Політика як суспільне явище

Політика як суспільне явище

Реферат з політології

Політика як суспільне явище

Поняття "політика" трактують, використовують і характеризують па практиці надто неоднозначно, що спонукає охарактеризувати бодай кілька основних його визначень виходячи з того, що розуміли під цим поняттям раніше і яким змістом воно наповнене нині.

Власне термін (як означення явища) "політика" свого часу поширився під впливом однойменного трактату великого філософа Аристотеля, де узагальнюються проблеми розвитку давньогрецької держави, правлінь і урядів.

Тут важливо ось що. З одного боку, політика визначається як вид практичної діяльності (дії парламенту, уряду, інших структур), що виявляється через участь у державному управлінні. Ця діяльність може бути спрямована на досягнення чи розширення масштабів цієї участі, здійснення впливу на державне управління або на державну владу тощо. З іншого боку, політика визначається як спрямування діяльності окремих інститутів або осіб, що реалізують певні пріоритетні цілі чи засоби їх досягнення. Тому коли говорять про політику тієї чи іншої президентської адміністрації, скажімо, у сфері екології чи підтримки власного товаровиробника, йдеться саме про цей випадок використання терміна "політика".

Слово "політика" з давньогрецької означає мистецтво управління державою, тобто певний спосіб реалізації цілей держави як на власній її території, так і поза її межами. У такому значенні розглядали здебіл і. шого політику давньогрецькі філософи, зокрема й Аристотель.

Загалом під поняттям "політика" у щонайширшому значенні розуміють "практичну діяльність держави, партій, класів із здійснений ІИ робленого курсу і досягнення поставлених цілей, що визначанні,, корінними інтересами".

Однак таке визначення політики надто загальне, воно враховує основну її суть, але недостатньо характеризує складові й особливості політики.

Політику як феномен, суспільне явище можна розглядати насамперед як специфічну сферу людської діяльності. Це так званий загальнонауковий підхід, який має право на існування хоча б тому, що політика стосується життя фактично кожного громадянина.

Політика — це спрямування або своєрідний спосіб діяльності. І якщо розглядати її в цьому аспекті, то це буде буденно-публіцистичний підхід.

Марксистська доктрина розглядає політику як діяльність, пов'язану з конкретними відносинами станів, націй, класів, суспільних груп. Досить часто політику розглядають з позицій етичного розуміння її суті й особливостей прояву.

Існує і так зване ціннісно-нейтральне розуміння політики. Серед усіх підходів до тлумачення політики її досить часто розглядають саме з урахуванням того, що вона пов'язана з функціонуванням урядових структур і діяльністю людей, які безпосередньо займаються управлінням. Останній підхід називають формально-інсти-туціональною доктриною.

Якщо певною мірою узагальнювати, то варто звернути увагу на те, що загалом можна виокремити два основні підходи до тлумачення терміна "політика": з одного боку — це заняття малодостойне і цинічне, з іншого — високоморальне і творче, притаманне "справжнім аристократам духу" (змістова характеристика поняття). У такому контексті політика є філософською категорією з особливістю свого морального окрасу, тобто духовно-моральною сутністю.

З функціонального погляду виокремлюють також два підходи до тлумачення поняття "політика": це спосіб досягнення власних егоїстичних цілей і мистецтво управління, спрямоване на досягнення загального блага і справедливості.

Поняття і сутнісну характеристику терміна "політика" не можна усвідомити без урахування поглядів на цей феномен насамперед філософів. При цьому аналіз поглядів мислителів минулого і сучасних дослідників засвідчує, що розмежування поглядів на термін "політика" з'явилося водночас з появою цього терміна. До речі, античне розуміння полягало в тлумаченні біологічної природи політики. Розбіжності ж почалися з неоднакового оцінювання можливості інтегрування егоїстичних натур окремих індивідів в ім'я інтересів більшості.

Логічно стверджувати також, що політика — це особливий, специфічний вид діяльності людей, спрямованої на забезпечення практичної організації суспільства. Іншими словами, політика дає суспільству його структури, форми, створює конвенції, інститути, закони і правила, змінює ситуацію й дає змогу людям адаптуватися в умовах, що змінюються у часі й просторі. Нагадаємо ще раз, що політика — це особливий вид діяльності, пов'язаний з владою, і насамперед з державою.

Політика — це й певний тип відносин між державою і суспільством, соціальною групою, особою; між державою і різними соціально-політичними силами, організаціями, інститутами. Політика в такому визначенні має сенс, оскільки вона найвиразніше виявляє інтереси класів, соціальних груп та індивідів, їх зіткнення, а взаємодія відбувається на грунті того чи іншого співвідношення соціальних сил. Відтак без перебільшення можна сказати, що політика — це найди-намічніша сфера суспільної системи.

Окремі автори (Ж. Бюрдо, П. Бро та ін.) пропонують при поясненні феномену "політика" спиратися на відмінність у граматичному роді:

•  у чоловічому роді слово "політика" має означати комплекс правил, що забезпечують єдність і непорушність певного соціального простору з його, зрозуміло, конфліктністю, суперечностями, неоднорідністю;

•  у жіночому роді слово "політика" означає своєрідну арену, де зустрічаються, змагаючись при цьому між собою за владу, окремі діячі та угруповання.

Політика як суспільне явище розглядається й так:

•        як один з різновидів громадської діяльності, що має свої цілі та специфічні правила здійснення;

•        як універсальне явище, яке не лише притаманне будь-якому суспільству, а й без якого суспільство об'єктивно не може існувати.

Політика як термін, поняття мас різні визначення навіть у конкретній мові. Так, в англійській, яка на відміну, скажімо, від французької вважається більш прагматичною мовою, є два основних визначення:

•        під політикою розуміють результати дії уряду, владних структур, окремих політиків (наприклад, "політика України", "політика Кабінету Міністрів України", "політика Л.Д. Кучми" та ін.);

•        політика передусім означає процес, пов'язаний із завоюванням і реалізацією державної влади у конкретному суспільстві (наприклад, «політична стратегія "Руху"»).

Розгляд політики саме як царини людської діяльності визначається, своєю чергою, марксистською і формально-інституціональною доктринами, які й нині є провідними, домінуючими у політологічній науці.

Марксистська доктрина інтерпретує політику як сферу діяльності, пов'язану з відносинами між станами, націями та іншими великими суспільними групами. Ядро цих відносин — виборювання, утримання і використання державної влади. Ці процеси треба вивчати окремо і детально.

Формально-інституціональна доктрина інтерпретує державу в категоріях діяльності уряду, урядових установ та осіб, які здійснюють урядові функції. Отже, в цьому разі під політикою розуміють характер, принципи організації роботи і функції держави та її урядових структур, які реалізують через державу свою владу. Інакше кажучи, йдеться про так звану прикладну політику.

У структурі політики виокремлюють такі основні складові:

•  політичний інтерес. Зрозуміло, що він є тією внутрішньою силою, стимулом до політичної поведінки і діяльності, без якої політика неможлива. Інтерес спонукає до постановки людиною конкретних цілей і завдань, а також до діяльності з метою досягнення таких цілей і завдань;

•  політичні відносини. Без них неможливі відносини, стосунки між усіма суб'єктами політики, політичного процесу;

•  політичні організації. їх також у суспільстві достатньо, особливо в результаті максимальної демократизації суспільних відносин, формування громадянського суспільства;

•  політичну свідомість. Це складний і суперечливий феномен, властивий як окремому громадянину, так і всім іншим суб'єктам політики;

•  політичну діяльність. Вона є різновидом соціальної активності суб'єктів взагалі. Йдеться про дії суб'єктів політики, які відбивають реалізацію ними своїх політичних статусів.

Політику як сферу людської діяльності можна тлумачити виходячи з таких способів її розуміння:

1. Політика як діяльність на етичних засадах (моральний аспект політики).

Ця традиція започаткована Аристотелем, який вважав, що кожна Спільнота створюється задля певної мети. Зазначена мета мусить перевершувати всі індивідуальні блага для всіх. Виходячи з такого розуміння, домінантною рисою політики повинна бути мудрість, яка полягає в умінні вибирати засоби для реалізації моральної мети.

2.       Політика як засіб досягнення егоїстичних цілей.

Характеризується як цинічне розуміння політики, що має чимало варіантів: від "мистецтва можливого", "після нас хоч потоп" аж до шпіравдання збройної боротьби за "життєвий простір" та ін. Таке розуміння політики, що мета виправдовує будь-які засоби її досягнений, все-таки не належить до визначальних традицій західної політичної культури, започаткованої античністю.

3.       Ціннісно-нейтральне розуміння політики.

Базується на своєрідному раціональному, аналітичному тлумаченні Політики. Проблема "людина і політика" (політико-психологічний аспект) має розглядатися і комплексно досліджуватися різними науковими дисциплінами, домінуючими серед яких є історія, філософія, право, економіка, політична психологія, політична соціологія. Усвідомити таку необхідність можна, коли враховувати особливості, специфіку та основний предмет зазначених дисциплін.

Так, історія вивчає реальні історичні процеси й різні погляди на них різних людей, досліджує історію політичної думки. Вона надзвичайно важлива для політології, передусім для вивчення політичної історії, аналізу генези сучасної політики, її зумовленості подіями і процесами минулого. Без таких досліджень фактично неможливо пізнати джерела, генезу політичної діяльності, психологічні її аспекти з огляду на історичний процес, його динаміку.

Філософія досліджує загальні процеси розвитку людської спільноти, а політична філософія, зокрема, — базові поняття і концепти політики: суспільство, державу, право. Тут треба враховувати те, що філософія пізнає природу явищ і речей загалом, тоді як політична філософія акцентує увагу на сутності природи політичного світу — скажімо, що таке добро, зло, справедливість і несправедливість тощо.

По-своєму розглядає проблеми практичної політології право. І Іоняття теорії права, як відомо, пов'язане з ім'ям Д. Остіна; його книга "Читання з юриспруденції" була написана ще 1832 року. Тому політологія, особливо у своєму розділі теорія політики, активно використовує понятійний апарат теорії права, оскільки рівень розвитку правових норм регуляції суспільного життя є водночас і показником якісного стану розвитку суспільства. За правовими актами минулих епох (Законами XII таблиць — Стародавнього Риму, законами Ману — Стародавньої Індії, Руської Правди — Київської Руси-України, Кодексом Наполеона — Франції) можна досліджувати характер суспільно-політичних відносин, соціальних настанов тощо. Можна також вивчати особливості правового статусу особи, зокрема правову обумовленість її політичної діяльності.

Не стоять осторонь політичного життя, політичних процесів і економічні науки, оскільки предметом аналізу економіки є процеси виробництва і розподілу матеріальних благ. Такий аналіз неможливо здійснити без категоріального і методологічного апарату економічної науки, а саме без політичної економії, яка вивчає економічні процеси у взаємозв'язку з політичними. Ці процеси розглядаються в контексті втручання держави в економічну, суспільну, соціальну політику, в контексті конкретно-перетворювальної діяльності людини.

До політології, політичної психології близька політична соціологія. Ця наука своїми методами вивчає суспільство у його взаємодії, суперечностях з державою. Тому природно, що предметом політичної соціології є вивчення взаємовідносин суспільства з державою, взаємозв'язку соціального устрою з політичними інституціями, які розглядаються як феномен соціальної структури. Потрібно зазначити, що провідна роль в утвердженні політичної соціології належить К. Марксу, який запровадив соціально-класовий аналіз політичних феноменів не з позицій суто політичної кон'юнктури, і М. Веберу, який започаткував вивчення політичних інститутів як самостійних чинників соціальних змін.

Політична психологія, у свою чергу, багато чого запозичила від загальної психології, яка аналізує внутрішній світ людини, а відтак є дуже важливою для аналізу ролі суб'єктивного чинника у політичних процесах, політичній діяльності, для дослідження політичної культури та ментальності людей, соціальних груп, етносів, націй тощо, які беруть участь у політичному житті суспільства.

Останнім часом вітчизняні вчені надають великого значення дослідженню психологічних аспектів політики. Так, львівський політолог М. Варій виокремлює політику "як специфічне психічне з багатьма складовими (психічним різної спрямованості та відповідною психоенергією), яке взаємодіє із соціальною психікою народу і суттєво впливає на її динаміку". На його думку, "політика — це специфічна форма існування психічного, яке "вливає" в соціальну психіку суспільства позитивну, нейтральну чи негативну психоенергію".

Політологи, філософи, психологи намагаються визначити психологічні чинники, які істотно впливають на перебіг політичних подій v конкретному суспільстві. Так, В. Литвин виокремлює три групи нгихологічних чинників, які домінують у сучасному українському суспільстві.

Перша група — чинники ментального, питомо українського походження.

Друга група — психологічні чинники, генетично пов'язані з нашим недавнім тоталітарним минулим.

Третя група — чинники, породжені вже нинішнім (перехідним) С і ином українського суспільства, трансформаційними процесами, які в ньому відбуваються.

Суспільні науки подають матеріал, у якому аналізують не лише феномен "політика", а й політичні події і явища, що відбуваються в (упіільно-політичному житті, зокрема, України. Такі науки, як демографія (про народонаселення), етнографія (про етноси), герменевтика (наука, що вивчає тексти, у цьому випадку — політичні) та багато інших висвітлюють різноманітні аспекти політичного життя суспільства, "позичаючи" політології свій інструментарій і результати досліджень.

Отже, майже всі суспільні науки тією чи іншою мірою є живильними джерелами політології, а вона використовує їх потенціал для аналізу проблем політичної сфери суспільства. І це істотно відрізняє науку про політику від інших наук у царині людського знання завдяки її міждисциплінарності й системності.

Безпосереднім предметом політології, як відомо, є політична система суспільства, держава, державний устрій, влада і владні відносини, політичні партії, громадсько-політичні рухи, об'єднання, власне політична діяльність, політична культура, політична ідеологія. А відтак усі ці інституції і об'єкти є атрибутами політики як такої, політики як духовного явища.

Вирізняють такі основні види політики: внутрішню, зовнішню і світову.

Внутрішня політика — це сукупність напрямків економічної, демографічної, соціально-інтеграційної, соціокультурної, репресивної та іншої діяльності держави, и структур, різноманітних інститутів, зорієнтованих на збереження, реформування або вдосконалення існуючого соціально-політичного устрою.

Зовнішня політика — це сукупність політичних, економічних, воєнних, соціокультурних акцій держави, її структур стосовно її міжнародного оточення.

Оскільки міжнародне оточення є не що інше, як певні держави, великі міжнародні організації типу ООН, ЮНЕСКО, МВФ, ОБСЄ, НАТО тощо, то й міжнародна політика здійснюється насамперед через відповідні відносини з державами та згаданими організаціями.

Зовнішня політика держави тісно пов'язана з її внутрішнім влаштуванням, а тому народи (нації) насамперед визначають і відстоюють свої території, кордони, дбають про свою обороноздатність і захист національного простору.

Зовнішня і внутрішня політики тісно взаємопов'язані, взаємозалежні. Кожна держава всіляко дбає про збереження і захист власних національних інтересів, хоча реально виникає потреба значною мірою узгоджувати їх з інтересами інших держав і народів. Тому є різні модифікації наукового осмислення суті зовнішньої політики, серед яких найвідоміші і найпоширеніші — теорія політики сили, теорія протидії, теорія цілей і засобів і теорія структурних умов.

Згідно з теорією політики сили, зовнішня політика базується на прагненні держави зробити максимально безпечним свій стан з тим, щоб мати ще більше влади. Сила ж влади залежить від військового потенціалу, економічних, наукових та інших ресурсів. Політика сили властива саме великим, сильним державам (США, Німеччина, Японія, Росія).

Під теорією дії-протидії, або її ще називають інтеракціональним підходом до міжнародної політики, розуміють реакцію держави на певні події в міжнародній системі відносин, що, у свою чергу, викликає певні дії інших держав.

Теорія цілей і засобів пропонує розглядати зовнішню політику як певну ієрархію цілей, відповідно до яких ведеться пошук засобів для їх досягнення.

Теорія структурних умов підпорядковує зовнішню політику структурним умовам, що визначають напрямок і зміст зовнішньої політики на далеку перспективу.

Загалом світове співтовариство вже багато років намагається реформувати і демократизувати зовнішню політику, що свідчить про її складність і неоднозначність.

У практиці соціально-політичних відносин зазначені види поні і нки тісно переплітаються, взаємодіють, доповнюють одна одну. І неможливо уявити зовнішню політику без внутрішньої і навпаки.

Її напрямками виокремлюють політику економічну, соціальну, Цмографічну, національну, аграрну, культурну, технічну, воєнну, екологічну, гсоиолітичну та ін.

Важливо визначити основні функції та особливості функціонування ПОЛІТИКИ.

•  всеосяжна охопленість і організація суспільних явищ (тобто політика присутня там, де є суспільні відносини);

•  вираження інтересів відповідних суспільних груп, прошарків, класів;

•  регулятивно-контрольний вплив на життя, діяльність, відносини людей, соціальних груп, класів, націй, народів, країн, тобто всіх суб'єктів політики;

•  соціалізація особистості за рахунок її включення у світ соціальних відносин та ін.

Отже, основні функції політики всеохоплюючі, універсальні. Вони проникають у всі сфери життя і відносини.

Однак політика не лише пронизує всі сфери життя суспільства. За пик іо природою вона тісно пов'язана з економікою, з усіма сферами. Суть цього взаємозв'язку полягає в тому, що економічна діяльність набуває політичного змісту, а політична поведінка і діяльність трансформуються в економічну поведінку. Політика і економіка співвідносяться як об'єктивне і суб'єктивне, як базис і надбудова. За марксистським визначенням, и і и і а і очному підсумку економіка зумовлює політику, концентрується в ній. Характер відносин політики й економіки з'ясовується через поняття "влада" та "інтереси".

Політика щонайтісніше пов'язана з культурою, з духовною сферою життя суспільства.

Культурний зміст політики — це її безпосередній зв'язок з реаліями культури (антикультури), вплив на них, віддавання переваги і т. ін., і моральністю, гуманістичними засадами суспільства, певними ідеологічними процесами. Сюди додаються також релігійні чинники, науковий потенціал тощо.

Отже, підсумовуючи розгляд феномену "політика", її особливостей, Потрібно наголосити, що це явище складне й багатогранне. Політика зачіпає кожну людину або безпосередньо, або опосередковано, змушує якщо не брати безпосередньої участі у політичному процесі, то принаймні рахуватися з політикою.

Політика втілюється, об'єктивується у специфічні форми соціальної реальності — практичні форми політичних відносин класового панування або ж товариського співробітництва соціальних груп; конкретні форми суспільно-політичного керівництва й управління справами держави й суспільства загалом, системи політичної інформації та політичної культури.

Політика постає також як єдність об'єктивного і суб'єктивного, тобто перед тим як стати реальністю, політика об'єктивується у певних явищах соціального життя. Вона визріває у свідомості людей у вигляді політичних настроїв, ідей, сподівань. Набираючи форм соціальних орієнтацій, цілей, програм організації суспільного життя, вона потім реалізується у практичній діяльності, політичних відносинах, стає живими фактами соціального життя.

Політика зумовлена характером суспільства, режимом, який у ньому існує. Вона є, з одного боку, системою об'єктивних відносин, а з іншого — усвідомленою формою суспільної діяльності.

Політика має своїх соціальних носіїв (суб'єктів). Найзагальнішим серед них є суспільство, яке є водночас і об'єктом, і суб'єктом політики. Будучи організованою соціальною системою, суспільство в остаточному підсумку є самокерованим організмом, а з політичного боку — самокерованим соціально-політичним утворенням (державою), яке існує за рахунок реалізації своєї влади.

Існують також більші конкретні суб'єкти політики — класи і соціальні верстви, партії, нації, трудові, адміністративно-територіальні та інші організовані колективи, спеціальні органи управління і в остаточному підсумку — особа (громадянин держави).

Політика не може існувати окремо від культури, моралі, духовності. Мало того, вона є структурною частиною, органічно пов'язаною з іншими частинами цілого. Цей процес потребує окремого і детального розгляду, оскільки він неоднозначний.

Культура як ціле є єдністю частин і існує завдяки їх діалектичній взаємодії і взаємопереходам у межах конкретної структури вищого порядку — суспільства. Перебуваючи в єдності, ціле (культура) і частина (політика) переходять одна в одну, створюючи складне співвідношення загального й особливого, сутності і явища, змісту і форми.

Відносини людини і політики зумовлені характером політичної системи, ідеології, яка панує у державі, системою соціальних відносин. Отже, варто коротко означити основні складові понять "ідеологія" і а "політична система".

Ідеологія — це система поглядів та ідей, у яких виражається ставлення до тієї чи іншої діяльності, погляди, інтереси, мета, наміри людей, класів, груп, партій, суб'єктів влади і політики.

Залежно від існуючих ідеологій будуються й існують політичні системи суспільств.

Суспільствознавці насамперед ведуть мову про суспільну систему. 11а їхню думку, таку систему становлять основні стани, прошарки й інші суспільні групи, створені ними інститути і механізми, що гарантують реалізацію групових інтересів і потреб, їх зв'язки і залежності, які об'єднують зазначені компоненти у суспільство, зорганізоване в державу.

Що ж до політичної системи, то під нею розуміють сукупність політичних організацій, норм, відносин, діяльності і свідомості, які забезпечують панування правлячого стану, співіснування з ним інших суспільних груп, уможливлюють окремим суспільним групам виявляти свої інтереси, потреби і суспільну волю через використання загальних суспільно-політичних інструментів волевиявлення.

Політична система завжди має свою структуру, до якої входять держава та її органи, політичні партії, суспільні організації та рухи, інші об'єднання громадян у поєднанні з нормативно-правовою основою і політичною ідеологією.

У практичній політичній діяльності кожний з названих компонентів реалізує свої цілі, завдання і функції, використовує власні специфічні методи, форми і засоби.

Отже, політична система є субсистемою (елементом) суспільної системи. Остання створює основу для існування політичної системи, визначає спосіб її формування і функціонування. Саме суспільна система визначає основні характеристики політичної системи, сфери її функціонування, можливості вирішення політичними засобами основних проблем суспільного життя.

Політичні системи не є сталими. Вони постійно розвиваються, а то й радикально трансформуються. Розвиток суспільної системи, еволюція суспільних відносин та інститутів сприяє перетворенням у політичній системі, виникненню нових інститутів, механізмів, "правил гри". Елементи політичної системи, своєю чергою, впливають на економіку, культуру, ідеологію суспільства, а відтак і на функціонування суспільної системи.

У політологічних дослідженнях існує проблема типологізації політичних систем, кожна з яких по-своєму унікальна і специфічна. Розглянемо окремі особливості цього процесу.

Однією з перших спроб здійснити такий порівняльний аналіз була типологізація Платона, який виокремив монархію і тиранію, аристократію і олігархію, а також демократію. Показово, що антиподом демократії він назвав тиранію, вважаючи її найгіршою формою правління, а серед усіх форм правління найкращою, на його думку, є демократія.

Аристотель, розвиваючи ідеї Платона, запропонував два основні критерії оцінювання політичних систем: коли можновладці керують в інтересах усіх і коли вони керують виключно у власних інтересах. У першому випадку він виокремив монархію і аристократію, у другому — тиранію, олігархію і демократію.

Глибше дослідив цю проблему М. Вебер. Він класифікував системи залежно від того, як урядовці можуть претендувати на легітимність свого правління, а члени системи — прийняти їх на основі традицій, харизм і етатизму.

Існують й інші особливості типологізації політичних систем. Так, виокремлюють англо-американську, континентальноєвропейську, тоталітарну і доіндустріальні системи. Дж. Коулмен виокремлює конкурентну, напівконкурентну і авторитарну системи, а Д. Ептер—диктаторську, олігархічну, опосередковано-представницьку і пряму представницьку системи та ін.

К. Гаджієв, зокрема, запропонував, окрім іншого, враховувати однолінійну типологію, яка є досить оригінальною. На його думку, з політичного погляду у плані спрямованості, механізму соціального стану громадян існують такі політичні системи:

• рабовласницькі — феодальні — капіталістичні;

• патріархальні, традиціоналістські — раціоналістські;

• колективістські — індивідуалістські;

• диктаторські — ліберальні;

• тоталітарні — демократичні.

У такій класифікації політичних систем враховується співвідношення різних типів типологізації на кшталт: демократія—унітаризм; тоталітаризм — феодалізм; демократія — феодалізм тощо.

У першому випадку йдеться про типи політичних систем, у другому — про типи політичних режимів, у третьому — про форми державно-адміністративного устрою.

Формою організації і функціонування будь-якої політичної системи є певний політичний режим, тобто конкретні процедури і способи організації влади, її установ, організації самоврядування, система ухвалення й забезпечення реалізації рішень та ін.

Політичні режими різняться критеріями співвідношення та взаємодії держави і громадянського суспільства:

•  способом формування органів влади;

•  співвідношенням законодавчої і судової влад;

•  співвідношенням центральної і регіональної влад та місцевого самоврядування;

•  становищем і роллю елементів і структур громадянського суспільства (громадян, їх груп, громадських організацій і партій);

•  правовою системою, її особливостями і характером;

•  співвідношенням правових, соціальних і психічних регуляторів суспільного життя;

•  рівнем соціально-економічного розвитку;

•  політико-психологічною культурою;

•  рівнем політичної стабілізації суспільства;

•  характером реалізації силових функцій держави тощо.

За типологією розрізняють демократичні, авторитарні і тоталітарні режими. Різновиди — фашистський, комуністичний, теократичний, ліберально-демократичний тощо.

Розглянемо коротко особливості основних політичних режимів, оскільки вони по-різному зумовлюють життя громадян.

Демократичний режим характеризується гармонійним поєднанням правової соціальної держави і розвиненого громадянського суспільства, де реалізовано демократичні принципи.

Об'єктивно ідеальних демократичних режимів не існує. Зустрічаються суспільства, країни, в яких відповідною мірою розвинені демократичні засади, процедури, соціальні контакти.

Авторитарний режим грунтується на значному зосередженні влади в руках однієї особи або обмеженої групи людей, звуженні громадянського суспільства (тобто політичних прав і свобод громадян і суспільно-політичних організацій, повноважень демократичних інституцій), жорсткому дотриманні, можливо, й непопулярних, але формально легальних вимог (законів).

За авторитаризму вельми характерним є патерналізм (від лат. pater — батько), який виходить з того, що держава, влада мусить по-батьківськи турбуватися про народ. Як наслідок, вона примушує людей до певних дій "для їхнього ж блага". Таких режимів історія зіш досить багато, в різні часи і на різних континентах вони існували: існують нині.

Авторитаризм (від лат. autoritas — влада, вплив) — це така концепція і практика влади, яким притаманні антидемократизм, орієнтація і використання позаправових форм реалізації політичних сил, які реально мають владу. Це також може бути не обмежене правовими нормами й заборонами владарювання окремого тирана, монарха або правлячої кліки. За авторитаризму, як яскраво свідчить і наша недавня вітчизняна історія, взагалі немає правопорядку як такого або ж права і свободи громадян надзвичайно звужені, незабезпечені; фактично бездіяльні, обмежені у правовому аспекті різноманітні громадські організації, об'єднання.

Авторитаризм однак відрізняється від тоталітаризму ще більш реакційним, антинародним політичним режимом (типу фашизму в Німеччині, Іспанії, Італії чи сталінізму в СРСР). Відмінність між авторитаризмом і тоталітаризмом полягає саме в тому, що авторитаризм, як правило, обмежується суто сферою політики, а тоталітаризм ще й активно проникає і деструктивно впливає на приватне життя людей (латиноамериканські військові режими і режими особистої влади в окремих африканських країнах). Авторитаризм і тоталітаризм часто взаємозамінюються, один тип влади переходить в інший.

Окремі вчені вважають авторитаризм необхідним засобом формування громадянського суспільства під час переходу від тоталітаризму до демократії.

Тоталітарний режим характеризується практично повним поглинанням державою громадянського суспільства, всеохоплюючим контролем і репресивним примушенням громадян до виконання владної волі. Такий режим намагається контролювати всі сфери суспільного життя адміністративно. Він фактично ліквідує або вихолощує конституційні права і свободи громадян і реалізує домінування однієї політичної партії та ідеології.

У межах тоталітаризму виокремлюють більшовицький, нацистський і фашистський режими, добре відомі у XX ст.

Нарешті зазначимо, що політична система, яка, по суті, складається із сукупності взаємопов'язаних політичних інституцій і політичних відносин, надзвичайно складна і потребує стабільності й еволюційного розвитку, оскільки різкі зміни руйнують її і призводять до розбалансування її діяльності, значних людських, матеріальних і духовних втрат суспільства.

Використана література

1.   Абизов В.С, Кремень В.Г. Політичне рішення: механізм прийняття. — К., 1995.

2.   Анархия и власть. — М., 1992.

3. Боден Ж. Вступ до політології. — К., 1995.

4.  Гозман Л. Я., Шестопал Е. Б. Политическая психология. — Ростов н/Д, 1996.

5. Мигул І. Політичні ідеології: порівняльний аналіз. — К., 1997.