Діяльність ЛАД у врегулюванні регіональних та локальних конфліктів на Близькому Сході

Діяльність ЛАД у врегулюванні регіональних та локальних конфліктів на Близькому Сході

БАКАЛАВРСЬКА РОБОТА

на тему:

«ДІЯЛЬНІСТЬ ЛАД У ВРЕГУЛЮВАННІ РЕГІОНАЛЬНИХ ТА ЛОКАЛЬНИХ КОНФЛІКТІВ НА БЛИЗЬКОМУ СХОДІ»

Вступ

Актуальність теми. З початку існування Ліги Арабських Держав основною проблемою в її діяльності стало збереження і підтримання миру, а також запобігання поглибленню конфліктів як у регіональному, так і у локальному масштабах. Безпека арабського світу – об’єктивна необхідність, котра є виразом його волі, прагнення арабів до єдності, що була порушена колонізаційним порядком у минулому і правлячими національними елітами в незалежних арабських державах після деколонізації регіону. Суть концепції загальноарабської безпеки полягає в тому, що загроза будь – якій арабській державі як частині арабського світу є загрозою для загальноарабської безпеки. Зважаючи на посилення глобалізаційних процесів та взаємозалежності держав у сучасному світі, спостерігається тенденція до зростання важливості міжнародних організацій у світовій політиці. Лізі Арабських Держав, враховуючи реалії сучасного Арабського Сходу, відводиться центральна роль у процесі розробки стратегії та формування механізмів гарантування безпеки.

Отже, актуальність роботи полягає в тому, що, з одного боку, теоретичне дослідження інституційно – правових основ миротворчості та врегулювання конфліктів Лігою дасть можливість з’ясувати можливі шляхи розв’язання існуючих на сьогоднішній день протиріч, спираючись на досвід діяльності Ліги впродовж останніх десятиліть. З цього випливає і практичний аспект актуальності дослідження – проаналізувавши заходи, яких було вжито державами – членами Ліги, можна запропонувати шляхи врегулювання сучасних конфліктів в рамках регіону, а також спрогнозувати можливі варіанти їх розвитку.

Актуальність теми роботи обумовлена виключною важливістю проблеми гарантування безпеки в сучасному світі; особливою роллю ЛАД у системі загальноарабської безпеки; значимістю впливу стану безпеки арабського світу на формування глобальної системи безпеки; необхідністю осмислення нових загроз та викликів, що постають перед арабським Сходом після закінчення «холодної війни», а також необхідністю розробки в рамках системи міжарабських відносин відповідних механізмів протистояння цим загрозам.

Об’єктом дослідження є система міжнародних відносин на Близькому Сході. Предметом дослідження є діяльність Ліги Арабських Держав у врегулюванні регіональних та локальних конфліктів в близькосхідному регіоні. Метою є дослідження концептуально-правових засад та практичної діяльності ЛАД з врегулювання конфліктів на Близькому Сході. Для досягнення мети потрібно виконати наступні завдання:

1. проаналізувати механізм та правові засади врегулювання конфліктів в рамках Ліги;

2. розкрити характерні особливості діяльності ЛАД в контексті кожного із конфліктів, що розглядаються;

3. визначити ефективність вжитих Лігою заходів у кожній з конфліктних ситуацій та порівняти результати втручання ЛАД в різні конфліктні ситуації;

4. узагальнити досвід Ліги у справі врегулювання конфліктів.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють другу половину ХХ століття – від часу заснування Ліги у березні 1945 року до сучасності – адже Ліга продовжує свою діяльність, а конфлікти, у врегулюванні яких вона брала участь, не є вирішеними до кінця, деякі з них знаходяться у латентній фазі.

Джерельна база роботи включає кілька груп матеріалів:

· базові документи ЛАД, що визначають концептуальні рамки системи загальноарабської безпеки, а саме: Статут ЛАД (22 березня 1945); Договір про спільну оборону та економічне співробітництво арабських держав (13 квітня 1950); Хартія національних економічних дій (26 листопада 1980);

· виступи, заяви, інтерв’ю, матеріали прес-конференцій, мемуари арабських, а також американських та ізраїльських державних діячів. Ці документи дають можливість оцінити та проаналізувати офіційну позицію і підходи низки ключових держав світу та регіону до тих ситуацій на Близькому Сході, які вплинули суттєвим чином на розробку та розвиток концепцій і механізмів здійснення загальноарабської безпеки;

· матеріали та рішення ЛАД: резолюції, комюніке нарад голів держав та урядів арабських держав, Ради ЛАД, інших органів ЛАД, опубліковані Секретаріатом ЛАД як збірки документів.

Історіографія. На сьогоднішній день достатньо вивченими є палестинське та ліванське питання, а також проблеми врегулювання у Перській затоці, тоді як західносахарська та іранська проблема потребують ретельнішого вивчення та аналізу. Зокрема, недостатньо дослідженою є діяльність Ліги Арабських Держав у справі врегулювання цих проблем. Діяльність ЛАД щодо вирішення регіональних конфліктів та криз потребує узагальнення.

Ряд робіт зарубіжних, зокрема, арабських дослідників (Абдулгані Джабран Ель-Захар [9, 13], Джоржос Ханна Аюб [22], Аммер Хусні Мехді [36]) виявились корисними для досягнення мети дослідження, оскільки в них міститься аналіз окремих аспектів палестинської, ліванської та західносахарської проблем. Посібники з історії та політики держав – учасниць ЛАД (Саудівської Аравії, Єгипту, Лівану тощо) дали змогу глибше зрозуміти механізм впливу окремих держав на процес прийняття рішень всередині Ліги. Цінними виявились роботи російських вчених Александрова І.А. [48], Сажина В.О. [47], Кісельова В.І. [19, 20], Тузмухаммедовa Р.А. [12], Левина З.І. [2].

Перебіг арабо – ізраїльського конфлікту досліджували такі російські вчені, як Колобов А., Корнилов А. [17], Копiн А.В [16], Кисельов В.І. [19, 20], Чистяков А. [43], Милославскої Т.Л., Милославського Г.В [23]. Oсобливо ретельно розглядаючи період Шестиденної війни, війни «судного дня» та укладення єгипетсько – ізраїльської угоди у Кемп – Девіді. Дисертація Аль – Рукібат Хайела «Діяльність Ліги арабських держав по врегулюванню палестинської проблеми (80-і – перша половина 90-х років)», підготовлена та захищена в Інституті міжнародних відносин Київського університету імені Тараса Шевченка, зосереджує увагу на особливостях врегулювання арабо – ізраїльського конфлікту на початку постбіполярного періоду.

Проблема західносахарського врегулювання розкривається у роботах таких науковців, як Куделєв В.В [38], Мохаммед Салек Али [41] та Бікла О.В [39]. В роботах цих авторів досліджено зміни статусу Західної Сахари під управлінням Іспанії, позиції іспанського, марокканського та мавританського урядів, а також ГА ООН з цього питання. Окремо в цих джерелах розглянуто діяльність фронту ПОЛІСАРІО, що проголосив незалежність Сахарської Арабської Демократичної Республіки, а також спроби врегулювання західносахарського питання Ліги Арабських Держав та Організації Африканської Єдності.

Іранська проблема знайшла своє відображення у працях таких російських науковців, як В.О. Сажин [47], Александров I.О. [48], Фененко А.В. [53], співробітників Інституту сходознавства РАН Мамедова Н.М. та Мехді Санаї [50]. Окрім особливостей іранської ядерної програми, в цих роботах проаналізовано позиції окремих держав ЛАД щодо цієї програми та можливий вплив ядерної політики Ірану на безпеку у близькосхідному регіоні. В роботі широко використано матеріали періодичних видань, що містять хроніку подій, пов’язаних з іранською проблемою, заяви провідних політичних діячів арабських та західних держав.

Доробок українських науковців, що займаються даною темою: Скороход Ю.С. [1, 7, 28, 30, 31, 34, 35] та Скороход Л.І. [1, 7], Коппель О.А [10, 44], Гуцало С.Є. [21]. Праця Ю.С. Скорохода «Міжнародний аспект урегулювання ліванського конфлікту» – грунтовне дослідження участі окремих держав і міжнародних організацій, в тому числі, ЛАД, у врегулюванні ліванських криз 1958 року та 80-х років. Особлива цінність цього дослідження полягає у аналізі еволюції концептуальних підходів ЛАД до вирішення ліванського питання. Участь ЛАД у розв’язанні палестинського питання всебічно розкрита у праці С.Є. Гуцала «Лига арабских государств и проблемы ближневосточного урегулирования, 1978–1989 гг.». Роботи О.А. Коппель, використані у ході дослідження, висвітлюють такі аспекти теми, як кувейтська криза 1990 року, а також проблеми міжарабської інтеграції та субрегіонального співробітництва.

Методика дослідження включає в себе такі традиційні методи, як історичний, який передбачає цілісний підхід до об’єкта вивчення, розгляд його у процесі виникнення та розвитку. Також використано системний підхід, сутність якого полягає у комплексному дослідженні великих та складних об’єктів, таких, як міжнародна організація, дослідженні їх як єдиного цілого з узгодженим функціонуванням усіх елементів та частин, в даному випадку, держав – учасниць. При аналізі результатів діяльності Ліги із врегулювання конфліктів в регіоні було застосовано також і компаративний метод, що полягає у порівнянні результатів діяльності Ліги в різних ситуаціях за визначеними критеріями.

Структура роботи представляє собою вступ, два розділи та висновок. Перший розділ є переважно теоретичним оглядом особливостей організаційного механізму ЛАД із врегулювання конфліктів; другий розділ зосереджує увагу на конкретних конфліктних ситуаціях (палестинська проблема, ліванська криза, західносахарське питання, криза у Перській затоці, іранське питання) та аналізує особливості втручання ЛАД у перебіг цих конфліктів.

1. Механізм врегулювання конфліктів в рамках організації Ліги Арабських Держав

1.1 Інституційна система ЛАД

Інституційна структура Ліги Арабських Держав обумовлена особливостями становлення та функціонування цієї організації. З концептуальної точки зору, створення Ліги у її сьогоднішньому вигляді є компромісом між двома основними теоретичними поглядами – «єдиного територіально – національного і культурного простору арабського світу» (نطولا) та «держави – країни» (روقلا) [1]. Важливо мати на увазі, що Ліга функціонує згідно з принципом поваги до незалежності та суверенітету кожного її члена. Саме це зумовлює колегіальність та представницький характер організації. Відносно велика, як для регіональної організації, кількість членів та розбіжності у їх позиціях щодо регіональних проблем частково є передумовами набуття Нарадою керівників держав та урядів де – факто статусу головного органу Ліги. Поки що це не знайшло відповідного юридичного оформлення в конституційному документі організації, Пакті Ліги, прийнятому 22 березня 1945 року. Характерною рисою структури Ліги є її постійна еволюція та видозмінення, які відбуваються як під дією зовнішнього фактору (насамперед, арабо – ізраїльського конфлікту), так і внутрішнього (зростання кількості суб’єктів та розширення системи міжарабських відносин).

Варто згадати і про такий аспект, як власне форму союзу чи об’єднання. Саме це питання викликало багато суперечок на етапі становлення Ліги. Тоді, на початку 40-х років, майбутні держави – засновниці мали два різних погляди на те, яка інституційна структура Ліги була б найбільш доцільною. Перший варіант – це союз, що передбачав би наявність виконавчої влади. Остання, в свою чергу, спиралась би на асамблею чи подібний до неї орган, в якому держави – учасниці були б представлені пропорційно чисельності їх населення та розміру бюджетів. Передбачалось також утворення центрального комітету, рішення якого були б обов’язковими для всіх держав, навіть якщо самі держави з цими рішеннями не згодні. Згідно з другим варіантом, майбутній союз міг би обійтись, принаймні, на перших порах, без виконавчої влади. Рішення організації мали б обов’язковий характер лише для тих держав, які з ними згодні. Норма представництва – одна для всіх. Більшість арабських держав підтримали, власне, другий варіант. [2] Тому підхід держав – членів Ліги до об’єднання можна назвати функціональним – поглиблення співробітництва в пріоритетних галузях мало бути підґрунтям, фундаментом для утворення певної форми політичного союзу, спільних органів, можливого набуття організацією наднаціональних рис. Федеративний підхід більшістю держав вважався небажаним і навіть шкідливим, що не позбавлено сенсу, з огляду на негомогенність регіону в економічному, політичному, соціальному та ресурсному відношеннях. Звідси бере початок концепція «економізації політики» – ідея взаємозалежності і формування регіонального економічного ядра, навколо якого сформувалась би нова регіональна система міжнародних відносин, подібно тому, як це сталось з Європейським Союзом. Представники Саудівської Аравії вважали, що об’єднання арабських народів в єдиній державі може призвести до конфлікту і пропонували для початку розвивати міжарабську співпрацю з економічних та культурних питань, а розгляд проблеми політичної співпраці відкласти на майбутнє. Отже, сама форма об’єднання та інституційна структура ЛАД були зумовлені особливостями інтеграційного процесу в регіоні та його потребами на певний момент часу. Фактор збереження дружніх відносин між державами та недопущення конфліктних ситуацій відігравав в даному випадку одну з ключових ролей. [3]

На сьогодні членами Ліги є 20 суверенних держав і одне державно – політичне утворення (Держава Палестина, представлена Організацією Визволення Палестини). Первинними членами ЛАД є сім держав – Єгипет, Ірак, Ліван, Сирія, Саудівська Аравія, Йорданія (на момент підписання угоди про створення ЛАД – тоді ще Трансйорданія) та Ємен (в 1990 році Південний Ємен об’єднався з Північним). Пізніше до Ліги приєдналися: Лівія (1953), Судан (крім півдня та центра країни) (1956), Марокко та Туніс (1958), Кувейт (1961), Алжир (1962), Бахрейн, Катар, Оман и ОАЕ (1971), Мавританія (крім півдня – 1973), Сомалі (1974) та Джибуті (1977). ОВП приєдналася до Ліги у 1976 році. [4]

Що ж до керівних органів Ліги, то до них на сучасному етапі належать: вищезгадана Нарада керівників держав та урядів (діє з 1964), Рада ЛАД, Рада спільної оборони, Економічна та соціальна Рада та Генеральний секретаріат. Фактично всі ці керівні органи, окрім Економічної та Соціальної Ради, володіють механізмами і важелями для здійснення функцій підтримання миру та вирішення конфліктів всередині Ліги. По-перше, Рада Ліги може скликатись на надзвичайну сесію на вимогу щонайменше двох членів організації у будь – який час, коли цього вимагатимуть обставини, або ж на вимогу одного члена організації, якщо він зазнає агресії або ж знаходиться під загрозою нападу (зазвичай Рада збирається на чергові сесії двічі на рік – у березні та жовтні). В Пакті також передбачено ситуацію, коли уряд країни, яка стала жертвою агресії, не в змозі підтримувати зв’язок із Радою – тоді право вимагати негайного скликання Ради матиме будь – яка інша держава – член Ліги. Механізм прийняття рішень протягом періоду функціонування Ліги видозмінювався; наразі процедура голосування залежить від характеру проблеми, що винесена на розгляд – рішення можуть бути прийняті як на основі одностайності, так і більшістю голосів. Одностайності вимагають рішення, що стосуються агресії або загрози агресії проти однієї з держав – членів Ліги, а в тому випадку, якщо агресором є держава – член ЛАД, то її голос не береться до уваги. Більшістю голосів можуть бути прийняті обов’язкові для виконання рішення, що стосуються питань персоналу, бюджету, внутрішнього регламенту та закритих сесій. Такий метод прийняття рішень, як більшість у дві третини голосів, використовується для внесення змін та доповнень до Пакту ЛАД, а також призначення Генерального секретаря організації. Як у багатьох інших міжурядових організаціях, у ЛАД зберігається порядок, згідно з яким рішення Ради ЛАД, прийняті одноголосно, є обов’язковими для всіх держав – членів Ліги; рішення ж, прийняті більшістю голосів, обов’язкові лише для тих держав, які за них голосували. Рада, по суті, стала центральним елементом системи колективної безпеки Ліги і має широкі повноваження щодо врегулювання конфліктних ситуацій. [5]

Створення Ради Спільної Оборони, а також Економічної та Соціальної Ради, а разом з ними і Постій  ного Військового Комітету, і Консультативної Військової організації, було закріплено у Договорі 1950 року про спільну оборону та економічне співробітництво. Його підписання членами ЛАД, було, у свою чергу, зумовлено об’єктивними тенденціями міжнародного життя та розвитком подій на Близькому Сході, зокрема. Після першої арабо – ізраїльської війни 1948–1949 та поразки у ній арабських держав на передній план вийшло об’єднання зусиль арабських держав у сфері обороноздатності та у військовій сфері. Відповідно, змін вимагала сама структура ЛАД – необхідно було створити ефективну систему колективної безпеки. Її основою стала Рада Спільної Оборони, що складається з міністрів закордонних справ та міністрів оборони арабських країн. Згідно зі статтею 6 Договору, Рада Спільної Оборони діє під безпосереднім керівництвом Ради ЛАД та уповноважена надавати допомогу арабським країнам, що зазнали агресії; вживати заходів колективної самооборони для відбиття агресії та відновлення миру і безпеки; організація співробітництва та координування зусиль держав – членів для досягнення вищезазначених цілей. Рішення Ради спільної оборони, прийняті більшістю у дві третини голосів, є обов’язковими для всіх учасників Договору (це закріплено у п. 3 статті 7). [6] Ще одним органом забезпечення колективної безпеки став Постійний військовий комітет – один з постійних комітетів Ліги, що складається із представників генеральних штабів країн – учасниць. До компетенції цього органу входить: розробка планів спільної оборони; здійснення заходів з підвищення боєздатності збройних сил країн – учасниць Договору; підготовка планів та організація спільних навчань і маневрів тощо; поточне та щорічне звітування Раді спільної оборони про результати своєї роботи. Роботу Постійного військового комітету контролює Консультативна військова організація – військова нарада начальників генеральних штабів збройних сил країн – учасниць Договору, створена відповідно до додаткового протоколу №1 до Договору про спільну оборону та економічне співробітництво. Підписання Договору і заснування з його допомогою нових структурних підрозділів організації стало спробою виправити помилки, яких припустилась спільнота арабських народів протягом першої Палестинської війни і створити автоматичну систему колективної безпеки.

Загалом, інституційна структура Ліги та механізм прийняття рішень у ній відображають потреби організації та її характерні особливості організації. Фактором, який ускладнює процес прийняття рішень всередині Ліги, є диференційована система голосування, коли обов’язковими є лише рішення, прийняті одностайно, а ті, що прийняті більшістю голосів – лише для тих держав, що за них голосували. З іншого боку, цей принцип голосування не дає зовсім завести голосування у глухий кут, адже одностайність, особливо з приводу конфліктних ситуацій, трапляється нечасто, тим паче в таких негомогенних організаціях, як ЛАД. Можна також стверджувати, що Ліга досить гнучко реагує на потреби на виклики часу: коли того вимагали обставини, були сформовані і Рада Спільної Оборони, і Економічна та Соціальна Ради, а разом з ними і Постійний Військовий Комітет, і Консультативна Військова організація; змінився статус Наради керівників держав і урядів. Тому є підстави характеризувати Лігу як організацію, що розвивається згідно з тенденціями міжнародного життя та подіями регіонального масштабу.

1.2 Концептуально-правові засади та механізм миротворчої діяльності ЛАД

ліга арабський іранський криза

Конфлікти між державами – членами Ліги арабських держав можна умовно розділити на дві групи: територіально – прикордонні суперечки та суперечки по звинуваченню однієї із сторін у втручанні у внутрішні справи інший. У особливу групу слід виділити конфлікти всередині держав – членів, що створюють загрозу для миру і безпеки регіону і потребують втручання з боку міжнародної міждержавної регіональної організації. На жаль, для арабського світу в різні періоди були властиві всі три типи суперечок. Серед найбільш масштабних і ефективних дій ЛАД по врегулюванню конфліктних ситуацій серед її членів можна виділити врегулювання кувейтської кризи 1961 р. і діяльність ЛАД, направлену на припинення громадянської війни в Лівані.

Діяльність Ліги у сфері миротворчості варто розглядати у трьох взаємопов’язаних аспектах: мирного вирішення суперечок, колективної безпеки та підтримки миру. [7] Основою для аналізу правового підґрунтя цієї діяльності є конституційний документ ЛАД – Пакт Ліги. В ньому опосередковано визнається принцип мирного вирішення суперечок, а саме у статті 5 «…забороняється вдаватись до сили для врегулювання суперечок, які можуть виникнути між двома державами – членами Ліги». В тому разі, якщо держави самі вирішать звернутись до Ради Ліги для вирішення своєї суперечки, то рішення, прийняте Радою, матиме для них остаточний та обов’язковий характер, але тільки якщо ця суперечка «не стосується незалежності, суверенітету та територіальної цілісності держав». Характерно, що ЛАД не зосереджується на обов’язковому вирішенні всіх суперечок між її державами – членами, що видно також і у формулюваннях положень Договору про спільну оборону та співробітництво між державами – членами ЛАД (від 13 квітня 1950) про «бажання» (саме бажання, а не зобов’язання) держав – членів дотримуватись на практиці принципу мирного вирішення суперечок. В Пакті наголошено, що Рада Ліги «запропонує свої послуги» у вирішенні будь – якої суперечки, що може призвести до війни, і між членами самої Ліги, і між державою – членом Ліги та третьою стороною. [8] У своїй миротворчій діяльності ЛАД використовувала такі засоби, як посередництво, переговори, примирення, місія добрих послуг. Особливої уваги заслуговує механізм арбітражу, який в історії Ліги було використано лише один раз: в травні 1949 року, коли між Ліваном та Сирією виникла суперечка з приводу вторгнення озброєної групи сирійців на ліванську територію. І навіть в цьому випадку застосування арбітражу не відповідало повністю необхідним умовам: ініціатива виходила не від безпосередніх учасників суперечки (як це має бути, згідно з Пактом), а від Саудівської Аравії та Єгипту. Ці дві держави свого часу пропонували спеціально виділити арбітраж серед інших засобів миротворчої діяльності і запровадити процедуру обов’язкового арбітражу суперечок, які виникають між державами – членами ЛАД. І хоча цей проект не було прийнято через позицію Лівану та Іраку (на їхню думку, обов’язковість арбітражу порушила б принцип повагу до суверенітету держав), Пакт ЛАД не заперечує можливість створення «арабського арбітражного суду». [9]

Колективна безпека в рамках діяльності Ліги здійснюється у відповідності із Договором 1950 року про спільну оборону та економічне співробітництво, що заклав теоретичне підґрунтя системи колективної безпеки ЛАД. Зміст статті 2 відображає фундаментальний принцип колективної безпеки та оборони: будь – який акт збройної агресії, здійснений проти будь – якого члена організації або кількох з них, розглядатиметься як акт, спрямований проти них всіх. В такому випадку держави зобов’язуються колективно або індивідуально прийти на допомогу державі чи державам, що стали об’єктом агресії і «вжити всі доступні їм засоби для відбиття агресії та встановлення миру і безпеки, в тому числі і використання збройних сил», у відповідності зі своїм правом на самооборону. Окремо у статті 3 Договору зазначено про важливість проведення консультацій між державами – членами ЛАД, координування їхніх дій та погодження їхніх планів та оборонних заходів у разі загрози територіальній цілісності, незалежності або безпеці будь – якого з членів організації.

Діяльність ЛАД стосовно аспекту підтримання миру включає в себе комплекс заходів, спрямованих на перешкодження веденню військових дій ворогуючими угрупованнями всередині країни або на міждержавному рівні. Специфічною особливістю в цьому питанні є відсутність офіційно закріпленого та визначеного терміну «підтримання миру» у Пакті Ліги. Проте, незважаючи на це, Ліга двічі за історію свого існування формувала так звані «міжарабські сили», які на практиці виконували функції з підтримання миру. Вперше такі сили було сформовано у 1961 році, аби убезпечити Кувейт від можливої агресії з боку Іраку («Об’єднані сили Ліги арабських держав»), а вдруге – у 1976 році під час чергового загострення ситуації в Лівані (тоді було створено Міжарабські сили безпеки, пізніше трансформовані у Міжарабські сили стримування).

Якщо говорити про роль ЛАД у врегулюванні конфліктів на Близькому Сході, у тому числі й тих, однією зі сторін яких виступають держави, що не є членами Ліги, то активність Організації в цьому відношенні не завжди була однаково інтенсивна, сама позиція – не завжди послідовна. Це залежало від того, чи існувала єдність підходів усіх членів Ліги до конфлікту. [10] Наприклад, коли Англія, Франція й Ізраїль вжили силових заходів проти Єгипту у зв'язку з націоналізацією Всесвітньої компанії Суецького каналу, дії ЛАГ великою мірою сприяли прийняттю Генеральною Асамблеєю ООН постанови, що різко засуджує агресію. На Генеральній Асамблеї Ліга також неодноразово порушувала питання про звільнення Ізраїлем окупованих їм арабських територій і отримувала позитивний відгук міжнародного співтовариства.

Негативним було і ставлення ЛАД до Кемп – Девідських угод: Ліга почала внутрішньорганізаційні санкції у відношенні Єгипту, призупинивши його членство в організації. Однак надалі діяльність Ради Ліги з врегулювання відносин з Ізраїлем значною мірою була паралізована через різні погляди членів Ради на вихід із ситуації, що склалась. Частина членів Ради були прихильниками концепції повернення арабських земель в обмін на мир, інші вважали, що окуповані землі повинні бути повернуті Ізраїлем без жодних умов. В цей час спостерігається тенденція до зближення позицій усіх членів Ради Ліги під гаслом мирного врегулювання конфлікту відповідно до резолюцій Ради Безпеки, а також відроджується ідея арабської єдності.

Що стосується конфліктів всередині ЛАД, кризових ситуацій між членами Організації, які виникають час від часу, то з погляду ролі Ліги в їх врегулюванні можна виділити декілька груп таких конфліктів [11]:

1. Конфлікти, на вирішення яких Ліга взагалі не реагувала і у врегулюванні яких не зіграла скільки-небудь серйозної ролі (через розбіжності між членами Ради ЛАГ): а) конфлікт між Сірією і Ліваном в 1947 р. у зв'язку з проникненням сірійського патруля на територію Лівану і вбивством палестинського громадянина через підозру в агентурній роботі за замовленням Ізраїлю; б) конфлікт між Іраком і Ліваном в 1956 р. за нафтовий трубопровід на території Лівану; в) конфлікт між Йорданією і Палестиною у вересні 1970 г.; г) агресія Іраку проти Кувейту в серпні 1990 р.

2. Конфлікти, у розв’язанні яких Ліга брала участь, але не досягла вагомих результатів: а) єменська криза 1948 г.; б) конфлікт між Єгиптом і Суданом 1958 г.; в) мароккансько – алжирсько – мавританський конфлікт 1979 р.

3. Конфлікти, у врегулюванні яких Ліга досягла часткових успіхів: а) конфлікт між Ліваном і Йорданією, з одного боку, і Об'єднаною Арабською Республікою – з іншою (1958 р.); б) мароккансько-алжирська війна 1963 г.; в) іраксько-іранська війна 1980–1988 рр.

4. Конфлікти, врегульовані за участю Ліги: а) іраксько-кувейтський конфлікт 1961 г.; б) громадянська війна в Ємені 1963 г.; в) конфлікт між Північним і Південним Єменом 1972 г.; г) прикордонна єгипетсько – лівійська війна 1977 р.

Для того, щоб зрозуміти причини такої різної реакції членів самої Ліги

на різні конфлікти, потрібно звернутися до механізму підтримання миру в регіоні, закріпленого в Пакті Ліги арабських держав. Пакт 1945 р. (відомий також як Олександрійський протокол) забороняв вдаватися до загрози силою і її застосування для врегулювання суперечок, які можуть виникнути між державами – членами Ліги (ст. 5). І хоча тут не було прямої вказівки про мирне врегулювання суперечок, але сенс статті 5 Пакту прямо витікає з цього. У Пакті не було вказівок про дію цієї норми по відношенню до інших держав. Принцип «мирного врегулювання» був визнаний в Лізі арабських держав в повному обсязі трохи пізніше, в результаті вступу її членів в ООН і зобов'язань, узятих ними на себе за ст. 1 (п. 1), ст. 2 (п. 3), ст. 33 (п. 1). [12]

Текст Договору про спільну оборону і економічне співробітництво 1950 року містить чітку вказівку на обов'язки членів Ліги вирішувати всі спори мирними засобами. Щодо застосування примусових заходів Лігою арабських держав, то тут треба мати на увазі наступні моменти. По-перше, Ліга не має в своїй структурі такого органу, як Рада Безпеки в рамках ООН, який міг би вирішувати питання застосування таких заходів, що були б обов'язкові для всіх членів Ліги. По-друге, в рамках Ліги хоч і створена Об'єднана Рада оборони, куди входять міністри закордонних справ і міністри оборони, а також Постійна військова комісія (представники Генеральних штабів Армії держав-членів), підставою установи яких служить Договір про сумісну оборону і економічне співробітництво 1950 року, але не створені об'єднані озброєні сили, як це має місце в деяких інших регіональних міжнародних організаціях безпеки (наприклад, в НАТО); лише двічі за майже сорокарічну історію існування ЛАД в її рамках було сформовано міжарабські сили для підтримування миру, але це, звісно, не настільки ефективно, як збройні сили, що діють на постійній основі. Власне, самі принципи діяльності організації Ліги не містять і механізму, подібного тому, який діє в ООН, і що передбачає можливість укладати угоди з державами – членами про надання у розпорядження Ліги певних військових контингентів. По – третє, Рада Ліги, звичайно, в принципі може ухвалювати рішення про примусові заходи, проте внаслідок того, що в цьому органі, в який входять всі члени Ліги, діє принцип одностайності, ухвалити таке рішення навряд чи можливо, принаймні держава – член, проти якої передбачається приймати санкції, мабуть, не голосуватиме «за». [13]

Отже, вірогідність вживання примусових заходів Лігою проти держав, що входять в Організацію, є дуже незначною. У більшості випадків Пакт Ліги виходитиме з презумпції, згідно якої для вирішення конфлікту між самими членами Ліги Пакт залишає лише одну можливість: вирішувати всі спори виключно мирним шляхом, тому всі зусилля Ліги у врегулюванні таких конфліктів лежать у вказаній площині. Звісно, Ліга має право застосовувати примусові заходи проти агресії ззовні, з боку держав, що не є членами Ліги, оскільки у неї існує право на колективну самооборону, закріплене в ст. 51 Статуту ООН. Існує думка, що механізм підтримання миру, вироблений засновниками Ліги і закріплений в його Пакті, хоча є має низку переваг, все ж потребує деякого вдосконалення. Це в першу чергу стосується процедури голосування в Раді Ліги. Тут можна було б використовувати досвід такої регіональної організації, як ОБСЄ, де при вирішенні низки запитань застосовується формула «консенсус мінус один» і процедура «консенсус мінус два».

В якості радикальніших заходів із вдосконалення механізму підтримання миру в рамках Ліги можна запропонувати два варіанти. Перший варіант полягає у створенні в рамках Ліги нового органу – Ради (Комітету) безпеки, що складався б із обмеженого числа його членів. Враховуючи, що в Раду Ліги входять всі члени Організації (22 держави), то з них, ймовірно, доцільно мати в його складі не більше п'яти – семи членів. В результаті такої реформи та частина системи органів ЛАД, яка покликана забезпечити підтримку міжнародного миру, могла б якоюсь мірою по своїй подобі наблизитися до системи ООН. Проте повної аналогії з Організацією Об'єднаних Націй тут, скоріше за все, бути не може. В Ради (Комітету) безпеки ЛАД, звісно, не може бути таких широких повноважень, як в Ради Безпеки ООН. В рамках ЛАД має бути інший характер взаємин між Радою (Комітетом) Безпеки і Радою Ліги, аніж між Радою Безпеки і Генеральною Асамблеєю ООН. Якщо в ООН на Раду Безпеки покладена головна відповідальність за підтримку міжнародного миру, що прямо вказано в ст. 24 Статуту ООН, то члени ЛАД, якщо і погодяться на створення Ради (Комітету) Безпеки в рамках Ліги і визнання за ним статусу одного з головних органів цієї організації, то навряд чи вони дозволять такому підрозділу бути настільки незалежним від Ради Ліги у вирішенні питань підтримки світу, як це відбувається в ООН. Скоріше за все, такий орган, якщо він буде заснований, за будь – яких обставин повинен буде працювати під керівництвом Ради ЛАД, який, можливо, доцільно перейменувати, скажімо, в Генеральну Конференцію ЛАД. В той же час Рада (Комітет) Безпеки Ліги повинна зберегти певну самостійність, не перетворюючись на чисто допоміжний підрозділ Ради Ліги. Такий характер взаємодії головних органів міжнародної організації відомий в сучасній практиці. Яскравим прикладом тут можуть служити взаємини між Генеральною Асамблеєю і ЕКОСОР. Стаття 60 Статуту ООН підкреслює, що ЕКОСОР здійснює свою діяльність під керівництвом Генеральної Асамблеї з виконання функцій організації в області міжнародного економічного і соціального співробітництва. [14]

На Раду (Комітет) безпеки Ліги в числі інших функцій можна покласти і здійснення миротворчих акцій Ліги в регіоні, включаючи операції з підтримки миру із застосуванням військових засобів для виконання різних цілей (наприклад, роз'єднання конфліктуючих сторін, створення зон безпеки, спостереження, захисту населення від наслідків військових дій, створення безпечних умов, що дозволяють здійснювати розподіл гуманітарної допомоги, і т.д.). Як другий варіант радикальнішої реформи механізму підтримки миру в рамках Ліги можна було б запропонувати підвищення статусу Об'єднаної Ради оборони (куди входять міністри закордонних справ і міністри оборони), створеної на основі Договору про спільну оборону і економічне співробітництво, доручивши йому виконання тих же функцій, які були вказані вище відносно запропонованої Ради (Комітету) Безпеки Ліги, змінивши при цьому правила процедури. За основу можна було б взяти формулу «консенсус мінус учасники суперечки».

Найважливішим положенням Договору стала ст. 10, яка зобов’язувала членів ЛАД «не укладати жодних міжнародних угод, несумісних з Договором і не проводити в міжнародних відносинах курс, що суперечить цілям Договору». Грунтуючись на цій статті, низка держав особливо різко критикувала Єгипет за підписання Кемп – Девідських угод. Хоча фактично положення статті 10 є доволі невизначеними і провокативними, і його формулювання можна тлумачити по – різному, в тому числі з політичною метою – аби засудити невигідні для себе зовнішньополітичні кроки іншої держави – члена.

На позачерговій сесії в Тунісі в червні 1979 року Рада ЛАД закликала до необхідності проведення реформ у методах роботи Ліги, внесення відповідних змін до Пакту та правил процедури. Нарада керівників держав та урядів арабських держав, що відбулася в листопаді 1979, у свою чергу, наголосила на необхідності прискорення процесу внесення змін до Пакту та реконструкції організації в цілому. Робота над доопрацюванням Пакту, який відповідно до нового проекту, мав складатися із 49 статей, була завершена у листопаді 1982. [15] Однак ці зміни не були формально прийняті і, на думку деяких вчених, не будуть прийняті і в найближчий час у зв’язку з відсутністю одностайності їх оцінок арабськими країнами – членами ЛАД.

Таким чином, можна стверджувати, що створення Ліги арабських держав стало результатом реалізації на практиці ідеї арабської національної єдності і закономірним підсумком арабського національно – визвольного руху. Проте неоднорідність складу учасників Ліги та розбіжності їхніх інтересів ускладнили спільну діяльність в рамках організації. Це знайшло своє відображення і в Пакті ЛАД. Зокрема, можливості «координації політичних зусиль» істотно обмежувалися змістом статей 5 і 7 Пакту Ліги. Стаття 5 передбачала, що в разі розбіжностей між двома державами – членами Ліги обов'язковим для них є рішення ЛАД, але лише в тому випадку, якщо вони обидва погодяться вдатися до її арбітражу. Стаття 7 констатувала, що обов'язковими для всіх членів Ліги будуть лише одностайно прийняті рішення. Що ж до рішень, прийнятих більшістю, то обов'язковими вони є лише для тих держав, які з ними згодні. Фактично це змушувало членів Ліги балансувати між гнучкістю і прийнятті і виконанні рішень та їх ефективністю. Більше того, держави – члени ЛАД усвідомлюють необхідність реформування Ліги, але не можуть дійти згоди з цього питання; до того ж, зміни, що мали місце у структурі ЛАД, не були належним чином оформлені в установчих документах Організації, або оформлені із запізненням. До того ж, здійснення миротворчої діяльності ЛАД певною мірою ускладнено через деякі розпливчаті формулювання в Пакті Ліги і в Договорі 1950 року, в яких містилися вказівки на «бажання», а не «обов'язок» вирішувати свої спори мирними засобами. Досить позитивно можна оцінювати стан правової бази для врегулювання конфліктів в ситуації, коли має місце напад ззовні на одну з держав – членів Ліги, і порівняно неефективною є аналогічна база, що має застосовуватись у випадку конфлікту між державами – членами Ліги. Формування структури, аналогічної Раді Безпеки в рамках ООН, не передбачається, отже, для вирішення спірних питань доведеться знаходити компромісні рішення, що буває досить складно, як показала практика миротворчої діяльності Ліги.

2. Участь Ліги Арабських Держав у врегулюванні локальних та регіональних конфліктів

2.1 Ліга Арабських Держав та палестинська проблема

Не буде перебільшенням стверджувати, що палестинська проблема та врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту займає центральне місце у діяльності Ліги арабських держав. Як регіональна організація, ЛАД, на думку деяких західних дослідників, дуже чутливо реагувала на розвиток цього конфлікту – наприклад, формування автоматичної системи колективної безпеки ЛАД мало своїм безпосереднім стимулом саме поразку арабів у першій Палестинській війні 1948–1949 років. Керівництво арабських держав розглядають розв’язання цієї проблеми як одне з пріорітетних завдань міжарабського об’єднання. Для арабських держав агресивна ізраїльська політика, підтримана західними країнами, стала викликом у сфері обороноздатності. Позиція ЛАД з палестинського питання була активною з самого початку: вже за підписання Александрійського протоколу 7 жовтня 1944 р. лідерами арабських країн – засновників ЛАД було ухвалено спеціальну резолюцію з Палестини (розділи 5 та 6 Александрійського протоколу). В ньому було зазначено, що «Палестина є невід’ємною частиною арабського світу і права арабів в Палестині не можуть бути зачеплені без шкоди для миру і стабільності в арабському світі». Також підкреслювалось, що «…не може бути гіршої несправедливості та агресії, ніж вирішення проблеми європейських євреїв шляхом здійснення іншої несправедливості – відносно палестинських арабів різних релігій і віросповідань». Підписуючи в Каїрі 22 березня 1945 року Пакт Ліги, арабські лідери звернули увагу на необхідність прийняття спеціального додатку до Пакту, в якому наголошувалося, що «існування Палестини та її державна незалежність з правової точки зору – факт такий же беззаперечний, як і незалежність інших арабських країн, хоча зовнішні ознаки цієї незалежності через певні обставини ще не оформились, але це не повинно перешкоджати Палестині брати участь у роботі Ліги». [16]

Визначивши спільну позицію, держави – члени Ліги заявили про свій намір брати участь у вирішенні проблеми, координуючи діяльність із протидії «сіоністській експансії», за риторикою арабських лідерів. У березні 1946 року в м. Іншаса (Єгипет) відбулася нарада керівників кількох основних країн – засновниць ЛАД: короля Єгипту – Фаруха, президента Сирії – Шукрі Куатлі, принца Сауда (Саудівська Аравія), принца Абдул Іллаха (Ірак), а також принца Сейфуль Іслама (Ємен). Підсумки зустрічі були викладені у заяві, в якій наголошувалось, що «…палестинська проблема стосується не лише палестинських арабів, але і всіх арабів; арабські країни повинні надавати підтримку Палестині і зусиллями її народу зберегти арабський характер країни». [17] За підсумками зустрічі Рада ЛАД отримала повноваження розробити практичні заходи із захисту Палестини. Рада ЛАД скликала надзвичайне засідання у сирійському місті Блудан 8 червня 1946 р. на рівні прем'єр – міністрів, міністрів закордонних справ і членів парламентів арабських держав – учасниць іншаської зустрічі. У заключному документі засідання містилося застереження, звернене, головним чином, до США та Великобританії: арабські країни зазначали свій намір передати палестинське питання на розгляд РБ ООН, а також відмовити США та Британії у наданні нових концесій та переглянути вже існуючі угоди. Проте, незважаючи на безкомпромісність спільних заяв арабських лідерів, більшість з них не були втілені в життя, а практична діяльність в цьому напрямку обмежилась надсиланням меморандумів до урядів США та Великобританії. В них арабські чільники відкидали ідею спільної американо – англійської комісії і підкреслювали необхідність брати до уваги інтереси арабських країн при обговоренні палестинського питання. В цих умовах уряди арабських країн – членів ЛАД зробили спроби виробити спільну лінію дій в ООН при обговоренні палестинської проблеми на спеціальній сесії Генеральної Асамблеї в 1947 році. У період між 1 вересня і 29 листопада 1947 відбулися наради представників Політичного комітету і Ради ЛАД в Сафарі (Ліван) і Алеї (7–15 жовтня 1947), на якому були прийняті рішення виступити проти плану розділу Палестини, запропонувати запровадити санкції проти держав, що ігнорують права арабів та надати матеріальну допомогу палестинським арабам.

Нарешті, після довгого та напруженого обговорення 29 листопада 1947 Генеральна Асамблея ООН ухвалила більшістю голосів резолюцію №181/11, що окреслила інші шляхи вирішення палестинської проблеми. У «Плані розділу Палестини на основі економічного союзу», передбачалося:

1)   припинення дії мандата Великобританії на Палестину в можливо короткий термін, але не пізніше за 1-й серпень 1948 року;

2)   вивід до того ж строку озброєних сил мандатарія;

3)   створення на території Палестини «через два місяці після закінчення евакуації озброєних сил країни – мандатарія, але у жодному випадку не пізніше за 1 жовтня 1948 року, «двох незалежних держав – арабської та єврейської, а також спеціального режиму міста Єрусалим».

Для арабського світу прийняття цієї резолюції було вкрай несприятливим – фактично вона заперечувала можливість створення арабської держави. [18] Майже одразу почався процес окупації палестинських міст ізраїльськими збройними силами. В цій ситуації Ліга арабських держав 12 квітня 1948 р. прийняла рішення про введення до Палестини військ країн – членів Ліги з метою припинення агресії і захисту прав арабського палестинського народу. При цьому у рішенні Ради ЛАД від 12 квітня 1948 року підкреслювалося, що «вступ арабських військ до Палестини для її порятунку повинен розглядатися як тимчасовий захід, що жодним чином що не носить характеру окупації або розчленовування Палестини».

Арабські держави також донесли до відома ООН свої наміри, надіславши телеграму на ім’я Генерального Секретаря і особливо підкресливши те, що Палестина вже не є британською підмандатною територією і тому настав час для розбудови її державності. За собою члени ЛАД визнавали і лишали відповідальність за арабські держави, маючи при цьому на увазі Палестину, яка, на думку Ліги, за принципом самовизначення націй мала право формувати уряд на своїй території. Визнаючи суверенітет та незалежність Палестини, арабські держави проголосили втручання в ситуацію необхідним в умовах вакууму сили, що склався на цій території – щоб запобігти анархії та хаосу і забезпечити безпеку на локальному та регіональному рівнях. Також у пункті 10 цього звернення зазначалося, що арабське втручання на території Палестини припиниться, щойно буде відновлено справедливість, законність та мир, а суверенітет держави Палестина знаходитиметься поза загрозою.

Проте об’єднані збройні сили Єгипту, Лівану, Іраку, Сирії та Йорданії зазнали поразки від ізраїльських військ, які зайняли значну частину території, відведеної спеціально під арабську державу (6,7 тис. кв. км, в тому числі більшу частину Єрусалиму). В результаті фактична площа Ізраїлю замість відведених йому ООН 14,1 тис. кв. км (56% площі підмандатної Палестини) склала до кінця палестинської війни 1948–1949 рр. 20,8 тис. кв. км (78% підмандатної Палестини). [19] Це була поразка для арабської спільноти. Після завершення першої арабо – ізраїльської війни, захоплення Ізраїлем палестинських територій після створення демілітаризованої зони Ель – Ауджа в районі Гази та підписання перемир’я в районі Умм Раш – саме тоді арабські країни постали перед необхідністю перегляду діяльності Ліги, сформувати конкретну програму забезпечення безпеки арабських країн та зміцнити організаційну структуру ЛАД. Саме тому 13 квітня 1950 року було підписано Договір про спільну оборону та економічну співпрацю – Єгиптом, Єменом, Ліваном, Саудівською Аравією та Сирією. У статтях 3, 4, 5 і 6 загальна компетенція Ради ЛАГ була визначена таким чином: мирне розв’язання суперечок, відбиття агресії проти держав – членів Ліги, надання військової допомоги один одному в разі загрози нападу на одного з них, планування і здійснення співпраці між арабськими державами в політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах, а також створення нових органів колективної безпеки арабських країн. У січні 1964 Рада Ліги арабських держав схвалила утворення Об’єднаного арабського командування арміями всіх арабських держав – членів ЛАД для керівництва військовими операціями арабських держав в ім 'я досягнення загальноарабських цілей.

У 50 – ті та 60 – ті роки позиція ЛАД з палестинського питання стала лише жорсткішою: відійшовши від пошуку політичних методів регулювання, арабські держави зосередились на силових засобах боротьби, включаючи спільну боротьбу міжнародної арабської спільноти проти Ізраїлю. Таку трансформацію позиції ЛАД спричинила так звана «троїста агресія» 30 жовтня 1956 проти Єгипту та «шестиденна війна» 1967 року. В кінці серпня 1967 Нарада голів арабських держав у Хартумі (Судан) висловила у своєму заключному документі концепцію «трьох «ні»: «ні» – Ізраїлю, «ні» – переговорам з ним і «ні» – підписанню мирного договору. Але, незважаючи на сильну напруженість в міжнародних відносинах регіону та високий рівень ворожості, вже на хартумській зустрічі пролунали заяви, що до арсеналу вирішення проблеми потрібно підключати також дипломатичні і політичні методи. [20]

22 листопада 1967 РБ ООН прийняла резолюцію №242, що передбачала недопустимість придбання територій шляхом війни і комплексне вирішення проблем на Близькому Сході з метою встановлення там «справедливого і міцного миру», за якого кожна держава в даному регіоні може жити в безпеці. Відповідно до цих принципів в резолюції містилася вимога про «вивід ізраїльських озброєних сил з територій, окупованих під час недавнього конфлікту», а також «про відмову від всіх претензій та припинення стану війни, пошану і визнання суверенітету, територіальної цілісності і політичної незалежності кожної держави в даному регіоні і їх права жити в мирі в безпечних і визнаних кордонах, не піддаючись погрозам або застосуванню сили». Першою з арабських держав цю резолюцію визнав Єгипет, причому уряд Насера розглядав її як платформу для боротьби за ліквідацію наслідків ізраїльської агресії, але політичними методами. Принциповою позицією всіх держав – учасниць ЛАД була обов’язковість виводу ізраїльських військ з усіх арабських територій для припинення конфронтації між Ізраїлем та арабськими державами. Проблема полягала в небажанні Ізраїлю піти назустріч позиції ЛАД, і саме це унеможливило вирішення конфлікту, а в перспективі – призвело до висунення дуже несприятливої для Ізраїлю «ініціативи Роджерса», і потім і спровокувало четверту арабо – ізраїльську війну у 1973 році. [21]

Ситуація всередині Ліги по закінченню цієї війни кардинально змінилась через розходження у позиціях її членів і початок сепаратного врегулювання відносин з Ізраїлем. Після підписання в січні 1974 р. і вересні 1975 р. Синайських Угод з Ізраїлем про роз’єднання військ, Єгиптом підписав з Ізраїлем Кемп – Девідські угоди (17 вересня 1978) і єгипетсько – ізраїльський мирний договір (26 березня 1979). Переважна більшість членів ЛАД виступила із засудженням цих угод. На Багдадських нарадах арабських держав і ОВП (листопад 1978 р. і березень 1979 г.) були прийняті рішення відкинути Кемп – Девідські угоди і єгипетсько – ізраїльський сепаратний договір, застосувати політичні і економічні санкції до режиму Анвара Садата. Арабські і деякі мусульманські країни розірвали дипломатичні стосунки з Єгиптом, а штаб-квартира ЛАД була переведена з Каїра до Тунісу. [22]

Контрастуючи з «примиренськими» єгипетськими настроями, найбільш радикальну позицію зайняв Національний фронт «стійкості і протидії» у складі Сирії, НДРЄ, Алжиру, Лівії і ОВП. Його члени рішуче виступили проти політики сепаратних угод. Проте внутрішні розбіжності не дозволили членам Фронту виробити єдину лінію в конфлікті і протипоставити її стратегії помірних арабських держав. Одним з лідерів останніх була Саудівська Аравія, керівництво якої розуміло нагальну необхідність переходу ЛАД до політичного врегулювання арабо – ізраїльського конфлікту. 6 серпня 1981 король Фахд Абд ель Азіз Ас – Сауд виснув так званий «план Фахда», що передбачав:

2) демонтаж поселень, створених Ізраїлем на окупованих землях після війни 1967 р.;

3) гарантія свободи відправлення культів всіма релігіями в святих місцях Єрусалиму;

4) підтвердження всіх прав палестинського народу, в тому числі права на самовизначення;

5) початок перехідного періоду на Західному березі ріки Йордан і в секторі Газа під спостереженням ООН і тривалістю не більше декількох місяців;

6) утворення Палестинської держави із столицею у Східному Ієрусалимі;

7) підтвердження права всіх країн регіону жити в мирі.

Цей план в історії врегулювання палестинської проблеми має фундаментальне значення, він практично став новою точкою відліку у спробах її вирішення. Характерною особливістю є те, що від у завуальованій формі все-таки визнавав право держави Ізраїль на існування, спираючись на резолюції РБ ООН №242 і 338. 9 вересня 1982 р. Нарада арабських держав у верхах в м. Фес (Марокко) на основі ініціативи Саудівської Аравії вперше прийняла загальноарабську платформу близькосхідного врегулювання. Це було величезним кроком вперед, проте на цей раз мирному процесу на Близькому Сході завадили знову неконструктивна позиція Ізраїлю та поглиблення міжарабських протиріч у зв’язку із ірано – іракською війною. [23] З приводу вирішення цих проблем особливе значення мали ХVІІІ сесія Національної Ради Палестини у квітні 1987 та позачергова сесія Ради ЛАД (листопад 1987, Амман), яка виступила на підтримку ідеї скликання міжнародної конференції із Близького Сходу. Ця ініціатива отримала широке міжнародне визнання. На надзвичайній конференції голів арабських держав у Касабланці у травні 1989 був створений Комітет ЛАД з підготовки міжнародної конференції під головуванням короля Марокко Хасана ІІ. На Касабланкській конференції було відновлено членство Єгипту в ЛАД, отримали підтримку концепція «інтифади» і мирні ініціативи ОВП. Останні полягали в тому, що ОВП вперше пішла на визнання резолюції РБ ООН №242, рішуче засудила всі форми тероризму і проголосила принцип пошани права всіх народів регіону, в тому числі народу Ізраїлю, на існування.

Війна в Перській затоці в 1990–1991 рр., що мала на меті звільнення Кувейту від окупації Іраком, в якій ОВП підтримала С. Хусейна, кардинально змінила ситуацію на Близькому Сході. Після закінчення воїни в Перській затоці Ліга арабських держав акцентувала увагу світової спільноти на необхідності справедливого вирішення палестинської проблеми. Підхід ЛАД в цей період до палестинської проблеми і арабо – ізраїльського конфлікту в цілому грунтувався на таких позиціях:

1) палестинці не повинні нести відповідальність за позицію, яку зайняли лідери Організації Визволення Палестини в конфлікті в Перській затоці;

2) немає підстав стверджувати, що ОВП більше не представляє палестинський народ. ОВП, як і раніше, залишається єдиним і законним представником палестинського народу;

3) арабські держави розглядають палестинську проблему як таку, вирішення якої вимагає зусиль всієї арабської нації.

4) ЛАД виступає на підтримку ідеї проведення мирної конференції з Близького Сходу. При цьому була підкреслена необхідність «вироблення єдиної арабської позиції на переговорах про мирне врегулювання, що мають розпочатись незабаром».

Генеральний Секретар ЛАД І.А. Магід заявив, що основою такої спільної

позиції є вимога про повне виведення ізраїльських військ з окупованих арабських територій, в тому числі зі Східного Єрусалиму. Декілька разів у його виступах наголошувалось, що «наступний крок тепер за Ізраїлем» – скоріше за все, для того, щоб, у разі провалу мирної ініціативи мати змогу звинуватити Ізраїль у недостатній поступливості. [24]

12 вересня 1993 р. Нарада ЛАД на рівні міністрів закордонних справ привітала розгортання мирного процесу на Близькому Сході і, зокрема, успіх, досягнутий на прямих переговорах між Ізраїлем і ОВП. В зв'язку з цим ЛАД оцінила безперечно позитивний крок на шляху до установлення міцного справедливого миру угоду між Ізраїлем і ОВП від 13 вересня 1993 р. – «Декларацію про принципи тимчасового самоврядування», а також Каїрські угоди 4 травня 1994 р. про перший етап виведення ізраїльських військ з окупованих територій Західного берега річки Йордан і сектора Газа, що отримав назву «Угода про введення палестинської самоврядності в Газі та Ієрихоні».

Разом з тим, на думку лідерів ЛАД, успіху близькосхідного мирного процесу можуть завадити деякі обставини. По-перше, це непевна ситуація в секторі Газа – враховуючи важке соціально – економічне положення на окупованих територіях, необхідним є надання термінової міжнародної фінансово – економічної допомоги, що дало б можливість не лише поліпшити матеріальне положення палестинців, але і закріпити те позитивне, що було досягнуте в ході мирного процес. По-друге, потрібно було здійснити певний тиск на Ізраїль з метою прискорення проведення вільних виборів на окупованих палестинських територіях – це зменшило б загрозу розколу палестинського народу. По – третє, для повного успіху близькосхідного мирного процесу необхідний прогрес на переговорах Ізраїлю з Сирією і Ліваном. У свою чергу, цей прогрес можливий тільки на базі повного виведення ізраїльських військ з Голанських висот, захоплених Ізраїлем в ході шестиденної війни і анексованих ним у 1981 році.

14 вересня 1993 р. і 25 липня 1994 г. між Йорданією і Ізраїлем було підписано документи про припинення війни. Що стосується Єрусалиму, то позиція ЛАД чітко вказувала на те, що це арабське місто, і будь – що має бути звільнено від присутності ізраїльських військ. Разом з тим, беручи до уваги виключно важливе значення Єрусалиму для представників християнської, мусульманської та іудейської релігій, ЛАД визнавала, що це місто має бути відкритим для всіх вірян. [25]

Виключно важливе значення для Близького Сходу після кризи в Перській затоці набуває питання про формування системи регіональної безпеки. На думку ЛАД, акцентування уваги Ізраїлю на необхідності надання виняткових гарантій з боку арабських держав безпеки Тель-Авіву не сприятиме досягненню безпеки в регіоні. Поняття абсолютної безпеки для однієї держави є збитком для безпеки інших держав. Кроки в області безпеки повинні зробити як Ізраїль, так і арабські держави. Арабські держави хотіли впевнитись, що Ізраїль не вдаватиметься до ядерного шантажу. 23 березня 1995 р. вони вказали на те, що відмова Ізраїлю приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї є «небезпечною і неприйнятною». Вимоги до Ізраїлю стати членом договору і відкрити свої секретні ядерні об’єкти для міжнародної інспекції домінували на 50 – ій ювілейній сесії ЛАД. Єгипет і Сирія 23 березня підтвердили, що вони дотримуватимуться своїх позицій і не голосуватимуть за необмежену дію договору, поки Ізраїль не погодитися його підписати. Резолюція від 23 березня свідчить, що арабські держави підтримують договір і бажають його загального поширення без виключення. Вони також бажають, щоб п’ять визнаних ядерних держав найближчим часом досягли угоди про заборону ядерних випробувань, зробили інші кроки у напрямку до ядерного роззброєння і дали неядерним державам гарантії, що не використовуватимуть зброю проти них. [26]

І на сьогоднішній день Ліга зберігає традиційно вже доволі жорстку позицію стосовно переговорів з Ізраїлем. Досі не зняті у повному обсязі заборони на розвиток торгово – економічної співпраці арабських країн з Ізраїлем. На позачерговій сесії у березні 1997 року ЛАД ухвалила рекомендації утриматись від подальшої нормалізації відносин з Ізраїлем, доки не буде досягнуто істотного прогресу в межах близькосхідного мирного процесу. Певною мірою ці заходи були реакцією на дії тогочасного ізраїльського уряду Беньяміна Нетаньяху, який фактично призупинив з 1996 року переговори стосовно мирного врегулювання з арабськими державами. На Бейрутському саміті ЛАД у березні 2002 арабські країни підтримали мирну ініціативу Саудівської Аравії, яка передбачала досягнення миру з Ізраїлем в обмін на повне виведення ізраїльських військ з усіх арабських територій, окупованих під час війни 1967 року, повернення арабських біженців та створення незалежної Палестинської держави. Ізраїль цю пропозицію відхилив.

На сучасному етапі палестинська проблема не втрачає своєї актуальності. На черговому саміті 27 березня 2001 в Аммані Ліга пообіцяла палестинцям піврічний кредит по 40 млн. доларів щомісячно (1 млрд. обіцяних попереднього року до палестинців так і не дійшли). З 27 по 28 березня 2001 року в Бейруті проходив саміт ЛАД, на якому була прийнята «Арабська мирна ініціатива». Перед його початком голова ЛАД Амр Муса заявив, що ліга вважає план «мир в обмін на землю», запропонований принцем Саудівської Аравії Абдуллою, єдиним можливим вирішенням конфлікту між Ізраїлем та палестинцями. Основними пунктами «Арабської мирної ініціативи» є: вихід ізраїльських військ з території, зайнятої Ізраїлем з 1967 року, включаючи звільнення Голанських висот; справедливе вирішення питання палестинських біженців; визнання права палестинського народу на створення суверенної і незалежної держави Палестина і визнання Східного Єрусалиму її столицею. [27]

ЛАД також довелось працювати над розв’язанням такої проблеми, як звільнення регіону від зброї масового знищення – 26 січня 2004 року Ліга звернулась до міжнародної громадськості з проханням вимоги від Ізраїлю надати доступ МАГАТЕ перевірити свої ядерні об’єкти. В опублікованому комюніке Спостережний комітет за ядерною діяльністю Ізраїлю, який діє в рамках ЛАД, звернувся до громадськості з проханням впливу на Ізраїль, який діє в рамках ЛАД, звернувся до громадськості з проханням вплинути на Ізраїль в питанні неприєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (Ізраїль офіційно не підтвердив і не заперечив інформації про наявність в країні ядерної зброї, хоча США розглядають її як неядерну). До речі, 17 квітня 2004 Ліга різко засудила США за їхню позицію щодо ізраїльсько – палестинського конфлікту і «підтримання агресивних дій Ізраїлю щодо палестинців».

Таким чином, з самого початку створення ЛАД палестинська проблема займала центральне місце в її діяльності. Під розв'язанням палестинської проблеми до початку 80-х років Лігою арабських держав розумілося створення Палестинської держави на всій території Палестини зі столицею в Ієрусалимі і ліквідація Держави Ізраїль. Розв'язання палестинської проблеми повинне було знаходитися в рамках спільної компетенції арабських країн – членів Ліги арабських держав. Будь-які самостійні кроки в цьому напрямі зазнавали гострої критики. На початку 80-х років спостерігається поступовий поворот ЛАД в діяльності з палестинської проблеми. Він передбачав не тільки перехід до політичних шляхів врегулювання, але і трансформацію підходу до самої суті розв'язання питання – визнання факту існування Держави Ізраїль і можливості створення Палестинської Держави на частині території Палестини. ЛАД могла б зіграти велику роль в процесі створення системи колективної безпеки на Близькому Сході, в переговорах по таким комплексним, що представляють взаємний інтерес для Ізраїля і арабських країн питанням, як контроль над озброєнням, недопущення поширення в регіоні зброї масового знищення і проблема біженців, проблема водних ресурсів тощо. Максимальне розширення порядку денного переговорного процесу, розгляд всіх близькосхідних проблем в їх взаємозв'язку і взаємозалежності, передбачає активізацію ролі Ліги арабських держав.

2.2 Ліванська проблема в миротворчій діяльності ЛАД

Ліванський конфлікт можна вважати одним з найбільш складних та заплутаних у всій сучасній історії, який до того ж розвивався за дуже небезпечним сценарієм: коли внутрішньодержавний конфлікт, інспірований конфесійним, політичним та економічним чинниками, переростає у міжнародний конфлікт, по мірі того, як різні політичні сили всередині держави знаходять підтримку різних зовнішніх сил. Причина того, чому не вдалося врегулювати ліванську проблему на початковому етапі, полягає в тому числі і у специфічних умовах, в яких існує Ліван: це так званий «мозаїчний», доволі гетерогенний соціум, що, до того ж, знаходиться на цивілізаційному розломі. До цього додається і негативний вплив регіональної асиметрії соціально – економічного розвитку. Конфлікт був породжений і принципово різним баченням зовнішньополітичного вектору основними конфесійними общинами: християни виступали за повернення до «Гірського Лівану», тобто канонізації його з метою посилення свого впливу на політичне життя країни; мусульмани, в свою чергу, ототожнювали себе з усім мусульманським світом і прагнули зближення з ним. В цих умовах орієнтація християнської частки населення на західні держави була фактором виживання для общини. В такій доволі складній для Лівану ситуації передумови майбутнього конфлікту могли визрівати ще довго, але до орієнтаційної кризи зовнішньої політики додався ще один провокуючий фактор зовнішнього характеру – палестинський фактор. Організація Визволення Палестини, увійшовши до ліванського політичного життя і співпрацюючи з мусульманськими угрупованнями, а також здійснюючи з ліванської території військові операції проти Ізраїлю, перетворилась на центр сили, що став впливати на прийняття рішень у Лівані. Все це призвело до інтегрування ліванського конфлікту у близькосхідний. Саме тому для Ліги Арабських Держав розв’язання ліванської проблеми є одним з пріоритетів у її миротворчій діяльності – покращення ситуації навколо Лівану автоматично означатиме зняття міжнародної напруженості в регіоні в цілому.

Про активну участь ЛАД у ліванському конфлікті можна говорити, вже починаючи з 1958 року, коли в Лівані мала місце так звана «криза керівництва», поєднана з орієнтаційною кризою зовнішньої політики. Переломним моментом у розвитку політичної ситуації в Лівані стала суецька криза, під час якої президент Каміль Шамун не тільки відмовився розірвати дипломатичні відносини з Великобританією та Францією, на чому наполягали лідери мусульман, а й не виступив з офіційним засудженням агресії проти Єгипту. [28] Шамун пояснював це побоюваннями погіршити відносини із західними країнами і похитнути «особливий статус» Лівану в арабському світі. Після суецької кризи в Лівані досить чітко намітилась тенденція до формування двох політичних угруповань, що дотримувались протилежних зовнішньополітичних орієнтацій, а апогеєм боротьби між ними стали парламентські вибори 1957 року – саме тоді оформилась опозиція Президенту, Національний фронт. Перемога пропрезидентського блоку не відвернула збройного внутрішньодержавного конфлікту, який почався після створення Об’єднаної Арабської Республіки у складі Сирії та Єгипту (22 лютого 1958). Саме це новостворене державне об’єднання Президент Шамун звинуватив у втручанні у внутрішні справи Лівану у своїх скаргах, направлених до ЛАД – 21 травня, і до РБ ООН – 22 травня. Втручання, згідно з цими документами, полягало в «участі націоналістів ОАР в терактах та повстаннях проти законної влади Лівану, поставках зброї» тощо.

На засіданні РБ ООН 27 травня 1958 року було прийнято рішення відкласти розгляд ліванського звернення для того, щоб дати можливість знайти «арабське» рішення цієї проблеми в рамках ЛАД. Тут вже настала черга арабських країн проявити себе як потужну силу, здатну загальмувати небезпечні конфліктні тенденції. Проте серед арабських країн не було одностайності в поглядах щодо лівансько – єгипетських суперечностей. Частина делегацій підходила до цієї міжарабської суперечки як до конфлікту між малою і великою арабськими державами, справедливе вирішення якого мало засвідчити справжню рівноправність всіх членів ЛАД незалежно від розмірів території та чисельності населення – як і було закріплено у Пакті Ліги. Під час переговорів деякі делегації загрожували виходом своїх країн з ЛАД, якщо Рада ЛАД не може підготувати резолюцію з цього питання. Суданська та іракська делегації, наприклад, заявили, що якщо секретаріат Ліги, в якому домінували представники Єгипту, проявить фаворитизм – вони покинуть лави організації. В свою чергу, делегація ОАР зайняла досить жорстку позицію, заявивши, що будь – яка резолюція, ухвалена Радою ЛАД, не матиме обов’язкового характеру для виконання – відповідно до статті VІІ Пакту (рішення, прийняті лише більшістю голосів, а не одностайно, є обов’язковими лише для тих держав, які за них голосували).

Функції посередників між конфліктуючими сторонами взяли на себе представники Лівії, Судану, а також Генеральний Секретар ЛАД. Судан, Саудівська Аравія, Ірак, Йорданія та Ємен запропонували компромісний проект резолюції. У фінальному його варіанті Рада ЛАД постановила:

1.   покласти край всьому, що може заважати атмосфері ясності серед держав – членів;

2.   вимагати від уряду Лівану відкликання скарги, яка була подана на розгляд РБ ООН;

3.   направити заклик ліванським угрупованням з вимогою припинити порушення та вжити всіх необхідних заходів для вирішення їх внутрішніх суперечок мирними і законними методами;

4.   направити до Лівану комітет, представлений всіма членами Ради, з метою стабілізації ситуації та забезпечення виконання рішення Ради ЛАД.

Ця резолюція, до якої стільки зусиль доклали представники ліванської делегації, була відкинута власне ліванським урядом: його не влаштовувало позиціонування конфлікту як внутрішньодержавного. [29] Ліванські чільники ж, навпаки, намагалися якомога більшу частину відповідальності за конфлікт перекласти за дію зовнішніх чинників. Тому довелося все-таки передати ліванське питання на розгляд РБ ООН. Більш ніж активну участь у врегулюванні проблеми взяли, до речі, Сполучені Штати. Тоді кризова ситуація була врегульована відповідно до принципу «ні переможців, ні переможених», тобто було відновлено статус – кво.

Новий етап конфлікту, і, відповідно, новий комплекс миротворчих зусиль Ліги припали на середину 70-х років. Загальна тенденція цього періоду отримала назву «арабізації» ліванського конфлікту, що передбачала пошук і формування механізмів стабільності та безпеки у Лівані у рамках міжарабських відносин. Процес «арабізації» умовно поділяють на три етапи:

1.   квітень – травень 1976 – блокування основними учасниками ліванського конфлікту будь – яких спроб його «арабізації»;

2.   червень – вересень 1976 – «часткова арабізація» конфлікту, початок переговорів зацікавлених сторін;

3.   жовтень – листопад 1976 – «повна», або «інтенсивна» арабізація ліванського конфлікту, процес формування в рамках ЛАД механізмів розблокування конфліктної ситуації. Тимчасове припинення внаслідок цього воєнних дій та відновлення статус – кво у Лівані. [30]

Прямим наслідком процесу арабізації конфлікту стало формування Лігою арабських держав Міжарабських сил стримування (МАСС). А перші спроби «арабізувати» конфлікт були зроблені восени 1975 року. З ініціативи Кувейту 15 жовтня 1975 року в Каїрі відбулася позачергова сесія Ради ЛАД на рівні міністрів закордонних справ для розгляду ситуації в Лівані. Спостерігалась розбіжність у позиціях основних учасників конфлікту до залучення Ліги до його вирішення. У правохристиянських політичних колах Лівану (партія «Катаїб») переважна більшість виступала на підтримку ідеї «арабізації» конфлікту. Безпосереднє втручання інших арабських країн до подій у Лівані могло, на їхню думку, стати противагою сирійському впливу. В свою чергу, політика самої Сирії була спрямована на блокування каїрської зустрічі. Сирія завжди розглядала Ліван як сферу свого виключного впливу і прагнула будь – що виконувати роль арбітра у внутрішньодержавних суперечках в цій державі. Дамаск не бажав встановлення в Бейруті такого режиму, який би існував поза його контролем – незалежно від того, правими чи лівими силами його було б сформовано. Тому Сирія виступила проти розгляду ліванської проблеми на каїрській зустрічі, оскільки ця ситуація є «внутрішньою проблемою і не стосується арабської нації в цілому». Що стосується ОВП, то ця організація також не бажала розгляду ліванської проблеми в ОВП через те, що в цьому випадку вірогідною була постановка питання про палестинську присутність в Лівані. Разом із лідером Національного Руху Лівану К. Джумблатом Я. Арафат підписав 15 жовтня 1975 року спеціальну заяву, у якій виступив проти «арабізації» конфлікту. Тодішній президент Лівану С. Франж’є підтримував сирійську позицію щодо Лівану. Саме через протидію Сирії, ОВП та низки провідних ліванських політичних угруповань, що відмовились від участі у каїрській зустрічі, ЛАД не змогла виробити якісь конкретні заходи щодо припинення війни в Лівані. 16 жовтня 1975 Рада ЛАД прийняла комюніке, що містило заклик до ворогуючих сторін «проявити здоровий глузд і стриманість», і цим втручання Ліги на цьому етапі обмежилось.

Другий етап «арабізації» ліванського конфлікту розпочався із прямого військового втручання Сирії, що сталося 1 червня 1976. [31] Сирійські війська підтримали правохристиянські сили у боротьбі проти мусульмансько – палестинського блоку. Реакція на вторгнення всередині самого Лівану була різною: консервативні сили вітали зусилля Сирії, спрямовані, на їх думку, на відновлення законності і порядку в Лівані. В свою чергу, Національний Рух Лівану, а також ОВП, що підтримала його, звернулись до арабських держав з проханням негайно втрутитись у події в Лівані. Реакція останніх не забарилася: Єгипет розірвав з Сирією дипломатичні відносини, а Ірак підтягнув до сирійського кордону свої війська. Єгипет та ОВП закликали до негайного проведення позачергової сесії Ради ЛАД у Каїрі. Сирії довелося погодитись на проведення цієї зустрічі як на «менше з двох зол» для неї, оскільки альтернативою врегулюванню конфлікту в рамках арабської системи співробітництва стала б загальна інтернаціоналізація, із залученням неарабських країн до врегулювання ситуації.

Рада ЛАД зібралась на позачергову сесію в Каїрі 8 червня 1976 і того ж дня прийняла резолюцію із 7 пунктів щодо ситуації в Лівані. Ключовими питаннями зустрічі стали проблеми сирійської військової присутності та формування міжарабських сил, зокрема, їх статусу, терміну перебування, національному складу, кількості, підпорядкування тощо. Ці два пункти порядку денного мали вирішуватись у тісній зв’язці, оскільки було зрозуміло, що за умов внутрішньої нестабільності Ліван потребуватиме присутності певної військової сили після виводу сирійських частин – для запобігання громадянським заворушенням та недопущення виникнення «вакууму сили». Тому у пункті 3 Резолюції Каїрської зустрічі вказувалось на необхідність «сформувати символічні міжарабські сили безпеки під керівництвом Генерального Секретаря ЛАД, щоб встановити безпеку та стабільність у Лівані; ці сили мають почати виконувати свої завдання негайно, замінивши сирійські війська». На цьому етапі Ліга наштовхнулася на зауваження з боку Сирії: в першому проекті резолюції було зазначено, що новостворені Міжарабські сили безпеки (МАСБ) мали сприяти виводу сирійських військ, а пізніше, під тиском Сирії, термін «вивід» було вилучено і було введено термін «заміна», що дало можливість сирійським військовим лишитись у Лівані, але вже у складі міжарабських сил безпеки. [32] Термін перебування МАСБ на території Лівану чітко визначений не був, зауважувалось лише, що «діяльність міжарабських сил безпеки може бути припинена в тому випадку, якщо цього буде вимагати новообраний президент». До того ж, до постанов про МАСБ було прийнято поправки про необхідність погодження чисельності військ з ОВП, про те, що чисельність контингентів мала бути визначеною «відповідно до потреб ситуації», а самі війська мали діяти «у межах ліванського суверенітету». Сили МАСБ мали бути сформовані контингентами військ з Алжиру, Саудівської Аравії, Лівії, Судані у Сирії, а також ОВП.

Проте ця ініціатива Ліги наштовхнулась на протидію з боку офіційної влади Лівану, а саме президента С. Франж’є, який виступив категорично проти виведення сирійських військ з території Лівану і розміщення сил МАСБ. Така його позиція здобула підтримку у деяких політичних сил всередині Лівану. Зокрема, праве крило Ліванського Фронту закликало 11 червня 1976 до виходу Лівану з «Ліги мусульманських арабів», як вони висловилися з приводу ЛАД. Спираючись на підтримку правохристиянських політичних кіл, президент С. Франж’є заявив про неприйнятність рішень Ради ЛАД для Лівану, обгрунтовуючи цю позицію положеннями статті VII Пакту Ліги, де закріплено, що рішення, прийняті неодностайно, є обов’язковими лише для тих держав, які за них голосували.

Проблема полягала в тому, щоб досягти домовленостей з ліванською владою з приводу формування та розміщення військ МАСБ на її території. З цією метою Генеральний Секретар ЛАД М.Ріад розпочав серію дискусій з лідерами маронітів П. Жмайєлем, К. Шамуном та з президентом С. Франж’є. З підсумками цих переговорів Президент дав згоду на введення МАСБ на ліванську територію, але лише за умов «погодження з ліванськими властями всіх деталей, зокрема, кількості та національної приналежності контингентів». До того ж, МАСБ мали забезпечувати виконання умов Каїрської угоди 1969 року, якої було досягнуто між Ліваном та лідерами ОВП і визначено статус перебування палестинців у Лівані. Окремо було наголошено на тому, що Міжарабські сили мають діяти у співробітництві з сирійськими військами і ні в якому разі не можуть виконувати функції виведення цих військ з Лівану. Виконання цих застережень зберігало вплив сирійської сторони на ситуацію в Лівані.

Після погодження всіх умов стосовно МАСБ конференція прем’єр – міністрів Сирії, Єгипту, Саудівської Аравії та Кувейту, що проходила в Ер – Ріяді 23 червня 1976, підтвердила рішення Ради ЛАД щодо Лівану. Перші контингенти МАСБ прибули до Бейрута ще 21 червня 1976, у складі військових частин Лівії, Сирії, Судану та Саудівської Аравії. Загальна чисельність введених військ не перевищувала 2,5 тис. чол. Тож основним підсумком другого етапу «арабізації» конфлікту стало досягнення компромісного рішення: з одного боку, Сирія зберігала свою військову присутність в Лівані, а з іншого – ЛАД була безпосередньо залучена до процесу розблокування конфлікту, хоча і не мала змоги діяти достатньо ефективно за умов збереження сирійського впливу.

Оскільки рівень напруженості у конфлікті не знизився, то природно, що розпочався третій етап арабізації конфлікту, який мав на меті все ж таки стабілізувати ситуацію і досягти тривалого компромісу. 15 жовтня 1976 Саудівська Аравія, стурбована масштабами розширення війни у Лівані, і, зокрема, сирійсько – палестинським протистоянням, закликала арабські країни провести 17 жовтня 1976 року в Ер – Ріяді зустріч за участю Єгипту, Сирії, Лівану, Саудівської Аравії, Кувейту, а також ОВП. Ключовим рішенням, прийнятим на цій зустрічі, стала трансформація МАСБ у міжарабські сили стримування (МАСС). Чисельність військ було збільшено з 2,5 до 30 тисяч, а самі функції контингенту були видозмінені. Ці сили мали стати засобом стримування у Лівані, і, відповідно до цього, значно розширювалось коло завдань, покладених на них: забезпечення виконання домовленостей щодо припинення вогню та роз’єднання військ воюючих сторін; реалізація Каїрської угоди 1969 та її додатків; підтримання зовнішньої безпеки; нагляд за поверненням військових формувань на позиції, які вони займали до 13 квітня 1975 року, та демонтажем всіх військових об’єктів; також охорона державних, військових та цивільних установ тощо.

Фактично МАСС мали силовими методами забезпечити відновлення миру в Лівані. Цьому мало сприяти і те, що, на відміну від МАСБ, які діяли під керівництвом Генерального секретаря ЛАД, МАСС мали діяти «всередині Лівану під особистим командуванням президента Ліванської республіки». На позачерговій зустрічі керівників держав та урядів арабських країн 25 – 26 жовтня 1976 року в Каїрі було ухвалено резолюцію щодо врегулювання ліванського конфлікту, прийняту напередодні в Ер – Ріяді. Сирія, Саудівська Аравія, Північний та Південний Ємен, Судан, ОАЕ та ОВП погодились направити свої контингенти до складу МАСС. Складно було вирішити питання чисельності військ: Сирія виступила категорично проти участі військових формувань ОВП у цих силах, розраховуючи зарезервувати за собою принаймні половину складу МАСС, що складало б 15 тис. чол. ОВП, у свою чергу, наполягало на тому, щоб сирійський контингент не перевищував 10 тис. чол. Оскільки компромісу з цього питання дійти не вдалося, Генеральний секретар поклав відповідальність за остаточне визначення кількісного складу кожного національного контингенту на президента Лівану. Займаючи в цілому просирійську позицію, президент І. Саркіс заявив про те, що Сирія має направити не менше 25 тис. чол. до складу міжарабських сил. До складу МАСС, крім сирійських, увійшли також війська Південного Ємену, ОАЕ, контингенти із Лівії, Саудівської Аравії та Судану, які перебували в Лівані як частина МАСБ і тепер були заново інтегровані в МАСС.

Саме формуванням МАСС завершився процес арабізації ліванської кризи, що було великим кроком вперед. Головним було досягнути певного рівня консенсусу серед арабських країн. Рішення Каїрської конференції «у верхах» у жовтні 1976 були спрямовані на відновлення статус – кво в Лівані і свідчили, що в той період більшість арабських країн фактично визнали особливу роль Сирії в Лівані і дали свої санкції на проведення ліванського курсу Дамаска, але вже в межах мандату ЛАД. Однак сам принцип формування МАСС, який передбачав незаперечну перевагу в них сирійських військ, спричинив процес виходу з їх складу інших арабських країн. Цей процес був започаткований у листопаді 1976 року Лівією і завершився навесні 1979 року, коли на ліванській території залишився тільки сирійський військовий контингент. Таким чином, миротворчі зусилля ЛАД в Лівані в 1975–1976 рр. засвідчили слабкість міжарабської системи, що знайшло свій прояв у трансформуванні міжарабських сил з механізму, створеного і спрямованого на виконання рішень ЛАД, в інструмент власне сирійської політики, що, без сумніву, стало вагомим чинником у становленні сирійського домінування в Лівані. Трансформація МАСБ в МАСС, яка супроводжувалася суттєвим нарощуванням військового потенціалу міжарабських миротворчих сил, означала істотну трансформацію самої місії сил ЛАД у Лівані: перехід від проведення традиційної «операції з підтримання миру» до практики «примусу до миру». Окрім цього, акцентування уваги в рішеннях ЛАД на відновленні статус – кво початку громадянської війни (припинення військових дій та повернення супротивників на позиції, які вони займали на 13 квітня 1975 року), без політичних реформ не було адекватним політичним реаліям Лівану і насправді сприяло інтенсифікації становлення нової моделі співіснування та забезпечення стабільності в Лівані – моделі «міліцейської фрагментованості».

Протікання конфлікту у 80-х роках відбувалося із загостреннями. У 1982 році Ізраїль провів військову акцію із вторгнення на територію Лівану з метою вирішення цілого комплексу своїх проблем: безпеки своїх північних районів, палестинської та ліванської проблем, а також сирійсько – ізраїльських відносин. [33] На початку 80-х років на території Лівану також двічі розміщували багатонаціональні сили (БНС): багатонаціональні сили першого формування (БНС – І) – з серпня по вересень 1982 року і другого формування (БНС – ІІ) – з кінця вересня 1982 по лютий 1984. Частково використання БНС було зумовлено недостатньою ефективністю діяльності Тимчасових Сил ООН в Лівані (ТСООНЛ), які були розміщені на півдня країни в 1978 згідно з рішеннями РБ ООН. Чергове загострення громадянського конфлікту припало на осінь 1988 року, коли в Лівані по суті склалося двовладдя: уряд генерала М. Ауна поширив свою владу на християнські райони, в той час як уряд С. Хосса – на мусульманські. Ліван мав два уряди, але не мав ні президента, ні, фактично, спікера парламенту. Ситуація ускладнювалась ще й тим, що обидва уряди були визнані відповідними країнами, які розглядали Ліван як сферу своїх життєво важливих інтересів. Ліван постав перед загрозою інтернаціоналізації конфлікту, що могло призвести до остаточного і сильного дроблення країни за етноконфесіональною ознакою. Кризова ситуація, що склалася в Лівані восени 1988 року, була спричинена (як і в період 1982–1984 рр.) дією зовнішнього фактору, насамперед, політикою Сирії. Однак у 1982 безпосереднім поштовхом до кризи стала військова акція Ізраїлю, а криза 1988 року мала принципово інший характер – вона стала наслідком протиріч, що назрівали в рамках системи власне міжарабських відносин, оскільки, як вже відзначалося, саме в Лівані фокусувалися претензії на лідерство в арабському світі та розгорталась боротьба за їх реалізацію. Основним опонентом Сирії в Лівані став Ірак, ліванський курс якого, спрямований на протидію, та, як наслідок, на послаблення позицій Дамаску, був важливим елементом більш масштабних зусиль на регіональному рівні, які мали на меті поновити боротьбу за лідерство в арабському світі. Однак загострення міжарабських – зокрема, сирійсько – іракських – суперечностей у Лівані не становило на даному етапі суттєвої загрози ані життєво важливим інтересам Ізраїлю, ні Сполучених Штатів, ні більшості західноєвропейських країн за винятком хіба що Франції та Ватикану, ні Радянського Союзу, зовнішньополітичний курс якого був спрямований на реалізацію концепції «нового мислення» в рамках відносин Схід – Захід. За обставин, які склалися в Лівані восени 1988 року вихід із кризи міг бути знайдений лише за допомогою такої сили. Яка б змогла виступити в ролі посередника між усіма учасниками конфлікту – як ліванськими, так і неліванськими. Функції посередника в розблокуванні кризової ситуації в Лівані взяла на себе Ліга Арабських Держав. [34]

В цей період діяльність ЛАД із врегулювання ліванської кризи можна поділити на два умовних етапи: перший (з грудня 1988 року до середини 1989) і другий (з кінця травня 1989 до вересня – жовтня 1989). Різниця між цими двома підходами полягає у концептуальних засадах формування підходу до врегулювання ліванського конфлікту, що передбачало і відповідний вибір механізмів для вирішення цього завдання. На першому етапі ЛАД концентрувала зусилля на пошуку компромісу між основними політичними акторами на внутрішньоліванському рівні задля того, щоб визначити прийнятну для всіх сторін кандидатуру на посаду президента країн. Офіційна позиція ЛАД виходила з того, що криза 1988 є внутрішньою за своїм характером, тому для її вирішення потрібно примирити конфліктуючі сторони, але зробити це слід обережно, поетапно, щоразу розширюючи коло учасників переговорного процесу і закріплюючи досягнуті позитивні результати на кожному з етапів. Ліга також наголошувала на необхідності відновлення статус – кво, обрання нового президента та проведення конституційних реформ. Основними концептуальними принципами підходу ЛАД в той період були: беззаперечне визнання територіальної цілісності, незалежності та єдності Лівану як необхідної умови мирного процесу та визнання інституту президентства втіленням та символом незалежності ліванської держави. На другому етапі ЛАД вже дійшла висновку, що криза в Лівані є явищем набагато глибшим і породжена цілим комплексом чинників. [35]

У грудні 1988 року було проведено спеціальну сесію ЛАД в Тунісі, яка доручила міністру закордонних справ Кувейту очолити формування спеціальної комісії Ліги з примирення в Лівані. До речі, Сирія, яка перебувала в цей період в певній ізоляції в арабському світі через свою проіранську позицію в тогочасній ірано – іракській війні, не змогла завадити формуванню цієї комісії, як не намагалась, і змушена була погодитись на посередницьку роль ЛАД у Лівані. 12 січня 1989 року Рада ЛАД сформувала комісію з примирення в Лівані з представників Кувейту, ОАЕ, Алжиру, Йорданії, Тунісу та Судану за участі Генерального секретаря ЛАД Шадлі Клібі. Першою з ініціатив Комісії була організація зустрічі ліванських лідерів М. Ауна, С. Хосса та Х. Хуссейні 30 січня – 1 лютого 1989 року. Позитивним відкриттям цієї зустрічі стало те, що, по суті, всі три лідери виступали за проведення політичних реформ у країні після відродження інститутів ліванської держави як такої, з тією лише різницею, що М. Аун вважав за потрібне проводити трансформацію тільки за умов виведення сирійських військ, а С. Хосса та Х. Хуссейні допускали їхню присутність у державі. Проте навіть за умов наявності певної згоди між трьома лідерами чергового загострення кризи уникнути не вдалося; 14 березня 1989 генерал М. Аун проголосив «визвольну війну» проти Сирії, кінцевою метою якої було «створення в Лівані суспільства, вільного від сирійського впливу». Цього разу навіть країни ЄС, які зазвичай не брали надто активної участі у врегулюванні ліванської кризи, виступили зі спеціальною заявою, засудивши Сирію і закликавши її припинити втручання до внутрішніх справ Лівану, оскільки в основному саме ліванська позиція заважала остаточному врегулюванню ліванського конфлікту. З цього приводу міністр закордонних справ Сирії Ф. Шараа заявив, що «сирійські збройні війська в Лівані не є іноземними військами». Рада Безпеки ООН, до якої було передано цю проблему, доручила Генеральному секретарю Пересу де Куельяру закликати сторони до припинення вогню і підтримки посередницької місії ЛАД. Тим часом християнській стороні конфлікту допомогу став надавати Ірак, а Сирія разом з ліванськими союзниками 21 березня запровадила блокаду території, контрольованої урядом М. Ауна. Розрахунок Сирії полягав у зламі опору ліванської опозиції до того, як вона одержить підтримку з боку міжнародної спільноти.

В цей час відбулася знакова для арабських держав Касабланкська зустріч – 23 травня 1989. Вона засвідчила нові тенденції у міжарабських відносинах і ознаменувала закінчення етапу поглиблення фрагментації системи міжарабських відносин. Почало виділятись нове структурне ядро країн, що займали помірковану позицію щодо проблем регіону, і серед них особливо виділялась Саудівська Аравія як лідер Ради Співробітництва Арабських Держав Перської Затоки (РСАДПЗ), а також Іорданія та Єгипет. Як завжди, процес прийняття рішень на зустрічі був пов’язаний з подоланням багатьох протиріч, підводних каменів міжарабських відносин. Саудівська Аравія проводила практику блокування резолюцій ЛАД, виконання яких послаблювало б позиції Сирії в Лівані. Ця тактика була спрямована на недопущення послаблення Сирії та використання її як противаги зростаючому впливу Іраку і, до певної міри, Єгипту. В Ер – Ріяді мали на меті завадити режиму С. Хусейна перетворитися на лідера арабського світу, а це неминуче мало статись після закінчення ірано – іракської війни. Загалом, Саудівська Аравія розглядала Ірак як важливий елемент системи підтримки безпеки в зоні Перської затоки та субрегіонального балансу сил – і в березні 1989 було підписано саудівсько – іракський пакт про ненапад. Всі нюанси та особливості відносин між арабськими силами знову ставили під загрозу врегулювання ліванської проблеми. Єгипет, в свою чергу, наполягав саме на «арабському рішенні» цієї проблеми, підкреслюючи, що якщо арабські держави цього не зроблять, то рано чи пізно втрутиться міжнародне співтовариство, і в цьому випадку рішення можуть бути не зовсім прийнятними для держав – членів ЛАД. Тому Єгипет та Кувейт запропонували модель розв’язання конфлікту, яка передбачала виведення всіх військових сил, груп та міліції з Бейруту та його околиць протягом трьох місяців. Для цієї мети мав бути сформований спеціальний чотиристоронній комітет для нагляду за процесом демілітаризації Бейруту. Проект не був впроваджений у життя через різко негативну реакцію на нього Іраку.

Нарешті, касабланкський форум ухвалив резолюцію, в якій визнав існування ліванської проблеми, «арабську відповідальність» за неї та постановив створити «Комітет трьох з Лівану» у складі короля Саудівської Аравії Фахда, короля Марокко Хасана ІІ та президента Алжиру Шадлі Бенджедіда. Комітет мав відповідати за реалізацію рішень, ухвалених конференцією. Протягом шести наступних місяців Комітет мав проконтролювати скликання національної асамблеї Лівану, початок політичних реформ, обрання президента республіки, підтримання загальної стабільності всередині держави та відновлення суверенітету Бейруту над всією ліванською територією. Головна особливість Касабланкської резолюції – вона не містить засудження сирійської політики у Лівані. Скоріше за все, це пов’язано з розумінням малоефективності таких кроків, як засуждення. Набагато дієвіше оголосити «звільнення Лівану від будь – якої регіональної гегемонії та відновлення національного суверенітету». Серед невідкладних заходів, запропонованих у липні 1989 року Комітетом Трьох, були: припинення вогню, зняття блокади морських портів, відкриття проїздів між східною та західною частинами Бейрута. На регіональному рівні важлива роль передбачалася для Саудівської Аравії – припинити протистояння між Іраком та Сирією в Лівані шляхом досягнення найменшого прийнятного компромісу. І знову вирішенню проблеми завадила неконструктивна позиція Сирії – її погляди на ліванський суверенітет та місце Сирії у політичному житті Лівану докорінно відрізнялись від підходу ЛАД. Ліга виступала за регулювання кількості сирійських військ у Лівані та зосередження їх у долині Бекаа. 31 липня 1989 року Комітет Трьох був змушений визнати свою невдачу у врегулюванні ліванської кризи і фактично припинив свою діяльність. Проте Комітет відновив діяльність після загострення ситуації у Лівані 13 серпня 1989 року, коли мусульманська міліція за підтримки сирійських військ розпочала наступ на сили генерала М. Ауна. Генеральний секретар ООН Перес де Куельяр у своєму зверненні до Ради Безпеки ООН наголосив, що відновлення діяльності Комітету є вкрай необхідним.

13 вересня 1989 Комітет Трьох виступив з новими пропозиціями щодо врегулювання ліванської кризи, в основі яких лежали посередницькі зусилля задля припинення вогню, розблокування портів та організацію 30 вересня зустрічі ліванського парламенту в Саудівській Аравії для обговорення «Хартії національної згоди», проект якої був підготовлений Комітетом. Компромісу між ЛАД та Сирією було досягнуто ціною значних поступок Сирії: було продовжено строк перебування сирійських військ на території Лівану (ще два роки після обрання президента Лівану та проведення реформ) та зону їхнього розташування (ширша, ніж долина Бекаа). Таким чином, арабські посередники не отримали змоги впливати на розвиток лівансько – сирійських відносин у сфері безпеки. 30 вересня 1989 було зроблено дуже суттєвий крок до покращення ситуації у Лівані: прийнято «Хартію національної згоди» у Ет – Таїфі, під час зустрічі ліванських парламентарів під егідою ЛАД. [36] Було взято курс на політичні реформи з метою нормалізації політичного клімату в державі (формування уряду «національної єдності», обрання нового президента, парламентська реформа), після чого планувалося здійснити роззброєння всіх військових формувань в Лівані та передислокувати всі сирійські війська в долину Бекаа. Таким чином, на території Саудівської Аравії у вересні був досягнутий історичний компроміс, проілюструвавши російське прислів’я «нет худа без добра» – невдачі міжнародного і, зокрема, арабського співтовариства призвели до укладення цієї угоди та відносної стабілізації ситуації. На початку 90-х років завдяки тісній координації Лівану з Сирією стало можливим закінчення громадянської війни та відродження Лівану як єдиної держави і перехід його до нового етапу розвитку – до Другої Республіки. 22 травня 1991 року було підписано «Договір про братерство, співробітництво та координацію» між Сирією та Ліваном, який, до речі, дав змогу Сирії посилити свій вплив на Ліван, але такого негативного ефекту щодо ситуації в Лівані це вже не мало.

Таким чином, ліванська проблема є хоч і не найдавнішим, але точно одним з найбільш заплутаних та складних конфліктів, який доводилось врегульовувати Лізі. Основною, характерною особливістю політики ЛАД було прагнення до відновлення довоєнного статус – кво, що і призвело до формування Міжарабських сил стримування, одного з виявів політики «підтримання миру». В цілому результати миротворчої діяльності Ліги з приводу ліванського конфлікту можна оцінити як успішні, адже саме завдяки зусиллям Ліги було проведено процес «арабізації» конфлікту (арабські держави довели свою здатність врегульовувати подібного роду конфлікти) та припинено громадянську війну (після прийняття «Хартії національної згоди»). Ключовим позитивним моментом стало укладення Таїфської угоди, що ознаменувала собою досягнення компромісу між різними релігійними угрупованнями всередині Лівану, між Сирією та низкою ключових арабських країн (Єгиптом, Саудівською Аравією), і «умиротворення» Сирії, позиція якої часто несла в собі головний конфліктогенний потенціал.

2.3 Участь Ліги Арабських Держав у врегулюванні західносахарського питання

Західносахарський конфлікт є одним з найгостріших регіональних конфліктів, що затягли до своєї орбіти (прямо або опосередковано) регіональні та позарегіональні сили. Проблема Західної Сахари перетворилася на справжній вузол протиріч. Вона становить серйозну небезпеку для стабільності в субрегіоні Магрибу, створює чималі перешкоди на шляху його інтеграції. Дестабілізуючий вплив західносахарського конфлікту на ситуацію в Магрибі, на міждержавні відносини, особливо в періоди гострих криз, спонукає його безпосередніх учасників до пошуку шляхів його врегулювання мирними політичними методами. Для Ліги Арабських Держав цей конфлікт представляє інтерес через те, що його безпосередніми учасниками є дві північноафриканські держави – члени ЛАД: Марокко та Алжир.

Західносахарський конфлікт бере свій початок з колоніальної політики, що проводиться Іспанією й Францією відносно народів північно-західної Африки. Вони довільно встановили границі в регіоні без обліку волевиявлення проживаючого там населення, у тому числі західно-сахарського. Установлення іспанського панування над Західною Сахарою викликало активний опір корінного населення, яке пригнічувалося колонізаторами. Наприкінці 50-х років відбувся новий підйом визвольного руху. В 1958 році Іспанія пішла на зміну статусу Західної Сахари: протекторат став заморською провінцією Іспанії. У той же час Марокко й Мавританія звернулися в ООН з домаганнями на західносахарську територію, посилаючись на історичні, етнічні, географічні фактори, що зачіпають, як вони стверджують, їхні життєві інтереси. [37]

Питання про ліквідацію іспанського колоніального панування в іспанській Сахарі неодноразово обговорювався в ООН. В 1965 році на XX сесії Генеральної Асамблеї була прийнята резолюція №2072, відповідно до якої уряду Іспанії рекомендувалося негайно вжити заходів для ліквідації колоніального панування в іспанській Сахарі. В 1966 році Генеральна Асамблея ООН визнала право сахарського народу на самовизначення, призвала Іспанію відповідно до прагнень корінного населення Іспанської Сахари й після консультації із представниками Мавританії й Марокко й будь-якою зацікавленою стороною, «установити порядок проведення референдуму під егідою ООН». Під «будь – якою зацікавленою стороною» мався на увазі Алжир, що вперше заявив на сесії про свою зацікавленість у долі прикордонної з ним Західної Сахари. У наступні роки ООН прийняла ряд рішень про необхідність надання західносахарському населенню можливості вільного волевиявлення щодо свого майбутнього. У боротьбі за деколонізацію Західної Сахари об'єднали свої зусилля Марокко, Мавританія й Алжир. Однак уже на перших зустрічах керівників цих країн виявилася неоднозначність їх позицій по питанню про майбутнє Західної Сахари. Марокканське керівництво наполягало на тому, щоб цей район був приєднано до Марокко; мавританські лідери висунули домагання на південну частину Західної Сахари, алжирці наполягали на наданні сахарському населенню права на самовизначення відповідно до резолюцій ООН. За рекомендацією Генеральної Асамблеї ООН питання про Західну Сахару було передане на розгляд Міжнародного суду в Гаазі, який у принципі, але в нечітких формулюваннях, визнав за західносахарським населенням право самому вирішувати питання про своє майбутнє. З метою тиску на світову суспільну думку й демонстрації своїх прав король Марокко організував на початку листопада 1975 року мирний «зелений марш» 350 тисяч марокканців на територію цієї іспанської колонії, що загострило обстановку в Магрибі до грані збройного конфлікту й у той же час прискорив початок іспано-мароккано – мавританських переговорів, що завершилися підписанням 14 листопада 1975 року Мадридської угоди, відповідно до якого Іспанія з 28 лютого 1976 року передавала територію Західної Сахари під «тимчасове адміністративне керування Марокко й Мавританії». [38]

У вирішенні західносахарського питання сторонами ігнорувалася думка утвореного в 1973 році Народного фронту звільнення ПОЛІСАРІО – політичної організації, створеної з метою захисту прав і інтересів корінного населення Західної Сахари, у тому числі завоювання незалежності збройним шляхом. Фронт ПОЛІСАРІО спочатку приховано, а потім і явно користувався фінансовою й матеріальною підтримкою алжирського й лівійського керівництва. Алжир рішуче виступив проти розділу Західної Сахари, відкинув Мадридську угоду й розцінив дії Рабата й Нуакшота як пряму погрозу своєї територіальної цілісності. У той же час він не пред'являв жодних претензій на Західну Сахару. На цьому етапі вже з’явилась думка скористатися посередництвом і допомогою Ліги Арабських Держав у вирішенні цього питання. У січні 1976 року Іспанія вивела свої війська із Західної Сахари, наприкінці лютого того ж року в цей район ввели свої війська Марокко й Мавританія, розділивши в такий спосіб між собою західносахарську територію. Напруженість у регіоні ще більше посилилася після того, як 27 лютого 1976 року в одному із західносахарських оазисів Фронт ПОЛІСАРІО проголосив створення Сахарської Арабської Демократичної Республіки (САДР). [39]

Одночасно було сформовано свого роду уряд у вигнанні – Тимчасову сахарську національну раду. Першою державою, що визнала САДР, був Алжир. У відповідь на цей крок Марокко й Мавританія розірвали з ним дипломатичні відносини, засоби масової інформації двох країн розв'язали широку антиалжирську кампанію. Напруженість досягла небезпечної точки: Фронт ПОЛІСАРІО, одержуючи військову допомогу від Алжиру й Лівії, розгорнув активні збройні дії проти регулярних марокканських і мавританських військ, що почали окупацію Західної Сахари.

Відношення країн Магрибу до подій у західносахарському регіоні було далеко не однозначним, і настільки ж не однозначним воно було в усьому арабському світі. Показовою щодо цього виявилася позиція Ліги арабських держав. Свою неспроможність в якості ефективного посередника у відносинах між арабськими державами ЛАД, керівну роль у якій відігравали консервативні режими, продемонструвала й під час обговорення майбутнього Західної Сахари. Керівництво Ліги, виявившись нездатним знайти вирішення цього питання, взагалі відмовилося від обговорення західносахарської проблеми й передало її на розгляд Організації Африканської Єдності. Однак і в ОАЄ вивчення проблеми періодично відкладалося через політичну неоднорідність країн, що входять у цю організацію, неоднозначності їх позицій відносно національно-визвольного руху, а головне через те, що монархічний режим Марокко відкрито перешкоджав її об'єктивному обговоренню. Проте, до кінця 1977 року більшість держав – членів ОАЕ (33 і 38) підтвердили право західносахарського населення на самовизначення, а в липні 1978 року 15 – та сесія Асамблеї глав держав і урядів країн – членів ОАЕ прийняла рішення створити спеціальну комісію в складі п'яти держав («комітет мудреців») для вивчення всіх аспектів західносахарської проблеми й розробки рекомендацій для її рішення. [40]

Більшу зацікавленість у розв’язанні західносахарської проблеми з урахуванням інтересів САДР виявив лівійський лідер М. Каддафі; він запропонував план урегулювання конфлікту. Щоб не допустити переростання його у великомасштабну війну, він запропонував «врегулювати проблему в рамках Магрибської конференції, усередині якої спірна територія Сахари могла б знайти своє місце у вигляді політичної одиниці, форму якої залишається тільки визначити». [41]

Зві Мазел, колишній посол Ізраїлю у Єгипті, стверджує, що неефективність діяльності Ліги у випадку із західносахарською проблемою пов’язана з тим, що у складі Ліги присутні багато країн із занадто різним географічним положенням та геополітичними інтересами. Північноафриканські країни далекі від вирішення палестинської проблеми і не вважають за доцільне витрачати на неї кошти та військовий потенціал. У свою чергу, країни Перської Затоки не надто переймаються проблемами субрегіону Магрибу. На думку Мазела, неспроможність арабських держав домовитись може призвести насамкінець до того, що їм доведеться скористатися допомогою зовнішніх сил – великих держав, скоріше за все, Сполучених Штатів.

Отже, зусилля Ліги Арабських Держав у врегулюванні західносахарської проблеми навряд чи можна назвати дуже продуктивними – організація фактично переклала відповідальність за розв’язання цього конфлікту на ООН та ОАЄ, вважаючи, очевидно, що в останніх більше важелів для впливу на ситуацію та не вважаючи за доцільне формувати міжарабські збройні сили задля сприяння вирішенню цієї проблеми.

2.4 Позиція Ліги Арабських Держав під час криз у Перській затоці 1961 та 1990 років

Події в Перській затоці, спровоковані конфліктом між Іраком і Кувейтом на початку 90-х років, сколихнули увесь арабський світ, не залишивши байдужими ні окремі арабські країни, ні їх міжнародні організації. По суті, арабське співтовариство до кінця поточного століття зіштовхнулося з небаченим в історії арабського світу явищем, коли конфлікт вибухнув між двома спорідненими країнами, які в арабській політичній термінології мають статус «сестринних». Напад Іраку на Кувейт із метою анексії його викликало справжній шок серед арабів, поставивши їх перед особою зовсім нової ситуації, Тоді міжарабська єдність, не встигнувши перейти в практичну площину, піддалося винятково сильному випробуванню, перевернувши всі вистави про майбутні шляхи розвитку арабського миру й поставивши під сумнів реальність панарабських гасел, які служили платформою для об’єднання для арабів протягом багатьох десятиліть їх боротьби проти колоніалізму, за національний суверенітет і економічну самостійність.

В цьому контексті варто коротко згадати, що події 1990 року не є безпрецедентними – у 1961 році вже мала місце конфліктна ситуація між цими двома державами. Це сталося після того, як 19 червня 1961 року Кувейт проголосив свою незалежність і висловив бажання приєднатися до ЛАД. Ірак в особі генерала А.К. Касема та його уряду заперечив право Кувейту самостійно діяти на міжнародній арені. Через наявність на кувейтській території британських військ та неможливість дійти згоди у Раді Безпеки ООН передала це питання на розгляд ЛАД. [42] У прийнятій 20 липня того ж року резолюції ЛАД зазначалось, що Кувейт приймається до лав цієї організації, і йому надаватиметься на його прохання допомога у справі збереження суверенітету, а кувейтський уряд, у свою чергу, повинен докласти зусиль для виводу британських військ зі своєї території. Тоді іраксько – кувейтська криза інспірувала ще один важливий крок – створення Об’єднаних Сил Ліги Арабських Держав з контингентів ОАР, Саудівської Аравії, Судану, Іорданії та Тунісу для розміщення їх на території Кувейту. Після того, як Об’єднані Сили ЛАД зайняли позиції вздовж кордону з Іраком, Великобританія почала вивід своїх військ з території Кувейту. Після повного завершення їх виводу 11 жовтня 1961 року обсяг Об’єднаних арабських військ теж почав зменшуватись. А після військового перевороту в Іраку в лютому 1963 та визнанням ним Кувейту як незалежної держави, територію Кувейту залишили всі арабські військові контингенти. Такий крок, як розміщення Об’єднаних арабських сил, розглядається по – різному: і як колективна самооборона, і як прояв дії системи колективної безпеки, але частіше за все – як операція з підтримки миру, спрямована на запобігання конфлікту, а не на ведення бойових дій. [43]

Проте ситуація 1990 року була набагато напруженішою. Сам факт нападу Іраку на Кувейт виявився досить показовим. Він продемонстрував не тільки наявність великих протиріч в арабському середовищі, але й абсолютну готовність пожертвувати загальноарабськими ідеалами заради досягнення матеріальної вигоди. Інакше кажучи, можна, очевидно, сказати, що цей факт міжнародного й міжарабського тероризму виявив глибокий розкол в арабських рядах, який тільки підсилив відцентрові тенденції в арабськім співтоваристві, зайвий раз підтвердивши, що воно несе на собі специфічні риси розірваної нації, а об’єднавчі стимули не досягли того ступеня зрілості, при якому можуть служити завданням об’єднання арабів у єдиний конгломерат у соціально-економічному й суспільно-політичному плані. Занадто роз’єднаними залишаються вони й донині, занадто велика різниця між національними інтересами різних учасників загальноарабського процесу й занадто важко консолідувати різні підходи в єдинім руслі руху за єдиний арабський світ.

У зв'язку із цим була виявлена й досить неоднозначна позиція різних арабських країн стосовно цієї кризи в Перській затоці. У цілому негативна, вона, проте, з ряду моментів містила різні оцінки. Їх безкомпромісність і ступінь твердості змінювалися залежно від того, наскільки далеко ті або інші арабські режими перебували від центру конфлікту. У ході конфлікту виявилося, що цілий ряд арабських країн у набагато більшому ступені стурбований інтересами матеріального або іншого порядку, а загальноарабську ідею зближення або відкидає, або не візьме до уваги в якості вартої того, щоб боротися за її втілення [44].

Безсумнівно, вагома роль у формуванні загальноарабської позиції по конфлікту належить Лізі арабських держав, яка досить оперативно відгукнулася на, що вибухнули події в регіоні. Тим більше, що згідно зі статтями 52 – ой і 53 – їй Статуту ООН ЛАГ є однієї з регіональних організацій, які здатні розв’язати регіональний конфлікт. Однак низька дієздатність ЛАД і її функціонування в дорадчому режимі заважали їй займатися цим успішно настільки, щоб дієво втрутитися в конфлікт.

3 серпня 1990 р. на своєму засіданні Рада ЛАГ прийняв більшістю голосів наступні рішення: засудити іракську окупацію Кувейту, зажадати від Іраку негайного й беззастережного виводу військ до границь, що існували до 1 серпня 1990 року; Рада ЛАД підтверджувала необхідність збереження суверенітету Кувейту й безпеки в рамках регіону інших країн – членів організації. У той же час Рада ЛАД виражала категоричне неприйняття будь-якого іноземного втручання в справи арабських країн. Це, безсумнівно, вказує на те, що ЛАД ще не усвідомила масштаби драматичних подій і не могла оцінити розмір погрози регіональної безпеки. Ці рішення були прийняті Радою ЛАД через день після прийняття Радою Безпеки ООН резолюції №660, у якій говорилося про беззастережне і негайне виведення іракських сил з Кувейту. У резолюції також містився заклик розв'язати цей конфлікт за допомогою ЛАД при опорі на згадані статті Статуту ООН.

10 серпня 1990 р. у Каїрі відбулася зустріч у верхах глав арабських держав. Після її завершення була опублікована заява, яку підписали 13 країн – учасників. Заява концентрувалася на тому, щоб: підтвердити розв'язок Ради Ліги від 3 серпня 1990 р.; підтвердити повагу резолюції СБ ООН №660 від 2 серпня й інших розв'язків по цьому ж питанню; засудити іракську окупацію Кувейту й зажадати негайного й беззастережного відходу Іраку з території Кувейту; підтвердити суверенітет і незалежність Кувейту і його право на безпеку й підтримати його у всьому, що допоможе у звільненні його території й відновленні суверенітету; підтримати заходи Саудівської Аравії й арабських країн Перської затоки, що вживаються для самооборони, з умовою їх припинення після відходу іракських сил з Кувейту й відновлення в Кувейті законної влади; відгукнутися на вимоги Саудівської Аравії й арабських країн Перської затоки й направити на допомогу силам Саудівської Аравії міжарабські сили.

Криза в Перській затоці минула, але іноземні військові контингенти дотепер ще перебувають в окремих країнах затоки, щоправда, за згодою урядів. Отже, наслідки втручання ЛАД у конфлікт носили, в основному, як би показний характер, оскільки, як з'ясувалося в ході конфлікту, організація виявилася нездатною вдатися до інших дій, крім риторичних і декларативних, щоб, якщо не усунути протиріччя, то хоча б пом'якшити позицію агресора. По суті, у випадку збройної агресії однієї братньої країни проти іншої, слабшої, співтовариство арабських держав змогло лише продемонструвати моральну підтримку постраждалій стороні. Тут відбилися численні протиріччя, характерні для арабського миру в цілому й окремих його частин. Формальне досягнення узгодженості в позиціях не означає автоматично наявність можливостей для втілення їх у життя. Зовсім очевидно, що ЛАД також не має необхідних інструментів, за допомогою яких вона могла б відновлювати справедливість і ефективно сприяти встановленню миру. Але в той же час слід визнати, що ЛАД уперше зіштовхнулася з таким сильним по інтенсивності конфліктом, у який, у підсумку, виявилися залученими навіть найбільші індустріально розвинені держави і їх збройні сили. Інакше кажучи, можливості ЛАД виявилися неадекватними масштабу події, і одних тільки її зусиль не вистачило б, щоб вийти з цього випробування з позитивним результатом.

2.5 Підходи Ліги Арабських Держав щодо вирішення іранського питання

Іранська проблема є серед всіх проблем, з якими стикалась Ліга Арабських держав, питанням з найбільшим міжнародним резонансом. Ще в 2002 р. президент США Джордж Буш включив Іран до країн «вісі зла», які фінансують терористів і прагнуть заволодіти ядерною зброєю. США намагаються домогтися міжнародної ізоляції Ірану, щоб не допустити створення цією країною ядерної бомби. Однак зусилля США натрапляють на протидію з боку Франції, Німеччини й Великобританії, а також Росії, пов'язаної з Іраном контрактами на поставку військової техніки й будівництво АЕС в Бушері. Питання звільнення Близького Сходу від ядерної зброї став пріоритетом у зовнішній політиці деяких регіональних країн. У той же час Іран продовжує розбудовувати свою ядерну програму, одночасно арабські країни планують запустити свою ядерну програму в мирних цілях. Генеральний секретар ЛАД Амр Муса стверджує, що Близький Схід повинен стати зоною, вільною від ядерної зброї: «Ліга Арабських Держав вжила серйозних заходів з цього питання. Ми створили Арабську Раду Безпеки й миру та вжили відповідних заходів для врегулювання й зміцнення безпеки в арабських країнах. Крім того, усі арабські країни, а також Туреччина й Іран, приєдналися до договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), крім Ізраїлю». [45] Що стосується іранської ядерної програми, то тут позиція ЛАД є зрозумілою. Іран, як будь-яка інша країна регіону, має право на використання ядерної енергії в мирних цілях. Що стосується використання ядерної програми у військових цілях, то держави ЛАД, за твердженням Амр Муси, не бачать в ній жодної потреби, а також доказів її наявності. Слід зазначити, що тут є підозри в застосуванні політики подвійних стандартів: є повідомлення про те, що Ізраїль розробляє ядерну програму у військових цілях, однак ніхто не висловлюється із цього приводу, що викликає обурення. Ніхто не розуміє, що, виступаючи проти іранської ядерної програми, упускається з виду ядерна програма Ізраїлю, яка переслідує військові цілі й наявність якої вже доведене, хоча МАГАТЕ у своїх заявах не вказало на те, що ядерна програма Ірану носить військовий характер. Хоча, заради справедливості, потрібно зазначити, що арабо-іранські відносини стосуються не лише ядерного питання, а і розбіжностей з ОАЕ з приводу трьох островів.

Ситуація, коли Іран відмовляється від вимоги США й Заходу згорнути розробку ядерної програми й може продовжити її розвиток до створення ядерної зброї, створює головний ризик для арабських країн. «Араби протягом декількох років стурбовані цією проблемою. Хоча вони привселюдно заявляли, що не підтримують атаки США й Ізраїлю на ядерні об'єкти Ірану, потай вони прагли б це побачити», – сказав Теодор Карасик, директор відділу дослідження й розвитку Військово-аналітичного інституту Близького Сходу й Перської затоки (INEGMA) Міністр закордонних справ Єгипту Ахмед Абу Гейт заявив на прес – конференції у вересні 2008 року, що ядерні програми Ірану й Ізраїлю являють собою загрозу, що нависла, «як два мечі», над арабським миром. Того ж року у Женеві відбулася зустріч Високого представника Європейського Союзу по зовнішній політиці й безпеки Хав'єра Солани із секретарем Вищої Ради національної безпеки Ірану Саїдом Джалілі за участю політдиректорів країн «шістки» з іранської ядерної програми (Росія, США, Великобританія, Франція, Китай і Німеччина). За підсумками переговорів сторони прийшли до угоди, що інспектори МАГАТЕ відвідають новий завод по збагаченню урану в іранському місті Кум протягом двох тижнів. [46] США й ряд європейських країн запропонували прийняти додаткові економічні й енергетичні санкції проти Ірану на додаток до п'ятьох резолюціям Радбезу ООН по іранській ядерній програмі. Занепокоєння арабських країн Карасик зв'язує з тим, що якщо Іран розгорне війну в регіоні, то перший удар, швидше за все, прийде по американських і ізраїльських інтересах, а також сторонам, які є учасниками цього сценарію. Тому Карасик вважає, що останнім часом все частіше говорять про вигоди від атаки на Іран [47].

Саудівська Аравія в серпні 2008 року оголосила про будівництво першої атомної електростанції, яка, на думку ряду аналітиків, стане першим кроком, спрямованим проти ядерної програми Ірану. Існують дві основні причини, по яких арабські країни побоюються розростання суперечок навколо іранської ядерної програми, уважає Алирза Нуризаде, голова арабо-іранського центру стратегічних досліджень зі штаб-квартирою в Лондоні. Перша причина в тому, що арабські країни переконані у факті розробки Іраном ядерної програми у військових цілях: «Арабські країни вважають, що Іран прагне до випробування нових технологій і створенню першої бомби, що приведе до великої ядерної гонки між регіональними країнами. Побоювання арабських країн із приводу початку нової регіональної війни збільшилися після того, як Іран провів випробування ракет далекої дії «Сиджил» і «Шехаб – 3», здатних долетіти до Ізраїлю, вважає ряд регіональних аналітиків [48]. Другу причину занепокоєння арабських країн Нуризаде бачить у можливих поступках США Ірану на тлі зближення Тегерана й Вашингтона, яке не відповідає арабським інтересам.

Ядерний Іран, вважає Нуризаде, перетворився в дилему для арабських країн Перської затоки: з одного боку, вони підтримують атаки США проти Ірану, якщо будуть впевнені, що це покладе кінець постійній ядерної погрозі Тегерана; з іншого боку, американці можуть залишити все на півдорозі, і тоді напівзруйнований Іран стане справжньою небезпекою для них. «У глибині душі арабські країни прагли б бачити Іран зруйнованим, але, з іншого боку, є побоювання, що американці не зможуть дійти до кінця», – сказав Нуризаде. Прозахідні арабські режими також бояться, що Іран може підключити до боротьби проти Заходу своїх арабських союзників – ліванську партію «Хезболла» і рух ісламського опору в секторі Газа ХАМАС. Аналітики не виключають, що останнє зближення Саудівської Аравії і Єгипту із Сирією, одним з головних стратегічних партнерів Ірану, мало на меті позбавити Тегеран підтримки режиму в Дамаску [49].

Військова атака Ізраїлю й США на іранські ядерні об'єкти може дорого коштувати іншим країнам Перської затоки, що межують з Іраном – Катару, Еміратам, Бахрейну, Оману. У столиці Бахрейну Манамі вже існує база американського флоту. Але, з іншого боку, Іран може використовувати озброєння союзників «Хезболла» і ХАМАС. Арабські країни обвинувачують Іран у розпаленні зіткнень між повстанцями – шиїтами й урядом Ємену, а також розширенні конфлікту між шиїтами й сунітами в Бахрейні, Саудівській Аравії й Кувейті. Іран ці обвинувачення відкидає. Каїр також обвинувачує Іран у підриві палестинського мирного процесу між Палестинською національною автономією й ХАМАС, який проходить за посередництвом єгипетського уряду. [50]

Незважаючи на заяви Ірану про готовність почати діалог з арабським світом, експерти вважають, що ірано – арабські відносини не будуть відновлені, поки не будуть вирішені територіальні й політичні проблеми між ними. Президент Ірану Махмуд Ахмадінежад заявляв про готовність Тегерана почати діалог з арабськими країнами. Слова Ахмадінежада стали відповіддю на заяви генсека Ліги арабських держава Амр Муси, що призвав арабські країни «почати діалог з Іраном», а Тегеран – припинити втручатися у внутрішні справи арабських країн. [51] «У нас [Ірану] гарні відносини з арабськими країнами Перської затоки, Оманом, Сирією, Ліваном, Суданом, Алжиром, і товарообіг на дуже високому рівні, – сказав Ахмадінежад. – Однак я не знаю, яку з арабських країн у регіоні турбує посилення Ірану». За словами Ахмадінежада, Тегеран і арабський мир, насамперед, поєднує загальна релігія – іслам, а також національні й регіональні інтереси, і з іранської сторони ніколи не було зроблено кроків для ослаблення цих зв'язків. Ахмадінеджад впевнений, що «гарні відносини Ірану з арабськими країнами запобігають втручанню ворогів Ірану».

Між Іраном і Об'єднаними Арабськими Еміратами є територіальна суперечка навколо трьох островів у Перській затоці – Абу – Муса, Великий і Малий Тумб. Ліга Арабських країн розглядає територіальний конфлікт ОАЕ й Ірану як окупацію островів з боку Тегерана [52]. Радник Верховного лідера Ірану Хомейні, Натик Нурі висловив думку, що «Бахрейн у минулому був однією з провінцій Ірану». Це викликало негативну реакцію серед арабських країн Перської затоки. Якщо Іран дійсно прагне почати діалог з арабськими країнами, то в першу чергу він повинен повернути окуповані території арабів, сказав політолог Мухаммед Захід, адже окупація Іраном територій ОАЕ й претензії на Бахрейн ставлять під сумніви серйозність намірів Ірану поліпшити відносини з арабськими країнами.

Крім територіальних проблем, позиція Ірану й багатьох арабських країн розходиться в питаннях розв'язання політичних конфліктів на Близькому Сході, серед яких ізраїльсько – палестинський. Іран вважає палестинську проблему «загальномусульманською» і заявляє, що деякі арабські країни несправедливо підходять до її розв’язання, намагаючись послабити військовий опір Ізраїлю ХАМАС. Однак насправді Іран відкидає американський план мирного процесу в регіоні, що закликає до створення незалежної палестинської держави, що співіснує пліч – о – пліч із Ізраїлем, і викликає невдоволення арабських країн. Арабські країни вважають, що Іран також проводить політику посилення шиїтів в арабському суспільстві, де переважають суніти. [53]

Однією з останніх ініціатив Ліги стосовно іранського питання мала місце на зустрічі голів держав та урядів у м. Доха у 2009 році. Прийняте звернення до Ірану вимагає від керівництва цієї країни «втілити на практиці всі зроблені їм заяви у зв'язку з його прагненням поліпшити відносини з арабськими країнами на основі діалогу й усунення напруженості». На внесенні цього положення наполягав Бахрейн. У цьому зв'язку важливі й зроблені прем'єр – міністром і міністром закордонних справ Катару шейхом Хамадом Бен Джасемом Аль Тані заяви про те, що на саміт не будуть запрошені ні президент Ірану Махмуд Ахмадінежад, ні хто-небудь із керівництва ХАМАС. [54] Нарешті, міністр закордонних справ Об'єднаних Арабських Еміратів шейх Абдалла Бен Заїд відзначив, що питання про три окуповані Іраном острови ОАЕ (Великий і Малий Томб, а також Абу – Муса) буде в обов'язковому порядку внесене до порядку денного саміту в катарській столиці. З іншого боку, проект заяви майбутнього саміту ЛАД зажадає від держав – членів цієї організації «піднімати тему трьох окупованих островів у ході їх контактів з іранською стороною, підкреслюючи незаконність спорудження цивільних і військових об'єктів на цих островах, а також проведення там Іраном військових маневрів». [55]

Отже, іранська проблема відрізняється залученням та зацікавленістю в її перебігу великих держав – США, Російської Федерації, а також Європейського Союзу. Складність вирішення цієї проблеми полягає і у підозрах щодо ядерної програми Ізраїлю, і у неоднозначності підходів арабських держав до іранської ядерної програми. Територіальні проблеми з ОАЕ, хоч і не можна списувати з рахунку як несуттєві, все-таки не є головним каменем спотикання у відносинах Ірану з арабськими державами. Останні, по суті, не знають, як може відобразитись на них факт наявності у Ірану ядерної зброї і чи не будуть вони втягнені у масштабний конфлікт внаслідок цього.

Висновок

В результаті проведеного дослідження було проаналізовано роль Ліги арабських держав у врегулюванні регіональних та локальних конфліктів. ЛАД вже 65 років функціонує як головний міжарабський форум і одна з центральних регіональних організацій. За цей час вона брала участь у врегулюванні конфліктів різного масштабу та ступеню напруженості. Виходячи з завдань, поставлених в роботі, можна зробити наступні висновки:

1.   У своїй миротворчій діяльності Ліга спирається на положення свого основоположного документу – Пакту Ліги від 22 березня 1945 року та на зміст Договору про спільну оборону та економічне співробітництво від 13 березня 1950. Центральним елементом системи колективної безпеки Ліги з найбільш широкими повноваженнями щодо врегулювання конфліктних ситуацій є Рада Ліги. Особливої уваги заслуговує система прийняття рішень в рамках ЛАД: вони можуть прийматись як одностайно, так і більшістю голосів. Ця особливість має досить неоднозначний вплив на ефективність прийняття рішень Лігою. Хоча в тексті Пакту немає офіційно закріпленого поняття «підтримання миру», на практиці ЛАД бере активну участь у мирному вирішенні суперечок та підтримці миру. Ліга двічі за історію свого існування формувала так звані «міжарабські сили», які на практиці виконували функції з підтримки миру – у 1961 році під час іраксько – кувейтського конфлікту та у 1976 році під час чергового загострення ліванської кризи. Процес формування подібних військових структур є надзвичайно складним через розбіжності позицій держав – членів Ліги щодо кожного конкретного конфлікту.

2.   Ефективність дій Ліги у кожній із конфліктних ситуацій не є рівнозначною. Якщо говорити про палестинську проблему як найбільш застарілу з тих, що були розглянуті, то ситуація навколо Палестини ще далека від вирішення. Підходи Ліги до цієї проблеми протягом тривалого часу зазнавали змін. Під розв'язанням палестинської проблеми до початку 80-х років Лігою арабських держав розумілося створення Палестинської держави на всій території Палестини зі столицею в Єрусалимі і ліквідація Держави Ізраїль. Розв'язання палестинської проблеми повинне було знаходитися в рамках спільної компетенції арабських країн – членів Ліги арабських держав. На початку 80-х років спостерігається поступовий поворот ЛАД в діяльності з палестинської проблеми. Він передбачав не тільки перехід до політичних шляхів врегулювання, але і трансформацію підходу до самої суті розв'язання питання – визнання факту існування Держави Ізраїль і можливості створення Палестинської Держави на частині території Палестини. На початку 90-х років ЛАД зайняла більш помірковану позицію щодо врегулювання палестинського питання, але ані Ізраїль, ані палестинці, ані сирійці не бачать Лігу в ролі посередника. Саме тому дуже важливою є роль ЛАД у формуванні системи безпеки на Близькому Сході. Форсування переговорного процесу, зокрема між Ізраїлем і ОВП, між Ізраїлем і окремими арабськими країнами, має важливе, але проміжне значення. ЛАД могла б створити передумови для вирішення конфлікту, а також посприяти проведенню переговорів по таким комплексним, що представляють взаємний інтерес для Ізраїлю і арабських країн питанням, як контроль над озброєнням, недопущення поширення в регіоні зброї масового знищення і проблема біженців.

3.   Всі зусилля із врегулювання конфлікту зводяться до політичного врегулювання; приклади такого підходу – план Фахда 1981 року та формування рамок для переговорного процесу у 2007 році. Кардинально інша ситуація склалася у Лівані, де внутрішньополітична криза переросла у кризу регіонального масштабі із залученням основних міжнародних гравців. Підхід ЛАД до проблеми врегулювання внутрішньополітичної кризи в Лівані з другої половини 1980-х років ґрунтувався на прагненні забезпечити, в першу чергу, припинення міжобщинних протиріч і зіткнень між організаціями, що входять до складу національно – патріотичних сил Лівану, і збереження його територіальної єдності шляхом національного діалогу. Це завдання розв'язав скликаний у рамках ЛАД в Ет – Таїфі з ініціативи Комітету трьох ліванський парламент. Ет – Таїфські угоди виявили найбільш значний вплив на подальший розвиток внутрішньополітичної ситуації в Лівані, створили основу для припинення громадянської війни та встановлення миру в країні. Разом з тим була збережена конфесіональна система, в яку було внесено ряд змін, що не усунуло можливості повторення ліванських подій.

Щодо кризи у Перській затоці, то позиції держав-членiв ЛАД щодо кувейтської кризи мали значні розходження та охоплювали весь спектр від рішучого засудження Iраку до його підтримки. Держави – члени Ради співробітництва арабських держав Перської затоки, безпека яких зазнала безпосередньої загрози, висловили найбільший протест проти агресії. Їх позиція еволюціонувала від тихої настороженості i страху перед розповсюдженням іракської агресії до участі у військових діях проти іракських військ. Сирія, Єгипет та Марокко зайняли чітку та незмінну позицію, спрямовану проти агресії Iраку. Вони намагалися переконати Iрак в необхідності вивести війська з Кувейту, здійснили низку практичних кроків (дипломатичні заходи, відправку військових контингентів до Саудівської Аравії). Лiвiя, Тунiс та Алжир засудили як напад Iраку, так i іноземне втручання та нанесення збитків економічному та військовому потенціалу Iраку. Вони прагнули до врегулювання конфлікту на рівні арабських держав. Судан, Мавританія, Йорданія, Ємен та ОВП підтримали іракську агресію. Таким чином, в позиції арабських країн щодо кувейтської кризи існували значні розбіжності, що призвело до поглиблення розколу в арабському світі і унеможливило врегулювання ситуації. Це мало серйозні наслідки для економічних, соціальних та політичних аспектів арабської безпеки. Колективні загальноарабські зусилля, здійснені в рамках ЛАД, спрямовані на врегулювання конфлікту та пошук мирних шляхів вирішення проблеми, виявилися неефективними, так як не вдалося виробити спільну арабську позицію, яка дала б можливість задіяти механізм колективної арабської безпеки для захисту незалежності однієї з держав – членiв ЛАД. Головним політичним наслідком кризи став безпрецедентний розкол серед арабських країн, причини якого полягали у відмінності точок зору щодо методів урегулювання кризи та ліквідації її наслідків. Криза довела неефективність діяльності ЛАД, так як вона виявилася неспроможною прийняти дійові заходи, щоб змусити Iрак вивести свої війська з Кувейту.

Західносахарська проблема, а також іранське питання є, порівняно з попередніми трьома, найменш успішними аспектами миротворчої діяльності Ліги. У випадку із західносахарською проблемою ЛАД фактично визнала свою неспроможність запропонувати конкретне дієве рішення, а іранська проблема є занадто багатоаспектною та складною, щоб бути вирішеною за допомогою такої регіональної організації, як Ліга арабських держав.

4.   Серед причин невдач Ліги у справі підтримання миру на першому місці є неоднорідність складу організації. До її лав входять 22 держави з різних субрегіонів, з різними зовнішньополітичними векторами та амбіціями, з неоднаковим рівнем економічного розвитку, що впливає на процес прийняття рішень. Часто виходить так, що Ліга обмежується виданням резолюції Радою ЛАД чи висуненням певного плану з подальшим його обговоренням, і навіть найвдаліші, на перший погляд, ініціативи виявляються недостатньо підтримуваними, щоб втілитись у життя. Ще одним фактором недостатньої ефективності ЛАД є особливості її структури та механізму прийняття рішень, які дозволяють державам – членам гальмувати прийняття невигідних їм рішень (як, наприклад, чинила Сирія на різних етапах ліванської кризи). Формування нового міжнародного порядку вимагає активізації й розширення масштабів арабського співробітництва, створення ефективних механізмів гарантування арабської безпеки. Це покладає не лише відповідальність на ЛАД, але i надає особливого значення проблемі її реформування відповідно до вимог нових міжнародних та регіональних реалій, змiщуючи акценти в діяльності Лiги в напрямку пріоритетності економічної сфери гарантування безпеки арабського світу. Реформування ЛАД могло б здійснюватися по двох напрямах: 1) прийняття нової редакції Статуту ЛАД або ж внесення суттєвих змін до окремих статей чинного Статуту з метою усунення перешкод на шляху до виконання ЛАД своїх завдань у новій системі регіональних та глобальних координат; 2) проведення структурно-органiзацiйних реформ, спрямованих на формування механізмів, здатних адекватно реагувати на нові загрози i виклики.

Список використаних джерел

1. Скороход Л.І. Субрегіональні виміри арабської інтеграції // Науковий вісник Дипломатичної академії України. – 2002. – №6.

2. Левин З.И. Ислам и национализм в странах зарубежного Востока. – М., 1988. – С. 85.

3. Міжнародні організації. Навчальний посібник. – За ред. О.С. Кучика. – К., «Знання», 2005 рік. – С. 134 – 140.

4. Міжнародні організації. Навчальний посібник. – За ред. В.М. Матвієнка. – К., ВПЦ «Київський університет», 2005. – С. 314 – 316.

5. Пакт Лиги арабских государств от 22 марта 1945 г. // Международное право в документах. – М., 1982. – С. 271 – 274.

6. Межгосударственные региональные организации Азии в международных отношениях. – М., 1991. – С. 227 – 233.

7. Cкороход Л.І., Скороход Ю.С. Діяльність ЛАД по підтримці миру. – К., 1994.

8. Малашенко А.В. В поисках альтернативы. Арабские концепции развития. – М., 1991. – С. 92 – 93.

9. Эль-Захар, Абдулгани Джабран. Роль Лиги арабских государств в регулировании конфликтов в регионе // Правоведение – 1998. – №1. – С. 194 – 197.

10.   Коппель Е.А. Межарабская интеграция и проблемы субрегионального сотрудничества // Вопросы новой и новейшей истории. – 1993. – Вып.39.

11.   Шреплер Х.А. Международные организации: Справочник. М., 1995. С. 303.

12.   Тузмухаммедов Р.А. Развивающиеся страны в мировой политике. Международные межправительственные организации развивающихся стран. – М., 1997. – стр. 201 – 212.

13.   Абдулгани, Джабран Эль-Захар. Лига арабских государств на современном этапе: автореф. дис. на пол. степени канд. юрид. наук. – СПб., 1998. –

14.   Шибаева Е.А., Поточный М. Правовые вопросы структуры и деятельности международных орагнизаций. – М., 1988. – С. 115 – 119.

15.   Копин А.В. Лига арабских стран в 80-е годы: деятельность и перспективы. М., 1989. – C.43.

16.   Палестинская проблема. Документы ООН, международных организаций и конференций. – М., 1984.

17.   Колобов А., Корнилов А., Сергунин А. Документальная история арабо – израильского конфликта. – Нижний Новгород, 1991. – С. 65 – 66.

18.   Діяльність Ліги арабських держав по врегулюванню палестинської проблеми (80-і – перша половина 90-х років) Автореф. дис. канд. політ. наук: 23.00.04 / Аль-Рукібат Хайел М.С.; Київ. ун-т ім. Т. Шевченка. Ін-т міжнар. відносин. – К., 1999. – 20 с.

19.   Киселев В.И. Палестинская проблема и ближневосточный кризис. – Киев, 1983. – С. 94 – 97.

20.   Киселев В.И. Палестинская проблема в международных отношениях: региональный аспект. – М., «Наука» – 1988. – С. 27 – 33.

21.   Гуцало С.Е. Лига арабских государств и проблемы ближневосточного урегулирования, 1978–1989 гг.: Дис. канд. ист. наук. – Киев, 1991.

22.   Джоржос Ханна Аюб. Политика арабских стран по вопросу ближневосточного урегулирования в 70-е годы: Дис. канд. ист. наук. – Киев, 1981.

23.   Милославская Т.Л., Милославский Г.В. Исламский мир и ближневосточный конфликт. – М., 1988. – C.134 – 140.

24.   Діяльність Ліги арабських держав по врегулюванню палестинської проблеми (80-і – перша половина 90-х років) / Автореф. дис. канд. політ. наук: Аль-Рукібат Хайел М.С. / Київ. ун-т ім. Т. Шевченка. Ін-т міжнар. відносин. – К., 1999. – 20 с.

25.   Аль-Рукібат Хайел М.С. Фактори формування позиції Ліги Арабських Держав по проблемі близькосхідного врегулювання. Актуальні проблеми міжнародних відносин. Випуск 7 (частина 3). К.: Київський університет, 1997.

26.   Аль – Рукібат Хайел М.С. Еволюція позиції Ліги Арабських Держав по палестинській проблемі. Актуальні проблеми міжнародних відносин. Випуск 2 (частина 1). К.: Київський університет, 1996. – C.136.

27.   Міжнародні організації. Навчальний посібник. – За ред. О.С. Кучика. – К., «Знання», 2005 рік. – С. 155 – 157.

28.   Cкороход Ю.С. Міжнародний аспект урегулювання ліванського конфлікту (80 – 90 – ті роки). – К., 2000. – С. 69 – 76.

29.   Ліванська проблема в миротворчій діяльності Ліги арабських держав і Організації Об'єднаних Націй (1975–1989 рр.) Автореф. дис. канд. політ. наук: / Аммар Хусні Мехді; Київ. ун-т ім. Т. Шевченка. Ін-т міжнар. відносин. – К., 1999. – 18 с.

30.   Cкороход Л.І., Скороход Ю.С. Діяльність ЛАД по підтримці миру. – К., 1994. – C.14.

31.   Cкороход Ю.С. Міжнародний аспект урегулювання ліванського конфлікту (80 – 90 – ті роки). – К., 2000. – С. 84 – 93.

32.   Агарышев А. От Кемп-Девида к трагедии Ливана. – М.: Молодая гвардия, 1983. – 170 с.

33.   Ізраїльська агресія 1982 р. проти Лівану й інтернаціоналізація внутрішньоліванської кризи. Актуальні проблеми міжнародних відносин. Вип. 7, ч.ІІ, ст. 241. – К., 1998.

34.   Скороход Ю.С. Проблема досягнення згоди на діяльність міжарабських миротворчих сил Ліги арабських держав у Лівані // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Міжнародні відносини. – 2001. – Вип. 19. – С. 70–74.

35.   Скороход Ю.С. Формирование и деятельность межарабских сил Лиги арабских государств в Ливане // Арабские страны Западной Азии и Северной Африки (История, экономика и политика). – М.: Институт Востоковедения РАН, Центр стратегических и политических исследований, 2002. – Вып. 5. – С. 142–149.

36.   Аммер Хусні Мехді. Договір «Аль-Таїф» і початок мирного етапу в Лівані. Актуальні проблеми міжнародних відносин. Вип. 5, ст. 122. – К., 1998.

37.   Новейшая история арабских стран Азии. 1917–1985. – М., 1988. – С. 213 – 214.

38.   В.В. Куделев. «К ситуации на мароккано-алжирской границе». – Матеріал веб – сайту Інституту Близького Сходу http://www.iimes.ru/rus/stat/2008/26–01–08 d.htm.

39.   Бікла Олена Володимирівна. Трансформація західносахарського національного питання у 1956–1991 рр.: Автореф. дис. канд. іст. наук / Донецький національний ун-т. – Донецьк, 2006.

40.   Gupta R. Saharawi society: transition resistance and POLISARIO. – New Delhi, 1988. – P. 14.

41.   Мохаммед Салек Али. Проблема Западной Сахары в международном и региональном контекстах (1964–2002 гг.) // Матеріал веб – сайту http://www.ecosahara.com.

42.   Проблема забезпечення загальноарабської безпеки в 1990-і роки та роль Ліги арабських держав / Автореф. дис. канд. політ. наук: 23.00.04 / Нізар Джаззан; Київський ун-т ім. Тараса Шевченка. Інститут міжнародних відносин. – К., 1999.

43.   Чистяков А. Мирный процесс на Ближнем Востоке. Новая динамика, новое качество. // Международная жизнь. – 1994, №9. – С. 51 – 61.

44.   Коппель Е.А. Кувейтский вопрос в межарабских отношениях (60 – 90 – е годы) // Вопросы новой и новейшей истории. – К., 1992. – Вып.38.

45.   Al – Jareeda // Тижневик.

46.   В.И. Месамед «Иран и саммит ЛАГ в Дамаске» // Матеріал веб – сайту http://www.iimes.ru/rus/stat/2008/02–04–08.htm.

47.   Владимир Сажин. Арабский мир. За или против Ирана? // Матеріал веб – сайту http://i-r-p.ru/page/stream-trends/index-26080.html.

48.   Александров И.А. Монархии Персидского залива. Этап модернизации. М.: Международные отношения, 2000. – С. 144 – 160.

49.   Аракс Пашаян. Саммит Лиги Арабских Государств в Дамаске. // Матеріал веб – сайту http://www.noravank.am/ru/? page=analitics&nid=1141.

51.   Ахмедов, В.М, Кулагин, Л.М Иран выходит из изоляции/ В.М Ахмедова Л.М Кулагин. – М.; Институт востоковедения РАН, 2002. – С. 149.

52.   Арабаджян, А.З Сверхдержавы и Иран/ А, З Арбаджян. – М.; Издат. «Крафт +», 2002. – С. 77 – 84.

53.   Фененко А.В., «Стратегия принудительного разоружения и международный бизнес» // журнал «Международные процессы», http://www.intertrends.ru/nineth/004.htm#38.

54.   Мохамед Эльбарадей. Режим ядерного нераспространения переживает трудные времена. // «Ядерный Контроль» – 2004, №1. – С. 11–14.

55.   У ядерного порога: уроки ядерных кризисов Северной Кореи и Ирана для режима нераспространения. Глава 2. Ядерная программа Ирана – незаконченная история / под ред. А. Арбатова; Моск. Центр Карнеги. – М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2007. – С. 233 – 241.

Размещено на