Особливості правового регулювання відносин батька й дитини в концепції сера Вільяма Блекстона
особливості правового регулювання відносин батька й дитини в концепції сера Вільяма блекстона
Ригіна О.М., к. ю. н.,
доцент кафедри історії держави і права та політико-правових учень юридичного факультету Львівський національний університет імені Івана Франка
У статті проаналізовано правові ідеї судді, професора права В. Блекстона в трактаті «Коментарі за законами Англії». Досліджено особливості правового статусу дитини, правове регулювання відносин батька й дитини в Англії в XVIII ст. Установлено ступінь відповідності правового регулювання фактичному станові розвитку вказаних відносин.
Ключові слова: В. Блекстон, правова ідея, дитина, батько, право, обовязок.
В статье проанализированы правовые идеи судьи, профессора права В. Блекстона в трактате «Комментарии по законам Англии». Исследованы особенности правового статуса ребенка, правовое регулирование отношений отца и ребенка в Англии в XVIII в. Установлена степень соответствия правового регулирования фактическому состоянию развития указанных отношений.
Ключевые слова: В. Блекстон, правовая идея, ребенок, отец, право, обязанность.
Ryhina O.M. THE PECULIARITIES OF THE LEGAL REGULATION OF THE RELATIONS FATHER AND CHILD AT THE CONCEPT OF SIR WILLIAM BLACKSTONEthe article were analyzed the ideas of the judge and professor of law W.Blackstone in the Commentaries on the Laws of England. The peculiarities of the legal status of the child, legal regulation of relations of father and child in England in the XVIII century ware researched. The degree of the concordance of the legal regulation factual condition of the development relations was installed.words: W. Blakstone, legal idea, child, father, right, duty.
Постановка проблеми
Правовий статус дитини впродовж століть відрізнявся обмеженістю її прав і свобод, зокрема в Стародавній Спарті новонароджених кволих дітей скидали зі скель, оскільки вважали, що тільки здорові й фізично сильні люди матимуть у майбутньому таких самих нащадків, котрі поповнять склад, здавалось, нездоланної армії. На початку заснування Стародавнього Риму батько вирішував питання про те, чи варто жити його новонародженій дитині. У Стародавньому Вавилоні діти в деяких випадках відповідали за злочини своїх батьків. Можна навести багато інших прикладів, які всебічно ілюстрували обмежений правовий статус дитини в державі, суспільстві та сімї, проте він був таким у силу обєктивних причин. Дитина, а надто малолітня, не може здійснити більшості прав без допомоги батьків (осіб, котрі їх замінять), найперше тих прав, які забезпечують її виживання й існування. Проблема взаємин батьків і дітей, обсягу їхніх прав і обовязків століттями цікавила мислителів і законодавців. Однак, покладаючись на різні джерела, найперше неправового характеру (Біблію, моральні норми життя суспільства), вони намагалися виправдати фактично безмежну владу батька над дитиною. Звичайно, окремі правові погляди щодо цієї проблеми сьогодні втратили актуальність, але вони свого часу відповідали вимогам часу, були продиктовані економічними, політичними та соціальними чинниками, впливали на формування визначеного правового регулювання. Вони потребують детального й обєктивного висвітлення для заповнення прогалин в історико-правовому матеріалі. Саме на основі цих поглядів виникло та набуло подальшого вдосконалення поняття «найкращі інтереси дитини», забезпечення яких мусить бути основним із завдань сучасної держави. Характер цього завдання має ідеалістичний характер, однак його належне виконання забезпечить виживання, усебічний розвиток, виховання підростаючого покоління.
Видатною постаттю в історії правової думки був сер Вільям Блекстон (1723-1780 рр.). Він був англійським юристом, професором права, автором історичного й аналітичного трактату про загальне право під назвою Commentaries on the Laws of England («Коментарі за законами Англії»), який був опублікований у чотирьох книгах у 1765-1769 рр. У ньому була здійснена вперше спроба уніфікувати англійське загальне право, звести його до єдиної системи. За свою грандіозну наукову роботу В. Блекстон отримав лицарський титул. Окремі запропоновані В. Блекстоном концепції були втілені в Декларації незалежності США й Конституції США. «Коментарі за законами Англії» й на сьогодні залишаються важливим джерелом класичних уявлень про загальне право та його принципи. Це одна з головних праць, які вивчаються й на сучасному етапі в юридичних школах Великої Британії і США. Сер В. Блекстон не аналізував закони, він бачив, як закон призначений для регулювання правил поведінки, продиктованих природою або Богом. Таким чином, його метою було точно описати закони, якими вони були. Це дозволило законодавцеві, який опирався на його трактат, змінювати в подальшому закони [2], тобто пристосовувати його до рівня розвитку суспільних відносин.
Значну увагу в своєму трактаті В. Блекстон приділив дослідженню правового регулювання відносин батьків і дітей, відмінностей у правовому статусі дітей, народжених у шлюбі, та позашлюбних дітей, обмежень у спадкових правах позашлюбних дітей, навіть у випадку, коли батько дитини був відомий. У своєму трактаті В. Блекстон критикував окремі положення англійського загального права, інші виправдовував, хоча на сучасному етапі не всі вони відповідають міжнародно-правовим стандартам захисту прав дитини. Однак тривалий час його ідеї були актуальними, зокрема в Англії до прийняття Акта про реформу сімейного права 1969 р., а в США до ухвалення рішень Верховного Суду США наприкінці 60-х - у 70-х роках ХХ ст., згідно з якими були скасовані відмінності в правовому статусі дітей, народжених у шлюбі, і позашлюбних дітей [3; 4]. У Франції ці відмінності були скасовані законом 1972 р., у ФРН - у 1969 р., у Швейцарії - 1975 р. Зміни до законодавства західноєвропейських країн були повязані з прийняттям Конвенції про правове становище позашлюбних дітей від 15 вересня 1975 р. [5, с. 207-208].
Ступінь розробленості проблеми
Праця сера В. Блекстона «Коментарі за законами Англії» вивчається в усіх юридичних школах і на сучасному етапі Великої Британії та США, тривалий час на неї посилались судді цих країн під час обґрунтування судових рішень. Здебільшого його правові думки вивчали дослідники історії британського та американського права, зокрема В. Бернам, М. Гроссберг. Автор М. Маслов на підставі його праці встановив особливості англійського прецеденту. Отже, правові погляди В. Блекстона про правовий статус дитини, правове регулювання відносин батька та дитини є малодослідженими й потребують детального висвітлення.
Мета статті полягає в комплексному аналізі правових ідей сера В. Блекстона про правовий статус дитини, правове регулювання відносин батька та дитини, які були сформульовані ним у праці «Коментарі за законами Англії».
Виклад основного матеріалу
блекстон правовий батько дитина
У своїй праці В. Блекстон ґрунтовно проаналізував закони й судові прецеденти, які застосовувалися в тогочасній Англії та регулювали всі правові відносини в суспільстві й державі. Як зазначив М. Маслов, аналізуючи судовий прецедент у трактаті В. Блекстона, необхідно враховувати концепції, які були фундаментальними для теорії англійського права в Англії XVIII ст., зокрема про розуміння загального права як про досконалість розуму, який укорінився в історії. Разом із тим В. Блекстон мислив тими самими категоріями, що й англійські судді вказаного періоду [6, с. 44]. Погоджуючись із думкою В. Блекстона, В. Бернам підкреслив, що англійський суддя був лише «оракулом права». У цій ролі суддя не творив право, воно вже існувало «само по собі», він лише виявляв та оприлюднював його [7, с. 113].
Особливості правового статусу дітей, правового зв'язку між батьком і дитиною В. Блекстон висвітлив у першій книзі, главі 16-й трактату. В. Блекстон визначив особливості правового зв'язку між батьком і дитиною, називаючи його «універсальним у природі». Він «виокремлював» два «види» дітей - законні діти й незаконні, або позашлюбні діти (bustard). Законною дитиною була дитина, народжена в законному шлюбі. В. Блекстон покликався на римську правову презумпцію, згідно з якою «шлюб показує, хто є батьком» (Pater est quem nuptiae demonstrant"). Водночас ця спростовна презумпція, на його думку, стосувалася й тих випадків, коли батьки дитини одружилися вже після її народження. В Англії це «правило» було звужене, оскільки одруження мало передувати народженню дитини.
У своїй праці В. Блекстон проаналізував правові обовязки батьків щодо законних дітей, характер батьківської влади над дітьми та обовязки дітей стосовно батьків. Обовязок батьків піклуватися про дітей - це «принцип закону природи». В. Блекстон, посилаючись на зауваження Самуеля фон Пуфендорфа, указав, що цей обов'язок був покладений на них не лише природою, а й законами. Породивши дітей, батьки взяли добровільне зобов'язання, оскільки «життя, яке вони дарували, має підтримуватися і зберігатися, а отже, діти мають повне право одержувати утримування від батьків». В. Блекстон, погоджуючись із думкою Шарля Луї де Монтеск'є, підкреслив, що «в усіх цивілізованих державах шлюб робить відомою особу, яка зобов'язана виконувати батьківські обов'язки. Якщо шлюб не був укладений, мати дитини зазнаватиме тисячу перешкод на своєму шляху, сором, розкаяння, обмеження на підставі статі й інших чинників» [1].
Погоджуючись із думкою С. Пуффендорфа, сер В. Блекстон указав, що виникнення питання про визнання заповіту недійсним не скасовувало права спадкодавця позбавити спадщини власних дітей, оскільки потрібно було дослідити мотиви цього вчинку. Однак потрібно памятати, що «кожна людина має або повинна мати, згідно із законами, владу над своєю власністю, але природне право зобовязує батьків утримувати дітей» [і].
Як зазначив В. Блекстон, батько, мати, дідусь і бабуся бідних і безсилих осіб мали утримувати їх за власний кошт. Якщо батько залишив дітей, церковні старости й наглядачі парафії мали взяти під нагляд його майно. Батьки повинні піклуватися про своїх дітей, зважаючи на такі чинники, як дитинство, хвороба, каліцтво [1]. Отже, вочевидь, В. Блекстон уважав, що у випадку, коли опікунами (піклувальниками) дитини ставали її дідусь чи бабуся, вони мали виконувати ввесь обсяг батьківських обовязків щодо дитини. Тобто, на його думку, цими обовязками були утримання, захист на надання освіти дитині, про які детальніше йтиметься далі.
В. Блекстон зауважив, що закони не містили підстав, які могли б завадити батькові позбавити спадщини дітей, оскільки «майно кожної людини перебуває в її власному розпорядженні на принципі свободи. Утім, можливо, неправильно було б, якщо батько не залишив «необхідного для (забезпечення) прожиткового мінімуму» [і]. Отже, В. Блекстон розмірковував про доцільність установлення обовязкової частки для неповнолітніх дітей у спадковому майні, яка була б виявом справедливості щодо них.
В. Блекстон зазначив, що переважно серед осіб будь-якого рангу або багатства основна частина майна залишалася старшому синові. У кожному разі суд мав бути максимально впевненим у намірах спадкодавця позбавити спадщини спадкоємців [1]. Отже, у цьому випадку мова йде не стільки про необхідність установлення обовязкової частки для неповнолітньої дитини, скільки про зясування підстав позбавлення її спадщини й установлення відсутності чинників, які могли вплинути на формування вільної волі спадкодавця в момент складання заповіту.
Наступним обовязком батька вслід за матеріальним утриманням дитини В. Блекстон назвав обовязок захищати свою дитину, який має також природний характер. Це стосувалося й судових процесів [1]. Тобто, у цьому контексті мається наувазі інститут законного представництва інтересів неповнолітньої особи в суді в цивільному та кримінальному процесах.
Далі В. Блекстон зазначив, що закон виправдовував батька, коли він захищав дитину від інших. Він навів такий приклад: коли чоловік побив хлопця, котрий бив його сина, і від цього цей хлопець помер, то ці дії не кваліфікувалися умисним вбивством, а вбивством із необережності. На його думку, ця «поблажливість свідчила про тлінність людської природи й обовязок батька захищати дитину» [1]. Отже, можна зробити висновок про те, що батько, захищаючи дитину, усвідомлював, що без його втручання дитину можуть убити або ж завдати непоправної шкоди її здоровю. Разом із тим В. Блекстон не уточнив, коли був убитий хлопець, який бив сина цього батька (у момент заподіяння побоїв чи згодом). Тобто, чи ці дії мали ознаки необхідної оборони в сучасному розумінні, або ж були ретельно спланованими та вчиненими дещо згодом після заподіяння побоїв.
Наступним батьківським обовязком, як зазначив В. Блекстон, був обовязок батьків надати освіту дітям, яка відповідала їх становищу. Цей обовязок, на його думку, був не менш важливий, ніж інші. Покликаючись на С. Пуфендорфа, В. Блекстон зауважив, що важко уявити батька, котрий «надав значну вигоду дитині, а згодом знехтував її культурним і освітнім розвитком, подібно до звіра, що ганебно для самого себе». В. Блекстон указав, що закони багатьох країн у цьому питанні мали прогалини. Однак англійські закони містили доцільні положення щодо виховання підростаючого покоління, коли дітей забирали з бідних сімей і передавали на навчання ремісникам. Багаті люди ж мали власний вибір, чи будуть їхні діти «орнаментом або ганьбою для сімї» [і].
Аналізуючи характер батьківської влади, В. Блекстон, зауважив, що «влада батьків над дітьми випливає з їхніх обовязків, слугує для полегшення виконання ними їхніх функцій, є частково компенсацією за їхню турботу». Покла- даючись на давніх римлян, він указав, що вони передали батькові владу в питаннях життя і смерті його дітей, згідно з принципом «хто дав, той має владу забрати» (тим самим виправдовувалися дітовбивства). Згодом римляни почали вважати вбивство дитини тяжким злочином, оскільки дійшли висновку, що «батьківська влада повинна полягати в доброті, а не в жорстокості» (patria potestas in pietate debet, non in atrocitate, consistere"). Водночас, за уявленнями римлян, влада батька мала фактично абсолютний характер. Зокрема, син не міг мати власного майна, поки живий його батько, оскільки це майно було б власністю батька [1]. Щоправда, В. Блекстон не вказав, що Римська держава згодом, не скасувавши принципу батьківської влади, почала поступово розширювати приватноправову самостійність дорослих синів, онуків, правнуків, тобто підвладних членів сімї pater familias (голови сімї), упровадивши «військовий пекулій». Цей пекулій охоплював матеріальні цінності, які підвладні члени сімї отримали, перебуваючи на військовій службі, та подарунки, отримані від батька чи інших осіб у цей період. Утримувач військового пекулій мав право вільно розпоряджатися ним. Згодом були впроваджені «духовний» і «державний» пекулій, які становили матеріальні цінності, отримані під час служби, мали такий самий правовий статус, як «військовий» пекулій [8, с. 283].
В. Блекстон зауважив, що «розуміння батьківської влади», згідно з англійськими законами, було поміркованішим. Батько мав можливість законно й розсудливо виправити свою дитину, захистити її від хитрощів інших осіб, урегульовувати належно її життя, запобігати занадто раннім шлюбам. Батько в Англії не мав влади над майном своїх синів, а лише був опікуном цього майна. Якщо він отримував прибутки від майна, коли син був малолітнім, він мав подати звіт про них. Батько, можливо, дійсно мав вигоду від праці дітей, поки вони жили разом із ним, але не більшу, ніж учителі-ремісники від своїх учнів [1].
Законна влада батька над дітьми, якої рідна мати щодо них не мала, а лише право на повагу, як підкреслив В. Блекстон, припинялася, коли вони досягали 21-річного віку, оскільки тоді їм надавали виборчі права (у цьому випадку це стосується тільки синів). До цього часу тривала «імперія» батька щодо дитини. Вона тривала навіть після смерті батька, оскільки він мав право призначити для неї опікуна, якому делегував частину батьківських повноважень. Ця особа могла бути наставником або шкільним учителем, виконуючи обовязки in loco parentis" (замість батька), маючи батьківську владу [1].
Аналізуючи обовязки дітей щодо батьків, В. Блекстон зазначив, що вони є «наслідком дії принципу природної справедливості й відплати, оскільки ми природно зобовязані тим, хто дав нам життя. Ті, хто захищав нас у дитинстві, мають право на наш захист у похилому віці та в разі, якщо вони потребують допомоги. На цьому принципі ґрунтуються всі обовязки дітей щодо батьків, які визначені позитивними законами». Він був передбачений і афінськими законами, зобовязуючи дітей надавати утримання батькам, якщо вони бідні. Виняток існував лише для позашлюбної дитини, яку батько не утримував [1].
В. Блекстон, характеризуючи становище позашлюбної дитини, покладався на міркування Ш.Л. де Монтескє, згідно з якими, батько цієї дитини «забруднив життя, яке він дав, позбавив її репутації, через що вона все життя несла тягар, що не могло бути виправлене жодним матеріальним утриманням». Закони Англії, як зазначив В. Блекстон, не завжди надавали «законності природному звязку, який виник унаслідок незадовільної поведінки батька, але будь-яка дитина однаково захищалася від поганого батька» [1].
Далі В. Блекстон розглянув особливості правового статусу позашлюбних дітей, зокрема батьківські обовязки щодо них, права та обмеження позашлюбних дітей. Отже, позашлюбною дитиною, як зазначив В. Блекстон, згідно з англійськими законами, уважали дитину, народжену поза законним шлюбом. Він зауважив, що канонічні закони й закони окремих держав не допускали, щоб дитина вважалася позашлюбною, якщо батьки одружилися після її народження. В. Блекстон дотримувався тієї ідеї, що шлюб слугував для встановлення особи, яка мала надавати утримання, захист, підтримку й освіту дитині. Виконання обовязків щодо дитини вважалося «більш законним», коли вона народилася після укладення шлюбу, ніж коли ці обовязки виникли стосовно дитини, народженої після укладення шлюбу. В останньому випадку була «велика невпевненість», чи дійсно цей чоловік був батьком і чи мав він піклуватися про дитину.
Сер В. Блекстон, критикуючи римські закони, указав, що згідно з ними дитина могла бути народжена як позашлюбна, але узаконена згодом унаслідок укладення шлюбу постфактум, що «відкривало двері для багатьох махінацій і пристрастей», яким англійські закони запобігали. Наприклад, особа могла бути незаконнонарод- женою до сорока років, а потім стати законона- родженою, якщо батьки одружились, хоча вона не потребувала виконання батьківських обовязків щодо себе. Це допускалося в Стародавньому Римі без будь-яких обмежень, навіть 10-20 років після народження особа могла отримати всі привілеї законних дітей. Це В. Блекстон уважав неправильним, оскільки «головним стимулом для особи мало бути не просто бажання мати дітей, а бажання народити законних спадкоємців».
Як зауважив В. Блекстон, англійські закони запобігали «непристойності, породженій слабкістю людської природи» [1]. Так, закони забороняли позашлюбні відносини, а винних осіб притягували до відповідальності: засуджували до сплати штрафу або застосування фізичних покарань (побиття батогом для «примусового забезпечення пристойності») [9, с. 198].
В. Блекстон розглянув випадок про позашлюбну дитину, батьки якої одружились у межах кількох місяців після її народження, зазначивши, що закон Англії «був такий поблажливий, що не визнавав цю дитину незаконнонародже- ною, хоча вона не була народжена у шлюбі. Однак цей інцидент міг трапитися тільки один раз (щодо однієї дитини), усі інші діти повинні бути народжені «в межах правил честі громадянського суспільства» [1]. Отже, діти, народжені напередодні шлюбу, уважалися позашлюбними дітьми. Це стосувалося й дитини, яка народилися протягом тривалого часу після смерті чоловіка її матері, і, зважаючи на «звичайний термін вагітності, він не міг бути батьком дитини». У цих випадках існувала «деяка невпевненість», оскільки закон був неточний щодо кількох днів. У такому разі вдова підозрювалася в тому, що мала намір допустити неналежного спадкоємця до майна, що в минулому вважалося «найбільш зухвалою крадіжкою і каралося смертною карою». Отже, варто було встановити, чи була жінка вагітною на момент смерті чоловіка. У будь-якому випадку дитина мала народитися впродовж 40 тижнів із дня смерті чоловіка її матері, щоб уважатися закононародженою. Проте, якщо чоловік помер, а вдова вийшла заміж і дитина народилася в межах цього терміну, вона могла бути дитиною одного з двох чоловіків. Мати ж дитини, як правило, указувала на того з них, кого вважала більш «вигідним». Щоб запобігти ситуації, вдова не повинна була виходити заміж у межах «року жалоби» (infra annum luctus) [1]. Ця практика була слушною, на думку В. Блекстона, передана англійцям від стародавніх римлян.
В. Блекстон розглянув випадки, коли діти, народжені у шлюбі, могли вважатися незакон- нонародженими, що, вочевидь, по-перше, мало захистити спадкові права інших дітей, які були дітьми її чоловіка, по-друге, звільнити чоловіка від обовязків щодо нерідної дитини. Наприклад, якщо чоловік матері дитини був за межами королівства Англії, як зазначалося в законі, extra quatuor maria" («за чотирма морями»), за девять місяців до народження дитини й ніякого «доступу» до дружини не мав, ця дитина вважалася позашлюбною. Однак, за загальним правилом praesumitur pro legitimatione" («законність допущена»), цей чоловік повинен був уважатися батьком, якщо не було доведене, що на момент імовірного зачаття він перебував в іншому місці.
Діти, народжені під час роздільного проживання подружжя («відлучення від ложа і столу» (mensa et thoro", уважалися позашлюбними, якщо не було доведено, що чоловік мав «доступ» до дружини й не заперечив цього. Якщо чоловік був похилого віку, його батьківство могло бути також поставлене під сумнів [1].
Як зазначив В. Блекстон, закони Англії не зобовязували батька позашлюбної дитини її утримувати. Чоловік не мав права одружуватися на своїх сестрі чи доньці, які були позашлюбними. Якщо жінка в суді під присягою вказувала на конкретного чоловіка як на батька дитини, суд мав викликати цього чоловіка, щоб він визнав або заперечив батьківство. Якщо батьківство встановили, суд повинен мав зобовязати чоловіка утримувати дитину. Якщо чоловік довів, що «не був» із матірю дитини, або якщо в цієї жінки трапився викидень, коли вона була вагітна дійсно їхньою спільною дитиною, чи перебувала у шлюбі з іншим чоловіком, він звільнявся від зобовязань щодо дитини [і]
Якщо «передбачуваний» батько дитини чи її мати покинули місце постійного проживання, переховуючись від виконання обовязків щодо неї, суд мав конфіскувати їхнє майно, щоб забезпечити її утримання [1]. В. Блекстон критикував закони Англії, які не містили норму про примусовий допит жінки, яка народила позашлюбну дитину, щодо того, хто був її батьком. Якщо це приховувалось, від цього страждали сама жінка й дитина, а чоловік уникав зобовязань [1]. Однак на практиці суди вимагали від жінок, які народили позашлюбних дітей, указувати на їхніх батьків, щоб притягти їх до відповідальності й зобовязати утримувати дітей. Заможні чоловіки здебільшого могли зігнорувати такі судові розгляди або сплатити мінімальні штрафи. У бідних чоловіків могли конфіскувати власність або засудити їх до позбавлення волі.
В. Блекстон зазначив, що правовий статус позашлюбної дитини був обмежений. Ця дитина мала статус filius nullius" («не син») або filius populi" («син людей»). Якщо позашлюбна дитина отримувала прізвище батька, вона не мала права спадкувати його майно та майно родичів батька [1]. Хоча ще в 1576 р. в Англії був прийнятий закон Єлизавети про опіку над бідними, згідно з яким батько позашлюбної дитини мав її утримувати, але закон не зобовязував його прийняти її у свою сімю [9, с. 198].
Позашлюбна дитина не мала права набути духовного сану, хоча В. Блекстон уважав цю доктрину застарілою, оскільки в цьому разі не було відмінностей (у статусі) між позашлюбною й законно народженою дитиною. Проте позашлюбна дитина, як зазначалось, не мала права спадку- вати. Це правило діяло для того, що «захистити безневинне потомство (закононароджених дітей) від злочинів батька». Зважаючи на це, позашлюбна дитина могла набути право спадкува-ти майно батька тільки на підставі нормативного акта парламенту, але не інакше [1]. Тобто, суди не повинні були створювати такі судові прецеденти, які обмежували спадкові права дітей, народжених у шлюбі.
Висновки. Оскільки В. Блекстон систематизував і проаналізував чинне англійське право XVIII ст., на основі дослідження його праці «Коментарі за законами Англії» були встановлені особливості правового статусу дитини цього періоду, невідємними елементами якого були сукупність прав і обовязків щодо них їхніх батьків. Особливості статусу дитини зумовлювались тим, чи законно народженою вона була, а також соціальним і матеріальним становищем її батька, якщо вона була народжена у шлюбі. Отже, можна зробити висновок, що, по-перше, крім мінімальних батьківських обовязків (утримання, захист, освіта, яка відповідала статусу), особи високого соціального становища повинні були мати більший обсяг обовязків, які входили в цю «тріаду». Разом із тим, зважаючи на високе соціальне становище чоловіка, держава фактично не втручалася в сімейні відносини, зокрема щодо неналежного виконання батьківських обовязків. По-друге, у тогочасній Англії діяли досить упереджені уявлення про неналежний статус позашлюбних дітей, які на сучасному етапі суперечать положенням низки міжнародних актів про права дитини, передусім Конвенції про правове становище позашлюбних дітей 1975 р., Конвенції про права дитини 1989 р. Власне їх прийняття було зумовлене дією теорій, які виникли в окремих державах ще в епоху стародавніх часів, в інших - в епоху феодалізму, продовжували бути незмінними фактично до ухвалення цих міжнародних актів. Такий стан речей пояснювався необхідністю законодавчо забезпечити моральність населення та запобігти випадкам можливих безпідставних судових позовів у справах про спадщину. Щодо актуального й на сучасному етапі варто вказати про фактично незмінне розуміння зобовязань особи щодо своїх батьків, що свідчить перенесення на дорослих дітей таких у минулому обовязків, які повинні були виконувати їхні батьки, як утримання й захист.
Література
1.Blackstone W. Commentaries on the Laws of England / W. Blackstone [Електронний ресурс]. - Режим доступу : #"justify">5.Зенин И.А. Гражданское и торговое право зарубежных стран : [учебное пособие] / И.А. Зенин. - М., 2009.
6.Маслов М.Ю. Трактат Уильяма Блэкстона «Комментарии к законам Англии» и доктрина прецедента в Англии во второй половине XVIII в. / М.Ю. Маслов // История государства и права. - 2009. - № 17. - С. 44.
7.Бернам У Правовая система США / У Бернам ; пер. с англ. - 3-й вып. - М., 2006.
8.Підопригора О.А. Римське право : [підручник] / О.А. Підопригора, Є.О. Харитонов. - 2-ге вид. - К. : Юрінком Інтер, 2009.
9.Grossberg M. Government the hearth: Law and the family in nineteenth-century America / M. Grossberg. - The University of the North Carolina Press, 1985.