Розвиток німецьких антропонімів в історичному та мовно-географічному аспектах

Розвиток німецьких антропонімів в історичному та мовно-географічному аспектах

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1 АНТРОПОНІМІЧНА СИСТЕМА НІМЕЦЬКОЇ МОВИ ТА ЇЇ СПЕЦИФІКА

1.1. Специфіка антропонімічної системи німецької мови

1.2. Методи дослідження антропоніміки

1.2.1. Описовий метод

1.2.2. Порівняльно-історичний метод

1.2.3. Метод лінгвістичної географії

Висновок

Розділ 2 ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ ПРІЗВИЩ. ПРІЗВИЩА В МОВІ ЯК ВАЖЛИВИЙ АСПЕКТ РОЗВИТКУ НІМЕЦЬКОЇ АНТРОПОНІМІЇ

2.1. Прізвиська. Типи прізвиськ

2.2. Утворення прізвищ та їх типи

2.2.1. Прізвиська та прізвища

2.2.2. Прізвища, що походять від імен

2.2.3. Прізвища від назв походження

2.2.4. Прізвища, що позначають рід заняття

2.3. Географія прізвищ

Висновок

Розділ 3 ІСТОРІЯ ПОЯВИ ТА РОЗВИТКУ НІМЕЦЬКИХ ІМЕН

3.1. Імена греків, римлян та ізраїльтян. Узгодження між германськими та грецькими іменами

3.2. Світ германських імен

3.2.1. Історичний розвиток германських власних назв

3.2.2. Германські імена іншомовного походження

3.2.3. Передумови появи християнських імен

3.2.4. Мода на імена

3.3.Старогерманські повні імена, що використовувались як прізвища

3.3.1.Похідні форми старогерманських імен, що служили прізвищами

Висновок

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

 Сучасна наука приділяє значну увагу питанням ономастики. Існує Міжнародний комітет ономастичних наук з центром в місті Лювені (Бельгія), який видає свій орган “Onoma. Bulletin d’information et de bibliographie”, а в різних країнах виходять різні ономастичні журнали, як, наприклад, у Франції “Revue internationale d’onomastuque”, у Швеції “Namm och bygd”, в Польщі “Onomastica”.

Розділ ономастики, що займається безпосередньо дослідженням особових імен називається антропонімікою, а вся сукупність особових імен – антропонімією.

Серед учених, які присвятили свої дослідження проблематиці німецької антропоніміки, значний внесок зробили радянські та вітчизняні вчені Алімбекова Л., Агєєва Р., Ботцева Т., Єртакова Н. та ін., а також німецькі мовознавці А. Бах, А. Фік, Р.Фішер, В. Фляйшер, М. Готшальд, Х Кауфман [1;2;11;21;57;58;59;60;61;64].

Актуальність нашого дослідження полягає в тому, що історичний та мовно-географічний аналіз німецької антропонімії, а також вивчення її функціонування у німецькому мовленні дає можливість дослідити розвиток німецьких імен та прізвищ у різних регіонах Німеччини від найдавніших часів до наших днів, а також відтворити їх денотативне значення у процесі розвитку німецької мови. Все вищезазначене й визначає актуальність даного дослідження.

Метою дослідження є визначення особливостей розвитку німецької антропонімії в історичному та мовно-географічному аспектах, розкриття їхнього значення у різні періоди розвитку німецької мови у різних регіонах, а також реконструкція їх денотативних значень. Реалізація даної мети передбачає необхідність розв’язання таких завдань:

1. Опис форм та значень німецьких антропонімів у різні періоди розвитку німецької мови.

2. Виявлення мовних та позамовних факторів, що впливають на формування антропонімів.

3. Дослідження деривації німецьких антропонімів.

4. Виявлення денотативних значень німецьких імен та прізвищ.

Для досягнення поставленої мети і вирішення конкретних задач ми використали наступні методи дослідження: описовий метод; порівняльно-історичний, лінгвістичної географії.

Наукова новизна дипломного дослідження полягає в тому, що вперше розглянуто в історичному та мовно-географічному аспектах становлення та розвиток німецьких антропонімів. Попередні дослідження були трохи односторонніми і імена та прізвища розглядалися лише в одному аспекті, що, на нашу думку, давало не досить чітку картину їх появи, становлення та зміни у процесі розвитку німецької мови.

Теоретичне значення роботи полягає в тому, що вона робить внесок у подальше опрацювання проблеми дослідження німецьких антропонімів, в розробці низки теоретичних положень у сфері реконструкції німецьких антропонімів, у поглибленні теорії первинної номінації шляхом аналізу імен та прізвищ у різні періоди існування мови. У цілому, дане дослідження може послужити збагаченню теорії антропонімічної семантики завдяки розгляду імен та прізвищ в історичному та мовно-географічному аспектах.

Практичне значення дипломної роботи полягає в тому, що зібраний фактичний матеріал та отримані результати можна застосовувати у написанні курсових та дипломних робіт бакалаврів, спеціалістів, магістрантів та аспірантів. Також матеріали дослідження можна застосовувати у курсах з лексикології та історії німецької мови. Окремі матеріали можуть допомогти людям дізнатися про споконвічне значення їх імен та прізвищ, показати всю історію їх становлення.

Об’єктом вивчення є динаміка розвитку та формальні трансформації німецьких імен та прізвищ від найдавніших часів до сьогодення.

Предметом дослідження є поява, розвиток та зміна німецьких імен та прізвищ від найдавніших часів до сьогодення.

Структура роботи. Дипломна робота складається зі вступу, трьох розділів та висновків. У вступі обґрунтовано вибір та актуальність теми дипломної роботи, її теоретичне й практичне значення; визначено об’єкт, предмет, мету та методи дослідження.

У першому розділі “Антропонімічна система німецької мови та її специфіка” проведено огляд антропонімічної системи німецької мови та встановлено основні її особливості. Розглянуто також методи дослідження німецької антропонімії.

У другому розділі “Передумови виникнення прізвищ. Прізвиська в мові, як важливий аспект розвитку німецької антропонімії” розглянуто значення прізвиськ у процесі утворення німецьких прізвищ, досліджені основні джерела походження прізвиськ, механізми їх перетворення на прізвища, а також досліджені різні типи прізвиськ та прізвищ. У даному розділі досліджена географія прізвищ в основі якої лежить їх морфологічна будова.

Третій розділ, “Історія появи та розвитку німецьких імен”, ми присвятили дослідженню джерел походження німецьких імен, відтворенню їх денотативного значення, а також дослідженню зміни семантичних значень імен у процесі розвитку німецької мови. В даному розділі було порівняно імена римлян, греків та ізраїльтян та встановлено семантичні подібності та відмінності між ними.

РОЗДІЛ I АНТРОПОНІМІЧНА СИСТЕМА НІМЕЦЬКОЇ МОВИ ТА ЇЇ СПЕЦИФІКА

1.1. Специфіка антропонімічної системи німецької мови

Об’єктом ономастичних досліджень є, як відомо, власні імена, притаманні певному народові від початку або запозичені з інших мов, до того ж за ступенем «архаїчності», тобто приналежності до одного із найдревніших пластів словникового запасу будь-якої мови, власні імена займають одне із центральних місць. Проте, не дивлячись на архаїчність, матеріал під час опису окремих мов довгий час ігнорувався.

Дослідниками власних імен були переважно логіки та філософи. Цікавість до власних імен проявляли, древньогрецькі, древньоримські вчені. Як особливий клас вони були виділені стоїками (Хрисиппом). Проте й пізніше – в епоху Відродження, (Дж. Локк, Г. Лейбніц) та протягом усього XIX століття продовжувалася дискусія про категорії власних імен, їх значення.

Спеціальні ономастичні дослідження почали здійснюватися відносно недавно. Досить сказати, що цікаве узагальнення позитивного досвіду ономастів в нашій країні спостерігалося лише в останні 40 років, після утворення Групи ономастичних досліджень при Інституті мовознавства АН СРСР [1:38]. Результати роботи, існуючого при цій групі Ономастичного семінару і організовуючих ним всесоюзних та міжнародних конференцій були узагальнені в опублікованій 1986 р. Колективній монографії «Теорія та методика ономастичних досліджень». Колективна праця співробітників Групи присвячена виявленню специфіки ономастичної лексики, визначенню методів і прийомів, основних принципів її подальших досліджень.

Значний вклад в ономастичну дослідницьку роботу вносять, деякою мірою, німецькі лінгвісти. В НДР плодотворно працювала секція мовознавства при Лейпцигському університеті. Група учених цієї секції займалася дослідженнями германо-слов’янської ономастики, в першу чергу топоніміки. У тісному зв’язку з Лейпцигськими ономастами працювали співробітники секції мовознавства університету ім. Шиллера в м. Йені. Від 1966 року до складу цієї секції входила група учених відділення інституту діалектології. Результатом праці творчих колективів в НДР були численні публікації та статті, надруковані в таких лінгвістичних журналах, як, наприклад, Sprachpflege, Zeitschrift für Germanistik, Zeitschrift für Slawistik, Zeitschrift für Phonetik, Sprachwissenschaftliche Komunikationsforschung [38:18].

Круг питань, що були висвітлені в наукових працях з ономастики, досить широкий: лексикографування фактичного матеріалу; фактори, що впливають на історичний розвиток власних імен мовного та соціально діалектичного характеру; фонологічні, морфологічні та семантичні особливості власних імен, їх географія.

Особливо цікавими є дослідження, пов’язані з проблемою синтаксису власних імен, їх використання в мовній ситуації.

Великий вклад у розробку ономастичних, а, отже, і загальномовних проблем внесли і вносять лінгвісти ФРН. Однією із фундаментальних західнонімецьких праць з ономастики є монографія В. Зайбіке, присвячена власним іменам, де, по суті справи, висвітлюються всі аспекти німецької антропоніміки – термінологічний, історичний (ім’я, як відображення історії та культури німецького народу), соціологічний і, тісно з ним пов’язані, стилістичний і географічний аспекти (використання та нормативність імен в різних соціумах і територіях, їх суспільна оцінка), логічний (значення власних імен, їх апеллятивізація), - а також специфічні ономастичні питання (фонетика, морфологія, словотвір).

У вище зазначеному не важко помітити все різноманіття задач, що успішно або не дуже вирішуються, які стоять перед описом онімічної, в тому числі, і антропонімічної лексики.

Згідно з вище сказаним, чітко вимальовується багатоплановість ономастичних, а саме, антропонімістичних досліджень, що досить зрозуміло і закономірно. Власні імена пронизують усю мовну практику людини, супроводжуючи її в усіх сферах її життя та діяльності. Спеціалісти різних профілів зацікавлені при вивченні в отриманні найбільш повної і точної інформації, яку несе ім’я: про час і місце його утворення, про людей, що його утворили, про реалії, які його супроводжували. Проте слід звернути увагу, що при характерному для сучасних робіт усесторонньому висвітленні багатопланових лінгвістичних об’єктів, деякі моменти можуть випускатися з виду. Тому відтворення більш менш загальної картини явища, що вивчається, можливе або при зосередженості дослідника на проблематиці в цілому, або при поглибленому аналізі окремої приватної проблеми, звуженні дослідження.

Для виконання будь-якої роботи, тим паче тієї, що містить елементи творчого характеру, потрібне, як відомо, знання предмета, уміння розбиратися не лише в спеціальних, а й загальних питаннях, що його стосуються.

Антропонімом називають ім’я людини. Якщо донедавна всі власні імена, включаючи антропоніми, сприймалися як розрізнені слова, які можна вибірково, в залежності від смаку або лексикографічних традицій, внести до словника, то від 50 - 60-их років XX ст. ономастичну лексику стали розглядати як самостійну систему.

Під антропонімічною системою розуміють сукупність імен людей в мовній і національній своєрідності [3;5;6;8;9;10].

Антропонімічна система сучасної німецької мови двочленна. Для називання людей використовують ім’я та прізвище. Старогерманська антропонімічна система, сформована між 200 і 400 рр. до н.е., була одночленна, для називання людини використовувалося лише ім’я.

Протиставленність ім’я/прізвище – один із важливих признаків системної організації антропонімічного матеріалу німецької мови. Загально відомо, що основною якістю елементів будь-якої лінгвістичної системи є наявність в ній опозицій [32:27].

Кожен член опозиції утворює своєрідну підсистему, яка також утворюється на визначених протилежностях і характеризується своїми особливими зв’язками.

В підсистемі власних імен чітко протиставляються два розряди: чоловічі та жіночі імена. В нашій праці будуть розглянуті чоловічі і частково, не так досконально, жіночі імена. Опозицію утворюють рідні та запозичені імена. Ступінь семантичної прозорості антропонімів також різна. Серед власних імен виділяються «семантично доступні» - прізвиська та «самі» - календарні імена.

Ілюстрацією системності, до того ж своєрідно втіленою, є випадки вироблення «самостійної» граматики, тобто спеціалізація граматичних категорій і засобів в антропонімічній лексиці: власні імена та прізвища – це іменники, як правило, вони не відмінюються за числом і використовуються у визначених синтаксичних функціях.

Як і всі іменники, антропоніми німецької мови можуть супроводжуватися артиклем. Разом з тим, використання артикля разом з власним іменем чи прізвищем несе трохи інше функціональне навантаження. Артикль перед власним іменем виконує в німецькій мові емоційно-стилістичну функцію, це ще один з прикладів вироблення «самостійної граматики».

Як видно з вище зазначеного, види і форми зв’язків в сучасній антропонімічній системі німецької мови досить різноманітні і в той же час самобутні у порівнянні з апелятивною лексикою.

За своєю структурно-семантичною організованістю окремі частини антропонімічної лексики явно поступаються звичайній лексиці мови. Ось чому про ономастику взагалі і антропоніміку говорять «як про слабо організовану систему, коли беруть її у всій своїй повноті» [13:68;14].

1.2. Методи дослідження антропоніміки

Метод (від грец. methodos «шлях дослідження, пізнання») — система правил і прийомів підходу до вивчення явищ і закономірностей природи, суспільства і мислення; шлях, спосіб досягнення певних результатів у пізнанні і практиці, тобто спосіб організації теоретичного і практичного освоєння дійсності [16;19;20].

Методологія (від метод і грец. logos «слово, вчення») — 1) вчення про наукові методи пізнання; 2) сукупність методів дослідження, що застосовуються в будь-якій науці відповідно до специфіки її об'єкта. У радянській науці цей термін переважно вживався в іншому (вужчому) значенні: філософська основа вчення, дослідження.

Термін метод не однозначний: його застосовують у загальнонауковому, філософському значенні, у спеціально-науковому (що стосується окремої галузі науки — фізики, хімії, математики, історії, літературознавства, мовознавства тощо) і у значенні, яке збігається зі значенням терміна методика.

У загальнонауковому, філософському значенні термін метод означає шлях пізнання і витлумачення будь-якого явища дійсності. Загальнонаукові методи пізнання базуються на знанні універсальних законів природи, суспільства і мислення. Це методи пізнання предмета в розвитку, в зв'язку і взаємозалежності явищ як єдності і боротьби протилежностей, переходу кількісних змін у якісні, заперечення заперечення, причини і наслідку, необхідності й випадковості, сутності та явища, одиничного, особливого й загального тощо.

У спеціально-науковому значенні слово метод означає шлях пізнання і витлумачення явищ, який використовується в певній конкретній науці (математичні методи, соціологічні методи, лінгвістичні методи та ін.). Кожен такий метод має свою «ділянку» дослідження, своє коло вимог, свою мету. Наприклад, порівняльно-історичний метод застосовують до вивчення споріднених мов. Його метою є відкриття закономірностей розвитку цих мов. Структурний метод використовується при синхронічному вивченні будь-якої мови і має на меті дослідження структурної організації мови. Найдавнішим і найпоширенішим основним мовознавчим методом є описовий.

1.2.1 Описовий метод

Описовий метод — планомірна інвентаризація одиниць мови і пояснення особливостей їх будови та функціонування на певному (даному) етапі розвитку мови, тобто в синхронії.

В описовому методі розрізняють такі послідовні етапи: 1) виділення одиниць аналізу (фонем, морфем, лексем, конструкцій тощо); 2) членування виділених одиниць (вторинна сегментація): поділ речення на словосполучення, словосполучення на словоформи, словоформи на морфеми, морфеми на фонеми, фонеми на диференційні ознаки; 3) класифікація й інтерпретація виділених одиниць.

Описовий метод використовує прийоми зовнішньої та внутрішньої інтерпретації. Прийоми зовнішньої інтерпретації бувають двох видів: а) за зв'язком з позамовними явищами (соціологічні, логіко-психоло-гічні, артикуляційно-акустичні); б) за зв'язком з іншими мовними одиницями (прийоми міжрівневої інтерпретації).

Соціологічні прийоми застосовують при нормативно-стилістичному й історичному вивченні мови, при дослідженні словникового складу тощо. До соціологічних належить прийом «слів і речей», запропонований Г. Шухардтом і Р. Мерінгером, згідно з яким історію слова вивчають разом з історією позначуваної словом речі; прийом тематичних груп, тобто груп слів, пов'язаних спільною темою (назви певних груп рослин, назви птахів, назви одягу, назви взуття, назви погодних явищ, часових понять, почуттів тощо); прийом стильового аналізу (стилістична характеристика словникового складу мови та засобів художнього твору).

Логіко-психологічні прийоми застосовують у дослідженні зв'язку змісту мовних одиниць і категорій з одиницями мислення (співвіднесеність слова і поняття, речення і судження; різні типи значень і мовних категорій; актуальне членування речення, глибинна семантична структура речення та ін.).

Артикуляційно-акустичні прийоми мають місце при вивченні звуків у аспекті фізіологічному (артикуляція — місце і спосіб творення звуків) і фізичному (участь голосу і шуму, тембр, тон тощо).

Прийоми міжрівневої інтерпретації полягають у тому, що одиниці одного рівня використовують як засіб лінгвістичного аналізу одиниць іншого рівня. У міжрівневому аналізі властивості досліджуваного явища розглядають з погляду суміжного рівня. Це відкриває нові особливості явищ, які розглядають, і допомагає встановити міжрівневі зв'язки. Наприклад, синтаксис вивчають з погляду морфологічного вираження.

Прийоми внутрішньої інтерпретації — це різні способи вивчення мовних явищ на основі їх системних парадигматичних і синтагматичних зв'язків, тобто, як висловлювався Ф. де Соссюр, вивчення мови в самій собі і для себе самої [31:19]. Парадигматична методика охоплює опозиційний прийом (на основі зіставлення і протиставлення мовних одиниць встановлюються їх диференційні ознаки, а на основі спільності й відмінності одиниці об'єднуються в різні парадигматичні групи). Парадигматична методика доповнюється синтагматичною, тобто вивченням сполучуваності досліджуваних одиниць, їх контексту. Синтагматика нерідко розкриває приховані властивості мовної одиниці, які при парадигматичному (опозиційному) підході можуть бути непоміченими.

Описовий метод має широке застосування. Його використовують не тільки для опису мовних елементів (фонем, морфем, слів, конструкцій, суперсегментних одиниць, граматичних категорій та ін.), а й для вивчення функціонування мови. Опис фактів мови є їх якісним аналізом, систематизацією, що створює теорію.

Досягнення описового методу надзвичайно вагомі. На його основі створені описові граматики різних мов (шкільні та для вищих навчальних закладів) і багато типів словників (тлумачні, орфографічні, орфоепічні, синонімічні, антонімічні, фразеологічні, мови письменників та багато інших). Цей метод і донині найповніше і найміцніше пов'язує мовознавство з потребами суспільства.

1.2.2 Порівняльно-історичний метод

На думку американського мовознавця Леонарда Блумфільда, відкриття порівняльно-історичного методу є одним із тріумфіальних досягнень науки XIX ст.

Порівняльно-історичний метод (компаративний, лінгвогенетичний) — сукупність прийомів і процедур історико-генетичного дослідження мовних сімей і груп, а також окремих мов для встановлення закономірностей їх розвитку.

Цей метод ґрунтується на наукових прийомах відтворення (реконструкції) не зафіксованих писемністю наявних у минулому мовних фактів шляхом планомірного порівняння відповідних пізніших фактів двох чи більше конкретних мов, відомих за писемними пам'ятками або безпосередньо за їх уживанням у мовленні. Як свідчить сам термін, техніка порівняльно-історичного методу складається з двох паралельних процедур: порівняння мовних явищ (причому для цього залучають тільки споріднені мови) і їх розгляд в історичному аспекті.

Як уже зазначалося, порівняльно-історичний метод виник на початку XIX ст. Його основоположниками є німецькі вчені Ф. Бопп і Я. Грімм, датський мовознавець Р. Раск і росіянин О.X. Востоков. Поштовхом до зародження порівняльно-історичного мовознавства стало знайомство з давньоіндійською мовою санскрит, яка буквально вразила дослідників надзвичайною подібністю до форм європейських мов, особливо латинської.

Порівняльно-історичному методові відповідає певна теорія мови, основний зміст якої зводиться до таких чотирьох положень: 1) порівняння мов виявляє їх спорідненість, тобто походження від одного джерела — мо-ви-основи (прамови); 2) за рівнем спорідненості мови об'єднуються в сім'ї, групи і підгрупи; 3) відмінності споріднених мов можуть бути пояснені тільки безперервним їх розвитком; 4) зміни звуків у споріднених мовах мають строго закономірний характер, через що корені та флексії є стійкими впродовж тисячоліть, що дає можливість установити (реконструювати) архетипи.

Порівняльно-історичний метод був і залишається найважливішим інструментом установлення спорідненості мов і пізнання їх історії. Для встановлення спорідненості до порівняння залучаються морфеми, а не слова, бо подібність словника не є доказом спорідненості: слово легко запозичується з однієї мови в іншу (наприклад, в японській мові — сімдесят відсотків китаїзмів). У споріднених мовах спільних частин слів значно більше, ніж спільних слів. Представники порівняльно-історичного мовознавства дотримуються такого правила: якщо кількість спільних частин слів перевищує кількість спільних слів, то мови споріднені; якщо ж кількість спільних слів перевищує кількість спільних частин слів, то мови неспоріднені або віддалено споріднені. Дослідник, який користується порівняльно-історичним методом, у залученні до аналізу слів повинен бути дуже обережним, бо тут його підстерігає небезпека прийняти за спільні слова випадкові співзвуччя, що нерідко має місце навіть у солідних порівняльно-історичних студіях. Так, скажімо, В. К. Тредіаковський етимологічно зближував назву шотландців scot з рос. скот «худоба».

Головна мета порівняльно-історичного методу — це відкриття законів, за якими розвивалися мови в минулому. Для реалізації цієї мети ставляться такі конкретні завдання: відтворення моделі прамови, розкриття історії подальшого її членування на окремі мови і наступного розвитку виділених із прамови мов. Саме на таких принципах була побудована А. Шлейхером його теорія родовідного дерева (1860).

Основні прийоми порівняльно-історичного методу зводяться до визначення генетичної належності мовних явищ, установлення системи відповідностей і відхилень від них на різних рівнях, моделювання вихідних праформ (архетипів), хронологічної і просторової локалізації мовних явищ і здійснення на цій основі генеалогічної класифікації мов.

Найважливішою процедурою порівняльно-історичного методу є реконструкція звуків і морфологічних архетипів, яка здійснюється за допомогою встановлення відповідників на всіх рівнях мови. Так, порівнюючи укр. новий, грец. veog, лат. novus, англ. new, нім. nеu, вірм. nor, тадж. нав і враховуючи закономірності фонетичних змін, учені реконструювали індоєвропейську праформу *nevos. Порівняння укр. город, рос. город, польськ. grod, чеськ. hrad, болг. град, лит. gardas, англ. garden, нім. Garten дало можливість відтворити праформу *gordb. Таке порівняльне вивчення призвело до встановлення регулярних відповідників одних звуків іншим у різних споріднених мовах: [о] — [а] — [є], [г] — [ж] —[з], [ой] — [ей] — [є] — [і], [к] — [ц] тощо. Так з'явилося наукове поняття фонетичного закону, під яким розуміють регулярні відповідності у звуках спільних за походженням слів, коренів, афіксів. Закономірні зміни рядів звуків поширюються не тільки на слова з однорідним значенням, а й на інші споконвічні слова. Фонетичні закони підтверджують історичну спадковість мов. Простежена безперервність еволюції мов є основним доказом їх спорідненості.

Розрізняють прийоми зовнішньої і внутрішньої реконструкцій. Прийом зовнішньої реконструкції пов'язаний з виходом за межі однієї мови і залученням матеріалу споріднених мов. Прийом внутрішньої реконструкції базується на використанні даних тільки однієї мови, але ці етимологічно споріднені дані повинні співвідноситися як мовні елементи різної давності. Деякі вчені, наприклад, В.І. Кодухов, прийом внутрішньої реконструкції розглядають як окремий метод — історико-порівняльний.

Серед поширених прийомів порівняльно-історичного методу слід назвати і прийом відносної хронології. Він полягає у встановленні не точного часу появи мовних явищ, а лише послідовності цих явищ у часі (яке з них виникло раніше, а яке пізніше). Так, в українській та інших слов'янських мовах є рефлекси трьох палаталізацій задньоязикових [ґ], [к], [х], тобто переходу цих звуків у певних умовах у звуки [ж], [ч], [ш] і [з'], [ц'], [с'] (друг — дружити — друзі, рука — заручитися — на руці тощо). Яка з цих палаталізацій виникла раніше, доводиться на основі того, що форма кличного відмінка отьче не могла виникнути з початкової форми отьць, оскільки переходу [ц] —> [ч] немає; у час створення кличної форми отьче в називному відмінку повинен був стояти звук [к] (*отъкъ), а це означає, що форма отьць (перехід [к] —> [ц]) з'явилася після форми отьче (переходу [к] —> [ч]). В. О. Богородицький пояснив відсутність переходу [є] в [о] в словах дед, отец і наявність його в слові полет [пол'от] тим, що перехід [є] в [о] відбувся до переходу [б] в [є] (дєдь) й отвердіння [ц] (отьць). Тут явища одне щодо одного мають різну хронологію.

Хоч порівняльно-історичний метод на відміну від описового спрямований у минуле, до того ж дуже далеке і не засвідчене писемними документами, він працює і на сучасне мови: що далі в глибінь історії простежується доля певної мови, то ґрунтовніше і повніше висвітлюється її сучасний стан.

Змінилися погляди вчених і на мету порівняльно-історичного методу. Якщо раніше реконструкція індоєвропейських праформ і прамови була кінцевою метою компаративних досліджень, то нині реконструкція — точка відліку для вивчення історії мови.

На основі порівняльно-історичного методу створені порівняльно-історичні, порівняльні та історичні описи мов (традиційно вони називаються порівняльними та історичними граматиками) й етимологічні словники.

Порівняльно-історичний метод розвивали і вдосконалювали такі всесвітньо відомі мовознавці, як П.Ф. Фортунатов, А. Мейє, К. Бругман, Б. Дельбрюк, Є. Курилович, Е. Бенвеніст, Л. А. Булаховський, О. С. Мельничук та багато інших.

З порівняльно-історичним методом пов'язаний метод глотохронології М. Сводеша, борейська (ностратична) теорія В.М. Ілліча-Світича, теорія моногенезу мов, підтримувана українським лінгвістом О.С. Мельничуком, а також метод лінгвогеографії (дехто його розглядає як прийом чи методику лінгвогенетичного, тобто порівняльно-історичного методу).

1.2.3 Метод лінгвістичної географії

Просторове розміщення мовних явищ вивчають й інтерпретують за допомогою методу лінгвістичної географії.

Метод лінгвістичної географії (ареальний) — сукупність прийомів, які полягають у картографуванні елементів мови, що розрізняють її діалекти.

Зв'язок методу лінгвогеографії з порівняльно-історичним полягає у тому, що він також має на меті відтворення картини діалектного членування прамовних спільнот і виявлення ареальних зв'язків між мовами, які становлять ці спільноти. Крім того, про тісний зв'язок цих двох методів свідчить і те, що в тих мовних групах або сім'ях, у яких відсутні старописемні пам'ятки, порівняльно-історичний метод спирається на дані сучасних мов і діалектів.

Поштовхом для розвитку лінгвогеографічного методу стали методика реконструкції прамови А. Шлейхера і теорія концентричних хвиль Й. Шмідта, суть якої зводиться до твердження, що кожне нове мовне явище поширюється з певного центра поступово згасаючими хвилями, через що споріднені мови непомітно переходять одна в одну.

Одним із завдань лінгвістичної географії є точне вивчення зон поширення певних мовних (діалектних) явищ. Нанесення цих явищ на географічні карти з часом привело до опрацювання принципів і методики картографування й укладання діалектологічних карт.

Кожне лінгвогеографічне дослідження передбачає чотири етапи: 1) складання питальника; 2) збір матеріалу (анкетний чи польовий); 3) картографування зібраного матеріалу; 4) інтерпретація нанесеного на карту діалектного матеріалу. Матеріал наносять на карти у вигляді ізоглос, тобто ліній, які позначають (окреслюють, обмежують) територію поширення певного мовного факту.

Дослідження проводять у двох аспектах — синхронічному та діахронічному. Шляхом синхронічного аналізу визначають лінгвогеографічну ієрархію ізоглос, говірок, говорів, діалектів, наріч. Об'єктом дослідження діахронічної лінгвогеографії є архаїзми й нові утворення.

Основоположником методу лінгвогеографії і всього напряму ареальної лінгвістики є німецький учений Георг Венкер, який у 1881 р. опублікував перший у світі діалектологічний атлас. Вагомий внесок у подальше вдосконалення цього методу зробили французькі лінгвогеографи Жюль Жильєрон і Едмон Едмон, які уклали солідний (1920 карт) атлас французької мови (1902—1910). Вважається, що цей атлас мав вирішальний вплив на розвиток лінгвогеографії і стимулював створення подібних атласів для інших мов.

У сучасному мовознавстві існують такі типи атласів: 1) національні («Атлас української мови» в 3-х томах, «Atlas gwar polskich» в 12-ти томах та ін.); 2) регіональні («Лінгвістичний атлас Нижньої Прип'яті» Т.В. Назарової, «Лінгвістичний атлас українських народних говорів Закарпатської області» Й.О. Дзендзелівського, «Атлас українських говірок Північної Буковини» К.Ф. Германа); 3) атласи споріднених мов («Загальнослов'янський лінгвістичний атлас», над яким зараз працюють мовознавці багатьох країн); 4) атласи мовних союзів («Загальнокарпатський діалектологічний атлас», над яким упродовж багатьох років працюють вчені під керівництвом Інституту слов'янознавства і балканістики, що в Москві); 5) проблемні («Атлас будівельної лексики Західного Полісся» О.М. Євтушка, «Атлас лексичних мадяризмів та їх відповідників в українських говорах Закарпатської області» П.М. Лизанця). Лінгвістичні атласи необхідні для мовознавчих досліджень, оскільки вони фіксують ареали поширення мовних явищ, а ці дані є важливими для порівняльно-історичного мовознавства, бо допомагають розкрити природу певних мовних явищ. Ще в 1925 р. М. Бартолі у «Вступі до неолінгвістики» на матеріалі романських мов показав, що архаїчні елементи зберігаються в ізольованих і периферійних областях. Установлено також, що явища більшого ареалу, як правило, є старшими порівняно з явищами меншого ареалу. Метод лінгвістичної географії дає змогу матеріально обґрунтувати контури мовних союзів, виявити субстратні явища в певній мові, повніше використати топонімічні й гідронімічні дані в дослідженнях історії мов та їх носіїв (наочно показати шляхи розселення певних етносів).

Висновок

Підводячи підсумок слід сказати, що антропонімічна система сучасної німецької мови двочленна. Для називання людей використовують ім’я та прізвище. Старогерманська антропонімічна система, сформована між 200 і 400 рр. до н.е., була одночленна, для називання людини використовувалося лише ім’я.

Протиставленність ім’я/прізвище – один із важливих признаків системної організації антропонімічного матеріалу німецької мови.

 Дослідниками власних імен були переважно логіки та філософи. Цікавість до власних імен проявляли древньогрецькі, древньоримські вчені. Значний вклад в ономастичну дослідницьку роботу вносять, деякою мірою, німецькі лінгвісти. В НДР плідно працювала секція мовознавства при Лейпцигському університеті. Група учених цієї секції займалася дослідженнями германо-слов’янської ономастики, в першу чергу топоніміки.

Дослідження антропонімів передбачає використання ряду лінгвістичних методів дослідження.

Описовий метод — планомірна інвентаризація одиниць мови і пояснення особливостей їх будови та функціонування на певному (даному) етапі розвитку мови, тобто в синхронії.

Порівняльно-історичний метод (компаративний, лінгвогенетичний) — сукупність прийомів і процедур історико-генетичного дослідження мовних сімей і груп, а також окремих мов для встановлення закономірностей їх розвитку.

Просторове розміщення мовних явищ вивчають й інтерпретують за допомогою методу лінгвістичної географії. Метод лінгвістичної географії (ареальний) — сукупність прийомів, які полягають у картографуванні елементів мови, що розрізняють її діалекти.

РОЗДІЛ II ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ ПРІЗВИЩ. ПРІЗВИСЬКА В МОВІ, ЯК ВАЖЛИВИЙ АСПЕКТ РОЗВИТКУ НІМЕЦЬКОЇ АНТРОПОНІМІЇ

2.1. Прізвиська. Типи прізвиськ

Про прізвиська в вузькому розумінні може йтися лише тоді, коли до вже існуючого імені додають ще одне ім’я, а саме з апелятивного словникового запасу.

Поява прізвиськ у мові була дуже важливою та необхідною. Саме з прізвиськ, на пізнішому етапі розвитку мови, утворилася більша частина прізвищ, бо прізвиська давалися, наприклад, за назвою заняття, а так як одним заняттям в межах певної родини могли займатися декілька поколінь, то прізвисько переходило від батька до сина і вже тоді мало ознаки прізвища.

Перші прізвиська зустрічаються уже в ранньому Середньовіччі, наприклад: Brün “Braun”; Erbio “der Erbe”; Ernust “Ernst, Eifer, Kampf, Sorge”; Karl “Mann, Ehemann”; Craft “Kraft, Fäigkeit, Vermögen, Tugend , Macht, Gewalt, Wunder, Herlichkeit” [65:28,34].

Прізвиська могли утворюватися від імен, наприклад: Franco, Suuab, Frenkin, Sehsin, Engila, Angilman, Peiarin, Deno, Frieso, Hessa, Nordman, Nortuuib, Nordo, Roman, Thuring, Uuentila, Uuinid, Uualaman (der Welsche) [68:51].

Прізвиська, що походили від назв населених пунктів зустрічаються також досить рано, наприклад: Rinbold, Rinbertus, Rinolf, Rinolt (nach dem Rein), Moinrat (nach dem Mein), Rumbald, Rumhart, Runbilt (möglicherweise nach dem Namen der Stadt Rom) [68:55].

Cеред перших прізвиськ зустрічаються назви професій та соціальних станів, наприклад: Boto “Bote, Gesandter, Apostel, Engel”; Burgio “Bürge”; Encheo “Knecht, Ochsenhirt”;Genoz “Genosse, Gefährte, Mitbürger”; Gisal “Bürge, Unterpfand”; Gotesman “Theologe”; Helid “Mann, Krieger”; Hirti “Hirt, Wächter”; Hououuib “ zu einem Hof gehörige Frau”; Holzman “Holzarbeiter, Holzhauer”; Piligrim “Pilger”; Thegan “Krieger, Gefolgsmann, Anhänger, Jünger, Diener, Begleiter”; Uuarto, Uuardman “Wächter”; Uuigman “rKrieger, Kämpfer”; Uuirtun “Gattin, Hausfrau, Gastgeberin” [68:57-59;69:22].

Прізвиськами виступали також назви спорідненості чи схожі позначення, які давалися не під час народження, а значно пізніше, наприклад: Fater “Vater, Abt”, friuntin “Freundin”, Buolo “naher Verwandter, Geliebter”, Gatto “der mir gleich oder verwand ist”, Gatte “Neue, Enkel, Verwandter, Nachkomme”, Uuasa “Vaterschwester, Base” [69:28].

Також абстрактні іменники виконують роль прізвиськ, наприклад: Anamuot “Lust”; Alttuom “Alter”; Thionost “Dinst, Bedingung, Untertänigkeit, Knechtschaft”; Fruma “Nutzen, Vorteil, Segen, Heil, das Gute, das Nützliche, Gut, Frucht”; Galm “Schall, Klang”; Hohmot “Hochmut”; Uodil “Besitztum, Heimat”; Minna “Liebe, Zuneigung, Eifer, Verlangen, Gemeischaft, Liebesgemeinschaft”; Sturmi “Aufruhr, Kampf, Getümmel”; Unuuan “Überraschung”; Uuidargelt “Entgelt”; Uuunnar „Freude, List, Wollust, Glück, Seligkeit“ [59:25].

Численними є також позначення тварин, що виступають прізвиськами. Декілька прикладів: Aro “Adler”; Bero “Bär”; Binin “Biene”; Ebur “Eber”; Hraban “Rabe”; Uuelf “junger Hund, Junges”; Uro “Wild, Stier, Auerochs” [50:30].

Серед перших прізвиськ можна зустріти й інші сфери людського життя, наприклад: Bebozs “Beifuss”; Dilli “Dill”; Freido „der Abtrünnige“; Friduman „Friedensbringer“; Harpfa „Harfe“; Krispo „Krauskopf“; Ertag „Dienstag“; Frittag „Freitag, Rüsttag“; Uuillicomo “der Willkommene”; Uuintarung „zum Winter gehörig“ [68:61-64].

Велике значення мають також прикметники, наприклад: Alauuar “ganz wahr, ganz sicher, gerecht”; Broda „hinfällig, schwach“; Geila „übermütig, erhaben“; Heiliga “heilig, geweiht, heilbringend, zum Heil bestimmt, fromm”; Knuz „munter, entschlossen“; Lud „laut, vernehmlich, laut schallend dröhnend, bekannt“; Michel “gross, bedeutend, der Besondere, stark mächtig, veil, laut” (не потрібно плутати з іменем Michael); Sconea „schön, herrlich, glänyend, festlich, gut,vortreflich, angenehm“; Spiligern “mutwillig”; Stur „stark, gross“; Untol „nicht dumm“; Zeizza „lieb, zart befreundet“ [68:30].

Потрібно також згадати прізвиська, що походять від дієслів у формі прислівників в теперішньому часі: Born (zu beran) “tragen, gebären, zeugen, bringen, hervorbringen, entgegenbringen, erweisen”; Otan (das altsächsische Partizip Perfekt odan, beschenkt, geschenkt); Uuallod (zu wallon, wandern, gehen, umhergehen, ziehen, umherziehen, pilgern, fortschreiten, sich ausbreiten, sich bewegen); Uuonot (zu wonon, wohnen, bleiben, zufrieden sein); Uurhta (zu wurken, wirken, bewirken, vollbringen,schaffen, erschaffen, errichten, verfertigen, bilden, tun, machen, handeln, ausführen) [59:35]. Як показують приклади з дієсловами, лексичне значення прислівників, що використовувалися як прізвиська, а потім як імена, визначити досить складно, а інколи просто неможливо.

2.2. Утворення прізвищ та їх типи

Під час найпростіших відносин ранніх століть, коли життя було обмежене малим колом справ, одного імені для позначення особи було досить. Цього було досить під час панування саксонських та франкських кайзерів. Населення було порівняно не дуже густим і, до того ж, більшою мірою осілим; кожен від герцога до останнього кріпака був, більшою чи меншою мірою, прив’язаним до землі, яка його годувала, до певної області, графства. Кожен знав своїх сусідів. Міграція відбувалася у малих розмірах. Торгівля та транспорт були не дуже важливими, так як західні народи мали мало потреб, а те, що вони потребували, вони самі виробляли. Родові назви, чи прізвища, були не дуже поширеними, а точніше були не потрібними. Але поступово ситуація змінилася. Населення стало більш густим. Почалися христові походи, які спричинили численні зміни у власності; села перетворювались у міста, чужинці поселялися поряд з іншими чужинцями: торгівля і міграція зросли, а з ними кількість законів та документів. Отже старого способу позначення особи вже не було досить. До того ж одні імена згасали, інші ж, на початку різні форми імен, у повсякденному житті співпадали (наприклад, Baldhard, Baldram, Baldawin переходили у форму Baldo), тому було очевидним, особливо на перетинах торгових шляхів, у містах, що імена багатьох осіб повторюватимуться. Так ми знаходимо пізніше у Кьольні в 1141 році не менше як дванадцять різних Германів (Hermann) на керівних посадах. Схожа ситуація була у Базелі з іменем Burkhard, в Цюриху з іменем Heinrich [44:21]. Через це у повсякденному житті виникали безкінечні плутанини. Не досконалими були й підписи того періоду, коли 1095 року в Базелі 19 осіб, які окрім dux Bertholdus та comes Erimannus підписувалися простими іменами, мали підписати документ, то виявилося, що серед підписів імена Burhardus та Cuono повторювалися двічі [44:34-35].

Необхідність точного позначення та розрізнення стала актуальною у повсякденному житті такою ж мірою, як і у документах. Для того щоб знати, який Hermann, Heinrich чи Johannes мається на увазі потрібні були доповнення, які б зробили можливою ідентифікацію осіб. Ці доповнення (прізвища) бралися від імені батька чи назви певного заняття, відповідали якійсь видатній рисі характеру чи давалися за місцем проживання. Так серед дванадцяти Германів у Кьольні ми зустрічаємо одного Razo’s, одного Ditwigs, одного Vogt, одного Schultheiß, одного Roten, одного Weisen, одного mit dem Bart (якість), одного vom Neumarkt (місце проживання) [44:17]. Часто перед такими додатками ставилися вирази: dictus, cognomine, genannt, geheten. Поступово ці вирази зникали.

Крім того, у колах вищого дворянства, був звичай додавати до імені назву родового маєтку чи місця, більше з родинної гордості, ніж через потребу. Це додаткове ім’я було з самого початку прізвищем, навіть коли воно ще не повністю закріплялося і через декілька століть були випадки, що певна гілка родини з новим майном брала також нове додаткове ім’я. Але через те, що ці дворянські звичаї передували потребі ідентифікації особи у громадянських колах за допомогою додатку до імені, то це пояснює, чому прізвища прижилися і стали популярними за відносно короткий час і почали передаватися нащадкам. Те, що ці додатки не лише одиничних осіб позначали, але й переходили на нащадків і визначає прізвище чи родинне ім’я.

Для того щоб повною мірою осягнути феномен виникнення прізвищ і охарактеризувати його, потрібно спершу усвідомити, що на початку люди мали лише одне ім’я. Воно ідентифікувало їх в родинному колі та в колі знайомих. Одноіменність зустрічається в практичному житті навіть сьогодні: члени родини, члени родинного кола, кола друзів, члени союзів і об’єднань, тобто представники певної спільноти носять в межах даної спільноти лише одне ім’я, чи то просто ім’я (Hans для Hans Müller) чи прізвище (Müller).

Принцип багатоіменності, щонайменше двоіменності, полягає у наявності прізвища.

Прізвища – це, по суті, ніщо інше, як один спеціальний вид імені групи персон, вид імен, що має відносну міцність та незмінність, спадковість по чоловічій, а сьогодні вже й по жіночій лінії. Це і є їх особливість. Прізвище належить усій групі, що є певною єдністю, а також кожній особі окремо, яка належить до цієї групи [39:148].

Уже в давні часи, коли принцип однойменності був ще недоторканим, прагнення ідентифікувати представників певної родини чи великого роду, як таких, що певним чином пов’язані між собою, вже існувало. Це могло відбуватися різними способами, а саме, алітерацією, сполученням початкових звуків імен, варіацією окремих частин імені, і, звичайно, постнайменуванням.

У Хільдебранслід, що відома нам з 9. ст., ми можемо зустріти усі вище названі можливості. У одному місці ми бачимо такі слова: “…ibu du mi enan sages ik mi odre uuet…: wenn du mir einen (Namen) nennst, so kenne ich die andern“ [68:200], це значить всю родину, весь рід. За цим стоїть принцип постнайменування: сина називали за батьком чи за дідом, що було частіше, за дядьком чи іншим родичем. Мусили виступати одні й ті ж імена, за якими легко можна було впізнати весь рід. Це стосується князівських династій сьогодення.

Іншим способом є об’єднання імен за допомогою повторення літер. Меровінгські королі 5.- 8. ст. мали наступні імена: Childerich – Chlodovech – Chlodomer – Childebert – Chlotahar – Charibert – Chilperich [62:78]. Усі імена мають однаковий початок. Схоже ми бачимо у бургундців: Gibica – Godomarus – Gislaharius – Gundaharius – Gundovechus – Gundobadus – Godegisilus – Gislabadus. У Хільдебранслід батьки та сини мають наступні імена: Heribrant – Hiltibrant – Hadubrant [50:51].

Це об’єднання за допомогою повторення літер розширюється за допомогою варіацій. В той час як другий член імені –brant, залишається незмінним, перший член варіює: Hadu-, Heri-, Hilti-. Бувають випадки, коли перша частина імені залишається незмінною, а друга частина варіює, як у вже названих іменах королів: Chlodovech – Chlodomer; Gundaharius - Gundovechus – Gundobadus; Godomarus – Godogisilus [62:79]. Схоже ми можемо спостерігати серед старих імен херусських князів в першому столітті: Segimund – Segimer. Такі прагнення виразити родинну приналежність за допомогою імен, ховає в собі приховану можливість виникнення прізвищ. Все таки, внаслідок усвідомлення родової та родинної приналежності є важливою передумовою утворення прізвищ.

Ми розглянули лише поодинокі випадки появи додаткових імен, але трохи пізніше настав час, коли ці додатки ставали нормою (зі старих імен за допомогою додавання нових складових частин утворювалося прізвище). Цей час не всюди був однаковим, у деякі регіони він приходив лише через декілька століть, це залежало від соціального розвитку країн та місцевостей. Там де громадянський рух зростав, там наявність спадкового імені була необхідною, тому утворювалися прізвища, як природний продукт обстановки. Навпаки, раніша чи пізніша поява прізвищ є критерієм ранішого чи пізнішого розвитку громадянського суспільства у містах. З міста новий звичай перейшов у село та інші місця.

Спочатку родові назви виникли на півдні Німеччини та вздовж Рейну; так у Кьольні – 1106 року, в Штрасбурзі – 1129 року, у Цюриху – 1145 року, в Базелі – 1168, приблизно в цей же час в Майнці та Вормсі, трохи пізніше в середній Німеччині, ще пізніше на півночі Німеччини; так у Франкфурті на Майні, Верхній Саксонії, Нордхаузі – в першій половині 13 ст., в Люксембурзі – в 13-14 ст., у Везелі – 1233 року, в Померанії – після 1300 року, в Гамбурзі – 1250-1270 рр., проте навіть у 14 ст. подекуди ще зустрічаються люди лише з іменами; Бременська ратуша у 1303 році постановила, що кожен громадянин міста повинен мати додаткове ім’я, але прізвища стають звичайним явищем лише у 15 ст.; в Кведлінбурзі з’являється перший слід прізвищ у 1184-1203 рр. [1:23-25]. У переписі Бреславського консульства 1254 року зустрічаються особи лише з іменем; після 1350 року подвійні імена стають правилом, але прізвища все одно ще не всіма використовуються і, навіть в 16 ст. не викликав подиву факт, що деякі особи мали лише ім’я, або навпаки, користувалися двома чи трьома прізвищами.

Спочатку з’являються одиничні прізвища, які швидко поширюються, і дуже скоро, після короткого переходу, новий звичай приживається і зміни в називанні стають загальноприйнятими. Спочатку родові імена мали лише благородні дворяни; за ними почали брати додаткові імена дрібні дворяни, службовці різних міністерств та установ, приближені до єпископів особи, а також прості чиновники серед вільних громадян та патриціїв. Вище дворянство брало родове ім’я від назви місцевості, де вони проживали. Серед духовенства, як родове ім’я, використовувалося позначення церковного чину чи сану, наприклад, 1230 року в Цюриху зустрічається ім’я R. Manezo subdiaconus; противагу духовенству складало самолюбство простих громадян. Єпископи та абати додавали до свого імені ім’я, яке їм давали при хрещенні або брали другим іменем назву церкви, де вони служили, єпархії або монастиря.

Ремісники у містах, де міський порядок та римське право вимагали наявності прізвища, наслідували звичай дворян та патриціїв; так як всі вони походили із села і приносили в місто свої старі звичаї, то могло так статися, що, наприклад, у Базелі 1438 року членом гільдії пекарів був Hans jebsmolers (Gipsmüllers) tochtermann.

Серед сільського населення прізвища мали лише ті, хто здобував свободу. В той час як жителі міста Урі в 1291 році мали прізвища, кріпаки з інших сіл обходилися одним лише іменем аж до 14, а то й до 16 ст. У Верхньому Рейні селяни отримали спадкові прізвища лише близько 1300 року, у Ліппе – 1400, в нижньому Рейні – лише 1700.

Потрібно зауважити, що на побережжі північного моря, у Фрісланді, Гольштайні, Шлезвізі, а також в Данії власні прізвища з’явилися найпізніше, але в них бав старий звичай, називати себе іменем батька ( наприклад, дід – Clas Petersen, , батько – Peter Classen, син – Clas Petersen, внук – Peter Classen) [22:34]. Альмерс у книзі маршів ( “Marschbuch”) відмічає: “ Власні прізвища були рідкістю для фризів аж до 18 ст. Син отримував разом з іменем свого батька церковне ім’я, яке давалося під час хрещення, цей звичай панував на багатьох фризьких островах аж до 19 ст. Наприклад, якщо батька звали Eke Lübs, а сина хрестили як Siade, то син отримував ім’я Siade Eks, а внук, якщо його називали на честь діда – Lübbe Siads, або Eke Lübbe Siads [65:48;22:37]. Літера s є в даному випадку показником родового відмінка. – Не важко зрозуміти, що цей звичай, в майбутньому, приводив до плутанини, а особливо там, де справа стосувалася важливих спадкових справ, під час яких потрібно було брати до уваги дані книги реєстрації імен, бо плутанина призводила до нескінченних судових процесів. Пізніше у всіх містах був прийнятий закон, за яким кожна родина мусила взяти собі постійне прізвище щоб покласти край всім плутанинам та безчинствам. Проте, коли тепер всі фризи взяли собі прізвища, то вони помітили, що ці додатки були зовсім непотрібними, вони вимагалися лише під час судів та схожих справ.”

Про непостійність на початку деяких прізвищ свідчить також їхня легка й часта зміна. Наприклад звали особу Lucas Cranach, названий на честь місця народження в Бамберзі, а вона була всім відома як Lucas Maler. У кведлінбургській книзі документів у 1407 році згадується Ludecke Hugholdes, за іншим варіантом Ludecke Smet, у 1429 році – Clauwes Hartwiges, за іншим варіантом – Clauwes Groper [65:48]. У гладбахерських документах ми знаходимо Wilhelmus dictus Roßt та filius Wilhelmi dicti Juden (1323); Wilhelmken up den Sump або unter den Struiken; Jan Schroder am Wasserwege або Floris, ще 1582 – Wilhelm Pensers Schmidt, якого називали der Haes [65:50]. У міських книгах Ростоку з 1282 року з’являється Johanes Albus, в німецьких документах – Witt, якого за місцем проживання називали bi dem hilligen Geiste, за родом діяльності – theleonarius (митник); в Ліппе у 1513 році священник Johann Busse мав також прізвище Pagendarm [65:50]. У Мармаге в 16 ст. жила родина Contzges (нащадки зараз називаються Könsgen). В родині було три сини, перший – Manhias Contzges ( нащадки мали прізвище Könsgen); другий – Jans Theissen, його син називав себе Conrad Jans Theißen чи Jans Theissen Conzen, а внуки всі були Concen; третій носив прізвище Wintercontz, яке вказувало на те, що він жив у Вінтерберзі (Winterberg) [65:50].

Так хто ж давав людям прізвища? Як правило у більшості випадків перший носій імені сам обирав додаткове ім’я, в інших випадках прізвище давали люди з оточуючого середовища, влада, писар, що складає документи. Інколи прізвище не подобалося людині, але вона не могла з цим нічого вдіяти.

2.2.1 Прізвиська та прізвища

Існування прізвиськ ми спостерігаємо від найдавніших часів, вони ставали або повноправними іменами або так і залишалися лише додатками до імен. Разом з тим уже з’являється двойменність. Згодом, коли прізвисько закріплювалося в межах певної родини і передавалося від покоління до покоління, то з’явився третій спосіб подальшого розвитку прізвиськ, а саме – прізвища. Випадки переходу прізвиськ у прізвища спостерігаються у джерелах середньоверхньонімецького періоду. За окремих умов прізвисько може досягати спадковості.

Різні джерела засвідчують, що в Німеччині в 12. ст. поступово поширюється звичай надання прізвищ. При цьому мова йде про європейську появу прізвищ, що прийшли в Німеччину з заходу та півдня, а вже звідти поширилися на заході та сході Європи. У Європі, а також в межах Німеччини захід та схід були передовими. Саме там зафіксована поява прізвищ. Процес переходу прізвиськ у прізвища тривав століття, а ж поки не закінчився в Німеччині, коли вже в 1600 році цей звичай брати прізвище став загально визнаним. В наш час прізвища стали обов’язковими.

Історичні умови запровадження прізвищ треба шукати скоріше за все у практичній потребі міського чи схожому на нього управління. Там мусила з’явитися потреба точнішого розрізнення і позначення осіб в умовах збільшення кількості населення та завдань влади.

Прикладом для цього служили верхньоіталійські міста. Їх приклад діяв на всю іншу Романію, а з відти – на німецькі міста: Зальцбург, Цюрих, Базель, Штрасбург, Кьольн. Середньовічні записи саме цих міст показують велику кількість прізвиськ, які ставали прізвищами і передавалися у спадок.

Практична потреба у іменах ставала масовою, коли поширилася мода на прізвища і коли вони ставали справжніми прізвищами, що передавалися у спадок.

Якщо прізвище закріплювалося за іменем, то тоді не виникало жодних проблем, наприклад, під час розподілу спадщини. Потреба розрізнення людей з однаковими іменами відіграла велику роль у позначенні осіб, що мають певні родинні зв’язки.

2.2.2 Прізвища, що походять від імен

Від кінця Середньовіччя і аж до сьогодення виникнення прізвищ відбувалося декількома способами. Їх можна визначити і поділити на декілька великих груп.

Перша група пов’язана з іменами, це значить, що до неї належать такі прізвища, які походять від простих імен. Процеси утворення таких прізвищ могли проходити по різному. Проте найпоширенішим способом є наступний – Вільгельм чи Вернер мали синів та дочок (Sohn/Tochter des Wilhelm/Werner), або дітей називали за матір’ю (Tochter/Sohn der Grete/Agnes). Звідси походить тип прізвищ Wilhelm, Werner, Heinrich, Grete.

Всередині цього типу запозичені імена трапляються у такій же мірі, що й суто німецькі: Wilhelm, Kurt, потім: Tönnis (Antonius), Görres (Gregorius), Merten (Martinus), Steffen (Stephanus).

Серед них є й інші імена, наприклад, з суфіксом –l, у зменшено пестливій формі: Heinzel, Merkel, Künzel [21:30].

Іншим способом є деривація імені з ідентифікуючим та патронімічним суфіксом -ing, -ung, наприклад, Brüning (Bruno), Nötling (Arnold), Lortzing (Lorenz), Humperdinck (Hünberht) [21:31].

Трохи іншим є тип: Heinrich Heinrichs Sohn. Тут родинна приналежність виражається за допомогою форми родового відмінка імені батька. Ця форма, як залишок синтагми, збереглася до сьогодні: Heinrichs, Mertens, Steffens, Martini, далі: Sievers (Siegfried), Rohlfs (Rudolf), Krings (Quirin), Frings (Severin), Brahms (Abraham), Stinnes (Augustin) [50:57]. Такий тип прізвищ зустрічається на заході та північному заході Німеччини.

На півночі цей тип (Heinrich Heinrichs Sohn) має форму Hendriksen, наприклад, у скандинавців: Björnson, Ibsen, Nansen. На півночі Німеччини зустрічаються форми прізвищ: Willemsen, Peetersen, Jansen, Thiesen (Matthias), Niesen (Agnes), Dreesen (Andreas), Klaasen (Nikolaus) [50:57].

Усі ці прізвища, якими б різними вони не здавалися, мають спільним те, що вони виникли з імен, а саме в називному відмінку: Heinrich, в родовому: Heinrichs, за допомогою суфікса -sen: Heinrichsen, суфіксa -ing: Henning [21:40-41].

2.2.3 Прізвища від назв походження

Іншу групу прізвищ визначають ті, що вказують на походження. Ця група прізвищ виникає в містах в епоху Середньовіччя, де поширився звичай називати людей за їхнім походженням.

Коли ми говоримо про походження, то мова не обов’язково має йти про місце народження. Інколи це було тимчасове місце проживання, що подіяло як джерело імені: торговці центральної Німеччини, які торгували на вулицях Нюрнберга (Nürnberg), називалися нюрнбергцями (Nürnberger), ті, що вели торгівлю в Брабанті (Brabant) – брабандцями (Brabander). Пілігрим міг отримати ім’я Jerusalemer.

Місце походження позначалося, наприклад, прийменниками van, von (також у випадках, коли ще не йшлося про прізвища, в буквальному розумінні), наприклад: Henric van Veldeken, Hartmann von Aue, Ludwig van Beethoven, von dem Stein. Не слід плутати такі прізвища з давніми позначеннями дворянства: von Schiller, von Goethe, von Kortzfleisch.

Могли використовуватися як прізвища і назви простих населених пунктів без прийменників, наприклад: Delbrück (містечко, недалеко від Падерборна), Quint, Leibnitz (поряд з Дрезденом), Baudissin, Emrich/Emmerich.

На півдні та заході Німеччини для позначення назв походження використовують утворення на -er. Cуфікс –er використовується у словотворі німецької мови для утворення іменників. Компаративний суфікс -er (tief/tiefer), потрібно, звичайно, відокремити. Від основних вербальних морфем утворюються іменники, для позначення виконавця певних дій (spielen/Spieler). За допомогою формаційної морфеми -er позначають також певних осіб, які проживають в даному місті, або походять з нього (Tirol/Tiroler). Ця форма особливо сильний прояв знаходить на півдні та заході Німеччини, наприклад: Adenauer, Rokefeller (Rockefeld), Meinzer (Meinz), Oppenbeimer (Oppenbeim), Holzamer (Holzheim, наслідок діалектичної монофтонгізації ai > a), Forchamer (Forchheim), Heidegger (Heideck), Eifler (Eifel), Schlesier/Schlesinger (Schlesien), Meißner (Meißen), Oderer (від Oder) [21:47].

Північ Німеччини віддає перевагу утворенням на -mann, які не є ні пестливою формою (типу Karlmann), ні прізвищем, що походить від імені (типу Thiedemann), вони вказують на походження, наприклад: Münstermann (Münster), Brackmann (Brake), Huntemann (Hunte), Wippermann (Wipper).

2.2.4 Прізвища, що позначають рід заняття

Важливою групою прізвищ є позначення роду діяльності. Ці позначення використовувалися від початку як прізвиська, а потім ставали прізвищами, але за умови, що заняття довгий час залишалося в родині. Саме тому серед прізвищ так часто трапляються позначення роду діяльності. В цих прізвищах відображаються все різноманіття середньовічних професій і одночасно їх позначення, що не у всіх випадках виражають професійну диференціацію.

Позначення професії у прізвищах, так званих професійних іменах, з ключовим словом “Landwirtschaft”: Bauer, Landmann, Gärtner, Baumgärtner, Kräuter, Obser, Weingärtner, Weinzierl, Mähder (mhd. madare “Mäher”), Drescher, Futterer, Torfsteker, Stierman, Herder, Roßhirt, Schäfer, Scherer, Meuser [60:11,18-23].

Назви професій з ключовим словом “Wald”: Jäger, Förster, Harder (hart “Wald”), Holzner, Berinfenger, Weidmann, Falkner, Volger, Finkler, Köhler, Eschenbrenner, Escher, Becherer, Becher (mhd. becherer “Pechbrenner”), Wurzner, Schaler, Zeidler (Honiggewinner), Beutler [60:27].

Назви професій з ключовим словом “Nahrung”: Metzler, Metzger, Fleischer, Fleischhauer, Knochenbauer, Sülzur, Wurster, Silcher (mhd. selhen „tauchern“), Kerner (mhd. kürn „Handmühle“), Müller, Möller, Oelmüller, Oligschläger (Olig „Öl“), Grützner, Semmelbeck, Semmler, Flader, Brauer, Melzer, Käser, Koch, Küchenmeister [60:27-28].

Назви професій з ключовим словом “Textilien”:Weber, Walker, Zaiser (mhd. zeisen „zupfen“; Wollzupfer), Nopper (Noppenbeseitiger, Tuchreiniger), Gewantscherer, Scherer, Tucher, Leinweber, Hechler, Färber, Schwärzer, Rodler (Rotfärber), Bleicher, Schneider, Wamsler, Schröder (Schneider), Hutter (Hutmacher), Filzer (Hutmacher), Hoser (mhd. hose “Strumpf”; Strumpfweber), Nähter (Näher), Stricker, Seidenstricker, Seiler [60:28;21:67].

Назви професій з ключовим словом “Leder”: Gerber, Weisgerber, Lohgerber, Riemenschneider, Gurtler, Beutler, Teschner, Hammacher, Zeumer (Zaum), Hentscher (handschuhmeister), Schuchert (mhd. schuochwürhte „Schuhmacher“), Schumann (Schuh), Kürschner, Fechner (mhd. vech „buntes Pelzwerk“), Bermenter (Pergamenter) [60:28].

Назви професій з ключовим словом “Metall”: Bergmann, Knappe, Hauer, Schmidt, Nagler (Nagelschmied), Kessler, Nadler (Nadelmacher), Spener (mhd. spenel „Stecknadel“; Stecknadelmacher), Spengler, Blechner, Munsmeister (Münze), Münzer [60:33].

Назви професій з ключовим словом “Holz”: Zimmermann, Sägemüller, Wagner, Wegner (Wagen), Rademacher, Stellmacher, Assenmacher, Schiffbauer, Schreiner, Tischler, Kistner, Brettschneider, Küfer, Fassbinder, Büttber, Böttcher, Schäffer, Siebmacher, Drechsler, Spindler, Schnitzer, Schüssler, Schopenhauer (schope “Schöpfkelle”), Moldenbauer (Mulde, Holygefäß), Schindler (Dachshindel), Klüber (Holzspalter), Löffler, Besemer (Besen), Körbler (Korb) [60:34].

Назви професій з ключовим словом “Hausbau”: Maurer, Meurer, Klaiber (kleben, Bei der Herstellung von Lehmwänden), Decher (Dachdecker), Steinmetz, Steinhauer, Kalkbrenner, Kalker, Ziegler, Venstermacker, Glaser, Oeffner (Ofensetzer) [60:34].

Назви професій з ключовим словом “Gesundheit”: Bader, Stuber (Badstube), Scherer (kein Schneider), Lesser (Aderlasser), Waserzieher (Badeknecht), Kindervater (Geburtshelfer), Heiler, Lachner (mhd. lachenare „Sprecher von Krankheitssegen)“, Säuschneider (Kastrator), Leichter (mhd. lichten „kastrieren“), Nonnenmacher (Kastranor) [60:34].

Назви професій з ключовим словом “Handel”: Kaufmann, Krämer, Manger, Mengeri (lat. mango „Händler“), Eisenmenger, Honigmenger, Pferdmenger, Tandler, Tändler, Krempler, Winkler (Trödler), Nüßler (Nuß-,Nußölhändler), Salzer, Selzer (Salzhändler), Ganser, Mehler, Melber (Mehhändler), Ayser (Eisenhändler), Hiersemann, Bohner, Höpfner, Haberer 8Haferhändler), Fütterer (Futtererhändler), Roßtäuscher (tauschen; Pferdehändler), Schaller (Ausrufer), Wechsler, Makler, Münzer (Geldwechsler) [60:38].

Назви професій з ключовим словом “Verkehr”: Fuhrmann, Rößler, Wagenführ, Wagenknecht, Kärrner (Karre), Menner (mhd. mener “Viehtreiber”), Ferger (Fährmann), Schiffer, Marner (lat. marinarius “Schiffer”), Sturmann, Bott (Bote), Leitzmann (mhd. leitesman „Führer, Wegweiser“) [60:38].

Назви професій з ключовим словом “Kriegshandwerk”: Fend (mhd. vende „Fußsoldat“), Grotefend, Fenrich, Fenner (mhd. verne „Fahnenträger“), Hauptmann, Obrist, Sackmann (Wegelagerer, Plünderer), Waffler (Waffenträger), Schildknecht, Maurenbrecher [60:39;32:47-48].

Назви професій з ключовим словом “Rüstung”: Waffenschmied, Armbruster, Bogner, Pfeilschmidt, Bardenheuer (Barde “Streitaxt”), Helmer (Helm), Eisenhüter (Helmschmied), Brünner (Brustharnischmacher), Plattner (Hersteller von Plattenpanzer), Harnischmacher, Schwertfeger [60:39].

Назви професій з ключовим словом “Spielleute”: Spielmann, Pfeifer, Schwegler (mhd. swegel „Flöte“), Lautenschläger, Büngner (mhd. bunge “Trommel, Pauke”), Dromschläger, Lyrmann, Giger, Härpler, Fiedler, Spieler, Tänzer, Springer, Fechter, Scholderer ( Veranstalter von Glückspielen), Sager (Cantor) [60:39;32:51].

Назви професій інших видів: Wirt, Schenk, Weinschenk, Krüger, Leitgeb (mhd. litgebe „Schenkwirt“, lit „Obstwein“), Töpfer, Auler, Hafner, Potter, Kachler (Hersteller von Ofenkacheln), Kemmer (Kammacher), Bitter (Bettler), Briefdrucker, Sternseher, Stratteriddere (Strassenreuber).

У різноманітних професійних і станових позначеннях пізнього Середньовіччя, які збереглися у прізвищах до нашого часу, відображаються також різноманітні словотворчі можливості німецької мови, які вказують на різні мовні місцевості з їхніми діалектичними особливостями.

Словотворчі можливості в деривації виявляються найповніше у протиставленні різних позначень однієї і тієї ж професії, з морфологічно однаковою базою, що виступають як прізвища, наприклад: Ackermann – Ackerer; Weidmann – Weidner, Vogler – Vogelmann; Maurer – Mauermann; Gläser – Glasmann; Scherer – Schermann; Winkler – Winkelmann; Krempler – Krempner; Salzer – Salzmann; Mehlmann – Mehler; Roßmann – Rösselmann – Rößler; Euler – Auler – Aulmann; Keller – Kellermann; Zoller – Zöllner; Stöcker – Stockmann; Hofer – Hoffmann. Елемент -mann, що часто зустрічається, в даному випадку виконує роль формаційної морфеми, для утворення дереватів, так само, як і формаційна морфема -er.

Різноманіття можливостей словотвору проявляється ще чіткіше під час зіставлення різних композицій деривації, наприклад: Weingärtner – Rebmann – Weinzierl; Hirt – Schafhirt – Roßhirt – Herder; Jäger – Jagemeister; Förster – Holzmeister; Eschenbrenner – Escher – Köhler; Fleischhauer – Fleischhacker – Fleischmann – Fleischer – Metzger – Metzler – Schlachter – Beinhauer – Knochenhauer – Sülzer – Wurster – Selcher; Bech – Bbrotbeck – Semmelbeck – Weckbäcker – Kuchenbeck – Küchler; Hutmacher – Hutter; Schubert – Schomaker – Schuhmann; Kalkbrenner – Kalkoffner – Kalker; Fuhr – Wagenführ – Wagenknecht; Angstmann – Fetzer – Filler – Hämmerling – Knütter – Meister – Richter – Schelm – Stocker – Zwicker (Henker) [21:68].

Різноманіття позначень для однакових чи схожих професій є результатом відносного багатства словотворчих можливостей. У Середньовіччі професійна диференціація була надзвичайно чіткою. Цю тенденцію можна простежити на прикладі ковальського ремесла: Schmidt – Hufschmidt – Goldschmidt – Kupferschmidt- Stahlschmidt – Stahler – Stähler – Blechschmied – Messerschmitt – Messerer – Beilschmied – Scharschmied – Waffenschmied – Gropengießer – Clockengetere – Kessler – Ketelböter.

2.3. Географія прізвищ

Мовно-географічна основа знаходиться у фонетичній/фонологічній системі німецьких діалектів, які впливають на прізвища навіть тоді, коли вони, між іншим, зовсім однакові, наприклад, Holtmann/Holzmann; Kruse/Krause; Schröder/Schröter; Pieper/Pfeifer; Voß/Fuchs; Shulte/Schulze; Buchner/Puchner. Це фактично сфера звукової географії німецької мови, яка відображається на усіх утвореннях слів та імен.

Мовно-географічні поділи можуть бути результатом лише лексико-географічних відмінностей німецької мови. Це можна спостерігати на прикладі позначень професій або прізвищ, що від них утворилися. На різних територіях діють різні позначення для окремих професій. Так, наприклад, є довгий ряд позначень для гончара (Töpfer), які згодом стали прізвищами: Töpfer, Pötter, Pottmacher, Hafner, Hafenmacher, Euler, Kachler, Schüssler, Kannenbecker. У лексичній географії проявляються характерні розподіли, Rademacher, Assenmacher на Рейні, Wegener у нижній Німеччині, Stellmacher на сході. Наведені вище приклади свідчать про те, що географія лексики опосередковано відображається на географії прізвищ.

Серед прізвищ, що утворилися від назв місць походження, важливу роль відіграє назва населеного пункту, що лежить в основі, бо вона вказує на географічно обумовлені, характерні мовні особливості кожної місцевості. Прізвища на -scheid походять з місцевості, де поширений такий тип назв населених пунктів, а саме – середня Німеччина. Прізвища на -leben вказують відповідно на Тюрингську область, де можна зустріти відповідний тип назви населених пунктів. Прізвища типу Hilzinger зустрічаються на південних територіях, де поширені назви населених пунктів на -ing(en).

Географія прізвищ у буквальному розумінні найповніше проявляється у розділенні певних способів словотвору на різних німецьких територіях. У цьому випадку розрізняють верхньонімецьку область, західно-центральну область, східно-центральну область, західну нижньонімецьку область та східну нижньонімецьку область.

Однією з форм імен, характерних для верхньонімецької області, є утворення на -er, які можуть мати найрізноманітніші основи, наприклад: Hofer, Villinger, Forschhammer, Lindober, Moosbauer, Lochbrunner.

Деякі прізвища, від позначень професій, є характерними для Верхньонімецької області, наприклад: Beck, Pfister, Sauter (Schuster), Sigrist (Küster).

У верхньонімецькій області популярними були скорочені форми прізвищ. При цьому, в кожному окремому регіоні у скороченнях прізвищ були виражені характерні відмінності. Суфікс -l утворює поширені верхньонімецькі прізвища типу Merkel, поряд з ним прізвища типу Merkle у північному Баден-Вюртемберзі, хоча на північному заході суфікси -lin, -li, були набагато поширенішими (Hölderlin, Nägeli), в Австрії – -l (Merkel).

Для верхньонімецих земель характерні форми без умлаута, як, наприклад Gartner, Burger, Schuler, Stuber, Maurer, Huber.

Швейцарські прізвища часто мають утворення на -ing, яке іноді редукується в -ig, наприклад, Martig (Martin), Schnidrig (Schnider), Schmidig (Schmid), Wäkerling (Wäkerlin).

Діаметрально протилежними до верхньонімецьких прізвищ є нижньонімецькі, в той час, коли середньо німецькі займають проміжне положення. У прізвищах, що вказували на місце походження у нижньонімецьких землях не використовували суфікс -er та прийменник von, наприклад, Arzbach (на півдні Arzbacher).

На сході центральних земель переважають прізвища, що походять від звичайних імен, типу Werner, в той час як деривація та генетичні форми майже не зустрічаються.

Для рейнсько-нижньонімецької області характерні прізвища у родовому вінку, що походять від звичайних імен, типу Heinrichs. Також прізвища від позначень професій, наприклад, Schmitz, Schneiders, Junkers.

У західній частині нижньонімецьких земель поширені прізвища на -mann, які іноді бралися від назв річок (Münstermann, Wuppermann).

Характерними є також прізвища від назв місця проживання, тут переважає нижньонімецька лексика. До них належать прізвища на -brink, -brock, -lob, -holt, -borst, -kamp, -beck, -bus, -hof ( Hasenbrink, Butendieck, Uhlenbrock, Hesselhorst, Eickholt, Möllenbeck, Niehus, Aschoff.

Висновок

Отже, поява прізвиськ у мові була дуже важливою та необхідною. Саме з прізвиськ, на пізнішому етапі розвитку мови, утворилася більша частина прізвищ.

Перші прізвиська зустрічаються уже в ранньому Середньовіччі. Вони могли утворюватися від імен (Franco), від назв населених пунктів (Rinobold), від назв професій та соціальних станів (Apostel, Burgio), а також могли бути позначеннями тварин (Aro, Bäro), спорідненості (Fater), абстрактних іменників та прикметників (Anamuot, Alauuar).

Під час найпростіших відносин ранніх століть, коли життя було обмежене малим колом справ, одного імені для позначення особи було досить.

Поступово необхідність точного позначення та розрізнення стала актуальною. Для того щоб знати, який Hermann, Heinrich чи Johannes мається на увазі потрібні були доповнення, які б зробили можливою ідентифікацію особи. Ці доповнення (прізвища) бралися від імені батька чи назви певного заняття, відповідали якійсь видатній рисі характеру чи давалися за місцем проживання. Крім того, у колах вищого дворянства, був звичай додавати до імені назву родового маєтку чи місця, більше з родинної гордості, ніж через потребу.

Спочатку родові назви виникли на півдні Німеччини. Такі родові імена мали лише благородні дворяни, за ними почали брати додаткові імена дрібні дворяни, службовці різних міністерств та установ, приближені до єпископів особи, а також прості чиновники серед вільних громадян та патриціїв.

Ремісники у містах, де міський порядок та римське право вимагали наявності прізвища, наслідували звичай дворян та патриціїв; так як всі вони походили із села і приносили в місто свої старі звичаї, то могло так статися, що, наприклад, у Базелі 1438 року членом гільдії пекарів був Hans jebsmolers (Gipsmüllers) tochtermann.

Потрібно зауважити, що на побережжі північного моря, у Фрісланді, Гольштайні, Шлезвізі, а також в Данії прізвища з’явилися найпізніше.

Перші прізвища були не дуже постійними. Про непостійність на початку деяких прізвищ свідчить їхня легка й часта зміна. Наприклад звали особу Lucas Cranach, названий на честь місця народження в Бамберзі, а вона була всім відома як Lucas Maler.

Дуже поширеними в Німеччині були прізвища, що походили від імен. Їх можна розділити на декілька груп. Процеси утворення таких прізвищ могли проходити по різному. Проте найпоширенішим способом є наступний – Вільгельм чи Вернер мали синів та дочок (Sohn/Tochter des Wilhelm/Werner), або дітей називали за матір’ю (Tochter/Sohn der Grete/Agnes). Звідси походить тип прізвищ Wilhelm, Werner, Heinrich, Grete.

Іншим способом утворення прізвищ є додавання суфікса –l, у зменшено пестливій формі: Heinzel та деривація імені з ідентифікуючим та патронімічним суфіксом -ing, -ung, наприклад, Brüning або тип прізвищ: Heinrich Heinrichs Sohn. Тут родинна приналежність виражається за допомогою форми родового відмінка імені батька.

За прізвища бралися також запозичені імена, наприклад, Tönnis.

Ще одну групу прізвищ визначають імена, що вказують на походження, наприклад, торговці центральної Німеччини, які торгували на вулицях Нюрнберга (Nürnberg), називалися нюрнбергцями (Nürnberger), пілігрим міг отримати ім’я Jerusalemer.

Місце походження могло позначатися прийменниками van, von, наприклад, Henric van Veldeken.

Важливою групою прізвищ є позначення роду діяльності: Fleischer, Weber, Bergmann.

Історичні умови запровадження прізвищ треба шукати скоріше за все у практичній потребі міського чи схожому на нього управління. Там мусила з’явитися потреба точнішого розрізнення і позначення осіб в умовах збільшення кількості населення та завдань влади.

Мовно-географічна основа розвитку прізвищ знаходиться у фонетичній/фонологічній системі німецьких діалектів, які впливають на прізвища навіть тоді, коли вони, між іншим, зовсім однакові, наприклад, Holtmann/Holzmann.

Мовно-географічні поділи можуть бути результатом лише лексико-географічних відмінностей німецької мови. Це можна спостерігати на прикладі позначень професій або прізвищ, що від них утворилися. На різних територіях діють різні позначення для окремих професій, наприклад, Töpfer, Pötter, Pottmacher…

Географія прізвищ, у буквальному розумінні, найповніше проявляється у розділенні певних способів словотвору на різних німецьких територіях. У цьому випадку розрізняють верхньонімецьку область, західно-центральну область, східно-центральну область, західну нижньонімецьку область та східну нижньонімецьку область.

Однією з форм імен, характерних для верхньонімецької області, є утворення на –er (Tiroler). На сході центральних земель переважають прізвища, що походять від звичайних імен, типу Werner, в той час як деривація та генетичні форми майже не зустрічаються. Для рейнсько-нижньонімецької області характерні прізвища у родовому вінку, що походять від звичайних імен, типу Heinrichs. У західній частині нижньонімецьких земель поширені прізвища на –mann.

РОЗДІЛ III ІСТОРІЯ ПОЯВИ ТА РОЗВИТКУ НІМЕЦЬКИХ ІМЕН

3.1. Імена греків, римлян та ізраїльтян. Узгодження між германськими та грецькими іменами

У іменах людей відображається своєрідний дух та характер народу не менше, ніж у звичаях та традиціях. Мова йде про імена, які утворилися в ті часи, коли народ розвивався без будь-яких впливів зі сторони, самостійно, про імена від сивої давнини до сьогодення, через які предки звертаються до прийдешніх поколінь та передають їм свій дух та знання.

Щоб довести це твердження ми порівняємо три народи, які були найголовнішими народами древніх часів - греків, римлян та ізраїльтян.

Благородний та здібний народ Греції виявив багату фантазію навіть у своїх іменах. Імена були переважно духовного характеру, стосувались благородних якостей та занять. Це доводить велика кількість імен на kles (слава): Perikles (дуже відомий), Sophokles (відомий мудрістю), Themistokles (відомий справедливістю), Kallikles (відомий красою) [58:83] – чи імен, що починаються на kle: Kleophanes (випромінюючий славу) [58:84]. Багато з них стосуються становища у суспільстві, першості, уособлюють в собі позначення чоловіків, які відповідають гомерівським рядкам: “ постійно намагатися та бути кращим за інших”. Так існують імена Aristos (найкращий), віддаленіші імена, як Poliarchos (володар міста), Agesilaos (той, що веде народи), Eurysthenes (дуже сильний) – також Thrasybulos (той хто не боїться давати поради), Magistophron (найвеличніший мислитель) [58:87,88]. З боротьбою та перемогою пов’язані імена Nausimachos (той хто бореться на кораблях), Nikophanes (прославлений перемогою) [58:89,90]. Так як гомерівські герої володіли словом так само вправно як і мечем, то серед їх імен можна зустріти велику кількість таких, що пов’язані з красномовством, що проявлялося на агорах (Agora - народні зібрання), наприклад, Euagoras (той хто влучно промовляє), Anaxagoras, Protagoras [58:26]. Але серед цих благородних та славних якостей не слід забувати боязнь перед богами: доказом цього служать численні імена з частиною Theos (Бог): Theodotos (даний Богом), Timotheos (Божественна слава), також імена, що походять від імен окремих божеств, від Dionysos: Dionysios, від Hera: Herodotos, від Apollon: Apollonios [58:90]. Поряд з цим використовувалася назва деяких тварин, наприклад, лев, царська тварина, що колись водилася у Греції: Leon, Timoleon, благородний кінь (Roß), священа тварина Бога морів Посейдона: Hippias, Hipparchos, Hippokrates, Philippos, Aristippos [58:90;65:85].

В той час як грецькі імена мали ідеальний поетичний відбиток і в них звучали благородні та духовні якості, римські були повною протилежністю їм. У них мало що було від поезії та ідеалу. Тут також зустрічаються старіші імена, чиє значення є досить суперечливим (Julius, Junius, Lucius, Marcus) [65:18]; а решта римських імен мають прозаїчний характер. Римські імена походили від першого та найважливішого заняття Стародавнього Риму, землеробства: Agricola (селянин), Fabius, Cicero, Piso (бобовий, гороховий, віковий чоловік) та скотарства: Porcius (той хто розводить свиней), Asinius (той хто розводить віслюків) [65:22]. У іменах цього типу було щось примітивне та безтактне, але все ж таки практичне. А що ж можна сказати про цілий ряд імен, що походять від зовнішніх ознак, як Niger, Rufus, Flavius, Livius (чорний, червоний, жовтий, блідий), Longus, Paullus, Orassus, Macer (довгий, маленький, товстий, худий), Calvus (лисий), Capito (голова), Naso (носатий король), Paetus (косоокий), Caecus (сліпий), Balbus (племінний), Сlaudius (кульгавий), Plautus (плоскостопий), Scaurus (величезна нога) – ряд майже безкінечний, тому ми припиняємо його [65:27]. Це схоже на те, ніби ти в лазареті чи ортопедичному закладі! Проте найвиразніше у прозі та бідності фантазії виділяються імена – числівники: Secundus, Tertius, Quintus, Sextus ( також велика кількість похідних слів, як Sextius, Octavianus), які просто перечисляють, що хтось є другим, третім і т.д. сином свого батька. Яка розумова бідність, коли батько своїх дітей називає не інакше як №1, №2, №3 [65:28]!

Ті імена, якими володіє римська антропоніміка, викривають духовну бідність римлян, односторонність світосприйняття. Правду кажучи, досить лише одного погляду на список римських імен щоб зрозуміти, що вони не мають досягнень в області духовності, особливо у віршуванні. На такому грунті поезія не може розвиватися. Проте таке своєрідне надання імен демонструє видатні здібності опису людських слабостей, тобто сатири. Насправді сатира це єдиний жанр, в якому римляни досягли певних успіхів.

Ще одна якість, що виступає в грецькому називанні, але в іншому ряді, набожна сутність, світосприйняття, що ґрунтувалося на божественності, яке розкривається повною мірою на Сході, в Ізраїлі. Переважна кількість ізраїльських імен мають склад ja (jo, je) – скорочення від Jegova (Jave) – чи починаються або закінчуються на el [66:58]. Обидва варіанти означають “Бог”, Jesua (Божа допомога), Johannes (подарований Богом), подібне значення мають Jonathan (даний Богом), Josaphat (той кому Бог дав право) [66:59]; - Obadja (слуга Бога, араб. Abdallah), Sacharja, Sacharias (той хто дякує Богові) [66:63-64]; - Elimelech (той для кого Бог є царем), Elieser (той для кого Бог є допомогою), те саме значення має Eleasar (Lasarus); - Nathanael (даний Богом), Joel (поєднує обидва імені Бога: для кого Йегова є богом) [66:64;67:98]. Можна назвати ще дуже багато імен, у яких відношення до Бога не так сильно проявляється, наприклад, Nathan, скорочення від Jonathan, Saul (вимолений Богом).

Cпочатку порівняємо імена стародавніх народів, перед тим як продовжити дослідження. Відразу можна помітити відмінність між римськими та германськими іменами. У римлян – тілесні слабості та недоліки, а у германців – благородні якості та гідність. У римлян – найпростіша проза, у німців – велична поезія!

Вражає схожість між грецькими та германськими іменами, більшість імен обох народів є складними. Імена цього типу самі по собі вже поетичніші та пристрасніші, ніж звичайні і виражають благородні якості обох народів. Співпадають також складові частини імен обох народів, наприклад, грецьке phanes (сяючий) та німецьке beraht (bert), грецьке kles (відомий) та німецьке mar, грецьке krates (сильний, могутній) та німецьке rich; також stratos (військо) та heri, demos (народ) та theod, theos (бог) та got.

Згідно з цим можна порівняти декілька грецьких та германських імен, наприклад:

Nikophanes (прославлений перемогою) – Sigibert,

Kleophanes (випромінюючий славу) – Hrodebert (Ruprecht, Robert),

Perikles (широковідомий) – Vilmar,

Demosthenes (сильни ян народ) – Dietrich,

Thrasybulos (сміливий у пораді) – Churnrat (Konrad),

Laomedon (керуючий народрм) – Leutold,

Demophilos (друг народу) – Volkwin,

Theodulos (божий слуга) – Gotschalk.

Якості німецького народу подібні чеснотам грецького, вони такі ж благородні. Німецький народ був покликаний провидінням розірвати ланцюг, яким римська тиранія огорнула світ і, як благородний паросток, прорости на гнилі римлян, щоб стати головним носієм розвитку людського роду.

3.2. Світ германських імен

Дух та сенс, спосіб сприйняття народу виражається в уявленнях, що виходили з осмислення світу та божественності. Так як Бог створив людей за своєю подобою, то люди думають що божество схоже на них. Як же германці уявляли собі божества? На це питання нам може дати відповідь один з молодих дослідників, який так висловився з цієї теми: “ В той час як інші народи досліджували порядок небесних тіл та сузір’їв, намагаючись знайти в цьому порядку відображення людського життя; доки інші спостерігали за видимою пропорційністю розвитку певних речей, красою та гармонією – германське віросповідання поставило на чолі усіх божественних фігур персоніфікацію героїчного духу Водана, яка уособлювала неперервність, ненависть до смерті. Таким чином героїчна сутність замінила все і стала предметом найвищого поклоніння” [65:38].

Цей героїчний дух супроводжує германський народ від самого початку його появи в історії. Стрімким та швидким був спосіб боротьби германців, вони першими нападали на початку битви і лише римлянам вдалося розбити їхні страшні сили. Наприклад, тевтонці п’ять років знищували війська римлян, а ж доки великому полководцю Маріусу не вдалося зупинити напад та відвернути загибель Риму [60:71-72].

Відомими є свідчення Тацита про відважність германців (nullus mortalium armis aut fide ante Germanos). Війна та сповнені небезпеки заняття приносили їм задоволення – ненаситна жага пригод, жага небезпеки та боротьби з непереможними, а під час перемир’я – жага полювання. “Хто з людей найбезстрашніший”, запитував римлянин Сенека, “ як не германці? Хто нападає з найбільшою жорстокістю? Хто пристрасно любить зброю, з якою вони ледь не народжуються, з якою вони виростають? Вони турбуються лише про себе, все ж інше їх турбує мало” [61:64]. Доказом цього є також рядки єврейського письменника Йозефа: “ Ви без сумніву чули про германців. Ви бачили їхню силу та висоту їх постатей. Їх дух набагато більший за їх тіла, вони мають душу, що зневажає смерть та злість диких тварин.” [65:47]

Ця дика бойова мужність “ furor Teutonicus”, що в древні часи стала приказкою, буде ще багато століть згадуватися багатьма письменниками.

Таким був дух германців і сміливість, що зневажали смерть. Вони відображаються також у наданні імен того часу. Якби не було історії, легенд та науки, то ми не змогли б говорити про численні чоловічі та жіночі імена, які є відлунням зброї, війни, боротьби та перемоги. При цьому деякі старі імена збереглися лише в піднесеній літературній мові, а повсякденні форми вони втратили назавжди.

Hild, Gund, Bad, Wig є еквівалентами слів “боротьба”, “битва”, “війна”. Корені слів, які зникли в німецькій мові і залишилися лише в іменах продовжують своє існування. Наведемо приклади словосполучень, які існували в мові тих часів та покажемо багатство, що виникає внаслідок утворення імен від частки hild:

Hildibald, Hildibern, Hildiberht, Hildibodo, Hildibrand – Hildidag – Hildifrid, Hildifuns – Hildigang, Hildigar, Hiltigast, Hildegaud, hildegern, Hildigis, Hildigrim – Hildehoc – Hildelaic, Hiltilant, Hiltileip, Hiltilouc – Hildiman, Hildimar, Hildimod, Hiltimund – Hildinand – Hildirad, Hiltiram, Hildiric, Hildiroch – Hiltiscalh, Hiltistain – Hildulf – Hildowald, Hildiwar, Hildiward, Hildiwerc, Hiltiwic, Hildiwin [69:23-37].

Також існували жіночі імена з такими частками: Hildigunda, Hildiburg і т.д.

Розглянемо корінь Gund, щоб показати лише декілька можливих варіантів: Gundachar, Gundobert, Gundemar, від Wig походять: Wigand (воїн), Wiglef, Lodewig [11:57-65].

В одному ряду зі словами боротьба та битва стоїть слово “зброя”. Імена з цим словом зустрічаються також дуже часто. Навіть цілі народності називали себе іменем зброї, як, наприклад, саксонці, що назвали себе так на честь їхнього довгого військового ножа, староверхньонімецькою sahs.

Німецька національна зброя, фрама ( за Тацитом) спис із тонким, коротким лезом, використовувався як для ближнього так і для дальнього бою, зустрічається в імені Framhard – староверхньонімецьке ger, метальний спис, у Gairebald, Garibert, Ansigar, старосаксонське Osgar, метальник ясену, ask, у Ascolt; - меч, ecka ( усічена форма ag) у Agabert, Agihard, Ekkihart, brand (палаючий меч) у Hildebrand, isan (залізо) у Isanrich [57:18].

Зброя захисту відступає на другий план; справа в тому, що древні германці були погано оснащені такою зброєю: майже з оголеним тілом, лише з довгим тонким щитом з дерева та шкіри вони безстрашно виступали проти добре оснащених римських легіонерів.

Щит називався rand, тому імена Rantowic, Bertrand.

Бронею древні германці в часи Арменіуса ще не володіли, також не було й шоломів. Замість шоломів вони накладали на голови шкіру з черепної частини убитих тварин, чиє хутро покривало одночасно плечі немов мантія. Звідси походять імена Bernhelm, Ebarhelm, Wolfhelm. Проте пізніше, коли германці опанували ковальське мистецтво і навчилися кувати справжні металеві шоломи, з’явилося ім’я Helmperht [57:13;36:61].

Військові якості “міць” та “сила” звучать у словах magan, megin: Maganhard, Magnobod: - élan, гот. aljan: Ellanperht, Aljanmot – відвага у особливо багатьох іменах; до них належать перш за все численні утворення з bald: Baldawin, Liutbald, Theutobald, Hunibald; більш віддаленішими є сполучення з nand: Nandulf, Siginand [59:65].

Сукупність вільних, тренованих чоловіків утворювали в германців військо, староверхньонімецькою hari, heri, старофранкською chari. До імен, що утворилися від цих слів відносять трохи змінене римлянами ім’я Ariowist, а також Hariman, Hariberaht, Chariowalda; також особливо багато імен, чию другу частину складає це слово, як Raganhar, Werinheri [64:42].

Але сміливість германців, якою б величезною та неймовірною вона не була, не могла обійтись без мудрості та порад. Вуотан був не лише богом штормового вітру, але й мудрості. Проте яке значення германці надавали порадам свідчить ряд імен. До яких належать імена з rat: Adalrad, Chuonrat; також з ragan (порада): Raganfrid, Ragimund; mathal (місце збору та наради народу): Mathalwin; hugu (мислячий дух): Hugubert [59:67;64:37].

Така боротьба, в якій поєднуються одночасно міць та мудра порада дала імена: Sigifrith, Sigiberht, Sigimund та з подовженою основою: Sigismund.

Отже ми чуємо дзвін мечів та брязкання зброї; ми бачимо відважність германців, їх мужність у битвах та радість перемоги; ми усвідомлюємо, що люди, які війну та полювання вважають єдиним достойним заняття вільного чоловіка, які називали себе назвами зброї, мечів та списів, що наводили жах на їх сусідів, не могли бути слабкими.

Велика потреба у боротьбі та перемозі лежить у імені Waldomar, Sigiwalt; - пізніше у rich (могутній): Ricohard, Frithurik, Ermanarich (король готів, який через страждання спричинене тим, що його народ мусив мігрувати через наступ гунів, покінчив життя самогубством на сто десятому році життя) [65:28].

Слава, пов’язана з перемогою та управлінням, зображується у основах hold, hrod та hrom: Chlodowald, Hrodegang, Romuald; пізніше у частці mar, Catumer, Inguiomer [65:29].

Германці використовували також назви тварин, чиї сила, краса та швидкість дивували та захоплювали їх, коли вони на них полювали.

Господар лісу та чагарників, страшний ведмідь, займав спочатку у світосприйнятті північних племен найвище місце, з якого його пізніше витіснив чужоземний лев: він був, так би мовити, царем звірів. Звідси походять імена: Berinhard, Beringar,Isanpero [65:30].

Не менш підходящим символом міці та величі був Ur, могутня тварина, що мешкала на території германців, що часто змагався з ведмедем за першість: Urold, Uremar. До них приєднувався також і вепр (Eber), що не поступався їм силою. Наприклад, Ibor (Eber) звали найстарішого керівника лангобардів IVст. н. е.; найвідомішим є Ebarhard[65:30-31].

Володарем повітряного простору є орел (Aar): Arnoald.

Проте обидві царські тварини ведмідь та орел відступають вбік перед двома іншими тваринами: вовком (Wolf) та вороном (Raben). Це тварини, що збирають трофеї на полях битви і є священними тваринами бога війни, якого також називали “Rabengott”. Священним був також вепр, він був твариною бога Фро, в той час як вовк та ворон служили Вуотанові. За переказами, бога Одіна постійно супроводжували два вовки Geri (скупий) та Freki (нахабний) і два ворони Hugin (думка) та Muninn (спогад). Вони супроводжували його як вірні пси, коли він у вовчій мантії їхав верхи на швидкому як вітер коні. З того часу вовк – свята тварина, що була провісником перемоги. Так звали одного з найстаріших письменників старогерманської літератури Wulfia ( Ulfila, Wölflein, Wolfgang), єпископа західних готів та перекладача Біблії. Особливо часто зустрічаються імена, в яких слово вовк (Wolf), у трохи зміненій формі ulf, olf, є частиною складного імені: Athaulf, Maginulf, Ebarolf [21:31;45:11].

Один з найстрашніших ватажків норманів Рогнар Лодброкр розмістив ворона на своєму бойовому прапорі; спостерігаючи за тим чи ворон ширяє у небі чи навпаки склав крила, робили пророцтва про перемогу чи поразку. Тому серед інших імен, пов’язаних зі словом ворон, ми маємо ще ряд імен: Hiltiram та Gundhram, Sigihram, Walahram, ім’я Wolfhraban поєднує в собі обох священних тварин [45:12].

Походження цілого ряду імен тісно пов’язане з назвами священних тварин, а саме, в області релігійних (міфологічних) імен, що були запозичені у богів. Глибока повага до святих богів, що благословляють на перемогу, виявляється у багатьох іменах.

Найперше та найстаріше слово Бог (Gott) міститься у іменах Godolef (got. Gudilaibs, ahd. Cotleip), народжений Богом; також у Godefrid, Godescalc, Godowin, Gotahard.

Імена верховних богів: Wuotan, Donar, Ziu, Fro через релігійний страх мало використовувалися як імена окремих осіб, набагато частіше використовувалися загальні назви богів та підпорядкованих їм божественних створінь. Так Ansen (Asen - боги) у іменах Anshalm, Ansoin, Ansowald, що частіше зустрічаються в саксонській та англосаксонській формах, де починаються на Os: Oswin, Oswald [57:25-27].

З таємного світу духів природи - ельфів (Albe чи Elfe), про яких складено так багато легенд та казок, походять імена Albirich, Albarad, angels. Älfred, Alfwin [57:28].

Протилежністю маленькій нації ельфів, які то допомагають людям, то шкодять їм, разом з карликами та гномами, були безсмертні, надзвичайно сильні велетні (Hünen та Thursen): Hunibald, Thurasmund [57:34].

Боротьба, перемога та брязкання зброї, розумна порада та прославлене керівництво, сильні та священні тварини, а також боги, що благословляють людей на перемогу – ось основні джерела походження німецьких імен. Ми не назвали всіх імен того періоду з тієї причини, що їх настільки багато, що це майже не можливо. Так імен з bald у великій праці Фьорстемана 199, з ric – понад 250, з beraht (bert) – майже 400, з wolf (olf) – понад 460.

Героїчне, сміливе, могутнє, високе знаходимо ми у світі чоловічих німецьких імен, миловидне, ніжне, м’яке відступає на задній план – у світ жіночих імен. Але й вони у своїй більшості є відлунням боротьби та битви, майже в тій самій мірі, що й чоловічі імена. Валькірія – дівчина-воїн Вуотана, є ідеалом старогерманської жінки. З грецьких та римських джерел до нас дійшли відомості, що германські жінки теж брали участь у війні, щоб бути ближче до своїх рідних, вони підтримували воїнів своїми криками, піклувалися про поранених, вітали та прославляли переможців, але також мусили гинути зазнавши поразки. Вони швидше вбивали себе та своїх дітей, як мали стати полоненими.

3.2.1 Історичний розвиток германських власних назв

Наскільки сильно ці національні імена проросли з внутрішнього життя та суті германців проявляється у витривалості та міці, з якою вони не розлучалися довгі століття. Коли пронеслися перші хвилі переселення народів, різні племена германців осіли в провінціях бувшої Римської імперії. Державні відносини змінюються, християнство тіснить старих богів на небі, але імена залишаються та процвітають без будь яких суттєвих змін.

Розглянемо імена германських королів та кайзерів! Їх ряд від часів Карла Великого протягом шести століть залишається суто німецьким: Karl, Ludwig, Konrad, Heinrich, Otto, Friedrich – найпопулярніші імена. Цей ряд розривають імена Philip 1197, Wencel 1378, Maximilian 1493. Така ж ситуація серед земельних князів. Альбрехт Ведмідь (Albrecht der Bär) мав семеро синів: Otto, Hermann, Sigfried, Heinrich, Adelbert, Dietrich, Bernhard – серед них немає жодного ненімецького прізвища [65:35-37].

Так у таборі духовенства, де найбільш чекали вторгнення чужоземних імен, німецькі імена залишалися навдивовижу довго. Єпископи, архієпископи та монахи все частіше та частіше є носіями старогерманських військових, переможних та славних імен. Наприклад, Adalberg von Prag, пруський апостол, Otto von Bamberg, апостол Померанії, Willegis von Meinz, Adalbert von Bremen [65:39].

Схожа ситуація була і в романських країнах. Не дивлячись на контакти з римлянами і часткове поглинання ними, німецькі імена взяли верх не лише у Німеччині, а й у Франції, Іспанії, Італії. Після того як мовами міжнаціонального спілкування стали романські мови, а точніше латинь, всюди залишились ще франкські, готські та лангобардські імена. Згадаймо хоча б ватажків першого христового походу: Gottfried von Bouillon, Robert von der Normandie, Raimund Toulouse, Boemund von Tarent. Приведемо ще один приклад з Франції! У 991 році у Раймі зібралися єпископи: Guido von Soissons, Adalbero von Laon, Heriweus von Beauwais, Godesmann von Amiena, Rarbold von Noyon, Odo von Senlis: крім того архієпископ Daibert (Dagobert) von Bourges, з Леонського синоду – єпископи Walter von Autun, Bruno von Langres, Milon von Macon; на кінець архієпископ Sigiun von Sens з єпископами Arnulf von Orleans та Herbert von Auxerre. Серед цих тринадцяти духовних отців не знайшлося жодного з не німецьким іменем; лише поодинокі імена романізовані, наприклад, Guido (Wido) чи латинізовані, наприклад, Heriveus (Heriwich) [65:42].

Історичні спогади та передавання імен у спадок визначали найпопулярніші імена у різних місцевостях. У каролінгів були популярними Karl, Ludwig, Lothar, у вюртембергців – Ulrich, Eberhard, у шварцбургців – Günter, у ройсів – Heinrich. В цей же час вже виділяються суто племінні імена, які є найбільш уживаними у певному племені. Так можна зустріти імена Friedrich, Rudolf, Albert переважно у швабів, Liutpold, Dietpold – у баварців, у рейнських франків переважали імена Heinrich, Ludwig, Konrad. Про те наскільки популярним було ім’я Wilhelm у 12. столітті у норманів свідчать розповіді сучасників. Близько Різдва 1171 року молодий король Хайнріх ( син Хфйнріха II з Англії) влаштував велике свято, прийшли два Вільгельми, один з Британії, а інший – з Нормандії, за задумкою у їх залі мали сидіти лише Вільгельми. Той хто носив інше ім’я, був змушений залишити свято, загалом же на святі було майже 120 лицарів, які називалися Вільгельм [60:61-69].

Так затвердилися імена, але мова розвивалася і вони певною мірою теж зазнавали змін. З імені Raganhar, яке мало таку форму в 6. столітті, розвинулися імена Reginhar, Reiner; з імен Chariowalda (1.ст.): Heroald – Herold (10.ст.), Hruodperaht: Ruodpreht, Hruodbert – Ruprecht та Rupert (11.ст.), Berinhard: Bernard, Bernd [62:19-24].

У повсякденному житті батьки кликали своїх дітей скороченими іменами. Такі скорочення, спочатку для домашнього використання та в обмежених колах, поступово ставали самостійними іменами. Так як за законом німецької мови у складних назвах наголошеним є перший склад, то в багатьох іменах він залишився, а другий зникав, наприклад, Amalhari: Amal; Arnwald: Arn; Brunger: Brun; Eburhard: Ebur. Часто утворювалися слабкі форми, що закінчувалися на о, а в готській мові та старосаксонській - на а, наприклад, God-beraht: Godo; Kuon-rat: Kuono; Sig-bert: Sigo. Траплялося, що друга частина складного слова не повністю відкидалася, залишався початковий приголосний, наприклад, Rat-poto: Ratpo; Sig-bert (Sibert): Sibo; Thiet-mar: Thiemo [65:45].

Звичайно Godo є скороченням не тільки імені Godberaht, а й усіх інших повних імен, які починаються на God, а саме: Godobald, Godofrid, Godomar та інші, так само як Sigo є скороченням від Sigibrand, Sigifrid, Sigimar і т.д., а Sibo, що найменше, для Sigibert, Sigibrand. Пізніше ж, коли промовляли скорочення, люди думали про найбільш уживані імена, наприклад, Berno – Berhard, Gero – Geriwald (Gerold) чи Gerhard, Willo – Willahalm (Wilhelm) [65:47].

Проте були випадки, коли під час утворення скорочених імен відкидали першу частину складного імені; чи є це наслідком іноземного впливу – спірне питання. У 5.ст. з’являється скорочення Wulf від імені Hunulf та Faro від Burgundofara, Rotprand 814 р., Gisprand 1013 р., Herbrand 1540 р. мали скорочення Prando чи Brand [59:70;65:48].

Ці скорочення пережили багато змін, під час яких вони подвоїли середній звук: Ago – Aggo, Ato – Atti, Gebo – Gebbo, Odo – Otto, Rago – Raggo, Rico – Ricco, Sigo – Siggo, чи наприклад: Arno – Anno, Berno – Benno, Irmo – Immo, Ulfo – Uffo або стали зменшено пестливими. Найпростіший вид зменшення реалізується через голосну і: Sigi, Kuni. Важливішими ж є приголосні суфікси k, l, z в закінченнях iko, ilo, izo. Так з’явилися утворення: Godiko, Godilo, Godizo (від Godo); Sigiko, Sigilo, Sigizo (від Sigo) – за таким же принципом утворилися наступні імена: Sibiko; Oppilo; Oppizo [65:52-53].

Та цього не було досить, бо материнській ніжності не має краю і тому німці поєднали склади, що служили для зменшення та отримали подвоєні форми зменшення: ikilo – iliko – iziko, izilo. До складів такого типу належали також ikin – ilin – izin. Імена, що закінчуються складами, які були перераховані вище, називаються пестливими.

Дивовижною є сила розмноження, яка лежить в цих старих німецьких власних назвах. З одного слова можуть прорости тисячі. Проте не кожен паросток виявляється родючим, як і не з кожного жолудя в лісі проростає дерево; але можливість виникнення пестливих імен існувала завжди. Розглянемо утворення пестливих імен на прикладі імені Godoberaht. З нього спочатку виникає скорочена одноосновна форма Godo та двоосновна Godbo, з їхніми побічними формами Gobbo та Gobo. З них виникають шляхом простого зменшення за допомогою закінчень ilo, izo, iko 21 ім’я; З них, шляхом подвійного зменшення, - 49 форм.

Отже ми маємо 75 основних форм, чий подальший розвиток ми можемо вирахувати. Кожна з цих форм має спочатку що найменше одну діалектичну форму, де замінюються літери: d → t; b → p; z → t; r → ch. Це дає ще 75 нових форм, разом уже 150. У іменах часто змінювалися приголосні g та j, а отже ми отримуємо ще 150 побічних форм, разом 300. Староверхньонімецька голосна о у нововерхньонімецькій виступає то як о, то як ö, то взагалі замінюється на u чи ü. Звідси випливає, що кожна з 300 форм можлива у чотирьох варіантах – разом 1200. Але це ще не кінець! Кожна з 1200 вище згаданих форм може утворити три форми патроніміки (вказує на походження від батька чи від далеких предків) за допомогою закінчень -ing, -sen чи просто генетивних закінчень. Отже ще 3600 форм, а разом 4800. Так само кожна з вище згаданих 1200 форм може приєднати основу -mann. Отже утворюється ще 1200 форм, які разом з усіма іншими утворюють 6000 імен, які походять від старої форми Godeberaht.

3.2.2 Германські імена іншомовного походження

Не зважаючи на вище приведений приклад життєвої сили та витривалості старогерманських імен потрібно зауважити, що під тривалим впливом іноземної ерудиції, яка вже в часи Оттонів ( X ст.) привела до того, що німецька література писалася латинською мовою та зростаючою міццю церкви, іноземні імена набули популярності в Німеччині. До середини XII ст. кількість іудейських та греко-латинських імен в Німеччині була надзвичайно малою; з часів масового хрещення та імміграції італійців їх кількість значно зростає. Першими є імена найвидатніших апостолів Johannes, Petrus, Paulus, Jacobus, Philippus; до них приєднується цілий ряд святих: Michael( верховний янгол), Christoph, Georg. Ocтанні названі імена, як би по церковному вони не звучали, мають язичницьке походження. Німці приховали під легким християнським одягом свої народно-язичницькі уявлення. Відомою є легенда святого Христофора ( h. Christophorus), який проніс маленького Ісуса через глибоку воду і отримав таким чином своє ім’я (Christusträger). Точно так, за скандинавським міфом, проносить бог Тор ( Thor, Donar) на своїх плечах бога весни Оерванділа (Oervandil) через трашні бурі, Тор має так само як і святий Христоф червоне волосся і захищав за переказами від блискавки та природних катастроф.

У Святому Георзі (St. Georg), переможці дракона, ми бачимо старовинного німецького національного героя Зігфріда (Siegfried).

Але найцікавішим є те, як h. Michael зайняв місце серед вищеназваних святих. Чому два інших архангели Raphael та Gabriel не стоять серед них? Спочатку вважалось, що це ім’я співзвучне старонімецькому michael (великий), але потім дійшли висновку, що цей архангел нагадував німецьким християнам їхнього язичницького бога, який був ватажком небесного війська і охоронцем раю. Подібно Вуотанові, який збирає душі загиблих героїв і відносить їх у Валхалу, архангел Михаїл збирає душі померлих християн і відносить їх за велінням Бога в рай. Ці святі мають зв’язок зі старогерманським язичництвом, чиї уявлення та постаті продовжують жити під прозорим покривалом християнських імен.

Трохи далі закріпився ряд регіональних святих, яких поважали в окремих місцевостях, містах. Gallus та Columban були святими в Галії, Stephanus - в Австрії, Kilian був апостолом франків у Вюрцбурзі, Martin – в Майнці, Florentius – в Голандії. Ці імена давали немовлятам під час хрещення і вони ставали найпопулярнішими іменами в своїх місцевостях.

Спорідненими з цими регіональними святими були покровителі, які захищали й допомагали людям певного соціального стану чи професії. Святий Георг ( St. Georg ), переможець дракона, носив лицарські обладунки, він був покровителем лицарства. Святий Миколай (h. Nicolaus), який спочатку був єпископом міста Міра в Сирії ( Мала Азія), був покровителем торговців та моряків, 1087 року італійські купці переправили прах святого в місто Барі, що в верхній Італії. Саме тому так часто зустрічаються церкви Святого Миколая, особливо в північній та східній Німеччині, наприклад, в Берліні, Штеттіні, Гамбурзі, звідси ж і популярність імені під час хрещення в ранні часи, тому що Миколай був також частково покровителем дітей. Під час хрещення використовувались також імена 14 помічників у скруті: Ägidius, Cyriacus, Dionysius та інші. Дуже часто святими ставали носії старогерманських імен. Таких святих налічується понад три сотні, наприклад, Adalbert, Hildebrand, Hubert (покровитель мисливців), Lambert, Leonhard, Otto, Theobald, Ulrich, Wilibald [50:42].

Таким чином все ширший та більший натиск спричиняли нові, іншомовні імена, але найбільший приплив таких імен спостерігається в XVIст., в часи Реформації. Наполегливо звертається народ до заново відкритої книги книг і бере з неї не лише віровчення, але й свої імена.

Зі Старого та Нового Заповіту, від Адама та Єви до появи Йоганіса (Johannis) брали німці свої імена. В протилежність до протестантизму католицизм більше наголошував на поклоніння святим і додавав до раніше існуючих святих велику кількість нових імен; їх можна розпізнати з того, що вони є виключно власністю католиків, наприклад, Ignatius, Vincenz, Aloys, Xaver, Seraphim.

Коли через тридцятилітню війну національне життя у своїй основі підлягало критиці і на ціле століття майже загинуло, то як у мові та літературі, так і в наданні імен, панувало повне виродження. Проте це було не досить суттєвим, тому що вже давно настав переломний пункт, так як імена стали відносно постійними і утворилися прізвища. У цьому процесі, що у XIII, XIV ст. прямував до кінця, пізніше наповнення іноземними іменами не могло мати великий вплив, тому ми задовольняємося короткими прикладами.

Німецькі імена були популярними і поза німецькими землями, наприклад серед романів, у бувшій Галії, що була завойована франками і частково ними заселена. Звичайно, в довгій історії людства існували моди на певні імена. Це означає надання переваги певному імені, а не усім відомим і може тягти за собою відмирання деяких імен, які можливо в майбутньому знову повернуться до життя. Для німецької антропонімії це може мати негативний наслідок і призвести до збіднення та зменшення часто вживаних імен. Багато століть були популярними виключно німецькі імена, двочленні німецькі імена, одночленні німецькі імена чи імена з ознаками прізвиськ.

Поряд з німецькими іменами в часи каролінгів, 9. та 10. століття, зустрічаються також не німецькі імена, а саме імена зі Старого Завіту, як David, Daniel, Salomon. Це пов’язано з сильним впливом Старого Завіту на розумовий світ каролінгів. Імена з Нового Завіту в цей час майже не зустрічаються. Винятком є ім’я Stephan, що завдячує своєю появою у франків завдяки візиту Папи Штефана 11. до Франції у 753 році. З тих часів на німецькому Заході все частіше використовують це ім’я, що прийшло з Франції. Його іноземне походження вже не відчувається.

3.2.3 Передумови появи християнських імен

Взагалі, на початку зрозумілі християнські хрестини не співпадали з рано завершеною християнізацією. Германські імена зберігалися ще протягом багатьох століть. При цьому християнізація германців була основною передумовою і причиною поширення німецьких імен у Середньовіччі. Цьому сприяло також християнські покровителі в Європі. З поширенням християнства поширилися також церкви та монастирі. Ці церкви отримали разом зі своїми світськими покровителями, які гарантували їх добробут, також небесного патрона, архангела Michael, чи, наприклад, іншого святого, що був в християнстві досить відомим, наприклад, Petrus, Martin, Georg. Наслідком цього стало поширення з раннього Середньовіччя імен улюблених святих, у Франції з заходу на схід. Завдяки покровителям імена святих стали широко відомими в Європі і використовувалися членами християнських общин.

До загальних передумов додавалися ще й інший важливий розвиток всередині німецького антропонімікону. Антропонімікон мав в різні роки більше і менше популярні імена. До процесу розвитку антропонімікону належать також те, що було втрачене відчуття значень імен, тому змогли виникти вторинні утворення в групі двочленних імен, де значення імен вже не є зрозумілим, як у первинних утвореннях. Здається також, що відчуття фонетичної краси у двочленних утвореннях також втрачене. Це проявляється в масовій появі одночленних утворень, прізвиськ, що стали іменами, усічень.

Потрібно виходити з того, що свідома мотивація імен під час хрещення існувала лише у первинних утвореннях, що з’являлися інші принципи. До них належить в першу чергу принцип постнаменування, який означає надання імені за батьком, дідом, чи іншим родичем або постнаменування в формі варіації. Це значить використання одного члена двочленного імені під час хрестин дітей та внуків.

3.2.4 Мода на імена

Німецькі імена не були зовсім витісненими, що є досить дивним, бо вони вистояли під час всестороннього релігійного руху і зростання обожнювання святих. Проте причина лежить, напевне, в самому обожнюванні. Оскільки був святий Konrad, можна було цим іменем назвати свою дитину, можна було вибрати ім’я іншого святого, наприклад, Petrus, Johannes, Martin… Мовне походження імен не відігравало ролі. Тепер все залежало лише від обставин, чи існував святий носій даного імені, що користувалося великою популярністю в різні часи і в на різних територіях. Місце мотивації імен займали святі, як покровителі носіїв імен.

У процесі моди могли відігравати роль й інші фактори. Імена улюблених королів і кайзерів Konrad, Heinrich, а також імена княгинь Adelheid, Gisela за певних обставин могли бути більш улюбленими, ніж імена святих. Схоже можна спостерігати у гугенштауфського Фрідріха, коли прусські королі з іменами Friedrich, Wilhelm, вплинули на хрестини, Ferdinand, Maximilian – в Австрії, Ruprecht – в Баварії, Luise – в Пруссії. Впливала на моду також поезія: Gretchen з “Фауста”, Hermann з “Hermann und Dorothea”.

Сюди можна також додати багатовікову боязнь використання під час хрещення імені Божої матері. Сьогодні в Німеччині і кругом на землі панує страх перед використанням імені Jesus. Отже на історію імен вплинули різні фактори. Це можуть бути негативні фактори, як наприклад уникання під час хрестин імені Judas, що зрадив Христа чи періодичні уникання імен деяких історичних постатей.

3.3.Старогерманські повні імена, що використовувались як прізвища

Для того щоб точніше позначити певну особу, потрібно подати відомості про походження, вказати імена батька, діда чи іншого предка, особливо, коли йшлося про особу благородного походження. У німецьких героїчних оповіданнях всі герої мали якесь додаткове ім’я, що походило від імені батька і вказувало на походження: Hitibrant Hiribrantes sunu, Siegeried Sigmundes sun – ці додатки в ті часи не передавалися у спадок, а отже й не були прізвищами. Коли до імені сина додавали ім’я батька, то ім’я першого набувало форми “ Sohn Arnolds” чи просто Arnolds, у документах тих часів, які оформлялися переважно латинською мовою можна було зустріти: filius Arnoldi чи форму, де filius випадав – Arnoldi. Доречі у Швейцарії в документах завжди опускали частини син та дочка, наприклад, Eduard Blocker, уроджений Engler.

Імена такого типу, у родовому відмінку , дуже схожі на прізвища, як Arnolds, Fridrichs, Otten. Трохи дивним є те, що переважна більшість цих імен вживаються не в родовому, а в називному відмінку: Arnold, Friedrich, Otto (Otte) і т.д. Звідки ж це, на перший погляд, дивне явище? Зоцін ( Socin) так пояснює це явище, що замість точного імені в родовому відмінку чи будь-якого іншого патронімічного утворення, до імені сина додавалося ім’я батька в називному відмінку, воно служило видом родового імені чи племінної приналежності. Так у же в 8 ст. у документах серед інших імен зустрічаються: Sigifridus filius Sigimundus, а в 11ст. з’являється батьківське ім’я в називному відмінку, наприклад, Uguo Folkaldus. Цікавий приклад з Кьольну наводить Бекер. Там у абатстві Святого Пантелеймона працював такий собі Razo; у 1185 році уже підписувався Henricus Razonis, в 1192 році – Henricus Razo, а в 1272 році – Theodoricus dictus Razo бургомістр. У Гьотінгерській книзі документів у 1245 році зустрічається ім’я лицаря Johannes Gusen (у родовому відмінку), 1270 року – лицар Johanes Guse. У Хайльбронерських документах до 1331 року є згадки про трьох братів: Konrad Lutwins, Lutwin Lutwins, Heinrich Lutwins, від 1350 року вони записані як Konrad Lutwin, Lutwin Lutwin, Heinrich Lutwin. У фризів ще, навіть, до 16 ст. заміна прізвищ у родовому відмінку називним і навпаки була довільною; 1594 року одна і та ж особа має дві форми імені – Сampe Hennike та Campe Hannekes; але форма у родовому відмінку завжди була переважаючою, особливо на сході. Звичайно у повсякденному житті ім’я батька використовувалося у називному відмінку, бо така форма є найпростішою і таким чином реалізується один з найголовніших законів мови.

Таким чином виник цілий ряд старонімецьких імен, що до сьогодні служать прізвищами. Вони можуть сьогодні мати незначні зміни, бути досить таки сильно зміненими або взагалі бути невпізнанними.

Найзрозумілішим є походження складних імен, нижче ми наводимо таблицю складних імен:

- bald (bold, beld; pold, peld “сміливий”: Liebold, Liebeld, Lippold, Lippelt [44:14];

- bod ( bode, bothe, bott, pott, bade “той хто наказує”, часто, можливо, від badu “боротьба”): Seebode, Kosbothe, Gerpott, Seebade [44:40];

- brecht (bert, barth, precht, pert “сяючий”): Siebrecht, Siebert, Siebarth; Wieprecht, Wiepert [44:49];

- fried ( fert, fart „захист“): Siegfried, Siefert, Seifart [44:67];

- ger ( „спис“): Rödiger [44:69];

- hart ( art, ert “військо”): Walther, walter [44:75];

- mann : Hermann [44:90];

- mar ( mer „відомий“): Volkmar, Volkmer [44:92];

- rich (reich „могутній“): Friedrich, Friedreich [44:97];

- walt ( olt, elt „керуючий“): Reinwald, Reinold, Reinelt [44:105];

- wart ( werth „охоронець“): Ahlwardt, Adelwerth [44:107];

- wig („боротьбa“): Hartwig [44:110];

- win (wein „друг“): Gerwin, Eberwein [44:114];

- wolf ( olf, loff „вовк“): Schönewolf; Rudolph, Rudloff [44:127];

Ці частини часто втрачали кінцеві приголосні, внаслідок чого виникали нові частини складних імен, наприклад, ball, bell від bald, belt; fer від fert; ohl від old.

Деякі з цих старих імен мали в усному мовленні чи під впливом інших факторів безліч похідних форм: Richard - Richert, Riegert, Reichhardt, Reichard, Reichert, Rickert, Ritschard, Ritsert – орфографічні відхилення в даному випадку незчисленні. Наприклад ім’я Liubald виступає у більш, ніж двадцяти формах: Libaldt, Liebold, Liebhold, Libelt, Liebel, Liepelt – Lippelt, Lippel – Leopold – Lepold, Lepel – Leppelt – Luppold – Lubold – Laubhold – Leupold –Leybold, Leibel, Leibhold, Leipold, Leipel і т.д.

3.3.1 Похідні форми старогерманських імен, що служили прізвищами

Серед імен дуже часто можна зустріти скорочені форми. Їх легко розпізнати по літері о на кінці. Але лексика постійно змінюється ці імена також зазнавали змін. Голосна о, що приєднувалася до слова, збереглася лише в деяких прізвищах: Otto, Thilo; у більшості випадків вона змінилася на е: Otte, Thile, Heine ( Heino від Heinrich), Theime (Theimo від Thidmar) – або голосна зовсім відпадала: Ott, Thiel, Heyn, Thiem.

Ці скорочення є перехідними формами для утворення зменшено пестливих форм імен. Тут виступають найрізноманітніші утворення і можна побачити надзвичайно різноманітні форми імен. Кожна місцевість мала свої власні зменшувальні закінчення. Наприклад, локалізовані форми зменшення на і були притаманні Верхній Баварії у другій половині 18 ст.

Ядром верхньонімецьких зменшувальних закінчень була приголосна l (cтаронім. Ilo): Hädele, Mädel, Maidle, Maidli, Madla, Märdul.

Ядром нижньонімецьких зменшувальних закінчень була приголосна k ( старонім. Iko): ke, ken, наприклад, Mäke, Mäken; ken переважає в західній, а ke – в східній частині Нижньої Німеччини.

Виходячи з усього вище сказаного, ми знаходимо у верхньонімецькій мові наступні утворення:

- el (найпоширеніша форма): Dietel, Merkel;

- l (баварська та австрійська форми): Dieyl, Merkl;

- la (франкська): Heckla;

- le (швебська): Dietle, Merkle – з об’єднуючою голосною Eisele;

- li (швейцарська): Märkeliö

- lin (швебська, швейцарська): Märklin, Bürklin – інколи len: Eiseln. З розвитком нової літературної мови з’являється lein: Dietlein.

Відповідні утворення в Нижній Німеччині були не настільки різноманітними, там зменшувальні форми рідко використовувалися не лише в іменах, але й в звичайних словах. Особливе місце тут посідало закінчення –ko з поєднуючою голосною: Tedolike, Reinike, Reinecke; без голосної: Reinke, Wilke; -k: Tieck; літературна німецька –ch (-ich): Dedich, Rohlich.

Поряд знаходиться також -ken: Tiedken, Willken. Дуже часто зустрічаються також генетивні конструкції. Зменшувальний префікс -chen з власними іменами зустрічається надзвичайно рідко: Nöldechen. Франкською цей суфікс має форму -gen: Büsgen, Didgen. У фризькій мові зменшувальним префіксом є -je: Hobbje, Detje, Bätje. Також зустрічається форма -tje: Antje, а старофризькій мові -ze, що має декілька варіантів: sse, se, ste, stje: Alste, Alse.

Як видно з вище наведених прикладів, ці зменшувальні закінчення впливають на утворення умлаута. Причиною цього є те, що на самому початку в цих закінченнях була голосна і (iko, ilo).

Окрім цих двох головних суфіксів l і k, в Середній та Південній Німеччині був ще й третій суфікс z (старонім. -izo). Так від Dietrich ми маємо форми: Dietze, Dietz, від Heinrich: Heinze, Heinz – також Heinitz (від Heinzo – основи всіх форм).

Скорочення прізвиськ, які в Нижній Німеччині не були загальноприйнятими, за винятком Fritz, отримали поширення в Верхній Німеччині як прізвища.

Суфікс z під час розвитку мови перетворився на ss: Diss, Russ, на s: Heinse, інколи можна зустріти такі форми як sch, tsch: Gersch, замість Gerz, Dietsch.

Aле так як просте одинарне зменшення не задовольняло потребу народу, то зменшено пестливі префікси об’єдналися і утворили форми слів з подвійним зменшенням, наприклад, від Dietrich:

-licke (cтаронім. -iliko): Thielike, Thilke;

-zel (старонім. -izilo): Dietzel;

-kel (старонім. -ikilo): Tickel;

-zke (старонім. -iziko): Tietzke.

Також зустрічаються форми слів, де об’єднані відразу три суфікси (z, l, k): Dietzelke.

Власні імена, що виступали як прізвища, мали і мають у більшості випадків сьогодні називний відмінок, хоча йому передував родовий відмінок (генетив). Це відповідало чіткому граматичному правилу – ім’я батька, для точнішої ідентифікації, давалося у родовому відмінку: Heinrich, Sohn Arnolds, латинською – Henricus, filius Arnoldi, де частини Sohn та filius могли випадати. Звідси й походить велика кількість імен у родовому відмінку, що закріпилися як прізвища.

Прізвища, так само як і інші слова, мають дві відміни:

- сильна відміна має s;

- слабка відміна має n.

Cильна відміна поширювалася на повні імена: Diederichs, Hermanns, а слабка – на скорочені: Thielen, Otten ( інколи скорочення відмінювалися за сильною відміною, наприклад, Köhns поряд з Könen, інколи об’єднувалися обидва закінчення, наприклад, Ottens).

У фризькій мові зустрічалася форма імен на ena (Hagena, Tydena), яка позначала родовий відмінок слабкої відміни множини. Наприклад, ім’я Focke Ukena позначало сина нащадків Uko і вказувало не на батька, а на предків. Оскільки таке позначення мало велике значення для благородних родин, у яких ім’я гарантувало право на певне володіння чи славу, то не дивно, що у таких позначеннях ми зустрічаємо імена вождів чи праотців роду.

Взагалі генетивних утворень, насправді, було набагато більше, ніж може здатися на перший погляд, бо вони були приховані новим правописом; літера t приєднувалася до літери s і утворювалося tz. Seifritz (замість Seifrids, Siegfrids), Gompertz (замість Gomperts від Gundbrecht), Reinartz (Reinhards). В той час, коли в останньому прикладі h, що належала до основи, випадає, то в деяких словах вона навпаки приєднується до основи, інколи, навіть, невиправдано. Наприклад, ім’я Reinbold набуває форми Reinholz.

Трохи схожими на генетичні конструкції були прізвища зі словом “Sohn”, що в більшості випадків мало форму sen: Wilmsen, Volquardsen. Це одна з найстаріших форм позначення особи, яка зустрічається, навіть, у Едді “Siegmund Völsungsson” (Sigmund, Völsungs Sohn). Така конструкція була дуже поширеною на півночі. Також її використовували шведи (Torstenson), норвежці (Björnson), датчани (Thorwaldsen), ісландці (Sturluson), англійці (Wilson, Robinson, Thomson). В шотландській мові іменам такого типу відповідали імена з частиною Mac (M’): Mac Gregor (син Грегора), Macdonald; в ірландському діалекті – з частиною O’: O’Connel. В центральних та південних регіонах Німеччини зустрічаються конструкції з –er, які позначають пожодження і вказують на приналежність особи до певного класу; у місті Ліппе таку функцію виконують імена з -ing, ця частина додавалася до імені першого колонізатора території, звідки родом особа, потім це ім’я передавалося у спадок нащадкам. Наприклад в місті Хакедалі (Hakedahl) 1488 року жив такий собі Henke Druden, 1538 року – Henke Druding, 1538 року – de (=der) Drudenen – зараз Drüner. Тоді як ім’я “Henke Druding” вказувало на сина Друда (Sohn des Drude), то “der Drudener” – на володіння певним майном Друдінгів, а отже представника певного роду [70:71].

До імен схожого типу належали імена баварських придворних на -er: Märtnäser. Такі імена зустрічалися в Швейцарії та Бадені: Burgerter (Burkar), Galluser, Kerler (Karl), Rupprechter, Schillinger. В Кернтені (Kärnten) було поширеним закінчення -ler: Hartler, Küenzler. Майже всюди в Німеччині зустрічалися прізвища на -ing(ig), рідше – на -ung, що вказували на походження від батька чи інших предків: Götting, Rüding, Helbig. Такі прізвища були поширені в нібелунгів, каролінгів та агілофінгерів. До прізвищ даного типу можуть належати, у деяких випадках, прізвища на -mann.

Досить поширеними в Німеччині є також метроніми ( прізвища, які давалися не за батьком, а матір’ю). Вони зустрічаються набагато частіше, ніж здається на перший погляд. “В деяких випадках, наприклад, дитина була позашлюбною; дитина могла взяти ім’я матері, якщо батько рано помирав. Головний герой “Пісні про нібелунгів” Зігфрід також носив прізвище матері: das Siglinde kint (син Зіглінди)“ [69:152].

Іноземні імена, що використовувалися як прізвища, зазнавали ще більше перетворень та змін, ніж національні. Від самого початку основним джерелом іноземних імен була церква, а точніше Біблія. Це були переважно імена греко-латинської форми (наслідок латинського перекладу Біблії). У своїх повних формах ці імена служили прізвищами. Проте скорочені форми використовувалися набагато частіше, так як повні імена мали від чотирьох до п’яти складів.

Отже потрібно було скорочувати повні імена. При скороченні основну роль відігравав наголос. У старонімецькій мові наголос у словах іноземного походження чи запозичених словах зміщався. Він переходив з третього від кінця складу до першого, який в старонімецькій мові був наголошеним, наприклад, Anti^´christus – A^´ntichristo, Consta^´ntia – Cho^´nstanza, Matha^´eus – Ma^´theus [66:67].

У мові виробилося правило, за яким наголос завжди падав на перший склад, а якщо траплялося так, що перший склад залишався ненаголошеним, то він просто випадав, наприклад, apostolus – postul, Hispanus – Span.

Пізніше, під впливом романських мов, німецький наголос на перший склад у запозичених словах переходив на останній склад. Це так званий французько-нововерхньонімецький наголос, що з’явився в середньовіччі.

Інколи запозичені імена втрачали всі ненаголошені склади, наприклад, Bonifatius – Fazi, Dionysius – Nis, де від п’яти складів залишився лише один наголошений склад [66:70].

Саме з цих, багато разів перероблених і скорочених імен, і виник цілий ряд прізвищ, які мали скорочені форми, що утворювались внаслідок скорочень кінця слова: Mathies – Mathes або його початку: Alexande – Xander. Були випадки, коли ім’я втрачало як початок, так і кінець. Внаслідок цього виникали дві форми слова, які не мали між собою нічого спільного:

Ambrosius – Ambrosch, Brosi;

Andreas – Enders, Drewes;

Nicolas – Nickel, Claus, Klaas.

Інколи ці форми слова не мали, навіть, спільних літер у своїх основах, наприклад, Barthel і Mewes від Bartholomäus [66:70].

Як показує останній приклад, поряд зі скороченнями відбувався також перехід голосного звука в приголосний. Цей перехід можна побачити на прикладі імені Paul, від якого походять імена Pawel та Pagel.

Не рідко ці скорочення, об’єднання та перетворення заходили настільки далеко, що ставало важко, а в окремих випадках неможливо, визначити початкову форму слова. Хто міг би, наприклад подумати, що ім’я Gille походить від імені Aegidius, а Grolms, Rohner та Muß – одне й теж ім’я, що походить від імені Hieronymus? Народ завжди адаптував запозичені слова до рідної мови, тому вище наведені приклади не повинні дивувати [66:74].

Багато імен іншомовного походження мають закінчення s, яке не має нічого спільного з родовим відмінком, а, навпаки, вказували на називний відмінок, наприклад, Borries (Liborius), Plönnies, Lönnies (Appolonius). У родовому відмінку були імена, що мали латинські родові закінчення на i, ae, is: Pauli, Matthiae, Michaelis.

У більшості випадків прізвища з частиною Sohn зберегли кореневу голосну в єврейській та південнонімецькій мовах: Andersohn, Matthisson, Nesensohn, Petersson, але навіть тут можна зустріти перетворення в sen: Thomsen.

Зменшені форми імен також не були рідкістю, особливо з верхньонімецькою l, наприклад, Hensel (Johanes) та Juckel (від Jakob). Нижньонімецька k зустрічається набагато рідше, наприклад, Jahnke, Köpke, а швейцарська i та z – взагалі рідкість: Justi, Marti, Nitz.

Крім родового відмінка та сполучень зі словом Sohn, для патронімічних позначень використовували також слова Jung і Klein, що ставилися перед іменами. Якщо батька, наприклад, звали Andreas, а син під час хрещення отримував таке ж ім’я, то останнього називали Jungandreas, якщо Michael, то, – Kleinmichael. Потім ці імена закріплювалися, передавалися нащадкам, які використовують їх сьогодні як прізвища [6:56].

Інколи після народження сина змін зазнавало ім’я батька, до нього додавали частку Alt або Groß, наприклад, Althans, Großjohan [22:67]. Дуже рідко зустрічалися імена на -ing (Klausing), частіше – південнонімецькі на -er (Hanser, Kettener) та на -mann (Petermann).

Отже, шляхом скорочень, об’єднань та перетворень утворилася велика кількість прізвищ, серед яких провідне місце посідають ті, що походять від Andreas, Nikolaus, Nathaeus. Проте ім’я Johanes перевершило за популярністю всі інші імена. Воно було одним із найулюбленішим іменем усіх часів, а потім стало ще й прізвищем, що налічує більше, ніж 100 різних форм.

Але ім’я Johanes є, швидше, винятком серед запозичених імен. Інші імена не мають так багато похідних форм. Кількість церковних імен є обмеженою, у порівнянні зі світом національних німецьких імен.

Висновок

Отже, у іменах людей відображається своєрідний дух та характер народу не менше, ніж у звичаях та традиціях.

Грецькі імена, які були переважно духовного характеру, стосувались благородних якостей та занять. Це доводить велика кількість імен на kles (слава): Perikles (дуже відомий), Sophokles (відомий мудрістю). З боротьбою та перемогою пов’язані імена Nausimachos (той хто бореться на кораблях).

Римські імена походили від першого та найважливішого заняття Стародавнього Риму, землеробства: Agricola (селянин), Fabius, Cicero, Piso (бобовий, гороховий, віковий чоловік) та скотарства: Porcius (той хто розводить свиней). Проте найвиразніше бідность фантазії римлян проявляється у іменах – числівниках: Secundus, Tertius, Quintus, Sextus.

Переважна кількість ізраїльських імен мають склад ja (jo, je) – скорочення від Jegova (Jave), що означає “Бог”.

Вражає схожість між грецькими та германськими іменами. Співпадають навіть складові частини імен обох народів, наприклад, грецьке phanes (сяючий) та німецьке beraht (bert), грецьке kles (відомий) та німецьке mar, грецьке krates (сильний, могутній) та німецьке rich; також stratos (військо) та heri.

Hild, Gund, Bad, Wig є еквівалентами слів “боротьба”, “битва”, “війна”, що були основими складовими частинами германських імен.Ще одним джерелом походження імен були назви зброї. Імена з цим словом зустрічаються також дуже часто. Німецька національна зброя – фрама (за Тацитом) спис із тонким, коротким лезом, використовувався як для ближнього так і для дальнього бою, зустрічається в імені Framhard – староверхньонімецьке ger, метальний спис, у Gairebald, Garibert, Ansigar, старосаксонське Osgar, метальник ясену, ask – у Ascolt.

Замість шоломів воїни накладали на голови шкіру з черепної частини убитих тварин, чиє хутро покривало одночасно плечі немов мантія. Звідси походять імена Bernhelm, Ebarhelm, Wolfhelm.

Від назви щита (rand) походять імена Rantowic та Bertrand.

Германці використовували також назви тварин, чиї сила, краса та швидкість дивували та захоплювали, наприклад, Berinhard, Ebarhard, Arnoald, Ebarolf.

Від слів “міць”, “сила” (magan) походять імена Meganhard, Magnobold.

Від слова “військо” (hari, heri) походять імена Hariman, Hariberath.

Потреба у боротьбі та перемозі виражена в іменах Waldomar, Sigiwalt.

Зі словом “слава” (hold, hrod, hrom) пов’язані імена Romuald, Chlodowald, Hrodegang.

Від слова “порада” (rat) походять імена Adalrad, Chuonrat/

Від назв богів та божественних створінь походять імена Godolef, Anshalm, Älfrand, Hunibald.

Героїчне, сміливе, могутнє, високе знаходимо ми у світі німецьких імен, миловидне, ніжне, м’яке відступає на задній план – у світ жіночих імен. Але й вони у своїй більшості є відлунням боротьби та битви, майже в тій самій мірі, що й чоловічі імена. Валькірія – дівчина-воїн Вуотана, є ідеалом старогерманської жінки.

Так як мова не стоїть на місці, а постійно розвивається, то розвивалися також і німецькі імена. Часто батьки кликали своїх дітей скороченими іменами, наприклад, Godberat → Godo; Sigbert → Sigo.

Утворенню нових імен сприяло використання суфіксів l і k, в середній та південній Німеччині був ще й третій суфікс z (старонім. -izo). Так від Dietrich ми маємо форми: Dietze, Dietz.

 У процесі взаємодії з іншими народами, германці запозичували іноземні імена. До середини XII ст. кількість іудейських та греко-латинських імен в Німеччині була надзвичайно малою; з часів масового хрещення та імміграції італійців їх кількість значно зростає. Траплялися випадки, коли запозичені імена використовувалися як прізвища. Такі імена зазнавали ще більше перетворень та змін, ніж національні. Від самого початку основним джерелом іноземних імен була церква, а точніше Біблія.

 Німецькі імена були популярними і поза німецькими землями, наприклад серед романів, у бувшій Галії, що була завойована франками і частково ними заселена. Звичайно, в довгій історії людства існували моди на певні імена. Це означає надання переваги окремому імені, а не усім відомим і може тягти за собою відмирання деяких імен, які можливо в майбутньому знову повернуться до життя.

Цього має бути достатнім щоб в основних рисах скласти уявлення про імена того періоду. Боротьба, перемога та брязкання зброї, розумна порада та прославлене керівництво, сильні та священні тварини, а також боги, що благословляють людей на перемогу – ось основні джерела походження німецьких імен.

ВИСНОВКИ

Отже, антропонімічна система сучасної німецької мови двочленна. Для називання людей використовують ім’я та прізвище. Старогерманська антропонімічна система, сформована між 200 і 400 рр. до н.е., була одночленна, для називання людини використовувалося лише ім’я.

Протиставленність ім’я/прізвище – один із важливих признаків системної організації антропонімічного матеріалу німецької мови.

Дослідження антропонімів передбачає використання ряду лінгвістичних методів дослідження.

Описовий метод — планомірна інвентаризація одиниць мови і пояснення особливостей їх будови та функціонування на певному (даному) етапі розвитку мови, тобто в синхронії.

Порівняльно-історичний метод (компаративний, лінгвогенетичний) — сукупність прийомів і процедур історико-генетичного дослідження мовних сімей і груп, а також окремих мов для встановлення закономірностей їх розвитку.

Просторове розміщення мовних явищ вивчають й інтерпретують за допомогою методу лінгвістичної географії. Метод лінгвістичної географії (ареальний) — сукупність прийомів, які полягають у картографуванні елементів мови, що розрізняють її діалекти.

Важливу роль у формуванні антропонімікону відіграли прізвиська. Саме з прізвиськ, на пізнішому етапі розвитку мови, утворилася більша частина прізвищ.

Перші прізвиська зустрічаються уже в ранньому Середньовіччі. Вони могли утворюватися від імен (Franco), від назв населених пунктів (Rinobold), від назв професій та соціальних станів (Apostel, Burgio), а також могли бути позначеннями тварин (Aro, Bäro), спорідненості (Fater), абстрактних іменників та прикметників (Anamuot, Alauuar).

Під час найпростіших відносин ранніх століть, коли життя було обмежене малим колом справ, одного імені для позначення особи було досить.

Поступово необхідність точного позначення та розрізнення стала актуальною. Для того щоб знати, який Hermann, Heinrich чи Johannes мається на увазі потрібні були доповнення, які б зробили можливою ідентифікацію особи. Ці доповнення (прізвища) бралися від імені батька чи назви певного заняття, відповідали якійсь видатній рисі характеру чи давалися за місцем проживання. Крім того, у колах вищого дворянства, був звичай додавати до імені назву родового маєтку чи місця, більше з родинної гордості, ніж через потребу.

Спочатку родові назви виникли на півдні Німеччини. Такі родові імена мали лише благородні дворяни, за ними почали брати додаткові імена дрібні дворяни, службовці різних міністерств та установ, приближені до єпископів особи, а також прості чиновники серед вільних громадян та патриціїв.

Ремісники у містах, де міський порядок та римське право вимагали наявності прізвища, наслідували звичай дворян та патриціїв; так як всі вони походили із села і приносили в місто свої старі звичаї, то могло так статися, що, наприклад, у Базелі 1438 року членом гільдії пекарів був Hans jebsmolers (Gipsmüllers) tochtermann.

Потрібно зауважити, що на побережжі північного моря, у Фрісланді, Гольштайні, Шлезвізі, а також в Данії прізвища з’явилися найпізніше.

Перші прізвища були не дуже постійними. Про непостійність на початку деяких прізвищ свідчить їхня легка й часта зміна. Наприклад звали особу Lucas Cranach, названий на честь місця народження в Бамберзі, а вона була всім відома як Lucas Maler.

Дуже поширеними в Німеччині були прізвища, що походили від імен. Процеси утворення таких прізвищ могли проходити по різному. Проте найпоширенішим способом є наступний – Вільгельм чи Вернер мали синів та дочок (Sohn/Tochter des Wilhelm/Werner), або дітей називали за матір’ю (Tochter/Sohn der Grete/Agnes). Звідси походить тип прізвищ Wilhelm, Werner, Heinrich, Grete.

Іншим способом утворення прізвищ є додавання суфікса –l, у зменшено пестливій формі: Heinzel та деривація імені з ідентифікуючим та патронімічним суфіксом -ing, -ung, наприклад, Brüning або тип прізвищ: Heinrich Heinrichs Sohn.

За прізвища бралися також запозичені імена, наприклад, Tönnis.

Ще одну групу прізвищ визначають імена, що вказують на походження, наприклад, торговці центральної Німеччини, які торгували на вулицях Нюрнберга (Nürnberg), називалися нюрнбергцями (Nürnberger), пілігрим міг отримати ім’я Jerusalemer. Місце походження могло позначатися прийменниками van, von, наприклад, Henric van Veldeken

Важливою групою прізвищ є позначення роду діяльності: Fleischer, Weber, Bergmann.

Мовно-географічна основа розвитку прізвищ знаходиться у фонетичній/фонологічній системі німецьких діалектів, які впливають на прізвища навіть тоді, коли вони, між іншим, зовсім однакові, наприклад, Holtmann/Holzmann.

Мовно-географічні поділи можуть бути результатом лише лексико-географічних відмінностей німецької мови. Це можна спостерігати на прикладі позначень професій або прізвищ, що від них утворилися. На різних територіях діють різні позначення для окремих професій, наприклад, Töpfer, Pötter, Pottmacher…

Географія прізвищ, у буквальному розумінні, найповніше проявляється у розділенні певних способів словотвору на різних німецьких територіях. У цьому випадку розрізняють верхньонімецьку область, західно-центральну область, східно-центральну область, західну нижньонімецьку область та східну нижньонімецьку область.

Однією з форм імен, характерних для верхньонімецької області, є утворення на –er (Tiroler). На сході центральних земель переважають прізвища, що походять від звичайних імен, типу Werner, в той час як деривація та генетичні форми майже не зустрічаються. Для рейнсько-нижньонімецької області характерні прізвища у родовому вінку, що походять від звичайних імен, типу Heinrichs. У західній частині нижньонімецьких земель поширені прізвища на –mann.

 Своєрідний дух та характер народу відображається у іменах людей не менше, ніж у звичаях та традиціях.

Грецькі імена, які були переважно духовного характеру, стосувались благородних якостей та занять. Це доводить велика кількість імен на kles (слава): Perikles (дуже відомий), Sophokles (відомий мудрістю). З боротьбою та перемогою пов’язані імена Nausimachos (той хто бореться на кораблях).

Римські імена походили від першого та найважливішого заняття Стародавнього Риму, землеробства: Agricola (селянин), Fabius, Cicero, Piso (бобовий, гороховий, віковий чоловік) та скотарства: Porcius (той хто розводить свиней). Проте найвиразніше бідность фантазії римлян проявляється у іменах – числівниках: Secundus, Tertius, Quintus, Sextus.

Переважна кількість ізраїльських імен мають склад ja (jo, je) – скорочення від Jegova (Jave), що означає “Бог”.

Вражає схожість між грецькими та германськими іменами. Співпадають навіть складові частини імен обох народів, наприклад, грецьке phanes (сяючий) та німецьке beraht (bert), грецьке kles (відомий) та німецьке mar, грецьке krates (сильний, могутній) та німецьке rich; також stratos (військо) та heri.

Hild, Gund, Bad, Wig є еквівалентами слів “боротьба”, “битва”, “війна”, що були основими складовими частинами германських імен.Ще одним джерелом походження імен були назви зброї. Імена з цим словом зустрічаються також дуже часто. Німецька національна зброя – фрама (за Тацитом) спис із тонким, коротким лезом, використовувався як для ближнього так і для дальнього бою, зустрічається в імені Framhard – староверхньонімецьке ger, метальний спис, у Gairebald, Garibert, Ansigar, старосаксонське Osgar, метальник ясену, ask – у Ascolt.

Замість шоломів воїни накладали на голови шкіру з черепної частини убитих тварин, чиє хутро покривало одночасно плечі немов мантія. Звідси походять імена Bernhelm, Ebarhelm, Wolfhelm.

Від назви щита (rand) походять імена Rantowic та Bertrand.

Германці використовували також назви тварин, чиї сила, краса та швидкість дивували та захоплювали, наприклад, Berinhard, Ebarhard, Arnoald, Ebarolf.

Від слів “міць”, “сила” (magan) походять імена Meganhard, Magnobold.

Від слова “військо” (hari, heri) походять імена Hariman, Hariberath.

Потреба у боротьбі та перемозі виражена в іменах Waldomar, Sigiwalt.

Зі словом “слава” (hold, hrod, hrom) пов’язані імена Romuald, Chlodowald, Hrodegang.

Від слова “порада” (rat) походять імена Adalrad, Chuonrat/

Від назв богів та божественних створінь походять імена Godolef, Anshalm, Älfrand, Hunibald.

Героїчне, сміливе, могутнє, високе знаходимо ми у світі німецьких імен, миловидне, ніжне, м’яке відступає на задній план – у світ жіночих імен. Але й вони у своїй більшості є відлунням боротьби та битви, майже в тій самій мірі, що й чоловічі імена. Валькірія – дівчина-воїн Вуотана, є ідеалом старогерманської жінки.

Так як мова не стоїть на місці, а постійно розвивається, то розвивалися також і німецькі імена. Часто батьки кликали своїх дітей скороченими іменами, наприклад, Godberat → Godo; Sigbert → Sigo.

Утворенню нових імен сприяло використання суфіксів l і k, в середній та південній Німеччині був ще й третій суфікс z (старонім. -izo). Так від Dietrich ми маємо форми: Dietze, Dietz.

 У процесі взаємодії з іншими народами, германці запозичували іноземні імена. До середини XII ст. кількість іудейських та греко-латинських імен в Німеччині була надзвичайно малою; з часів масового хрещення та імміграції італійців їх кількість значно зростає. Траплялися випадки, коли запозичені імена використовувалися як прізвища. Такі імена зазнавали ще більше перетворень та змін, ніж національні. Від самого початку основним джерелом іноземних імен була церква, а точніше Біблія.

 Німецькі імена були популярними і поза німецькими землями, наприклад серед романів, у бувшій Галії, що була завойована франками і частково ними заселена. Звичайно, в довгій історії людства існували моди на певні імена. Це означає надання переваги окремому імені, а не усім відомим і може тягти за собою відмирання деяких імен, які можливо в майбутньому знову повернуться до життя.

Цього має бути достатнім щоб в основних рисах скласти уявлення про імена того періоду. Боротьба, перемога та брязкання зброї, розумна порада та прославлене керівництво, сильні та священні тварини, а також боги, що благословляють людей на перемогу – ось основні джерела походження німецьких імен.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Агеева Р. А., Подольская Н.В. Ономастика. Проблемы и методы. (Материалы к XIII международному ономастическому конгрессу). М., 1978. – 244с.

2. Алимбекова Л. В. Динамико-статистические параметры усечения немецких личных имен. – в кн.: Языковая личность: проблемы семантики и грамматики./ Сб. науч. трудов, Волгоград: РИО, 1997, с.53-73.

3. Арнольд И.В., Шеремет Л.Г. Типы сем и структура лексического значения личных имен. – В сборнике лексическое значение в системе языка и в тексте. – Волгоград, 1985. – 196с.

4. Багданов С.И. Семантика морфемы и способы ее определения в современной морфологии. – Л.: 1980. – 295с.

5. Бахвалова Г.В. Семантические и функциональные особенности некалендарных имен. В кн.: Проблемы русской ономастики. Вологда, 1985. – 227с.

6. Березникова Р.Е. Место номенов в лексической системе языка. – В кн.: Имя нарицательное и собственное. М., 1978. – 178с.

7. Болотов В.И. К вопросу о значении имен собственных. – В кн.: Восточнославянская ономастика., М., 1972. – 298с.

8. Бондалетов В.Д. Русская ономастика. М., 1986. – 124с.

9. Бондаренко А.В. Грамматическая категория и контекст. – Л.: 1971. – 151с.

10. Борисюк І. Деякі назви осіб у українській мові: Історична узвичаєність та позамовні впливи//Київська старовина. – 1999. - №6. – с. 158-162

11. Ботцева Т.П. Ономасиологический аспект глагольного словосложения в немецком языке (На материале сложных каузальных глаголов модели «прилагательное + глагол»). Автореф.кандид.дис. Киев, 1986. – 347с.

12. Брайченко С.Л. Улюблені чоловічі імена жителів Одеської області//Мовознавство. – 1998. - №4-5. – с.18-21

13. Галкина-Федорук. Слово и понятие. – М.: Уч.пед.изд., 1956. – 118с.

14. Глинський І.В. Твоє ім’я – твій друг: Науково-художня книжка. Для серед. шк. віку. – К.: Веселка, 1985. – 238с.

15. Говори та ономастика Наддніпрянщини. – Дніпропетровськ, 1970. – 174с.

16. Горпинич В.О. Антропонімія Дніпровського припоріжжя і суміжних регіонів України: Монографія/ В.О. Горпинич, І.А. Корнієнко. – Дніпропетровськ – Миколаїв: Іліон, 2006. – 237с.

17. Горпинич В.О. та ін. Власні назви і від топоніми утворення Інгуло-бузького межиріччя/ В.О. Горпинич, В.В. Лобода, Л.Т. Насенко. – К.: Наукова думка, 1977. – 192с.

18. Горпинич В.О. Назви жителів в українській мові. Питання словотвору, слововживання та нормування. – К.: Вища школа, 1979. – 160с.

19. Єфименко І. Дещо про походження сучасних українських прізвищ// Дивослово. – 2002. - №11. – с. 18-20

20. Єфименко І.В. З історії виникнення та розвитку українських прізвищевих назв//Мовознавство. – 2001. - №5. – с.75-88

21. Ертакова Н.И. Реликтовые явления в словообразовании современного немецкого языка. Автореф.кандид.дис. – Л.: 1985. – 22с.

22. Ефименко И.М. Синхрония действий в современном немецком языке. Автореф.кад.дис. Калинин, 1986. – 20с.

23. Железняк І.М. До історії українських прізвищ//Мовознавство. – 1976. - №5. – с.65-73

24. Касім О.Ю. Про динаміку українських особових імен Одещини// Мовознавство. - №3.- с.26-31

25. Коваль А.П. Життя і пригоди імен. – К.: Вища школа, 1988. – 737с.

26. Косачевич М. Ім’я вашої дитини: [Про вибір імені]. – Наука і суспільство. - 1981. - №10. - с.57

27. Кубряков Е.С. Типы языковых значений. Семантика производного слова. – М., 1981. – 376с.

28. Курилович Е. Положение имени собственного в языке, - в кн.: Очерки по лингвистике. – М., 1962. – 178с.

29. Личные имена в прошлом, настоящем, будущем (проблема антропонимии) – кол.сб. М.: Наука, 1970. – 232с.

30. Милославский И.Г. Вопросы словообразовательного синтеза. – М.: изд-во МГУ, 1980. – 190с.

31. Морозова М.Н. Взаимодействие антропонимической и нарицательной лексики. – В кн. Личные имена в прошлом, настоящем, будущем. – М.: Наука, 1970. – 221с.

32. Мурясов Р.З. Имя собственное в современном немецком языке. – Уфа, 1983. – 218с.

33. Неділько О.Д. Про утворення українських прізвищ//Українська мова та література в школі. – 1967. - №9. – с/

34. Павлов В.Н. Семантика имен собственных и их роль в словосочетании. – Уч.сапас Ленингр.гос.пед.ин-та им. А.И.Герцена, Т. 214, 1960. – 129с.

35. Перспективы развития славянской ономастики. Под ред. А.В. Суперанской, Н.В. Подольской – М.: Наука, 1980. – 126с.

36. Питання ономастики Південної України. Доповіді та повідомлення 7 Республ. міжвуз. ономастичної конференції/ Миколаїв, травень 1974р./К.: Наукова думка, 1974. – 188с.

37. Півторак Г.П. З історії власних імен людей: Маріана, Маріанна, Оксана. – В кн.: Культура слова, Респ . міжвідом. зб. Вип.26. – К.: Наук. думка, 1984, с.58-59

38. Подольская Н.В. Типовые восточнославянские топоосновы. Словообразовательный анализ. – М., 1983. – 142с.

39. Походження та значення імен// Культура української мови: Довідник. – К., 1990. – с. 148-169

40. Редько Ю.К. Сучасні українські прізвища. – К.: Науковадумка, 1966. – 216с.

41. Рыбакин А.И. Словарь английских личных имен. М., 1973. – 195с/

42. Салахов Р.А. О первичной номинации в сфере ИС. – в кн.: Структурно-семантические особенности языковых едениц и их номинативная ценность.: сб.науч.тр. – Нальчик, 1986. – 235с.

43. Скрипник Л.Г. Дзятківська Н.П. Власні імена людей: Словник-довідник. – 2-е вид., випр.. і доп. – К.: Наукова думка, 1996. – 335с.

44. Словарный состав и словообразовательная активность языковых единиц (Вестник Киевского Университета) Романо-германская филология, 1985, вып. 19. – 127с.

45. Словарь словообразовательных элементов немецкого языка /под ред. М.Д. Степановой – М.: Русский язык, 1979. – 218с.

46. Сталтмане В.Э. Из истории латышских фамилий. – в кн.: Историческая ономастика. - М., 1977. – 169с.

47. Сталтмане В.Э. Латышская антропонимия фамилии. – М., 1981. – 126с.

48. Суперанська О.В. Імовірнісна ономастика//Мовознавство. – 1971. - №4. – с. 35-41.

49. Суперанская А.В. Имя нарицательное и собственное М., 1978. – 241с.

50. Суперанская А.В. Историческая ономастика М.: Наука, 1977. – 227с.

51. Суперанская А.В. Языковые и внеязыковые ассоциации собственных имен. В кн.: Антропонимика - М.: Наука, 1978. – 193с.

52. Сухомлин І.Д. З історії українських прізвищ//Українська мова та література в школі. – 1965. - № 4. – с. 24-28

53. Толкачев А.И. К истории словообразования форм со значением субъективной оценки (квалитативов) личных СИ греческого происхождения в древнерусском языке. – М., 1978. – 170с.

54. Уфимцев А.А. Лексическая номинация (первичная нейтральная). – в кн.: Языковая номинация (виды наименований). – М., 1977. – 212с.

55. Франко Зіновія. Хто ми? Звдки родом? –К.: Знання, 1990. -47с.

56. Чубан М.С. Походження та значення наших імен// Українська мова в школі. – 1958. – №3 – с. 66-70

57. Bach A. Deutsche Namenkunde Нeidelberg, 1952. – 231с.

58. Fick A., Bechtel F. Die grichischen Personennamen nach ihrer Siedung erklärt und systematisch geordnet. Göttingen, 1894. – 198с.

59. Fischer R.E. u. Walther H. Namenforschung heute. Ihre Ergebnisse u. Aufgaben in der DDR – Berlin: Akad.-Verl. 1971. – 231с.

60. Fleischer W. Die deutschen Personnennamen. Geschichte, Bildung und Bedeutung – Berlin, 1961. – 287с.

61. Gottschald M. Die deutschen Personnennamen. Berlin, 1955. – 219с.

62. Herzen W. Deutsche Wortbildung – Türingen, 1957. – 177с.

63. Hergemöller B.U. 4400 gebräuchliche Vornamen. Herkunft, Deutung, Namensfest. – Münster: Regenberg, 1968. – 324с.

64. Kaufmann H. Grundfragen der Namenkunde – Bd: Heidelberg. Bd I, 1959. – 179с.

65. Mackensen L. 3876 Vornamen. Herkunft, Ableitungen und Koseformen. Verbreitung. Berühmte Namensträger. Gedenk- und Namenstage. – München: Südwest Verlag, 1969. – 239с.

66. Naumann H. Vornamen heute. VEB. Bibliographisches Institut Leipzig, 1979. – 294с.

67. Naumann H. Soziolinguistische Aspekte der Onomastik – Berlin, 1974.

68. Paul P. Das kleine Vornamenbuch – Leipzig, 1966. – 273с.

69. Seibike W. Die Personennamen im Deutschland – Berlin – New-York, 1982. – 269с.

70. Seibike W. Wie nennen wir unser Kind? – Berlin, 1979. – 166с.