Основи філософії

Зміст

1. Філософія, коло її проблем та роль у суспільстві. Дротянко Л.Г.

2. Антична філософія. Матюхіна О.А.

3. Філософія Середніх віків. Матюхіна О.А.

4. Філософія Відродження. Поломошнов Б.Є.

5. Філософія Нового часу. Поломошнов Б.Є.

6. Класична німецька філософія. Марксистська філософія. Онопрієнко В.І.

7. Західна філософія к. ХІХ- ХХ ст. Фоменко А.М.

8. Історія української філософії. Вдовиченко В.Г.

9. Діалектика як вчення про розвиток. Поломошнов Б.Є.

10. Філософське вчення про буття. Дротянко Л.Г., Полисаєв О.П.

11. Проблема людини у філософії. Дротянко Л.Г., Матюхіна О.А.

12. Свідомість, її походження та сутність. Шкепу М.О.

13. Пізнання та освоєння людиною світу. Поломошнов Б.Є.

14. Предмет соціальної філософії. Вдовиченко В.Г.

15. Суспільне виробництво як спосіб буття людини в культурі. Дротянко Л.Г., Матюхіна О.А.

16. Політичне життя суспільства як філософська проблема. Фоменко А.М.

17. Філософія історії. Шкепу М.О.

18. Стратегія майбутнього. Дротянко Л.Г., Полисаєв О.П.

Передмова

Навчальний посібник з курсу "Філософія" підготовлений відповідно до навчальної та робочої навчальної програм. Його особливістю є те, що він розроблений за кредитно-модульною системою навчання, яка лежить в основі Болонської декларації щодо уніфікації вимог європейських країн до рівня підготовки фахівців у системі вищої освіти. У посібнику навчальний матеріал з філософії структурований на засадах модульного принципу, відповідно до якого виділені два навчальні модулі.

До першого навчального модуля ввійшли теми, що складають вступний та історико-філософський матеріал, де розглядаються феномен духовності, сутність та історичні типи світогляду, причини зародження філософії й особливості її питань, специфіка осмислення філософських проблем в епохи Античності, Середньовіччя, Відродження, Нового часу, в класичній німецькій філософії ХVIII-XIX століть та в сучасній некласичній філософії; висвітлюються проблеми діалектики як теорії розвитку, буття, сутності людини та її свідомості, особливостей і засад пізнавальної діяльності.

Другий навчальний модуль обіймає собою теми, які висвітлюють специфіку філософського осмислення функціонування суспільства в діалектично-суперечливій єдності матеріальних і духовних засад. Тут розкриваються проблеми зародження суспільства, його структурування та історичної періодизації в його розвитку; сутності суспільного виробництва як способу виробництва самої людини через створення нею цінностей матеріальної та духовної культури; виникнення і законів функціонування політичної сфери; сенсу історії та рушійних сил суспільного розвитку; перспектив людської цивілізації.

У навчальному посібнику представлені основні філософські напрямки, течії, школи й точки зору видатних філософів минулого й сучасності щодо всіх проблем, які розглядаються у процесі вивчення курсу "Філософія". Автори прагнули подавати їх неупереджено на основі застосування системного, компаративного, історичного методологічних принципів. Такий підхід до викладення навчального матеріалу сприятиме виробленню студентами власної точки зору на відповідні проблеми, стимулюватиме розвиток їх критичних здібностей, уміння узагальнювати прочитане. Для всебічної характеристики кожної проблеми, що висвітлюється в курсі з філософії, залучається матеріал із суміжних гуманітарних та природничих наук.

Навчальний посібник покликаний надати студентам усіх спеціальностей допомогу при підготовці до семінарських занять, до виконання модульних контрольних робіт, до вивчення матеріалу, що виносяться на самостійну роботу, до складання семестрового іспиту з філософії.

При висвітленні навчального матеріалу на початку кожної теми сформульовані її мета та основні питання, виділені ключові поняття, на які студентам слід звернути особливу увагу. На початку розгляду кожного питання теми подані методичні рекомендації щодо його особливостей. Наприкінці кожної теми подано визначення її основних термінів, сформульовано питання й завдання для самоконтролю студентів, а також списки основної, додаткової літератури та першоджерел.

Ідея практичної спрямованості посібника пронизує всі його теми. Вона полягає в тому, щоб при роботі з навчальним посібником у студента формувалися навички самостійного мислення, здібності до прийняття рішень та їх реалізації у відповідних життєвих ситуаціях.

Компактність і стислість викладення в посібнику навчального матеріалу поєднується з достатньою повнотою розкриття тематики, чіткістю, ясністю та доступністю для його розуміння студентами.

Авторський колектив:

Передмова; тема 1 – Дротянко Л.Г., доктор філософських наук, професор (керівник авторського колективу);

Тема 2; тема 3 – Матюхіна О.А., кандидат філософських наук, доцент (заступник керівника авторського колективу);

Тема 4; тема 5 – Поломошнов Б.Є., кандидат філософських наук;

Тема 6 – Онопрієнко В.І., доктор філософських наук, професор;

Тема 7 – Фоменко А.М., кандидат філософських наук, доцент;

Тема 8 – Вдовиченко В.Г., кандидат філософських наук, доцент;

Тема 9 – Поломошнов Б.Є., кандидат філософських наук;

Тема 10 – Дротянко Л.Г., Полисаєв О.П., кандидат філософських наук, доцент;

Тема 11 – Дротянко Л.Г., Матюхіна О.А.;

Тема 12 – Шкепу М.О., кандидат філософських наук, доцент;

Тема 13 – Поломошнов Б.Є.;

Тема 14 – Вдовиченко В.Г.;

Тема 15 – Дротянко Л.Г., Матюхіна О.А.;

Тема 16 – Фоменко А.М.;

Тема 17 – Шкепу М.О.;

Тема 18 – Дротянко Л.Г., Полисаєв О.П.

"Філософія … утворює і формує дух,

упорядковує життя, керує діями,

вказує, що треба робити і чого не треба робити;

вона сидить біля керма і проводить судно

через небезпеку хвиль…"

Цицерон

1. Філософія: коло її проблем і роль у суспільстві

Метою даної теми є: ввести студентів у предмет філософії, встановити відмінність філософського знання від наукового та повсякденного, показати особливості філософських питань і проблем порівняно з іншими формами духовної культури. Для цього необхідно окреслити ключові поняття, які характеризують своєрідність філософського мислення: духовність, світ, світогляд, філософія, культура. Це випливає зі змісту сучасної філософії, в центрі якої – людина як особистість. Тему слід розкрити через розгляд наступних питань:

1.   Поняття світогляду та його історичні типи: міфологічний, релігійний, філософський.

2.   Специфіка філософського світогляду. Основне питання філософії.

3.   Філософія у системі культури. Функції філософії.

Поняття світогляду та його історичні типи: міфологічний, релігійний, філософський

Приступаючи до вивчення першого питання теми, студентам слід зрозуміти, що філософські питання апелюють до духовності людини і суспільства. Щоб сформувати уявлення про духовність, необхідно показати, що вона ґрунтується на певній психокультурі людини. У свою чергу, психокультура формується в процесі життєдіяльності кожної людини, яка задається питаннями: для чого жити? для чого вчитися? для чого заробляти гроші? для чого робити кар’єру? і т. ін. Питання є спільними для всіх, а до відповідей на них кожна людина повинна прийти особистісно. Ці питання "для чого?" і відповіді на них у своїй єдності складають фундамент духовності кожної особистості. Отже, духовність не можна зводити до релігійності, оскільки це явище більш широке й глибоке. Воно торкається всіх сторін людського життя: виробничої, побутової, політичної, правової, моральної, релігійної, естетичної.

Видатний сучасний український філософ, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка С.Б.Кримський класифікував усі питання, якими переймається людство протягом своєї історії, і виділив такі три групи:

-   питання, на які можна дати однозначну відповідь (наприклад: чому йде дощ? чому на зміну ночі приходить день? що таке психіка? і т.д.). На них відповідає наука;

-   питання, на які неможливо дати відповіді в загальній формі (наприклад:, що таке дружба? що таке кохання? у чому полягає щастя людини? і подібні до них). Це особисті питання і на них відповідають література й мистецтво;

-   у полягає сенс життя? чи можна досягти особистого безсмертя? і т. д.). Це так звані сенсожиттєві питання, на які людина дає відповідь у пограничних життєвих ситуаціях, коли вона опиняється перед вибором: бути чи не бути? якою бути? що краще: смерть чи ганьба? Тобто це питання про власну присутність у світі, коли людина прагне зазирнути в саму себе, в найпотаємніші глибини своєї душі.

С.Б.Кримський вважає, що саме третя група питань і пошуки відповідей на них, що вимагають напруженої роботи розуму й душі особистості щодо формування свого "внутрішнього світу", складає зону людської духовності. Це є пошук шляху людини до самої себе. Саме тут починається робота філософії.

Слово "філософія" складається з двох слів: філео – люблю і софія – мудрість. Проте вже Піфагор, який упровадив його ще в VI ст. до н.е., розумів під цим словом не стільки любов до мудрості, скільки любов до пошуку істини. Саме тому в Стародавній Греції філософія зароджується як теоретична система знань, яка є спробою відповісти на питання про походження і єдність світу, його конечність та безконечність, принципи будови, про життя і смерть, сенс буття людини й суспільства, про походження, сутність людини та її місце у світобудові, чи знає людина саму себе й наскільки знає та багато інших. Причому цими питаннями люди не переймаються в повсякденному житті, коли займаються пошуками хліба насущного, оскільки повсякденність "вуалює" дійсність, а філософія має своїм завданням зняти цю вуаль і виявити справжні відносини реального світу, тобто, образно кажучи, "зняти іржу з повсякденності" (С.Б.Кримський). Ці питання постійно відтворюються на різних етапах історії людства, торкаючись бездонних глибин людського життя.

Але самі ці питання сформувалися задовго до виникнення філософії ще в первісному суспільстві, коли люди прагнули якось пояснити світ природи та виявити свої стосунки з ним. Отже, від самого зародження людства зазначені вище питання поставали як світоглядні.

Що ж таке світогляд і які його складові? Коли і як він формується? Який має характер і від чого залежить? Чи змінюється з розвитком суспільства? Якщо так, то від чого залежать ці зміни? При пошуках відповідей на ці та інші питання стосовно сутності світогляду студентам необхідно показати, що світогляд притаманний лише суспільній людині. Він формується впродовж усього її життя під впливом певних зовнішніх умов. Слово "світогляд" складається зі слів "світ" і "погляд", але його не можна тлумачити лише як "погляд на світ". Якби це було так, то у людей, що живуть в один і той же час, в одному й тому ж місці, мають приблизно однаковий рівень знань, був би однаковий світогляд. Насправді це не так. Чому?

Немовля від народження не має свідомості, воно народжується лише із здатністю до мислення, мовлення, почуттів, волі, творчості, діяльності, які виступають як сутнісні сили людини. Зазначені здібності можуть сформуватися тільки у процесі соціалізації індивіда внаслідок освоєння ним усього поля людської культури. Вже з перших кроків життя дитини її оточують батьки й інша рідня, речі домашнього вжитку, іграшки. Їй співають колискові, розказують казки, пестять, посміхаються тощо. Так людське дитя потрапляє в світ культури, яка включає в себе матеріальні й духовні цінності, а також відносини між людьми з приводу них. Уся сукупність суспільних відносин (вербальних і невербальних) складає процес спілкування, до якого залучається немовля. Спочатку воно освоює оточуючий світ через органи чуття, розрізняючи речі на смак, голоси рідних, а потім і кольори та інші зовнішні властивості речей і явищ.

Маленька дитина активно освоює оточуючий її світ і згодом починає вирізняти себе з нього, протиставляти себе іншим людям і не просто повторювати вимовлені іншими людьми слова, а говорити осмислено, ідентифікуючи різні речі. Коли дитина починає виділяти себе як "Я", до чуттєвого сприйняття нею світу долучається раціональне освоєння нею дійсності. Вона починає розрізняти добро і зло, коли їй розказують казки, співпереживати казковим героям, освоюючи таким чином ази моральності. І хоча діти сприймають казковий світ як справжній, це допомагає їм у подальшому житті вчитися розрізняти добрі і погані вчинки оточуючих людей, набувати життєвого досвіду. Діти зростають у різних матеріальних і духовних умовах, їм доступні різні цінності суспільства, вони мають різну психіку, яка впливає на формування характеру, а тому у різних дітей по-різному формується світовідчуття та світорозуміння, які в своїй єдності складають фундамент світогляду.

Світогляд – це складне суспільне явище, невід’ємними елементами якого є почуття, емоції, переживання, знання, воля (готовність до певних дій), переконання, цілі, мрії, надії, віра, вірування, ілюзії, сподівання, ідеали і т.д., що складаються у процесі життєдіяльності людей під безпосереднім впливом їх матеріальних і духовних умов життя. Причому ці складові світогляду не нав’язуються дитині ззовні, а активно формуються самою маленькою людиною, яка прагне до самостійності, виражаючи це прагнення словами: "Я сам (сама)". Названі елементи світогляду неможливо відділити один від одного, тому світогляд називають сплавом цих компонентів.

Світогляд відіграє вирішальну роль у житті людини, дозволяючи їй орієнтуватися в оточуючому світі. Визначний український філософ – академік В.І.Шинкарук дав досить влучне визначення світогляду. Він говорив: "Світогляд – це форма суспільної самосвідомості людини, через яку вона сприймає, осмислює та оцінює оточуючу дійсність як світ свого буття, а також визначає своє місце в ньому". У даному визначенні фокусується увага на активності людини, її здатності до творчого, осмисленого відношення до світу, його освоєння відповідно до своїх уподобань, цілей, сенсожиттєвих орієнтирів. Світогляду кожної людини притаманні як індивідуальні, так і суспільні характеристики, оскільки в процесі освоєння культури суспільства вона "привласнює" (засвоює) суспільні знання, моральні, правові норми поведінки, політичні, естетичні, релігійні й інші цінності.

Світогляд має історичний характер. Протягом історії людства він пройшов три історичні етапи, яким відповідають наступні історичні типи світогляду: міфологічний, релігійний та філософський.

Міфологічний світогляд (міф – сказання про діяння героїв і богів) був притаманний первіснообщинному суспільству. Він ґрунтувався на тотемізмі (вірі членів роду в надприродний зв’язок даної родової групи з якоюсь твариною, рослиною тощо, які вважалися прародичами і служили об’єктом поклоніння для даного роду). Проте тотемізм і міфологічний світогляд не можна ототожнювати, бо останній лише здійснюється через тотемізм, виступаючи формою духовно-практичного освоєння світу. Міфологічний світогляд поділяє світ на видимий (у ньому живуть люди) та невидимий (у ньому живуть герої та боги), розчиняючи людей у природі. Це був початок історії духу.

Міфологічна свідомість виникає й розвивається в період збирання та мисливства, ще до землеробства й скотарства, коли головною продуктивною силою, що перетворювала природу, виступала сила первісного колективу. А тому мислення первісних людей спиралося на принципи доцільності. Міфи є результатом стихійно сформованої колективної, родо-племенної свідомості, яка була наслідком тривалого панування сил природи над людьми. І лише в умовах землеробства, коли освоювались родючість землі та сили тварин, людина піднімалася до усвідомлення сили об’єктивних закономірностей природи. Міфологічний світогляд – це не продукт невігластва. Він поставив такі питання, якими людство переймається й у наш час: про походження світу й людини; про хаос і космос; про конечність та нескінченість світу і т. п. Проте вони були поставлені у формі міфу.

Перехід до релігійного світогляду ознаменований тим, що через виникнення та розвиток виробництва людина була виділена з природи, почала протиставляти себе природі. У свою чергу, процес виробництва (обробіток землі, скотарство, початок ремісництва) вимагає знання законів природи й веде до розмежування природного та надприродного у свідомості людей. Більш високий рівень розвитку суспільства породжує новий тип залежності: якщо у первісному суспільстві існувала залежність людей від природи, то процес виробництва зумовлює майнову нерівність людей і формує залежність людини від людини.

В цих умовах не природні, а суспільні сили стають ворожими людині. Розпадаються родові відносини, виникають племена, міф утрачає зв’язок із своєю основою і розпадається на релігію й мистецтво (епос, сказання, билини тощо). Так виникала первісна релігія, яка мала форму багатобожжя, коли герої перетворюються на богів. Це була перша, перехідна форма релігії. А в умовах рабовласницького суспільства у свідомості рабів світ роздвоюється на світ зла й несправедливості та світ добра, в якому можна врятуватися шляхом певного способу дії (молитви, терпіння і т.п.). Релігійний світогляд виникає на основі ідеї спасіння і виступає "духом бездушних порядків" (В.І. Шинкарук). На своїй власній основі формуються основні світові релігії – християнство, буддизм, а пізніше – іслам.

Вперше у людській історії релігійний світогляд породжує ідею свободи, розмикає коло. Суспільна історія постала як лінійний процес у єдності минулого, теперішнього та майбутнього, у той час як міфологічний світогляд був обернений у минуле, відшукуючи пращурів у природі. У рабовласницькому суспільстві індивідуальна свідомість виділяє людину з роду, породжує самосвідомість, здатність почувати себе як вільну істоту, а також ідею сенсу власного життя. Проте пошуки сенсу життя лежать не в реальному світі, а в нереальному житті, бо цей світ є для раба світом зла й несправедливості. Саме тому з’являється ідея позбавлення від зла у потойбічному світі.

Філософський світогляд почав формуватися майже одночасно з релігійним, проте він мав інше підґрунтя. Основою виникнення філософського світогляду була потреба в знаннях про природні явища, із якими люди мали справу в процесі виробництва. Необхідно було виявляти конкретні властивості предметів природи з метою задоволення повсякденних потреб, що вело до узагальнень і утворення абстрактних понять, через які й відбувалося формування протонауки, яка закладала підвалини інтелектуального осягнення оточуючого світу. Найважливішою рисою нового типу знання був сумнів у правильності існуючих знань, які приймалися як постулати. Критичне їх переосмислення породжувало нові запитання і спонукало до пошуку відповідей на них. Так зароджувався філософський світогляд, який інакше, ніж міфологічний та релігійний, пояснював походження світу, людини, суспільства, феномен життя й смерті та інші природні й соціальні явища.

Специфіка філософського світогляду. Основне питання філософії

При вивченні другого питання теми студентам слід мати на увазі, що філософський світогляд бере свій початок у міфології, яка першою поставила світоглядні питання й давала відповіді на них у формі міфу, сказання, епосу, казок, легенд тощо, які передавалися з покоління у покоління й приймалися на віру. Філософія ж пішла протилежним шляхом, поставивши світоглядні питання під контроль розуму, обравши метою раціональне пояснення світобудови. Вона не задовольняється чуттєво-емоційними формами знання, а прагне до аргументованого обґрунтування своїх положень, які мають теоретичну форму.

У філософському знанні не розглядаються практичні питання. Видатний давньогрецький філософ Аристотель писав про філософію: "Всі інші науки є більш необхідними, але кращої немає жодної" (Аристотель. ). За своїм змістом філософський світогляд прагне охопити світ як цілісність у єдності різнорідних його частин. Саме тому філософські питання мають граничний характер: у чому полягає сутність світу? якими є його перші й останні принципи? завдяки чому світ єдиний? що таке людина? у чому сенс її життя? та інші, подібні за характером до перерахованих.

Займаючись обґрунтуванням світоглядних проблем, філософія виступає формою теоретичного розвитку самого світогляду, робить його теоретично усвідомленим. Це можна продемонструвати на наступному прикладі. Кожна людина у повсякденному житті користується поняттям "причина", проте далеко не кожна може пояснити, що таке причина. Для цього треба теоретично виявити сутність причини й причинності. Це і є сфера знань філософії. Те ж саме можна сказати про поняття "рух", "форма", "зміст", "дійсність" і т.п.

У людини є потреба схопити у своєму мисленні весь світ і зрозуміти зв’язки між різними його частинами. Звідки виникає у людей таке прагнення? Основною причиною є те, що інакше людина виявляється самотньою у світі, що викликає у неї розгубленість, страх перед світом, втрату душевного спокою. Навпаки, розуміння єдності світу, своє власної органічної присутності в ньому, зв’язку з іншими людьми допомагає людині з надією та оптимізмом дивитись у майбутнє, реалізовувати свої мрії, ставити перед собою мету, формувати ідеали, осмислювати сенс свого життя, відшукувати гармонію зі світом, відбирати адекватні засоби для їх реалізації.

Філософія схоплює світ у його всезагальних характеристиках і тому формує специфічні для неї всезагальні поняття, які називаються категоріями. Філософський світогляд оперує такими категоріями, як "світ", "людина", "природа", "буття", "суще", "свідомість", "мислення", "матерія", "субстанція", "рух", "простір", "час" і багато інших. Це світоглядні категорії, які допомагають людині правильно орієнтуватися у світі, освоювати його, творити речі і явища матеріальної та духовної культури, формувати власні уявлення про Істину, Добро, Красу, Справедливість тощо, узгоджувати свої уявлення про світ із думками інших людей, шукати шляхи гармонізації індивідуального й суспільного життя. При цьому філософія спирається на досягнення природничих, соціально-гуманітарних та технічних наук, узагальнюючи їх відкриття.

Із зазначеного вище випливає, що основною проблемою, вирішенням якої займається філософія, є проблема "людина – світ", тобто проблема теоретичного осягнення світу людиною, виявлення свого місця в ньому та перспектив свого життя. Саме поняття "світ" у філософії теж розглядається специфічно. По-перше, світ – це Космос або Всесвіт, в якому перебуває людина. По-друге, світ – це суспільство, представником і творцем якого виступає людина. По-третє, світ – це духовний стан людини, її почуття, емоції, переживання, знання, переконання, мрії, сподівання; моральні, політичні, правові принципи, якими вона керується у своєму житті; релігійні вірування, естетичні смаки та уподобання; ідеали тощо. Тому філософи говорять, що не лише людина є частиною світу, але і вміщує в собі цілий світ.

У філософії роздуми про світ ґрунтуються на виявленні місця людини у світі: як у природному, так і в суспільному. Хоча питання про людину і оточуючий її світ вивчається багатьма науками, проте лише філософія досліджує відношення людини до світу як мислячої істоти. Тому філософія приділяє значну увагу вивченню і поясненню проблем походження та сутності свідомості, мислення, розуму, причин їх виникнення і джерел розвитку, виясненню їх функцій у життєдіяльності людини. На цій підставі філософія виробляє певні рекомендації, методологічні принципи та орієнтири для пізнання і практичної діяльності людей.

Різні філософи та філософські напрямки по-різному вирішують проблему відношення людини до світу, але спільним залишається те, що вони вирішують її специфічно філософськими засобами. Тобто всі філософи займаються не частковим, а цілим, прагнучи кожне конкретне явище підвести під всезагальні поняття філософії і користуються для цього не конкретними методами, а специфічним філософським інструментарієм – відповідним способом мислення – діалектичним чи метафізичним.

"Діалектика" у перекладі з давньогрецької мови означає суперечку, суперечність. У філософії вона є способом осягнення предметів і явищ у їх органічному зв’язку, взаємозалежності, у постійних змінах, у переходах одне в одне. Діалектичний спосіб мислення розглядає світ як цілісний процес у його суперечливому розвитку. Термін "діалектика" вперше у філософії застосував Сократ. У нього діалектика виступала як ефективний метод ведення суперечки з метою виявлення істини через зіткнення протилежних точок зору. Німецький філософ Гегель розробив діалектику як метод відшукання протилежних сторін і встановленні суперечностей між ними у самій дійсності. Проте під дійсністю він розумів лише мислення. Маркс і Енгельс пізніше показали, що в діалектиці ідей, понять Гегель геніально вгадав діалектику речей. Самі ж вони розглядали діалектику як учення про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і людського мислення, яке виражається у системі категорій і законів.

Метафізика у перекладі з давньогрецької мови означає буквально після фізики. А фізикою (фізіс) називали науки про природу. Метафізикою Андронік Родоський (систематизатор творів Аристотеля) у І ст. до н.е. назвав твори Аристотеля про "буття саме по собі", про його причини та перші й останні принципи. Пізніше, у ХІХ ст., терміном "метафізика" Гегель назвав догматичний спосіб осягнення світу, тобто розуміння його як незмінної, статичної, однозначної системи, який був притаманний філософії Нового часу (ХVII-XVIII ст.), вважаючи його протилежним до діалектики. Для метафізичного способу мислення речі та їх мислене відображення є завжди незмінними, нерухомими, тотожними собі. Метафізика не вхоплює всезагальних зв’язків між речами та явищами, не розглядає їх взаємної зумовленості. Метафізичне мислення розуміє рух лише як просте переміщення речей у просторі, що відбувається по колу або по прямій лінії. Як метод наукового пізнання метафізика відіграла важливу роль у становленні класичного природознавства в ХVII-XVIII ст. Проте для філософських узагальнень цей спосіб мислення є непридатним.

Схематично протилежність діалектики й метафізики як способів осягнення світу можна показати наступною таблицею:

	Діалектика	Метафізика
Речі	Змінні, перебувають у зв’язку та розвитку	Незмінні, ізольовані одна від одної
Джерело руху	Внутрішня суперечність	Поштовх ззовні
Механізм руху	Стрибок	Поступальність
Спрямованість руху	По спіралі, що піднімається вгору	По колу або по прямій лінії
Світ у цілому	Процес	Стан
Поняття	Змінні, взаємозв’язані, тотожно-протилежні	Незмінні, ізоловані одне від одного, несуперечливі

Філософія у своєму розвитку пройшла довгий шлях, проте основна її проблема, яка зв’язана з поясненням відношення людини до світу і виявленням її місця у ньому, пронизує всю її історію. Дослідження цієї проблеми породжувало й продовжує породжувати багато питань, серед яких завжди виділяють основне. В давньогрецькій філософії Сократ сформулював основне питання так: "Пізнай самого себе". У Новий час французький філософ К.Гельвецій вважав за основне питання філософії питання про шляхи досягнення людьми щастя. У класичній німецькій філософії І.Кант як основні розглядав три питання:

1. Що я можу знати?

2. Що я повинен робити?

3. На що я можу сподіватися?

Пізніше він говорив, що всі ці питання можна звести до одного: що таке людина? Марксистська філософія в особі Фр.Енгельса основним питанням філософії вважала питання про відношення мислення до буття; духу до природи; свідомості до матерії. Це не різні питання, а історично трансформоване питання: як відноситься людське мислення до предметної дійсності? Причому Енгельс розглянув це питання з двох сторін – онтологічної (онтос – буття) та гносеологічної (гнозіс – знання).

Онтологічна сторона основного питання філософії сформульована так: що було первинним – матерія чи свідомість? Філософи, які вважали первинною матерію, природу, буття, утворили табір матеріалізму, а ті, що за первинне брали духовне начало (світовий дух, абсолютну ідею, людську свідомість тощо), а матерію вважали вторинною, похідною, склали табір ідеалізму. У свою чергу, ідеалізм поділяється на об’єктивний та суб’єктивний. Об’єктивний ідеалізм приймає за первинне духовне начало, яке не залежить від свідомості і волі людини (світову волю, світову душу, світовий розум, абсолютну ідею, Божественний розум тощо). Суб’єктивний ідеалізм вважає первинними відчуття, свідомість, волю, почуття окремої людини (суб’єкта). Окрім ідеалістів і матеріалістів, існує нечисленна група філософів, які вважають, що матеріальне і духовне незалежні одне від одного. Вони називаються дуалістами (ду – два).

Гносеологічна сторона основного питання філософії формулюється так: чи можна за допомогою свідомості правильно пізнавати об’єктивний (не залежний від людського мислення) світ? Більшість філософів визнають здатність людського мислення пізнавати оточуючий світ. Проте визнання пізнаваності світу у матеріалістів та ідеалістів принципово різниться. Матеріалісти вбачають у пізнанні відображення у людській свідомості реально існуючого світу, незалежного від свідомості. Ідеалісти ж розуміють процес пізнання або як комбінування людською свідомістю чуттєвих даних (суб’єктивний ідеалізм), або як чисто логічний процес отримання нових умовиводів із уже відомих аксіом (об’єктивний ідеалізм).

Але є група філософів, які заперечують можливість пізнання людиною світу за допомогою відчуттів і мислення. Їх називають агностиками, а представлену ними філософську течію – агностицизмом. Агностицизм не можна розглядати спрощено, як течію, що заперечує сам факт існування пізнання. Річ у тім, що з пізнавальною діяльністю людина стикається у своєму повсякденному житті, тому заперечувати цей факт абсурдно. Отже, в агностицизмі ставиться питання про можливості пізнання, про те, чим є пізнання стосовно до об’єктивної дійсності. Детальніше проблема пізнання буде розглянута у темі "Пізнання та освоєння світу".

У ХХ ст. були спроби інакше сформулювати основне питання філософії. Зокрема, французький філософ А.Камю за основне взяв питання: варте чи не варте життя того, щоб його прожити? Тобто основним питанням виступає питання про сенс людського життя. Можна називати й інші спроби сформулювати основне питання філософії. Але якщо проаналізувати кожну із названих точок зору на цю проблему, то можна побачити, що найбільш загальним є формулювання основного питання філософії Фр.Енгельсом. Адже питання про самопізнання, про сутність людини і її щастя, про сенс її життя – це більш вузькі питання, які виступають частковим випадком питання: як відноситься наше мислення до світу (природного, суспільного, духовного світу людини)?

Філософія у системі культури. Функції філософії

Розглядаючи місце філософії у культурі, необхідно виявити сутність самої культури та її структурні компоненти. Слово культура у перекладі з латинської мови означає обробіток, виховання, освіта, розвиток. У латинській транскрипції слово "cultura" за своїм значенням протистоїть слову "natura". "Культурне" розуміється як "штучне", а культура виступає штучним (неприродним), створеним самою людиною, середовищем її життя. У сучасній філософській літературі під культурою розуміють систему надбіологічних форм людської життєдіяльності, які історично розвиваються і забезпечують відтворення та зміни усіх сфер суспільного життя. Культура є способом організації людського життя у природі. Іншими словами можна сказати, що культура – це процес виробництва, споживання, передачі від покоління до покоління матеріальних та духовних цінностей, який характеризує поступальність суспільного розвитку.

З розвитком людства термін "культура" змінював своє значення. Спочатку він означав обробіток людиною землі, а пізніше його значення було розширене, оскільки ним стали позначати процеси й результати обробітку природних матеріалів у різних ремеслах, а потім і процеси виховання та навчання людини. У цьому розширеному значенні термін "культура" вперше вжив римський філософ Марк Туллій Цицерон у трактаті "Тускуланські рукописи" (45 р. до н.е.), застосувавши слово "обробіток" у переносному значенні – як обробіток людського розуму у процесі виховання та навчання.

Подальший розвиток цього терміну був зв’язаний з його розповсюдженням на все штучно створене людиною, на противагу природному. У такому значенні термін "культура" пронизує всі форми і сфери людської життєдіяльності. У суспільному житті немає жодного феномену, який би був ізольованим від впливу культури, не ніс би відбитки цього впливу. З розвитком суспільства виникають усе нові види діяльності людей, які охоплюються терміном "культура", що призводить до зміни його значення.

Культура – це не просто набір, сукупність матеріальних і духовних цінностей. Культура є цілісною системою, в якій кожен її елемент тісно зв’язаний з іншими. Елементами культури є: виробництво, побут, техніка, політика, право, мораль, наука, філософія, релігія, мистецтво та інші. Вони впливають один на одного і на повсякденне життя людей. Кожна людина протягом життя певною мірою включена в усі ці види культури. Суспільство є цілісним соціально-культурним організмом, у якому різні види діяльності людей – матеріальної й духовної – забезпечують відтворення і розвиток кожного його елемента та зв’язків між ними в історичному процесі.

Системоутворюючим фактором різноманітних культурних феноменів виступають граничні засади культури, які представлені світоглядними універсаліями або категоріями культури. У своєму взаємозв’язку вони формують цілісний узагальнений образ людського світу. Світоглядні універсалії – це категорії, які акумулюють історично накопичений суспільний досвід. Саме через них людина переживає, осмислює та оцінює світ і своє місце в ньому. Вони допомагають людям структурувати і систематизувати свій власний та суспільний досвід. До таких універсалій відносяться категорії "людина", "суспільство", "свідомість", "знання", "добро", "зло", "віра", "надія", "обов’язок", "честь", "гідність", "совість", "свобода", "краса" та інші, які пронизують усі сфери суспільного життя.

Будучи одним з елементів культури, філософія разом з тим здійснює рефлексію над ними і над світоглядними універсаліями, що їх репрезентують. Як уже говорилося вище, філософія виробляє власні категорії, через які й осмислює всі елементи культури. Так, наприклад, філософська система Гегеля включала в себе філософію природи, філософію історії, філософію політики, філософію права, філософію моралі, філософію мистецтва, філософію релігії, тобто охоплювала світ людського життя, культури в їхній багатогранності, різноманітності. Сучасна філософія по-новому осмислює традиційні феномени культури, а також нові її прояви, які породжені сучасним рівнем виробництва, науки та техніки. Зокрема, це стосується таких феноменів, як глобальні проблеми людства, інформатизація й комп’ютеризація суспільства, глобалізаційні процеси та їх наслідки тощо. Філософія відіграє інтегруючу роль у системі культури. З цієї ролі випливають функції, які філософія виконує у суспільстві.

До основних функцій філософії відносяться: світоглядна, гносеологічна, методологічна, аксіологічна, праксеологічна (хоча у різних філософських джерелах можна зустріти й інші функції).

Світоглядна функція полягає у тому, що філософія, озброюючи людину узагальненими знаннями про світ, його походження, причини його цілісності, безконечності, про саму людину, її місце у світі, здійснює вплив на формування життєвих принципів і настанов людини, на усвідомлення нею мети і сенсу свого життя, на вироблення її відношення до природи, до інших людей та до самої себе. Тобто філософія у певний спосіб орієнтує людину в її життєдіяльності, допомагає активно і творчо підходити до вирішення складних суспільних та особистих проблем, свідомо виробляти і втілювати свої ідеали. Філософія сприяє розпредмеченню (освоєнню) людиною всього поля культури, виробленої людством. Тим самим філософія виступає теоретичною основою духовно-практичного освоєння людиною світу.

Філософія не лише впливає на формування світогляду людини, але й вивчає сутність світогляду як суспільного феномену, виявляє фундаментальні характеристики світогляду певної історичної епохи, певного народу, тієї чи іншої соціальної групи тощо. Філософія виробляє світоглядні категорії "світ", "буття", "рух", "простір", "час", "абсолют" і т. п., через які здійснює рефлексію над різними компонентами культури, генеруючи нові світоглядні ідеї. Наприклад, осмислення світу Парменідом і Зеноном у V ст. до н.е. привело до введення ними нової філософської категорії – "буття" та до виявлення суперечностей у тодішньому розумінні категорій "рух", "ціле", "частина", "множинність". Некласична західна філософія ХХ ст. дала поштовх до переосмислення сутності і структури свідомості. Зокрема, З.Фрейд запровадив у філософію категорію "несвідоме", виявивши специфічність її змісту стосовно до категорії "свідомість". Подібними прикладами пронизаний увесь історичний шлях, пройдений філософією.

Гносеологічна функція філософії виявляється в тому, що філософія відповідає на питання про можливості пізнання світу, про межі цього пізнання, про сутність істини, про об’єкт і суб’єкт пізнання, про ступені, рівні та форми пізнання, про закономірності пізнавального процесу, про шляхи і засоби досягнення істини, про способи перевірки істинності знань, про сутність та роль практики у процесі пізнання тощо.

Філософське пізнання ґрунтується на узагальненні результатів наукового, політичного, правового, морального, релігійного, естетичного осягнення людиною дійсності. Наслідком такого узагальнення є виявлення філософією рушійних сил, механізмів та напрямків руху людського мислення до істини, способів подолання оманливого знання. Філософія також розробляє всезагальні принципи пізнавального процесу, встановлюючи специфіку відношення людської свідомості до оточуючого світу. У процесі пізнання людям доводиться долати масу труднощів, які обумовлені опосередкованим характером пізнавальної діяльності, адже пізнання здійснюється людьми, які мають різний світогляд, різні потреби та інтереси, різні цілі, настанови, життєві принципи тощо. Тому й процес пізнання може породжувати або гносеологічний оптимізм, що ґрунтується на вірі в силу людського розуму до пізнання дійсності, або гносеологічний песимізм, викликаний зневірою, сумнівами у здатності розуму пізнавати сутність речей і явищ. Отже, філософське знання перетворюється на всезагальний метод пізнання дійсності, який застосовується в усіх конкретних видах пізнавальної діяльності.

Методологічна функція філософії випливає із специфіки філософського знання. Методологія у найширшому значенні цього слова означає вчення про методи, а також систему основоположних принципів, які визначають шляхи та способи пізнавальної діяльності людини. Філософська методологія ґрунтується на виробленні філософського методу осягнення світу. Ним виступає система принципів, законів і категорій філософії, яка застосовується у кожній конкретній науці, а також при дослідженні різних явищ матеріальної й духовної культури. Філософськими методами на різних історичних етапах розвитку філософії були діалектика і метафізика. Як уже було показано при розгляді попереднього питання, діалектика досліджує речі та явища в їх розвитку і взаємозв’язках. Метафізика ж вивчає речі ізольовано одна від одної, а рух – як механічне переміщення речей у просторі.

Разом з тим, філософська методологія є вченням про методи пізнання: про їх походження, класифікацію за певними критеріями, межі застосування у тому чи іншому конкретному дослідженні. Філософія також допомагає знайти такі методи, способи, засоби пізнання, які найбільш повно дозволять дослідити предмет чи явище, оцінити методи як з боку їхньої істинності, так і з боку ефективності їх застосування у науковому дослідженні. Філософія узгоджує й координує застосування філософських, загальнонаукових і конкретно-наукових пізнавальних засобів: методів, принципів, підходів. Всезагальна філософська методологія стосовно до конкретних наукових методів слугує засобом обґрунтування наукових принципів, встановлює логічний зв’язок між окремими групами методів.

Виконуючи методологічну функцію, філософія забезпечує приріст наукових знань. Справа в тому, що філософський метод, застосовуючись у комплексі з методами конкретних наук, здатний допомогти цим наукам розв’язати складні теоретичні проблеми, прогнозувати наукові відкриття. Зокрема, філософія висуває гіпотези, формулює їх у найзагальнішому вигляді, а конкретні науки встановлюють їх істинність чи хибність своїми конкретно-науковими засобами. Наприклад, застосування філософського принципу детермінізму, а також категорій "причина – наслідок" і "необхідність – випадковість" у фізичних дослідженнях дозволило виявити суперечності класичної механіки. В цілому філософські принципи і категорії проникають у саму тканину наукових досліджень, конкретизуючись через відповідні принципи і поняття конкретної науки.

Аксіологічна (аксис – у перекладі з грецької мови означає – цінність і логос – учення) функція філософії зв’язана з тим, що філософія розробляє уявлення про цінності, такі як Добро, Справедливість, Істина, Краса, Правда тощо; досліджує їх походження; класифікує цінності на матеріальні й духовні, суспільні та індивідуальні; виявляє ієрархію цінностей та їх місце в житті людини й суспільства.

Ціннісне відношення людини до світу, до самої себе сприяє виробленню нею сенсу свого життя, формуванню її уявлень про суспільний ідеал і пошуку шляхів його втілення в життя. У філософських концепціях більшості мислителів (Платона, Аристотеля, Августина, Канта, Гегеля, Маркса, Бердяєва, Сартра, Поппера, Ліотара і багатьох інших) проблема формування суспільного ідеалу завжди займала чільне місце, проте кожен із філософів формував власне бачення суспільного ідеалу, яке ґрунтувалося на відповідному світогляді того чи іншого мислителя.

Аксіологічна функція полягає також у тому, що філософія досліджує й оцінює соціальну дійсність на предмет її відповідності суспільним ідеалам під певним кутом зору, що залежить від системи цінностей, якими керується філософ у процесі здійснення цієї оцінки. Проте у будь-якому випадку філософ критично ставиться до існуючої соціальної дійсності і виробляє теоретичні засади таких суспільних змін, які б сприяли просуванню суспільства в напрямку здійснення вироблених ідеалів. Аксіологічна функція філософії тісно зв’язана з праксиологічною функцією.

Праксеологічна (праксис – у перекладі з грецької мови означає – справа, діяльність, вчинок) функція філософії полягає у тому, що система філософських знань, освоєних людиною, перетворюється на знаряддя активного, перетворюючого впливу на оточуючий світ (природний і соціальний) та на саму людину, адже перетворюючи світ, людина перетворює себе. Філософія відіграє важливу роль у визначенні людиною мети власної життєдіяльності та засобів її реалізації.

Філософські знання покликані не тільки допомагати людині орієнтуватися у світі, але й слугувати засобом для вироблення теоретичної моделі, за якою вона буде здійснювати відповідні перетворення. Філософське розуміння практики містить у собі не тільки предметну діяльність людей, але й духовні її види – політичну, наукову, естетичну, моральну, релігійну тощо, які в реальному житті невіддільні одна від одної. Філософське знання узагальнює всі види комунікації людей, через всезагальні категорії показує єдність різноманітних форм їх життєдіяльності, нерозривний зв’язок із світом.

Основні терміни.

Духовність – філософська категорія, що відображає процес самотворення людини, тобто вибудовування нею свого "внутрішнього світу", формування власної життєвої позиції, визначення свого місця у суспільстві.

Світ – філософська категорія, яка відображає все, що оточує людину (природні речі і явища, соціальну дійсність), а також духовний стан самої людини (почуття, емоції, знання, переконання, мрії, ідеали, вірування тощо). Розрізняють об’єктивний і суб’єктивний, матеріальний і духовний світ. Відношення людини до світу виступає серцевиною світогляду.

Світогляд – це синтез знань, переконань, почуттів, емоцій, переживань, волі (готовності до певних дій), цілей, мрій, надій, вірувань, ілюзій, сподівань, ідеалів і т.д., що складаються у процесі життєдіяльності людини під безпосереднім впливом її матеріальних і духовних умов життя. Він є духовно-практичним утворенням, що ґрунтується на співвіднесенні наявного, уявного, бажаного та належного. Теоретичною формою світогляду є філософія. Філософія – особлива форма теоретичного знання про світ як цілісність та можливості його осягнення людським розумом, яке відображається у найбільш загальних поняттях (категоріях). Вона спрямована на вироблення системи ідей, що виражають ставлення людини до природної та соціальної дійсності, і тим самим виступають її світоглядними орієнтирами та програмують поведінку в суспільстві.

Ідеалізм – філософське вчення, згідно з яким свідомість, духовне начало є первинними, а матерія – вторинною.

Матеріалізм – філософське вчення, згідно з яким матерія є первинною, а свідомість, дух – вторинні.

Дуалізм – філософське вчення, згідно з яким матеріальне і духовне начала не залежать одне від одного. Він виходить із визнання подвійності першоначал світу – матерії і духу (свідомості).

Агностицизм – філософське вчення, яке заперечує можливість пізнання об’єктивного світу людиною. Згідно з ним неможливо однозначно довести, що наші знання відповідають дійсності.

Культура – це процес виробництва, споживання, передачі від покоління до покоління матеріальних та духовних цінностей, який характеризує поступальність суспільного розвитку.

Питання та завдання для самоконтролю.

1. Як Ви розумієте духовність? З вирішенням яких питань вона зв’язана?

2. Дайте визначення світогляду та покажіть відмінність між його історичними типами: міфологічним, релігійним і філософським.

3. Чому філософія як система теоретичних знань зароджується саме у Стародавній Греції?

4. Як Ви розумієте слова Аристотеля про філософію: "Всі інші науки є більш необхідними, але кращої – немає жодної".

5. Сформулюйте у загальному вигляді основне питання філософії та покажіть, як воно видозмінювалося в історії філософії.

6. Прочитайте наступний уривок із твору А.Камю та проаналізуйте сформульоване ним основне питання філософії: "Вирішити, варте чи не варте життя того, щоб його прожити, - означає відповісти на фундаментальне питання філософії. Усе інше – чи має світ три виміри; чи керується розум дев’ятьма або дванадцятьма категоріями – є другорядним". (А.Камю. Миф о Сизифе // Сумерки богов.–М.: Политиздат, 1989. – С.223.)

7. Покажіть, у якому відношенні перебувають між собою філософія та культура.

8. Назвіть та розкрийте основні функції філософії.

Література

Основна:

ВЕДЕНИЕ в философию: Учебник для вузов. В 2 ч. / Фролов И.Т., Араб-Оглы Э.А., Арефьева Г.С. и др. – М.: Политиздат, 1989. – Ч. 1 – 367 с.; Ч. 2 – С. 10-73.

ВВЕДЕНИЕ в философию: Учебное пособие для вузов. / авт кол. Фролов И.Т и др. – М.: Республика, 2004.– С. 7-40.

КАНКЕ В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник для вузов. – М., 2002. – С. 2-20.

СПИРКИН А.Г. Философия: Учебник для вузов.- М., Гардарики 2003. – С. 11-22.

ФИЛОСОФСКИЙ энциклопедический словарь. – М., 1994 – /див. поняття "философия", "культура", "мировоззрение", "мир", "мифология", "мироощущение", "миропонимание".

ФІЛОСОФІЯ: Навчальний посібник /І.Ф.Надольний, В.П.Андрущенко та ін.; За ред. І.Ф.Надольного. – К.: Вікар, 1997. – С.5-30.

ФІЛОСОФІЯ: Підручник /І.В. Бичко, І.В. Бойченко, ін. - К., 2001. – Розділ 1.

ФІЛОСОФІЯ: Посібник для студентів вищих навчальних закладів /Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. – К.: Академія, 2001. – С. 9-35.

Додаткова:

ГУРЕВИЧ П.С. Основы философии: Учебник. – М.: Гардарики, 2000. – С. 13-85.

ДРОТЯНКО Л.Г. Фундаментальне та прикладне знання як соціокультурна і праксеологічна проблема: Монографія. – К.: Четверта хвиля, 1998. – С. 6-94.

КРИМСЬКИЙ С.Б. Запити філософських смислів. К.: Вид. ПАРАПАН, 2003. – С.8-21.

МАМАРДАШВИЛИ М.К. Как я понимаю философию. – М.: Прогресс, 1992– 416с.

ШАПОВАЛОВ В.Ф. Основы философии. От классики к современности, изд. 2-е, доп.: Учеб. пособие для вузов. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. – С. 5-52.

Першоджерела:

МИР философии: Книга для чтения. В 2-х частях. Ч.1 – М.: Политиздат, 1991. – С. 10-13, 15, 18-21, 25, 53, 57-58.

ОРТЕГА-И-ГАССЕТ Х. Что такое философия? – М.: Наука, 1991. – С. 51-192.

СУМЕРКИ БОГОВ. - М.:Изд. полит. литературы . 1989.- С.223.

ХАЙДЕГГЕР М. Основные понятия метафизики. Что такое метафизика // Вопросы философии, 1989, № 9.

ЯСПЕРС К. Философская вера // Смысл и назначение истории. – М.: Политиздат, 1991. – с. 420-431.

Май сміливість бути мудрим

Горацій.

 

2. Антична філософія

Мета даної теми полягає у виявленні особливостей та основних закономірностей розвитку античної філософії, визначенні загальних рис провідних філософських напрямів цього періоду, а також з’ясування їх місця, ролі і значення в історичному й сучасному контекстах. Своєрідність античної філософії характеризують наступні ключові поняття: космоцентризм, атомізм, релятивізм, фаталізм, Логос. Тема розкривається через розгляд наступних питань

1.Умови виникнення, особливості та етапи розвитку античної філософії.

2. Розвиток ідей у натурфілософських школах Стародавньої Греції (мілетська, піфагорійська школа, Геракліт, елеати, античний атомізм).

3.Філософські ідеї періоду "високої класики".

4.Ідеї та школи завершального етапу розвитку античної філософії.

Умови виникнення, особливості та етапи розвитку античної філософії.

Приступаючи до вивчення першого питання, студентам слід звернути увагу на умови виникнення античної філософії, її джерела, особливості, періодизацію античної філософії, характерну проблематику кожного етапу, її відмінність від філософської проблематики Стародавнього Сходу.

"Античний" у перекладі з латинської означає "давній". У працях істориків античним світом традиційно називалися суспільства Стародавніх Греції і Риму з IX-VШ ст. до н.е. до ІV-V ст. н.е. Таким чином, античний період охоплює час формування, розквіту і загибелі рабовласницьких держав Середземномор'я.

Стародавня Греція була розташована на Балканському півострові та навколишніх островах. Розмаїття природних умов сприяло розвитку сільського господарства, ремесел, мореплавства. Знаходження на перетині торгівельних шляхів привело до швидкого росту міст, розвитку торгівлі. Колонізація узбережжя Середземного і Чорного морів, торгові контакти з стародавніми цивілізаціями Сходу, ознайомлення з їх культурними надбаннями сприяли стрімкому розвитку культури Стародавньої Греції, здобутки якої в галузі художньої культури є одним з найвищих досягнень людського генія.

Головним джерелом античної філософії була давньогрецька міфологія. Протягом усього свого існування вона зберігала виразно космоцентричний характер, тобто в центрі уваги був цілісний Космос, де боги, люди, природа, складають єдність, універсум, який пояснюється і осмислюється через міфи, сказання про богів, героїв. Уже на міфологічному рівні у стародавніх греків, або, як вони себе називали, еллінів почало розвиватися уявлення про об'єктивну необхідність, незалежну від волі богів – безособову Ананке- необхідність, силу долі.

Якщо головним джерелом грецької філософії була міфологія, то умовою її розвитку стала така форма демократичного устрою суспільства як поліс - місто-держава. Демократичний устрій еллінських полісів забезпечував вільне обрання способу життя, публічне висловлення власних поглядів. Відкритість суспільного, політичного життя в полісі, панування закону орієнтували мудреців на пошук законів, які керують природою. Утвердження в полісах демократичних прав громадян створило умови для виникнення і розвитку логіки, риторики, політичної теорії, що сприяло формуванню філософії як форми теоретичного осмислення світу.

Дослідники виділяють такі основні етапи розвитку античної філософії: І - натурфілософія (VІ – І пол. V ст. до н.е.), ІІ - класична філософія (ІІ пол. V - ІV ст. до н.е.), ІІІ- пізня антична філософія (кін. ІV ст.. до н.е. - У ст. н.е.).

Розвиток ідей в натурфілософських школах Стародавньої Греції (мілетська, піфагорійська школа, Геракліт, елеати, античний атомізм).

При вивченні другого питання студентам слід мати на увазі, що філософія почалася з намагання пояснити Космос з нього самого. Тому логічно, що вихідною ідеєю, з якої починається історія філософії, стала ідея пошуку першооснови всього сущого в самій природі..

Найдавніша з відомих нам філософських шкіл виникла в м. Мілет, розташованому в Іонії (Мала Азія). Засновником її вважається Фалес, (сер. VІ ст. до н.е.). Він стверджував, що першоосновою світу є вода, з якої все виникає і в яку все перетворюється. Учень Фалеса Анаксимандр (VI ст. до н.е.) піднявся до думки про абстрактний характер першооснови. За принцип всіх принципів, початок всіх початків він прийняв "апейрон", тобто безмежне. Він підкреслив відсутність у першооснови визначеної якості. Безпочатковий, без’якісний, безмежний апейрон уявляється як початок усього іншого, визначеного в початку, часі та просторі. Узагальнюючи матеріальне, Анаксімандр підійшов до філософської ідеї безкінечності, що складається з ідей безмежності (відсутності просторових меж) і вічності (відсутності часових меж). Анаксимен (585-525 рр. до н.е.) бачив основу світу в повітрі, Але пошуки першооснови серед природних стихій заводили в логічній тупик - першооснова не може бути частиною природи, оскільки те, що пояснюється (тобто природа), точніше її частина, не може бути принципом пояснення, яким має бути першооснова.

Піфагор початок всього сущого, причину, що визначає його розмаїття, вбачав у числі – "Все є число". Світ, вважав мислитель, побудований на основі числових пропорцій і є гармонійним. Піфагор розвинув принципи раціонального типу мислення; запровадив сам термін "філософія" – любов до мудрості.

В ідеї матеріальної першооснови внутрішньо закладена діалектика. Найяскравіше діалектичні тенденції в ранній грецькій філософії проявились у вченні Геракліта Ефеського (544-470 рр. до н.е.). Першоосновою світу він вважав вогонь. Філософ пояснював буття як безперервний процес руху і зміни, породжений єдністю і боротьбою протилежностей. Рушійною силою розвитку є Логос, всезагальний закон, який ще розглядається у зв'язку з першоосновою.

Пізніше, наприкінці УІ- початку У ст.до н.е. одним з впливових центрів філософії стає м. Елея. філософи елейської школи - Парменід, Зенон, Ксенофан, на противагу діалектичним поглядам Геракліта і мілетської школи висунули вчення про незмінну сутність буття, ілюзорність змін, відносність руху. Парменід уперше запропонував поняття буття як єдність, цілісність сущого. Зенон вперше поставив питання про проблеми безперервності і безкінечності.

Проти ідей елеатів пізніше виступив Демокрит (460-370 рр. до н.е.). Він переходить до множинної першооснови, подолавши ті труднощі в її розумінні, які були в елеатів. За першооснову Демокрит прийняв "атом" (у перекладі з грецької -"неподільний"). Під атомом філософ розумів матеріальну першооснову і в той самий час сутність речей. Всесвіт містить безмежну кількість частинок-атомів, які відрізняються розміром, формою, фігурою. Атоми рухаються в порожнечі під впливом необхідності, створюючи різноманітні тіла, якості яких визначаються поєднанням атомів. Атомістична теорія пояснює світ з нього самого, доводить його єдність і множинність, можливість руху при єдності буття. Атом розуміють як єдність матеріального й ідеального.

Підсумовуючи вищесказане, необхідно відзначити, що стародавні грецькі філософи, розуміючи філософію перш за все як раціональне пізнання світу, зробили спробу пояснення світу з нього самого, намагалися дослідити, чим є Космос. На перший план висували проблему пошуку першооснови. Філософи мілетської школи, Геракліт вбачали її в певній природній стихії - воді, повітрі, вогні, але надавали їй не лише матеріального, але й символічного змісту, намагаючись передати невизначену безконечну, безмежну, абсолютну основу буття, проявом якої є весь світ. В процесі розвитку філософської думки розуміння першооснови стає все менш конкретно-матеріальним і все трансцендентнішим (таким, що знаходиться за межами свідомості і пізнання)- від конкретної стихії до атомів, недоступних спостереженню, але пізнаваних тільки розумом, що проникає в сутність речей. З проблеми першооснови поступово як самостійна формується проблема засад буття, універсального закону, що керує всім (Логос Геракліта, що надає сенс Космосу; Нус Анаксагора, необхідність Демокріта). Поступово формуються суто філософські поняття, логічно-раціональна форма викладення основ філософського знання.

Філософські ідеї періоду високої класики.

При вивченні третього питання студентам слід звернути увагу на особливості осмислення проблеми людини в античній філософії; на основні аспекти філософських систем Платона й Аристотеля.

Фахівців з навчанні мудрості і красномовства в Стародавній Греції називали софістами (від грецького "мудрець"). Софісти були першими просвітителями в історії культури, які не лише самі шукали мудрості, але й навчали інших, зробивши це своєю професією. Вони вчили своїх учнів, як менш вагомими аргументами долати більш вагомі, щоб перемогти в диспуті ( суперечці). Визначні представники софістів - Протагор, Горгій. (V-IV ст. до н.е.). Для них спільним є філософський релятивізм, тобто вчення про відносний характер знання, моральних норм. Протагор говорив, що "людина є мірилом усіх речей", а сутність речі залежить від її оцінки людиною. Вони звертали увагу на особливості процесу пізнання, вважаючи, що єдиною для всіх ( тобто об’єктивної) істини не існує: істина у кожного своя ( це називається скептицизмом). Вони закликали вивчати саму людину, оголошуючи її об'єктом пізнання.

Учнем софістів був Сократ(469-399 рр. до н.е.). Він сконцентрував свою увагу на людині та її поведінці, вважав ці проблеми найважливішими для філософії.

Для Сократа життя і людські вчинки, теорія і практика складали єдність: знання (слово) визначає цінність діла, а діло - цінність знання. Настанова Сократа на самопізнання - провідна ідея його філософії. "Пізнай самого себе" - основний принцип людської діяльності. Самопізнання, на думку Сократа, - це пізнання людиною свого внутрішнього світу. Процес пізнання здійснюється шляхом діалектики. Під діалектикою Сократ розумів мистецтво знаходження істини шляхом бесіди, дискусії. Запитаннями, відповідями він демонстрував співбесіднику протиріччя в його судженнях, чим побуджував його до мислення, пошуку істини, допомагав її народженню. Цей метод носить назву "майєвтика" – наведення співрозмовника на правильну відповідь, сприяння народженню істини в його розумі.

Філософ прагнув все одиничне підняти до всезагального за допомогою розуму і тим самим перейти від зміни строкатих життєвих переживань до узагальненої проблематики. Людський геній в особі Сократа вперше починає розуміти самостійність ідеального, відрізняти ідеальне від матеріального. Вперше філософська свідомість відрізнила зміст, сутність речі від самої речі.

Сократ намагався знайти загальну ідею, ейдос доброчесності. Сократ вважав, що душа безсмертна, а Бога розумів як безособовий вселенський розум, надлюдську мудрість, джерело існуючого ладу, тобто як ідеальну основу буття.

Вчення Сократа стало одним із джерел філософії його учня Платона (428-347 рр. до н.е.), який свідомо сформував свою філософську систему об’єктивного ідеалізму. Це була перша теоретична узагальнена система в історії філософії. Знову постало питання - що таке першооснова? Першооснову буття Платон бачив в ідеї, "ейдосі". Ідеї - це сутності речей. Реально існує не чуттєве явище предмета, а його безтілесна сутність, що не сприймається органами чуття, яка доступна лише для розуму. Ці сутності існують незалежно від суб'єкта.

Світ ідей - безтілесний, невидимий, безколірний, безформний, але має свою чітку структуру. На вершині піраміди - Благо; потім ідеї вищої цінності категорій буття (істина, прекрасне, справедливе і т.д.); далі - ідеї фізичних явищ та процесів (рух, спокій, колір тощо), і, нарешті ідеї окремих розрядів істот (тварин, людини), ідеї предметів, створених людьми, ідеї відносин. У вченні Платона ідеї зображуються як:

1) причина або джерело буття, його властивостей і відносин;

2) парадигма (зразок), дивлячись на яку творець створює світ;

3) мета, до якої, як до верховного Блага, прагне все.

Світ речей – бліда копія світу ідей. Це світ, де існує першоматерія - хаотична, змінна, смертна. Між світом ідей і світом першоматерії - світ природи, сукупність матеріальних речей. Чуттєвий світ – це породження світу ідей і матерії. Чуттєва річ є неповною подібністю своєї ідеї. В той же час вона має стосунок до матерії, її безмежної подільності, й тим причетна до небуття. Платон вважає, що світ ідей - це світ дійсного буття. Чому ж люди відносять поняття буття до речей? Чому їх вважають первинними? Платон відповідає на ці запитання своєю знаменитою притчею про печеру. Люди живуть, як у печері, в чуттєвому світі речей, не здатні сприймати своїми органами чуття нічого, крім них, і тому навіть не здогадуються про існування справжнього буття, яким є світ ідей, а його блідими тінями є чуттєві речі. Лише розум допомагає їм споглядати світ ідей.

За Платоном природа людини – подвійна. Людина має безсмертну душу і смертне тіло. Тіло є в’язницею душі, яка і приліплена до нього. Душа має три рівні: розумний, нерозумний (чуттєвий), вольовий. Розумний рівень - це рівень мислення. Чуттєвий рівень - породжує людські пристрасті. Людина закохується, відчуває голод і спрагу. Вольовий початок спонукає людину до діяльності. Душа людини походить від надприродного світу ідей.

Завдяки душі людина здатна сприймати не лише видимість речей, матеріальну оболонку, але й їх сутність - ейдоси. Душа в надприродному святі ідей сприймала їх безпосередньо і, перебуваючи у в’язниці тіла, вона зберігає це знання, але в дуже затьмареному вигляді. Людина, сприймаючи предмети чуттєвого світу, начебто поступово пригадує своє знання про ідеї. Тобто, за Платоном, процес пізнання є пригадуванням того, що вже закладено в душі. Ейдоси пізнаються інтуїцією, яка є незалежною від чуттєвого сприйняття зовнішнього світу. Поводирем душі в процесі пізнання є філософія. Вона звільняє душу від пут, які накладає на неї тіло, привчає сприймати світ очима розуму й розуміти сутність речей. Процес пізнання у Платона нерозривно пов'язаний з процесом самовиховання і самовдосконалення. Це не пізнання для пізнання, а пізнання задля етичного самовдосконалення.

Сутність людини, за Платоном, повинна визначати і сутність ідеальної держави. Держава е знаряддям удосконалення людської душі. Керувати ідеальною державою повинні філософи, бо вони досягли найвищого рівня мудрості і можуть укласти справедливі закони. Воїни уособлюють вольовий рівень душі. Вони захищають закони і втілюють їх у життя. "Третій стан" (селяни, ремісники, купці) керується в своїй діяльності пристрастями і тому повинні підлягати філософам і воїнам. Але разом з тим тільки "третій стан" в ідеальній державі має приватну власність. Філософи та воїни існують за рахунок державного забезпечення і не мають жодних прав на майно.

Учень Платона Аристотель (384--322 рр. до н.е.) виступив проти відірваності ідеального світу від матеріального. Йому належать слова " Платон мені друг, але істина – дорожча". Він вважав, що кожна одинична річ є єдністю "матерії" та "форми". Існують чотири причини буття:

І) матерія, або пасивна можливість становлення;

2) форма (сутність) речей, яка є дійсність того, що в матерії дано як можливість;

3) початок руху, бо світ існує в русі;

4) мета, до якої прагне все.

Аристотель показує нерозривну єдність матеріального і духовного початків буття. Кожна річ і Космос в цілому - це нерозривна єдність форми і матерії. Сутність речі є невіддільною від самої речі. Аристотель поділяє сутності на нижчі - ті, що складаються з матерії та форми, і на вищі - чисті форми. Найвищою сутністю є чиста форма, позбавлена матерії, яка є причиною й остаточною метою всього, що існує. Світ існує вічно і вічно існує рух, зміна. Вершиною ієрархічного світу є Абсолют - перший нерухомий двигун ("першодвигун"). Це є найдосконаліше буття, чиста форма, вищий розум, думка, зосереджена в собі. Аристотель визначав Абсолют як "думку, що мислить сама себе". Він поєднує філософський Абсолют, або першопричину світу, з Богом як предметом релігійної шани, деміургом, який визначає доцільність буття.

Вчення про нерозривність форми і матерії в чуттєвому світі зумовлює і особливості гносеології (вчення про пізнання) Аристотеля, який вважав, що предметом науки є загальне. Загальне існує і проявляється тільки в тому одиничному, що чуттєво сприймається і пізнається розумом через нього. Відзначаючи роль чуттєвого сприйняття в процесі пізнання, Аристотель одночасно надає провідну роль розуму. Він створив логіку, яку розумів як науку про доведення, а також форми мислення, необхідні для пізнання. Думки, вважає Аристотель, відображають об'єктивно існуючі зв'язки між явищами і процесами світу. "Дійсне знання є тотожним з предметом пізнання" (Філософія Стародавнього світу. Читанка з історії філософії під ред. Волинки Г.І..-Кн.1 К.: Довіра,1992-С.130.). Гносеологія Аристотеля є наукою не про знання взагалі, а про наукове знання. Весь аристотелізм наповнений прагненням до наукового пізнання, пристрастю до вивчення світу, фізики, природничих наук, а не душі, як у Сократа і Платона.

Філософські системи Платона й Аристотеля завершують класичний період у розвитку античної філософії.

Ідеї та школи завершального етапу розвитку античної філософії:

При розгляді третього питання студенту треба звернути увагу на останній період розвитку античної філософії, в усьому розмаїтті його шкіл та напрямів..

Еллінізм - це період від походів Олександра Македонського до захоплення Єгипту римлянами (з 338 р. - по 30 р. до н.е.). Занепад давньої полісної демократії, розвиток монархічної форми правління, численні державні перевороти, війни, розорення, збагачення сприяли посиленню індивідуалізму. Водночас широко розповсюджується фаталізм - віра в панування вад людиною невідворотних сил долі. Занадто багато в житті людини тепер залежало від випадковості, дії невідомих сил. Усі ці зміни в суспільному житті знайшли свій прояв у релігії, філософії, мистецтві.

Настає період змін у змісті та основних завданнях філософії. Виникають нові філософські школи, де основна увага зосереджується на проблемах етики, моралі. Серед них особливого поширення набувають вчення стоїків, філософія Епікура, скептицизм.

Засновником стоїцизму був Зенон з Кітіону (336-264 р.р. до н.е.). Головне завдання філософії він вбачав в етиці - знання є лише засіб для надбання мудрості, вміння правильно жити. Щастя полягає у свободі від пристрастей, спокої душі, в гідній покорі долі. Увесь світ стоїки вважали творчим вогнем, бога ототожнювали з творчою силою самої природи. "Ось чому Зенон у книзі про природу людини першим говорить, що (найвища) мета - це жити згідно з природою, а це означає жити доброчесно: адже саме до доброчесності веде нас природа".(Філософія Стародавнього світу. Читанка з історії філософії під ред. Волинки Г.І..-Кн.1 К.: Довіра,1992-С.187.)

Засновником іншої впливової філософської школи періоду еллінізму був Епікур (34І-272 рр. до н.е.). Як продовжувач учення Демокрита, Епікур розвинув атомістичну теорію: атоми, які відрізняються за формою і розмірами, відрізняються також і за вагою. Епікур першим звернув увагу на атомну вагу. Атоми вічно рухаються в порожнечі з однаковою швидкістю за необхідністю. Але, на відміну від Демокрита, Епікур вважав, що спонтанне самовідхилення атомів від прямолінійного руху викликає їх зіткнення і утворює предмети. Рух атомів не повністю підкоряється невідворотній необхідності, а має й певний мінімум свободи. Так і людина: її життєвий шлях не визначається повністю вироком долі, а й залежить від людської волі. Всесвіт є безмежним й безконечним у просторі й. часі. Душа людини не безсмертна, а помирає разом з тілом. Ідеал епікуреїзму - споглядальне життя в тиші та спокої, сповнене духовних насолод. Головною перешкодою на шляху до щастя, за Епікуром, є страх перед богами і смертю. Боги є, вони блаженні, але не втручаються в людське життя. А про смерть мислитель сказав: "Смерть для нас ніщо: що розклалось, то нечутливе, а що нечутливе, то для нас ніщо" ( Філософія Стародавнього світу. Читанка з історії філософії під ред. Волинки Г.І..-Кн.1 К.: Довіра,1992-С.179.)

Як стоїки, так і Епікур шукали відповідь на запитання, яке є важливим і для нас: як бути щасливим у періоди війн, розбрату, соціальної нестабільності, загибелі всіх попередніх ідеалів. Вони бачили щастя в досягненні людиною глибокого внутрішнього спокою, атараксії, якого не можуть порушити жодні зовнішні події та обставини. Але стоїки бачили призначення людини в гідному виконанні нею суспільного обов'язку, а епікурейці - у відході від суспільних справ, у спокійному житті серед обраних друзів.

Скептицизм як філософська концепція, що заперечує об’єктивну істинність пізнання, остаточно сформувалась в епоху еллінізму. Хоча елементи скептицизму зустрічаються вже у вченні елеатів, Демокрита, Платона, але як цілісна філософська концепція він оформився в кінці ІV ст. до н.е. Засновником скептицизму був Піррон (360-270 рр. до н.е.). Аналізуючи попередні філософські вчення, скептики прийшли до висновку щодо відносності людського знання. Тому філософ повинен відмовитися від будь-яких суджень: як категоричних, так і проблематичних. Саме таке ставлення до життя забезпечує атараксію (тобто незворушність, спокій) Атараксія скептиків значно відрізняється від атараксії епікурейців. Якщо, за Епікуром, знання - шлях до досягнення атараксії, то для скептиків цей шлях пролягає через відмову від суджень. Скептицизм з його принциповою відмовою від пізнання світу був своєрідним негативним результатом розвитку старогрецької філософії, плюралістичності її вчень. Поряд з цим скептицизм має й позитивне значення. Він звертає увагу філософів на проблему знання та істини, на необхідність пошуку критерію істини в науковому та філософському знанні. Заперечення об’єктивності й абсолютності істини сприяло подоланню догматизму. Твердження скептиків про те, що не існує абсолютних істин, звільняло від влади авторитетів, змушувало мислителів шукати власну відповідь на вічні проблеми буття.

Римська філософія виникає в ІІ-І ст. до н.е. під вирішальним впливом елліністичної філософії як її латиномовне відгалуження. Найпоширенішими в Римі були епікуреїзм та стоїцизм.

Видатним послідовником Епікура був Тит Лукрецій Кар (98-55 рр. до н.е.). У поемі "Про природу речей" він розвинув філософське вчення Епікура. В першій книзі викладена атомістична теорія, в другій - показано, як з вічного руху виникає оточуючий світ. З матеріалістичних позицій розглядаються проблеми душі та пізнання, трактуються різні природні явища. Лукрецій заперечував втручання богів у людські справи; стверджував, що всі культурні надбання є породженням розуму людини, а не богів.

Серед освічених верств Римської імперії особливо популярним був стоїцизм. Видатним його представником був Луцій Анней Сенека (4 р. до н.е. - 65 р. н.е./. Він схиляється до проблем практичної філософії, зокрема до проблеми вибору людиною життєвого шляху. Мета людського життя полягає в досягнення мудрості. За Сенекою, філософія повинна загартовувати характер людини, щоб вона могла мужньо протистояти життєвим бурям. Сенека ототожнює бога з природою. Він стверджує, що "... не може бути природи без бога і бога без природи". Бог є причиною природи. Над світом панує доля, божественна воля і людина нічого не здатна змінити. Мудра людина повинна з гідністю приймати волю божества: "змінити цей порядок ми не в силі, - проте в силі досягти величі духу..." Єдине, що може людина змінити і вдосконалити в світі - це саму себе. Керуючись голосом совісті, яка спрямовує до добра, людина може досягти "блаженного життя", тобто стану духовного спокою, внутрішньої незалежності від зовнішніх обставин. На відміну від грецьких стоїків, Сенека не засуджує людські пристрасті. Він підкреслює, що совість причетна більш до почуттів, ніж до розуму. Керуючись високими, шляхетними почуттями - коханням, прив'язаністю до ближнього - людина схиляється до доброчесних вчинків, усвідомлює свій обов’язок перед людством, наближається до Бога. Стоїчна філософія значно вплинула на розвиток християнської теології.

У ІІІ ст. н.е. виникає остання оригінальна філософська концепція античного - світу - неоплатонізм, творцем якої був Плотін (204-269 рр.). Хоча він і вважав свою систему продовженням платонізму, вона увібрала в себе й елементи філософії Аристотеля, стоїцизму. Серцевиною неоплатонізму є вчення про містичну еманацію матеріального світу з духовного першоджерела. Першоджерело всього існуючого - "Єдине". Плотін розуміє творення світу "Єдиним" як абсолютно немотивований об’єктивний процес, еманацію. Першим, що з необхідністю походить від "Єдиного", є Розум, за ним - Світова Душа, яка вже перебуває в часі та просторі. Поєднання Світової Душі й матерії породжує природу. За Плотіном, матерія протистоїть "Єдиному" як зло. Все прагне до поєднання з Благом, тобто з "Єдиним". Досягти "Єдиного" людина може не через раціональне пізнання, а тільки через екстаз - позаінтелектуальне, безпосереднє злиття душі з Богом. Вчення Плотіна продовжили і розвинули Порфирій, Прокл, Ямвліх.

Неоплатонізм був своєрідним завершенням античної філософії. І в той же час він виходить поза межі філософії як теоретичного світогляду. Неоплатонізм - це повернення до міфології, синтез міфології та філософії. Головне в неоплатонізмі - вчення про потойбічність, надрозумність першооснови, і про містичний екстаз як шлях до Істини. Не випадково для багатьох освічених язичників шлях до християнства найчастіше пролягав через неоплатонізм. Кінцем античної філософії вважається поч. VІ ст. н.е.

Основні терміни.

Апейрон (грецьк. apeiron – безмежне)– поняття, введене в філософію Анаксимандром для визначення безмежної, невизначеної, без’якісної першооснови. що перебуває у вічному русі. Шляхом виділення з апейрону протилежностей і їх боротьби, стверджує філософ, виникла вся багатоманітність речей. Поняття "апейрон" є важливим досягненням давньогрецької філософії на шляху абстрактизації уявлень про першооснову.

Апорії ( грецьк.aporia – утруднення, безвихідне становище) -парадоксальні положення Зенона, в яких він поставив проблеми безперервності і кінцевості, сформулював питання про природу континууму /безперервного/, яке є одним із вічних питань розуму.

Атараксія ( грецьк. ataraxia – незворушність) – стан душевного спокою та незворушності. Одне з базових понять пізньої античної філософії; мета, до якої повинен прагнути філософ.

Атомізм (грецьк. atomos – неподільний) – одна з концепцій давньогрецькоЇ філософії, сформульована Левкіпом і Демокрітом, розвинена Епікуром, Лукреціем Карром. Згідно з нею, походження і будова світу пов’язуються з поняттям про атом як його першооснову.

Деміург ( з грецьк.demiurgis- майстер, в переносному сенсі –творець) У філософії Платона, Аристотеля, неоплатоників – творець світу, одне з визначень божества.

Логос (грецьк. logos- слово, думка, розум, закон) - термін, який в античній філософії визначав всезагальний закон, основу світу, його порядок і гармонію.

Релятивізм (лат.relativus - відносний) - філософське вчення про відносність, умовність і суб’єктивність людського пізнання; моральних понять і уявлень. В кінцевому результаті релятивізм приводить до заперечення об’єктивного змісту пізнання; моральних понять і суджень.

Трансцендентний (лат. transcendere- переступати) –термін, що означає те, що знаходиться за межами свідомості і пізнання.

Фаталізм (лат.fatalis –роковий) –антидіалектична світоглядна концепція, згідно з якою всі процеси, події, що відбуваються в природі, історії, житті людини, підкорені пануванню необхідності, яка наперед визначена незалежними від людини силами (долею, Богом, об’єктивними законами розвитку), що не залишає місця свободі, творчості.

Питання та завдання для самоконтролю.

1. Які умови сприяли виникненню філософії в Стародавній Греції?

2. Яка проблема є провідною в античній філософії? Обґрунтуйте свою відповідь.

3. Чому Фалес вважає основою всього сущого воду?

"Так, Фалес, засновник філософії такого зразка, вважає, що матеріальна основа – вода, тому він і стверджував, що земля – на воді. Ймовірно, що він вивів її з того спостереження, що їжа всіх істот волога і що власне тепло народжується з води і живе за її рахунок, а те, з чого все виникає це за визначенням і є основою всіх речей.

Арістотель

/Мир философии. Книга для чтения.

В 2-х частях. – М., 1991. -Ч.1.-C.184/

4. Як у Геракліта пов'язані уявлення про першооснову з діалектичним розумінням буття як безперервного руху? Обгрунтуйте відповідь спираючись на зміст поданого нижче уривку:

"Цей космос, той же самий для всіх, не створив ніхто ні з богів, ні з людей, але він завжди був, є і буде вічно живим вогнем, що мірами розгоряється та мірами згасає"

Геракліт

/Антология мировой философии.-

М.: Мысль, 1969.-Т.1-С.275/

5. Виявіть відмінність у розумінні атома у вченні Демокріта і в сучасній науці.

6. Поясніть, як ви розумієте тезу Протагора:

"Людина є мірою всіх речей, а саме: : для існуючих – мірою буття, для неіснуючих – небуття. "

Секст Емпірик /Філософія Стародавнього Світу. Читанка з історії філософії.- К.: Довіра, 1992.- С.112/

7. Прочитавши наданий нижче уривок, поясніть, в чому, згідно Аристотелю, полягає різниця між досвідом і знанням? Чи погоджується Аристотель з Платоном, що правдивим знанням є лише знання загальних ідей?

"Тому, якщо хтось має абстрактне знання, а досвіду не має і пізнає загальне, але одиничне, яке є в ньому, не знає, то він часто помиляється в лікуванні, тому що лікувати доводиться одиничне. Але ми все-таки вважаємо, що знання і розуміння відносяться більше до мистецтва, ніж до досвіду і вважаємо тих, хто володіє одним з мистецтв, більш мудрими, ніж тих, хто має досвід, тому що мудрість у кожного більш залежить від знання, і це тому, що перші знають причину, а другі ні."

Аристотель / Мир философии. Книга для чтения. В 2-х частях. – М., 1991. -Ч. 1.-C.479/

8.Поясніть, у чому полягає різниця в розумінні щастя у основоположника епікуреїзму Епікура і послідовника стоїцизму Сенеки?

Література

Основна:

ВВЕДЕНИЕ в философию: Учебник для вузов. В 2 ч. / Фролов И.Т., Араб-Оглы Э.А., Арефьева Г.С. и др. – М.: Политиздат, 1989. – Ч. 1 – С. 93-114.

ВВЕДЕНИЕ в философию: Учебное пособие для вузов. / авт кол. Фролов И.Т и др. – М.: Республика, 2004.– С. 42-58.

ИСТОРИЯ философии в кратком изложении. –М.: Мысль, 1991. – С.66-195.

ІСТОРІЯ філософії. Підручник / за ред. Ярошовця В.І. –К.: ПАРАПАНЖ. 2002. – С. 53-125.

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ: Підручник /Бичко А.К., Бичко І.В., Табачковський В.Г. - К.: Либідь, 2001. – С. 17-50.

КАНКЕ В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник для вузов. – М., 2002. –С.21-51.

КРЕМЕНЬ В.Г., Ільїн В.В. Філософія: мислителі, ідеї, концепції. – К.6 Книга,2005.- С. 72-125.

ПЕТРУШЕНКО В.Л. Філософія.-К.: Каравела, 2001.- С. 52-72.

ФИЛОСОФСКИЙ энциклопедический словарь. – М., 1994 /см. статьи "элеаты", "Гераклит", "Демокрит", "софисты", "скептицизм", "Эпикур", "стоицизм", "неоплатонизм".

ФІЛОСОФІЯ. Підручник. За ред. Надольного І.Ф. -К.: Вікар, 2001. - С. 29-38.

ФІЛОСОФІЯ: Посібник для студентів вищих навчальних закладів /Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. – К.: Академія, 2001. – С. 56-75.

Додаткова:

АСМУС В.Ф. Античная философия. – М.: Мысль, 1976.

БОГОМОЛОВ А.С. Античная философия.- М.:Мысль,1983.

ВИНДЕЛЬБАНД Вильгельм. История философии. К.: Нико-Центр., 1997. – С. 28-220.

ГУРЕВИЧ П.С. Основы философии: Учебник. – М.: Гардарики, 2000. – С. 93-103.

РЕАЛЕ ДЖ. АНТИСЕРИ Д. История западной философии. От истоков до наших дней в 4-х т. – СПб, 1997. – Т.1.

ШАПОВАЛОВ В.Ф. Основы философии. От классики к современности, изд. 2-е, доп.: Учеб. пособие для вузов. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. – С. 53-127.

Першоджерела:

АНТОЛОГИЯ мировой философии. В 4-х томах. Т.1, ч.1. – М.: Мысль, 1969. – С. 270-271; 275-276; 326-327;526-529.

МИР философии. Книга для чтения. В 2-х частях. – М., 1991. -Ч.1. – С. 184-187; 190-192; 412-414; Ч. 2 - С. 232 - 234.

ФІЛОСОФІЯ Стародавнього Світу. Читанка з історії філософії.- К.: Довіра, 1992.- С. 123 - 125; 143-144; 155-156; 185-188.

"Не намагаюсь проникнути в глибини Твої,

непосильні для мого розуміння, але бажаю

хоча б частково зрозуміти істину Твою,

в яку вірить і яку любить моє серце.

Не шукаю розуміння, щоб повірити,

але вірую, щоб зрозуміти."

Ансельм Кентерберійський

3. Філософія середніх віків

Мета даної теми полягає у розкритті особливостей проблематики середньовічної філософії, її місця у розвитку європейської філософії. Ключові терміни: теоцентризм, теологія, номіналізм, реалізм, догмат, креаціонізм. Тема розкривається через наступні питання:

1. Умови формування середньовічної філософії та її характерні риси.

2. Вихідні ідеї патристики.

3. Схоластика як провідний напрямок середньовічного філософствування:

Умови формування середньовічної філософії та її характерні риси.

Приступаючи до вивчення першого питання, студенти повинні звернути увагу на зміни, які відбулись у суспільному світогляді при переході від Античності до Середньовіччя, засадничі риси середньовічної філософії.

В історичній періодизації Середньовіччя охоплює час від падіння Римської імперії в У ст. н.е. до ХІУ ст. Це період феодалізму з чітко ієрархізованим суспільством, повним домінуванням у духовному житті монотеїстичної релігії – християнства. Але середньовічна філософія, з притаманним тільки їй способом філософствування, заснованого на релігійній вірі в єдиного Бога, починає розвиватися з перших століть виникнення християнства. Тому історія середньовічної філософії охоплює період від І-ІІ ст. до ХІУ-ХУ ст. н.е. і в ній виділяються два основні етапи:

-патристика ІІ-УІІІст.;

- схоластика ІХ -ХУ ст.

При переході до Середньовіччя в суспільному світогляді Європи відбулися радикальні зміни, пов'язані з тим, що тепер інтелектуальні зусилля спрямувалися не на пізнання зовнішнього світу, а на засвоєння внутрішнього, духовного. У центрі всіх людських зусиль християнство поставило проблеми спасіння душі та духовного самовдосконалення. Відбулася теологізація всіх форм суспільної свідомості. Середньовічна філософія розвивалася на основі християнського світогляду, в тісному зв'язку з релігійною ідеологією. Провідна, засаднича її риса – теоцентризм, тобто зосередженість на вірі в Бога, яка визначала і специфіку філософських проблем, і спосіб їх вирішення.

Християнство – релігія Одкровення. Сутність її виявляється в тому, що вища істина дана людям Богом у Святому Письмі. Середньовічна філософія є екзегетична. Її призначення – розкрити, розшифрувати істину, скриту в святих письменах Біблії. Тому для підтвердження, доказу своїх міркувань філософ постійно звертається до біблійних текстів. А об’єктом філософського осмислення є, перш за все, зміст, закладений Богом у Святому Письмі, правильне зрозуміння якого є умовою спасіння душі. Екзегетичність середньовічної філософії створила умови для розвитку семантичного, етимологічного аналізу ("Етимології" Ісидора Севільського), концептуального аналізу, спрямованого на розкриття внутрішнього сенсу тексту. Вища ступінь екзегези, спекулятивна, прагнула дати відповідь на питання – які філософські положення, які наслідки витікають з даної тези, фрагменту тексту, що аналізується філософом.

З екзегетичністю поєднувалися такі риси, як традиціоналізм, повчальність. Філософ стурбований не лише виявленням духовних істин через осмислення і тлумачення біблійних текстів, а й передачею цього розуміння іншим людям, для поглиблення їх віри та спасіння душі, кращого розуміння релігійних догматів. Середньовічна філософія приділяла велику увагу приділяла проблемам форми викладу, дидактиці. Це стимулювало інтерес до проблем логіки, теорії пізнання.

Характерними рисами середньовічної філософії Європи є психологічна самозаглибленність, рефлективність, самоаналіз; переконаність у реальному існуванні створеного Богом раціонального світу, доступного для людського пізнання. Незбагненним є лише Бог. Але частина середньовічних мислителів стояла на позиціях катафатичних, тобто була переконана, що існує можливість пізнання Бога за результатами його втручання у справи світу. Середньовічна філософія розвивається, функціонує як теологія, ("вчення про Бога"). Провідними її принципами є:

- ідея творіння світу Богом – креаціонізм, яка виступає як основа онтології;

- ідея Одкровення – на ній базується вчення про пізнання;

- вчення про Ісуса Христа як боголюдину – вона виступає як основа антропології;

- ідея провіденціалізму, тобто залежності буття світу, історії людства, людини від волі Божої.

Вихідні ідеї патристики.

Розглядаючи друге питання, студентам треба звернути увагу на провідні проблеми патристики: спосіб осмислення головних проблем філософії – буття світу і буття людини. Патристика ( від латинського pater – батько) - це перший етап розвитку середньовічної філософії, час формування філософської християнської думки, її основних принципів, проблематики, категоріального апарату. Головні проблеми: монотеїзм, троїчність Бога, вчення про Христа як Боголюдину, креаціонізм, есхатологія.

Юстин, Климент Олександрійський, Тертулліан та ін. головним завданням вважали обгрунтування істинності, досконалості християнського віровчення та світогляду філософськими засобами, вирішення проблеми включення філософії в християнську духовну культуру.

Взаємовідносини християнства з філософією на початку його історії були складними. Апостол Павло, інші діячі раннього християнства різко негативно ставилися до античної філософії. "Цьогосвітня бо мудрість – у Бога глупота."(І Послання коринфянам,3,19) - писав Апостол Павло. Таке негативне ставлення до філософії як несумісної з християнством відбилось, зокрема, у працях Тертулліана, якому належить відоме твердження "Вірую, бо це є абсурдним." Якщо щось, писав Тертулліан, у Святому Письмі перевищує наше розуміння, здається абсурдним, то це вказівка на те, що власне в цьому прихована глибока таємниця, яка доступна лише вірі, а не розуму.

Навернення до християнства освічених верств римського суспільства, необхідність захисту християнського віровчення у полеміці з язичницькими філософами поступово змінювало ставлення церкви до філософії. В ІУ ст. християнство стало панівною релігією Римської імперії. В такій якості вона вимагала філософського обгрунтування, тлумачення догматів, закріплення їх у свідомості віруючих, приведення християнства у відповідність до права, політики. Різке заперечення філософії змінилось її визнанням. Отці церкви приходять до думки, що філософія вказує шлях до істини, але відносної, бо справжня істина – лише в Богоодкровенні.

Найвидатнішим представником класичної патристики був Аврелій Августин (354-430). Вихідним положенням його філософії є креаціонізм, тобто вчення про створення світу Богом з нічого. І на цьому положенні філософ вибудовує онтологію, гносеологію, антропологію, соціальну філософію, етику . естетику – всі складові цілісної філософської системи.

Августин розумів буття як ознаку існування, і, навпаки – функція існування є ознакою буття. Воно ділиться на: нижчу форму – матеріальну; вищу – нематеріальну. Філософ підкреслює, що джерелом і причиною всього буття є буття Бога. Змінність створеного світу означає і створенність часу. Августин запровадив поняття динамічного часу, пояснив його природними, історичними змінами, здійснивши цім значний вклад у вирішення проблеми часу. Онтологія Августина переходить у теологію, філософські розкриваючи і аргументуючи ідею креаціонізму.

Антропологія августинізму є суперечливою. З одного боку, він розглядає людину як творіння Бога за своїм образом і подобою, а з другого – після гріхопадіння образ Божий у людині затьмарився пристрастями, гріхами, сама природа людини стала гріховною, смертною. Людину складають тіло й душа. Душа є світ, бо створена Богом, а Бог суть істина і освітлює темряву незнання. Істина потенційно закладена в душі і пробуджується світлом віри. Вірую, щоб розуміти – головний принцип Августина. Досягти спасіння людина може лише при умові підкорення тіла розумній душі, освітленій світлом Божественної істини. Але гріховність людини робить неможливим досягнення спасіння без допомоги Бога. Концепція передвизначення людини до спасіння протирічива у Августина. З одного боку, спасіння людини повністю залежить від волі Бога, а , з другої – людина має свободу волі.

В праці "Про град Божій" Августин протиставляє град земний, земні царства, граду Божому, тобто небесному царству, розгортає концепцію всесвітньо-історичного процесу як поля здійснення божественного плану спасіння людства. Громадян земного граду породжує природа, небесного – благодать. Історію людства складає їх боротьба. На землі видимим втіленням Граду Божого є церква. Тому філософ стояв на позиціях підкорення світської влади духовній, апелюючи до того, що земні царства охоплені матеріальними прагненнями, а вище завдання - провадити людей до спасіння – розуміє і може реалізувати лише церква

Вчення Августина визначило наступний розвиток середньовічної філософії Європи, було першою християнською філософською системою.

В цілому патристика створила засади християнського світогляду, на основі синтезу ідеалістичної античної філософії з християнським віровченням розвинула філософію християнську з притаманним їй способом філософствування, колом проблем. Філософія стала теологією, тобто катафатичною системою доказів буття Бога.

Схоластика як провідний напрямок середньовічного філософствування:

При розгляді третього питання студентам потрібно звернути головну увагу на провідні філософські проблеми цього періоду – співвідношення віри й знання; природу загальних понять – універсалій, їх значення для подальшого розвитку філософії.

Схоластика охоплює період з ІХ ст. по ХУ ст. Головне завдання схоластики - засобами філософії розкрити істини віри, щоб зробити їх доступнішими для розуміння віруючими; систематизація філософських й теологічних знань. Для неї характерна орієнтація на пізнання Бога за плодами його творіння і результатам його втручання у справи світу. Як інструмент доказів, доведення, обгрунтування церковних догматів використовується логіка.

Основні проблеми схоластики:

– співвідношення знання і віри, філософії та теології;

– природа загальних понять "універсалій";

– співвідношення сутності й існування

Перша проблема отримала в схоластиці три способи вирішення:

1. Знання і віра – антиподи. Віра не потребує знання, тому що вона має основою Божественне Одкровення. Бог є принципово непізнаваним. Такий підхід бере свій початок ще в апологетиці, зокрема, в творах Тертулліана з їх виразно антиінтелектуалістською спрямованістю. В схоластиці на такій точці зору стояв П. Даміані.

2. Знання і віра можуть співіснувати, тому що вони мають різні джерела. Знання базується на розумі, пізнанні світу, а віра – на Одкровенні. Філософські та теологічні істини не можуть суперечити одна одній, тому що мета філософії – істина, а теологія вказує віруючим шлях до спасіння. Розмежування філософії й теології не мало на увазі заперечення релігії, а лише звільнення філософії з-під впливу теології і контролю церкви. Основоположник цього вчення – арабський вчений Ібн-Рушд. У Європі погляди Ібн-Рушда розвивали Дунс Скотт, Вільям Оккам і інші.

3. Знання і віра, філософія й теологія мають скласти гармонійну єдність для розвитку міцної, осмисленої віри, що приведе людей до спасіння, навчить реалізовувати свої задатки, таланти, діяти у світі згідно з волею Бога. Така позиція передбачала, що провідною у тандемі "філософія – теологія" буде теологія, яка пов’язує розум людини з божественними істинами. Найвидатніший представник цієї концепції – Фома Аквінський.

Проблема природи загальних понять – універсалій - вирішувалась в боротьбі двох напрямів – реалізму і номіналізму.

Реалізм - філософське вчення, в якому реальне, правдиве існування мають не мінливі. тимчасові матеріальні речі, а загальні поняття, або універсалії, тому що вони існують до речей як ідеї у вічному Божественному розумі. Тобто єдина, справжня основа буття речей - загальні ідеї Божественного розуму, які існують в речах як їх сутність, в а після речей – як абстрактні поняття в людському розумі. Одиничне існує через .залучення до виду, а вид – до роду. Реалізм базувався на ідеалістичних ідеях Платона і неоплатоніків, розвивав їх з позицій християнського віровчення. Він відповідав основному принципу схоластики осмислювати і розкривати релігійні догмати засобами людського розуму. Чим загальнішим є поняття, тим реальніше, об’єктивніше його існування як особливої сутності. Самим загальним поняттям є поняття Бога. Представники реалізму – Ансельм Кентерберійський, Альберт Великий. На позиціях поміркованого реалізму стояв Фома Аквінський.

Номіналізм демонстрував протилежний підхід до проблеми універсалій. Загальні поняття розуміли як імена, що визначають реально існуючи одиничні речі, які є творінням Бога. Видатний представник номіналізму Вільям Оккам трактував світ як сукупність одиничних предметів. Універсалії (загальні поняття) існують лише в людській свідомості. пізнанні, як знак, що заміщає предмети. або їх якості. що подібні між собою. Номіналізм орієнтував пізнання на одиничні речі емпіричного світу, й тому згодом цей напрям середньовічної філософії сприяв формуванню дослідницького, емпіричного підходу до пізнання світу Роджера Бекона, а пізніше, у ХУІ ст., став передумовою емпіричної філософії Френсіса Бекона.

В. Оккам ввів формулу, яка мала допомогти звільнитись від словесних псевдоузагальнень: "Сутності не слід примножувати без необхідності. Те, що можна пояснити через посередництво меншого, не слід виражати через посередництво більшого". Вона носить назву "бритви Оккама". Цим твердженням В.Оккам переносив проблему істини в гносеологію. На перший план в системі доказів він ставив докази на основі дослідів, спостережень, фактів, а не систему доказів на основі цитат.

Найвидатніший представник схоластики - Фома Аквінський, який створив цілісну теолого-філософську систему. Основні праці – "Сума філософії" та "Сума теології". Опрацював філософію Аристотеля в християнському дусі, й на її основі побудував цілісну філософську систему, що підсумувала досягнення середньовічної філософії і теології.

Одним з важливих аспектів його вчення є ідея гармонії віри і розуму. За методом досягнення істин наука і релігія повністю відрізняються одна від одної. Наука, представлена філософією, виводить істини, спираючись на розум, досвід, в той час як релігія черпає їх в Святому Письмі. Якщо істини філософсько - наукові суперечать вірі, то останнє слово має належати вірі, як морально вищій і більш значимій для людини. Вищій, перш за все, за джерелом своїх істин. Філософія на рівні вищих істин має визнавати вищість віри.

В онтології Фома виділяє категорію "причини". Бог "у кожній речі діє у відповідності з її особливістю" /"Сума теології" І ,83 , 1 ,3,/ як першопричина, що приводить в дію всі причини. Бог є "чистим існуванням", а все, що походить від Бога як першопричини, створене ним, а все створене визначене, детерміноване в своєму існуванні своїм змістом. Все складається з сутності і існування, причиною існування всього у світі є Абсолют, Бог. Загальне існує трояко: 1) "до" речей - як ідеальні архетипи божественного розуму; 2) в самих речах – загальне є сутність одиничного; 3)після речей – у розумі, який абстрагує загальне від окремих речей і фіксує його в понятті.

Фома висуває 5 філософських доказів існування Бога:

1. В світі все перебуває в русі, першопоштовхом якого є Бог.

2. Першопоштовх руху є одночасно і першопричиною всього. Першопричина всього – Бог.

3. Все у світі є випадковим, крім Бога. Бог забезпечує необхідність випадковостей.

4. Світ складається з більш чи менш досконалих речей. Ступінь досконалості задається абсолютною досконалістю, якою є Бог.

5. Все в світі є доцільним. Цю доцільність завдає Бог.

У розумінні людини Фома Аквінський звертає особливу увагу на проблему безсмертя душі. Людина постає як єдність душі і тіла. Душа організує матерію так, щоб та була людським тілом і людина складає повну субстанцію в їх єдності. Тіло є не в’язницею душі, а її необхідним доповненням. Земне життя неможливе без задоволення тілесних потреб і певних пристрастей. Людина має певну свободу волі, що передбачає відповідальність за вчинки. Метою пізнання є не просто істина, а істина. яка веде людину до вищого щастя.

У своєму вченні Фома Аквінський систематизував і узагальнив досягнення середньовічної філософії, намагався досягти гармонії віри й знання, окреслити гідність людини як активної одухотвореної пізнаючої істоти. З ХІУ ст. і до нашого часу його вчення є провідним філософським напрямом у католицькій релігійній філософії. В ХХ ст. його погляди були розвинені представниками неотомізму.

Основні терміни.

Догмат – положення, яке не підлягає критиці і є обов'язковим для всіх віруючих.

Екзегетика (від лат.exegesis – тлумачення) - мистецтво пояснення, розкриття змісту текстів.

Номіналізм (від. лат. nomen – ім"я, назва) - один з напрямів середньовічної філософії, згідно з яким загальні поняття, створені нашою свідомістю, є лише іменами для позначення одиничних речей.

Одкровення – базове поняття середньовічної філософії. Передача Богом через Святе Письмо священних істин людям для їх спасіння.

Патристика (від лат. pater – батько) - сукупність філософсько-теологічних течій і напрямів ІІ-УІІІ ст. Провідні проблеми: захист християнського віровчення від критики з боку язичеських філософів; проблема використання набутків античної філософії християнством; систематизація християнського віровчення.

Реалізм – один з напрямів схоластики, протилежний номіналізму. Послідовники реалізму визнавали загальні поняття як першореальність, первинну по відношенню до одиничних речей. Продовження вчення Платона про співвідношення ідеального і матеріального.

Схоластика (від грецьк. scholasticos – шкільний) - середньовічна філософія ІХ-ХУ ст. ЇЇ представники прагнули раціонально обґрунтувати християнські догмати. Провідні проблеми: співвідношення віри і знання; проблема існування універсалій; сутності і існування та ін.

Теологія ( від грецьк. teos - Бог, logos – вчення, разом - вчення про Бога)/– система обґрунтування філософськими засобами віровчення, комплекс доведення істинності догматів; розробка релігійної етики. Теологія базується на вірі в Бога, що створив світ і керує ним.

Універсалії – в середньовічній філософії загальні поняття.

Питання та завдання для самоконтролю.

1.   Які ідеї античної філософії були розвинені філософією Середньовіччя?

2.   Проаналізуйте цитату і поясніть, які риси людини Августи визначає як сутнісні:

" Ця людина – митець всім зобов’язана Тобі: Ти створив її тіло так, що воно за посередництвом різних членів здійснює різні дії, а щоб ті члени були здатні до діяльності, Ти вдихнув в тілесний склад її душу живу, яка рухає і керує ними; Ти доставив їй і матеріал для художніх робіт; Ти дарував їй і здатність розуму, щоб осягати таємниці мистецтва і наперед охоплювати думкою те, що вона збирається виробити..."

Августин Аврелій. Сповідь

/ Мир философии.-Ч.2- М.: Политиздат,1991.-С.193/

3.   Розкрийте особливості середньовічної філософії на прикладі вчення Августина Аврелія.

4.   В чому криється сутність полеміки реалістів і номіналістів?

5.   Прочитайте уривок, що подано нижче і поясніть, як Фома Аквінський трактує співвідношення віри і знання:

"Отже, для того, щоб люди досягли спасіння і з більшим успіхом і з більшою впевненістю, необхідно було, щоб ті істини, що відносяться до Бога, Богом і були б викладені в Одкровенні.

Отже, було необхідно, щоб філософські дисципліни, які отримують своє знання від розуму, були доповнені наукою, священною і заснованою на Одкровенні"

Фома Аквінський. Сума теології.

/ Мир философии.-Ч.2- М.: Политиздат,1991.-С.484-485./

6.   Як Ви розумієте принцип "бритви Оккама"? В чому полягає її значення для розвитку наукового пізнання?

7.   Спираючись на увесь зміст теми, виділить характерні риси релігійної філософії.

Література

ВВЕДЕНИЕ в философию. Учебник для вузов. В 2-х ч.\ Фролов И.Т. , Араб-Оглы Э.А., Арефьефа Г.С. и др. .-М.: Политиздат, 1989.- Ч.1- C. 155-134.

ВВЕДЕНИЕ в философию. Учебник для вузов.\Авт. кол. Фролов И.Т. и др.-М.: Республика,2004.- С.58-71..

ИСТОРИЯ философии в кратком изложении. –М.: Мысль, 1991.- С.196-240.

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ: Підручник /Бичко А.К., Бичко І.В., Табачковський В.Г. - К.: Либідь, 2001. – С.51-74.

КАНКЕ В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник для вузов. – М., 2002. – С.52-66

КРЕМЕНЬ В.Г., Ільїн В.В. Філософія: мислителі, ідеї, концепції. – К.6 Книга,2005.- С. 126-145.

ПЕТРУШЕНКО В.Л. Філософія.-К.: Каравела, 2001.- С.73-91.

ФИЛОСОФСКИЙ энциклопедический словарь. – М., 1994 /см. статьи "патристика", "схоластика", "Августин Аврелий", "Тома Аквинский", "номинализм", "реализм", "теология", "богословие".

ФІЛОСОФІЯ. Підручник. За ред. Надольного І.Ф. -К.: Вікар, 2001. - С. 39-41.

ФІЛОСОФІЯ: Посібник для студентів вищих навчальних закладів /Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. – К.: Академія, 2001. – С. 56-75.

Додаткова:

ГУРЕВИЧ П.С. Основы философии: Учебник. – М.: Гардарики, 2000. – С. 93-103.

МАЙОРОВ Г.Р. Формирование средневековой философии. – М.: Мысль, 1979.

РЕАЛЕ ДЖ. АНТИСЕРИ Д. История западной философии. От истоков до наших дней в 4-х т. – СПб.: Петрополис, 1997. – Т.2.- С. 3-207.

ТАТАРКЕВИЧ В. Історія філософії. - Л.: Свічадо, 1999- Т.1. С.211-385.

ЧАНЫШЕВ А.И. Курс лекций по древней и средневековой философии. –М.,1991.- С. 417-509.

ШАПОВАЛОВ В.Ф. Основы философии. От классики к современности, изд. 2-е, доп.: Учеб. пособие для вузов. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. – С. 128-164.

Першоджерела:

АНТОЛОГИЯ мировой философии. В 4-х томах. Т.1, ч. 2. – М.: Мысль, 1969. – С. 584-587; 850-853; 872-874.

МИР философии. Книга для чтения. В 2-х частях. – М., 1991. -Ч.1.- С. 15; 193-195; 483; 612.

"Нікому не нав’язуй своїх думок,

не дозволяй нікому нав’язувати

їхніх думок тобі".

Еразм Роттердамський

4. Філософія епохи відродження

Метою даної теми є з’ясування студентами: відмінностей епохи, що увійшла в історію під назвою Відродження від попередніх епох; основних передумов її формування, становлення та розвитку, а також засвоєння ними найбільш визначних ідей, які виникли в цю епоху і які мали й мають значний вплив на подальший розвиток як світової філософської думки, так і світоглядних основ в цілому.

Історичні передумови формування філософії Відродження.

Приступаючи до розгляду першого питання, студентам слід звернути свою увагу на своєрідність історичних умов, в яких формувалось Відродження, оскільки від того, яким є суспільство, залежить те, які в ньому панують ідеї.

Епоха Відродження або Ренесанс охоплює період з кінця XIV ст., по кінець XVI ст.

Саме в цей період в країнах Західної й Центральної Європи починає відбуватися процес розпаду феодальних відносин, виникають зачатки відносин буржуазних, чому значною мірою сприяли великі географічні відкриття і пов’язане з ними освоєння нових, досі невідомих, земель. Феодальні відносини дедалі більше ставали гальмами суспільного розвитку.

Так наприклад, численні історичні документи того часу свідчать про те, що, незважаючи на всезростаючий приплив золота, захопленого конкістадорами "іменем короля" в фактично колонізованих Іспанією Мексиці й Перу, в самій метрополії життя більшості населення ставало все біднішим. Саме тому на зміну феодальним відносинам мали прийти й приходили інші, більш економічно ефективні відносини, що означало зародження капіталізму в Європі.

Передумовою свободи приватного підприємництва, яка була вкрай необхідна для подальшого ефективного економічного розвитку, стала певна, а на той час – нечувана свобода думки. Ця свобода не була подарована, а стала здобутою людиною, що на той час вже відчула себе значною мірою вільною від цупких ідеологічних тенет. Головна тенденція, що набула чинності в суспільстві в епоху Відродження, це секуляризація як заперечення всезагального підпорядкування мирського (світського) життя владі, канонам і догматам офіційної церкви. Свій прояв ця тенденція знайшла, зокрема, у явищі так званої Реформації, головними представниками якої слід вважати Мартіна Лютера і Жана Кальвіна. Результатом Реформації стало створення не підпорядкованої Ватікану протестантської церкви у двох її модифікаціях: лютеранської та кальвіністської.

Відповідно до соціально-економічних зрушень відбувався й процес перетворень у суспільній свідомості. Суспільство потребувало нових ідейних засад, і воно знайшло їх у зверненні до витоків, що живили античну культуру.

Культура Ренесансу не є ані тотожною античній яку вона фактично відроджувала, ані антиподом християнській культурі, що складала основний зміст культури європейського Середньовіччя, а являє собою органічний їх синтез.

Невірно було б вважати, що середньовіччя зовсім не знало античності або ж цілком її відкидало. На середньовічну філософію значний вплив чинив платонізм, а згодом – вчення Аристотеля. Однак при цьому мала місце значна відмінність у відношенні до античності в середні віки й в епоху Відродження. Середньовіччя відносилось до античності як до авторитету, Відродження – як до ідеалу.

Однією з найважливіших визначальних рис світогляду епохи Відродження стала його орієнтація на мистецтво: якщо середньовіччя можна назвати епохою релігійною, то Відродження – епохою переважно художньо-естетичною. І якщо в центрі уваги античності було природно-космічне життя, в середні віки – Бог і пов’язана з ним ідея спасіння, то в епоху Відродження в центрі уваги опиняється людина.

Гуманістична спрямованість філософії Відродження.

Намагання стати видатним майстром – художником, поетом, музикантом, філософом і т.п. – загальна риса, що характеризує духовну атмосферу тієї доби. Обдарованих людей в епоху Відродження оточують майже релігійним поклонінням: їх шанують так, як в античності героїв, а в середні віки – святих.

У Джованні Піко делла Мірандоли (1463 – 1494 р.р.) в його знаменитій "Промові про гідність людини" людина – не просто природна істота, але – творець самого себе і цим відрізняється від інших природних істот. В епоху Відродження поступово слабшають характерні для середньовіччя переконання в гріховності людини, її споконвічній зіпсованості, в результаті чого людина вже не потребує божественної благодаті для свого спасіння.

В епоху Відродження творча діяльність набуває свого роду сакрального (священного) характеру. З її допомогою людина не просто задовольняє свої земні потреби, вона створює новий світ і найвище, що в ньому є – самого себе.

Тим самим здійснюється повернення – але вже на новій основі – до запровадженого Сократом антропоцентризму, тобто, вчення, в центрі уваги якого міститься людина.

В соціальній філософії в епоху Відродження порівняно із Середньовіччям також відбуваються певні суттєві зрушення. Так, зокрема, якщо Фома Аквінський в своїх "Коментарях до Аристотелевої "Політики" стверджував, що "війна є природна справа", то Еразм Роттердамський у творі "Війна мила тим, хто не відчув її на собі" (1515 р.) написав: "Є в світі нещастя, якого слід наполегливо уникати. Треба захищатись від нього всіма засобами, відганяти його з усіх сил . Цим лихом є війна. Немає воістину речі, згубнішої за неї. Саме вона наносить людям найболючіші рани". Еразму ж належать і такі слова, записані в його "Скарзі миру" (1517 р.): "Як можна, щоб ті самі уста голосно славили миролюбного Христа і вихваляли війну?"

Не менш важливі зміни відбулись і в антропології, тобто, у вченні про людину. У розвиток ідеї Аристотеля про те, що людина є "істота суспільна" і водночас "тварина політична" Н. Кузанський (1401 – 1464) проголошує: "Людина є світ, тільки не абсолютно весь, а людський світ". Тим самим складається ланцюг ідей щодо природно-соціального походження і суті людини: від Аристотеля до Кузанського і – в подальшому – від Кузанського до Маркса, якому саме належать слова про те, що "людина є світ людини, держава, суспільство", і про те, що "сутність людини – сукупність суспільних відносин".

Саме в епоху відродження змінюється і вихідний, початковий зміст сформованого пізньою античністю поняття гуманізму: тепер це вже не просто людяність як співчуття однієї людини іншій людині, а ставлення до людини як до найвищої цінності, як відстоювання і захист її незаперечних прав на свободу, щастя, всебічний розвиток і прояв своїх здібностей.

Натурфілософські й наукові ідеї епохи Відродження.

Вже згаданий нами вище Н. Кузанський в своїх працях руйнує і той кінцевий космос античної й середньовічної науки, в центрі якого знаходиться Земля. Тим самим він підготовляє коперниканську революцію в астрономії, яка усунула геоцентризм аристотелевсько-птолемеєвської картини світу.

Якщо згідно принципам аристотелевської фізики, заснованої на розрізнянні вищого – "над місячного" й нижчого – "підмісячного" світів, то Копернік, як і Н. Кузанський, вважає, що Всесвіт не вимірюваний і безмежний; він називає його "подібним безкінечності", водночас вказуючи, що розміри Землі порівняно з розмірами Всесвіту зникаюче малі.

Астрономія як наука в епоху Відродження розвивалась бурхливо, як ніколи до того. Цього вимагали й інтереси зацікавлених у розвитку мореплавства – оскільки воно приносило величезні прибутки, пов’язані з відкриттям і освоєнням нових земель. Без надійних знань в галузі астрономії і не менш надійних астрономічних інструментів успішні далекі трансокеанські подорожі були б просто неможливі.

Оскільки в епоху Відродження філософія перестала бути "служницею богослов’я", якою її вважав Фома Аквінський, то це знайшло свої прояви і в галузі натурфілософії, тобто, філософії природи. Так, зокрема, Джордано Бруно (1548 – 1600 р.р.), спираючись не тільки на праці Н. Кузанського, а й на геліоцентричну астрономію М. Коперніка (1473 – 1543 р.р.) зробив по суті своїй революційний висновок, який повністю підтверджено сучасною наукою: "Всесвіт один, а світів у ньому безліч". І хоча згодом саме за цю ідею її автор згодом потрапив на вогнище, свою справу він вже зробив, бо спалити не означає спростувати.

Не можна обминути увагою ще один, вкрай важливий чинник, яким було обумовлено розвиток науки недосяжними до того темпами, а саме – створення друкарського станка. Завдяки цьому винаходові Гуттенберга розповсюдження наукових знань отримало величезне прискорення, що, в свою чергу, сприяло прискоренню розвитку науки і філософії.

В цілому ж можна зробити висновок, що як самосвідомість своєї пори, філософія епохи Відродження цілком відповідала своєму призначенню: бути гідною своєї доби, коли здійснювались видатні географічні відкриття, робились неймовірні до того часу винаходи і створювались неперевершені шедеври мистецтва і літератури.

Основні терміни

Гуманізм – ставлення до людини як до найвищої цінності, захист права особистості на свободу, щастя, всебічний розвиток і прояв своїх здібностей.

Догматизм – спосіб засвоєння й застосування знань, в якому те чи інше вчення або положення сприймається як закінчена, вічна істина, як догма.

Натурфілософія – філософія природи.

Ортодоксія – неухильне додержання певного вчення, положення.

Ренесанс (франц. Renaissance – відроджуюсь) – епоха Відродження.

Секуляризація – вилучення чого-небудь з церковного відання й передача у світське, цивільне.

Схоластика – переносно – суха, мертва наука.

Питання та завдання для самоконтролю.

1. Які соціально-економічні передумови спричинили феномен Відродження?

2.   В чому саме полягає зв’язок доби Відродження з попередніми епохами?

3.   Якими основними рисами характеризується філософія епохи Відродження?

4.   В чому полягає відмінність розуміння гуманізму в епоху Відродження від початкового його значення?

5.   Як слід розуміти слова Н.Кузанського: "Людина є світ, тільки не абсолютно весь, а людський світ"?

6.   Які найбільш значні натурфілософські ідеї були сформовані в епоху Відродження?

7.   Розкрийте зміст вислову Дж. Бруно: "Всесвіт один, а світів у ньому багато".

8.   Які наслідки для подальшого розвитку світової філософської думки мала філософія епохи Відродження?

Література

Основна:

Введение в философию: Учебник для вузов. В 2-х ч. / Фролов И.Т., Араб-Оглы Э.А., Арефьева Г.С. и др. – М.: Политиздат, 1989. – Ч.1 – С. 135-146.

Введение в философию: Учебное пособие для вузов./ Авт. кол. Фролов И.Т. и др.– М.: Республика, 2004. – С. 70-81.

Історія філософії : / Підручник за ред. Ярошовця В.І. – К.: ПАРАПАНЖ, 2002. – 145-154.

Історія філософії: / Підручник за ред. Бичко І.В. – К.: Либідь, 2001. – С. 60-63.

Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник для вузов. – М.: Логос, 2002 .– С.67 - 77.

Філософія. Навчальний посібник / за ред. Надольного І.Ф. – К.: Вікар, 1997. – с.58 – 64.

Філософія: Посібник для студентів вищих навчальних закладів Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. – К.: Академія, 2001. – С. – 81-87.

Додаткова:

Виндельбанд В. История философии. – К.: Нико-Центр, 1997. – с. 294-319.

Горфункель А.Х. Философия епохи Возрождения. М.: Мисль, 1980 – с. 1 – 368.

Гуревич П.С. Основы философии: Учебник. – М.: Гардарики, 2000. – С. 109-113.

Реале Дж., Антисери Д. История западной философии. От истоков до наших дней. В 4-х т . СПб., 1997. – Т.2 – С.212-323.

Шаповалов В.Ф. Основы философии. От классики к современности, изд. 2-е, доп.: Учебное пособие для вузов. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. – С. 174 – 197.

Першоджерела:

Антология мировой философии. В 4-х томах. Т.2 – М.: Мысль, 1970 – c.53 – 176.

Мир философии. Книга для чтения. В 2-х частях. – М.: Политиздат, 1991. – Ч.1. – с. 196 – 198. Ч.2. – с. 9 – 10; 12 – 15.

"Знання і могутність людини співпадають,

бо незнання причини ускладнює діяння".

Френсіс Бекон.

5. Філософія нового часу

Метою даної теми є: з’ясування студентами того, якими історичними передумовами було спричинено виникнення філософії Нового часу; розкрити її сутність і основні характерні риси; опанувати філософськими здобутками найбільш визначних мислителів того періоду; встановити зв’язок фундаментальних ідей провідних філософів Нового часу з актуальними проблемами сьогодення.

Історична обумовленість становлення філософії Нового часу.

XVII-е сторіччя відкриває наступний період у розвитку філософії, який прийнято називати філософією Нового часу. Започаткований ще в епоху Відродження процес розкладу феодальних стосунків розширюється й поглиблюється в XVII-му сторіччі.

В кінці XVI-го – на початку XVII-го ст. відбувається буржуазна революція в Нідерландах, яка відіграла значну роль в розвитку капіталістичних відносин у західноєвропейських країнах. З середини XVII ст.(1642 – 1688 р.р.) буржуазна революція розгортається в Англії, найбільш розвинутій в промисловому відношенні європейській державі. Ці ранньобуржуазні революції були підготовлені розвитком мануфактурного виробництва, що прийшло на зміну ремісницький праці.

Розвитком нового – буржуазного – суспільства породжуються зміни не тільки в економіці, політиці й соціальних відносинах, ним змінюється і свідомість людей. Найважливішим фактором такої зміни суспільної свідомості виявляється наука, і перш за все експериментальне природознавство, яке саме в XVII сторіччі переживає період свого становлення: не випадково це сторіччя прийнято називати епохою наукової революції.

В XVII ст. розподіл праці в виробництві викликає потребу в раціоналізації виробничих процесів, а відповідно – в розвитку науки, яка б могла цю раціоналізацію стимулювати.

Розвиток науки Нового часу, як і соціальні перетворення, пов’язані з розкладом феодальних порядків і послабленням впливу церкви на суспільне життя, сприяли новій орієнтації філософії. Якщо в середні віки вона переважно узгоджувалась із богослів’ям, а в епоху Відродження – з мистецтвом, то в Новий час вона спиралась головним чином на науку і – в свою чергу – сприяла її розвитку через розробку світоглядних і методологічних засад теорії пізнання. Саме в Новий час формуються два напрямки пошуку витоків, що ведуть до достовірного знання: один – через спирання на досвід; другий – через спирання на розум. Ці два напрямки в XVII ст. отримують назву, відповідно, емпіризму й раціоналізму.

Взаємне протистояння емпіризму й раціоналізму і його подолання в філософії Нового часу.

Новий час у філософії характеризується, перш за все, зіткненням двох протилежних філософських напрямків: емпіризму і раціоналізму, які мали спільну для них обох мету – знаходження надійного й ефективного методу набуття здобуття наукового знання, але йшли до цієї мети різними шляхами.

З цих двох напрямків перший уособлювали собою француз Р.Декарт, німець Г.В. Лейбніц і політичний біженець з Іспанії, де в той час лютувала інквізиція, Б. Спіноза, який знайшов собі притулок в Нідерландах; другий – виключно англійці – Дж. Локк, Дж. Берклі, Д. Юм.

Суперечка між цими напрямками точилася навколо питання: що слід приймати за основу знань для того, щоб вони були незаперечними?

На думку Р.Декарта і його послідовників такою основою слід вважати аксіоми, які мають характер природжених ідей, тобто таких, що виникають в голові людини одночасно з народженням її самої (наприклад, ідея того, що будь-яке ціле більше будь-якої його частини). Оскільки аксіоми – як вважали раціоналісти – не викликають і не можуть викликати жодних заперечень, остільки методом дедуктивного (від загального до окремого) умовиводу з цих аксіом можна отримати всю необхідну систему знань, що за своєю природою будуть незаперечними.

Емпіристи ж, навпаки, наполягали на тому, що єдиним підґрунтям для надбання дійсного знання може бути лише досвід. Як стверджував Дж.Локк в своєму "Досліді про людське розуміння", "в свідомості немає нічого, чого б не було раніше у відчуттях". Відповідно, єдиним можливим і необхідним методом пізнання емпіристи вважали індукцію (від окремого до загального) як форму логічного умовиводу, де на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне.

Дебати між цими двома напрямками у філософії не були схоластичним марнослів’ям. Вони були народжені реальними проблемами, що виникли з нагальних потреб суспільства, яке все більш ставало капіталістичним, потребувало високих темпів накопичення знань, за допомогою яких можна розвивати науку, техніку, технологію і тим самим оволодівати багатствами природи, отримувати більші прибутки .

Звідси з необхідністю витікає гасло: "Знання – сила!", авторство якого належить Френсісу Бекону. Саме йому вдалося в роботі "Афоризми про тлумачення природи і царство людини" об’єднати раціоналізм і сенсуалізм: "Ми – пише Френсіс Бекон – добуваємо не практику з практики і дослідів, а причини і аксіоми з практики і дослідів, і з причин і аксіом знову практику і досліди".

Френсіс Бекон розрізняє три основні існуючі пропозиції щодо шляхів пізнання:

1. "Шлях павука" – намагання здобути істини із "чистої свідомості", як це має місце у схоластиці.

2. "Шлях мурахи" – вузький емпіризм, збір роз’єднаних фактів без їх узагальнення.

3. "Шлях бджоли" – єднання обох шляхів, тобто, раціонального й чуттєвого.

Як і раціоналісти, Бекон визнає існування аксіом, але він доводить, що кожна аксіома є ніщо інше, як результат незчисленних емпіричних дій багатьох людей і закріплення цього результату в свідомості людини.

Основні здобутки філософії Нового часу.

У Новий час продовжується традиція, започаткована в епоху Відродження: являти світові вкрай різнобічно обдарованих особистостей.

Так, завдяки І. Ньютону (1643 – 1727 р.р.) через створене ним (в Співавторстві з Г.В.Лейбницем) інтегральне й диференціальне числення стало можливим виразити рух у логіці понять, а через відкриті ним три фундаментальні закони класичної механіки впритул підійти до з’ясування витоків усякого руху як саморуху. Згадаймо, наприклад, третій закон Ньютона: "Сила дії рівна силі протидії".Фактично в цьому законі йдеться про єдність і боротьбу протилежностей як суперечність.

Грандіозна робота І. Ньютона "Математичні начала натуральної філософії" стала вкрай важливою для більш глибокого розуміння того, що таке час, простір, рух.

Як сказав академік С.І. Вавілов, "без Ньютона наука розвивалася б інакше" бо у Ньютона є "пояснення всіх процесів руху без участі бога (правда, за виключенням "першопоштовха") (Вавилов С.И. Исаак Ньютон. – М.: Наука, 1961 г. – с. 194).

Необхідно зауважити, що мислителями Нового часу було висунуто цілий ряд ідей, до збагнення цінності яких людство зараз тільки-но наближується.

Так, наприклад, Ф. Бекон у своєму "Новому Органоні" висловив думку: "Природою не володіють, якщо їй не підкоряються" ( Бекон Ф. Соч. В 2-х т. – М.: Мысль, 1978. – Т.2 – с. 78). Тобто, триста років тому Ф.Бекон підказав людству, що влада над природою полягає не в насильстві над нею, а в тому, щоб пізнавати її закони, засвоювати і застосовувати їх. Адже, як сказав Ф.Бекон, "у своїх діях людина не може нічого іншого, як тільки з’єднувати й роз’єднувати тіла природи. Решту природа здійснює всередені себе" (там же, с.12).

В "Новому Органоні" Френсіса Бекона, як і в інших його творах містяться такі ідеї, до осягнення теоретичної глибини і практичної цінності яких ми як людство ще тільки-но підходимо. Зокрема, наприклад, на думку Бекона, природа – це наш вчитель і екзаменатор, і людині не лише варто, а й вкрай необхідно бути гідним її учнем. Поки ж що ми ще не навчились належним чином вчитись у природи.

Тим не менш, Френсіс Бекон підбадьорює нас і запевняє: "Мистецтво відкриття може зростати й дійсно зростає разом із відкриттями" (там же, с.79).

Що стосується відкриттів, зроблених саме філософами Нового часу, то неможливо не дивуватись унікальній багатогранності здійсненого Рене Декартом. Адже саме він започаткував і аналітичну геометрію, і теорію змінних величин, і ввів у філософський ужиток поняття мислення. Його знамените: "Cogito, ergo sum", тобто, "мислю, отже, існую" цілком можна вважати гаслом філософії не тільки доби Нового часу.

Не можна обминути увагою і іншого універсального мислителя цієї доби – Готтфріда Вільгельма Лейбніця. Саме йому вдалося завершити створення класичної логіки, доповнюючи три її закони, відкриті ще Аристотелем – "тотожності", "несуперечливості" й "вилученого третього" – своїм, четвертим законом: "достатньої основи". Ідея ж Г.В.Лейбніця про неправомірність абсолютизації або перервності, або неперервності, бо матерія, – за твердженням Лейбніця – це єдність перервності і неперервності – стала однією з теоретичних передумов створення Гегелем його діалектики.

Бенедикт Спіноза намагався, застосовуючи дедуктивний метод, побудувати логічну етику. З восьми базових визначень і семи самоочевидних аксіом він вивів 250 теорем, які й склали основний зміст його "Етики". І хоча, безумовно, саму його "Етику", взяту в цілому, неможливо прийняти за незаперечно доведену теорію, вражає самий зліт людської думки, втіленої в цьому надзвичайно незвичайному задумі. Необхідно відзначити, що у Б.Спінози етика як предмет його філософських досліджень напрочуд тісно пов’язана з етикою його власного життя. Сказавши своє "я не знаю, як викладати філософію, не стаючи при цьому руйнівником спокою", Б.Спіноза, у повній відповідності зі своєю "логічною етикою", згодом завжди категорично відмовлявся від будь-яких спокусливих пропозицій, що постійно надходили йому з багатьох університетів Європи. Він не хотів, щоб його філософія стала служницею чиїхось політичних інтересів і особистих амбіцій.

Значний внесок у розвиток розуміння того, що таке суспільство, куди, чому й як воно рухається, у Новий час зробили Джордж Берклі й, знову ж таки, Френсіс Бекон.

Так, наприклад, Дж. Берклі в своїй роботі "Запитальник" дає відповідь на питання, в чому саме полягає багатство будь-якої держави: не в золоті й сріблі, що зберігається в підвалах банків, бо таке багатство може бути дуже швидко вичерпане, а в працелюбстві людей, що живуть в цій державі. Для працелюбства ж людей, – як наполягає на цьому Дж. Берклі – не було, немає й ніколи не буде іншої основи, крім упевненості в тому, що все, створене їх працею, не буде розкрадене, розграбоване, сплюндроване, спотворене й знищено тими, хто панує в державі.

Френсісу ж Бекону належить авторство книги під назвою "Досліди, або наставляння моральні і політичні". В ній, у фрагменті "Про високу посаду", зокрема, говориться: "Висока посада дозволяє творити як добро, так і зло; в цьому сенсі прокляття, бо для того, щоб уберегтись від зла, мало його не хотіти, треба його ще й не могти" (Соч. В 2-х т – М.: Мысль, 1978. Т.1 – с.373). Цією фразою фактично були закладені теоретичні підвалини сформульованої трохи згодом ідеї необхідності розділу влади: на законодавчу, виконавчу й судову; ідеї, пріоритет проголошення якої цілком заслужено належить видатному мислителю наступної доби в історії філософії – епохи Просвітництва – Шарлю де Монтеск’є; ідеї, провісником якої, тим не менш, слід все ж вважати саме Френсіса Бекона.

В цілому ж філософія Нового часу в особі найвидатніших своїх представників переконливо довела, що, як пізніше сказав К. Маркс, "немає нічого більш практичного, аніж хороша теорія".

Основні терміни

Дедукція – метод дослідження, який полягає в переході від загального до окремого; одна з форм умовиводу, при якій на основі загального правила з одних положень, як істинних, виводиться нове істинне положення.

Емпіризм – напрям у теорії пізнання, який вважає єдиним джерелом і критерієм пізнання чуттєвий досвід, применшує значення логічного аналізу і теоретичних узагальнень.

Індукція – у логіці форма умовиводу, де на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне; один з методів пізнання.

Метод – шлях дослідження, спосіб пізнання; спосіб, прийом або система прийомів для досягнення якої-небудь мети.

Методологія – вчення про методи пізнання світу; сукупність прийомів дослідження, що їх застосовують у будь-якій науці відповідно до специфіки об’єкту її пізнання.

Раціоналізм – в даному випадку – напрям у теорії пізнання, що, на противагу емпіризмові, вважає єдиним джерелом і критерієм пізнання розум (теоретичне мислення).

Питання та завдання для самоконтролю

1. Які історичні передумови становлення філософії Нового часу?

2. Чим суттєво відрізняється філософія Нового часу від філософії епохи Відродження?

3. Поясніть зміст слів академіка С.І.Вавілова: "Без Ньютона наука розвивалася б інакше".

4. Розкрийте зміст вислову Рене Декарта: "Мислю, отже, існую".

5. Чому не можна приймати за універсальний ані індуктивний, ані дедуктивний методи здобуття об’єктивних знань?

6. Порівняйте ставлення до природи, яке міститься у висловленнях: "Природою не володіють, якщо їй не підкоряються" (Ф.Бекон), і "Ми не можемо чекати милостей від природи: взяти їх у неї – наше завдання" (І. Мічурин).

7. Як слід розуміти вислів Б.Спінози: "Я не знаю, як викладати філософію, не стаючи при цьому руйнівником спокою".

8. Що цінного для нашого сьогодення міститься в роботах найвизначніших філософів Нового часу?

Література

Основна:

Введение в философию: Учебник для вузов. В 2-х ч./ Фролов И.Т., Араб-Оглы Э.А. и др. – М.: Политиздат, 1989. – Ч.1. – С. 146-163.

Введение в философию: Учебное пособие для вузов. Авт.кол./ Фролов И.Т. и др. – М.:.Республика, 2004 – С. 82-91.

Історія філософії: Підручник /за ред. Ярошовця В.І. – К.: ПАРАПАНЖ, 2002. – С. 155-162.

Історія філософії: Підручник/ за ред.Бичко І.В., Табачковський В.Г – К.: Либідь. 2001 – С. 64-71.

Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник для вузов .– М.: Логос, 2002. – С.54-59.

Філософія: Навчальний посібник / за ред. Надольного І.Ф. – К.: Вікар, 1997. – с. 222 – 260.

Філософія: Посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. – К.: Академія, 2001. – С.88-111.

Додаткова:

Виндельбанд В. История философии. – К.: Нико-Центр, 1997. – С.320-368.

Гуревич П.С. Основы философии: Учебник. – М.: Гардарики, 2000. – С.114-120.

Реале Дж., Антисери Д. История западной философии. От истоков до наших дней. В 4-х т. – СПб., 1997. – Т.3, С.161-451.

Шаповалов В.Ф. Основы философии. От классики к современности, изд. 2-е, доп.: Учебное пособие для вузов. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. – С. 161-169.

Першоджерела:

Мир философии. Книга для чтения. В 2-х ч – М.: Политиздат, 1991. – Т.1 – С. 198 – 206; 213 – 215; 262 – 264; 327 – 329; 621 – 622. Т.2.– С. 12 – 20; 491 – 499.

Антология мировой философии. В 4-х т. Т.2. – М.: Мысль, 1970. – С. 176 – 491.

Суперечність є критерій істини,

відсутність суперечності – критерій омани

Гегель

 

Діалектика – ритм самої дійсності

О.Ф. Лосєв

 

6. Німецька класична філософія і марксизм

Метою вивчення теми є знайомство студентів з важливішим етапом розвитку західноєвропейської філософської думки і культури взагалі, що хронологічно охоплює майже століття (з середини ХVIII до першої третини ХІХ ст.) інтенсивніших, напружених і яскравих за результатами інтелектуальних пошуків. Німецька класична філософія – завершуюча ланка в розвитку новоєвропейського філософського раціоналізму і одночасно той витік, з яким генетично пов’язана сучасна західна філософія. ПЛАН

1.   Концепція суб’екта у філософській системі Канта.

2.   Система і метод Гегеля.

3.   Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха.

4.   Марксистська філософія: основні ідеї.

Ключові поняття: суб’єкт і об’єкт, апріорне і апостеріорне знання, теоретичний і практичний розум, категоричний імператив, абсолютна ідея, суб’єктивний та об’єктивний дух, відчуження, діяльність, практика

Німецька класична філософія - впливовий напрямок філософської думки Нового часу, що підводить підсумок розвитку філософії на цьому відрізку західноєвропейської історії. Це філософські вчення І.Канта, Й.Г.Фіхте, Ф.Шелінга, Г.В.Ф.Гегеля і Л.Фейєрбаха. Їхні філософські системи зв'язані ідейно і генетично, їх поєднує пильна увага до природи духу, що трактується через поняття діяльності і свободи. У руслі німецької класичної філософії є підстави розглядати й філософію марксизму. Німецька класична філософія зробила істотний внесок у постановку й розробку проблеми співвідношення суб'єкта й об'єкта, розробила діалектичний метод пізнання та перетворення дійсності.

Концепція суб’екта у філософській системі Канта

Розглядаючи перше питання, студентам слід розкрити сутність трансцендентальної філософії Іммануїла Канта. Іммануїл Кант (1724-1804) був родоначальником німецької класичної філософії. В його інтелектуальному розвитку виділяють два періоди: "докритичний", коли Кант виступав в основному як натураліст, і "критичний", коли сформувалася специфічна кантівська філософія - період публікації трьох "Критик" - "Критики чистого розуму" (1781), "Критики практичного розуму" (1788), "Критики здатності судження" (1790);

Кант здійснив корінний переворот у постановці й вирішенні центральної проблеми теорії пізнання - взаємодії суб'єкта та об'єкта. Докантівська філософія акцентувала увагу на аналізі об'єкта пізнання, суб'єктивний чинник розглядала як перешкоду на шляху до достовірного знання, як те, що спотворює і затемнює дійсний стан речей (ідоли Ф. Бекона). Кант же робить предметом філософського осмислення пізнавальні здібності суб’єкта. У Канта виникає нове завдання: встановити різницю між суб'єктивними й об'єктивними елементами знання в мислительній діяльності суб'єкта. У суб'єкті Кант розрізняє два рівні: емпіричний (досвідний) і трансцендентальний (той, що знаходиться за межами досвіду - апріорний). До емпіричного рівня він відносить індивідуально-психологічні особливості людини, до трансцендентального – надіндивидуальну основу в людині, знання людини як представника людства.

Однією з головних проблем критицизму Канта є вирішення питання: як можливо достовірне наукове знання? Він вважав, що достовірне знання - це об'єктивне знання. Об'єктивність же в нього ототожнюється з загальністю і необхідністю. Отже, для того, щоб знання мало достовірний характер, воно повинно мати риси загальності і необхідності. За Кантом, суб'єкту, що пізнає, від природи притаманні деякі вроджені форми підходу до дійсності, які не можуть бути виведені із самої дійсності, - це простір, час, форми чуттєвості. Простір і час, у Канта, - це не форми буття речей, що існують незалежно від нашої свідомості, а навпаки, це суб'єктивні форми сприйняття людини, споконвічно властиві їй як представнику людства. Розсудок - це мислення, що оперує поняттями та категоріями. Розсудок виконує функцію підведення різноманітного чуттєвого матеріалу, організованого за допомогою апріорних форм споглядання, під загальні поняття і категорії. Не предмет є джерелом знань про нього у вигляді понять та категорій, а, навпаки, форми розуму - поняття і категорії - конструюють предмет. Розсудок може пізнати тільки те, що сам сконструював, вважає Кант. Поняття та категорії носять незалежний від індивідуальної свідомості загальний і необхідний характер. Тому знання, засноване на них, має об'єктивний характер.

Теорія пізнання Канта грунтується на визначенні ним "речей у собі" і "речей для нас". Речі, як вони існують у свідомості суб'єкта, Кант називав явищами, "речами для нас". Людина може пізнати тільки явища. Якими є речі самі по собі, які їхня сутність, людина не знає і знати не може. Тому речі самі по собі для людини стають "речами в собі", непізнаними, нерозкритими. Усе, що перебуває за межами людського досвіду, може бути доступне тільки Розуму. Розум - це вища здатність суб'єкта, що керує діяльністю розсудку і ставить перед людиною цілі. Розум оперує ідеями. У Канта ідеї - це уявлення про мету, до якої прагне наше пізнання, про задачі, які воно ставить перед собою. Ідеї розуму виконують регулюючу роль у пізнанні, спонукаючи розум до діяльності. Розсудок, що спонукається розумом, прагне до абсолютного знання, виходить за межі досвіду (тобто за межі своєї компетенції) і заплутується в суперечностях, антиноміях (антиномія – суперечність між двома твердженнями, кожне з яких однаковою мірою логічно довідне в даній системі). Антиномії мають місце там, де за допомогою скінченого людського розсудку намагаються робити висновки не про світ досвіду, а про світ "речей у собі". Розум за своєю природою є суперечливим. Спроба розуму дати відповідь на питання про те, що таке світ як ціле, приводить до суперечливих відповідей: можна незаперечно довести, що світ не має початку в часі, не має границь у просторі, і можна незаперечно довести, що світ почав існувати в якийсь момент часу і що він обмежений у просторі і т.і. Ці протиріччя виникають у розумі неминуче. Але разом з тим Кант стверджував, що ці протиріччя є уявнимі і виникають через претензії розуму судити про світ як безумовну цілісність, тоді як він є "річ у собі", яку неможна пізнати.

Особливое місце у філософії Канта займає вчення про людину. Людина є жителем двох світів: світу природи і світу свободи. Свобода, за Кантом, - це незалежність від визначальних причин природного світу. Світ "речей у собі" закритий як для чуттєвості, так і для теоретичного розуму, науки. Однак, це ще не означає, що цей світ недоступний людині. У сфері свободи діє не теоретичний, а практичний розум. Останній керує вчинками людини. Рушійною силою практичного розуму є не мислення, а воля (готовність до певних дій). Закони практичного розуму - це моральні закони, які визначають вимоги до людини, як їй поводитися в цьому світі. Головною вимогою, категоричним імперативом є: поводься з іншими так, як ти хотів би, щоб вони поводилися з тобою; своїми вчинками ти формуєш спосіб дії інших і створюєш форму, характер взаємних відносин. Людина поводиться необхідно, оскільки вона є "явище" серед інших "явищ" природи й у цьому відношенні підлягає необхідності, що панує у світі явищ. Але та ж людина є моральною істотою і як така належить до світу свободи.

Відсутність у людини можливостей теоретичних доказів буття Бога та безсмертя душі заповнюється вірою та надією, що дозволяє спасти свободу особистості. Знання змушувало б людину вести себе певним чином, її вчинки було б "легальними", але не моральними. Зникла б свобода, яка можлива лише в ситуації фундаментальної невизначенності. Але моральність і свобода є основою людської особистості. Вони складають, за Кантом, вищу цінність буття. За Кантом, людина є головной проблемою філософії. Центральне питання "що таке людина" підсумовує три інших питання: "що я можу знати?", "що повинен робити?", "на що можу сподіватися?", що розкривають різні види діяльності людини.

Система і метод Гегеля

Вивчаючи друге питання, слід звернути увагу на те, що Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) створив на об'єктивно-ідеалістичній основі систематичну теорію діалектики. Її центральне поняття — розвиток — є характеристика діяльності абсолюту (світового духу), його руху в області чистої думки у висхідному ряді усе більш конкретних категорій. Діалектичний аспект мислення складається в умінні відкрити в будь-якому визначенні внутрішні суперечності. Однак абсолютизація суперечностей приводить до тотального скептицизму. Гегель вважав, що розум повинний не скептично відступати перед протиріччями, а синтезувати протилежності. Синтетична здатність розуму дозволяє нарощувати змістовне багатство думки. Таке нарощування Гегель називає рухом "від абстрактного до конкретного". Під конкретністю він розуміє множинність, зв'язану внутрішньою необхідністю, що реалізується тільки мисленням.

Гегелем створена нова наука – діалектична логіка. Її предмет – мислення як цілісне утворення, формами і змістом якого є філософські категорії - водночас поняття і об’єктивні визначення світу. Стверджуючи об’єктивну суперечливість пізнання, людської діяльності і спілкування, діалектика виступає як методологія оновлення суспільної практики і духовного життя. Понятійний простір діалектики

Гегель вважав, що його "абсолютний ідеалізм" усуває недоліки метафізики, емпіризму й концепції безпосереднього знання і зберігає їхні переваги. Від метафізики абсолютний ідеалізм бере впевненість у можливостях людського пізнання, від емпіризму — критичну настанову й прагнення до конкретності, від філософії безпосереднього знання — тезу про необхідність починати філософію з безпосередніх визначень і поступово, через логічні міркування, просуватися до вищої мети пізнання. Гегеля не влаштовує суб'єктивізм Нового часу з його принципом Я як початком філософії. На роль початку підходить лише поняття чистого буття, яке виступає у вигляді абсолютної ідеї.

Абсолютний ідеалізм філософії Гегеля зв'язаний з його прагненням охопити весь універсум, увесь природний і духовний світ єдиним поняттям. Таким вихідним поняттям гегелівської філософії є "абсолютна ідея". "Абсолютна ідея" - це розум, мислення, розумне мислення. У повсякденному розумінні терміна "ідея" - це поняття, що лежить в основі теоретичної системи, плану, задуму. Саме так і розуміє Гегель "абсолютну ідею" - це субстанція, що складає сутність і першооснову всіх речей.

Універсальна схема творчої діяльності "світового духу" розкривається у Гегеля на основі процесу саморозвитку "абсолютної ідеї". Першим етапом саморозкриття "абсолютної ідеї" є логіка. Логіка, за Гегелем, - це науково-теоретичне усвідомлення "абсолютної ідеї". Через логіку "абсолютна ідея" розкривається в її загальному змісті у виді системи категорій. Другий етап саморозвитку "абсолютної ідеї" - природа. За Гегелем, Бог створює природу, щоб із природи виникла людина і разом з нею людський дух. Третім етапом, вищою формою самореалізації абсолютної ідеї є абсолютний дух, під яким Гегель розуміє сукупну духовну діяльність людства протягом всесвітньої історії, тобто це духовна діяльність змінюючих одне одного людських поколінь. Абсолютний дух - це та ж абсолютна ідея, що приховано працює в людських цілях і справах, це їх внутрішня ідеальна сутність, дійсна причина всіх діянь і пізнання. В абсолютному дусі здійснюється повний збіг ідеї мислення і буття. Ідея пізнає буття у всім різноманітті його визначень. Так Гегель вирішує поставлену Кантом проблему узгодження суб'єкта й об'єкта, мислення і буття;

У Гегеля виходить, що вищою формою і кінцем розвитку абсолютної ідеї, де вона усвідомлює сама себе і весь пройдений нею шлях і стає абсолютним духом, є сама філософська система Гегеля. Відтепер висхідний рух абсолютної ідеї припиняється. Звідси неминуче випливали консервативні соціально-політичні наслідки.

Центральне поняття філософії Гегеля – дух. Заслуга й перевага Гегеля полягала в тому, що для розкриття основного питання філософії він узяв якраз поняття духу, бо воно є найбільш загальним і всеохопним в опозиції до природи і матерії і містить в собі багато своїх форм: свідомість і самосвідомість, психічне почуття, розум і т. д. Його філософія духу має справу з людиною у всіх аспектах його психічного і соціального буття. Філософія духу складається з трьох розділів, що розглядають суб'єктивний, об'єктивний і абсолютний дух. Філософія суб'єктивного духу складається з антропології, предметом аналізу якої є людська душа в її "природному" існуванні, феноменології, що аналізує історію свідомості в її русі через самосвідомість до розуму, а також психології, що розглядає структуру душевних здібностей, від чуттєвості до практичного розуму. Філософія об'єктивного духу вивчає форми соціального буття людини. Вихідне поняття цієї частини філософії духу — свобода. Об’єктивний дух охоплює право, моральність, систему звичаїв. Елементарним осередком моральності виявляється родина. Метою існування родини є народження дитини, що згодом створює власну родину. Множинність родин утворюють "громадянське суспільство" як сферу "приватних інтересів". Вища форма соціального життя – держава, що виражає єдність устремлінь народу. За Гегелем, всяка держава має власні інтереси, що є вищими за інтереси окремих громадян.

Історію Гегель розумів як саморозкриття "світового духу", як прогресивний рух людства до усвідомлення свободи. Світовий дух – це єдність суб'єктивного й об'єктивного духу, він стає абсолютним духом. Існують три форми абсолютного духу: мистецтво, релігія і філософія. Мистецтво виражає абсолют у чуттєвих образах, релігія — в "уявленнях", філософія — у поняттях. Філософію Гегель вважав найбільш адекватним способом пізнання абсолюту. Філософія має важливе соціальне значення. Гегель казав, що вона "є епоха, схоплена в думці".

В основі філософської системи Гегеля лежить вчення про тотожність суб'єкта й об'єкта. Першим кроком на шляху подолання протилежності суб'єкта й об'єкта, на думку Гегеля, є рух індивідуальної свідомості до ототожнення з загальнолюдською свідомістю, духовним світом усього людства. Індивідуальна свідомість проходить весь той шлях, усі ті етапи, що пройшло людство протягом своєї історії. Розвиток духу - це одночасно процес розвитку всесвітньої культури, нагромадження духовного досвіду людства й освоєння цього досвіду конкретним індивідом. По закінченні цього процесу виховання й освіти кожна людина стає здатною подивитися на світ і на себе з позицій світової історії, що завершилася, тобто "світового духу". І, таким чином, знімається протилежність суб'єкта й об'єкта, досягається тотожність мислення і буття.

Заслуга Гегеля полягає в тому, що він дав діалектичний аналіз усіх найважливіших категорій філософії і сформував три основних закони діалектики. Діалектичний метод припускає розгляд усіх явищ і процесів у загальному взаємозв'язку, взаємозумовленості й розвитку. Саме Гегель додав діалектиці найбільш розвинену і довершену форму. Гегель характеризував діалектику як рушійну силу істинного пізнання, як принцип, що вносить у зміст науки внутрішній зв'язок і необхідність. Крім того, діалектичний метод Гегеля містить у собі такі принципи аналізу дійсності, як сходження від абстрактного до конкретного, відповідність історичного і логічного й ін. Ця спадщина увійшла в скарбницю світової філософської думки.

Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха

Готуючи відповідь на це питання, студентам слід мати на увазі, що Людвіг Фейєрбах (1804-1872) вважав філософію наукою про природно зрозумілу дійсність у її істині й універсальності. Фейєрбах - перший німецький філософ, що піддав розгорнутій критиці систему і метод Гегеля з матеріалістичних позицій. Він слухав лекції Гегеля і захоплювався його філософією. Однак через кілька років він виступив з різкою критикою вчення Гегеля. Аналізуючи вихідні передумови гегелівської системи, Фейєрбах робить висновок про її глибоке споріднення з теологією. Він показав, що ідеалізм Гегеля є філософським обгрунтуванням існування Бога. На думку Фейєрбаха, і релігія, і близька їй гегелівська філософія мають загальні корені: вони виникають у результаті абстрагування і наділення самостійною формою існування людської сутності, найбільш загальних рис людського роду. Бог, за Фейєрбахом, - це абстракція, що існує лише в головах людей. У свідомості відбувається перевертання справжніх відносин: справжній творець Бога – людина - поставлена в залежність від останнього. Чим більше атрибутів приписується Богу, тим біднішою стає людина, оскільки ці атрибути вона віднімає у себе. Фейєрбах прагнув відродити в людини почуття самоствердження й гідності, вважаючи, що це можна зробити на основі матеріалістичного світогляду.

При обґрунтуванні матеріалістичного світогляду Фейєрбах відмовляється використовувати поняття "матерія" і віддає перевагу поняттю "природа". Тому його світогляд вірніше назвати натуралізмом. Натуралізм у філософських системах може набувати космічного характеру (філософія античності, епохи Відродження). Натуралізм у системі Фейєрбаха носить антропологічний характер. У центрі філософії, на його думку, повинна бути людина як вища сутність природи. Філософське вчення Фейєрбаха є спробою ствердження самоцінності та значимості конкретного людського індивіда у всій повноті його тілесного й духовного буття. Суб'єкт у системі Фейєрбаха - це не те, що пізнає, і не "абсолютний дух", світовий розум, а реальна цілісна людина в єдності її тілесних і духовних якостей. Фейєрбах прагне реабілітувати природно-біологічну сутність людини, від якої значною мірою абстрагувався німецький ідеалізм. "Я" у Фейєрбаха - це не просто духовна і мисляча сутність, а людина з тілом та мислячою головою, реальна істота, яка тільки через це має здатність споглядати і мислити.

Найважливішою характеристикою суб'єкта у філософії Фейєрбаха є чуттєвість. Чуттєвість - це синтетична, узагальнена характеристика антропологічних властивостей "природи людини", її тілесності, розуму, волі, "серця". Фейєрбах зауважує: "Ідеалізм правий у своїх пошуках джерел ідей у людини, але не правий, коли хоче вивести ці ідеї з окремої, замкнутої істоти, з людини, узятої у вигляді душі, одним словом, коли він хоче вивести їх з "Я", без чуттєво даного "Ти". Ідеї виникають тільки зі спілкування між людьми, тільки з розмови людини з людиною". Саме у сфері міжлюдського спілкування і здійснюється, за Фейєрбахом, реалізація людиною своєї родової сутності. Людина, як родова істота, перетворює сутнісні сили всього людства, продукти культури на свої власні життєві сили.

Для розкриття природи людини Фейєрбах застосовує поняття любові. Любов, за Фейєрбахом, - це прояв активності самої природи, особливе чуттєво-емоційне піднесення, чинник самоутвердження людини у світі. Завдання філософії – допомогти людям стати щасливими шляхом об’єднання зі світом і між собою на засадах любові. Соціальність як взаємодію і спілкування "Я" і "Ти" Фейєрбах трактує на антропологічних засадах, не враховуючи суспільно-історичних закономірностей і відносин. Релігія, за Фейєрбахом, укорінена в людській природі, в почутті залежності від зовнішніх щодо неї сил природи і суспільства, у прагнення до щастя. Людина обожнює сили, від яких чекає заспокоєння своїх тривог та здійснення бажань. Фейєрбах доходить висновку, що релігія, компенсує те, чого людям не вистачає. Вона їм необхідна, тому її належить замінити суттєво новою формою – Релігією людяності. Впровадження нової філософії-релігії має спиратися на просвітництво.

Отже, суб'єкт, за Фейєрбахом, - це цілісна людина, людина в єдності тілесних, духовних і родових характеристик. Але у теорії пізнання таке трактування суб'єкта залишилося нереалізованим. Фейєрбах лише повторює сенсуалізм французьких матеріалістів. Вихідним пунктом пізнання, за Фейербахом, є відчуття. Джерелом відчуттів є природа. На базі відчуттів у людини виникає мислення. За змістом мислення не дає людям нічого нового порівняно з тим, що містилося в чуттєвих даних. Мислити - це значить складно читати показання відчуттів. Фейєрбах різко виступав проти поділу світу на "світ явищ" і "світ речей у собі". Критерієм істини він вважав згоду з даним положенням більшості людей: істинне те, що відповідає сутності роду, хибне те, що йому суперечить. Розроблене Фейєрбахом матеріалістичне трактування суб'єкта, його атеїзм здійснили серйозний вплив на формування марксизму.

Марксистська філософія: основні ідеї

Розглядаючи четверте питання теми, студенти повинні засвоїти, що розв’язанням ідей, сформульованих у німецькій класичній філософії, після Фейєрбаха займалися К.Маркс і Ф.Енгельс. Їхнє філософське вчення певною мірою можна розглядати як завершальний етап розвитку німецької класичної філософії. Маркс пройшов школу гегелівської філософії і шлях Фейєрбаха. Головною темою його філософствування була людина як природна істота. Як така, людина наділена природними, життєвими силами, що існують у вигляді задатків, здібностей, схильностей. Але разом з тим, Маркс не погоджувався з Фейєрбахом: людина не тільки природна істота, їй притаманна й родова сутність. Характеристика людини як родової сутності означає, що людина ставиться до себе як до істоти універсальної, а тому свободної. Фейєрбах теж говорив про універсальність людини, порівнюючи її цим поняттям із природою. Маркс розуміє універсальність інакше: людина універсальна тому, що вона здатна перетворювати природу на своє неорганічне тіло. Тобто природа, матеріальний світ взагалі існує як засіб, матеріал для забезпечення життєдіяльності людини. Природа є необхідною частиною людського життя й діяльності. У цьому полягає специфіка й оригінальність гуманістичного (а не антропологічного, як у Фейєрбаха) матеріалізму Маркса. За Марксом, "універсальність" людини - не в її свідомості (Фіхте, Гегель), не в її природних характеристиках (Фейєрбах), а в її суспільній природі. Тим самим Маркс позбавився від істотних недоліків матеріалізму, який, як правило, визначаючи людину як природну істоту, автоматично підкоряє її жорсткій природній детермінації, позбавляючи людської свободи і здатності до творчості.

У марксизмі суспільна природа людини припускає здатність до активного перетворення природи в інтересах людини ("соціалізація", "олюднення" природи). Цю здатність Маркс називає практикою. Не випадково у нього, на відміну від інших типів матеріалізму, центральним поняттям філософії є не матерія, а практика, тобто людська діяльність. Поняття діяльності сформувалося в німецькій класичній філософії. В європейській культурі виникла нова концепція особистості з її раціональністю, різноманітними напрямками активності й ініціативи, були створені передумови для розгляду діяльності як підстави та принципу культури. Гегель тлумачив діяльність як усепроникаючу характеристику абсолютного духу, що породжується його потребою в змінах. Марксизм же розумів діяльність як засіб реалізації "універсалізму" людини у світі. Саме практичною діяльністю людина не тільки здатна протистояти детермінізму природи, але й надати цьому природному "цілому" людські, соціальні риси. Це і є процес опредметнення людської сутності (перетворення в процесі діяльності суб’єктивного, духовного в об’єктивне – форму предмета). У практиці людина й природа міняються ролями: "ціле" - природа - стає частиною нового цілого - людського світу. Причому чим більш широкою і глибокою стає сфера "олюдненої" природи, тим універсальнішою стає потреба людини в природі.

У роботі "Економічно-філософські рукописи 1844 року" Маркс виступив на захист гуманізму, заснованого на свободній, універсальній, творчій сутності людини. Реалізації цієї сутності, за Марксом, перешкоджають різні види людського відчуження: відчуження людини від природи, відчуження від власної "родової" сутності, відчуження людини від людини, відчуження людини від суспільства. В основі усіх форм відчуження, на думку Маркса, лежить відчуження праці, що базується на приватновласницьких відносинах. В умовах відчуження "діяльність людини виявляється му́кою, його власний витвір - далекою їй силою, її багатство - її бідністю, її сутнісний зв'язок, що з'єднує її з іншою людиною - несуттєвим зв'язком, ... сама він володар свого витвору, виявляється рабом свого витвору".

Зворотний до відчуження процес Маркс називає процесом привласнення людиною своєї справжньої родової сутності, у ході якого докорінно змінюється відношення людини до природи й до інших людей. На основі концепції привласнення він створює грандіозне за гуманістичним пафосом вчення про суспільно-історичну, предметно-практичну сутність людини. У цій концепції він прагне зобразити людську діяльність як глобальний процес олюднення світу, що перетворює природу відповідно до законів самої природи, і в той же час накладає на природу свої характеристики, без чого природа не змогла б піднятися до рівня людини і стати чинником людського буття.

Маркс не протиставляє людину природі. Навпаки, він усіляко підкреслює, що людина є частиною природи і її продуктом. Разом з тим, на його думку, людина - не просто частина природи, а вищий продукт її розвитку, природна істота особливого роду. Людина - це універсально-загальна сила природи. Можливість цього закладена у фізіологічній конституції людини як організму, наділеного такими перевагами як людські руки, мозок, мова й ін. Через ці якості людина здатна до будь-якого роду діяльності, до оволодіння силами природи, перетворення цих сил на свої власні сили та здібності. Реалізація цієї можливості здійснюється у виробничій діяльності, у праці. Саме в праці виявляється специфічність буття людини.

Маркс виділяє в діяльності людини два основних моменти: опредметнення і розпредметнення. У ході трудової діяльності людина постійно здійснює опредметнення - перехід властивостей і характеристик живого процесу діяльності суб'єкта в об'єкт, у предметне втілення. Але людська діяльність не зводиться до матеріального, чуттєво-предметного процесу. Цей процес має у своїй основі духовний, ідеальний зміст: проект, задум, ідею. Розпредметнення - це зворотний перехід предметності в живий процес, у діючу здатність, це процес освоєння суб'єктом предметних форм культури й природи. Людина у процесі діяльності має справу не тільки з предметами природи, вона обов'язково використовує знаряддя праці, систему знань і інші продукти людської діяльності. Ці засоби створені попередніми поколіннями або представниками іншого роду діяльності. Вже у формі засобів праці людина має справу з іншою людиною. Розпредметнення - це освоєння соціального досвіду людства і перетворення його в момент живої праці.

У результаті відчуження і робітник, і капіталіст втрачають особистісні, людські характеристики. Виникає питання: чому причиною відчуження в момент його виникнення в первісному суспільстві була низька продуктивність праці, а з розвитком цивілізації відчуження зростає і при капіталізмі з його вищою ефективністю виробництва стає універсальним? Маркс вважав, що у відчуженні виявляється панування над людиною стихійних сил суспільного життя, неконтрольованих людиною. Включення в соціальне життя нових об’єктів природи лише підсилює панування цих стихійних сил над людиною. Для того, щоб подолати відчуження, потрібно взяти під контроль свій "власний будинок" - суспільство. Цьому перешкоджає приватна власність на засоби виробництва. Маркс і Енгельс стали на шлях створення політичної (науковий соціалізм) і економічної (політична економія) теорії про шляхи знищення приватної власності і, отже, людського відчуження.

Концепція суспільно-історичної, предметно-практичної сутності людини під гуманістичному кутом зору змінює не тільки погляд на взаємодію людини з природою, але й на стосунки людини до людини. Багатство внутрішнього світу особистості ставиться в пряму залежність від багатства внутрішнього світу інших людей. Обмін цим багатством є головною метою міжлюдського спілкування. Під впливом такого спілкування перетвориться сама природа особистості. Гуманістичний ідеал Маркса - універсально-розвинута людина, що живе у гармонії з зовнішньою і внутрішньою природою. Досягнення цього ідеалу він зв'язує з ліквідацією приватновласницьких відносин і подоланням соціального закріплення ролей людини в системі розподілу праці.

З самого початку творчості Маркса виявляється соціальна орієнтація його філософії, що надалі одержала глибокий розвиток. У результаті Маркс значно розширив сферу дії матеріалізму - розширив його на область суспільних явищ (матеріалістичне розуміння історії). Це розуміння історії полягає в тім, щоб, виходячи з матеріального виробництва безпосередніх засобів для життя, спочатку пояснити систему виробничих відносин між людьми, а потім на цій основі - і політичний устрій суспільства, право, мораль, релігію й інші духовні явища. Встановлення залежності свідомості людей від їхнього суспільного буття і його головного виду - матеріального виробництва - дозволило Марксові переосмислити роль духовної діяльності людини. На думку Маркса, ідеї й теорії, навіть найрадикальніші та доброзичливі, не можуть служити причинами історичних змін реальності. Вони лише відбивають об'єктивну реальність і можуть бути застосовані тільки тоді, коли в цій реальності створяться сприятливі умови. Відповідно до марксизму, свідомість є ніщо інше як відображення й усвідомлення людьми свого суспільного буття, способу виробництва матеріальних благ, діяльності та міжлюдського спілкування;

Вчення про суспільно-історичну, предметно-практичну діяльності людини і матеріалістичне розуміння історії дозволили Марксові й Енгельсу докорінно перетворити матеріалізм. Фундаментальним принципом їхньої філософської системи стає принцип практики. З позицій цього принципу аналізується й оцінюється вся попередня філософія, дається позитивне вирішення багатьох проблем, поставлених німецькою класичною філософією. Практика є первинною стосовно усього духовного світу, вона дозволяє пояснити всі складні соціальні процеси і духовні явища. Поняття практики, насамперед, протистоїть широко використовуваному поняттю "досвід". У понятті "досвід" закладена пасивна позиція людини. Світ упливає на людину - людина відбиває цей світ. Досвід - це нечітке, двозначне поняття. Марксизм прагнув підкреслити активну, діяльну, перетворюючу позицію людини в цьому світі. Поняття "праця", "виробництво" якоюсь мірою досягали цієї мети, але не могли служити філософським принципом. Поняття "практика" виражає нескінченно різноманітні форми взаємодії людей із природою й один з одним у процесі матеріального і духовного виробництва. Практика - це сукупна діяльність людства щодо перетворення природи, формування соціальних відносин, взаємозв'язків і взаємодії всіх людей. Уведення принципу практики в пізнавальний процес дозволило марксистській філософії вирішити питання про тотожність мислення і буття, з'єднати теоретичний і практичний розум, побудувати "міст" між явищем та "річчю в собі", і в такий спосіб вирішити основні проблеми, висунуті німецькою класичною філософією.

Відповідно до гуманістичного матеріалізму Маркса, між людиною і природою постійно триває діалог, що збагачує, натуралізує людину і збагачує, олюднює природу. Комунізм повинен стати гармонічним урівноважуванням "гуманізму" і "натуралізму". Однак теоретичне обгрунтування цієї концепції зустрілося із серйозними труднощями. обґрунтування. Серед них такі: ліквідація приватної власності приводить до "загальної приватної власності" (зрівнялівки) і "вульгарного, зрівняльного комунізму". Зрівняльний комунізм нівелює і по суті скасовує особистість людини.

Століття після смерті Маркса підтвердило правоту низки його поглядів і разом з тим показало необґрунтованість багатьох його прогнозів. Як і передбачав Маркс, науково-технічний прогрес нині безпосередньо визначає всі сторони промислового виробництва. Багатократно посилилася концентрація господарського життя, капітал придбав транснаціональний характер, в орбіту світового капіталістичного ринку втягнути всі країни. Разом з тим, у другій половині ХХ століття класова боротьба в розвинутих країнах була пом'якшена завдяки взаємним поступкам і узгодженню інтересів робітників та підприємців і набула форм, що припускають дотримання норм ринкового господарства та парламентської демократії. Однак, у країнах "третього світу" проблеми воєн, бідності, безробіття й відсталості, як і раніше, мають гострий характер. Усупереч чеканням Маркса, революція відбулася не в розвинутих капіталістичних країнах, а в економічно відсталій Росії. Пізніше виникло співтовариство соціалістичних країн, у яких були встановлені авторитарні політичні режими, що абсолютно суперечило уявленням Маркса про майбутнє суспільство. Складні шляхи розвитку людського суспільства в ХХ столітті з його численними війнами і різного роду конфліктами висвітили низку факторів, недооцінених у марксовій теорії суспільства (насамперед, етнічних, расових, культурних, релігійних).

Після вивчення матеріалу теми Ви маєте:

ЗНАТИ:

· місце і значення німецької класичної філософії в історії філософії;

· особливості філософських систем Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля, Фейєрбаха;

· зв’язок і якісні відмінності філософії марксизму від систем німецької класичної філософії;

ВМІТИ:

· розрізняти зміст філософських концепцій німецької класичної філософії;

· розкрити генезис формування діалектичних ідей в німецькій класичній філософії і філософії марксизму;

· визщначити гносеологічні і соціальні особливості формування філософських концепцій;

РОЗУМІТИ:

· зв’язок філософських ідей з історичним розвитком Німеччини та Європи у ХVIII на початку ХХ ст.;

· вплив німецької класичної філософії на історичний розвиток і долю цивілізації;

· інтелектуальні і культурні здобутки цього етапу історії філософії та їх вплив на сьогодення.

Практичні завдання

· Чи є слушною критика емпіричного обгрунтування простору, що дається І. Кантом: "Простір не є емпіричним поняттям, що виводиться з нашого досвіду. Справді, уявлення про простір повинно вже заздалегідь бути даним, щоб ті чи інші відчуття були віднесені до чогось поза мене (тобто до чогось в іншому місці, а не там, де я знаходжусь), а також для того, щоб я зміг уявити собі їх як такі, що знаходяться в різних місцях. Уявлення про простір не може бути тому взяте з відношень зовнішніх явищ за допомогою досвіду: саме цей зовнішній досвід стає можливим завдяки уявленню про простір".

Яке вирішення проблеми простору пропонує Кант? Які помилки метафізичного матеріалізму примусили Канта шукати рішення проблеми простору на шляху ідеалізму?

· Покажіть слушність вислову Л. Фейєрбаху: "Логіка Гегеля – це теологія, що перетворена в логіку, в прийнятному для розуму і сучасності вигляді".

· Філософія Фейєрбаха виникла як опозиція до філософії Гегеля. З нижченаведеного вислову Фейєрбаха виявіть, по якій лінії він протиставляє свою точку зору гегелівській: "... суб’єктом нової філософії є... не абсолютний, тобто абстрактний дух, - словом, не розум в абстрактному сенсі, але дійсна і цільна людська істота... Іншими словами: нова філософія, розуміється, також спирається на розум, сутність якого зводиться до людської сутності, таким чином, спирається ні на той анонімний розум, що не має сутності, не має красок, але на розум, насичений людською кров’ю".

· Покажіть, як Маркс у "Капіталі" застосував матеріалістично перероблену діалектику Гегеля?

· В якому відношенні праця Ф. Енгельса "Діалектика природи" протистоїть праці Гегеля "Філософія природи"? В чому полягає головна відмінність в розумінні природи Енгельсом і Гегелем?

· К. Маркс у "Тезах про Фейєрбаха" вказує: "Філософи лише різним чином пояснювали світ, але справа полягає в тому, щоб змінити його". Чи означає це, що, з точки зору Маркса, філософія більше не потрібна? Яку роль, враховуючи вислів Маркса, повинна виконувати філософія?

· "Головний недолік, каже Маркс, - усього попереднього матеріалізму – включаючи і фейєрбахівський – міститься в тому, що предмет, дійсність, чуттєвість береться тільки у формі об’єкта, або у формі споглядання". Як тлумачити думку Маркса, що предмети повинні братися і як людська чуттєва діяльність, як практика, суб’єктивно?

· Поясніть вислів В.І. Леніна "Гегель геніально вгадав діалектику речей (явищ, світу, природи) у діалектиці понять". Чому Гегель не помітив діалектику речей?

Питання для самоконтролю

· Чим відрізняється докритичний і критичний періоди інтелектуального розвитку І. Канта?

· У чому полягає особливість системи категотрій Канта порівняно, наприклад, с категоріями Арістотеля?

· Охарактеризуйте основні положення теорії пізнання Канта.

· Чим відрізняються теорія пізнання Канта і Гегеля?

· Чому Гегель називав філософію спекулятивною наукою?

· Чим відрізняються діалектика Геракліта, Гегеля і Маркса?

· Що таке абсолютна ідея і як вона, за Гегелем, розвивається?

· Чим відрізняється критика релігії Л. Фейєрбахом від критики релігії французькими просвітителями?

· Чому Фейєрбах називав свою філософію антропологією?

· Покажіть обмеженість розуміння Фейєрбахом людської сутності.

· У чому криється різниця розуміння діяльності Гегелем і Марксом?

· Чому матеріалізм Маркса називають гуманістичним?

· У чому полягає матеріалістичне розуміння історії?

· Охарактеризуйте основні види і функції практики.

Словник термінів

· Абсолютна ідея - надприродне, нічим не зумовлене духовне начало, "божественна думка", безособовий розум, які нібито породжують реальний матеріальний світ.

· Антропологізм – філософська концепція, яка розглядає усі явища природи, суспільного життя й мислення залежно від властивостей і потреб людини.

· Відчуження – філософська категорія, яка виражає перетворення людської діяльності та її наслідків у самостійну силу, що панує над людиною і ворожа їй.

· Категорічний імператив – термін Канта для позначення безумовного веління моральної свідомості слідувати в поведінці тзаконові: "дій так, щоб ти ніколи не ставився до людей тільки як до засобу, а завжди як до мети".

· Опредметнення – це перетворення в процесі діяльності суб’єкта людських сил і здібностей з форми руху на форму предмета (тобто перетворення суб’єктивного на об’єктивне). Розпредметнення – це використання людьми наслідків попередньої діяльності і освоєння надбань культури, підтриманняі розвиток завдяки цьому їхнього фізичного буття, виробничих навиків і духовних здібностей.

· Панлогізм – об’єктивно-ідеалістичне вчення, яке вважає мислення сутністю, першоосновою світу й ототожнює об’єктивну закономірність з системою логічних категорій.

· Річ для нас – річ, як вона розкривається людиною в процесі діяльності і пізнання.

· Річ у собі – те, що існує саме по собі, безвідносно і незалежно від людської практики і пізнання.

· Трансцендентний – той, що лежить поза межами свідомості й пізнання.

· Трансцентальний (у філософії Канта) – той, що зумовлює можливість пізнання.

· Трансцендентальний ідеалізм – назва, яку І. Кант дав своїй критичній філософії на відміну від проблематичного ідеалізму Р. Декарта (який ставив під сумнів існування зовнішніх речей) і догматичного ідеалізму Дж. Берклі (який вважав речі "комплексами відчуттів").

Література

Основна

Антология мировой философии. В 4-х томах, 5 кн. – М.: Мысль, 1969-1972. – Т. 3. – С. 89-394.

Мир философии: Книга для чтения. В 2-х частях / Сост. П.С.Гуревич, В.И. Столяров. - М., 1991. - 1296 с.

Философский энциклопедический словарь. - М.: Сов. энциклопедия, 1998. - 576 с. – Статті:

Філософський енциклопедичний словник. – К.: Абрис, 2002. – 743 с. Cтатті: Гегель, Кант, Маркс, Фейєрбах, Фіхте, Шеллінг, Енгельс, Німецька класична філософія, Марсизм.

Філософський словник. – К., 1973. – 600 с. – Статті: Гегель, Кант, Маркс, Фейєрбах, Фіхте, Шеллінг, Енгельс, Німецька класична філософія, Марсизм.

Історія філософії: Підручник / В.І. Ярошовець, І.В. Бичко, В.А. Бугров та ін. – К., 2002.

Філософія: Навчальний посібник / Під ред. І.Ф. Надольного. К., 1997.

Філософія: Посібник для студентів вищих навчальних закладів / Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. – К.: Академія, 2001. – 576 с.

Додаткова

Философия: Учебник для вузов / Под ред. А.Ф. Зотова, В.В. Миронова, А.В. Разина.- М.: Академический проект, 2004. – С. 175-196.

Вступ до філософії: Навчально-методичний посібник / Під ред. Г.І. Волинки. – К., 1993.

Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник для вузов. – М., 2002. – 344 с.

Шаповалов В.Ф. Основы философии. От классики к современности. Изд. 2-е, доп.: Учеб. пособие для вузов. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. – 608 с.

Гуревич П.С. Основы философии: Учебник. – М.: Гардарики, 2000. – 438 с.

Спиркин А.Г. Философия: Учебник. - М., 2000. – 816 с.

Введение в философию: Учебник для вузов. В 2 ч. / Фролов И.Т., Араб-Оглы Э.А., Арефьева Г.С. и др. – М.: Политиздат, 1989. – Ч. 1 – 367 с.; Ч. 2 – 639 с.

Мотрошилова Н.В. Рождение и развитие философских идей: Историко-философские очерки и портреты. – М., 1991.

Першоджерела

Кант И. Критика чистого разума. Предисловие кл 2-му изд. Введение / О различии чистого и эмпирического знания // Кант И. Соч. в 6 т. - Т. 3. - М.: Мысль, 1964. - С. 11-19, 31-68.

Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук. – Т. 1. Наука логики. – М.: Мысль, 1974. – С. 79-106.

Маркс К., Энгельс Ф. Немецкая идеология / Фрагмент из раздела "Фейербах" // Маркс К., Энгельс Ф. Соч. – Изд-е 2-е. – Т. 3. – С. 15-49.

Маркс К. К критике политической экономии. Предисловие // Маркс К., Энгельс Ф. Соч. – Изд-е 2-е. – Т. 13. – С. 6-9.

"Складна, витончена людина нашої культури

потребує, щоб універсальний історичний процес

поставив у центр її інтимну індивідуальну

трагедію і проклинає добро, прогрес, знання,

якщо вони не хочуть рахуватись з її загубленим

життям, загиблими надіями, трагічним жахом

її долі".

М.Бердяєв.

7. Західна філософія кінця ХІХ-ХХ століть

Мета даної теми полягає в ознайомленні студентів з особливостями та основними закономірностями розвитку західноєвропейської філософії кінця ХІХ-ХХ століть, визначенні загальних рис основних філософських напрямів і течій цього періоду. Це допоможе з’ясувати місце, роль і значення основних некласичних філософських концепцій в історичному й сучасному контекстах. Тема розкривається через розгляд наступних питань:

1. Історичні та соціокультурні передумови формування західної філософської думки кінця ХIХ-ХХ століть.

2. Основні течії західної некласичної філософії:

а) "філософія життя";

б) філософська антропологія;

в) екзистенціалізм та його основні напрями;

г) позитивізм: його сутність та історичні форми;

д) релігійна філософія.

1. Історичні та соціокультурні передумови формування західної філософської думки кінця ХIХ-ХХ століть.

Вивчаючи перше питання, студенти мають зрозуміти що, ретроспективний погляд на західну філософію кінця ХІХ – ХХ століть передбачає, перш за все, вивчення історичних та соціокультурних умов які склалися на той час у Західній Європі. Студентам також слід звернути увагу на характерні ознаки часу, що породжували низку глибоких соціальних зрушень та вплинули на зміни філософського осмислення проблеми людини, суспільства, сенсу історії тощо.

Науково-технічна революція, яка розпочалась "новітньою революцією в природознавстві" на зламі ХIХ-ХХ століть, виявила величезні перспективи освоєння земної і космічної природи, але разом з тим і глобальні проблеми людства: екологічну, демографічну, економічну, сировинну, енергетичну, проблему відвернення світової термоядерної війни тощо.

Перед філософами постала необхідність: по-новому осмислити одвічну проблему "людина - світ" і при цьому визначити своє відношення до "класичної" філософії якій були властиві віра в силу людського розуму як принцип у поясненні світобудови; віра в соціальний прогрес як поступальний процес реалізації розуму в історії людства; віра в здійснення розумної суспільної організації.

Новітня наукова революція порушила "класичну" ньютонівську ясність світорозуміння, а кризові явища у суспільстві, особливо катастрофічні події двадцятого століття (дві світові війни, встановлення тоталітарних, репресивних режимів тощо), підірвали "благодушну віру в історичний розум і прогрес, виявили ілюзорні засади історичного оптимізму.

У філософії почала посилюватися реакція проти класичного раціоналізму; акцент був перенесений на ірраціональний аспект дійсності. Вже Артур Шопенгауер (1788-1860) вбачав сутність світу не в розумі, а у позасвідомій "світовій волі", первинній по відношенню до уявлення та розуму. Головною його працею, в якій він досконало розвив концепцію ірраціоналізму, став твір "Світ як воля і уявлення". Продовжує цю лінію у філософії Фрідріх Ніцше (1844-1900) та інші філософи – ірраціоналісти.

Студенти повинні зрозуміти, що філософське життя Європи другої половини ХІХ ст. визначало багатоманітність течій, світоглядних настанов на світ і людину, співіснування протилежних напрямів.

2. Основні течії західної некласичної філософії:

а) "Філософія життя"

Приступаючи до вивчення другого питання теми, студентам слід звернути увагу на той факт, що наприкінці ХІХ - у першій чверті ХХ століття в Європі набула популярності світоглядна думка, яка проголосила життя основним предметом філософії.

Ф.Ніцше (1844-1900) був одним із засновників напряму, який набув назви "філософії життя", різні варіанти якого розробляли Г.Зіммель, В.Дільтей, О.Шпенглер, А.Бергсон, З.Фрейд та інші. Філософи цього напряму відійшли від характерної для класичної філософії теми раціонального освоєння світу. Їх мало цікавив об’єктивний світ, а більш хвилювала людина як земна біологічна істота – із стихією волі та позасвідомими потягами. Якщо в системах німецької класичної філософії воля визначалася через розум, а свобода волі означала свободу усвідомленого вибору, то такі філософи як А.Шопенгауер та Ф.Ніцше утверджують первинність волі стосовно всіх інших проявів духовного життя, в тому числі й стосовно розуму.

"Філософія життя" знаменувала собою поворот до людини, її проблем і переживань. Якщо для класичної філософії основною тезою було - "істина понад усе", то для філософії життя – "людина понад усе".

Фрідріх Ніцше, продовжуючи розвивати ідею ірраціональної філософії А.Шопенгауера про позасвідому "світову волю", тлумачить її як "волю до влади". Саме "воля до влади", на думку Ніцше, є найглибшим принципом розвитку людського роду. Вона утверджує людське в людині, проте може породити і наступний еволюційний щабель – Надлюдину. Становище Надлюдини відносно людини таке саме, як становище людини відносно її тваринних пращурів.

Людина, вважав філософ, є проміжною стадією еволюції, що веде до Надлюдини. Вона не має самостійної цінності, а тому повинна подолати свій людський стан і вийти за його межі, стати Надлюдиною. У відомій праці "Так говорив Заратустра" Ф.Ніцше розгортає тему недоліків сучасної йому людини, яка є слабкою і хибною, бо не може подолати саму себе як істоту з величезними протиріччями. Щоб вирішити ці протиріччя і подолати свої хибності, людина повинна розвити в собі "волю до влади", яка надана природою, але ж не має повного використання, бо не усвідомлюється самою людиною. Саме відсутність ясного розуму про свою внутрішню силу, веде людину до утворення різноманітних форм релігії, як зовнішньої опори. Саме релігія породжує догмат Бога на якого й спирається людина при вирішенні питання: що є добро, а що є зло? Сильна особистість сама повинна вирішувати свій шлях до добра, вважає філософ, не перекладаючи це на Бога.

Християнство, що культивує страждущу людину, за словами філософа, є релігією рабів. Благодіяння церкви на підтримку слабких призвели, на його думку, до погіршення європейської раси. Все благородне, мужнє, владолюбне, властиве вищому і найбільш вдалому типові "людина", церква знищила. Тому він так пристрасно здійснює переоцінку основних християнських цінностей – любові до ближнього і співчуття до страждань іншого. Для мужніх людей, людей вищого типу, релігія є лише кайданами.

Переоцінюючи цінності, Ніцше змусив подивитися на культуру під кутом зору життєво-біологічних цінностей, які сприяють виживанню людини як біологічного виду. Європейська культура з християнськими догмами, на його думку, придушує в людині волю до влади, породжуючи слабку, хибну істоту. Де які дослідники вважають, що саме філософія Ф.Ніцше вплинула на формування ідеології фашизму та расизму. Але ж філософ у свої творах ніколи не висловлювався про панування однієї раси над іншою, його Надлюдина стоїть над расами і національностями. Ідея про волю до влади над собою – центральна у творчості Ніцше. Саме воля повинна вивести людину із сутінок на світло, породжуючи нову повноту життя.

Ідеї Ф.Ніцше набули величезного впливу як на сучасних йому філософів, так і на подальшу філософську думку ХХ століття. Саме його ідеї про "позасвідоме" як основу буття, про культуру, що подавляє біологічні потяги та породжує невротичну людину і "невротичну культуру" вплинули на відомого австрійського лікаря, що досліджував неврози (психічні зриви), засновника психоаналізу – З. Фрейда (1856-1939).

Психоаналіз це один із методів психотерапії та психологічне вчення, в основі якого лежить визнання домінуючої ролі позасвідомого в житті людини.

На основі психоаналізу З.Фрейд пропонує свою філософську концепцію людини та культури, яку в подальшому коригують та розвивають відомі філософи неофрейдисти – Е.Фромм, К. Хорні та інші.

Близькі до "філософії життя" ідеї З.Фрейда мають свої особливості. На відміну від Шопенгауера та Ніцше, в концепціях яких позасвідомі потяги тлумачились як якась неземна сила, засновник психоаналізу надає їм біологічного характеру, який має риси еротичної та деструктивної спрямованості. Філософ вирізняє дві групи інстинктів: "інстинкти життя" й "інстинкти смерті". Перша група інстинктивних потягів – "Ерос", призначена для підтримки життя й розмноження виду. Друга група – інстинкти смерті "Танатос" - лежать в основі всіх виявів жорстокості, агресії, самогубств і вбивств. Взаємодією й протидією цих позасвідомих сил визначається розвиток особистості й культури. Енергія інстинктів може бути придушена чи "сублімована" ( тобто направлена на інші цілі) через певні інститути культури.

Культура у філософії Фрейда трактується не однобічно. З одного боку, здібностей, а з іншого (через обмеження позасвідомих потягів) є причиною неврозів. Щоб людське життя гармонійно розвивалося, біологічній енергії позасвідомих потягів треба дати можливість реалізувати себе у вигляді різних форм культурної діяльності. Описуючи різні способи пристосування людини до життя в суспільстві, З.Фрейд доходить висновку, що найефективнішим способом "утечі від страждань" є "творча професійна діяльність", оскільки лише вона може надати задоволення і принести щастя у процесі життя.

Філософська концепція З.Фрейда про людину вже більше чим півстоліття постає у центрі уваги дослідників і носить дискусійний характер. Але ж, без сумніву, заслуга мислителя полягає в тому, що він зробив позасвідоме психічне предметом свого аналізу, намагався розкрити механізми взаємодії позасвідомого і свідомого, дослідити динаміку розвитку людини у культурному середовищі. Його концепція багато в чому визначила культуру ХХ століття і вплинула на розвиток такого відомого філософського напряму як філософська антропологія.

б) Філософська антропологія

Починаючи вивчення питання, студентам треба мати на увазі, що філософська антропологія ХХ століття почала свій розвиток у Німеччині і пов’язана з розробкою концепції людини таких видатних філософів як Макс Шелер, Гельмут Плеснер, Ернст Кассірер та інших.

Серед визначних попередників філософської антропології слід назвати І.Канта, Л.Фейербаха, А.Шопенгауера, Ф.Ніцше. Значний вплив на філософську антропологію здійснили психоаналіз З.Фрейда, феноменологія Е.Гуссерля, фундаментальна онтологія М.Гайдеггера.

Макс Шелер (1874-1928) вважається одним із фундаторів філософської антропології ХХ століття. У широкому розумінні деякі дослідники вважають цього мислителя ініціатором "переорієнтації" філософії на антропологічний спосіб мислення.

Головне своє завдання М.Шелер бачить у створенні цілісного вчення про людину, яке змогло б об’єднати найрізноманітніші антропологічні концепції, що існували у європейській культурі: теологічну, філософську і природничо-наукову.

Вивчення історико-філософських тлумачень людини дало підстави М.Шелеру для висновку, що мислителі минулого не виробили цілісного розуміння підвалин людського буття. Філософ шукає таку ідею людини, яка змогла б синтезувати підходи трьох різних антропологій. Він хоче знайти "сутнісне поняття людини".

Пошук сутнісного визначення людини приводить М. Шелера до питання: що робить людину людиною? Відповідаючи на це важке питання філософ знаходить єдину категорією, яка здатна відбити специфіку людського буття в світі. Такою категорією, вважає М.Шелер, є "дух". Останньому властиві такі риси і якості, котрі ніколи не може мати найрозвинутіша тварина. Серед них – здатність "дистанціюватися" від навколишнього світу, ставитися до нього "предметно", усвідомлювати себе, або мати самосвідомість. Духовність, в філософії М.Шелера, утворює центр людини, яким визначається особистість. Тому тільки людина, оскільки вона підноситься над собою як живою істотою, може зробити предметом свого пізнання все, в тому числі й саму себе. Щодо цього тезису, мислитель формулює одне з найважливіших завдань філософської антропології, а саме – простежити, як з основної структури людського буття – духу формоутворюються всі специфічно людські надбання: мова, совість, інструменти, держава, ідея, міф, релігія, мистецтво, наука тощо.

Дух, за Шелером, може реалізувати себе у самопізнанні, у культурному творенні лише за умови, якщо він знайде ефективні засоби приборкання бурхливої енергії біологічних чинників "життя".

Духовне начало в людині – це ціннісно-моральне начало. У ряді своїх праць філософ говорить про існування абсолютних цінностей в житті духу, які уможливлюють людське спілкування в просторі і часі культури. Любов – вищий прояв людяності і духовності – завжди спрямована не на саму цінність, а на носія цінності – на особистість.

Важливо підкреслити, що особистість у філософії М.Шелера не є суб’єктом пізнання, розуму чи розумної волі. Особистість – це насамперед "любляче буття", а не "мисляче" і навіть не "воліюче" буття. Серед найважливіших атрибутів людського буття філософ зазначив чуттєві вияви любові і ненависті як фундаментальні онтологічні визначення людини.

Любов в філософії М. Шелера існує як прагнення, постійна тенденція до ціннісного вдосконалення, адже вона – матір самого розуму і духу. Найвищого значення, наголошує філософ, любов як найважливіший модус буття набуває тоді, коли стає динамічним чинником наближення до "первообразу Єдиного", яким є вселюблячий, всезнаючий Бог.

Таким чином, аналіз філософської антропології свідчить, що зверненням до Бога як вищої духовно-ціннісної інстанції логічно завершуються всі антропологічні пошуки М.Шелера.

Звертаючись до питання теми, слід також розглянути філософські концепції людини, що набули свого розвитку у послідовників М.Шелера. Одним з найвідоміших послідовників Макса Шелера в Німеччині був Гельмут Плеснер (1892-1985). У своїй основній праці "Щаблі органічного і людина. Вступ до філософської антропології" Г.Плеснер, описуючи людину, виходить із того, що людина є завершенням еволюції органічного світу. Тому, осмисливши її взаємодію із зовнішнім середовищем, - можна за аналогією з будь-яким живим організмом – усвідомити сутність людського.

Тварина постійно перебуває сама в собі, обмежена інстинктивними формами поведінки свого виду. Людина здатна управляти своїми інстинктами, тому вона ексцентрична.

Ексцентричність людського буття для Плеснера – сутнісна характеристика людини. У кожний момент свого життя людина "інша щодо себе". Її буття лежить за межами інстинктивно-раціональної поведінки тварини.

Для Ернста Кассірера ( 1874-1945) людина це "символічна тварина". "Символ – ключ до природи людини" – заявляє він. Еволюція виштовхує людину із світу природи, світу фізичних тіл і зв’язків, якому тваринні предки людини належали цілковито. Людина оточує себе світом культури – "символічним універсамом". На відміну від раціоналістів минулого Е.Кассірер більш не визначає людину "раціональною твариною". Для нього людина – "символічна тварина" у буквальному смислі.

Що до осмислення філософсько-антропологічної концепції Е.Кассірера про сутність людини потрібно звернутися до його праці "Опыт о человеке: введение в философию человеческой культуры".

При вивчення теми, студентам треба мати на увазі, що німецька філософська антропологія, набувши у вченні М.Шелера світоглядних засад, у подальшій еволюції виробила багато різноманітних концепцій людини.

в) Екзистенціалізм та його основні напрями.

Розглядаючи цей напрямок західної філософії, студентам слід згадати основні риси екзистенційної філософської позиції С. Керкегора, який стояв біля витоків екзистенціалізму як нової течі ХХ століття. Адже саме його філософські ідеї набули подальшого розвитку у філософії екзистенціалістів.

Крім цього, слід звернутися до основних рис філософської антропології, яка в цілому намагається визначити людину через її відмінність від тварини. Вона називає її розумною, ексцентричною, символічною, що грає, тощо. Слід також мати на увазі, що на відміну від філософської антропології, екзистенціалізм ХХ століття запропонував іншу парадигму людини. Фундаментальною рисою екзистенціалізму стало усвідомлення людини як унікальної, неповторної істоти. Ця парадигма дістала назву філософії існування людини. Буття кожної людини розглядається екзистенціалістами як абсолютне. Центральним поняттям цієї філософської течи стає поняття екзистенції - як специфічно людського буття, буття на межі, буття в граничних станах – відчаю, жаху.

Треба мати на увазі ще одну сутнісну рису екзистенціалізму - це осмислення людини за межами її раціоналізму в само-переживанні і співпереживанні, які відкривають двері до істинних таємниць людського Я.

Зверніть увагу на той факт, що екзистенціалізм стає однією з провідних течій філософії Західної Європи саме на початку ХХ ст. - епохи втрати традиційних релігійних цінностей, моральних орієнтирів, епохи самотності людини в потоці Буття.

Зазвичай екзистенціалізм ділять на атеїстичний і релігійний. Ці напрямки по-різному трактують межі людського існування і можливості їх подолання. Релігійний екзистенціалізм є результатом розвитку християнської культури. Тому він цілком може бути названий християнським екзистенціалізмом. Найбільш відомими представниками цього напряму вважаються Карл Ясперс і Габріель Марсель.

До видатних представників атеїстичного екзистенціалізму належать Жан Поль Сартр та Альбер Камю. В чому сенс атеїстичного екзистенціалізму? Атеїстичний екзистенціалізм ґрунтується на твердженні, що людська сутність є розгортання людського існування в цьому світі. Трансцендентна природа людської сутності заперечується. Атеїстичний екзистенціалізм залишає людину наодинці з собою, без ідеї Бога. Філософія атеїстичного екзистенціалізму – це філософія абсолютно самотньої людини. Це філософія людини, що звалила на себе знання про ілюзорність всіх обіцянок релігії і несе його, подібно Сізіфу, на вершину свого життя.

Релігійний екзистенціалізм виходить з ідеї творення людини Богом. Проте Бог створює людину не завершеною, а відкритою до діалогу і розвитку. Бог не обмежує людину рамками якоїсь готової сутності, вона повинна стати собою через своє існування. На відміну від атеїстичного екзистенціалізму, релігійний екзистенціалізм переконаний, що сутність людини виходить за межи земного існування – вона знаходиться як у вічному, божественному існуванні, так і у існуванні людського Я.

Фундатором німецької екзистенціальної онтології вважають Мартіна Хайдеггера (1889-1976).

До проблеми буття людини М. Хайдеггер звертається під час формування книги "Буття та час" (1927). Він зосереджує увагу не на зовнішніх проявах людського буття, а на виявленні сутності наявного буття людини, яка "полягає в її екзистенції".

Філософ порушує питання про необхідність пізнання найфундаментальнішої основи світу – буття як такого, буття самого по собі. Вся попередня філософія була пізнанням лише сущого, оскільки була пізнанням метафізичним. Переосмислення онтологічних уявлень попередньої філософії спирається на методологічне підґрунтя феноменологічної методології Е.Гуссерля, герменевтики В.Дільтея, культурології Ф.Ніцше.

М.Хайдеггер наполягає на розрізненні між "сущим" (речовим) зовнішнім, об’єктивним, даним, що визначається конкретними науками і дає знання не самих речей, а їх "конструктивного принципу" (сукупності певних операцій, на які вказується у визначенні речі), і буттям – das Sein. Буття – це відкритість людині, воно завжди незавершене, незакінчене, постає як питання, а не відповідь, як можливість, а не дійсність, є існування (екзистенція), а не сутність (есенція).

Позиція Хайдеггера може бути прояснена за допомогою такого фундаментального постулату: не людина визначає Буття, а Буття – людину. Або інакше: людина виводиться з Буття, а не Буття з людини. Що ж філософ вкладає в слово "Буття"?

Мислитель так роз’яснює нам це питання так, що споконвіку незмінне і всюди стосується нас, людей, але чого ми, власне, навіть не помічаємо. Ми називаємо це словом "Буття". Цим іменем називається те, що ми розуміємо, коли говоримо: "є", і: "було", і: "буде". Все, що досягає нас і чого ми хочемо досягти, проходить через висловлене чи невисловлене "є".

Отже, незважаючи на нашу неувагу до Буття, воно постійно присутнє в нас, маючи невидиму, але незламну владу. А значить, лише через співвіднесеність із Буттям ми можемо з’ясувати, що в людині найголовніше і найважливіше. Спираючись на це міркування, Хайдеггер визначає людину як специфічне Ось-Буття (Dasein).

М.Хайдеггер доклав величезних зусиль, аби віднайти своє бачення феномену людини і зробити більш-менш зрозумілим для інших. Зазначаючи, що ніяка сукупність дефініцій не може з’ясувати, що таке людина, він наголошував, що остання певним чином є тотожною власному буттю, існуванню "буттю-в-світі" – Dasein – і завжди залишатиметься "тайною буття". Істотне в людині – це "буття ось", "присутність". Людина є невизначуваним, але наявним "ось", яке не складається з різних елементів світу, а відкрите всьому і здатне вмістити Ціле. Людина існує остільки, оскільки реалізує можливості свого "ось".

При вивченні цього питання, треба мати на увазі, що екзистенційне буття людини за Хайдеггером є принципово часовим феноменом, причому часові характеристики людини набувають значного структурного розмаїття, визначальна роль серед якого - часовість та історичність.

Звертаючись до екзистенціалізму Карла Ясперса (1883-1969), треба мати на увазі, що для нього характерно також прийняття безмежності людського існування і його вічності. Але на відміну від Гайдеггера, він послідовно відстоює християнські позиції і вважається основоположником саме релігійного екзистенціалізму ХХ століття.

К. Ясперсу співзвучне також філософсько-антропологічне мислення М.Шелера про феномен людини як незавершеного людського буття в світі, наголошення на самоцінності індивідуального існування. Він розглядає екзистенціальні, внутрішні виміри людини в контексті відчуження соціуму.

На відміну від ускладнених теоретичних побудов М.Хайдеггера філософія К.Ясперса є більш доступною для розуміння. Її головна мета – допомагати кожній людині усвідомити сенс власного життя шляхом осягнення екзистенціальних підвалин само-буття і таким чином реалізувати справжню сутність, своє людське покликання.

Людську ситуацію К.Ясперс розглядає в трьох площинах буття: як "буття-в-світі", або предметне буття, що орієнтує людину в світі зовнішніх часово-просторових речей; як "екзистенціальність", або індивідуальну людську самість, котра ніколи не перетворюється на об’єкт; як "трансценденцію" – вищий рівень, що сягає Бога і залишається недосяжним для "екзистенціальності", людського мислення.

К.Ясперс вважає, що екзистенціальність не фіксується усталеними формами буття людини і тому може бути предметом філософського сприймання, а не об’єктом наукового пізнання.

Найбільш напружено і вагомо для людини екзистенціальність виявляється в так званих граничних ситуаціях – перед лицем смерті, у переживаннях страху, вини, турботи, страждань тощо. В граничній ситуації стає неістотним усе те, що заповнювало людське життя в її повсякденності – індивід безпосередньо відкриває свою сутність як кінцеву екзистенціальність.

Важливо звернути увагу на те, що К.Ясперс наділяє екзистенціальність такою характеристикою, як історичність, котра випливає з конечності людини, а саме – з її смертності; з необхідності зв’язків з іншими людьми та всім "суспільно-історичним світом"; нарешті, із залежності людського пізнання від чуттєвого споглядання власного досвіду. На відміну від тварини, зазначає він, людина є такою істотою, яка не тільки існує, а й знає, що вона існує. Далі, тільки людина знає, що її існування обмежене у часі. Зазначимо, що в екзистенціальній онтології акт усвідомлення людиною своєї конечності має ключове значення. Адже саме він надає актуальності питанням про сенс і призначення людського існування, а також про історію як форму нагромадження і передачі людських цінностей попередніх поколінь.

Треба підкреслити, що не другорядне місце надає К.Ясперс ( як і вся філософія екзистенціалізму) такій екзистенціальній якості людини, як свобода. Вона – результат усвідомлення людиною невизначеності свого становища в світі, необхідності самій вирішувати проблеми свого існування. Свобода, на його думку, є прямим наслідком конечності людини, в ній – витоки наших дій й усвідомлення всього буття.

Таким чином, свобода у філософії К.Ясперса концептуально не існує як самоціль. Нею не можна володіти; людина її виявляє тоді, коли, прагнучи реалізувати себе, робить свій вибір. Але свобода стає продуктивною лише тоді, коли людина долає свою екзистенціальну самотність. Людське буття у філософії Ясперса існує як "буття-з-іншими". Ізольоване само-буття не може скористатися своєю свободою, перебуває у стані можливості і як таке врешті-решт розчиняється в ніщо.

Осмислення філософії К.Ясперса передбачає знайомство з його концепцією комунікації. Адже саме ця концепція репрезентує специфіку екзистенціальної філософії мислителя. Треба мати на увазі, по-перше, що вихідною тезою концепції комунікації є парадигма: "екзистенціальне осягає себе лише спільно з іншим екзистенціальним". Це принципово важливо, оскільки, екзистенціальне може виявите себе лише через спілкування. По-друге, треба мати на увазі, що комунікація у філософії Ясперса існує двох типів: екзистенціальна і масова. Звертаючись до літератури, необхідно проаналізувати ці типи комунікації. Важливо мати на увазі той глибокий висновок до якого приходить філософ. Він обґрунтовує, що кардинальні всеохоплюючі досягнення технологічного розуму в ХХ ст. практично утворили "іншу природу", універсальний штучний світ, в якому приречене перебувати людське буття.

Характерну для сучасної епохи кризу духовності К.Ясперс пов’язує з розпадом традиційних цінностей і передусім із занепадом релігійної віри. В минулі епохи релігія була повсякденною духовною атмосферою людського життя, надаючи останньому стабільності й визначеності. В наш час, коли релігія стала предметом свободи совісті, дотримання її догматів, зокрема християнських, втратило масовий характер. Панівний технічний етос не сприяє формуванню релігійного світогляду, способу життя. Крах релігійних переконань мав наслідком появу різних концепцій невіри (нігілізму) та псевдо віри (вчень, котрі обіцяють спасіння людства, побудову раю на Землі). Всі вони, на думку К.Ясперса, є формами ідеологічного мислення і як такі роз’єднують людей, унеможливлюючи справжню комунікацію між ними.

Тому на місце релігії та її ідеологічних замінників він пропанує свій варіант віри – філософську віру, звернуту до душі людини, до умов її справжнього само-буття. Як, в такому разі, К.Яс перс, розв’язує проблему віри та знання? На його думку, головна мета філософської віри вбачається в осягненні сенсу життя шляхом осмислення буття. З огляду на те, що людина як суб’єкт ніколи не є завершеною, то й філософська віра не може посилатися на себе як на віру в останній інстанції. Філософська віра є віра людини в свої можливості, в ній дихає її свобода.

Яскравим представником французького екзистенціалізму постає Жан Поль Сартр (1905–1980). Програмною працею Ж.-П.Сартра є книга "Буття і ніщо"(1943). Щодо осмислення Буття, Жан Поль Сартр використовує три поняття "буття-в-собі", "буття-для-себе" і "буття-для-іншого". За допомогою цих понять він описує не буття взагалі, а індивідуальне неповторне існування. Це стає можливим через подолання настанови, що філософське пізнання є цінним само по собі, і звернення до людини як до реальності, яка має значення не тільки в акті пізнання, а й за його межами.

"Буття-в-собі" трактується Сартром як початковий, перед-особистісний стан людини. Вихід за його межі в самосвідомість визначається як "буття-для-себе". Але вищий свій прояв людське існування дістає в "бутті-для-іншого" – як у відношенні до іншої людини, так і до себе.

У "бутті-для-іншого" відбувається не лише самопізнавальна, а й буттєва зміна людиною самої себе. Це вихід у новий проект свого існування. Тут людину очікують конфлікти, і вона повинна бути готова до них, - вважає Сартр. Але лише через конфлікт із самою собою як Іншим і конфлікт з Іншим із зовнішнього світу людина може знайти істинність свого існування, знайти свій сенс існування.

Проблема сенсу буття, вибору, свободи, відповідальності є центральною тематикою екзистенціалізму Ж.-П.Сарта. Щоб уявити як вирішує їх філософ необхідно проаналізувати його працю "Екзистенціалізм – це гуманізм".

Зверніть увагу на те, що за Сартром, свідомість є "ніщо" ( заперечення, запитання тощо), тим самим воно виступає як визначальна (онтологічна) характеристика людського буття. Цю можливість людини привносити в світ "ніщо" Сартр назвав "свободою", яка відповідно набуває того самого "онтологічного" статусу. Свобода не є властивістю, яка поряд з іншими належала б до сутності людського буття, оскільки "нема різниці між буттям людини та її "свободо-буттям".

Свобода - це вибір самого себе, свого проекту і відповідальність за здійснений вибір. Людина, на думку Сартра, абсолютно вільна. Визнати залежність (детермінацію) її вчинків від природи, Бога, суспільства – значить замахнутись на її свободу, на специфіку її екзистенції, звести її до стану речі. В будь якій ситуації існує вибір, у кожному випадку людина може вибирати смерть, і в цьому вияв її свободи. Але, вибравши життя, вона повинна нести всю відповідальність, яка випливає з цього вибору. Сартра мало цікавлять соціально-політичні свободи. Головну увагу він приділяє екзистенціальній свободі. На екзистенціальному рівні, на його думку, вільний навіть раб, ніхто не в силі знищить можливості його вибору.

Слід зазначити, що звичайні поняття набувають в екзистенціалізмі зовсім іншого значення, ніж у попередніх філософських системах. Поняття "вибір" у цій системі відношень означає не вибір між кращим і гіршим, або ж між рівнозначними цінностями на основі раціонального розрахунку, а дещо імпульсивно-природне. Це - "прислуховування" до поклику "екзистенції".

До того ж, вибір здійснюється без врахування зовнішніх обставин. Звичайно, людина, котра перебуває в якійсь ситуації, відчуває певні вимоги, що йдуть від дійсності. Проте, за Сартром, ці вимоги лише затуляють те, що є основним в людині, а саме: право вибору.

Зверніть увагу на той факт, що абсолютизація свободи Сартром поставила під сумнів моральні цінності як соціальні регулятори відносин між людьми. Якщо свобода конкретної особистості – це щось абсолютне і позитивне як вияв її екзистенції, то все, що її обмежує набуває негативного значення. Прийняти зовнішню моральну норму означає підвести унікальне існування конкретної особистості під всезагальний закон, що рівноцінно втрати екзистенції. Таким чином, виникає питання: які цінності людина повинна вибирати, щоб оставатися Людиною?

Якщо для християнських екзистенціалістів, які виходили з існування Бога, цієї проблеми не існувало, то для атеїстичного екзистенціалізму Сартра вона була дуже гострою. Щоб уникнути цього протиставлення, філософ оголошує, що людина сама є джерелом, критерієм і метою цінностей. Вона їх творить і вибирає поміж ними. У виборі моральних цінностей людині ні на що опертись – ні на природу, ні на Бога. Вона приречена діяти на свій "страх" і "ризик". Звідси відчуття тривоги і відчаю. Людина самотня, покинута в світі, тривога і відчай – це плата за свободу. "Ми є свобода, яка вибирає, - наголошує Сартр, - але ми не вибираємо бути вільними; ми засуджені до свободи"(Ж.-П.Сартр: "Экзистенциализм – это гуманизм").

Але така тотальна свобода вимагає такої ж тотальної відповідальності. Будучи засудженою до свободи, людина несе тягар світу на своїх плечах.

Відзначимо, що у праці Сартра "Екзистенціалізм – це гуманізм", існує досить оригінальне обґрунтування гуманістичного характеру справжньої "екзистенції". Гуманізм тут полягає в тому, що оскільки людина безперервно трансцендує, виходить за межи самої себе (так званий феномен інтенційної спрямованості), то людська суб’єктивність є суттєвою характеристикою перебування людини в світі. Це - нагадування людині, що смисл світу проходить через неї, що вона відповідальна за все, що відбувається навколо неї.

Отже проблема полягає лише в тому, щоб у людини було "чисте сумління" під час вибору. Вибір має здійснюватися не на основі раціонального розрахунку, під тиском обставин, чи попередньо визначених правил, а через визнання того, що кожен індивід є творцем людських цінностей і що його первісна ("онтологічна") свобода є основою усіх цінностей.

Людина, яка вільно проектує себе в майбутнє, прагне досягти цілком певної "позитивної" мети. Але, водночас, досягаючи її, вона одразу вибирає нову мету, досягнення якої приводить до нового вибору. Таким чином, людський вибір і свобода вказують на людське прагнення досягти "тотальності" – "синтезу" "в-собі і для-себе" буття, тобто прагнення стати буттям, яке б одночасно було й обґрунтуванням свого буття. Це, по суті, прагнення стати Абсолютом – Богом, але це – принципово нереалізований, нездійсненний у реальності "проект.

Підсумовуючи питання теми, студентам необхідно звернуть увагу на той факт, що проблема поєднання індивідуального вибору (з його начебто однозначно визначеною гуманістичною орієнтацією) з соціально детермінованим типом поведінки є однією з найскладніших, оскільки в "індустріальному суспільстві" соціально культивований тип поведінки досить сильно суперечив визначальним інтенційним актам індивіда. Існують концепції (дзен-буддизм Д.Судзукі) які бачать вихід у тому, щоб індивіди, які становлять певні соціальні групи, взяли на себе обов’язок очиститися від своєї погані і прокласти шлях до справжнього особистого досвіду, змінюючи тим самим і соціально зумовлені настанови. Однак, можна сказати, що до того часу, доки соціально-економічна структура суспільства формує соціальний характер, пристосований для виконання певного типу діяльності, питання про можливість гуманістичним чином трансформувати суспільства на основі індивідуального "просвітлення" уявляється нерозв’язаним.

г) позитивізм, його сутність та історичні форми.

Приступаючи до вивчення цього питання, студентам слід зрозуміти, що незвичайність новітніх наукових відкриттів гостро поставила питання про природу наукових понять, співвідношення чуттєвого і раціонального моментів пізнання, емпіричного і теоретичного знання, про істину та її критерії, закономірності розвитку науки, наукової революції тощо.

З кінця ХІХ століття впливовим став позитивістський напрям з його установкою на точне знання. Водночас у ньому були чітко виражені й суб’єктивно-ідеалістична та агностична тенденції. У своєму історичному розвитку позитивізм пройшов кілька етапів.

Перша його форма виникла ще в 30-40 –х роках ХІХ століття. ЇЇ засновниками були філософ О.Конт (1798-1857), який і запровадив термін "позитивізм", а також англійці – Г.Спенсер (1820-1903), Дж.Ст.Мілль(1806-1873) та інші. Базою для цього напряму були успіхи емпіричних наук, які ґрунтувалися на даних спостережень та експериментів дослідників. У світоглядному плані позитивізм був негативною реакцією на натурфілософські вчення; у плані соціальному він виражав типову для буржуазного суспільства установку на використання даних науки, практичне оволодіння природою, коли загально світоглядні питання взагалі перестають бути предметом інтересу дослідника.

Згідно з позитивістськими поглядами, наука повинна бути позитивним знанням, яке спирається на данні досвіду. Справа науки – констатувати, описувати, класифікувати факти досвіду, встановлювати зв’язки між ними, послідовність явищ, тобто виявляти закони. Щодо філософії, то вона, на думку позитивізму, повинна займатися узагальненням висновків конкретних наук, систематизацією наукового знання.

Друга історична форма позитивізму – це махізм, засновником якого були австрійський фізик і філософ Е.Мах (1838-1916) та швейцарський філософ Р.Авенаріус (1843-1896).

Одне з центральних понять махізму – "досвід", який, за Махом, є сукупність вихідних чуттєвих даних, "елементів", нібито нейтральних по відношенню до фізичного і психічного. Філософ стверджував, що поняття фізики, якими б абстрактними вони не були, завжди можно простежити до чуттєвих елементів, з яких вони побудовані. Саме пізнання Мах розглядав як процес прогресивної адаптації людини до середовища. Сильні аспекти емпіризму Маха виявилися в його критиці класичної механіки Ньютона. Критика ж головних понять механіки Ньютона відчутно вплинула на формування теорії відносності.

д) релігійна філософія

Звертаючись до вивчення цього питання, студентам слід зрозуміти, що сучасна західна релігійна філософія має багато напрямків та концепцій щодо осмислення буття людини. Ця філософія склалася в різних варіантах – в залежності від особливостей того чи іншого напряму християнської релігії (католицька, православна, протестантська релігійна філософія), іудейської, ісламської тощо. На ній позначився й характер способу мислення – більш містичний (близький до богословського), або більш раціоналістичний (зближений з наукою).

З кінця ХІХ і у ХХ столітті (в епоху значних зрушень у суспільному житті та соціально-психологічних катаклізмів) значно підвищився інтерес до релігії як способу розв’язання людських проблем. Релігійно-філософські доктрини, які, здавалося б, відійшли в минуле, здобули "нове дихання", почали переосмислюватися до потреб нашого часу і менталітету сучасної науки.

Найбільш типовим у цьому відношенні напрямом вважається неотомізм – сучасна версія вчення Фоми Аквінського (ХІІІ ст.), який у свій час поставив за мету поєднати релігію з наукою, примирити віру і розум. Томізм почав широко розповсюджуватися насамперед у католицьких країнах – як "вічна філософія". У своєму оновленому вигляді він став називатися "неотомізмом". В основі цього напряму лежить принцип зверхності теології, яка на думку прибічників неотомізму, втілює єдність пізнавального та практичного відношення до світу.

Неотомізм поєднує ідеї середньовічного томістського вчення з філософією Канта, Гегеля, Гуссерля, Хайдеггера. Провідні представники напряму Ж.Марітен, Е.Жільсон, Ю.Бохенський. Вони не заперечують наукові знання про природу і суспільство, їх реальність, але стверджують їх залежність від Бога. Людський розум пізнає ідеї, закладені в світ Богом.

Таким чином, релігійна філософія розробляє обґрунтування теїзму, існування Бога, його природи і відношення до світу і людини.

Відомі представники неотомістського напряму - Ж.Марітен та К.Ранер відмовляються від "раціональних" доведень і переносять акцент на екзистенціально-антропологічні мотиви віри в Бога – в тому розумінні, що ця віра, ідея Бога як абсолютного буття, розумного й морального первоначала світу виражає фундаментальну потребу й установку людини, дає їй правильну орієнтацію для розв’язання своїх життєвих проблем, забезпечує гуманістичний вимір сучасного науково-технічного і соціального прогресу.

Однією із теч релігійної неотомістської філософії є християнський еволюціонізм П’єра Теяра де Шардена (1881-1955). Він репрезентує у своєї праці "Феномен людини" концепцію космічного походження людини, і проголошує неминучість еволюції людини і людства в напрямі до Бога, в результаті чого відбувається персоналістичне перетворення всього буття світу. Космос, на його думку, перебуває в процесі еволюції, відбувається закономірний перехід від "переджиття" до життя, виникає людина, яка і стає центром подальшої еволюції, єднання людей.

Суть теоретичної концепції Теяра де Шардена в припущенні, що космічному універсаму поряд з процесом розширення властивий і протилежно спрямований процес – згортання. Він здійснюється через нарощування внутрішньої зосередженості, накопичення, ускладнення організації.

Космос розширюється, збільшується в обсязі і одночасно концентрується в кожному своєму прояві, кожній часточці; елементарними носіями його цілісності є молекула, клітина, психіка, яка потенційно властива йому завжди, але здійснює своє втілення в людині, її свідомості і духовності. Еволюція Всесвіту бере свій початок в трансцендентному центрі "Омега", але його подальше розгортання внутрішньо запрограмоване. Свідомість і ментальність споконвічно містяться в космічній еволюції, але знаходять своє втілення в людському феномені.

Підводячи підсумок, зазначимо, що головний напрям еволюції сучасної релігійної філософії – це її "антропологізація" - висунення на перший план проблеми людини в світі, підкреслення гуманістичного змісту релігійного вчення, яке, як вважається, може стати плідним у розв’язанні проблем духовно-морального і соціального життя.

Контрольні запитання та завдання:

1.   Що сприяло з’яві "філософії життя" та які її характерні риси?

2.   Окресліть основні етапи становлення філософської антропології.

3.   Доведіть спільне і відмінне у поглядах представників німецької класичної філософії та М.Шелера стосовно визначення сутності людини.

4.   Що лежить в основі філософсько-антропологічного тлумачення особистості в концепції М.Шелера? У чому полягає сутність людини за Шелером?

5.   Прокоментуйте фундаментальні риси екзистенціалізму? Що є екзистенція?

6.   Що є істотним в людині за М.Хайдеггером?

7.   Прокоментуйте концепцію "комунікації" К.Ясперса. Яка теза лежить в основі цієї концепції?

8.   Як розв’язує проблему буття людини атеїстичний екзистенціалізм?

9.   Як філософи-екзистенціалісти розуміють гуманізм?

10. Вичленіть спільне і відмінне в концепціях "буття людини" М.Хайдеггера, К.Ясперса та Ж.-П.Сартра.

11. Якого значення набула філософія екзистенціалізму у розв’язанні проблеми людини та суспільства? На які філософські течі сучасності вона вплинула?

12. Окресліть основні етапи становлення позитивістської філософії.

13. У чому полягає сутність релігійної філософії?

Література

Філософія. Курс лекцій.: Навч. посібник // І.В.Бичко та ін. – К., 1991.

Історія філософії: Підручник. //А.К. Бичко, І.В.Бичко, В.Г. Табачковський, -К., 2001.

Філософія. Посібник //Є.М. Причепій, А.М. Черній та ін. – К., 2001.

Зарубіжна філософія ХХ століття. – К., 1993.

Современная Западная философия. Словарь. – М.,1991.

Додаткова література:

1.   Головко Б.А. Онтологія існування людини у Мартіна Гайдеггера //Феноменологія буття людини: сучасна західноєвропейська філософська рефлексія. – К., - 1999.

2.   Головко Б.А. Філософська антропологія: Навч. посібник – К.: ІЗММ, 1997.

3.   Єсипенко Д. Соціофілософський досвід К.Ясперса // Філософська думка. – 2000. - № 1. С. 79-93.

4.   Лейбин В.М. Фрейд, психоанализ и современная западная философия. М.: Политиздат, 1990.

5.   Лях В.В. Екзистенційна свобода: вибір та відповідальність (філософська концепція Ж.-П. Сартра) //Філософська та соціологічна думка. 1995. - №5-6.

6.   Руткевич А.М. От Фрейда к Хайдеггеру. – М., 1985.

Першоджерела:

1. Ницше Ф. Сочинения в 2 т.- М.: Мысль, 1990.

2. Камю А. Бунтующий человек. – М.,1990.

3. Камю А. Миф о Сизифе. Эссе об абсурде //Сумерки богов. – М., 1990.

4. Сартр Ж.-П. Буття і ніщо // Сучасна зарубіжна філософія: Хрестоматія. К., 1996.

5. Сартр Ж.-П. Первичное отношение к другому: любовь, язык, мазохизм //Проблема человека в западной философии. – М., 1988.

6. Сартр Ж.-П. Экзистенциализм – это гуманизм //Сумерки богов. – М., 1990.

7. Теяр де Шарден. Феномен человека. М., 1987.

8. Фрейд З. Неудовлетворенность культурой //Фрейд З. Либидо. - М.,1996.

9. Фрейд З. Будущее одной иллюзии // Сумерки богов. – М.,1990.

10. Хайдеггер М. Письмо о гуманизме //Проблема человека в Западной философии. – М., 1988.

11. Хайдеггер М. Бытие и время. - М., 1997.

12. Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991.

Філософія, або любов до мудрості, спрямовує все

коло справ своїх на той кінець, щоб дати життя

нашому духові, благородство серцю, світлість

думкам, як голові всього. Коли дух людини

веселий, думки спокійні, серце мирне, то все

світле, блаженне, веселе. Оце є філософія.

Г.С. Сковорода

 

8. Icтopiя української філософії

Метою теми є дослідження розвитку філософської думки українського народу, цілісної національної філософії як складової частини української культури. Ключові поняття: дoклacичнa дoбa, клacичнa дoбa, нoвiтня укpaїнcькa фiлoсoфiя.Тему слід розкрити через розгляд наступних питань:

1.   Дoклacичнa дoбa української філософії.

2.   Клacичнa дoбa української філософії.

3.   Нoвiтня укpaїнcькa фiлoсoфiя.

Дoклacичнa дoбa української філософії

Розкриваючи перше питання теми, студентам треба звернути увагу на те, що основними рисами міфоепічної свідомості давнього слов’янства були: культ природи, віра в її творчі сили. Характерною рисою давньої віри був анімізм (одухотворення сил і явищ природи). В усій давньослов’янській міфології впадає у вічі її виразно землеробський акцент. Билинний епос виступав у ролі проміжної, перехідної світоглядної форми між міфологією та філософією.

Щодо ролі введення християнства на Русі існують три основні точки зору. Перша - прийняття християнства східними слов’янами є закономірним явищем, розцінюється як подія величезної ваги (Горський В.С). Друга - перехід Володимира до християнства був трагічною, епохальною помилкою, зрадою традиційної предківської віри, капітуляцією перед Візантією, свідченням ідейної поразки. Стверджується, що Україна-Русь через прийняття християнства засудила себе на духовний застій та безплідність, на втрату права мати свій спосіб духовного життя. Втрата власної віри - найважча наша втрата. Третя - перехідний (від міфології до філософії) характер епічної свідомості робив її ефективним співучасником творчого діалогу з візантійським християнством (Бичко А.К.).

Студентам треба розкрити основні риси українського світоглядного менталітету: 1) антеїзм (термін походить від давньогрецького міфічного персонажа Антея, котрий черпав свою життєву силу в постійному зв’язку з матір’ю-землею) - емоційно-шанобливе ставлення до землі, рідної природи в цілому; 2) індивідуалізм - праця на родючих землях українського Лісостепу та Степу сприяла формуванню малих соціальних груп. Звідси властивий українському національному характерові індивідуалізм, поєднаний з ідеєю рівності, повагою до окремішнього індивіда та його свободи, гостре неприйняття деспотизму, абсолютної монархічної влади; 3) екзистенційність - життєвість, "заземленність"; 4) діалогічність – гостро-емоційне переживання сьогоденності життя, життєлюбність, поетичне, лірично-пісенне сприйняття природного та соціального оточення, пріоритет "серця" над "головою"; 5) кордоцентризм (від лат. cordis - серце) - зверненість до "внутрішнього життя", що розкривається як "здатність до товариськості, психологічного розуміння чужого душевного життя... здатність до інтроспекції і споглядальної настроєності" (Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук. Мюнхен, Львів, 1995, С. 155). Антеїзм, екзистенційність та кордоцентризм - характерні риси, якими визначається специфічність, унікальність української світоглядно-філософської ментальності, утворюючи неповторну діалогічно-гармонійну цілісність - українську філософську думку. Саме остання як власне філософія й народжується за Києворуської доби. В "Ізборнику Святослава" (1073) знаходимо уривки з "Діалектики" візантійською філософа VII-VIII ст. Іоанна Дамаскіна, в яких наводиться таке визначення філософії: "Філософія є пізнанням сущого, оскільки воно суще, тобто пізнання природи сущого. І ще: філософи є пізнанням речей божественних і людських, тобто видимих і невидимих. Далі, філософія є помисленням про смерть як довільну, так і природну... Далі, філософія є уподібненням богові... Філософія є мистецтвом мистецтв і наукою наук, оскільки філософія є початком усякого мистецтва... Далі, філософія є любов’ю до мудрості: істинна ж мудрість є бог. А тому любов до бога є істинна філософія" (Антология мировой философии. В 4 т., М., 1969, Т. 1, ч. 2, с. 622). Домінуючим у становленні києворуської філософської думки стає мотив філософії як "любомудрія", тобто "софійне" розуміння філософського знання. Софійне спрямування києворуського "любомудрія" виразно виявило ще одну тенденцію: органом розуміння (просвіщення) як способу осягнення істини виступає серце. В людині, що є точкою перетину світу благодаті й світу гріха, центром цих протидіючих сил є серце, яке зводить воєдино думку, волю та віру. Такий кордоцентризм бачимо у вже згадуваного Іларіона (Х ст.), першого київського митрополита-русича. У своєму "Слові про закон і благодать" він пише, що коли князь Володимир задумав увести християнство на Русі, у нього в серці "засяяв розум".

Студентам треба розкрити положення, що в ХІІІ ст. поряд із церковно-богословськими з’являються твори й світського характеру, яскравим прикладом яких є Галицько-волинський літопис - один із перших українських прозових творів. У другій половині XV ст. виходять видатні пам’ятки українського книжного мистецтва - "Льствица", "Златоструй", здійснюються нові редакції "Києво-Печерського Патерика", зростає кількість перекладених творів. У цей період в Україні з’являються твори суто філософського змісту. Другу половину XVI - початок XVII ст. можна вважати українським Відродженням, результатом якого було утвердження світського начала в духовній культурі, становлення і формування національної самосвідомості українського народу. Одним із таких культурно-освітніх осередків став Острозький центр, який був створений 1580 p. волинським магнатом, князем Костянтином Острозьким (1528-1608). Курс навчання складався зі знаменитих "семи вільних наук" ("визволених наук") доби Ренесансу. Це граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, музика, астрономія. Крім цих "семи наук" тут викладали філософію, її вивчення разом з теологією було прерогативою вищих навчальних закладів запрошувались вчені з інших країн. Організатори Острозької школи прагнули зберегти традиції Київської Русі як основу самобутності української культури й протиставити їх наступу католицизму та ополяченню. Реформаційні ідеї мислителів Острозького культурно-освітнього центру були неоднорідними - реальне життя вимагало більш високого рівня реформаційних та гуманістичних вчень з орієнтацією на широке коло учасників національно-визвольного руху, що знайшло своє вираження у діяльності братств в Україні.

Звернути увагу, що головним осередком братського руху на українських землях став Львів. Перші документальні згадки про Львівське братство походять з 1463 p. Але найбільш активна його діяльність починається з 1588 p., коли при Успенському соборі був затверджений новий статут братства. У цьому ж році при братстві була відкрита школа, прийнятий її статут та програма. У школі могли вчитися всі верстви населення; у ній викладались початки поетики, риторики, діалектики, астрономії, музики. Філософія окремим предметом не викладалась, але філософські проблеми висвітлювались при вивченні логіки (діалектики) та інших наук. 1615 р. при Богоявленському монастирі сформувалось Київське братство, яке започаткувало новий етап у розвитку братського руху, відігравши значну роль у поширенні гуманістичних і реформаційних ідей в Україні. На цей час значно розширилась і зміцніла соціальна база братства, до нього влилися і представники вищих прошарків, які не перейшли в католицизм та унію, а прагнули боротись проти них. Авторитету братського руху сприяв вступ до Київського братства гетьмана Війська Запорізького Петра Конашевича-Сагайдачного зі всім своїм військом в 1618 p.

Важливо наголосити, що величезну роль у розвитку і поширенні гуманістичних і реформаційних ідей в Україні відіграло книгодрукування. В середині XVII ст. в Україні вже налічувалось 25 друкарень, серед яких найважливішою і найпотужнішою була друкарня Києво-Печерської лаври (відкрита 1616 p.), яка стала одним із важливих культурно-освітніх осередків в Україні. Основними гуманістичними ідеями у діяльності мислителів Лаврської друкарні були: свобода людини, нації, народу, боротьба за державну і церковну незалежність.

Важливо, що в XV-XVII ст. у філософській думці України міцніють гуманістичні ідеї, прокладається більш широкий шлях до вивчення світських наук, раціонального осмислення суспільного буття і народної культури. Виникає потреба в оволодінні досягненнями західноєвропейської науки і філософії, а звідси і потреба в організації школи вищого типу, яка б синтезувала надбання духовної культури і розпочала розробку філософських проблем на основі теоретичного освоєння дійсності. Показником рівня соціально-політичної думки, якого досягли українські діячі, є "Конституція" самостійної Української держави, складена Пилипом Орликом (прийнята 5 квітня 1710 р.). Пройнята ідеями лібералізму та демократії, витримана в дусі ідеалів західно-європейського просвітництва, ця Конституція є значною пам’яткою політичної думки тогочасної Європи. Створені П. Орликом "Вивід прав України" та "Конституція" ґрунтуються на природно-правовій теорії. З погляду П.Орлика, Україна є повноправним суб’єктом як природного, так і волевстановленого, або людського права, а в широкому розумінні - права народів. На цій підставі обґрунтовувалось право України на вільне, незалежне, державне існування. Ідея залежності суспільного прогресу від поширення освіти надихала козацьких проводирів до особливого піклування про розвиток української культури, людини, прагнення до піднесення її самосвідомості та утвердження гідності особи.

Острозький культурно-освітній центр був першою спробою створення вищого навчального закладу в Україні та східнослов’янському світі. 1636 р. він припиняє своє існування, проте 1632 р. в Києві на базі Київської братської школи та школи Києво-Печерського монастиря виникає Києво-Могилянський колегіум. 1684 р. царським указом йому офіційно надано статус академії (підтверджено 1701 р.). Києво-Могилянська академія стала першим вищим навчальним закладом на східнослов’янських землях. Ідеї гуманізму, Реформації та раннього Просвітництва досліджувалися в філософських системах професорів Києво-Могилянської академії.

Протягом свого майже двохсотлітнього існування (була закрита 1817 p.) Києво-Могилянська академія відіграла важливу роль у суспільно-політичному житгі України, у відродженні її культури, в прилученні української молоді до джерел світової науки й мистецтва, в боротьбі за історичне право на існування своєї церкви й держави. Києво-Могилянська академія "народила" у світ перших українських філософів-професіоналів. Найвизначнішим серед її вихованців був Григорій Сковорода.

Клacичнa дoбa української філософії

Розглядаючи друге питання, студенти мають розкрити антропологічну спрямованість філософії Г.С.Сковороди (22 листопада 1722 - 9 листопада 1794), яскраво засвідчену в його "філософії серця". У Г.С.Сковороди серце є не просто дух, безодня думок, а істинна людина. Ця позиція виразно проявляється в його визначенні філософії: "Філософія, або любов до мудрості, спрямовує все коло справ своїх на той кінець, щоб дати життя нашому духові, благородство серцю, світлість думкам, як голові всього. Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне, то все світле, блаженне, веселе. Оце є філософія" (Сковорода Г. Розмова п’яти подорожніх про істинне щастя в житті//Твори:У 2 т К..,1994.Т.1.С.351). Центральний мотив філософії Г.С.Сковороди – найбільш важливим, глибоким у людини є її емоційно-вольове начало – "серце". Із серця випливає все – почуття, прагнення, думки. Вся моральність людини повинна бути звернена на "серце". Звідси гасло: "Пізнай себе, поглянь у себе!". Важливою складовою філософської системи Сковороди є вчення про дві натури та три світи. Вихідним для нього є погляд на світ, що складається з двох натур: "Весь мір, - пише він в діалозі "Наркісс", - состоит из двух натур: одна - видимая, другая - невидима. Видима - называется тварь, а невидима - Бог. Сія невидимая натура, или Бог, всю тварь проницает и содержит; везде и всегда был, есть и будет". Водночас з теорією "двох натур" Сковорода розробляє теорію "трьох світів". Разом вони і повинні були дати відповідь на питання: "світ - що ти є ?". Згідно з цією теорією Сковорода ділив усю дійсність на три гармонійно взаємопов’язані світи: макрокосм (природа), мікрокосм (людина) і символічний світ (Біблія), кожен з яких складається з обох натур, як видимої, так і невидимої. В найбільш закінченому вигляді концепція "трьох світів" викладена в діалозі "Потоп зміїн". Їх доповнює філософія "сродної праці" і "нерівної рівності". Досягти щастя, на думку мислителя, можна тоді, коли слідуєш велінню своєї внутрішньої натури, виявом якої є сродність з певним видом праці. Пошуки та вірний вибір "сродної праці", праці за покликанням, є дійсним вираженням людини, її життєдіяльності і самоутвердження. У цьому плані принцип "пізнай себе" має своїм змістом пізнання своїх природних здібностей, нахилів до певного виду діяльності, свого покликання. Підкреслити, що головною і найвищою наукою Г.Сковорода вважав науку про людину та її щастя, називаючи її "верховною наукою". Щастя він розглядає насамперед як стан незалежності та душевного спокою, що досягається шляхом звільнення від тиску навколишнього світу і подолання бентежних пристрастей, злої волі всередині людини. Щастя - це "веселість", яка є виявом "здоров’я гармонійної душі".

Розкрити тезу, що кінець XVІІІ - початок XIX ст. пов’язаний насамперед із розробкою просвітницької філософії в Україні. Цей період позначений активною діяльністю речників української культури, ведеться значна робота по перекладу філософських творів західноєвропейських просвітників. Найзначнішими осередками розробки філософських проблем стають створена 1819 р. на місці закритої Києво-Могилянської академії Київська духовна академія і Київський університет, відкритий 1834 p. Тут проходила діяльність Кирило-Мефодіївського товариства, члени якого започаткували розробку філософії української ідеї. Упродовж XIX ст. існувало дві основні філософські магістралі: 1) "неофіційна", публіцистична, філософія, в якій ішов напружений пошук самобутності української думки та 2) "офіційна", професійно-академічна, в якій ставали предметом філософського дослідження найактуальніші проблеми духовного життя суспільства та здобутки природничих наук. На той момент, коли університетська філософія робила свої перші кроки, академічна філософія мала майже двохсотлітню історію, що сягає Києво-Могилянської академії. Слов’яно-греко-латинська академія у Москві, Харківський колегіум, сорок чотири семінарії, що діяли у XVIII ст. - в усіх цих духовних школах викладалася філософія. За рівнем професіоналізму "духовна філософія" на початку XIX століття перебувала поза конкуренції.

Змістом духовно-академічного філософування є, насамперед, філософські курси, які викладались упродовж всього XIX ст. в духовних академіях тодішньої Росії. На початку XIX ст. в Росії були сформовані чотири духовні академії - в Санкт-Петербурзі (1809 p.), Москві (1814 p.), Києві (1819 p.), Казані (1842 p.). Найдавніша за своїми традиціями школа філософського теїзму (релігійний світогляд, випливаючий з розуміння Бога як абсолютної особистості, що перебуває поза світом, що вільно створила його і діє в ньому). Визнання потойбічності Бога відрізняє теїзм від пантеїзму, визнання безперервної активності Бога - від деїзму XIX ст. - Київська релігійно-філософська школа. П.Д.Юркевич (1827-1874) вважав, що філософія має бути повним і цілісним знанням і саме тому вона не може обмежитись пізнанням самого лише механізму світу. Юркевич називає серце "центром душевного і духовного життя людини.., в серці започатковується і народжується рішучість людини на ті чи інші вчинки; в ньому виникають різноманітні наміри і бажання; воно є місцем волі та її бажань...". В "філософії серця" Юркевича яскраво виражена специфіка українського національного світобачення, основні його риси. Вона є виразом душі народу, його традицій, його духовності.

Зауважити, що представники університетської філософії в Києві кінця XIX - початку XX ст. Г.І.Челпанов (1862-1936), В.В.Зеньковський (1881-1962) критикували матеріалізм за заперечення ним реальності духовного та спроби вивести свідомість з матеріальних процесів.

Нoвiтня укpaїнcькa фiлoсoфiя

Розглядаючи третє питання, студенти мають розкрити національно-державницьку спрямованість української філософської та суспільно-політичної думки другої половини ХІХ – ХХ ст.: М.І.Костомаров (1817-1885) є автором "Книги буття українського народу", цього фактичного маніфесту-програми Кирило-Мефодіївського братства. М.П.Драгоманов (1841-1895) стверджував ідею поступу, метою якого є здійснення ідеалів лібералізму і соціалізму. І.Я.Франко (1856-1916) вважав, що кожен народ, який дозрів до виокремлення з-поміж інших народів, прагне до самоствердження і відмова в цьому праві українському народові веде до втрати цілісності світової історії. В свою чергу, ця національна самореалізація необхідна для національного самоусвідомлення окремого індивіда, без якого людина духовно відчужується від власної нації. Леся Українка (Л.П.Косач) (1871-1913) розкриває моральні якості своїх героїв, показує соціальний стан сучасного їй суспільства, дає філософське осмислення дійсності. У цьому відношенні шедевром поетеси є її "Лісова пісня" (1911), яка містить у собі глибоку філософську ідею органічної єдності людини з природою, антропологічної "наповненості" природи. М.С.Грушевський (1866-1934) у своїй історіософській концепції на передній план ставить одне з основних положень, згідно з яким суб’єктом історичного поступу є народ. В.І.Вернадський (1863-1945) створює вчення про перехід біосфери в ноосферу (сферу розуму). Цей процес здійснюється завдяки впливові розуму людини на біосферу, перетворює її в нове середовище життя людства - ноосферу.

Студенти мають розкрити тезу, що філософська думка в українській діаспорі зробила значний внесок в національно-державницький поступ українського народу: В.К.Винниченко (1880-1951), В.К.Липинський (І882-1931), Д.І.Донцов (1883-1979), Д.І.Чижевський (1894-1977), О.Ю.Кульчицький (Олександр Шумило фон Кульчицький) (1895-1980). Центральні теми їх творчості пов’язані з боротьбою за державність України, її національну незалежність, з проблемами морально-етичного характеру, суспільного розвитку, сенсу цивілізації.

Обґрунтувати, що філософія в Україні в 20-90-х роках XX ст. є чи не найскладнішим її періодом. Однак навіть в умовах системи тоталітарного мислення філософська думка України не згасала повністю. В 20-ті роки увагу привертають філософські розробки В. Юринця, С. Семковського, П. Демчука. Глибоке філософське осмислення характерне і для ряду творчої літературно-художньої інтелігенції, насамперед М. Хвильового, М. Зерова, М. Вороного, М. Куліша та ін., які прагнули зберегти українську національну культуру. Але ці процеси українського відродження тривали недовго - уже з середини 20-х років почалися репресивні заходи, викликані звинуваченнями у "зраді", в "шпигунстві", у "відступництві" від марксизму-ленінізму тощо. На початку 30-х років почався наступ і на філософів. Культурне відродження, яке почалося в 20-х роках, закінчилось трагічно і ввійшло в історію під назвою "розстріляне відродження". Але певні зрушення у філософському житті України все ж таки були: 1944 p. був відкритий філософський факультет у Київському університеті, 1946 p. створюється Інститут філософії АН УРСР, 1950 p. - ІПК викладачів суспільних наук (з кафедрою філософії) при КДУ ім. Т. Шевченка. 1958 p. із Москви до Києва приїздить Павло Васильович Копнін (1922-1971), який спочатку очолює кафедру філософії КПІ, згодом - кафедру філософії КДУ, а 1964 p. стає директором Інституту філософії Української академії наук. Школа Копніна почала розробляти тематику філософського гуманізму. Увага науковців була акцентована на проблемах людського буття. Написана разом із однодумцями праця "Логика научного исследования" (М., 1965) стала своєрідним маніфестом філософської групи, відомої згодом в Україні та світі як Київська філософська школа. До авторського колективу книги входили П. Копнін, А. Артюх, І. Бичко, Є. Жаріков, П. Йолон, С. Кримський, В. Косолапов, М. Попович, В. Черноволенко, О. Панкратов, інші. Саме в 60-ті роки з ініціативи П. Копніна розпочалися дослідження філософської спадщини діячів Києво-Могилянської академії. Пророчими виявилися слова П. Копніна про те, що осмислення творчого спадку києво-могилянців великою мірою піднесе престиж української філософії та культури у світі.

Програмне теоретичне обґрунтування світоглядно-гуманістичної переорієнтації філософії здійснене у 1968-1969 pp. В.І.Шинкаруком. Творчий колектив київських філософів (головним чином працівників Інституту філософії) видає серію праць виразно антропологічної спрямованості "Людина і світ людини" (К., 1977), "Соціально-історичні та світоглядні аспекти філософських категорій" (К., 1977) та ін.

Обґрунтувати тезу, щонове відродження української духовної культури, в тому числі й філософії, наступає з кінця 80-х - початку 90-х років, коли створюються нові історичні умови розвитку української державності.

Основні терміни.

Дoклacичнa дoбa укpaїнcької фiлoсoфiї – прадавня історія культури українського народу – ХVII ст.

Клacичнa дoбa укpaїнcької фiлoсoфiї - ХVIIІ ст. – перша чверть ХХ ст.

Нoвiтня укpaїнcькa фiлoсoфiя – 20-ті рр. ХХ ст. – сьогодення.

Питання та завдання для самоконтролю.

1.   Опишіть характерні риси світогляду українського народу.

2.   Розкрийте зв’язок міфологічної свідомості слов’ян із християнськими нормами.

3.   Розкрийте соціально-політичні умови культурного розвитку в Україні наприкінці XIV-поч. XV ст.

4.   Чим завдячує Г. Сковорода Києво-Могилянській академії ?

5.   Розкрийте місце й суть серця як символу людського існування в українській філософській традиції.

6.   Якою мірою М.Гоголь дотичний до історії української культури ?

7.   Порівняйте погляди І. Франка (праця "Наука і її взаємини з працюючими класами") і К. Маркса на рушійні сили історичного процесу.

8.   Які чинники, на думку Л. Українки, мають визначати волю людини? В чому роль держави як гаранта прав і свобод громадян ?

9.   На ґрунті ідейної спадщини М. Хвильового, Д.Донцова, В. Липинського, Д. Чижевського проаналізуйте характер зв’язку філософії та політики.

10. Які проблеми дослідження історії української філософії потребують, на Вашу думку, особливої уваги?

 

Література

 

Основна

ГОРСЬКИЙ В.С. Історія української філософії. Навчальний посібник.-К., 2001.-376 с.

ІСТОРІЯ філософії України. Підручник (Тарасенко М.Ф., Русин М.Ю. та ін.). – К., 1994. – 561 с.

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ: Підручник /Бичко А.К., Бичко І.В., Табачковський В.Г. - К.: Либідь, 2001. – С. 305-405.

ОГОРОДНИК І.В., ОГОРОДНИК В.В. Історія філософської думки в Україні: Курс лекцій. Навчальний посібник. - К., 1999. – 543 с.

ФЕДІВ Ю.О., МОЗГОВА Н.Г. Історія української філософії: Навчальний посібник. – К.: Україна, 2001. – 512 с.

Додаткова

ІСТОРІЯ української культури. - В 5-ти т. - К., 2001.

ОГОРОДНИК І. В., РУСИН М. Ю. Українська філософія в іменах. К., 1997.

УКРАЇНСЬКА та зарубіжна культура / за ред. Заковича М.М. – К.: Т-во "Знання", КОО, 2000. – 622 с.

УКРАЇНСЬКІ гуманісти епохи Відродження: В 2 т. / За ред. В.М.Нічик. – К., 1995. – 860 с.

ЧИЖЕВСЬКИЙ Д. Нариси з історії філософії на Україні. – К.: Орій, 1992. – 230 с.

Першоджерела

ICTOPIЯ фiлocoфii Укpаїни. Xpecтoмaтiя: Haвч. пociбник /Kep. aвт. кoл. М.Ю.Pуcин. K., 1993.

"Одне й те ж в нас: живе і мертве; те, що спить,

і те, що не спить; молоде й старе, бо ЦЕ, що

змінилось, є ТЕ, і навпаки, ТЕ, що змінилось, є ЦЕ".

Геракліт.

9. Діалектика як вчення про розвиток

Метою даної теми є: засвоєння студентами найбільш важливих положень діалектики як теорії розвитку через з’ясування того, що таке діалектика і які її історичні форми; на яких принципах побудована діалектика; в чому полягають її закони; що таке категорії діалектики і що вони собою виражають. Тому розкриття теми відбуватиметься через розгляд наступних питань:

1. Діалектика та її історичні форми.

2. Принципи і закони діалектики.

3. Категорії діалектики.

Діалектика та її історичні форми

Слово діалектика походить з давньогрецької мови. У первісному своєму значенні воно виражало мистецтво вести бесіду. Сократ і Платон діалектикою називали "мистецтво задавати питання й давати на них відповіді", мистецтво перемагати в полеміці зі своїм опонентом.

Нового змісту надав діалектиці Георг Вільгельм Фрідріх Гегель. Він розглядав діалектику як, перш за все, вчення про всезагальний зв’язок усього, що існує, з усім існуючим іншим. Саме такий підхід надає змогу розглядати і природу, і суспільство, і людське мислення не відриваючи їх одне від одного, а в їх органічному взаємозв’язку. Вчення ж, що базується на запереченні наявності в дійсності зв’язків усього з усім, Гегель назвав – на противагу діалектиці – метафізикою, запозичивши це слово також з античної філософії.

Слід зауважити, що гегелівська діалектика не була якимось абсолютно новим філософським вченням. Майже за дві з половиною тисячі років до Гегеля Геракліт Ефеський (від назви міста, в якому він народився) фактично створив підґрунтя для формування і гегелівської, і наступних за нею типів і форм діалектики як вчення про зв’язок усього з усім.

Подвійним змістом терміна діалектика обумовлене роздвоєння напрямків розвитку неї самої. Якщо сократівсько-платонівська діалектика послідовно просувалась у напрямку: діалектика – діалог (розмова) – дискусія (публічне обговорення якогось спірного питання) – дискурс (логічне обґрунтування доводів у ході дискусії), то започаткована Гераклітом діалектика, що згодом одержала назву наївної або ж стихійної (на відміну від діалектики Гегеля, яку прийнято називати ідеалістичною, і, відповідно, К.Маркса – матеріалістичною) отримала своє продовження в різного роду спробах – більш чи менш послідовних – виявлення джерела й певних закономірностей руху як саморуху, розвитку як саморозвитку.

В наївній (гераклітівській) діалектиці містяться геніальні здогадки про безперервність і незникненість, незнищуваність руху і розвитку як специфічної форми руху. Як сказав Геракліт, "світ не створений ніким з богів і ніким з людей, а завжди був, є й буде вічно живим вогнем, що закономірно затухає й закономірно розгорається знов" (История античной диалектики. – М.: Мысль, 1972. – с. 88).

Діалектика у всіх трьох її названих формах заснована на вимозі розглядати всі існуючі речі (предмети, явища, процеси) у їхньому взаємозв’язку, у русі та у розвитку. Метафізика ж – ізольованими одне від іншого. Відповідно, й способи (методи) мислення, якими керуються люди в своїй діяльності, поділяються за своїми засадами на діалектичний і метафізичний. Обидва вони мають право на існування, оскільки кожен із них здатний давати позитивний, тобто, ефективний реальний результат. Однак метафізичний спосіб мислення може призвести людину, яка ним керується до бажаного нею результату лише на обмеженому відрізку простору й часу. Тобто, цей спосіб (метод) мислення придатний для вирішення лише локальних задач, в яких ігнорування наявності дійсно існуючих зв’язків, руху й розвитку не веде за собою негативних наслідків. Для задач же, вирішення яких розраховане на більш віддалену перспективу, метафізичний спосіб (метод) мислення непридатний. В цих випадках необхідно керуватись не метафізичним, а діалектичним способом (методом) мислення.

Принципи й закони діалектики

Діалектика, як і кожне інше вчення, що претендує бути теорією, тобто, системою наукових знань про певну сукупність предметів, явищ, процесів, має спиратися й дійсно спирається на певну систему принципів. Під принципом в даному випадку розуміється первоначало, те, що лежить в основі. Такими принципами для діалектики як вчення про всезагальний зв’язок, рух і розвиток є:

– принцип єдності світу (весь світ – єдиний в своєму існуванні і в своєму походженні);

– принцип сходження від абстрактного до конкретного ( під конкретним розуміється єдність різноманітного, або ж єдність у різноманітності);

– принцип збігання початку й кінця (проходячи певне коло свого само розгортання, все повертається до вихідної точки, але вже на новому витку спіралі само розгортання);

– принцип збігу логічного і історичного (логічне – це ніщо інше, як "зняте" історичне, тобто таке, що звільнене від усього випадкового, "наносного", не-необхідного).

Кожен із цих принципів взаємодоповнює інші, тому, взяті в цілому, вони становлять собою не довільну сукупність, не механічне нагромадження, а цілком визначену систему, тобто, упорядковану єдність елементів, що її складають.

Виходячи з принципу єдності світу, не можна не визнати, що, оскільки світ – єдиний і в своєму існуванні, і в своєму походженні, в ньому існують зв’язки усього з усім, і немає в світі нічого, що не було б пов’язаним з усім іншим у той чи інший спосіб. Якщо ж це саме так, то серед усіх незчисленних зв’язків обов’язково існують такі, які мають сталий, необхідний, суттєвий, повторюваний характер. Саме такі зв’язки і становлять собою те, що має назву закону.

Таким чином, закон є проявом і вираженням сталих, необхідних, суттєвих, повторюваних зв’язків.

Слід зауважити, що таке визначення поширюється лише на так звані об’єктивні закони, тобто на ті, що діють у природі, суспільстві й людському мисленні об’єктивно, незалежно від волі й бажань як окремої людини, так будь-яких груп людей. Як відомо, існують ще й інші закони – ті, що складають собою законодавчу базу будь-якої держави – так звані юридичні або ж правові закони, й на них таке визначення не поширюється. Юридичними законами регулюються (повинні регулюватись) правові відносини між людьми в державі. Оскільки ж вони розробляються, приймаються і затверджуються, а не відкриваються людьми (як це має місце у випадку із об’єктивними законами), остільки юридичні закони не завжди мають необхідний характер.

Логічні ж закони є проявом і виразом дії законів об’єктивних, однак необхідно відзначити, що як кожен об’єктивний закон має цілком об’єктивно існуючі межі свого застосування, так і відповідним чином є межі дійсного застосування кожного з законів будь-якої логіки.

Закони тієї чи іншої науки поширюються на певні предметні області дійсності.

Найбільш широкими за своєю дією є ті закони, які охоплюють усі можливі області дійсності, тобто, і природу, й суспільство, й людське мислення. Саме такими законами є закони діалектики. Ними не підміняються, не заміщуються, не витісняються закони окремих наук.

Лише те, що є спільного для природи, суспільства й людського мислення, підпорядковується законам діалектики.

Основним законом, ядром діалектики, який виражає собою джерело усякого руху як саморуху, усякого розвитку як саморозвитку, є закон єдності і боротьби протилежностей. Можна навести приклад дії цього закону: плюс і мінус, сили тяжіння і відштовхування, асоціація і дисоціація, асиміляція і дисиміляція, чоловіче й жіноче, продуктивні сили й виробничі відносини – все це – протилежності, які знаходяться між собою в стані єдності і боротьби, тобто, протиріччя, тільки завдяки яким і існує постійно рух – як не тільки й не стільки зміна просторово-часових координат, а як будь-яка зміна, що відбувається.

Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін, в свою чергу, виражає собою механізм усякого руху як саморуху, усякого розвитку як саморозвитку. Зміст його полягає в тому, що кількісні зміни, що поступово накопичуються в предметі, явищі, процесі, досягнувши певного – критичного стану, викликають, породжують, спричиняють "сплеск", "вибух", "перерив поступовості", "стрибок", який призводить до певних – якісних зрушень, трансформацій, перетворень в самому предметі, явищі, процесі. Тобто, будь-який процес розвитку, взятий у достатньо тривалому часовому інтервалі, складається з двох протилежних фаз: еволюційної і революційної (див., відповідно, нижче: словник). Оскільки жодна революція в будь-якій системі не відбувається доти, доки не назріла криза (див. нижче: словник) самої системи, то цілком правомірним буде твердження: причиною усякої революції, в будь-якій сфері дійсності, є криза, тобто, такий стан системи, в якому вона вже вичерпала внутрішній ресурс свого розвитку за рахунок існуючих на даний момент факторів. Так, наприклад, неолітична революція, що відбулась в період пізнього неоліту (6-те – 3-є тисячоріччя до нової ери), в результаті якої відбувся "стрибок" до незнаних до того часу металевих знарядь праці, мала своєю причиною кризу системи, що базувалась на виготовленні, застосуванні і використанні кам’яних знарядь. Аналогічним чином, промислова революція (кінець XVIII-го – початок XIX-го ст.), яка призвела до впровадження у промисловість парових машин, мала своєю причиною кризу системи матеріального виробництва, що спиралася на використанні праці людини як основного енергоносія.

Дійсний, тобто такий, що існує з необхідністю, зв’язок закону єдності і боротьби протилежностей з законом взаємного переходу кількісних і якісних змін полягає в тому, що другий з них є проявом і доповненням першого, і виражає собою єдність і боротьбу протилежних фаз будь-якого процесу розвитку, а саме, еволюційної й революційної.

Закон заперечення заперечення, як і закон взаємного переходу кількісних і якісних змін, теж означає собою продовження і доповнення основного закону діалектики і виражає собою єдність і боротьбу сталого і змінюваного, стабільного й мобільного, постійного і мінливого. Суть його полягає в тому, що він виражає собою траєкторію руху в процесі розвитку: умовно кажучи, ця траєкторія являє собою спіраль, яка сама по собі є синтезом прямолінійного просування вперед і колоподібного повертання до начебто старого, але це повертання відбувається вже на новому витку спіралі. Невід’ємною ознакою дії закону заперечення заперечення є спадкоємність між новим і старим: старе в новому не знищується, а переходить в іншу форму свого існування, зберігаючи в собі самому все те, що є в ньому життєздатного. Тобто, як це й сказано фактично Гераклітом (див епіграф до даного розділу), нове є старе, що змінилось.

Однак необхідно відзначити, що саме так відбувається лише в тому випадку, якщо перше заперечення не знищує потенціал подальших заперечень того, що заперечується. Гегель пояснює це на прикладі з ячмінним зерном: таке зерно може або бути розмолотим у ячмінне борошно (негативне, руйнівне, деструктивне заперечення), або ж бути посадженим у родючу землю (позитивне, життєдайне, конструктивне заперечення). В залежності від того, яким було перше заперечення, можливість здійснення другого або ж збережеться, або – ні. Для того, щоб процес розвитку мав реальні позитивні перспективи, необхідно, щоб кожне заперечення "старого" "новим" не носило руйнівного характеру, не знищувало саму можливість подальшого заперечення. Саме тоді й відбуватиметься процес розвитку як зміна "новим" "старого" і далі – "найновішим" – "нового", причому в "найновішому" знайдуть своє відображення певні риси "старого". Тобто, закон заперечення виражає собою завжди повернення до начебто старого, але на іншому витку спіралі.

Категорії діалектики

Закони діалектики можуть бути виражені лише за допомогою категорій.

Категорії діалектики це найбільш загальні поняття, які мають відношення не до окремих сторін, областей, галузей дійсності, а до самої дійсності в цілому. Немає такої ділянки дійсності, в якій було б відсутнім те, що підпадає під визначення його такими філософськими категоріями, як: кількість, якість, міра; одиничне, особливе, загальне; явище й сутність; форма й зміст; причина й наслідок; необхідність і випадковість; можливість і дійсність; ціле і частина; система, структура, елемент.

Дію законів діалектики можна простежити і через взаємозв’язок категорій, але це буде лише відображенням того руху, який має місце в дійсності.

Як і в усякій окремій науці, у філософії категорії відіграють роль необхідного інструмента формулювання і гіпотез, і концепцій, і теорій, і законів. І наукові, і філософські категорії є передумовою і результатом (згадаємо принцип збігання початку й кінця) створення будь-якої теоретичної побудови: ними оперують на початку цього процесу; їх розвивають у ході нього; їх уточнення стає цілком закономірним його продуктом.

За словами Геракліта "світ відкривається людині настільки, наскільки вона до цього готова". Мірою ж такої готовності є – не в останню чергу, переважно, здебільше – рівень розробленості категорій філософії, і діалектики – як одного з найважливіших її розділів – насамперед.

Вперше категорії філософії, до складу яких належать і категорії діалектики, були розроблені Аристотелем. Цю роботу найбільш настійливо продовжили І. Кант і Г.В.Ф. Гегель. З їх часів відбулись певні уточнення змісту цих категорій. Деякі з них в їх сучасній інтерпретації ми наводимо нижче. При цьому необхідно звернути особливу увагу на так звані парні категорії, оскільки саме в них найбільш виразно проявляється єдність і боротьба протилежностей – в даному випадку – через протилежність категорій.

Кількість – характеристика явищ, предметів, процесів за ступінню розвитку або інтенсивності їх властивостей, що виражено в величинах і цифрах.

Якість – така визначеність предмета, яка характеризує його як даний предмет; визначальна властивість.

Міра – діалектична єдність кількості і якості, або ж такий інтервал кількісних змін, в межах якого зберігається якісна визначеність предмета.

Одиничне – характеризує окремий предмет, явище, процес, що відрізняється за своїми просторовими, часовими властивостями від інших, в тому числі подібних йому, предметів, явищ, процесів.

Загальне – об’єктивно існуюча схожість характеристик предметів, явищ, процесів, приналежність до однієї й тієї ж групи предметів, явищ, процесів.

Особливе – діалектична єдність одиничного й особливого.

Наприклад, у вислові: "Жучка є тварина", – одиничним виступає "Жучка", загальним – тварина. Особливим же в цьому випадку буде "собака".

Явище – зовнішні зміни предмета, характеристики того чи іншого предмета.

Сутність – внутрішня, глибоко прихована, відносно стала сторона того чи іншого предмета, явища, процесу, що визначається через сукупність найважливіших його рис і характеристик.

Форма – упорядкованість предмета, явища, процесу; спосіб існування того чи іншого змісту.

Зміст – сукупність елементів у їх взаємодії, що визначає тип, характер того чи іншого предмета, явища, процесу.

Причина – явище, що викликає собою інше явище.

Наслідок – явище, що викликано іншим явищем.

Необхідність – такий однозначно обумовлений зв’язок явищ, при якому виникнення події-причини обов’язково веде за собою цілком визначене явище – наслідок.

Випадковість – такий зв’язок явищ, реалізація якого можлива як один із альтернативних варіантів.

Можливість – передумова виникнення того чи іншого явища, процесу, його потенційне існування.

Дійсність – втілення можливості.

Ціле – єдність частин в багатоманітності їх зв’язків.

Частина – те, що входить до складу цілого.

Елемент – така складова частина системи, яка не може бути поділена на менші.

Система – упорядкована множина взаємопов’язаних елементів, яка має певну структуру і організацію.

Структура – видимий , сталий спосіб зв’язку елементів того чи іншого складного цілого.

Безумовно, перелік категорій діалектики не вичерпується тими, що були названі вище. Тут були згадані лише деякі з них. Кожна з категорій – це, як сказав К.Маркс, "щабель в виділенні людиною себе з оточуючого його світу".

Як сказав Геракліт, "світ відкривається людині настільки, наскільки вона до цього готова". Мірою ж такої готовності є – не в останню чергу, переважно, здебільше – рівень розробленості категорій філософії, і діалектики – як одного з найважливіших її розділів – насамперед.

Основні терміни

Гіпотеза – наукове припущення, яке висувається для пояснення певних явищ дійсності.

Дискурс – той, що здійснюється шляхом логічних міркувань, розсудливий, опосередкований.

Дискусія – публічне обговорення якогось спірного питання.

Діалектика – у первісному значенні – мистецтво полеміки, логічний метод встановлення істини шляхом виявлення й подолання суперечностей у судженнях опонента; у сучасному філософському трактуванні – вчення про найзагальніші закони руху як саморуху, розвитку як саморозвитку.

Діалектичне заперечення – таке, яке не знищує в предметі, явищі, процесі його основу, потенціал подальшого розвитку, а зберігає його.

Діалог – розмова між двома особами; літературно-публіцистичний або філософський твір у формі розмови.

Еволюція – процес плинного, поступового накопичення певних кількісних змін.

Закон – вираження й прояв необхідних, суттєвих, сталих, повторюваних зв’язків між предметами, явищами, процесами.

Категорії діалектики – найбільш загальні поняття, які відносяться не до окремих галузей. Ділянок дійсності, а до дійсності як такої.

Концепція – (від лат. conception – сприйняття) – система поглядів на певне явище; спосіб розуміння, тлумачення якихось явищ; основна ідея певної теорії.

Криза – складний, загострений стан, переломний, вирішальний момент.

Метафізика – термін, вперше застосований Андроніком Родоським по відношенню до останнього розділу "Нового Органона" Аристотеля, який самим автором не був ніяк названий, і містив, переважно, загально філософські міркування; з того часу застосовувався як синонім філософії, доки Г.В.Ф. Гегель не надав йому іншого змісту: протилежного діалектиці.

Принцип – основна ідея, що пронизує наскрізь ту, чи іншу концепцію або ж життєву позицію.

Революція – якісна зміна, різкий, стрибкоподібний перехід від одного якісного стану до іншого.

Розвиток – особливий тип змін, перехід предмета, явища, процесу від одного стану до іншого, який не зводиться до попередніх.

Стрибок – перехід кількісних змін у якісні або перехід із одного якісного стану в інший.

Суперечність – єдність і боротьба протилежностей.

Питання та завдання для самоконтролю.

1. В яких двох значеннях застосовується термін діалектика?

2.   Які історичні форми діалектики як теорії розвитку вам відомі?

3.   В чому саме полягає протилежність двох способів мислення: метафізичного й діалектичного (за Г.В.Ф. Гегелем)?

4.   Що виражає собою закон взаємного переходу кількісних і якісних змін? Яким чином він зв’язаний із законом єдності й боротьби протилежностей?

5.   Що таке "заперечення заперечення"? Чим є закон заперечення заперечення по відношенню до закону єдності й боротьби протилежностей?

6.   Чи підміняють собою закони діалектики окремо-наукові закони? Якщо – так, то чому? Якщо – ні, то чому?

7.   Чому Геракліт – той, хто дві з половиною тисячі років тому впритул наблизився до розкриття законів діалектики, так і не спромігся цього зробити? Що саме йому завадило зробити це?

8.   На прикладі: "Іван є людина" покажіть зв’язок категорій "одиничне", "особливе", "загальне".

Література

Основна:

Введение в философию/ под ред. Фролова И.Т. 2-е изд .– М.: Республика, 2003. – С. 95-184.

Введение в философию: Учебник для вузов. В 2-х ч./ Фролов И.Т., Араб-Оглы Э.А., Арефьева Г.С. и др.– М.: Политиздат, 1989. – Ч.2. – С.95-184.

Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник для вузов. – М.: Логос, 2002. – С. 193-225.

Кант И. Критика чистого разума. – Соч. в 6-ти т. – М.: Академиздат, 1964. – Т.3. – С.11-19, 31-68.

Філософія. Курс лекцій: Навчальний посібник / за ред Бичка І.В., Осічнюка Ю.В., Табачковського В.Т. та інш. – К.: Либідь, 1991. – С.226-256.

Філософія: Навчальний посібник / за ред Надольного І.Ф. – К.: Вища школа, 2000. – С.222-260.

Філософія: Підручник / за ред Заїченка Г.А. – К.: Вища школа, 1995. – С.205-247.

Філософія: Посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. – К.: Академія, 2001. – С. 130-135; 137-145.

Додаткова:

Алексеев П.В., Панин А.В. Философия. Учебник – М.: Проспект, 2000 .– С.451-584.

Дротянко Л.Г. Феномен фундаментального і прикладного знання (Постнекласичне дослідження). – К.: Вид-во Європ. ун-ту фінансів, інформ.систем, менеджм. і бізнесу, 2000. – 225-264.

Зарубіжна філософія ХХ ст .– К.: Довіра, 1993. – С. 221 – 224.

Ильенков Э.В. Диалектическая логика. – М.: Политиздат, 1984. – С. 55-78.

Ильенков Э.В. Философия и культура. – М.: Политиздат, 1991. – С. 43-100; 115-152.

Канке В.А. Философия. Учебник .– М.: Логос, 2002. – С.162-167.

Шаповалов В.Ф. Основы философии. От классики к современности, изд. 2-е, доп.: Учебное пособие для вузов. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. С. 414-456.

Першоджерела

Антология мировой философии. В 4-х томах, 5-ти кн. – М.: Мысль, 1969 – 1972. – Т.3. – С. 89 – 394.

Гегель Г.В.Ф. Кто мыслит абстрактно? // Гегель Г.В.Ф. Работы разных лет. В 2-х томах. Т.1 – М.: Мысль, 1970 – С. 387 – 394.

Мир философии: Книга для чтения. В 2-х частях / Cоставитель Гуревич П.С., Столяров В.И – М.: Политиздат, 1991 – Т.1 – С. 296 – 297; 387 – 394.

Питання, яке здавна ставилося й тепер

постійно ставиться

і завдає труднощі, - питання про те, що таке суще

Аристотель

10. Філософське вчення про буття

Метою теми є вивчення студентами однієї з фундаментальних складових філософського знання – онтології, яка дозволяє зрозуміти сутність світу як складної самоорганізованої системи в єдності її структурних елементів; виявити засадні принципи, форми та спосіб його існування; розкрити причини багатоманітності й багатомірності речей і явищ світу. Реалізувати зазначену мету можна через засвоєння основних категорій онтології: буття, матерія, субстанція, рух, простір, час, соціальний простір, соціальний час.

Розкриття змісту теми ґрунтується на розгляді наступних питань:

1. "Буття" як філософська категорія. Єдність і структурність буття.

2. Категорія "матерія" у філософії. Сучасна наука про будову матерії.

3. Рух, простір і час – атрибути матерії. Соціальний простір та соціальний час як форми буття людей у культурі.

"Буття" як філософська категорія. Єдність і структурність буття

Розглядаючи перше питання теми, студенти повинні усвідомити: все, що оточує людину, й сама вона існують у нерозривній єдності, яка характеризується категорією "світ". З раннього дитинства люди мають справу з його конкретними проявами: природними предметами і явищами, суспільними подіями, окремими речами й людьми. Вони усвідомлюють, що ці речі, люди, явища, події існують тут і тепер, або були раніше, або будуть у майбутньому. Таке усвідомлення зафіксоване мовою у слові бути (було, є, буде). Але що означає – бути? Чи можна ототожнити слова бути й існувати?

Щоб відповісти на ці питання, варто звернутися до конкретного прикладу:

липа є дерево

Слово є тут виконує дві функції: 1) воно вказує на існування конкретного предмета – липи; 2) воно вказує на зв’язок даного предмета з цілим класом предметів, який узагальнено у слові дерево. Отже, слово бути за своїм об’ємом більш широке, ніж слово існувати, тобто ці слова не можна ототожнювати. Далі студентам слід показати, як можна від повсякденного розуміння змісту слова бути перейти до філософського поняття буття. Для цього можна розглянути наступний ланцюжок:

липа є дерево є рослинний світ є жива природа є

природа є об’єктивний світ є світ (або буття)

Як можна простежити на прикладі цього ланцюжка, у процесі абстрагування від конкретних і несуттєвих властивостей окремих речей і явищ, людське мислення узагальнює найсуттєвіші властивості, що притаманні всім без винятку існуючим речам та явищам, і доходить до встановлення зв’язків між усіма існуючими предметами та явищами. У філософії такий взаємозв’язок усього з усім позначається терміном буття. Виходячи із зазначеного вище, можна зробити висновок, що якщо "існування" означає наявність "чого-небудь", то "буття" підкреслює не просто наявність, а наявність "чогось" у його визначеності: є цілком визначене "щось" і воно певним чином зв’язане з іншими "щось".

Філософська категорія "буття" є однією із найзагальніших: вона не виражається ні через жодну з інших категорій, а лише зіставляється з категоріями "суще", "сутність", "існування", "субстанція", "матерія", "природа", що є похідними від "буття" і представляють собою її різні сторони й аспекти. Отже, можна сказати, що через категорію "буття" у філософії вибудовується цілісна картина світу, яка визначається єдністю людини та інших форм існування матеріальних предметів та духовних явищ. З одного боку, категорія "буття" зорієнтована на найбільш загальні характеристики існуючого, а з другого – її зміст осягається через дослідження окремих структур, проявів і форм усього сущого. Вчення про буття складає один з розділів філософії, який має назву онтологія (онтос – буття, логос – вчення).

Вперше в історії філософії ця категорія була введена Парменідом ще в VI ст. до н.е. Розглядаючи першооснову світу, він відійшов від розгляду конкретної першоречовини (вода, повітря, апейрон, вогонь) як основи всього існуючого (світу) і показав єдність космосу через абстракцію буття. Для нього буття є і не може не бути; небуття немає і не може ніде й ніяк бути. Парменід обґрунтовує цю тезу так: усе, про що говориться й мислиться, є. Неможливо думати (а значить, і говорити) інакше, ніж думаючи про щось, що є. Думати ніщо рівнозначне не думати, а говорити про ніщо, значить ні про що не говорити. Саме тому ніщо немислиме і його не можна виразити. Отже, "думати" і "бути" поєднуються, співпадаючи: "одне й те ж думати і бути" (Парменід. Поема "Про природу").

Буття у Парменіда є те, що не народжуване й не знищуване, бо, якби воно народжувалося, то – з небуття, що є абсурдним, адже встановлено, що небуття немає. Визнання народження його з буття є теж абсурдним, бо тоді воно вже є, а отже, народитися знову не може. З тієї ж причини немає небуття. Тому буття існує поза часом: у нього немає ні минулого, ні майбутнього, воно завжди є лише тепер. Воно є вічним без початку й кінця. Воно є незмінним і нерухомим, бо змінність і рухливість передбачали б небуття, стосовно якого буття рухається або у що буття трансформується.

Після Парменіда в античній філософії категорія "буття" розглядалася у творах Платона та Аристотеля. У Платона справжнє, істинне й незмінне буття було притаманне лише світу ідей, а світ речей, як бліде відображення світу ідей, не мав істинного буття. Тобто буття у нього було тотожним світу ідей (ейдосів). Аристотель розглядав буття як певну ланку, що зв’язує між собою сутності та речі чуттєвого світу. Так, він писав, що сутністю є прості тіла: земля, вогонь, вода і все, що з них складається, - живі істоти, небесні світила та їх частини. Усі вони мають матерію й форму, які є невіддільними одна від одної. Буттям володіють і матерія, й форма. Але буття матерії є можливість, а буття форми – дійсність (Аристотель. "Метафізика").

Іншого змісту категорія "буття" набула у філософії XVII-XVIII століть. У цей час більшість філософів проводили дослідження природних явищ і їх властивостей, тому під буттям вони розуміли частіше за все природу. Наприклад, Гоббс вважав предметом філософії тіло (природні тіла та речі, штучно створені людиною). Тобто у нього буття ототожнюється з тілесною субстанцією. На його думку, духовні субстанції навіть якби існували, то їх все одно не можна було б пізнати. У дуалістичній філософії Декарта буття розщеплюється на дві субстанції – матеріальну (тілесну) й духовну (мислячу), які є протилежними одна одній. А в його формулі "мислю, отже, існую" відбувається зміщення акцентів із буття на знання.

У філософії Гегеля буття постало як чисте визначення мислення. Отже, у нього воно перетворюється лише на абстракцію, на "загальне після речей". Він писав: "Чисте буття є чистою абстракцією і, отже, абсолютно-негативним, яке, взяте так само безпосередньо, є ніщо" (Гегель. "Наука логіки"). Тобто Гегель проголошує принцип тотожності мислення та буття. При цьому буття розглядається ним в його абстрактній всезагальності. Це є об’єктивно-ідеалістичне розуміння буття.

Марксистська філософія розглядає проблему буття з точки зору багаторівневої його організації. Так, Енгельс виділяв існування таких рівнів організації буття матеріального світу, як органічна і неорганічна природа; жива природа; суспільне буття; буття особистості. Особливе місце в марксистській філософії відводиться осмисленню суспільного буття. Зокрема, Маркс відкрив об’єктивний закон суспільного розвитку – визначальної ролі суспільного буття по відношенню до суспільної свідомості. А саме суспільне буття постає як реальний процес життєдіяльності людей, як "виробництво самого матеріального життя" (Маркс. "Німецька ідеологія").

У ХХ столітті з’явилися "нові онтології" (тобто нові підходи до розуміння буття). Наприклад, Хайдеггер розглядав категорію "буття" лише стосовно людини. В роботі "Буття і час" він називає буттєву структуру людини екзистенцією. На його думку, структура екзистенції зводиться до таких модусів людського існування, як страх, совість, турбота, рішучість і т.п. Тобто визначальним у бутті людини є її переживання власного "буття-у-світі" (буття як присутності). Буття у Хайдеггера є замкненим у собі. А розкритися воно може лише через мову: воно ви-мовляє, ви-словлює себе. Тим самим мова набуває онтологічного статусу, вона стає самим буттям, адже "мова вкорінена у буттєвій конституції присутності" (Хайдеггер. "Буття і час").

Як найбільш загальна категорія філософії, "буття" вказує на всезагальні зв’язки, порядок та ієрархію різних предметів, явищ, процесів тощо, що дозволяє виявити різні форми всього сущого. Основними формами буття є:

1) буття речей природи, що існують незалежно від людини за об’єктивними законами;

2) буття речей "другої природи" (тобто предметів, створених людиною для задоволення своїх потреб із речей природи). На відміну від природних речей, вони мають своє призначення. Їх функціонування ґрунтується на опредмеченні (утіленні людських знань і праці у виготовлення речей) та розпредмеченні (засвоєння знань, втілених у виробництво певної речі);

3) буття людини як речі серед речей (або тіла серед інших тіл). Людина є особливим тілом серед природних речей та речей, виготовлених нею самою. Вона задовольняє свої потреби через виготовлення знарядь праці та їх застосуванні для виготовлення одягу, їжі тощо. При цьому її діяльність є свідомою, доцільною;

4) буття індивідуалізованого духовного (сюди входять емоції, почуття, переживання, знання, мрії, надії вірування і т.д. людини, тобто її духовний світ). Людина є тілесною істотою, якій притаманні такі здатності, як характер, пристрасті, воля, свідомість. Вони відіграють суттєву роль у процесі освоєння людиною суспільних цінностей, формуванні власної індивідуальності, вибудовуванні внутрішнього, духовного світу;

5) буття об’єктивованого духовного (сюди входять суспільні духовні явища: звичаї, традиції, обряди, наука, політична, правова, моральна, естетична, релігійна свідомість суспільства тощо, які мають знаково-символічні форми). Особливе місце в бутті об’єктивованого духовного посідає мова, в якій найбільш яскраво виявляється єдність індивідуалізованого й об’єктивованого духовного, індивідуальної та суспільної свідомості. Саме через мову відбувається засвоєння людиною суспільних норм, принципів, знань, ідеалів тощо;

6) буття соціального (сюди входять матеріальне й духовне життя людини та суспільства, зміст яких більш детально будуть розглянуті в другій частині курсу філософії – "Соціальна філософія").

Перелічені форми (або прояви) буття виділяє сама людина і через них людське буття постає як процес становлення й самоствердження людини, процес самореалізації людиною її сутнісних сил (здатності до почуттів, емоцій, мислення, мовлення, волі, творчості, діяльності тощо). Буття людини означає не просто фіксацію її існування, а розкриття способу існування людини в культурі, створеній шляхом духовно-практичного освоєння людиною оточуючої дійсності. Отже, буття виступає як реальний процес життєдіяльності, в якому людина через різні соціальні практики перетворює зовнішній світ на умови і засоби свого саморозвитку, й тим самим стверджує себе як суб’єкта соціальної діяльності.

Категорія "матерія" у філософії. Сучасна наука про будову матерії

Вивчення другого питання теми дозволить студентам більш глибоко розібратися із сутністю буття матеріального. Для цього слід звернутися до історико-філософського матеріалу й прослідкувати, як у процесі розвитку філософії змінювався зміст категорії "матерія".

Термін "матерія" у перекладі з латинської мови означає – речовина (матеріальний – значить створений із речовини). В матеріалістичній філософії під матерією розуміють субстанцію (те, що лежить в основі всіх речей, явищ і процесів). Категорія "матерія" дозволяє зрозуміти єдність різноманітних природних та штучно створених предметів і систем, а також встановити відношення й зв’язки між ними. Нею не вичерпуються лише ті предмети і явища, які безпосередньо доступні органам чуття людини. Вона описує й ті можливі речі, процеси, системи, світи, що стануть доступними для пізнання у майбутньому, коли будуть удосконалені засоби спостереження (такі як мікроскоп, телескоп та інші прилади).

Як відомо з історико-філософського вступу, термін "матерія" був уведений Аристотелем. Він проаналізував погляди своїх попередників - натурфілософів, які займалися пошуками першопочатку всього існуючого у світі. За його твердженням, досократики брали за першооснову світу саме матерію (вода у Фалеса, повітря у Анаксимена, вогонь у Геракліта, атоми у Демокріта тощо). Він писав, що "більшість перших філософів вважали початком усього одні лише матеріальні початки, а саме те, з чого складаються всі речі, з чого як першого вони виникають і на що як останнє вони, гинучи, перетворюються" (Аристотель. Метафізика). У власній філософії він використав термін "матерія" для позначення складової частини будь-якої речі як її можливість (або потенція). На його думку, дійсністю (або деякою річчю) матерія ставала лише завдяки активній формі.

В епоху Відродження Бруно теж розглядав Всесвіт як такий, у якому всі існуючі речі мають дві субстанції: формальну (він називав її "світовою душею") та матеріальну. Причому матерія у нього є єдиною і пізнається лише за допомогою розуму. На відміну від Аристотеля, Бруно вважав, що матерія є одночасно потенційною (можливою) і актуальною (дійсною). Будучи абсолютною, вічною, єдиною, матерія у нього отримує першість перед формами, які постійно змінюють одна одну в матерії. Матерію, що містить у собі всі форми, він назвав природою, яка виступає прообразом і верховною силою Всесвіту. Він звільнив поняття об’єктивної першооснови світу від обов’язкового (для попередніх поглядів на матерію) зв’язку з конкретним субстратом (загальним матеріальним носієм властивостей речей). За Бруно, будь-які конкретні його види (вода, вогонь, атоми тощо) є речами, але не початком.

В Новий час зміст категорії "матерія" змінюється. Декарт під матерією розуміє протяжну субстанцію, сутність якої він зводив до наявності трьох вимірів – довжини, ширини та висоти. А всі властивості матерії, які сприймаються органами чуття (вагу, колір, твердість тощо), він вважав випадковими. Матерія у нього є пасивною протяжною субстанцією, яка може ділитися безкінечно, заповнює весь простір і всюди залишається тотожною собі. Це був раціоналістичний погляд на матерію. Локк запропонував протилежний погляд на сутність матерії. У нього, як емпірика, матерія є умовним поняттям, яке можна одержати шляхом абстрагування від конкретних і змінних властивостей окремих речей. Гольбах ототожнив матерію з природою, що є єдиним цілим, поза яким ніщо не може існувати. Вона є нескінченною у просторі та часі, протяжна, подільна, має непроникливість, здатна набувати будь-яких форм, які сама ж і продукує.

Наукове розуміння матерії в Новий час різко відрізнялося від філософського. Оскільки природознавці займалися експериментальним дослідженням конкретних видів речовини в її трьох агрегатних станах (твердому, рідкому та газоподібному), то вони зводили поняття матерії саме до речовини. При цьому виділяли деякі її властивості як абсолютні, незмінні. Зокрема, вважали, що речовина складається з неподільних атомів, які мають незмінну масу. Відкриття у фізиці на рубежі ХІХ і ХХ століть (відкриття електрону, явища радіоактивності, рентгенівських променів, розробка квантової теорії світла і теорії відносності Ейнштейна) довели необґрунтованість таких тверджень.

В середині ХІХ ст. формується марксистське вчення про матерію, в якому розмежовуються філософське та природничонаукове її розуміння. Енгельс писав, що матерія – це дещо об’єктивно існуюче, тілесне, наділене певними загальними властивостями, такими, як притягування й відштовхування, дискретність та неперервність і т.д. Він писав: "Такі слова, як "матерія" і "рух", є не більше, ніж скорочення, в яких ми охоплюємо, відповідно до їх загальних властивостей, множину різних речей, які сприймаються чуттями. Тому матерію і рух можна пізнати лише шляхом вивчення окремих речовин і окремих форм руху; і оскільки ми пізнаємо останні, постільки ми пізнаємо також і матерію, і рух як такі" (Енгельс. "Діалектика природи"). Отже, в марксистській філософії матерія є лише створеною в теорії розумовою абстракцією, яка відображає об’єктивно існуючий світ.

Розвиваючи, марксистське вчення про матерію Ленін дав їй наступне визначення: "Матерія є філософською категорією для позначення об’єктивної реальності, яка дана людині у відчуттях її, яка копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них" (Ленін. "Матеріалізм та емпіріокритицизм"). У наведеному визначенні матерії зазначається лише одна абсолютна властивість матерії – бути об’єктивною реальністю, тобто існувати незалежно від волі й свідомості людини. Дане визначення має методологічне значення для розвитку природознавства, оскільки вказує на невичерпність матерії, змінність її форм, які підлягають конкретно-науковому дослідженню.

Сучасна наука вивчає конкретні форми та рівні організації матерії, поглиблюючи наші знання про оточуючий світ. Вона виробила уявлення про матерію як складну самоорганізовану систему, яка перебуває у постійних змінах, елементи якої зв’язані між собою. Зокрема, природничі науки розглядають наступні рівні організації матерії:

-   Нежива природа, яка має складну будову. Вона складається з елементарних частинок; атомів; молекул; макротіл; планет; галактик; систем галактик.

-   Біологічний рівень організації матерії, до якого входять системи доклітинного рівня – нуклеїнові кислоти (ДНК та РНК) і білки; клітини; багатоклітинні організми (рослини і тварини); надорганізменні структури (популяції, види тварин, біоценози – наприклад, ліс як біоценоз, у якому взаємодіють тварини, рослини, гриби тощо). Біологічний рівень організації матерії утворює біосферу.

-   Соціальний рівень організації матерії, який є особливим типом матеріальної системи, що називається людським суспільством. У ньому формуються та функціонують такі структурні елементи, як сім’я, історичні форми спільності людей (рід, плем’я, община, народність, нація), класи, страти та інші соціальні групи, що утворюються за різними ознаками. Суспільство має свою історію, яка включає минуле, теперішнє й майбутнє у їх нерозривній єдності.

Названі рівні організації матерії взаємодіють між собою, складаючи у своїй єдності Метагалактику (Всесвіт). Різні рівні і форми організації матерії досліджуються різними природничими та суспільними науками. Проте оскільки світ єдиний, то й названі науки утворюють цілісну пізнавальну систему, яка виявляє не тільки особливості кожної, окремо взятої форми існування матерії, але й відношення та зв’язки між ними. Тому особливу роль у системі сучасної науки відіграють так звані міждисциплінарні науки, якими є синергетика, теорія систем, інформатика, біогеохімія, кібернетика та інші.

Рух, простір і час – атрибутивні властивості матерії.

Соціальний простір та соціальний час як форми буття людей у культурі

Приступаючи до вивчення третього питання теми, студенти повинні виявити спосіб та форми існування матерії. Людський досвід переконує в тому, що всі речі, тіла, явища перебувають у постійних змінах, русі. Що ж таке рух? Що виступає його джерелом? Які ознаки, види та форми він має? Чи можна відривати рух від матеріальних тіл? Що таке простір та час? Як вони зв’язані з матерією й рухом?

Рух, його джерело та причини завжди були у полі зору філософів і вчених-природознавців. Так, уже Геракліт не лише визнавав усезагальний характер руху, але й виявив його суперечливість: все існує і в той же час не існує; все тече й постійно змінюється; все перебуває у постійному процесі виникнення та зникнення. Причиною змін він називав взаємодію речей.

Справді, сучасна наука, як було показано вище, виявила складну будову матерії і разом з тим нерозривний зв’язок між її структурними елементами. Цей взаємозв’язок, взаємодія різних рівнів організації матерії, а також взаємодія елементарних частинок в окремих тілах і спричинюють якісні та кількісні зміни, що відбуваються у матеріальному світі. Отже, рух матеріальних тіл викликають їх внутрішні і зовнішні взаємодії, поза якими існування цих тіл неможливе. Тобто рух є способом існування матерії.

Рухом називають будь-які зміни і переміщення тіл. Енгельс визначав рух як внутрішній атрибут (невід’ємна властивість) матерії, який обіймає собою всі зміни та процеси, що відбуваються у Всесвіті, починаючи з простого переміщення й закінчуючи мисленням (Енгельс. "Діалектика природи"). А тому й діалектику він назвав наукою про найбільш загальні закони будь-якого руху.

У повсякденному житті люди відмічають не лише зміни, переміщення предметів, але й стан спокою, коли предмети нібито не рухаються. Проте наука довела, що спокій є відносним. Тобто за деяким спокоєм криється стан відносної рівноваги, яка виступає лише моментом руху. Визнання абсолютності руху повністю виключає стан абсолютного спокою як вічної й абсолютної незмінності речей і явищ. Наприклад, якщо тіло перебуває у спокої відносно Землі, то разом з нею воно обертається навколо Сонця і рухається відносно інших космічних тіл. Дане тіло є внутрішньо динамічним, оскільки містить у собі величезну енергію молекулярних, атомних, ядерних і інших взаємодій.

Нерозривна єдність матерії й руху отримала яскраве підтвердження в теорії відносності Ейнштейна, в синергетиці, розробленій Хакеном, та сучасній теорії нерівноважної термодинаміки Пригожина і його фізико-хімічної школи (Бельгія). З кожним новим відкриттям наука підтверджує і збагачує принцип відносності будь-якої рівноваги, стійкості, тобто спокою, обгрунтовує невичерпність властивостей руху матеріальних об'’єктів.

Розрізняють два типи руху: прогресивний (рух від простого до складного, від нижчого до вищого – або процес розвитку) та регресивний (рух від складного до простого, яким є, наприклад, процес старіння організму).

Рух є суперечливим, оскільки він виступає як єдність мінливості та спокою; дискретності й неперервності; абсолютного і відносного. Дискретність руху виражається в його диференційованості на відносно самостійні форми (механічний, фізичний, хімічний, біологічний та соціальний рух). Неперервність же руху означає єдність, взаємозв’язок, взаємообумовленість усіх окремих форм руху. Абсолютність руху визначається тим, що він є єдино можливим способом існування матерії: поза рухом матерії не існує. Відносність руху полягає в тому, що він відбувається у конкретних якісно специфічних формах, які постійно змінюються.

Кожен рівень організації матерії має свої форми руху. Але оскільки всі рівні організації матерії та їх структурні елементи перебувають у взаємодії, то всі форми руху нерозривно зв’язані між собою. Вони виникали в процесі еволюції Всесвіту: кожна попередня форма руху матерії слугувала умовою виникнення більш складної. Сучасне природознавство виробило так званий антропний принцип функціонування Всесвіту, сутність якого можна сформулювати так: світ влаштований таким чином, що у ньому є принципово припустима можливість виникнення людини як закономірного результату еволюції матерії.

Такими ж давніми категоріями філософії, як "буття", "матерія", "рух", є й категорії "простір" і "час". Особливе місце вони займали у філософії Канта, який називав простір та час апріорними формами чуттєвості. У діалектико-матеріалістичній філософії вони постають як форми існування матерії, її невід’ємні характеристики (атрибути). Категорія "простір" виражає взаємне розташування предметів один відносно одного, їх конфігурацію. Категорією "час" позначають тривалість існування матеріальних тіл, явищ, процесів.

Матеріальні об’єкти перебувають у постійному русі, вони змінюють своє положення відносно інших об’єктів, набувають іншої конфігурації, мають певну тривалість свого існування. Окремі об’єкти мають свої часові межі: вони виникають у певний момент часу, а через деякий його проміжок перетворюються на інші об’єкти. Природничі науки підтверджують незнищуваність матерії, руху, простору й часу та їх нерозривність між собою. Зокрема, теорія відносності доводить, що в реальному фізичному світі просторові та часові інтервали змінюються залежно від системи відліку. Якщо тіло рухається не в умовах земного тяжіння, а його швидкість наближається до швидкості руху світла, то це приводить до значних змін просторових і часових інтервалів: просторові інтервали скорочуються, а часові – подовжуються.

Просторово-часові характеристики об’єктів на різних рівнях організації матерії мають свої особливості. Найбільш вагомими вони є на соціальному рівні. Що ж таке соціальний простір і соціальний час?

Соціальний простір – це простір, освоєний людством у процесі його існування. Це є частина фізичного простору, яка складає спосіб життєдіяльності суспільства, тобто олюднений простір. Він вписаний у простір біосфери. Соціальний простір є простором людського буття, який має перш за все соціально-культурний і духовно-практичний виміри. Мерло-Понті писав, що простір – це не місце, в якому розташовані речі, а він характеризує лише можливу послідовність їх розташування. А С.Б.Кримський підкреслював, що якщо людина як тілесний індивід займає певне місце у фізичному просторі, то у своєму соціальному бутті людина ніби "розкидана" у світі, у справах і подіях життя та духу, у тимчасовості свого унікального існування. Людина у своєму бутті втягнута у багатовімірні просторові структури, сенс яких визначається тим, якою мірою вони відповідають буттєвій ситуації людини в даний конкретних момент часу; якою мірою вони стали "обжитими" людиною, "своїми" для неї. Наприклад, для людини має значення рівень комфортності її житла, робочого місця, місця відпочинку, автомобіля, перебування в оточенні інших людей тощо.

На відміну від фізичного простору, соціальний простір твориться самими людьми. Освоюючи фізичний простір, вони перетворюють частину його відповідно до своїх потреб та інтересів: створюють штучні умови свого життя, будують населені пункти, освоюють надра землі, ближній космос, обробляють землю, вирощують все нові види рослин і тварин тощо. Усе це є підпросторами соціального простору, які складають поле людської культури. Кожна людина одночасно перебуває у просторі життя, соціуму, культури, інших людей, свого внутрішнього світу. Людина не перебуває в просторі, а організовує, структурує простір свого буття в культурі. Вона створює свій особистий простір, який вписаний у простір соціуму. Але разом з тим, відбувається автономізація, "приватизація" власного соціального простору. Соціальний простір має культурно-історичні межі, але й тенденцію до розширення: суспільство освоює все нові ділянки фізичного простору, окультурює їх, усуспільнює.

Соціальний час – це тривалість існування людства, його історія. Він теж має культурний вимір. Він указує на міру мінливості суспільного життя, матеріальних та духовних процесів, які відбуваються в соціумі. Його можна зобразити у вигляді променя, який має початок (перехід від тваринного до людського стану) і не має кінця. На відміну від фізичного часу, який протікає рівномірно й вимірюється хвилинами, годинами, добами, роками тощо, соціальний час протікає нерівномірно й вимірюється історичними епохами. Протягом деяких історичних періодів відбувається значна кількість суспільних змін, а в інші – незначна. Отже, соціальний час у деяких історичних епохах прискорює ходу ("біжить", "летить"), а в деяких – сповільнює ("повзе", "тягнеться").

Унікальність людського буття полягає в тому, що воно, за влучним виразом С.Б.Кримського, протікає як синтез основних форм часу: екзистенціально-особистісного, історичного й космічного. Для соціального часу особливе значення має майбутнє. Воно не визначається цілком і повністю минулим і теперішнім, а є завжди втаємниченим і невизначеним, оскільки існуючі в теперішньому часі тенденції суспільного розвитку можуть привести до непередбачуваних подій, ситуацій, станів. Окрім того, кожна особистість по-своєму переживає, оцінює соціальний час, а отже, по-своєму діє в тих чи інших суспільних умовах, що може вплинути (більшою чи меншою мірою) й на хід історії.

Особистісний час інтегрує в собі як об’єктивні часові відношення, так і суб’єктивне їх відображення у процесі переживання та оцінки тривалості й послідовності історичних подій. Визначальним для кожної людини є володіння своїм часом. На думку Сенеки, частину часу у нас крадуть, відбирають інші люди, але значну частину ми даремно втрачаємо самі. А тому, якщо бажати бути господарем власного часу завтра, треба навчитися тримати в руках день сьогоднішній (Кримський). Соціальний час, на відміну від фізичного, передає екзистенціальне переживання людиною свого буття. Справжнє людське буття насичене подіями. Не випадково Хайдеггер ставив у взаємну залежність людське буття і час, а саме буття визначав через термін "присутність". Отже, через категорії "соціальний простір" та "соціальний час" люди виражають своє чуттєво-емоційне ставлення до світу, уявлення про початок і кінець свого буття, про життя та смерть, про тимчасовість і вічність, безконечність та конечність буття тощо. З розвитком людства змінюється й зміст цих категорій.

Питання та завдання для самоконтролю

1. Порівняйте визначення буття класичній та некласичній філософії.

2. Чи можна ототожнювати слова "бути" та "існувати"? Поясніть свою точку зору.

3. Які модуси буття визначає М.Хайдеггер?

4. Поясніть наступний вислів Д.Дідро: "Щоб уявити собі рух, треба поза існуючою матерією уявити силу, яка на неї діє" (Дидро Д. Соч.: В 2-х т. Т.1. – М.: Мысль, 1986. – С.445).

5. Розкрийте ієрархію рівнів організації матерії.

6. Покажіть взаємозв’язок, матерії, руху, простору та часу.

7. Чому соціальний простір і соціальний час є формами буття людей у культурі?

Основні терміни

Буття – філософська категорія, яка означає реальність у різноманітних її проявах. Співвідноситься з категоріями "суще", "сутність" та "існування".

Матерія – філософська категорія, якою позначають об’єктивно існуючу реальність у нескінченній множині всіх її речей і явищ.

Простір – філософська категорія, якою позначають взаємне розташування тіл та їх конфігурацію. Одна з форм існування матерії.

Рух – філософська категорія, яка виражає мінливість об’єктивного світу і виступає способом існування матерії.

Субстанція – філософська категорія, яка означає дещо незмінне, що лежить в основі (речей, явищ і т.п.).

Час – філософська категорія, що означає тривалість існування матеріальних тіл. Одна з форм існування матерії.

 

Література

Основна:

ФІЛОСОФІЯ: Підручник /І.В. Бичко, І.В. Бойченко, ін. – К., 2001. – С. 143-161.

ФІЛОСОФІЯ: Посібник для студентів вищих навчальних закладів /Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. – К.: Академія, 2001. – С. 258-291.

ВВЕДЕНИЕ в философию: Учебник для вузов. В 2 ч. / Фролов И.Т., Араб-Оглы Э.А., Арефьева Г.С. и др. – М.: Политиздат, 1989. – Ч. 1 – 367 с.; Ч. 2 – С. 14-94.

ВВЕДЕНИЕ в философию: Учебное пособие для вузов / Фролов И.Т. и др. – М.: Республика, 2004. – С.339-390.

ФИЛОСОФИЯ: Навчальний посібник / За ред. І.Ф. Надольного. – К.: Вікар, 1997. – С. 186-200.

ХАЙДЕГГЕР М. Бытие и время. – М.: Ad Marginem, 1996. – С. 160-166.

Додаткова:

ДРОТЯНКО Л.Г. Філософські проблеми мовознавства. Навч. посібник. Вид. 2-ге, доповнене і перероблене. – К.: Вид. центр КНЛУ, 2002. – Тема 1. – С. 7-36.

ГУРЕВИЧ П.С. Основы философии: Учебник. – М.: Гардарики, 2000. – С. 139-203; 226-274.

ШАПОВАЛОВ В.Ф. Основы философии. От классики к современности, изд. 2-е, доп.: Учеб. пособие для вузов. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. – С. 531-550.

МОИСЕЕВ Н.Н. Унивepcaльный эвoлюциoнизм//Boпp. филoc.– 1991. – № 3.

ПРИГОЖИН И. Филocoфия нeстaбильнocти //Boпp. филoc. – 1991. – № 6.

ГЛОЙ K. Пpoблeмa пoслeднeгo oбocнoвaния динaмичecкиx cиcтeм //Boпp. филoc. – 1994. – № 3.

Першоджерела:

АРИСТОТЕЛЬ. Метафизика // Соч. в 4-х т. – Т. 1. – М.: Мысль, 1975. – С. 73-82.

МИР философии. Книга для чтения. – М., 1991. – Т.1. С.184-190; 196-197; Т.2. – С.74-75.

Людина є міра всіх речей.

Протагор.

 

11. Проблема людини у філософії

Метою даної теми є: ввести студентів у провідну проблему філософії – проблему людського буття, показати, як розвивались уявлення про людину, розуміння унікальності її положення в світі, сенс людського буття. Для цього необхідно окреслити ключові слова: антропосоціогенез, індивід, індивідуальність, особистість, сенс життя, свобода. Це випливає із змісту теми, в центрі якої – проблема людини і сенсу її життя. Завдання теми розкриваються через наступні питання:

1.Проблема антропосоціогенезу.

2.Проблема сенсу життя людини.

Проблема антропосоціогенезу.

При розгляді першого питання студент має звернути увагу на рушійні сили і зміст процесу антропосоціогенезу; розкрити взаємозв’язок біологічного та соціального в людині; зміст понять "індивід", "індивідуальність", "особистість".

Вивчення проблеми людини у філософії слід почати з проблеми її становлення, тобто з виявлення сутності антропосоціогенезу, єдиного процесу становлення людини і суспільства. Ця проблема розглядається релігією, філософією, низкою конкретних наук, зокрема, антропологією, історією, археологією та ін.

Так, спільним у всіх міфологічних і релігійних сказаннях про появу людини на Землі – ідея створення людини вищими силами. В міфах Месопотамії, Єгипту, Греції, Індії, Китаю та інших країн розповідається про створення людей з глини або землі богами. У найбільш завершеному вигляді релігійне вчення про створення людини Богом представлене в Біблії. Це вчення є основою теїстичної антропологічної концепції у філософії.

Природнича наука антропологія зосереджує головну увагу на самому процесі еволюції людини, її основних етапах. Антропологи сходяться в тому, що період становлення людини займає величезний період в 3-3,5 млн. років і є третім грандіозним стрибком в історії Всесвіту після виникнення самого Всесвіту і виникнення живого з неживого. Поштовхом до антропогенезу стали зміни у кліматі, які змусили предків людини - австралопітекових перейти до прямоходіння, щоб звільнити руки для збиральництва і полювання. Використання випадкових предметів для полювання і захисту, потім їх удосконалення, нарешті обробка, виготовлення, організація спільних дій на полюванні – все це сприяло зміні пропорцій тіла, розвитку мозкових структур і функцій.

Серед наукових концепцій походження людини найбільш поширеною і впливовою є еволюційна, у джерел якої стоять Ж.-Б. Ламарк і Ч. Дарвін. Під впливом мінливості, спадковості, природного відбору здійснюється еволюція в органічному світі, поява нових видів. Х. де Фріс додає і такий фактор, як великі одиничні мутації. Вищим щаблем еволюційного розвитку є людина. Еволюційна концепція – не тільки основа науки антропології, а і раціональна передумова філософського вчення про людину, тому що поєднує і відокремлює світ природи і світ людської культури, історії.

Філософи зосереджують увагу на рушійних силах, змісті процесу антропогенезу, розглядають його як антропосоціогенез, тобто єдиний процес формування людини і суспільства. І підходять до вирішення цієї проблеми або з позицій ідеалізму, або з позицій матеріалізму. З матеріалістичних позицій проблема антропосоціогенезу глибоко розроблена Ф. Енгельсом. В роботі "Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину" він висунув положення про визначальну роль праці в процесі антропогенезу. Головна ознака присутності людини в світі – знаряддя праці. Людина є перш за все творець знарядь праці – Homo Faber. Вона перейшла від пристосування до природи до пристосування природи до себе. Праця потребувала для свого розвитку взаємодії. Тобто виготовлення знарядь праці робило необхідним, єдино можливим шляхом розвитку перехід від біологічного до над біологічного об’єднання, від стада до суспільства. Могутнім фактором став розвиток мови як засобу спілкування, об’єднання зусиль в праці, згуртування спільноти. В ході антропосоціогенезу відбувся перехід від біологічно детермінованого до людського морального існування. Це створило умови для розвитку праці і , в свою чергу, було породжено потребами праці як способом буття людей. Праця виступала як рушій антропосоціогенезу і як його результат. Праця розвивала інтелект, здібності людей. сприяла формуванню суспільства, що, в свою чергу, ускладнювало працю, збільшувало розмаїття її видів з метою задоволення матеріальних і духовних потреб людини, які розвивалися в ході розвитку праці.

Видатний вчений –антрополог і філософ Тейяр де Шарден розглядає антропосоціогенез як складову космогенезу в цілому, рушійною силою якого є взаємодія механічної та психічної енергій. Накопичення психічного, примноження станів його вияву і є фактором появи людини. Людина усвідомлює свою свідомість, і це робить її перебування у світі новою формою буття, підносить процес еволюції до нового рівня

Людина – істота бінарна, має подвійну природу - є істотою біологічною і є істотою соціальною. Як природна істота , вона належить до біологічного виду Homo Sapiens. Цей вид характеризується рядом видових ознак:

1)тривалість життя;

2) належність до статі;

3)належність до раси;

4)дітородний вік жінки;

5) спадковість – тобто певні вроджені особливості, задатки, але реалізуються які лише в суспільстві.

Унікальність набору генів кожної людини зумовлюють її неповторність, унікальність. А приналежність всіх людей. представників всіх рас. народів до одного виду є біологічною основою рівності всіх людей в правах, які називаються правами людини, тобто правами, які має кожна людина.

Людина виступає як єдність і боротьба протилежностей – біологічного і соціального. Новонароджена людина має всі анатомо-фізіологічні ознаки людини. Але якщо у тварин генетично визначені програма поведінки, спосіб життя, то людина засвоює цю програму тільки у суспільстві, через засвоєння культури. Якщо дитина не засвоїть її в ранньому віці через відірваність від людського суспільства, то вона вже ніколи не стане людиною (приклад - мауглі, тобто діти, що виросли серед звірів). Перетворення біологічного в соціальне відбувається в процесі соціалізації, тобто в процесі освоєння всього поля культури. Це приводить до змін в способі проявлення в людини її видових ознак. Наприклад, спадкові хвороби люди навчились лікувати завдяки розвитку науки, виробництва, медицини Людина виступає як істота соціальна. чия поведінка визначена культурою.

Спільне між людиною і твариною - біологічні потреби. Потреби - це особливий стан відкритої системи -тварини, людини , який характеризує суперечність між необхідністю існування і внутрішніми можливостями цієї системи для забезпечення її існування. Але задоволення потреб у людини і тварин відбувається у різний спосіб. Тварина задовольняє потреби безпосередньо, людина - опосередковано. Тут треба звернути увагу на інгібіцію (здатність людини стримувати задоволення природних інстинктів для того, щоб задовольнити їх у майбутньому у відповідних, визначених культурою формах і умовах.) Низка вчених визнає велику роль інгібіції в процесі антропосоціогенезу. Процес життєдіяльності – це задоволення і відтворення потреб. Людина в процесі життєдіяльності не лише задовольняє, відтворює потреби, але й розвиває нові:

- соціальна сутність людини І порядку : задоволення, відтворення, поява нових потреб через застосування знарядь праці;

- соціальна сутність людини ІІ порядку: специфічно людська потреба у виготовленні знарядь праці. Ця потреба розвивається в напрямку виготовлення нових, все більш досконалих знарядь для кращого задоволення життєвих потреб, полегшення праці, росту їх продуктивності;

- соціальна сутність людини ІІІ порядку - потреба в спілкуванні. Під спілкуванням розуміються всі суспільні відносини, в які вступають люди – політичні, економічні, особисті і т.д.

- соціальна сутність людини ІУ порядку - потреба у цілепокладанні. Людина як істота наділена розумом, перш ніж зробити, ставить перед собою мету і шукає шляхи її досягнення.

- соціальна сутність У порядку - потреба у свободі. Ця потреба є інтегративною. Вона у знятому вигляді містить в собі всі вищезгадані потреби.

Вся історія людства – це боротьба за індивідуальну і суспільну свободу: виховання, формування людини, здатної витримати пов’язану з свободою відповідальність.

Для характеристики людини, ступеня реалізації її сутності, використовуються такі поняття, як індивід, індивідуальність. особистість.

Індивід – означає людину як одиничного представника людського роду в інтегральній єдності біологічних і соціальних характеристик. Тобто виділяється типовість ознак окремої людини, підкреслюються в ній не індивідуальні, а загальні риси.

Поняттям індивідуальність окреслюємо неповторність людини в її духовних якостях, здібностях, талантах, самостійній діяльності, житті в цілому. Людина виступає як мікрокосм, в єдності унікальних і універсальних властивостей, самобутності життєвого шляху й реалізації здібностей, талантів у певних суспільних умовах. Людина тим більш індивідуальна. чим більш розвинені, реалізовані її природні здібності. задатки. Терміни "покликання", "талант" виражають глибинну сутність індивідуальності. Процес її становлення передбачає усвідомлення однієї з своїх здібностей як життєвого покликання, підкорення своєї діяльності реалізації цього покликання як вищої мети. Становлення індивідуальності відбувається в умовах конкретної епохи, культури, які багато в чому визначають і вибір покликання, й шляхи реалізації таланту. У той же час, талант, реалізуючись, змінює епоху і культуру. Згадаймо митців доби Відродження: за своїм талантом вони творили картини, скульптури, літературні твори, що змінили уявлення про людину та її місце в світі.

Проблема особистості є одною з найскладніших у філософії. Особистість – "виступає як динамічна, відносно стійка цілісна система інтелектуальних, соціально - культурних і морально-вольових якостей людини, які виражені в індивідуальних особливостях її свідомості і діяльності. "- визначає І.Т. Фролов. Якщо провідним у визначенні індивідуальності є її неповторний вроджений талант, то у особистості – воля, самостійність. Людина виконує в суспільстві визначені ним ролі, виступає як істота соціальна. Як особистість проявляє себе у ставленні до виконання своєї ролі або ролей в суспільстві. Особистість втілює цінності своєї епохи, культури. Сприймаючи цінності як власні, обираючи їх за основу свого світогляду і діяльності, обирає роль в суспільстві, чи виконує визначену так, щоб максимально реалізувати свою систему цінностей. Особистість передбачає самостійність діяльності на основі вільно обраних принципів і відповідальності. Автономність – одна з провідних якостей особистості. Вона сама обирає цілі, обов’язки в залежності від своїх переконань, інтересів. А не від зовнішніх впливів. Свободу особистості забезпечує її вольова готовність здійснювати вибір і брати на себе відповідальність за нього. В особистості домінує свідомо- вольовий початок, який забезпечує не тільки розуміння мети і шляхів її досягнення, але і силу для їх здійснення, незважаючи на всі зовнішні перешкоди. Особистість діє на основі усвідомлення сенсу життя.

Проблема сенсу життя людини.

Приступаючи до вивчення другого питання, значимого для всіх, бо людина завжди шукає сенс свого життя, розглянемо його в взаємозв’язку понять життя, смерть, сенс життя – так, як вони виступають в свідомості кожного.

Людина , як відомо, єдина істота, яка усвідомлює свою смертність, конечність свого земного буття. Народження і смерть – це те, через що неминуче проходять всі, спільне для всіх представників людства в усі епохи, що змушує відчути рівність всіх. Як це не парадоксально, але перший крок життя дитини є і перший крок до її смерті, небуття. В різному віці і при різних обставинах до людей приходить розуміння їх власної смертності. В такі хвилини людину охоплюють розпач, страх, безпорадність. Проте життя продовжується, людина опановує себе, оговтується, і починає задаватись питаннями: навіщо я живу? який слід я залишу після себе нащадкам? як існує безсмертя? чим я можу виправдати своє життя перед близькими і суспільством в цілому? тощо. Отже, перед людиною постає питання про сенс життя. Студентам треба розібратися з тим, що таке сенс життя, тому що тільки сама людина може надавати власному життю сенс. Сенс життя має суб’єктивний характер, але може бути суспільно значимим, залежно від того, наскільки корисними для суспільства є цілі та ідеали, що ставить перед собою дана людина.

В історії були різні точки зору на проблему життя і смерті і сенсу життя. Умовно їх можна поділити на дві групи:

оптимістичне ставлення до життя і його сенсу. Оптимізм виражений в тому, що людина є господарем долі, щастя, від неї багато в чому залежить, як прожити своє життя. Цей погляд представлений в філософії Аристотеля; Фоми Аквінського, Піко делла Мірандола, Френсіса Бекона, Карла Маркса, Тейяра де Шардена.

Песимістичний. Песимізм виражений в тому, що людина є іграшка незалежних від неї сил ( природи, долі, суспільства) і не здатна змінити щось в своєму житті. Це точка зору Б. Паскаля, А. Шопенгауєра, Ф. Ніцше, А. Камю, Ж.-П. Сартра

Подібно до всіх світоглядних питань, питання про сенс життя є вічною проблемою: вона знову і знову ставиться людиною протягом історії, отримує нові грані в духовному досвіді людства. Вона не може мати остаточного, наперед заданого вирішення для індивіда, не може бути прийнятою як готове знання, або рецепт життя, бо потребує особистого усвідомлення та вибору.

Проблема сенсу життя виникає як потреба певного виправдання власної присутності в світі, своєї долі та призначення. Саме завдяки такому виправданню стає можливим подолання конечності індивідуального буття. Таємниця людського існування полягає не в тому, щоб тільки жити, а в тому, як і для чого чи для кого жити.

В історії філософії сформувалось декілька провідних підходів до розуміння сенсу життя:

сенс життя визначається духовними основами буття. Цей підхід є характерним для релігійної філософії;

- сенс життя лежить за межами буття окремої людини.

сенс вносить у життя сама людина по своїй волі;

сенс полягає в сприянні суспільному розвитку, всебічному розвитку інших людей, тому що тільки ця діяльність створює умови і для особистої самореалізації.

Спільне у різних підходах до проблеми сенсу життя є наявність ідеалу і діяльність в напрямку його досягнення. Формування, осмислення сенсу життя, його пошук включають напружену інтелектуальну, чуттєво –емоційну і вольову роботу роботу, діяльність особи по вибору серед можливих покликань; свідомій морально-практичній орієнтації. На основі своїх ціннісних орієнтацій людина визначає своє ставлення до світу, до себе, до суспільства, до суспільних груп, структур, до яких належить. Тобто вирішення питання про сенс життя залежить від світогляду, який визначає вибір ідеалу, мету, можливі, припустимі засоби її втілення. Обов’язковою складовою сенсу життя виступає обрання такої сфери діяльності, яка може забезпечити реалізацію сутнісних сил людини. Параметри сенсу життя задає історична епоха, конкретне суспільство, він виступає як єдність можливості і дійсності.

Сенс життя, його пошуки завжди передбачають вибір, можливість вибору мети, засобів її досягнення, діяльності згідно з здійсненим вибором – тобто свободою. Саме здійснення вибору, його переживання демонструють свободу волі і свободу дії, приводить до глибинного осмислення почуття свободи. Людина створює програму життя, будує життя та здійснює постійний вибір з існуючих можливостей, які є базовим аспектом людського буття. Через вибір ми будуємо себе і світ навколо себе, одні можливості обираючи, інші – відкидаючи. Ще філософи Стародавнього Світу розглядали свободу як найвищу цінність особи і суспільства. Свобода вибору, свобода волі у філософії завжди розглядалась як умова формування особистості, а боротьба за неї для себе і для інших – її святим обов’язком. Але одразу постало питання – наскільки можлива свобода у світі, де існує причинна зумовленість явищ? У природі, суспільстві діють об’єктивні закони, що не залежать від волі людей. Наскільки ж людина може бути свободною в таким умовах? У філософії існують наступні концепції свободи:

- детермінізм з його оптимальним виразом - фаталізмом;

- індетермінізм, який взагалі заперечує причинність, в затвердженні безмежної свободи особи доходить до волюнтаризму;

- альтернативізм, який стверджує, що завжди існує свобода вибору, але не безмежна, а лише з декількох варіантів.

Проблема свободи завжди розглядалась у діалектиці категорій "свобода – необхідність". Уже Б. Спіноза підкреслював, що "свобода – це пізнана необхідність". Г. Гегель теж проаналізував діалектику свободи і необхідності. Поступове пізнання об’єктивних законів природи і суспільства вказало як межі, так і основу вибору, реалізації свободи особи. "Свобода ... полягає в заснованому на пізнанні необхідностей природи пануванні над нами самими і над зовнішньою природою "- писав Ф. Енгельс. Знання об’єктивно існуючого спектру можливостей, визначеного об’єктивними законами, створює умови осмисленого, оптимального вибору з наявних варіантів, а свобода вибору і є свобода. Недарма Ш. Монтеск’є казав: "Свобода є право робити все, що дозволено законами". Категорія свободи нерозривна зв"язана з поняттям відповідальності. Людина як частина світу й суспільства не може діяти, не враховуючи наслідки своїх дій. Уже відмічалось, що особистість необхідно має таку рису, як відповідальність, усвідомлення взаємних вимог і зобов’язань. Неможлива реалізація особистої свободи без пошанування, врахування права інших на свободу. Тому відповідальність передбачає знання наслідків своєї діяльності і діяльність на основі загальнолюдських правил моралі, перш за все її золотого правила " Не роби іншим того, чого не хочеш, щоб робили по відношенню до тебе". Відповідальність є наслідком і основою свободи. Свобода неможлива без відповідальності й усвідомлення необхідності і її врахування у процесі життєдіяльності людини.

Особливо це має значення на початку ХХІ ст., коли наука и суспільство підняли рівень свободи людини так, що без відповідальності вона стає загрозою для себе і для інших.

Основні терміни.

Воля – властивість свідомості, що регулює і мотивує поведінку людей; цілеспрямованність на виконання тих або інших дій з свідомим здійсненням вибору і прийняттям рішень.

Волюнтаризм ( лат.voluntus –воля)- діяльність людини на основі власних бажань, волі без врахування об’єктивних обставин і законів.

Індивід – людина як одиничний представник людського роду, "один з собі подібних", безвідносно до її неповторних рис та здібностей.

Індивідуальність - самобутній спосіб буття конкретної людини, в неповторності природних задатків і їх реалізації в діяльності, визначеної рамками соціального буття. Єдність унікальних і універсальних властивостей людини, що формуються в процесі діалектичної взаємодії спадкових якостей, особистих властивостей і набутих соціальних рис і властивостей.

Людина – біосоціальна істота виду Homo sapiens, суб’єкт пізнання і історичного процесу, розвитку культури як "другої природи" на Землі; що відокремилась від інших, пов'язаних з нею форм життя завдяки здатності виробляти знаряддя праці, яка має мову; мислення, свідомість.

Сенс буття – філософське поняття, що означає мету людського буття, процес реалізації потенціалу особи, її здібностей у вільно обраному напрямі, що дає людині почуття щастя.

Питання та завдання для самоконтролю.

1. Який специфічно людський спосіб самоутвердження в світі?

2. Чи є людина лише соціальною істотою? Яке місце в людській сутності має біологічний фактор? Обґрунтуйте свою позицію.

3. Чи згодні Ви з наведеним нижче твердженням Тейяра де Шардена? Що виділяє філософ – біологічне чи соціальне в людині?

" А, по-друге, як би не захоплювала нас проблема походження людини, навіть вирішена детально, вона не вирішила б проблеми людини. ...

... Щоб охопити дійсно космічний розмах феномену людини, треба було би простежити її коріння через життя, до перших покровів навколо Землі. Але якщо ми хочемо зрозуміти специфічну природу людини і розгадати її таємницю, то немає іншого методу, як простежити, що рефлексія вже дала і що вона віщує попереду."

Тейяр де Шарден.

(Феномен человека.-

М.:Изд. полит. лит., 1987-С. 154.)

4. Прочитайте наведений нижче уривок і поясніть,, які особливості буття людини в світі підкреслив Піко делла Мірандола?

"Тоді Бог погодився з тим, що людина творіння невизначеного образу і, поставивши її в центрі світу, сказав: " Не даємо тобі, о Адаме, ні свого місця, ні певного образу, ні визначеного обов'язку, щоб і місце, і обов'язок ти отримав за власним бажанням, згідно своїй волі та своєму рішенню. Образ інших створінь визначено в межах встановлених нами законів. Ти ж, не скований жодними межами, встановиш свій образ по своєму рішенню, у владу якого я тебе віддаю"

Піко делла Мірандола.

(Человек. Мыcлитeли пpoшлoгo и нacтoящeгo

o eгo жизни, смepти и бeccмepтии.

- М.:Пoлитиздaт, 1995. – С. 221.)

5. Прочитайте наведений нижче уривок Ж.П. Сартра і поясніть, як він свободу людини.

" Свобода людини передує її сутності, вона є умова, завдяки якій остання стає можливою, сутність буття людини підвішена в її свободі. Таким чином те, що ми називаємо "свободою" невід"ємно від буття "людською реальністю"

Ж.-П. Сартр

( Человек и его ценности.-Ч.1

- М.: Мысль, 1988.-С.99).

6. Покажіть різницю між поняттями "індивід", "індивідуальність". "особистість".

7. Хто з філософів античності вперше звернув особливу увагу на осмислення проблеми людини? В чому полягали особливості його підходу до людини?

8. Поясніть, у чому полягає взаємозв’язок проблеми сенсу життя і основного питання філософії.

 

Література

Основна:

ВВЕДЕНИЕ в философию: Учебник для вузов. В 2 ч. / Фролов И.Т., Араб-Оглы Э.А., Арефьева Г.С. и др. – М.: Политиздат, 1989. – Ч. 2 – С. 219-268.

ВВЕДЕНИЕ в философию: Учебное пособие для вузов. / авт кол. Фролов И.Т и др. – М.: Республика, 2004.– С. 406-428, 572-580.

КАНКЕ В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник для вузов. – М., 2002. – С. 153-225.

ФІЛОСОФІЯ: Підручник /І.В. Бичко, І.В. Бойченко, ін. - К., 2001. – С. 111-142.

ФІЛОСОФІЯ. Підручник. За ред. Надольного І.Ф. -К.: Вікар, 2001. - С.

ФІЛОСОФІЯ: Посібник для студентів вищих навчальних закладів /Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. – К.: Академія, 2001. – С. 336-363.

Додаткова:

ГУРЕВИЧ П.С. Основы философии: Учебник. – М.: Гардарики, 2000. – С. 139-203; 226-274.

ИЛЬЕНКОВ Э.В. Философия и культура. – М., 1991. (Статья "Что же такое личность?")

МАРКС К. Тезисы о Фейербахе. – Маркс К., Энгельс Ф.- Соч. Т. 3.- С. 1-4.

ХАЙДЕГГЕР М. Время и бытие.- М., 1993.

ШАПОВАЛОВ В.Ф. Основы философии. От классики к современности, изд. 2-е, доп.: Учеб. пособие для вузов. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. – С. 531-550.

Першоджерела:

МАРКС К. Тезисы о Фейербахе.// Маркс К. Энгельс Ф. Собр. соч. – Т.3 –С.1-4.

МИР философии. Книга для чтения. – М.: Изд. полит. лит., 1991. – Т.2. – С. 12-19, 33-36, 74-75, 108-114, 262-271.

СУМЕРКИ БОГОВ. – М.: Изд. полит. литература, 1989.- С. 19-20, 323-324,341.

СУЧАСНА ЗАРУБІЖНА ФІЛОСОФІЯ. Течії і напрями. Хрестоматія.- К.: Ваклер,1996.- С. 161-167.

ЧEЛOBEK. Мыcлитeли прошлoгo и настoящeгo о eгo жизни, смepти и бeccмepтии /Cocт. И.T.Фpoлoв. - М.:Пoлитиздaт, 1995. – С. 130-133; 220-222; 282-286.

ЭНГЕЛЬС Ф. Роль труда в процессе превращения обезьяны в человека.- Маркс К., Энгельс Ф. Соч. Т. 20.- С. 486-495.

ТЕЙЯР ДЕ ШАРДЕН. Феномен человека.- М.: Изд. полит. лит. 1987.- С. 143-146, 150-154.

"Свідомість – це усвідомлене буття" (К. Маркс)

12. Свідомість, її походження та сутність

Метою даної теми є вивчення студентами сутності свідомості, засад її походження та структурних компонентів. Для цього слід окреслити етапи історико-філософського становлення обсягу поняття свідомості, дати характеристику її складових, визначити особистісний та історичний виміри її розвитку. При цьому свідомість необхідно розглядати у контексті таких форм її прояву як самосвідомість, мислення, мова. Ключовими поняттями теми є: "відображення", "суспільна практика", "ідеальне", "свідомість", "несвідоме", "підсвідоме", "мислення", "мова".

Завдання теми розкриваються через наступні питання:

1.   Постановка проблеми свідомості в історії філософії.

2.   Предметно-практичні засади виникнення свідомості.

3.   Структура свідомості.

Постановка проблеми свідомості в історії філософії.

Розглядаючи перше питання, студентам треба зрозуміти, що проблема свідомості була однією з основних проблем філософської думки з самого початку її виникнення. Наукові теорії походження свідомості пов’язані з формами пізнання, які вивчають людину як високоорганізовану істоту. Але біологія чи анатомія людини можуть пояснити лише структурно-природні передумови, які є необхідними для виникнення свідомості. Наприклад, різні відчуття того або іншого кольору наука пояснює різною довжиною світлових хвиль, що існують поза сітківкою ока, поза людиною і незалежно від неї. Відчуття залежить від мозку, нервів, сітківки тощо. Але природничі науки не можуть поясненити причини походження свідомості, тому що такі причини – суспільно-виробнича, предметно-практична діяльність людини – не входять у предмет природничого пізнання. Неправомірність такого розширення предмету пізнання особливо гостро проявилося у науці про фізіологію вищої нервової діяльності, в якій походження свідомості пов’язувалося з нейрофізіологічними процесами мозку. Тобто засади виникнення свідомості виводилися за межі суспільної практики і переводилися у площину біологічної форми матеріального руху. Отже, ця галузь пізнання втратила зв’язок з найвищими здобутками класичної і сучасної психології. Психологія як наука у доробках таких вчених, як С. Л. Рубінштейн, О. М. Леонт’єв, Л. С. Виготський та ін., доводила, що зародження психіки залежить від особливої форми діяльності, яка властива лише людині, а не від її фізіології.

Виведення суттєвих характеристик свідомості відбувалося протягом усієї історії філософії. Принциповою засадою у тлумаченні свідомості стала концептуальна позиція філософів за принципом матеріалістичного (визнання первинности матеріального, що породило з себе ідеальне) та ідеалістичного (визнання первинності ідеального, що породило з себе матеріальне) світорозуміння. У такому вигляді "основне питання філософії" (щодо взаємовідношення мислення та буття і можливості пізнання світу) сформувалося в античній філософії через протиставлення Демокритом і Платоном методологічних основ способу їх філософування (як було показано у першій темі). Отже, матеріалістичний напрямок в історії філософії виводив свідомість з матеріального, а ідеалістичний напрямок виводив матеріальний світ з свідомості. Більше того, в обґрунтуванні природи свідомості матеріалістичний напрямок характеризувався глибокими суперечностями механістичного і діалектичного матеріалізму (див. тему № 1), а ідеалістичний напрямок – суперечностями суб’єктивного і об’єктивного ідеалізму.

Представниками механістичного матеріалізму (конституювався у мануфактурному періоді філософії Нового часу) свідомість тлумачиться через її безпосередній зв’язок з фізіологічними процесами мозку. Отже, ці філософи пояснювали свідомість з позицій природознавства.

Представники діалектичного матеріалізму доводять, що біологічні властивості людини (наявність вищої нервової системи, мозку, підкірки) є лише природними умовами виникнення свідомості, але не є її безпосередніми засадами. Мислить не мозок людини сам по собі – мислить людина за допомогою мозку, який формується як орган, що мислить, лише в процесі практичної, матеріально-виробничої взаємодії людини з природою. В процесі виробництва умов свого існування людина відрізняється від тварини тим, що не пристосовується до навколишнього середовища і не обмежується одним видом діяльності, на який запрограмована кожна тварина. Людина підпорядковує природу своїм потребам і в цьому процесі засвоює будь-який вид діяльності – за своїми здібностями вона стає універсальною. Отже, свідомість виникає як універсальна форма відображенн ятільки внаслідок зміни форм діяльності.

Суб’єктивний ідеалізм тлумачить свідомість як таку, що передує об’єктивній реальності у вигляді індивідуальної свідомості. Так, у філософа німецької класичної доби І. Г. Фіхте первинним є "Моє Я", яке продукує з себе "Не-Я" – об’єктивну реальність у всій сукупності її складових. Очевидно, що таке тлумачення свідомості породжує цілу низку питань: чи слід розуміти, що індивідуальна свідомість є первиною і стосовно фізичного тіла цього індивіда? І чому Фіхте був змушений поставити питання про "перше Я", яке тлумачилося вже не як суб’єктивна свідомість і тим самим здійснив перехід до об’єктивного ідеалізму Шеллінга і Гегеля.

Отже, об’єктивний ідеалізм тлумачить свідомість як існуючу до і незалежно від матеріального світу у вигляді певної Об’єктивної Ідеі, Розуму (Платон, Гегель). Метою такої свідомості є її самопізнання, яким, за Гегелем, завершується розвиток.

Залежно від того, яка форма філософування була властива тій чи іншій епосі, а також від рівня розвитку філософії взагалі, свідомість отримувала різні тлумачення.

Давньогрецька антична філософія тлумачила (і ідеалістами, й матеріалістами) як нематеріальний феномен і переважно через моральність. Але у вченнях представників натурфілософії (Фалеса, Анаксімена, Геракліта), а пізніше у Демокріта, Епікура й Лукреція, душа тлумачилася як породжена матеріальними стихіями. Їй надавалися при цьому деякі характеристики розуму. Особливий інтерес викликають ідеалістичні інтерпретації свідомості суб’єктивним ідеалізмом Сократа і об’єктивним ідеалізмом Платона. Сократ поставив питання про необхідність формування понятійного мислення, яке, як він доводив, є пізнанням суперечностей. Разом з тим, Сократ підкреслював функціональність свідомості як добродіяння, коли душа володіє істиною.

Платон завершив попередній період філософії тим, що сформулював проблему "душі" на засадах об’єктивного ідеалізму. Платон тлумачив душу як таку, що володіє об’ктивною істиною, а остання носить вічний та незмінний характер і диктує людині певну "лінію поведінки". В філософії Аристотеля "душа" розглядається вже через природу мислення, яке спирається не на часткові поняття, а на загальні категорії й закони об’єктивної реальності. З його точки зору, душу не можна розглядати незалежно від тіла, вона є "внутрішньою формою живого тіла" і реалізує його сутність. Аристотель аналізує спроможність душі відчувати, уявляти і мислити.

Середньовічна філософія є релігійною філософією, тому свідомість тлумачиться нею як "душа", в якій віра повинна поєднуватися з аргументами розуму (Філон Александрійський), але пізнання Бога є містичним, ірраціональним. Пізніше, в філософії Тертулліана, віра вже буде протиставлятися розуму, якому відмовляється у спроможності дослідити основи Бога і віри. Представники схоластичного напрямку цього періоду (Еріугена, Кентерберійський), а також Абеляр, Фома Аквінський як представники ідеалістичного реалізму вважали поняття реально існуючими. Фома Аквінський обгрунтовув можливість душі виходити за межі тіла, а цим підтверджувалася і можливість її повернення в тіло. Тим самим обґрунтовувалася ідея воскресіння. На відміну від реалістів, представники номіналізму (Дунс Скот, Р. Бекон, У. Оккам) стверджували, що поняття не існують реально, а є іменами речей.

В епоху Відродження проблема свідомості (особливо у представника раннього Відродження Мірандола) тлумачиться як інтелектуальна засада могутнього потоку творчості, який притаманний людині. В "Трактаті про безсмертя душі" філософ Помпанацці ставить проблему розумності душі в хрістіанському звучанні. В філософії М. Кузанського і Дж. Бруно розум отримує нові значення. Кузанський стверджував, що діалектичним є лише той розум, який спроможний пізнати Бога. За Бруно, можна говорити про Світову душу як здатність матерії утворювати будь-які форми. Він тлумачить душу як таку властивість світу, яка сходить до Мислячого духу. А Світова душа, за Бруно, знаходиться не поза межами світу, а в ньому самому як його власна внутрішня форма.

Філософія Нового часу розвивається у тотожності з науковим пізнанням. Це спричинило особливості у тлумаченні природи свідомості. Оскільки наука Нового часу базується на досвіді та експерименті, то більшість філософів цього часу виходять з незалежності розуму від віри і науки від релігії. Іх (починаючи від Галілея і продовжуючи Декартом, Ф. Беконом, Лейбніцем, Спінозою) інтереси переміщуються в теорію пізнання, логіку та методологію науки. Це означає, що свідомість вперше стає предметом наукового пізнання. Так, Ф. Бекон пише "Новий Органон", у якому піднімає на новий рівень проблеми логіки і виводить чотири ідоли пізання; Т. Гоббс розриває свідомість між емпіризмом та раціоналізмом і тому закладає основи дуалізму; Д. Локк виводить свідомість з чуттєвості і стверджує: "немає нічого в розумі, чого б не було у відчутті". Р. Декарт викладає свою концепції рівнів пізнання в роботі "Міркування про метод"; в об’єктивному ідеалізмі Лейбніца ідеальне тлумачиться як духовність, що притаманна монадам, які є основами світу. Лейбніц розрізняє монади, яким властива лише перцепція (пасивне і неусвідомлене сприйняття), і монади-душі, яким властива аперцепція (наділені свідомістю). Особливе значення для подальшого розвитку філософії має концепція Спінози про ідеальне, яке тлумачиться як атрибут – невід’ємна властивість субстанції.

Філософи французького Просвітництва (Вольтер, Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, Д’Аламбер, Д. Дідро, П. Гольбах, Ж. Ламетрі, Е. Кондільяк, К. Гельвецій) залишаються механіцистами в тлумаченні походження свідомості. Але внаслідок того, що філософія цього періоду характеризується спрямованістю на вирішення соціальних проблем, свідомість розглядається на рівні співвідношення суспільного буття і суспільної свідомості. Звідси виникла антиномія: з одного боку, стверджували філософи цього часу, обставини породжують "точки зору" а з іншого – точки зору впливають на матеріальний світ. Розв’язання цієї суперечності з позицій механістичного матеріалізму було неможливим.

Отже, в наступній – німецькій класичній – філософії (І. Кант, І. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г. Гегель) проблема свідомості й сама свідомість стає предметом ідеалістичного тлумачення. Але такі інтерпретації свідомості та мислення мали величезне значення для пізнання їх універсальної природи, адже тільки ідеалізм, особливо в його об’єктивній формі, спроможний обґрунтувати природу мислення через універсальні закони і категорії. Діалектичний матеріалізм (К. Маркс, Ф. Енгельс) вивів матеріалістичні підстави походження свідомості, використавши теоретичні засади ідеалістичних систем попередників.

Предметно-практичні засади виникнення свідомості.

Розглядаючи друге питання, студентам необхідно зрозуміти, що феномен свідомості безпосередньо пов’язаний з такою властивістю матерії як відображення. Але свідомість виступає соціальною формою відображення. Тому свідомість є ключовим поняттям філософії, соціології та психології і визначає людську спроможність ідеального відтворення реальності, а також механізми та форми такого відтворення. Оскільки ж людина має історичне походження, то й феномен свідомості може адекватно розумітися в контексті розвитку матеріального світу взагалі. Тому видатний філософ Нового часу Б. Спіноза визначав свідомість як атрибут субстанції, тобто як необхідну, суттєву та невід’ємну властивість матерії. Отже, у своєму розвитку матеріальний світ закономірно досягає такої форми самовідображення, якою є свідомість. Тому ідеальне і є суб’єктивним образом об’єктивної реальності, відображенням зовнішнього світу у формах діяльності, свідомості і волі людини. Свідомість ніколи не може бути чимось іншим, як усвідомленим буттям, а буття людей є реальний процес їхнього життя. В цьому розумінні не свідомість визначає буття, а буття визначає свідомість. Наші відчуття, наша свідомість є лише образом зовнішнього світу, а відображення не може існувати без відображуваного, але відображуване існує незалежно від того, що відображає. Що являє собою відображення? Як всезагальна властивість матеріальних об’єктів, відображення є зміною, реакцією, зліпком будь якого предмету, або явища, які взаємодіють з іншими предметами чи явищами. Ця реакція завжди знаходиться у певній відповідності або подібності з тією чи іншою стороною предмета, який дії на інший предмет.

Оскільки свідомість є суто суспільним явищем, то вона народжується виключно у суспільній формі матеріального руху. А суспільною формою матеріального руху є предметно-практична, матеріально-виробнича діяльність суспільства у цілому і людини як компонента продуктивних сил. Якщо кожна форма матеріального руху містить у собі всі інші у "знятому" вигляді: механічна форма руху є переміщенням макротіл, фізична – механікою молекул, хімічна – фізикою атомів, біологічна – фізикою клітин, то предметно-практична діяльність суспільства і людини характеризується тим, що вона є універсальною взаємодією з природою у цілому – в розумінні усіх її матеріальних форм руху, включаючи і саму себе як суспільну форму руху матерії. І якщо в попередніх формах матеріального руху перехід однієї форми в іншу здійснюється стихійно, то перехід одних речей в інші на рівні суспільної форми матеріального розвитку – практику – здійснюється:

а) свідомо – через усвідомлену людиною мету своєї діяльності;

б) опосередковано – через сукупність суспільних відносин.

Таким чином, принциповою особливістю суспільної практики є її універсальність, а свідомість як універсальна форма відображення світу може виникати лише в універсальних підставах. Чому, наприклад, діяльність тварини не можна ототожнювати з діяльністю (практикою) людини, адже організованість діяльності тварин не можна заперечувати – досить згадати високий рівень природної організації діяльності бджіл, мурах та інших тварин. Коли постає питання про таку відмінність діяльності людського суспільства та тварин зазвичай дається відповідь, що людина відрізняється від тварин тим, що вона є розумною істотою. Але така відповідь породжує знов питання: а чому саме людина є розумною істотою? Звідки в неї виникає здатність мислення?

Для повної відповіді необхідно виявити основу виникнення людської свідомості, тобто знову звернути увагу на якісні риси людської практики. Основною рисою, що відрізняє практику людини від діяльності тварини є те, що людина підкорює світ, підпорядковує його собі залежно від власних потреб. Таким чином, людина спроможна оволодіти безкінечною кількістю форм діяльності. Тварина від природи запрограмована на один єдиний від діяльності й ніколи в принципі не може оволодіти іншим. В цьому розумінні людина підкорює собі навколишній світ, тварина пристосовується до навколишнього світу. Людина може жити в будь-яких обставинах, а тварина може жити лише в умовах, на які вона запрограмована біологічно, адже вона не спроможна усвідомити і підкоряти невідповідні її природним потребам обставини. Саме тому, на відміну від тварин, людина є істотою універсальною. Людина усвідомлювати свої потреби, а тварина діє інстинктивно. Спосіб існування тварини залежить від діяльності її природних рефлексів та рефлекторного реагування на навколишнє середовище. Таким чином, тварина запрограмована на один вид діяльності і, тим самим, не є і не може стати універсальною. Отже, як доводить вітчизняний філософ Б. О. Парахонський, не зважаючи на елементарні прояви у неї "протоісторичного індуктивного адаптування до реальності", тварина не може стати свідомою істотою.

"Ключовим пунктом" у виведенні людиною себе "з тваринного царства" та становлення неї свідомою істотою є те, що, на відміну від тварин, діяльність яких направлена безпосередньо на здобування і вживання їжі, людина створює знаряддя праці, яке використовується опосередковано – як засіб виробництва їжі і умов існування. Отже, тварина пристосовується під природу, а людина переробляє природу відповідно до своїх потреб. Саме у цьому опосередкованому (абстрактному у тому розумінні, що знаряддя праці не споживається фізіологічно) акті виробництва і виникає така ідеальна абстракція як свідомість.

Таким чином, розуміння суспільної предметно-практичної, виробничої практики людини у тому, що вона стає розумною істотою тоді, коли виробляє щось, що до неї у природі не існувало. Це "щось" є знаряддя праці, яке виробляється з природних засобів, але має виключне виробниче значення. Не випадково людина виникає історично не на півночі, де могли вижити виключно ті види тварин, які були пристосовані до жорстких природних умов, і не на півдні, де було досить їжі, щоб тваринам не бути вимушеними виробляти щось додаткове, а саме в ареалі середньої полоси земної кулі де умов для існування одночасно було і достатньо, і недостатньо. Отже, в знаряддях праці суспільна діяльність отримує своєрідну форму накопиченого досвіду людського колективу, який стає за часом естафетою суспільного розвитку взагалі в формі продуктивних сил. Оскільки ж суспільна практика носить свідомий характер, то свідомість виступає ідеальним знаряддям праці, адже практика людини не може здійснюватися поза усвідомленням своєї мети.

Наведемо істотні риси предметно-практичної діяльності, які зумовлюють виникнення і розвиток свідомості. У первісному значенні праці предметно-практична діяльність має такі риси:

1.   Праця характеризується перш за все ідеальним усвідомленням митця власної подальшої реалізації;

2.   Праця починається із ідеальним відображенням та уявленням результату своєї реалізації;

3.   Праця має і матеріальну форму за своїм здійснюванням як у виробничої сфері, так і в теоретичній;

4.   Праця є процес, який відбувається між людиною та природою, в якому людина своєю діяльністю опосередковує, регулює та контролює "обмін речовин" між суспільством та природою.

З таких характеристик слідує наступне: чим більший рівень розвитку предметно-практичної діяльності суспільства і людини, тим більший рівень розвитку суспільної і індивідуальної свідомості. І навпаки, рівень розвитку суспільної і індивідуальної свідомості стає логічною підставою для подальшого розвитку суспільної практики "зі знанням справи".

Існує індивідуальна і суспільна свідомість. Разом з тим, ці її форми не є абсолютно ізольованими одна від одної – не існує індивідуальної свідомості без суспільної, як і навпаки. Але невірно тлумачити суспільну свідомість як певну суму "індивідуальних свідомостей". Так і індивідуальну свідомість не можна розуміти як відособлений "екстракт" суспільної свідомості – вони є тотожністю протилежностей, що взаємообумовлюють і взаємозбагачують одна одну.

Разом з тим, предметно-практичні засади виникнення свідомості проявляються й у виявленні активності свідомості по відношенню до буття – свідомість не тільки відображає буття, але виступає умовою його активного відтворення. Таким чином, у процесі суспільної життєдіяльності – матеріального та "духовного" виробництва – процес взаємообумовлення свідомості та буття є безперервним – не тільки буття продукує свідомість, але й свідомість продукує буття. Тому питання про первинність буття по відношенню до свідомості має сенс лише у аспекті що з чого виникло історично. В реальному процесі життя свідомість і буття постійно взаємопереходять одне в інше – свідомість стає засадою життєдіяльності людини і суспільства. Тому, відмінністю свідомості від інших (які властиві всім попереднім формам матеріального руху) форм відображення полягає в тім, що вона виступає умовою свідомої діяльності людини у реалізації її потреб.

Структура свідомості.

Розглядаючи третє питання, студенти мають виявити структурні компоненти свідомості. Відрізняють чуттєво-емоційний, емоційно-вольовий та абстрактно-логічний компоненти свідомості. Чуттєво-емоційний частіше за все пов’язують з "несвідомим", яке неправомірно ототожнюється з "підсвідомим". Більше того, "несвідоме" тлумачиться зазвичай у тому значенні, який йому надавав З. Фрейд. В роботі ""Я" і "Воно"" Фрейд структурує свідомість (а точніше – психіку) через виокремлення "Воно" (ід), "Я" (его) та "Над-Я" (супер-его). Під "Воно" розумілася найбільш примітивна інстанція, яка охоплює генетично первісне, що підкоряється принципу насолоди і нічого не знає ані про реальність, ані про суспільство. "Воно" з самого початку ірраціональне й аморальне. Його вимогам повинно підкорятися "Я". "Его" слідує принципу реальності і є посередником між стимулами, що йдуть з середовища, та з глибин організму. До функцій "Его" відносяться самозбереження, збереження в пам’яті досвіду зовнішніх упливів, уникнення загрозливих упливів, контроль над вимогами інстинктів, які надходять від "Воно". "Супер-его" є джерелом моральних і релігійних почуттів, своєрідним "агентом", що контролює і задає систему норм поведінки.

Виведення цієї концепції зі сфери ідеального та її перенос у сферу психоаналітики було закономірним, адже Фрейд "звільняє" несвідоме від соціального простору культури. Останній тлумачиться як такий, що пригноблює прагнення людини до насолоди і протистоїть йому.

У такому випадку залишається відкритим питання: чи було несвідоме у первісної людини і чи є воно у дитини цим "прихованим" від культури тягарем нездійснених насолод? Очевидно, що Фрейд неправомірно обмежує несвідоме формами біологічного, які містять в собі некультурний зміст переходу людини від інстинктів тваринного світу до культури. Насправді, несвідоме є сходинкою у становленні психіки, а його фрейдівський варіант характерний для нездорової психіки. Як перехідна форма до свідомості, несвідоме містить у собі багатозначну систему взаємообумовленості чуття, відчуття та первісних уявлень.

До підсвідомого можна було б віднести інтуїцію, оскільки чуттєва свідомість (починаючи з "усвідомленого інстинкту") сприйняття зумовлює емпіричність цього рівня, де предмети сприймаються як самостійні, відокремлені, поза внутрішніми зв’язками. Це рівень "чуттєвої свідомості", який, за Гегелем, наштовхується на суперечність предмету, але не може собі пояснити позитивне значення цієї суперечності. Чуттєва свідомість на початку є усвідомленням найближчого природного середовища і усвідомленням обмеженого зв’язку з іншими людьми та іншими предметами. В цьому процесі утворюється уявлення як підсвідома форма узагальнення цілісності предмету. Воно зводиться до чуттєво-наочного образу предмету, має певне символічне навантаження і може претендувати на підсвідоме узагальнення як операції мислення. Таке уявлення відбувається як "згорнутий" умовивід, а він "закріплюється" у інтуїтивному вигляді. Ось чому "підсвідоме" закріплюється у вигляді інтуїції, котра, в свою чергу, отримує багато значень: 1) миттєвої ідентифікації об'єкту, феномену або символу; 2) чіткого розуміння значення та зв'язків у безпосередності знаків; 3) легкість визначення змісту об'єкту сприйняття. Інтуїція як уявлення означає: 1) спроможність репрезентувати в іншій формі те, що сприймається (так звана геометрична інтуїція); 2) здатність формувати метафори, тобто показати ідентичність окремого об'єкту з ознаками виду, до якого він належить; 3) інтуїція як творче уявлення (натхненність).

Емоційно-вольовий компонент свідомості пов’язаний з її роллю в активному конструюванні дійсності, адже воля є свідомим і цілеспрямованим регулюванням людиною своєї діяльності. В цьому процесі воля постає історичною за змістом та направленістю. "Усі планомірні дії тварин не змогли накласти на природу печатку їх волі. Це змогла зробити лише людина" (Ф. Енгельс). Зміст обумовлюється характером потреб людини та способів їх реалізації. Тому емоційно-вольової компонент свідомості залежить як від рівня розвитку цих потреб, так і від рівня їх адекватного усвідомлення.

Абстрактно-логічний компонент свідомості характеризується спроможністю людини усвідомити сутність речей через їх осмислення поза безпосереднім чуттєвим спостереженням. Тому свідомість не існує поза мисленням та мовою. Отже, якщо виводити особливості свідомості, мислення та мови, то вони виступають явищем одного порядку, оскільки не існують незалежно одне від одного. Разом з тим, вони відрізняються за формою виявлення. Якщо свідомість констатує собою наявність соціального відображення, то мислення постає процесуальним відображенням, тобто таким, що рухається за логікою виникнення, розвитку та розв’язання суперечностей об’єктивних предметів. Саме тому Сократ намагався підштовхнути учасників діалогу до розуміння суперечностей предметів та явищ, на які було направлене пізнання, а І. Кант формулював сутність мислення як людську спроможність судження. Вищою метою мислення є діалектичний спосіб розуміння світу. Тому питання "що є мислення?" є питанням "що таке розум?" – мислить кожна людина, але відсутність діалектичного способу мислення консервує її свідомість у межах дурості.

Мова є практичною свідомістю. Мова виникає на певному етапі розвитку предметно-практичної діяльності людства, коли у первісних людей виникла потреба щось сказати один одному. Така потреба породжувалася необхідністю такої організації спільної діяльності, коли накопичений досвід вимагав інформаційного узагальнення та передачі іншим. Тому мова формувалася як вербально-ідеалізована культура, в якій закріплювався суспільний досвід. В цьому аспекті розрізняють мову та мовлення. Мовлення – це моментально актуалізована мова. Момент безпосередньої дії мови як роспредмечування ідеалізованої культури та сплетення його із конкретним аспектом предметно-практичної діяльності і є найважливішою особливістю мовлення як серцевини комунікативного процесу. Мова як категорія бере на себе інформаційну та дієву сторону передачі досвіду практичної діяльності. В мовленні відбувається індивідуалізація загального процесу .Відстежити цей процес індивідуального формування мовлення дає можливість наявних законів опанування дитиною мовленням.

Предмет і зміст діяльності виражає себе в мові як "в безпосередньому бутті мислення". Але мова не є чистою ідеальністю. Вона є лише формою самовираження ідеального, його вербальним буттям. Тому неопозитивізм, котрий ототожнює мислення (ідеальне) з мовою, з системою термінів та суджень, повторює помилку, про яку вже говорилося. Матеріальне ж дійсно "пересаджується" в людську голову, а не просто в мозок як орган тіла індивіду, по-перше, лише в тому випадку, якщо воно (ідеальне) виражено безпосередньо у загальнозначущих формах мови (які розуміються у широкому сенсі, включаючи мову схем, моделей тощо); по-друге, якщо воно трансформувалося на активну форму діяльності людини з реальним предметом. Отже, предмет виявляється ідеалізованим лише там, де виникла (сформувалась, створена) спроможність активно моделювати його через працю, спираючись на "мову слів та схем", де сформована спроможність суспільного суб’єкту активно перетворювати слово на справу, а через справу – на інший предмет. Таким чином відбуваються метаморфози: предмет – справа – слово – справа – предмет. Переконання у істинності походження мови з предметно-практичної діяльності людини може зміцнюватися наступним спостереженням – те, що мають передати одна одній тварини може передаватися і без вербального мовлення. В природному стані жодна тварина не страждає від невміння розмовляти, або розуміти людське мовлення. Це тому, що "досвід" тварини обмежується її природною запрограмованістю на певну форму існування і на інші способи існування тварина не здатна.

Абстрактно-логічний рівень свідомості виникає внаслідок утворень перших абстракцій на рівні чуттєвої свідомості. В свою чергу, він має два підрівні: розсудок та розум. З чого складаються ці підрівні і який зміст та закономірності реальності пізнаються ними?

Як компонент свідомості, розсудок є характерним для природознавства. В цьому відношенні його обмеженість зумовлюється обмеженістю виокремлення науки на окремі галузі. Коли ж розсудкові приписується самодостатність, він розкривається як неспроможний дати людині об’єктивне знання про закономірності розвитку об’єктивної реальності. В цьому розумінні розсудок виступає обмеженою формою буденної свідомості. А подолання таких обмеженостей має місце лише у розвитку розуму.

Розум як абстрактно-теоретичне пізнання базується не на формально-логічному, а на діалектичному способі мислення. Отже, методом розуму виступає діалектика. Звідси стає зрозумілим, що на рівні розуму мислить людина, котра всезагальні закони та категорії розвитку (див. Тему "Закони та категорії діалектики") перетворює на свою суб’єктивну властивість, на спроможність власного мислення. Отже, усвідомлювати світ на рівні розуму означає мислити його фундаментально, відповідно до його законів, які стають законами суспільної практики, людської життєдіяльності і, отже, законами пізнання та мислення. Це означає, що розум є мисленням на рівні категорій та фундаментальних законів об’єктивної реальності, коли усвідомлюється сама сутність речей та явищ. Таким чином, закони і категорії діалектики (розвитку) повинні стати на рівні розуму стрижнем свідомості як умови здійснення людської сутності у взаємозв’язку всезагального і одиничного розвитку.

Свідомість не може розглядатися поза самосвідомістю. Інакше вона буде розумітися як просте відображення реальності, не спрямоване на саму людину. Отже, самосвідомість є свідомістю, "предметом" якої стає сама людини з її сутнісними властивостями. Самосвідомістю людини виступає не просто самоусвідомлення її як окремої істоти, а є поглибленням людини до пізнання її власної сутності. Таке самоусвідомлення виступає фундаментальною ознакою можливості людини в її істинному статусі.

Самосвідомість не може існувати поза свідомістю, але свідомість (як обмежена) може існувати поза сутнісною самосвідомістю. В останньому випадку ми маємо справу з істотою, котра не пройшла через абсолютно необхідні сходинки власного становлення.

Виникнення свідомості містить у собі у "знятому вигляді" (див. тему № 3 – "закон заперечення заперечення", категорія "зняття") складний процес розвитку живих істот до мислячих. Цей процес постійно повторюється у становленні кожної людини від народження до виникнення свідомості.

Самосвідомість є вищим рівнем свідомості і, на відміну від останньої, направлена на саму людину. Психологія, феноменологія і філософія відрізняють три рівня самосвідомості:

Перший рівень самосвідомості виникає приблизно у трьохрічному віці, коли дитина усвідомлює себе як індивід. Якщо до цього віку вона говорила про себе в третій особі, то тепер вона починає себе називати займенником "Я". Це індивідуально-психологічна самосвідомість як відособлення дитини від навколишнього (природного і соціального) середовища.

Другій рівень самосвідомості зумовлюється суперечностями, які переживаються у так званому "перехідному віці" і супроводжується самоусвідомленням молодої людини як соціальної істоти. Звідси "максималізм", "ідеалізм", болюче переживання суспільної несправедливості і бажання взяти участь у її подоланні.

Третій рівень самосвідомості пов’язаний безпосередньо не з віком людини, а зі способом її мислення. Це філософська самосвідомість як така, що являє собою теоретичне усвідомлення людиною власної сутності. В цьому самоусвідомленні не зникають попередні рівні – вони повинні бути до розвиненими до культурного відношення людини до самої себе і до інших. Тому філософська (теоретична) самосвідомість має своєю передумовою усвідомлення людиною сутнісної рівності всіх людей, коли Я=Я. Через цей культурний код відношення до іншої людини розкривається відчужена природа соціальної нерівності в усіх її – економічних, політичних, культурних, ідеологічних – вимірах.

Залежно від вищеназваних суспільних форм нерівності людей, які блокують і консервують у стані відчуження їх сутнісну рівність, можна прослідкувати три типові форми перекручення самосвідомості. Тобто їх перекрученість полягатиме у порушенні принципу "Я=іншому Я" як базового принципу сутнісної самосвідомості людини. Першою формою такої перекрученості буде гіперсамосвідомість, коли одне "Я" поставить себе вище за інше "Я" і тлумачить себе як "Над-Я". Такий варіант самосвідомості представлений у філософії Ніцше. Регресивність його концепції виявила себе повною мірою тим, що на цю філософію орієнтувався фашизм. Другою перекрученою формою самосвідомості є порушення принципу "Я=іншому Я" у протилежному значенні, а саме як "комплекс неповноцінності". Це індивідуально-регресуюча форма самосвідомості у самооцінці та співвідношенні з іншими людьми. Третя перекручена форма самосвідомості характеризується станом "Я менше за самого себе", коли має місце індивідуально-регресуюча самосвідомість.

Внутрішній зміст і критерій розвитку самосвідомості можна визначити словами Гегеля: "По тому, чим задовольняється дух, можна судити про його втрату". Отже, кожна людина повинна корегувати розвиток своєї самосвідомості загальнозначущими імперативами. За інших умов вона втрачає свої орієнтири і деградує у "свідомість без самосвідомості".

Основні терміни

Ідеальне – суб’єктивний образ об’єктивної реальності, тобто відображення зовнішнього світу в формах діяльності людини, в формах її свідомості і волі.

Відображення – всезагальна властивість матеріальних об’єктів, яка проявляється як зміна, реакція, зліпок будь якого предмету чи явища, які взаємодіють з іншими предметами та явищами. Ця реакція завжди знаходиться у певній відповідності або подібності з тією чи іншою стороною предмета, який дії на інший предмет.

Свідомість – спроможність людини відтворювати дійсність у ідеальній формі. Існують дві форми свідомості – індивідуальна та суспільна.

Діяльність –

Суспільна практика – суто людський тип діяльності, який характеризується універсальним підпорядкуванням природи до матеріальних і теоретичних потреб людини, а також своїм усвідомленим характером щодо мети, способу здійснення та споживання результатів такої діяльності.

Мислення – процес відображення об’єктивної реальності. Мислення складає вищу ступінь людського пізнання, оскільки виводить знання про суттєві зв’язкі між явищами. Воно здійснюється як пізнання, що рухається від явища до сутності. Мислення дє способом пізнання того, що не лежить на поверхні явищ і не сприймається органами чуття.

Мова – матеріальна форма здійснення процесу мислення. Через мову особисті досягнення стають досягненнями всього людства. Мова є універсальною формою вираження думок. Відрізняють природні і штучні мови.

Мовлення –

Спілкування –

Питання та завдання для самоконтролю.

1.   Чи може сформуватися свідомість у сліпоглухонімих дітей, якщо сформувати у них навички предметно-практичної діяльності?

2.   На прикладі мультфільму "Мауглі" поясніть, чи може стати дитина розумною істотою, якщо вона виросла серед тварин?

3.   Які питання дитини засвідчують, що в неї сформувалася свідомість і які свідчать про те, що в неї сформувалася самосвідомість?

4.   Що означає "мислити абстрактно" і "мислити конкретно"?

5.   Чим відрізняється мова жестів від вербальної мови?

6.   Чому закони розвитку не можуть сприйматися на чуттєвому рівні?

7.   Обґрунтуйте твердження Гегеля, що "істиною свідомості є самосвідомість" (Гегель Г. В. Ф. Энциклопедия философских наук. Т. 3. Феноменология духа. – М.: Мысль, 1977. – С.233)

8.   Як слід розуміти зауваження Гегеля про те, що "...античні народи – греки та римляни – ще не піднесилися до поняття абсолютної свободи, адже вони не пізнали ще того, що людина як така – подібно до цього всезагального "я", як розумна самосвідомість" – має право на свободу. Скоріше людина тільки тоді визнавалася у них вільною, коли вона народжувалася вільною. Отже, свобода у них визначалася як дещо природне. Ось чому в їх вільних державах існувало рабство і у римлян виникали війни, в яких раби намагалися добитися для себе свободи – визнання за ними їх вічних людських прав" (Гегель Г. В. Ф. Энциклопедия философских наук. Т. 3. Феноменология духа. – М.: Мысль, 1977. – С.245)

9.   Обґрунтуйте твердження Канта: "Якщо з емпіричного пізнання виключити будь яке мислення (через категорії), то не залишиться ніякого знання про той чи інший предмет, так як за допомогою лише одних наочних уявлень ніщо не осмислюється..." (Кант И. Критика чистого разума. – С-Пб.: "ТАЙМ-АУТ", 1993. – С.188-189)

 

Література

Основна:

ФІЛОСОФІЯ: Підручник /І.В. Бичко, І.В. Бойченко, ін. - К., 2001. – С. 143-161.

ФІЛОСОФІЯ: Посібник для студентів вищих навчальних закладів /Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. – К.: Академія, 2001. – С. 317-335.

Додаткова:

ФІЛОСОФІЯ. Навчальний посібник / І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко, І.В. Бойченко, В.П. Розумний та ін. / за ред. І.Ф. Надольного. – К., 2001. – 457 с.

ИЛЬЕНКОВ Э. В. Диалектическая логика. – М.: Политиздат, 1984. – С. 26-55.

HЕЛЬГА О. Caмocвiдoмicть ocoбиcтocтi i її eтнiчний змicт // Фiлoc. i coцioл. думкa. – 1993. – № 7,8.

Першоджерела:

ГЕГЕЛЬ Г.В.Ф. Кто мыслит абстрактно?// Работы разных лет. В 2-х т.-Т.1-М.: Мысль,1970.-389-394.

ГЕГЕЛЬ Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук. Т. 3. Феноменология духа. – М.: Мысль, 1977. – С. 218-250.

КАНТ И. Критика чистого разума – С-Пб.: "ТАЙМ-АУТ", 1993. – С.188-189.

ФРЕЙД З. Психология бессознательного. - М., 1989. – С. 425-439.

ЭНГЕЛЬС Ф. Роль труда в процесе превращения обезьяны в человека.- Маркс К., Энгельс Ф. Соч. Т. 20.- С. 486-489.

ЮНГ К. Об архетипах коллективного бессознательного // Вопросы философии. – 1988. – № 1.

"Істина не є результат: істина є процес"

Г.В.Ф. Гегель

13. Пізнання та освоєння людиною світу

Метою даної теми є з’ясування студентами того, що таке пізнання, які його рушійні сили, задля чого відбувається пізнання, в чому полягає сутність істини, що складає зміст основних категорій діалектики: "суб’єкт" і "об’єкт". Задля досягнення цієї мети доцільно й доречно розглянути наступні питання:

1.Філософське вчення про пізнання.

2. Форми і методи наукового пізнання.

3. Пізнання та практика.

Філософське вчення про пізнання

Чи можна пізнати світ, в якому ми живемо? Здавалося б, які можуть бути сумніви з цього приводу, адже самий факт того, що ми живемо, є самим беззаперечним свідченням того, що, так, бо, якщо ні, то ми не змогли б орієнтуватись в цьому світі, отже, ми були б приречені на неминучу й негайну загибель у ньому. Взяте безпосередньо з життєвого досвіду, це очевидне положення знаходить і цілком відповідне йому, ясне й прозоре теоретичне підтвердження: пізнання є процес руху від незнання до знання, від знання менш глибокого і менш повного до знання більш глибокого і повного. Однак, у цього, здавалося б, безсумнівного визначення є могутня опозиція, аргументи якої настільки переконливі, що ними ні в якому разі не можна нехтувати.

Так ще в епоху ранньої античності Ксенофан проголосив, що, навіть якщо дійсне знання й існує, ми не зможемо її розпізнати: рухаючись уздовж ряду різних тверджень щодо одного й того ж предмета, ми, зіштовхнувшись із тим, що містить дійсне знаня, пройдемо мимо нього і підемо шукати істину далі, бо в нас немає жодної зачіпки, яка б допомогла нам збагнути, що те, з чим ми тільки-но зіткнулись, і є та сама істина, яку ми так напружено шукаємо.

Кратіл, якому Платон присвятив один із своїх "діалогів", не тільки підтримав думку Ксенофана, а й підсилив її своїм твердженням: оскільки все змінюється, остільки пізнання неможливо, бо безперервно змінюється і те, що ми намагаємось пізнати, і ми самі в ході цих наших спромог, і ті поняття, за допомогою яких ми намагаємось здобути істину.

Горгій, підхопивши твердження Ксенофана й Кратіла, логічно продовжив їх, сказавши: ніщо не існує (бо в нас немає жодного беззаперечного доказу того, що дещо існує інакше, ніж суто у нашій уяві); якщо ж дещо й існує, то його неможливо пізнати (див вище); якщо ж воно і є пізнаваним, то воно невиразимо.

В добу пізньої античності ранньо-античний скептицизм (див. нижче: словник) отримав подальше розвинення. Так Секст Емпірик сказав: "Я не знаю, чи можливе пізнання", бо, якщо, стверджувати, слідом за Кратілом, що пізнання неможливе, то тим самим ми будемо стверджувати протилежне, а саме, що ми вже дещо пізнали – те, що пізнання неможливе.

Піррон довершив скептицизм своєю тезою: "Слід утримуватись від будь-яких висловлювань, оскільки кожному прямому висловлюванню може бути протиставлене інше, прямо йому протилежне і в рівній мірі переконливе". Крайня ступінь скептицизму отримала назву агностицизму (див. нижче: словник).

Отже, широковідомий твердження про те, що основне питання філософії має другу свою сторону, а саме, чи є світ, в якому живемо ми, і в якому існує все, що існує, пізнаваним, не такий вже безпідставний, як це може здатись на погляд так званого "здорового глузду", незважаючи на явну суперечність ясному й прозорому твердженню про те, що пізнання безумовно є, й при тому воно є "процес руху…" (див вище).

Призначення гносеології, тобто, вчення про пізнання як одного з найважливіших і найскладніших розділів філософії саме в тому й полягає, щоб розібратись у причині наявності такої суперечності і визначити шляхи її розв’язання.

Для того, щоб процес пізнання міг відбутись, необхідна, в будь-якому випадку, наявність двох протилежностей, які знаходяться між собою в стані єдності і боротьби, а саме: суб’єкта й об’єкта, тобто, того, хто є джерелом пізнавальної активності (суб’єкт), і того, на кого (на що) спрямована пізнавальна активність суб’єкта. Якщо, наслідуючи Томаса Гоббса, вважати, що об’єкт імманує (випромінює, виділяє) з себе певні флюїди, тобто, звукові, світові і т. ін. сигнали, а суб’єкт їх фіксує, регіструє, копіює органами свого сприйняття, то доведеться визнати, що, в такому разі джерелом активності в пізнавальному процесі є саме об’єкт, а суб’єкт є лише пасивним регістратором, фіксатором і копіювальником того, що імманує з себе об’єкт, що неможливо за визначенням. Насправді ж, навпаки, саме суб’єкт як дійсне джерело пізнавальної активності спрямовує свою увагу на той чи інший предмет, перетворюючи його тим самим в об’єкт своєї пізнавальної діяльності. Іншими словами, суб’єкт – не одержувач, а здобувач.

В будь-якому разі суб’єктом пізнання може бути лише той (чи те), для кого (чи для чого) це пізнання важливе й це пізнання потрібне. Оскільки неживому нічого не потрібно й ніщо для нього не важливе, остільки неживе не може бути суб’єктом (навіть якщо та чи інша "розумна машина" спрямована на здобуття тієї чи іншої інформації (див нижче:словник), то ця її функція є лише втіленням в неї певної програми, що закладена в неї живою й притому – мислячою істотою – тією, яка її створила й запрограмувала, тобто, дійсним суб’єктом пізнання). Інша справа – живе. Саме задля того, щоб живому бути живим, йому потрібно багато чого і, перш за все – інформація про те, що його оточує.

Все живе спроможне (в тій чи іншій мірі) здобувати інформацію з оточуючого середовища. Однак процес пізнання не вичерпується, не обмежується, лише одержанням інформації. Способи її обробки, застосування і використання рослинами, тваринами і людиною суттєво відрізняються одне від одного. Якщо всі рослини одного й того ж виду реагують на одну й ту ж саму, або ж однакову інформацію однаково (приміром, всі соняшники повертають свої суцвіття синхронно слідом за рухом сонця на небосхилі), то в різних тварин одного й того ж виду реакція на тотожну інформацію може відрізнятись досить суттєво (один й той же самий подразник у різних особин може викликати різний відгук, наприклад, один собака злякається нападу на неї і втече, інший – тієї ж породи – кинеться на свого нападника). Що ж стосується людини, то реакція різних людей на одну й ту ж саму інформацію може бути вкрай різною, включаючи непередбачувану.

Однак докорінність відмінності людини як суб’єкта пізнання від усіх інших живих істот полягає зовсім не в різноманітності реакцій різних людей на однаковий подразник, а в тому, що лише людина спроможна не обмежувати своє пізнання світу лише здобуттям інформації.

Інформація – це завжди відповідь (відгук, відлуння) на запит, що надсилається суб’єктом пізнання до об’єкту: "що?", "де?", "коли?", "скільки?", "який?" ("яка?", "які?") й таке інше. Спрямовувати – в тій чи іншій формі – запит, що стосується цих питань й одержувати – в той чи інший спосіб – відповідну інформацію з боку об’єкта спроможні різні живі істоти. Але жодна з живих істот, окрім людини, не має здатності задавати питання: "чому?", "навіщо?", "задля чого?", "кому це вигідно?" – і – як наслідок – не спроможна отримувати на них відповіді. Необхідним і достатнім доказом цього твердження може служити той факт, що серед дітей самим популярним питанням і при цьому саме таким, яким діти найбільш дошкуляють дорослим, є питання "чому?". Якщо ж позбавити дитину можливості задавати це питання і отримувати на нього відповідь, людина з цієї дитини не відбудеться. Саме це трапляється в кожному з випадків, коли людське немовля було вигодуване іншими ссавцями (вовками, шакалами, мавпами). Якщо ж суттєво обмежувати дитину щодо питання "чому?", то в подальшому її розумові здібності виявляються обмеженими.

Людину – настільки, наскільки вона – людина – цікавить не тільки явище як таке, а й його сутність. Тобто, процес пізнання людиною світу двоєдиний: він – і процес отримання інформації, і – процес осягнення сутності. Якщо перше досягається шляхом сенсорного контакту (безпосереднього або ж опосередкованого) з об’єктом, то друге – виключно розумовою діяльністю. Перше стосується фактів, стосовно до яких доречно поняття достовірність (недостовірність). Друге – думок. Саме лише по відношенню до думок, як це цілком слушно стверджував Аристотель, може застосовуватись поняття істинне, протилежністю до якого є хибне.

Факт не може бути ані хибним, ані істинним. Достовірність або ж, навпаки, недостовірність факту при певних умовах можна встановити цілком вичерпано й однозначно, але не існує таких умов, забезпечення яких дало б змогу вичерпано й однозначно, раз і назавжди, дати відповідь на питання "чому?", оскільки кожна відповідь на це питання породжує нове "чому?", і так до нескінченності.

Об’єктивною передумовою цілком закономірного існування і агностицизму, і його протилежності – гносеології є саме розбіжність у розумінні того, що таке пізнання. Якщо воно лише надбання інформації, то для агностицизму немає жодної реально існуючої підстави. Якщо ж воно лише осягнення сутності, то немає жодної підстави для необмеженого гносеологічного оптимізму, оскільки останній базується на ствердженні безумовної можливості дати вичерпану відповідь на питання "чому?" в кінцевому його варіантові.

Насправді ж пізнання не є "або надбання інформації, або осягнення сутності". Воно – "і це, і те".

Якщо отримати ту чи іншу необхідну і при тому достовірну інформацію – це лише справа "техніки" і часу, то досягти кінцевого осягнення сутності – завдання, яке не має рішення в будь-якій реальній перспективі.

Саме тому Гегель стверджував: "Істина – не результат, а процес", бо не існує й не може існувати достеменної, беззаперечної, кінцевої відповіді на "кінцеве", "остаточне", "останнє" питання "чому?". Є лише нескінченний процес нескінченного наближення до істини, "схопленої думкою".

Саме в цьому полягає зміст кантівської "речі в собі" як "останньої" відповіді на "останнє" "чому?", як такої, що не може бути пізнаною.

Саме в цьому ключ до розуміння висловлювання Джордано Бруно: "Пізнання не має пересичення".

Саме в цьому – вирішення "парадоксу Сократа": "Я знаю тільки те, що я нічого не знаю" насправді означає: "Я знаю, що я нічого не знаю до кінця".

Ми як людство, в даному випадку ми – як універсальний суб’єкт пізнавальної діяльності (наша універсальність полягає в тому, що ми спроможні в своїй пізнавальній діяльності клопотатись і про здобуття інформації, і про осягнення сутності) маємо необмежену здібність до пізнання будь-чого, і обмежену (межами наших конкретно-історичних можливостей) спроможність до пізнання будь-якого "будь-що".

Розвиваючи інструменти (як матеріальні, тобто, предметно-речовинні, так і ідеальні, тобто такі, що спрямовані на вдосконалення наших розумових "знарядь" – методів, теоретичних засобів), ми як людство будемо крок за кроком, де – поступово ("еволюційно"), де – стрибкоподібно ("революційно") наближатись до Абсолютної Істини, яка і не існує, і, водночас, існує.

Вона не існує як остаточна точка, остання ланка в нескінченному ланцюзі пізнання.

Вона існує як лінія – своєрідна асимптота, тільки якою й можна графічно зобразити Абсолютну Істину.

Людське пізнання як процес осягнення сутності – це нескінченне наближення до Абсолютної Істини як асимптоти, відстань до якої – на відміну від обрію, що, як відомо, теж недосяжний, але відстань до якого константна (див. нижче: словник) – постійно скорочується. Це скорочення відбувається завдяки не спадаючий активності універсального суб’єкта пізнання, тобто – Людини Розумної.

Як і сама людина, її пізнавальна діяльність історично трансформувалась: із суто утилітарної, спрямованої на досягнення виключно меркантильних (див нижче: словник) цілей, вона видозмінювалась у діяльність по освоєнню (не плутати з присвоєнням, тобто – привласненням, тобто з забезпеченням монопольного володіння, розпорядження і користування) світу (тобто на перетворення його з чужого, страхітливого, ворожого людині на "свій", тобто, дружній, сприятливий, "доброзичливий"). Під освоєнням розуміється те, що свого часу Григорій Сковорода визначив терміном "спорідненість", маючи на увазі відповідність і узгодженість із сутнісними запитами людини як Людини Розумної. Дарма, що Григорій Савович використовував цей термін виключно по відношенню до запитів людини щодо змісту її праці. Сенс цього напрочуд влучного терміну може бути цілком доречно поширений на будь-яку діяльність людини, властиву Людині.

"Споріднена" людині пізнавальна діяльність виходить далеко за межі безпосередньо споживацького інтересу як окремої людини, так і людства в цілому, і перетворюється у відносно самостійну галузь, прямий зв’язок якої з прагматичними, тобто – сьогоденними й цю-хвилинними запитами (чи то даної особи, чи то певної соціальної групи) не завжди простежується і, навіть, не завжди існує. Це, безумовно, не означає, що результат такої пізнавальної діяльності нікому не потрібний. Це лише свідчить про те, що попит на її результат поки що відкладений, але згодом він неодмінно виникне, як це вже було з багатьма відкриттями й винаходами.

Форми й методи наукового пізнання

Наскільки істина є "не результат, а процес", настільки і її пошук є процес, спрямований не тільки й не стільки на отримання безпосередніх, втілених в суто матеріальні блага, результатів. Як написав в своєму "Досліді про людське міркування" Джон Локк, "пошук істини нагадує соколине мисливство, коли кожний крок на шляху до здобичі стає не тільки самим новим, а й самим найкращим, в усякому разі на якийсь час". Цю, висловлену Дж. Локком, думку через двісті років фактично підтримав і підхопив академік Л.Д.Ландау, сказавши (цілком у дусі ейнштейнівських жартів): "Наука є спосіб задоволення власної цікавості за рахунок держави".

Обидва ці знамениті фізики, як і їх не менш знані колеги – В.Гейзенберг, Н.Бор, продовжуючи класичні традиції своїх попередників – Г.Галілея, і І.Ньютона "виявили і запровадили такі методологічні принципи (простоти, симетрії, естетичної завершеності, відповідності, доповняльності), які згодом стали загальнонауковими і органічно вплелися в канву філософсько-методологічних досліджень" (див: Дротянко Л.Г. Феномен фундаментального і прикладного знання – К., 2000).

Наука як відносно самостійна галузь людської діяльності, що спрямована на забезпечення "пізнавального попиту", на сьогодні має і свою, достатньо складну структуру, і інфраструктуру, і власну методологію, яка, втім не є чимось абсолютно автономним, відірваним від філософської. Навпаки, своїм корінням наукова методологія має вже відомі з попередніх розділів даного видання діалектичний і метафізичний, тобто, протилежні одне одному філософські методи, що знаходяться по відношенню одне до одного в стані єдності і боротьби. Інакше й бути не могло й не може, бо перший з них виражає собою необхідність при дослідженні будь-якого явища враховувати всі дійсно існуючі його зв’язки: як із іншими явищами, так і ті, що існують в ньому самому, а другий – це відсторонення, відгалуження, відмежування від усього різноманіття реально існуючих зв’язків заради однобічно спрямованого досліду.

Як давно-відомі (аналіз і синтез, індукція і дедукція, систематизація і класифікація, моделювання), так і новостворювані наукові методи – логічного атомізму, феноменологічний, герменевтичний (див., відповідно, нижче: словник) і т.ін. – мають кожний свою власну сферу потенційно ефективного й результативного їх застосування і використання, але кожен з них є окремим проявом чи то діалектичного, чи то метафізичного методу – в залежності від їх відношення до всієї сукупності дійсних (тобто, за Гегелем, тих, що існують з необхідністю) зв’язків.

В науці, як і в медицині, існують сильнодіючі і слабо діючі засоби (методи). Вибір оптимального для даного конкретного випадку метода (засобу) лікування (вирішення проблеми) має визначатись конкретними особливостями захворювання й хворого (специфікою й глибиною проблеми).

Як відомо, не слід стріляти з гармати по горобцях. Північні мисливці не ходять полювати на білку чи соболя з дробовою рушницею. Якщо для вирішення певної проблеми достатньо застосувати, скажімо, герменевтичний або ж феноменологічний метод, саме ним і слід користуватись. Для вирішення ж глобальних, широкомасштабних, глибоко укорінених проблем необхідно застосовувати й відповідний метод, за допомогою якого стане можливим урахування всіх суттєвих, дійсних, істотних зв’язків, що існують в цій проблемі, тобто, за визначенням, діалектичний метод.

Пізнання та практика

В системі пізнавальної діяльності людини як універсального суб’єкта пізнання існує унікальний елемент, що має властивість пов’язувати в собі ідеальне (думку) й матеріальне (предметно-речову дію). Цей елемент – практика. Саме завдяки такій своїй властивості практика виявляється спроможною стати дійсно ефективним і результативним критерієм істини. Достатньо згадати широко відомий приклад, пов’язаний із відкриттям восьмої планети Сонячної системи (нептуна). Її було відкрито "на кінчику пера" французьким астрономом Леверьє завдяки виявленій ним невідповідності руху сьомої планети (Урана) відносно розрахункам. Леверьє висунув припущення: якщо є відхилення від розрахунків, то має бути фактор, який викликає це відхилення. Таким фактором могло бути лише крупне космічне тіло, а оскільки його вплив на рух Урана був постійно діючим, то таким тілом мала бути планета. Було обчислено багато її характеристик, хоча саме її існування було не більш, ніж гіпотеза. Однак, коли іншому відомому астроному – Галле вдалось створити новий, більш потужний телескоп ніж ті, що до того існували, гіпотеза Леверьє стала науковим фактом. Тобто, практика як критерій істини не є справою рук і мозку однієї окремої людини, якою б геніальною вона ні була, а є прерогативою розуму і дії Людини Розумної, людської спільноти, яка, саморозвиваючись, розвиває і свою суспільно-історичну практику, і через її розвиток розвивається сама.

Спадкоємність, наступність, спадковість теоретичної й практичної діяльності є тією запорукою, яка забезпечує безперервність і нескінченність пізнання людиною світу й самого себе в цьому світі.

Основні терміни

Абсолютна істина – повна беззаперечна відповідність знання дійсності, ідеал пізнавальної діяльності, до якого людське пізнання безкінечно наближується, ніколи його не досягаючи як кінцевого результату.

Агностицизм – філософське вчення, що заперечує можливість пізнання сутності речей і закономірностей розвитку дійсності.

Гносеологія – вчення про сутність і закономірності пізнання, теорія пізнання.

Епістемологія – те саме, що й гносеологія. Використовується в англомовних країнах.

Інформація – відомості про об’єкт, зафіксовані в той чи інший спосіб суб’єктом пізнання.

Методологія – вчення про методи пізнання й перетворення світу; сукупність прийомів дослідження, що їх застосовують у будь-якій науці відповідно до специфіки об’єкту її пізнання.

Об’єкт – те, на що спрямована пізнавальна активність суб’єкта.

Практика – предметно-речова діяльність, що спирається на надбані людством знання.

Скептицизм – філософська концепція, що піддає сумніву можливість достовірного пізнання світу й існування надійного критерію істини.

Суб’єкт – джерело пізнавальної активності.

Питання та завдання для самоконтролю.

1.   Яким чином відбувається процес взаємодії суб’єкта і об’єкта в процесі пізнання?

2.   Що таке агностицизм і яким чином він пов’язаний із скептицизмом?

3.   Що таке інформація? В чому полягає її зв’язок із знанням? В чому різниця між ними?

4.   В чому саме полягає двоєдність пізнання людиною світу?

5.   Чи існує абсолютна істина?

6.   Поясніть, як ви розумієте вислів Джордано Бруно: "Пізнання не знає пересичення"?

7.   Які існують методи наукового пізнання?

8.   Які принципи наукового пізнання Вам відомі?

Література

Основна:

Алексеев В.П., Панин А.В. Философия. Учебник. – М.: Проспект, 1999. – С. 117-146; 187-230; 321-342.

Введение в философию: Учебник для вузов. В 2-х ч. Фролов И.Т., Араб-Оглы Э.А., Арефьева Г.С. и др. – М.: Политиздат, 1989. – Ч.2. – С. 318-415.

Введение в философию: Учебное пособие для вузов. Авт. кол. Фролов И.Т. и др .– М.: Республика, 2003. – С.452-484.

Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник для вузов. – М.: Логос, 2002. – С. 167-193.

Філософія: Навчальний посібник / за ред. Надольного І.Ф. – К.: Вікар, 1997. – С.261- 335.

Філософія: Підручник / за ред. Бичко І.В. – К.: Вища школа, 2001. – С.162-192.

Філософія: Посібник для студентів вищих навчальних закладів Проичепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. – К.: Академія, 2001. – С.292-316.

Додаткова:

Гуревич П.С. Основы философии: Учебник – М.: Гардарики, 2000 – С. 204-225.

Дротянко Л.Г. Фундаментальне та прикладне знання як соціокультурна і праксеологічна проблема: Монографія. – К.: Четверта хвиля, 1998. – С. 94-170.

Шаповалов В.Ф. Основы философии. От классики к современности, изд. 2-е, доп: Учебное пособие для вузов. – М.: ФАИР-ПРЕСС.2000. – С.414-456.

Першоджерела

Бэкон Ф. Новый Органон – Соч. В 2-х т. – М.: Мысль, 1978. – Т.2. – С.12 – 19.

Гегель Г.В.Ф. Философская пропедевтика // Работы разных лет. В 2-х т – М.: Мысль, 1970. – С. 11 – 15.

Кант И. Критика чистого разума – Симферополь: Реноме, 1998 – С.72 – 75.

Мир философии: Книга для чтения. В 2-х ч. М.: Мысль, 1991 – С.498 – 499; 508 – 509; 543 – 549.

Рассел Б. Человеческое Познание. Его сферы и границы. – М.: Мысль, 1997. – С.158 – 174.

Суспільство - складне й організоване ціле,

продукт дії всезагального закону формування

більш складних та гармонійних систем.

О.Конт

14. Предмет соціальної філософії

Метою теми є ввести студентів у предмет соціальної філософії. Це означає, що треба зрозуміти причини зародження суспільства, рушійні сили його становлення і розвитку. Ключові поняття: суспільство, соціальна діяльність, суспільне буття, суспільна свідомість, соціальна структура суспільства, історична періодизація суспільного розвитку.

Тему слід розкрити через розгляд наступних питань:

1. Предмет і структура соціальної філософії.

2. Структурованість соціальної системи.

3. Історична періодизація суспільного розвитку.

Предмет і структура соціальної філософії

Приступаючи до розгляду першого питання теми, студентам треба звернути увагу на те, що вивчений матеріал історико-філософського вступу та філософської пропедевтики, який увійшов до 1-го модуля, є фундаментом для дослідження сутності суспільства. Треба засвоїти найбільш загальні основи виникнення, функціонування та розвитку суспільства як системи конкретно-історичних форм соціальної діяльності людей, їх груп. Це і складає специфіку соціального пізнання, соціальної філософії в цілому.

Питання "Що таке суспільство? В чому полягає його сутність?" - не нові. Протягом століть, з моменту зародження наукового пізнання, людство робило спроби відповісти на ці питання, зрозуміти специфіку суспільних явищ, характер зв’язку між людиною й суспільством. Це знайшло своє відображення в різних концепціях. Осмислюючи світ, люди намагалися зрозуміти зміст і мету свого існування, відповісти на питання, що таке суспільство, чому відбуваються його зміни, яка роль людини, її свідомості в цьому процесі.

Розкрити тезу, що в розумінні суспільства, його сутнісних засад існують різноманітні теорії. Чи не першими в цьому були античні мислителі (Платон, Арістотель, Епікур та ін.) зі своїми теоретичними уявленнями про соціум як систему співбуття людей. Фундаментальною тезою грецької ідеї держави була гармонія (пропорційність), справедливість життя усіх її громадян. Саме гармонія і справедливість, на думку грецьких мислителів, були єднальною силою суспільства, яке ототожнювалось ними з державою. Для стоїків суспільство є зразком світової, космічної єдності, яка проникає й охоплює будь-яку множинність. Не лише людську спільноту, а й Землю, увесь світ (Всесвіт) вони розглядали як своєрідне "суспільство" - "державу богів і людей". В античній філософії побутували й інші точки зору. Так, Епікур і його прибічники вважали, що люди, відчуваючи потребу одне в одному, об’єдналися в суспільство. Вони розподілили між собою окремі суспільні обов’язки, особливо ті, що стосувалися безпеки, і затвердили правила стосунків між собою.

Показати, що в епоху Середньовіччя в поглядах на суспільство переважало його тлумачення як Граду Земного на противагу Граду Небесному, божественому.

Підкреслити, що мислителі Нового часу Т. Гоббс, Дж. Локк і Ж.-Ж. Руссо знову висунули ідеї добровільної угоди між людьми як вихідного принципу влаштування громадського життя. Подібне уявлення про суспільство переважало у XVІІІ ст. На противагу цьому Г.В.Ф. Гегель (1770-1831) стверджував, що держава - це божественна воля у тому розумінні, що вона є дух, присутній на землі, який розгортається, щоби бути формою організації світу. Вона є абсолютною раціональністю, божеством, вічним і необхідним буттям абсолютної ідеї, створюючи громадянське суспільство для досягнення своїх цілей. Соціологи Джон-Стюарт Мілль (1806-1873) і Герберт Спенсер (1820-1903), продовжували розвивати "універсальну" теорію суспільства. Інакше інтерпретував суспільство Е. Дюркгейм (1858-1917), розглядаючи його як єдність різноманітних ідей, вірувань - релігійних, моральних, естетичних, правових, політичних, - що реалізуються завдяки посередництву індивідів.

Принципово іншою є точка зору К. Маркса (1818-1883), який, розкриваючи джерела та основу виникнення і розвитку суспільства, писав: "В суспільному виробництві свого життя люди вступають в певні, необхідні, від їх волі незалежні відносини - виробничі відносини, які відповідають певному ступеню розвитку їх матеріальних продуктивних сил... На певному ступені свого розвитку матеріальні продуктивні сили суспільства приходять у суперечність з існуючими виробничими відносинами, або - що є тільки юридичним виразом останніх - з відносинами власності, всередені яких вони досі розвивалися. З форм розвитку продуктивних сил ці відносини перетворюються в їх окови". З його точки зору, діалектичний взаємозв’язок продуктивних сил і виробничих відносин відображається в законі відповідності виробничих відносин характеру й рівню розвитку продуктивних сил. Обумовленість удосконалення виробничих відносин характером і рівнем розвитку продуктивних сил, і в той же час активний вплив виробничих відносин на продуктивні сили є об’єктивною закономірністю. Порушення відповідності між продуктивними силами і виробничими відносинами, відставання останніх перешкоджає розвиткові продуктивних сил, внаслідок чого відбувається зниження темпів росту продуктивності праці, впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво. Продуктивні сили становлять матеріальну основу практичної діяльності, але розвиток цієї матеріальної основи забезпечується чи стримується системою виробничих відносин.

На підставі аналізу різних підходів до пояснення сутності суспільства можна стверджувати, що суспільство є певною єдністю, яка виявляє себе в об’єднаності, спільності, упорядкованості життя й функціонує як єдине конкретне ціле. Людське життя в усіх його сферах, починаючи від сім’ї і закінчуючи найвищими духовними цінностями – мораллю, мистецтвом, релігією, філософією, - має форму суспільного життя, співбуття людей, їх груп.

Показати, що сучасні дослідження сутності суспільства ґрунтуються на двох головних поняттях – суспільного буття та суспільної свідомості. Суспільне буття - сукупність всіх форм життєдіяльності людей, їх груп в суспільстві. Суспільна свідомість - система ідеального відображення, освоєння та перетворення суспільного буття людей. Суспільна свідомість, духовна діяльність, які є відображенням суспільного буття, виступають регулюючим чинником усіх суспільних відносин.

Обґрунтувати, що люди характеризуються не лише індивідуальними ознаками і якостями, а й мають загальнозначуще – соціальне, зумовлене обставинами їх суспільного існування: умовами матеріального виробництва, соціальним устроєм, політичною організацією, рівнем суспільної свідомості й культури. Звідси постає питання суспільної природи соціального. Соціальним є все те, що характеризує співіснування людей і що є відмінним від їх природної, біологічної основи. Виникає воно як системна характеристика безпосередньої чи опосередкованої взаємодії людей. Без такої взаємодії соціальне неможливе. Соціальне є сукупністю суспільних відносин індивідів, їх певних груп у процесі спільної діяльності, які виявляються у їх ставленні одне до одного, до свого місця і ролі в суспільстві, до явищ і процесів соціального життя.

Структурованість соціальної системи

Розкриваючи друге питання, студенти мають усвідомити, що суспільство є цілісна структурована система. У цьому допоможе знання категорій діалектики, понять "система", "структура", "елемент".

Показати, що соціальна структура суспільства - усталений взаємозв’язок та взаємодія людей, їх груп у суспільстві, конкретно-історичний вираз системи суспільних відносин як продукту соціальної діяльності людини, груп людей. Соціальна структура суспільства - результат історичного (біологічного, демографічного, етнічного, територіального, економічного, політичного, професійного, культурного, духовного) розподілу людей на групи, страти (верстви) в суспільстві, впорядковані та взаємообумовлені зв’язки між ними.

Розкрити, що носіями та елементами соціальної структури суспільства є людина, історичні форми спільності людей (спільнот): сім’я, рід, плем’я, народність (етнос), народ, нація. Суспільство є системна сукупність індивідів, які, взаємодіючи, перебувають у певних зв’язках і стосунках, забезпечуючи свою життєдіяльність. Ці взаємовідносини можуть набувати найрізноманітнішого змісту: демографічного, економічного, національного, професійного, політичного, світоглядного тощо, відповідно до чого формуються й певні об’єднання людей, різного рівня спільноти - "соціальні спільноти". Соціальна спільнота - реально існуюча сукупність індивідів, що відрізняється відносною цілісністю і є суб’єктом соціальної дії. Суттєвою різновидністю соціальних спільнот є соціальні групи - основна структурна одиниця суспільства. Поняття "соціальна група" узагальнює сутнісні характеристики колективних суб’єктів суспільних зв’язків, взаємодій і відношень. Їх характеризують: стійка взаємодія, відносно високий ступінь згуртованості, чітко виявлена однорідність складу, входження у ширші спільноти зі статусом їх структурних утворень. Соціальна група - обмежена в розмірах спільнота людей, виокремлених із соціального цілого на основі специфіки діяльності, соціальної належності, спільності відносин, цінностей, норм поведінки, що склались у межах історично визначеного суспільства.

Розкрити, що, залежно від компактності, форми зв’язків і кількості учасників у соціальних групах, прийнято виділяти внутрішні утворення: за розміром - мікросоціальні (малі), локальні (середні), макросоціальні (великі); за соціальним статусом - формальні (офіційні) та неформальні (неофіційні); за безпосередністю зв’язків - реальні (контактні) та умовні тощо. Малі соціальні групи (мікросоціальні спільноти) - спільноти, які об’єднують незначну кількість людей (до кількох десятків) на основі безпосередніх тісних контактів, стійкого спілкування, певних цінностей і норм поведінки. Групоутворюючою ознакою при цьому виступає наявність безпосередніх контактів та емоційних зв’язків, завдяки чому члени групи володіють розвиненим почуттям належності до неї. Сім’я як мікросоціальна група - соціально-біологічна спільнота, що існує на основі шлюбних зв’язків, кровної спорідненості або всиновлення, яка регулює стосунки між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми й відповідає за виконання притаманних їй різноманітних функцій. Середні (локальні) соціальні групи - спільності людей, які формуються за стратифікаційною, функціональною, регіональною та іншими ознаками. Ними, як правило, є численні об’єднання людей (від кількох тисяч до десятків мільйонів). За професійними ознаками - це працівники конкретного заводу, фабрики або певної галузі виробництва (залізничники, ткалі, металурги тощо). З огляду на територіальні особливості - жителі конкретного населеного пункту (села чи міста), області чи регіону. Великі соціальні групи (макросоціальні спільноти) - довготривалі, сталі спільноти людей, що існують у масштабах усього суспільства. До таких об’єднань відносять: суспільні класи, етнічні об’єднання (нації, народності, племена), вікові верстви (молодь, пенсіонери) тощо. їх основним об’єднувальним чинником, за відсутності безпосередніх контактних зв’язків, є фундаментальний інтерес, що формується на основі усвідомлення людьми об’єктивних обставин свого буття.

У цьому зв’язку треба розкрити такі характеристики суспільства як системи: самоорганізацію, саморегуляцію, адаптивність (пристосовність), відкритість, інформаційність, єдність необхідності та випадковості, саморозвиток, ієрархічність, центрованість.

Історична періодизація суспільного розвитку

Розкриваючи третє питання, студенти мають усвідомити багатоманітність підходів до визначення історичної періодизації суспільного розвитку, основними з яких є формаційний, цивілізаційний, хвильовий, інформаційний та осьовий підходи.

Аргументувати, що формаційний підхід притаманний лінійній концепції філософії історії - підходу до вивчення всесвітньої історії як єдиного процесу поступального розвитку людства та існування в ньому взаємопов’язаних стадій соціокультурного розвитку. Історія - процес розвитку суспільства у просторі-часі на основі дії певних законів. За твердженням К.Маркса, історія - природно-історичний процес закономірної зміни суспільно-економічних формацій, які складаються з трьох елементів: продуктивних сил, виробничих відносин, надбудови. Таких формацій шість: первіснородова, рабовласницька, азіатська, феодальна, капіталістична, комуністична. Закони їх розвитку та зміни - соціальний прояв всезагальних законів матеріалістичної діалектики в діяльності людей, класів в першу чергу, в сфері виробництва, розподілі, обміні та споживанні матеріальних цінностей. Історія -безперервний процес боротьби класів, реалізація закону класової боротьби.

Навести докази, що цивілізаційний підхід притаманний нелінійній концепції філософії історії, яка стверджує існування множини самодостатніх історичних утворень із власною історією. А.Дж.Тойнбі вважав, що всіх цивілізацій нараховується 21, з них основних - 13, зараз залишилось 5: китайська, індійська, ісламська, російська, західна. Кожна цивілізація проходить п’ять стадій свого розвитку: виникнення, зростання, надлам, розпад, загибель. Рушійна сила цивілізації - творча меншість, носій творчого імпульсу, що відповідає на історичний "виклик" і веде за собою інертну більшість. О.Шпенглер вважав, що цивілізація - смерть культури, спосіб існування історії, яким вона відрізняється від причинності як способу існування природи. Дійсна історія не має ніяких законів.

Студентам треба розкрити зміст поняття "післяіндустріальне суспільство". Термін "післяіндустріальне суспільство" з’явився в ряді статей американського соціолога Д.Белла в 70-х pp. XX сторіччя. Д.Белл розділяє суспільство на три сфери - соціальну структуру, політику й культуру. Соціальна структура включає економіку, технологію й професійну систему. Політика регулює розподіл влади, виступає арбітром між конфліктуючими групами. Культура накопичує духовні багатства. Концепція післяіндустріального суспільства має справу насамперед зі змінами в соціальній структурі, в економіці, професійній системі й інформації. Пояснити, чи обґрунтовано Д. Белл виділив ряд ознак післяіндустріального суспільства: створення економіки послуг; перевага технічних фахівців й людей вільних професій; домінуюча роль теоретичного знання як джерела нововведень і політичних рішень; можливість досягнення "післяіндустріальним суспільством" нового щабля соціального прогресу, планування й контролю за технічним розвитком; створення нової "інтелектуальної" техніки.

Сучасний американський соціолог Олвін Тоффлер (нар. 1928) підкреслив безпосередній зв’язок між змінами техніки й способу життя. Техніка, як він вважає, обумовлює тип суспільства й тип культури. Причому вплив техніки має хвилеподібний характер. Перша, аграрна, "хвиля" тривала тисячоріччя. У схемі Д. Белла, у якій зіставляються закрите й відкрите, традиційне й сучасне суспільство, їй відповідає образ традиційного суспільства. Головний зміст другої "хвилі" - заводське виробництво. Нинішня, третя, "хвиля" асоціюється з "інформаційним суспільством". Вона викликана повсюдним поширенням комп’ютерів, турбореактивної авіації, гнучких технологій. В "інформаційному суспільстві" складаються нові види родини, стилі роботи, життя, нові форми політики, економіки й свідомості. Олвін Тоффлер стверджує: бурхливий технічний прогрес, небачені досі досягнення науки, розвиток систем глобального зв’язку, і водночас - численні природні катастрофи, які не в останню чергу зумовлені непродуманою людською діяльністю, що лиш констатують загальну екологічну кризу та ставлять людство на межу самознищення - це свідчення подальших змін у розвитку суспільства, свідчення про прихід третьої хвилі цивілізації - інформаційної. Інформаційна революція створює новий поділ цивілізацій на "швидкі" та "повільні" економіки. Інформаційне суспільство - соціологічна і футурологічна концепція, що вважає головним чинником суспільного розвитку виробництво і використання науково-технічної й іншої інформації. Концепція інформаційного суспільства є різновидом теорії постіндустріального суспільства, основу якої заклали 3. Бжезинский, Д. Белл, О. Тоффлер.

Автор концепції "осьового часу" К.Ясперс (1883-1969) стверджував, що вісь світової історії слід віднести до часу близько 500 років до н.е., до того духовного процесу, який йшов між 800 і 200 pp. до н.е. Тоді відбувся найрізкіший поворот в історії. З’явилася людина такого типу, який зберігся і до цього дня. Цей час називається осьовим. В цей час відбувається багато надзвичайного - в Китаї жили Конфуцій і Лао-цзи, виникли всі напрями китайської філософії, мислили Мо-цзи, Чжуан-цзи, Ле-цзи і інші. В Індії виникли Упанішади, жив Будда; у філософії - в Індії, як і в Китаї, - були розглянуті всі можливості філософського збагнення дійсності, аж до скептицизму, до матеріалізму, софістики і нігілізму; в Персії Заратустра учив про світ, де йде боротьба добра із злом; в Палестині виступали пророки - Ілія, Ісайя, Ієремія і Второїсайя; в Греції - це час Гомера, філософів Парменіда, Геракліта, Платона, трагіків, Фукидіда і Архімеда. Все те, що пов’язано з цими іменами, виникло майже одночасно протягом небагатьох сторіч в Китаї, Індії і на Заході.

Спрямованість культурно-історичного процесу завжди має альтернативні можливості, і яка з них стане дійсністю, до яких наслідків вона приведе, залежить від багатьох випадковостей і дій конкретних людей, які завжди мають власні цілі, хоча й можуть діяти неусвідомлено або навіть несвідомо. Вибір напрямку руху суспільної системи залежить від багатьох чинників і ними зумовлених обставин, враховує свободу людини як її сутнісну визначеність, істотну рису людського буття, свободу як вияв здатності до самоорганізації, певного механізму саморегуляції культурно-історичного руху.

Основні терміни.

Суспільство - система конкретно-історичних форм соціальної діяльності людей, їх груп.

Соціальна структура суспільства - усталений взаємозв’язок та взаємодія людей, їх груп у суспільстві, конкретно-історичний вираз системи суспільних відносин як продукту соціальної діяльності людини, груп людей.

Предмет соціальної філософії - дослідження найбільш загальних основ виникнення, функціонування та розвитку суспільства.

Питання та завдання для самоконтролю.

1. Назвіть характерні риси класичного підходу до розгляду суспільства.

2. Охарактеризуйте сучасні основні підходи до розуміння суспільства.

3. Доведіть, що суспільство є системою, яка самоорганізується та саморозвивається.

4. Охарактеризуйте два основні різновиди класичного підходу, представлені поглядами Г. Гегеля і К. Маркса.

6. Доведіть, що соціальна група є основною структурною одиницею суспільства.

Література

Основна:

ФІЛОСОФІЯ: Підручник /І.В. Бичко, І.В. Бойченко, ін. - К., 2001. - Розділ 4.

ФІЛОСОФІЯ: Посібник для студентів вищих навчальних закладів /Причепій СМ., Черній А.М., Гвоздецький В.Д.,Чекаль Л.А. - К: Академія, 2001.- С. 420-451.

ВВЕДЕНИЕ в философию: Учебное пособие для вузов. / авт кол. Фролов И.Т и др. -М.: Республика, 2004.- С.504-514.

КАНКЕ В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник для вузов. -М., 2002.-С. 226-240.

Додаткова:

ГУРЕВИЧ П.С. Основы философии: Учебник. - М.: Гардарики, 2000. - С. 322-345; 346-412.

ШАПОВАЛОВ В.Ф. Основы философии. От классики к современности, изд. 2-е, доп.: Учеб. пособие для вузов. - М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. - С. 457-488.

Першоджерела:

ОРТЕГА-И-ГАССЕТ X. Восстание масс // Эстетика. Философия культуры. - М.: Искусство, 1991.

ХАЙЕК Ф.А. Дорога к рабству//Вопр. филос., 1990, №11-12.

15. Суспільне виробництво як спосіб буття людини в культурі

Метою даної теми є: ознайомити студентів з таким складним поняттям філософії, як " культура", встановити спільне й відмінне між матеріальною та і духовною культурою, розкрити сутність суспільного виробництва як способу буття людини в культурі. Для цього окреслюються такі ключові слова: культура, символ, продуктивні сили, виробничі відносини, спосіб виробництва, духовне виробництво, духовні відносини, інформаційне суспільство, масова культура. Тема розкривається через розгляд наступних питань:

Поняття культури у філософії. Культура як символічний світ людського буття:

Матеріальна культура та її структура:

Духовна культура та її структура:

Поняття культури у філософії. Культура як символічний світ людського буття:

Приступаючи до вивчення першого питання, студентам слід звернути особливу увагу на зміст поняття культура. Існує більш як півтисячі визначень цього складного утворення. Першим цей термін запровадив у філософію Цицерон, в значенні "мистецтво вдосконалення своєї душі, розуму " протиставивши його терміну "натура" - тобто природа. Зараз у філософії існують різні підходи до розуміння культури. Релігійно-ідеалістична філософія акцентує увагу на духовному аспекті культури, визначає її як вираження прагнення людини добудувати своє природне та соціальне буття до рівня духовності. Лише за допомогою культури розкриваються найкращі якості людини, досягається її гармонія з оточуючим світом, реалізується її вище призначення. Матеріалістична філософія розглядає як домінуючий виділяє діяльнісний аспект культури, її орієнтованість на людину, яка виступає її творцем і споживачем. Спільним у всіх підходів до розуміння культури є підкреслення того, що світ культури створений людиною, природа входить в нього як перетворена людиною. Г.Гегель особливо підкреслив, що "культура - це створена людиною "друга природа".

Можна сказати, що в культурі конституюється світ, який складає безпосередню дійсність буття людини, і тільки через входження в нього людина стає людиною – творцем культури, суспільства, себе, на основі засвоєння надбань уже створеної людством культури. Людина є суб’єктом і об’єктом культури. Культура орієнтує людину в світі, включає її в світ суспільства, людства, регулює відносини в суспільстві, визначає систему цінностей У широкому значенні під культурою ми розуміємо всі основні сфери людського буття - виробництво матеріальних благ; духовну культуру в її розмаїтті та складності, включаючи міфологію, релігію, науку, мистецтво; різні форми стосунків у суспільстві від особистісних до політичних.

Але культура не тотожна суспільству. Культура перебуває у діалектичній взаємодії з суспільством. Вона функціонує за своїми законами і в той же час підлягає дії суспільних законів. Структурні складові суспільства впливають на зміст і форми культурного процесу і в той же час культура вносить відповідні корективи у розвиток суспільства, відображає стан його морального здоров’я, рівень економічних та політичних свобод, характеризує його духовний потенціал. На стан культури впливають спосіб виробництва, політична система суспільства, становище індивіда в суспільстві.

Культура є системою, яка має складну структуру. Якщо розглядати культуру як визначену людську діяльність, то можна виділити в ній матеріальну і духовну культуру, що взаємодіють у процесі реалізації людини як суспільної істоти і неповторної індивідуальності. Якщо ж розглядати культуру з точки зору її носія, то можна виділити світову культуру, яка складається з етнічних та національних культур. Світова і національні культури є синтезом, результатом складної взаємодії культур класів, інших соціальних груп певного суспільства, родин, окремих людей.

Як культури не існує без людини, суспільства, так і не існує людини, суспільства без культури. Культура є власне людським способом "включення" в універсум. Діяльність людини базується на обміні речовинами й енергією з природою. Яка ж специфіка "вписанності" людини у світ ? Специфікою "феномену людини" є формування та відтворення особливих форм життєдіяльності, матеріальної і духовної культури, форм спілкування. Суспільство створює "другу природу", перетворюючи не лише навколишній, але й свій внутрішній світ.

Специфікою буття людини у світі є практична діяльність. Тобто людині притаманний діяльнісно – творчий характер ставлення до дійсності. Діяльність здійснюється в соціумі, в кооперації з іншими людьми. Вона передбачає спілкування, поєднання зусиль людей. Діалог забезпечує можливість вироблення більш оптимальних плідних засад спілкування між людьми.

Практика включає наступні відносини:

а) суб’єкт – об’єктні (людина ‑ природа);

б) суб’єкт – суб’єктні (взаємодія людей у цьому процесі);

У процесі практики відбувається:

1)   реальне перетворення об’єктів дійсності;

2)   спілкування в процесі і з приводу цієї перетворюючої діяльності ;

3)   виробляються сукупності норм і цінностей, що забезпечують цілеспрямований характер діяльності.

Усі сфери суспільного життя – це сфери культури, а ккультура є символічним світом, створеним людиною. Йдеться не про одного індивіда, а про спів-буття людей, які в процесі співіснування (тобто вступають в різні суспільні відносини) вибудовують світ свого буття. Це вже не природний, а позаприродний світ, в основі якого лежить формування певних символов \ символ у перекладі з грецької мови - розпізнавальна ознака / Символи пронизують усі форми культури, зокрема:

1) у стародавніх греків символ - це умовний речовий розпізнавальний знак для членів певної соціальної групи;

2) в літературі символ - це художній образ, який втілює деяку ідею;

3) в науці символ - це умовне позначення якоїсь величини (наприклад в математиці, фізиці) буквами грецького та латинського алфавіту;

4) в мистецтві символ - це універсальна естетична категорія, яка розкривається через співставлення із суміжними категоріями такими як художній образ або алегорія (вираз абстрактного поняття при допомозі конкретного образу, наприклад, жінка з зав’язаними очима, з вагою в руці - алегорія правосуддя) І.В. Гете писав, що "в символі через окреме представляють загальне - не як сон, не як тінь, але як живе миттєве одкровення того, що є невиразимим ." / цит. за: Керлот Х.С. Словарь символов.- М.:REFL-book, 1994.- С.32)

4/ в релігії символ - це знак для позначення, вираження трансцендентного, священного через чуттєве ( наприклад, лотос є символом вищої досконалості в буддизмі, хрест у християнстві - це символ жертовної любові, позбавлення від гріхів.)

Символи виступають як умовні знаки для позначення загальних ідей. Символ є полісемантичним. Причому кількість значень у нього - необмежена. А отже, культура як світ символів теж є необмеженою. Матеріальна культура, теж має символічне забарвлення (символи в трудовій діяльності: покладання цілі, накреслення шляхів її досягнення, самі результати, не кажучи вже про винагороду). Гроші - це теж символ обміну товарів. Символи заміщають реальні речі, які є недоступними, або ж якими користуватися незручно. Наприклад, паперові гроші, платіжні картки заміщують золото. Матеріальні символи, як і духовні, мають ідеальний характер, бо формуються у людській свідомості. Символи пронизують всі сфери людського буття: матеріальне життя, політику, право, мораль, мистецтво, релігію, побут.. Народні традиції, звичаї, обряди теж мають символічний характер.

Культура має історичний характер, який виявляється і в зміні значень символів. Одні і ті ж символи стають носіями нових значень. Так відбувається розширення семантичного поля – окрім того, що з"являються нові символи. Особливе значення у розвитку людської | цивілізації відіграє мова, яка теж є системою символів.

Наприклад, коли у певній країні змінюється тип державної влади, то змінюються її символи – гімн, прапор, герб тощо. Це можна простежувати на символіці будь-якої країни ( в тому числі й України)л

Матеріальна культура та її структура:

При розгляді другого питання студентам слід ґрунтовно засвоїти сутність матеріальної культури. Треба звернути особливу увагу на поняття і структуру способу виробництва, діалектику продуктивних сил і виробничих відносин.

У функціонуванні та розвитку суспільства важливу роль відіграють різні фактори: природно-географічні, економічні, .духовні. Філософи у різні часи ставили на перше місце один з них: географічні фактори - Ібн-Хальдун, Ш.Монтеск"є, І. Гердер; духовні фактори /розвиток Абсолютної Ідеї, мораль, право, політику, релігію/ - Платон, Г. Гегель та інші представники ідеалістичної філософії. Діалектико- матеріалістичний підхід ґрунтується на тому, що в основі розвитку суспільства лежить матеріальне життя, а в основі матеріального життя - той чи інший спосіб виробництва матеріальних благ ( К Маркс, Ф. Енгельс).

Джерелом та середовищем життєдіяльності людини, суспільства є природа. Саме в природі людина усвідомлює та намагається реалізувати свої цілі в усій їх різноманітності. Відношення людини й суспільства до природи складають систему. Вже у Стародавньому Світі сформувалось два типи ставлення до природи – екофільного (природозберігаючого) та екофобного ( природо руйнівного), які представлені в суспільній свідомості в наш час. В одні періоди переважає перша тенденція, в інші – друга. Екофобне ставлення людини і суспільства до природи особливо посилилось в ХІХ-ХХ ст., у той же час у масовій свідомості поширюється розуміння нерозривного зв'язку людини й суспільства з природою. Суспільство складає відкриту систему, яка не може існувати без обміну з оточуючим середовищем: речовиною, енергією, інформацією. Цей обмін здійснюється в процесі праці. К. Маркс відзначав, що "без неї не був би можливим обмін між людиною й природою, тобто не було б можливе саме людське життя."

Один історичний період розвитку суспільства визначається не тільки тим, що люди виробляють, але й тим, як вони виробляють матеріальні блага. Отже, вони відрізняються способом виробництва. Людина перш за все забезпечує своє фізичне відтворення, задоволення базових матеріальних потреб у їжі, житлі, безпеці, тощо. "Спосіб виробництва матеріального життя зумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі" – писав К. Маркс. Власне у способі виробництва відтворюються матеріальні умови буття людей, причому це відбувається тільки через працю, яка завжди має колективний характер. Праця – це процес обміну речовини між природою і суспільством, який людина контролює своєю цілеспрямованою діяльністю. Крім самого процесу праці, вона включає предмет праці(сировина, земля), результат праці. Праця створила людину і в суспільному виробництві в цілому відбувається історично зумовлене відтворення людини як суспільної істоти. Визначальним у суспільному виробництві є матеріальне виробництво, в якому відтворюються матеріальні умови життя людей. А основою матеріального виробництва є той чи інший спосіб виробництва, який має дві сторони: продуктивні сили і виробничі відносини. Провідну роль у цій системі відіграють продуктивні сили. Головний елемент продуктивних сил - люди як суб’єкт праці, діяльність яких спрямована на предмет праці . Продуктивні сили включають в себе речові ( сировина, матеріали, знаряддя праці) та суб’єктивні ( люди як виробники) фактори. На предмет праці людина діє засобами праці - знаряддями праці. Предмет праці і знаряддя праці складають засоби виробництва. Але без людини вони мертві, їх застосувати, привести в дію може тільки така людина, яка має певні трудові навички, вміння. Обов'язковою складовою продуктивних сил є технології (методи застосування засобів виробництва). Головним покажчиком рівня розвитку продуктивних сил є рівень продуктивності праці. Чим вищий рівень продуктивності праці, тим більше одиниць продукції виробляє людина за одиницю часу. Значить, тим швидше вона може виробити необхідне для задоволення матеріальних потреб і вивільнити для саморозвитку, творчості пізнання. А вивільнений час людей, спрямований на самореалізацію їх сутнісних сил є головним багатством суспільства в цілому.

Виробництво є процесом колективним. Відносини, зв’язки, що складаються між людьми в процесі виробництва, носять назву виробничих відносин, Вони включають:

- економічні (або відносини власності на засоби виробництва) Ця власність може бути: приватною, колективною, державною;

- відносини, що складаються в процесі обміну, розподілу, споживання матеріальних благ;

- відносини між керівництвом та підлеглими;

- відносини між різними галузями виробництва тощо.

Провідну роль у цій системі відносин займають економічні відносини, тобто відносини власності на засоби виробництва: знаряддя праці, засоби праці і продукти праці. Виробничі відносини - це відносини між людьми з приводу виробництва: вони складають економічний базис суспільства.

Найбільш рухомим, провідним елементом є продуктивні сили, а більш консервативним - виробничі відносини. Прогрес техніки, вдосконалення знарядь праці, розвиток умінь, потреб людей, поглиблення спеціалізації - все це є могутніми двигунами змін і розвитку продуктивних сил. К. Маркс показав, що зміни в продуктивних силах (згідно з законами діалектики) викликають відповідні зміни у виробничих відносинах. Основний закон матеріального виробництва – закон відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил. Вище відмічалося, що провідну роль у виробничих відносинах відіграють економічні, тобто відносини власності, які консервуються державою, правом, звичаями, традиціями і мають високу тенденцію до самозбереження. Тому на певному етапі розвитку суспільства виробничі відносини починають гальмувати сковувати розвиток продуктивних сил. І тоді наступає криза, яка знаходить своє вирішення або через реформи, які змінюють виробничі відносини /еволюційний шлях /, або через соціальну революцію, яка змітає старі виробничі відносини, даючи можливість утвердитись новим, які відповідають рівню розвитку продуктивних сил. При цьому старі виробничі відносини не зникають безслідно, а виступають основою для розвитку нових. Так, у рабовласницькому, феодальному, капіталістичному способах виробництва залишається приватна власність на засоби виробництва, змінюються тільки її форми, і зростає особиста свобода людини (виробника).

Важливим элементом продуктивных сил є техніка /від грецького "техне" – вміння, майстерність./ Цей термін охоплює як засоби праці, так і методи їх застосування, сукупність способов діяльності, що використовуються в матеріальному виробництві. У процесі розвитку техніки людина передає поступово все більше своїх технологічних функцій технічним засобам. Технічний розвиток іде в напрямку звільнення людини від важкої фізичної праці , інтелектуалізації матеріального виробництва, росту продуктивності праці. Технічний розвиток впливає і на соціальну сферу життя суспільства, політику, духовну культуру. Він створює умови для реалізації сутнісних сил людини, тобто є прогресивним.

В розвитку техніки виділяють такі важливі етапи, як:

1) неолітична революція УІІІ тис. до н.е., що виразилась в переході від збирання, рибальства до виробництва ( землеробство, скотарство) Вона створила умови для спеціалізації, відокремлення розумової праці від фізичної.

2) промислова революція другої половини ХУІІ- початку ХІХ ст.. у Європі, яка виразилася у виникненні і запроваджені у виробництво машин. Почали розвиватися природничі, а згодом технічні науки. В контексті промислової революції сформувалася сучасна наука, що грунтується на експериментах, точних вимірюваннях. Тривалий час наука розвивалась під впливом техніки, теоретично осмислюючи її результати. Відбулося органічне поєднання науки і техніки, що стало поштовхом до науково-технічного прогресу ( тобто поступального розвитку науки, техніки та виробництва).

3) науково – технічна революція. Науково-технічний прогрес часом переривається науково-технічними революціями, тобто швидкими кардинальними змінами в науці, техніці й виробництві. Сучасна НТР , що почалась з 40-х років ХХ ст., є принципово новим етапом у розвитку продуктивних сил, що характеризується:

- перетворенням науки у безпосередню продуктивну силу, одну з рушійних сил розвитку суспільства;

- автоматизацією виробництва, контролю й управління ним;

- використання нових видів енергії, зокрема атомної, ядерної;

- інформатизацією виробничих процесів;

- створенням і розвитком біотехнологій;

- зміною соціальної сфери;

- зміною способу буття людей.

Сучасна НТР привела до змін у всіх сферах життя суспільства – від матеріального виробництва до духовної культури а з другої половини ХХ ст.. розпочався процес кібернетизації, комп’ютеризації, інформатизації суспільства. Саме тому сучасне суспільство називають постіндустріальним або інформаційним. Д. Белл, який увів цей термін, вважає, що центральне положення в такому суспільстві займає теоретичне знання як вісь, довкола якої організуються:

- нова техніка і технологія ;

- економічне зростання;

- розшарування суспільства.

Основою теоретичних знань вважається наука інформатика, яка лежить в основі нової комп’ютерної техніки і комп'ютерних технологій, що пронизують економіку, політику, мистецтво. А розповсюдження інформації, її переробка, зберігання, захист стають найважливішими елементами суспільного життя. Навіть різноманітні послуги надаються через всесвітню мережу Інтернет. Саме революція в інформатиці комп'ютерній техніці, -стверджує Д. Белл,- рухає суспільство вперед. Інший дослідник, А. Тоффлер вважає, що в інформаційному суспільстві утворюються: 1) новий стиль роботи; 2)новий тип сім’ї; 3) взагалі новий стиль життя; 4)політичні і економічні стосунки. Відбуваються докорінні зміни у свідомості людей, змінюються цінності у їхньому житті: сидячі тривалий час біля комп’ютера, вони отримують можливість спілкуватися з багатьма людьми, швидко отримувати інформацію з різних галузей суспільного життя і з різних куточків земної кулі.

У такому суспільстві, на думку А.Тоффлера, провідну роль відіграють: така частина матеріального виробництва, як сфера послуг, у якій зайнято біля 70% трудівників; наука й освіта. Він вважає, що корпорації повинні місцем поступитися університетам, а бізнесмени - вченим. Найновіші розробки в галузі медицини, особливо в генній інженерії, мають кардинально змінити якість життя.

Разом з тим, лавиноподібне накопичення інформації й неможливість її швидкої обробки породжують нові типи суперечностей інформаційного суспільства. Все більш актуальним стає вислів: "Хто володіє інформацією, той володіє світом ". Іншим негативним наслідком інформатизації є розповсюдження неправдивої інформації, виникає так звана "інформаційна війна". Ж. Ліотар назвав цю епоху постмодерном. В її основі лежить отримання, обробка, розповсюдження та зберігання інформації на основі електронно-обчислювальної техніки. Головною цінністю інформаційного суспільства, на його переконання, є знання.

Духовна культура та її структура.

Приступаючи до вивчення третього питання, студентам потрібно зосередити увагу на специфіці духовного виробництва та духовної культури. Сукупність духовних відносин, ідей, поглядів, теорій, звичаїв, традицій, образів, почуттів, смаків, переживань, настроїв складає специфічну сферу духовного життя суспільства. Її характеризують наступні поняття: духовні цінності, духовне виробництво, духовні відносини, .духовна культура.

При розгляді попередніх питань теми відмічалось, що культуру можна умовно поділити на матеріальну і духовну Кожен із цих видів культури має свої специфічні відносини. Духовні відносини – це відносини, в які вступають люди з приводу духовних цінностей ( ідей, наукових теорій, традицій, звичаїв, релігійних вірувань, витворів мистецтва, моральних норм і т.д.) Вони присутні у всіх сферах суспільного життя, але перш за все стосуються процесів виробництва і споживання духовних цінностей. Духовні цінності повинні задовольняти духовні потреби та інтереси особистості. Процес виробництва духовних цінностей ( духовне виробництво) суттєво відрізняється від виробництва матеріальних цінностей, які задовольняють матеріальні потреби людей у їжі, житлі, одязі, засобах пересування, передачі інформації тощо.

І матеріальне, й духовне виробництво спрямовані на перетворення світу і самої людини. Їх метою їх є реалізація сутнісних сил людини як суб’єкта соціального буття. Поняття "духовне виробництво" запроваджено у соціальну філософію К. Марксом для визначення складової суспільного виробництва - виробництва ідей, знань, художніх цінностей. Він виділив складний зв’язок між матеріальним і духовним виробництвом, показав їх діалектичну єдність, і в той же час відносну самостійність.

Матеріальне виробництво створює засоби для духовного виробництва. Наприклад, паперово- целюлозна промисловість виробляє папір для написання і друкування книжок; фабрики музичних інструментів створюють засоби для виробництва музики тощо. Але існують суттєві відмінності між духовним та матеріальним виробництвом. Зокрема:

1) якщо в матеріальному виробництві можуть брати участь усі працездатні люди, то .духовним виробництвом займаються талановиті, спеціально підготовлені люди: вчені, композитори , художники , письменники, священики, тощо.

Але разом з тим усі всі люди споживають духовні цінності, вступаючи у духовні відносини.

2) якщо результатом матеріального виробництва є конкретні речі, то результатом духовного виробництва є формування абстрактних образів і абстрактних понять ( наприклад, у наукових, філософських, релігійних текстах, картинах, театральних виставах, мелодіях і т.д.)

Слід відмітити, що багато результатів духовного виробництва тривалий час залишаються не освоєними суспільством через відставання, наприклад, матеріального виробництва. Так, багато ідей Леонардо да Вінчі було реалізовано лише через 400 років після його смерті – раніше не було відповідних матеріальних умов (засобів праці, сировини) для цього. Реалізація наукових, політичних і інших ідей сприяє розвитку матеріального виробництва, Яке, в свою чергу, стимулює виробництво нових ідей, гіпотез, теорій тощо. Важливим аспектом духовного виробництва є спадковість – лише через освоєння наявної духовної спадщини нові покоління отримують поштовх до творчості.

Результатом духовного виробництва і духовних відносин є духовна культура.

Духовна культура - це з одного боку, процес виробництва, споживання, накопичення і розповсюдження .духовний цінностей, а з іншого - це результат, міра досягнутого суспільством у його духовному становленні. У цьому зв’язку виділяють духовну культуру певного історичного періоду (Античності, Середньовіччя, Відродження тощо), духовну культуру певного народу ( українська культура, німецька культура, культура народу майя тощо). Це різноякісні феномени. Їх не можна порівнювати за кількісними показниками. Наприклад, некоректно оцінювати культуру одного історичного періоду як нижчий чи вищий стосовно іншого періоду. І так само не можна говорити , що культура якогось народу більш чи менш розвинена, ніж культура іншого народу. Усі вони є елементами цілісної системи духовної культури суспільства, які взаємодіють, взаємозбагачуючись.

На сучасному етапі розвитку цивілізації як загальнопланетарного явища, відбувається зміщення акцентів у розумінні культури. Ще у XIX ст. виникли тенденції, які в комплексі породили явища антикультури. Зокрема, в сучасному суспільстві виробляються такі речі, які не служать прогресу суспільства. Хоча це речі, які виготовлені руками і розумом людей, їх не можна віднести до предметів культури (наприклад, зброя масового знищення, газові камери у таборах смерті і інші). Ці явища належать сучасній цивілізації ( в широкому значенні слова) але вони не є культурними.

Іншим феноменом сучасного суспільства є так звана "масова культура". З одного боку, зростання рівня освіченості населення, демократизація сприяли доступу широких верств населення до надбань культури. З другого – засоби масової інформації не скільки забезпечують доступ до надбань світової культури, скільки уніфікують, стандартизують усереднюють, спрощують, замінюють її ерзац – культурою, яка задовольняє самі примітивні смаки, потреби, а, отже, знижують цінність духовної культури. Людям нав’язуються стереотипи мислення, поведінки, які перетворюють їх на політично пасивних споживачів продуктів "масової культури"; масу, яка прагне тільки " хліба й видовищ". Творці масової культури бачать свою місію в тому, щоб виробляти такі кінофільми, романи, музику тощо, які б відповідали спонтанним, інстинктивним, примітивним бажанням і потягам, імпульсам, виступали засобом розрядки, релаксу після виснажливої праці. Цьому явищу в наш час знайдено термін "шоу-бізнес", адже головна мета цього явища - робити швидкі й великі гроші. Тут немає турботи про розвиток духовного світу людини і суспільства, адже "масова культура" нівелює справжні .духовні цінності, усереднює .духовну культуру кожного народу.

Тому на противагу "масовій культурі" виникає явище " елітарної культури" споживачами якої стають багаті верстви населення. Для неї характерна підкреслена вишуканість, складна форма, звертання до .духовних цінностей культур минулого, Елітарна культура передбачає наявність у її споживачів високого рівня освіти і інтелектуального розвитку. ЇЇ елементами є : отримання освіти у престижних університетах, відвідування концертів симфонічних оркестрів, художніх салонів, де представлено класичні полотна, прослуховування видатних сучасних оперних співаків тощо. Для більшої частини населення земної кулі цінності елітарної культури недоступні. А в такому випадку правомірно говорити про те, що цивілізація шкодить культурі. Але разом з тим цивілізація створює засоби прогресу культури: з’являються нові види музичних інструментів (синтезатор), використовуються новітні комп’ютерні технології для створення кінофільмів, електронних книжок і т.д.

Продуктом духовної культури, духовного життя суспільства є суспільна свідомість, Це складне явище, яке має свою структуру і носить конкретно-історичний характер. У суспільній свідомості виділяють такі елементи, як: суспільна психологія та ідеологія; форми суспільної свідомості (політична, правова, моральна, естетична, релігійна, а також філософія і наука.) Люди судять про рівень духовної культури суспільства чи соціальної групи через прояви суспільної свідомості. В ній виділяються наступні рівні: побутовий та теоретичний.

Побутовий рівень - це нижчий рівень суспільної свідомості, який включає сукупність знань, уявлень суспільних почуттів, настроїв, емоцій, звичаїв, традицій, чуток, ілюзій і т.д., які стихійно виникають у процесі повсякденного життя тієї чи іншої соціальної групи. У цих проявах суспільної свідомості виявляються, схоплюються зовнішні сторони суспільного життя.

Теоретичний рівень - це теоретично узагальнене й обґрунтоване знання про суспільне життя. Воно включає в себе суспільні ідеї, теорії, концепції, гіпотези, програми, тощо, які розкривають сутність тих чи інших суспільних явищ, тобто виявляють внутрішні закономірності розвитку суспільства.

Суспільна психологія є частиною побутового рівня суспільної свідомості. Вона ґрунтується на психічному складі відповідної соціальної групи і включає в себе: соціальні почуття, настрої, звичаї, традиції і т.д., які формуються у тих або інших класів, націй та інших соціальних груп під впливом матеріальних умов Їх життя. Суспільна психологія має виражене етнонаціональне забарвлення, може швидко змінюватися під впливом певних подій. Це стосується почуттів, настроїв, переживань, але не традицій, звичаїв, обрядів, які є досить консервативними й стійкими. У суспільній психології в цілому переважають консервативні риси, які можуть стримувати прогрес суспільства.

Суспільна психологія - це стан масової свідомості, це погляд на суспільне життя мільйонів людей, а ідеологія вносить у масову свідомість теоретично обґрунтовані ідеї, концепції, програми, озброює людей теоретичними знаннями для усвідомлення стану справ у суспільстві і можливостей його подальшого розвитку ( через засоби масової інформації, комунікації та ін./ Отже, вони тісно зв’язані між собою. Але історично першою є суспільна психологія, яка виступає фундаментом для формування ідеології.

Ідеологія піднімається над почуттями, емоціями, віруваннями, заблудженнями, які народжуються у повсякденній практиці, формує ідеали суспільства, цілі та засоби їх досягнення. Тоді маси усвідомлюють інтереси свого класу, нації тощо і зі знанням справи беруть участь у суспільних рухах (екологічних, антиглобалистських, релігійних і т.д.)

Форми суспільної свідомості - це структурні елементи, що розрізняються за предметом, який вони відображають; за способом і характером цього відображення та за його результатами. Виділяють такі форми: політичну свідомість, правову, моральну, естетичну, релігійну, науку та філософію. Всі вони відображають різні сторони суспільного буття, а, отже, застосовують різні методи і засоби пізнання соціальної дійсності.

Наприклад, політична свідомість відображає відносини між класами, націями, державами, народами з приводу державної влади. Для цього використовуються засоби масової інформації, партії та інші політичні організації. Але треба розрізняти політику як діяльність і політичну свідомість як сукупність ідей, поглядів, програм і ідеалів тощо.

Правова свідомість відображає відносини між групами людей, між людиною і суспільством, людиною й державою з приводу законного та незаконного. Результатами виступають: юридичні норми, кодекси, закони, правові концепції, теорії, тощо.

Моральна свідомість відображає відносини між групами, всередині груп, між людиною та суспільством з приводу справедливості, гідності, честі, обов'язку /через моральні ідеали, норми, принципи, правила і т.д./

Релігійна свідомість – це уявлення про надприродне, в яке людина вірить, від якого відчуває себе залежною. Вона виражається у віруваннях, релігійних вченнях, образах, символах, релігійній філософії. Провідне поняття цієї форми суспільної свідомості – священне.

Естетична свідомість відображає відносини між людьми з приводу прекрасного і потворного, красивого і некрасивого, формує естетичні смаки, почуття, емоції, естетичні образи і т.д., які виражаються у творах мистецтва, літератури.

Наука – відображає внутрішні суттєві зв’язкі у суспільних явищах та між ними; виробляє наукові поняття, концепції, прогнози суспільного розвитку.

Філософія є узагальненим вченням про суспільне життя, його закони. Вона виробляє відповідні філософські категорії, принципи, теорії, концепції.

Усі форми суспільної свідомості тісно зв’язані між собою, не існують відокремлено одна від одної. Розділити їх можна лише умовно, як і взагалі суспільне життя. Вони доповнюють одна одну, даючи в єдності уявлення про суспільне життя і перспективи суспільного розвитку.

Основні терміни.

Виробничі відносини – суспільні відносини між людьми, що виникають в процесі виробництва, обміну, розподілу матеріальних та духовних благ. Зумовлюються продуктивними силами.

Духовні відносини – це відносини, в які вступають люди з приводу духовних цінностей (ідей, наукових теорій, традицій, звичаїв, релігійних вірувань, витворів мистецтва, моральних норм і т.д.).

Духовне виробництво – діяльність, яка породжує ідеї, які втілюються в життя матеріальним виробництвом. Це частина .духовного життя суспільства, зв’язана з виробництвом духовних цінностей, які задовольняють .духовні інтереси суспільства і окремих людей.

Культура - сукупність матеріальних та духовних цінностей, вироблених людством протягом усієї історії, а також сам процес творення, розподілу і споживання матеріальних і духовних цінностей, що спрямований на повне виявлення і розвиток сутнісних сил людини.

Матеріальне виробництво - процес трудової діяльності людей, які з допомогою відповідних засобів здійснюють перетворення природи з метою створення матеріальних благ, спрямованих на задоволення людських потреб.

Праця - доцільна діяльність людей з метою перетворення і освоєння природних і суспільних сил для задоволення людських потреб.

Продуктивні сили – знаряддя, засоби виробництва, самі люди, які приводять їх в рух і здійснюють виробництво.. Сукупність знарядь і предметів праці становить засоби виробництва. Головний елемент продуктивних сил - люди як суб’єкт праці, діяльність яких спрямована на предмет праці.

Символ (від грецкого simbolon – знак, ознака) – в самому загальному вигляді – поняття, що фіксує здатність матеріальних речей, подій, також життєвих образів виражати ідеальний зміст, відмінний від їх безпосереднього,

Питання і завдання для самоконтролю.

1. Як Ви розумієте вираз: " культура є людським способом включення в універсум"?

2. Розкрийте діалектичний взаємозв'язок продуктивних сил і виробничих відносин.

3. Чому продуктивні сили визначають форму суспільства?

"Що ж таке суспільство, яка б ні була його форма? Продукт взаємодії людей. Чи люди вільні у виборі тої чи іншої суспільної форми? Аж ніяк. Візьміть визначену ступінь розвитку продуктивних сил людей, і ви отримаєте визначену форму обміну і споживання. Візьміть певну ступінь розвитку виробництва і споживання, і ви отримаєте певний суспільний лад, певну організацію станів чи класів – словом, певне громадянське суспільство. Візьміть певне громадянське суспільство і ви отримаєте певний політичний лад, який є лише офіційним виразом громадянського суспільства."

К.Маркс

(Письмо П.Анненкову. 28 декабря 1846 г. //

Маркс К.. Енгельс Ф. Соч. Т.37 с, 402 ‑ 403.)

4. Що зараховують до елементів духовного життя суспільства?

5.Прочитайте уривок з твору А. Печчеї і поясніть, у чому він бачить суперечливість результатів науково-технічного прогресу.

"Наукова революція, що прийшла за нею, повсюдно поширила наукові методи і підходи, надзвичайно поширила наші знання про самі різні процеси і явища фізичного світу, одначе і вона не додала людині мудрості. Що ж стосується технічної революції, то саме - то вона – при всіх матеріальних добродійствах, які вона обрушила на людину – як раз і стала головним джерелом її внутрішньої кризи."

А. Печчеї.

(Мир философии.- Ч.2 – М.: Изд. полит. лит.,1991.- С.569.)

6. Прочитайте наведений нижче уривок і поясніть, в чому Е. Кассірер вбачає єдність духовної культури.

"Немає сумніву, що людську культуру утворюють різні види діяльності, які розвиваються різними шляхами, переслідуючи різні цілі. Якщо ми самі задовольняємось спогляданням результатів цих видів діяльності – міфами, релігійними ритуалами чи віруваннями, творами мистецтва, науковими теоріями, то привести їх до одного знаменника виявляється неможливим. Філософський синтез, одначе, значить щось інше. Тут ми бачимо не єдність наслідків, а єдність дій, не єдність продуктів, а єдність творчого процесу."

Е. Кассірер( Мир философии.- Ч.2

– М.: Изд. полит. лит.,1991.- С.307.)

7. Чи масова культура сприяє розвитку суспільства і особи ?.

 

Література

Основна:

ВВЕДЕНИЕ в философию: Учебник для вузов. В 2 ч. / Фролов И.Т., Араб-Оглы Э.А., Арефьева Г.С. и др. – М.: Политиздат, 1989. – Ч. 2 – С. 416-431; 432-478.

ВВЕДЕНИЕ в философию: Учебное пособие для вузов. / авт кол. Фролов И.Т и др. – М.: Республика, 2004.– С.485-495; 514-537.

ГУРЕВИЧ П.С. Основы философии: Учебник. – М.: Гардарики, 2000. – С. 346-412.

ЕНЦИКЛОПЕДИЯ постмодернізму.- К.:Основи,2003.- Статті: "Політика", "Життя суспільства",

КАНКЕ В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник для вузов. – М., 2002. – С. 226-240.

ФІЛОСОФІЯ: Підручник /І.В. Бичко, І.В. Бойченко, ін. - К., 2001. – С. 193-228.

ФІЛОСОФІЯ. Підручник. За ред. Надольного І.Ф. -К.: Вікар, 2001. - С.

ФІЛОСОФІЯ: Посібник для студентів вищих навчальних закладів /Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А.-К.,Академія,2001-С.364-419,510-526.

Додаткова:

KPУTЬ И.Б., ЗAБEЛИН И.М. Очepки иcтopии пpeдcтaвлeний o взaимooтнoшeнии пpиpoды и oбщecтвa. - М.:Haукa, 1988. - C. 6-19.

КЕМПБЕЛЛ Дж. Свобода и сообщество.\\Вопр. филос.,1992,№12.

KPЫМCKИЙ C.Б. Koнтуpы дуxoвнocти: нoвыe кoнтeкcты идeнтификaции//Boпp. филoc., 1992, №12.

КРИСАЧЕНКО В.С. Стратегія виживання виду Homo sapiens// Філос. і соціол.думка,1992, №4

ХЕЙЗИНГА Й. Homo Ludens.\Человек играющий/ -М.: Прогресс-Академия, 1992.-464 с.

ШАПОВАЛОВ В.Ф. Основы философии. От классики к современности, изд. 2-е, доп.: Учеб. пособие для вузов. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. – С. 457-488.

ЯЩEHKO Є.Г. Глoбaльнi мexaнiзми. Дocвiд пpo взaємoвiднoшeння пpиpoди тa людини//Фiлoc. i coцioл. думкa, 1992, №4.

Першоджерела:

МАРКС К. К критике политической экономии // Маркс К., Энгельс Ф. Соч. – Т. 13.- С.6-9.

ПЛАТОН. Государство // Платон. Филеб, Государство, Тимей, Критий.- М.: Мысль, 1999.- С. 188-191.

СУМЕРКИ богов. М.: Изд. политич. литературы.- 1989.- С.95-97,104.

ХАЙЕК Ф.А. Дорога к рабству.\\Вопр. философии,1990,№11-12.

"Людина має два домагання:

1) захисту від насильства;

2)значущості своїх поглядів і своєї волі.

Захист надає їй правова держава, значущість

її поглядів та волі – демократія".

К.Ясперс.

16. Політичне життя суспільства як філософська проблема

Мета теми полягає у філософському осмисленні студентами сутності політичної системи суспільства, усвідомленні поняття держави як основного політичного інституту та природи походження держави, з’ясуванні ролі соціально-правової держави як інструменту життєзабезпечення людини, творчому осмисленні поняття громадського суспільства у людському вимірі. Ця мета розкривається через наступні питання теми:

План

1.   Політика та політична система суспільства.

2.   Держава як основний політичний інститут.

3.   Громадське суспільство і держава.

1. Політика та політична система суспільства.

Звертаючись до вивчення теми, студентам треба звернути увагу на той факт, що політика та політична система суспільства у своїх багатоманітних проявах є предметом вивчення різних галузей наукового знання. Наприклад, політологія вивчає суспільство та його політичне життя як об’єктивне утворення, систему з притаманними їй закономірностями.

Філософія намагається, перш за все, з’ясувати питання генезису політики як специфічного виду діяльності людини.

Якщо звернутися до терміну "політика", то він має походження від грецького слова "polis", що означає буквально "місто" або "місто-держава". У творчості античних філософів є різні трактування цього поняття. Платон розглядає політику як "мистецтво управління людьми". Аристотель у трактаті "Політика" стверджує, що політика – це діяльність, спрямована на досягнення загального блага, щасливого життя людей в межах держави. Людину ж він визначає як "суспільну", "політичну істоту". У Давній Греції політикою називалася діяльність, пов’язана з організацією господарського і громадського життя "полісу".

Відомий філософ ХУІ століття - Н.Макіавелі в праці "Государ" практично ототожнює поняття "політика" і "влада". Відповідно його твердження, людиною рухає насамперед жага влади, вона прагне спочатку її придбати, а потім усі її політичні дії націлені на збереження цієї влади.

Марксистська теорія запропонувала ідею виникнення політики на історичному етапі розвитку суспільства. З появою економічної й соціальної нерівності між людьми структура суспільного життя ускладнюється, вона охоплює відносини між класами, націями і державами. Основним суб’єктом політики виступає панівний клас суспільства, саме він визначає зміст і спрямованість політики держави.

Приступаючи до вивчення питання про сутність політики та складової політичної системи суспільства треба звернути увагу на те, що у змістовому відношенні політична система включає в себе різні елементи, об’єднані між собою однією, спільною основою – сферою політичного життя. Основними її структурними елементами є:

- політичні відносини;

- політична влада;

- політична діяльність;

- політична організація суспільства;

- політична свідомість;

- політична культура, тощо.

Треба також звернути увагу на той факт, що чим вище рівень розвитку суспільства, тим складнішою за своєю структурою і змістом є його політична система.

Політична система, її зміст, характер розвитку і спрямованість завжди детерміновані рядом факторів. Найважливішими серед них є політичний інтерес, політична цілеспрямованість, об’єкт і суб’єкт політики. Політика становить собою найсуттєвішу іпостась соціальної організації людей.

Що являє собою політика? Перш за все, політика має пряме відношення до управління, якого потребує будь-яка система. Узгодження взаємопов’язаних функцій елементів, підпорядкованість самозбереженню, реалізація відповідних тенденцій розвитку потребує організації системи на певній управлінській основі, що передбачає підкорення, виконання команд і тому подібних управлінських операцій, які долають хаотичність що періодично виникає в системі.

В системних теоріях (синергетиці, кібернетиці) функції управління докладно досліджені, вони мають пряме відношення до функціонування соціальних систем. Управління в них набуває статусу політичної дії. Для збереження соціуму необхідна корекція процесів управління, яка і існує у формі політики.

В основі явища політики лежать владні стосунки між людьми. В сучасних визначеннях політики це всіляко підкреслюється. Принаймні її не розглядають виключно як функцію похідну від економіки. При будь-якому суспільному устрої політична проблематика не зійде на ніщо, оскільки залишається питання: хто панує, як комплектуються органи управління, як здійснюється влада, якою мірою досягнуто згоду або яка міра незгоди між тими, хто управляє і хто їм підкоряється. Політика така ж важлива як економіка.

Отже, політика – це сфера діяльності, яка пов’язана з відношеннями між соціальними групами, в центрі яких стоїть проблема завоювання, утримання і використання державної влади.

Саме влада, як форма стосунків між людьми, є основою політики. Влада є невід’ємним атрибутом людської, а тим паче соціальної нерівності людей. Вона існує як влада над собою, так і як влада над іншими.

Щоб усвідомити сутність політичної системи суспільства, треба звернути увагу на той факт, що політична система суспільства – явище історичне.

Суспільні відносини між різними соціальними групами і, відповідно, політика, яка відображає корінні інтереси цих груп, випливають з їх місця в економічному житті суспільства. Політика є надбудовою над економічним базисом. У ній найбільш повно й глибоко відображаються корінні економічні інтереси різних соціальних груп. Тому вона є концентрованим вираженням економіки, її узагальненням і завершенням. Політика здійснює великий вплив на економіку і всі інші сфери суспільного життя. Яскравим доказом цього є соціально-політичні процеси, які відбуваються нині на етапі становлення української державності.

Політика як суспільне явище виконує ряд важливих функцій. До них необхідно віднести:

- вираження політично значущих інтересів усіх соціальних суб’єктів;

- управління соціально-політичними процесами в суспільстві;

- визначення пріоритетів розвитку суспільства і забезпечення у ході їх реалізації гармонії інтересів соціальних груп та окремих індивідів;

- узгодження інтересів різних соціальних груп населення і відвернення конфліктів, збереження цілісності й стабільності функціонування соціальної системи.

Таким чином, політика – багатовимірне соціальне явище. В процесі суспільного розвитку змінюються суб’єкти політичних відносин, функції політики, форми політичного устрою й правління, характер політичних організацій, відносин, ідеологій.

Разом з політичними відносинами формується і політична система суспільства. Це система державно-правових, політичних і громадських інститутів, установ і організацій, за допомогою яких регулюються політичні відносини між державами, народами, націями та іншими спільностями людей. Її елементами здійснюються завоювання, утвердження і функціонування політичної влади в залежності від політичної культури суспільства. Основним політичним інститутом виступає держава.

2. Держава як основний політичний інститут.

Починаючи вивчення другого питання теми, треба мати на увазі, що проблема природи і походження держави перебуває в центрі уваги і сьогоденної філософської думки не зважаючи на величезний матеріал, що міститься у творах Ксенофонта, Протагора, Демокрита, Платона, Аристотеля, Цицерона, Бодена, Гоббса, Локка, Монтеск’є, Фіхте, Гегеля, Маркса, Спенсера, Вебера, Ніцше, Фрейда та інших.

У період античності найбільш вагомий вклад до тлумачення проблеми держави внесли Платон і Аристотель. Платонівська теорія, викладена у "Державі" і "Законах", була нормативною теорією " ідеальної держави", побудованої на принципах добра і справедливості. Його ідеальна держава засновується на знанні про доброчесність. Ідеальною формою правління за Платоном є монархія. Філософ вважав, що держава стане досконалою лише тоді, коли до влади прийдуть носії найбільшого знання – філософи. Аристотель, навпаки, вважав верховенство закону ознакою досконалої держави. На його думку конституційне правління, а не монархічне є ідеальною формою у державі. Філософ твердив, що закон є необхідною умовою цивілізованого життя.

Вагомий внесок щодо розробки теорії про державу як публічно-правову спільноту зробив Цицерон. Держава за Цицероном – це "справа народу". Тобто держава постає не лише як вираження загального інтересу всіх громадян, що було характерним для давньогрецької концепції, а й як узгоджене правове спілкування цих громадян, як певне правове утворення.

Суттєвий вклад до розробки проблеми держави як основного політичного інституту зробив відомий німецький філософ І.Кант. Згідно його теорії, держава – це об’єднання значної кількості людей, підпорядкованих дії правового закону. Перспективи, темпи розвитку держави залежать від того, наскільки її державний устрій узгоджений із правовим принципом.

У філософії Гегеля держава постає конституційною монархією з поділом влад на законодавчу, урядову і владу монарха. Його ідеалом була органічна єдність влад. Саме в пануванні цілого, у залежності й підпорядкуванні різних влад державній єдності, на думку Гегеля, і полягає сутність внутрішнього суверенітету держави. Гегель захищав суверенітет державно-правового цілого, піддаючи критиці беззаконня.

Звернення до філософії Нового часу дозволяє відновити державу у правах засобу інтеграції суспільства, його вищої управлінської ланки і, нарешті, організації для забезпечення безпеки членів суспільства. При повсюдному прагненні індивіда до влади виникає потреба в обмеженні сваволі окремих осіб, що може виявитись згубною для інших людей і людської спільноти взагалі. В зв’язку з цим державі властиві функції придушення природних потягів індивідів. М.Штирнер з цього приводу зауважував: "Власна воля і держава – дві сили, ворожі одна одній не на життя, а на смерть, недоречно думати про встановлення між ними "вічного миру".

Але на те й існує політика, щоб регулювати, послаблювати, змінювати спрямування цього репресивного тиску. Саме вона є "вид діяльності, шляхом якої люди перерішують свої долі і змінюють статус в суспільстві".

Засобами її здійснення забезпечується зворотний вплив індивіда на державну владу.

Основними ознаками держави є:

- територіальний принцип закріплення населення замість кровно родинного, який був панівним до виникнення держави; наявність кордонів, які фіксують територію держави, де діє її юрисдикція – правові повноваження, що поширюються на всіх людей на цій території;

- наявність особливої системи органів і установ, які здійснюють функції державної влади – публічної, яка стоїть над населенням. До цих органів зокрема належить спеціальний апарат примусу: армія, поліція, служба безпеки, суд, прокуратура тощо;

- система податків з населення, необхідних для відкриття джерела надходження коштів, потрібних для утримання державного апарату, здійснення влади в різних сферах суспільного життя.

Держава як орган політичної влади й управління пройшла тривалий шлях свого розвитку. Відомі такі її історичні типи, як рабовласницький, феодальний, буржуазний, соціалістичний.

Крім держави до політичної системи суспільства відносяться також політичні партії, суспільно-політичні рухи, профспілки, громадські організації тощо.

В сучасному суспільстві політичним партіям належить вирішальна роль в організації соціальних сил для політичної боротьби, у здійсненні державної влади.

Необхідно звернути увагу на те, що важливим елементом політичної системи суспільства є також політична свідомість і політична культура. Політична свідомість – це відображення людиною чи певними спільностями людей в ідеальних образах політичного життя, політичних відносин як різновидності суспільних відносин в цілому.

Кожний суб’єкт політики має свої інтереси і їх контролює. Зіткнення різних інтересів відбувається на перехрестях боротьби за політичну владу. Саме боротьба за владу та її устрій і є центральною проблемою політичного мислення і політичної свідомості.

При усвідомленні питання про державу слід мати на увазі, що держави відрізняються за формою правління, устрою і політичного режиму.

Форма правління – це система вищих органів державної влади, спосіб їх утворення, порядок здійснення ними державної влади. Історично склалися дві основні форми правління:

а) монархія, де вища державна влада здійснюється однією особою і передається у спадок. У межах монархічної форми правління виділяються:

- абсолютна монархія – всевладдя глави держави;

- конституційна – коли глава держави наділений переважно виконавчою владою, або фактично тільки представницькими функціями;

б) республіка – така форма, при якій вища державна влада здійснюється виборним колегіальним органом, що обирається населенням на певний строк.

Пряме відношення до можливостей впливу індивіда на державну політику має електорат, виборці державних органів, права і обов’язки яких докладно вивчаються відповідними розділами соціології.

Підсумовуючи питання, необхідно, на нашу думку, підкреслити, що найпрогресивнішим спрямуванням еволюції держави щодо особистості є створення держави, основною характеристикою якої є орієнтація на особистість, захист її прав, усунення невиправданих обмежень її буття.

Шлях до реалізації можливостей існування такої форми державності тернистий. Адже вона виникає на підставі відповідного рівня розвитку саме індивідів як елемента суспільності. На типі державного устрою позначаються не лише культурні досягнення суспільства, але і ступень культури особистості, а також типологічні особливості індивідів і їх "соціальний характер", про який докладно говорить відомий представник "гуманістичного психоаналізу" Е.Фромм. Радикальний гуманізм Фромма полягає у вимозі докорінно змінити внутрішню природу людини, що виявляється у переході від домінуючої установки на "володіння" до наступної установки на "буття".

3.   Громадське суспільство і держава.

Звертаючись до вивчення третього питання теми, треба мати на увазі, що ідея громадського суспільства закладена ще філософами античності. Зокрема вона розроблялась у творчості Цицерона. Сучасні уявлення про громадське суспільство ґрунтуються на положенні Гегеля про розрізнення понять "держава" і "суспільство".

Громадське суспільство – це суспільство в якому існує і постійно розширюється сфера вільного волевиявлення, яке сприяє розкриттю внутрішнього потенціалу людей і досягається через систему інституцій і відносин, покликаних забезпечити умови для самореалізації окремих індивідів та їхніх об’єднань.

Основою громадського суспільства є вільні громадяни та їхні добровільні об’єднання, існування яких регулює не політична влада, а самоуправління, вільне волевиявлення громадян і правовий закон.

Громадське суспільство має складну структуру: це комплекс соціальних груп, приватних осіб, їх асоціацій та інститутів (школа, сім’я, церква, добровільні об’єднання за професійними, віковими, творчими та іншими інтересами, клуби, спілки, товариства, політичні партії, тощо), взаємодія яких регулюється правом.

Громадське суспільство забезпечує простір для самореалізації індивіда поза державними структурами. Тому таке суспільство часто розглядають як сферу суспільного буття, не охоплену безпосередньо діяльністю держави. Однак вони не ізольовані, а взаємно доповнюють одне одного. Громадське суспільство сприяє виникненню й конденсації громадських ініціатив, які підтримують, коригують діяльність державного організму. В процесі становлення і розвитку громадського суспільства відбувається заміна традиційних форм регулювання життєдіяльності людей, утверджуються демократичні, правові норми в усіх сферах суспільного буття. Це дає підставу стверджувати, що громадське суспільство і правова держава є одним цілим і виражають міру демократизації політичного життя та політичної системи як її правового механізму.

Отже, суспільство, що прагне до правової держави і ефективної політичної влади, в першу чергу повинно не обмежувати можливості високих устремлінь особистостей, а навпаки, стимулювати їх шляхом забезпечення відповідних матеріальних і духовних умов.

Контрольні запитання та завдання:

1.   Простежте становлення поняття "політика", розкрийте його зміст та визначте основні складові політичної системи суспільства.

2.   Як на Вашу думку виконуються основні функції політики на практиці в Україні?

3.   Як співвідносяться поняття "суспільство" і поняття "держава" ?

4.   Охарактеризуйте основні підходи до вирішення питання про природу держави. Розкрийте основні ознаки держави.

5.   Як Ви розумієте поняття "правова держава"?

6.   Що є основою громадського суспільства? Які умови треба створити у державі щоб особистість почувала себе само реалізованою?

Основні поняття теми:

Політика – це сфера діяльності, пов’язана з відношеннями між різноманітними соціальними спільнотами, в центрі яких стоїть проблема завоювання, утримання і використання державної влади.

Політична система суспільства – це система державних і недержавних соціальних інститутів, які здійснюють певні політичні функції.

Громадське суспільство – це суспільство в якому узгоджуються приватні та загальні інтереси.

Держава – це основний елемент політичної системи суспільства.

Страта – реальна, емпірично фіксована спільнота, що об’єднує людей на певних загальних позиціях або на основі спільної справи, яка зумовлює конституювання даної спільноти в соціальні структури суспільства і протиставлення іншим соціальним спільнотам.

Література

Основна:

Андрущенко В. Михальченко М. Сучасна соціальна філософія. – К., 1996

Введение в философию: Учебник для вузов. В 2 ч. / Фролов И.Т., Арб-Оглы Э.А., Арефьева Г.С. и др. – М.: Политиздат, 1989. – Ч.2 –с.432-478.

Канке В.А. Философия. Исторический и систематичексий курс: Учебник для вузов. – М., 2002. – С. 226-240.

Філософія: Підручник / И.В.Бичко, І.В.Бойченко, ін. – К., 2001. с.193-228.

Філософія. Посібник для студентів вищих навчальних закладів

//Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. – К.: Академія, - 2001.- с.364-419.

Додаткова:

Андреев И.Л. Происхождение человека и общества. М.- Мысль, 1982.

Бердяев Н. Смысл истории. М., 1990.

Бурдье П. Социология политики. М., 1993.

Государство //Новая философская энциклопедия. Т.1. – М.: Мысль, 2000.- с.546-547.

Гражданское общество // там же. – С. 549-550.

Енциклопедія постмодернізму. – К.:Основи, 2003. – Статті: "політика" – с.315- 321, "право на владу" - с.334-335.

Крымский С.Б. Контуры духовности: новые контексты идентификации – Вопросы философии, 1992, №12.

Политика // Новая философская энциклопедия. Т.3. – М.: Мысль, 2001. – с.268-275.

Правовое государство // там же - с.311-312

Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. Київ., Основи. – 1994.

Сорокин П.А. Человек. Цивилизация. Общество. М.- Политиздат. – 1992.

Современная западная философия. Словарь. – М., 1991.

Тойнби А.Дж. Постижение истории. М., 1991.

Фромм Е. Бегство от свободы. – М., 1994.

Ясперс К. Смысл и назначение истории. М., 1991.

Першоджерела:

Аристотель. Политика //Аристотель. Сочинения: В 4-х т. Т.4 – М.: Мысль, 1983.

Маркс К. К критике политической экономии //Маркс К. Энгельс Ф. Соч.- Т.13. – с.6-9.

Мир философии. Книга для чтения. В 2-х т. – М., 1991., Т.2 – С.413-419.

Платон. Государство // Платон. Филеб, Государство, Тимей, Критий. - М.: Мысль, 1999. – С.188-191.

Энгельс Ф. Происхождение семьи, частной собственности и государства// Маркс К., Энгельс Ф. Соч. Т.20.

"Історія є прогресом самоусвідомлення Ідеї"

(Гегель)

"Історія промисловості і виникле

предметне буття промисловості

є розгорнутою книгою людських сутнісних сил,

чуттєво посталою перед нами

людською психологією..." (К. Маркс)

17. Філософія історії

Метою даної теми є визначення фундаментальних характеристик та сенсу історичного процесу з точки зору його спрямованості, матеріальних і духовних чинників його розвитку, критеріїв прогресу і регресу, проблеми суб’єкту історії в контексті співвідношення ролі народних мас та особистості в здійсненні історичних змін. Для розуміння історії у її фундаментальних вимірах тим, хто приступає до вивчення філософії історії, необхідно подолати розуміння історії як сукупності подій і фактів, які визначаються не через фундаментальні закономірності, а, у кращому випадку, через обмежену систему причинно-наслідкових зв’язків. Необхідно зрозуміти, що філософія історія виводить всезагальні закономірності історичного процесу. Ключові слова: "філософія історії", "спрямованість історичного процесу", "сенс історії", "еволюція", "революція", "прогрес", "регрес", "роль особистості в історії", "історична особа".

Тема розкривається через наступні питання:

1. Історія як предмет філософії.

2. Співвідношення еволюції та революції у розвитку людства.

3. Роль народних мас і особи в історії.

Історія як предмет філософії

При вивченні першого питання студентам слід розібратися в тому, що, на відміну від історії як науки, що вивчає й описує сукупність подій, фактів та процесів, філософія історії досліджує фундаментальну траєкторію всесвітньо-історичного процесу, його базисні суперечності. Вони виводяться через закономірності і форми розвитку матеріально-практичних, суспільно-виробничих засад історичного процесу, залежних від них змін соціальних структур та змісту діяльності суб’єкту історії. Філософія історії як філософська теорія виникає під час французьких буржуазних революцій (ХVIII-XIX ст.). Це пов’язано з тим, що внаслідок загострення суспільних суперечностей періоду класичного капіталізму, історія цього періоду перетворюється на об’єкт свідомої і цілеспрямованої діяльності народних мас, класів та особистостей. Отже, філософія історії виникає як теорія, що намагається дати пояснення історичному процесу у його базисних характеристиках. У першу чергу, це стосується тенденції його розвитку та спрямованості.

У німецькій класичній філософії історія отримує два фундаментальні, але протилежні тлумачення. Перше належить Гегелю і викладене ним у роботі "Філософія історії". За Гегелем, який інтерпретував історію з засад об’єктивного ідеалізму, сутність та спрямованість історії полягає у тому, що "всесвітня історія є прогресом в усвідомленні свободи, прогресом, який ми повинні усвідомити у його необхідності". Тому він називає її ще "ходом духу по землі". Тут ідеаліст Гегель містифікує історію. Але його досягненням є те, що у нього історія перетворюється з сукупності подій на закономірний процес, який має внутрішню логіку, поступовість і сходження. Гегель без жодних змін приймає визначення свободи Спінози ("свобода є усвідомленою необхідністю"). Тут під категорією необхідності розуміються фундаментальні закони розвитку. Тому історія представлена Гегелем як процес самопізнання Ідеї, де кожен тип цивілізації та культури розглядається як "дзеркало" становлення такого пізнання до значення Абсолютної Ідеї як Абсолютної Істини. Отже, для того, аби стати вільним, абсолют у Гегеля повинен усвідомити самого себе. Адже без свідомості не буває свободи. А усвідомлює себе Абсолютний дух через відображення себе у предметному тілі культури. Отже, Гегель не може обійтися без предметної діяльності, яка створює культуру, тобто без матеріального, промислового виробництва.

Але тут усе повернено "ногами догори". У Гегеля не дух є функцією розвитку матеріального життя, а навпаки – розвиток матеріального життя є функцією духу. Тому гегелівська "Філософія історії", в якій історія представлена як "сходинки самопізнання Духу" (Гегель) може розумітися через його ж "Історію філософії", в якій визначені теоретичні форми і зміст такого самопізнання. Коли ж це самопізнання завершується у вигляді системи діалектичних законів, то й розвиток історії цим завершується (згадаймо суперечність методу і системи Гегеля). Отже, спрямованістю історії в гегелівській інтерпретації виступає сходження Духу до його Абсолютної істини і на цьому досягненні наступає "кінець історії", внаслідок чого Гегель відступає до абсолютизації Пруської монархії.

Протилежним до гегелівської концепції є матеріалістичне розуміння історії К. Маркса. Спираючись на теорію діалектики Гегеля, Маркс перевертає філософію "з голови на ноги" й доводить її матеріалістичне походження і зміст. Він обґрунтовує предметно-практичні засади історичного процесу через теорію суспільно-економічних формацій. За критерій поділу історії на формації він бере способи матеріального виробництва. А способи матеріального виробництва Маркс доводить до способу виробництва сутнісних сил людини. Отже, якщо критерієм розвитку історії у Гегеля виступав розвиток духу до Абсолютної Ідеї, у Маркса критерієм розвитку історії виступає розвиток сутнісних (практичних і теоретичних) сил людини. Єдність розвитку матеріального виробництва та сутнісних сил людини виводиться Марксом через розвиток суспільно-економічних формацій. Отже, з п’яти таких формацій: первісний, рабовласницькій, феодальний, капіталістичний і комуністичний лад, перший і останній ґрунтуються на суспільній власності на засоби виробництва та рівності членів суспільства по відношенню до виробництва і споживання суспільних багатств та умов розвитку. Отже, за Марксом, комуністичний лад виступає запереченням заперечення по відношенню до первісного і трьох класових формацій – рабовласницької, феодальної та капіталістичної (останні також представляють собою певну логіку заперечення заперечення). А відповідно до закону заперечення заперечення, остання стадія (тут: формація) повторює принципи організації першої на більш високому рівні. В чому полягає такий рівень? Виявити це допоможе наступна порівняльна таблиця:

Первісний лад	Комуністичний лад
Повна залежність від природи, закони якої невідомі	Наукове використання природи на засадах знання її законів
Рівний розподіл їжі і умов існування як умова виживання	Рівний розподіл суспільних багатств на засадах високого рівня розвитку продуктивних сил як умови саморозвитку людини у будь яких формах діяльності
Відсутність класової диференціації суспільства через відсутність приватної власності на засоби виробництва, але утворення умов для виникнення таких характеристик у майбутніх формаціях	Відмирання класової диференціації суспільства внаслідок подолання приватної власності на засоби виробництва і здійснення принципу рівності як рівності умов розвитку кожної людини
Повна зайнятість суспільства у матеріальному виробництві	Звільнення людини зі сфери матеріального виробництва, яке забезпечується високим рівнем розвитку продуктивних сил, автоматизацією виробництва тощо. Виробнича діяльність стає однією з форм вільної самореалізації людини
Відсутність держави як апарату насильства одного класу над іншим через відсутність класів	Відмирання держави внаслідок відмирання приватної власності на засоби виробництва та класів

Чим є, за Марксом, класові (рабовласницька, феодальна, капіталістична) формації в логіці спрямованості історії? Щоб зрозуміти це, слід згадати сутність закону заперечення заперечення. Вони є суспільними ладами, які характеризують зміст першого заперечення в логіці спрямованості історії і виникають внаслідок наступних причин:

1)   фундаментальна причина: виникнення суспільного поділу праці у вигляді виокремлення матеріальної і теоретичної форм діяльності;

2)   економічна причина: виникнення приватної власності на засоби виробництва;

3)   соціальна причина: виникнення антагоністичних класів – класу експлуататорів і класу, що експлуатується;

4)   політична причина: виникнення держави як апарату насильства, який забезпечує панування одного класу над іншим;

5)   ідеологічна причина: диференціація суспільної свідомості на форми (філософія, мистецтво, мораль, релігія, наука) і набування ними ідеологічних функцій.

Спрямованість історичного процесу в матеріалістичному розумінні історії визначається Марксом як суперечливий процес розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, які продукують ідеологічну надбудову, що складається з форм суспільної свідомості. Останні представляють собою ідеальне, "духовне" виробництво. Якщо натуральне виробництво збільшує матеріальне багатство суспільства, то духовне (філософія, мораль, мистецтво, наука, релігія) виробляє ідеально-естетичні, ідеально-етичні, наукові, теоретичні та інші виміри суспільного розвитку. Але продукування таких у класовому суспільстві на основі приватної власності на засоби виробництва приводить до того, що ці багатства на стають багатствами людини – вони відчуженні одне від одного.

Спрямованість історії до дійсної історії вимагає також розв’язання суперечності між матеріальним і духовним виробництвом. Слід враховувати, що сучасні реалії наочно демонструють тенденцію, яка яскраво проявилася вже на перших етапах капіталістичного способу виробництва: високий рівень розвитку продуктивних сил супроводжувався деградацією духовного виробництва, збайдужінням до його надбань з боку абсолютної більшості суспільства.

Крім концепцій Гегеля та Маркса, є інші філософські тлумачення історичного процесу. Відомою є інтерпретація спрямованості історії О. Шпенглера. У нього історія людства базується на генезисі культурних циклів. У роботі "Присмерки Європи" німецький філософ доводить, що з вичерпанням культурних змістів становлення історії, вона переходить у стан кризи занепаду. Оскільки європейська культура, на його думку, вичерпала ці всі форми, то й Європа не має майбутнього й переживає "кінець історії". Культурологічна історіософія Шпенглера песимістична, але такий песимізм був пов’язаний з тим, що європейська цивілізація не вирішила ті проблеми, які унаочнила Велика французька революція і які були сформульовані матеріалістичним розумінням історії.

Цікаві спостереження щодо спрямованості історичного процесу представлені в праці К. Ясперса "Сенс та призначення історії". За Ясперсом, сенс історії полягає у її єдності з вимірами людського буття. Він розкривається через ті чи інші історичні ситуації, котрі характеризуються не тільки природними закономірностями, а й смисловими вимірами дійсності. А такі смислові виміри мають свою конкретно-історичну границю, яка відображається у різних рівнях особистісного "Я".

Поряд із багатьма теоретичними проблемами, через які автор криги виводить своє розуміння схематичної структури, границь історії та принципу її загальної єдності, Ясперс виводить сенс історії, форми її поступовості і структуру через так званий "осьовий час". Останній є своєрідним "стрижнем" спрямованості історичного процесу. Вісь світової історії тлумачиться як факт, значущий для всіх. Він пронизує наскрізною лінією всі типи культури. Можна сказати, що осьовий час є своєрідним синтезом матеріальної і духовної культури в їх загальнозначущих сенсах і в цьому розумінні розробка Ясперсом такого принципу залишається актуальною для аналізу фундаментальних змін вже в сучасній історії.

Не менш значущою у розробці проблематики історії є праця англійського теоретика А.-Дж. Тойнбі "Осягнення історії". Аналізуючи історичний процес через становлення світових цивілізацій, Тойнбі окреслює коло проблем і феноменів, які пов’язані з суперечливими співвідношеннями конструктивного і деструктивного у спрямованості історії. Неабиякий інтерес представляють думки Тойнбі з проблеми надлому цивілізацій, впливу його на стан духовної культури суспільства тощо.

Особливе звучання в інформаційну добу отримують технократичні концепції спрямованості історії. Вони базуються на принципі "технократичного детермінізму", тобто, ставлять суспільну свідомість у залежність від прогреса науки та техніки. Серед таких концепцій, найбільш впливовими є теорія "стадій економічного росту" (Уолте Ростоу), "постіндустріального суспільства" (Даніель Белл), "єдиного індустріального суспільства" (Раймон Арон, Жан Фурастьє), "нового індустріального суспільства" (Джон Гелбрейт), "над індустріального суспільства" (Мальвин Тоффлер), "інформатизованого суспільства" (Жан Жак Серван, Шрейбер, Масуда), "технотронної цивілізації" (Збігнев Бжезінський). Багато теоретиків цього напрямку оптимістично дивилися на науковий і технічний прогрес, але у 70-ті-80-ті роки виникла ціла хвиля песимізму, яка була зумовлена поглибленням всебічної – економічної, соціальної, культурної, ідеологічної, екологічної, демографічної – кризи сучасної історії. Внаслідок останньої залишається актуальним страх людей за своє майбутнє, особливо на фоні сучасних техногенних катастроф.

Таким чином, сучасна історія перебуває перед низкою проблем, які характеризують стан її кризи і до розв’язання яких можна підібрати методологічний "ключ" через використання теоретичного надбання багатьох дослідників. Включаючи вищезгаданих.

Отже, у фундаментальному значенні, сенс історії полягає у єдності розвитку продуктивних сил і сутнісних сил людини – її практичних та теоретичних здібностей. І перераховані вище кризові суперечності сучасної історії є наслідком того, що сучасний розвиток продуктивних сил відбувається за рахунок обмеження людських здібностей – отже, матеріальний розвиток історії перебуває

Співвідношення еволюції та революції у розвитку людства.

Розкриваючи друге питання, студенти мають виявити основні механізми розвитку історії, а саме: еволюцію і революцію. Спираючись на матеріалі першого питання, необхідно розібратися з конкретним змістом прогресу (як загального розвитку історії) та регресу (як її деформації або розпаду), а також з їх критеріями. При цьому необхідно зрозуміти, що прогрес і регрес не є двома самостійними явищами історичного процесу, а присутні в ньому як дві протилежності однієї сутності. Основною метою розвитку всіх способів виробництва є, перш за все, розвиток продуктивних сил та підвищення продуктивності праці. Або, в узагальненому вигляді, такою метою є рівень інтенсивності виробництва матеріального багатства. Отже, на перший погляд, країна, яка досягає найвищого рівня цих компонентів є найбільш прогресивною. Справді, виробництво матеріального багатства є суттєвою умовою розвитку суспільних відносин. Так, капіталізм став набагато прогресивнішою суспільно-економічною формацією через те, що промислове виробництво, на якому він базується, дало можливість підвищувати продуктивність праці якісно і кількісно новими темпами.

Разом з тим, якщо розглядати взаємозв’язок прогресу й регресу у їх суперечливості, то прогресивність капіталізму у розвитку продуктивних сил має своєю похідною регресивність в просторі сутнісних сил людини. На аналізі процесу здійснення праці при капіталізмі Маркс показав, що собівартість товарів визначається кількістю необхідного робочого часу, за який виробляється одна одиниця товару. Отже, чим інтенсивніше буде праця, тим дешевше будуть товари. Крім цього, кожен працівник боїться втратити роботу, тому він докладає максимум зусиль для подальшої інтенсифікації виробництва. Що в результаті? Чим більше зростає продуктивність праці, тим більше падає собівартість товарів і, відповідно, збільшується додатковий робочий час і зменшується необхідний робочий час. Але головним товаром тут є той, хто виробляє товари. Отже, чим інтенсивніше він працює, тим меншою стає його собівартість і тим меншу заробітну платню він отримує. Більше того, такий ріст продуктивності праці приводить до зростання безробіття, адже потреба у такій кількості робітників, яка була вчора, зменшується. Тому, прогрес продуктивних сил і продуктивності праці досягається за рахунок регресу у зайнятості населення і виникнення соціальних конфліктів. В тому числі, таке зростання продуктивності праці досягається за рахунок такого її розподілення, коли спеціалізація праці доведена до найпростіших операцій. Тому відчуженість процесу праці визначається тут і тим, що праця не розвиває всебічні здібності людини, а, навпроти, збіднює їх, а сама людина стає додатком до машини (верстата).

Але прогрес і регрес проявляються в кожному способі виробництва – кожен з них проходить через стадії розвитку і занепаду. Внаслідок загострення суспільних суперечностей через невідповідність продуктивних сил та виробничих відносин, суспільно економічні формації досягають рівня, коли виникають умови для соціальної революції. Наприклад, рівень розвитку продуктивних сил рабовласницького способу виробництва на певному етапі розвитку останнього вже не "вміщувався" в систему суспільних відносин, внаслідок чого виникли повстання рабів і необхідність поміняти цю соціально політичну систему. Так само, на певному етапі розвитку продуктивних сил феодального способу виробництва вони (продуктивні сили) стали несумісними з феодальним типом суспільних відносин. Це супроводжувалося не тільки селянськими війнами, але й загостреннями соціальних суперечностей у цілому. Внаслідок цього виникла буржуазна революція і зміна феодального ладу на капіталістичний.

В соціальних революціях сенс історії розкривається не тільки з точки зору економічних і політичних вимог тих чи інших класів. Він розкривається в більш глибокому сенсі, а саме – як необхідності спів падання розвитку історії і розвитку людини. Ось чому революції робляться не тільки в ім’я засобів існування, але й в ім’я людського, культурно наповненого життя. При цьому, необхідно розрізняти революції від реформ. Реформа є способом внесення тих чи інших змін у системі суспільних відносин, які не торкаються зміни самого способу виробництва. Вони здійснюються з метою приглушити напругу соціальних суперечностей (дещо покращити умови праці, збільшити заробітну платню тощо). Але, оскільки реформи не торкаються самого характеру виробництва, який приводить до загострення суспільних суперечностей, вони мають тимчасовий і, часто, відволікаючий суспільство від причини таких суперечностей, ефект. Революція відрізняється від реформи тим, що вона направлена на зміну самого характеру способу виробництва, на зміну основи історичного розвитку у вигляді тієї чи іншої суспільно-економічної формації. Отже, реформа є способом кількісних змін у системі суспільних відносин з метою збереження самої системи таких відносин. Революція є якісною, фундаментальною зміною системи суспільних відносин, яка забезпечує подальший історичний прогрес. Якщо реформа є проявом поступовості у історичному розвитку, то революція є проявом стрибка в цьому розвитку.

У широкому розумінні рушійними силами історії є класи, соціальні групи та прошарки, які здійснюють соціальний переворот. У більш конкретному змісті, рушійними силами історії є класи, які зумовлюють її прогрес через розвиток виробництва та здійснення соціальних революцій. Рушійні сили історії безпосередньо пов’язанні з процесом матеріального виробництва. Іншими словами, суб’єкт історії у первинному значенні є суб’єктом матеріального виробництва. А такими суб’єктами є класи. Разом з цим, поняття "суб’єкт історії" і "суб’єкт матеріального виробництва" не співпадають механічно. Суб’єкт матеріального виробництва стає суб’єктом історії тоді і лише тоді, коли він стає суб’єктом зміни самого способу матеріального виробництва. Отже, якщо розвиток суспільства й історії в цілому залежить від розвитку матеріального виробництва, то суб’єктами соціальних революцій є класи – клас виробників і клас, який володіє засобами виробництва. Причому прогресивність і регресивність того чи іншого класу в історичному розвиткові залежить від ступеня загострення соціальних суперечностей та наявності достатніх об’єктивних і суб’єктивних умов для їх вирішення. Наприклад, клас рабовласників був прогресивним на початку рабовласницького ладу, оскільки своїми потребами він створював умови і стимулював розвиток цього ладу. Але його історична вичерпаність (коли праця рабів перестала бути продуктивною і т.п.) породила рабські повстання і клас рабів, що прагнув покінчити з цією формою організації суспільних відносин і цим здійснював зміну основи суспільного розвитку, став прогресивною силою історичного процесу.

Ця ж закономірність повторюється у феодальному ладі – прогресивна роль феодалів на початку його становлення ладу перетворилася на регресивну – прагнення зберегти цю систему суспільних відносин тоді, коли вона вичерпала себе. На місце прогресивного суб’єкта історії спочатку пересунулося селянство, яке стає суб’єктом так званих "селянських війн". Але буржуазну революцію як зміну основи феодального ладу на основу капіталістичного ладу здійснюють класи молодої буржуазії та раннього пролетаріату. Отже, обидва ці класи під час такої революції виступають прогресивними, хоча переважна роль тут належить буржуазії, котра була спроможна організувати розвиток капіталістичного виробництва. Загострення економічних, соціальних, політичних суперечностей капіталістичного ладу (див. вище) свідчило про те, що він вичерпав себе і пролетаріат займає місце прогресивного класу, оскільки саме він здійснює зміну історичних основ розвитку.

Революції бувають: соціальні, науково-технічні, культурні. Типи соціальних революцій залежать від того, які системи суспільних відносин (який спосіб матеріального виробництва) ними породжується. У зв’язку з тим, що в своїй еволюції до виникнення капіталізму історія здійснювала перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої через соціальні перевороти, то класичними типами соціальних революцій витупають буржуазні і соціалістичні революції. ХХ століття породило нові типи соціальних революцій: народно-демократичні революції в Європі та Азії, національно-визвольні революції в країнах Азії, Африки та Латинської Америки

Дотепер ішлося про рушійні сили історії на рівні розв’язання її внутрішніх суперечностей. Але на рівні міжнародних відносин рушійними силами історії можуть бути не тільки класи, але й цілі нації. Тим не менше, нація може стати прогресивною чи регресивною силою історії залежно від того, інтереси яких класів панують у цій національній краіні. Наприклад, незважаючи на пануючу в сучасній історії роль неоглобалістських сил, важко їх назвати прогресивною рушійною силою. Скоріше, навпаки, адже інтереси класу світової буржуазії, які вона реалізують, є регресивними й деструктивними по відношенню до історії. Тому, можна сказати, що людство зіткнулося з ситуацією, коли одні нації стають експлуатуючими, а інші нації – експлуатованими. Отже, діалектика рушійних сил історії безпосередньо пов’язана з характером суспільних і національних інтересів, які реалізуються у протистоянні класів та націй.

Таким чином, будь-яка суспільно-економічна формація має свій еволюційний період, який характеризується поступовістю суперечностей: між продуктивними силами і виробничими відносинами, соціально-класових, а також між економічним базисом та ідеологічною надбудовою. Еволюція історії має конкретно-історичний зміст, який зумовлюється способом виробництва. Еволюція відбувається за законами діалектики, але її особливістю є те, що названі вище суперечності проходять через кількісно-якісні зміни, але знають тільки перше заперечення – вони не торкаються зміни самої основи способу виробництва. Коли розвиток внутрішніх суперечностей суспільно-економічної формації, їх кількісно-якісні зміни сягають рівня неможливості подальшого існування в цій основі, наступає епоха соціальної революції, котра і є другим запереченням (запереченням заперечення), "перервою" у еволюційній поступовості історії.

Роль народних мас і особистості в історії.

Розгляд третього питання теми дозволить студентам вияснити місце видатних осіб та народних мас у розвитку людства. Поняття "народні маси" є досить аморфним за своїм змістом, тому що їх роль в історії і, відповідно, їх конкретна соціальна складова залежить від конкретної ситуації і рівня мобільності, від поєднання закономірних і випадкових факторів. З одного боку, загальна соціальна складова цього поняття відноситься до так званих "низів" історії, тобто до класів, які не є власниками засобів виробництва. З іншого боку, "народні маси" не визначені з точки зору їх соціального складу – кількісного співвідношення робітників, селян, інших соціальних груп. Таке співвідношення змінюється залежно від багатьох обставин і предмету тих чи інших народних зрушень. Наприклад, під час Паризької Комуни "народними масами" виступали різні верстви населення – робітники, селяни, деякі представники дрібної буржуазії та ін., яких прямо чи опосередковано доторкнулися кризові явища Франції тієї доби; під час війни Росії з армією Наполеона, народними масами виступають фактично усі верстви населення, яке включається у визвольну боротьбу. Тобто, поняття "народні маси" є аморфним, але воно має своїм стрижневим моментом мету, яка втілюється в процесі їх боротьби. В цьому розумінні соціальна складова народних мас конкретизується залежно від ведучої соціальної верстви чи класу, якиі спроможні реалізувати цю мету. Тому, наприклад, під час соціалістичної революції гегемоном (ведучим соціальним елементом) "народних мас" є робітничий клас, оскільки саме він є основною силою такої революції.

Отже, народні маси виступають конкретним, а не абстрактним суб’єктом історії тоді, коли вони диференційовані за принципом класової структури та класовості інтересів. Навіть у випадку патріотизму, сутність якого полягає в об’єднанні проти зовнішнього ворога або навколо тієї чи іншої мети загальнонаціонального значення, народні маси не перестають виконувати могутню роль в історії. Але при цьому вони не обов’язково захищають власні інтереси. "Народне ополчення" під час боротьби з армією Наполеона було могутнім фактором перемоги Росії у цій війні, але нічого не змінило в кріпосницькому характері Російської імперії першої половини ХІХ століття. І, навпаки, звільнення багатьох народів світу від колоніального гноблення в 60-х роках ХХ століття супроводжувалося не тільки національними, але й соціальними революціями.

Не менш значимою в історії є діяльність видатних осіб. Треба відрізняти поняття "видатна особа" та "історична особа". На перший погляд, вони виглядають тотожними за змістом, але між ними існує відмінність. Історична особа завжди є видатною, але видатна особа не завжди є історичною з точки зору її ролі в безпосередньому історичному розвитку. Наприклад, великі науковці є видатними особами, але результати їх діяльності лише опосередковано сприяють історичному розвитку. Історична особа перетворює історію на безпосередній предмет своєї діяльності і присвячує її розвитку своє життя. Наприклад, усі революціонери, які спрямовували свою діяльність на зміну основ суспільно-економічних формацій, були історичними особами.

Розуміння ролі особистості в історії залежить від змісту, який вкладається у її (особистості) визначенні. Отже, якщо "індивід" є констатацією й означенням людини як елемента соціальної статистики, то особливості людини як "індивідуальності" і як "особистості" є принциповими для розуміння ролі останньої в історії. Рівень індивідуальності є такою якістю особи, яка полягає в її прагненні до пізнання загальнозначущих істин. Історична ж особистість характеризується тим, що присвячує своє життя практичній реалізації таких істин.

Класичні концепції ролі особистості в історії базувалися на суперечці про те, що визначає роль особистості в історії – розум чи почуття. Така постановка питання була не менш безпідставною, ніж висування в якості визначальної ролі особистості в історії "факторів", які зводилися до різних областей індивідуальної свідомості. Але особистість є цілісною істотою. ЇЇ потужність залежить не від її сліпих поривів і не від раціональної холоднокровності, а від гармонічного сполучення того й іншого. Не випадково в "Філософії історії" Гегель стверджував: "Ніщо велике в історії не здійснювалося без пристрасті", а Оноре де Бальзак писав про великих людей так: "Усі великі люди народжуються в утробі певного століття, але під їхньою оболонкою б'ється вселюдське серце".

Інші класичні підходи до пояснення ролі особистості в історії спиралися або на фаталізм (форма детермінізму, яка абсолютизує передзаданість місця кожного в житті й в історії), або на волюнтаризм (абсолютизував суб'єктивну волю особистості й ігнорував об'єктивні обставини її можливості).

Отже, роль особистості в історії визначається діалектикою об'єктивного й суб'єктивного, необхідності, свободи і випадковості. Як обґрунтував Г. В. Плеханов, вона визначається наступними факторами:

1)   суб'єктивною потребою здійснення особистої свободи через реалізацію суспільної необхідності, тобто, коли вільна діяльність особистості є свідомим вираженням такої необхідності;

2)   як роль особистості в історії визначається організацією суспільства, так і організація суспільства визначається нею;

3)   розумінням того, що необхідність тієї або іншої події не означає, що вона відбудеться поза практичною реалізацією її історичною особою – явище А повинне наступити, якщо буде існувати сума умов Х, але здійснення цього явища передбачає і діяльність особистості. У цьому сенсі не можна погодитися з Бісмарком, який стверджував, що людина не може творити історію, а повинна чекати, коли історія здійсниться сама;

4)   розумінням того, що особливі причини тих або інших історичних змін доповнюються одиничними причинами окремих людей як прояв їхньої історичної волі;

5)   запобіганням фаталістичному розумінню історії як такому, котре виключає реалізацію індивідуального в суспільному;

6)   запобіганням волюнтаристичному розумінню ролі особистості в історії, що продукує ілюзії відносно об'єктивної необхідності дій особи;

7)   розумінням того, що випадковість як форма прояву історичної необхідності є вираженням обмеженої свободи особи в історії внаслідок недостатнього розуміння всієї сукупності супутніх моментів і повноти конкретно-історичного змісту цієї необхідності.

Названі принципи розроблені Г. В. Плехановим у роботі "Про роль особистості в історії".

Роль особистості в сучасній історії ускладнюється онтологічними і соціальними трансформаціями історичного процесу. Але вироблені філософією історії принципи і засади можливості такої ролі зберігають свою значущість.

Основні терміни.

Філософія історії – напрямок у філософії, який досліджує фундаментальні закономірності історичного процесу у його всесвітньому масштабі та їх соціальні, політичні, економічні, культурні похідні.

Спрямованість історичного процесу – внутрішня логіка історії, яка відбувається через діалектичне сходження до реалізації тотожності сутності людини та сутності історії. Визначається у розв’язанні суперечностей матеріально-практичних та ідеально-теоретичних підстав предметно-практичної та культуротворчої діяльності людей.

Сенс історії – філософське поняття, яке визначає

Еволюція – поступові зміни в соціальному житті, в природі, їх які не торкаються зміни основ циклів, в яких вони відбуваються.

Революція – якісна зміна, переворот в соціальному житті, який забезпечує прогресивний розвиток.

Прогрес – направленість розвитку, якому притаманний рух від "нижчого" до "вищого".

Регрес – "зворотній розвиток", рух, який веде до деградації від "вищого" до "нижчого".

"Історична особа" – філософське поняття, яке визначає таку характеристику особистості, сенс життя і практична діяльність якої направлені на розвиток історичного процесу.

Роль особистості в історії – збіг особистісного сенсу життя з фундаментальним сенсом історії, суб’єктивної свободи та об’єктивної необхідності.

Питання та завдання для самоконтролю.

Яка концепція філософії історії найбільш підходить для розуміння сучасності?

Чи можна вивести концепцію філософії історії на засадах суб’єктивного ідеалізму?

Які чинники забезпечують спрямованість історичного процесу і чому?

В якому стані – еволюційності чи революційності – перебуває сучасна історія?

Які критерії прогресу чи регресу можна застосувати при аналізі сучасної історії?

Зробіть аналіз думки О. Шпенглера: "Загибель Заходу /.../ означає не більше і не менше як проблему цивілізації. Тут присутнє в наявності одне з питань будь якої історії більш глибокого віку" (Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. – М.: Мысль, 1993. – Т. 1. – С.163)

Як би Ви прокоментували відносно соціополітичних реалій України наступне твердження А.-Дж. Тойнбі: "Західне суспільство проголошується цивілізацією унікальною, що володіє єдністю і неподільністю, цивілізацією, яка після тривалого періоду боротьби досягла нарешті своєї мети – світового панування. А та обставина, що її економічна система тримає у своїх мережах усе людство, представляється як "небесна воля чад Божиїх". Теза про уніфікацію світу на основі західної економічної системи як закономірного підсумку єдиного і безпреривного процесу розвитку людської історії приводить до брутальних перекручувань фактів і до разючого звуження історичного кругозору" (А.-Дж. Тойнби. Постижение истории. – М.: Прогресс, 1991. – С. 81. )

 

Література

Основна:

ФІЛОСОФІЯ: Підручник /І.В. Бичко, І.В. Бойченко, ін. - К., 2001. – Розділ 5.

ФІЛОСОФІЯ: Посібник для студентів вищих навчальних закладів /Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. – К.: Академія, 2001. – С. 452-479.

Додаткова:

ФИЛОСОФСКАЯ ЭНЦИКЛОПЕДИЯ. В 5 тт. – М., 1960-1970.

Першоджерела:

ТОЙНБИ А. Дж. Постижение истории. – М.: Прогресс, 1991. – С. 42-90.

ШПЕНГЛЕР О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. 1. – М.: Мысль, 1993. – С. 129-200.

МАРКС К. К критике политической экономии. Введение // Маркс К., Энгельс Ф., Соч. – 2-е изд. – Т. 13. – С. 6-9.

ПЛЕХАНОВ Г. В. К вопросу о роли личности в истории. – Избр. филос. произв. – М.-Л-д: Политиздат, 1965 г. – Т. 1. – С. 300-331.

18. Стратегія майбутнього

Метою вивчення теми є знайомство студентів із різними філософськими підходами до визначення перспектив суспільного розвитку. Впродовж свого життя люди не лише цікавляться своїм минулим, не тільки аналізують теперішній стан суспільства, але й прагнуть зазирнути у день прийдешній, передбачити хоча б у найближчій перспективі своє майбутнє. Таке прагнення ґрунтується на тому, що у процесі життєдіяльності люди ставлять перед собою цілі й шукають відповідні засоби їх досягнення. Лише за таких умов вони можуть отримати очікувані результати.

Проте реальні результати діяльності людей не завжди збігаються з планами. Діяльність інших людей може суттєво вплинути на темпи й ступінь досягнення цілей. Тому виникає об’єктивна потреба у передбаченні всіх можливих тенденцій загально-цивілізаційного розвитку, що можуть стати домінуючими, визначальними у більш віддаленій перспективі. Звідси й виникає потреба включати в історичну періодизацію суспільства не лише його минуле і теперішнє, але й майбутнє. Уявлення про нього залежать як від світоглядних орієнтирів дослідників, які займаються суспільними прогнозами, так і від їх оцінки минулого й сучасного людства. Ключовими словами теми є: модерн, постмодерн, глобальні проблеми, "стійкий розвиток", глобалізація.

Більш глибокому розумінню стратегії майбутнього допоможе вивчення наступних питань:

1. Опозиція "модерн – постмодерн" у культурному та цивілізаційному поступі людства.

2. Глобальні проблеми сучасності як негативні наслідки культури модерну.

3. Феномен глобалізації у сучасному цивілізаційному розвитку.

Опозиція "модерн – постмодерн" у культурному та цивілізаційному поступі людства

Приступаючи до розгляду першого питання, студенти повинні пригадати матеріал теми "Предмет соціальної філософії", де вони ознайомилися з різними підходами до історичної періодизації суспільства. Там було показано, що основними з них є: формаційний, цивілізаційний, осьовий та хвильовий. Був обґрунтований висновок, що ці підходи не суперечать один одному, а виступають як доповняльні, оскільки кожен із них ґрунтується на виборі якогось одного стрижневого фактора суспільного розвитку: економічного, етнокультурного, технічного, технологічного. У своїй єдності вони допомагають встановити цілісність суспільного розвитку, бо у реальному житті матеріальні й духовні фактори нерозривно зв’язані між собою, впливають один на одного.

Зазначені вище концепції історичної періодизації людства переважно стосуються аналізу минулого й теперішнього періодів суспільного поступу. Проте людство, як зазначалось у передмові до теми, не може не прогнозувати свого майбутнього. Саме тому у філософії, соціології, культурології та інших суспільних науках виникає чимало теорій, у яких розробляється стратегія майбутнього людської цивілізації через співставлення або протиставлення минулого та майбутнього. (Термін "стратегія" означає - загальний перспективний план певних дій, на відміну від терміна "тактика", що характеризує безпосередні конкретні дії із використанням певних засобів. Тактика підпорядкована стратегії). Серед цих теорій найбільш обґрунтованою на сьогоднішній день є періодизація загально-цивілізаційного розвитку за історичними етапами розвитку культури. ЇЇ називають опозиція або ж контроверза "модерн – постмодерн" (опозиція означає – протиставлення, протидія, протистояння; контроверза – означає суперечка, розходження, незгода). Одні мислителі вбачають жорстке протистояння між модерном та постмодерном, інші – наполягають на тому, що між ними є суттєві розбіжності, але ці етапи у розвитку людства не можна протиставляти.

У сучасній філософській літературі загальновизнаною є думка, що така історична періодизація загально-цивілізаційного розвитку повніше, ніж попередні, охоплює різні сфери суспільного життя в їх суперечливій єдності та взаємовпливах, виявляючи при цьому основні риси культури майбутнього. Зародженню нового підходу до історичної періодизації суспільства сприяло формування нової міждисциплінарної науки – синергетики, яка досліджує відкриті, складні, самоорганізовані, неврівноважені, нелінійні системи. Саме такою системою, на думку вчених, є суспільство, оскільки на його розвиток впливає величезна кількість різних елементів (економіка, техніка, політика, наука, релігія, мораль, мистецтво, звичаї, традиції тощо), що розвиваються нерівномірно. Його історія зв’язана з діяльністю різних за своїми інтересами соціальних груп, а тому неможливо із значною точністю передбачити його подальший розвиток, можливість та напрямки відхилень від магістрального руху.

Досить ґрунтовно опозиція "модерн – постмодерн" розглядається у працях сучасних французьких (Ж.-Ф.Ліотар, Ф.Гваттарі, Ж.Дельоз) та німецьких (Ю.Хабермас, П.Козловськи) філософів. Серед українських філософів таку періодизацію розглядають В.С.Лук’янець, О.М.Соболь (відома їх спільна праця "Філософський постмодерн") та інші. Зазначені філософи по-різному визначають терміни "модерн" і "постмодерн"; виділяють різні риси, притаманні історичним етапам у розвитку культури, що позначаються цими термінами; виражають різне ставлення як до культури епохи Модерну, так і до культури доби Постмодерну. Студентам слід знати основні розбіжності у філософських концепціях, які поділяють культуру людства на Модерн та Постмодерн.

Спочатку треба звернутися до класичної філософської літератури, в якій розглядаються зазначені вище проблеми. Гегель першим поставив питання про Модерн як певну історичну епоху. У нього Модерн – це Новий час у європейській культурі, а саме: три століття від 1500 по 1800 рр., час же, що наступив після 1800 р., він назвав новітнім. (У цьому зв’язку слід розрізняти Модерн як цілком визначену історичну епоху і модерніті – як нову ознаку, новизну, авангард, що притаманні будь-якій епосі в історії людства). Сучасні ж дослідники вважають, що епоха Модерну в Європі не завершилася 1800 роком, оскільки її головні ознаки були притаманні культурі людства майже до другої половини ХХ ст.

Такої точки зору дотримуються Ж.-Ф.Ліотар, Ю.Хабермас, П.Козловськи та інші філософи. Період західноєвропейської історії, що тривав до 1500 року, вони назвали Премодерном (або передмодерном), а наступну за Модерном епоху – Постмодерном (пост – означає після). Вони дійшли згоди у визначенні основних ознак культури Модерну:

1. Раціоналізм з його протистоянням ірраціоналізму.

2. Переважний розвиток природничих наук.

3. Домінуючий розвиток техніки, метою якого є оволодіння силами природи.

Більшість із названих філософів вважає, що проект Модерну залишається незавершеним, оскільки він не досягнув своїх цілей. Більше того, він породив значну кількість екологічних проблем і був змушений поступитися новому проекту – проекту Постмодерну. А ось у поясненні причин незавершеності планів Модерну вони розходяться. Зокрема, Ю.Хабермас вважає, що епоха Модерну продовжується й тепер, а його цілі та шляхи реалізації були свідомо чи несвідомо викривлені. Тому треба повернутися до початкового проекту та подбати про його здійснення. П.Козловськи, навпаки, переконує, що плани Модерну були з самого початку утопічними через неможливість необмеженого панування людини над природою. Модерн себе вичерпав ще в 50-ті рр. ХХ ст., а отже, від його ідей слід відмовитися.

Ще більше розходяться думки сучасних західноєвропейських філософів щодо визначення основних рис епохи Постмодерну. Так, Ж.-Ф.Ліотар зазначає, що "по мірі входження суспільства в епоху, яка називається постіндустріальною, а культури – в епоху постмодерну, змінюється статус знання… Протягом сорока років так звані передові науки і техніка мають справу з мовою: фонологія і лінгвістичні теорії, проблеми комунікації та кібернетика, сучасні алгебри й інформатика, обчислювальні машини та їх мови, проблеми мовних перекладів і дослідження сумісності машинних мов, проблеми збереження пам’яті та банки даних, телематика й розробка "мислячих" терміналів… - ось явні свідчення і список цей невичерпний" (Ж.-Ф.Лиотар. Состояние постмодерна. – СПб: Алетейя, 1998. – С.14-16).

На його думку, наукові знання перетворюються на операційні лише за рахунок їх переведення у деякі кількості інформації. Головною ознакою наукового знання в культурі постмодерну стає його здатність бути проданим, набувати вартість у новому продукті, тобто перетворюватися на товар. У свою чергу, зміна природи знання може впливати на державну владу та інші соціальні інститути. Отже, "в епоху інформатики питання про знання більше, ніж коли б то не було, стає питанням про управління" (Там само. – С.28). Через це змінюються й функції університету: поряд із функцією професіоналізації він повинен здійснювати й функцію перепідготовки або неперервної освіти. Йдеться про те, що університетська освіта не завершується отриманням диплома молодими людьми. Суспільство постійно вимагає від спеціалістів підвищення компетенції через засвоєння нової наукової інформації, яка "дозволить їм розширити горизонт їх професійного життя та поєднати їх технічний і етичний досвід" (Там само. – С.121).

П.Козловськи (будучи релігійним філософом) розглядає інші основні риси культури постмодерну. На його погляд, головними сферами культури є наука, економіка й мистецтво, оскільки саме вони утворюють культуру суспільства як цілісність. Він вважає, що в усіх названих сферах культури можна прослідкувати співвідносність: антропоморфізм (у культурі постмодерну) проти техноморфізму (у культурі модерну). Особливу роль у культурі модерну відігравало природознавство, теоріями якого намагалися описати не лише природні, але й суспільні явища. Культура постмодерну прагне усунути протистояння раціоналізму та ірраціоналізму, віднайти їх гармонію, звільнитися від нетерпимості в усіх її проявах, перейти до принципу толерантності (терпимості). Він наводить порівняльну таблицю основних ознак культури модерну та культури постмодерну (П.Козловски. Культура постмодерна. – М.: Республика, 1997. – С.46):

Модерн	Постмодерн
Функціоналізм: диференціація сфер життя та відмова від символізації культури у знаковій мові мистецтв	Контекстуальність: взаємопроникнення різних сфер життя, символізація культури у метафоричній мові знаків	Багатоманітність різних форм корисного, освітнього та релігійного знання
Матеріалізм чи ідеалістичний монізм як теорії всезагальної дійсності	Духовно-тілесний реалізм як теорія всезагальної дійсності
Відносні теорії особистості й свободи як збільшення можливостей вибору	Субстанціальні теорії особистості, сутнісна свобода, здатна до змін ідентичність
Функціональна теорія суспільства	Органічна теорія суспільства
Природничо-науково та механістично орієнтована економічна теорія	Суспільно-наукова та природничо-наукова економічна теорія
В цілому: економіко-технічний принцип прийняття рішень: "техноморфізм"	В цілому: Соціокультурний принцип прий-няття рішень: "антропоморфізм"

Разом з тим, П.Козловськи попереджає про можливі (у майбутньому) негативні наслідки надмірного захоплення суспільства комп’ютеризацією, яка здійснюється у культурі постмодерну. Він пише: "Оскільки комп’ютери можуть частково брати на себе виконання інтелектуальних операцій, вони постають як розумні машини і спокушують своїх користувачів у діалозі з комп’ютером та іншими машинами виконувати роль розумних машин. Якщо людина починає себе сприймати як розумну машину, це неодмінно породжує проблеми у тих сферах, де людські конфлікти й труднощі не можуть бути вирішені за взірцем техніки: в міжособистісній сфері співіснування і в усіх пограничних ситуаціях" (Там само. – С.60).

Деякі філософи й культурологи обстоюють думку, що постмодерн притаманний не всій культурі, а лише літературі, мистецтву та релігії. Але більшість дослідників вважає, що він охоплює й економіку, і політику, й мораль, і науку – усі сфери суспільного життя.

Чи можна вважати, що епоха Постмодерну вже наступила і є загально-планетарним явищем? Відповідаючи на це питання, треба відмітити, що опозиція "модерн – постмодерн" є феноменом західноєвропейської культури, хоча деякі тенденції постмодерну проникають і в інші регіони нашої планети. І навіть стосовно країн Західної Європи феномен постмодерну ще не має чітко визначених ознак. Префікс "пост-" тут означає лише те, що існують суттєві відмінності в основних рисах культури модерну та культури нового історичного періоду, який наступив після модерну. Зараз же можна говорити лише про його перші кроки і про перші гіпотези, теорії, концепції, прогнози його формування, тобто про накреслення стратегічних завдань і перспектив суспільного розвитку. І, можливо, у майбутньому новий етап поступу людства отримає іншу назву.

Глобальні проблеми сучасності як негативні наслідки культури модерну

Розглядаючи друге питання, студенти мають усвідомити, що з реалізацією планів культури Модерну сучасні дослідники – філософи, політологи, соціологи, економісти, культурологи зв’язують виникнення сучасних глобальних проблем як його негативних наслідків. Глобальні (від слова global – земна куля) – значить всепланетарні. Це такі проблеми сучасного етапу загально-цивілізаційного розвитку, які охопили всю земну кулю і не вирішення яких може призвести до знищення планети Земля. Вперше глобальні проблеми сучасності з усією гостротою були сформульовані й чітко окреслені вченими зі світовим ім’ям, які утворили міжнародну неурядову організацію – так званий Римський клуб (Римський, бо перше і наступні засідання відбувалися в Римі), до якого увійшли А.Печчеї, А.Кінг, Е.Ласло, Д.Габор, Дж.Форрестер, Д.Медоуз, М.Месарович, Е.Пестель та інші вчені. Вже у перших доповідях Римському клубу, що мали красномовні назви: "Світова динаміка", "Межі росту", "Людство на роздоріжжі", "За межами століття марнотратства", "Людська якість" тощо – вчені не лише забили на сполох щодо нагромадження ядерної, атомної та іншої зброї масового знищення, виснаження не-відтворюваних природних ресурсів, росту промислового та сільськогосподарського виробництва, надзвичайно швидкого приросту народонаселення земної кулі, зростання масштабів забруднення навколишнього середовища, але й прагнули накреслити шляхи і методи розв’язання цих проблем.

В одній з перших доповідей Римському клубу А.Печчеї зазначав, що глобальні проблеми сучасного світу є одночасно й психологічними, і соціальними, й технічними, і на додачу ще й політичними. Вони тісно переплітаються, взаємодіють, пускають глибоке коріння і дають пагони в суміжних та віддалених сферах. Основними причинами їх виникнення він назвав безконтрольне розселення людей на планеті; нерівність та неоднорідність суспільства; соціальну несправедливість, голод і недоїдання; широке розповсюдження бідності; безробіття; інфляцію; енергетичну кризу; вже існуюче чи потенційне зменшення природних ресурсів; розпад міжнародної торгівельної та фінансової системи; протекціонізм; безграмотність і застарілу систему освіти; бунти серед молоді; відчуження; занепад міст; злочинність та наркоманію; вибух насилля й посилення поліцейської влади; тортури і терор; зневагу до закону й порядку; ядерне божевілля; політичну корупцію; бюрократизм; деградацію навколишнього середовища; занепад моральних цінностей; втрату віри; відчуття нестабільності і, нарешті, неусвідомленість усього переліку явищ.

А.Печчеї попереджав про те, що поява глобальних проблем не означає, що зникнуть або стануть менш інтенсивними проблеми регіонального, національного або локального характеру. Навпаки, вони будуть підсилені проблемами загально-планетарного масштабу. Уряди ж країн і існуючі міжнародні організації виявляються нездатними досить гнучко реагувати на відповідний стан речей. Цей висновок був зроблений на початку 70-х років і він, на жаль, підтверджується на рубежі другого та третього тисячоліть. Зокрема, Чорнобильська катастрофа не стала у свідомості світового співтовариства загальносвітовим явищем, не викликала стурбованості й занепокоєння ще непередбачуваними майбутніми наслідками для всієї земної кулі. Або взяти так звані локальні й регіональні війни, що виникли на національному, релігійному та соціальному ґрунті, які нині охопили європейський, азійський, африканський континенти й Близький Схід. І ООН, і НАТО, й ЄЕС, й інші міжнародні організації виявилися неспроможними ефективно розв’язати хоч би деякі з них.

Члени Римського клубу пропонували й пропонують свої засоби дослідження та розв’язання названих проблем. Наприклад, група вчених-експертів запропонувала досліджувати їх за допомогою відповідних глобальних математичних моделей, щоб прогнозувати їхні негативні наслідки. Так, Е.Ласло розробив таку модель поведінки світового співтовариства у майбутньому, при якій необхідно скоротити матеріальне виробництво майже вдвічі, припинити вироблення зброї тощо за рахунок посиленого розвитку науки, техніки й інших технологічних засобів. А його колеги Д.Х.Медоуз, Д.Л.Медоуз, Й.Рендерс і В.Беренс побудували формалізовану модель світу, в якій прагнули відобразити існуючі глобальні проблеми шляхом поєднання того великого запасу інформації, вже накопиченого у свідомості людей і в письмових джерелах, із новим інструментарієм для обробки інформації, а саме: системним аналізом і комп’ютером.

Досить ґрунтовно сутність та класифікація сучасних глобальних проблем досліджена радянськими філософами Д.М.Гвішиані, В.В.Загладіним, І.Т.Фроловим та іншими. Вони встановили не лише історичні рамки їх виникнення, але й суперечності, що стали грунтом для їх виникнення. Якщо узагальнити більшість зарубіжних і вітчизняних наукових досліджень щодо сутності глобальних проблем, то до останніх можна віднести наступні:

-   екологічна проблема;

-   проблема загрози світової термоядерної війни;

-   проблема подолання нерівномірності економічного розвитку країн із різним економічним потенціалом;

-   проблема охорони здоров’я (боротьба із серцево-судинними, онкологічними захворюваннями, СНІДом);

-   енергетична проблема;

-   демографічна проблема;

-   проблема боротьби з міжнародним тероризмом;

-   проблема боротьби з неконтрольованим розповсюдженням наркотиків.

У цілому важливо зазначити, що причинами виникнення глобальних проблем сучасності стали дві групи суперечностей: "суспільство – природа" та "людина – суспільство" (студенти мають показати, які із сучасних глобальних проблем породжені першою, а які – другою групами названих суперечностей). Учені підкреслюють міжнародний характер як самих глобальних проблем, так і шляхів їх вирішення.

Подолання глобальних проблем сучасності неможливе без об’єднання економічних, фінансових, політичних, наукових, медичних тощо ресурсів усіх без винятку країн світу. Першими кроками мають стати глибоке і всебічне дослідження цих проблем засобами природничих та соціально-гуманітарних наук, своєрідніоті їх прояву в різних регіонах Землі, а також спільне вироблення глобальної стратегії в усіх сферах міжнародних стосунків. Значну роль у здійсненні цих кроків мають відіграти сучасні комп’ютерні технології. З одного боку, вони дозволять глибоко і всебічно вивчити характер глобальних проблем, а з другого – виробити глобальні моделі їх вирішення, оскільки натуральне моделювання може призвести до непередбачуваних негативних наслідків.

Представники Римського клубу запропонували власні стратегії вирішення глобальних проблем, головною з яких вони вважають стратегію "стійкого розвитку". В ній говориться про пошуки такої моделі світового розвитку, яка б дозволила забезпечити розгортання економічних і соціально-політичних процесів без катастроф. Це означає, що світове співтовариство повинне своєчасно виявляти різного роду суперечності, можливі перекоси в економічному та соціальному розвитку різних країн і регіонів, щоб своєчасно їх усувати шляхом переговорів (а не застосування зброї) у сферах економіки, політики, культурно-етнічних стосунків тощо.

Концепція "стійкого розвитку" базується на тому очевидному факті, що світ є єдиним і в той же час різноманітним. У ньому співіснують десятки різних етнічних та національних культур, локальних цивілізацій, які є неповторними, але мають бути толерантними одна стосовно одної. Провідною ідеєю зазначеної концепції виступає ідея вироблення людством глобальної свідомості, тобто усвідомлення всіма людьми взаємозалежності різних регіонів земної кулі у різних галузях. Узгодженню, оптимізації різних сфер міжнародного життя може сприяти застосування комп’ютерних технологій, які дозволяють створювати глобальні моделі світового розвитку.

Найбільш ефективними на сьогодні моделями дослідження глобальних, та й регіональних, проблем вважаються синергетичні стохастичні (ймовірнісні) моделі, для побудови яких застосовується весь арсенал сучасних математичних теорій, оскільки всі глобальні процеси є відкритими, самоорганізованими, нелінійними, неврівноваженими системами з явищами флуктуацій, дисипацій, когерентності, біфуркаційності тощо, поведінку яких можна передбачити лише з незначною долею ймовірності. Вони здатні максимально враховувати всі складові частини еволюції Землі й Всесвіту з її нелінійними ефектами, сприяти коеволюції (гармонійного поєднання) людини та Всесвіту. Це дозволить у майбутньому досягти бажаних її наслідків та виключати (або хоч би згладжувати) негативні події.

Феномен глобалізації у сучасному цивілізаційному розвитку

При вивченні третього питання теми студентам слід розкрити сутність поняття "глобалізація" та виявити відмінність між ним і поняттям "глобальні проблеми". Загальновідомо, що сучасний етап розвитку людської цивілізації супроводжується процесами глобалізації (не слід плутати з глобальними проблемами). Під глобалізацією розуміється нова, особлива якість взаємозалежності і цілісності світу, коли не дивлячись на очевидну розколотість світу, у ньому відбуваються такі процеси в економіці, політиці, фінансовій діяльності, інформаційній сфері, розвитку й функціонуванні духовної культури, які кидають виклик розколотості світу.

Термін "глобалізація" був уведений до наукового обігу Р.Робертсоном ще в 1983 р., проте більшість дослідників сучасних світових процесів досить тривалий час не звертали особливої уваги на нього й не застосовували у соціальних теоріях. Лише із середини 90-х років ХХ століття у зв’язку з міжнародними науковими дискусіями щодо нових тенденцій у світовому устрої, що виникли внаслідок завершення "холодної війни", цей термін став широко застосовуватися філософами, політологами, соціологами, економістами, культурологами тощо для характеристики нових реалій світового розвитку. Вони досліджують об’єктивні процеси загально-планетарного масштабу, що торкаються різних сфер суспільного життя.

У сучасному світі економічні, фінансові й торгові зв’язки оплутали всю планету, не залишивши окремим народам і країнам альтернативи їхньому входженню в єдине світове господарство. Головною ознакою в галузі економіки стало посилення впливу транснаціональних корпорацій (ТНК), які визначають економічний світопорядок. На сьогодні таких ТНК у світі існує понад 50 000, а чисельність їх філіалів у всіх регіонах сягає півмільйона (А.Н.Чумаков. Глобализация. Контуры целостного мира. – М.: Проспект, 2005. – С.252).

Зміцнення позицій ТНК супроводжується формуванням глобального (наднаціонального) ринку і глобалізацією фінансових потоків. Зокрема, вирішальну роль відіграють світові ринки тих товарів і послуг, які мають особливе значення для функціонування всіх без винятку країн (ринок нафти й газу, ринок авіаперевезень, ринок зерна, ринок інформаційних та туристичних послуг тощо). ТНК формують світові ціни на зазначені товари та послуги й тим самим впливають на економічну політику кожної окремої країни. Внаслідок таких скоординованих дій монополістів виникають ефекти резонансів, коли економічні підйоми чи спади переносяться з однієї країни або регіону в інші, що тісно зв’язані з їх економікою. Так виникають, наприклад, сучасні енергетичні кризи, що ведуть до спаду виробництва в енергозалежних регіонах, до зростання там безробіття.

Відомо, що зараз управління та регулювання міжнародних економічних відносин здійснюються через функціонування різних міжнародних організацій, таких як Організація Об’єднаних Націй (ООН), Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк, Всесвітня торгова організація (ВТО), Всесвітній банк реконструкції і розвитку та інші впливові організації. Вони стояли біля витоків утворення глобального ринку фінансів (капіталу), а також всесвітнього ринку робочої сили, послуг, зв’язку, комунікацій, технологій і т. ін. Суттєвим результатом функціонування цієї системи ринків стали міжнародний поділ праці, переміщення значних мас робочої сили з одних географічних регіонів у інші, зокрема, з Південно-Східної Азії до США та країн Західної Європи.

Особливе місце у глобалізаційних процесах займає інформатизація. Після того, як у 1991 р. з’явилася всесвітня інформаційна мережа (Інтернет), світова спільнота була замкнена інформаційно. Сьогодні у світі нараховується близько 40 млн. користувачів Інтернету і ця кількість невпинно зростає. Всесвітня комп’ютерна мережа замінює послуги пошти, телеграфу, телефону, копіювальної техніки і навіть магазинів, що призводить до виникнення єдиного світового інформаційного простору.

Інтернаціоналізація економічного, політичного та фінансового життя, глобальна інформатизація ведуть до уніфікації й духовного життя різних народів і країн. Зокрема, об’єктивним породженням зазначених вище процесів став феномен "масової культури". Російський дослідник О.М.Чумаков переконливо доводить, що цей феномен пояснюється не стільки глибокими взаємовпливами етнічних та національних культур, скільки стандартизацією соціальних умов повсякденного життя людей. Так, у більшості регіонів планети відбувається спрощене тиражування взірців високого мистецтва, моди в одязі, застосуванні побутової техніки тощо. Процесу "масовизації" культури сприяє також розвиток засобів масової інформації, які здатні відтворити в будь-якій кількості культуру, світоглядні кліше, мовленнєві штампи, стереотипи мислення, поведінки та способу життя (Там само. – С.257).

Не оминули глобалізаційні процеси й систему освіти. Болонська система вищої освіти, до якої втягується й Україна, є одним із проявів стандартизації освітнього процесу. Швидке кількісне збільшення університетів, інститутів, академій, коледжів і інших навчальних закладів посилює боротьбу за абітурієнтів, що в кінцевому підсумку нівелює цінність диплому про вищу освіту. "Омасовлення", стандартизація, некритичний підхід до переймання чужого досвіду у цій сфері обертається для суспільства знеціненням вищої освіти, зниженням рівня загальної культури майбутніх спеціалістів та здатності до вирішення складних соціальних проблем. Проте ці процеси є об’єктивними, їх зупинити неможливо, оскільки система вищої освіти перетворюється на свого роду валюту, що контролює підготовку кадрів, формування світоглядних стандартів, можливості працевлаштування в різних країнах світу.

Отже, глобалізація кидає виклик розколотості світу, автономізації та атомізації народів і культур, веде до єдності господарських зв’язків, соціально-політичних процесів та історичної долі різних країн. Вона веде до діалогу й полілогу культур і етосів у пошуках гармонічного об’єднання людства перед лицем загальних загроз та глобальних проблем (етос – сукупність звичаїв, норм, правил, ціннісних настанов і т.п., прийнятих у певних професійно чи станово локалізованих соціокультурних практиках. Наприклад, етос учених, етос середньовічних лицарів тощо).

Проте не можна лише позитивно оцінювати значення глобалізаційних процесів. Слід відмітити й негативні тенденції, що породжуються глобалізацією. Так, після розвалу Радянського Союзу "двополюсний" світ перетворився не на "багатополюсний", про який мріяло людство, а на "однополюсний", у центрі якого – Сполучені Штати Америки. Це супроводжується експансією американських стандартів на більшість регіонів земної кулі, оголошених США зоною національних інтересів (експансія – розширення сфер упливу державних органів, монополістичних угруповань тощо, який здійснюється як економічними методами, так і позаекономічними, зокрема, військовим втручанням у справи інших країн, дипломатичним тиском тощо). США без дозволу ООН і погодження з міжнародним співтовариством проводить свої військові операції, зокрема, проти колишньої Югославії, в Афганістані, Іраку тощо.

Американські транснаціональні корпорації контролюють більшу частину виробництва та збуту різноманітних товарів масового споживання. Відбувається насильницька доларизація світового фінансового ринку. США наводнили практично увесь світ неконвертованими доларами і вже майже три десятиліття не обмінюють своїх грошей на золото. На початок 70-х рр. ХХ ст. у всьому світі в обігу було біля 80 млрд. доларів, тоді як у самих США – біля 50 млрд. доларів. На початку ХХІ століття це співвідношення збільшилося втричі (А.Н.Чумаков. Глобализация. Контуры целостного мира. – М.: Проспект, 2005. – С.256). Майже всі країни світу опинилися у фінансовому боргу перед США і цей борг має тенденцію до зростання. У міжнародній політиці державні діячі США демонструють норми "подвійної моралі" стосовно тих чи інших країн.

Іншим негативним наслідком глобалізації є нівелювання етнічних і національних цінностей різних народів і країн під натиском стандартизації, усереднення матеріальної й духовної культури. "Вестернізація" (west – захід) духовної культури загрожує знищенням національного мистецтва, кіно, театру, мови, літератури. Американські бойовики, трилери, вестерни, порнофільми заполонили екрани країн усіх континентів. Американська поп-музика тиражується через компакт-диски і наводнила світовий музичний ринок. Американізована англійська мова домінує не лише в науці, економічній і політичній сферах, але й у побуті, що стримує розвиток національних мов, невиправдано забруднює їх американізмами.

Нав’язування американських стандартів і цінностей усім народам зустрічає спротив з боку цілих регіонів. У цьому зв’язку виникають нові вектори цивілізаційного розвитку: з одного боку, Західна – Східна вісь, а з другого – Північна – Південна, які не лише перетинаються, але й протистоять одна одній. Це породжує нові проблеми загально-цивілізаційного розвитку. В такому випадку найкращою стратегією майбутнього вважається досягнення не лише єдності світу, яка може поглинути національну самобутність та самоідентичність кожного народу, але й реальне збереження плюралізму етнічних і національних культур при їхньому постійному взаємопроникненні, діалозі й полілозі.

Явище глобалізації приковує до себе значну увагу в усіх країнах світу. Його дослідженням переймаються не лише вчені, філософи, культурологи, але й державні та громадські діячі, оскільки йдеться про перспективи пошуку моделей нового міжнародного порядку у цілісному взаємозалежному світі, щоб він став справді безпечним і стабільним. Вирішення цієї задачі не може бути легким та простим, оскільки людство нагромадило багато глобальних і регіональних проблем, без вирішення яких неможливе формування справедливого світоустрою. Це завдання досить віддаленого майбутнього людства.

Основні терміни

Модерн – історичний період у розвитку західно-європейської цивілізації, який охоплює час від початку XVI ст. до середини ХХ ст.

Постмодерн – історичний період, що розпочався у Західній Європі з другої половини ХХ століття і триває в теперішній час.

Глобальні проблеми – сукупність економічних, соціально-політичних, екологічних та інших суперечностей, що охопили планету Земля з кінця 60-х років ХХ століття, не вирішення яких ставить під загрозу майбутнє людства.

Глобалізація – об’єктивні процеси загально-цивілізаційного розвитку, які визначають взаємозалежність і цілісність світу в усіх сферах суспільного життя, підкреслюють спільність історичної долі людства.

"Стійкий розвиток" – наукова концепція, в якій висувається ідея створення такої моделі світового розвитку, яка б забезпечувала мирне співіснування всіх народів на основі врахування економічних, політичних і етно-культурних інтересів кожного з них.

Питання та завдання для самоконтролю

1. У чому полягає сутність історичної періодизації суспільства за опозицією "модерн – постмодерн"?

2. Чим відрізняються підходи Ж.-Ф.Ліотара та П.Коловськи до визначення основних рис культури постмодерну?

3. Порівняйте сутнісні риси інформаційного суспільства та культури постмодерну.

4. Здійсніть класифікацію основних глобальних проблем сучасності.

5. Поясність, у чому криється об’єктивний характер глобалізації.

6. Назвіть негативні тенденції сучасних глобалізаційних процесів.

7. Покажіть відмінності між глобальними проблемами та глобалізацією.

8. Які шляхи вирішення глобальних проблем пропонує Римський клуб? Чи згодні Ви з цими пропозиціями?

Література

Основна:

ВВЕДЕНИЕ в философию: Учебник для вузов. В 2 ч. / Фролов И.Т., Араб-Оглы Э.А., Арефьева Г.С. и др. – М.: Политиздат, 1989. – Ч. 2 – С. 585-619.

ВВЕДЕНИЕ в философию: Учебное пособие для вузов. / авт кол. Фролов И.Т и др. – М.: Республика, 2004.– С.590-605.

ВОЛИНКА В.І., ГУСЄВ В.І., ОГОРОДНИК І.В., ФЕДІВ Ю.О. Вступ до філософії.- К., 1999.

ГУРЕВИЧ П.С. Основы философии: Учебник. – М.: Гардарики, 2000. – С. 413-433.

КАНКЕ В.А. Философия. исторический и систематический курс: Учебник для вузов.- М., 2002.- С. 285-291.

ЛАЗАРЕВ Ф.В., ТРИФОНОВА М.К. Философия. Учебное пособие.- Симферополь, 1999.

ЛИОТАР Ж.-Ф. Состояние постмодерна.- СПб: Алетейя, 1998.- С.14-23.

НОВАЯ философская энциклопедия.(Ред. Степин В.С. и др.): в 4-х т. Т. 4.- М., 2000-2001.- Статьи: "Информационное общество", "Культура", "Цивилизация", "Модернизм", "Постмодернизм".

ФІЛОСОФІЯ. Підручник./ І.В.Бичко, І.В. Бойченко,ін.-Л., 2001- Розділи 4,5

ФІЛОСОФІЯ: Посібник для студентів вищих навч. закладів./ Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д Чекаль Л.А. –К., Академія, 2001.- С. 364- 419

Додаткова:

ЕНЦИКЛОПЕДИЯ постмодернізму / За ред. Ч. Вінквіста та В. Тейлора/.- К.:Основи,2003.- Статті: "Постмодерність".-С. 327-331, "Модернізм" С. 268-270. 503 с.

ЗАГЛАДИН В.В., Фролов И.Т. Глобальные проблемы современности: научный и социальный аспекты. – М.: Международные отношения, 1981. – 240 с.

КОЗЛОВСКИ П. Культура постмодерна: Общественно-культурные последствия общественного развития.- М.: Республика, 1997.

ЛУК’ЯНЕЦЬ В.С., СОБОЛЬ О.М. Філософський постмодернізм. – К.: Абрис.:Абрис,1998.-352с.

ХАНТИГТОН С. Столкновение цивилизаций. – М.: Изд-во АСТ, 2003. – 603 с.

ФРОЛОВ И.Т. Человек и человечество в условиях глобальных проблем // Вопросы философии. – 1981. – № 9. – С.32-48.

ФРОЛОВ И.Т. О человеке и гуманизме: Работы разных лет. – М.: Политиздат, 1989. – 559 с.

ЧУМАКОВ А.Н.. Глобализация. Контуры целостного мира. – М.: Проспект, 2005. – 432 с.

ШАПОВАЛОВ В.Ф. Основы философии: От классики к современности. Учебное пособие для вузов. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. – С. 576-600.

Першоджерела:

МИР философии: Книга для чтения. В 2-х частях / Сост. П.С.Гуревич, В.И.Столяров. - М., 1991. – Ч. 2 – С. 522-538; 541-545; 558-585.

СУЧАСНА зарубіжна філософія: Основні течії і напрямки. Хрестоматія. – К., 1996.

ТЕЙЯР де ШАРДЕН. Феномен человека. – М., 1987 – С. 220-226.

ТОЙНБИ А. Цивилизация перед судом истории.- СПб.: Прогресс-Культура,1996.

ТОФФЛЕР Э. Третья волна.- М.: Изд. АСТ,1999.