння нерухомим маєтком - поземельний сервітут, усі решта - особисті сервітути. Поземельні сервітути передбачають 2 володільців землі, з яких одному як зобов`язаному належить зобов`язаний маєток, а іншому, який має право, - панівний маєток. Залежно від сільськогосподарського чи іншого використання панівного маєтку розрізняють сільські і будинкові сервітути. До будинкових сервітутів належать: 1. право користуватись чужою будівлею як опорою для своїх забудов; 2. укріплювати у чужій стіні балки чи канати; 3. зробити у чужій стіні вікно-незалежно чи для освітлення, чи для краєвиду; 4. будувати дах чи балкон над повітряним простором сусіда; 5. проводити дим через трубу сусіда; 6. спускати воду з даху на чужу землю; 7. видивати чи відводити рідини на землю сусіда. Внаслідок цих та подібних будинкових сервітутів володілець будинку отримує право робити що-небудь на землі свого сусіда, а той зобов`язаний терпіти це. Внаслідок інших будинкових сервітутів володілець зобов`язаний не робити чогось такого, що він зазвичай вправі робити: 8. не збільшувати висоти свого будинку; 9. не зменшувати висоти свого будинку; 10. не позбавляти панівного будинку світла і повітря; 11. не позбавляти панівного будинку краєвиду; 12. не відводити стік води з даху свого будинку від землі сусіда, якому стік може бути корисним для зрошення його саду чи для наповнення його водосховища тощо. До сільських сервітутів належать: 1. право переходу, перегону худобу чи проїзду чужою землею; 2. право черпати воду, напоювати худобу, відводити і підво дити воду; 3. право сторожувати і випасати худобу; 4. право рубати ліс, збирати обсохлі гілки і хмиз, збирати жолуді, згрібати листя; 5. право полювати, рибалити, ловити птицю; 6. право дробити каміння, копати пісок, гасити вапно. Особисті сервітути: необхідне особисте користування річчю, володіння з правом використання, проживання.
6.2 Зобовязальне право
Божевільні і діти віком до 7 р. не можуть вступати у зобов`язальні відносини, а неповнолітні та повнолітні, які не можуть самостійно вступати у зобов`язання (обмежені у дієздатності), можуть укладати договори зі згоди батька або представника (опікуна чи піклувальника) та суду. Підстави недійсності договору - укладення його внаслідок помилки, під страхом, оманою, а також якщо предмет договору буде вилучений з обігу до його передачі стороні договору. Договір укладається усно чи письмово, судовим чи позасудовим порядком, при свідках чи без. Договори виконуються у час, місці і способом, визначеними сторонами.
Договір позики. Предметом грошової позики можуть бути монети, паперові гроші, публічні відсоткові папери. У разі зміни вартості позичених грошей боржник повинен повернути позику рівноцінно тій вартості, яку він позичав. При позиці інших споживних речей (крім грошей) позикодавець може обумовити повернення їх у тій же кількості, того ж роду і якості, на що не вплине підвищення чи зниження цін у час дії договору. Дозволено нараховувати 6% річних на позику без застави і 5% річних на позику із заставою. Відсотки стягуються при поверненні позики, а якщо договір укладено на кілька років, то щорічно, причому не більш як за півроку наперед. Заборонено нараховувати відсотки на відсотки, однак відсотки, що наросли за 2 і більше років, можуть за домовленістю сторін бути виокремлені у новий борг. Відсотки з грошових позик сплачуються тим же родом грошей, що й сам капітал.
Договір купівлі - за яким річ надається іншій особі за певну суму грошей; притому право власностіна річ набувається лише з моменту її передачі. Купівельна ціна сплачується готівковими грішми. Якщо річ відчужується частково за гроші, а частково за іншу річ, то договір вважається купівлею чи міною залежно від того, більше чи менше сплачено грошей порівняно з ціною відданої речі (при сумі грошей рівній ціні речі договір вважається купівлею). Для визначення ціни відчужуваної речі може слугувати ціна, визначена при попередньому її відчуженні, або середня ринкова ціна; якщо ж на товари існує такса, то продавець не вправі завищувати ціну речі. Продавець зобов`язаний зберігати річ до моменту її передачі покупцю, а покупець зобов`язаний прийняти річ негайно чи у домовленй час, сплативши купівельну ціну готівковими грішми. Якщо продавець передає річ покупцю без сплати ним купівельної ціни, річ вважається проданою у кредит, притому право власності на неї негайно переходить до покупця.
Особливі умови договору купівлі: збереження за продавцем права викупу проданої речі, право зворотного продажу речі покупцем продавцю, право переважної купівлі продавцем проданої речі, продаж речі під умовою випробування, право продавця вибору кращого покупця, право продавця доручення продажу.
6.3 Спадкове право
Спадкове майно (спадок) - сукупність прав і зобов`язань померлого, які не мають суто особистого характеру. Право спадкування - виключне право вступити у володіння усім спадковим майном чи його певною частиною. Право спадкування настає лише по смерті спадкодавця; якщо майбутній спадкоємець помре раніше спадкодавця, то він не може передати своїм спадоємцям право спадкування, ще не набуте ним. Спадкування за закономповністю чи частково відбувається, якщо померлий не залишив дійсного заповідального розпорядження чи розпорядився не щодо усього свого майна, або якщо наділив не у належному розмірі тих осіб, яким за законом був зобов`язаний залишити спадкову частку, або ж якщо призначені спадкоємці не можуть чи не бажають прийняти спадок. Спадкоємцями за законом є ті, хто перебуває зі спадкодавцем у найближчій ліній спорідненості за законним походженням. [20; 207]
.4 Кримінальне право
Види злочинів: верховна зрада (вбивство короля, заподіяння йому тілесних ушкоджень чи розладу здоровя, позбавлення короля особистої свободи чи передача його ворогу та замах на ці дії; спроба насильницької зміни порядку престолоспадкування, державного ладу, державної єдності, насильницького приєднання до іншої держави тощо), державна зрада, образа короля та насильницькі дії проти членів королівського дому, бунти та опори супроти конституції, законів та урядових установ і органів; посягання чиновників на особисту свободу, недоторканість житла, таємницю поштових відправлень; злочини і проступки проти моральності, проти життя, проти здоровя, проти власності; проти збройних сил; проти громадського порядку; службові злочини і проступки та інші.
Замах на злочин чи проступок - це дія, якою розпочато, але не завершено вчинення замисленого злочину чи проступку. За замах призначається мякша міра покарання в межах санкції статті, що передбачає даний злочин чи проступок, або й нижча і легша міра покарання, ніж передбачена тією санкцією; притому якщо стаття передбачає смертну кару, то за замах призначається цухтгауз строком не менше 5 років, а якщо стаття передбачає пожиттєвий цухтгауз, то - цухтгауз не менше 3 років. Замах не карається, якщо особа добровільно відмовилась від вчинення злочину або якщо добровільно до виявлення злочину відвернула настання небезпечних наслідків.
Співучасники злочину чи проступку: виконавці, підмовники і пособники. Виконавці і підмовники відповідають нарівні за санкцією статті, що передбачає даний злочин чи проступок, а пособники - як за замах.
Злочином вважається лише умисне діяння, а проступком - умисне і необережне.
Не притягаються до відповідальності і не несуть покаранняособи, що вчинили діяння у несвідомому стані чи при душевному розладі (тобто душевнохворі), глухонімі; внаслідок непереборної сили чи загрози невідворотної небезпеки для життя і здоровя самої особи чи близьких їй осіб, внаслідок необхідної оборони (захист з метою відвернення безпосереднього протизаконного посягання на дану особу чи її майно, або на інших осіб і їх майно); притому діяння, вчинене у стані крайньої необхідності (для порятунку від безпосередньої невідворотної небезпеки для життя винного чи близьких йому осіб) - каране. Неосудними вважаються також діти віком до 12 років, а діти віком 12-16 років - якщо вони не усвідомлювали злочинності вчинюваного ними діяння (притому вони поміщуються у виправний притулок). Осудні особи віком 12-16 років не підлягають смертній карі, пожиттєвому цухтгаузу, а також позбавленню службових і політичних прав, а віком 16-20 років - смертній карі і пожиттєвому цухтгаузу.
Види покарань: смертна кара, цухтгауз, державна вязниця, виправний дім, вязниця, грошовий штраф (перелік подано за ступенем тяжкості покарань). Смертна кара, цухтгауз і виправний дім призначаються лише за злочини, вязниця - лише за проступки, а державна вязниця - за проступки, якщо на строк менше 5 років, і за злочини, якщо на строк 5 і більше років; грошовий штраф як самостійне покарання призначається лише за проступки, а як додаткове покарання - і за злочини, і за проступки.
Страта здійснюється через повішання у закритому приміщенні. Поміщення у цухтгауз - це пожиттєве чи строкове (2-15 рр.) увязнення. Увязнення в державній вязниці триває 1 день-15 рр. Увязнення у виправному домі триває 6 місяців - 10 рр. Грошовий штраф становить 1 гульден-4 тисячі гульденів. Цухтгауз - це одиночне (для увязнених на строк до 3 рр. - упродовж третини строку покарання, для увязнених на строк 3 і більше рр. - упродовж 1 р., а для довічно увязнених - перші 10 рр.) увязнення у центральній каральній установі.
Особи, увязнені більш як на 3 роки у цухтгаузі чи у виправному домі, що відбули дві третини строку, а також довічно увязнені у цухтгаузі, що відбули 10 років, при належній поведінці переводяться для відбування решти строку у перехідну вязницю.
Умовному достроковому звільненню під поліційним наглядомпідлягають при належній поведінці особи, увязнені у цухтгаузі менше як на 3 роки чи у виправному домі або іншому місці позбавлення волі більше як на 1 рік, а також утримувані у перехідній вязниці - по відбутті ними трьох четвертей строку, а пожиттєво увязнені у цухтгаузі - по відбутті 15 років. Умовно достроковому звільненню не підлягають усі іноземці та рецидивісти, що вчинили тяжкі злочини.
Штрафи неможливості його сплати може бути замінений увязненням з розрахунку, що 1 дню позбавлення волі рівноцінні 1-10 гульденів; притому строк увязнення не повинен тривати понад 6 місяців, якщо штраф накладався як основне покарання, чи 3 місяці, якщо накладався як додаткове покарання (але якщо основне покарання - пожиттєвий цухтгауз чи 15-річне увязнення у цухтгаузі або державній вязниці, то додатковий штраф не підлягає заміні позбавленням волі).
При позбавленні волі на строк понад 6 місяців можуть призначатись додаткові покарання - позбавлення службових прав і тимчасове позбавлення політичних прав. До позбавлення службових прав належить: позбавлення посад, місць і звань; права займатися адвокатською, нотаріальною і викладацькою діяльністю; права опіки і піклування; неуспадковуваних титулів, орденів, відзнак. До тимчасового позбавлення політичних прав належить: позбавлення права бути членом рейхстагу або муніципального чи общинного управління, присяжним засідателем, брати участь у виборах у рейхстаг та муніципальні чи общинні органи. Ці додаткові покарання тривають (крім часу увязнення) при засудженні за проступок 1-3 роки, а за злочин - 3-10 років з часу відбуття покарання.
Іноземцям крім передбачених покарань додатково може бути призначене вислання з держави, причому із постійною чи тимчасовою забороною повернення в Угорську монархію.
За наявності обтяжуючих обставин призначається вища і тяжча міра покарання, передбаченого санкцією конкретної статті, а за наявності помякшуючих обставинпризначається нижча і легша міра покарання в межах санкції статті чи в межах даного виду покарання, або навіть мякше покарання, але притому смертна кара не може замінюватись покаранням легшим, ніж 15-річний цухтгауз, а пожиттєвий цухтгауз - покаранням легшим, ніж 10-річний цухтгауз.
Якщо особа попередньо була заарештована, то строк арешту зараховується у строк позбавлення волі (максимально - день арешту за день увязнення), а також при сплаті штрафу.
Сукупність злочинних діянь. Якщо одне й те ж злочинне діяння водночас порушує кілька норм кримінального закону, то застосовується стаття, що передбачає більш тяжке покарання чи більш тяжкий вид покарання. Якщо особа вчинила кілька злочинних діянь або одне й те ж діяння кілька разів, то їй призначається покарання за сукупністю, тобто найтяжче за видом з усіх покарань, передбачених за вчинені нею діяння; притому може бути призначене позбавлення волі строком понад найвищу міру, передбачену кримінальним кодексом (15 років), але не більше як ще на 15 років. [21; 299]
Висновок
Як усі імперії, Австрійська імперія Габсбургів являла собою величезний територіальний конгломерат, численне населення якого складалося із етнічно й культурно різноманітних народів. Надмірно централізована політична влада символізувалася в особі імператора, який не відчував потреби брати до уваги погляди й бажання своїх підданих. Імператори та їхні урядовці вимагали від останніх абсолютної покори й вірності, вважаючи це не лише політичним, а й моральним і релігійним обов'язком. За їхню покірливість імператори обіцяли підлеглим безпеку, стабільність і порядок. Це був устрій, який чимала частина населення імперії вважала не лише розумним, а й навіть привабливссаким.
Незважаючи на відрив від материнської української території, Західна Україна, яка перебувала під владою Австро-Угорської імперії, не загубилась у духовних пошуках своєї громадянської і державницької культури і, перебуваючи у складі Австрії, не втратила перерваної державницької традиції та її значущості для майбутнього державно-правового життя. Українці з Галичини, Буковини виступали активною політичною і громадською силою у руйнації світових імперій кінця XІX ст. Очевидно, що розвиток ідеї українського державотворення на західноукраїнських землях мав власну внутрішню логіку.
У другій половині XIX століття центром українського національного відродження стала Галичина, де у відносно сприятливих умовах австрійського конституційного ладу українська політична думка знайшла благодатний ґрунт для свого розвитку. Динаміку суспільного руху визначали українсько-польське протистояння та невщухаюча боротьба між москвофілами, народовцями та радикалами. Наприкінці XIX ст. суспільний рух у західноукраїнських землях вступає в політичний етап свого розвитку, який характеризується утворенням політичних партій, кристалізацією їхніх програм та активною боротьбою за вплив на маси.
Список використаної літератури
. Історія України. /За ред. Зайцева Ю.А. - Львів: Світ, 2000. - 463 с.
. Історія України. /За ред. Г.Д. Темка, Л.С. Тупчієнка. - К.: Видавничий центр «Академія», 2002. - 480 с.
. Грабовський С., Ставроянi С., Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського державотворення. - К., 1995. - C. - 368
. Єфименко О. Історія України та її народу. - К., 1992. - 391
. Історія держави і права України. За загальною редакцією А.С. Чайковського/ Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 512 с.
. Субтельний О. Україна: Історія. - К., 1993.-С-432
. Драгоманов М. Вибране. - К.: Наук, думка, 1991. - 611 с.
. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.I. / Пiд ред. В. Смолiя. - К., 1995. - С. 349.
. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації XIX-XX століття. - К., 1996.-С-312
11. Грушевский М. Очерк истории украинского народа. - К., 1991-489 с.
12. Мацькевич М.М. Державно-правові реформи за часів Австрії. // Обрії. Науково-педагогічний журнал. - 1998. - №1 (16). - С. 106 - 109.
. Мацькевич М.М. Державно-правові фактори відродження української мови в Галичині за часів Австрії в навчальному процесі // Джерела. Науково-методичний вісник. - 1997. - №2 (11). - С. 45 - 49.
. Історія держави і права України. За загальною редакцією А.С. Чайковського/ Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 512 с.
. Іваненко А.М. Історія держави і права. Навчальний посібник. - У 2-х ч. - К.: Університет «Україна», 2007/ ч. 2. -215 с
. Історія України / Під заг. Ред. В.А. Смолія. - К.: Перун, 2000-451c.
. Хрестоматія з історії держави і права України: У 2-х т.: Навч. посіб. для студ. юрид. спец. вищ. закл. освіти / За ред. В.Д. Гончаренка. - Вид. 2-ге, перероб. і доп.: Том 2: Лютий 1917 р. - 1996 р. / Уклад.: В.Д. Гончаренко, А.Й. Рогожин, О.Д. Святоцький. - К.: Видавничий Дім «Ін Юре». - 2000. - 728 с.
18. Грабовський С., Ставроянi С., Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського державотворення. - К., 1995. - C.267-270, 276-283.
. Кармазін М.С. Ідея державності в українській політичній думці (кінець ХIХ - початок ХХ століття). - К., 1998.-301c.
. Шульженко Ф.П. Держава і право в суспільно-політичній думці України: основні етапи розвитку. - К., 1995.-289c.
21. Шевченко О.О. Історія українського права. - К., 2001.-C-346.