Розвиток церковної архітектури в Україні

Розвиток церковної архітектури в Україні

Архітектура посідає у художній культурі особливе місце як основа синтезу всіх інших видів мистецтва, зокрема живопису, скульптури, декоративно-прикладної творчості. Архітектура — передусім мистецтво створення (проектування і будівництва) будівель споруд та їх комплексів. Це явище матеріальної культури і водночас один із провідних видів пластичного мистецтва, що грунтується на єдності принципів краси і корисності Як вид мистецтва, вона формує просторове середовище для життя і діяльності людини, виражає суспільні ідеї у художньо-естетичних образах. Суспільна цінність архітектури зумовлюється функціональним характером споруд, їх естетичною визначеністю. За призначенням архітектура поділяється на основні типи: житлову, суспільно-громадську (культові будівлі, культурно-освітні, видовищні, адміні стративні тощо), промислову (виробничі, транспортні, торговельні споруди). Складовою архітектури є садово-паркове мистецтво (оформлення парків, скверів, бульварів тощо). В Україні архітектура як вид будівельного мистецтва виникає у VII ст. до н.е. Високим рівнем відзначалася архітектура колишніх грецьких колоній на українському узбережжі Чорного моря.

Першою християнською спорудою була церква Святого Іллі, зведена ще за часів княгині Ольги. Ми не маємо відомостей, який вона мала вигляд, але, оче видно, споруд жена вона була за зразком візантійських церков. Перші кам'яні будівлі на Русі з'явилися під орудою візантійських зодчих. Масштабні роботи щодо створення ансамблю монументальних споруд князівського центру в Києві розгорнулись в кінці Х — початку XI cт. За нетривалий час були побудовані два палаци (розмірами 45х11 м) з видовженими фасадними галереями. Матеріали розкопок, а також мініатюри Радзивілівського літопису засвідчують, що київські князівські палаци були двоповерхові, з аркадами і службовими приміщеннями на нижньому поверсі і житловими на верхньому. Центральна і, можливо, бокові частини будівель завершувались високими баштами з чотирискатними дахами, вкритими черепицею. Разом з теремами часів княгині Ольги палаци стали окрасою міського центру Києва.

Центральною будівлею ансамблю «міста Володимира» булла Десятинна церква. Після завершення будівництва, згідно з літописом, церква булла прикрашена іконами, дорогоцінним посудом, хрестами, які Володимир вивіз із Херсонеса і спадкував як посаг за принцесою Анною. «Навряд чи в якій-небудь іншій країні середньовіччя можна зустріти так багато перехресних культурних впливів, як на Русі. Візантія, народи Сходу і Кавказу, Західна Європа та Скандинавія окружляли Русь. Перські тканини, арабське срібло, сирійські вироби, єгипетський посуд, франківські мечі йшли на Русь і, звісно, слугували не лише предметами вжитку заможних класів суспільства, але й зразками для художньої творчості руських майстрів» (Б. Д. Греков). У київської держави культурні зв’язки з Візантією були найбільш близькими та діяльними. Насправді: другим Царгородом називали Київ іноземні подорожуючі. Один з них, західний письменник ХІ століття Адам Бременський, визнав Київ «суперником Константинополя». Красою Києва був захоплений й онук хана Батия, коли зі своєю армією підійшов до стін міста. Хоча, звісно, подібні досягнення не могли бути чимось раптовим. Ні впливом Візантії, ні впливами вірменськими, балканськими, іранськими чи романськими не пояснити такої захоплюючої майстерності. Князь Володимир Святославич проробив чималу релігійну еволюцію. Починаючи з язичества, він спочатку скористався звичаями більшості і проявив себе великим ідолоприхильником, що здійснює навіть людські жертвоприношення. І по всій країні він встановлював ідолів, а за тим, прийнявши християнство, руйнував цих ідолів і замість язичницьких капищ приступив до розбудови християнських церков. З Херсонесу, який він захопив боєм, він вивіз зразки візантійського мистецтва – ікони, хрести і церковну утвір – а також дві бронзові античні статуї й квадригу. Для свого храмового будівництва Володимир виписує грецьких архітекторів як найбільш мистецьких і славетних на весь християнський світ.

Ці архітектори й приносять на Русь систему хрестово-купольного храму. З Х століття дерев’яні храми, палаци, фортеці будуються по всій Русі. 996 року був збудований перший кам’яний храм. Побудована у Києві, неподалік від княжих палаців, ця церква отримує назву Десятинної, так як на її утримання князь Володимир віддавав десяту частину своїх прибутків. Кожен храм за християнським звичаєм присвячується якому-небудь святому чи християнському святу. Десятинна церква була присвячена Успіню Богородиці. З цього часу багато руських храмів називались Успінськими: Богородиця, за уявленнями християн, стала захисницею Русі. Цей кам’яний храм, стіни якого зруйнувались під час татаро-монгольської навали на Київ 1240 року, відомий завдяки археологічним знахідкам. Для будівництва Десятинної церкви були запрошені візантійські архітектори. Вони внесли нову систему планового і просторового рішення архітектури храмів. З цього часу всі руські церкви являють собою споруди так званого хрестово-купального типу, який виник ще у VI столітті у Візантії. В плані цього храм утворює квадрат, який всередині ділиться стовпами на окремі частини, які іменують нефами. Нефи витягнуть зі сходу на захід. На заході знаходиться вхід до храму, на сході, у напівколовому виступі, що зветься апсидою, знаходиться олтар. Стовпи, що поділяють храми на нефи, створюють свого плану хрест, який визначає тип церкви так само, як і купол, що знаходиться на середньо хресті. Принципи цього типу храму були у майбутньому вдосконалені і розвинуті руськими архітекторами. Десятинна церква була центральним християнським храмом Києва. Вона визначалась великими розмірами. Стіни церкви були побудовані з рядів тонкої цеглини-плінфи і сірого бутового каменю на розчині з поміссю товченої цегли (для стійкості). Стіни не штукатурились і здавались багатокольоровими завдяки особливостям кладки. Така кладка називалась змішаною і характерна для більшості будівель Київської Русі. Всередині Десятинна церква була, як, загалом, і всі християнські храми, багато декорована. Мозаїкові та майолікові підлоги, кольорові мармури, фрески, що вкривали зводи та куполи, золоті та срібні посудини, освітлювачі, хрести, ікони – все сприяло тому багатому враженню, яке наводив храм зсередини. Підносячись у центрі Києва, серед низьких дерев’яних домів городян, він вражав своєю розкішністю, величчю.

Новий етап розвитку монументальної архітектури на Русі репрезентують будівлі «міста Ярослава» у Києві. В цю добу давньоруське зодчество набуває чітких національних рис. Це засвідчує такий шедевр архітектури першої половини XI ст., як Софійський собор. Величні і гармонійні архітектурні форми, пишне внутрішнє спорядження храму захоплювали сучасників. Митрополит Іларіон свідок спорудження собору писав: «Церква дивна и славна всЪмъ округънимъ странамь, яко же ина не обрящется вь всемъ полунощи земнъъм от въстока до запада». Враження, яке справляє собор на людину сьогодні, досить точно висловив Б. Греков: «Переступивши поріг Софії, ви одразу потрапляєте в атмосферу її грандіозності і блиску. Величні розміри внутрішнього простору, строгі пропорції, розкішні мо¬заїки і фрески підкорюють вас своєю досконалістю, перш ніж ви встигнете роздивитись усі деталі і зрозуміти все те, що хотіли сказати творці цього найбільшого витвору архітектури і живопису».Видатна пам'ятка світового зодчества Софія Київська давно вже стала об'єктом дослідження істориків, археологів, мистецтвознавців, істориків архітектури, епіграфістів. Як повідомляє «Повість минулих літ», князь Ярослав Володимирович побудував другий кам’яний храм Києва, який присвятив божественній премудрості – Софії. Як і Десятинна, вона належить до типу хрестово-купольних. Дванадцять стовпів створюють п’ять нефів, що закінчуються на сході п’ятьма апсидами. Споруда оточена двома рядами критих галерей, їхня висота менша за основні стіни храму. Разом з тринадцятьма куполами, що здіймаються на різних за висотою барабанах, вони надають споруді ту богатоступінчатість, яка не була властива візантійській архітектурі. Такий складний силует з’явився у собору св. Софії у відомій мірі під впливом дерев’яного архітекторства, можливо, деревяного храму св. Софії у Новгороді. У західній частині собору св. Софії у Києву на хорах, що створюють другий поверх, під час богослужіння стояли князь із родиною, заможні люди Києва. На хори вели сходи, що знаходяться у західній частині церкви. Інтер’єр собору був дорого оздоблений. Мармур, майоліка, шиферні плити з рельєфом і особливо живопис створювали головний декоративний ефект величі. І все таки тринадцять глав цього собору, найпрекраснішого й найбільш величного архітектурного пам’ятника Київської Русі, не знаходять собі прообразу в Візантії, як і в якій-небудь іншій християнській країні. Незадовго до того збудована дубова Софія новгородська, цілком самобутнє творіння руських теслярів (що згоріла як і багато десятків тисяч інших дерев’яних споруд, побудованих на Русі в ті часи), була також тринадцяти главою. Загальноприйнято, що ступінчаста пірамідальність кам’яної Софії київської продовжує традицію древньослов’янського архітекторства з його стовпообразними зрубами, клетями і злотоверхими вишками, загальна художня декоративність яких знаходила відображення у вимогливій застійності деталей. Архітектура собору урочисто-святкова, в екстер'єрі це підкреслювалось ритмом різномасштабних елементів і від аркад відкритих галерей до високої центральної бані, яка вінчала пірамідальну композицію будівлі, в інтер'єрі об'ємно-просторовим вирішенням. Напівзатемнені бокові анфілади першого ярусу немов би переростали у високі двоповерхові аркади центральної частини храму, над якими розкривався підкупольний простір, яскраво освітлений 12-ма вікнами барабана. В архітектурно-художньому ансамблі Софії особливу роль відігравало внутрішнє опорядження. Різномаїття мозаїк, фресок, що вкривали стіни, стовпи, арки, висотний простір, відкоси віконних пройм все це вражало пишнотою, дивними образами, до того ж не тільки релігійними, але й світськими. Визначною архітектурною спорудою є Золоті ворота - парадний в’їзд до міста. Збудовані Ярославом Мудрим 1037 року. Це одна з найстаріших пам’яток історії, архітектури та фортифікаційної техніки, залишки якої дійшли до нашого часу. Як відомо, Ярослав Мудрий оточив Верхнє місто потужними оборонними укріпленнями, які мали троє воріт. Наймонументальнішими та найпишнішими, що правили одночасно і за головний, парадний в‘їзд до Києва, і за фортифікаційну споруду, були Золоті ворота, збудовані одночасно з Софією. Висота проїзної частини сягала 12, а ширина - 6,4 метрів. Проїзд завершував позолочений купол надбрамної церкви. Можливо, саме тому ворота дістали назву "Золоті". Під час розкопок археологи знайшли чимало залишків фресок і уламків смальти.

Пошкоджені віками і численними ворожими навалами, Золоті ворота в XVII столітті вже являли собою мальовничі руїни, хоча в той час над стінами ще лишалися склепіння і рештки надбрамної церкви Благовіщення. За часів Ярослава Мудрого чернець Антоній 1051 року заснував Києво-Печерський монастир, який став Лаврою. Лавра - визначний монастир, який підлягає безпосередньо вищому церковному орга нові країни. Заснований у 1051 році монахами Антонієм і Феодосієм у печерах біля літньої княжої резиденції Берестово поблизу Києва. Першим ігуменом монастиря став преподобний Варлаам Печерський, колишній боярин. В 1058 році, попросивши благословіння преподобного Антонія, преподобний Варлаам побудував над печерою дерев‘янну церкву в честь Успіння Пресвятої Богородиці. Києво-Печерська лавра здійснювала широке будівництво ще з одинадцятого століття (Успенський собор, Троїцька надбрамна церква). Наприкінці дванадцятого століття навколо Києво-Печерської лаври було зведено оборонні стіни (у 1240 році вони були зруйновані ордами Батия). У 1698—1701 році паралельно до них було споруджено нові фортечні стіни з бійницями і баштами. За Ізяслава (1054-1057) було збудовано церкву св. Дмитрія і Дмитріївський монастир. Його син Святополк у 1108 році збудував церкву Архистратига Михайла, яка через позолочені бані названа “золотоверхою” (зруйнована монголо-татарами, відновлена в ХVI столітті і названа “Михайлівським Золотоверхим Монастирем”, в 1934-1936 роках монастир зруйновано, а цінні речі вивезено до Москви). Його фасади були розчленовані пілястрами, прикрашеними меандровими фризами. Декор внутрішньої частини складався з мозаїк та фресок, різьблених плит шиферу. Із новацій слід відзначити оригінальний метод зведення башти із сходами на другий поверх. Вона майже повністю вписана в західний притвор храму. У другій половині XI ст. були збудовані: Успенський собор Печерського монастиря. Собор був закладений у 1073р. Завершення будівельних робіт у 1078, а по 1089 тривали опоряджувальні роботи. Патерик Києво-Печерської Лаври доносить нам цікавий факт, що на будівництво собору приїхали спеціальні майстри. Спочатку являв собою трьохнефну шестистовпову хрестово-купольну споруду значних розмірів. Був вироблений новий тип монастирського храму, який став типовим згодом для всієї Русі XII ст. Першим його взірцем був Успенський храм Печорського монастиря (1078) — хрестовобанна, шестистовпна тринефна споруда увінчана однією банею. Зі сходу нефи завершувалися гранчастими апсидами, на заході був притвор, над яким розташовувалися хори. Інтер'єр храму прикрашали фрески і мозаїки, різьблені плити, фасад декоровано неглибокими нішами. Проект храму був закладений в основу для будівництва мурованих храмів у Володимирі, Ростові та Суздалі. Хоча за однією з версій храм будували греки, на плінфі, знайденої в 1972р, був надпис болгарською мовою. Тож, можливо, що запрошені майстри з Константинополя були болгарами. Розташування художніх композицій в храмі було схоже з тим, що було у Софіївському соборі. Знайдені плити з тематикою на античну тему могли огороджувати хори собору. Декілька століть простояв храм пограбований, зруйнований татаро-монгольськими ордами Батия. І лише в 1470р собор був відновлений князем Сімеоном Олельковичем, тоді ж в храмі з’являються рельєф Оранти та триптих Богородиці і засновників Антонія та Феодосія. Архітектурний вигляд після проведення робіт Єлисеєм Плетнецьким та Петром Могилою не змінився. Значні добудови відбулися у 1654-1661 рр. Так собор став п’ятиглавим, з’явилася ціла система приділів до ядра церкви. У XII ст. з’явилася церква Спаса на Берестові. Тринавна шестистовпна церква на колишній околиці Києва (село Берестове), знаходиться поблизу Києво-Печерської Лаври. Мала три бокові притвори, що надавало їй хрещатого вигляду.

У Видубичах князем Всеволодом Ярославичем збудовано монастир і церкву св. Архангела Михайла (1070-1088). Визначні архітектурні споруди були зведені й у інших містах Київської Русі. Зокрема, Спаський собор у Чернігові, Михайлівський собор у Переяславі, багато церков у Галичі. Чимало їх збереглося до наших днів. У Галичі археологами знайдені залишки більш як 10 церков. Збереглась церква св.Пантелеймона (1200 р.). Перебудувавши церкву, поляки назвали її костьолом св. Станіслава. В 1120-1123 роках в Чернігові збудовано собор Бориса і Гліба. Він являє собою шестистовпний, одноглавий храм, прикрашений пілястрами з наггівколонами і аркатурними поясами та розписаний фресками. Виділяють його серед інших, насамперед, капітелі та кутові камені порталу, виготовлені із вапняку. Вони мають оригінальну різьбу, в якій поєднано зображення фантастичних звірів із плетивом рослинного орнаменту. За характером малюнка чернігівські капітелі перегукуються з білокамінною різьбою Володимиро-Суздальської Русі і Галичини, різьбою по дереву Новгорода.

Економічне і політичне зростання Переяславської землі сприяло тому, що Переяслав у XI ст. перетворився на одне із найкрасивіших міст давньоруської держави. Переяславська архітектурна школа залишила нам чудові зразки архітектури XI - XII ст., які, на жаль, не збереглися до наших днів у цілому вигляді. В результаті розкопок відкрито 10 кам'яних будівель, серед яких вирізняється кафедральний Михайлівський собор XI ст. Частина фундаментів та стін собору розкрита розкопками і для збереження цих залишків над ним побудований павільйон - це приблизно 1/4 частина північно-західної частини фундаментів Михайлівського собору. В павільйоні відкрито експозицію музею історії архітектури Переяслава, де представлені матеріали розкопок, креслення, реконструкції археологічних пам'яток переяславської архітектури ХІ-ХІІ ст. В експозиції представлений один із прикладів малого храму - план церкви Андрія,церква Богородиці на княжому дворі, побудована при Володимирі Мономаху в 1098 році.

Експонуються зразки будівельних матеріалів, які знаходять під час розкопок кам'яних будівель, уламки голосників - керамічних глеків без ручок, які вмуровували у стіни й куполи будівель для полегшення конструкції. Підлога в соборі була мозаїчна або з полив'яних плиток. У вітрині представлені знахідки з розкопок Михайлівської церкви: це матеріали III- XIII ст., а також пізньо-середньовічні, XVII - XVIII ст. - часів будівництва нинішньої Михайлівської церкви. Церква XVII ст. займає лише третю частину площі собору XI ст. Під час дослідження його підвалів з'ясувалося, що західна стіна зведена на давньому фундаменті. Ці дві споруди розділяє майже п'ять століть, але прослідкується збереження певних традицій в архітектурі та прийомах будівництва. Відродження назви церкви у XVII ст. засвідчує збереженість у віках народної пам'яті, незважаючи на чисельні ворожі нашестя, розрухи та соціальні зміни в житті народів.

Поширеним було й фортифікаційне будівництво.

Зведення оборонних споруд недарма називають фортифікаційним мистецтвом. Адже фортифікація є галуззю архітектури, яку ще стародавній римлянин Вітрувій влучно назвав «як мистецтво поєднання функції, конструкції та краси». Справді, всі ці риси притаманні фортифікаційним спорудам давніх часів: довершена конструкція давала їм можливість виконувати оборонні функції, а краса замків і фортець бавить око і донині. Саме оборонні споруди найбільше впливали на формування міст у давнину, оскільки забудова залежить від форми укріплень, що її оточували. Поселення, не захищене оборонними спорудами, не мало шансів на довге існування. Цікаво, що процес творення міста стародавні вчені описували не в архітектурних, а у військових трактатах, містобудування було галуззю науки фортифікації. Втім, у цьому нема нічого дивного, адже більшість цих наукових творів з’явилося за доби Ренесансу, коли слово «митець» мало дуже широке значення. Це був художник, архітектор та науковець в одній особі. До того ж людина тих бурхливих часів зазвичай непогано розумілися на зброї і вміли нею користуватися, тож міркування на тему архітектури так чи інакше призводили до проектування укріплень. Лише у другій половині XVIII ст. шляхи архітектури та військово-інженерної науки остаточно розійшлися. Та фортифікаційні споруди проіснували після «розлучення» не надто довго, якихось 150-200 років – дрібниця у порівнянні з попередніми тисячоліттями розвитку.

У всі часи зусилля провідних архітекторів та військових інженерів (коли така професія з’явилася) були спрямовані на виконання, здавалося б, простої задачі: не дозволити нападникам видертися на огорожу (з чого б вона не була збудована) і знищити тих, хто за нею ховається. Але в історії людства не було періоду, коли цю задачу вдавалося легко розв’язати. Системи оборони змінювали одна одну, вдосконалюючись услід за вдосконаленням озброєнь та механізмів облоги. Найдавнішою системою оборони є стінова (причому стіною могла служити огорожа з будь-якого матеріалу). Її призначенням було забезпечення чолового способу оборони (від давнього виразу «ставити ворогу чоло», тобто протистояти у відкритому бою), що полягав у веденні вогню ( в даному випадку йдеться про будь-яку стрілянину, не обов’язково з вогнепальної зброї) по горизонталі у бік супротивника, що підступає до стін та по вертикалі – для захисту підніжжя муру, валу або паркану.

Впливи київського архітектурного стилю досить помітні в князівсько-монастирських храмах XII ст. міст Суздаля, Новгорода, Чернігова. Особливо велике будівництво розгорнулося у Новгороді, де були зведені Миколо-Дворищенський храм (1113), церкви Антоніївого (1117) і Юріївського (1119) монастирів. Вони нагадували Успенський собор Києво-Печерського монастиря, але мали і свої місцеві особливості.

Починаючи в 30-х років XII ст. культова архітектура Київської Русі набуває нових рис. У зв'язку з посиленням політичної ролі удільних князівств зростали їхні столиці. У кожній розгортається монументальне будівництво, що диктувалося як престижними міркуваннями, так і практичними. Кількість культових монументальних споруд помітно зростала, але їхні розміри зменшились, а опорядження стало менш вишуканим. Шестистовпні храми поступаються місцем чотиристовпним. Зникають башти, а замість них сходи вбудовують в товщу стін. Розміри хорів стають також невеликими, вони розмі- щуються тільки над нартексом. Іншою стала й техніка кладки стін. Відтепер набула поширення тільки порядкова система кладки, видозмінюється і формат та товщина плінфи.

Наприкінці XII — початку XIII ст. монументальна архітектура Русі збагатилась ускладненням зовнішніх форм. Будівлі цього часу мають висотні композиції, нагадують башти. Особливу увагу архітектори приділяли профільованим пілястрам і порталам, складний і розвинутий профіль яких гармонує з пілястрами. В цих елементах відчутний вплив давньоруської дерев'яної архітектури.

До архітектурних споруд давньоруських часів відносяться оборонні споруди, церкви, монастирі, княжі палати, житла. Архітектурне будівництво в Київській Русі набирає швидких темпів з Х століття і триває до монголо-татарської навали. Це й була перша золота доба в історії українського мистецтва. Видатними центрами архітектурного будівництва були Київ, Чернігів, Галич. Відомі своєю архітектурою Володимир-Волинський, Канів, Перемишль, Переяслав, Луцьк, Холм. Будувались вони переважно за візантійським стилем. Більшість церков мало візантійську трьохапсидну тринавну будову з однією і більше банями. Будувались споруди і за романським стилем - переважно в Галичі, Чернігові, бо тут працювали майстри з Заходу. Але існувало і місцеве мистецтво. Руські майстри, допомагаючи грецьким і західним архітекторам, вносили й свої місцеві традиції, тому можна зустріти в літературі й таку назву стилю - візантійсько-романсько-український.