Формування правильності усного мовлення у майбутніх учителів початкових класів

Формування правильності усного мовлення у майбутніх учителів початкових класів

ДИПЛОМНА РОБОТА

ФОРМУВАННЯ ПРАВИЛЬНОСТІ УСНОГО МОВЛЕННЯ У МАЙБУТНІХ УЧИТЕЛІВ ПОЧАТКОВИХ КЛАСІВ

План

Вступ

Розділ І. Теоретичні основи формування комунікативних якостей мовлення

1.1 Загальна характеристика комунікативних якостей мовлення в науково-педагогічній літературі

Розділ ІІ. Шляхи і способи формування правильності мовлення у майбутніх учителів початкових класів

2.1 Теоретичні аспекти формування правильності мовлення

2.2 Основні типи помилок як наслідок порушення правильності мовлення

2.3 Практичні аспекти формування правильності мовлення

2.4 Фахова діяльність вчителя початкових класів у формуванні правильності мовлення молодших школярів

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Індивідуальна мовна культура – це своєрідна візитна картка особи незалежно від її віку, фаху, посади. Навряд чи матиме належний авторитет і вплив той, хто не вміє правильно висловити свою думку, хто не користується виражальними мовними засобами, неспроможний дібрати лексичні вирази відповідно до конкретної ситуації. Це особливо стосується фахової підготовки вчителів початкових класів, оскільки вони прищеплюють школярам основи мовної культури.

Мова живе в мовленні, без нього вона не може здійснювати своєї комунікативної функції. Проте і мовлення, а відтак мовленнєва комунікативна діяльність неможливі без мови, її словникового складу, фонетичних законів, правил граматики. Це за висловлюванням І. Синиці, «мова в дії», що охоплює аудіювання, говоріння (в тому числі так зване внутрішнє мовлення – мовчазну розмову із самим собою), читання (вголос і про себе), письмо [49 ].

Правильно й чисто говорити своєю мовою може кожний, аби тільки було бажання. Це не є перевагою вчених-лінгвістів, письменників або вчителів –мовників, це – не тільки ознака, а й обов'язок кожної культурної людини. Культурними в нас мусять бути всі, незалежно від того, працює людина розумове чи фізично [2, 15].

Проте взірцем правильності мовлення має бути вчитель. Він повинен володіти здоровим, неупередженим відчуттям мови, постійно стежити за змінами, які відбуваються в нормах вимови, наголошування, слововживання у зв'язку з глибшим вивченням загальнонародної мови, тенденцією до взаємозбагачення національних мов, вирівнюванням діалектів.

Мовний режим повинен бути єдиним для всіх шкільних підручників, усіх педагогів, мовним етикетом повинні володіти учні й учителі.

У школі готується майбутній громадянин – творець матеріальних і культурних цінностей, людина активної позиції. Логічна, точна мова, уміння вибрати темп, тон мовлення, інтонацію бесіди, здатність не лише словом, а й його змістом, естетикою вплинути на слухача повинні бути внутрішньою потребою нашого вчителя.

Багатство й різноманітність мовлення вчителя – джерело збагачення мови учня, чистота й досконалість; образність мови вчителя – запорука поваги учня до естетичних цінностей, створених засобами мови. Мовлення вчителя повинно відзначатися такими ознаками: 1) правильністю – орфоепічною, граматичною, орфографічною, пунктуаційною; 2) виразністю – змістовою, інтонаційною, візуальною; 3) чистотою, що не допускає штучності, фальшивого професіоналізму; 4) лаконізмом при збереженні змістової вичерпності, різноманітності засобів для висвітлення теми.

Культура мовлення є сумарною оцінкою якості мови чи оцінкою окремих її рівнів та аспектів. «Під культурою мови розуміється чітко виражена тенденція до розвитку в літературній мові якостей, які вимагаються її спеціальною функцією». Такі якості називають комунікативними якостями мови [26], інколи критеріями [10], критеріями удосконалення мови [9], комунікативними ознаками [3], основними вимогами до мовлення [7]. Комунікативні якості мови – це реальні властивості її змістової і формальної сторони. Саме система цих властивостей визначає ступінь комунікативної досконалості мови.

Розуміння одних якостей мови у сучасній науці більш чи менш склалося (правильність, точність, логічність, чистота), розуміння інших лише окреслилося (дієвість, естетичність, емоційність, змістовність). Окремі якості відомі з давніх часів, розглядалися в риториках, при цьому кожна епоха і кожна наука про національну мову вносила у цей розгляд щось своє. Так, у 1927 році український професор М. Сулим зазначав: «...єсть кілька однакових вимог до всіх чисто стилів: ясність, зрозумілість, чистота й правильність мови» [54, 72]. Одначе лише в останні три десятиліття, у зв'язку зі становленням науки про культуру мови, вчені впритул підійшли до питання про ознаки, якості культури мовлення.

Проблема формування правильності мовлення вчителя початкових класів не була предметом спеціального дослідження, хоча у деяких аспектах вона вивчалася у працях відомих українських науковців і методистів. Проте для сучасної вищої і початкової школи вона є надто важливою. Цим зумовлюється актуальність і новизна нашої дипломної роботи.

Аналіз комунікативних якостей мовлення знаходимо у мовознавчих . студіях О. Синявського [47], І. Чередниченка [61], Л. Булаховського [9], Р. Будагова [8], М.Пилинського [43], Б. Головіна [16,17], С. Гурвича [19], Б. Антоненка-Давидовича [2], П. Одарченка [37], О. Пономаріва [44] та інших.

Правильність мовлення вчителя сучасної української школи розглядалися у багатьох посібниках таких авторів: І. Ощипко [39,40], Н. Бабич [3,4,5], В. Жовтобрюх, О. Муромцевої [24], О. Сербенської [1], С. Дорошенка [21,22] та інших.

Крім цього, проблема формування правильності досліджувалась і в науково-методичних статтях, зокрема М. Жовтобрюха [25], О. Біляєва [7], Р. Колесникової [29], М. Леонової [35] тощо.

Отже, вчитель не повинен помилятись, бо виправити враження про фаховий рівень знань, про загальну ерудицію важко. Тому проблема формування у майбутніх учителів початкових класів правильності мовлення як основної комунікативної ознаки є актуальною.

Об'єктом вивчення у дипломній роботі є процес формування у майбутніх учителів початкових класів правильності мовлення.

Предмет – правильність мовлення вчителів початкових класів як основна комунікативна ознака.

Мета дослідження полягає в теоретичному вивченні правильності мовлення та виявленню найбільш ефективних шляхів її формування у майбутніх учителів початкових класів.

Гіпотеза ґрунтується на припущенні, що ефективність формування умінь і навичок правильності мовлення значно підвищиться, якщо використовувати у навчальному процесі студентів і школярів науково і методично обґрунтовані, спеціально розроблені вправи і завдання.

Згідно з метою і висунутою гіпотезою необхідно було розв'язати такі завдання:

1. Проаналізувати рівень вивчення в науково-методичній літературі формування комунікативних ознак мовлення.

2. Дати змістовну характеристику основних комунікативних ознак мовлення.

3. Розробити систему вправ, спрямованих на формування у майбутніх учителів початкових класів правильності мовлення.

4. Виявити ефективні шляхи формування правильності мовлення.

Для розв'язання поставлених завдань використано такі методи: теоретичні – вивчення та аналіз науково-методичної літератури, навчальних програм, узагальнення інформації для визначення теоретико-методологічних основ дослідження. Структурно-системний аналіз використовувався для побудови шляхів і засобів формування комунікативних якостей мовлення студентів і школярів. Емпіричні – педагогічне спостереження за навчальним процесом, опитування, анкетування.

Практична значущість роботи полягає в тому, що запропонований підхід а також вправи і завдання можуть бути використанні у написанні методичних рекомендацій, курсових робіт, у фаховій діяльності вчителя початкових класів.

Робота складається зі вступу, 2 розділів, висновків, списку використаної літератури. Загальний обсяг роботи 74 сторінок.

Розділ І.

Теоретичні основи формування комунікативних якостей мовлення

1.1 Загальна характеристика комунікативних якостей мовлення в науково-педагогічній літературі

Слово – одне з наймогутніших комунікативних знарядь людини. Безсиле само по собі, воно стає могутнім і нездоланним, дієвим і привабливим, якщо сказане вміло, щиро і вчасно. А саме так – цілеспрямовано, своєчасно, щиро і вміло – повинна користуватися словом кожна людина у будь-якій сфері практичної діяльності. Недарма народна мудрість вчить: говори не так, щоб тебе могли зрозуміти, а говори так, щоб тебе не могли не зрозуміти. Це особливо важливо для тих ситуацій мовлення, які передбачають значний суспільний і естетичний вплив його на слухача, насамперед для мовлення учителя.

Що можна вважати досягненнями, а що недостатками в мовленні вчителя? Що таке комунікативні якості мови? Яке значення вони мають для педагогічної діяльності?

Майстерне володіння мовою необхідне вчителю для того, щоб комунікативне цілеспрямовано організувати спілкування з учнями, батьками, вчителями.

Якщо говорити про досягнення мови, то, відповідно, мова повинна бути якісною, а значить, володіти необхідними якостями, які роблять її привабливою. Такі якості мови в лінгвістиці прийнято називати комунікативними.

Комунікативні якості мовлення – такі якості, що допомагають організовувати, спілкування і роблять його ефективним. Термін «комунікативні якості мовлення» був запропонований порівняно недавно, в 60-х pp. XX століття, вченим-лінгвістом Б. Головіним, який уперше об'єднав ці якості мовлення в систему, що охоплює співвідношення мовлення і діяльності, мовлення і мови, мовлення і мислення, мовлення і свідомості. За цими співвідношеннями виділяють правильність, чистоту, точність, багатство, логічність, доречність, доступність і виразність як основні досягнення мовлення.

Також аналізом комунікативних якостей мовлення займалися такі мовознавці: О. Синявський[ 47], І. Чередниченко[61], Л. Булаховський [9], Р. Будагов [8], М. Пилинський [43], С. Гурвич [19], В. Антоненко-Давидович [2], П. Одарченко [37], О. Пономарів [44] та інші.

Як правило, гарне мовлення свідчить про високий рівень культури мовця і тому робить спілкування більш ефективним. Мовлення вчителя – це відображення не тільки рівня його особистої культури, але і рівня культури всіх освітніх закладів.

Рівень мовленнєвої культури сучасного вчителя стрімко падає. Це визнають не тільки спеціалісти в галузі мовознавства, але і самі вчителі. Звичайно, таке становище можна спробувати оправдати загальними тенденціями як в суспільстві в цілому, так і у сфері освіти. Вчителі, у свою чергу, мають відповідальність за те, який рівень мовленнєвої культури вони дають учням. Мовлення вчителів сприймається учнями щоденно і цим самим найбільше, сильно і глибоко впливає на формування їхніх мовленнєвих орієнтирів.

У мові є поняття норми, тобто необхідні знання про те, як треба вимовляти або вживати слова, як з'єднувати їх у словосполучення і речення. Для людини, професія якої пов'язана з педагогічною діяльністю, володіти «нормальним» мовленням недостатньо: необхідна мовленнєва майстерність, тобто інший рівень її якості.

Ми зважаємо на те, що мовлення великої кількості вчителів відповідне основним вимогам і нормам. Тому, говорячи про реалізацію комунікативних якостей, ми зупинимось не тільки на позитивних прикладах, а й значну увагу приділимо, вадам оскільки вони найбільше допомагають продемонструвати якості мовлення і їх значення для вчителів.

Можна виділити таку впливову ефективну якість мовлення, як доречність.

Доречність. Мова може бути ефективною лише тоді, коли вона доречна. Доречною називається мова, котра відповідна всім параметрам комунікативної ситуації. Розрізняють два основних види доречності: змістовна доречність і стилістична.

Легше за все зрозуміти, що доречно, або недоречно в конкретній ситуації, у змістовному плані, відповідно до мети висловлювання.

Потреби стилістичної доречності, тобто відповідність вибраних засобів у межах функціонального стилю необхідна для побудови висловлювання. Дуже часто трапляється порушення стилістичної доречності. Наприклад, на тролейбусній зупинці: «П'ятий?» («Який це тролейбус? П'ятого маршруту?»). –«Ні, другий».

Отже, доречність – це ознака культури мовлення, яка організує його точність, логічність, виразність, чистоту, вимагає такого добору мовних засобів, що відповідні змістові і характерові повідомлення. Проте для доречності у мовленні самих мовних засобів недостатньо – доречність ураховує ситуацію, склад слухачів, естетичні завдання. Р. Будагов зауважує: «Наївно думати, що образне відтворення думки менш точне, аніж необразне. Уся річ у тому, що і як передається вченим або письменником, якої вартості, якого масштабу та чи інша думка формулюється »[ 8, 247].

Таким чином, висловлювання доречне, якщо внаслідок його використання досягається мета, яка висувалася мовцем, якщо потреби мовця (у широкому розумінні) реалізовані. Ось яким різноманітним арсеналом засобів для досягнення мети висловлювання можна скористатися: який би прийом не використовували – риторичний діалог, закличну чи питальну форму звертання до слухачів, повторення попередньо висловленої думки з метою її підсилення, дослівне цитування або переказування цитати своїми «словами, відповіді на запитання, порівняння і т. д., — його необхідно повсякчас найчастіше пов'язувати з усім змістом мовлення [30, 8]. Уміння вибрати найбільш вдалу форму спілкування, інтонаційну тональність, лексичні засоби формується і трактикою мовлення, і психологією людських стосунків. У кожному випадку слово і фраза вчителя мають бути доречними, як доречною повинна бути інтонаційно-колоритна їх тональність: висока чи низька, ласкава чи офіційна.

Окрім цього, вчителю слід домагатися доречності контекстуальної. У контексті єдність змісту і форми зобов'язує контролювати і словесно-виражальні, і структурно-інтонаційні мовні засоби виразності.

Безсумнівно, «доречність мовлення — якість дуже важлива в соціальному аспекті, адже вона регулює, в усякому разі повинна регулювати, всю нашу мовленнєву поведінку» [16, 252]. Таким чином, доречність зумовлюється ще й психологічно: мовний контакт співбесідників буде добрим, результативним, якщо будуть знайдені потрібні саме для цієї ситуації спілкування слова та інтонації. Адже мовець не повинен нав'язувати слухачеві думку, а дбати, щоб е травмувати слухача, не принижувати його гідності. Особливо про це слід пам'ятати тим, у кого співбесідники – діти. Учителі не можуть забувати, що слово так само легко вбиває, як і легко лікує.

Звичайно, у вчителя відчуття доречності, майстерність змінювати характер мовлення залежно від ситуації і завдань спілкування виховується мовленнєвою практикою. Навички доречного мовлення можна виробити за таких умов:

1)   якщо усвідомити необхідність корегувати мовлення щодо його доречності;

2)   якщо володіти культурою мовлення і культурою спілкування за допомогою мови;

3)   якщо мати високу загальну культуру і якщо норми етики будуть переконанням, а ввічливість, доброзичливість, терплячість і терпимість до чужих вад, повага до людей – органічними почуттями, а не правилами поведінки;

4)   якщо засвоїти мову не лише як вузівський предмет, а й як «живу схованку людського духу», і берегти її – цей народний скарб.

Звичайно, доречним мовлення буде тоді, коли воно відзначатиметься правильністю, точністю, багатством, чистотою, адже ці ознаки є складовими культури одного й того ж предмета – мовлення.

Доступність. Другою власне комунікативною якістю мовлення, тісно зв'язаною з комунікативною ситуацією, є доступність. Доступність передбачає таку побудову мовлення, при якій рівень складності мови і в термінологічному і в змістовому, і в структурному розумінні відповідні інтелектуальному рівню адресата. Необхідно відмітити, що більшість учителів орієнтуються на різний рівень усвідомленості учнів з тієї чи іншої проблеми.

Зупинимось на рівні найчіткішого прояву доступності / недоступності мови – термінологічному. Часто бажання проявити свою ерудицію затьмарює головну комунікативну функцію – бути доступним середньому учневі. Поширення вживання без необхідності маловживаних слів підтверджується і самими вчителями.

Стосовно критерію доступності мови в змістовному плані розглянемо використання вчителями переосмислених, широко розповсюджених стійких словосполучень, які вже втратили всевідомість.

Вживання запозичених слів у мовленні вчителів загалом виправдане, наприклад, в науковому стилі мовлення, проте в професійному мовленні воно є не оправданим, оскільки утруднює спілкування, наприклад: «мене лімітує час» (обмежує); «не форсуй цієї розмови» (треба не прискорюй). Також не треба надуживати іншомовними словами, що мають відповідники в рідній мові, зокрема: домінувати (переважати, панувати); форсувати (прискорювати); базувати (ґрунтувати, опановувати); ігнорувати (зневажати, не брати до уваги, не помічати); гарантувати (забезпечити).

Отже, доступність – одна із головних якостей мовлення вчителя, зокрема, що дуже важливо для вчителя початкових класів.

Правильність. Правильність мовлення – це дотримання закріплених у літературній мові норм. Під літературною нормою розуміються прийняті в суспільно-мовленнєвій практиці освічених людей правила вимови звуків, наголошення слів, словотворення і слововживання, будови синтаксичних конструкцій. За дотриманням чи недотриманням узвичаєних норм усне мовлення оцінюється як правильне або неправильне. Наприклад, порушенням норми є вимова прикметника укрáїнський з наголосом на другому складі, адже за правилами сучасного наголошення це слово має вимовлятися з виділенням третього складу: укра’їнський (а не укрáїнський). З наголошенням третього складу вимовляються й іменники Украї'на, украї'нець, украї'нка.

Числівник вісім у родовому відмінку має форму восьми. Уживана деякими мовцями форма вісьми неправильна.

У межах правильності поряд з оцінками правильно /неправильно застосовуються критерії припустимо/неприпустимо. Так, вимова магазин неприпустима, тобто неправильна, оскільки не відповідна літературній магазин. Однак прислівник гаряче припустимо вживати з двома наголосами: гаряче і гаряче.

Такий стан з оцінками створює трикомпонентну шкалу оцінок норми: правильно-припустимо-неправильно (неприпустимо).

Для вчителя важливо знати, що існують правила наголошування слів, слововживання, побудови речень тощо, які визнаються нормативними. Відомо, наприклад, що давальний відмінок іменників другої відміни вживається з двома закінченнями: робітникові і робітнику. Прикметники твердої і м'якої групи в місцевому відмінку однини знані з двома варіантами закінчень: братовому і братовім, синьому і синім. Числівники від п'яти і до вісімдесяти (крім числівника сорок) у непрямих відмінках припускають варіанти відмінкових закінчень, зокрема: Р. п'яти, п'ятьох, Д. п'яти, п'ятьом, 3. п'ять, п'ятьох, О. п'ятьма, п'ятьома, М. п'ять, п'ятьох. Дієслова недоконаного виду мають дві форми майбутнього часу: писатиму і буду писати. Дієслову недоконаного виду класти відповідні дві форми доконаного виду: положити і покласти. У літературній мові дієслова недоконаного виду ложити немає. Не можна, звертаючись до дітей, сказати: «Ложіть руки на парту», «Не ложіть зошити у книжки». Слід «Покладіть (положіть, але не ложіть) руки на парту», «Не кладіть зошити у книжки».

Отже, турбота про правильність мовлення – це турбота не тільки про збереження мови, але і щоб внаслідок мовної помилки не виникло помилки комунікативної, про те щоб учень правильно зрозумів все те, що говорить вчитель.

Чистота. Чистота мовлення тісно пов'язана з правильністю і нормативністю: якщо у мовленні немає порушень лексичних, стилістичних, орфоепічних та інших норм, воно вважається чистим. Критерій чистоти мовлення стосується вживання літературного чи не літературного слова, його наголошення або будови речення. У літературній мові неприпустимі діалектні, розмовно-побутові, жаргонові слова чи без потреби або перекручено вжиті іншомовні слова, їх уведення до мовлення робить його нечистим.

Так, використання форми дієслова 1-ої особи множини майбутнього часу возьмемо замість візьмемо дає підстави говорити, що мовлення того, хто таку форму вживає, нечисте.

Із синонімічного ряду говорити – балакати літературним визнається лише перше слово. Друге, яке іноді використовується в розумінні «володіти мовою» (Він балакає по-англійськи), становить елемент розмовно-побутового мовлення. Уживання цього слова вчителем робить його мовлення нечистим.

Як нечисте слід кваліфікувати і мовлення тих осіб, які не позбулися діалектних форм дієслів другої дієвідміни у вигляді робе (замість робить), куре (при правильному курить). Взагалі, введення до мовлення будь-яких діалектизмів (фонетичних, лексичних чи граматичних) – ознака нечистого мовлення.

Нечистим є мовлення, захаращене іншомовними словами при наявності узвичаєних в українській мові слів на позначення одних і тих же понять. Для чого, наприклад, користуватися запозиченим консенсус, коли є зрозуміле згода, або іншомовним електорат, адже є всім доступне виборці. Уживати їх немає потреби. Хіба що для того, щоб похизуватися своєю обізнаністю з чужомовними словами. Про один з невдалих випадків користування іншомовних слів без розуміння їх значення розповів М. Рильський: «Один науковий працівник, бажаючи зробити приємність іншому, сказав: «Нашому колективу дуже хотілося б, щоб цю роботу очолила така одіозна постать, як ви». Його спокусило, очевидно, «пишне» звучання іноземного слова «одіозний», яке в його уяві асоціювалося, мабуть, із «грандіозний» чи що. Коли тому науковцеві було пояснено, що термін латинського походження одіозний означає ненависний, небажаний, неприйнятний і т. ін., то він, звичайно, зніяковів». А далі видатний знавець української мови з гіркотою констатує, що потяг до прикрашання своєї мови непотрібний і раз у раз неточно вживаними іншомовними слівцями властивий багатьом мовцям. «І він, цей потяг, – пише М. Рильський, – здається мені лихом, проти якого треба боротись і боротись». Цей заклик належить взяти нам на озброєння.

Втрата контролю над власним мовленням може призвести до появи слів-паразитів: так сказать, так би мовити, значить, ну, як це, розумієш, знаєш. Ці слова не тільки нічого не виражають, а й можуть беззмістовністю спотворити смисл фрази («Він так би мовити, хороша людина». «Хай, значить, скаже»). За словом повинна стояти думка – якщо мислиш добре, то й говоритимеш добре.

Чистота мовлення – це його естетичність, а краса ніколи не втомлює, не набридає, зокрема тому, що вона змінюється відповідно до потреб спілкування.

Отже, чистота мовлення є показником не тільки мовленнєвої і загальної культури вчителя, але і відчуття мови і відчуття міри.

Точність. Точність мовлення – це необхідна умова його адекватного і повного розуміння. Точністю називають мову, якщо значення слів і словосполучень, вжитих в ній, повністю співвідносяться із смисловою і предметною сторонами мовлення. Прагнучи до точності мовлення, вчитель турбується про те, щоб його не зрозуміли неправильно.

Точним можна назвати таке мовлення, коли вжиті слова повністю відповідні їх мовним значенням – значенням, що усталились у мові в певний період її розвитку. «Точність мовлення, – зауважує Б. Головін, – залежить не лише від вибору слів, а й від уміння або невміння автора строго зіставити слово і предмет, слово і дію, слово і поняття» [16, 51]. Точність зумовлюється, по-перше, знанням об'єктивної дійсності, спостережливістю мовця, по-друге, його умінням співвіднести свої знання мови з цією спостереженою дійсністю. Це співвідношення буде тим точнішим, чим глибше і всебічніше пізнаватиметься світ і чим повніше засвоюватимуться ресурси мови, надбані попередніми поколіннями людей. Точність має два значення: по-перше, це вживання у мовленні слів і словосполучень, звичних для людей, які володіють нормами літературної мови, а, по-друге, це оформлення і вираження думки адекватно предметові або явищу дійсності, тобто несуперечність реального предмета і його назви. Це означає, що вчитель повинен постійно прагнути до пізнання і реального світу, і законів, норм мови.

Так, наприклад, у мові діють і традиційно сформовані норми сполучуваності слів (коричневий портфель, але карі очі; відкрити скриньку, але відчинити двері; їздити на мотоциклі, але кататись на ковзанах; здобути перемогу, але досягти успіхів). До лексичних вад, що порушують точність мовлення, належать також і такі:

1.   Вживання в одному реченні спільнокореневих слів(тавтологія). Наприклад: Письменник створив багато цікавих творів (замість створив треба написав); Тоді було організовано молодіжну організацію «Вертеп» (треба створено замість організовано).

2.   Дублювання змісту слів в одному реченні. Наприклад: Шевченко намалював кілька своїх автопортретів (слова своїх і авто- мають одне і теж значення); Зібрано цілу бібліотеку книжок (бібліотека це і є зібрання книжок, тому слово книжок є зайвим).

Точність досягається:

1) знанням предмета мовлення (адже спочатку ми пізнаємо реальний світ, а потім висловлюємося про результати свого пізнання: пізнавальна здатність учителя залежить і від його досвіду, і від набутих знань у тій чи іншій галузі і в мові);

2)   знанням мови, мовної системи усіх її рівнів, оволодінням стилістичними ресурсами, мовними засобами вираження емоційності;

3)   умінням узгодити знання про предмет зі знанням мови (тобто умінням вибрати найточнішу для конкретної ситуації спілкування назву предмета, явища, процесу тощо).

Таким чином, ми переконались, неточне мовлення не досягне поставленої мети, не здійснить потрібного впливу на учня, мішає правильно сприймати навчальний матеріал. Водночас, точність, як комунікативна якість, дуже тісно пов'язана з іншими якостями мовлення і особливо з логічністю.

Логічність. Логічним називається мовлення, яке не суперечить законам логіки, законам мислення. Логічність ґрунтується на чіткій семантичній організації висловлень і на послідовності викладу. Недотримання цих умов ;причиняє логічну неправильність повідомлення, що доволі часто засвідчується і усному мовленні. Наведемо один з прикладів.

Характеризуючи сумлінне ставлення студентки до занять, староста академічної групи сказав: «Тетяна К. завжди брала активну участь на кожному семінарському занятті, про що свідчать її чіткі, повні і правильні відповіді», зрозуміло, що чіткі, повні і правильні відповіді не є свідченням (староста каже: про що свідчать) активної участі студентки на заняттях, адже відповіді на заняттях й участь у семінарських заняттях — різні речі, які не обґрунтовують одна одну. Між ними немає причиново-наслідкових зв'язків. Тому твердження про Тетяну К. позбавлене логіки.

Логічність як ознака культури мовлення формується на рівні «мислення – мова — мовлення» і залежить від ступеня володіння прийомами розумової діяльності, знання законів логіки і ґрунтується на знаннях об'єктивної реальної дійсності, тобто перебуває в тісному зв'язку з точністю. А звідси висновок: погане мовлення є передусім свідченням поганого мислення і лише потім поганих знань мови. Отже, щоб навчитися добре висловлювати думки, треба навчитися мислити. Адже істина – це «правильна думка, ідея, правильне відображення об'єктивної дійсності в свідомості людини», а «пізнання істини – це процес адекватного відображення в думці, ідеї, свідомості людини властивостей, якостей, станів, закономірностей явищ, предметів і процесів матеріального світу» [4, 48].

Логічне мовлення формується на основі:

1) навичок логічного мислення, спрямованого і на нагромадження нових і. знань, і на передачу цих знань – іншим;

2) знання мовних засобів, якими можна оформити думку;

3) володіння технікою смислової зв'язності, тобто логікою викладу, при якій не виникає суперечностей.

Мовлення логічне, коли:

1) сполучення одного слова з іншим несуперечливе;

2)   слова розташовуються в логічній послідовності, яка відповідна ходові думки і при якій не виникає смислових непорозумінь;

3)   не порушені смислові, структурні, інтонаційні та експресивні зв'язки, яким передається зв'язок несуперечливих суджень.

Отже, логічність – комунікативна якість, яка забезпечує правильне розуміння змісту мови і залежить від способу мислення, рівня знань, у тому числі й життєвого досвіду людини.

Багатство. Багатство мови, її різноманітність розширює можливості мови для передачі відтінків думок і почуттів, забезпечує естетичну сторону мови. Таким чином, багатство мови – якість, яка свідчить про певний рівень мовленнєвої майстерності, про свідоме прагнення урізноманітнити своє мовлення використанням різних мовних і мовленнєвих засобів. Рівень лексичного багатства мови вчителя визначається знанням різних шарів лексики (нейтральної, емоційно-оцінної, синонімів, антонімів, фразеологізмів і т. д.) і, що ще важливіше, умінням використовувати ці знання.

Особливістю мови вчителя є те, що точність слововживання, урахування найменших дрібниць у підборі слів більш важливо, ніж різноманітність використання мовленнєвих засобів у побутовій ситуації. Багатство мови використовується як засіб для більш точного подання учням навчального матеріалу.

За яких умов можна досягти багатства й різноманітності мовлення? По-перше, якщо засвоїти як активний запас якомога більшу частину загальнонародного словника літературної мови; по-друге, якщо виробити навички вмілого, творчого, стилістично обґрунтованого використання різних структур словосполучень і речень; по-третє, якщо оволодіти запасом типових інтонацій, за допомогою яких можна видозмінювати мовлення; по-четверте, якщо постійно прагнути до активної самостійної роботи власного мислення, тобто не допускати лінощів думки; по-п'яте, якщо впродовж життя за характером своєї практичної діяльності потребувати активізації нових засобів мови; по-шосте, якщо вважати одноманітність мовлення неестетичним, а його бідність — неетичним стосовно співрозмовника.

Українська мова багата на синоніми. Наприклад, передають процес говоріння такі слова: говорити, казати, промовляти, проказувати, вимовляти, балакати, мовити, мовляти, повідати, базікати, басити, бесідувати, бубоніти, бурмотіти, верзти, гомоніти, доповідати, мимрити, ректи, прорікати, шепотіти, патякати, шикати, баяти, дейкати, віщати, гавкати, тягти, цідити, виціджувати, карбувати, чеканити, рубати, гриміти, гарчати, видавлювати, видушувати, витискати, хрипіти, скрипіти, стогнати, хлипати, сичати, шипіти та інші. Проте їх треба не тільки знати, але й відчувати, мати мовне чуття, де яке слово вжити.

У своєму мовленні вчителі повинні звертати особливу увагу на фразеологізми, оскільки в них найяскравіше виявляється національна специфіка мови, часто чуємо і читаємо недоречні поєднання слів, що є переважно кальками з російської мови: розбивати намети (потрібно: ставити, напинати намети), бити тривогу (бити на сполох), від зорі до зорі (від світання до смеркання), мутити воду (каламутити воду), прийняти міри (вжити заходів), отримати освіту (здобути освіту), кидатися в очі (впадати в очі), залишати в спокої (давати спокій), лід зрушився (крига скресла), одержувати перемогу (здобувати перемогу) тощо.

Таким чином, джерелами багатства й різноманітності мовлення є лексичні, фразеологічні, словотворчі, граматичні, стилістичні ресурси мови, які склалися мовною практикою всіх попередніх поколінь носіїв цієї мови і які збагачуються з розвитком суспільства.

Виразність. Завдання вчителя пробудити інтерес до своєї розповіді, привернути увагу учнів до неї і затримати цю увагу до кінця розповіді. Тому виразність обов'язково повинна бути присутня в мовленні вчителя.

Виразним називається таке мовлення, в якому вираження власного ставлення до предмету чи явища відповідає комунікативній ситуації, а мова в цілому оцінюється як вдала і ефективна. Головна умова виразності – наявність у вчителя свого стилю, свого голосу, своїх почуттів, думок, своєї позиції. Ступінь виразності, засоби для досягнення потрібного ефекту залежать не тільки від індивідуальності вчителя і мовлення учнів, але і від ситуації спілкування.

Виразність – «сама комунікативна» якість, оскільки вона оцінює враження від впливу вчителя на учнів у певних умовах спілкування.

Не може бути людини, котра не могла б навчитись добре говорити. Тим більше не може бути вчителя, який не володіє основними законами і методикою риторики, мистецтва доброго мовлення. Будь-який учитель повинен уміти:

1)   читати художньо, тобто читати художні тексти напам'ять або за книгою, зберігаючи особливості стилю автора, правдиво і яскраво відтворюючи його творчий задум;

2)   читати чи промовляти кожен текст відповідно до його стильових і колоритних особливостей;

3)   виразно розповідати матеріал свого предмета, власні спогади, роздуми, спостереження, враження та ін.;

4) уміти говорити взагалі – вільно, просто (невимушене), доречно, точно, володіти багатством словника, інтонацією.

Учитель – не актор, але ж він – професіонал, і від нього вимагається мистецтво красномовства не в умовах сцени, а в умовах класу. Щоб бути хорошим учителем, треба любити те, що викладаєш, і любити тих, кому викладаєш. Професійні знання, контакт з учнями, володіння мовою, почуття міри, необхідності й можливості забезпечать оволодіння мистецтвом виразного, мовлення.

Отже, поки сучасний учитель не усвідомить, що потреба культури к мовлення є для нього органічною, поки не сприйматиме її як естетичну норму, він не зможе навчити учнів доброго мовлення.

Жодна з розглянутих вище якостей не є самодостатньою в досягненні культури мовлення. Правильність вимови чи уживання форм і будови речень лежить в основі всіх комунікативних якостей мовлення: чистоти, точності, логічності, дохідливості. Довершеним мовлення визначається в тому разі, коли воно відповідне всім якостям культури мовлення.

Розділ ІІ. Шляхи і способи формування правильності мовлення у майбутніх учителів початкових класів

2.1 Теоретичні аспекти формування правильності мовлення майбутніх вчителів початкових класів

Правильність – одна з визначальних ознак культури мовлення. За тлумаченням сучасних словників, правильний: 1) який відповідний дійсності; 2) який відповідний встановленим правилам, нормам; 3) безпомилковий. [51, 503]. Правильність, охоплюючи всі структурні рівні літературної мови і забезпечуючи її єдиність, стабільність і авторитетність, лежить в основі багатьох інших комунікативних якостях мовлення: перш ніж оволодіти тонкощами, особливостями мовленнєвої культури, необхідно засвоїти загальноприйняті літературні норми і правила, навчитися користуватися ними. «Немає правильності, – пише Б. Головін, – не можуть «спрацювати» інші комунікативні якості – точність, логічність, доречність та інші. Тому визначення правильності мовлення як її головної комунікативної якості можна вважати загальноприйнятим в науці і достатньо чітким: правильність мови – це відповідність її мовної структури діючим мовленнєвим нормам» [16;40]. Критерій правильності – мовна дійсність конкретної епохи, а її еталон – строга відповідність правилам, за допомогою яких сформульовано норми. «Працюючими» термінами у цьому випадку є правило і норма.

Норма (мовна) визначає літературну мову. Норма – це «сукупність мовних засобів, що відповідають темі мови й сприймаються її носіями як зразок суспільного спілкування у певний період розвитку мови і суспільства» [56,387]. Це прийняті в суспільно-мовленнєвій практиці освічених людей правила вимови звуків, наголошування слів, слововживання, словозміни, слово порядку тощо, орфографічні й пунктуаційні правила для писемного мовлення. Норми – категорія історична, змінна. Вони тісно пов'язані з усіма рівнями системи конкретної мови, історично і соціальне зумовлені. Діючи в конкретний час як стабільні, вони все ж динамічні і можуть зазнавати змін.

Правила — це «положення, які виражають певну закономірність, постійне співвідношення мовних явищ або які пропонують як нормативний конкретний спосіб використання мовних засобів у писемному й усному мовленні» [45, 222].

Отже, це теж категорія історична – зміна в словнику чи в граматичній системі мови приводить до змін правил, бо вони повинні теж відбивати розвиток мови.

Нормативним є мовлення:

1)   яке відповідає системі мови, не суперечить її законами;

2)   у якому варіант норми володіє новими семантико-стилістичними можливостями, увиразнює, уточнює контекст, дає додаткову й вичерпну інформацію;

3)   не допущено стилістичного дисонансу;

4)   у якому правомірно застосовано норми з іншого стилю;

5)   у якому не допущено зміщування норм різних мов підвпливом мовленнєвої практики мовця.

За узагальненням Б. Головіна, «норма – це зразкове, закріплене творами, авторитетною у суспільстві літературою, захищене наукою і державою правило, яке регулює вимову, наголос, утворення слів і їх форм, побудову речень та їх інтонацій» [17, 9].

Отже, щоб говорити правильно, треба передусім добре знати структуру мови, бо саме нею зумовлюються норми. Але говорити правильно ще не означає говорити добре – для доброго мовлення необхідне й уміння відбирати в конкретній ситуації спілкування найбільш доречний, стилістично виправданий варіант літературної норми.

Б. Головін пропонує розрізняти такі структурно-мовні типи норм:

1)   норми вимови;

2)   норми наголошування;

3)   норми лексичні;

4)   норми морфологічні;

5)   синтаксичні норми;

6)   норми стилістичні [16,48].

Норми вимови – регулюють вибір акустичних варіантів фонеми або фонем, які чергуються (наприклад, можна [лекц'ійа] – не можна [л'екц'ійа],можна [ час ] – не можна [ ч'ас ]).

Щоб добре засвоїти правила літературної вимови слід усвідомлювати, які причини призводять до їх порушення, чого треба уникати в своїй вимові.

Порушення норм української літературної вимови відбуваються здебільшого під впливом таких чинників:

1)      вплив певної місцевої говірки або ширше – вплив територіального наріччя, що звичайно охоплює значний регіон. Так, на Слобожанщині нерідко можна почути м'який звук [р'] на місці нормативного твердого: [у р'амц'і], [чотир'ма], [буквар']. Також трапляється ненормативна вимова твердого [ л ], де норма вимагає м'яку вимову: [більше];

2)   вплив іншої мови, з якою українська перебуває в безпосередньому контакті. Зокрема, це стосується впливу російської мови, при цьому не лише на суміжних з Росією територіях, а й на всій території України внаслідок розширення мережі шкіл з російською мовою викладання, російськомовної освіти у вузі тощо. Такий вплив спричиняє «акання» на зразок російської вимови, тобто вимову [а] намісці [о] в ненаголошеному складі: [галава], [папра]сйти, [заба]ронений тощо. Також під впливом російської мови часто доводиться чути м'яку вимову звука [ч]: [ч'асто], [ч'істий] і под. Водночас на українських територіях, суміжних з Польщею, можна відзначити шепелювату вимову приголосних [с], [з], [ц]: [с'іно], [уз'али], [синиц'а] тощо.

3)   вплив письма, графіки. Ця помилка з'являється внаслідок вимови окремого звука чи словосполучення звуків відповідно до звукового значення літер. Наприклад, в українській графіці звук [дж] передають двома літерами джміль, джерело. Під впливом письма і засвоюється вимова двох звуків [д] і [ж] у слові, а не одного. Отже, корекція вимови вчителя набирає надзвичайно важливого значення. Те саме стосується вимови дієслівних форм типу смієшся, сміється, де в кінці слід вимовляти [с'с'а ], [шс'а], [ц'ц'а], [т'с'а] [24;25].

Таким чином, порушення орфоепічних норм з'являються не випадково, вони пов'язані з умовами, в яких функціонує і розвивається мова. Практичну допомогу в засвоєнні норм орфоепії можуть надати словники, зокрема орфоепічний словник, укладений М. Погрібним. Цей словник нараховує понад 40 тисяч слів сучасної української літературної мови, поданих у різних формах, і може слугувати як довідник з норм вимови та наголошування.

Користуючись орфоепічними словниками та довідниками, треба пам'ятати, що для запису усного мовлення використовують спеціальну систему літер та позначок, які фіксують особливості вимови кожного звука. Такий запис називається фонетичною транскрипцією. Як відомо, повної відповідності між звуками та літерами немає (наприклад, букви є, ї, ю, я можуть позначати як два звуки, так і один звук), тому виникає потреба у такому письмовому відтворенні, коли кожному звукові відповідний тільки за ним закріплений графічний знак. Такі можливості і надає фонетична транскрипція.

Використання фонетичної транскрипції дає можливість подати у письмовій формі вимову того чи іншого звука, складу, слова чи цілого тексту.

Норми наголошування – регулюють вибір варіантів розташування і переміщення наголошеного складу серед ненаголошених (наприклад, можна áдже і аджé, зáвжди і завждú; не можна довільно áтлас і атлáс, бо перше означає «зібрання карт», а друге – назву тканини; треба кіломéтр, новúй, старúй, украї’нський).

Правильне наголошування слів – одна з ознак мовленнєвої культури людини. Той хто помиляється в наголошуванні слів, демонструє свою мовленнєву некомпетентність, неграмотність, неосвіченість.

Особливо ріже слух неправильний наголос вчителя, тим паче в мовних термінах та у формулюванні завдань до вправ, як-от: «вúмова, знáчуща частина, перéхід (однієї частини мови в іншу), написання слів разóм, діáлог, зв'язнé мовлення, помилки (мн.), розкрийте дýжки, поставте лáпки» і т. п. Те саме спостерігаємо і на уроках літератури. Кажуть: «бáйки (мн.), вірші (у віршáх), рóки (рóків), вúразне читання, заслання» (треба говорити заслáння, наприклад: Тарас Шевченко на заслáнні).

Досить стійкими є помилки у вживанні наголосу в багатьох інших словах, пов'язаних з учительською працею взагалі: «батькíвський, заголóвок, заняття, захвóріти, зручнúй, катáлог, кнúжки (мн.), кóтрий».

Не прикрашає мовлення неправильне наголошування слів, що різняться місцем наголосу в українській і російській мовах: «дóчка, дошкá, дровá, íм'я, одúнадцять, подрýга, разом з дітьмú, рýкопис, чотúрнадцять».

Норми лексичні – регулюють вибір слова відповідно до змісту і мети висловлювання (наприклад, можна індукційний і не можна індуктивний, якщо йдеться про струм (фіз.); можна рятувальник і не можна рятівник, якщо мовиться про професію; не друк, а преса, якщо йдеться про сукупність періодичних видань, бо друк — це процес виготовлення друкованого твору і т. д.).

Серед лексичних недоліків найпоширеніші ті, що стосуються:

1)   вживання слів у невластивому для контексту значенні, наприклад, «відбиття (замість зображення) життя» (у творі), «грати значення» (замість роль);

2)   порушення лексичної сполучуваності слів: «вірно (замість правильно) відповідати», «день відчинених (замість відкритих) дверей», «мова йдеться» (замість мова йде або просто – йдеться), «загубити (замість втратити) силу» (або ще: знесилитися);

3)   багатослів'я, вживання зайвих слів (плеоназм): «кожна хвилина часу», «напишіть свою автобіографію», «вперше знайомитися», «зібрано 10 тисяч карбованців грошей», «сатирична карикатура», «у січні місяці». Особливо «багатим» на зайві слова мовлення буває під час опитування учнів і проведення мовного аналізу: «Хто мені скаже?», «Які частини мови у нас є змінними?», «Ськ – буде суфікс». Безумовно, не слід часто вживати, притім без потреби, слова «ну», «значить», «також», що не несуть ніякого смислового навантаження.

4)   Тавтології – невиправданого повторення тих самих або однокореневих слів, яке є виявом слабкої вимогливості до вибору слова, мовленнєвої неуважності: «авторські слова – слова автора», «внести внесок у літературу», «саджати в саду саджанці». «В оповіданні «У розвідці» розповідається про партизанів-розвідників».

5)   Уживання лексичних діалектизмів, їх залежно від особливостей місцевої говірки – може бути більше або менше, і за своїм характером вони, звичайно, різні. Втім це питання потребує окремого розгляду.

Понад усе псують мовлення, знижують рівень його культури кальки з російської, особливо лексичні русизми. Іноді не тільки учні, а й учителі говорять «біля тисячі сторінок, за(від)криті двері, видне місце в літературі, відноситися до когось, даний твір, дякуючи чому, заставляти вчитися, не дивлячись на що, положити в пенал, приймати участь, тратити час даремно, чоловік (у значенні людина: «добрий чоловік»), шахматна гра» замість близько тисячі сторінок, за (від)чинити двері, чільне місце в літературі, ставитися до когось, цей твір, завдяки чому, змушувати (примушувати) вчитися, незважаючи на що, покласти в пенал, брати участь, гаяти час, добра людина, шахова гра.

Перелік прикладів можна було б продовжити.

Норми морфологічні – регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами, оскільки часто виникають труднощі в утворенні і вживанні нормативних форм деяких частин мови, зокрема, іменників, прикметників, числівників, займенників, дієслів (наприклад, можна матерів, не можна доповідів (треба доповідей), можна по-українськи і пo-українському, не можна по-нашім (треба по-нашому); можна повен колос, не можна повна колоса (тільки повного колосу), можна братів не можна сестрів (сестер!), можна зелен, дрібен, не можна стар, молод). Пояснюється це тим, що в морфологічній будові літературної мови є так звані сильні і слабкі норми. Сильні норми необхідні всім, хто володіє українською літературною мовою як рідною. Слабкі норми, навпаки, піддаються розхитуванню і тому часто спотворюються у нашій мові.

Синтаксичні норми – регулюють вибір варіантів побудови простих і складних речень (наприклад, не можна «Спостерігаючи реставрацію пам'яток рідного міста, твоя душа радіє за його майбутнє»; «Він віддав цю дивовижну гірську квітку дівчині, яку можна бачити лише в Карпатах»; треба: «Коли спостерігаєш..., твоя душа радіє....»; «Він віддав дівчині цю дивовижну гірську квітку, яку...»).

С.Дорошенко виділив такі випадки недотримання синтаксичних правил: 1. Часто трапляються помилки на добір форм додатків при дієсловах. Типовими є такі відхилення від норми:

а)      при дієсловах із значенням мислення, говоріння (думати, говорити, розповідати, сказати, розказати) помилково вживають прийменник за замість прийменника про, як-от: «Мені розповідали за педагогічну практику», «Тут говорили за гуртожиток». У цих реченнях на місці прийменника за слід поставити прийменник про, оскільки саме він доречний, тоді, коли необхідно вказати на конкретну особу, предмет або абстрактне поняття, що виступають об'єктом розмови або роздуму. Потрібно говорити: Розповідали про практику...; Говорили про гуртожиток...;

б)      при дієсловах навчати, викладати, видавати, перекладати слово мова помилково вживають у місцевому відмінку з прийменником на, як-от: «Навчають на українській мові», «Перекладають на російську мову», «Видають на англійській мові». Слово мова при цих дієсловах треба ставити в орудному відмінку: «Навчати українською мовою», «Перекладати російською мовою», «Видавати англійською мовою»;

в) дієслова дорікати, докоряти вимагають давального й орудного відмінків: «Докоряти (або дорікати) (кому ?) братові (чим ?) неуважністю». Неправильно: «Дорікати (кого ?) брата» та інші.

2.             Щоб убезпечити себе від можливих похибок, звернемо ще раз увагу на те, що:

а)       дієслово гордувати вимагає орудного відмінка: «Гордувати своїм походженням», «Гордувати відмінними оцінками»;

б)       дієслово ігнорувати потребує знахідного відмінка: «Ігнорувати указівку», «Ігнорувати наказ»;

в)       дієслово нехтувати має при собі іменник в орудному відмінку: «Нехтувати застереженнями», «Нехтувати сімейною прихильністю»;

г) дієслово додержувати керує іменником у родовому (не знахідному)відмінку: «Додержувати тиші», «Додержувати порядку».

3. Форми керованих слів бувають різними залежно від того, які частини мови ними керують. Так, при активних дієприкметниках командуючий, керуючий, завідуючий уживаються іменники в орудному відмінку: «Завідуючий кафедрою», «Керуючий відділом», «Командуючий фронтом». Якщо ж керуючим словом виступає віддієслівний іменник, то, як і належить іменникам, він вимагає від залежного слова родового відмінка: «Керівник відділу», «Завідувач кафедри», «Командувач армії».

4. Відомо, що речення з дієприслівниковим зворотом становлять приналежність книжних стилів мови. Вони не чужі також усному мовленню. Це й зрозуміло, адже конструкції з цим зворотом урізноманітнюють виклад, роблять його динамічним.

Однак, як виявляється, не всяку будову речень з дієприслівниковим зворотом можна визнати досконалою. Ось випадково почуте висловлювання: «Вийшовши в поле, переді мною відкрився казковий краєвид» треба: «Вийшовши в поле, я побачив казковий краєвид». Дієприслівниковий зворот – це другорядний член речення, але не звичайний, що передається одним словом, а поширений, виражений дієприслівником із залежними від нього словами. У реченні: «Учень розповідає казку, не користуючись книгою» – виділена група слів становить дієприслівниковий зворот, який виконує функцію другорядного члена – обставини способу дії.

Основу дієприслівникового звороту становить дієприслівник. Як форма дієслова, він має здатність керувати словами, завдяки цьому й створюється зворот. Разом з цим дієприслівник, як дієслівна форма, вказує на додаткову дію до основної, вираженої особовою формою дієслова. Ця додаткова дія, як і основна, виконується одним і тим же діячем. Схематично будову речення з дієприслівниковим зворотом можна уявити так: є діяч (він виражений іменником чи займенником), який виконує дію (вона передається особовою формою дієслова), а ця основна дія супроводжується додатковою дією (дієприслівником), яку здійснює той же самий діяч. За цією схемою конструюємо речення: «Учень (діяч) розповідає (основна дія) казку, не користуючись (додаткова дія) книгою». Не випадково ж у таких конструкціях дієприслівник легко перетворюється в особову форму і стає однорідним членом: «Учень розповідає казку і не користується книгою». Діяч – один, дії – дві. Обидві виражені особовими формами. А в реченні з дієприслівниковим воротом те ж саме: діяч один і дві дії, тільки одна основна, а друга – допоміжна.

5. Слабке знання норм синтаксичної будови речень з однорідними членами дає себе знати в тому, що в один ряд ставляться дієприслівниковий зворот й іменник, чого не можна припускати, як у прикладі: «Було помічено, що діти роблять менше орфографічних помилок, пишучи диктанти і при списуванні». Може бути кілька варіантів виправлення синтаксичної помилки. Пропонуємо два: «Було помічено, що діти роблять менше орфографічних помилок при написанні диктантів і при списуванні», «Було помічено, що діти роблять менше орфографічних помилок, коли пишуть диктанти і коли списують».

6. Недотримання синтаксичних вимог літературної мови спостерігається також у будові простих речень зі складеними сполучниками.

Як відомо, складений сполучник не тільки..., але й (варіант не лише..., а й) бере участь у конструюванні зіставних відношень між однорідними членами речення, як-от: «Основами культури мовлення мають володіти не тільки керівники установ, а й рядові службовці». У ньому однорідними є слова керівники установ урядові службовці. Вони поєднані сполучником не тільки..., а й.

Саме пpо цю особливість розглядуваного сполучника забули у такому реченні: «Ці вправи сприяють не лише запам'ятовуванню графічного зображення букв, а й розвивають рухомість мовленнєвого апарату». Граматична неправильність такої побудови полягає у тому, що компоненти складеного сполучника не лише..., а й поєднують граматично не зіставлювані одиниці, а саме: «не лише запам'ятовуванню..., а й розвивають». У цьому поєднанні перше слово є додатком, вираженим іменником, а друге – присудком, переданим дієсловом. Для усунення неправильної будови пропонуються два варіанти виправлення. Перший – «Ці вправи не лише сприяють запам'ятовуванню графічного зображення букв, а й розвивають рухомість мовленнєвого апарату». Другий — «Ці вправи сприяють не лише запам'ятовуванню графічного зображення букв, а й розвитку рухомості мовленнєвого апарату».

Норми стилістичні – регулюють вибір слова або синтаксичної конструкції відповідно до умов спілкування і стилю викладу (наприклад, розрізняти, а не диференціювати – у розмовному стилі; море глибиною..., а не глибоченне море – у науковому стилі; у зв'язку з тим, що..., а не бо... – в офіційно-діловому стилі).

Оскільки стилістиці ні в школі, ні в педвузі десятиліттями не приділяли належної уваги, то мовленнєва практика вчителя не відзначається стилістичною грамотністю. В усякому разі письмове мовлення та усні виступи багатьох вчителів свідчать про загалом невисокий рівень їхніх стилістичних умінь і навичок. До недоліків стилю відносимо не будь-який невдалий вираз чи мовленнєву неправильність, що суперечать гарному залагодженому стилеві, а, як того вимагає сучасне розуміння функціональної стилістики, насамперед те, що веде до порушення стильової єдності тексту, коли в ньому вживаються слова і фразеологізми, властиві переважно іншому стилеві (або стилям). Як стверджують учені-методисти, основні недоліки стилю пов'язані також із невиправданим повторенням тих самих слів і зворотів, яке створює звукову одноманітність мовлення, а передачею одного і того ж по-різному, що спричиняється до невиправданої розтягнутості тексту, нарешті, із словесною пишномовністю, яка призводить до удаваної красивості мовлення.

Так, у реченні «Столяр передав школярам свій чудовий досвід» емоційне слово «чудовий» не відповідне суто інформативному змістові речення. Слово «крокувати» не годиться, скажімо, для речення «Цією вулицею я щоранку крокую до школи» (треба іду). У реченні «Дівчина охоплена поривом до праці» (треба хоче, прагне) невдало застосовано елемент публіцистичного стилю у тексті розмовного характеру. Елемент наукового стилю порушує стильову єдність у реченні «Його здібності на повну потужність виявилися на уроках малювання» (треба повністю або повною мірою).

Щоб опанувати ці норми замало вивчених граматичних і правописних правил – необхідні постійна робота з різноманітними за стилями (стильовими жанрами) текстами, живе мовне спілкування в різних ситуаціях, потрібна постійна увага до змін, які відбуваються в удосконаленні норм і правил сучасної літературної мови.

2.2 Основні типи помилок у майбутніх учителів початкових класів як наслідок порушення правильності мовлення

Вивчення правильності мовлення у майбутніх учителів початкових класів проводилося зі студентами 1-го і 2-го курсів факультету ПВПК. Результати проведеного дослідження вивчалися шляхом підрахунку і виявленням основних помилок на орфоепічному, акцентуаційному, морфологічному, лексичному та синтаксичному рівні.

Мета дослідження полягає в тому, щоб визначити рівень сформованих умінь і навичок з правильності мовлення і запропонувати шляхи і способи підвищення мовної саморегуляції у фаховій підготовці майбутніх учителів початкових класів.

Дослідження проводилося в 2 етапи:

I. етап – підготовчий – збір даних для отримання необхідної інформації про рівень культури мовлення студентів 11-ої і 21-ої груп та розробка завдань для перевірки рівня правильності мовлення майбутніх учителів початкових класів.

II. етап – власне експериментальний, який полягає у виявленні рівня сформованості правильності мовлення у студентів 1-го і 2-го курсу.

На основі результатів спостереження, проведених анкетувань серед майбутніх учителів початкових класів було з'ясовано, що на формування правильності мовлення не звертається особливої уваги, а всю роботу спрямовують на вдосконалення ділового мовлення загалом.

Гіпотеза ґрунтується на припущені, що ефективність формування вмінь і навичок правильності мовлення значно підвищиться, якщо використовувати в навчальному процесі студентів науково та методично обґрунтовані, спеціально розроблені вправи і завдання.

У процесі дослідження була розроблена анкета із вправами, які дозволяють виявити рівень правильності мовлення у студентів.

До анкети входили такі завдання:

1.      Запишіть транскрипцію слів, зверніть увагу на особливості вимови, звуків і звукосполучень.

Береза, полумисок, ніж, вогкий, вокзал, сміється, із джерела, не поріжся.

2.      Поставте наголос у словах.

Але, визвольний, випадок, новий, одинадцять, олень, дочка, гуртожиток, феномен, черговий, зв'язний, добуток, псевдонім.

3.      Утворіть словосполучення, поєднуючи такі слова:

Відчинити, відкрити (книга, вікно, школа, зошит); любий, будь-який, кожен (матуся, учень, студент, син); музичний, музикальний (слух, училище, здібності, інструмент); зустрічатися, траплятися, бути (товариш, помилки, книга, правила).

4.      Провідміняти такі слова:

Біль, листопад (місяць), гривня, тюль, путь, ім'я.

5.      Із поданими словами складіть текст у якому були б різні типи речень (простих і складних).

Весна, квіти, вітер, сонце, трава, дерево, листок, птахи, небо, теплий, ласкавий, ніжний, голубий, зелений, настати, світити, розцвітати, розпускати, прилітають, гніздяться.

Контингентом обстеження вибрано студентів 11-ої і 21-ої групи. У цих групах на і курсі кількість студентів і стан успішності був практично однаковим.

Результати виконаних завдань подано у таблиці (у відсотках).

З таблиці видно, що результати виконаних завдань різні і на І і на II курсі.

На орфоепічному рівні були виявлені такі помилки: неправильна вимова звуків і звукосполучень. На акцентуаційному рівні: неправильне наголошування слів. На лексичному рівні: вживання слів у невластивому для них значенні. На морфологічному рівні: неправильне відмінювання слів. На синтаксичному рівні: невміння будувати прості та складні речення різних типів.

На основі цього ми пропонуємо нові підходи у формуванні правильності мовлення, що їх подано у наступному параграфі, які рекомендовані як завдання для самостійної роботи студентів, окрім навчального матеріалу за програмою підготовки вчителів початкових класів.

Також доцільно було б у професійній підготовці майбутніх учителів початкових класів ввести спецкурс «Основи культури мовлення і стилістики».

2.3 Практичні аспекти формування правильності мовлення у майбутніх учителів початкових класів

Найбільші мислителі світу з найдавніших часів пов'язують життя мови з духовним життям людини і цілого народу. Літературна мова є найвищим продуктом розвитку нації. Мова є першоосновою духовної культури, носієм її національної самобутності. Тому кожний з нас повинен дбайливо ставитися до мови, прагнути найефективніше використовувати її необмежені виражальні можливості, постійно дбати про піднесення культури усного і писемного мовлення.

Для нас поняття правильності мови має теоретичний і практичний аспекти. Теоретичний аспект передбачає ознайомлення з нормами правильності мовлення, а практичний – власне мовну майстерність – володіння нормами правильності мови, вміння користуватися її виражальними засобами в різних умовах спілкування відповідно до мети і змісту мовлення.

Незаперечним є той факт, що носій високої загальної культури ніколи не дозволить собі засмічувати мовлення, псувати мову, якою він користується, порушувати її внутрішні закони. Скалічена мова ніколи не підносила людину, а навпаки, принижувала її, примітизувала її мислення, заважала їй інтелектуально зростати. Отже, справедливо говорять, що правильність рідної мови – важливий показник загальної культури людини [25, 3].

Відомо, що правильне літературне мовлення сприяє кращому й глибшому засвоєнню думки, повнішому донесенню до учнів роздумів і почуттів. Навпаки, неправильна вимова, орфографічні й граматичні помилки, не в тому значенні вжите слово, незграбні синтаксичні конструкції викликають невдоволення, а то й обурення слухачів. Різного роду помилки можуть спотворювати суть висловленої думки. А це стоїть на перешкоді спілкування людей в колективі.

Засвоєння норм правильності мови – тривалий процес. Починається він з опанування літературної мови в сім'ї, потім – школа, навколишнє оточення.

А. Токарська та І. Кочан виділяють такі види правильності мовлення:

Орфоепічна правильність – це правильна вимова звуків, звукосполучень, слів. Літературній вимові притаманні деякі стилістичні особливості. Своєрідність їх залежить від змісту мовлення, його призначення та умов. Є стилі вимови в монолозі і діалозі, у мовленні ораторському й побутовому, поетичному і прозовому.

Практичну допомогу в засвоєнні орфоепічної правильності можуть надати словники, зокрема орфоепічний словник, укладений М. Погрібним. Цей словник нараховує понад 40 тисяч слів сучасної української літературної мови, поданих у різних формах, і може слугувати як довідник з норм вимови та наголошування.

Користуючись орфоепічними словниками та довідниками, слід пам'ятати, що для запису усного мовлення використовують спеціальну систему літер та позначок, які фіксують особливості вимови кожного звука. Такий запис називається фонетичною транскрипцією. Як відомо, повної відповідності між звуками та літерами немає (наприклад, букви є, ї, ю, я можуть позначати як два звуки, так і один звук), тому виникає потреба у такому письмовому відтворенні, коли кожному звукові відповідний тільки за ним закріплений знак. Такі можливості і надає фонетична транскрипція.

Вправа 1. Зверніть увагу, як вимова звука може змінити значення слова:

[л 'ід]–[л 'іт], [т 'ід –[пл 'іт], [л 'із]–[л 'іс], [гриб – [грип],  [ве зти']–[ве сти'], [гу 'л 'і –[ґу 'л 'і], [ґра 'ти] – [гра 'ти], [га 'дка]–[ха 'тка], [г 'іст'] –[к 'іст'].

Вправа 2. Яка особливість вимови нижчеподаних слів? Зверніть увагу на вимову [ и ], [ і ] та приголосних біля них. Розкрийте значення слів,

Привід – привид, рив – рів, білити – біліти, вити – віти, відтинок –відтінок, збіднити — збідніти, наймит — найміть, позов — позив.

Вправа 3. Прочитайте подані слова, дотримуючись правил вимови голосного [ о ]. Які фактори впливають на вимову звука?

Село, гончар, молоко, голуб, голубка, доля, зозуля, небо, кожух, вогонь, школа, степовий, орел, долоня, дорога, мотузка, оборона, полумисок, могутній, корова, вода, обговорити, обвал.

Вправа 4. Порівняйте вимову голосних звуків у наголошені і ненаголошеній позиціях. Вимова яких звуків залежить від наголосу?

Кишеня, математика, розумний, розум, сметана, сила, зоря, берізка, вентилятор, пшеничний, химерний, Женева, інтелігент, період, авторитет, баскетбол.

Вправа 5. Правильно вимовте слова. Поясніть, від чого залежить вимова буквосполучень дж і дз.

Джаз, дзеркало, джмелі, бджоли, заходжу, підзолистий, джерельний, піджартовувати, відзначити, дзвіночок, віджати, приїжджий, надзвуковий, піджарювати, передзимній, джура, кукурудза.

Акцентуаційна правильність – це нормативна наголошуваність слів. Наголос (акцент) – це виділення слова чи складу більшою силою голосу. Наголос є словесний і фразовий.

Словесний наголос в українській мові має такі ознаки:

Вільний, тобто різномісний. Ми можемо наголошувати перший склад – шкóла, другий – перéрва, третій – неподíльний.

Рухомий, тобто може переміщатися з основи слова на закінчення і навпаки, із закінчення на основу, наприклад: áвтор – авторú, писáти – пишý. Типовими акцентуаційними помилками у мові вчителів є:

1.   Ненормативне наголошування слів під впливом російської мови, наприклад: довіднúк, замість довíдник; жúтло, замість житлó;завдання’, замість завдáння, прийняв, замість прийня’в.

2.   Діалектний наголос у дієсловах: розкажу, замість розкажу;плести, замість плести; нести, замість нести; лю'блю, замість люблю'.

3.   Неправильне наголошування прикметників: черговий, замість черговий; числівників: одного – одному, замість одного – одному; займенників: того, тому, цього, цьому, всього, всьому, замість того, тому, цього, цьому, всього, всьому, прислівників: всередині, водночас, воднораз, замість всередині, водночас, воднораз.

Вправа 1. Користуючись словником поставте наголоси у поданих словах.

Абичий, абияк, адресний, вершковий, відправлення, гуртожиток, дослідження, дрова, завдання, змагання, комбайнер, кулінар, кулінарія, кропива, меблевий, навчання.

Вправа 2. Поставте наголос у наведених прізвищах. Свій вибір поясніть.

Баран, Богдан, Бойко, Боднар, Бондаренко, Войтко, Вовченко, Гавриленко, Глушко, Дмитрук, Дмитренко, Жовтанецький, Зубрицький, Кінах, Костенко, Костюк, Лавриненко, Лисько, Онопрієнко, Онишко, Ощипко, Петрук, Пилипенко, Пилип 'юк, Ривок, Ракоїд, Рибчинський, Самійленко, Сатановський, Тимофіїв, Тимошенко, Тимчук, Федоренко, Яцьків, Яценко.

Вправа 3. Пригадайте правила наголошування складних слів з іншомовними компонентами. Поставте наголос у наведених словах.

Кінематограф, стенограф, телеграф, барометр, термометр, діаметр, периметр, дециметр, міліметр, кубометр, сантиметр, вольтметр.

Вправа 4. Згадайте основні ознаки українського наголосу. Від поданих слів утворіть нові слова чи нові форми так, щоб наголос перемістився на інший склад.

Жаль, численний, оптовий, жити, адреса, твір, селище, шелестіти, затихнути, серце, заручений, автор, ластівка.

Вправа 5. Прочитайте скоромовки. Визначте наголоси в словах. 1. Босий хлопець сіно косить, роса росить ноги босі. 2. Ходить квочка коло кілочка, водить діток коло квіток. 3. Бігли коні під мостами золотими копитами. 4. Ми носили воду в ситі, та дерева не политі.

Лексична правильність – це правильне регламентування точності, чистоти мовлення, правильності слововживання. Мовне багатство людини залежить передусім від уміння користуватися лексичним складом мови:

синонімами, паронімами, омонімами, запозиченими словами. Розрізнення значень і семантичних відтінків слів, закономірності лексичної сполучуваності становлять основу мовленнєвої досконалості. Знебарвлюють мовлення кальки, суржикові та просторічні елементи, мовні штампи, тавтологія, жаргон.

Лексична правильність регламентована лінгвістичними словниками: тлумачними, іншомовних слів, словниками слововживання, синонімів та антонімів.

Вправа 1. До запропонованих паронімів доберіть слова із поданих у дужках та складіть з ними словосполучення. Свій вибір обґрунтуйте.

Прописка /приписка (коротка, важлива, до тексту, внизу, збоку, зверху, подати, написати, зробити ; велика, значна, багато, мало, виявити ; постійна, тимчасова, у паспорті, дістати, оформити).

Показник / покажчик (алфавітний, предметний, бібліографічний, імен, власних назв, квартир, літератури, друкованих праць ; зробити, складати, додати ; високі, якісні, спортивні, підприємства, установи ; школи, дошка, виписувати, визначати, домагатися, високі).

Вправа 2. Згадайте і запишіть українські відповідники до іншомовних слів і навпаки. За якими критеріями ви будете вибирати той чи інший варіант?

Гандбол, фінал, голкіпер, експорт, дискусійний, імітація, фіктивний, фестиваль, процент, горизонт, феодалізм, поєдинок, директива, обмежувати, спір, азбука, наголос, заборона.

Вправа 3. Запишіть синонімічні ряди від поданих слів. На якій підставі слова об'єднуються в синонімічні ряди?

Говорити, плакати, хороший, дружний, з'ясувати, абиякий, безперервний, гарний, дзеркало, вигадувати, рожевий.

Вправа 4. До поданих слів доберіть антоніми.

Суттєвий, стверджувати, тривалий, розлучений, вітер, спільний, сліпота, заперечувати, відмінник, кілограм, ведмідь, кіт.

Вправа 5. Запишіть близько 15 термінів майбутнього фаху ; доберіть до них терміни-антоніми (як іншомовні, так і власне українські). На основі якого значення здійснюється протиставлення в кожному конкретному випадку?

Морфологічна правильність – це правила, які регулюють вибір правильної граматичної форми. У морфології часто виникають труднощі у вживанні правильних форм деяких частин мови, зокрема іменників, прикметників, числівників, дієслів тощо.

Пояснюється це тим, що в морфологічній будові літературної мови є так звані «сильні» і «слабкі» норми. «Сильні» норми – це норми, які не викликають сумнівів щодо уживання тих чи інших форм. Наприклад, не викликає проблем форма орудного відмінка однини іменників І відміни твердої групи: хатою, дорогою, ногою тощо. Однак ті самі форми для іменників мішаної групи викликають труднощі: як правильно – площею чи площою, межею чи межою ? Адже в усному мовленні таке сплутування трапляється, і, на жаль, часто. Форми, які піддаються розхитуванню, називаються «слабкими».

Труднощі викликають форма родового відмінка однини іменників II відміни чоловічого роду (терміна – терміну, папера – паперу); форма давального відмінка іменників II відміни (Івану чи Іванові, командиру чи командирові); форма орудного відмінка іменників II відміни на –р (лікарем, командиром, ювіляром, піснярем, гончарем); форми називного і родового відмінків множини (вуса – вуси, хліба – хліби, сосон – сосен).

Найважливішими нормами вибору правильних граматичних форм іменника є рід, число, відмінок.

Вправа 1. Назвіть неправильні форми запропонованих іменників: /. Львів 'яни, полтавці, полтавчани, кияни.

2. Тернопільці, дніпропетровці, дончани, Харків 'яни.

3. Донечани, тернопільчани, харківці, полтавчани.

Вправа 2. У котрому рядку є неправильні форми родового відмінка множини іменників ?

1.   Болгаріє, грузинів, осетинів, циган.

2.   Болгар, грузин, осетин, циган.

3.   Болгар, грузинів, осетинів, циган.

4.   Гостей, земель, подорожей, дітей, путей.

5.   Сімей, сестер, облич, суддів, зустрічей.

6.   Молодиць, українок, дівиць, лиць.

Вправа 3. Визначити рід поданих слів і доберіть до них означення. У складних випадках звертайтеся до «Словника іншомовних слів».

Тюль, кафе, туш, вуаль, піаніно, рандеву, шимпанзе, амплуа, аташе, кепі, сонько, заїнька, білоручка, вовчище, плакса.

Вправа 4. Перекладіть словосполучення українською мовою. Визначте рід іменників.

Правильный ответ, моя тетрадь, крохкий мел, новая мебель, крепкий кофе, справедливый рефери, зеленый Тбилиси, злая собака, экономический кризис, очередная запись.

Вправа 5. Запишіть іменники в формі давального відмінка однини. Зверніть увагу на наявність варіантів. Як вони використовуються в мові ?

Учень, громадянин, Житомир, силач, сокіл, Соколов, Соколюк, коваль, Канів, водій, жир, Іванов, Миколаїв, звичай, директор.

Синтаксична правильність – це правила, які регламентують вибір правильної синтаксичної конструкції, це своєрідні правила побудови словосполучення, речення, тексту. До слабких синтаксичних норм належать складні випадки керування іменників:

завідувач кафедри; прикметників: властивий (кому? чому?), характерний (для кого? для чого?); дієслів: запобігати (кому? чому?), дякувати (кому? чому?) у прийменникових сполученнях: згідно з (чим?), відповідно до (чого?) тощо.

Уміння правильно відтворити думку не менш важливе, ніж уміння правильно добирати окремі слова чи звороти. Розкривається мова в усій повноті, стає гострішою, переконливішою саме в тестових сполученнях. Неправильне ж поєднання речень робить повідомлення невиразним, заплутаним або призводить до спотворення думки взагалі.

У мові існують різноманітні засоби зв'язку, які необхідно правильно застосовувати для побудови складних конструкцій і тексту в цілому. Сподіватися на незаперечну, чітку послідовність викладу можна тільки знаючи характер текстових сполучень. Уміле їх використання робить повідомлення змістовним, доказовим, переконливим.

Вправа 1. Визначте, якими відмінками керують подані у парах слова. Складіть словосполучення з цими словами.

Властивий — характерний, оснований — заснований, завідувач — завідуючий, дорівнювати — рівнятися, торкатися — доторкатися, опанувати — оволодіти, доводити – свідчити, відзначити – сказати.

Вправа 2. Визначте правильні варіанти словосполучень і складіть з ними речення для офіційно - ділового тексту.

В останній час — останнім часом, на цих днях — цими днями, іншим часом — в інший час, по вівторках — щовівторка, у той день — того дня, у це літо - цього літа, на цей раз – цього разу, в таких обставинах – за таких обставин.

Вправа 3. Відредагуйте речення, вживаючи замість конструкцій з прийменником до конструкції з прийменниками близько, трохи не, мало не. Які ще засоби для позначення приблизності вам відомі ? Наведіть приклади.

1. У літніх таборах відпочиває та оздоровлюється до двох тисяч дітей. 2. До ста гектарів землі передано у користування фермерам. 3. За два дні в музеї побувало до трьохсот чоловік. 4. До п'ядесяти відсотків учнів потребують медичної допомоги. 5. Редакція одержала до тисячі листів.

Вправа 4. Визначте порушення синтаксичної норми у поданих словосполученнях. Яке загальне значення передають подібні конструкції ?

Пішов за водою, пошліть же за ним, біжи за мішками, ходить на ринок за молоком, полізь до кишені за грішми, поїхав до пральні за білизною, послати за лікарем, вирушив до міста за книжками, зібрались у ліс за грибами.

Вправа 5. Знайдіть у реченнях спільний додаток до слів, які керують різними відмінками. Відредагуйте речення.

1. Він дуже любить і піклується про дітей. 2. Учителі прагнуть вдосконалити і повністю опанувати новими методами навчання. 3. Для забезпечення оперативності в роботі необхідне вчасне інформування і повідомлення фактів. 4. Батько до дітей лагідний і уважний. 5. У цеху здійснюється догляд і ремонт обладнання.

2.4 Вправи і завдання для формування правильності мовлення молодших школярів

Початкова ланка школи відіграє значну роль у формуванні в молодшого школяра повноцінної навчальної діяльності, одним з основних компонентів якої є рівень розвитку мовлення молодших школярів – необхідна умова формування соціальне активної особистості.

Розвиток мовлення розглядається як основний розділ Програми з навчання грамоти, як провідний принцип опанування грамоти, що пронизує і об'єднує всю мовленнєву діяльність учнів. У програмі окреслено основні напрямки роботи з розвитку мовлення, у руслі яких має працювати вчитель.

1. Удосконалення звуковимови і культури мовлення.

2. Робота над збагачення, уточненням і активізацією словника.

3. Удосконалення граматичного ладу.

4. Розвиток зв'язного мовлення.

Обґрунтованість вибору цих завдань та важливість їх розв'язання є безперечною. Підпорядковуючись одній меті – розвитку мовлення, але різносторонньо впливаючи на цей процес, охоплюючи різні рівні мови –фонетичний, лексичний, граматичний та зв'язне мовлення, ці завдання служать оптимальному розвитку правильності мовлення першокласників. Але, як свідчать практика роботи в школі та аналіз педагогічного досвіду, більшість учителів ці завдання розв'язує ізольовано одне від одного, фрагментарно та безсистемне. Як наслідок – у дітей не закладається уявлення про мову як про єдину сукупність мовних знаків, систему категорій, граматичних форм і норм, про мовлення як процес вираження своїх думок у фонетично, лексичне і граматично правильній формі.

Тому виникає потреба створити комплекс вправ з розвитку мовлення в період навчання грамоти, який би гармонійно поєднував усі напрямки розвитку мовлення та ґрунтувався на конкретному навчальному матеріалі Букваря. Такі вправи були б невід'ємною частиною кожного уроку навчання грамоти та спеціальних занять з розвитку мовлення.

Слід зауважити, що в Букварі (автори Н.Скрипченко, М.Вашуленко), який є найбільш науково обґрунтованим і доступним за структурою і змістом для дітей, закладено багато тематичних малюнків, вправ і завдань для організації вчителем роботи з розвитку правильності мовлення в період навчання грамоти. Та все ж потрібно, на нашу думку, виділити комплекс вправ суто мовленнєвої спрямованості.

Отже, усі наведені далі вправи і завдання ґрунтуються на матеріалі Букваря і побудовані відповідно до програми з розвитку мовлення в період навчання грамоти.

І. Удосконалення звуковимови.

1.1. Виховання артикуляційних навичок.

Виробити рухи органів артикуляційного апарату допомагає артикуляційна гімнастика. Для вправ слід добирати ті рухи і положення органів артикуляційного апарату, внаслідок яких утворюються звуки, що становлять фонетичну основу мови. При артикуляційній гімнастиці рекомендуємо використовувати дзеркальце. Наприклад, для підготовки до правильної вимови важких для дітей звуків [ч], [ж], [ш], слід виконати відповідний комплекс вправ.

Вправа 1. Згинання широкого язика на верхню губу, на зуби, до піднебіння.

Вправа 2. Облизування широким язиком твердого піднебіння.

Вправа 3. Дмухання на язик, піднятий угору до піднебіння.

Вправа 4. Витягування губ уперед широким рупором.

Для підготовки до правильної вимови сонорного звука [ р ], [ р ], слід використовувати такі підготовчі артикуляційні вправи:

Вправа 2. Загнути широкий (ложкоподібний) язик на верхні зуби.

Вправа 3. Облизати широким язиком піднебіння.

Вправа 4. Покласти язик на верхні альвеоли і промовляти в такому положенні звуки [ т-т-т] або [ д-д-д ].

Вправа 5. видихати повітря на широкий язик, що лежить на верхній губі, так, щоб вібрували кінчик язика і губа.

Вправа 6. Підняти язик до верхніх альвеол і задувати на кінчик язика в такому положенні.

1.2 Розвиток фонематичного сприймання — це розвиток здатності сприймати на слух звуки мовлення, диференціювати їх у словах як змісторозрізнювальні одиниці.

Наприклад, під час вивчення звука [ у ] і букви у можна

запропонувати учням послухати назви птахів і визначити зайвого птаха -такого, у назві якого відсутній звук [ у ]: гуска, курка, зозуля, шпак, папуга, журавель.

Вправа 1. Назвіть спільний голосний звук у групах слів:

Лан, мак, сад, час.

Сон, лоб, мох, рот.

Син, мир, чиж, бик.

Вправа 2. Назвіть спільний приголосний звук у групах слів:

Сад, сон, сироп, суп.

Загадка, зал, зелень, зима.

Мак, мило, молоко, мед.

Буквар, жар, дар, комар.

Салат, молоко, олень, вулиця.

Каша, груша, кошеня, машина.

Вправа 3. Визначіть, якими звуками відрізняються пари слів:

Ложка — ліжко                                            лад — лід

Лото — літо                                                  лайка — лійка

Дуб — зуб                                                    зуб — суп

Шовк — вовк                                                коза — коса

Вправа 4. Знайдіть помилку.

На лужку пасуться коси. — У Соні довгі кози.

На сосні шашки. – На столі шишки.

Шерстяна сапка. —Дерев 'яна шапка.

Побігла сіренька миска. – На столі стоїть мишка.

1.3. Розвиток правильної звуковимови.

Згідно з метою цього завдання учні навчаються правильно вимовляти звуки, засвоюють норми звуковимови, звертають увагу на правильність власного мовлення. Тут доцільно використовувати вправи на імітацію звуків тварин, вивчення на пам’ять скоромовок відповідно до кожної букви Букваря та гру «Телеграф» — коли кожен гравець промовляє слово, яке починається тим звуком, яким закінчилося попереднє слово (ананас – сіно – озеро – огірок...). Виконуючи вправи такого типу, вчитель має звертати увагу дітей на чітке розрізнення парних звуків за твердістю – м'якістю.

Під час вивчення звука [ с ] і букви с можна запропонувати учням такі вправи:

Вправа 1. Чітко повтори:

с-с-с-с

са-се-си-со-су

ас- ес-ис-ос-ус

ска-ске-ски-ско-ску

аск-еск-иск-оск-уск

Вправа 2.Визнач місце звука [ с ] у словах:

Салат                   косар              клас

Серце                 посилка         овес

Сито                    весло            рис

Сумка                  посуд           абрикос

Вправа 3. Послухайте вірш. Стеж за вимовою звука [с] у словах:

Спить сонечко солодким сном,

Сховалося за гори сині.

І колискову під вікном

Співає сон малій дитині.

Вправа 4. Повторіть чистомовку.

Са-са-са - Змахнула крильцями оса.

Су-су-су — Побачив я в саду осу.

Со-со-со - Не кусай, осо.

Си-си-си — Вже нема в саду оси.

Вправа 5. Навчіться промовляти скоромовку швидко.

Сом наївся досхочу,

Сито сому-вусачу.

Спочиває сивий сом,

Ой солодкий сниться сон !

II. Робота над збагаченням, уточненням і активізацією словника.

2.1 Збагачення словника – це процес засвоєння нових, незнайомих учням слів, у результаті якого цілеспрямовано розширюється словниковий запас учнів і розвивається виразність їхнього мовлення. Завдання кожного вчителя, як зазначає К. Ушинський, «поправляти і поповнювати словесний запас дитини відповідно до вимог її рідної мови і, притому, вводити ці поправки і доповнення не тільки в знання дитини, а й у число її звичок» [15, 456-457 ]

Наприклад, під час вивчення звука [ е ], букви е можна запропонувати учням найпростіший кросворд.

Вправа 1. Запишіть слова – назви малюнків у рядочки відповідно до номерів. У виділеному стовпчику прочитайте слово. Що спільного помітили у цих словах ?

Вправа 2. Послухайте загадку, відгадайте і запишіть слово-відгадку.

Має зуби залізні,

Гризе дерева різні,

Гризе, ріже з усіх сил,

Аж з-під неї сипле пил.

(Пилка).

Вправа 3. Назвіть явище природи, яке описують такі слова.

Іде, мрячить, ллє, накрапає — (дощ).

Дме, свище, завиває — (вітер).

Пливуть, вкривають небо, закривають сонце — (хмари).

2.2.   Уточнення значення слів. Це завдання словникової роботи спрямоване на розкриття і пояснення учням широкого значення слова, на вироблення в учнів умінь вживати у мовленні найбільш точні і влучні за змістом слова.

Наприклад, під час вивчення звуків [ х ], [ х ] і букви х доречним беде наступне завдання.

— Прочитайте слова, в кожному стовпчику знайдіть близькі за значенням і визначте зайве слово.

Ходити                        Хата                  Хуртовина

ступати                         хвіртка              хмара

стукати                         будинок           заметіль

2.3   Активізація словника – це використання нових слів, висловів у власному мовленні дітей. Активізація словника може здійснюватися шляхом пояснення значення слова учнями, введення слова у словосполучення і речення в усному і писемному мовленні.

Наприклад, вивчаючи звук [ с ], [ с ] і букву с в межах цього завдання доцільно провести таку вправу:

– Доберіть слова-ознаки до поданих слів: Сонце — ясне (тепле, привітне, лагідне). Стежка – вузька (довга, звивиста, польова).

Струмок — дзвінкий (веселий, холодний, чистий).

III. Удосконалення граматичного ладу мовлення.

3.1. Вживання слів у граматично правильній формі – це правильне поєднання слів у словосполученнях і реченнях, дотримання чергування звуків в основах, утворення порівняльного ступеня прикметників, ознайомлення зі способами сполучення іменників і дієслів.

Наприклад, під час вивчення звуків [ к ], [ к ] і букви к можна тропонувати таке завдання:

Уважно послухайте вірш. Коли я читатиму вдруге, ви самостійне чуватимете рядок останнім словом. Котигорошка

Був собі хлопчик Котигорошка,

І був у нього тато (Котигорох),

І бала у нього мама (Котигорошиха),

1 був у нього братик (Котигорошатик),

І бала у нього сестричка (Котигорошичка),

І був у нього дідусик (Котигорошусик),

І бала у нього бабуся (Котигорошуся),

І бав у нього котик (Котигорошотик),

І бав у нього песик (Котигорошесик),

І жив він у місті (Котигорошисті),

І ходив він у садочок (Котигоросточок),

І мав він друзів (Котигорошузів).

Замініть словосполучення одним словом:

Надати допомогу — допомогти.

Накивати п 'ятами — втекти.

Більшість учнів — багато. Утворіть словосполучення зі словами:

Вірний, скласти, становити.

Правдивий, правильний, слушний. На черзі, поза чергою.

3.2 Правильне вживання у мовленні службових частин мови і займенника. Оскільки першокласників не ознайомлюють із поняттям «частини мови», вчитель організовує практичне вправляння учнів у вживанні прийменників, сполучників та займенників.

Вправа 1. Розгляньте малюнки. Скажіть, де знаходиться торт на кожному з них. Прочитайте підписи до малюнків, вставте пропущені слова (усно). Торт (на) столі. Торт (коло) столу. Торт (під) столом.

Вправа 2. Прочитайте речення. Вставте і запишіть пропущені слова.

Діти пішли (до) лісу. (У) небі щебетав соловейко. (На) камінцях, побачили ящірку. (Під) кущем сидів зайчик.

3.3. Правильна побудова, поширення речень сприяють розвитку правильності мовлення, виховують у дітей чуйність до слова та його оформлення, розвивають спостережливість, увагу, кмітливість, вміння самостійно розв'язувати розумові завдання.

Наприклад, під час вивчення звуків [ в ], [ в ] і букви в дуже доречним буде складання речень за малюнками та першими словами.

Він (копає землю).

Вона (поливає квіти).

Воно (росте). (Дерево).

Вправа 1. Скласти речення за запитаннями вчителя:

—   Які комахи можуть передбачати погоду ?

—   Погоду можутьпередбачати мурашки і бджоли.

—   Які тварини носять немовлят у сумках ? —...

—   Як називаються перші квіти ?  

—   Вправа 2. Визначіть межі речень.

Зима мороз усі тварини поховалися від лютого холоду.

Вправа 3. Поширіть речення за запитаннями.

Осінь настає.

Осінь яка?

Коли настає осінь.

Вправа 4. Закінчіть речення.

По хліб кожного дня я ходжу.

Вчора... (ходив).

Завтра також... (піду).

Кожного дня я граюсь на подвір’ї.

Вчора з Петриком ... (грався).

І завтра також ... (гратимуся).

Можна також запропонувати дітям складання речень за опорними словами, роботу з деформованими реченнями, складання речень на певну тему за малюнками, на основі спостережень, складання речень за схемами.

IV. Розвиток зв'язного мовлення

4.1 Невід'ємною складовою комунікативної компетентності молодших школярів є розвинене діалогічне мовлення, яке передбачає не тільки збагачення словникового запасу учня формами мовного етикету, синонімами, антонімами, образними словами тощо, а й вміле варіювання інтонацією відповідно домовленнєвої ситуації.

Подаємо зразки підготовчих вправ та мовленнєвих ситуацій, що сприяють розвитку комунікативних умінь та мовленнєвої культури учня на заняттях з рідної мови.

Телефонна розмова

Спочатку діалог ведуть учитель і підготовлений учень (у двох варіантах). Обирається правильний варіант, а потім два учні ведуть між собою діалог за зразком, можна запропонувати роботу в парах.

I     варіант. – Покличте мені Сергійка ! Нема його ? Жаль ! (Кидає трубку).

II     варіант. – Добрий день, Павле Вікторовичу ! Це говорить Микола Донченко.

- Доброго дня, Миколко.

- Покличте, будь ласка, до телефону Віктора.

- Віктора немає вдома. Він на заняттях з музики. Зателефонуй за півгодини.

- Дякую.

Двоє друзів розмовляли

Двоє друзів розмовляли, щось до вуха прикладали.

- Це Полтава ? Алло!Вона ?

- У нас весна !

- І у вас весна ?

–       Ми ждемо у гості вас !

–       Приїжджайте й ви до нас !

Грі кінець. І це не сон. Діти грали в... (телефон). Завдання.

1.   Попрацюйте в парах. Складіть діалог «Розмова по телефону».

2.   Ситуації розмови: з товаришем ; з дорослими (незнайомими іблизькими).

Підготовчі запитання до сюжетно-рольової гри «У магазині»

- Які слова ви найчастіше чуєте у магазині ? Пригадайте їх.

- Чи завжди ви дотримуєтесь черги ?

- Як попросити продавця показати необхідний вам товар ?

–       Що треба сказати отримавши покупку ?

Потім проводиться гра «Магазин». Діти розподіляють ролі продавців, покупців залежно від завдання, яке виконують. Наприклад.

1. Ти шукаєш подарунок до дня народження товариша.

2. Ти прийшов по продукти.

Інші діти (глядачі) аналізують поведінку учасників гри. Гра «Світлофор ввічливості»

Один учень називає ситуацію, а інші показують карточку з кольором, що сигналізує про правильність чи неправильність відповіді.

Ситуація 1. – Дайте мені бублики,– звертається дівчинка до продавця (червоний колір).

Ситуація 2. – Вибачте, будь ласка, я штовхнув вас ненавмисно, – каже хлопчик у автобусі (зелений колір). Розмова в бібліотеці

–       Доброго дня !

–       Яку книжку ти прочитав ?

–       Хто її написав ?

–       Що найбільше сподобалося у книжці ?

Завдання. Вставити речення, прочитайте в особах діалог.

Моя мама – найкраща

І План

1. У кожної людини є мама.

2. Волосся моєї матусі.

3. Обличчя.

4. Очі.

5. Ніс.

6. Вуста.

7. Руки.

8. Постава.

9. Моя мама – найкраща на світі.

Завдання. Складіть діалог за поданим планом, який би міг відбуватися між подружками.

На березі моря

Катруся сиділа на березі моря і чекала маму. До неї підійшла незнайома дівчинка, яку звали Галинкою.

Завдання. Побудуйте діалог між дівчатками так, щоб у словах Галинки звучало переконання, а в словах Катрусі – згода. У кінотеатрі

Зимового недільного ранку дві подруги пішли до кінотеатру на дитячий сеанс. Коли погасло світло, дівчатка побачили що екран їм заступає хлопчик, який не зняв свою хутряну шапку і щохвилини підскакував та коментував написане на екрані.

Завдання. Як би ви ввічливо нагадали хлопчикові про правила поведінки у кінотеатрі.

4.2 У розвитку монологічного мовлення важливо, щоб учні вміли складати описи, сюжетні розповіді за малюнками, за уявою та на основі власних спостережень.

Наприклад, під час вивчення звуків [ д ], [ д ] та букви д доцільно скласти розповідь за малюнком та першим словом речення.

У лісі — (дерева, квіти). На дереві — (зелені листочки). Під деревом —(ростуть гриби).

Подібні вправи мають входити в систему уроку навчання грамоти, змінюючись відповідно до конкретного навчального матеріалу. Покажемо це на прикладі фрагменту уроку, де комплексно підставлені всі напрями роботи з розвитку мовлення, зазначені вище і передбачені навчальною програмою. Так, зокрема, розглядаючи урок за темою «Звук [ о ], позначення його буквою о», слід враховувати його мету і завдання, які спрямовані на розвиток мовлення і реалізуються за допомогою комплексу вправ.

Тема уроку. Звук [ о ], позначення його буквою о.

Мета уроку. Ознайомити учнів з буквою о, розвивати звуко-буквені зіставлення, виховувати любов до усної народної творчості.

Завдання: 1) розвиток фонематичного слуху, удосконалення вимови звука [ о ];

2) збагачення словника словами із звуком [ о ], активізація вже наявних слів ;

3) удосконалення граматичного ладу ;

4) розвиток зв'язного мовлення.1.1. Опис правильної артикуляції.

Під час вимови звука [ о ]: губи округлені і висунуті трошки вперед ; зуби закриті губами ; задня частина язика піднята до піднебіння ; потік повітря йде через рот.

1.2.  Розгляньте малюнки птахів, назвіть їх. Який птах зайвий ? Чому ?(Добираються малюнки).

Соловей, горобець, ворона, папуга, сорока, сова.

1.3. Вивчіть скоромовку.Хитру сороку спіймати морока,А на сорок сорок — сорок морок.

2.1. Послухайте загадки. Коли відгадаєте, вкажіть малюнок-відгадку.

Довгий, зелений,

Смачний солений,

Смачний і сирий, —?

Хто він такий ? (Огірок).

Тоненьке, кругленьке,

Серце чорненьке.

Хто на його слід погляне

Думку його взнає.

(Олівець).

Я кругленьке і маленьке,

Каре, сизе, голубеньке,

Не ракета я, проте –

Знайте, дітоньки, про те —

Я всьому наперекір

Шлях долаю вмить до зір.

(Око).

2.2. Серед предметів зображених на малюнках, знайдіть такі, до яких підходять такі слова:

Зелений – (огірок).

Синє — (око).

Дерев 'яний – (олівець).

Впертий — (осел).

2.3. Назвіть предмети одним словом. Огірок, помідор, морква, квасоля –це... (овочі). Пальто, сорочка, костюм, кофта–це... (одяг).

3.1. Змініть слова за зразком. Полуниця – полуниці. Листок—.,. Яблуко —... Жолудь –...

3.2.   Закінчіть речення за запитаннями. Сосна росте (де?) (в лісі), а морква (де?) (нагороді).Соловей літає (де?) (у небі), а олень бігає (де?) (у лісі).

3.3.   За малюнками та запитаннями складіть речення. У яку гру іде грати Олег ?

(Олег іде грати у шахи).

У яку гру іде грати Олесь ?

(Олесь іде грати у футбол).

4.1.    Пригадайте казочку «Колобок», розгляньте малюнки. Передайте розмову між Колобком та Лисичкою.

4.2.    Опишіть колобка за запитаннями: ;– Якої форми Колобок ?

—      Які в нього очі ?

—   Який рот ?

—   А який характер у Колобка ?

Підсумовуючи все вищесказане, слід наголосити на необхідності включення комплексу мовних вправ у структуру кожного уроку навчання грамоти. Завдання вчителя – добирати до вправ мовний матеріал, який би був відповідний конкретній темі, меті і завданням уроку навчання грамоти. Такий підхід допомагає вчителеві систематизувати весь комплекс завдань, спрямованих на розвиток мовлення, оскільки мова вивчається не задля мови, а задля мовлення.

Потрібно усвідомити, що робота з удосконалення звуковимови, граматичного ладу та словникова робота є основою, на якій будуються зв'язні висловлювання учнів. Тому так важливо саме в період навчання грамоти, коли закладаються основи мовленнєвих навичок, привчити і навчити дітей висловлюватись фонетичне, лексично і граматично правильно.

Висновки

Проблема формування у майбутніх учителів початкових класів правильності мовлення як основної комунікативної ознаки досліджувалася лише в окремих аспектах, і тому вона є актуальною і важливою для сучасної української вищої і початкової школи.

Окремі аспекти вивчення нормативності мовлення вчителів відображено у працях О. Синявського, І. Чередниченка, М. Пилинського, Б. Антоненка-Давидовича, П. Одарченка, О. Пономаріва, І. Ощипко, Н. Бабич, В. Жовтобрюх, О. Муромцевої, О. Сербенської, С. Дорошенка та багатьох інших, проте всі якості мовлення вони розглядали комплексно. Але аналіз науково-педагогічної літератури свідчить, що основною комунікативною ознакою мовлення є правильність, оскільки на ній ґрунтується фахове мовлення вчителя початкових класів. Це і визначило тему нашого дослідження.

У вступі обґрунтовано актуальність дипломної роботи, її об'єкт, предмет, мету, завдання, гіпотезу, крім того, вказано на основні праці з досліджуваної проблеми.

У першому розділі «Теоретичні основи формування комунікативних якостей мовлення» охарактеризовано основні якості мовлення, що безпосередньо пов'язані із правильністю як основною ознакою. Такими, зокрема, є доречність (змістова, контекстуальна і стилістична), тобто відповідність комунікативній ситуації; доступність (така побудова мовлення, що в змістовому, структурному та термінологічному розумінні відповідна інтелектуальному рівню адресата); чистота мовлення (відсутність діалектів, розмовно-побутових слів, надуживання іншомовними словами); точність (вживання слів, що повністю відповідні їх мовним значенням); логічність, або правильна побудова речень відповідно до мети висловлювання; багатство, тобто використання усіх наявних мовних засобів (синонімів, омонімів, антонімів); виразність (підбір потрібного голосу, емоцій для досягнення ефекту в тій чи іншій мовленнєвій ситуації).

У цьому розділі розглянуто думки В.Сухомлинського, А.Макаренка та інших відомих педагогів та методистів про те, що мовлення вчителя є показником його педагогічної культури, засобом самовираження та самоутвердження його особистості, тому що кожен учитель повинен володіти здоровим неупередженим відчуттям мови, постійно стежити за змінами, які відбуваються в нормах вимови, наголошування, слововживання тощо.

У другому розділі «Шляхи і способи формування правильності мовлення у майбутніх учителів початкових класів» подано теоретичні аспекти формування правильності мовлення вчителя початкових класів. Правильним вважається мовлення, яке відповідне дійсності, встановленим правилам, нормам, тобто безпомилкове. Ця комунікативна ознака охоплює всі структурні рівні літературного мовлення, забезпечує його єдиність, стабільність, авторитетність. Правильність мовлення ґрунтується на нормативності літературної мови. Щоб говорити правильно, треба передусім добре знати структурно-мовні типи норм.

Ми провели анкетування студентів 1 і 2 курсів факультету ПВПК ТДПУ ім. В.Гнатюка, щоб визначити рівень правильності їхньої культури мовлення. Для цього було запропоновано завдання на різних мовних рівнях. Встановлено, що на 1 курсі повністю справились із завданнями 20% студентів, справилися із більшістю завдань 50% студентів і майже не справилися зі завданнями ЗО %. На 2 курсі ці показники відповідно були такими 25%, 55%, 20%. Таким чином, ми визначили, що рівень сформованості правильності мовлення є недостатнім.

У цьому параграфі проаналізовано також основні типи помилок, що трапляються у майбутніх учителів початкових класів, зокрема орфоепічні, акцентуаційні, лексичні, морфологічні, синтаксичні. Найпоширеніші з них, наприклад, є неправильна вимова звуків і звукосполучень, неправильне наголошування слів, вживання слів у невластивому для них значенні, помилкове відмінювання слів, невміння будувати складні та прості речення. Тому для мовної самореалізації майбутніх учителів початкових класів ми запропонували додаткові вправи і завдання для самостійної роботи, що їх сформульовано у параграфі 2.3. «Практичні аспекти формування правильності мовлення».

Мовленнєва підготовка майбутніх учителів початкових класів безпосередньо пов'язана з їх самореалізацією у фаховій діяльності. Тому в дипломній роботі запропоновано комплекс вправ і завдань для формування правильності мовлення молодших школярів, зокрема ті, що стосуються звуковимови, збагачення, уточнення і активізації словника, удосконалення граматичного ладу і розвитку зв'язного мовлення учнів початкової школи.

Отже, рівень мовленнєвої культури можна набагато підвищити за умови безперервного навчання, як на лекційних і практичних заняттях, так і під час самостійної роботи.

Дипломна робота не висвітлює повністю всіх аспектів формування правильності мовлення. Проте її матеріали можуть використовуватись при написанні курсових робіт, методичних рекомендацій, а також у практичній діяльності вчителів початкових класів.

Список використаних джерел

1. Антисуржик / за заг. ред.О.Сербенської. – Львів:Світ, 1994. – 149 с.

2. Антоненко–Давидович Б. Як ми говоримо. – К., 1997. – 252 с.

3. Бабич Н.Д. основи культури мовлення. – Львів:Світ, 1990. – 231 с.

4. Бабич Н. Д. Практична стилістика і культура української мови:Навчальний посібник. – Львів: Світ, 2003. – 432 с.

5.   Бабич Н. Д. Сила мовленого слова. – Чернівці, 1996. – 176 с.

6. Бадер В. Розвиток мовлення школярів під час роботи над реченням. //Початкова школа. – 2000. – № 8, – с. 41 - 44.

7. Біляєв О. Про культуру мовлення вчителів-словесників, учителів загаломі не лише вчителів. // Урок української. – 2000. – №1, – с. 23-27.

8. Будагов Р. А. Человек и его язык. Изд. 2-е, расш. – М., 1976. – 428 с.

9. Булаховський Л.А.Значення мовознавства. – К.: Рад. школа, 1962. – 39 с.

10. Васильева А.Н. Основы культуры речи. – М.: Рус. яз., 1990. – 247 с.

11. Винницький В. М. Наголос у сучасній українській мові.– К., 1984. – 160 с.

12. Вовкотруб Р. Робота над розвитком мовлення першокласників. //Початкова школа. – 1999. –№11.–с. 12-13.

13. Волкотруб Г. П. Практична стилістика сучасної української мови: Використання морфологічних засобів мови. – К., 1998. – 176 с.

14. Волощак М. Неправильно – правильно: Довідник з українського слововживання. – К., 2000. – 128 с.

15. Ганич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів.–К.,1985.

16. Головин Б. Н. Основы культуры речи. —М.: Высш. школа, 1980.—336 с.

17. Головин Б. Н. Основы теории речевой культуры: Уч. пособие.—Горький, 1977.—64 с.

18. Гринчишин Д., Капелюшний А., Сербенська О., Терлак 3. Словник–довідник з культури української мови. – Львів, 1996 – 367 с.

19. Гурвич С. С. Основы риторики. – К., 1978. С. 48.

20. Дідух К. Збагачення мовлення школярів синонімами. // Початкова школа. – 1996.–№ 8,–с. 20-23.

21. Дорошенко С.І. Граматична стилістика української мови.–К., 1985.–240 с.

22. Дорошенко С.І. Основи культури і техніки усного мовлення. – Х.:ОВС, 2002.–144с.

23. Дудик П. Наголошування слів і культура мовлення. // Дивослово. – 2003 –№4,–с. 19–20.

24. Жовтобрюх В.Ф., Муромцева О.Г. Культура мови вчителя: Курс лекцій / За ред. О.Г.Муромцевої. – Харків: Гриф, 1998. – 208 с.

25. Жовтобрюх М. А. Культура мовлення і школа. // Культура слова. – 1998.–Вип. 34.–С. 3-11.

26. Ильяш М. И. Основы культуры речи. Киев - Одесса «Вища школа», 1984.–178с.

27. Караванський С. Секрети української мови. – К., 1994. – 152 с.

28. Коваль А. П. Культура ділового мовлення. Вид. 3–тє. — К., 1982. — 287с.

29. Колесникова Р. Культура мовлення – складова майстерності вчителя. //Початкова школа. – 1991. – № 11, – с. 50 - 52.

30. Кошачевський С. Техніка мови. – К., 1963. – 22 с.

31. Крайнева Ж. Формування комунікативної компетентності молодших школярів на заняттях з рідної мови. // Початкова школа. – 2003. – № 11,– с.24-26.

32. Культура мови на щодень. / Н.Я.Дзюбишина-Мельник, Н.С.Дужик, СЯ.Єрмоленко та ін. – К.:Довіра, 2000. – 169 с.

33. Культура української мови: Довідник.– К., 1990. – 302 с.

34. Лашина О. Спілкуватися, щоб виховувати. // Початкова школа. – 1991. –№ 10,–с. 65-68.

35. Леонова М. В. Стилістичні помилки та їх характер. // Українська мова та література в школі. – 1972 – №5, – С.75-78.

36. Макаренко А.С. Про мій досвід // Твори: У 7 т. – К.,1954. –Т. 5. – С. 247.

37. Одарченко П. Про культуру української мови: Збірник статей. – К.: Смолоскип, 1997. – 319 с.

38. Орап М. Комплексні вправи для розвитку мовлення в період навчання грамоти. // Початкова школа. – 1997. – № 12, – с. 25- 30.

39. Ощипко І.Й. Практична стилістика сучасної української літературної мови: Синтаксис. –Львів, 1968. – 107 с.

40. Ощипко І.Й. Практична стилістика сучасної української літературної мови: Лексика і фразеологія. –Львів, 1968. – 142 с.

41. Педагогічна майстерність. / За ред. Зязюна.–К.: Вища школа, 1997.– 348 с.

42. Пентилюк М.І. Культура мови і стилістика. – К.:Вежа, 1994. – 240с.

43. Пилинський М. М. Мовна норма і стиль. – К.: Наук, думка, 1976. – 288 с.

44. Пономарів О. Культура слова. Мовностилістичні поради.–К.,2001.–240 с.

45. Русский язык: Энциклопедия.—М., 1979.— 431 с.

46. Савенкова Л. Комунікативність учителя.// Початкова школа.–1998.–№8,–с. 49-51.

47. Синявський О. Норми української літературної мови .–Львів, 1941. – 363 с.

48. Симоненко Т. Виховувати мовну культуру з дитинства. // Початкова школа. – 2000. – № 8, – с. 44 - 46.

49. Синиця І.О. Психологія усного мовлення молодших школярів (монолог).– К.: 1974.–158с.

50. Скворцов Л. И. Теоретические основы культуры речи. – М.: Наука, 1980. –352с.

51. Словник української мови: В 11 т. – К., 1970 – 1980.—Т.7.

52. Струганець Л. В. Теоритичні основи культури мови: Курс лекцій. –Тернопіль, 1997. – 92 с.

53. Струганець Л. Культура мови: Словник термінів. – Тернопіль, 2000.

54. Сулим М. Українська фраза. Коротенькі начерки. – Харків: Рух, 1927. –64с.

55. Сухомлинський В.О. Слово про слово. Слово вчителя в моральному вихованні. – Вибр. твори: У 5 т. – К., 1977. – Т.5. – С. 82, 321.

56. Українська мова: Енциклопедія.—К., 2000.—7JO с.

57. Ушинський К.Д. Керівництво до викладання за «Рідним словом».Обов'язки для наставника // Повне зібр. творів: У 6 т. – К., 1954. – Т.2.

58.Хорошковська О. Розвиток українського мовлення молодших школярів.// Початкова школа. – 1997. – № 8, – с. 14-16.

59. Чак Є. Складні випадки вживання слів. – К., 1984. – 220 с.

60. Чак Є. Складні випадки українського слововживання. – К., 1979. – 128 с.

61. Чередниченко І.Г. Нариси із загальної стилістика сучасної української мови.–К., 1962.–495с.