Геополітичні та економічні пріоритети енергетичної безпеки України
Геополітичні та економічні пріоритети енергетичної безпеки України
Успішність державної політики залежить від адекватного відображення в цілях та механізмах її реалізації реальної ситуації у відповідній сфері життєдіяльності. Неадекватність управлінських рішень (наміри субєкта управління) реальній ситуації зумовлює якщо не провал політики, то, щонайменше, затримки її реалізації. Фактично йдеться про дотримання давнього філософського принципу китайської управлінської традиції - забезпечення відповідності слів (розуміння ситуації субєктом) реальності (зовнішнє середовищета реальні процеси життя обєкта управління) у діях субєкта управління1.
Цей принцип є серйозним викликом для управлінської діяльності, особливо в періоди змін та невідповідності субєкта завданням, що відображається у ситуаціях, коли політика субєкта не досягає поставлених цілей через те, що «нові» управлінські рішення субєкта натрапляють на опір «старої практики» (управлінської та господарської) обєкта.
Слід зауважити, що країни Центральної та Східної Європи, на відміну від України, проблему переведення обєкта з одного стану в інший вирішили за досить короткий проміжок часу. Вони стали членами ЄС та НАТО, перейшовши на інші принципи регулювання життєдіяльності та функціонування енергетичного сектору.
Причина неуспіху реформування енергетики України полягає частково в тому, що субєкти управління не відповідають викликам і завданням, перед якими вони опинилися, зокрема через відсутність бажання здолати опір «старої практики» та принципової позиції щодо цілей запровадження «нового» стану обєкта.
Поряд із тим варто зазначити, що утвердження «нової практики господарювання на енергетичних ринках» потребує не лише інструментальної складової реалізації державної політики, наприклад, наявності ресурсів, механізмів її реалізації, тривалості та послідовності дій у реалізації визначених цілей, що залежить від якості субєкта управління.
Важливими є аспекти формування й реалізації політики, які виходять за межі спроможностей субєкта управління на визначеному проміжку часу, як-от обмеження, що накладаються зовнішнім середовищем .
Частково саме таким збігом глобальних політичних та економічних обставин пояснюється успішність трансформації країн Центральної Європи. У практичному вимірі це було підтримано внесенням у їхні управлінські процедури й практику господарської діяльності політичної, управлінської та бізнес-культури ЄС за допомогою інструментів економічної (входження західних компаній на ринки цих країн) і політичної (участь політиків і посадовців цих країн у діяльності політичних та управлінських інституцій ЄС) інтеграції.
З огляду на зазначене вище, актуальним є проведення аналізу спроможності суб'єктів управлінської діяльності України формувати адекватні реальності управлінські рішення щодо трансформації стану обєкта управління, ураховуючи при цьому динаміку зовнішнього середовища та використовуючи можливості, які це середовще надає.
Метою статті є аналіз геополітичних і геоекономічних аспектів формування державної політики забезпечення енергетичної безпеки України та їхній вплив на успішність трансформації системи взаємовідносин в енергетичному секторі від пострадянської до ринкової моделей функціонування.
Стратегічне позиціювання України у сфері енергетичної безпеки
Першочерговим кроком України й субєктів управлінської діяльності є усвідомлення та формалізація світоглядної позиції щодо основних базових характеристик імовірної майбутньої моделі функціонування енергетичного сектору як «нової практики».
В окремих наукових і фахових публікаціях [1-3] наголошується, що пріоритетні напрями та цілі енергетичної політики забезпечення енергетичної безпеки країни мають формуватися, виходячи із базових чинників, які визначають модель організації функціонування енергетичного сектору країни, зокрема:
-забезпеченість власними ресурсами, тобто належність країни до нетто-виробників чи нетто-споживачів енергоресурсів;
-модель взаємовідносин «держава - виробник - споживач» на енергетичних ринках, тобто використання ринкових чи адміністративних механізмів регулювання відносин;
-позиціонування країни щодо зовнішнього середовища, тобто амбіції субєкта управління в частині використання енергії як енергетичної зброї чи ринкового товару.
Хоча перелік цих чинників і не слід вважати вичерпним, саме вони, на переконання автора, визначають принципові відмінності у політиці різних країн, а відтак у моделях організації взаємовідносин в енергетиці, цілях, методах та інструментах її реалізації.
На підтвердження цієї тези проаналізовано характерні риси та пріоритети енергетичної політики окремих субєктів світового енергетичного ринку - Росії, США, ЄС, Китаю.
Характерні риси енергетичної політики згаданих країн виокремлено за результатами аналізу стратегічних документів розвитку енергетики зазначених ринкових субєктів [4-7]. При цьому було враховано динаміку змін у базовому енергетичному законодавстві, найбільш резонансні політичні заяви щодо цілей енергетичної політики та практичних рішень субєктів управлінської діяльності.
Загалом можна говорити про такі закономірності дій різних субєктів світового енергетичного ринку. Країни - виробники енергоресурсів (Росія, Іран, Саудівська Аравія) заінтересовані в монополізації ринків збуту та максимізації надходжень доходів від експорту. При цьому ринкова система взаємовідносин і підвищення ефективності енерговикористання становить для них цінність переважно як інструмент вивільнення обсягів для додаткових експортних поставок. Чинник «Забезпеченість власними ресурсами», за окремими винятками, фактично характеризує модель жорсткого регулювання державою взаємовідносин в енергетичному секторі.
Країни - споживачі енергоресурсів (ЄС, Китай, Україна) заінтересовані у мінімально можливих цінах на енергоресурси на світових ринках, недопущенні переривання та диверсифікації їх поставок. Організація конкурентних взаємовідносин на внутрішньому ринку та стимулювання ефективності енерговикористання є пріоритетом забезпечення енергетичної безпеки, оскільки звільняє від значної кількості зовнішніх проблем (політичних, економічних), що повязані з поставками ресурсів. Чинник «Конкурентність ринку та прозорість регулювання» є необхідною умовою забезпечення енергетичної безпеки та фактично визначає ліберальну модель взаємовідносин в енергетичному секторі.
Політичні інтереси, цілі субєктів (чинник «Амбіції на світових ринках») та моделі управління (суспільно-політична організація життєдіяльності суспільства) додатково зумовлюють пріоритети енергетичної політики країн з точки зору використання енергетики у якості «силового» інструменту досягнення національних інтересів.
Наприклад, Росія визначає пріоритетом створення такого енергетичного сектору, який має забезпечити своєрідний «силовий» фактор впливу на досягнення зовнішньополітичних цілей, причому повязаних не тільки із просуванням інтересів енергетичного сектору. На енергетичний сектор покладається завдання нівелювати недосконалості соціально-економічної моделі господарювання в країні шляхом гарантування бюджетних надходжень від діяльності видобувних галузей. ЄС же, формуючи конкурентну модель організації життєдіяльності суспільства, визначає пріоритетом енергетичної безпеки обмеження можливого «силового» впливу виробників енергоресурсів. Завданнями у цьому випадку є диверсифікація джерел і маршрутів постачання енергоресурсів до ЄС, а також посилення конкуренції та обмеження монопольних зловживань на внутрішніх ринках.
Україна є нетто-імпортером енергоресурсів, тому її енергетична політика, цілі та механізми її реалізації не можуть бути подібними до пріоритетів політики країн - виробників енергоресурсів.
Україна має забезпечити імпорт необхідних обсягів енергоресурсів зі світових ринків, виграючи цінову конкуренцію за ресурси в інших країн-спо - живачів, що можливо лише при високій конкурентоспроможності національної економіки на світових ринках (додана вартість якої і є ресурсом для купівлі енергоресурсів).
Україна не може ставити надмірні вимоги до енергетичного сектору в частині нехтування динамікою світових ринків (тобто ігнорувати коливання цін на світових ринках), використання енергетики як інструменту політичного впливу (для отримання електоральних симпатій, підтримання інших галузей економіки чи здійснення тиску на інші країни) або надмірного фіскального навантаження на енергетичний сектор (для забезпечення надходжень до бюджету). Український енергетичний сектор, на відміну від російського, має виступати в ролі сервісу для потреб і пріоритетів розвитку національної економіки, а не гальмувати її конкурентоспроможність.
Фактично інтереси України та ЄС є комплементарними у сфері забезпечення енергетичної безпеки, що, на нашу думку, і обґрунтовує адекватність і стратегічність вибору євроінтеграційного напряму «поля тяжіння» (відображає базовий фізичний, матеріально-технічний аспекти системного підходу до забезпечення енергетичної безпеки [1]), незважаючи на можливі коливання геополітичних чи геоекономічних інтересів різних гравців.
Проблеми стратегічного вибору та утвердження моделі організації взаємовідносин в енергетиці
Ураховуючи позиціювання України як країни - споживача енергоресурсів, управлінські рішення мають полягати в реалізації енергетичної політики, подібної до країн-споживачів із моделлю організації взаємовідносин на енергетичних ринках (відображає структурно-організаційний аспект системного підходу до забезпечення енергетичної безпеки [1]), яка підвищує конкурентоспроможність України.
При цьому модель взаємовідносин через включеність країни в міжнародні обєднання в сучасному глобалізованому світі формує спільні/узгоджені правила та процедури взаємовідносин, які насправді й визначають «зовнішнє поле тяжіння» та зумовлюють додатковий, можливий для використання національним субєктом управління, інструментальний набір для трансформації внутрішніх правил.
Успіх використання впливу «європейського поля тяжіння» визначатиметься через формування нових принципів функціонування енергетики та їх імплементації у практику життєдіяльності як держави, так і субєктів господарювання, суспільства загалом.
Україна заявила, що розділяє принципи та цілі ЄС у сфері енергетики й готова їх імплементувати у свою практику. Підтвердженням цього є приєднання України до Договору про заснування Енергетичного Співтовариства. Водночас результати виконання зобовязань і процес імплементації acquis communautaire є неоднозначними [8].
Уряд України своїми управлінськими рішеннями за весь період незалежності не демонстрував на практиці наполегливості й послідовності дій щодо перетворення «старої практики» (пострадянська модель регулювання енергетичного сектору) на «нову» (модель відкритих, конкурентних ринків), що ставить під сумнів можливість трансформації моделі взаємовідносин в енергетичному секторі.
З точки зору субєктивних чинників причина цього, на наш погляд, криється у відсутності стратегічного рішення правлячої еліти країни щодо цільової моделі організації функціонування енергетичного сектору країни. Іншими словами, серед еліти країни відсутнє бажання залишити в минулому «стару практику».
Таке позиціювання еліти, з теоретичної точки зору, пояснюється моделлю «нормального» суспільства (в сенсі найбільш поширеної форми в історії людства). За такої моделі «коаліція владних груп» (автор теорії Д. Норт використовує термін «домінантна коаліція»), зайнявши управлінські позиції, прагне отримати максимальну користь із здобутих позицій та обмежує право доступу до економічної й політичної діяльності інших членів суспільства, при цьому чинить опір будь-якому реформуванню свого становища [9]. В українській практиці означена теорія відображається у практичному вимірі дій усіх урядів, які, незважаючи на їхню почергову зміну, різні політичні уподобання та публічну риторику, проводили політику закріплення механізмів контролю держави та збереження можливості адміністративного впливу на енергетичний сектор загалом і на функціонування енергетичних ринків зокрема.
Основою «старої практики», на наш погляд, стала специфічна модель організації взаємовідносин між елементами системи енергозабезпечення «держава - виробник - споживач», яка реалізує механізм рентної експлуатації енергетичного сектору [10].
Під час формування моделі взаємовідносин на енергетичному ринку України з самого початку фактично було відкинуто всі можливі варіанти логічно-несуперечливих трансформацій, зокрема:
-лібералізацію ринку з переходом до ринкових цін для всіх категорій споживачів на внутрішньому ринку (модель США, ЄС);
-відкриття ринків, залучення фінансових ресурсів від інвесторів, проте зі збереженням сильних державних енергетичних компаній, які працюють за єдиними правилами (модель Китаю);
-збереження централізованої радянської системи управління та енергетичних активів під державним контролем (модель Білорусі);
Була вибрана модель часткової приватизації енергетичних активів при збереженні механізмів регулювання / контролю з боку уряду/посадовців (модель Росії).
Уряд України встановив , що видатки домогосподарств на комунальні платежі (в основному постачання енергії та ресурсів) не будуть перевищувати 15% від рівня їхніх доходів, а механізмом досягнення цього стане втручання держави в ринкове ціноутворення. Інструментальним виміром такої політики стало встановлення різнорівневих цін для різних категорій споживачів (низьких цін для населення) та немонетарна (бартерна) «схема субсидування» малозабезпечених верств населення. Найголовніший момент такої моделі полягає у створенні механізму рентної експлуатації, який передбачає не підтримку безпосередніх кінцевих споживачів, а компенсацію практично всіх задекларованих витрат енергетичних компаній (виробників).
Така модель управління підштовхувала вироб - ників/постачальників енергії до декларування зростаючих втрат і збитків, оскільки дозволяла претендувати на компенсацію з боку держави, зумовлювала недоцільність підвищення ефективності енерговикористання національною економікою (через утримування низьких цін на енергоресурси) та блокувала заінтересованість виробників енергоресурсів, особливо державної форми власності, ефективною господарською діяльністю5 [10].
Адміністративне регулювання цін/тарифів на ринках негативно позначались на ситуації в енергетиці. Технічний стан енергетичних активів невпинно погіршується, рівень внутрішнього виробництва енергоресурсів (енергії) падає, обсяги переробки та транзиту енергоресурсів знижуються, втрати енергії при виробництві та транспортуванні незмінно високі або зростають, енергоємність національної економіки продовжує залишається на неприпустимо високому рівні.
Живильним середовищем для існування такої моделі управління в енергетиці країни стала ідеологія політичного популізму та патерналізму, яка активно експлуатується політиками (обіцянки населенню зберегти низький рівень видатків на енергозабезпечення). Результатом панування зазначеної моделі в практиці управлінської та господарської діяльності стало фактичне доведення енергетичного сектору, і загалом України, до критичної межі, через використання «управлінських позицій» цієї моделі зовнішнішнім гравцем для цілей гібридної агресії [11].
Хоча наслідки збереження «старої моделі» управління енергетичним сектором стали очевидними, реформування енергетичного сектору гальмується на різних рівнях.
Фактично ця ситуація визначає якісну характеристику субєкта управління, а саме його неготовність до роботи на основі нових ринкових принципів. У рамках теорії інституційної економіки Д. Норта це пояснюється тим, що «коаліція владних груп» зробить усе можливе, щоб спотворити всі можливі спроби запровадити «новий порядок взаємовідносин» для збереження своїх позицій.
Саме усвідомлюючи зазначене, маємо оцінювати всі декларації субєкта управління. Маскування реальних інтересів та позиції субєктів управління через імітацію процесу політичного чи технологічного «наближення» до «нової практики» (євро - інтеграція) не дадуть належного результату.
Окремі ідеї щодо інтеграції енергетики нашої країни до європейського ринку завдяки використанню бажання окремих груп впливу реалізувати окремі енергетичні проекти, не будуть вдалими через невідповідність «старої практики» господарювання операторів можливих проектів «новим принципам» функціонування ринків.
Проект газового хабу на основі активів української газотранспортної інфраструктури не може бути реалізованим без утвердження прозорої та конкурентної моделі функціонування внутрішнього газового ринку, вільного допуску іноземних акторів на внутрішній ринок та їхньої «впевненості» у тому, що вони матимуть безперешкодний доступ до свого ресурсу та можливості ним розпоряджатися на свій розсуд.
Проект експорту електроенергії з України на основі ідеї виділення окремих блоків електростанцій та ліній для експорту електроенергії не може бути успішний без загального підвищення ефективності діяльності та корпоративної культури українських виробників електроенергії, їхньої спроможності конкурувати на європейському енергетичному ринку на основі нових принципів регулювання та функціонування галузі.
У цій ситуації навряд чи можна сподіватись на реальну інтеграцію енергетичного сектору України до європейського енергетичного ринку та в систему європейської системи енергетичної безпеки без «примушування» субєкта управління до змін, що також є випробуваним інструментом. На жаль, саме цей інструмент почав усе частіше застосовуватися стосовно України з боку міжнародних організацій та країн - носіїв «нової» практики управління .
Проблеми використання впливу «поля тяжіння» «нової практики»
Відзначаючи недостатню «послідовність та енергію» субєкта управлінських рішень в Україні щодо імплементації прийнятих у ЄС правил і принципів, слід звернути увагу на недостатність «впливу тяжіння» «нової практики».
Вимоги носіїв «нової практики» щодо виконання Україною своїх зобовязань з проведення реформ не давали очікуваного результату. «Коаліція владних груп» завжди знаходила пояснення неможливості прийняти принципові рішення, і лише в разі виникнення екзистенціальних загроз збереженню своїх позицій субєкти управлінських рішень приймали важливі стратегічні рішення.
Так, принципове стратегічне рішення щодо відмови від різнорівневих цін на газ для різних категорій споживачів (та початку реального відходу від російської моделі управління в енергетиці) було прийняте лише урядом В. Гройсмана у квітні 2016 р. на фоні вимог міжнародних інституцій та російської агресії проти України.
Саме у цій ситуації, уперше в історії країни Уряд України заявив про намір практичної імплементації «нової практики» функціонування енергетичного сектору. З одного боку, цим рішенням усунуто одну з головних перешкод реформування та проблему, що породжувала корупційні ризики на газовому ринку країни (проблема різнорівневих цін та відсутності належного обліку обсягів постачання). Водночас друга складова проблеми (компенсація витрат та спрямування бюджетних коштів для «субсидій населенню» до енергетичних компаній) залишилася незмінною.
При цьому в Уряді України продовжують лунати суперечливі заяви та застереження. Представники уряду не погоджуються на принципову зміну моделі державної підтримки окремих категорій споживачів для компенсації проблем, які можуть бути породжені внаслідок недостатньо розвиненого внутрішнього енергетичного ринку України.
Зокрема, профільний віце-премєр України захищає позицію, що проводити монетизацію субсидій не можна [12]. Урядовець обстоює збереження у видозміненій формі механізму адміністративного перерозподілу віртуальних коштів із державного бюджету через віртуальні рахунки на адресу енергетичних компаній (існуюча модель субсидування - див. вище) та застерігає від «монетизації пільг» через те, що, отримавши реальні кошти, кінцеві споживачі можуть вирішити спрямувати їх на інші цілі, що, ймовірно, загрожуватиме зростанню заборгованостей на енергетичному ринку.
Аргументація фактично відображає принципову позицію субєкта управління, яка полягає у не - готовності влади прийняти ймовірність відмови від можливості адміністративно регулювати рух коштів на енергетичному ринку. На ділі маємо справу з реальною неготовністю «коаліції владних груп» (еліти) реально змінити принципи та практику управлінської й господарської діяльності та перейти до «нової практики».
У цій ситуації просте підвищення цін на енергоресурси (вирівнювання цін), ризиковане навіть з точки зору електоральних симпатій (унаслідок застосування інструментів «примушування»), за одночасного збереження існуючої схеми віртуального субсидування призводить до зростання обсягів перерахунку коштів («субсидій») на адресу енергетичних компаній і лише погіршує ситуацію.
Зокрема, формуються численні ризики: зростає соціальна напруженість, енергетичні компанії отримують компенсацію; зростають ціни на енергоресурси для економіки; стан енергетичного сектору продовжує погіршуватися; проблема оздоровлення відносин на енергетичних ринках не вирішується, як і не відбувається переходу до нових правил функціонування ринку та практики господарювання.
Ця ситуація свідчить про те, що організаційно-ін - ституційна структура взаємовідносин в енергетичному секторі України залишається незмінною, а субєкт управління не має внутрішньо зумовленої готовності забезпечити довгостроковий, стабільний, цілеспрямований вплив на обєкт управління з метою переведення його в новий стан.
Саме тому слід проаналізувати можливість подолання опору «старої практики» за допомогою інших субєктів, у т. ч. приватного сектору, суспільства та використання зовнішнього «поля тяжіння». Цей аспект є надзвичайно важливим, оскільки вакуум «нової практики» зміцнює «стару», що створює ризики заявленій Україною політиці трансформації принципів взаємовідносин в енергетичному секторі.
У частині впливу зовнішнього «поля тяжіння» на формування «нової практики» насамперед розглянемо інструментарій «допомоги», «заохочування» та «примушування», який традиційно застосовується ЄС, та ширше - західними партнерами України. Переважно це:
надання експертної допомоги при розробленні проектів законодавчих і нормативно-правових актів, у т. ч. щодо запровадження нової організацій - но-інституційної структури функціонування енергетичного сектору України (запровадження нових моделей енергоринків, інституцій, процедур);
навчання студентів і працівників державних установ (набуття нової якості персоналу організаційно-інституційної структури);
надання фінансових ресурсів для потреб Уряду України в рамках програм «макроекономічної» стабілізації чи «реформування» окремих секторів (формування загальнополітичної підтримки трансформації);
технічна допомога та надання фінансових ресурсів (кредитування, формування цільових фондів, програм, кредитних ліній) з реалізації проектів за окремими напрямами (формування підтримки трансформації);
- формування політичних рамок взаємовідносин з Україною та інструментів урегулювання окремих проблем (підтримка намірів і забезпечення стабільності трансформаційних процесів).
Фактично вся допомога реалізовується через існуючу інституційно-організаційну структуру системи державного управління в Україні (уряд, міністерства, персонал), яка, як зазначалося раніше, виявляє «неготовність» до запровадження «нової практики», або через фінансово-економічну систему, яка загалом не переймається проблемами запровадження нових управлінських і господарських практик у певній сфері життєдіяльності, опікуючись чистотою віртуальних трансакцій у фінансовій системі.
Власне, саме про це й свідчить аудит допомоги ЄС. Європейський суд аудиторів у своїй доповіді зазначив, що фінансова допомога Європейського Союзу, надана за період 2007-2015 рр. на підтримку реформ в Україні, мала «обмежений вплив». Допомога ЄС була частково ефективною, створюючи відчутні та стійкі результати у реформуванні управління державними фінансами та вдосконаленні антикорупційного механізму [13]. При цьому показовою є позиція ЄС щодо ймовірних зловживань при розподілі фінансової допомоги. Зокрема, представник Європейського суду аудиторів зауважив, що «більша частина грошей була спрямована на так звану бюджетну підтримку. Це означає, що ми можемо тільки проконтролювати, що гроші були перераховані до бюджету, а потім це вже українському уряду вирішувати, як їх витратити» [14].
До практичної управлінської та господарської діяльності в енергетичному секторі переважна більшість інструментів «західної допомоги» не застосовується. На наш погляд, саме ця обставина фактично зводить нанівець зусилля «нової практики», оскільки дає «коаліції владних груп» лише додатковий фінансовий ресурс для розподілення за «старою практикою» та інструмент легалізації в системі політико-економічного істеблішменту Заходу без найменших зусиль щодо реального запровадження «нової практики» в Україні.
Ці спостереження щодо співпраці міжнародних фінансових установ з Україною лише підтверджують теоретичне пояснення відсутності успіху форм впливу, зроблене Д. Нортом та його колегами. Зусилля міжнародних донорських інституцій (Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, технічна допомога окремих країн тощо) через просте висунення «нових» вимог і зобовязань до «існуючої системи» та надання кредитів під ці зобовязання не можуть замінити практику діяльності та забезпечити успіх реформ у країні, якій така допомога надається [15].
Для справжньої трансформації необхідне безпосереднє залучення методів та інструментів «нової практики» в реальність управлінської й господарської діяльності України. Йдеться про такі інструменти, як:
-спільна робота над практичними завданнями політичної та управлінської ланок різних країн у рамках наднаціональних структур. Наприклад, після вступу України до Енергетичного Співтовариства наша країна повинна була б мати своїх представників у його апараті та виконавчих органах на постійній основі;
-спільне навчання/підготовка персоналу та спільна практична робота над окремими завданнями. Наприклад, у межах реалізації міжнародних проектів чи національного проекту із залученням різних міжнародних учасників;
-спільний ринок, входження на ринок України зарубіжних національних та міжнародних компаній. Наприклад, лібералізація енергетичного ринку України та участь іноземних компаній у його роботі.
На жаль, належного рівня застосування такого інструментарію на сьогодні не спостерігається, як не спостерігається й заінтересованості обох сторін. Україна не горить бажанням формувати відкриту модель управління та господарювання, а країни - носії «нової практики» не мають намірів витрачати зусилля та ресурси на її «переформатування».
Ситуація, що існує, потребує пошуку шляхів свого вирішення. Адже без забезпечення реальної трансформації принципів функціонування енергетичного сектору України за допомогою залучення носіїв «нової практики», персоналу та компаній, які дотримуються нових практик управління та принципів господарювання, подолати опір «існуючої системи» буде складно.
Геополітичні аспекти трансферу «нової практики»
Ситуація, що розглядалася вище, фактично й зумовлює існування «вікна можливостей» для України щодо використання впливу «поля тяжіння». Йдеться про проблему позиціювання країн ЄС щодо України та загострення суперечностей серед еліти цих країн стосовно питань економічних та політичних стратегічних інтересів у відносинах з Україною. Найбільш гостро ця проблематика проявляється у готовності країн ЄС дотримуватися проголошених у засадничих документах ЄС принципів солідарності та взаємодопомоги із країнами-сусідами.
Положення Договору про заснування Енергетичного Співтовариства щодо «рішучого прагнення заснувати інтегрований ринок на основі спільних інтересів і солідарності» та «координації взаємодопомоги» було наріжним каменем участі України в цій міжнародній організації. Водночас очевидним є обережне ставлення окремих країн ЄС та їхніх енергетичних компаній до врахування інтересів України, не кажучи про безпосередню включеність у формування «нової практики» управління та господарювання в Україні, якщо це може погіршити реалізацію їхніх інтересів у взаємодії з інтересами третіх сторін.
Яскравим прикладом такої ситуації є проблема формування цілісної, чіткої та послідовної позиції країн ЄС щодо Росії як носія «старої практики», що в будь-який спосіб намагається не допустити виходу України з-під свого впливу. У деяких випадках спостерігається схильність окремих країн ЄС та їхніх компаній будувати взаємовідносини з Росією, ігноруючи інтереси країн Центрально-Східної Європи, і зокрема України, нехтуючи засадничими принципами укладених ЄС міжнародних документів, у т. ч. підписаних з Україною.
Суперечливість позицій еліти країн «нової практики» досить яскраво виявляється у частині реалізації «російських» проектів, спрямованих на підрив позицій України як основного транзитера природного газу (проекти Південного / Турецького та Північного потоків), а також можливості забезпечити реверсні поставки природного газу з країн ЄС до України.
Проблему звільнення України від монопольної залежності щодо поставок природного газу з території Росії не вдавалося вирішити протягом тривалого часу через вплив проросійського лобі як в Україні, так і в країнах ЄС. Лише кризова ситуація, спричинена агресією Росії проти України, зумовила необхідність принципового вибору як у Києві, так і в Брюсселі. При цьому застосований для вирішення зазначеного питання інструментарій виходив за межі підписаних із ЄС міжнародних документів і враховував, окрім формально визначених можливостей, ще й позицію окремих посадових осіб країн «нової практики».
У частині збереження за Україною статусу транзитної держави неоднозначність поведінки ЄС все ще зберігається, а на звернення України щодо порушення її інтересів чіткої позиції не сформульовано [16]. Більше того, окремі політики та посадовці країн «нової практики» нехтують зверненням України, обґрунтовуючи можливість відхилення від положень міжнародних договорів посиланням на право комерційних компаній реалізовувати будь-які проекти [17] та наявністю інтересів окремих країн - членів ЄС [18].
Слід зазначити, що ці проблеми стосуються не тільки взаємовідносин, наприклад, у межах Енергетичного Співтовариства чи в рамках Угоди про асоціацію, але й поточної «геополітичної кризи ціннісної ідентичності», коли під сумнів ставиться сама ідея спільного простору, сформованого на основі спільних цінностей.
У частині енергетики питання полягає в готовності еліти країн «нової практики», передусім ЄС (у рамках міжнародних договорів з Україною), допомагати переходу України до «нової практики», зберігати прихильність до солідарності та спільних підходів до вирішення проблем, заінтересованість у спільному успіху партнерів у досягненні задекларованих цілей.
Відсутність такої заінтересованості ставить під сумнів ефективність впливу «поля тяжіння» ЄС на утвердження нової моделі взаємовідносин в енергетичному секторі.
Саме тут необхідний «прорив» на новий рівень взаємовідносин та взаємної відповідальності. Країни «нової практики» на доповнення до існуючого інструментарію допомоги повинні сформувати управлінські рішення щодо підтримки реформування енергетичного сектору України не тільки через інструмент примусу (виконання зобовязань), а й через входження на ринок України великих іноземних компаній і реалізацію ними конкретних масштабних інвестиційних проектів.
Україні необхідно зрозуміти, що збереження «старої практики» неможливо, а намагання це зробити призведе лише до кризи державотворення та технічного колапсу енергетичного сектору. Україна має лише один варіант дій, а саме: намагатися використати те «вікно можливостей», яке, хоч як це парадоксально, склалось унаслідок протистояння російській агресії, та змінити модель управління енергетичним сектором країни на практиці.
Висновки
Нинішній стан реалізації політики реформування взаємовідносин в енергетичному секторі України свідчить про необхідність чіткого усвідомлення та формалізації принципових позицій щодо цілей розвитку енергетичного сектору, принципів взаємодії у трикутнику «держава - виробник - споживач» і моделей управління на енергетичних ринках.
Імітація процесу політичного чи технологічного «наближення» до нових моделей управління та господарювання на енергетичних ринках через реалізацію окремих проектів у енергетичній сфері при збереженні в незмінному вигляді існуючої моделі функціонування енергетичного сектору України зазнає невдачі через невідповідність «старої практики» господарювання українського ринку принципам функціонування європейських ринків. У сфері енергетичної безпеки України такий підхід зумовлює неадекватність управлінських рішень субєкта управління реальній ситуації.
Як засвідчує досвід країн Центральної та Східної Європи, поряд із контролем за діяльністю субєкта управління щодо реформування, важливу роль відіграє «трансфер досвіду», що реалізується через практичну залученість носіїв «нової» практики (політики, управлінці, персонал, субєкти господарювання) до безпосередньої участі в роботі енергетичного сектору. Їх участь забезпечує безпосереднє внесення нових принципів і правил управління/господарювання у практику життєдіяльності суспільства.
На сьогодні українському суспільству необхідно усвідомити, що зберегти «стару практику» неможливо, а намагання це зробити призведе лише до кризової ситуації. Україна має лише один варіант дій: зробити спроби використати те «вікно можливостей», яке, як не парадоксально, склалося внаслідок російської агресії проти нашої країни, та змінити модель управління вітчизняним енергетичним сектором на практиці.
Список використаних джерел
енергетичний ринок політика державний
1.Суходоля О.М. Теоретико-методологічні засади забезпечення енергетичної безпеки України / О.М. Суходоля // Стратегічні пріоритети. - 2014. - №2. - С. 129-139.
2.Yergin D. Ensuring Energy Security. Foreign Affairs, 85:2 (2006), 2006 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://www.foreignaffairs.com/articles/2006-03-01/ ensuring-energy-security
3.Energy Security Challenges for the 21st Century: A Reference Handbook / Luft G., Korin A. Editors, Praeger, 2009.
4.Энергетическая стратегия России на период до 2030 года [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">5.Епє^у Independence and Security Act of 2007 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://www.gpo.gov/ fdsys/pkg/PLAW-110publ140/pdf/PLAW-110publ140.pdf
6.А 2030 framework for climate and energy policies. Green Paper. Brussels, 27.3.2013 COM (2013) 169 final [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">7.Chinas Energy Policy 2012 [Електронний ресурс]. - Режим доступу:#"justify">8.Суходоля О.М. Енергетичне Співтовариство та Україна: цілі, пріоритети та проблеми співпраці / О.М. Суходоля // Стратегічні пріоритети. - 2016. - №2. - С. 13-26.
9.North, D.C., Wallis, J.J., & Weingast, B.R. Violence and Social Orders: A Conceptual Framework for Interpreting Recorded Human History. New York: Cambridge University Press, 2009.
10.Суходоля О.М., Сменковський А.Ю. Енергетичний сектор України: перспектива реформування чи стагнації / О.М. Суходоля, А.Ю. Сменковський // Стратегічні пріоритети. - 2013. - №2. - С. 74-80.
11.Суходоля О.М. Розділ 7.4. Енергетична пастка // Світова гібридна війна: Український фронт: монографія / за заг. ред. В.П. Горбуліна. - К.: НІСД, 2017. - 496 с.
12.Андрій Рева: Ми не можемо піти на монетизацію субсидій [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">13.Special report no 32/2016: EU assistance to Ukraine [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">14.Європейський суд аудиту. Надана за 8 років фіндо - помога ЄС на реформи в Україні мала «обмежений вплив» [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">15.Limited Access Orders in the Developing World: A New Approach to the Problems of Development. WB / D.C. North, J.J. Wallis, S.B. Webb & B.R. Weingast [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">16.Звернення Верховної Ради України до парламентів та органів виконавчої влади держав - членів Європейського Союзу стосовно посилення співпраці в галузі енергетичної безпеки та потенційних ризиків реалізації проектів з будівництва транзитних газопроводів в обхід України [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">17.Germanys Merkel Defends Russian Gas Pipeline Plan [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www. wsj.com/articles/germanys-merkel-defends-russian-gas - pipeline-plan-1450447499