Історія природознавства
План
Вступ
1.
Природознавство стародавньої Греції
1.1
Виникнення античної науки
1.2 Перший
(іонійський) етап розвитку давньогрецької натурфілософії. Вчення про перщооснови
світу
1.3 Другий
(афінський) етап розвитку давньогрецької натурфілософії. Виникнення атомістики.
Вчення Арістотеля
1.4 Третій
(елініський) етап у давньогрецькій натурфілософії. Розвиток математики і
механіки
2.
Природознавство стародавнього Риму
2.1
Виникнення природничих наук в стародавньому Римі
2.2
Давньоримський період античної натурфілософії
3.
Стан природничої науки в епохи Середньовіччя
4.
Значення історичних знань про природознавство для сучасної науки
Висновки
Список
використаної літератури
Перщої в історії людства формою існування
природознавства була так звана натурфілософія, або філософія природи. Остання
характеризувалася чисто умоглядним тлумаченням природного світу в його цілісності.
Вважалося, що в її натурфілософській формі відведена роль «науки наук», «цариці
наук», тому що вона є умістищем усіх людських знань про навколишній світ, а
природничі науки є лише її складовими частинами.
Історія природознавства сягає своїм корінням у сиву
давнину, коли люди; на пошуках засобів для існування поглиблювала свої уявлення
про оточуючий світ. Це були уривчасті відомості про корисні рослини, про
тварин, які були об'єктами полювання або становили небезпеку. Ці відомості
постійно нагромаджувалися у зв'язку з прирученням тварин і розвитком
землеробства. Перші систематизовані знання про оточуючий світ сформувалися в
Давній Греції і Давньому Римі.
Вивчення історії природознавства має досить велике
значення та актуальне у всі часи та епохи існування цивілізації.
Мета нащої роботи – з`ясувати особливості розвитку
природознавства в епоху античності та середньовіччя.
Головні завдання:
1)
розкрити передумови та особливості виникнення ота розвитку
природознавства в стародавній Греції;
2)
охарактеризувати особливості розвитку природознавства в
стародавньому Римі;
3)
з`ясувати стан природознавства в епоху Середньовіччя;
4)
визначити місце цих знань для сучасної науки.
В ході
проведеної нами обробки наявної інформації були використані такі методи наукового
пізнання об`єктивних закономірностей сучасного світу:
історично-ретроспективний, описовий, аналіз та синтез, порівняння,
узагальнення.
Однак між міфологією і філософією були істотні
відмінності. Міф розповідав про те, хто породив усе існуюче, а філософія
запитувала, з чого воно виникло. Мислителі Давньої Греції шукали певний перщопочаток,
з якого все почалося. Уже в ті далекі часи з'явилися перші уявлення про
матеріальність світу. Античні мислителі VI—V ст. до н.е. вважали основою всього
сущого воду (Фалес), алейрон — безмежну матерію (Анаксимандр), повітря
(Ашксимен), вогонь (Геракліт), атом (Левкіпп, Демокріт). Ця перщостихія, як вони
вважали, матеріальна, вічна, саме з неї все виникає. У другій половині VI ст.
до н.е. в південній Італії виникла філософська школа, заснована
налівлегендарним Шфагором. Близьким за поглядами до піфагорійців був Аякмеон
Кротонський (кін. VI — поч. V ст. до н.е.), лікар, астроном, філософ, засновник
анатома і фізіології у Давній Греції. Є дані, що саме він уперше
почав анатомувати тварин із науковою метою, що дало йому змогу зробити ряд
важливих висновків про роль окремих органів. Він визнавав головний мозок
зосередженням відчуттів і мислення та з'ясував роль нервів. Відмінності між
тваринами та людиною Алкмеон вбачав утому, що тварини володіють лише
відчуттями, а людина не тільки відчуває, а й мислить. Умовою нормального
функціонування організму, на думку Алкмеона, с рівновага в ньому «сил» —
вологого і сухого, теплого і холодного, гіркого і солодкого тощо. Порушення
цієї рівноваги (наприклад, надлищок теплоти) призводить до захворювання. Це
вчення мало великий вплив на подальший розвиток грецької медицини. Слід
зазначити, що Алкмеон належав до тих, хто визнавав безсмертя людської душі [6,
57].
Емпедокл (490—430 рр. до н.е.) усе різноманіття природи
зводив до чотирьох вічних «коренів речей» — вогню, повітря, води і землі, які,
сполучаючись у різних комбінаціях і співвідношеннях, дають початок тілам
природи. Стверджуючи, що живе утворилося з неживого під впливом природних
факторів, Емпедокл не міг погодитися з тим, що шляхом самозародження виникли
відразу складні речовини. Він вважав, що спочатку утворилися частини складного,
які пізніше випадково поєдналися. Це призвело до появи як гармонійних, так і
потворних форм. Останні виявлялися нежиттєздатними і вимирали. Організми з
вдалими поєднаннями частин продовжували свій рід, розмножуючись. Отже, уже
Емпедокл висловлював думку про етапність розвитку складного, виживання та
розмноження більш пристосованих тіл. Живлення і ріст живих організмів Емпедокл
пояснював прагненням частин до об'єднання з подібними до себе.
Цікаві думки висловив Емпедокл у галузі фізіології та
ембріології. Так, він вважав, що слух залежить від тиску повітря, на хрящ вуха,
який висить у вусі, як дзвіночок, і коливається при ударі. Головну роль в
організмі, на думку Емпедокла, відіграє кров. У наслідок помірного охолодження
крові настає сон, а після повного охолодження — смерть. Душа вмирає разом з
тілом, оскільки вона є лише кількісним співвідношенням змішаних у тілі
елементів. Емпедокл вважав, що зародок утворюється від змішування чоловічого та
жіночого сімені, причому стать зародка залежить від температури, за якої він
розвивається. Під час розвитку зародка, насамперед, утворюється серце як
головний орган життя.
Емпедокя стверджував, що рослини утворилися із землі
раніше за тварин. На їх ріст впливало тепло землі подібно до того, як на ріст
зародка впливає тепло матки. Різноманіття рослин залежить від того, що вони
одержують з ґрунту різні елементи.
Головною передумовою до вивчення анатомії людини була
медицина, зокрема хірургія. У Гомера зустрічаються різноманітні медичні та
анатомічні терміни. В «Ілліаді» та Одіссеї» є відомості про лікувальні й
отруйні рослини.
Розвиток давньогрецької медицини пов'язаний з іменем
легендарного Гіппократа (460—377 рр. до н.е.), праці якого є найбільш повним
зібранням тогочасних знань у галузі медицини, а також анатомії, фізіології,
ембріології. Гіппократ і його послідовники розвивали уявлення про природні
причини захворювань, що залежать від зовнішніх умов, стану організму, способу
життя. Гіппократ учив: щоб розпізнати хворобу та лікувати її, потрібно базуватися
на безпосередньому спостереженні за хворим і узагальненні досвіду. Учений
скерував медицину на шлях наукового дослідження хворого та здорового організму,
наголошуючи на тому, що вивчення будови тіла людини є перщоосновою медицини.
Гіппократ був творцем учення про чотири рідини тіла —
кров, слиз, жовту І чорну жовч, кількісне та якісне співвідношення яких лежить
в основі всіх нормальних і патологічних процесів в організмі людини [13,2].
У книгах, що входять до складу так званого «Збірника
Гіппократа» (участь у якому самого Гіппократа встановити неможливо), міститься
найбільш повне зібрання знань давньогрецьких лікарів у галузі медицини,
анатомії, фізіології та ембріології.
Дослідження людського тіла ускладнювалося забороною
розтинати людські трупи. Проте анатомічні знання в Греції в часи Гіппократа
піднялися на виший щабель, ніж у країнах Стародавнього Сходу. Найкраще був
вивчений скелет, а саме: окремі кістки черепа, кістки кінцівок і кістки
верхнього поясу. Серед органів черевної порожнини були відомі шлунок, тонкий і
товстий кишечник, сальник, нирки, сечовий міхур. Проте про детальну будову цих
органів тоді ще майже нічого не знали.
Авторам «Похратового збірника» були відомі шлуночки і
передсердя серця, півмісяцеві клапани. Вони розрізняли артерії і вени. Головний
мозок розглядався як залоза, оточена двома оболонками. Автори збірника виділяли
зоровий, слуховий, блукаючий черепно-мозкові нерви, а також плечовий,
міжреберний і сідничний спинномозкові нерви. Один з учених висловлює здогадку
про зв'язок мозку не лише зі всією нормальною психічною діяльністю людини
(мислення, відчуття, емоції, сон), а й із психічними захворюваннями.
Ембріологічні погляди Гіппократа і його послідовників
викладені в книзі «Про сім'я і природу дитини». Від того, яке сім'я — чоловіче чи
жіноче — переважає, залежить стать дитини і подібність до одного з батьків. У
батьків з певними набутими вадами можуть народитися цілком здорові діти, хоч в
інших випадках дитина може успадкувати хворобу батьків. Навколо плода
утворюються оболонки і формується пуповина, через яку зародок дихає. Живлення
плода відбувається за рахунок крові матері. Автори цієї книги стверджують;що
ергами людського плода поступово формуються протягом 30—42 днів, і пропонують
переконатися в цьому, спостерігаючи за розвитком курячого зародка шляхом
щоденного розтину одночасно підкладених під квочку яєць [13,2].
У ІV-ІІІ ст. до н.е. виникає філософські система Платана
(427—347 рр. до н.е.), яка залишила глибокий слід в історії філософи і науки:
Біологічні погляди Платана, викладені в діалозі «Тімей», формувалися під
впливом його загально-філософських поглядів. Життя, на його думку, почалося на
Землі з появою людського роду. Творець світу, «деміург», створив людину як
найдосконалішу істоту, найбільш наближену до божественного образу. Усі інші
види живих істот виникли від людей як їх недосконалі спотворення. Платан
надавав особливого значення головному мозку, який, за його словами, є місцем
перебування вищої, безсмертної частини душі. Дві інші частини мають смертну
природу і знаходяться відповідно в серці те в області живота.
Засновником античного природознавства справедливо
вважається Аристотель (384 — 322 рр. до н.е.) — філософ, учений-енциклопедист,
що навчався у Платана в Афінах, був вихователем Олександра Македонського. У 355
р. до н.е. він заснував Лікей, або школу перипатетиків, з натуралістичним
ухилом. Він був автором багатьох праць із літератури, політики, логіки,
філософії та біології. Загальновідомими, зокрема, є такі трактати, як «Історія
тварин», «Про частини тварин», «Про виникнення тварин».
Найбільший біологічний трактат Аристотеля — це «Історія
тварин». Тут після деяких попередніх відомостей про тварин подається опис
зовнішньої та внутрішньої будови людини, який є ніби вступом до
порівняльно-анатомічного опису тварин. Далі розглядаються статеві відмінності у
тварин, різні способи розмноження тварин і окремо — розмноження людини. Аристотель
описує терміни спарювання у тварин, розповідає про статеве розмноження і явище
партеногенезу (самовільного зародження), про побудову гнізд, відкладання яєць,
розвиток пташенят і мальків риб, вагітність. Третій біологічний трактат "Аристотеля:
— «Про виникнення тварин» присвячений ембріології тварин і людини. У ньому
розглядаються питання, пов'язані з визначенням статі й успадкуванням ознак,
виникненням патологій і багатопліддя. Для розуміння біологічних поглядів Аристотеля
надзвичайно важливим є четвертий трактат «Про душу». У ньому розглядаються
відчуття, що сприймаються органами чуттів, розумова діяльність людини, питання
про взаємовідносини між душею і тілом [6,58].
У працях Аристотеля зустрічаються посилання на малюнки,
проте самі малюнки не збереглися. Апелюючи до них, Аристотель надзвичайно ясно
описав, наприклад, протоки сечостатевої системи ссавців і судини, що з ними
пов'язані. Це можливо було зробити лише у випадку анатомічних розтинів.
Аристотель мав уявлення про відмінності між великими .
підрозділами тваринного світу і був обізнаний з анатомією, ембріологією і
фізіологією таких груп, як ссавці. Він вважав головними ознаками, які
характеризують ссавців, наявність у них органів повітряного дихання — легенів і
гарячої крові; він знав, що вони живородні, годують малят молоком, а плід
прикріплюється до матки пуповиною, органом, який пізніше буде названо
плацентою. Аристотель писав також, що жодна з даних ознак, як правило, не
зустрічається в риб. Враховуючи це, він відокремив від риб групу тварин, відому
під назвою китоподібні (кити, дельфіни). Вважаючи живородіння ознакою, що
відрізняє ссавців від риб, Аристотель вказав, що існує група риб — селахе
(акули, скати), представники якої народжують живих малят.
Формально Аристотель не залишив класифікації тварин.
Проте в його працях у достатній кількості зустрічаються визначення, що дають
змогу відтворити те групування тваринних форм, яке можна розглядати як
арістотелеву класифікаційну схему. Аристотель поділив тварин на дві групи —
енайма (тварини з кров'ю) і анайма (тварини без крові). Енайма складається з
живородних (людина, кити, чотириногі) і яйцеродних, або яйцеживородних (птахи,
яйцекладні чотириногі, змії, риби). Анайма поділяється на тварин з досконалими
яйцями (головоногі молюски, ракоподібні), тварин з яйцями особливої будови
(комахи, павуки, скорпіони) і на тварин, що виникають із генеративного слизу
самочинно (решта молюсків, голкошкірі). Є відомості, що Аристотель займався не
лише зоологією, «батьком» якої його справедливо вважають, а й ботанікою, проте
його ботанічні праці не збереглися.
Його учень і послідовник філософ-енциклопедист Феофраст
Ерезійський (370-4285 рр. до н.е.) є творцем давньогрецької ботаніки, основи
якої викладені в його працях «Історія рослин», «Про виникнення: рослин» та «Про
причини рослин». Поряд із народними повір'ями і прикладними відомостями про
лікарські рослини, про способи їх збору застосування Феофраст повідомляє також
деякі дані про будову і розмноження рослин. Він уперше ввів в обіг терміни
«плід», «оплодень», «серцевина». Він розрізняв такі способи розмноження рослин,
як самозародження, зародження з насіння, від кореня, від гілки пагона; пасинка.
У Феофраста зустрічаються дані про мінливість рослин під впливом різних умов і
можливість їх переродження (наприклад пирію у пшеницю). Узагалі, розвиток
ботаніки в античні часи проходив Під впливом потреб землеробства та медицини.
Наступний важливий період у розвитку природничих наук,
пов'язаний із діяльністю Олександрійської бібліотеки, тривав три останні
століття до нашої ери. До нас дійшли лише невеликі фрагменти праць двох
учених-лікарів того часу — Герофіла і Еразистрата.
Герофіл вивчав будову людського тіла і порівнював
анатомічну будову тварин та людини. Він встановив, що мозок є центром нервової
системи. Особливо детально вчений вивчав нервові центри і нерви. Останні він
поділяв на такі, що підлягають впливу волі людини, і такі, що не підлягають їй.
Герофіл уперше чітко вказав на відмінності між артеріями та венами, зауваживши,
що артерії відчутно пульсують, тоді як пульсація вен абсолютно відсутня або
ледве відчувається. Герофіл вважається першим греком, який почав препарувати
людські трупи [6,58].
Еразистрат встановив відмінності між великим та малим
мозком (мозочком). Він звернув увагу на звивини мозку людини і тварини;
пов'язав їхню більшу складність у людини з її розвинутим інтелектом. Вважають,
що Еразистрату були відомі відмінності між передніми і задніми коріннями
спинномозкових нервів. Як і Герофіл, він проводив анатомування людських трупів,
а також досліди на злочинцях (у присутності сирійського царя, придворним
лікарем якого він був тривалий час).
Після перетворення Єгипту на римську провінцію Олександрійська
медична школа проіснувала ще кілька століть, але втратила свій прогресивний
характер. Відомі успіхи були досягнуті лише в галузі медичної ботаніки.
Уперше наука в історії людства виникає в Древній Греції
в VI в. до н.е. Під наукою розуміється не просто сукупність якихось уривчастих,
розрізнених зведень, а визначена система знань, що є результатом діяльності
особливої групи людей(наукового співтовариства) по одержанню нових знань. На
відміну від ряду древніх цивілізацій (Єгипту, Вавилона, Ассирії) саме в
культурі Древньої Греції виявляються зазначені характеристики науки. Саме там
виникають перші наукові співтовариства (мілетська школа, платонівська академія,
піфагорійці й ін.). При цьому давньогрецькі мислителі були, як правило, одночасно
і філософами, і вченими-натуралістами. Їхнього досягнення в математиці,
механіці, астрономії навічно ввійшли в історію науки. Це був докласичний етап у
розвитку природознавства (класичне природознавство починається значно з
XVI-XVII ст., коли будуть закладені основи сучасної науки).
Панування натурфілософії обумовило такі особливості
давньогрецької науки, як абстрактність і абстрагованість від конкретних фактів.
Кожен учений, що одночасно був і філософом, намагався уявити усю світобудова в
цілому, нітрохи не турбуючись про відсутність достатнього фактичного матеріалу
про явища природи. Це проявилося, зокрема, у давньогрецької концепції космосу,
для якого ж характерний наліт колишніх міфологічних уявлень про світ.
Коомоцентризм - важлива характеристика древнегрецької натурфілософії [6,59].
Поняття космосу мало для древніх греків істотно інший,
відмінний від нинішнього розуміння зміст. Саме слово «космос» спочатку означало
«порядок» і застосовувалося до позначення військового ладу або державного
устрою. Разом з тим вже в VI-V ст. до н.е. з`являється розуміння космосу як
Всесвіт, як навколишньої світу, як природи. При цьому космос уявлявся древнім
грекам як своєрідна проекція живої природи або людського суспільства. Це
означало, що образ космосу, що склався в древніх мислителів, наділявся або
якостями, властивими істотам (наприклад, розгляд космосу в якості величезного
людиноподібного організму),або соціальними якостями, що відбивали соціальні
відносини тодішнього суспільства.
Як у Всесвіті (космосі) давньогрецька філософія виявляла
людину, так і в людині вона побачила Всесвіт. Космос був як би макролюдиною, а
людина - це мікрокосм. Така точка зору приводила до висновку про злиття людини
і Всесвіту. Людина виступає як частина загального космічного цілого. У ній втілені
всі ті сили і «стихії», що утворюють космос.
Уявлення про «стихії» як основний, найпростіший початок
(елементи), з яких складається космос, виникло уже на першому етапі становлення
античної натурфілософії.
1.2 Перший
(іонійський) етап розвитку давньогрецької натурфілософії. Вчення про першооснови
світу
З VI ст. до н.е. починається особливий період в історії
науки і культури Древньої Греції. Це був період, коли давньогрецька цивілізація
стала панівною у великому регіоні, що охоплює південно-східне Середземномор'я,
Малу Азію і частину чорноморського узбережжя. До цього часу завершилося
формування давньогрецьких міст-держав, у яких великий розвиток одержали
торгівля, ремісниче виробництво, культурне життя. Серед них виділялося Мілет —
головне місто Іонійської колонії в Малій Азії. Через нього проходили важливі
торговельні шляхи з Греції в Азію. Місто це було також великим культурним і
політичним центром, куди спрямовувалися видатні філософи, учені, політичні
діячі того часу. Мілетська школа натурфілософії залишила глибокий слід в
історії античної культури.
У рамках древньогрецької натурфілософії з’явилися думки
про те, що всі предмети навколишнього світу складаються з простейших начал
(«стихій»). До таких найчастіше відносили вогонь, воду, повітря і землю.
Давньогрецький філософ Геракліт Ефеський (544 — 483 р.
до н.е.) пропонував, наприклад, як таку перщооснову вогонь. «Цей космос, —
писав він, — єдиний з усього, не створений ніким з богів і ніким з людей, але
він завжди був, є і буде вічно живим вогнем, у повну міру займистими й у повну
міру згасаючим». При цьому Геракліт вважав, що «все обмінюється на вогонь і
вогонь - на все, подібно тому як золото на товари, а товари на золото».
Подібним чином розуміли основу світостворення и представники
мілетської школи. Її засновник Фалес Мілетський (приблизно 625—547 р. до н.е.)
думав, що початком всього є вода. Усе виникає з води і, зрештою, повертається у
воду, — учив він. Нашу землю він порівнював з островом, що плаває в океані
води. Фалес був одним з перших учених античності, що залишили визначений слід в
історії астрономії і математики. Він одержав популярність завдяки пророкуванню
сонячного затемнення, визначенню сонцестояння і рівноденства, відкриттю того,
що Місяць світить не своїм світлом. З його ім'ям зв'язують винахід способу
виміру висоти пірамід по довжині їхньої тіні. Фалес увів календар, визначивши
тривалість року в 360 днів і розділивши його на 12 тридцятидневних місяців.
Учень Фалеса Анаксімен (близько 585—524 р. до н.е.) визнавав
за основу усього повітря, що має здатність розріджуватися і стискатися. Різним
ступенем його розрідження й ущільнення він пояснював виникнення всіх тіл
навколишнього світу. Розріджуючись, повітря стає вогнем, стискаючись - хмарами,
водою і землею. Рух повітря, який створює багатоманітність світу, відбувається
вічно.
Інший учень Фалеса Анаксимандр (610—546 р. до н.е.) пішов
дещо іншим шляхом. Він відмовився від прийняти за першооснову світу будь-яку із
стихій, бо вважав, що не може бути першоосновою будь-який стан матерії в її
конкретній формі, чуттєво сприйнятій формі [6,60].
Першоосновою світостворення він вважав якісно
невідокремлену міфічну першоречовину, якій він дав назву «алейрон». Анаксимандр
думав, що “апейрон” спочатку являв собою невизначену туманну масу, що
знаходилася в постійному; круговороті, із якого все ж таки і утворилося все
багатоманіття світу.
Сприйняття світу як породження якихось першооснов, як
царства «стихій» було характерною рисою античної натурфілософії.
Анаксимандру належала перша в європейській науці спроба
дати загалькосмологічну картину світу. У цій картині Земля — центр Всесвіт. Її
оперізують три вогненних кільця: сонячне, місячне і зіркове. Ці кільця вкриті
повітряною оболонкою, і, коли вона розривається, людина бачить небесні світила.
На відміну від Фалеса, що уподобали Землю плавучому в океані островові,
Анаксімандр стверджував, що Земля перебуває в світовому просторі, і ні що не
спираючись. На думку американського дослідника античності Кана, це було саме
значне досягнення наукової думки мілетської школи.
Особливе місце в науці Древньої Греції займав Піфагор
(582—500 р. до н.е.), який вніс не малий для своєї епохи внесок в розвиток
математики та астрономії. Крім усім відомої «теореми Піфагора» на рахунку цього
античного вченого є ряд інших наукових досягнень. До їх числа відноситься,
наприклад, відкриття того факту, що відношення діагоналі сторони квадрату не
може бути виражене цілим числом або дробом. Тим самим у математику було введено
поняття про ірраціональність. Існують відомості про те, що Піфагор дотримувався
думки про кулеподібність землі і її обертання навколо власної осі. Разом з тим
у своїх космологічних поглядах Піфагор був геоцентристом, тобто вважав Землю
центром Всесвіт.
Важливою відмінною рисою розуміння Піфагора було
навчання про число як основу Всесвіту. «Саме мудре в світі - число», — учив
він. Вважаючи, що світ складається з п’яти елементів (землі, вогню, повітря,
води і ефіру), Піфагор пов`язав їх з п'ятьма видами правильних багатогранників
с тим або іншим числом граней. Так, Земля, на його думку, складається з часток
кубічної форми, з часток, що мають форму чотиригранної піраміди тетраедрів),
повітря - з восьмигранників (октаедрів), вода - із двадцятигранників
(ікосаедрів), а ефір — із двенадцатигранників (додекаедрів).
До нашого часу дійшла розповідь пізньоримського філософа
Боеція (480—524 р. н.е.) про те, яким чином Піфагор прийшов до своєї основної
ідеї, що число – основа всього існуючого. Якось, проходячи повз кузню, Піфагор
помітив, що співпадаючі удари не однакових за вагою молотів створюють різні
гармонічні співзвуччя. Вагу молотів можна вимірити. І, таким чином, якісне
явище - точно визначається через кількість. Звідси Піфагор зробив висновок, що
«число володіє речами».
Поклавши в основу космосу число, Піфагор надав цьому
старому слову повсякденного значення нового звучання. Це слово стало означати
впорядковане числом світосприймання [6,62].
Учні та послідовники Піфагора розглядали весь Всесвіт як
гармонію чисел і їхніх відношень, приписували визначеним числам особливі,
містичні властивості, думали, що, володіючи всіма речами, числа можуть
визначати і духовні, і моральні якості.
Цей етап, що охоплює V-IV ст. до н.е., був періодом часу
між підняттям Афін міста-держави і підпорядкуванням Олександром Македонським
грецьких полісів. В цей період в античній натурфілософії завершується царювання
концепції “стихій” як первоначал виникнення світу і виникає новий напрямок - атомістика.
Своєрідним підсумком поглядів представників мілетської
школи і Геракліта явилось вчення Емфедокла (483— 423 р. до н.е.), згідно якому
природа визнається самостійно існуючою, вічною, а в якості першооснови усього
її різноманіття висуваються чотири елементи, або «корені»: земля, вода, повітря
і вогонь. Ці незмінні «корені» речей, на думку Емпедокла, змішуючись один в
одному, утворюють усе багатство природи [14, 144].
Але вже в цей період на зміну подібним до уявлень про
світ приходить інше до того часу атомістичне вчення про природу. Видатним
представником нової натурфілософської ідеології атомізму був Демокрит (близько
460—370 р. до н.е.). Основні принципи його атомістичного вчення можна звести до
наступних положень.
1. Весь Всесвіт складається із дрібних матеріальних
часток-атомів і незаповненого простору - порожнечі. Наявність останньої є
обов'язковою умовою для здійснення переміщення атомів у просторі.
2. Атоми незнищувані, вічні, а тому і весь Всесвіт, що з
них складається, існує вічно.
4. Атоми знаходяться в постійному русі, змінюють своє
положення в просторі.
5. Розрізняються атоми за формою і величиною. Але всі
вони на стільки малі, що недоступні для сприйняття органами почуттів людини.
Форма їх може бути досить різноманітною. Найменші атоми мають, наприклад,
сферичну форму. Це, за визначенням Демокрита, «атоми душі і людської думки».
6. Усі предмети матеріального світу утворюються з атомів
різних форм і різного порядку їх сполучень (подібно тому як слова утворюються з
букв).
Вчення Демокрита про будову світу викликає інтерес. З
атомів, вважав він, утворюються не тільки оточуючі нас предмети, але і цілі
світи, яких у Всесвіті незліченна кількість. При цьому одні світи ще тільки
формуються, інші - знаходяться в розквіті, а треті вже руйнуються. Нові тіла і
світи виникають від складання атомів. Знищуються вони від розкладання на атоми.
Демокрита відрізняла глибока відданість науці. Він
говорив, що воліє знайти одне причинне пояснення якому-небудь незрозумілому
явищу, ніж придбати перський престол.
Вчення Демокрита про атомну будову тіл, про
нескінченність Всесвіту і множинність її світів, про вічність, незнищуваність
руху настільки випереджало його час, настільки пішло вперед, що згодом багато
поколінь учених розробляли його ідеї.
Одним з найвидатніших учених і філософів античності, чия
діяльність збіглася з афінським періодом розвитку давньогрецької
натурфілософії, був Аристотель (384— 322 р. до н.е.). Учень знаменитого
давньогрецького філософа Платона, Аристотель створив згодом в Афінах свою
власну школу - Лікей, що завоювали велику популярність.
У коло природничо-наукових інтересів Аристотеля входили
математика, фізика, астрономія, біологія. Аристотель виявився творцем
формальної логіки, що він називав силогістикою, тому що в основі її лежали
силогізми, тобто такі умовиводи, коли із двох суджень (посилок) випливає визначений
наслідок.
Серед природничих наук йому вдалось досягти найбільших
успіхів у вивченні живої природи. Він визначив життя як здатність до
самозабезпечення, а також до незалежного росту і розпаду. У своїх дослідженнях
він згадує велику кількість різних тварин. Причому описує багатьох з них з
такою точністю і настільки детально, що не залишає сумніву в тім, що це його
власні спостереження. Багато фактів, викладені Аристотелем, були «перевідкриті»
у наступні століття. Йому було відоме, наприклад, що кити - живородні тварини,
він розрізняв хрящових риб і хребетних, описував розвиток курячого яйця аж до
появи курчати і т.д.
Разом з тим в Аристотеля було чимало наївних і навіть
неправильних уявлень про явища природи. Він вважав, що дим піднімається
вертикально вгору, а камінь падає вертикально вниз.
Але безсумнівною заслугою Аристотеля було прагнення до
збирання і систематизації знань, накопичених у древньому світі. Виходячи із
своїх уявлень про область знання, він вперше спробував дати класифікацію наук.
З точки зору Аристотеля, варто розрізняти науки: теоретичні (де пізнання ведеться
заради нього самого), практичні(які дають ключові ідеї поведінки людини) і
творчі (де пізнання потрібне для досягнення чогось прекрасного) [6,65].
Теоретичні науки Аристотель розділив натричасти: так
звану «першу філософію», математику і фізику. «Перша філософія» присвячена
якимсь вищим началам всього існуючого, недоступним для органів відчуттів і
осяжних лише наглядно. У веденні математики знаходяться узяті в абстракції
числові і просторові властивості тел. Фізика вивчає різні стани тіл у природі.
Аристотель зразу ж протиставив «першу філософію» іншим
наукам, відокремивши її від наук, що вивчають природний світ. Згодом, у I ст.
до н.е., давньогрецький дослідник творчості Аристотеля Андронник Родоський,
виділив ту частину його вчення, що була відома як «перша філософія», і позначив
її терміном «метафізика». З тих пір і аж до епохи Нового часу під метафізикою
розуміли філософське вчення про зверхчусливі, недоступні досвідові «перщопочатків»
буття, тобто навчання, що мало зовсім інший предмет, ніж фізика - наука про
природу. З настанням епохи Нового часу, що характеризується прогресом
природознавства, учені-натуралісти почали відмежовуватися від метафізики з її
умоглядними, відірваними від реального світу міркуваннями, що зовсім не
відповідають даним науки. Ця позиція натуралістів знайшла своє вираження у
відомому виреченні І. Ньютона; «Фізика, бережись метафізики!».
В історії науки Аристотель відомий також як автор
космологічного вчення, що мало величезний вплив на світорозуміння. Космологія
Аристотеля – геоцентриський погляд: Земля, що має форму кулі, нерухомо
перебуваєте в центрі Всесвіту. Кулеподібність Землі Аристотель виводить зі
спостережень, зроблених ним під час місячних затемнень. Ці спостереження
показали круглу форму земної тіні, яка насувається на диск Місяця. Тільки
кулясте тіло, якими є Земля, — пояснював Аристотель, — може відкидати убік,
протилежну Сонцю, тінь, що уявляється темним кругом на місячному диску. До
цього ж висновку - про кулеподібність Землі - веде, на думку Аристотеля, і
властиве для Землі тяжіння до центру Всесвіту. Як результат цього тяжіння
повинна була вийти куляста форма.
Аристотель розділяв світ на дві області, які якісно
відрізняються один від одного: область Землі область Неба. Область Землі має у
своїй основі чотири елементи: землю, воду, повітря і вогонь (це ті ж чотири
«стихії», про які говорили представники натурфілософії до аристотельського
періоду). Область Неба має у своїй основі п'ятий елемент - ефір, з якого
складаються небесні тіла. найдосконаліші з вони - нерухомі зірки. Вони
складаються з чистого ефіру і настільки віддалені від Землі, що недоступні
ніякому впливові чотирьох земних елементів. Інше справа - місяць і планети.
Вони також складаються з ефіру, але на відміну від нерухомих зірок піддаються
деякому впливові, в крайньому випадку, одного з елементів, що утворюють Землю.
На думку Аристотеля, за оболонкою повітря навколо Землі знаходиться найбільш
легкий із земних елементів - вогонь, що міститься в просторі між Землею і
Місяцем і стикається з межею ефіру.
На відміну від космологічних поглядів Демокрита,
космологія Аристотеля включала уявлення про просторову конечність
світостворення. В цій конечній протяжності космосу розміщені тверді кристально-прозорі
сфери, на яких нерухомо закріплені зірки та планети. Їх видимий рух пояснюється
обертанням зазначених сфер. З крайньої («зовнішньої») сферою стикається
«Перводвигун Всесвіту», який є джерелом руху. Він не матеріальний, тому що це є
Бог (Аристотель розглядає Бога як розум світового масштабу, що дає енергію
«перводвигуну»).
Геоцентриська космологія Аристотеля зайняла панівне
становище в космології не тільки в період пізньої античності, але і всього
періоду Середньовіччя — аж до XVI століття.
Даний етап – приблизно з 330 по 30 р. до н.е. — починається
з підпорядкування Олександром Македонським самостійних міст-країн Древньої
Греції і завершується підняттям Древнього Риму.
Правителі Македонії (Олександр, а потім його спадкоємці
— Птолемеї) серйозно й уважно відносилися до давньогрецької науки. Це
відношення диктувалося необхідність удосконалювання техніки і технології
ремісничого виробництва. Остання, у свою чергу, визначалася потребами торгівлі,
а також необхідністю розвитку технічних засобів ведення воєн. Нова столиця
еллінів Олександрія, побудована Олександром Македонським на території Єгипту і
названа його ім'ям, у період правління птолемеїв (305— 30 р. до н.е.) стала
великим за тодішнім часом науковим і культурним центром.
Слід зазначити, що правителі Македонії були, мабуть,
першими у своїх спробах здійснити державну організацію і фінансування науки. В
Олександрії на початку III ст. до н.е. був створений Мусейон (у перекладі з
грецьк. - храм муз), що мав велике значення для розвитку науки і відіграв
важливу роль одночасно наукової установи, музею і наукової школи.
Одним з найбільших учених-математиків розглянутого
періоду був Евклід, що жив у ІІІ ст. до н.е. в Олександрії. В своїй праці
«Начало» він звів в систему всі математичні досягнення того часу. Було 15 книг
«Начал», які містили не тільки результати праць самого Евкліда, але і включали
досягнення інших давньогрецьких учених. У «Началах» були закладені основи
античної математики. Створений Евклідом метод аксіом дозволив йому створити
геометрії, що носить донині його ім'я.
Характерною рисою історії еліниського періоду
давньогрецької натурфілософії, так само як і її попереднього періоду, є ідеї
атомістики. Останні одержали свій розвиток у вченні Епікура (341—270 р. до
н.е.). Епікур розділяв точку зору Демокріта, відповідно до якої світ
складається з атомів і порожнечі, а все існуюче у Всесвіті виникає в результаті
з'єднання атомів у різних комбінаціях. Разом з тим Епікур вніс в опис атомів,
зроблені Демокрітом, деякі поправки: атоми не можуть перевищувати відомої
величини, число їхніх форм обмежено, атоми мають силу тяжіння і т. д. але саме
головне в атомістичному вченні Епікур – це спроба знайти якісь внутрішні
джерела життя атомів. Він висловив думку, що зміна напрямку їх руху може бути
обумовлено причинами, що утримуються всередині атомів. Це був крок вперед у
порівнянні з Демокрітом, у вченні якого атом не проникний, не має всередині
себе ніякого руху, ніякого життя [14,152].
Еліниський період у давньогрецькій науці
характеризувався також і не малими досягненнями в області механіки. Першокласним
вченим-математиком і механіком цього періоду був Архімед (287—212 р. до н.е.). Він
вирішив ряд задач з обчислення площ поверхонь і об`ємів, визначив значення
числа пі (являє собою відношення довжини окружності до свого діаметра).
Найширшу популярність одержав закон Архімеда, що
стосується плавучості тел. Наукові праці Архімеда знаходили своє місце в
загальнонауковій практиці. Багато технічних досягнень того часу пов'язані з
його ім'ям.
Архімед був одним з останніх представників
природознавства Древньої Греції. На жаль, його наукова спадщина довга не
одержувала тієї оцінки, якої воно заслуговувало. Лише через більш як півтори
тисяч років, в епоху Відродження, праці Архімеда були оцінені по достоїнству й
одержали подальший розвиток. Перший переклад праць Архімеда був зроблений у
1543 році — у тому ж році, коли вийшла у світ основна праця Миколи Коперника,
що зробило переворот у світорозумінні.
Серед мислителів Давнього Риму, передусім, слід назвати
філософа Тита Лукреція Кара (95—55 рр. до н.е.) — послідовника Демокріта й
Епікура. У поемі «Про природу речей» Лукрецій Кар викладає основи атомного
вчення і наголошує, що з руху атомів у просторі виникають усі явища і стани
природи, що «речам неможливо з нічого виникнути і, народившись, у ніщо
перетворитися». Він зазначав, що живі істоти самочинно виникли із землі під
впливом вологи і сонячного тепла, при цьому не гармонійні, не пристосовані
особини гинули, а ті, що могли нормально існувати, — розмножилися. Лукрецій Кар
висловив припущення про мінливість живих істот під впливом природних факторів.
На основі власних спостережень і даних 144 римських і
327 іноземних авторів (приблизно 2000 томів) Гай Пліній Старший (23—79 рр.
н.е.) підготував 37-томну «Природну історію», у якій навів дані з ботаніки,
зоології, фізіології, медицини, географії, мінералогії. Пліній зібрав величезну
кількість витягів з прочитаних ним античних творів, більша частина яких не
збереглися до нашого часу. Хоча критичне відчуття Плінія далеко поступалося
його працездатності, твір був звичайним зібранням цікавих, часто
неправдоподібних оповідей, та все ж він є важливим джерелом для судження про
рівень знань і уявлень давніх римлян про природу. Праця Плінія одержала широке
визнання і протягом тисячі років слугувала основним джерелом відомостей про
природу [13,3].
Практичні потреби сільського господарства та медицини
стимулювали інтерес до спеціального вивчення рослин, тварин і людини.
Однією з перших книжок, присвячених визначенню корисних
для медицини рослин, був твір Діоскорида (1 ст. н.е.), який мав великий вплив
на ботаніків наступних століть. У його коротких і досить точних описах рослин
зазначаються місця їх поширення і походження [1,14].
Відомі дослідження в галузі медицини, анатомії і
фізіологи належать видатному давньоримському лікарю і природодосліднику Клавдію
Галену (130-200 рр. н.е.). Будучи лікарем у школі гладіаторів, а пізніше —
придворним лікарем у Римі, він анатомував трупи, робив розтини тварин, ставив
досліди з метою пізнання будови і функцій основних систем органів. Гален вивчав
анатомію овець, биків, свиней, собак, ведмедів. Він зауважив подібність у
будові тіла людини і мавп. Маленька мавпочка м’якоті .(Масаса Іуігапа) — єдиний
вид європейських мавп — у часи Галена була дуже поширена в південно-західній
Європі. Вона слугувала для вченого основним об'єктом вивчення м'язової системи,
кісток, суглобів. Гален уперше виявив доцентрові й відцентрові нервові волокна;
вказав на зв'язок між будовою і функцією органа, між організацією тварин та
способом їхнього життя, пояснюючи це як вияв вищого розуму. Учений заклав не
лише основи фізіології, а й заснував науку про дію ліків — фармакологію. До
складу виготовлених ним ліків одночасно могло входити 60 речовин. І досі ліки
рослинного походження називають «галеновими препаратами». Згідно з релігійними
уявленнями Гален розвинув думку про те, що кожен орган людського тіла був
досконало створений з метою виконання наперед передбачуваної функції. Ця
обставина сприяла закріпленню авторитету Галена в середньовічній християнській
Європі. Жодна з описаних Галеном деталей будови тіла не підлягала, перевірці.
Його роботи вважалися непогрішними, і всі його помилки повторювалися в наступні
часи аж до епохи Відродження. Галеном завершується коло натурфілософських ідей
і наукових досягнень античного світу, що разом з іншими духовними цінностями
становлять скарбницю людських знань.
З давніх часів бере свій початок історія зоопарків. На
відміну від сучасних, які є центрами науково-дослідницької роботи, античні
попередники зоопарків мали на меті, насамперед, розваги. У Давньому Римі був
побудований віварій для утримання тисяч екзотичних тварин — слонів, носорогів,
левів, антилоп, крокодилів, страусів, які використовувалися на аренах цирків.
Грандіозний віварій мав систему просторих вигулів, парків, ставів. Через нього
проходила велика кількість звірів, рептилій і птахів, які постійно гинули на
кривавих виставах, а їм на зміну з різних країн привозили все нових і нових
тварин. При храмах та в маєтках вельмож створювалися пишні сади, що були
справжніми ботанічними колекціями. Саме в цих розкішних звіринцях і садах
природодослідники могли ознайомитися з видовим різноманіттям фауни і флори
величезної Римської імперії.
У Древньому Римі було чимало талановитих натурфілософів,
внесших значний внесок у прогрес природознавства. Але все-таки нових ідей у цей
період було висунуто значно менше, ніж в історії Древньої Греції.
Одним з найбільш відомих натурфілософів-атомістів
Древнього Риму був Тим Лукрецій Кар (Лукреций), що жив у I ст. до н.е. Його
філософська поема «Про природу речей» є важливим джерелом, що містить багато
цікавих відомостей про атомістичні погляди Демокріта і Епікура (оскільки з
творів останніх до нас дійшли лише деякі уривки). Лукрецій говорив про вічність
матерії. Речі тимчасові, вони виникають і зникають, розпадаючись на атоми -
свої первинні складові частини. Атоми ж вічні, і їхня кількість у Всесвіті
завжди залишається такою ж самою. Звідси випливає висновок про вічність
матерії, що Лукрецій ототожнював з атомами.
Збереглось не так уже і багато творів давньоримського
періоду, присвячених природничим питанням. Крім зазначеної поеми Лукреція,
можна назвати твори Аннея Сенеки, Паппа Олександрійського, Діофанта, Манілія.
Усі вони написані в літературній формі, тобто у вигляді діалогів, поем,
енциклопедій. Твір Сенеки містить відомості з фізики, метеорології і географії.
Поема Манілія стосується астрономії. А твори Пагша Олександрійського
і Діофанта присвячені головним чином математиці [6,72].
Говорячи про стан природознавства в епоху Древнього
Рима, необхідно особливо відзначити натурфілософську спадщину Клавдія Птолемея
(прибл. 90—168 р. н. э.). Велику частину свого життя він провів в Олександрії і
фактично може вважатися давньогрецьким ученим. Але його наукова діяльність
протікала в період, коли Римська імперія знаходилася в стані розквіту і містила
в собі територію Древньої Греції. Птолемей по праву вважається одним з найбільших
вчених античності. Він серйозно займався математикою, захоплювався географією,
багато часу присвячував астрономічним спостереженням. Головна праця Птолемея,
що носила назва «Математична система», визначила подальший розвиток астрономії
більш ніж на тисячоріччя. У період упадку олександрійської школи грецький
оригінал цього твору був загублений. Зберігся тільки його арабський переклад,
який занадто пізніше, вже в XII столітті, був перекладений на латинську мову.
Тому книга Птолемея дійшла до нас під арабською латинізованою назвою
«Альмагест».
В цій книзі знайшла відображення колосальна робота,
проведена Птолемеєм по створенню першої математичної теорії, що описує рух
Сонця і Місяця, а також п'яти відомих тоді планет на видимому небосхилі. У
своєму «Альмагесте» Птолемей малює наступну схему світобудови: у центрі
Всесвіту знаходиться нерухома Земля. Ближче до Землі знаходиться Місяць, а
потім випливають Меркурій, Венера, Сонце, Марс, Юпітер і Сатурн. Пояснюючи
даний порядок планет, Птолемей виходив з припущення, що чим швидше рухається
планета, тим ближче до Землі вона розташована.
Геоцентрична система світу, на обґрунтування якої
Птолемей витратив чимало сил, проіснувала після його смерті надзвичайно довго —
цілих 1375 років — аж до опублікування знаменитої праці Н. Коперника, що
замінили цю систему на геліоцентричну. У післякоперниковську епоху Птолемея
згадують головним чином як автора не прийнятої наукою системи світу.
Епоха Середньовіччя характеризувалася в Європі заходом
класичної греко-римської культури і різким посиленням впливу церкви на все
духовне життя суспільства. От що пише про цю епоху Ф. Енгельс: «Догмати церкви
стали одночасно і політичними аксіомами, а біблійні тексти одержали на всякому
суді силу закону... Це верховне панування богослов'я у всіх областях розумової
діяльності було в той же час необхідним наслідком того положення, що займала
церква як найбільше загальний синтез і найбільш загальної санкції існуючого феодального
ладу».
У цю епоху філософія тісно зближається з теологією
(богослов'ям), фактично стає її «служницею». Виникає протиріччя між наукою,
висновки якої випливають з результатів спостережень, дослідів, включаючи
узагальнення цих результатів, і схоластичним богослов'ям, для якого істина
заключається в релігійних догмах.
Поки європейська християнська наука переживала тривалий
період упадка (аж до ХІІ-ХІІІ ст.), на сході, навпаки, спостерігався прогрес
науки. З другої половини VIII ст. наукове лідерство явно перемістилося з Європи
на Близький Схід. У ІХ столітті, поряд з вищезгаданою працею Птолемея
(«Альмагест»), на арабську мову були переведені «Начала» Евкліда і твори
Аристотеля. Таким чином, давньогрецька наукова думка одержала популярність в
мусульманському світі, сприяючи розвитку астрономії і математики. У історії
науки цього періоду відомі такі імена арабських учених, як Мухамедаль-Баттані
(850 — 929 р.), астроном, який склав астрономічні таблиці, Ібн-Юнас(950—1009
р.), що досяг помітних успіхів у тригонометрії і зробив чимало істотних
спостережень місячних і сонячних затемнень, Ібналъ-Хайсам (965—1020 р.), що
одержав популярність своїми роботами в області оптики, Ібн-Рущд (1126—1198 р.),
найвизначніший філософ і натураліст свого часу, що вважав Аристотеля своїм
учителем [6,73].
Середньовічній арабській науці належать і найбільші
успіхи в хімії. Спираючись на матеріали олександрійських алхіміків I століття і
деяких персидських шкіл, арабські хіміки досягли значного прогресу у своїй
області. У їхніх роботах алхімія поступово перетворювалася в хімію. А вже
звідси (завдяки головним чином іспанським маврам) у пізніше середньовіччі
виникла європейська хімія.
У XI столітті країни Європи зіткнулися з багатствами
арабської цивілізації, а переклади арабських текстів стимулювали сприймання
знань Сходу європейськими народами.
Значну роль в підйомі західної християнської науки
відіграли університети (Парижський, Болонський, Оксфордський, Кембріджський і
ін.), що стали утворюватися починаючи з ХІІ століття. І хоч ці університети
спочатку призначалися для підготовки духовенства, але в них уже тоді починали
вивчатися предмети математичного і природничо-наукового напрямку, а саме
навчання носило, більш ніж раніш, систематичний характер.
ХІІІ ст. характеризується для європейської науки
початком експерименту і подальшою розробкою статики Архімеда. Тут найбільш
істотний прогрес був досягнутий групою вчених Паризького університету на чолі з
Іорданом Неморарієм (друга половина ХІІІ ст.). Вони розвивали античне вчення
про рівновагу простих механічних пристроїв, розв`язавши задачу, з якою антична
механіка справитись не могла, - задачу про рівновагу тіла на похилій площині.
У XIV столітті в полеміці з античними вченими
народжуються нові ідеї, починають використовуватися математичні методи, тобто
йде прогрес підготовки майбутнього точного природознавства. Лідерство
переходить до групи вчених Оксфордського університету, серед яких найбільш
значна фігура - Томас Брадвардин (1290—1349). Йому належить трактат «Про
пропорції» (1328 р.), який в історії науки оцінюється як перша спроба написати
«Математичні початки натуральної філософії» (саме так майже триста шістдесят
років потому назве свою знамениту працю Ісаак Ньютон) [6, 76].
Усе
вищесказане свідчить про те, що протягом багатовікової, досить похмурої епохи,
іменованої середньовіччям, інтерес до пізнання явищ навколишнього світу
все-таки не вгасав, і процес пошуку істини продовжувався. З'являлися все нові і
нові покоління вчених, що прагнуть, незважаючи ні на що, вивчати природу. Разом
з тим наукові знання цієї епохи обмежувалися в основному пізнанням окремих
явищ, які легко укладалися в натурфілософські схеми світосприймання, висунуті
ще в період античності (головним чином у вченні Аристотеля). У таких умовах
наука ще не могла піднятися до розкриття об'єктивних законів природи. У його
нинішньому розумінні — ще не сформувалося. Вона знаходилося в стадії своєрідної
«преднауки».
Натурфілософське розуміння природи містило багато
вигаданого, фантастичного, далекого від дійсного розуміння світу. Поява
натурфілософії в інтелектуальній історії людства і дуже тривале її існування
пояснюється низкою обставин.
1. Коли природничо-наукового знання (у його нинішнім
розумінні) ще практично не існувало, спроби цілісного охоплення, пояснення
навколишньої дійсності були єдиним і виправданим способом людського пізнання
світу.
2. Аж до XIX сторіччя природознавство було слабко
диференційоване, були відсутні багато його галузей. Ще в XVIII столітті в
якості сформувавшихся, самостійних наук існували лише механіка, математика,
астрономія і фізика. Хімія, біологія, геологія знаходилися лише в процесі
становлення. В такій ситуації натурфілософія прагнула замінити собою відсутні
природничі науки.
3. Уривчастому знанню про об'єкти, явища природи, що
давало тодішнє природознавство, натурфілософія протиставляла свої умоглядні
уявлення про світ. У цих уявленнях не відомі ще науці причини і дійсні (але
поки непізнані) зв`язки явищ замінялися вигаданими, фантастичними причинами і
зв'язками. Для тлумачення незрозумілих явищ натурфілософи звичайно придумували
яку-небудь силу (наприклад, життєву силу) або яку-небудь міфічну речовину
(флогістон, електрична рідина, ефір і т.д.).
Коли в XIX столітті природознавство досягло досить
високого рівня розвитку і був накопичений і систематизований великий фактичний
матеріал, тобто коли були пізнані справжні причини явищ, розкриті їх реальні
зв`язки між собою, існування натурфілософії утратило всяке історичне значення.
А в зв'язку з цим розуміння філософії як «науки наук» також припинило своє
існування. Разом з відходом з історичної арени старої натурфілософії сама
філософія, так само як і різні галузі природознавства, знайшла свій предмет. Однак
тісний двосторонній зв'язок між філософією і природознавством зберігається
донині.
Всі
дані, що свідчать про виникнення природознавства це в стародавньому свідчать
про розвиток цивілізації на досить високому рівні. Всі ці досягнення в області
різних наук використовуються людством для пояснення явищ, які відбуваються в
природі, і в наш час. Проводяться різні дослідження з використанням вже
історично сформованих уявлень про Всесвіт. Досить важливими є ці дані вивчення
історичних фактів. До цього часу в природознавстві це не повністю все
з`ясовано, виникають через деякий час все нові відкриття, основою яких часто
бувають історичні праці вчених античності та середньовіччя. Отже, матеріали
щодо розвитку природознавства в епоху стародавнього світу мають значну популярність
і в сучасний час.
Специфікою грецької філософії, особливо на початковому
етапі її розвитку, було намагання зрозуміти суть природи, космосу і світу в
цілому. Не випадково перших грецьких філософів Фалеса, Анаксимандра,
Анаксимена, представників так званої мілетської школи (VI ст. до н.е.), а дещо
пізніше піфагорійців Геракліта й Емпедокла так називали — «фізики», їхні
інтереси визначалися, передусім, характером міфології, традиційних вірувань і
культів. Грецьке світосприйняття було, і релігією природи, і центральне місце
займало в ній питання про походження світу.
Греко-римська філософія і природознавство дають підстави
зробити ряд важливих узагальнень. Античні мислителі:
·
відстоювали думку про матеріальність світу і його розвитку та
про виникнення живих істот шляхом самозародження;
·
поширили ідею про мінливість і перетворення одних форм живих
істот на інші;
·
здійснили спробу дати природне пояснення досконалості живих
істот як результату усунення дисгармонійних особин;
·
з позицій телеології (вчення, згідно з яким будь-який
розвиток є здійсненням заздалегідь передбаченої мети) розробляли уявлення про
градацію у вигляді висхідного ряду природних тіл від простих до складних.
Найважливіші узагальнення античності надалі розроблялися
в XVI—XVIII ст. вже на новому фактичному матеріалі.
Існувало в той час досить багато провідних та
суперечливих ідей про походження, виникнення Всесвіту та матерії, причини руху
атомів та ін. Досить багато видатних вчених займалися цими питаннями, їх праці
дійшли і до нашого часу як унікальні винаходи.
В епоху античності та середньовіччя досить інтенсивного
розвитку набули не тільки природничі науки, але і точні науки (математика,
фізика, астрономія), які все ж були пов`язані з явищами та процесами в природі.
Історичні дані про розвиток природознавства античності
та середньовіччя мають актуальність і на сьогоднішній день.
1.
Азерников В.З. Неслучайные случайности. Рассказы о великих
открытиях и выдающихся ученых. – М., 1972. – С.14 – 15.
2.
Аустров Б.А. Биология вчера и сегодня. — М., 1969.
3.
Из истории биологии. — М., 1970.
4.
История биологической науки. — М., 1961.
5.
История биологии с древнейших веков до наших дней. — М., 1975.
6.
Концепции современного естествознания: Учебное пособие. –
Р-н-Дону, 1999. – 368 с.
7.
Лункевич В.В. От Гераклита до Дарвина. — М., 1960.
9.
Мухин С.К. История биологии. — К., 1968.
10.
Плавильщиков Н.Н. Гомункулус. Очерки из истории биологии. —
М., 1971.
11.
Рожанский НЛ. Развитие естествознания в эпоху античности.
Ранняя греческая наука о природе. - М., 1979.
12.
Философские вопросы современной биологии. — М., 1951. Раздел
II История естествознания.
13.
Щоханов С. Природничі науки в Давній Груції і Давньому Римі.
// Хімія. Біологія. – 2001. - № 37 – 39. – С.2 – 4.
14.
Чанышев А.Н. Курс лекций по древней философии. – М., 1981. –
360 с.