Особливості національної інноваційної системи України

Особливості національної інноваційної системи України

ЗМІСТ

Вступ

1. Особливості національної інноваційної системи України

2. Необхідність державного регулювання національної інноваційної системи України

Висновок

Література

ВСТУП

інноваційна національна система

Необхідність розробки ефективних механізмів державного регулювання науково-технологічного та інноваційного розвитку країни в ринкових умовах визначається тим, що параметри цього розвитку усе більше стають вирішальними для національної економіки.

Незважаючи на значний світовий досвід, процес регулювання інноваційного розвитку країни, як вид загальних функцій управління, майже не вивчався, більш ретельно досліджувались питання аналізу, контролю тощо. Держава існує в умовах ринкової економіки, яка є відносно самоорганізуючою, а значить і самокерованою системою. Тому держава скоріше не керує, а регулює ті або інші процеси, тобто підтримує систему у визначених рамках. Державне регулювання повинно орієнтуватися насамперед на довгострокову перспективу, на здійснення структурних зрушень і технологічне відновлення, а ринкові механізми повинні гнучко реагувати на сьогоднішні потреби, у достатній мірі їх задовольняти і сприяти досягненню тактичних цілей.

Нині принципи побудови державної науково-технологічної та інноваційної політики і механізми її реалізації залишаються проблематичними. Особливо суперечливими є проблеми надання ефективної прямої й опосередкованої підтримки сфери науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт при умовах багатоканального формування ресурсної бази, визначення принципів вибору пріоритетів національного науково-технологічного розвитку і акумуляції ресурсів на їх розвиток для одержання проривних, довгострокових стратегічних ефектів, здатних зменшити геополітичні ризики і забезпечити прискорений соціально-економічний і науково-технологічний розвиток країни.

Реалізація державної політики у сфері науки, технологій та інновацій вимагає наявності відпрацьованої комплексної, взаємопов’язаної в усіх елементах системи регулювання розвитком науково-технічного потенціалу держави та повного узгодження її механізмів з основними засадами державної економічної політики і визначеними пріоритетами наукового та інноваційного поступу.

1. ОСОБЛИВОСТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІННОВАЦІЙНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

Сучасний етап розвитку національної економіки характеризується актуалізацією процесів підвищення ефективності виробничої структури, розвитку внутрішнього ринку та експортоорієнтованої діяльності, протікання яких має відбуватися з огляду на стратегію інформаційно-інноваційної конкурентоспроможності і переходу країни до шостого технологічного укладу. Вищесказане обумовлює зростання наукового та практичного інтересу до проблем інноваційної діяльності. Так, у програмі розвитку „Україна - 2010” зазначається, що досягнення конкурентоспроможності України в системі глобального світового господарства потребує посилення інноваційного спрямування промислової політики. За мету ставиться подолання суттєвої розбіжності між наявним потенціалом інноваційного розвитку (значні можливості для ефективних науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт за показниками розвитку вищої освіти, рівня науково-дослідних установ, чисельності та кваліфікації вчених і інженерів тощо) та низькою ефективністю його використання. Вочевидь, розв’язання поставленої задачі потребує глибокого осмислення сутності, характерних рис та сучасних особливостей розвитку національної інноваційної системи України, причому досвід розвинених країн доводить, що саме якісні перетворення в системній організації інноваційних процесів дозволять Україні перейти на новий щабель розвитку виробництва і сфери послуг.

Перш за все необхідно сформулювати поняття національної інноваційної системи у наступному вигляді: НІС являє собою історично, культурно, економічно, науково-технічно й інформаційно обумовлену сукупність відносин між суб’єктами інноваційної діяльності з приводу створення, розповсюдження та використання інновацій, яка має місце в межах певної країни.

З метою визначення перспектив НІС України розглянемо специфіку її структури, визначимо чинники, які впливають на характер інноваційних процесів.

У вітчизняній практиці домінуючою формою організації інноваційних процесів стали технологічні парки, а саме: „Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка та сенсорна техніка”, „Інститут зварювання ім. Є.О. Патона”, „Інститут монокристалів”, „Вуглемаш”, „Київська політехніка”, „Інститут технічної теплофізики”, „Укрінфотех”, „Інтелектуальні інформаційні технології”. Відзначимо, що всі ці утворення мають вузьку спеціалізацію, хоча і використовують власні розробки у додаткових сферах. В. Будкін та ін. зазначають, що вузькоспеціалізовані технопарки в зарубіжних країнах були розраховані на широку мережу нових фірм, організованих спеціально для використання виконаних в межах парку інноваційних розробок, тоді як в Україні технопарки створювалися через включення традиційних партнерів науково-дослідних організацій, які були ядром технопарку. Це значно звузило коло напрямків інноваційних розробок. Іншою особливістю функціонування технопарків в Україні, яка знижує їх адаптивні та креативні властивості, є те, що, на відміну від НІС інших країн, у вітчизняній НІС майже повністю відсутні венчурні фірми.

Варто вказати, що в основу концепції НІС покладено ідеї Й. Шумпетера щодо продуктивності інноваційної конкуренції корпорацій як головного чиннику розвитку інноваційних процесів. Разом з тим дослідження показують, що успіхи інноваційних процесів в Україні криються швидше у спадщині науково-дослідницького та проектно-конструкторського забезпечення індустріалізації та розвитку ВПК в колишньому СРСР, ніж у конкурентних стратегіях підприємств на сучасному етапі. При цьому більше половини з 1487 організацій, які виконували НДДКР, складають науково-дослідні організації галузевого сектора науки (57%), 26% - академічного сектора, 11% - вузівського, 6% - заводського.

Характерною рисою НІС України виступає територіальна розосередженість інноваційних процесів. Якщо в Силіконовій Долині (США), Антиполісі Софія (Франція), науково-технологічному коридорі Токіо-Нагоя-Осака-Кобе (Японія) та ін. на невеликій території сконцентровані дослідницькі установи, підприємства інноваційної інфраструктури, промислові підприємства, житлові зони, то в Україні окремі елементи технопарку, як правило, розташовані далеко один від одного. З іншого боку, можна відзначити певну диспропорційність у розподілі інноваційної інфраструктури. Так, найбільша кількість бізнес-інкубаторів діє в Києві (12), Одесі (9), тоді як більшість регіонів має по 1-2 бізнес-інкубатори. З 255 інноваційних фондів 69% функціонують у м. Києві, тут же розташовані усі венчурні фонди, 6 з 8 технопарків.

У період 1991-2003 рр. знизилася кількість працівників основної діяльності в наукових організаціях з 449,8 тис. до 173,9 тис. чол, у академічній науці - з 287 тис. до 142 тис., заводській - з 339 тис. до 124 тис. чол. [3]. Середній вік кандидатів наук сягнув позначки 51 рік, докторів - 61. Знизився соціальний статус та престиж працівників інженерних професій, що позначилося на кількості молодих фахівців, які випускаються вищими технічними навчальними закладами, та якості їхньої підготовки, оскільки конкурсу на технічні спеціальності майже немає. До того ж велика кількість конкурентоспроможних робітників, які могли б ефективно працювати в інноваційній сфері України, виїжджають за кордон у пошуках кращої долі.

Додатковими чинниками неефективності функціонування НІС України виступають:

- відсутність зв’язку між наукою та практикою господарювання, формальність наукових досліджень в більшості ВНЗ;

- відсутність механізмів ефективної реалізації та оцінки ефективності національних науково-технічних програм (фінансування не конкретних бізнес-планів інновацій, а бюджетів дослідницьких організацій, недосконалість законодавчої бази стимулювання інноваційного розвитку, некомерціалізованість результатів дослідницької діяльності через нерозвиненість інфраструктури і т. ін.).

Кількість виконаних розробок також скоротилася майже у 1,3 раза (з 82 тис. до 63,5 тис.), в т.ч. власне нової техніки та технології - у 3,9 раза (з 33,7 тис. до 8,7 тис.) [3]. Б. Данилишин та В. Куценко відзначають, що структура науковців, зайнятих безпосередньо в економіці, також є неоптимальною: 25,5% у структурі зайнятих докторів наук мають фахівці з технічних спеціальностей, 19,2% - медичних, тоді як питома вага економістів складає лише 6,7%. Частка прикладних досліджень у структурі розробок економічної науки (38,7%) нижча за середній показник по науці в цілому (57,2%).

Про функціональну неспроможність та нерозвиненість НІС України щодо інтенсифікації розвитку інноваційних розробок свідчать статистичні дані про скорочення масштабів інноваційної діяльності на вітчизняних підприємствах.

Разом з тим дослідники відзначають певну стабілізацію результатів інноваційної діяльності протягом 2004-2006 рр., яка дає змогу очікувати позитивної динаміки інноваційних процесів у майбутньому.

Аналізуючи стан об’єктів НІС - інновацій та прав власності на їх використання, слід відзначити основні складові інноваційного потенціалу з точки зору напрямків та результатів НДДКР. Українська наука зберігає світовий рівень у математиці, механіці, фізиці, інформатиці, матеріалознавстві, гірничих науках, зварюванні металів. Дослідження українських вчених у галузі фізики наднизьких температур, зокрема з ядерного магнетизму, кінетики квантових ефектів, електронних систем, локалізованих надрідким гелієм, останніми роками значною мірою визначають світовий рівень досліджень. Значно розширилися дослідження з нанофізики та наноелектроніки, з медико-екологічних та астрономічних досліджень. Досить значним, незважаючи на широку програму конверсії, реалізовану в 90-х рр. ХХ ст., є потенціал у галузі систем управління ракетними комплексами та космічною технікою, Україна також бере широку участь у програмах освоєння космосу, створення космічних навігаційних систем та систем комунікацій.

Перспективними напрямками науково-технічних розробок в Україні визначено:

- розвиток технологій в аерокосмічній галузі, судно-, літако-, автомобілебудуванні;

- роботехніку;

- дослідження космосу, астрономію, астрофізику;

- радіоелектроніку; нанофізику, наноелектроніку;

- нові інформаційні технології;

- біотехнології у сільському господарстві; виробництво добрив та засобів захисту рослин;

- біоінженерію та генетику;

- виробництво медичних препаратів;

- розробку енергетичного обладнання та енергозберігаючих технологій;

- виробництво хімічних каталізаторів, анілінофарбової продукції, впровадження технологій глибокої переробки нафти;

- технології зрідження вугілля.

Наведений перелік в цілому відповідає сучасним світовим тенденціям у розвитку інновацій. У світовій практиці найбільш важливі пріоритети науково-технічного розвитку усе більше пов'язуються не з грандіозними, дорогими проектами проривного, демонстраційного характеру, а з довгостроковою кропіткою роботою по зміцненню всіх ланок національних інноваційних систем - в економіці й інформаційній сфері, в освіті й охороні здоров'я, в охороні середовища й вивченні космосу. Саме ці елементи в сукупності формують життєздатну систему науково-технічного розвитку, гарантують плавне входження лідерів розвиненого світу в третє тисячоріччя. Разом з тим сутнісною характеристикою НІС України в аспекті напрямків НДДКР є той факт, що в більшості з них вітчизняна наука йде наздоганяючим шляхом, вдаючись до стратегії захоплення окремих ніш у вже розроблених наукових галузях та поступового освоєння технологічного потенціалу технологічних лідерів.

На особливу увагу в структурі НІС України заслуговує структура та характер відносин між суб’єктами. Національне правове поле, яке формалізує практику цих відносин, представлене сукупністю нормативно-правових актів різних органів державної влади, до яких належать Закони України „Про наукову та науково-технічну діяльність”, „Про інноваційну діяльність”, „Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності”, „Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки”, „Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків”, „Про державні цільові програми” та низка інших. Однак якість законодавчої бази, за оцінками експертів-практиків, залишає бажати кращого. Відсутність конкретних правових механізмів, часті зміни законодавства, які найчастіше призводять до погіршення адміністративних та податкових умов, аж ніяк не сприяють позитивній динаміці інноваційних процесів. У 2004-2005 рр. було скасовано пільги по сплаті податків на прибуток, на додану вартість підприємств, які належать до технологічних парків з міркувань неефективності цих пільг та зростання непрозорості та зловживань у цій сфері. І хоча останнє, безсумнівно, мало місце, що обумовлюється, на наш погляд, практикою територіальної розосередженості складових технопарків та загальною практикою тінізації господарських відносин (інноваційна сфера тут не є винятком), світовий досвід функціонування зон високих технологій у Китаї, В’єтнамі, Польщі, Угорщині довів, що за належного контролю з боку держави з плином часу проблеми ухилення від сплати податків можна розв’язати або звести до прийнятного мінімуму.

Іншою суттєвою вадою вітчизняного інноваційного законодавства є те, що воно не вирішує основну проблему відносин з володіння та розповсюдження інновацій - проблему охорони прав на інтелектуальну власність. Не можна не погодитися в даному питанні з Л. Федуловою та М. Пашутою, які наголошують, що успішний перехід економіки на шлях інноваційного розвитку має набути рис керованого державою процесу трансформації торговельного режиму на засадах ГАТТ/СОТ, особливо щодо охорони прав інтелектуальної власності. Аналіз ринку прав на об’єкти інтелектуальної власності дозволяє виділити наступні тенденції його розвитку:

- національна локалізація, яка будується на реєстрації патентів та заявок за „національною процедурою”, яка забезпечує охорону прав власності тільки на території України;

-дезорганізація і згортання патентної діяльності підприємств та організацій;

- втрата кадрового потенціалу патентознавців та незначні обсяги підготовки відповідних фахівців;

- незначний обсяг „білої” торгівлі інтелектуальними продуктами;

- домінування позаринкових (інформаційні масиви, знання та досвід) об’єктів торгівлі за незначної частки потенційно ринкових (ноу-хау, науково-технічна документація, консалтинг) та безпосередньо ринкових (патентні та безпатентні ліцензії, лізинг, франчайзинг, наукомісткі послуги у сфері виробництва та управління);

- неврегульованість прав власності на інтелектуальні продукти бюджетних науково-дослідних організацій;

- нерозвиненість страхування прав інтелектуальної власності.

Певні кроки на шляху розвитку національного ринку об’єктів інтелектуальної власності і його інтеграції до світового господарства все ж таки здійснюються: держава намагається боротися з аудіо- та відеопіратством (яке, до речі, майже вдалося викоренити на рівні національних радіо- та телемереж), у межах співробітництва Україна-НАТО здійснюється програма приєднання України до баз даних патентів та заявок провідних країн світу, поступово створюється законодавча база охорони прав інтелектуальної власності.

Досить широким є коло міжнародних відносин з науково-технічного та організаційно-методичного співробітництва України: укладено відповідні договори з дослідницькими установами та виробничими підприємствами більш, ніж 30 країн світу, Україна співпрацює з Європейським космічним агентством та НАСА, бере участь у Шостій рамочній програмі Європейської комісії, ПРООН, виконує спільні програми з ЮНЕСКО, бере участь у міжнародних асоціаціях академій наук (у рамках СНД, Організації Чорноморського економічного співробітництва та ін.). Слід, однак, вказати на той факт, що в умовах широкого міжнародного наукового співробітництва в Україні досі не сформована національна стратегія науково-технічної безпеки, немаловажною причиною чого є нерозвиненість національного ринку прав на об’єкти інноваційної діяльності.

2 НЕОБХІДНІСТЬ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІННОВАЦІЙНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

На початку листопада 2006 року проведено спеціальне спільне засідання комітету та Президії Національної академії наук України щодо забезпечення розвитку вітчизняної науки. У листопаді 2006 року відбулися комітетські слухання з питання «Інноваційна діяльність в Україні: проблеми та шляхи їх вирішення». У березні 2007 року проведені парламентські слухання з проблем захисту прав інтелектуальної власності. У червні 2007 року — парламентські слухання з питання «Національна інноваційна система України: проблеми формування та реалізації». Прийнято відповідні Рекомендації, реалізація яких має вплинути на активізацію наукових досліджень, залучення інтелектуального потенціалу в економіку країни, а також сприяти підвищенню ефективності інноваційної діяльності.

Як свідчить світовий досвід, формування інноваційної системи неможливе без активної участі держави. Слід зважати, що роль держави в становленні інноваційної економіки значно вагоміша, ніж при регулюванні звичайної економічної політики. Це має передбачати розробку стратегії переходу до інноваційної моделі розвитку на основі використання методів наукового планування на всіх рівнях управління (це питання системного аналізу, прогнозування, оптимізації, програмно-цільових методів управління тощо), підвищення рівня інноваційної культури.

Увесь цей ланцюжок має бути пронизаний ідеологією інновацій і спрямований на кінцеву мету — створення висококонкурентних технологій, товарів та послуг. Одним із важливих факторів у цьому є бюджетна підтримка. Ідеологія формування державного бюджету, закладена у Бюджетному кодексі України, має бути кардинально змінена. Його формування треба здійснювати не у відриві від плану соціального та економічного розвитку України, а у тісній взаємодії. Державний бюджет має сповна забезпечувати реалізацію цього плану.

Це не повернення до старої планової системи. Влада повинна забезпечити керованість та прозорість економічної політики. До речі, всі передові країни світу здійснюють свою економіку, застосовуючи індикативне планування. Тут немає нічого нового. Ще 2000 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України». Згідно з цим законом передбачено і формування довгострокових прогнозів і п’ятирічних планів соціально-економічного розвитку України. На жаль, минуло вже сім років від часу прийняття закону, але тільки цього року уряд України розпочав роботу з розробки довгострокового плану соціально-економічного розвитку України.

На державному рівні про інноваційний розвиток економіки України говориться давно і багато на найвищих рівнях. У 2002 році розроблено Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002—2011 роки, 28 квітня 2004 року Указом Президента України № 493 затверджено Стратегію економічного та соціального розвитку України «Шляхом європейської інтеграції» на 2004—2015 роки. Курс на інноваційний розвиток задекларований програмою уряду України на 2007 рік та визначений Бюджетною декларацією цілей та завдань бюджету на 2008 рік (постанова Кабінету Міністрів України № 316 від 1 березня 2007 року).

У 2003 році за участю Президента України із залученням представників уряду, народних депутатів України, підприємців, науковців, представників різних галузей виробництва проведено науково-практичну конференцію «Утвердження інноваційної моделі розвитку економіки України».

У 2004 році на замовлення Міністерства економіки установами НАН України розроблено проект інноваційної моделі структурної перебудови економіки України та підготовлено її наукове обґрунтування. Торік на замовлення Держагентства з інвестицій та інновацій розроблено проект Концепції розвитку інноваційної системи України. Але в цій діяльності відсутня загальна керованість цим процесом, робота проводилася безсистемно і не знаходить логічного завершення у конкретних діях, особливо на виконавчому рівні.

Інноваційна сфера стала одним із модних напрямів та прикриттям для прийняття рішень різного рівня, отримання бюджетних коштів та міжнародних грантів. Навіть на законодавчому рівні для аргументації важливості того чи іншого закону вживається інноваційна термінологія. Терміни «інновація» та «інноваційна діяльність» застосовують більш як 90 законів та понад тисячу нормативно-правових актів.

Проводиться велика кількість «круглих столів» і конференцій. Деякі з них мають постійний характер. У наукових установах створюються відповідні наукові відділи, формується наукова тематика, захищаються дисертації. Лише за останні роки за тематикою інноваційної діяльності захищено понад 100 кандидатських та понад 10 докторських дисертацій.

Здається, це непогано. Підвищується рівень інноваційної культури, як один із стратегічних пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, визначений Законом України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні».

Але що більше суспільство переймається важливістю інновацій, то менш інноваційною стає економіка України. В загальному обсязі реалізованої промислової продукції України тільки 6,5 відсотка мають ознаки інноваційної, а частка високотехнологічної продукції у структурі ВВП за останні десятиріччя скоротилася у шість разів.

Варто зазначити, що в Україні в основному створено нормативно-правову базу регулювання інноваційної діяльності. На законодавчому рівні інноваційна діяльність України визначена «Концепцією науково-технологічного і інноваційного розвитку України» (1999 р.), Законом України «Про інноваційну діяльність», (2002 р.), Законом України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» (2003 р.) та законами «Про спеціальний режим інноваційною діяльності технологічних парків» (1999 р.) «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій» (2006 р.) та «Про науковий парк «Київська політехніка» (2007 р.).

Проводиться робота з його вдосконалення. Пройшов перше читання проект закону про наукові парки (реєстр. № 3269), підготовлено проекти законів про іннополіси (реєстр. № 3681), про венчурну діяльність в інноваційній сфері (реєстр. № 3710). Ці законопроекти, як і більшість уже прийнятих законів, розроблені народними депутатами. Законопроекти, що розроблялися Міністерством освіти і науки та представлені урядом, щодо внесення змін до законів України «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків» (реєстр. № 3387) та «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні (реєстр. № 3388), тільки «шліфують» чинне законодавство і, як свідчать результати їх розгляду на засіданні комітету, не завжди вдало і не на користь справі.

Тому законодавча робота в інноваційній діяльності має бути скоординована і, що важливо, мають бути істотно підвищені контрольні функції щодо реалізації законів. Аналіз виконання законів дозволяє найбільш правильно і глибоко розуміти сутність процесу і відповідним чином реагувати на позитивність результату. Зазначу, що за деякими непорозуміннями за предметами відання інноваційна діяльність у парламенті також розділена між комітетами. І тут питання не зводиться до перегляду повноважень між цими комітетами. Йдеться про єдиний методологічний підхід до вирішення важливих для країни питань, пов’язаних з її інноваційним розвитком та використанням результатів наукових досліджень. Наочним прикладом різних уявлень щодо цього був розгляд законопроекту «Про технополіс «Київська політехніка». Комітет Верховної Ради з питань науки і освіти підтримує цей законопроект, а Комітет з питань економічної політики категорично проти. У зв’язку з цим доцільно підсилити вплив наукової громадськості щодо розгляду та координації інноваційних процесів у державі і створити у Верховній Раді Координаційну раду з питань національної інноваційної системи.

Виконання законодавства в науково-технічній та інноваційній сфері є вкрай незадовільним, що істотно впливає на падіння інноваційної активності в Україні. Поширилася практика призупинення дії статей законів у частині фінансування та стимулювання науково-технологічної та інноваційної діяльності. Про негативність цих процесів наголошувалося на парламентських слуханнях з питання «Національна інноваційна система України: проблеми формування та реалізації», що відбулися 20 червня цього року.

Найбільш чутливим і вразливим для суб’єктів інноваційної діяльності стало скасування у 2005 році преференції у законах України «Про інноваційну діяльність» та «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків». У квітні цього року уряд запропонував проект закону про внесення змін до закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» (реєстр. № 3231), у якому є пропозиція ревізувати положення закону щодо фінансування науки на рівні 1,7% ВВП і викласти його у редакції: «Держава здійснює поступове збільшення обсягів бюджетного фінансування науки до рівня 1,7% ВВП». На засіданні Комітету з питань науки і освіти цей законопроект було відхилено. Комітет не погодився з таким визначенням, яке можна вільно трактувати, а по суті, закладає правові основи низького фінансування науково-технічної сфери.

Друге питання, на яке слід звернути увагу, це поширення практики, коли підзаконні акти, що приймаються на виконання законів, містять положення, які обмежують дію цих законів. Тільки один приклад. 29 листопада 2006 року прийнято постанову Кабінету Міністрів України № 1657 «Деякі питання організації діяльності технологічних парків», якою затверджено порядок реєстрації технологічних парків, що не лише суперечить закону, а й ставить під ревізію рішення Верховної Ради. Крім того, розроблений та затверджений порядок проходження та реєстрації інноваційних проектів технологічних парків занадто складний і упереджений, потребує багаторівневих узгоджень і експертиз, сплати відповідних коштів. Як наслідок, до цього часу з 15 технопарків зареєстровано лише 8, а реально працює тільки 4 технопарки, які реалізують проекти минулих років. Зазначені проекти завершуються у 2008 році. У результаті фінансовий стан працюючих технопарків дедалі погіршується, існує загроза їх закриття. Повернуті у січні 2006 року преференції технопаркам не покращили ситуації. Починаючи з 2005 року робота з розгляду інноваційних проектів технологічних парків Міністерством освіти і науки України не проводиться, досі не зареєстровано жодного нового проекту.

Усупереч закону Міністерство освіти і науки України починаючи з 2006 року не видає свідоцтва про реєстрацію нових технопарків. Матеріали, які потрібні для реєстрації технопарків, не обґрунтовано направляються на експертизу, за що сплачуються кошти. Як наслідок, із 15 технопарків, включених до закону, сім досі так і не отримали реєстраційних свідоцтв. З січня 2006 року не поновлено свідоцтва про реєстрацію діючих технопарків та вже затверджених проектів.

Тепер щодо реалізації Закону України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні». Це дуже важливий закон. Ним передбачено створити в Україні систему прогнозних досліджень і розробити на їх основі пріоритети інноваційної діяльності. Визначено механізми реалізації пріоритетів шляхом формування інноваційних програм та державного замовлення. Всі ці питання до цього часу не вирішені. Закон практично не діє.

У період глобалізаційних перетворень та посилення міжнародних вимог до економіки України тільки шляхом розробки прогнозних програм та пріоритетів Україна зможе знайти своє місце у світовому розподілі праці. При цьому прогнозні дослідження повинні мати стратегічний характер і стати складовою національної безпеки України. Ця робота потребує залучення у повному обсязі всього науково-технічного потенціалу держави та можливостей спеціальних органів і дипломатичних місій України за кордоном. Але такого розуміння ще не склалося.

Кабінетом Міністрів у 2004 році була затверджена Державна програма прогнозування науково-технічного розвитку на 2004—2006 роки. ЇЇ фінансування було скорочено майже удвічі, а реалізація у 2006-му призупинена. За результатами досліджень цієї програми Центром досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г. Доброва НАН України підготовлено відповідні матеріали.

У квітні 2007 року Кабінет Міністрів затвердив нову Концепцію Державної програми прогнозування науково-технологічного розвитку на 2008—2012 рр. Але ця концепція розроблена без узгодження з фахівцями НАН України, вона не враховує накопичених напрацювань за попередньою програмою і не передбачає розробки прогнозів інноваційного розвитку. Концепцію необхідно терміново доопрацювати.

Ще одне. Це проблема реалізації інноваційних пріоритетів. Закон «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» передбачає спеціальні статті, якими прописуються механізми реалізації і стратегічних, і середньострокових пріоритетів інноваційної діяльності. Проте ці статті не отримали необхідного розвитку в підзаконних нормативно-правових актах як Кабінету Міністрів, так і центральних органів виконавчої влади. З цього приводу не прийнято жодної постанови Кабміну. Як наслідок, існуючі програми та державне замовлення не скореговані відповідно до пріоритетних напрямів інноваційної діяльності. За цей час не було розроблено жодної інноваційної програми як на державному, галузевому, так і на регіональному рівні. Не створено ефективної системи конкурсного формування пропозицій з реалізації пріоритетів та державного замовлення.

Для структурної трансформації економіки на інноваційній основі необхідно вже найближчим часом розробити нову структуру державного замовлення, вдосконалити механізм бюджетних витрат на підтримку інноваційних процесів в Україні і цьому процесу слід надати прозорості, доступності, гласності.

Це дуже важлива робота, яка є складовою інноваційної системи і потребує негайного опрацювання з боку уряду та врахування у бюджетному процесі.

Усе вище зазначене значною мірою пов’язано з неефективністю адміністративно-організаційної структури управління науково-технологічною та інноваційною діяльністю.

За роки незалежності жодна сфера державного управління не зазнавала таких змін і реорганізацій. Навколо цього і нині точиться багато дискусій. А на державному рівні перемагають особисті стосунки, політичні розстановки, а не професіоналізм, користь справі й економічна доцільність. Слід зазначити, що ефективність державного управління визначається станом справ у відповідній сфері.

Наведу декілька прикладів такого стану. У квітні цього року Комітетом з питань науки і освіти у плані контролю розглянуто питання про реалізацію Закону України «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки». За цим законом на формування державних науково-технічних програм має виділятися щорічно не менше 30% коштів від обсягів, що виділяються на науку з державного бюджету. Однак, видатки, що спрямовувалися Міністерству освіти і науки на реалізацію цих програм, становили лише від 0,6% у 2003 році до 0,3% у 2006 році: майже у сто разів менше, ніж установлено законом.

Як наслідок — вкрай низька ефективність зазначених програм, повна втрата їх впливу на процеси розвитку науки і техніки в державі. По суті, дискредитовано саме поняття «пріоритетів» та «конкурсного фінансування».

Ще одне. У 2007 році Державним бюджетом України на реалізацію інноваційних проектів передбачено понад 800 млн. грн., крім того — 50 млн. на формування інноваційних структур у регіонах. Це серйозний крок уряду на покращення інноваційного клімату в державі. Прийнято відповідні постанови Кабінету Міністрів України. Державним агентом з інвестиції та інновацій вже проведено розгляд перших інноваційних проектів. Однак необхідно підвищити рівень відкритості, гласності та прозорості, забезпечити належний громадський контроль.

Слабкі взаємодія і зв’язки органів управління з міжнародними фондами і організаціями. Суспільство, практично, не інформовано про ці зв’язки. Не використовуються електронні технології та Інтернет для інформування про міжнародні програми та фонди. Станом на 01.01.2007 р. залишилися невикористаними кошти міжнародних програм та організацій в обсязі 1,1 млрд. дол. США, які могли бути інвестовані в економіку України.

Ігноруючи законодавство та спільне рішення Комітету з питань науки і освіти та Спеціальної комісії з питань приватизації щодо мораторію на приватизацію науково-дослідних та науково-технічних інститутів, приватизаційні процеси в науково-технічній сфері дедалі посилюються. Відбираються приміщення, руйнуються наукові школи, нищиться обладнання та інтелектуальна власність, процвітає рейдерство. І це відбувається не без відома органів державного управління.

Основна проблема — низький рівень виконавчої дисципліни та відсутність єдиного органу державного управління науково-технічною та інноваційною сферою, який мав би вболівати за цю сферу діяльності.

Без сумніву, інноваційний шлях розвитку України має бути безальтернативним. Створення інноваційної системи в державі не є разовою акцією, а є системним багаторівневим завданням, розв’язання якого потребує постійної і наполегливої роботи всього суспільства. Інноваційна система не формується спонтанно на основі механізмів саморегуляції, а потребує активного втручання і управління цим процесом з боку держави. Дехто вважає, що ринок сам відрегулює всі питання. Але, як свідчить світовий та і наш вітчизняний досвід, це помилковий шлях. Ми маємо усвідомити, що для активізації інноваційної складової економічного розвитку необхідно, передусім, створити ефективну та постійно діючу систему прогнозування, формування пріоритетів та планування. Інноваційна політика має бути узгоджена із загальною економічною політикою держави і формуватися на базі законів з відповідним матеріально-технічним та фінансовим забезпеченням.

Без вирішення цих питань неможливо створити основи національної інноваційної системи і забезпечити єдність та несуперечливість управління інноваційним процесом.

Питання стратегічного планування та прогнозування у цьому процесі набувають найважливішого значення. Потрібно створити таку систему, яка застосовувала б у цих процесах найкращі надбання вітчизняної та світової науки, яка б не залежала від політичних поглядів та особистих устремлінь влади.

Зазначу, що, на жаль, за часи незалежності в Україні не створено жодної нової високотехнологічної галузі виробництва, а загублено багато: зокрема — електронну промисловість. Потрібні такі структурні перетворення, які дозволять українській економіці зайняти належне місце у міжнародному розподілі праці, пропонувати нові високотехнологічні види конкурентних товарів та послуг. Парламент та уряд у питаннях формування такої політики займали та займають активну позицію

ВИСНОВОК

Проведений аналіз змісту та особливостей національної інноваційної системи України дозволяє зробити висновок, що за наявності достатнього потенціалу інтенсифікації інноваційних процесів характер відносин у НІС стримує розвиток науково-технологічної конкурентоспроможності України. Основними вадами системи соціально-економічних відносин в НІС виступають:

- нерозвиненість організаційних форм та інфраструктурного забезпечення інноваційної активності;

- відсутність механізму комерціалізації та обміну продуктами інноваційної діяльності;

- непослідовність та безсистемність державної політики в науково-технічній сфері.

З огляду на виявлені проблеми перспективними шляхами управління розвитком НІС можуть стати:

- облік та оцінка складових інноваційного потенціалу України та приведення їх у відповідність до світових тенденцій розвитку інновацій;

- перегляд державної освітньої політики з націленням її на формування інноваційно активних фахівців відповідно до визначених пріоритетів науково-технічного розвитку;

- розвиток організаційних форм та інтенсифікація інноваційної діяльності шляхом відродження системи пільгового оподаткування інноваційних підприємств, науково-дослідних установ та організацій інноваційної інфраструктури у територіально сформованих зонах високих технологій;

- подальший розвиток та удосконалення законодавчого забезпечення ринку прав на об’єкти інноваційної діяльності, у т.ч. адаптація національного законодавства до відповідних стандартів ГАТТ/СОТ

Основна проблема — низький рівень виконавчої дисципліни та відсутність єдиного органу державного управління науково-технічною та інноваційною сферою, який мав би вболівати за цю сферу діяльності.

Без сумніву, інноваційний шлях розвитку України має бути безальтернативним. Створення інноваційної системи в державі не є разовою акцією, а є системним багаторівневим завданням, розв’язання якого потребує постійної і наполегливої роботи всього суспільства. Інноваційна система не формується спонтанно на основі механізмів саморегуляції, а потребує активного втручання і управління цим процесом з боку держави. Дехто вважає, що ринок сам відрегулює всі питання. Але, як свідчить світовий та і наш вітчизняний досвід, це помилковий шлях. Ми маємо усвідомити, що для активізації інноваційної складової економічного розвитку необхідно, передусім, створити ефективну та постійно діючу систему прогнозування, формування пріоритетів та планування. Інноваційна політика має бути узгоджена із загальною економічною політикою держави і формуватися на базі законів з відповідним матеріально-технічним та фінансовим забезпеченням.

Без вирішення цих питань неможливо створити основи національної інноваційної системи і забезпечити єдність та несуперечливість управління інноваційним процесом.

Питання стратегічного планування та прогнозування у цьому процесі набувають найважливішого значення. Потрібно створити таку систему, яка застосовувала б у цих процесах найкращі надбання вітчизняної та світової науки, яка б не залежала від політичних поглядів та особистих устремлінь влади.

Зазначу, що, на жаль, за часи незалежності в Україні не створено жодної нової високотехнологічної галузі виробництва, а загублено багато: зокрема — електронну промисловість. Потрібні такі структурні перетворення, які дозволять українській економіці зайняти належне місце у міжнародному розподілі праці, пропонувати нові високотехнологічні види конкурентних товарів та послуг. Парламент та уряд у питаннях формування такої політики займали та займають активну позицію.

ЛІТЕРАТУРА

1. Особливості національної інноваційної системи України. О. Кузьменко. – 28.08.2006. - #"/">