Реформи Івана IV Грозного
Дипломна робота на тему:
Реформи Івана IV Грозного
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ І.
Виникнення необхідності проведення реформ
1.1 Коротка характеристика особи цар
1.2 Прихід до влади Івана IV
1.3 Характер нової держави
1.4 Необхідність реформ
1.5 Програма реформ
РОЗДІЛ ІІ.
Реформи Івана IV
2.1 Обрана Рада
2.2 Перший Земський собор. Прийняття
нового «Судебника»
2.3 Реформи в органах управління
2.4 Зміни в церкві. Культура в 50-ті
рр.
2.5 Дипломатичні і торгівельні
контакти
2.6 Зміни податкової системи
2.7 Реформи в армії
2.8 Зміни в земельному законодавстві.
Обрана «тисяча»
2.9 Опричнина
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА
ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
В історії Росії
царювання Івана Грозного складає половину ХVI століття і є одною з
найважливіших і переломних епох в історії Російської держави. В цей період не
тільки значно розширилась територія держави, але й сталися значні зміни у
внутрішньому житті країни. Багато було зроблено славного, світлого, великого за
своїми наслідками, але від цього ще більш кривавого і огидливого. Зрозуміло, що
з такими протилежними характеристиками багатьох явищ, характер і вчинки
головної особи держави, царя Івана Васильовича, є надто загадковим. Саме такою
загадкою Іван IV і увійшов в історію Російської держави. Вже сучасникам він
здавався особою жорстокою і страшною: “Превысочайшего воистинну и преславнейша
всех бывших, славиму же от конец небес до конец их”,- пишет о нем дьяк Иван
Тимофеев и добавляет: “... возненавиде грады земля своея ... и всю землю державы
своея, яко секирою, наполы некако рассече”.
Цей цар був
видатною особою, був прекрасно освічений, але надто некрасивий, і, можливо,
страждав якимось психічним захворюванням, а Росія в той час потребувала
сильного правителя-реформатора, якого і отримала в особі Івана Васильовича.
Крутий поворот від боярського правління до реформаторського режиму, опричний
терор, що слідував за реформами, - такі основні віхи правління цього державного
діяча, і характеризують вони суперечливу особу Івана Грозного, в якій були
сховані якості видатного правителя, дипломата, що витримує порівняння з такою
історичною особою, як Петро Перший.
Можливо, криваві
вчинки заховали за собою всі хороші здобутки. Реформи цього правителя відіграли
важливу роль в історії Росії, адже Іван Васильович заклав міцну базу для своїх
послідовників-реформаторів. У багатьох аспектах діяльність Івана Грозного була
кроком вперед, кроком до перемоги «державних начал». До цього часу залишається
багато неясного в характеристиці правління Івана IV, і багато істориків мають
інколи протилежні думки стосовно цього періоду історії Російської держави. З
кінця 30-их рр. оцінка діяльності Івана Грозного стає єдиною, він зображувався
патріотом Руської землі, що нещадно, але справедливо нищив зрадників-бояр.
Я обрав саме цю
тему для своєї курсової, бо мене цікавить правління Івана Грозного, бо «никогда
Россия не имела столь малолетнего властителя». [2.4.:89] цей монарх був одним з
видатних збирачів в російській державі, першим царем-самодержцем з династії
Рюриковичів, що створив міцну централізовану державу. «Концепция равного
бесправия всех членов общества перед лицом монарха – именно такой взгляд на
взаимоотношения монарха и подданных усвоил Иван Грозный». [2.2.:90]
Реформи Івана IV,
як і реформи Петра І, Олександра ІІ, нинішні перетворення та інші подібні
питання були і залишаються актуальними і в наш час. Перша причина цього – їхня
значимість для історичної науки, друга – їхнє чимале значення для історії самої
держави. Адже якщо вивчити реформи колишніх правителів, грамотно зрозуміти і
оцінити їх з усіх позицій, то можна уникнути помилок, що були допущені нашими
попередниками-реформаторами.
Виходячи з
вищесказаного, цілі і задачі курсової роботи такі:
·
Визначити,
в чому сутність реформ Івана Грозного;
·
Виділити,
що позитивне і що негативне принесли ці реформи для Росії того періоду;
·
з’ясувати,
які цілі вони переслідували, чиї інтереси виражали;
·
дослідити
те, як їх впроваджували в життя, яку роль в них відіграв їхній головний
ініціатор, Іван Грозний.
Предмет дипломної
роботи – царювання Івана IV Грозного.
Об’єкт даної
роботи – реформи, що проводились царем в середині XVI століття, їхні основні
умови і система проведення.
Хронологічно
робота охоплює середину XVI століття, тобто період правління Івана Грозного,
досить-таки важливий у становленні централізованої Руської держави.
Географічні
рамки, охоплені в роботі, - Руська держава, яка була створена самим Іваном
Грозним і існувала за його правління.
Головне
утруднення, з яким стикається будь-який дослідник російської середньовічної
історії, зокрема епохи Івана Грозного, пов’язане з крайньою бідністю джерел.
Щоб вирішити цю задачу, історики вимушені вибудовувати цілі ряди гіпотез. Але
жодна з гіпотез не може замінити науково доведеного факту. Інколи факти перемішуються
з гіпотезами, і через те існує багато суперечок з різних питань. Існує багато
розбіжностей, думок стосовно подій, що відносяться до періоду правління Івана
Грозного, і істики н можуть прийти до єдиного погляду на причини, сутність,
наслідки і оцінки реформ, на загальну політичну діяльність царя.
Збереглось багато
пам’ятників часів Івана Грозного: грамоти, синодики, послання, переписи.
Багатим джерелом
з історії Росії XVI століття являються московські літописи, в створенні яких
брав участь Іван Грозний і О. Адашев. Ці літописи є основою багатьох історичних
праць, що розкривають важливі питання того часу. Але не всім з них можна
довіряти, бо багато з них могли виконувати на замовлення або писати «на угоду
царю».
«Хрестоматія з
історії СРСР з давніх часів до кінця XVIIІ ст.» є збірником актів, куди зокрема
вміщено документи епохи Івана Грозного: уривки з «Судебника» 1550 р.,
«Избранная тысяча», про створення стрілецького війська, про дворянську кінноту,
подано уривок з боярської книги 1556 р., документи стосовно Земських соборів,
про введення опричнини в 1565 р. Всі ці документи є офіційними, таки чином вони
виражають єдино правильну точку зору на питання, що розкриваються в них, і
несуть в собі нейтральну інформацію.
«Історичний архів»
є збірником документів з історії Росії. Це джерело подає як офіційну
інформацію, так о опозиційну на події, що відображені в ньому. Це джерело
розкрило загалом питання про обмеження прав годувань.
В своїй курсовій
роботі я використовував багато різноманітної літератури і праць видатних істориків.
Всі праці з цього питання можна розділити на дві групи: загальні і спеціальні.
До першої слід віднести роботи, в яких історик розглядає значний проміжок часу
і не приділяє багато уваги якійсь одній події або явищу. До спеціальних праць
відносяться ті, в яких докладно розглядаються конкретні події. Кожен з них має
свій погляд на події, що описує. Серед всіх праць можна виділити роботи
дореволюційних істориків (Соловйов С. М., Костомаров М. І., Карамзін М. М.,
Ключевський В. О.) та праці сучасних істориків (Альшиц Д. М., Скринніков Р. Г.,
Шмідт С. О.), що по-новому осмислили історію епохи Івана Грозного.
Дореволюційна
група істориків не ставила перед собою задачу досліджувати якесь одне питання,
що стосувалось або реформ Івана Васильовича, або опричнини, або його зовнішньої
політики. Зокрема М. М. Карамзін в «Історії держави Руської» подає докладний
опис всієї епохи Грозного. Але основна складність в тому, що пише він старою
мовою, що вже вийшла з ужитку, і частина його слів важко перекладається на
сучасну російську, а потім і українську мови. Для цього вченого характерна
особистісна оцінка подій, інколи в шкоду фактам. По Івану Грозному подається
всебічний опис його правління, доволі-таки докладно охарактеризовано його
реформи, дана їм цікава оцінка.
Видатний історик
В. О. Ключевський в «Історичні портрети» створив відомий вже всім психологічний
портрет Івана Грозного, завдяки якому історики мають змогу пояснити багато
вчинків царя. А то в праці «Короткий посібник з руської історії» докладно
описуються реформи царя, подано їхню фактичну оцінку, але розглянуто не всі
перетворення часів Івана Грозного.
М. І. Костомаров
в «Руській історії в життєписах її видатних діячів» розбирає всю епоху Івана
Васильовича, але основну увагу приділяє зовнішній політиці царя. Багато
істориків в своїй роботи спирались на літописи та державні акти, що дійшли до
наших часів, але не будемо виключати той факт, що в них можливі деякі історичні
помилки або неточності з того чи іншого питання. Це і пояснює той факт, що в
двох різних документах цар зображується або реформатором, або грізним деспотом
і тираном.
Якщо порівнювати авторів
більш раннього і більш пізнього періодів, то у останніх ми знайдемо більш
необхідну і докладну інформацію. Скринніков, пізні Ключевський та Костомаров,
Альшиц в своїх роботах також використовували документи того часу, але в їхніх
роботах вже більше роздумів стосовно тої чи іншої проблеми. Та знову ж таки,
повністю довіряти джерелам та літературі, що існує з цього питання, неможливо,
бо ніхто не може стверджувати, що саме так все і відбувалось. Тому до цього
часу і існує багато розбіжностей, багато невирішених питань, таких як сутність
реформ, їхні причини, і взагалі неможливо пояснити багато вчинків Івана
Грозного.
В роботах
Платонова С. Ф. «Повний курс лекцій з руської історії» і «Підручник з руської
історії» на питаннях реформ Івана Грозного увага не зосереджена. Перетворення
докладно не розглянуті, але подано їхню фактичну оцінку. Самі ж роботи
відносяться до робіт дореволюційної епохи.
Скринніков Р. Г.
не відноситься до дореволюційних істориків. В своїй книзі «Іоанн Васильович
Грозний» він описує широку панораму подій, що супроводжували царювання Івана
IV. Їхня оцінка будується на основі думок багатьох вчених, ця праця
відрізняється конкретністю і обширністю різних питань того часу.
В «Історії
руської церкви» М. В. Толстого подано опис історичних умов, що впливали на
розвиток руської церкви. Саме тому оцінка подій дана з церковної точки зору, що
не завжди вирізняється об’єктивністю. З цієї праці я отримав факти, що
стосуються змін і «виправлень» в церкві часів Івана Грозного.
З книги Д. М.
Альшица «Початок самодержавства в Росії» я багато дізнався про Обрану Раду,
стосовно діяльності якої історик має власну точку зору, яка дуже рідко співпадає
з точками зору інших дослідників.
По багатьох
питання до нашого часу сформувались вже усталені погляди, що дає нам змогу
говорити, що ці питання перестали бути проблемними. На мій погляд, до такої
групи питань слід віднести дитинство царя, стосовно якого не існує ніяких
розбіжностей. Закритою проблемою можна вважати дослідження боярського
правління, де історики єдині в очевидності боротьби за владу і в оцінці
багатьох перетворень, що були проведені в цей період. Всі дослідники історії
XVI століття вважають цей період періодом економічного підйому руської держави.
Всі історики сходяться в тому, що початок правління Івана Васильовича – це
період необхідності реформ. В дослідженні сутності самих реформ розбіжностей
небагато, але на головні протиріччя дослідники натикаються в їхній оцінці і
взагалі в оцінці всього цього періоду.
Робота
складається зі вступу, основної частини, висновків, списку використаних джерел
та літератури, додатків.
Основна частина
складається з двох розділів. В першому розділі подано постановку проблеми,
коротку програму реформ, основні віхи правління Івана Грозного.
В другому розділі
охарактеризовано реформи, що проводились царем в середині XVI століття.
Основний акцент робиться все ж таки на опричнині, котра в руській історії
пов’язана з іменем Івана Грозного.
Робота може бути
використана студентами-істориками при підготовці до семінарських занять, при написанні
доповідей, рефератів, бо є працею, де зібрано опис практично всіх реформ, що їх
проводив Іван Васильович Грозний в середині XVI століття.
РОЗДІЛ
І. ВИНИКНЕННЯ НЕОБХІДНОСТІ ПРОВЕДЕННЯ РЕФОРМ
1.1 Коротка характеристика особи царя
Іван народився
1530 року. «От природы он получил ум бойкий и гибкий, вдумчивый и немного
насмешливый, настоящий великорусский, московский ум. Но обстоятельства, среди
которых протекало детство Ивана, рано испортили этот ум, дали ему
неестественное, болезненное развитие». [2.6.:95] (див. додаток 1)
Іван рано осиротів: на четвертому році життя він втратив батька, а на восьмому
– мати. І разом з молодшим братом Юрієм, глухонімим від народження, потрапив
під опікунство бояр. «Он с детства себя видел в окружении чужих людей. В душе
Ивана рано и глубоко врезалось и на всю жизнь сохранилось чувство сиротства,
брошенности, одиночества. Отсюда его робость, ставшая чертой его характера. Как
все люди, выросшие среди чужих, без отцовского призора и материнского привета,
Иван рано усвоил себе привычку ходить оглядываясь и прислушиваясь. Это развило
в нем подозрительность, которая с летами превратилась в глубокое недоверие к
людям». [2.6.:95]
Іван ще з малих
років почав звикати до зла і знаходив задоволення, чинячи його. Він кидав з
теремів кішок і собак, знущаючись над «тварью бессловесной»; разом із
сусідськими хлопчиками він їздив містом на возі і давив людей. Але, «как всегда
бывает с ему подобными натурами, он был до крайности труслив, в то время, когда
ему представлялась опасность, и без удержу смел и нагл тогда, когда был уверен
в своей безопасности: самая трусость подвигает таких людей на поступки, на
которые не решились бы другие, более рассудительные». [2.8.:447]
Іван рано і часто
почав думати про те, що він правитель московський і всія Русі, і ця думка не
давала йому спокою. Взагалі-то, в 17-20 років, коли закінчилось його дитинство,
він дивував оточуючих великою кількістю пережитих вражень і переосмислених
думок, до яких дорослі не могли додуматися навіть у своєму віці. «В 1564 году,
когда ему было 16 лет, среди ребяческих игр он вдруг заговорил с боярами о
женитьбе, и говорил так обдуманно, с такими предусмотрительными политическими
соображениями, что бояре расплакались от умиления, что царь так молод, а уже
так много подумал, ни с кем не посоветовавшись». [2.4.:516]
В 17 років Іван
надумав одружитись, але ще до весілля він мав намір вінчатись на царство. З
цього часу російські монархи не тільки у відносинах з іншими державами, але й у
внутрішніх справах і в паперах почали називатись царями, при цьому
зберігаючи титул великого князя. «Вскоре, после принятия титула, Иоанн женился;
выбор его пал на девушку из одного из самых знатных и древних московских
боярских родов именно на Анастасию Романовну, дочь умершего окольничего Романа
Юрьевича Захарьина-Кошкина». [2.12.:112] Свекор матері юної Анастасії – боярин
Івана ІІІ. Але не знатне походження, а особисті якості молодої вразили Івана
Васильовича. Багато хто думає, що Іван Грозний палко любив свою дружину,
дійсно, коли її ховали, Іван був сам не свій. Багато років він згадував про неї
з ніжністю у своїх листах. Але, не дивлячись ні на що, вже через вісім днів
після її поховання, він почав шукати собі нову дружину і зупинився на думці
сватати сестру Сигізмунда –Августа Катерину.
Іван не був
дурнем, але й не відрізнявся ні здоровим глуздом, ні благим розумом, ні
глибиною і широтою поглядів. Уявлення у ньому брало гору над усіма
особливостями душі. «Иван был первым из московских государей, который узрел и
живо почувствовал в себе царя в настоящем библейском смысле». [2.5.:81]
Таким чином,
рання смерть батьків, жахливі сцени боярського правління, боротьба за владу –
от що бачив Іван, будучи ще дитиною, і все це вплинуло на формування його
особистості і характеру. Саме з цього витікають у майбутнє терор і насильство.
1.2
Прихід до влади Івана IV
З кінця 40-их
років Іван IV починає самостійно правити, цей період починається з його
вінчання на царство і одруження, коли він став повнолітнім; у влади в цей
період залишались Глинські, а він в цей час переходить до «опал да казней», які
викликали невдоволення серед населення. Немотивовані страти 1545-1546 рр., до
того ж як правило позасудові, відкриті прояви невдоволення серед громадян
сприяли виробленню серед його опонентів нестандартних рішень.
В результаті
неоднозначної діяльності правителя відбувається падіння авторитета великокняжої
влади. Тому за підтримки боярства Іван Васильович приймає титул царя. Коронація
проходила в Успенському Соборі 16 січня 1547 року. Зміна рангу московського
монарха мала безумовно двоєдину спрямованість: внутрішню і зовнішню. У
зовнішній політиці цей титул відігравав важливу роль, бо великий князь
прирівнювався до принца або герцога, а цар до імператора. Тим самим царський
титул прирівнював російську царську родину до царських династій Чингизидів, до
імператорського роду Габсбургів.
Якщо в зовнішній
політиці зростав авторитет країни, то для населення новий титул став символом
єднання країни, посилення центральної влади. «Митрополит Макарий, «человек
большого ума и такта» [2.10.:135] поклав на його голову шапку Мономаха – символ
царської влади. Коронація Івана символізувала в очах підданих початок його
самостійного правління. [2.11.:139] Тоді існувала думка про те, що землею руською
володіє правитель один, бо митрополит вінчав його на царство Мономаховим
вінцем.
Таким чином,
багато істориків вважають, що прийняття титулу царя було необхідною дією для
посилення влади правителя, що потягнуло за собою важливі наслідки як у
зовнішній так і у внутрішній політиці. Це рішення відрізняється глибокою
політичною обдуманістю, що характеризує реформатора з кращого боку.
В XVI столітті
багато чого змінилось в житті європейських народів. На континенті ще панував
феодалізм, а в провідних західноєвропейських державах зароджувались буржуазні
відносини. Великі географічні відкриття поклали початок світовій торгівлі і
створенню колоніальної системи. На сході Європи виникає міцна країна – єдина
Російська держава. Росія дещо відставала в економічному, соціальному,
політичному розвитку. Національне самоусвідомлення переживало підйом. В усіх
сферах культурного розвитку з’явились видатні майстри.
Політичний
розвиток Росії слід назвати періодом гострих протиріч. Об’єднання руських
земель в рамках єдиної держави не призвело до негайного зникнення багато
чисельних пережитків феодалізму. Політична еліта другої половини XVI століття
не сумнівалась в необхідності, що висіла над суспільством, спадкової
монархічної влади, але вважала, що цар повинен ділитися своїми повноваженнями з
верхівкою суспільства. Але Грозний не хотів ділитися владою, і «самовластие
царя удивляло иноземцев, казалось им тиранией». [2.4.:533]
Деякі історики
вважають, що така точка зору була характерна тільки для старої знаті, князів і
бояр. Д. М. Альшиц говорить, що «боярский взгляд на государственное устройство
опирался на представления о социальной иерархии» [2.1.:55], тобто між царем і
холопами повинна була існувати певна кількість сходинок, котрі б визначали, хто
стоїть ближче до царя, ніж до холопів.
«В XVI веке в
армии главную силу составляла конница, так как пехота не могла с успехом
действовать в степях против конных неприятелей». [2.2.:62] Зброєю слугували
луки, кинджали, списи. Пушки, виплавлені італійськими майстрами, майже не
використовувались.
Процвітала також
і торгівля. Росія експортувала в Європу шкіру, віск, одяг, рядно. А імпортувала
золото, мідь, дзеркала, ножі, вина. Росія вважалась країною з найсмачнішим
медом. Не дивлячись на успіхи у торгівлі, Росія здавалась і була насправді
малозаселеною, з густими лісами, степами, рідкими поселеннями. «Чем ближе к
столице, тем более селений и людей встречалось по пути». [2.4.:560]
В цілому XVI
століття – епоха економічного підйому. В економіці зберігається натуральне
господарство, економіка має аграрний характер. Населення – 7 млн. чоловік.
Посилилась спеціалізація районів: центр – землеробство, північ – ремесла,
Поволжя – скотарство. В торгівлі відбулись деякі зміни: становлення обласних
центрів, розподіл праці між областями, розширення торгівельних зв’язків. В XVI
столітті посилюється монастирське землеволодіння, землі вже не були
роздроблені. Селянство ділилось на три категорії: особисто залежні, дворові,
державні. В цьому столітті відбувається посилення кабального холопства,
кріпацької залежності.
Таким чином, XVI
століття – час перетворень і зміцнення державної влади. Цей час і сформував
особистість царя Івана Грозного, а потім вже відчув на собі її вплив.
Скринніков вважає, що «Иван Грозный был порождением этого времени». [2.11.:7]
Виникає ще одне
питання – про місце Росії серед європейських країн, співвідношення Сходу і
Заходу. Особливістю Заходу було те, що вже в XIII-XIV століттях там склалась
система влади, заснована на договірних відносинах. Ідеї договору для Росії не
були чужі.
Поверхово
розглянувши XVI століття в історії Росії, слід зробити висновок, що це століття
було ерою розквіту торгівлі і ремесел, росту міст. Всі історики згодні в тому,
що це століття економічного підйому. Я погоджуюсь з цією думкою, бо саме в цей
період було зроблено чимало корисного, що згодом вплинуло на розвиток Росії у
наступні століття.
1.4
Необхідність реформ
Важливою віхою
політичного розвитку стало повстання в Москві, що відбулось одразу після
коронації царя. В 1547 р. було на рідкість посушливе літо. В Москві почастішали
пожежі. Найбільша з них пошкодила велику частину дерев’яного міста. В огні
загинуло декілька тисяч міських жителів, десятки тисяч залишились без даху над
головою, без їжі. Влада прийняла найбільш жорсткі заходи для подолання
наслідків пожежі та проти «зажигальников»: їх катували і під час катувань вони
самі зізнавались, після чого їх одразу страчували. На другий день після
«великої пожежі» була сформована боярська комісія для покарання винних у ній.
26 червня бояри зібрали народ перед Успенським Собором і дізнались, хто
підпалив Москву. Народ звинуватив у підпалі Ганну Глинську. Народ вчинив
розправу над боярином Ю. В. Глинським. 29 червня народ пішов на Воробйово,
вимагаючи видати на розправу бабусю царя Ганну Глинську. Але повстання було
розігнано, а його організатори - страчені.
Сучасники
вважали, що причиною безладдя в Москві стали, передусім, зловживання владою,
які і викликали невдоволення серед населення. Розглядаючи повстання 1547 року
як явище історії Росії, слід наголосити, що в ньому брали участь низи
суспільства, холопи. «Что касается дворянства, из его среды в движении могли
участвовать «обедневшие дети боярские», то есть деклассированные элементы».
[2.13.:113]
Налякані такими
подіями в столиці і вбивством одного з членів родини царя, Глинські спробували
втекти в Литву. Наздоганяти їх відправлений був боярин П. І. Шуйський. В останній
момент боярин М. В. Глинський втік від переслідувачів і прийшов до Москви з
повинною. В результаті його було заарештовано і він назавжди позбувся свого
титулу вищого конюшого. Які ж наслідки мало падіння Глинських?
О. О. Зимин
вважає, що боротьба з Глинськими призвела до перемоги реакційного боярства в
особі Шуйських і Ростовських, але «победа феодальной аристократии была
временной и непрочной». [2.3.:310-312]
Головний наслідок
повстання в тому, що рідня царя по матері – Глинські – вимушені були поступитися
місцем рідні цариці – боярам Захар’їним, які займали високе місце при дворі
Івана ІІІ і Василя ІІІ. Але вони втратили свій вплив після смерті опікуна М. Ю.
Захар’їна. Шлюб царя з Анастасією повернув їм колишній вплив на царя.
В 1547-1550 рр.
відбулись повстання і в інших містах. Становище народу все більше погіршилось
через неврожай 1548-1549 р. «Народные выступления показали, что страна
нуждается в реформах. Дальнейшее развитие страны требовало укрепления
государственности, централизации власти». [2.1.:53]
Москва завершила
об’єднання руських земель в кінці XV – на початку XVI століття. Правити
великими територіями за допомогою архаїчних інститутів і установ, які склались
в дрібних князівствах в період роздробленості, стало неможливо. Загальноруський
«Судебник» 1497 р. безнадійно застарів. Джерелом постійного невдоволення дітей
бояр був боярський суд, відомий своїми зловживаннями. Лише за допомогою
дворянських загонів можна було погасити народні повстання. Ці факти переконливо
свідчать про необхідність реформ.
Таким чином, в
середині XVI століття Росії були необхідні реформи, які б посилили державну
владу, сприяли б подальшій централізації приєднаних земель. Необхідність реформ
в управлінні країною ставала все більш очевидною.
1.5 Програма реформ
Особливо державний і політичний
талант Івана Грозного розкривають реформи 50-их років XVI століття. Важливою рисою
політичної історії Руської держави цього періоду були багато численні реформи,
спрямовані на подальший розвиток і зміцнення Руської централізованої держави.
Загальною рисою реформ 50-их років є
їхня антибоярська спрямованість. Проголошуючи їх, уряд Івана Грозного
змальовував їх як заходи, мета яких полягала в тому, щоб ліквідувати наслідки
боярського правління і зміцнити економічні і політичні позиції тих соціальних
груп, чиї інтереси він (уряд) виражав і на які спирались в своїй роботі –
дворян, поміщиків, верхівку посада. При цьому є підстави стверджувати про
наявність в уряду цілого плану реформ, який охоплював широке коло питань
внутрішньої політики і включали в себе заходи в області землевпорядкування,
фінансів, і в кінці кінців, в церкві.
Вихідним моментом в проведенні реформ
стала промова Івана Грозного 27 лютого 1549 р. на засіданні Боярської Думи
разом з «освященным собором», тобто з вищими представниками церкви. Ця промова
носила програмний характер і являла собою декларацію, котра проголошувала
основні принципи політики держави; була дана яскраво негативна оцінка
боярського правління як періоду в історії Росії. Основне питання, яке цар
розглянув в декларації, - це питання про боярських дітей і про їхні інтереси.
Діти боярські займали центральне місце в декларації Івана Грозного, всі три
пункти якої були присвячені їм: спочатку оцінці становища дітей боярських в
минулому, під час боярського правління, потім вимагав недопустимість
продовження «сил», «звинувачень», «наклепів» по відношенню до боярських дітей і
сформулював санкції у випадку, коли порушення все ж матимуть місце.
В абсолютно протилежному плані
трактується питання про бояр. Вони розглядаються як основне джерело насильства,
наклепів, від яких страждали діти боярські в минулому, під час боярського
правління, і як потенційне джерело таких саме дій в майбутньому. Тому звернення
Івана Васильовича до всіх бояр носило характер ультимативного вимагання
зупинити такі акти насильства зі сторони бояр по відношенню до боярських дітей
під страхом страти тих, хто не буде виконувати цей наказ і буде продовжувати
такого роду дії.
В той же день, 27 лютого 1549 р.,
відбувся другий виступ Івана IV. За своїм значенням він був повторенням
урядової декларації, але тільки не перед боярами, проти яких була направлена
сама декларація, а перед дітьми бояр і дворян, чиї інтереси виражала і захищала
урядова декларація.
Закономірним результатом політичних
подій 27 лютого став закон від 28 грудня 1549 р., який являв собою початок
реалізації політики, проголошеної в декларації Івана Грозного від 27 лютого.
Закон від 28 лютого був прийнятий без участі бояр: добившись від них прийняття
умов, сформульованих в царській декларації, уряд Івана IV не врахував за
потрібне передавати на розгляд бояр текст нового закону і він був прийнятий на
засіданні «ближньої думи» за участю митрополита Макарія.
Розгляд матеріалів, пов’язаних з
лютневою декларацією Івана Грозного, показує, що до цього часу політика уряду
вже визначилась як політика захисту інтересів поміщиків (дітей боярських) і
боротьби за ліквідацію наслідків боярського свавілля часів боярського
правління. Виступ царя в ролі захисника інтересів «дітей боярських»,
майбутнього дворянства, це безумовно початок політики, що досяг свого повного
розвитку в період опричнини.
Уряд Івана Грозного, виступаючи проти
бояр і на захист дітей боярських – поміщиків, прагнув представити себе
захисником «всех крестьян царствия своего». Очевидна мета полягала в тому, щоб
заявами про захист всіх селян прикрити справжні наміри. Особливо яскраво
тенденція зобразити політику уряду Івана IV як таку, що має всенародний
характер, виступає в промові Івана Грозного на Стоглавому соборі 1551 р. цар
виносив на розгляд служителів церкви і всіх бояр наступні питання, так звані
«Царські питання»:
1.
Про
загальний перепис земель.
2.
Про
порядок нагляду за ногайськими послами і гостями.
3.
Про
порядок утримання вдів «дітей боярських».
4.
Про
впорядкування справи роздачі маєтків.
5.
Про
застави за кордоном.
6.
Про мито
за перевезення через річку і за проїзд мостом.
7.
Про
монастирські, княжі і боярські слободи та ін.
Головне місце в програмі урядових
заходів займало земельне питання. Удільна його вага в розробленому Іваном
Грозним плані реформ виступає уже в тому факті, що із загальних 12 пунктів, з
яких складались «Царські питання», 5 присвячені земельним справам. План уряду
передбачав загальний перегляд земельних володінь, що знаходились у «служилых
людей». Необхідність цього заходу мотивували тим, що роки боярського правління
призвели до великих змін в області землеволодіння, які виражались у
зосередженні великої кількості земель, на відміну від часів смерті Василя ІІІ,
в руках одних, і паралельно з цим йшов процес обезземелення інших. Задача, яка
стояла перед урядом, полягала в тому, щоб пожалувати те, чого не вистачало, за
рахунок надлишків земель, відібраних у тих, хто збільшив свої володіння в роки
правління бояр.
РОЗДІЛ
ІІ. РЕФОРМИ ІВАНА IV
2.1
Обрана Рада
Як було сказано
вище, в 1545-1547 рр. було здійснено декілька заходів, що були покликані
підкреслити перехід всієї повноти влади до молодого самодержця: Іван Васильович
почав ходити у військові походи, одружився на Анастасії Романівні, прийняв
титул царя.
Послідовні
невдачі спроб різноманітних «боярських партій» назавжди закріпитись при владі,
невдоволення низьких верств класу служивих засиллям деяких партій біля
престолу, недостатні можливості молодого царя для управління такою великою
державою і необхідність проведення багатьох перетворень призвели до створення
своєрідної урядової групи компромісу між різними верствами панівного класу, що
пізніше отримала назву від Андрія Курбського «Обрана Рада». « ...Выдвинулось и
стало около престола несколько дельных, благомыслящих и даровитых советников -
Избранная рада». [2.5.:483]
Роль найбільш
яскравих фігур в її складі зіграли люди, які не мали ніяких титулів і які не
були пов’язані ані з царською сім’єю, ані з якимись аристократичними кланами родинними
зв’язками. Отже, ніхто не боявся, що вони захоплять владу.
На політичну
авансцену часів Обраної Ради виступили священик Благовіщенського собору в
Кремлі Сильвестр і царський постільний Олексій Федорович Адашів. Окрім них до
Обраної Ради увійшли князь Курлятів, князь Андрій Михайлович Курбський, дяк Іван
Михайлович Висковатий і деякі інші представники аристократії.
Думки вчених
розходяться стосовно мети цього гуртка і взагалі стосовно того, які люди його
складали.
Платонов
стверджує, що це була компанія бояр, об’єднаних з метою захопити владу, тобто
політика Ради виражали інтереси людей, що входили до її складу. « ...Частный
кружок, созданный временщиками для их целей, и поставленный ими около царя не в
виде учреждения, а как собрание «доброхотающих» друзей». [2.10.:98]
Інша група
вчених, зокрема Зимин і Смирнов, вважають, що ця група бояр виражали інтереси
дворянства і далекоглядних кіл боярства. «Избранная Рада ...явилась проводником
дворянских интересов». [2.3.:324]
Всього 10 років
існувала Обрана Рада. Але навіть за цей короткий строк державний і соціальний
устрій Росії зазнав колосальних змін, які не відбувались до цього кілька
десятиліть помірного розвитку. Обрана Рада виникла не раніше 1549 р., а
перестала існувати вже у 1560 р.
Виходячи з цього,
я вважаю, що Обрана Рада носила продворянський характер. Виражати власні
інтереси ця група людей не могла, бо зміни, які відбулись в державі в 1550 р.
надто масштабні, щоб бути побічним продуктом діяльності, спрямованої на власне
збагачення. Отже, друга група істориків була ближча до істини.
Обрана Рада
розробили проект реформ. Одночасно свої «челобитные» подавав царю публіцист
Іван Семенович Пересветов. Він радив шукати власну опору серед дворянства за
рахунок бояр. В основу програми реформ були покладені думки, висловлені
Пересветовим.
2.2
Перший Земський собор. Прийняття нового «Судебника»
Новому рівню
політичної організації країни, що склався в середині XVI століття, мали
відповідати і нові державні інститути – станові і представницькі установи, що
відстоювали інтереси великих областей. Таким органом став Земський собор.
В лютому 1549 р.
цар зібрав на нараду Боярську думу, Святий собор (вищих представників церкви) і
вищих представників боярства і дворянства – перший Земський собор. Цар
звинуватив бояр у зловживаннях і насильстві, які вони чинили, коли Іван був ще
малим, і нагадав їм, як вони знущались над ним самим. Потім він закликав забути
все погане і діяти разом заради загального блага. Звідси і назва Собору –
«Собор примирення». На Соборі було оголошено про намічені реформи і про
підготовку нового зводу законів. Рішенням Собору дворян звільнили від суду
бояр-намісників і надали їм право на суд самого царя.
Собор 1549 р.
став першим Земським собором, тобто зібранням станових представників із
законорадчими функціями. Його скликання відобразило утвердження в Росії
станово-представницької монархії. Однак перший собор ще не носив виборного
характеру і там не були присутні представники торгівельно-ремісницького
населення і селян. Але ці дві категорії населення і в подальшому не грали
якоїсь значної ролі на наступних соборах. Поява станово-представницької
монархії означала, що тепер всі важливі рішення будуть санкціоновані
представниками панівного класу.
Необхідно
пояснити значення терміну «Земський Собор». Соловйов в цьому понятті бачив ознаку
сили, що протистояла цареві, «сили народної». За його визначенням, Земський
собор – це станово-представницький орган єдиної держави, створений на противагу
феодальному праву. [2.12.:446]
На Земському
соборі 1550 р. було прийнято новий звід законів, що увібрав в себе, на відміну
від архаїчного зводу 1497 р., норми всіх основних розділів тодішнього права.
(див. додаток 2) Принциповим нововведенням стало прокламування в заключних
статтях двох норм: безперервності розвитку законодавства, а також публічного
характеру вступу в законну юридичну силу цього документу. До речі треба
сказати, що в ньому врахована і судова практика тогочасної Росії.
Новий звід
повністю відповідав потребам середини XVI століття. Наприклад, в ньому вперше
вводилось покарання за хабарництво. В новому законодавчому документі з’явились
норми права, які до цього часу існують не тільки на території Росії. Інститути
влади, що виникали раніше, отримували уставні грамоти, тобто «подписывались под
Судебник». Пізніше видавались нові документи, що лише доповнювали його.
Було підтверджено
і уточнено норми переходу селян в Юр’їв день, збільшено «пожиткове», посилено
владу феодалу над селянами, юридична сила «Судебника» розповсюджується на щойно
приєднані землі. Було ліквідовано привілеї монастирів не платити податки до
казни. Заборонено було передавати в холопи дітей боярських, введено покарання
для бояр і дяків, що давали хабарі.
Таким чином, в
середині XVI століття в Росії почала утверджуватись станово-представницька
монархія в особі Земського собору, робота якого базувалась на новому зводі
законів.
2.3
Реформи в органах управління
Центральною
реформою органів управління стало скасування «кормлений», розпочате ще за Олени
Глинської, і створення принципово нових органів управління на місцях. Це
потягнуло за собою зміну у всіх важливих галузях життя суспільства, на всіх
рівнях держаного врядування.
В той час землі,
не внесені до реєстру княжого двору, входили до кола місцевого управління,
якому належало все те, що не експлуатувалось княжим двором. Це управління
здійснювалось намісниками і волостителями. Посада управителя мала назву
«кормление», бо він харчувався за рахунок тих, ким сам управляв. Намісництва
роздавались не за урядову працю, а за придворну службу. В цьому і була причина
реформування цієї системи в 1550 р. «Так как примитивная система кормлений не
могла удовлетворять требованиям времени, росту государства и усложнению
общественного порядка, то ее было решено заменить иными формами управления». [2.9.:117]
Перший момент обмеження
в тому, що центральний уряд став точніше визначати законодавчим шляхом
встановлені за звичаєм або просто в ході багаторічної практики права і відповідальність
обласних управлінь. Виразився цей момент в законі, прийнятому на другий день
після царського виступу 27 лютого 1549 р. Цар з боярами наказав надалі у всіх
містах землі Московської дітей боярських не судити ні в чому, окрім
«душегубства и татьбы и разбоя с поличным». Цей закон передбачав те, що віднині
дворян у найбільш важливих справах має право судити лише Царський суд, а не
Боярський, як то було раніше. Це відбулось, безумовно, під тиском помісного
дворянства.
Від зміни
потерпають не тільки права місцевих правителів, але й сам порядок ведення
судових процедур. Засобом для обмеження влади цих місцевих правителів слугував
подвійний нагляд за ними, що йшов, як тоді казали, одночасно зверху і знизу.
Ця реформа
поклала початок перебудови системи управління, розширила компетенцію судових
приказів, які витісняли на місцях «кормленщиков», таким чином посилюючи позиції
дворянства і місцевої влади. Ці заходи обмежували не лише свавілля, але й сам
обсяг повноважень, бо з їхньої компетенції забрали всі найважливіші справи.
Подальша доля цього інституту влади і до цього часу є спірним питанням.
Одним з елементів
відміни «кормлений» була земська реформа, сутність якої полягала в тому, що
деякі державні функції передавались земським старостам, обраним місцевим
населенням. «Она состояла в попытке совсем отменить кормления, заменив
наместников и волостелей выборными общественными властями, поручив самим
земским мирам не только уголовную полицию, но и все местное земское управление
вместе с гражданским судом. Решено было постепенно отменить все «кормления» и
предоставить местному населению право выбирать самим своих управителей и судей».
[2.5.:92]
До відома
виборних осіб передавались не тільки суд і поліція, але й фінансове управління.
Іноді старости отримували функції окремого інституту, і тоді перед очима
ставала картина повної форми самоуправління. Ці органи місцевого управління
найбільш повно замінили старі.
Зміна влади на
місцях не могла не вплинути на зміни в центральних органах управління.
Процес
становлення централізованої влади, який виражав інтереси правлячої верхівки і
дворянства, відбувається в 1548-1549 рр. становленням цілого ряду центральних
відомств – приказів і розростанням функцій канцелярій Великого двору і Казни.
Формування нових центральних органів влади було прискорено через введення
інститутів самоврядування на місцях, а утримання нових установ забезпечувалось
особливими грошовими зборами на їхню користь.
Формування
представницьких інститутів на місцях мало зворотною стороною посилення контролю
з боку центру. Це не могло не викликати перебудови московських установ, що
диктувалось також державними потребами, що і надалі розростались.
Централізація
влади призвела до появи нової структури організації влади, але її характерною
рисою була надзвичайна роздробленість відомств і відсутність чіткого
розмежування функцій між ними. Територіальна роздробленість місцевого
управління поєднувалась ще з його відомчою складністю. «В Дворцовой тетради
1552-1562 годах записано до 50 больших и дворовых дьяков, возглавлявших
главнейшие приказы или избы». [2.11.:158]
В результаті
перетворень створюється величезний бюрократичний апарат, який, звичайно ж,
неможливо назвати позитивним результатом. Однак цю реформу відрізняє
комплексність і цілеспрямованість. Так вважають декілька істориків. «Они
совершались в одном строго определенном направлении: определение прав кормленщиков,
доклад, введение земских заседателей в суд кормленщиков... - все это были,
по-видимому, последовательные моменты одного процесса...». [2.5.:97]
Такі грандіозні зміни,
які практично створювали нову структуру влади, потребували підкріплення в
існуючому тоді законодавстві, а законодавство те було створене ще за Івана ІІІ.
Отже, воно було застарілим і не відповідало новій системі управління. Тому цар
запропонував, а бояри затвердили і доповнили «Уложение» Івана ІІІ відповідно до
нових потреб Росії.
На думку багатьох
вчених, спірним питанням є питання про те, чи були перетворення засновані на
праві або проходили просто за волею царя. Більшість істориків стверджує, що ці
реформи базувались на праві і крім того відрізнялись правовою спрямованістю. «
...царь предложил ...грамоты уставные, ...дабы чиновники не могли действовать
самовластно и народ не был безгласным». [2.4.:486]
Скринніков же має
абсолютно відмінну від інших точку зору. «Важной особенностью почти всех
новшеств середины XVI века было... отсутствие у них законодательной в основы.
Приказы не имели регламента, который определял бы структуру новых учреждений и
регламентировал и деятельность». [2.11.:159]
Не дивлячись на
думку історика, я вважаю, що ці реформи базувались на праві, проводились
відповідно до правових норм, а створення системи управління відбувалось
відповідно до законодавства. Перетворення відрізнялись чіткою направленістю, а
всі зміни структури влади відбувались комплексно і виражали інтереси населення і,
можливо, дрібного дворянства. Однак ці реформи призвели до створення нової
структури, що відрізнялась бюрократизмом, який навряд чи є позитивним
результатом.
2.4
Зміни в церкві. Культура в 50-ті рр.
Схваливши новий
звід законів, Іван Грозний провів в Москві Собор Слуг Божих, який затвердив всі
запропоновані ним (царем) постанови.
Слідом за
законодавчою реформою прийшли зміни в церкві, схвалені на Стоглавому Соборі.
Їхня сутність полягала у зміні не тільки обрядів, книг, які плюндрувались
неграмотними писцями, але й у зміні самої моралі духівництва, щоб шляхом
навчання виховати гідних служителів церкви, встановити правила благочестя,
викорінити спокусу з монастирів, очистити християнство руське від усіх останків
давнього язичництва.
Собор провів ряд
заходів, які принесли позитивний результат. Обмежуються права церкви, виховують
грамотних служителів церкви, змінюють характер самої служби, проводять її
уніфікацію, бо в самій церковній організації існували відмінності у складі
«святих» і не було чіткого порядку у виконанні церковних обрядів, відсутньою
була чітка система внутрішнього розпорядку. « ...многие постановления Собора
были полезны для церкви и имеют свое несомненное достоинство. Таковы его
определения о заведении училищ при церквах, об учреждении старост для надзора
за благочинием духовенства, защите судебных прав клира, мысль об исправлении
церковных книг, об истреблении соблазнительных пороков духовенства, суеверий и
зловредных обычаев народных».
Зміни, що
відбувались в церкві, мали позбавити її занадто великої самостійності,
підкорити її інтересам держави, хоча час для цього ще не настав. Щоб закріпити
нове відношення держави до церкви, складається ряд праць, які проповідували
нові вигідні ідеї.
Рішення, прийняті
на Стоглавому соборі в 1551 р., зробили його найбільш відомим. На перший план
виходять комплексність реформ, тісна співпраця держави з церквою, тенденція до
єднання.
Продовжуючи
реформи церкви, Іван IV намагається збагатити культуру Росії і просвітити її за
рахунок здобутків західної культури. Це були роки реалізації масштабних планів.
«Иоанн ...предложил ...вывести оттуда в Москву не только ремесленников,
художников, аптекарей, типографщиков, но и людей искусных в древних и новых языках
- даже феологов!». [2.4.:484]
З цієї цитати
можемо дізнатись про великі плани Івана Грозного щодо збагачення культури
Росії, яким, на жаль, не судилось втілитись в життя, бо Іван Грозний наткнувся
на політику Ганзи і Лівонського ордену, яких лякало таке швидке посилення
Росії. Але багато із запрошених іноземців стали в пригоді Іванові Грозному,
передусім в справі громадського просвітництва. В результаті розвивається
публіцистика, іконопис, інші види мистецтва.
«Настала
неповторимая, но краткая пора расцвета русской публицистики». [2.11.:147]
Починається
період посиленого розвитку культури Росії, яка в усьому була обумовлена
політикою Москви, але період цей був надто короткий. Реформи церкви
обумовлювались зміцненням самодержавства і інтересами самої держави, таким
чином, вони були необхідні в той період часу, адже тоді церква відігравала
велику роль у всіх галузях життя народу і без змін її залишати було б
нерозумно.
2.5
Дипломатичні і торгівельні контакти
Цей період можна
вважати періодом розквіту дипломатичних і торгівельних відносин з країнами
Заходу. Прикладом цього може слугувати встановлення дипломатичних відносин з
Англією в 1533 р., а пізніше і підписання з нею торгівельних договорів.
Торгівля з Заходом була транзитною, бо проходила через посередників, Лівонію,
що зменшувало її прибутковість. Це, звичайно, не подобалось ані цареві, ані
російській аристократії. Але зі встановленням контактів з Англією у Росії різко
виріс інтерес до європейської торгівлі. Однак вести торгівлю через Біле море
було невигідно, бо цьому заважали жорсткі природні умови, і тому торгували
через Балтійське море. Для поліпшення ситуації в 1556 р. починається
будівництво нового порту. «Иоанн дал наконец торговую жалованную грамоту
англичанам, установив в ней, что они могут свободно купечествовать во всех
городах России, без всякого стеснения и не платя ни какой пошлины... С того
времени пристань св. Николая ...оживилась и сделалась важным торговым место». [2.4.:533]
Щоб залучити
іноземних купців, російським забороняється їздити до Лівонії, щоб іноземці
могли вільно в Росії торгувати, але цей план провалився. «Западные торговые
суда продолжали плавать в Ригу, Ревель и немецкую Нарву, минуя русский «город»,
не имевший ни торговой биржи, ни налаженного товарооборота, ни складов». [2.11.:233]
Для підтримання
прибутковості торгівлі Іван Грозний створює сприятливі умови для її розвитку.
Причиною цього є не тільки прибутки до казни, для самого правителя,
аристократії, але й необхідність коштів для проведення перетворень в країні. Таким
чином, розвиток торгівлі сприяв подальшому розвитку суспільства, хоча заходи,
зроблені для цього, навряд чи можна назвати завершеними.
2.6
Зміни податкової системи
Період реформ
50-их рр. співпадає з Казанською війною. Як відомо, війна і реформи потребували
великих коштів і тому проводяться різного роду фінансові перетворення. До того
ж Росія успадкувала податкову систему з часів роздробленості держави на
князівства. В кожній землі існувала своя податкова система, своя системи повинностей,
відповідні традиції і тому податкова система була застарілою і не відповідала
вимогам часу.
Реформа
оподаткування мала декілька напрямів. Перша реформа боляче вдарила по
монастирях. В 1548-1549 рр. почалась, а в 1550-1551 рр. була проведена відміна
фінансових виплат на рахунок сплати основних аналогів і різноманітних проїзних
і торгівельних мит – основного джерела прибутку монастирів.
В «Судебнику» 1550
р. тархани, тобто звільнення від сплати частини або всіх виплат на рахунок
держави, були відмінені, а в травні 1551 р. була проведена перереєстрація всіх
жалуваних грамот з приміткою. Була встановлена єдина міра визначення
прибутковості – «соха» - земельна одиниця. Було введено нові податки: «пищальные
деньги», «полоняные». Не тільки вводять нові податки, але й набагато збільшують
розмір старих. Наприклад, відбувається збільшення ставок одного з головних
поземельних податків, «ямських грошей».
Урядовці вирішили
в централізованому порядку використати нові можливості селян у виплаті
податків. Не дивлячись на чіткий напрям збільшення податкового тиску, збідніле
дворянство змусило казну зробити великі поступки на користь військового
дворянства. «Отныне служилые люди платили гораздо меньшие налоги со своих
земель, чем крестьяне с Севера и монастыри. Налоговые льготы должны были
приостановить ...разорение мелкопоместных дворян, составлявших ядро русской
армии». [2.11.:173]
За характером
податкових змін можна зробити висновок, що вони були спрямовані на збільшення
прибутків держави. Відбувається різке і помітне зростання грошового податкового
тиску. Ці перетворення відрізнялись комплексністю і конструктивністю. В
результаті реформ влада домоглась єдності в податковій сфері. І ще раз можна
наголосити про явний продворянський характер перетворень.
2.7
Реформи в армії
З Казанською
війною також біла пов’язана реформа в армії, котра почалась в 1556 р. В
результаті декількох невдалих походів стадо зрозуміло, що старий спосіб
організації армії вже не здатен приносити успіхів в нових умовах ведення бою.
По-перше, було змінено
сам спосіб набору до армії, починають проводити заходи, щоб зацікавити якомога
більшу кількість людей: « ...установив службу не только с поместьев, но и с
вотчин боярских, так что владелец ста четвертей угожей земли должен был идти в
поход на коне и доспехе, или вместо себя выслать человека, или внести уложенную
за то цену в казну... Иоанн назначил всем денежное жалованье во время похода и
двойное боярским детям, которые выставляли лишних ратников сверх определенного
законом числа». [2.4.: 545]
Військо вже
комплектували не тільки з руських воїнів. До другої половини XVI століття до
війська були залучені козаки, що жили на Дону. Використовувались вони в
основному для несення прикордонної служби. «...усмиренные народы казанские
давали нам ратников; а князья черкесские приезжали служить царю с многолюдными
конными дружинами». [2.4.:545]
Створивши таку
систему комплектування, Іван Грозний отримує міцну базу для подальших змін в
структурі армії. Ядром війська стає кінне дворянське ополчення.
З’являється новий
постійний вид війська – стрілецьке. (див додаток 3) Воно формувалось в якості
постійного контингенту піхоти (почасти кінноти), озброєні вогнепальною зброєю.
Вони забезпечувались колективно землею, міськими дворами, які не
оподатковувались, невеликими грошовими виплатами, зберігали стрільці і право на
дрібну торгівлю і ремесла.
Модернізація і
хороші умови для існування стрільців у другій половині XVI століття перетворили
постійне стрілецьке військо на найміцнішу бойову силу Російської держави.
Завдяки змінам,
проведеним в армії, її озброєння набуло своєрідного «єдиного обличчя». Кожен
воїн мав на озброєнні залізний шолом, панцир або кольчугу, шаблю, лук і стріли.
До змін в армії
додається поява артилерії. Збільшується артилерійський парк, обслуговуючі гармати,
гарматники були виділені в особливу групу служивих людей.
Спірним питанням
в реформі армії є питання чисельності війська. Перший полюс його представляє
Скринніков. Він вважає, що армія за Івана Грозного була невелика: «В походе
1562 года полевая армия насчитывала 18 тысяч детей боярских. Их сопровождало до
20-30 тысяч их холопов». [2.11.:246]
Більшість вчених
дотримується думки, що військо до кінця XVI століття нараховувало не менше 100
тисяч осіб. Цю точку зору може підтвердити Карамзін: «Имев под Казанью 150000,
Иоанн чрез несколько лет мог выводить в поле уже до трехсот тысяч всадников и
пеших». [2.4.:545]
Я вважаю, що
чисельність війська дорівнювала або хоча б була близька до 100 тисяч чоловік,
оскільки декілька десятків тисяч воїнів не могли представляти велику армію, а той
період часу характеризується великими військовими перемогами.
В результаті
реформ була створена міцна боєздатна армія, здатна протистояти сильному і
міцному противнику. Армія XVI століття набагато перевищувала армію Московського
князівства XV століття, а створивши таку міцну армію, Іван Грозний отримав
право більше вимагати від неї, що збільшувало її боєздатність.
2.8
Зміни в земельному законодавстві. Обрана «тисяча»
Центральним
питанням внутрішньої політики 50-их років є земельне. Характер земельної
політики середини XVI століття визначився вже в першому великому заході в
області земельного питання. Цим заходом було «испомещение» наказом від 3 жовтня
1550 р. дворянської тисячі біля Москви, на основі чого планувалось збудувати новий
«Государев двор» не за територіальним принципом, а за ознаками знатності і
службової вдачі. «Реформа выдвинула чиновный принцип, в основе которого лежали
такие признаки, как знатность и служебное преуспевание». [2.11.:165]
До цієї «тисячі»
(усього 1078 дворян, за іншими даними 1070) були зараховані дворяни, які не
мали власної землі поруч з Москвою що ускладнювало їхню службу при дворі. Цей
крок дозволив урядові завжди мати під рукою людей, яких можна було призначати
воєводами в полки, головами в сотні, відправляти з дипломатичними дорученнями
до сусідніх країн. (див. додаток 4)
В процесі
реалізації наказу від 3 жовтня 1550 р. була укладена так звана Тисячна книга,
яка вміщувала в собі списки всіх дітей боярських, що увійшли до складу тисячі.
До списку кращих
слуг були занесені імена удільних князів – Бєльського, Мстиславського і
Глинського, а також добра половина Боярської думи. Удільні правителі
перетворювались на державних поміщиків, яким наказ давав право за необхідності
мешкати не в своїх столицях, а в підмосковному помісті, щоб бути готовими до
посилки за призначенням.
Ці перетворення
мали б повернути єдність селянського стану. Але реформа наштовхнулась на деякі
труднощі. Для наділення дворян землею потребувалось не менше 118 тисяч чвертей
ріллі, а такої кількості землі у казни не було на той час. І тому реформа з
самого початку здійснювалася лише частково. Для мешканців Новгороду землі
взагалі не вистачило. Таким чином через віддаленість Новгорода від Москви його
поміщики практично не могли слугувати столиці. (див. додаток 5)
Розміри підмосковних наділів дітям
боярським визначались у 200, 150 і 100 чвертей землі в залежності від того, до
якої з трьох статей (на які була розбита «тисяча») відноситься цей син
боярський. Документ цей встановлював порядок поповнення «тисячі» в разі смерті
когось з її членів.
В ході реалізації
реформи деяким поміщикам землі не вистачило, але сам цей процес був заходом
величезного масштабу в галузі земельних відносин. В результаті дворяни-поміщики
отримали в свої руки більше 100 тисяч чвертей ріллі з відповідною кількістю
луків і лісів.
Одним з важливих
кроків Івана Грозного є присуд від 11 травня 1551 р. Значення його полягає в
тому, що він формулює основні принципи політики уряду Івана Грозного по
відношенню до двох категорій феодального землеволодіння: монастирського і
княжого. Акт цей встановлював ряд заходів, спрямованих проти посилення таких
землевласників. По-перше, заборонялась купівля монастирями та іншими
представниками церковного землеволодіння земель без попередньої доповіді про це
цареві.
Другий пункт
розповсюджував обов’язковість доповіді про земельні вкладення в монастир.
Третє положення
цього документу встановлювало особливі обмеження для землевласників ряду
місцевостей, в першу чергу для князів. Будь-яке порушення цього правила вело до
позбавлення землі.
Узявши на себе
зобов’язаність забезпечити дворян помісними землями, держава надалі мала б
постійно турбуватись про поповнення земельного фонду. Тому, регулюючи питання
монастирського землеволодіння, документ від 11 травня 1551 р. одночасно включав
в себе ряд пунктів, спрямованих на ліквідацію величезної кількості
монастирських землеволодінь, що виникли в період боярського правління. Тут і
маємо змогу прослідкувати основний політичний мотив, який виявляється в усіх
заходах 50-их років, - інтереси дворянства. Саме з цієї причини влада
повернулась до проекту часткової секуляризації церковних земель. Всі ці заходи
мали на меті запобігти подальшому зростанню монастирського землеволодіння.
«...они (епископы и монастыри) могли бы сей куплей присвоить себе наконец
большую часть недвижимых имений в России, ко вреду общества и собственной их
нравственности». [2.4.:483]
Але переоцінювати
результати земельних реформ не треба, бо система обмежень вступала в силу
тільки в тому випадку, якщо виникала загроза виходу землі зі служби. «При
наличии наследников и при нормальном течении службы князья из состава
Государева двора имели право и на выкуп родовых земель, и на первоочередное
право получение земель из поместного фонда, пополнявшегося за счет
конфискованных вотчин». [2.11.:168]
Проведення цієї
реформи, яка виражали інтереси держави і дворянства, була необхідною для
обмеження влади церкви і встановлення контролю над землею. Метою цього
законодавства була не консервація тих відносин, які вже склались, а розширення
фонду земельної власності, що слугував основою нової військово-служивої системи
Московської держави.
2.9 Опричнина
Видатний
російський історик В. О. Ключевський якось підмітив стосовно опричнини:
«Учреджение это всегда казалось странным как тем, кто страдал от него, так и
тем, кто его исследовал». Дійсно, усього сім років існувала опричнина, але так
багато вчених працювало над нею, над виясненням її причин і цілей. В цілому,
всі думки істориків можна звести до двох взаємовиключних тверджень: 1)
опричнина була обумовлена особистими якостями царя Івана і не мала якогось
політичного обґрунтування (В. О. Ключевський, С. Б. Веселовський, І. Я.
Фроянов), 2) опричнина була добре продуманим політичним кроком Івана Грозного і
була спрямована проти тих соціальних груп, котрі протистояли його
самодержавству. Остання точка зору, в свою чергу, також роздвоюється. Одні
дослідники вважають, що метою опричнини було скинення боярсько-княжої
економічної і політичної міці (С. М. Соловйов, С. Ф. Платонов, Р. Г. Скринніков).
Інша група (О. О. Зимин, В. Б. Кобрін) доводять, що опричнина «цілилась» в
останки удільно-княжої старовини (Старицький, князь Володимир), а також
спрямовувалась проти сепаратистських прагнень Новгорода і протистояння церкви
як міцної недержавної організації. Жодне з цих положень не доведене остаточно,
тому суперечки продовжуються.
Можливо, причини
опричнини треба шукати не у боротьбі з певними соціальними групами, а в
реакції, яка намагалась посилитись через владу на альтернативу державного
розвитку, представлену виборними органами.
Але нам треба
знати не стільки думки дослідників, скільки хід самого опричного «дійства».
3 грудня цар
несподівано для багатьох виїхав з Москви разом з сім’єю в супроводі підібраних
бояр і дворян. Узяв він з собою казну і великі святині. Після відвідання
Троїте-Сергієва монастиря він направився до своєї літньої резиденції – до
Олександрівської слободи (нині м. Олександрів в 100 км на північний схід від Москви). Звідси на початку січня 1565 р. Іван Грозний відсилає до Москви
дві грамоти. В першій, адресованій боярам, духовенству і служивим людям, він
звинувачує їх у зраді і проворстві зрадам, а у другій цар заявляє московським
посадським людям, що він гнівається на них і «опалы никоторые нет». Грамоти
царя зачитали на Червоній площі і викликали вони велике обурення серед
населення. Московський народ вимагав, щоб царя вмовили повернутись на престол,
погрожуючи, що сам народ знищить державних лиходіїв і зрадників.
Через декілька
днів Іван Грозний прийняв в Олександрійській слободі делегацію духовенства і
боярства і погодився повернутись на престол за умови, «что ему своих
изменников, которые измены ему, государю, делали и в чем ему, государю, были
непослушны, на тех опала своя класти, а иных казнити и животы их и статки
иматп, а учинити ему на своем государстве себе опричнину, двор ему учинить себе
и весь обиход особный». [2.11.:108]
Опричнина не була
якоюсь новою справою, бо так здавна називався наділ, який цар видавав вдові
«опричь», окрім іншої землі. Однак в даному випадку опричнина була власним
наділом царя. Інша частина держави почала називатись земщиною, управління якою
здійснювала Боярська дума. Політичним і адміністративним центром опричнини став
«особливий двір» зі своєю боярською думою і приказами, частково переведеними з
земщини. В опричнині існувала власна казна. Спочатку до опричнини була прийнята
тисяча (до кінця опричнини – вже 6 тисяч) в основному служивих людей, але були
і представники старих княжих і боярських родів. Для опричників вводилась
особлива форма: до ший своїх коней вони прив’язували собачі голови, а біля
колчана зі стрілами вони тримали мітлу. Це означало, що опричник має гризти
«государевых изменников» і вимітати зраду. (див. додаток 6)
Здебільшого
вважається, що в складі опричнини були території, де панувало
князівсько-боярське землевпорядкування. Виселення звідти великих землевласників
на землі земщини таким чином підривало їхню економічну базу і послаблювало їхні
позиції і політичній боротьбі. Однак останнім часом стає ясно, що землі, які
увійшли до складу опричнини, були заселені в основному служивими людьми
(дворянами), або іншими вірними слугами правителя (західні землі), або
чорносошними (Помор’я). опрична частина була виділена і в Москві. Причому
частина землевласників просто перейшла в опричнину. Безумовно, не обійшлося і
без виселень. Але їхні масштаби не слід перебільшувати, до того ж постраждалі
землі були швидко повернені власникам. Опричнина не змінила структури великої
власності на землю, боярське і княже землеволодіння по суті пережило опричнину.
Хоча неможливо сказати, що жертвами хворобливих підозр царя ставали в основному
бояри. Йому постійно виділись змови проти нього, і дуже часто голови невинних людей
десятками злітали з пліч.
Виступ Івана
Грозного і опричників проти старих удільних інститутів досяг свого апогею в
1569-1570 рр. Церковні ієрархи не підтримували опричної політики. Митрополит
Афанасій подався в монастир, а Пилип Количев, що змінив його на цій посаді,
одразу виступив зі звинуваченнями проти такої політики. Його було скинуто, він
був замкнений в монастирі, а на шляху до Новгорода його було задушено. Однак
факт скинення митрополитів і інших церковників ще не свідчить про послаблення
позицій церкви в цілому.
Ще з початку 50-их
рр. Іван Грозний повів лінію на фізичне знищення останнього удільного князя на
Русі – Володимира Андрійовича Старицького, котрі як показали події 1553 р.,
пов’язані з хворобою Івана, міг реально претендувати на престол. Після ряду
опал і принижень Володимир Андрійович в жовтні 1569 р. був отруєний.
В грудні 1569 р.
військо опричників, особисто очолене Іваном Грозним, виступило в похід на
Новгород, який, нібито, хотів його зрадити. [2.11.:170] Цар йшов як по ворожій
країні. Опричники громили міста Твер, Торжок, села і хутори, вбивали і
грабували населення. В самому Новгороді погром тривав 6 тижнів. Підозрюваних
тисячами катували і топили в Волхові. Місто було розграбоване. Маєтності
церков, монастирів і купців було конфісковано. Потім Грозний пішов на Псков, і
тільки марновірство грізного царя не дали місту впасти перед військом
опричників.
Новгородський
похід дав змогу зробити висновок, що Іван IV боявся не тільки представників
аристократії, (як перепони на шляху до необмеженої влади), але в рівній мірі (а
може і в більшій мірі) міського і сільського населення, також представленого на
Земських соборах – установах станово-представницьких.
Після повернення
з Новгорода починаються страти самих опричників, тих, хто стояв біля її
витоків: на зміну їм приходять ті, хто відрізнився в погромах і стратах, серед
них Малюта Скуратов і Василь Грязной. Опричний терор продовжувався. В 1570 р.
відбулись останні масові страти в Москві. [2.11.:190]
В 1572 р.
опричнину було скасовано. Деякі дослідники гадають, що змінено було лише
вивіску, а опричнина під назвою «государева двора» продовжувала існувати. Інші
історики вважають, що Іван Грозний намагався повернутись до опричних порядків в
1575 р., коли знову отримав у власність «наділ», а на іншій території поставив
управляти татарського хана, який прийняв християнство, Симеона Бекбулатовича,
який називався «великим князем всія Русі», на відміну від просто «князя
московського». Не пробувши на престолі і року, хан був скинений з великого
княжіння. Все повернулось на свої місця.
Опричнина в
цілому не могла ані посилити самодержавного правління (після смерті Івана
Грозного ми бачимо не стільки діяльність царя Федора Івановича, скільки його
оточення, з яких яскравіше всіх виділявся Борис Федорович Годунов, який досягши
престолу, був змушений затверджуватись Земським собором), ані ліквідувати
центральні станово-представницькі органи і місцеве самоврядування. Опричнина не
повинна розглядатись як ступінь до нової прогресивної самодержавної форми
правління, як часто її визначають. В більшій мірі вона була поверненням до
часів удільного правління, якщо мати на увазі поділ країни на опричнину і
земщину. Опричнина була реформою, але реформою з протилежним знаком. Про це
свідчать її наслідки.
ВИСНОВКИ
Такими були
заходи, вироблені Іваном Васильовичем Грозним з колом бояр і Сильвестром в
50-их рр. XVI століття. «Они касались многих сторон тогдашней жизни и вносили в
жизнь много добра; поэтому они и пользуются большой славой».
«Таким образом,
положительное значение царя Ивана в истории нашего государства далеко не
велико, как можно было бы думать, судя по его замыслам и начинаниям, по шуму,
какой производила его деятельность. Грозный царь больше задумывал, чем сделал,
сильнее подействовал на воображение и нервы своих современников, чем на современный
ему государственный порядок».
Карамзін
перебільшував трохи, поставивши царювання Івана Грозного, одне з
найпрекрасніших на початку, за кінцевими результатами його в один рядок з
монгольською навалою і лихоліттями удільного часу.
Головною особливістю
перетворень періоду правління Обраної Ради стало безладдя в їх проведенні і в
той же час комплексність, відвертий про дворянський характер. Влада приходила
до висновку про необхідність цих змін в процесі самих реформ, чітко накресленої
програми дій не існувало. Однак зміни відрізнялись чіткою правовою
спрямованістю, що було зумовлено створенням нової правової системи. Отже,
реформи не можна називати слабкими, бо головні установи і інститути, основні
регламентуючі норми пережили і опричнину, і самого Івана Грозного, виходить,
досягли своєї мети. В результаті реформ Росія отримала нове зведення законів –
«Судебник» 1550 р., нову систему управління на місцях і в центрі.
Військово-служива система набула свого кінцевого вигляду і стала фундаментом
Російської монархії. Війни наступного періоду довели, що держава має великий
військовий потенціал, небезпечний для всіх її сусідів. Реформи супроводжувались
розвитком торгівельних і дипломатичних відносин їз Заходом. Розвивається наука,
мистецтво, натупає період розвитку держави і, якби реформи не наштовхнулись на
протидію аристократії, права якої обмежувались, вони в призвели до ще
масштабніших позитивних результатів. Але ворожість боярства веде до опричнини.
Проводячи реформи, Обрана Рада використовувала традиційний механізм управління,
провідне місце залишалось за Боярською Думою. Практичною розробкою і
впровадженням реформ займались прикази. Нововведення не втілювались у життя без
участі бояр. Однак уряд Івана Грозного не міг абсолютно успішно вести
реформаторську діяльність з тої причини, що в ньому самому не було
одностайності і згоди. Та все ж таки реформи, не дивлячись на деякі негативні
сторони, можна рахувати успішними.
Але цей шлях
терору був неприйнятний для діячів Обраної Ради. Суворість і жорстокість
покарань уміщувались в систему цінностей століття: людей страчували навіть за
підозрою в розбої, зізнання добували за допомогою тортур, офіційно закріплених
законом, єдиним видом тюремного ув’язнення визнавали довічне, від служивих
людей вимагали підкорення, але це не було атмосферою масового терору,
загального страху, масових доносів.
«Отсюда и вытекает
сопротивление Сильвестра и Адашева тем или иным начинаниям царя и упорство в
проведение в жизнь собственных предначертаний. Конфликт разрешился падением
Избранной Рады».
Реформи 50-их рр.
підготували країну до наступних реформ, хоча носили не повсюдний характер через
невеликі грошові витрати на їхнє проведення і поступове запровадження в життя.
Ці перетворення не тільки продовжували починання попередників, але щось
починали з нуля. Таким чином, вони були спрямовані на потреби держави і
виражали інтереси бояр і аристократії. В основному перетворення носили позитивний
потенціал, бо послужили стимулом для подальших змін в економіці. Але не
дивлячись на це, деякі області державного управління залишились занедбаними,
наприклад, дипломатія. Боярська боротьба за владу звела на нуль її авторитет.
Але ці реформи підготували державу до наступних перетворень.
Список використаних джерел та літератури
Джерела:
1.1.
Хрестоматия
по истории СССР с древнейших времен до конца ХVIII века: Пособие для учителя/
Сост. П.П. Епифанов О.П. Епифанова – 2-е изд., дораб. – М.: Просвещение, 1989.
– 288 с.
Література:
2.1.
Альшиц
И.П. Начало самодержавия в России. Государство Ивана Грозного - Л.: Наука,
1988. – 242 с.
2.2.
Головатенко
Е.Н. История России: спорные проблемы. - М: Наука, 1989. – 345 с.
2.3. Зимин А.А. Реформы Ивана
Грозного. – М.: Прогресс, 1964. – 216 с.
2.4. Карамзин Н.М. История Государства
Российского. В 3 кн. Кн. 2. Тт. V, VI, VII, VIII. – М.: Книга, 1988. – 585 с.
2.5. Ключевский В. О. Краткое пособие
по русской истории. – М.: Наука, 1990. – 412 с.
2.6. Ключевский В. О. Исторические
портреты. Деятели исторической мысли. – М.: Правда, 1991. – 624 с.
2.7. Кобрин В. Б. Иван Грозный. – М.:
Наука, 1968. – 128 с.
2.8. Костомаров Н. И. Русская история
в жизнеописаниях ее важнейших деятелей. – М.: Эксмо, 2004. – 1024 с.; ил.
2.9. Платонов С. Ф. Полный курс
лекций по русской истории. – М.: Прогресс, 1995. – 532 с.
2.10. Платонов С. Ф. Учебник по
русской истории для средней школы. – М.: Прогресс, 1992. – 400 с.
2.11. Скрынников Р. Г. Иван Грозный.
– М.: Наука, 1975. – 246 с.
2.12. Соловьев С. М. Учебная книга по
русской истории. – М.: Прогресс, 1989. – 389 с.
2.13. Шмидт С. О. Становление
российского самодержства. – М.: Наука, 1973. – 233 с.