Польща в післявоєнний період
ПЛАН
Встановлення прорадянського режиму. 2
Безперервні кризи комуністичного ладу. 4
Крах комуністичного ладу й відновлення демократії 7
Українське населення в Польщі 11
Війна й німецька
окупація завдали Польщі незліченних втрат. Загинули понад 6 млн її громадян, країна втратила близько
40 % свого національного багатства.
У липні 1944 р.
Червона армія в ході боїв з німецькими військами ступила на польські землі. Щоб
не допустити еміграційний уряд Польщі, який перебував у Лондоні, прибрати владу
в країні до своїх рук, з комуністів та інших прорадянських елементів було
створено альтернативний уряд. Він спочатку називався Польським комітетом
національного визволення (ПКНВ), а згодом - Тимчасовим урядом Польської
Республіки. На зайнятій радянською армією польській території ПКНВ у вересні
1944 р. оголосив про проведення земельної реформи, за якою поміщицькі землі
конфісковувалися для розподілу більшої їх частини між малоземельними та
безземельними селянами. Тоді ж було здійснено фактичну націоналізацію великої
та середньої промисловості, банків і транспорту.
Значний вплив на
долю Польщі мали рішення Ялтинської конференції (лютий 1945 p.). Справжній їх сенс полягав у
мовчазному визнанні Сполученими Штатами Америки та Великою Британією Польщі як
сфери впливу Радянського Союзу. Міжнародно-правовому закріпленню цього факту
мав служити укладений у квітні 1945 р. між СРСР і Тимчасовим урядом Польщі
договір «про дружбу, взаємну допомогу й післявоєнне співробітництво», який мав
на меті прив'язати Польщу до радянської колісниці. На Потсдамській конференції
(липень-сер-пень 1945 р.) західні держави погодилися на пропозицію Радянського
Союзу про передання Польщі обширних територій, що доти входили до складу
Німеччини, аж до річок Одри та Ниси.
Внутрішнє
становище в Польщі після очищення її від німецьких військ було надзвичайно
напруженим. Частини радянської армії, «визволивши» країну, так у ній і
залишилися. Переважна більшість польського народу вороже ставилася до
комуністичної влади. Підпільні структури, які боролися проти німецьких
окупантів, повернули тепер зброю проти варшавського уряду та його установ.
Боротьба була кривавою, з обох боків гинули тисячі й тисячі людей. Це була, по
суті, громадянська війна.
Однак
комуністичний лад, спираючись на радянську підтримку, крок за кроком зміцнював
свої позиції. У січні 1947 р. відбулися вибори до сейму. Комуністи (Польська
робітнича партія, ППР) використали державний апарат для масової фальсифікації
результатів виборів, забезпечивши собі і своїм прихильникам 80 % голосів.
Здобувши уявну
перемогу, комуністи поспішили завершити розгром опозиції й прибрати всю повноту
влади в країні до своїх рук. Новообраний сейм обрав одного з керівних діячів
ППР Болеслава Берута президентом Польської
Республіки. Було сформовано новий уряд, в який увійшли комуністи та їхні
прибічники. Внаслідок політичного терору з боку властей розпались опозиційні
партії. Були розгромлені основні осередки збройного опору. В країні залишалася
єдина організована опозиційна сила, з якою комуністи були неспроможні
справитися, - католицька церква, хоч і її жорстоко переслідували.
За наполяганням
комуністів ППР і Польська соціалістична партія (ППС) 1948 р. злилися в одну
партію. Фактично відбулося поглинення попередньо очищеної від «опортуністичних
елементів» ППС Робітничою партією, тобто комуністами. З'єднана партія стала
називатися Польською об'єднаною робітничою партією (ПОРП). Це був завершальний
акт у процесі створення і зміцнення тоталітарного режиму в Польщі. Щоб створити
видимість функціонування в країні багатопартійної системи, залишили два
«союзні» угруповання: Об'єднану селянську партію (ОСП) і Демократичну партію (ДП) - фасадові, декораційні
організації, що прикривали фактичне всевладдя ПОРП.
Було оголошено,
що партія приступає до будівництва «основ соціалізму» в Польщі. Його головні
завдання втілились у шестирічному плані розвитку народного господарства,
розрахованого на 1950-1955 pp. Основу плану становила
розбудова важкої індустрії. В результаті його виконання промисловість, за
офіційними даними, стала виробляти продукції майже втричі більше, ніж у 1949 р.
Разом з тим відставало сільське господарство, відчувалася гостра нестача
товарів масового вжитку. Матеріальний рівень життя народу зростав дуже
повільно. Одночасно розпочалася колективізація сільського господарства: селян
силою заганяли до виробничих кооперативів.
У 1952 р. було
прийнято нову конституцію країни, яка законодавче закріпила проведені
комуністичним режимом перетворення. Держава набула назву - Польська Народна
Республіка (ПНР).
БЕЗПЕРЕРВНІ КРИЗИ
КОМУНІСТИЧНОГО ЛАДУ
Різкий поворот у
житті країни намітився в 1956 p., після XX з'їзду
КПРС і раптової смерті першого секретаря ЦК ПОРП, фактичного диктатора Польщі
Б. Берута. Яскравим проявом незадоволення народу низьким рівнем життя,
політичними репресіями, відсутністю елементарних людських прав були робітничі
заворушення в Познані наприкінці червня 1956 р. Налякані власті кинули проти
народу, що вирував на вулицях міста, військо та міліцію, які силою зброї
придушили повстання. Це ще більше розпалило атмосферу в країні, політична криза
загострювалася.
Під тиском мас на
терміново скликаному пленумі ЦК ПОРП у
жовтні 1956 р. було здійснено серйозні кадрові зміни: першим секретарем ЦК обрано Владислава Гомулку (до 1948 р. він очолював ППР; будучи
усунутим за наполяганням Москви від керівництва, зазнав переслідувань). Нове
керівництво провело низку перетворень. Припинилися політичні репресії. Внесено
суттєві зміни в економічну політику: більше уваги стали приділяти галузям
економіки, що забезпечували безпосередні потреби людей. Ширших можливостей
набула приватна ініціатива в галузі виробництва товарів масового споживання,
торгівлі й послуг. У сільському господарстві припинено практику насильницької
колективізації. Переважна більшість створених у попередні роки виробничих
кооперативів відразу ж розпалася. Уряд вжив заходів щодо нормалізації відносин
з церквою. Однак ці реформи з боку партійного керівництва здебільшого були
вимушеними і вже незабаром, після того як хвиля національного піднесення почала
спадати, їх стали потроху згортати.
Багатолітня
політична стагнація, що запанувала після 1956-1957 pp., згодом поєдналась із застійними
явищами в галузі економіки. Знову поступово наростала соціальна напруженість,
невдоволення народних мас. Проти комуністичного режиму особливо різко виступили
інтелігенція й молодь, які вимагали здійснення дальшої демократизації у країні.
В березні 1968 р. дійшло до серйозних студентських заворушень у Варшаві та
інших містах. Однак режимові вдалось опанувати ситуацію.
Грудень 1970 р.
приніс вибух нової, цього разу грізної політичної кризи. У зв'язку з
підвищенням цін на продукти й товари у Гданську та інших приморських містах
спалахнули страйки й демонстрації. Для їх розгону кинули не тільки міліцію, але
й військові частини. Зав'язалися вуличні побоїща. По юрбі було відкрито вогонь,
загинуло, як припускають, кількасот чоловік. Ця подія викликала хвилю обурення
в країні. Остаточно скомпрометованому лідерові режиму В. Гомулці довелося піти
у відставку. Партійне керівництво очолив Едвард Герек.
Нові лідери
намагалося вивести економіку з застою. З цією метою широко залучалися кредити
від західних країн. Однак раціонально використати їх в умовах анемічної
«соціалістичної» господарської структури виявилося неможливим. У країні
наростала економічна криза. У другій половині 70-х років спостерігалось
абсолютне падіння основних показників соціально-економічного розвитку країни. Як
сніговий ком, росла зовнішня заборгованість
Польщі.
Величезний
резонанс у країні мало обрання в 1978 р. Папою Римським поляка, архієпископа
краківського, кардинала Кароля Войтили, що одержав ім'я Іоанна Павла II.
Тим часом
польська правляча верхівка при активній співучасті Кремля збирала сили й
опрацьовувала концепцію розгрому опозиції. Враховуючи, що «наведення порядку» в
Польщі шляхом чергової інтервенції радянських військ могло б викликати
непередбачувані наслідки як у самій Польщі, так і на міжнародній арені, було
вирішено провести операцію придушення опозиції, спираючись на «внутрішні
ресурси», - насамперед на армію та міліцію.
У ніч на 13
грудня 1981 р. генерал Войцех Ярузельський, невдовзі перед тим призначений
главою уряду і першим секретарем ЦК ПОРП, запровадив у країні воєнний стан. Було заборонено діяльність
усіх політичних та громадських організацій, профспілок і насамперед
«Солідарності». У спеціально створені концтабори інтерновано лідерів і
активістів опозиційних організацій. Опозиції завдали найсильнішого удару, проте
повністю розгромити її не вдалося. Вона пішла у підпілля.
Очолювана
Ярузельським військова хунта намагалася відновити в країні всевладдя
комуністичного режиму, що похитнувся, й вивести з глибокої кризи народне
господарство. Перше завдання за допомогою війська й міліцейських сил виконати
було порівняно легко. Враховуючи це, влада вже в 1983 р. скасувала режим
воєнного стану. Проте Ярузельський та його оточення виявилися нездатними
провести глибокі економічні перетворення. В результаті вже в середині 80-х
років господарська криза ще більше загострилась. У 1988 р. по всій країні
прокотилася нова хвиля робітничих страйків. Отже, загальну кризу тоталітарного
ладу подолати не вдалося, її було лише загнано вглиб.
КРАХ КОМУНІСТИЧНОГО
ЛАДУ Й ВІДНОВЛЕННЯ ДЕМОКРАТІЇ
У такій ситуації
керівництво ПОРП на початку 1989 р. дійшло висновку про неможливість для партії
утримати повноту влади у своїх руках. ПОРП зважилася на перехід до політичного
плюралізму і проведення діалогу з опозицією. Незабаром відбулися засідання
«круглого столу», на яких домовилися про легалізацію «Солідарності», визнали за
опозицією право на політичну діяльність. Ухвалено відновити пост президента
республіки (скасований у 1952 р.) і другу палату парламенту -сенат. Домовилися
про проведення парламентських виборів у такий спосіб, що в сеймі ПОРП, ОСП і ДП забезпечують за собою фіксовану
квоту - 65 % місць, натомість вибори до сенату мають бути цілком вільними.
На виборах, що
відбулись у червні 1989 р.,
ПОРП та її
маріонеткові союзники зазнали поразки. Опозиція завоювала практично всі місця в
сенаті. За погодженням обох сторін президентом республіки було обрано генерала
Ярузельського, який залишив пост лідера партії. Саме в цей час ОСП і ДП, бачачи неминучий крах ПОРП,
розірвали багаторічний «союз» з нею і перейшли на бік опозиції. Це дало змогу
їй узяти в свої руки формування уряду. Його було утворено на коаліційній
основі. Прем'єр-міністром став близький до «Солідарності» діяч Тадеуш Мазовецький. Чотири найважливіші
міністерські пости посіли представники ПОРП, решту - діячі колишньої опозиції,
а також ОСП і ДП.
Таким чином, відбувся доленосний поворот в історії Польщі. Комуністичний режим
розвалився мирно і цивілізованим шляхом. Перед країною розкрилися широкі
горизонти демократичного розвитку. Не підлягає сумніву, що радикальні
перетворення в Польщі, а згодом і в інших країнах, могли відбутися не в останню
чергу завдяки ослабленню «зовнішнього чинника» - Радянського Союзу, якому вже
несила було утримувати в покорі країни-сателіти.
Розпочався
рішучий демонтаж тоталітарної й одночасно створення основ демократичної
держави. Повернуто її попередню назву - Польська Республіка. Проведено
департизацію армії, органів безпеки і внутрішніх справ. Оновлено керівний склад
державного апарату. В країні різко зросла політична активність. Виникали дедалі
нові політичні партії й угруповання.
Щодо ПОРП, то
протягом кількох місяців вона фактично розвалилася, її членський склад
скоротився з 2 млн до кількох десятків тисяч. Партія набула назву -
Соціал-демократія Польської Республіки (СДПР). Вона докорінно змінила свої
програмні настанови, стала парламентською партією лівого спрямування. Чотирьох
міністрів, що належали до колишньої ПОРП, було виведено з уряду. Пішов у
відставку з поста президента країни В. Ярузельський.
Наприкінці 1990
р. на всенародних виборах президентом Польщі обрано лідера «Солідарності» Леха
Валенсу. В 1991 р. відбулися нові, повністю вільні вибори до парламенту, на
яких здобули перемогу правоцентристські угруповання.
На шляху
утвердження нового суспільного ладу виявилося чимало труднощів. Зокрема, треба
було подолати комуністичну спадщину в економіці. Шляхом різкого підвищення цін
та інших рішучих заходів, які дістали назву «шокової терапії», урядові вдалося
зупинити інфляцію, ліквідувати хронічний для тоталітарних умов дефіцит
продовольства і споживчих товарів, розпочати процес приватизації, словом —
закласти основи для нормального функціонування вільної ринкової економіки. Але
за це довелося заплатити чималу ціну. На кінець 1992 р. порівняно з 1988 р.
промислове виробництво впало на 40 %, безробіття перевищило 2 млн чоловік (13-14 % працездатного
населення). На 40 % знизився життєвий рівень народу, різко посилилося суспільне
розшарування. Все це спричинило нове соціальне напруження.
Незважаючи на всі
труднощі, польські уряди послідовно проводили у життя накреслений курс
економічних реформ. Уже в 1995 р. частка приватного сектору у виробництві
валового внутрішнього продукту досягла 60 %. Слідом за цим швидко надійшла
віддача. Глибокий економічний спад, що припадав на 1990-1991 pp., незабаром змінився пожвавленням, а
починаючи з 1993 р. ВВП країни щороку зростав на 4-6 %.
Складнощі
економічного розвитку й соціальна напруженість позначилися на політичному житті
країни. Ареною гострої боротьби став парламент. Кілька разів виникали урядові
кризи і змінювалися кабінети. На дострокових парламентських виборах 1993 р.
перемогу здобув Союз демократичних лівих сил (СДЛС), основу якого становили
соціал-демократи (колишні комуністи). Такий результат віддзеркалював
невдоволення мас потребою «затягнути паси» в ім'я стабілізації економіки і віру
багатьох людей у здатність лівих сил забезпечити соціальні потреби трудящих.
СДЛС і Польська селянська партія склали урядову коаліцію. Уряд оголосив, що
буде неухильно проводити демократичні реформи. А проте між президентом Л.
Валеною - представником правоцентристських сил і лівоцентристським урядом
чимраз більше загострювалися незгоди.
Політична
боротьба в країні досягла свого піку під час кампанії з виборів президента
республіки, призначених на листопад 1995 р. З двох основних кандидатів -
дотеперішнього президента Л. Валенси і лідера СДПР Александра Квасневського - останній добився перемоги.
Таким чином, ліві сили на якийсь час закріпили успіх, здобутий на
парламентських виборах.
У 1997 р. було
прийнято конституцію Польської Республіки, в якій було втілено наріжні правові
принципи демократичної держави.
Напередодні
чергових парламентських виборів 1998 р. права опозиція згуртувала свої лави,
створивши політичний блок - Виборча акція «Солідарність». Вона одержала
невелику перевагу голосів і сформувала уряд, який очолив Єжи Бузек. Уряд ширшим
фронтом, ніж його лівоцентристські попередники, продовжує економічні
перетворення, не зупиняючись перед непопулярними заходами. Однак
правоцентристський уряд уже незабаром опинився у складній ситуації. Здійснювані
ним структурні реформи призвели до закриття багатьох нерентабельних підприємств
у провідних галузях: вугільній, машинобудівній, текстильній. Сотні тисяч
поляків залишилися без роботи. Довіра до уряду катастрофічне падала. Це
призвело до зростання внутрішніх суперечностей усередині правлячої коаліції.
Коли з неї вийшло ліберальне угруповання, уряд Є. Бузека втратив більшість у
сеймі й у 2001 р. довелося проводити дострокові парламентські вибори, їх
результатом став цілковитий крах Виборчої акції «Солідарність» і повернення до
влади лівоцентристської коаліції на чолі з СДЛС. Новому урядові, який очолив
лідер СДЛС Лешек Міллер, дісталася невтішна спадщина, і йому не вистачило сил
та можливостей стабілізувати соціально-економічне становище в країні.
Господарська кон'юнктура у світі теж складалася не на користь Польщі.
Темпи зростання ВВП країни впали з 7 % у 1995 р. до
неповних 2 % у 2001 р. За цей же період безробіття досягло 3 млн осіб (18 % усіх працездатних). До
того ж репутацію уряду (як і попереднього) дуже псували гучні корупційні
скандали, у яких виявилися замішаними високі посадовці. Тож Л. Міллеру довелося
йти у відставку як з поста лідера СДЛС, так і прем'єр-міністра. Остаточну долю
нинішньої влади вирішать парламентські вибори, що мають відбутись у 2005 р.
Після падіння
тоталітаризму суттєво змінилася зовнішня політика Польщі. Пріоритетним став
розвиток відносин із країнами Західної Європи і США. У 1999 р. Польща стала членом НАТО, у 2004 р. увійшла до складу ЄС. Польща першою
3 держав світу
визнала незалежність України і встановила з нею дипломатичні відносини. У 1992
р. між обома країнами укладено Договір про добросусідство, дружні відносини і
співробітництво. Активно розвиваються політичні й економічні відносини,
культурні зв'язки.
УКРАЇНСЬКЕ
НАСЕЛЕННЯ В ПОЛЬЩІ
Ряд споконвічних
українських земель - Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя - після Другої
світової війни залишилися в складі Польської держави. У вересні 1944 р. між
урядом Української РСР і ПКНВ було укладено угоду про обмін населенням. Згідно
з нею з Польщі в Україну переселено 480 тис. українців. У 1947 р. польська
влада під приводом ліквідації українського збройного підпілля здійснила
безпрецедентну за своїм характером каральну акцію «Вісла». Протягом кількох
місяців практично все українське населення східних прикордонних територій у
кількості понад 140 тис. чоловік було насильно переселено на західні та
північні землі, одержані Польщею від Німеччини. Спочатку українці в Польщі були
позбавлені будь-яких можливостей національно-культурного розвитку: не існувало
шкіл, культосвітніх установ, церков, преси.
Після 1956 р.
становище українського населення значно покращилося. Виникло Українське
суспільно-культурне товариство (УСКТ), яке розгорнуло активну діяльність у
створенні мережі українського шкільництва, осередків культури. Почав виходити
український тижневик «Наше слово», який видається і понині. У 70-80-х роках в
українському середовищі посилились асиміляційні процеси. Скоротилася кількість
учнів в українських школах, ослабла діяльність культурно-мистецьких установ.
У 2002 р. у
Варшаві відкрито пам'ятник Тарасові Шевченку.
Близько 80 %
українського населення Польщі за віросповіданням - греко-католики. Лише після
краху комуністичного режиму в країні було легалізовано греко-католицьку церкву.
Діють близько ста парафій, об'єднаних в окрему єпархію.