Поняття злочину
ПЛАН
ВСТУП
1. Соціальна природа злочину.
Залежність поняття злочину від соціально-економічних відносин, що існують в
суспільстві
2. Поняття формального, матеріального
та формально-матеріального визначень поняття злочину
3. Суспільна небезпека як матеріальна
ознака злочину
4. Кримінальна протиправність як
формальна ознака злочину
5. Винність і караність як ознаки
злочину
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
При розвитку будь-якого суспільства велику роль відграють
врегульовані правовими нормами правовідносини у всіх галузях життєдіяльності.
Саме критерій розвину тості правових традицій свідчить про ступень організації
та ступень еволюції суспільства.
В сучасних умовах незалежності та розбудови демократичної держави,
формування громадянського суспільства дуже важливе місце посідає проблема
забезпечення правовим підґрунтям існуючі відносини. Крім того з високими
темпами наукового прогресу та розвитком нових сфер економічної діяльності
суспільство вимагає все більш удосконаленого та новітнього, прогресивного
правового регулювання.
Процеси глобалізації та інтеграції у світову також формують певну
потребу для більш чіткого та зрозумілого розмежування регульованих правом
відносин. Всі ці складові формують одну єдину проблему – визначення обсягів
правомірної поведінки. Особливо це проявляється в сфері кримінального
законодавства, де з появою нових видів суспільної діяльності постає гостра
проблема закріпити на рівні закону протиправність дій спрямованих на обмеження
чи порушення прав економічних суб’єктів, у світлі швидкого розвитку технологій.
Наприклад ще досить недавно взагалі була відсутня норма права щодо комп’ютерних
злочинів, зараз це є чи не най розповсюджуваний вид правопорушення.
Актуальність даної роботи полягає в тому, щоб проаналізувати
поняття та складові такого суто юридичного поняття як злочин з метою більш
детально вивчити його природу та фактори його окреслення. Крім того слід
розрізняти злочин від інших видів правопорушень, що не тягнуть за собою
кримінальної відповідальності, але є споріднені щодо певних ознак. Тому, у
світлі новітніх тенденцій розвитку держави, формується стійка потреба в чіткому
розмежуванні норма права.
Об’єктом даної роботи є така категорія протиправної поведінки як
злочин, його склад та визначення. Предметом дослідження будуть виступати перш
за все критерії визначення злочину, його структура та його ознаки а також
співвідношення та взаємозв’язок ознак.
Метою роботи є аналіз та виокремлення особливостей поняття злочин,
особливостей його складових та їх відмінність від інших видів протиправної
поведінки.
Виходячи з мети під час розгляду даної тематики постають певні
завдання, вирішення яких веде до більш чіткого розуміння природи та ознак
злочину, а саме:
·
аналіз визначення злочину та
підходи щодо його формалізації;
·
аналіз ознак злочину, та їх
відмінність від ознак інших правопорушень;
·
аналіз механізму поєднання
ознак злочину в єдину сукупність та природу категорії «злочин».
Таким чином, після аналізу можна буде дати чітку відповідь щодо
формування критеріїв віднесення поведінки до категорії злочину.
Причини злочинності
варто шукати у всій палітрі відносин людини із зовнішнім середовищем, як
соціальної істоти, у тім, що є змістом соціального буття людини у всіх його
складностях і протиріччях. Соціальні відносини, як й економічні, різноманітні й
разнорівневі. У загальній формі можна сказати, що соціальні відносини, у яких
особистість почуває себе нерівної з іншими, защемленої, завжди чреваті
протестуючим поводженням, а в крайнім своєму вираженні - злочинним. Практично
рідко можна зустріти людини, повністю вдоволеного своїм положенням у
суспільстві. У числі іншого, це виникає через те, що людина схильний до
переоцінки самого себе. Однак багатосторонність його соціального буття, як
правило, утримує баланс виникаючих протиріч, і людина живе в суспільстві як
його член, хоча, може бути, і не повністю вдоволений своїм положенням, але
підлеглий закономірностям (і законам) суспільства й держави.
Соціальні відносини
людини існують на макро- і мікрорівнях. Макрорівень являє собою й відносини
людини із суспільством і державою в цілому, і його виробничі відносини
(включаючи утворення, спеціальність, роботу, суспільну діяльність і т.п. ) і
його положення як особистості, у тім, що розуміється під правами людини.
Суспільство потоптаних людських прав неминуче розплачується високою
злочинністю, або їм правлять злочинними методами.
Найбільш уразливі
проблеми соціальних відносин у цьому плані - національні відносини й проблема
рівності.
Протягом тривалого часу
в кримінології затверджувалося, що злочинність - явище сугубо соціальне;
відповідно в міркуваннях про причини злочинності національна тема майже не була
присутня. Тим часом у західній кримінології про цю тему писали. Хоча некритично
прийняти ці теорії навряд чи можна, зокрема тому, що американські кримінологи,
наприклад, розмежовують злочинність білих і злочинність чорних і кольорових.
Хоча, звичайно, говорити треба не про біологічний поділ злочинності на кольори,
а про соціальний статус осіб, у силу свого кольору шкіри оказавшихся на нижчих
щаблях соціальних сходів і не бачать, у багатьох випадках, інших засобів
боротьби за свої соціальні права, крім злочинних. Це не виправдує злочину, але
пояснює їхньої причини. [7]
І коли у вітчизняній
кримінології затверджується, що національні протиріччя є причини злочинності,
то мова йде не про поділ злочинності (і її причин) по кольорі й по
приналежності до націй, національності, а про ті конфліктні ситуації, які
породжені протиріччями соціального (і політичного) плану, а види злочинності
відбивають, у числі іншого, і національні особливості життя людей. У той же час
до останнього років злочинність на ґрунті міжнаціональних конфліктів не була
настільки поширена й тим більше настільки політизована, як це має місце нині.
Прокинувшася (або,
точніше - розбуджена політиками) національна ворожнеча й ненависть, що виникли
на ґрунті гасел про "суверенізації", доведених до абсурду, стали
причинами багатьох тяжких злочинів, включаючи тероризм, масові вбивства,
застосування зброї й т.д. Вони ж розбудили соціальну злочинність, піднявши на
поверхню хвилю крадіжок, насильств, захоплення зброї й т.п. Соціальне життя
людей у таких умовах стає нестерпною. Вона викликає не тільки різні ексцеси й
відповідні злочини, але й непевність і напруженість, спричиняє , крім
злочинності, постійний страх, нервові стреси й психічні захворювання. Наслідком
національних (у значній своїй частині спровокованих) конфліктів стала проблема
біженців, які біжать із насиджених, що стали рідними, місць не тільки під
впливом панічного страху перед невідомістю, але й тому, що погрозами й
постійним психічним тиском їх примушують до такого поводження. Строго говорячи,
це теж особливий вид злочинності, поки ще не сформульований у законі.
Націоналізм є причиною
й найбільш тяжких злочинів - проти держави, проти особистості й інших.
Соціальні відносини, що
впливають на злочинність, можуть бути результатом несприятливо сформованої
екологічної ситуації, коли цілі народи ставляться в нестерпні умови життя.
Причому злочинність у таких випадках буває двоякого роду. Насамперед злочинність
посадових осіб, що виявили пагубний вплив на навколишнє середовище й здоров'я
людей екологічної ситуації, пов'язаної з виробництвом, але скриваючих це й тим
посилюючі шкідливі наслідки, і злочинність інших жертв ситуації, часто
пов'язана з пияцтвом, як наслідком усвідомлення безперспективності життя,
погіршенням фізичного стану, нервовими й психічними хворобами їх особисто або
їх близьких, що народжується на цьому ґрунті прагненням заподіяти комусь шкода
(часто такі злочини називають немотивованими, хоча це не так, тому що мотив є,
але їсти не усвідомлює й сам здійснюючий злочин). [7]
Соціальні конфлікти
загального плану, що приводять до здійснення злочинів, можуть відбивати також
невдоволення людини своїм соціальним статусом, отриманим (або неодержаним)
утворенням, обстановкою в трудовому колективі, у якому або вирують конфлікти,
або діються неподобства, процвітає беззаконня, має місце злочинне поводження
посадових осіб. Буває й так, що сформована соціальна ситуація втягує людину в
злочинну діяльність. Може бути, найбільш характерним у цьому плані є одержання
людиною на виробництві незаслуженого їм заохочення (причому спочатку не
усвідомлюваного їм факту незаслугованності цього заохочення) один раз, потім
другий, третій і т.д. Це те, що, наприклад, називається приписками,
породженими, спочатку, невідповідністю заробітної плати виконуваній праці
(економічні причини!), а потім стали звичним образом соціального буття й переконанням,
що прийшло, у тім, що раз людині краще (платять більше), значить все правильно.
Відніми в людини це звичне (хоча й незаконне) - наступить конфлікт. Нині, в
умовах переходу до ринку, коли ослаблений (якщо не зруйнований) соціальний
контроль за тим, хто, кому й скільки платить (грошову винагороду), саме
винагорода, а не зарплату (у кооперативах, змішаних підприємствах і фірмах і
навіть місцевих органах влади (меріях і префектурах) вона встановлюється довільно,
з порушенням принципу соціальної справедливості). Ця соціальна несправедливість
його джерело конфліктів і злочинності.
Причому на злочинність
впливає (викликає її) не тільки конкретний прояв соціальних недоцільностей,
конфліктів і несправедливості, але й загальна атмосфера в суспільстві, коли
проголошені гасла спростовуються справами влади, у тому числі критики, що
прийшли до влади на хвилі, несправедливостей минулого.
Соціальна тканина
суспільства складається з різних верств населення, різних його страт (шарів,
груп), об'єднаних загальними умовами функціонування суспільного організму, але
маючих у цьому загальному свої, групові, кланові й т.п. інтереси (не будемо при
цьому виключати й інтереси класів й їхнього протиріччя, незважаючи на те, що
багато хто зараз намагаються уникати такої постановки питання).
У проблемі причин
злочинності класові інтереси цікавлять нас у значно меншому ступені, чим
протиріччя, що виникають між більше дрібними осередками, що становлять
суспільства (хоча класові зіткнення, як показує історія, найбільш страшні по
своїх тяжких наслідках для соціального життя людей, у ході яких стираються
грані між злочинний і незлочинним, коли закон перестає бути законом, а
залишається лише право сильного, що перестає бути правом, коли колесо історії
повертається знову... Але це - інше питання). [8]
Протиріччя між
груповими інтересами усередині суспільства - реальність, що ігнорувати не
можна. Звичайно, зовсім не завжди ці конфлікти народжують злочинність, але
найбільш гострої форми їх - безумовно. Причому нерідко ненависть одних верств
населення до інших розпалюється штучно, наприклад за допомогою засобів масової
інформації. Гасла типу: "Бий комуністів!", як і бездумні заклики до
розправ з буржуями (дійсними або мнимими) або з куркулями, як було наприкінці 20-х
рр., і т.п. , які привели країну до настільки сумних наслідків, розбурхували
суспільство. Соціальний клімат у суспільстві, розігрітий подібними закликами,
приводить до нестійкому, конфліктному положенню між різними соціальними шарами
й неминуче веде до злочинів.
Не можна при цьому
ігнорувати ворожість одних шарів суспільства до інших, наприклад, із приводу
більшої заробітної плати, наявності дач або більших квартир, можливостей їздити
за рубіж і т.д. Людям століттями вбивали в голів ідеї рівності (убивають,
всупереч тому, що відбувається в суспільстві й зараз), хоча абсолютної рівності
немає й бути не може. Але варто домагатися в суспільстві найбільш повного
дотримання принципу соціальної справедливості й забезпечення нормального,
забезпеченого в правовому відношенні існування людей.
От чому, коли підлітки
робили акти вандалізму (і крадіжки) з дач, скажемо, представників творчої
інтелігенції, вони говорили, що грабують радянських буржуїв, а коли злодії
очищають квартири торговельних працівників (або від'їжджаючих за кордон), вони
говорять, що відновлюють соціальну справедливість, тому що крадуть у тих, хто
сам обкрадає державу й людей. Так чи інакше, але ці дії (як й їхнє пояснення)
відкривають нам завісу (причини) конфліктів між різними соціальними групами й
причини багатьох проявів злочинності. До речі, і характер чинених злочинів, і
їхня мотивація також виникають із приналежності осіб, що зробила злочини, до
тієї або іншої соціальної групи. Виявлено одну загальну кримінологічну
закономірність: чим нижче рівень культури, вихованості й освіченості злочинців,
тим грубіше по характері й примітивніше по мотивації чинене ними злочин. Чим
вище утворення, соціальний статус злочинця, тим зухваліші способи здійснення
злочинів, хоча, в остаточному підсумку, вони настільки ж, якщо не більше,
небезпечні, чим всі інші види злочинності або злочинів. При всім цьому
злочинність, як прояв групових конфліктів у суспільстві, є реальність. Нижчою
ланкою в причинах злочинності, обумовлених соціальним буттям людини, є
міжособистісні відносини (конфлікти) - у родинах, між близькими й знайомими,
нарешті, що випадково виникають на ґрунті конкретної ситуації, коли
зіштовхуються між собою інтереси людей, що не знайшли іншого способу дозволу
конфлікту, крім як через злочин. Статистика показує, що такий вид злочинності,
як насильницька, є в значній частині наслідок міжособистісних зіткнень. [8]
Перший й основний
осередок соціального буття людини - родина. У цьому осередку - сила й слабість
держави. Благополуччя й соціально корисна діяльність родини в значній мірі
залежить від економічних, матеріальних умов. Забезпеченість або
незабезпеченість родини, особливе положення розділу її - чоловіка, визначає в
більшості випадків моральну й соціальну ситуацію в ній. У той же час клімат у
родині визначають не тільки матеріальні умови, але й ступінь соціальної
вихованості її членів, моральні установки. Не секрет, що чимало конфліктів і
злочинів відбувається й відбувається там, де процвітають склоки, наклеп,
анонімки, підсиджування, кар'єризм, що в значній частині випадків є не що інше,
як вираження психологічної несумісності людей. У недалекому минулому в
радянській кримінології як позитивний фактор відзначалося, наприклад, те, що,
на відміну від більшості країн Заходу, де вбивства відбуваються в значній
частині в результаті дій терористів, гангстерів, на вулицях й у громадських
місцях, із застосуванням вогнепальної зброї й т.д. , у нашій країні переважна
більшість убивств - результат побутових конфліктів (чоловік - дружину, дружина
- чоловіка, коханець - співмешканку й т. п.). Навряд чи, однак, це можна
вважати більшим досягненням, тому що те, що називається побутом, є не що інше,
як деморалізація мікросоціальних відносин, показник існуючі в суспільстві
неповаги людей друг до друга, у тому числі людей близьких, соціальної
невихованості й низкою культури населення. А якщо до цього додати широкі
масштаби з - злочину досить специфічного й найбільше властивій нашій країні, у
комплексі причин якого нерідко лежать ті ж "побутові" мотиви або
ворожість (зворотний бік психологічної несумісності) людей друг до друга
("Мені не сподобалося, як він на мене подивився!"), те стає
очевидним, що подібна ситуація в якості кримінологічно позитивної оцінюватися
не може. Але тепер з'явився й тероризм. Міжособистісні конфлікти, що виникають
на ґрунті незадовільного соціального буття людини й відносин, що складаються
внаслідок цього, небезпечні тим, що виникають або зненацька, але як результат
"нагромадження" невдоволення протягом тривалого періоду часу й тому
важко розпізнавані й тим більше попереджуємі, або починаються практично з
перших днів спільного життя й з кожним наступним днем (періодом) стають усе
більше нестерпними, приводячи, в остаточному підсумку, до вибуху, злочину. В
останньому випадку втручання громадськості або правоохоронних органів нерідко
не запобігає сумних наслідків, але навіть прискорює їхнє настання (що,
звичайно, не означає, що в подібних ситуаціях у них не слід втручатися, - тут
дорівнює може бути успіх або сумний результат). Сугубо особистісне сприйняття
людиною соціального життя, як на макро-, так і на мікрорівнях, створює
додаткові труднощі для з'ясування впливу соціальних умов на поводження його, у
тому числі злочинне. Те, що ми називаємо стресами (і що зовсім не завжди
означає наявності психічної хвороби), виникає, як правило, саме на ґрунті
незадоволеності соціальним буттям. Очевидно одне: мікросоціальні й
міжособистісні конфлікти є вираження негативного плину соціального життя людей,
і саме в ній й у цих конфліктах кореняться причини значного відсотка
злочинності в загальній її масі. Треба мати на увазі, що соціальні конфлікти
досить різноманітні й переважна більшість їх може виявлятися в процесі
практичної діяльності як суспільством і його соціальними осередками на різному
рівні, так і правоохоронними органами, у першу чергу міліцією й наслідком.
Однак заходу попередження злочинів у подібних випадках повинні по перевазі
носити загальсоціальний характер.
Поняття злочину є одним
з центральних у кримінальному праві. Всі інші його інститути так чи інакше
обертаються довкола нього, розкриваючи зміст окремих елементів, що
характеризують його, окремих сторін тощо.
М.С. Таганцев,
розглядаючи поняття злочину, писав: «Жизнь всех народов свидетельствует нам,
что всегда и везде совершались и совершаются деяния по разным основаниям не
только признаваемые недозволенными, но и вызывающие известные меры общества или
государства, направленные против лиц, их учинивших, деяния, признаваемые
преступными; что всегда и везде существовали лица, более или менее упорно не
подчиняющиеся требованиям правового порядка, велениям власти, его охраняющей».
Злочин виникає з появою
держави, з початком правової регламентації суспільного життя. У майбутньому з
часом, з розвитком суспільства він стає особливим явищем, яке об'єднує
найнебезпечніші діяння. При цьому «злочин» є категорією достатньо динамічною -
навіть в одному і тому самому суспільстві, протягом невеликого проміжку часу
підходи до розуміння злочинного і незлочинного можуть суттєво змінюватись.
Практично до 7%
населення будь-якої країни становлять особи, які, не зважаючи на умови
соціального буття, завжди порушуватимуть кримінально-правові приписи - вчиняти
злочини (цей факт зафіксовано кримінологами різних країн світу). Основну масу
населення країн — 65—67% - становлять особи, які потенційно спроможні порушити
кримінально-правові приписи залежно від конкретної життєвої ситуації. Лише
23-25% населення - це громадяни, які за будь-яких обставин уникатимуть
порушування кримінально-правових заборон - вчиняти злочини. [3]
Злочин - категорія не
тільки правова, а й соціальна. Вона відображає негативну оцінку особи та її
поведінки з боку суспільства, яка базується на: правовій оцінці поведінки та
особи, яка дається обвинувальним вироком суду; осудом особи та її поведінки,
яка формується в індивідуальній та груповій правосвідомості.
Розуміння поняття
злочину протягом історії людства відбувалось поступово.
Першу спробу визначити
поняття злочину здійснив римський юрист Ульпіан Д. (170-228 pp.), сформулювавши
його як порушення закону, поєднане з насильством та обманом.
В.Д. Спасович писав, що злочин
це - «деяние, запрещенное законом под страхом наказания, иными словами, оно
есть нарушение закона криминального». Одночасно він визначав злочин як
«нарушение учреждений, устанавливаемых в интересах общественного порядка и
признанных необходимыми условиями общежития». Теоретично В.Д. Спасович вважав,
що злочин - це «противозаконное посягательство на чье-либо право, столь
существенное, что государство, считая это право одним из необходимых условий
общежития, при недостаточности других средств охранительных, ограждает не
нарушаемость его наказанием».
О.Ф. Кістяківський зазначав,
що «преступление есть нарушение закона, установленного для ограждения
безопасности и благосостояния граждан».
Пофесор Санкт-Петербургзького
університету Н.Д. Сергієвський визначав злочин як діяння особи, яке на момент
скоєння було протиправним та караним.
М.С. Таганцев,
аналізуючи поняття злочину вказував: «Преступным почитается деяние, посягающее
на юридическую норму в ее реальном бытии; или, выдвигая более содержание
посягательства: деяние, посягающее на охраняемый нормой интерес жизни». Йому
належить ще одне визначення злочину, яким, на його думку, є «уголовно-наказує
мая неправда, деяние, посягающее на юридическую норму в ее реальном бытие».
Відомий французький
криміналіст Гарро вважав, що злочин -Це діяння, заборонене або продиктоване
заздалегідь виданим законом під страхом покарання.
Один з творців
кримінологічної науки італійський криміналіст Гарафало визначав злочин як
діяння, яке є шкідливим для суспільства і одночасно ображає середню міру
почуття жалю та чесноти, що притаманні кожній цивілізованій особі.
Німецький криміналіст
Біндінг вказував, що злочин - це порушення норми закону з каральною санкцією.
Кримінальні кодекси
Франції епохи Великої Французької революції та Консульства (1791, 1810 pp.)
визначали злочин як проступок або порушення, що карається за Кримінальним
кодексом.
Кримінальне
законодавство Російської імперії (1845, 1903 pp.) визначало злочин, як діяння,
яке заборонене під час його вчинення під страхом покарання (з погрозою
покарання).
На теренах Західної
України, яка до 1939 р. перебувала в складі Польщі, діяв Карний кодекс та Право
про переступи 1932 р. Карний кодекс не давав визначення злочину в одній нормі,
однак шляхом тлумачення ним визнавалось умисна дія, заборонена під загрозою
кари законом, що діяв у часі її вчинення, за яку передбачалось покарання у
вигляді смертної кари або тюремне ув'язнення на строк понад 5 років (статті 1
та 12).
Інші дії (умисні і
необережні, ті, за які передбачалось покарання у вигляді тюремного ув'язнення
до 5 років або арешт понад 3 місяці, або штраф понад 3000 злотих) вважались
кримінальними проступками.
Всі наведені визначення
поняття «злочин» базуються на найважливішому принципі кримінального права, який
сформульований як «Nullum crimen sine lege» - немає злочину, не передбаченого
законом
Цей основоположний
принцип закріплений у Загальній Декларації прав людини ООН від 10 грудня 1948
р. «Ніхто не може бути засудженим за злочин на підставі вчинення будь-якого
діяння чи бездіяльності, які під час їх вчинення не були визнані злочином
національним законом або міжнародним правом».
Європейська Конвенція
«Про захист прав людини та основних свобод» від 4 листопада 1950 р. у ст. 7
закріплює цей самий принцип, вказуючи: «Нікого не може бути визнано винним у
вчиненні кримінального правопорушення на підставі будь-якої дії або
бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення
за національними законами або за міжнародним правом. Не може також призначатися
покарання, тяжче від того, яке застосовувалося на час вчинення кримінального правопорушення». [4]
Визначення злочину як
діяння, забороненого кримінальним законом, є формальним. Воно не вказує на
соціальну природу цього явища і не розкриває в повному обсязі його змісту.
Протилежним є
визначення злочину лише на основі його матеріальної ознаки, що підкреслює лише
його ідеологічну сторону, не звертаючи уваги на необхідність нормативного
закріплення його ознак.
Такий підхід був
притаманний кримінальному законодавству СРСР і Української РСР до початку 60-х
років XX ст.
Практично так само злочин
визначався і в КК РСФРР 1926 і в КК УСРР 1927 р. Приміром, ст. 4 КК УСРР 1927
р. фіксувала «Общественно-опасным (преступным) деянием признается всякое
действие или бездействие, угрожающее советскому строю или нарушающее
правопорядок, установленный властью рабочих и крестьян на переходной к
коммунистическому строю период времени»
Цей підхід до
визначення поняття «злочин» чисто матеріальний. Відсутність формальної ознаки
злочину звужує його зміст, робить заідеологізованим.
Звичайно, що єдиним
науково правильним визначенням є те, що синтетично поєднує в собі як
матеріальний, так і формальний підходи.
Уперше
матеріально-формальне визначення злочину як суспільно небезпечного і
протиправного діяння з'явилось у національному законодавстві лише в «Основах
кримінального законодавства Союзу СРСР та Союзних республік» від 25 грудня 1958
р. Воно ж було рецепійовано КК УРСР i960 p., який визначав злочин як
«...передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дія або
бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну і
економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права
і свободи громадян, а так само інше передбачене кримінальним законом суспільно
небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок».
Однак і це поняття не
можна було визнати повністю вдалим, оскільки воно не розкривало всіх ознак
злочину і залишало простір для суперечок з цього приводу.
У зв'язку з цим
визначення злочину, яке міститься в ст. 11 чинного Кримінального кодексу, слід
визнати найбільш вдалим:
«Стаття 11. Поняття
злочину.
1. Злочином є
передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або
бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину».
Це визначення, з одного
боку, об'єднує два підходи до визначення злочину (є формально-матеріальним), а
з Іншого,— вказує на ознаки, притаманні цьому явищу.
3. Суспільна
небезпека як матеріальна ознака злочину
Суспільна небезпека є
об'єктивною властивістю будь-якого правопорушення, включаючи й злочин. Ця
властивість полягає в тім, що злочином заподіюється або створюється погроза
заподіяння шкоди об'єктам кримінально-правової охорони. Ця шкода полягає в
дестабілізації суспільних відносин, порушенні правопорядку, а також у порушенні
законних прав і воль громадян й юридичних осіб. При цьому здійснення злочину
досить часто сполучено із заподіянням матеріального збитку, фізичної й
моральної шкоди потерпілій особі. Так, матеріальний збиток заподіюють всі
корисливі злочини (наприклад, крадіжка, грабіж, розбій і т.д.). Фізичну шкоду наносять
тілесні ушкодження, убивство, зґвалтування. Моральна шкода, як правило,
заподіюється злочинами, які пов'язані із заподіяння фізичної шкоди. Однак це не
виключає заподіяння моральної шкоди й при здійсненні інших злочинів. У деяких
випадках сам законодавець прямо вказує на заподіяння такої шкоди. Наприклад,
ч.2 ст. 365 КК передбачає відповідальність за перевищення влади або службових
повноважень, якщо воно супроводжувалося насильством, застосуванням зброї або
болісними й ображаючим особисте достоїнством потерпілого діями.
Зміст суспільної
небезпеки діяння загалом розкривається в ч.1 ст.1 КК України за допомогою
перерахування об'єктів кримінально-правової охорони, яким заподіюється або може
бути заподіяна шкода (збиток). Такими є: права й волі людини й громадянина,
власність, громадський порядок і суспільна безпека, навколишнє середовище,
конституційний лад України. Виходячи зі спрямованості діяння на певний об'єкт
(основні інтереси, цінності суспільства), тобто важливості об'єкта зазіхання,
найбільшу суспільну небезпеку представляють злочини проти прав і воль людини й
громадянина. [4]
Суспільна небезпека
злочину крім залежності від об'єкта зазіхання також залежить і від шкоди, що
заподіює або може заподіяти зроблене діяння. Деякі діяння стають суспільно
небезпечними з моменту здійснення дії або бездіяльності незалежно від того, які
вони спричинили суспільно небезпечні наслідки. Інші ж здобувають суспільну
небезпеку лише при настанні тих наслідків, які зазначені в законі. Характер
наслідків, що дозволяють віднести діяння до числа суспільно небезпечні злочинних,
може бути описаний по-різному. Наслідки можуть бути чітко визначені в
кримінально-правовій нормі (наприклад, заподіяння шкоди здоров'ю потерпілого,
загибель людей, майновий збиток і т.д.), або носять оцінний характер
(наприклад, особливо тяжкі наслідки, значний збиток, інші тяжкі наслідки й
т.д.).
Злочинні наслідки
подвійно впливають на суспільну небезпеку діяння: з одного боку, вони впливають
на кваліфікацію злочину, а з іншого боку, відіграють істотну роль при
призначенні покарання. Наприклад, зловживання владою або службовим становищем
(ст. 364 КК), службова недбалість (ст. 367 КК) і ряд інших діянь зізнаються
законом суспільно небезпечними лише при заподіянні істотної шкоди державним або
суспільним інтересам або охоронюваному закону правам й інтересам громадян;
настання тяжких наслідків, заподіяних злочином, свідчить про наявність у діях
особи ознак кваліфікованого складу злочину (статті 185, 186, 187 КК). Суспільно
небезпечні наслідки, не передбачені диспозицією статті Особливої частини,
ураховуються судом при призначенні покарання як обставини, що обтяжують
покарання (п. 5 ч. 1 ст. 67 КК).
Суспільна небезпека
злочину може також залежати від місця, часу, з й обстановки його здійснення.
Наприклад, згідно ч. 4 ст. 407 КК самовільне залишення частини або місця
служби, а також неявка в строк на службу без поважних причин, зроблені в умовах
воєнного стани або в бойовій обстановці; мародерство речей, що перебувають при
вбитих і поранених - тільки на поле бою (ст. 432 КК). Здійснення злочину
загальнонебезпечним способом є обставиною, що обтяжує покарання (п. 12 ч. 1 ст.
67 КК).
Суспільна небезпека
злочину визначається залежно від форм провини, мотивів і цілей. Деякі діяння
зізнаються суспільно небезпечними тільки при наявності навмисної провини
(наприклад, готування, замах, співучасть або причетність), або спеціальної мети
(ст. 307 КК), або особливих мотивів (зловживання владою або службовим
становищем). Злочину, зроблені по необережності, являють собою меншу суспільну
небезпеку, чим злочину, зроблені навмисне. У тих випадках, коли мотив і ціль
здійснення злочини безпосередньо зазначені в законі, вони враховуються судом
при кваліфікації діяння. У всіх інших випадках вони враховуються судом при
призначенні покарання.
Ознаки, що
характеризують суб'єкт злочину, також впливають на суспільну небезпеку.
По-перше, у КК передбачається ряд з, суб'єктом яких може бути тільки особа,
наділене спеціальними ознаками (військовослужбовці, посадові особи й т.д.). У
той же час знижується суспільна небезпека вчиненого, якщо діяння зроблене
неповнолітнім, жінкою, що перебуває в стані вагітності, особою, що перебуває
під впливом сильного щиросердечного хвилювання, викликаного неправомірними або
аморальними діями з боку потерпілого, під впливом погрози, примуса або в силу
матеріальної, службової або іншої залежності (ч. 1 ст. 66 КК). По-друге, особа,
що зробила діяння, що містить ознаки злочину, може бути звільнене від
кримінальної відповідальності, якщо буде визнано, що на момент розслідування
або розгляду справи судом, особа перестало бути суспільно небезпечним. Про
втрату особою суспільної небезпеки свідчать не тільки об'єктивні умови його
життя, але і його діюче каяття після здійснення злочину, а також його зразкове
поводження й чесне відношення до виконання своїх професійних і суспільних
обов'язків. Характер змін, що відбулися в обстановці, у якій перебуває особа,
що зробив злочин, може бути різним, але у всіх випадках вони повинні розривати
ту сукупність причин й умов, у якій було зроблене злочин, і виключати
можливість здійснення даною особою нових злочинів надалі . Наприклад,
звільнення винного з посади, з використанням якої був зроблений злочин;
припинення подружніх відносин, ускладнення яких послужило психологічною
причиною злочину й т.п. По-третє, особа, що зробила діяння, що містить ознаки
злочину, що не представляє великої суспільної небезпеки, може бути звільнене
від кримінальної відповідальності. При цьому діяння, за яке особа звільняється
від кримінальної відповідальності, зізнається злочином. В основу такого рішення
вкладається відсутність серйозної суспільної небезпеки особистості, оскільки
дана особа може виправитися без застосування покарання.
Суспільна небезпека має
характер і ступенем суспільної небезпеки. Характер суспільної небезпеки, як
якісна категорія, визначає, насамперед , ту або іншу групу суспільних відносин,
на яку зазіхає злочин. Про характер суспільної небезпеки можна судити по
значимості суспільних відносин, на які зазіхає злочин. [6]
Ступінь суспільної
небезпеки злочину являє собою кількісне вираження порівняльної небезпеки
аналогічних діянь однієї й тієї ж групи злочинів. Ступінь суспільної небезпеки
залежить від форми провини, мотиву й мети, способу зазіхання, місця, обстановки
й стадії його здійснення, ваги наслідків, що наступили, і інших обставин, при яких
воно було зроблено.
Відсутність суспільної
небезпеки діяння означає його незлочинність і некараність. Наявність же в
діянні лише формальних ознак якого-небудь злочину не служить підставою визнання
його злочином. Як показує практика нормотворчості в області юридичної
відповідальності, далеко не всі суспільно небезпечні діяння законодавець по тим
або інших причинах визнає злочинами, тобто не з усіма вважає потрібним боротися
мірами карної репресії. Однак від того, що законодавець, за якимись причинами, не
визнає те або інше суспільно небезпечне діяння злочином, це діяння не перестає
бути суспільно небезпечним.
4. Кримінальна
протиправність як формальна ознака злочину
Наступною обов'язковою властивістю злочину є його карна протиправність.
Це юридичне (на відміну від соціального) властивість діяння. Вона являє собою:
а) заборонність; б) погрозу покаранням.
Карна протиправність юридично виражає в карному законі суспільну
небезпеку й винність діяння. Вона похідна від них як оціночно-нормативна ознака
злочину. Тільки суспільно небезпечне й винне діяння зізнається кримінально
протиправним.
Ці положення завжди вважалися загальновизнаними, однак у саме
останнім часом зненацька стали піддаватися спростуванням. Так, у курсі лекцій
А.В.Наумова висловлюється необхідність "змінити традиційне для радянського
карного права співвідношення матеріальної й формальної ознак у визначенні
злочину. Необхідно дійсно відмовитися від прийнятого трактування взаємозв'язку
цих ознак, коли в основу визначення кладе матеріальна ознака (суспільна
небезпека), а формальна ознака (кримінальна відповідальність) оголошується
похідним від нього. Видимо, у правовій державі перше місце повинен займати
ознаку протиправності".
Характеристика карної протиправності в Кримінальному кодексі
України г. є, безсумнівно, більше зробленої, ніж у Кримінальному кодексі УРСР.
В останньому карна протиправність представлялася як передбачуваність діяння
карним законом. Однак у тоді карному законодавстві, що діяло, наприклад, у
Законі про кримінальну відповідальність за військові злочини 1958 р.,
відповідно в главах КК про військові злочини передбачалися норми не
кримінально-правові, а дисциплінарно-правові. У ряді статей говорилося, що
відповідне діяння при пом'якшувальних обставинах тягне застосування мір
дисциплінарного уставу. Такі діяння являли собою типові дисциплінарні провини.
Тим самим створювалася колізійність норм карного й дисциплінарного
законодавства, злочинів і провин.
Виключені також норми з адміністративною преюдицієй, згідно яким
злочином визнавалося діяння після його адміністративної караності протягом календарного
року. Тим часом жодне адміністративне правопорушення не має специфічну
кримінальну властивість діяння - суспільною небезпекою. Тому кількість
правопорушень не здатно перерости механічно в нову якість - злочин.
Заборона суспільно небезпечного й винного діяння встановлюється
винятково кримінальним кодексом, а не яким-небудь іншим, навіть федеральним
законом. Повна кодифікація кримінально-правових норм, як раніше відзначалося, -
обов'язкова умова принципу законності. Тому ніяк не можна погодитися із
твердженням, начебто "стосовно до поняття злочину мова повинна йти не про
кримінально-правовій забороні, а про заборону в широкому змісті, тобто
будь-якими галузями права, у тому числі в деяких випадках і карному праві,
мораллю, правилами гуртожитку, технічними нормами, нормами безпеки й ін.
Визначення карної протиправності як заборони Кримінальним кодексом
і тільки їм відповідає Конституції, найдавнішому принципу "nullum crіmen
sіne lege", міжнародному карному праву. [6]
У санкціях фіксується саме погроза покаранням, а не реальне
покарання, що у конкретному випадку може й не піти. І вона є властивістю карної
протиправності злочину. Караність діяння як погроза, можливість покарання,
передбачена в санкції кримінально-правової норми, не повинна змішуватися з
покаранням - караністю, що є наслідком здійснення злочину й тому в нього не
входить. От чому при звільненні від кримінальної відповідальності й покарання
із заміною їх іншими кримінально-правовими мірами не відбувається
декриміналізації, тобто перекладу злочину в розряд провин. Обов'язкові ознаки
злочину - суспільна небезпека, винність і карна протиправність, тобто заборона
діяння під погрозою покаранням, що втримується в санкціях відповідних
кримінально-правових норм, у таких випадках у наявності.
Аргументація, при якій протиправність оголошується первинної, а
суспільна небезпека вторинної, непридатна власне кажучи, методологічно
збиткова, політизована всупереч конституційному встановленню про ідеологічний і
політичний плюралізм. Діалектика взаємодії об'єктивного явища і його
суб'єктивної оцінки, у цьому випадку законодавцем, незмінна: первинно
об'єктивне, суб'єктивне похідна від нього, однак перебуває в тісній взаємодії
об'єктивного й суб'єктивного при сильному (іноді вирішальному) впливі
суб'єктивного (у нашому випадку - карної політики) на об'єктивне
Первинність і похідність властивостей злочину по природі й
механізму криміналізації не слід ототожнювати з їхньою значимістю для змісту
злочину. Суспільна небезпека, винність, карна протиправність - рівновеликі,
рівнозначні властивості злочину. Відсутність кожного з них виключає наявність
злочинного діяння. І те, що у визначенні злочину спочатку сказано про винність
і суспільну небезпеку, а потім про карну протиправність, таку рівнозначність аж
ніяк не спотворює. Можна було б переставити місцями характеристику властивостей
злочину, наприклад, визнати таким заборонене під погрозою покарання суспільно
небезпечне й винне діяння..
Набагато більшої уваги заслуговує широко вживане в теорії слово
"формальний" і часто використовуваний у законодавстві й на практиці
термін "ознака" злочину. На неточність терміна "формальний
злочин" уже вказувалося в літературі.
Давно прийшов час відмовитися від терміна "формальний"
як досить що неточно відбиває найважливішу юридичну властивість злочину - карну
протиправність. Замість нього слід уживати термін "юридичне"
властивість злочинного діяння".
Термін "ознака" злочину досить широко вживається в КК.
По граматичному тлумаченню він означає "прикмету, знак, по яких можна
довідатися, визначити що-небудь".
Звідси треба, що ознака злочину - це словесна характеристика в
диспозиції норм злочину і його властивостей. Суспільна небезпека, винність і
карна протиправність - не просто словесні описи, а самі властивості, змістовні
підсистеми системи "злочин".
Пряма й безпосередня дія Конституції в понятті з (а не з інших
питань) колись і найбільше проявляється в законодавчій діяльності.
Криміналізація діянь і декриміналізація злочинів повинні здійснюватися в
строгій відповідності з Конституцією. Наприклад, конструюючи склади про злочини
проти власності, законодавець повинен керуватися конституційним приписанням про
рівну охорону всіх форм власності; формулюючи норми про державні злочини,
додержуватися конституційної вимоги про неприпустимість захоплення влади й
перевищенні посадових повноважень. Коли ж карний закон набутив чинності ,
тільки він визначає, що злочинно й що незлочинно. При невідповідності
кримінально-правової норми про злочин Конституції остання прямо застосовуватися
не буде. Суб'єктам законодавчої ініціативи варто оперативно використати своє
право на зміну КК.
Після прийняття Конституції в 1996 р. випливало негайно привести
КК УРСР. у відповідність із нею. Однак цього зроблено не було. У результаті
виник конфлікт між карною й конституційною протиправністю стосовно до страти .
Конституція забороняла її застосування, за винятком тяжких злочинів проти
життя. У КК же санкцій зі стратою втримувалося більше десятка. Судова практика
встала перед питанням про дозвіл даної колізії.
Конституційні норми з узагальнений характер. КК їх конкретизує й
зовсім не обов'язково дослівно відтворює. [9]
Подібне положення зі співвідношенням міжнародного й
внутрішньодержавного карного законодавства. Прямо норми міжнародного права
стосовно до злочинів не діють. Вони повинні бути передбачені міжнародним
договором України. Закон України "Про міжнародні договори України"
говорить що "Положення офіційно опублікованих міжнародних договорів України,
не потребуючі видання внутрішньодержавних актів для застосування, діють в
Україні безпосередньо. Для здійснення інших положень міжнародних договорів
України приймаються відповідні правові акти". Кримінально-правові заборони
встановлюються внутрішньодержавним КК. І не тільки тому, що міжнародно-правові
заборони не мають санкцій (крім норми про геноцид). Але й тому, що принципи,
система, приписання Загальної частини вимагають трансформації (імплементації)
міжнародних норм у Кодекс.
Кримінально-правовий характер з повною мірою зберігається в
бланкетних нормах. Кількість бланкетних норм, кримінально-правова заборона в
які сполучається із заборонами інших галузей права в КК України, значно зросло.
Це зв'язано не тільки з науково-технічною революцією, як найчастіше було за
старих часів. Значною мірою "бланкетизація" карного права
відбувається за рахунок норм фінансового, податкового, цивільного й т.п.
галузей права цивілістичної орієнтації в умовах переходу від державно-планової
економіки до ринкового.
У зв'язку із цим перед законодавцем устало завдання не розчинити
специфіку кримінально-правової заборони в інших галузях права, чітко
розмежувати злочини й інші, незлочинні правопорушення. Підсилилося значення
такого розмежувального елемента злочину, як суспільно небезпечні наслідки тих
дисциплінарних норм, де фізична шкода й матеріальний збиток можуть бути
обчислені; він представлений у примітках до відповідних норм. Фізична шкода
традиційно визначається.
Іншим після заборони компонентом карної протиправності виступає
погроза покаранням. Вона передбачена в санкціях відповідних статей КК. Загальна
характеристика, система й види із представлені в Загальній частині КК. [9]
Така позиція обґрунтовано критикувалася й практикою сприйнята не
була. Зсув реальної караності злочину і їхньої караності як погрози покаранням,
передбаченої в санкціях кримінально-правових норм, у таких думках очевидно.
Караність діяння - не ознака злочину, а його наслідок. Реально не покараний
злочин або у випадку звільнення від кримінальної відповідальності й покарання
або через нерозкриття його не перестає бути внаслідок цього злочином.
Нова конструкція карної протиправності в понятті злочину кладе
кінець довголітнім спорам про те, чи є покарання ознакою злочину, і неясностям
про співвідношення ознак карної протиправності й покарання.
Отже: а) карна протиправність - юридична властивість злочину; б)
вона рівнозначна таким його соціальним наслідкам, як суспільна небезпека й
винність; в) вона прямо виникає з вимог принципу законності; г) карна протиправність
складається із заборони робити (утримуватися) відповідне діяння, описуване в
санкції норми, і погрози покаранням, передбаченим у санкціях норм із
урахуванням положень Загальної частини КК; д) вона адекватно відбиває суспільну
небезпеку діяння; е) карна протиправність являє собою оцінку законодавцем
суспільної небезпеки діяння і як усяка оцінка може бути неточної й навіть
помилкової по різних причинах, у тому числі
кон'юнктурно-кримінально-політичним.
У строгій відповідності із
принципом провини злочином може бути лише винне зроблене суспільно небезпечне
діяння. Провина являє собою обов'язковий елемент кожного злочину. По змісту
вона є психічне відношення особи до суспільно небезпечної дії (бездіяльності) і
його суспільно небезпечним наслідкам. Таке відношення відбувається у двох
формах (чотирьох можливих видах) провини. Форма є щось зовнішнє стосовно змісту.
Види ж провини змістовні і як підсистеми загальної системи провини, видові
категорії стосовно родового поняття й категорії - вина. Дві форми провини й
чотири види включають - намір прямій і непрямий, легкодумство й недбалість
(див. докладніше гл. "Суб'єктивна сторона злочину"). Винним у злочині
зізнається особа, що зробила діяння навмисне або по необережності.
Як раніше відзначалося,
принцип провини говорить, що "особа підлягає кримінальній відповідальності
тільки за ті суспільно небезпечні дії (бездіяльність) і суспільно небезпечні
наслідки, що наступили, у відношенні яких установлена його провина".
Об'єктивне зобов'язання, тобто зобов'язання у відповідальність невинно
заподіяної шкоди, як би важкий він не був, не допускається.
Невинне заподіяння шкоди
вважається випадком або казусом. У Кримінальному кодексі Україні, передбачені
чотири різновиди казусів або випадків, коли особа: 1) не усвідомлювало й по
обставинах справи не могло усвідомлювати суспільної небезпеки своїх дій
(бездіяльності); 2) не передбачало можливості настання суспільно небезпечних
наслідків і по обставинах справи не повинне було їх передбачати; 3) особа не
передбачало можливості настання суспільно небезпечних наслідків і не могло їх
передбачати; 4) передбачало можливість настання суспільно небезпечних наслідків
своїх дій (бездіяльності), але не могло їх запобігти в силу невідповідності
своїх психофізіологічних якостей вимогам екстремальних умов або
нервово-психічних перевантажень. [12]
Слово "вина"
уживається в українському законодавстві й у повсякденній мові неоднозначно. У
словниках енциклопедичної, етимологічних, сучасного української мови провина
тлумачиться щонайменше по-різному. Кримінально-правове значення, при якому
провина й винність синоніми, і виявляє собою родове поняття наміру й
необережності. Використовуваний карно-процесуальним законодавством термін
"винність" означає наявність у діянні особи складу злочину. На такому
розумінні винності спочиває принцип презумпції невинності. У цьому випадку вина
розуміється як констатація здійснення злочину, наявності в діях особи не тільки
його провини, але й усього складу злочину в цілому.
Полісемичность слова
"вина" привела в 50-х рр. до бурхливої дискусії на сторінках
юридичних журналів й у науковій літературі, а також на науково-практичних
конференціях. Одні диспутанти зв'язували провину винятково з родовим поняттям
наміру й необережності. Інші розуміли її в змісті винності у здійсненні
злочину. Треті думали винність підставою індивідуалізації покарання. Нарешті,
четверті трактували провину як загальна підстава кримінальної відповідальності.
Дискусія про провину
виявилася настільки гарячої й завзятої, з обопільними обвинуваченнями опонентів
у всіх гріхах аж до політичних, що вона вдостоїлася оцінки головного ідеолога
партії Поскребышева на XІ з'їзді КПРС: юристи, де, так заплутали питання про
провину, що тепер "без вина в провині не розібратися".
Щоб уникнути подібних
непорозумінь і власне кажучи новий КК уживає терміни "вина" й
"винність" як синоніми, що означають тільки психічне відношення особи
до вчиненого у вигляді наміру або необережності.
Як співвідносяться вина,
мотив і ціль, будучи елементами суб'єктивної сторони злочину, з мотивацією й
цілеполаганням усякого діяння осудної особи, що достигли 16- (у ряді складів -
14-) літнього віку? Раніше відзначалося, що воля вибору поводження (воля волі)
припускає вмотивованість і цілеполаганням дії (бездіяльності). До чого ж
ставляться мотив і ціль: до суб'єктивної сторони або входять у зміст діяння? [12]
У системі "склад
злочину" (див. гл. "Склад злочину") мотив і ціль включені в
суб'єктивну сторону складу. Мотив злочину - це суспільно небезпечне спонукання
до здійснення діяння. Ціль - суб'єктивне подання про результат чиненої дії
(бездіяльності) і заподіяного їм наслідку. По змісту вона також суспільно
небезпечна. Провина, мотив і ціль виступають детермінантою діяння. Мотиви й
мети досягають властивості суспільно небезпечних після прийняття особою рішення
по вільному виборі вчинити злочин. Отже, мотиви й мети, які породжують
суспільно небезпечну дію (бездіяльність) і їх суспільно небезпечні наслідки,
входять у структуру поводження і як мотиви й мети добровільності, волі вибору
(волі волі) між злочинним і незлочинним варіантами поводження. Суспільно
небезпечні мотиви й мети є елементами суб'єктивної сторони злочину.
Таким чином, провина є
обов'язковою суб'єктивною властивістю злочину. По змісту вона являє собою
психічне відношення особи до суспільно небезпечної дії (бездіяльності) і до
суспільно небезпечних наслідків такого. Безвинно немає ні злочину, ні
покарання: "Nullum crіmen, nulla poena sіne culpa:" Провина визначена
як суб'єктивна підсистема, рівнозначній об'єктивній підсистемі суспільно
небезпечного діяння.
Поняття злочину є однієї з
основних категорій карного права. Злочин є самостійним видом правопорушень.
Основна особливість злочинів полягає в тому, що більшість із них заподіює
істотна шкода (збиток) фізичній або юридичній особі, суспільству або державі, а
деякі створюють погрозу заподіяння такої шкоди. Тому особи, винні в здійсненні
цього виду правопорушень, залучаються, як уже вказувалося, до найбільш суворого
виду юридичної відповідальності - кримінальної відповідальності.
Відповідно до ч. 1 ст. 11 КК
під злочином розуміється передбачене КК суспільно небезпечне винне діяння (дія
або бездіяльність), зроблене суб'єктом злочину.
Поняття злочину, відповідно
до наведеного визначення, містить у собі наступні з:
1)суспільна небезпека;
2)протиправність;
3)винність;
4)караність.
Розглянемо докладно названі
ознаки.
Злочин - це, насамперед ,
діяння, тобто конкретне суспільно небезпечне поводження (учинок, діяльність)
людини. Воно може проявлятися як у формі дії, так і бездіяльності. Тому, думки,
переконання або наміри особи вчинити злочин, не реалізовані в конкретному
суспільно небезпечній дії або бездіяльності, злочином не є. Таким чином,
злочинна дія - це активна, усвідомлена форма поводження особи. Злочинна
бездіяльність припускає пасивну форму поводження людини, що виражається в
нездійсненні дій, які він повинен був і міг зробити в силу закону або взятого
на себе зобов'язання. Прикладом може служити ненадання допомоги хворому
медичним працівником (ст. 139 КК) або ненадання допомоги особі, що перебуває в
небезпечному для життя стані (ст. 136 КК). Деякі злочини можуть бути зроблені
як шляхом дії, так і бездіяльності, наприклад, порушення правил безпеки
дорожнього руху й експлуатації транспорту особами, що управляють транспортними
засобами (ст. 286 КК), порушення встановлених законодавством вимог пожежної
безпеки (ст. 270 КК) і т.д.
Суспільна небезпека є
об'єктивною властивістю будь-якого правопорушення, включаючи й злочин. Ця
властивість полягає в тім, що злочином заподіюється або створюється погроза
заподіяння шкоди об'єктам кримінально-правової охорони. Ця шкода полягає в
дестабілізації суспільних відносин, порушенні правопорядку, а також у порушенні
законних прав і воль громадян й юридичних осіб. При цьому здійснення злочину
досить часто сполучено із заподіянням матеріального збитку, фізичної й
моральної шкоди потерпілій особі.
Карна протиправність злочину
полягає в тому, що конкретне суспільно небезпечне діяння зізнається злочинним
тільки в тому випадку, якщо воно передбачено в такій якості в діючому карному
законі. Протиправність, як юридичне вираження суспільної небезпеки, припускає
приписання закону, що втримується в Загальній частині КК, а також у диспозиції
й санкції конкретної статті Особливої частини КК України. Називаючи й
розкриваючи склад злочинів, законодавець забороняє їхнє здійснення під страхом
застосування з або інших заходів кримінально-правового впливу.
Іноді діяння, що підпадає
під ознаки злочину, не зізнається законодавством таким. Це відбувається в тих
випадках, коли злочин відбувається в стані гострої потреби, необхідної оборони
й у деяких випадках, передбачених законом.
Необхідна оборона - це
розмірний захист від протиправного зазіхання. У кожному конкретному випадку
суд, виходячи з обставин справи, визначає, чи було зроблене діяння в стані
необхідної чи оборони ні. Так, якщо громадянин наніс тяжкі тілесні ушкодження
злочинцеві, що намагався витягти в нього з кишені гаманець, те це не буде
розцінене як перевищення меж необхідної оборони.
Гостра потреба - це дії,
спрямовані на усунення шкоди, що не міг бути усунутий іншими засобами, і якщо
заподіяний при цьому шкода є менш значним, чим відвернений. Наприклад, під час пожежі
на підприємстві зноситься будова, що перебуває поблизу від місця горіння, для
того, щоб запобігти поширенню вогню на інші будови. У цьому випадку по-іншому
не можна було зупинити поширення вогню й заподіяний при цьому шкода є менш
значним, чим відвернений.
Злочин - діяння винне. Воно
зізнається таким при наявності в особи відповідного психічного відношення
(свідомості й волі) до зробленому їм дії або бездіяльності. Таким чином,
конкретна дія або бездіяльність, позбавлена психологічної основи не є злочином
(наприклад, позбавленими свідомості й волі варто вважати рефлекторні або
конвульсивні рухи, інстинктивні вчинки, рухи в несвідомому стані або в сні,
поводження під час гіпнозу й т.д.). Не вважається злочином також діяння, що
формально містить ознаки злочину, зроблена особою в результаті непереборної
сили або під впливом фізичного насильства, якому воно не могло протистояти.
Четвертою зі злочину є
караність, що виражається в погрозі застосування покарання при порушенні
заборони зробити ті або інші суспільно небезпечні діяння, з яких описані в
кримінально-правовій нормі. Особа, що зробила злочин, зобов'язано перетерпіти
певні позбавлення матеріального й морального характеру за зроблене їм злочин.
При цьому відповідальність наступає й у тих випадках, коли особа не знала, що
його дії заборонені карним законом й є протиправними. Тобто "незнання
закону не звільняє від відповідальності". Однак чинне законодавство
допускає можливість звільнення особи, що здійснили злочин, від кримінальної
відповідальності й покарання в певних випадках (розділи ІX й XІІ КК).
1.
Кримінальний кодекс України.
– К., «Велес», 2005.
2.
Науково-практичний коментар
до Кримінального Кодексу України – К., Академкнига, 2007.
3.
Бажанов М.І. Кримінальне
право України.– К., Основа, 2005.
4.
Кримінальне право України.
Загальна частина. – Х., Одисей, 2005.
5.
Кримінальне право України.
Особлива частина. – Х., Одисей, 2005.
6.
Кримінальне право України.
Загальна частина. За ред. М. І. Мельника, В. А. Климента – К., 2004.
7.
Криминология: Учебник под
ред.. Кудрявцева В.Н., Москва, 1997.
8.
Криминологические основания
преступлений частного обвинения: Моногр. - Гончарова А.Н., Красноярск, 2002
9.
Крылова Н.Е. Уголовное
право.– К., 2002.
10.
Курс уголовного права. Том
1. Общая часть. Учение о преступлении - Под ред. Н.Ф. Кузнецовой, И.М.
Тяжковой. – М., 2004.
11.
Курс уголовного права. Том
2. Общая часть. Учение о наказании - под ред. Н.Ф. Кузнецовой, И.М. Тяжковой –
М., 2004.