Юридичні особи як суб’єкти цивільних прав

Юридичні особи як суб’єкти цивільних прав

ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

ВІДКРИТИЙ МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ

«УКРАЇНА»

Білоцерківський інститут економіки та управління

Факультет СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВИЙ

КУРСОВА РОБОТА

з предмету: «Цивільне право»

НА ТЕМУ:

«Юридичні особи як суб’єкти цивільних прав»

План

Вступ

Розділ 1. ЮРИДИЧНА ОСОБА ЯК СУБ'ЄКТ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

1.1   Поняття юридична особа

1.2   Правоздатність та дієздатність юридичних осіб

Розділ 2. КЛАСИФІКАЦІЯ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ

2.1 Теоретичні засади класифікації юридичних осіб

2.2 Комерційні юридичні особи

2.3 Некомерційні юридичні особи

Розділ 3. ФІЛІЇ ТА ПРЕДСТАВНИЦТВА ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ

3.1. Поняття філії та представництва

3.2. Відкриття філій

Розділ 4. ПОРЯДОК ВИНИКНЕННЯ ТА ПРИПИНЕННЯ ЮРИДИНИХ ОСІБ

4.1 Порядок виникнення юридичних осіб

4.2 Порядок припинення юридичних осіб

Висновок

Список використаних джерел

ВСТУП

Реформування цивільного законодавства в Україні пов’язано як з запровадженням у юридичну практику нових інститутів та категорій, так і з переглядом тих, що вже застосувалися і є звичними. Разом з тим, в силу взаємозв’язку і взаємообумовленості зміна в правовому регулювання однієї частини суспільних відносин веде й до зміни інших.Визнання в Конституції України (ст. 42) за кожною особою права на підприємництво зумовило розвиток організацій, в першу чергу тих, що створювалися в цій сфері. На жаль, правова база існування даних відносин, які без сумніву, стосуються сфери правового регулювання, відстає від потреб практики.Цивільне законодавство як суб’єктів правовідносин визнає громадян (фізичних осіб) і юридичних осіб. Держава є суб’єктом будь-яких правовідносин, в тому числі й цивільних. В умовах розвинутої економіки серед всіх суб’єктів економічних (майнових) відносин головне місце, безперечно, належить юридичним особам.Теорія і законодавча практика всіх держав в тій чи іншій мірі визнає як суб’єктів права колективні, організаційні утворення. На відміну від фізичних осіб (людей) при визначенні статусу суб’єкта цивільних правовідносин ознака юридичної особи для організацій є визначальною.

Акутуальність теми. Основою суспільства є люди, які, спілкуючись, і створюють те, що називають суспільством, соціумом. Існування людей і суспільства не визначається ні наявністю права, ні держави. Саме завдяки людям і заради них виникають та існують будь-які соціальні явища, до яких належать і право, і держава.Учасниками суспільних відносин безвідносно до того, чи регулюються ці відносини правом, є люди і колективи людей, які можуть утворюватися з різних підстав (територіальні об’єднання, за місцем роботи, за кровним зв’язком (родина, сім’я), за спільним інтересом тощо). Лише частина колективів людей утворюють організовані колективи (організації). Основою розмежування колективів людей і організацій може бути наявність спільного для всіх або більшості членів колективу інтересу. Інакше кажучи, в основі створення організації, на відміну від колективу, завжди лежить суб’єктивний фактор – інтерес. Об’єктивні фактори – фізичні, фізіологічні ознаки (вік, стать тощо), соціальні ознаки (мова, національність, громадянство тощо) не визначають організації як такої.Об’єктом дослідження даної курсової роботи є становлення інституту юридичної особи у цивільному праві, а також її правове регулювання.

Предмет дослідження складає система нормативних актів, що встановлюють певні організаційно-правові форми юридичних осіб; спеціальна вітчизняна і зарубіжна наукова література, в якій розкриває розвиток і становлення юридичних осіб у цивільних правовідносинах.Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є визначення поняття, ознак та особливостей правосуб’єктності юридичних осіб, а також, визначення всіх можливих видів юридичних осіб.

Завданням дослідження, які необхідно вирішити для досягнення поставленої мети є:

1. Визначити та обґрунтувати поняття юридичних осіб у якості суб’єктів цивільних прав;

2. Довести доцільність існування даного правового інституту в цивільному законодавстві;

3. Розглянути види юридичних осіб, порядок їх виникнення та припинення.Методологічна та теоретична основа дослідження.Особливості певних видів юридичних осіб досліджуються в роботі з урахуванням їх історичного розвитку, а також основних моментів розвитку юридичних осіб в зарубіжних країнах. Аналіз відповідної нормативної бази та правової літератури був проведений за допомогою робіт таких вчених, як Г.Фединяка, Я. М. Шевченка, О.Кравчука, В. І. Борисової, О. В. Дзери, та інших вчених.

Розділ І. ЮРИДИЧНА ОСОБА ЯК СУБ'ЭКТ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

1.1 Поняття юридична особа

Сьогодні Цивільний Кодекс України в ст.23 дає наступне поняття юридичної особи: юридичними особами визнаються организації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав, нести обов’язки, бути позивачами і відповідачами в суді, арбітражному суді або третейському суді.

Виходячи з Закону та практики українські фахівці першою ознакою будь-якої організації як юридичної особи визначають організаційну єдність.

Юридична особа - це не окремий орган (фізична особа), а колективне утворення, певним чином організований колектив людей (організація). Кожна така організація характеризується наявністю певної системи істотних соціальних взаємозв’язків її членів, внутрішньою структурою та органами, що реалізують її дієздатність. Але незалежно від внутрішньої будови, юридична особа у зовнішніх відносинах виступає як єдина організація. Організаційна єдність юридичної особи виражається і закріплюється в її установчих документах.

Іншою важливою ознакою юридичної особи є наявність у неї відокремленого майна. Наявність відокремленого майна виражається в самостійному балансі організації. Майно юридичної особи відокремлене від майна членів трудового колективу даної організації, від майна держави, чи автономного утворення, адміністративно-територіальної одиниці, від майна інших організацій. З майновою відокремленістю нерозривно пов’язана і третя ознака юридичної особи - її самостійна майнова відповідальність. Юридична особа відповідає по своїх зобов’язаннях належним їй (закріпленим за нею) майном, на яке може бути звернене стягнення згідно ст.32 Цивільного Кодексу України, і ст.7 Закону «Про власність» та іншим законодавчим актам України. [21 с. 88]

Так як юридична особа - самостійний учасник цивільного обігу, то однією з її ознак є виступ у цивільному обігу від свого імені. Кожна юридична особа має своє найменування. Від свого імені вона набуває майнових і особистих немайнових прав і несе обов’язки, вступаючи в різноманітні цивільно-правові відносини з іншими організаціями та громадянами. Кредитори юридичної особи мають право звертатися з вимогами, що випливають з її зобов’язань, тільки до даної юридичної особи. Інші осби не можуть діяти від імені юридичної особи без її згоди.

Ознакою юридичної особи є також її здатність бути позивачем або відповідачем в суді, арбітражному чи третейському суді.

В разі потреби захисту порушених цивільних прав юридична особа стає стороною - позивачем або відповідачем у цивільному, арбітражному процесі або третейському розгляді цивільного спору. Ця ознака виступає кінцевим зовнішнім виразом самостійності та цивільної правосуб’єктності юридичної особи.

Всі зазначені ознаки юридичної особи повинні розглядатися в єдності, сукупності, бо лише разом вони розкривають суть юридичної особи.

Існують також другорядні, похідні ознаки юридичної особи такі як рахунок в банку, печатка тощо, вони є елементами цивільної правосуб’єктності.

Прихильники тлумачення юридичної особи як штучного утворення стверджують, що суб'єктом цивільного права може бути лише фізична особа, а правосуб'єктність організацій являє собою імітацію правового статусу громадян. Автори цієї теорії не заперечують можливість виникнення юридичної особи за умови дозволу держави або закону, але, на їх думку, це є досить штучне утворення і виникає воно передусім для того, щоб відокремити майно юридичної особи від майна фізичних осіб. Ця теорія надає пріоритет незалежності людини і, з певним упередженням ставиться до громадських об'єднань.

Теорія невизначення юридичної особи як суб'єкта цивільних прав. В рамках цієї теорії вважається, що кінцеву вигоду від цивільних правовідносин у суспільстві отримують виключно фізичні особи, а тому немає підстав визнавати об'єднання громадян - юридичну особу суб'єктом цивільних прав. [11 с.154]

Тлумачення визнання юридичної особи як повноцінного суб'єкта (теорія реальності) цивільних прав акцентує увагу на тому, що фізичні особи в залежності від обставин і власного волевиявлення можуть діяти як ізольовано, так і спільно. Об'єднуються вони між собою тоді, коли у них виникають спільні інтереси. Саме для реалізації таких інтересів фізичні особи і створюють різні організації. Враховуючи, що історичні досягнення є результатом розвитку кооперування людей, автори названої теорії вважають за потрібне надавати можливість об'єднанням громадян виступати суб'єктами цивільних правовідносин. Сьогодні ця теорія є домінуючою. В рамках цієї теорії існує кілька напрямів. Так, органічна теорія на перше місце ставить соціологічні дослідження об'єднань людей; організаційна теорія визначальною вважає правову охорону юридичних осіб; а теорія соціальної функції віддає перевагу дослідженням соціальних функцій юридичних осіб.

Як бачимо, теорія визнання юридичної особи побудована на врахуванні волевиявлення лише фізичних осіб щодо їх об'єднання між собою.

З позицій цієї теорії важко пояснити суть юридичної особи, що виникає з ініціативи держави. В цьому випадку можуть бути корисними теорії юридичної особи, розроблені свого часу радянськими вченими.

Правоздатність юридичної особи виникає з моменту її державної реєстрації, а у випадках, передбачених законодавчими актами, - з моменту реєстрації статуту. Державна реєстрація юридичних осіб здійснюється у виконкомі місцевої ради народних депутатів чи в держадміністраціях.

Кожна юридична особа має правоздатність, яка визначена в її статуті або передбачена законом. Тому інколи її називають спеціальною. У рамках своєї правоздатності юридична особа може виконувати різні види діяльності, що не суперечать меті її створення і не заборонені законодавчими актами.

Державні підприємства, наприклад, володіють, користуються і розпоряджаються майном на правах повного господарського відання, а державні установи - на правах оперативного управління.

Як і громадянин, юридична особа може бути обмежена в правах лише у випадках і порядку, передбачених законодавчими актами. Рішення про обмеження цивільних прав може бути оскаржено в суді чи арбітражному суді.

Цивільну правоздатність юридичної особи здійснюють її органи управління. Ці органи можуть бути єдиноначальними (директор, начальник) або колегіальними (правління, загальні збори). Можливі випадки поєднання єдиноначальних і колегіальних начал управління. Найчастіше це притаманно кооперативним організаціям. Вищим органом управління кооперативом є загальні збори. Голова кооперативу здійснює керівництво поточними справами і приймає рішення з питань, не віднесених до виключної компетенції загальних зборів чи зборів уповноважених.

Керівний орган юридичної особи виражає її волю, тому його дії - це дії самої юридичної особи. [21 с.56]

1.2 Правоздатність та дієздатність юридичних осіб

Формування і функціонування в Україні ринкової економічної системи викликало появу нових суб’єктів суспільних відносин, можливість існування яких суперечила радянській ідеологічній доктрині. Серед них провідне місце зайняли підприємства різних організаційно-правоих форм, засновані на власності фізичних та юридичних осіб, які суттєво відрізняються один від одного процедурою створення, механізмом управління, видами здійснюваної діяльності й за іншими ознаками.У зв’язку з цим перед юридичною наукою постали багатоаспектні проблеми вивчення їх правового статусу, серед яких самостійне місце займає правосуб’єктність, яку російські вчені С. Зінченко і В. Галов слушно назвали правовою категорією, що у сучасних умовах стала практично застосовуваною.Вважалось, що підприємство набуває пов’язані з його виробничо-господарською діяльністю права й обов’язки і є юридичною особою з моменту затвердження статуту, а у випадках, коли воно діє на підставі загального положення – з дня прийняття відповідним органом рішення про його утворення (ст. 7 Положення про соціалістичне державне виробниче підприємство). За таких умов виправданою була і точка зору, що цивільна право- і дієздатність (правосуб’єктність) підприємства виникає з моменту його створення. [23 с.96]Відмова держави від монополії у сфері власності і господарювання зменшила обсяг її дискреційного права з питань створення підприємств. Тепер, незалежно від організаційно-правових форм підприємств і форм власності, на яких останні створюються, воно проводиться в нормативно-явочному (реєстраційному) порядку.Умовою включення створеного засновниками підприємства в суспільні відносини є легітимація – визначення або підтвердження законності якого-небуть права чи повноваження, тобто державне підтвердження входження у сферу підприємництва.

Державна реєстрація в силу прямої вказівки закону є обов’язковою. Юридичною дією при їх створенні (ст. 6 Закону України «Про підприємства в україні» та ст. 8 Закону України «Про підприємництво»). Її можна назвати юридичним фактом-умовою, фактичною обставиною тривалої дії, яка активно формує індивідуальний правовий статус суб’єкта, підтверджує утворення юридичної особи.З іншого боку, вона свідчить про виникнення у названої особи правоздатності, яка в загальновизнаному розумінні розглядається як здатність набувати права і обов’язки у сфері праці, господарської (підприємницької) діяльності тощо. Як властивість суб’єкта з моменту реєстрації підприємства його правоздатність існує незалежно від початку здійснення ним передбаченої статутними цілями та завданнями діяльності.Так, В. Щирбина називає реєстрацію процесуально-правовою дією, що є засобом набуття підприємством “формально-юридичних ознак суб’єкта права, згідно з якими воно починає функціонувати у господарсько-правовому обігу як загальновідома для третіх осіб і органів держави юридична особа”.Щоб стати активним учасником господарської діяльності, підприємство, насамперед, повинно сформувати персонал, “людський субстрат”, налагодити розгалужену систему договірних відносин тощо. Але для укладення як трудових, так й інших договорів ним мають бути проведені активні дії, що в юридичному змісті розглядаються як зовній прояв внутрішнього акту волі. Оскільки юридична особа, по суті, є “такою, що уявляється”, їй не притаманна така психофізична властивість як воля, що є вихідною категорією для права в суб’єктивному змісті, тобто джерелом вольових дій, які породжують правовідносини. Тому вона не може існувати і функціонувати без органів, дії котрих в межах закону і статуту розглядаються як дії самої юридичної особи (ст. 92 Цивільного кодексу України). Орган юридичної особи – це призначена або обрана одноособова посадова особа (директор, начальник, керуючий, голова), в службові обов’язки якої входить практичне здійснення наданих організаціям прав та покладених на них обов’язків.

Саме вона напрацьовує, виражає і здійснює «персоніфіковану волю» юридичної особи як дієздатний індивід – фізична особа (одноособово або колегіально). Її вираженням є підписання керівником підприємства договорів, документів, прикладання до них печатки тощо.Таким чином, з викладеного вище випливає, що без органів правоздатна юридична особа фактично є «паралізованим» суб’єктом права, який нездатний набувати не тільки цивільні права і брати на себе цивільні обов’язки, а й наймати працівників, бути учасником господарських та інших правовідносин.Так як реєстраційний порядок спростував існувавшу раніше можливість призначення керівника підприємства одночасно з прийняттям рішення про його створення, то це унеможливлює в більшості випадків і одночасне, в момент реєстрації, виникнення правоздатності та дієздатності (правосуб’єктності) підприємства. [20 с.402]Новий Цивільний кодекс України (ст. 91) надає юридичній особі універсальну правоздатність, і це є тенденцією розвитку вітчизняного цивільного законодавства, закономірним з огляду на становлення ринкових відносин. Разом з тим обсяг цивільної правоздатності юридичної особи визначається її засновницькими документами. Комерційні організації, якщо в їх засновницьких документах не міститься вичерпного переліку видів діяльності, котру вони можуть здійснювати, можуть займатися будь-якою підприємницькою діяльністю, не забороненою законом.

Реалізуючи власну правоздатність, юридична особа може укладати будь-які угоди. Якщо засновницьким договором, статутом юридичної особи визначений вичерпний перелік можливих видів діяльності – вона наділена спеціальною правоздатністю, виходити за межі якої неприпустимо. Укладені такою юридичною особою за межами правоздатності угоди є недійсними. Такі обмеження, наприклад можуть стосуватися державних підприємств в частині розпорядження майном таких юридичних осіб. Обмеження цивільної правоздатності юридичних осіб може мати місце і за рішенням суду у випадках, спеціально передбачених законом.Є види діяльності, для здійснення яких необхідно отримати спеціальну ліцензію. Це правило поширюється на юридичних осіб, наділених як спеціальною, так і універсальною правоздатністю. Виконання його передбачено як для підприємницьких, так і непідприємницьких організацій. Наприклад, таке ліцензування передбачено Законом України “Про аудиторську діяльність” від 22 квітня 1993 р. і Законом України “Про благодійництва і благодійні організації” від 7 березня 2002 р. [3 ст.91]Статути перших корпорацій затверджувалися або санкціонувалися державою, і тому вчинення дій, ними не передбачених, було правопорушенням. В країнах англо-саксонської системи явище спеціальної правоздатності отримало назву доктрини “Ultra vires”. В якій зазначалося, що здатність корпорації укладати договори обмежена тим фактом, що будь-яка дія, вчинена нею з перевищенням прав, наданих корпорації за законом, за загальним правилом є Ultra vires та недійсна. Застосовуючи цю доктрину, суди визнавали недійсними угоди, які виходили за межі цілей діяльності юридичної особи.

Директива № 1 не скасувала концепцію спеціальної правоздатності, а лише усунула її основний недолік – можливість визнання недійсними угод, укладених з перевищенням статутних меж. В подальшому в ряді країн за юридичними особами почали визнавати загальну правоздатність, рівну з правоздатністю людини.[24 с.347]Як елемент правосуб’єктності юридичної особи, правоздатність є тільки передумовою для виникнення дієздатності. Юридична особа набуває цивільних прав і приймає на себе цивільні обов’язки через свої органи, які діють відповідно до закону, інших правових актів і установчих документів.

Склад і перелік органів юридичної особи, компетенція кожного з цих органів, порядок їх утворення, визначаються для різних видів юридичних осіб і регулюються Цивільним кодексом і законами про цих юридичних осіб, іншими правовими актами і засновницькими документами юридичної особи.Так, у випадках створення командитного або повного товариства його правосуб’єктність виникає у момент реєстрації, оскільки воно набуває цивільні права і обов’язки безпосередньо через своїх учасників (повних учасників), які діють від імені товариства (ст. 68, 75 Закону “Про господарські товариства”). Навпаки, у інших видах господарських товариств як обрання керівника з числа засновників (учасників), так і призначення зборами учасників найманого керівника можливе лише після реєстрації товариства.Слід звернути увагу і на поширену думку, яка грунтується на ст. 14 Закону “Про підприємства в Україні”, про те, що “свої права з управління підприємством власник здійснює безпосередньо або через уповноважені ним органи, хоча він може делегувати їх іншому органу, який передбачається статутом підприємства”. Як вбачається, право на управління підприємством розглядається не як зазначений вище виняток, а як його самостійне право, воно не ототожнюється з првами органу юридичної особи. [17 с.304]Так, дійсно, органи юридичної особи формують і виражають її волю, тому саме через ці органи, за їх допомогою, їхніми діями, юридична особа здобуває цивільні права і бере на себе цивільні обов’язки. Разом з тим, як особи, які реалізують дієздатність юридичної особи, можуть бути відповідно до п. 2 ст. 92 Цивільного кодексу України, інші суб’єкти, які є його учасниками. Юридична особа бере участь у цивільному обороті через своїх робітників, діями яких воно не тільки здійснює свої права і виконує обов’язки, а також набуває і припиняє їх.

Дії цих робітників вважаються згідно з законом діями самої юридичної особи.Відповідно до п. 3 статті 92 ЦК України, той, хто веде справи юридичної особи і виступає від її імені на підставі закону або засновницьких документів, повинен діяти добросовісно і розумно, забезпечувати досягнення цілей всіма можливими законними засобами і охорону інтересів юридичної особи, яку вони представляють. Вони не повинні перевищувати своїх повноважень. За порушення цих вимог вони несуть відповідальність. Вона полягає в обов’язку відшкодувати завдані збитки, шкоду, залежно від характеру існуючих правовідносин між юридичною особою і особою, яка її представляє. Якщо між юридичною особою і тією особою, яка її представляє, укладено трудовий договір, відповідальність настає за нормами трудового права.[3 с.63]

Розділ ІІ. КЛАСИФІКАЦІЯ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ

2.1 Теоретичні засади класифікації юридичних осіб.

Юридична особа – узагальнююча назва організацій, які визнаються суб’єктами цивільних правовідносин. Таким статусом закон наділяє організації, які істотно відрізняються одна від одної. Ці відмінності значною мірою зумовлюють особливості їх створення, діяльності і припинення. З метою врахування цих особливостей, відображення їх соціальної природи та особливостей правового статусу, здійснюється класифікація юридичних осіб.Традиційним для законодавства багатьох країн є поділ юридичних осіб на юридичних осіб приватного права і юридичні особи публічного права. Причиною формування такої системи юридичної особи є поділ буржуазного права на публічне і приватне. В різних країнах в основу розмежування юридичних осіб на ці дві групи покладено різні критерії. У ФРН відмітними рисами цих юридичних осіб є правова природа акту, який є підставою їх виникнення. Юридичні особи публічного права виникають на підставі приватно-правового акту.

Юридичні особи публічного права, крім того, переслідують цілі публічного характеру, мають владні повноваження, особливий характер членства.У Великобрітанії публічними є ті корпорації, що створені заради політичних цілей. Їх статус характеризується наявністю владних повноважень, як правило, на певній території або області.Слід також відзначити, що юридичні особи публічного права є також органи, організації та установи, що здійснюють наукові, культурно-освітні, релігійні, та інші суспільно корисні функції державного значення, засновані на підставі норм публічного права. До їх числа входять академічні установи, університети, ліцеї, лікарні, торгові палати тощо. Засновуються вони в розпорядчому (деколи у дозвільному) порядку на основі спеціальних актів, що приймаються компетентними державними органами і в більшості випадків мають спеціальну правоздатність. [22 с.288]До приватних корпорацій відносяться ті з них, що створені приватними особами і переслідують їх особисті інтереси. У США всі корпорації поділені на чотири групи: публічні, напівпублічні, підприємницькі і не підприємницькі. До публічних віднесено державні й муніцтпальні органи. Напівпублічними є корпорації у галузі постачання населення газом, водою, електроенергією. Напівпублічні корпорації існують на гроші платників податків. Усі інші відносяться до категорії приватних, тобто тих, у створенні яких бере участь не держава, а приватні особи.

Непідприємницькі корпорації не мають на меті отримання прибутку (релігійні організації, школи, благодійні фонди). Якщо підсумувати, то до юридичних осіб публічного права відносять саму державу, яка віступає в майнових відносинах в якості особливого суб’єкта права – скарбниці, адміністративно-територіальні одиниці, державні установи і державні організації, які одночасно виступають і як господарюючі суб’єктами і як оргаанізації державного управління. Як правило, публічними визнаються юридичні особи, які наділені державними владними повноваженнями. Приватними є всі інші юридичні особи, тобто ті, які створюються приватними особами і переслідують приватні цілі. [14 с.67]В цивільному праві України, у відповідності до практики зарубіжних країн, також існує поділ юридичних осіб на юридичні особи публічного права та юридичні особи приватного права. Стаття 81 Цивільного кодексу України визначається, що “юридичні особи публічного права створюються розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування”.

Отже, у розпорядчому порядку виникають державні юридичні особи. Якщо законом передбачено обов’язкове створення юридичної особи шляхом волевиявлення виборців – виборів, то така юридична особа також набуває статусу юридичної особи публічного права.

Юридичні особи публічного права створюються, як правило, для здійснення спеціальних публічних функцій, не зумовлених їх участю у цивільному обороті (міністерства та відомства тощо). Однак, це не означає, що вони не можуть вступати у цивільний оборот. [21 с.60]На підтвердження цього, стаття 82 Цивільного кодексу України визначає умови участі юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах: “на юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено законом”. Це означає, що юридичні особи публічного права поряд з іншими юридичними і фізичними особами можуть брати участь у цивільних правовідносинах. У цьому виявляється специфічна риса цивільного права відношення, яке грунтується на характерній властивості цивільно-правового методу регулювання – рівності суб’єктів.Приватні юридичні особи створюються і діють в інтересах певного кола осіб: засновників, учасників або визначених в інший спосіб. Вони не мають такого загальносоціального значення як публічні юридичні особи, а тому створюються незалежно від держави, на основі загального її дозволу, вираженого в законі.

Правова підстава їх виникнення – засновницьке волевиявлення (угода) однієї або декількох осіб. Отже, публічна (не комерційна) юридична особа – це організація, яка на основі адміністративно-правового акту створена, дозволена державою або має особливий статус, і діяльність якої має загальносоціальне значення. Приватні (комерційні) юридичні особи – це організації, що створюються на підставі угоди з метою задоволення потреб певного кола осіб.Важливим є поділ юридичних осіб за елементами організаційно-правової форми. Така класифікація дозволяє комплексно охарактеризувати різні види юридичних осіб, які мають одну, або декілька спільних ознак. Організаційно-правова форма – визначається шістьма елементами: метою, складом засновників, правовим режимом майна, правовим статусом засновників, організацією управління, умовами відповідальності. За кожним з цих елементів можна виділяти групи та підгрупи юридичних осіб.

2.2 Комерційні юридичні особи

Класифікація юридичних осіб може проводитися за різними підставами. Зокрема, залежно від мети створення і діяльності юридичні особи поділяють на:

б) некомерційні юридичні особи.

В основі розмежування лежить ознака наявності або відсутності мети одержання прибутку внаслідок діяльності юридичної особи. При чому для комерційної організації така мета є основною.

Юридичні особи, що є комерційними, можуть створюватися у формі господарських товариств, виробничих кооперативів, а також у формі об’єднання вказаних юридичних осіб.

Згідно із законодавством господарськими товариствами визнаються підприємства, установи, організації, створені на підставі угоди між юридичними і фізичними особами шляхом об’єднання їх майна і підприємницької діяльності з метою одержання прибутку.

Господарське товариство — це родове поняття, яке об’єднує такі самостійні види товариств: акціонерні, з обмеженою відповідальністю, повні та командитні, для яких загальною ознакою є наявність статутного фонду, поділеного на частки. Всі товариства — юридичні особи, діють на підставі установчих документів, мають власні назви.

Разом із тим кожне із товариств має свої особливі ознаки.

Акціонерне товариство. „Акціонерним визнається товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначну кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товарива.”[7 ст.24]

Специфіка правового становища АТ полягає в тому, що його статутний фонд формується шляхом емісії та продажу акцій фізичним і (або) юридичним особам. Акція — це цінний папір, який підтверджує те, що особа є членом АТ, має право на участь в управлінні АТ, одержання частки прибутку АТ у вигляді дивідендів, одержання частки вартості майна у разі його ліквідації. Внесення вкладу водночас становить собою договір купівлі-продажу акції. З цього часу юридичні та фізичні особи набувають статусу акціонерів, тобто наділяються правами та обов’язками стосовно АТ, включаючи відповідальність за зобов’язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій.

Акціонерні товариства можуть бути двох видів: відкрите АТ, акції якого розповсюджуються шляхом відкритої підписки і купівлі-продажу на біржах, та закрите АТ — акції якого розподіляються між засновниками.

Установчими документами АТ є установчий договір та статут, які у випадках, передбачених чинним законодавством, узгоджуються з Антимонопольним комітетом України.

Товариство з обмеженою відповідальністю. „Товариством з обмеженою відповідальністю (ТОВ) визначається товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами (установчим договором і статутом).”¹ На відміну від інших товариств установчі документи ТОВ, крім відомостей, загальних для всіх видів товариств, повинні містити відомості про розмір часток кожного із учасників, розмір, склад та порядок внесення ним вкладів.

Учасники ТОВ несуть відповідальність у межах вкладів до статутного фонду ТОВ.

ТОВ — це підприємство з фіксованим складом учасників, тобто частки в них розподіляються при емісії серед відомого обмеженого кола осіб; учасники цих підприємств можуть уступати належні їм частки тільки за згодою інших учасників; тут діє досить жорстка система колективного контролю над персональним складом учасників та кількістю належних кожному часток. При виході учасника із ТОВ на його вимогу і за згодою товариства вклад може бути повернутий повністю або частково в натуральній формі.

Товариство з додатковою відповідальністю. Товариством з додатковою відповідальністю (ТДВ) визначається товариство, статутний фонд якого поділений на частки, розмір яких визначений установчими документами. Учасники ТОВ відповідають за його боргами своїми вкладами в уставний фонд, а якщо цього недостатньо — додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників розмірі, кратному вкладам кожного учасника.

Повне товариство. „Повним визначається товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору займаються підприємницькою діяльністю і солідарно відповідають за його зобов’язаннями усім майном, що їм належить.”[7 ст. 66.]

Повне товариство створюється і діє на підставі установчого договору, в якому обов’язково повинні бути визначені розміри часток кожного із учасників, розмір, склад і порядок внесення вкладів, форми участі у справах товариства.

Управління діяльністю повного товариства здійснюється за згодою всіх його учасників. Кожний учасник має один голос, якщо установчим договором не передбачений інший порядок визначення кількості голосів.

Прибуток та збитки товариства розподіляється між його учасниками пропорційно до їх часток у складеному капіталі, якщо інше не передбачено установчим договором.

Командитне товариство. Командитним визначається товариство, в якому разом з учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і відповідають за зобов’язаннями товариства всім своїм майном (повними учасниками), є один чи декілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, пов’язаних з діяльністю товариства, у межах сум зроблених ними вкладів.

Командитне товариство створюється і діє на підставі установчого договору, який підписується усіма повними учасниками. Установчий договір, крім загальних умов, характерних для всіх товариств, повинен містити умови про розмір та склад складеного капіталу товариства, розмір і порядок зміни часток кожного із повних учасників у складеному капіталі, сукупний розмір вкладу вкладників, а також розмір, склад та порядок внесення ними вкладів.

Управління діяльністю командитного товариства здійснюється повними учасниками в порядку, встановленому для повного товариства. Вкладники не мають права брати участь в управлінні справами командитного товариства.

Підприємство, засноване на власності об’єднання громадян, — це підприємство, яке створюється громадськими організаціями, благодійними організаціями, творчими спілками, релігійними організаціями тощо з метою здійснення господарської і комерційної діяльності, необхідної для виконання їх установчих завдань. Майно належить підприємству на праві повного господарського відання.

Комунальне підприємство — це організаційно-правова форма підприємства, заснованого на власності відповідної територіальної громади, яка об’єднує жителів села, декількох сіл, селища та міста. Територіальні громади утворюють, реорганізують та ліквідують комунальні підприємства, а також здійснюють контроль за їх діяльністю. Майно належить підприємству на праві повного господарського відання.

 Державне підприємство ― це підприємство, засноване на державній формі власності. Установчими документами державного підприємства є рішення його власника та статут, затверджений власником. Державні підприємства керуються спеціальними правилами заснування, утворення їх майна і предмета діяльності при заснуванні, визначення мети і предмета діяльності, управління майном, розподіл прибутку тощо. Державному підприємству майно належить на праві повного господарського відання.

Казенне підприємство. Правове становище казенного підприємства відрізняється від правового становища інших комерційних юридичних осіб. Казенне підприємство теж здійснює підприємницьку діяльність, але воно виникає лише шляхом перетворення державного підприємства, яке відповідно до законодавства не підлягає приватизації. Рішення про таке перетворення приймається Кабінетом Міністрів України. При цьому повинна існувати одна з таких умов:

- підприємство проводить виробничу або іншу діяльність, яка відповідно до законодавства може здійснювати тільки державним підприємством, наприклад, діяльність, пов’язана з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, виготовлення і реалізація військової зброї та боєприпасів до неї та ін.

- головним споживачем продукції підприємства (більше як 50%) є держава;

- підприємство є суб’єктом природних монополій.

Управління казенним підприємством здійснюють органи, уповноважені управляти відповідним державним майном. Це міністерства та інші центральні органи виконавчої влади.

Ліквідація і реорганізація казенного підприємства здійснюється за рішенням Кабінету Міністрів України.

Кооператив ― добровільне об’єднання громадян на засадах членства і власної трудової участі для спільного ведення комерційної або іншої діяльності, яка базується на об’єднанні членами кооперативу майнових пайових внесків.

Кооператив відрізняється від інших юридичних осіб за такими ознаками:

1) це добровільне об’єднання суб’єкітів цивільного права ― фізичних осіб;

2) діяльність кооперативу базується на засадах членства учасників;

3) майнова відокремленість кооперативу ґрунтується на праві власності на об’єднане його членами майно (вступні, пайові та інші обов’язкові внески);

4) кооператив ― єдиний власник цього майна. Член кооперативу не має права розпоряджатися кооперативним паєм. При припиненні членства в кооперативі громадяни мають право вимагати повернення кооперативного паю в порядку, що визначається статутом конкретного кооперативу.

2.3 Некомерційні юридичні особи

Некомерційні організації теж можуть мати різні організаційно-правові форми, тобто відрізнятися одна від одної за особливостями організаційної структури, способами відокремлення майна , відповідальністю, способами участі в цивільному обороті.

Однією з таких форм є споживчі кооперативи. Хоча закон не містить поняття споживчого кооперативу, можна дійти висновку, що споживчий кооператив ― це об’єднання фізичних осіб на умовах членства з метою задоволення потреб в торговельному і побутовому обслуговуванні, інших послугах. Майно кооперативу складається з пайових внесків його членів. Споживчий кооператив на відміну від виробничого хоча й займається господарською діяльністю, але вона не пов’язана з одержанням прибутку. Прибуток йде на задоволення певних потреб членів товариства. Крім того члени споживчого кооперативу не повинні брати участь своєю працею в діяльності кооперативу і не несуть відповідальності за його борги.

До некомерційних організацій належать також установи. Установою називається організація, яка створена власником для здійснення функції некомерційного характеру і фінансується ним повністю або частково. Найбільш поширеним видом установ є державні установи, які здійснюють насамперед управлінські функції (міністерства, державні комітети, головні управління, комітети місцевих державних адміністрацій і т. ін.), правоохоронні органи (суди, органи міліції, прокуратури, арбітражні суди), державні наукові та навчальні заклади, державні організації охорони здоров’я, державні установи, які здійснюють соціально-культурні функції (театри, філармонії, музеї і т. ін.).

Надання цим організаціям статусу юридичних осіб обумовлено лише тим, що вони повинні брати участь у цивільному обороті, насамперед вирішуючи питання, пов’язанні з потребами свого матеріально-технічного забезпечення.Некомерційні юридичні особи можуть функціонувати в такій формі, як об’єднання громадян . Об’єднання громадян ― це добровільне громадське угрупування, створене на засадах єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод.

Об’єднання громадян створюються згідно із Законом України „Про об’єднання громадян” і можуть функціонувати в таких формах: політична партія; громадська партія.

Політична партія ― це об’єднання громадян ― прибічників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, для яких головною метою є участь у здійснені державної політики, формуванні органів влади, органів місцевого та регіонального самоврядування і представництва в їх складі.

Громадська організація ― це об’єднання громадян для задоволення захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.

Засновниками цих організацій є громадяни. Вони входять до складу об’єднання на засадах членства, але ніяких прав на майно організації не мають. Членами політичних партій можуть бути тільки громадяни України, які досягли віку 18 років. Членами об’єднань, можуть бути особи, які досягли 14 років.

Об’єднання громадян набувають статусу юридичної особи тільки у разі їх реєстрації.

Об’єднання громадян діють на основі статуту.

Благодійна організація ― це недержавна організація, головною метою діяльності якої є здійснення благодійної діяльності ― безкорисливої діяльності, що не передбачає прибутків, в інтересах суспільства або окремих категорій осіб.

Благодійні організації можуть утворюватись у таких організаційно-правових формах: членська благодійна організація; благодійний фонд; благодійна установа; інші благодійні організації (фундації, місії, ліги тощо).

Конкретна організаційно-правова форма благодійних організацій визначається засновниками (засновником), якими можуть бути громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, які досягли віку 18 років, а також юридичні особи незалежно від форм власності. Засновниками (засновником) не можуть бути органи державної влади і органи місцевого самоврядування, а також державні і комунальні підприємства, установи, організації України, що фінансуються із бюджету.[16 с.104]

Творча спілка ― це добровільне об’єднання професійних творчих працівників відповідного фахового напряму в галузі культури та мистецтва, яке має фіксоване членство і діє на підставі статуту. Творча спілка діє на принципах добровільного об’єднання її членів, які належать до одного фахового напряму культури та мистецтва (музики, архітектури, дизайну, журналістики, кінематографії, композиторів, майстрів народного мистецтва, письменників, театральних діячів, фотохудожників, художників, кобзарів, рекламістів), самоврядування, взаємодопомоги і співробітництва, невтручання у творчий процес, вільного вибору форм і методів творчої діяльності, визнання авторських прав. У кожному фаховому напряму може бути створено одне або більше добровільних творчих об’єднань.

Творчі спілки можуть мати всеукраїнський та регіональний (місцевий) статус. До всеукраїнських творчих спілок належать спілки, діяльність яких поширюється на територію всієї України і які мають місцеві творчі осередки у більшості її областей. До регіональних (місцевих) творчих спілок належать спілки, діяльність яких поширюється на територію відповідної адміністративно-територіальної одиниці або регіону. Всі творчі спілки підлягають державній реєстрації. З моменту реєстрації творча спілка чи її регіональний осередок набуває статусу юридичної особи.

Діяльність творчої спілки припиняється згідно з рішенням загальних зборів ( з’їзду, конференції) творчої спілки або на підставі рішення суду в разі порушення законодавства України.

Релігійні організації. Правовий статус релігійних організацій регулюється Законом України від 23 квітня 1991р. „Про свободу совісті та релігійні організації”, згідно з яким релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту (положення). Закон не містить загального поняття релігійних організацій, а лише вказує на мету їх створення та види. Це можна пояснити тим, що правове поняття релігійної організації визначити дуже складно і перш за все тому, що існує безліч релігійних течій, які мають не однаковий рівень розвитку, різні традиції, догматичні уявлення.

Релігійні організації утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями).

Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються із зазначених релігійних організацій.

Діяльність релігійної організації може бути припинено у зв’язку з її реорганізацією або ліквідацією, які здійснюються відповідно до її власних настанов.

„Непідприємницькі товариства (споживчі кооперативи, об’єднання громадян тощо) та установи можуть поряд зі своєю, основною діяльністю здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені та сприяє її досягненню.” [2 ст.86]

Зазначена умова – необхідність відповідності цієї підприємницької діяльності меті, для якої юридична особа була створена, не припускає здійснення непідприємницькими товариствами будь-якої іншої підприємницької діяльності.

Об’єднання громадян можуть здійснювати необхідну господарську та іншу комерційну діяльність шляхом створення госпрозрахункових установ і організацій із статусом юридичної особи, заснування підприємств в порядку, встановленому законодавством.

„Політичні партії, створювані ними установи і організації не мають пава засновувати підприємства, крім засобів масової інформації, та займатись господарською та іншою комерційною діяльністю, за винятком продажу суспільно-політичної літератури, інших пропагандистсько-агітаційних матеріалів, виробів із власною символікою, проведення фестивалів, свят, виставок, лекцій, інших суспільно-політичних заходів.”[4 ст.24]

Недодержання об’єднаннями громадян встановлених законом вимог щодо господарської діяльності може бути підставою для визнання недійсними установчих документів, заснованих ними підприємств, установ і організацій.

Благодійні організації мають право утворювати на добровільній основі спілки, асоціації та інші об’єднання, що сприяють виконанню статутних завдань. Благодійні організації можуть бути засновниками засобів масової інформації, підприємств і організацій.

Розділ ІІІ. ФІЛІЇ ТА ПРЕДСТАВНИЦТВА ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ

3.1 Поняття філії та представництва

Тенденція постійного розширення території, на якій кожна з юридичних осіб прагне здійснювати певні дії (виконувати роботи, надавати послуги тощо) - закономірний процес. До того ж у кожної з них існує необхідність представляти і захищати свої інтереси далеко за межами свого місцезнаходження. Виходячи з вказаного, законодавець наділяє останніх правом створювати відокремлені (структурні) підрозділи, а саме філії і представництва. ЦК зберіг той підхід, що існував у раніше чинному законодавстві стосовно сутності філій та представництв юридичної особи, але встановив при цьому вичерпний перелік таких відокремлених підрозділів. Це - тільки філії і представництва.

Філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та який здійснює всі або частину її функцій (окремий цех, інше виробництво) .[2 ст.95 ч.1]Представництво є відокремленим підрозділом юридичної особи, розташованим поза її місцезнаходженням та який здійснює представництво і захист інтересів останньої [2 ст.95 ч.2]Згідно з положеннями ст. 95 Цивільного Кодексу України, як філія, так і представництво, не є юридичними особами (але разом із цим мають свій власний код у ЄДРПОУ), діють на підставі положення, затвердженого юридичною особою (як правило, вищим органом юридичної особи - загальними зборами засновників (учасників)), і можуть наділятися певним майном для виконання своїх функцій. І філії і представництва можуть мати свої печатки та штампи.

Між тим ці ознаки їх лише індивідуалізують, тобто дають можливість виділити серед інших структурних підрозділів тієї чи іншої юридичної особи. Філії та представництва наділяються майном юридичної особи, що їх створила. На перший погляд може скластися враження, що таким чином відбувається відокремлення майна юридичної особи і закріплення його за іншою організацією. Насправді це не так. Майно - власність юридичної особи і незалежно від відокремлення останнього залишається її власністю. На нього може бути звернене стягнення як за борги філій або представництв, так і за борги самої юридичної особи, що їх створила. Факт наділення майном філії або представництва пов'язується лише з веденням бухгалтерського обліку: майно враховується на окремих балансах останніх.

В залежності від обсягу повноважень, які надаються представнику, розрізняють 3 види довіреностей: - разову, яка видається на здійснення однієї конкретної дії (наприклад, отримання зарплати); - спеціальну – видається на здійснення однорідних дій; та - генеральну (загальну) – така довіреність видається на здійснення широкого кола юридично значущих дій, в тому числі укладення угод.Керівник філії отримує від юридичної особи саме генеральну довіреність, у якій зазначається вичерпний перелік повноважень, що надаються йому юридичною особою. Довіреність складається лише в письмовій формі, підписується керівником юридичної особи (головою правління, директором) та скріплюється печаткою відповідної юридичної особи.

Якщо в довіреності передбачено проведення керівником філії операцій з майновими та грошовими цінностями, довіреність також має бути підписана головним (старшим) бухгалтером юридичної особи [2 ст.66]У довіреності обов’язково зазначається строк, на який вона видається, що не може перевищувати 3 років.Слід мати на увазі, що довіреність, яка видається юридичною особою для здійснення будь-яких угод, не потребує нотаріального посвідчення.Відсутність у філій та представництв цивільної правоздатності не дає можливості останнім стати учасниками цивільних правовідносин, а їх намагання діяти від свого імені позбавлені цивільно - правового значення. Філії та представництва діють на підставі затвердженого юридичною особою положення, яке встановлює зміст і порядок їх діяльності.На практиці трапляються випадки, коли в тексті договору внаслідок помилки відсутні вказівки на те, що договір укладений від імені юридичної особи, а керівник все ж таки має належно оформлені повноваження. Цей факт, відповідно до роз’яснення ВАСУ “Про укладання договорів відособленими підрозділами юридичних осіб” від 30 березня 1995 р. № 02-5/220, не може бути підставою для визнання договору недійсним. У таких випадках договір слід вважати укладеним від імені юридичної особи. Зазначене положення не поширюється на випадки укладення договору з перевищенням повноважень, зазначених у довіреності.Також слід пам’ятати про те, що відповідальність за всі угоди чи інші дії керівника філії у межах наданих йому повноважень несе юридична особа, причому всім своїм майном, адже дії керівника філії – це дії юридичної особи [2 ст.32]Відокремленим підрозділам, які створила юридична особа, може надаватися право здійснювати в господарському суді повноваження сторони в справі. Такі права можуть надаватися статутом юридичної особи, положенням про відокремлений підрозділ або дорученням. Відокремлені підрозділи при цьому мають право від імені юридичної особи:

· подавати до господарського суду позови;

· надсилати відгуки на позовні заяви;

· звертатись із заявою про перевірку рішення, ухвали, постанови суду в порядку нагляду;

· здійснювати інші процесуальні дії.

Відповідно, якщо через відособлений підрозділ, приміром, передбачається надавати послуги та/або виконувати роботи на території іншого регіону, то для цих цілей необхідно створити філію, а не представництво, тому що виходячи з положень Цивільного Кодексу України, представництво не має права надавати послуги та/або виконувати роботи (така діяльність за аналогією з юридичною особою з погляду законодавства буде вважається "нестатутною" або іншими словами такою, що суперечить положенням чинного законодавства, що в решті решт може створити певні труднощі та проблеми). Разом із цим, у даний час на практиці можна спостерігати, що, незважаючи на викладене вище у даному абзаці, як філії, так і представництва, здійснюють ті самі функції (тобто представництва по суті часто виконують і ті функції, які вони з погляду законодавства виконувати не мають права). [10 c.36]Позитивні моменти:- відокремлений підрозділ (філія, представництво) юридичної особи є повністю підконтрольним юридичній особі та залежним від юридичної особи, діє від імені та в інтересах юридичної особи, набуває прав та обов'язків для юридичної особи. Відповідно, у цьому випадку ризик виходу даної одиниці з-під контролю головної юридичної особи є мінімальним;- від імені відокремленого підрозділу (філії, представництва) діє його керівник, що призначається юридичною особою та діє насамперед на підставі довіреності, виданої юридичною особою.

Якщо керівник філії вийде за межі повноважень, наданих йому довіреністю, то, згідно положень Цивільного Кодексу України, такі його дії не будуть створювати для юридичної особи ні прав, ні обов'язків (якщо тільки юридична особа в подальшому фактично не схвалить та не прийме такі дії).- відокремлений підрозділ (філія, представництво) може мати рахунки у банківських установах (банках), разом із цим, якщо юридичній особі потрібно повністю контролювати діяльність відокремленого підрозділу (філії, представництва), можна заборонити такому відокремленому підрозділу відкривати рахунку в банках, замість цього, кошти, отримані в результаті діяльності відокремленого підрозділу, будуть повністю надходити на розрахунковий (банківський) рахунок юридичної особи, а необхідні витрати філії - будуть оплачуватися юридичною особою зі свого рахунку.- створення (реєстрація) та припинення (ліквідація) відокремленого підрозділу (філії, представництва) здійснюється у державних органах за місцем реєстрації юридичної особи; це означає, що, приміром, якщо "материнську" юридичну особу зареєстровано в місті Харкові і їй необхідно створити відокремлений підрозділ (філію, представництво) на території Києва - всі реєстраційні дії здійснюються у відповідних державних органах міста Харкова, а не Києва (реєстраційна палата, податкова інспекція, МВС - одержання дозволу на виготовлення печатки, фонди обов'язкового державного соціального страхування, управління статистики).- процес створення (реєстрації) та припинення (ліквідації) відокремленого підрозділу (філії, представництва) юридичної особи є дещо простішим та дешевшим, ніж створення та ліквідація самостійної юридичної особи.- якщо діяльність, що здійснюється "материнською" юридичною особою, підлягає ліцензуванню, а відокремлений підрозділ юридичної особи (як правило, філія) буде здійснювати таку ж діяльність, у ряді випадків, філії можуть здійснювати свою діяльність, якщо така підлягає ліцензуванню, використовуючи копію ліцензії "материнської" юридичної особи (тобто менші додаткові видатки на одержання копії ліцензії, ніж видатки, необхідні для одержання нової ліцензії на нову юридичну особу).

Негативні моменти:- відокремлений підрозділ юридичної особи (філія, представництво) не є самостійною юридичною особою, відповідно, він не може самостійно дублювати функції "материнської" юридичної особи при виникненні проблем, що перешкоджають здійсненню діяльності безпосередньо юридичною особою.Умовні переваги та недоліки (залежно від специфіки діяльності "материнської" юридичної особи зазначені тут особливості можуть бути як перевагами, так і недоліками):- якщо ліквідується "материнська" юридична особа, то разом з нею ліквідуються і його відокремлені підрозділи (філії, представництва), оскільки вони не можуть існувати без юридичної особи;- зазвичай, з фінансової точки зору відокремлений підрозділ (філія, представництво) юридичної особи не є незалежним від "головного" (або материнського) підприємства та, відповідно, у випадку негативних результатів фінансово-господарської діяльності такого відокремленого підрозділу (філії, представництва) юридичної особи, такі "негативні" результати повною мірою відіб'ються на фінансово-господарській діяльності "материнської" компанії; але з іншого боку, прибуток, отриманий відокремленим підрозділом (філією, підприємством) юридичної особи може без розриву у часі перейти в розпорядження "материнської" юридичної особи;

- при створенні відокремленого підрозділу (філії, представництва) його назва буде вказувати на його приналежність до "материнської" юридичної особи. Якщо назва "материнської" юридичної особи є відомою і має певний позитивний імідж - це може бути плюсом. [12 c.74]Відокремлені підрозділи юридичної особи не підлягають державній реєстрації, хоча дані про них включаються у Єдиний державний реєстр. Таким чином, юридична особа повинна повідомити державного реєстратора про їх створення шляхом внесення додаткової інформації в свою реєстраційну карту.У свою чергу орган державної реєстрації зобов’язаний у 10-денний термін подати відомості щодо створення та ліквідації зазначених підрозділів відповідному органу державної статистики та органу державної податкової служби за місцезнаходженням цих підрозділів. Відомості про філії та представництва юридичної особи включаються до єдиного державного реєстру.

Що стосується представництв та філій іноземних компаній в Україні, то вони підлягають акредитації на її території у порядку, встановленому законом.

3.2 Відкриття філій

Виходячи з положень ст. 7 Закону України “Про підприємства в Україні” від 27 березня 1991 р. № 887-ХІІ та ст. 9 Закону України “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ (далі – Закон про ГТ), підприємства мають право створювати філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи з правом відкриття поточних та розрахункових рахунків. Вказані підрозділи діють на підставі Положення про них, яке затверджує підприємство (товариство), та доручення. Філії (відділення) та представництва не є юридичними особами.Рішення про створення філії приймає, як правило, вищий орган управління юридичної особи (загальні збори акціонерів в акціонерному товаристві, засновники приватного підприємства тощо). Але іноді право на створення філії може надаватися виконавчому органу юридичної особи (правлінню, директору, дирекції тощо).Рішення про створення відокремленого підрозділу та затвердження положення про нього приймається зазвичай у формі:

· протоколу (якщо рішення приймається зборами учасників, дирекцією, правлінням тощо), або

· наказу (якщо рішення приймає директор, засновник одноосібно).

Після прийняття рішення юридичною особою про створення відокремленого підрозділу виникає питання: чи потрібно реєструвати такий підрозділ і яким чином?Відповідь на це питання дає ст. 8 Закону України “Про підприємництво” від 7 лютого 1991 р. № 698-ХІІ, згідно з якою суб’єкт підприємницької діяльності має право відкривати свої філії (відділення), представництва без створення юридичної особи. Відкриття зазначених підрозділів не потребує їх державної реєстрації. Суб’єкт підприємницької діяльності повідомляє про відкриття філії, представництва орган державної реєстрації шляхом внесення додаткової інформації до реєстраційної картки. [8 c.476]Виходячи з п. 18 Положення про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. № 740 (далі – Положення про реєстрацію), юридична особа лише зобов’язана повідомити про створення вказаних підрозділів за місцем своєї реєстрації шляхом внесення відповідної додаткової інформації до реєстраційної картки.У свою чергу орган державної реєстрації зобов’язаний у 10-денний термін подати відомості щодо створення зазначених підрозділів відповідному органу державної статистики та органу державної податкової служби за місцезнаходженням цих підрозділів.Згідно з Положенням про Єдиний державний реєстр підприємств та організацій України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 р. № 118 (далі – Положення про ЄДРПОУ), дані про новостворюваний відокремлений підрозділ обов’язково вносяться до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України (далі – ЄДРПОУ). Відокремленому підрозділу присвоюється ідентифікаційний код, про що органи статистики видають відповідну довідку. Для цього до обласного, Київського міського управління статистики або управління статистики АРК слід подати такі документи:

· заповнену облікову картку встановленого зразка;

· рішення юридичної особи про створення філії;

· Положення про відокремлений підрозділ.

Довідку про включення відокремленого підрозділу до ЄДРПОУ орган державної статистики видає у 5-денний термін.Філії, розташовані на території іншої територіальної громади, ніж юридична особа, також зобов’язані:

· зареєструватися як платники податків у відповідних органах державної податкової служби за їх місцезнаходженням;

· мати банківський рахунок;

· вести окремий облік своєї господарської діяльності, облік валових доходів, валових витрат та амортизаційних відрахувань, відображаючи

їх в декларації про прибуток, затвердженій наказом ДПА України від 8 червня 1997 р. № 214.

Такі вимоги висуває пп. 2.1.3 ст. 2 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” в редакції Закону від 22 травня 1997 р. № 283/97-ВР (далі – Закон про оподаткування).Отже, філія стає самостійним платником податків, в тому числі податку на прибуток, тоді, коли вона знаходиться на території іншого села, селища, міста чи района у місті, ніж юридична особа. Закон про оподаткування також зобов’язує вказані філії вести окремий облік своєї діяльності та мати банківський рахунок. [11 c.206]

Згідно з Інструкцією про порядок відкриття та використання рахунків у національній та іноземній валюті, затвердженою постановою правління НБУ від 18 грудня 1998 р. № 527 для філій, представництв, відділень та інших відокремлених підрозділів можуть бути відкриті поточні рахунки для зберігання грошових коштів та здійснення усіх видів операцій за цими рахунками відповідно до чинного законодавства України. Депозитні рахунки відокремленим підрозділам відкриваються на підставі укладеного депозитного договору між власником рахунку та установою банку на визначений у договорі строк. Кошти на депозитні рахунки перераховуються з поточного рахунку і після закінчення строку зберігання повертаються на поточний рахунок.Також філія може відкрити поточний рахунок в іноземній валюті. Відзначимо, що для відкриття такого рахунку необхідна згода юридичної особи, яка відповідно до чинного законодавства України має право.

Розділ ІV. ПОРЯДОК ВИНИКНЕННЯ ТА ПРИПИНЕННЯ ЮРИДИНИХ ОСІБ

4.1 Порядок виникнення юридичних осіб

Відповідно до ст. 28 ЦК України юридичні особи утворюються в порядку, встановленому законодавством. Громадські організації, порядок виникнення яких законодавством не передбачений, утворюються в порядку, встановленому їхнім статутом.

Законодавством передбачається кілька способів виникнення юридичних осіб. Прийнято виділяти такі основні способи утворення юридичних осіб: розпорядчий, нормативно-явочний, дозвільний і договірний.

Суть розпорядчого порядку полягає в тому, що власник майна або уповноважений ним орган приймає рішення (розпорядження) про створення організації та затверджує її статут або положення про неї. В такому порядку виникають, зокрема, підприємства (ст. 5 Закону України "Про підприємства в Україні"). У разі якщо для створення і діяльності підприємства потрібні природні ресурси, дозвіл на їх використання видає відповідна рада народних депутатів, а в передбачених законодавчими актами випадках — Верховна Рада України за поданням первинного природокористувача при позитивному висновку екологічної експертизи або відповідної ради народних депутатів.

Нормативно-явочний порядок полягає у тому, що умови створення юридичної особи зафіксовано у законі (нормативному акті) у вигляді загального дозволу держави, але для виникнення конкретної організації потрібні вияв ініціативи (явка) її організаторів і реєстрація у відповідному органі. У такому порядку виникають кооперативи та громадські об'єднання. Так, кооператив організується за бажанням громадян на добровільних засадах. Чисельність членів кооперативу не може бути меншою ніж 3 особи. Статут кооперативу приймають загальні збори громадян, які бажають його створити. З протоколом загальних зборів і статутом орган кооперативу звертається до районної державної адміністрації з письмовою заявою про державну реєстрацію кооперативу. [13 c.112]

Відповідно до статей 11 і 14 Закону України "Про об'єднання громадян" політичні партії створюються за ініціативою громадян України, які досягли 18 років, не обмежені судом у дієздатності і не тримаються у місцях позбавлення волі. Засновниками громадських організацій можуть бути громадяни України, громадяни інших держав, особи без громадянства, які досягли 18 років, а молодіжних і дитячих організацій — 15-річного віку. Рішення про заснування об'єднань громадян приймають установчий з'їзд (конференція) або загальні збори. Легалізація (офіційне визнання) об'єднань громадян здійснюється шляхом їх реєстрації або повідомлення про заснування. У разі реєстрації об'єднання громадян набуває статусу юридичної особи.

Установчий договір укладається між засновниками юридичної особи. У ньому засновники зобов'язуються створити юридичну особу, визначають порядок сумісної діяльності з її утворення, умови передачі в її володіння, користування і розпорядження свого майна та участі в її діяльності. Договір визначає також умови і порядок розподілу між засновниками прибутків і збитків, управління діяльністю юридичної особи, виходу засновників з її складу. Установчі договори про створення спільних підприємств з участю зарубіжних партнерів підлягають нотаріальному посвідченню. [10 c.176]

Дозвільний порядок утворення юридичної особи означає, що однією з необхідних умов її виникнення є дозвіл (згода) відповідного органу чи підприємства. Так, підприємство може бути створено у результаті виділення зі складу діючого підприємства чи організації одного чи кількох структурних підрозділів за рішенням їх трудових колективів, якщо на це є згода власника майна або уповноваженого ним органу і при цьому забезпечується виконання раніше прийнятих підприємством договірних зобов'язань (п. 2 ст. 5 Закону України "Про підприємства в Україні").

Для створення юридичних осіб, діяльність яких відповідно до установчих документів пов'язана з громадською безпекою, забезпеченням правопорядку, грошово-кредитним обігом, охороною здоров'я громадян, здобуттям освіти, необхідним є одержання дозволу від відповідних державних органів.

Неодмінною умовою виникнення юридичної особи є або її державна реєстрація, або реєстрація її статуту.

Відповідно до Положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 p., державну реєстрацію суб'єктів підприємництва незалежно від їх організаційних форм і форм власності, за винятком окремих видів суб'єктів підприємницької діяльності (банки, фондова біржа тощо), проводять виконкоми міських, районних у містах рад або в районних, міст Києва і Севастополя державних адміністраціях за місцезнаходженням суб'єкта. Для державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи — власник (власники) або уповноважена ним особа (заявник) подає до органу державної реєстрації:

1) установчі документи:

а) рішення власника майна або уповноваженого ним органу про створення суб'єкта підприємництва (якщо власників кілька, таким рішенням є засновницький договір);

б) статут, якщо це необхідно для створюваної організаційно-правової форми суб'єкта підприємництва;

2) реєстраційну картку;

3) документ, що підтверджує сплату реєстраційного збору;

4) документ, що засвідчує сплату власником (власниками) внеску до статутного фонду суб'єкта підприємницької діяльності в розмірі, передбаченому законодавчими актами;

5) рішення Антимонопольного комітету про згоду на створення, реорганізацію (злиття, приєднання) суб'єктів підприємницької діяльності, якщо законодавчими актами України передбачена необхідність такої згоди. [14]

Орган державної реєстрації протягом п'яти робочих днів з дати надходження зазначених документів зобов'язаний провести державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності і видати заявникові свідоцтво.

Відмова у державній реєстрації суб'єкта підприємництва можлива з мотивів порушення встановленого законом порядку його створення, а також невідповідності установчих актів (документів) вимогам законодавства. Наприклад, відмова у державній реєстрації підприємства з мотивів недоцільності його створення не допускається. Якщо державну реєстрацію підприємства у встановлений строк не здійснено або у ній відмовлено з мотивів, які засновник вважає безпідставними, він може звернутися до суду. Засновник має право стягнути через суд збитки, заподіяні йому внаслідок незаконної відмови у реєстрації. Для реєстрації об'єднань громадян залежно від їх статусу засновники подають заяви до Міністерства юстиції України, місцевих органів державної виконавчої влади, виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів. Заява про реєстрацію політичної партії має бути підтримана підписами не менш як однієї тисячі громадян України, які мають виборче право. До заяви додається статут (положення), протокол установчого з'їзду (конференції) або загальних зборів, відомості про склад керівництва центральних статутних органів, дані про місцеві осередки, документи про сплату реєстраційного збору. Політичні партії подають також свої програмні документи. Заява про реєстрацію розглядається у двомісячний термін від дня надходження документів. У необхідних випадках орган, який здійснює реєстрацію, проводить перевірку відомостей, зазначених у поданих документах. Рішення про реєстрацію або відмову в ній заявникові повідомляється письмово у 10-денний строк. Відмова в реєстрації об'єднання громадян допустима тоді, коли статутні документи або інші документи, подані для реєстрації, суперечать законодавству України. Рішення про відмову у реєстрації має містити підстави для такої відмови. Це рішення можна оскаржити у судовому порядку (статті 15 і 16 Закону України "Про об'єднання громадян").[15 c.105]

4.2 Порядок припинення юридичних осіб

При настанні передбачених у законі обставин юридична особа припиняє свою діяльність. Такими обставинами можуть бути:

а) досягнення поставлених перед нею цілей (наприклад, після завершення будівництва об'єкта ліквідується будівельна організація, створена спеціально для його спорудження);

б) закінчення певного строку, на який було розраховано Діяльність юридичної особи (наприклад, на час дії надзвичайних обставин тощо).

Припинення діяльності юридичних осіб відбувається, як правило, у тому самому порядку, в якому вони були створені. Так, припинення державних організацій, що є юридичними особами, здійснює орган, за рішенням якого вони утворюються [2 ст.38].

Відповідно до ст. 34 Закону України "Про підприємства в Україні" ліквідація і реорганізація підприємства здійснюються за рішенням власника його майна або органу, уповноваженого створювати такі підприємства, або за рішенням суду чи арбітражного суду. Підприємство ліквідується також у випадках: а) визнання його банкрутом; б) якщо прийнято рішення про заборону діяльності підприємства внаслідок невиконання умов, встановлених законодавством, і у передбачений рішенням строк не забезпечено додержання цих умов або не змінено вид діяльності; в) якщо рішенням суду визнані недійсними установчі акти про створення підприємства; г) з інших підстав, передбачених законодавчими актами України.

Громадські організації, що є юридичними особами, припиняють свою діяльність на підставах, зазначених у їх статутах [2 ст.39 ч.2].

Формами припинення юридичних осіб є:

а) ліквідація;

б) реорганізація [2 ст.37 ч.1].

При ліквідації юридична особа припиняє свою діяльність (справи і майно) без правонаступництва, тобто переходу прав та обов'язків до інших осіб. Для здійснення рішення про ліквідацію юридичної особи створюється, як правило, ліквідаційна комісія. [8 c.327]

Відповідно до ст. 35 Закону України "Про підприємства в Україні" ліквідація підприємства здійснюється ліквідаційною комісією, що її створює власник або уповноважений ним орган, а у разі банкрутства — арбітражний суд. За їхнім рішенням ліквідація може здійснюватись самим підприємством в особі його органу управління. При цьому встановлюються порядок і строки проведення ліквідації, а також строк для заявления претензій кредиторів, який не може бути меншим двох місяців з моменту оголошення про ліквідацію. Ліквідаційна комісія або інший орган, що здійснює ліквідацію, вміщує в офіційній пресі за місцезнаходженням підприємства публікацію про його ліквідацію та про порядок і строки заявления кредиторами претензій. Водночас вживаються заходи зі стягнення дебіторської заборгованості підприємству і виявлення претензій кредиторів з повідомленням останніх про ліквідацію підприємства. Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно підприємства, розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс і подає його власникові чи органу, який призначив ліквідаційну комісію.

Претензії, не задоволені внаслідок недостачі майна, вважаються погашеними. Так само погашеними вважаються претензії, не визнані ліквідаційною комісією, якщо кредитори протягом місячного строку з дня одержання повідомлення про повне або часткове невизнання претензії не пред'являть позову до суду чи арбітражного суду про задоволення їхніх вимог. При ліквідації підприємства внесок члена трудового колективу видається йому у грошовій формі або цінними паперами після задоволення вимог кредиторів. [17 c.351]

Законом України "Про об'єднання громадян" (ст. 32) передбачено й примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднань громадян. Зокрема, за поданням легалізуючого органу або прокурора на підставі рішення суду об'єднання громадян примусово розпускаються (ліквідуються) у випадках:

1) вчинення Дій, передбачених ст. 4 закону (пропаганда війни, насильства чи жорстокості, розпалювання національної та релігійної ворожнечі тощо);

2) систематичного або грубого порушення вимог ст. 22 цього закону (одержання політичними партіями коштів або іншого майна від державних органів або іноземних держав тощо);

3) продовження протиправної діяльності після попереднього накладання стягнень;

4) зменшення кількості членів політичної партії до числа, коли вона не визнається як партія. Рішення про примусовий розпуск всеукраїнських та міжнародних об'єднань громадян на території України приймає Конституційний Суд України.

Однією з підстав ліквідації юридичних осіб як суб'єктів підприємницької діяльності є банкрутство. Відповідно до ст. 1 Закону України "Про банкрутство" від 14 травня 1992 p. під банкрутством розуміється пов'язана з недостатністю активів у ліквідній формі неспроможність юридичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності — задовольнити у встановлений для цього строк пред'явлені до нього з боку кредиторів вимоги і виконати зобов'язання перед бюджетом. [24 c.56]

Визнання юридичної особи банкрутом здійснюється арбітражним судом за заявою будь-кого з кредиторів або самого боржника. Кредитор може звернутися із заявою про порушення справи про банкрутство юридичної особи у разі коли остання неспроможна задовольнити протягом одного місяця визнані нею претензійні вимоги або сплатити борг за виконавчими документами. Боржник може звернутися до арбітражного суду з власної ініціативи у разі його фінансової неспроможності або загрози такої неспроможності. До заяви боржника додаються список його кредиторів і боржників, бухгалтерський баланс та інша інформація про його фінансове і майнове становище.

Після прийняття заяви арбітражний суд не пізніше п'яти днів з дня її надходження виносить і надсилає боржникові, кредиторам і банкам, які здійснюють розрахунково-касове обслуговування боржника, ухвалу про порушення провадження у справі. Не пізніше як через місяць після цього арбітражний суд у попередньому засіданні оцінює подані документи, заслуховує пояснення сторін і банків і в разі потреби призначає розпорядника майном боржника і зобов'язує заявника подати до офіційного друкованого органу Верховної Ради чи Кабінету Міністрів оголошення про порушення справи про банкрутство. Розпорядником майна боржника може бути призначений банк, фонд державного (комунального) майна або інша особа за пропозицією боржника чи кредиторів. Повноваження розпорядника майна втрачають силу з моменту утворення ліквідаційної комісії.

У місячний термін з дня опублікування оголошення про порушення справи про банкрутство кредитори подають до арбітражного суду письмові заяви з майновими вимогами до боржника, які суд визнає або відхиляє. У цей же строк арбітражний суд виносить ухвалу, в якій зобов'язує всіх осіб, що подали заяви з майновими вимогами, скликати збори за їх участю, на яких у разі потреби створюється їх повноважний комітет. Якщо є фізичні чи юридичні особи, які бажають взяти участь у санації (оздоровленні фінансового стану) боржника, то вони повинні у той же місячний строк подати до арбітражного суду заяви з письмовим зобов'язанням про переведення на них боргу. Санація можлива за умови, що збори (комітет) кредиторів погодилися на її проведення. Право вибору умов проведення санації шляхом реорганізації, приватизації залишається за боржником у разі якщо він сам звернувся до арбітражного суду із заявою про визнання його банкрутом. [19c.652]

Арбітражний суд приймає або ухвалу про проведення санації, або постанову про визнання боржника банкрутом у разі відсутності пропозицій щодо проведення санації чи незгоди кредиторів з умовами її проведення. У постанові про визнання юридичної особи банкрутом визначаються ліквідатори з числа представників зборів кредиторів, банків, фінансових органів, а також фонду державного (комунального) майна, якщо банкрутом визнано державне підприємство. На ліквідаторів, які утворюють ліквідаційну комісію, покладаються обов'язки проведення процедури задоволення вимог кредиторів.

Існує черговість задоволення претензій кредиторів при ліквідації юридичної особи внаслідок визнання її банкрутом. Відповідно до ст. 21 Закону України "Про банкрутство" з коштів, виручених від продажу майна банкрута, передусім покриваються витрати, пов'язані зі провадженням справи про банкрутство в арбітражному суді та роботою ліквідаційної комісії, функціонуванням розпорядника майна, а також задовольняються вимоги кредиторів, забезпечені заставою. Далі у першу чергу виконуються зобов'язання перед працівниками підприємства-банкрута, зокрема ті, що виникають з трудових відносин, тощо. У другу чергу задовольняються вимоги з державних і місцевих податків та неподаткових платежів до бюджету і вимоги органів державного страхування та соціального забезпечення. У третю чергу задовольняються вимоги кредиторів, не забезпечені заставою, у четверту чергу — вимоги щодо повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства та виплат за акціями членів трудового колективу, у п'яту чергу погашаються усі інші вимоги. [20 c.147]

У разі недостатності майна для повного задоволення всіх вимог однієї черги претензії задовольняються пропорційно належній кожному кредиторові сумі. Вимоги, заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, або не задоволені за недостатністю майна, вважаються погашеними.

Сама реорганізація здійснюється в різних формах: шляхом злиття, приєднання, поділу, виділення або перетворення.

Злиття має місце тоді, коли дві або більше юридичні особи об'єднуються в одну нову і при цьому припиняють своє існування.

Приєднання — це форма реорганізації, за якої одна юридична особа включається до складу іншої юридичної особи, що продовжує існувати й далі, але вже в більшому масштабі. Приєднувана організація припиняє свою діяльність.

Зворотний процес має місце при поділі й виділенні. Поділ означає, що на базі однієї юридичної особи виникає дві або більше нових юридичних осіб, а ця перша припиняється. При виділенні немає припинення юридичної особи. З її складу лише виділяється нове соціальне утворення, яке наділяється правами юридичної особи. [16 c.284]

Своєрідною формою реорганізації юридичних осіб є їх перетворення. Суть перетворення полягає в тому, що на основі юридичної особи створюється нова організація, яка має інший профіль, цілі діяльності, структуру тощо, але приймає всі активи і пасиви свого попередника. При злитті і поділі юридичних осіб майно (права та обов'язки) переходить до новоутворених юридичних осіб. У разі приєднання однієї юридичної особи до іншої її майно переходить до останньої. Майно переходить до правонаступника в день підписання передаточного балансу, якщо інше не передбачено законом або постановою про реорганізацію (ч. 2 ст. 37 ЦК України).

Правонаступник відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, що припинила своє існування, у повному обсязі, тобто і тоді, коли одержані активи не покривають усіх вимог кредиторів. При поділі і виділенні правонаступники відповідають за боргами попередника пропорційно до часток одержаного ними майна, зазначених у розподільчому балансі.

ВИСНОВОК

Отже, на основі викладеного матеріалу можна зробити такі висновки.

Цивільний кодекс Української РСР (ЦК 1963р.) та новий Цивільний кодекс України (ЦК) по-різному визначають поняття юридичної особи. Якщо ЦК 1963р. визначає юридичну особу як організацію, що має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов’язки, бути позивачем та відповідачем у суді (цивільна правосуб’єктність) (ст. 23 ЦК 1963р.), то в новому ЦК вона визначена як організація, створена й зареєстрована у встановленому порядку, яка наділяється цивільною правосуб’єктністю (ст. 80 ЦК).

Ще з давніх часів римського права під основною ознакою юридичної особи розуміли її майнову відокремленість.

Щодо визнання державної реєстрації обов’язковою ознакою юридичної особи, то, по-перше, в правовій практиці України зустрічаються випадки, коли юридична особа створюється та діє без державної реєстрації (це державні органи, що здійснюють владні повноваження, органи місцевого самоврядування та деякі інші суб’єкти). По-друге, наприклад, загальноосвітній навчальний заклад є юридичною особою, однак, школи на сьогоднішній день майном не наділені, не мають самостійного балансу, рахунків у банку; правомочності юридичних осіб, зокрема, й щодо управління майном, від їх імені здійснюються районними управліннями освіти.

По-третє, до ЄДРПОУ включаються відомості не лише про юридичних осіб, а й про філії, відділення, інші відокремлені структурні підрозділи, які статусом юридичної особи не наділяються.

Враховуючи вищезазначене, визнавати державну реєстрацію обов’язковою ознакою юридичної особи є некоректним. У практиці до закріплення за юридичною особою майна (наділення майном) її вважають такою, що не здійснює діяльність.

Отже, дефініцію, наведену в ЦК 1963р., слід визнати більш вдалою, ніж визначення нового Цивільного кодексу.

Відокремленість майна, на мою думку, ― головна ознака юридичної особи. І в ЦК 1963р., й у новому ЦК залишаються не повністю врегульованими деякі аспекти правового режиму майна юридичних осіб і, як наслідок, їх правосуб’єктності.

Юридичну особу можна класифікувати на види за різними критеріями. Проте ця класифікація не знаходить відповідного відображення у ЦК.

ЦК вперше в історії розвитку права України, розмежовуючи юридичних осіб на юридичних осіб публічного та приватного права, регулює порядок створення та правовий статус лише юридичних осіб приватного права.

Отже, ЦК України визначає характер майнових відносин юридичних осіб приватного права, державних та комунальних підприємств з їхніми власниками, залишаючи поза увагою інші види юридичних осіб. Йдеться про державні органи, які здійснюють владні повноваження, та органи місцевого самоврядування, неприбуткові бюджетні організації ― лікарні, вузи тощо, які віднесені до юридичних осіб публічного права.

Законодавець свідомо виключає зі сфери регулювання цивільного й, зокрема, господарського законодавства питання створення та правового статусу державних органів місцевого самоврядування, що наділяються ознаками юридичної особи, оскільки (так об’єктивно склалося) це питання належить до сфери правового регулювання конституційного та адміністративного права.

Отже, для всіх без винятку юридичних осіб правосуб’єктність у цивільних правовідносинах є похідною від правосуб’єктності їх власника (власників). Такі відносини можуть бути ієрархічними й обов’язково розпочинаються від правосуб’єктності осіб, які не мають ознак юридичної особи (народ України, держава, територіальна громада або окремі фізичні особи). Таким чином, можна зробити висновок, що законодавець з недостатньою точністю розмежував юридичних осіб на юридичних осіб приватного та публічного права. Наприклад, згідно з ЦК України, навчальний заклад, створений державою, є юридичною особою публічного права (ст. 167), а приватний навчальний заклад – юридичною особою приватного права. Ці заклади відрізняються один від одного лише формою власності, а, згідно з Конституцією України, всі форми власності є рівноправними, а, отже, на обидва навчальні заклади повинен поширюватися єдиний порядок створення та діяльності.

Таким чином, розглянуту класифікацію юридичних осіб необхідно вдосконалити, передбачивши, що юридичні особи публічного права – це державні органи, на які законом покладено владні повноваження, та органи місцевого самоврядування. Решту юридичних осіб, зокрема, й державні та комунальні підприємства, слід віднести до юридичних осіб приватного права. Саме тоді в ст. 191 ЦК України можна буде передбачити, що об’єктом цивільно-правових угод може бути будь-яка юридична особа приватного права, що як єдиний майновий комплекс, є нерухомістю.

СИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1) Конституція України, прийнята на п’ятій сесії верховної Ради України 28 червня 1996року.

2) Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року, № 435-IV.

3) Цивільний кодекс України: Коментар / За заг. ред. Є.О. Харитонова, О.М. Лапітенко. - Х.: Одісей, 2008.  4) Про об’єднання громадян: Закон України від 16 червня 1992р.,

№ 2460-XII.

5) Про власність: Закон України від 7 лютого 1991р., № 697-XII.

6) Про свободу совісті та релігійні організації: Закон України від 23 квітня 1991р., № 987-XII

7) Про господарські товариства: Закон України від 19 вересня 1991р.,

№ 1576-XII.

8) Дзера О. В. Цивільне право України. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — 736с.

9) Олена Єременко „До питання про державну реєстрацію юридичної особи” // Підприємництво, господарство і право, 2003р., № 8.

10) А.Єфименко „Регулювання припинення (реорганізації) та ліквідації юридичної особи за проектом Цивільного кодексу України” // Право України, 2002р., № 10.

11) Цивільне право України // за заг. Ред. Я. М. Шевченко. – УК., 2003. – Т.1.

12) О.Кравчук „Майновий аспект правового статусу юридичних осіб за новим Цивільним кодексом України” // Право України,2003р., № 12.

13) Д. Лук’янець „Про вину юридичної особи у сфері адміністративної відповідальності” // Право України, 1999р., №11.

14) В.Ніколаєв „Про інститут юридичної особи”// Право України, 1997р., №7.

15) Г.Фединяк „Межі здійснення правосуб’єктності юридичними особами України за кордоном” // право України, 2003р., № 12.

16) Цивільне право України. Частина перша; За ред. проф.. Ч.Н. Азімова, доцентів С.Н. Приступи, В.М Ігнатенка. – Харків: Право, 2000. – 368с.

17) Цивільне право України: Навчальне видання / І.А. Бірюков, Ю.О. Заіка, В.М. Співак. – К.: Наукова думка, 2000. – 304с.

18) Цивільне право: підручник для студентів юридичних вузів та факультетів. Загальна частина. / Д.В. Боброва, О.В. Дзера, Н.С Кузнєцова, О.А.Підопригора. – К.: Вентурі., 1997. – 544с.

19) Цивільне право України: Підручник / Є.О. Харитонов, Н.О.Саніахметова. – К.: Істина, 2003. – 776с.

20) Цивільне право України: Академічний курс: Підручник: У двох томах / За заг. ред. Я.М. Шевченко. – Т.1. Загальна частина. – К.: Концерн „Видавничий дім „Ін Юре”, 2003. – 520с.

21) Цивільне право України за ред. Р. О. Стефанчука, К. Наукова думка, Прецедент 2004с.562

22) Мазур О. С. Цивільне право України. — К.: Університет "Україна", 2005. — 288 с.

23) Л. Соловйова. Виникнення правосуб’єктності підприємств: деякі питання. // Право України, 2002. № 7.

24) В. Кравчук. Визначення сфери застосування інституту юридичної особи. // Право України, 1998. № 4.

25) Рікс Ніведа. Особливості корпорацій у англосаксонській системі права.// Право України., 1997 № 8.