ї та шлюбу, емансипації жінок. Катарська Церква аналізується з позиції побутових реалій та внутрішнього устрою.
Ключові слова: Окситанія, катаризм, катарські будинки, «Досконалі», віруючі, Добрі Чоловіки, Добрі Християнки.
церква катарський побут
Постановка проблеми. Численні історичні документи, як хроніки, так і різноманітні архівні акти, повідомляють про соціальні та економічні умови, які зробили можливим поширення катаризму в Окситанії. Найбільш ранні реєстри Інквізиції описують деталі повсякденного життя і культу, називають імена віруючих та «Досконалих», відзначають їхню соціальну роль, згадують рідню й навіть подробиці приватного життя, що призвели до залучення у нову релігію.
Важливими джерелами для вивчення історії та суті єретичних виступів є, перш за все, твори єретиків-катарів. До сьогодення збереглися їхні богословські трактати й три т. зв. ритуали. Найважливішим релігійним твором катарської теології залишається «Книга про два Начала» [2]. Матеріал для вивчення катарської літургії містять в собі Латинський Ритуал із Флоренції, Ліонський (Провансальський) Ритуал [4] та Дублінський Ритуал [1], складені провансальською мовою. Цікаві свідчення містять матеріали допитів [7] єретиків інквізиторами, отримані у 1245 р., що зберігають основні постулати й догми катарського віровчення. Не менш важливу інформаційну вагу мають апокрифічні тексти. Богомільський апокриф «Таємна вечеря» або «Interrogatio Johannis» [6] являє собою текст, який був написаний до виникнення вчення середньовічних катарів і зберігає основні ідеї цього єретичного руху.
Переходячи до висвітлення й комплексного аналізу тематичної історіографії, присвяченої проблемі народно-релігійних рухів у Франції ХШ-XIV ст., у першу чергу необхідно відзначити, що вона на сьогоднішній день є достатньо обширною та повною, оскільки збереглося багато автентичних писемних джерел означеної епохи. Разом з тим, доречно підкреслити, що ґрунтовних, фахових монографічних робіт, де глибоко досліджуються аспекти й особливості саме теологічних та догматичних засад, які містилися у програмах єретиків, не так багато.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. З іншого боку, окреслена проблематика тією чи іншою мірою аналізується, характеризується й оцінюється в цілому ряді публікацій - наукових статей, концептуальних праць і т.п. Зокрема, питання виникнення й поширення єретичних рухів у своїх роботах досліджували М. Осокін [27], Л. Карсавін [17], Н. Сідорова [30], Е. Гут- нова [11]. Так само концептуальністю і високим методологічним рівнем відзначені наукові студіїзахідноєвропейських (французьких, англійських, німецьких) фахівців XX - початку XXI ст., серед яких варто виділити дослідницький доробок А. Бренона [10], Г. Лі [19], А. Люшера [22], Ж. Ма- доля [23], Р. Каратіні [15], Р. Неллі [26].
Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Актуальність теми публікації зумовлена необхідністю висвітлення причин популярності серед місцевого населення віри Добрих Людей у Лангедоці, котра ґрунтувалась на тісних звязках, які підтримували катарські проповідники й члени громади з широкими масами населення практично в усіх сферах життя суспільства.
Мета статті. Головною метою цієї роботи є дослідження соціальної природи катаризму, що вимагає визначення особливостей суспільних звязків та побутових умов виникнення та поширення цього релігійного явища.
Виклад основного матеріалу. Унікальність регіону Окситанії у ХИ^ІУ ст. полягала в тому, що тут катаризм поступово увійшов в усі сфери суспільства за допомогою феодальної знаті. Про це свідчать реєстри Інквізиції, повідомлення про події у Верфеї та Альбі, колоквіуми у Ломбері, відомий лист Раймона V Тулузького та загалом усі тематичні документи другої половини XII ст. Катаризм зявляється в текстах як феномен, що користується підтримкою південнофранцузької знаті, як дрібної - рицарів Верфея, Альбі, Ломбера, так і великих сеньорів, таких як Раймон VI Тулузький, Роже Тренкавель та його дружина Азалаїс Тулузька, графська родина де Фуа та ін. [10, с. 67].
Особливістю політичної ситуації в Лангедоці було те, що консули великих міст - Тулузи, Каркассона, Безьє та ін. становили жорстку опозицію владі вищої знаті, зокрема - графа Тулузького й віконта Тренкавеля. Васали цього регіону були незаможними. До зубожіння призвела відсутність права старшинства у звичаєвому романському праві, яке діяло в цьому регіоні; його суть - се- ньорії ділилися між декількома спадкоємцями, серед яких могли бути і доньки [12, с. 89]. Наприклад, невеликий замок Міраваль на початку XIII ст. належав шести співвласникам. У той же час рицарі, котрі перебували на службі у сеньора замку, приєднавши до фортифікаційної споруди вежу, частину укріплень і клаптик землі, зрештою також підіймалися до рангу співвласників. Ця бідна й чисельна дрібна знать стала найбільш сприятливим середовищем для поширення віри Добрих Людей [14, с. 116].
Крім того, в регіоні існували відчутні адміністративні проблеми: віконтство Тренкавель (Каркассон, Альбі, Безьє, Разес) було надто великим територіальним утворенням, погано керованим і погано контрольованим. Міське бюргерство, яке лише зароджувалося, та патриціат прагнули скинути владу віконтів; як наслідок - самі віконти приносили оммаж королю Арагона з метою захиститися від своїх могутніх сусідів - графів Тулузьких і де Фуа, з якими, однак, вони мали родинні звязки. Тому, як зазначає Анн Бренон, розмежування катарських єпископств Тулузен і Каркассес між Монреалем і Фанжу переслідувало політичну ціль [16, с. 205].
Разом з тим, широке залучення до «нового християнства» було характерним переважно для дрібної знаті, а не для великих магнатів (за винятком їхніх дружин - А. П.). Духовно-світоглядні причини, які залучали до катаризму представників феодальних кланів, не є цілком очевидними, адже Добрі Люди проповідували, що Злий Дух, захопивши добрі божественні створіння, викликав у них перш за все прагнення до влади, а вже потім до тілесних втіх. Наприклад, катар Гійом Белібаст проповідував інквізитору Жаку Фурньє наступне: «Злий бог сказав їм... що вони зможуть полювати з однією пташкою на іншу, з однією твариною на іншу, і що одні з них стануть королями, інші графами, інші імператорами та панами над рештою, і що він (злий бог - А. П.) допоможе їм пізнати добро і зло, якщо вони підуть за ним.» [10, с. 75]. Для науковців, однак, залишається відкритим питання, яким чином ка- таризм, що принципово засуджував світську ієрархію, особливо феодальну, й називав таку популярну аристократичну розвагу як полювання, «диявольським задоволенням», міг забезпечити прихильність знаті.
Вбивство суперечило євангельським заборонам, що складали сенс життя Добрих Християн: «Не вбий», навіть тварину. Тому Добрий Християнин, посвячений через сопБоІатеМит, не міг не проповідувати своїм аристократичним парафіянам відрази до полювання [23, с. 108]. Зрозуміло, ще тяжчим гріхом було вбивство людини, і навіть засудження до смертної кари задля правосуддя і утвердження людської влади - тобто «диявольської влади» [15, с. 34].
Немає сумнівів, що виходячи з бачення катарами світу як диявольського, розкіш, світська ієрархія та влада також не мали для них іншої сутності, окрім диявольської. Феодальне правосуддя, яке у феодальному світі було невідємно повязаним із втіленням й уособленням монархічної влади, так само заборонялося Єванге- лієм: «Не засуджуйте, і не будете засуджені» (Лк. 6:37). Саме з цих причин «Досконалі» високого рангу іноді виступали арбітрами у вирішенні суперечок між вірянами та дрібною знаттю: так, у Монсегюрі, катарський єпископ Бертран Мар- ті вирішив тяжбу між Пєром Роже де Мірпуа і представниками міста Ларок дОльм [10, с. 76].
Відмова катарської Церкви від насилля, війни і страт, відраза до світської ієрархії й заперечення права світського правосуддя, природно не сприяли успіху проповіді Добрих Людей серед південнофранцузької знаті. Фактично відносини, що встановилися між Церквою Добрих Людей тадрібними окситанськими феодалами, ніколи не були діловими, однак являли собою міцні звязки вірян з їхньою Церквою [16, с. 34].
Доречно підкреслити, що катаризм мав поширення в регіонах європейських шляхів торгівлі та обміну, разом з тим, в Окситанії він залишався насамперед привілейованою релігією як магнатів та сеньйорів, так і небагатих рицарів. Прошарок міської буржуазії в цю історичну епоху, епоху свого виникнення, відразу ж спробував пристосувати власні смаки та звичаї до моди вищого світу, і навіть зробити перші кроки у сфері економічного й політичного розвитку [15, с. 298]. Прикладом слугує соціально-культурний феномен трубадурів, вихідців не лише з середовища знаті, а й буржуазії, особливо в регіоні Тулузи. Християнство Добрих Людей так само стало своєрідним модним віянням, проявом снобізму заможних верств, яким бракувало «благородності» походження й вродженого аристократизму [22, с. 197].
Варто зазначити, що на відміну від клі- ру Римської Церкви, Добрі Християни брали участь у трудових відносинах. Правила й приписи зобовязували їх заробляти собі на життя за прикладом апостолів, які володіли різними ремеслами. Ле Терм, віруючий з Акса, пояснював Жаку Фурньє послання катарського проповідника до населення міст і сіл: «Він говорив... що попи і клірики тому були злими людьми, що вимагали й брали у людей десятину та податки, а не заробляли власними руками...» [10, с. 83].
Натомість Катарська Церква не обкладала віруючих поборами для підтримки свого існування; у неї не було ані Статуту, ані необхідного юридичного та адміністративного апарату для стягнення подібного типу податків, які суперечать її євангельській доктрині. «Досконалі» жінки та чоловіки працювали власноруч; прибуток від цієї роботи становив значну частину фінансових надходжень до їхньої Церкви, яка отримувала також різноманітні дари і спадщину, особливо після сопБОІатепІит помираючих [11, с. 31]. Ка- тарська Церква не вимагала від вірян практично нічого, але вона широко практикувала звичай приймати добровільні дарунки по мірі можливостей парафіян. Кожен член Церкви, від звичайного «Досконалого» до єпископа, без сумніву, дотримувався аскетичного життя та обітниці бідності [27, с. 232].
Катарські «будинки», - будинки «Досконалих» чоловіків та жінок, - що відкривалися в містах й містечках, одночасно слугували центрами проповіді й молитви, а також ткацькими, швейними майстернями з виробництва різних ремісничих предметів, необхідних для повсякденного вжитку:
від деревяного посуду до рогових гребенів для волосся. Наприклад у Фанжу, до такого «будинку» - ткацької майстерні Пєра Бельома і Арнота Клавеля, приходила дівчинка Гільєльма Ломбард; вона приносила мотки вовни й отримувала в обмін «горіхи і добре слово». Про це, вже у зрілому віці, вона розповіла інквізиторам [26, с. 117].
Симптоматично, що завдяки своїй дуалістичній метафізиці та Правилам євангельського життя, катарська Церква була повязана з економічним світом буржуазії та обміну більше, ніж з традиційними земельними і сільськими відносинами феодальної сеньоріальної системи. На відміну від Католицької Церкви, катарська Церква не мала можливості засновувати нові монастирі, не володіла землями та маєтками. У неї не було ні орендарів, ні тим більше кріпаків, які б працювали на її полях та виноградниках. Вона являла собою громаду християн, котрі працювали й одночасно проповідували. У містах і селищах ця Церква відкривала «будинки», що відігравали роль центрів запровадження та поширення християнських практик, де усі члени громади були зобовязані займатися ремеслами, щоб заробляти на життя, крім того - дотримуватись встановлених Правил. Коли «Досконалі» подорожували, з місією проповідування й виконання таїнства сопБОІатепІит, вони іноді наймалися в якості сільськогосподарських сезонних робітників до світських господарів [19, с. 301].
Природно, що Добрі Люди ставали одночасно проповідниками та роздрібними торговцями, які продавали продукцію катарських майстерень. Відвідуючи велелюдні мандрівні ярмарки, катари доволі легко адаптувалися до навколишнього середовища і здобували прихильність інших продавців та покупців. Згідно джерел, «Досконалі» займалися різними ремеслами, однак, переважно «мобільними», наприклад, були лікарями або теслями. У період між пастирськими місіями, повертаючись до свого рідного «будинку», Добрі Люди займалися ткацтвом, шкіряним виробництвом, шили та виготовляли нову продукцію, яку потім збували [10, с. 79]. Характерно, що ставши Добрими Християнами, колишні рицарі не соромилися «принижуватися» працею. Ось типовий приклад: «Гійом дЕльвес казав... що коли він жив потім у Кордесі, то бачив, як вони («Досконалі» - А. П.) публічно тримали там швейну майстерню. Він бачив Гійома де Вірак, рицаря з Кордеса... який ткав разом з ними» [10, с. 82].
Тісний звязок торгової буржуазії з катар- ською Церквою не можна відносити ні до соціального «снобізму», в порівнянні з аристократичним суспільством, ні до духовної євангелізації, яку «Досконалим» - роздрібним торговцям - легше було проводити серед купців. Причина полягала в частоті соціальних контактів і симпатіях купців та ремісників до кліру «з їхнього середовища». Для прошарку буржуазії значно привабливішою залишалась релігійна інституція, яка не вважала лихварством отримання прибутку і, на відміну від Римської Церкви, не загрожувала відлученням тим, хто отримував цей прибуток. Катарська Церква, як вже згадувалось, не вимагала десятини й нікого не відлучала [22, с. 164]. В одному з реєстрів італійської Інквізиції, цитованому хроністом Деллінгером, зазначається, що
Добрі Християни нібито мали власну розроблену доктрину в питанні про отримання прибутку зокрема, документ фіксує. «Понад те, вони кажуть, що не є гріхом отримувати прибуток, принаймні, якщо це не шахрайство, оскільки шахрайство є гріхом...» [27, с. 411].
Катарська Церква не мала ні метафізичних, ні практичних причин зневажати отримання прибутку, і купецтво залюбки схилялося до тієї християнської Церкви, яка дозволяла йому процвітати. Разом з тим, катарські «Досконалі» не практикували лихварство. Звісно, Церква Добрих Християн мала певний статок завдяки наполегливій праці «Досконалих», дарчим актам і спадщинам, проте, незважаючи на бідне життя своїх служителів, вона потребувала грошей [11, с. 34]. У період переслідувань були необхідні кошти, щоб оплачувати підпільних провідників, які доправляли катарів у безпечні місця, або солдатів та рицарів, які їх захищали. В мирний час кошти вимагались для утримання будинків-майстерень, закупівлі сировини чи видання книг [10, с. 63].
Гроші катарської Церкви ніколи не вкладалися у земельну власність, а завжди залишалися у ринковому обігу. Негоціанти Лангедоку й Ломбардії довіряли їм чималі грошові суми на зберігання, оскільки всім була відома чесність та порядність Добрих Християн, і Церква використовувала ці фінанси разом з власними коштами, можливо, примножуючи їх. З іншого боку, навряд чи доречно вважати катарського «Досконалого» справжнім лихварем на кшталт євреїв, але одночасно не можна заперечувати, що в Окситанії та Північній Італії Церква, як колективна інституція, відігравала роль своєрідного банку. «Катарський банк» працював ретельно й сумлінно, завжди дбаючи про те, щоб повернути вклади навіть у період діяльності Інквізиції, оскільки шахрайство вважалося ними гріхом [10, с. 66]. Саме тому банк не лише надавав різного роду послуги місцевим ремісникам і торговій буржуазії, він так само органічно вписувався у загальний економічний підйом епохи. Особливо це відчувалось у Північній Італії, де великі «банкірські» сімї ломбардців, зокрема флорентійські, були переважно «катаро-гібелінськими» за віросповіданням [15, с. 208]. Отже, катарська Церква швидко вписалася у процес створення «фінансової економіки» у Південній Франції та Північній Італії. Проте, у середовищі буржуазії не існувало одностайності щодо підтримки християнства Добрих Людей: якщо в Окситанії вона була масовою, то в Нарбонні або Безьє більшість населення тяжіла до ортодоксії. Разом з тим, не спостерігався ні явний, ні прихований антагонізм, який міг би перешкодити поширенню в цьому суспільстві нових релігійних ідей.
Висновки і пропозиції
В межах узагальнення необхідно констатувати: сутність катаризму як соціального явища була зумовлена рядом чинників. Невідємна комунікація представників катар- ських громад з різними верствами окситанського населення споріднювала єресь з тогочасним соціумом та успішно інкорпорувала її у церковну інституцію. Підтримка катарськими проповідниками емансипації жінок, критика насилля й порушення свобод, встановлених королівським законодавством, робили катаризм новаторськоюрелігійною та суспільною течією. Існування чітко організованої структури і наявність адептів в усіх феодальних прошарках Лангедока сприяли поширенню та розвитку єретичної ідеології. Завдяки означеним чинникам катарська Церква становила конкуренцію й суттєву загрозу домінуванню Римської курії в духовному житті жителів півдня Франції.
Список літератури
Истинная Божия церковь и Consolamentum или духовное крещение (Окситанский Дублинский ритуал) // Каратини Р. Катары. - М.: ЭКСМО, 2010. - С. 332-334.
Книга двух начал. Liber de duobus principis [Електронний ресурс] // Режим доступу: #"justify">Корреспонденция Иннокентия ІІІ / Пер. с фр. И. Л. Лащука [Електронний ресурс] // Режим доступу: #"justify">Начало Евангелия от Иоанна // Каратини Р. Катары. - М.: ЭКСМО, 2010. - С. 323-324.
Тайная вечеря // Каратини Р. Катары. - М.: ЭКсМо, 2010. - С. 324-332.
Учение еретиков из Тулузского графства // Каратини Р. Катары. - М.: ЭКСМО, 2010. - С. 342-345.
Гильем Тудельский Песнь об альбигойском крестовом походе / Гильем Тудельский. - М.: Квадрига, 2010. - 320 с.
Ададуров В. Історія Франції. Королівська держава та створення нації (від початків до кінця XVIII століття) / В. Ададуров. - Л.: Вид-во УКУ, 2002. - 412 с.
Бренон А. Истинный образ катаризма. [Електронний ресурс] / А. Бренон. // Режим доступу: #"justify">Гутнова Е. В. Крестьянство и ереси / Е. Гутнова // Средние века, 1975. - Вып. 38. - С. 28-38.
История Франции / Под ред. А. З. Манфреда: В 3-х т. - М.: Наука, 1972. - Т. І. - 359 с.
История Европы / Под ред. З. В. Удальцовой и др.: В 8-ми т. - М.: Наука, 1992. - Т. 2. - 808 с.
Каратини Р. Катары / Р. Каратини. - М.: ЭКСМО, 2010. - 400 с.
Карпантье Ж., Лебрен Ф. История Франции / Ж. Карпантье, Ф. Лебрен. - СПб.: Евразия, 2008. - 607 с.
Карсавин Л. П. Очерки средневековой религиозности / Л. Карсавин // История ересей. - М.: АСТ, Хранитель, 2007. - С. 9-266.
Кенигсбергер Г. Г. Средневековая Европа 400-1500 годы / Г. Кенигсбергер. - М.: Весь мир, 2001. - 384 с.
Ли Г. История инквизиции: В 3-х т. / Г. Ли. - М.: ЭкСмО, 2007. - Т. 1. - 512 с.
Литтлвуд Й. История Франции от древнейших времен до наших дней / Й. Литтлвуд. - М.: АСТ, Астрель, 2008. - 224 с.
Лозинский С. Г. История папства / С. Лозинский. - М.: Политиздат, 1986. - 382 с.
Люшер А. Иннокентий ІІІ и альбигойский кресовый поход - СПб.: Евразия, 2003. - 288 с.
Мадоль Ж. Альбигойская драма и судьбы Франции / Ж. Мадоль. - СПб.: Евразия, 2000. - 332 с.
Мелвиль М. История ордена тамплиеров / М. Мелвиль. - СПб.: Евразия, 2000. - 415 с.
Моруа А. История Франции / А. Моруа - СПб.: Гуманитарная Академия, 2008. - 352 с.
Нелли Р. Катары. Святые еретики / Р. Нелли. - М.: Вече, 2005. - 400 с.
Осокин Н. А. История альбигойцев и их времени: В 2-х т. / Н. Осокин. - М.: АСТ, 2003. - Т. 1, 2. - 896 с.
Очерки истории Франции с древнейших времен до окончания Первой мировой войны / Под ред. А. Д. Люблинской и др. - Л.: УЧПЕДГИЗ, 1957. - 373 с.
Пти-Дютайи Ш. Феодальная монархия в Англии и Франции Х-ХІІІ веков / Ш. Пти-Дютайи. - СПб.: Евразия, 2002. - 446 с.
Сидорова Н. А. Народные еретические движения во Франции в ХІ и ХІІ веках / Н. Сидорова // Средние века, 1953. - Вып. 4 - С. 75-102.
Хегглунд Б. История теологи / Б. Хегглунд. - СПб.: Светоч, 2001. - 370 с.