Тема: Політична влада в Україні

  • Вид работы:
    Диссертация
  • Предмет:
    Основы права
  • Язык:
    Украинский
  • Формат файла:
    MS Word
  • Размер файла:
    104,43 Кб
Політична влада в Україні
Політична влада в Україні
Вы можете узнать стоимость помощи в написании студенческой работы.
Помощь в написании работы, которую точно примут!

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ I. ПРИРОДА ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ

1.1 Влада як суспільне явище

1.2 Держава як інструмент влади

1.3 Структура політичної влади

1.4 Типологія політичних процесів <#"justify">2.1 Влада як соціальне явище.

.2 Сутність і функції політичної влади

.3 Реалізація державної влади. Політичні режими

2.4 Формування політичної системи і державності України

РОЗДІЛ ІІІ ВЛАДА ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ФЕНОМЕН

3.1 Влада як системоутворюючий чинник політичної системи.

.2 Основні концепції політичної влади.

.3 Форми та механізм політичної влади.

.4 Поняття легітимності та принцип поділу влади.

.5 Політична система за умов трансформації українського суспільства та шляхи забезпечення балансу влад в Україні у межах чинної конституційної моделі

ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

політичний влада держава

ВСТУП

Під владою розуміють здатність і можливість реалізовувати свою волю, впливати на діяльність, поведінку людей за допомогою певних засобів - авторитету, права, насильства і інше. По суті влада - це вид суспільних відносин, що являє собою:

вираження потреб складної соціальної системи в організації та саморегуляції (незалежно від типу суспільства);

наслідок виникнення суспільних станів, прошарків і відповідних відносин між ними.

Політична влада є одним із найважливіших її видів. Під політичною владою вбачають реальну спроможність певного стану, групи, індивіда реалізовувати свою волю в політиці й правових нормах. Вона характеризується соціальним пануванням і керуванням тих чи інших станів, соціальних груп та інше. Останні мають у своєму розпорядженні засоби фізичного, економічного, психологічного примусу, санкціоновані системою ідеологічних і правових норм. Основним видом політичної влади є державна влада, яку докладніше розглянемо нижче.

Воля та підтримка керівної групи є умовою й джерелом спроможності певних інститутів нав'язувати суспільству рішення, зразки поведінки і таке інше і в такий спосіб здійснювати керування. Виходячи з цього стає зрозумілим, що правлячі стани є кінцевими суб'єктами влади. У свою чергу безпосередніми суб'єктами політичної влади є політичні інститути та їх органи, які реалізують процес керування різними сферами суспільного життя, мають засоби влади (координація, примус, контроль, насильство, репресії тощо), обирають цілі й способи їх використання. Практично всі теорії та концепції політики побудовані на розумінні того, що саме відносини влади між великими суспільними групами, діяльність держави, боротьба за владу в державі, а також за спосіб її функціонування визначають характер політичної сфери суспільства. Проте представники різних наукових напрямів мають принципові відмінності щодо тлумачення суспільного змісту та суспільних коренів влади, інтерпретації процесу боротьби за владу. Розрізняють такі основні підходи до тлумачення природи політичної влади:

. Телеологічний підхід (з погляду досягнення певної мети) характеризує владу як здатність досягти поставлених цілей, пов'язаних з міфами про владу, і намічених результатів (Б. Рассел). Таке визначення тлумачить владу не тільки як відносини між людьми, а й у контексті взаємодії людини з довкіллям (влада над природою).

. Соціологічний підхід базується на аналізі влади в контексті соціальних умов її виникнення й функціонування з урахуванням панівних у суспільстві цінностей, традицій, політичної культури і таке інше. М. Вебер (Німеччина) розумів владу як здатність одного індивіда реалізовувати свою волю навіть у разі спротиву іншого.

Отже, в основі відносин влади лежать відносини панування та підкорення.

Засновник структурно-функціонального аналізу Т. Парсонс (США) у контексті теорії соціальної дії розглядав суспільство як цілісну систему, елементи якої інтегруються саме соціальною дією. Під останньою він розумів поведінку суб'єктів політики (людини, групи, організації тощо) залежно від природних (біологічна природа людини, клімат) і соціальних (соціум) чинників. Згідно з функціональним принципом влада зобов'язує суб'єктів виконувати суспільні обов'язки та мобілізує ресурси задля досягнення загальних цілей. У межах соціальної конфліктології (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) влада розглядалася в контексті відносин підкорення одного класу іншим. Природа такого панування з погляду марксистської концепції зумовлена економічною нерівністю. Але соціальна нерівність доповнюється ще й статевими, етнічними, віковими, культурними, регіональними та професійними відмінностями. Отже, логічним є висновок: влада є скрізь, де є нерівність. К. Маркс і Ф. Енгельс першими навели поняття "соціальна влада", а згодом зазначили, що основне місце в системі соціальної влади посідає державна, політична влада. М. Дюверже (Франція) розглядав владу в комплексі: на основі насильства (фізичного, економічного, морально-психологічного) і авторитету (добровільного підкорення). Це йому належить визначення влади як "дволикого Януса". Вона є інструментом панування одних груп над іншими, а водночас - засобом інтеграції та забезпечення соціальної солідарності всіх членів суспільства.

. Поведінковий (біхевіористичний) підхід тлумачить владу як особливий тип поведінки, коли одні командують, а інші - підкоряються. Ця концепція влади пов'язана з іменами Ч. Мерріема , Г.Лассуелла (США) та Дж. Кетпліна (Великобританія). Вони виводили відносини влади з природи людини, відмовляючись від моральних оцінок політики. Основним мотивом політичної активності особистості вони вважали її бажання підкорити своїй волі інших. Баланс політичних сил має забезпечуватися системою політичних інститутів. Однак правових (легальних) форм регулювання поведінки виявилося замало. Увага до несвідомих компонентів у політичній свідомості (а отже, і до політичної поведінки) зумовила розвиток психоаналітичних і неофреідистських концепцій влади в межах поведінкового підходу. Провідна теза цих концепцій полягає в розумінні влади як способу панування несвідомого над людською психікою. Так, К. Хорні (США) виводив мотивацію політичної поведінки зі страху, що породжується ворожим для людини соціальним середовищем. Л.Дюгі (Франція) пов'язував владу одних людей над іншими з фізичним, моральним, релігійним, інтелектуальним та економічним домінуванням. Велич влади, на його думку, пов'язана з її обожненням (політичний міф традиційних суспільств) або "суспільною волею", яка мусить підкорятися "індивідуальній волі" "найсильніших" (у передсучасних і сучасних суспільствах).

. Психологічний підхід ґрунтується на розумінні витоків влади у свідомості та підсвідомості людей. 3. Фрейд (Австрія) вважав потяг до влади трансформацією сексуальної енергії, Г. Юнг (Німеччина) - психічної енергії взагалі. С. Московісі та Б. Едельман причинами психологічного підкорення вважають гіпнотизм у взаєминах вождя та юрби, а Ж. Лакан - в особливому підсвідомому сприйнятті символів, що висловлюються через мову.

. Системний підхід характеризується розумінням влади як похідної від політичної системи, а не від індивідуальних відносин (біхевіористичний та психологічний підходи).

У межах системного підходу виокремлюються такі концепції:

макрорівень - влада як властивість або атрибут макросоціальних систем (Т. Парсонс, Д. Істон). Вона є способом організації, умовою функціонування та засобом ухвалення рішень і розподілу цінностей;

мезорівень - влада на рівні конкретних систем - сім'ї, виробничих груп, організацій (М. Крозье, К.Дойч, Н. Луман). Розглядається в контексті відносин з організаційними структурами суспільства;

мікрорівень - влада як взаємодія індивідів у межах специфічної соціальної системи (Т. Кларк, М. Роджерс). Отже, роллю індивіда в суспільстві, у мікросистемі визначається його влада, суб'єктом якої він є.

Проте існує й комунікативна версія системного підходу (К.Дойч, Н.Луман). Вона тлумачить владу як засіб соціального спілкування (комунікації), що дає змогу регулювати групові конфлікти та забезпечувати інтеграцію суспільства.

. Реляціоністський підхід (від лат. relatio - донесення) розглядає владу як стосунки між особами, що дають змогу одному суб'єкту (індивіду або групі) змінювати поведінку іншого. Тут наголошується на рольових відносинах, асиметрії владних відносин між суб'єктом і об'єктом влади. У межах цього підходу виокремлюють такі теорії:

опору (Д. Картпрайт, Дж. Френч, Б. Рейвен ), яка аналізує форми та ступені опору в системі владних відносин;

обміну ресурсами (П.Блау, Д.Хіксон, Б. Рейвен), яка за основу владних відносин бере нерівний розподіл ресурсів між володарем і підвладним, тобто влада розглядається як функція залежності індивіда від розподілу ресурсів;

розподілу зон впливу (Д. Ронг), яка стверджує, що особи в системі владних відносин постійно обмінюються ролями володаря влади та її об'єкта.

Дослідивши різні концепції політичної влади, перейдемо до поняття структури влади. Загалом слід зазначити, що марксистська концепція влади тлумачить останню з погляду масових явищ і боротьби станів, залишаючи осторонь людину з її спрямованістю, волею, діяльністю. Ліберальні та інші близькі до них концепції, навпаки, йдучи від особистості, екстраполюють внутрішні психічні особливості останньої на діяльність політичних інститутів і структур, забуваючи про системний ефект, що виникає під час взаємодії індивідів у процесі спільної діяльності у сфері політики. На мою думку, аналізуючи суспільні явища, бажано використовувати всі методологічні підходи з урахуванням конкретної специфіки суспільства, що вивчається, його політичної культури та ментальності. Ступінь і сила політичного та суспільного впливу, форми діяльності та структури великою мірою визначаються суспільно-економічними чинниками. Вони впливають на зміст і форми реалізації політики центрами влади (президентом, парламентом, урядом) переважно опосередковано, хоча за певних умов можуть виходити на перший план.

Засоби політичної діяльності (зокрема, примус, оволодіння комунікаціями) пов'язані із суттєвими матеріальними витратами. Зрозуміло, що за таких умов суспільні групи, які можуть фінансувати політику, утримувати організаційну структуру, транспорт, зброю, засоби масової інформації, монополізують або принаймні максимізують свій політичний вплив у суспільстві. Водночас влада має певну автономію, яка обмежується ще й такими чинниками:

об'єктивними довготерміновими інтересами панівного стану;

вимогами суспільної рівноваги, єдності суспільства, економічної та політичної систем і таке інше;

масштабом і силою суспільної підтримки, рівнем опору владі, кількістю суспільних витрат, необхідних для форсування ухвалення певних рішень і таке інше.

Отже, завдання безпосередніх суб'єктів влади такі:

забезпечити панування правлячої еліти через оптимізацію форм управління та підвищення його ефективності;

гарантувати суспільну рівновагу та інтеграцію як наслідок погодження інтересів привілейованих суспільних груп з усім загалом громадян;

прогнозувати та розробити напрями, форми й методи дій.

Коли ці вимоги виконуються, гарантується еволюційний розвиток суспільства зі стабільним функціонуванням політичної, економічної, соціокультурної та інших сфер суспільства.

Термін "ресурси влади" використовують як у широкому, так і у вузькому розумінні. У широкому розумінні ресурси влади є всім, що суб'єкт (індивід, група) може використати для впливу на інше. У вузькому розумінні - це засоби, використання яких забезпечує вплив суб'єкта на об'єкт влади. Ресурси влади можуть застосовуватися для примусу, заохочення або переконання. Відповідно до цих способів досягнення політичних цілей можна виокремити й такі антропологічні ресурси влади, як страх, інтерес, переконання. Згідно з характером і сферою впливу розрізняють нормативні, примусові та утилітарні ресурси (А. Етціоні).

Нормативні ресурси - засоби впливу на внутрішній світ, ціннісні орієнтації та норми поведінки людини.

Примусові ресурси - заходи адміністративного впливу, що передбачають силові методи "переконання" через так звані силові структури (суд, поліцію, армію тощо).

Утилітарні ресурси пов'язані з матеріальними та соціальними благами, повсякденними інтересами людей. За їх допомогою влада, особливо державна, може купувати не тільки окремих політиків, а й соціальні групи, верстви населення. Ці ресурси можуть застосовуватися й для покарання (наприклад, зменшенням заробітної плати недобросовісним працівникам).

Залежно від життєдіяльності ресурси влади поділяються на економічні, соціальні, культурно-інформаційні, силові та демографічні.

Економічні ресурси - матеріальні цінності, гроші, техніка, землі, корисні копалини.

Соціальні ресурси - соціальний статус (ранг), посада, освіта, соціальне забезпечення, медичне обслуговування.

Культурно-інформаційні ресурси - інформація, знання, що отримуються та поширюються через науково-освітні заклади, мас-медіа як з метою об'єктивної комунікації, так і маніпулювання суспільною свідомістю.

Визначаючи важливість перших двох видів ресурсів, останнім часом фахівці фіксують зростання впливу культурно-інформаційних ресурсів. Скажімо, соціолог-футуролог О. Тоффлер (США) переконаний, що в постіндустріальних країнах знання вже підкорили силу й багатство, ставши визначальним чинником функціонування влади.

Силові (спонукальні) ресурси - інститути фізичного примусу: армія, поліція, служба безпеки, суд, прокуратура. Цей вид ресурсів традиційно вважається найефективнішим джерелом влади, оскільки його використання загрожує вищим цінностям людини - життю, свободі, майну.

Демографічні ресурси розглядаються в тому розумінні, що людина стає специфічним ресурсом влади лише тоді, коли є засобом реалізації чужої волі. Загалом вона, безперечно, є не тільки ресурсом влади, а й її суб'єктом та об'єктом.

Відповідно до зазначених ресурсів влади виокремлюють владу економічну, соціальну, культурно-інформаційну та спонукальну. Проте нас найбільше цікавить політична влада, яка характеризується такими ознаками:

легальністю використання сили в межах держави;

верховенством щодо інших видів влади;

публічністю (звертанням за допомогою права від імені всього суспільства до всіх громадян);

моноцентричністю (наявністю єдиного центру ухвалення рішень);

використанням (окрім спонукальних) також економічних, соціальних і культурно-інформаційних ресурсів.

У цьому контексті слід згадати кумулятивний ефект влади, що полягає в її зростаючому нагромадженні: багатство збільшує шанси на входження до політичної еліти, доступ до освіти й мас-медіа; висока політична посада сприяє збільшенню багатства, доступу до знань і мас-медіа; інформаційний вплив сприяє політичній кар'єрі та підвищенню доходів.

Злиття політичної, економічної, соціальної та культурно-інформаційної влади за переважанням влади політичної характерне для тоталітаризму. Демократичний устрій передбачає легальний та неформальний поділ влади: державної - на законодавчу, виконавчу та судову; економічної - між центрами впливу; духовної - між мас-медіа, конфесіями. Ось тут доречно розглянути типологію влади. Розглядаючи проблему влади, неможливо обійти питання її легітимності. Якщо влада спирається лише на силові методи впливу, її можливості є доволі обмеженими. Набагато кращим з погляду ефективності влади є поєднання примусу з добровільною згодою населення підкорятися цій владі. Легітимна влада сприймається громадянами як правомірна та справедлива. Легітимність пов'язана з консенсусом суспільства щодо основних політичних цінностей та наявністю у влади авторитету. Найбільший внесок у теорію легітимності зробив згадуваний вже соціолог М. Вебер, який включав у неї визнання влади правителів і зобов'язання підлеглих підкорятися цій владі. Залежно від мотивів підкорення М. Вебер виокремлював традиційний та харизматичний типи легітимності влади. Традиційна легітимність (влада вождів, королів, царів, султанів) ґрунтується на праві успадкування влади, яка спирається на божественний характер влади монарха. Така влада базується на традиціях підкорення та примушення суспільства монархом. Цей тип легітимності зберігся й донині в таких країнах, як Бруней, Непал, Саудівська Аравія, Оман, Йорданія, Кувейт. У більшості сучасних суспільств збереження королівської влади є більше символом, складовою ментальності цих суспільств, аніж реальним механізмом реалізації традиційної легітимності. Потрібні приклади? Ось вони: Великобританія, Данія, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Японія. Вас здивувало, що автор не назвав Бельгію, Монако, Люксембург чи, скажімо, Іспанію? Це зроблено цілком свідомо. У цих країнах інститут монархії має певні представницькі й навіть виконавчі функції. Скажімо, в Іспанії король за конституцією є верховним головнокомандувачем. Повертаючись до М. Вебера, зазначу, що він вважав за потрібне зберегти монархію, аби підкріпити демократію багатовіковими традиціями панування влади. Народи майже половини країн Європи так і зробили. Ось вона, велич вивіреної політичної думки.

Харизматична легітимність (від грецьк. charisma - божественний дар, благодать) базується на надзвичайно видатних якостях лідера. Якщо нова влада для визнання населення не може спиратися на авторитет традицій чи демократичне волевиявлення більшості, вона свідомо культивує велич самої особистості вождя. Це дає змогу використати його авторитет для освячення інститутів влади, сприяє їхньому визнанню населенням. Очевидно, у перехідних, нестабільних суспільствах харизматична легітимність є виправданою. Проте з вивільненням суспільної свідомості від впливу релігії вірогідність і доцільність використання такого підґрунтя влади зменшуються. М. Вебер носіями справжньої харизматичної влади вважав Мойсея, Давида, Мухаммеда, Будду. Осучаснити цей список можна, долучивши до нього В. Леніна та Й. Сталіна (СРСР), М. Ганді (Індія), К. Ататюрка (Туреччина), Хомейні (Іран), Г. Алієва (Азербайджан). Ці лідери є представниками країн з переважним східним типом політичної культури, що орієнтується насамперед на особистісні якості лідера, а не на міць політичних структур.

Раціонально-правова легітимність характерна для демократичних держав. її джерелом є віра громадян у правильність формальних правил, наприклад у необхідність формування влади на основі загальних і вільних виборів, верховенство закону, законослухняність. У такій державі підкоряються не особистості керівника, а законам, у полі дії яких обираються та працюють представники влади. Раціонально-правова легітимність є переважно структурною або інституціональною й базується на довірі громадян устрою держави, а не шануванні конкретних особистостей. Хоча в "молодих" демократіях легітимність влади може ґрунтуватися не стільки на повазі до обраних інституцій, скільки на авторитеті лідера. Але й у "старих" демократіях часто-густо трапляються випадки, коли рейтинг лідера перевищує рейтинг очолюваної ним політичної структури, тобто його особистість своїм персональним авторитетом збільшує рівень легітимності політичної структури в очах електорату. Наприклад, колоритний німецький політик Гельмут Коль досить довгий час мав менший рейтинг порівняно з рейтингом очолюваного ним політичного блоку. І це тому, що він на цей час був канцлером ФРН. І лише після того, як за активної участі цієї непересічної особистості відбулось об'єднання німецьких земель (1989), він отримав "бонус канцлера", внаслідок чого його власний рейтинг перевищив рейтинг блоку ХДС/ХСС.

Сучасна політична практика доповнила наробки М. Вебера іншими типами легітимності. Зокрема, ідеальний тип раціонально-правової легітимності трансформувався в раціонально-бюрократично-правову легітимність. Веберівський ідеальний тип поширюється на розвинені плюралістичні демократії. У них влада визнається більшістю населення легітимною через проведення вільних виборів уже протягом тривалого часу. Такий тип легітимності влади поширений у країнах Західної та Центральної Європи, Північної Америки, Австралії, Нової Зеландії. Досить поширені також авторитарно-бюрократичні режими, де реалізовано раціонально-бюрократично-правовий тип легітимності. Рівень легітимності в них значно нижчий, а влада має підтримку певних груп населення завдяки обіцянкам, адресній благодійності та лобіюванню інтересів певних верств, прошарків, етнічних і соціальних груп населення. Якщо авторитет влади підтримується за допомогою ідеології, що втлумачується в суспільну свідомість, ми можемо говорити про ідеологічну легітимність. Цим типом підтримки користувалися тоталітарні режими у СРСР і країнах "соціалістичного табору" (комунізм), Італії та Німеччині (фашизм та націонал-соціалізм). З певними зауваженнями до цієї ж групи легітимності влади можна зарахувати легітимність влади, яка ґрунтується на підтримці певних релігійних та етнічних кіл (Іран, Афганістан, деякі з балканських країн).

В чистому вигляді наведена щойно типологія легітимності влади майже не існує. У кожному конкретному випадку влада намагається поєднувати ці типи з метою підвищення рівня підтримки населенням своєї діяльності. Звичайно, не всім це вдається зробити. При цьому законність і легітимність далеко не завжди збігаються. Скажімо, російська конституція 1993 року, згідно з проведеним референдумом, стала законною, але нелегітимною, не діставши підтримки більшості населення. У Німеччині націонал-соціалісти на чолі з А. Гітлером законно прийшли до влади, вигравши парламентські вибори 1933 року. Проте навряд чи можна вважати, що тотальний терор щодо інакодумців, розв'язаний ними пізніше, мав легітимну підтримку.

Мета роботи полягає в тому, щоб, розкриваючи феномен політичної влади і розглядаючи його в деяких основних аспектах, показати, як відносини в суспільстві, завдяки владі, стають політичними, тобто показати владу як першооснову політики.

Завдання магістерської роботи:

виявити деякі прояви влади в суспільстві, показати владу як регулятор суспільних відносин, що випливає з характеру даного суспільства; Тобто розглянути владу як суспільне явище

показати, як діє влада в рамках державного механізму та розкрити структуру влади в рамках цього механізму. Розглянути роль держави в системі владної регуляції;

виявити основні тенденції реформування української державності. Це важливо проаналізувати, оскільки, наше суспільство, продовжує залишатися своєрідним полігоном, соціальних і політичних експериментів, власної влади. Тим більш актуальна ця тема зараз, коли Україна знаходиться в стані постійних викликів та загроз державному устрою, а тому необхідно зв'язати деякі теоретичні аспекти розгляду влади з реаліями в Україні.

У вітчизняній літературі довгий час поза критикою було енгельсовське розуміння влади як відносин «панування-підпорядкування».

Розуміння політичної влади дуже спрощувалося за радянських часів і зводилося до «класового панування - підпорядкування». Політична влада розглядалася виключно крізь призму понять диктатури пролетаріату і диктатури буржуазії. Такий підхід частково відображав реальні відносини в суспільстві XIX-XX ст. зі стійкими ознаками класового розмежування. Проте абсолютизувати залежність влади від класових відносин і «панування-підпорядкування» у владних відносинах, вважаю, було б неправильно.

Реформа політичної системи в Радянському Союзі, справедливо підкреслює В. Амелін, виявила неспроможність багатьох традиційних уявлень про сутність політичного становища, про владу і владних відносинах у суспільстві.

Сучасні українські політологи, узагальнюючи зарубіжний і вітчизняний досвід у підходах до цієї проблеми, на мій погляд, висловлюють велику кількість дуже цінних для світової науки ідей.

Нинішня українська влада (після майдану), яка почала корінні перетворення в українському суспільстві і підтримана народом, повинна показати свою здатність виправдовувати надії більшості українців на гідне існування, але поки буде збройне протистояння на Донбасі, розраховувати на швидке благополуччя не приходиться, та альтернативи реформ не існує, реформи напряму повязані з існуванням нашої держави. Завдяки цьому сьогоднішня політична ситуація складається дуже неблагополучно. У більшості країн частина громадян, які радикально відкидають систему, зазвичай невелика і складає 10-20%. Більш високий рівень (а в Україні він переходить позначку 40%) ставить легітимність політичної влади під сумнів. Тому не дивує, що питанням влади взагалі і влади політичної зокрема зараз приділяється велика увага, як в засобах масової інформації, так і в роботах вітчизняних політологів.

Починаючи з початку 90-х років, тема влади широко розробляється як публіцистами, так і вченими. Особливо відрадно, що з'явилася маса видань, які знайомлять із зарубіжною політологічної думкою. Хоча ще й рано говорити про наявність фундаментальних досліджень з цього питання у вітчизняних політологів, діапазон цих досліджень досить широкий і дуже цікавий.

При виконанні даної магістерської роботи використовувалася література таких авторів, як: Білоус А.О., Кирилюк Ф.М., Обушний М.І., Хилько М.І, І.С.Дзюбка, К.М.Левківського, О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка, Томенко М.В. Б.Кухти, Андрущенка, Андрієнко І.С., О. В. Лазаренко, О. О. Лазаренко, В. Пугачов А. Соловйов та інших.

РОЗДІЛ I. ПРИРОДА ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ

1.1 Влада як суспільне явище

Поняття «влада» у повсякденному житті і в науковій літературі вживається в самих різних сенсах. Філософи говорять про владу над об'єктивними законами суспільства, соціологи - про владу соціальну, економісти - про владу господарську, юристи - про державну владу, політологи - про політичну владу, натуралісти - про владу над природою, психологи - про владу людини над самим собою, батьки - про сімейну влади, богослови - про владу від Бога і т. д. і т.п. Використовується поняття законодавчої, виконавчої та судової влади.

Одні вважають, що влада означає реальну спроможність одного з елементів існуючої системи реалізувати власні інтереси в її рамках, і в цьому сенсі влада є здійсненням впливу на процеси, що відбуваються всередині системи. Інші вважають владою результати, продукт деякого цілеспрямованого впливу. Треті вважають, що влада являє собою такі взаємні відносини між людьми або групами людей, сутність яких полягає у впливі, впливі, що це прагнення до досягнення рівноваги.

Влада є властиве суспільству вольове відношення між людьми. Влада необхідна, підкреслював Аристотель, насамперед, для організації суспільства, яке немислиме без підкорення всіх учасників єдиній волі, для підтримки її цілісності та єдності. Ряд соціологів і політологів говорять про її таємничості, про те, що у своїй політичній формі «влада ставить найбільш грізну загадку», саме поняття влади смутне і невиразне.

Історичний досвід показує, що там, де з'являється необхідність в узгоджених діях людей (чи то окрема сім'я, група, соціальний шар, нація чи суспільство в цілому), там відбувається підпорядкування їх діяльності досягненню певних цілей. У цьому випадку визначаються пануючі і підвладні, панівні і підлеглі. Мотиви підпорядкування вельми різноманітні. Вони можуть бути засновані на зацікавленості у досягненні поставленої мети, на переконаності в необхідності виконання розпоряджень, на авторитеті пануючого і, нарешті, просто на почутті страху перед небажаними наслідками у разі непокори. Самі мотиви мають велике значення для ефективності влади та її довговічності. Тут важливо підкреслити, що владні відносини об'єктивно притаманні суспільному життю. Це своєрідна плата за життя в суспільстві, бо жити в суспільстві і бути вільним від його правил неможливо. Іншими словами, без відносин влади людська цивілізація неможлива.

Будь-яке суспільство не може нормально існувати, якщо будь-кому представляється безперешкодно чинити свавілля. Як відзначав Вл. Соловйов: «Вимога особистої свободи, щоб воно могло здійснитися, вже припускає горе цієї свободи в тій мірі, в якій вона в даному стані людства несумісна з існуванням суспільства або загальним благом. Ці два інтереси, протилежні для абстрактної думки, але однаково обов'язкові морально, насправді сходяться між собою. З їхньої зустрічі народжується право».

Влада не є результатом лише насильства, придушення однієї особистості іншою. Замічено, наприклад, що в складній натурі людини є безсумнівним шукання над собою влади, якій вона могла б підкоритися. Це свого роду потреба впливу однієї людини на іншу, сила, що з'єднує людей в суспільство.

Таким чином, влада неминуче виявляється наслідком самої соціальної природи людини. Однак як тільки прояв влади набуває громадського характеру, головною її метою стає створення і підтримання порядку, найважливішим засобом чого і виступає влада. У зв'язку з цим людям зовсім не потрібно створювати владу. Їм достатньо її прийняти і підкоритися їй, тим самим встановлюється відомий порядок. Шукання порядку, як правило, супроводжується шуканням влади. Так, влада вимагає підпорядкування, але люди, підпорядковуючись їй, не повинні жертвувати своєю свободою.

Виходячи з вищесказаного, можна дати наступне визначення влади. Влада в загальному сенсі є здатність і можливість чинити певний вплив на діяльність, поведінку людей за допомогою будь-яких засобів - волі, авторитету, права, насильства.

Звідси можна зробити наступний висновок: влада - це один з найважливіших видів соціальної взаємодії, специфічне відношення, принаймні, між двома суб'єктами, один з яких підпорядковується розпорядженням іншого, в результаті цього підпорядкування пануючий суб'єкт реалізує свою волю та інтереси.

Владу іноді ототожнюють з її знаряддями - державою, з її засобами - управлінням, з її методами - примусом, переконанням, насильством. Деякі автори проводять знак рівності між владою і авторитетом, який має багато спільного з нею, але і відрізняється від влади принципово.

Сама влада виступає у вигляді управління, управління - у вигляді влади. Але управління не є функціонування влади. Управління, підкреслював Б. Краснов, ширше, ніж влада. Влада - елемент управління, джерело сили управління. Процес управління являє собою процес реалізації владної волі для досягнення мети володаря. Управління ж є засобом, за допомогою якого цілеспрямований вплив влади з можливості перетворюється в дійсність.

Одне з найбільш поширених уявлень про владу - розуміння її як примусу. Як вважає М. Байтін, влада незалежно від форм свого зовнішнього прояву, по суті, завжди примусова бо, так чи інакше, спрямована на підпорядкування волі членів даного колективу, панівної чи керівної в ньому єдиної волі.

Заперечувати те, що влада проявляється в процесі підпорядкування, примусу волі будь-якого суб'єкта, було б безглуздо. Разом з тим вважаю, що зводити сутність владних відносин лише до насильства і примусу було б неправильно. На жаль, це властиво було марксистській традиції політичної думки. Марксова констатація - «насильство є повитухою всякого старого суспільства, коли воно вагітне новим» - перетворилася в імператив революційного мислення і дії. Звести владні відносини до насильства не дозволяють, на мій погляд, такі підстави. Справа в тому, що влада виявляється неповною, коли суб'єкт не досяг поставлених цілей. Якщо бажані результати не досягнуті, то величезні труднощі, пов'язані з подоланням опору інших людей, свідчать не про тріумф влади, а про її ущербність. Крім того, незрозуміло, чому мобілізація людей на досягнення суспільно значущих цілей повинна здійснюватися тільки на основі примусу і насильства. Адже існує безліч інших способів впливу.

Сказане дозволяє прийняти позицію тих авторів, які виходять з того, що поняття «влада» означає право і можливість одних керувати, розпоряджатися і управляти іншими; здатність і можливість одних здійснювати свою волю по відношенню до інших, робити визначальний вплив на їх поведінку і діяльність, використовуючи при цьому авторитет, право, насильство та інші засоби.

Політична влада вторинна по відношенню до індивідуальної влади, формується в результаті делегування частини прав і концентрації волі множин в одному суб'єкті. Однак політична влада не тотожна будь-якої суспільної влади.

Політична влада існувала, як відомо, не завжди. У примітивних суспільствах, тобто у суспільствах, соціально неструктурованих, загальна влада ще не носить політичного характеру, так як немає проблем досягнення згоди. Політична влада виникає в суспільстві, де люди поділені різними інтересами, неоднаковим становищем. У примітивному суспільстві влада обмежена родинними племінними зв'язками. Політична влада визначена просторовими, територіальними межами. Політичною владою забезпечується порядок на основі приналежності людини, групи до певної території, соціальної категорії, відданості ідеї. При неполітичній владі немає жорстких відмінностей між керівниками і підпорядкованими. Політична влада здійснюється завжди меншістю, елітою. Політична влада виникає на основі поєднання процесу концентрації волі множини і функціонування структур (установ, організацій, інститутів), взаємозв'язку двох компонентів: людей, які зосереджують у собі владу, і організацій, через які влада концентрується і реалізується. Звичайно, кожна форма прояву влади заслуговує на увагу і вивчення. І цим займаються відповідні наукові дисципліни. Політологію ж цікавить політична влада, що є ядром політичної системи суспільства, її організаційним і регулятивно- контрольним початком. Вона визначає всі інші інститути і відносини в самій політичній системі суспільства. Прямо чи опосередковано політична влада впливає на розвиток усіх інших суспільних систем - економічної, соціальної, духовної та інших. Політична влада, як і будь-яка інша влада, означає здатність і право одних здійснювати свою волю по відношенню до інших, веліти і управляти іншими. Але разом з тим вона має на відміну від інших форм влади, свою специфіку. Її відмітними ознаками є:

Верховенство, обов'язковість її рішень для всього суспільства і, відповідно, для всіх інших видів влади. Вона може обмежити вплив інших форм влади, поставивши їх в розумні межі, або взагалі усунути їх;

Загальність, тобто публічність. Це означає, що політична

влада діє на основі права від імені всього суспільства;

Легальність у використанні сили та інших засобів

володарювання в межах країни;

Моноцентричність, тобто існування загальнодержавного центру (системи владних органів) прийняття рішень;

Найширший спектр використовуваних засобів для завоювання, утримання і реалізації влади.

Нерідко владі і примусу протиставляють свободу. Свобода є стан незалежності від зовнішніх умов. Однак такий стан не є зовнішньо бездіяльним, коли людина і не підкоряється нікому сама і не підпорядковує нікого, не піддається на чужий вплив і сама його не надає. Важко уявити собі суспільство з людей подібного типу. Таке суспільство, строго кажучи, скасовується, так як живучи в суспільстві, людина не може бути вільною від суспільства.

Основними елементами влади є її суб'єкт, об'єкт, а також засоби (ресурси). Суб'єкт влади втілює в собі її активність, спрямовує початок. Ним може бути особа, орган, організація, соціальна спільність і інше. Для реалізації владних відносин суб'єкт повинен мати такі якості, як бажання володарювати і волю до влади. Крім цього суб'єкт влади повинен бути компетентним, повинен знати стан і настрій підлеглих, мати авторитет.

Відображенням першорядної ролі суб'єкта у відносинах влади є широко розповсюджене ототожнення влади з її носієм. Так, говорять про рішення влади, про дії влади, про свавілля влади і тому подібне, маючи на увазі під владою управлінські органи або окремих осіб.

Суб'єкт визначає зміст владних відносин через: 1) наказ (розпорядження) як владне веління підкоритися волі суб'єкта влади; 2) підпорядкування як поведінку приватної волі під загальну волю влади: 3) покарання (санкції) як засіб впливу на заперечення пануючій волі; 4) нормування поведінки як сукупність правил відповідно до загальних інтересів.

Від наказу, характеру вимог, що містяться в ньому, багато в чому залежить ставлення до нього об'єкта (виконавця) - другого найважливішого елемента влади. Влада - завжди двостороннє ставлення взаємодії суб'єкта та об'єкта. Влада немислима без підпорядкування об'єкта. Де немає об'єкта, там немає влади.

Усвідомлення залежності суб'єкта влади від покірності населення знайшло своє практичне вираження в акціях громадянської непокори, широко використовуються в сучасному світі як засіб ненасильницької боротьби. Про ефективність цього засобу свідчить, наприклад, факт отримання незалежності Індією в результаті масових акцій непокори колоніальним британським властям.

Масштаби відносин об'єкта до суб'єкта влади простираються від запеклого опору боротьби на знищення до добровільного, що сприймається з радістю покори. По суті, підпорядкування також природно притаманне людському суспільству, як і керівництво. Як зазначав В. Пугачов і А. Соловйов, готовність до підпорядкування залежить від багатьох чинників: від якостей об'єкта влади, від характеру пропонованих до нього вимог, від ситуації та засобів впливу, якими володіє суб'єкт, а також від того, як виконавець сприймає об'єкт в залежно від наявності (або відсутності) у нього авторитету.

Якості об'єкта політичного владарювання визначаються, перш за все, політичною культурою населення. З цієї точки зору найбільшу покірність забезпечує патріархальний тип політичної культури.

Переважання в суспільстві людей, які звикли коритися, є сприятливим живильним середовищем авторитарних і тоталітарних режимів. Одним з найважливіших внутрішніх спонукань до підпорядкування є страх перед покаранням. Страх - це дуже сильний мотив, але вкрай нестійкий. Фахівці в області психології відзначають, що сила влади, заснована на страху перед санкціями за непокору, прямо пропорційна тяжкості покарання. Більш стабільною є влада, заснована на інтересі, оскільки особиста зацікавленість спонукає підлеглих до добровільного виконання розпоряджень, робить зайвим контроль і застосування негативних санкцій. Не менш сильною мотивацією підпорядкування об'єкта є його внутрішня переконаність у необхідності підпорядкування, яка пов'язана з схилянням перед розумом, досвідом, або будь-якими іншими якостями суб'єкта влади, інакше кажучи, схиляння перед авторитетом. Максимальна ж сила влади досягається при ідентифікації, ототожненні об'єкта влади з суб'єктом. У цьому випадку об'єкт владних відносин сприймає справу суб'єкта як свою особисту справу, він абсолютно довіряє своєму керівнику.

Сила влади, підпорядкованість об'єкта суб'єкту залежить також ще від одного важливого чинника - нерівності. В основі підпорядкування однієї людини іншою (об'єкта суб'єкту) лежить нерівність. Влада виникає на основі природної нерівності, завжди носить характер міжособистісної взаємодії, завжди персоніфікована. Виникає підпорядкування конкретній людині. І якщо в новій ситуації вона виявиться нездатною продемонструвати свою перевагу, навряд чи її розпорядження будуть виконуватися. Влада, заснована на соціальній нерівності, втрачає свою персоніфіковану форму. На службі ми змушені виконувати розпорядження начальника незалежно від того, подобається він нам чи ні, сильніше він фізично або слабкіший. Саме така влада носить більш визначений і стійкий характер. Вона відтворюється в суспільстві незалежно від її конкретних учасників. Наприклад, керівник підприємства, лідер партії мають виключне право на прийняття рішень, обов'язкових для підлеглих. У той же час механізм владного спілкування, мабуть, включає в себе і тиск «знизу» різних груп і верств громадянського суспільства, що мають свої зони впливу і сфери інтересів, які через канали «зворотного зв'язку», систему представництва та інші форми демократичного волевиявлення впливають на стан владних відносин у тій чи іншій країні. Необхідно включити в ці зони («поля») дії регулятивного механізму спілкування три проекції («площини») влади і впливу, що отримали в сучасній політології назви: 1) символічна влада (відносини «панування і підпорядкування», у відповідності з домінуючими цінностями суспільства визначають легітимний порядок), 2) структурна влада (відносини «контролю і впливу», пов'язані з регулюванням ресурсів і розподілом зон впливу між елементами політичної системи) і 3) інструментальна влада (відносини «управління і тиску», що визначають засоби і способи взаємної дії зустрічних процесів керівництва людьми з боку правлячої верстви і тиску на правлячі структури громадянського суспільства). Складність розуміння влади як регулятора сукупної діяльності людей полягає в необхідності врахування при аналізі її функціонування в сучасному суспільстві різних і часто різнонаправлених способів її політичної дії.

Як вважає Ільїн, мета влади полягає в тому, щоб за допомогою прямого або непрямого впливу на людей, їх об'єднання або роз'єднання:

а) протидіяти деструкції, кризі, занепаду, нейтралізовувати напругу, конфлікти;

б) прагнути до максимуму стабільності суспільного цілого, сприяти його вдосконалення, зміцненню, прогресу. Засіб влади - багатий арсенал тактики - від патронажу до адміністрування, залякування, застосування сили. Оскільки механізми влади зосереджуються в окремих осіб, що реалізують основні цілі влади відповідно до закону її зміцнення, можливо протиріччя між суб'єктом влади - влада власниками і її об'єктом - народними масами.

Специфічною ознакою влади як суспільного явища виступає домінування владної волі, а не просто впливу. Влада пов'язана з громадською організацією, вона є якість, внутрішньо властива організації суспільства. Слід бачити різницю між владою організації (на перших щаблях розвитку людського суспільства) і організацією влади (в класовому суспільстві).

Не останнє місце в розумінні влади як явища, пов'язаного з процесами, що відбуваються в житті суспільства, займає таке поняття як легітимність. Влада-поняття правове, що означає творення цінностей згідно суспільним інтересам; це законне право приймати рішення, яким люди зобов'язані підкорятися, легальне право використовувати примус в ім'я торжества законів. Влада надзвичайно необхідна для досягнення цілей, тому що державна політика навряд чи буде ефективною, якщо не дотримуються правила, встановлені для реалізації цієї політики. Саме тому, що легітимність грає важливу роль, уряд прагне обґрунтувати свою владу, спираючись на певні принципи. По суті, уряд намагається створити ситуацію, в якій рішення визнавалися б і дотримувалися б «не на страх, а на совість», з вірою в моральну правоту рішень та законів. Уряди не можуть розраховувати на тривале існування і ефективну діяльність, покладаючись тільки на насильство. Необхідно добровільну згоду, скріплену повагою законності.

Правителі завжди прагнули створити враження правомірності своєї влади і законності правління. Жоден уряд не може повністю покладатися на фізичну силу як гаранта згоди з їхньою владою. Шляхом погроз і репресій можна змусити коритися лише невелику частину громадян, але, наростаючий опір владі призводить до масової громадянської непокори. Першою передумовою добровільної згоди є тверда впевненість народу в тому, що представники влади з повною підставою займають свої пости і втілюють в життя свої рішення шляхом законних державних інтересів, не посягаючи на те, що справедливо вважається приватним і особистим. Там де легітимність влади небезперечна, запановує беззаконня і небезпека революційних потрясінь.

М. Вебер свого часу запропонував класичну теорію, яка пояснює соціокультурні підстави легітимності влади.

Влада може набувати законності завдяки традиції. Таку владу М. Вебер характеризує як традиційну владу. Тут діє авторитет «вічно вчорашнього», освячений історією. У цьому випадку підкоряються тому, що «так завжди було».

Традиційне панування має місце в патріархальних суспільствах, організованих по подобі родини, де покора батьку на чолі роду, є природною реакцією на політичний порядок, воно вважається в порядку речей і схоже по своїм психологічним механізмам з простим наслідуванням.

Авторитет носія харизматичної влади - це авторитет якогось незвичайного особистого дарунка - харизми. М. Вебер відзначає, що харизмою варто називати якість особистості, що визнається надзвичайним. Завдяки цій якості вона оцінюється навколишніми як обдарована надприродними або, щонайменше, специфічно особливими силами і властивостями, недоступними іншим людям. Така особистість розглядається як би надіслана Богом. Носії харизматичного авторитету завжди постають в аурі пророка, що випромінює благодатне світло божественної істини і вказує людям єдино вірний шлях. В історії ми легко знайдемо приклади харизматичного авторитету. Це авторитет таких більшовицьких лідерів, як Ленін, Сталін, Троцький і інші. Харизматичне панування носить яскраво виражений особистісний характер. Воно завжди пов'язане з особистістю харизматичного лідера й у цьому відношенні істотно відрізняється від традиційної влади. У випадку традиційної влади законність у багатьох випадках зв'язана не стільки з окремими особами, скільки з певними політичними інститутами. Аура харизматичного пророка і вождя не залежить від того факту, що він є президентом, лідером партії і таке інше. Кожен з них - це єдина і неповторна фігура, а не один з багатьох заступників якої-небудь позиції в політичній організації суспільства. Для законності влади харизматичного лідера байдуже, що було раніше. Харизматичний авторитет звертається не до традиційного автоматизму політичного поводження. Навпаки, він як би струшує людей, змушує їх відмовитися від колишніх стереотипів у сприйнятті влади, глянути на неї по-новому. Він розраховує на щире, емоційне ставлення. Харизматичний лідер - це завжди в тій чи іншій мірі «батько народів». Харизматичний авторитет відновлюється в кожний поточний момент часу і його законність розвалюється, коли віра в вибраність його носія тьмяніє. Відірваність харизматичного панування від звичайного ходу речей виявляється в тому, що вона, як правило, цурається економіки. Носії чисто харизматичної форми влади звичайно натхнені ідеальним зразком суспільного устрою, у здійсненні якого переважає утопічне експериментаторство, а не увага до практичних потреб економічного життя. Крім того, вони не схильні до рутинних способів одержання доходів, наприклад, таким, як податки, а віддають перевагу конфіскацію, експропріацію і тому подібне, надаючи їм більш-менш законний вид.

Джерело її законності полягає в тому, що вона спирається на загальновизнаний правовий порядок. Люди, що володіють такою владою, приходять до свого положення на основі узаконеної процедури. Наприклад, в результаті виборів. Легітимність влади в цьому випадку базується не на звичці, а на визнанні розумності, раціональності існуючого політичного порядку. Слід мати на увазі, що в реальному політичному житті навряд чи можна знайти якісь «чисті» типи, пов'язані тільки з однією з форм легітимності. У дійсності можна говорити лише про домінування однієї з форм законності і про визначену структуру маргінальних чи другорядних форм, пов'язаних з різного роду соціокультурними традиціями і впливами. Крім того, в деяких західних суспільствах можна говорити про риси традиційності в сприйнятті системи раціонально-правової влади.

Не можна не погодитися з розподілом форм влади за родами, яке пропонує В. В. Ільїн, згідно з їх найбільш принциповими ознаками. Найважливішими підставами систематизації владних структур по Ільїну видаються такі:

Ознака лімітування - інтервал "безмежна - обмежена влада». Логіка владної організації суспільства, включає форми правління, типи політичних режимів, види державного устрою, в цілому векторизоване. На масштабних проміжках історії чітко спрямований рух від безмежної до обмеженої влади. Безмежна влада вбирає численні модифікації політико-державного абсолютизму від моно - до полідержавності. Абсолютизм (самодержавно-тиранічний лад) як різновид апостольства в питаннях влади представляє самовладне всевладдя, багато в чому безглузде політичне свавілля, в принципі притаманне добуржуазному стану, проте у варіанті диктаторських, деспотичних, авторитарно - хунтистських, феодально-монархічних клік, фундаменталістських, цезаристський, бонапартистських тираній реставрується в сучасності. Характерні передумови абсолютизму - злиття законодавчих і виконавчих структур, узурпація влади однією особою (групою осіб), нещадне і беззаконне обмеження прав і свобод підвладних. Абсолютизму протистоїть, спираючись на лібералізм і парламентаризм, демократизм, який на ділі реалізує громадянську самодостатність за допомогою гарантованої загальної рівності і відповідальності.

Ознака успадкованого - "династична-виборна влада». Успадкована влада (монархія, імперіїя) по суті своїй глибоко трагічна, бо пов'язує долі країни, народу з щедрістю природи, яка частенько «відпочиває» на дітях великих людей. Успадкована влада належить минулому, однак, точно голова гідри, відновлюється там і тоді, де і коли підриваються здорові демократичні соціальні підвалини.

Ознака елітності - "персоніфікована - неперсоніфікована влада». У першій частині дилеми - розряди влади, які конституюються особистісними якостями правителів як аристократія, олігархія, меритократія, технократія, плутократія, ієрократія, теократія. У другій частині дилеми - типи влади, які, подібно охлократії і безпосередньої демократії, будуються на принципах радикального відволікання від персональних переваг володарів. Топографія сучасної влади відрізняється взаємодією цих обох видів: інституціалізація політики тягне професіоналізацію, а значить індивідуалізацію даної сфери соціальної зайнятості; в той же час завдяки краху ідеології месіанізму поряд зі зростанням екзистенціальної відповідальності за вироблення і прийняття політичних рішень в наші дні посилюється значущість легального народовладдя.

Ознака парціальності - інтервал "ліцензована - не ліцензована влада». Перший член означеної пари характеризує системи влади, які вводять обмеження (дискримінації) на допущення громадян до потентату (численні цензи - майновий, освітній, етнічний, класовий, становий, осілості і інші). Цивілізований суспільний устрій, виключає саму ідею проведення владних цензів, установи нагляду (цензури) за владною діяльністю. На даний момент домінує тенденція до неліцензійованої влади.

Ознака корпоративності - "кастова - некастова влада». Мова йде про наявність Котерів - згуртованих замкнених політичних угруповань, які переслідують в суспільному житті самокорисливі цілі. Діяльність цих «лобістських» структур узаконюється специфічним регламентом, заохочує вузькогрупові вертикалі влади. Будучи частковими, подібні інститути не відображають і не висловлюють умонастроїв, громадянської волі населення.

Ознака моральності - "агіократія - порнократія». У зв'язку з цим деякі дослідники протиставляють агіократії - високоморальної влади святинь - морально неповноцінну демократію. Але як зазначає Ільїн, агіократії протистоїть не демократія, а згубна порнократія - влада, яка використовує святі для більшості речей в своєкорисливих аморальних цілях.

Ознака правозаконності - «правова - неправова влада». Правова влада керується законами, тоді як неправова влада - авторитарними, вольовими рішеннями. Правову влада (номократію) потрібно відрізняти від правої влади. У першому випадку мається на увазі зв'язаність влади правом - принцип законної влади і влади законів. У другому - мається на увазі владу, існуючу «по праву».

Ознака конструктивного порозуміння - "консенсуальна - неконсенсуальна влада». Представляючи вищу форму демократії, консенсуальна влада припускає управління суспільством на базі згоди всіх зацікавлених осіб - загальної думки. Традиційна демократія, закони якої зводяться до вирішення простої більшості, зрозуміло, недосконала: принцип механічної більшості, що тягне розкол, підриває справедливість, викликає соціальне протистояння.

Ознака змінюваності - "ротується - фосилізуєма влада». Обмеженню свавілля, привнесення елемента тверезості в характер влади сприяє ротації - формальний ліміт відправлення владних функцій.

Ознака концентруючих - «інтегральна (централізована) - інтеркурсивна (диференційована) влада». Існують три типи централізованої влади: царство - династичний абсолютизм; деспотія - особистісний або груповий авторитаризм; етатизм - державно-бюрократичний авторитарний абсолютизм. Відмітна особливість централізованої влади - жорстка соціальна навігація: динамічний контроль суспільних взаємодій (обмін діяльністю, обробка людьми один одного); «зверху»; придушення приватної ініціативи - дисциплінарний устрій життя: згортання інститутів громадянського суспільства, обмеження прав і свобод народу; цивілізаційне першопрохідництво, піонерство (тенденція свідомо писати історію з нового рядка, відштовхуючись від «чистого листа»).

Ознака насильства - «легітимна - нелегітимна влада». Легітимна - законна влада, що має конституційні повноваження. Відповідно нелегітимна влада - влада, здобута в результаті нападу, захоплення, незаконного застосування сили, спровокованого зміною ладу, прямої і непрямої (підривна діяльність) агресії, різних видів тиску.

Ознака засилля державного контролю у всіх відсіках суспільного життя - «тоталітарна - нетоталітарна влада». Походить від латинського прикметника totus-весь, цілий і прислівники totaliter - цілком, поняття «тоталітаризм» вживається для позначення такого політичного режиму, в якому державна влада, зосереджуючись у вузької групи осіб, на основі згортання демократії, ліквідації конституційних гарантій, за допомогою насильства, поліцейсько -наказових методів впливу на населення, духовного поневолення людей повністю поглинає всі форми та сфери самовиявлення суспільної людини.

Політична влада як один з найважливіших проявів влади характеризується реальною здатністю даного класу, групи, індивіда проводити свою волю, виражену в політиці. Поняття політичної влади ширше поняття влади державної. Відомо, що політична діяльність здійснюється не тільки в рамках держави, але і в інших складових частинах соціально-політичної системи: у рамках партій, профспілок та міжнародних організацій.

Для розуміння, як самої природи владного спілкування, так і специфіки сучасних відносин між людьми з приводу державної влади, необхідно торкнутися і питання про її походження. Нерідко упускається з виду, що політична влада в її сучасній формі як влада державно-публічна має не таку вже тривалу історію (всього близько 5 тисячоліть) в порівнянні з додержанням сегментованими структурами управління і саморегулювання, що існували починаючи з появи в епоху пізнього (або верхнього) палеоліту кілька тисяч років тому кроманьонської людини. Крім усього іншого, на користь того, що видове поняття державної влади за обсягом значно вужче, ніж родова категорія «влада», свідчить і поява на межі третього тисячоліття органів «наддержавної» влади в особі законодавчих (Європарламент)і виконавчих(Комісія Європейських Співтовариств) інститутів, повноваження яких поширюються на територію майже півтора десятка європейських країн.

Отже, можна зробити попередній висновок про те, що категорія «влада» у широкому розумінні включає в себе і додержавні (потестарну), і державну (публічну), а можливо навіть і «наддержавну» (постдержавну) форми владної організації і спілкування людей. Більш докладніше зупинимося на офіційній структурі політичної влади, якою є інституційна система органів сучасної держави.

.2 Держава як інструмент влади

Центральне місце в інституційній підсистемі займає держава - ціла система органів, структур, які використовують найрізноманітніші ресурси. Тільки окремі державні органи вправі застосовувати насильство, забезпечувати обов'язковість прийнятих рішень. Держава за своєю природою є організацією всього суспільства, яка відображає різні інтереси. Влада держави поширюється на всіх громадян, що проживають на даній території, незалежно від віросповідання, політичних позицій, соціального становища.

Держава як осередок влади, є необхідною передумовою існування будь-якої форми політичного устрою. Під «державою» розуміється централізований інститут, який несе відповідальність за цілісність території, контролює збройні сили, здатний знаходити досить фінансових коштів для утримання військових і цивільних посадових осіб і має, принаймні, в очах свого персоналу, право приймати владні рішення. У подібному трактуванні державу як інститут слід оцінювати відповідно до її реального становища - як суб'єкта в системі держав і в самому суспільстві, сформованого під впливом економічних, соціальних і політичних процесів всередині країни і в свою чергу впливає на останні.

Держава, яка впевнена в здатності правити своєю територією, захищати і контролювати її, приймати рішення, фінансувати свою діяльність, а також має певну свободу маневру можна назвати сильною. Держава ж, чия здатність виконувати ці завдання, постійно оскаржується будь - якими групами зсередини або ззовні, є слабкою. Як сильні, так і слабкі держави можуть вдаватися до репресій, і в тих, і в інших можуть існувати і авторитарні, і демократичні режими, однак у слабкій державі форма політичного правління постійно перебуває під загрозою.

Державна влада не обов'язково використовує примус для досягнення своїх цілей. Можуть бути використані ідеологічні, економічні та інші методи впливу. У той же час саме державна влада володіє монополією на те, щоб примусити членів суспільства для виконання своїх намірів. Структура влади чи розподіл влади фактично є поділом права на її використання. Коли говорять, що одна особа має більшу владу, ніж інша, це означає, що вона має більшу свободу дій.

Влада у державі має інституалізувати характер. Це означає, що не слід змішувати осіб, які тимчасово здійснюють цю владу, з самою владою, що належить політичній спільності (державі). Особи, що входять в еліту, змінюються, однак інституціолізована влада держави від цього не зникає, за винятком випадків, коли ці зміни супроводжуються знищенням держави внаслідок інших причин, таких як громадянська війна чи підпорядкування іншим державам.

Політична еліта може примусово нав'язати владу, використовуючи для цього юридичні норми. Примусовий характер юридичних норм відбився в тій мірі, в якій їх порушення дозволяє державним органам застосовувати санкції. Влада здійснюється за допомогою цих норм. Юридичні норми встановлюють, що саме потрібно робити, хоча це ніколи не виконується повною мірою.

Таким чином, політична влада є регулятором поведінки населення цієї держави, оскільки норми визначають її поведінку.

Якщо до влади проявляється неповага, правителі, спираючись на інституалізовані апарати насильства, можуть застосувати санкції, передбачені політичною системою. Політична еліта змушена застосовувати насильство на постійній основі лише у виняткових випадках, оскільки вона має досить ефективними для управління колективною поведінкою засоби прямого і непрямого переконання. Інституалізоване насильство є останнім аргументом, до якого вдається політична еліта, коли виникає загроза повалення еліти.

Держава - це найдавніший і неминущий інститут. Партії, лобісти, асоціації з'явилися на світ за останні 150-200 років. Державі більше десяти тисяч років. Існування держави підтримується наступними факторами. По-перше, необхідністю територіальної цілісності суспільства, наявності гарантій від будь-якої зовнішньої загрози. По-друге, суспільство змушене існувати як ціле при великій нерівності між людьми. Це можливо при наявності загального авторитету, сили, якій підкоряються всі. По-третє, існування в суспільстві проблем, які зачіпають інтереси всіх його членів, породжує і адекватні структури, які беруть на себе їх рішення. За силою, ефективності держави можна судити про організованості суспільства. Сам факт існування держави означає, що суспільство піднялося до визнання верховної влади для себе, єдиного порядку для всіх. Держава досить сильно, непорушно, якщо громадян об'єднує усвідомлений загальний інтерес, неприйняття ними того, що руйнує основи політичного порядку. Головний критерій розвиненості нації - стійкість її державної оформленості. У свою чергу, немає розвитку політичної влади, державності без національної самосвідомості, соціальної та етнічної ідентичності.

Не можна не погодитися з думкою Г. Бєлова про те, що усвідомлення народом необхідності своєї державної оформленості - перша основа функціонування політики в цілому. Без такої основи є простір лише для часткової чи деформованої політики і влади.

Держава, існуючи як система, має високу здатність самозбереження, відновлення і оновлення своїх підсистем. Для забезпечення своєї діяльності воно повинно бути сильним, то є добре організованим, мати надійний бюджет зі стійким реальним доходом, ефективну адміністрацію, достатні силові структури. Свої функції держава може здійснювати, якщо воно володіє розвиненою здатністю інтерактивності, тобто впливу одних органів влади на інші, підпорядкування нижчестоящих посадових осіб вищестоящим структурам. Забезпечується це дією принципів суверенітету та єдності держави, оптимальними моделями взаємодії із соціальним середовищем.

Здійснювана політичною елітою державна влада має дві основні функції: посередницьку і функцію управління. Перш за все, слід підкреслити її головний вимiр, що складається в організації суспільства на основі інтересів і володіє гегемонією групи. З цією метою еліта створює і відтворює, якщо інша частина суспільства дозволяє це, політико-бюрократичний апарат, який забезпечує її збереження як цілісності. У суспільствах, розділених на касти, стани або класи, виникають соціальні конфлікти, які можуть бути врегульовані владою, що підноситься над приватними інтересами. У кінцевому рахунку, державна влада розв'язує конфлікти в інтересах груп, що займають панівне становище в конкретних суспільствах, хоча заради цього вона змушує їх піти на поступки масам. Таким чином, політична еліта перетворюється на примирителя соціальних конфліктів: вона шукає формули компромісів, які, зберігаючи основи соціальної системи, відсували б небезпеку будь-якого зіткнення соціальних груп. Цю функцію державної влади можна назвати посередницькою, причому дана функція не є нейтральною, а спрямована на захист особливих інтересів пануючих верств суспільства. У ході виконання цієї функції політична еліта змушена в тій чи іншій мірі обмежувати претензії, пропонуючи і нав'язуючи такі рішення, які в більшості випадків задовольняють вступити в конфлікт групи. У деяких випадках політична еліта буває змушена змушувати панівні групи приймати умови угод, оскільки в конкретний момент вимоги мас мають значну підтримку. За подібних обставин прониклива еліта, не змінюючи істотно соціальної системи, попереджає небезпечну для інтересів пануючих груп кризу.

У цьому плані важливо підкреслити дії принципу державного суверенітету, що означає визнання за державою втілення єдиного порядку, права анархії, виключної монополії держави на насильство в суспільстві; незалежність державних структур щодо будь-яких недержавних утворень та осіб; верховенство закону в регулюванні всіх відносин, самостійність зовнішньополітичного курсу держави.

Спочатку суверенітет ідентифікувався з єдністю влади, її необмеженістю позитивним законом. Це означало, що влада зосереджена в короля, який і є сувереном. Суверен не пов'язаний законами, які він видає. Ідея суверенітету була сформульована як спосіб протистояння небезпекам єдиної влади домаганням папства на владу в європейських країнах, розбратів аристократії, громадянських воєн і селянських повстань. Сучасний зміст і значення поняття «суверенітет» вийшло за ці межі, змінилося під впливом гуманістичних та демократичних ідей. З прийняттям принципів республіканського ладу, поділу влади, федералізму, представництва суверенітет вже не розуміється як суверенітет тільки окремого органу держави, не ідентифікується з централізованим, унітарною державою. З прийняттям політичною практикою ідеї правової держави принцип суверенітету обмежується невідчужуваними правами і свободами людини. Для влади виключається можливість стати над законом.

У наші дні надзаконна необмежена влада вже не вважається ознакою суверенітету демократичної держави. Суверенітет вбачається в сильній владі, що діє виключно в рамках закону, його сучасне розуміння не протистоїть політичному плюралізму, не ставить межі практиці множинності політичної волі влади. Принцип суверенітету не виключає права на самовизначення. Проте з ним несумісне право на відокремлення. Право на використання насильства визначається законом і є прерогативою держави. Після другої світової війни принцип суверенітету зіграв позитивну роль в утвердженні принципу непорушності кордонів, вирішення спірних територіальних питань між державами шляхом переговорів.

Визнання пріоритету цивільних прав вплинуло на уявлення про межі суверенітету, сьогодні принцип невтручання у справи іншої держави вже не розглядається, як підстава відмовлятися від оцінки світовим співтовариством стану прав людини, легітимності влади в тій чи іншій країні, надання на неї тиску невійськовими засобами. Можна припустити, що в майбутньому, у міру поглиблення інтеграційних процесів, значення кордонів також буде слабшати. Принцип монополії держави на видання і застосування законів залишається гарантією порядку, законності, демократії.

Відомі два варіанта активності держави у житті суспільства: етатистський і ліберальний. У житті, однак, частіше зустрічається змішаний тип активності. Ліберальний тип активності вилився в дію принципів невтручання держави у справи громадянського суспільства. Суть етатизму в активному втручанні держави в життя суспільства, що характерно для держав, що сформувалися на основі психології патерналізму, в результаті сильного впливу на державу християнської та ісламської релігій. У Німеччині ідеологія етатизму була розроблена в XVII столітті X. Вольфом. Держава в ім'я вдосконалення людини може втручатися в усі сфери життя, в тому числі і в приватну. Воно має боротися з неробством і марнотратством, стежити за тим, щоб молоді люди рано вступали в шлюб, мали багато дітей, щоб більше залучати в країну розумних і освічених іноземців і не випускати з країни кваліфікованих працівників. Держава організовує академії, будує церкви, встановлює свята, відає системою освіти. Держава є організатором всієї економіки - від управління виробництвом, до розподілу людей за сферами прикладання праці. Етатизм традиційний компонент політики німецької держави. Так було за часів кайзерівської Німеччини гітлерівського нацизму, так триває і в післявоєнний період. Етатизм був традиційно характерний і для російського самодержавства. Держава активно брала участь у розвитку промисловості, будівництві залізниць, організації академій, університетів, лікарень, притулків, шкіл.

Етатизм в одних випадках може полегшувати наступ тоталітаризму, в інших переходити до практики соціальної держави. У 20-ті-30-ті роки XX століття традиції етатизму у Росії та Німеччині сприяли формуванню режиму тоталітаризму і одночасно впровадження в державну політику соціалістичних мотивів (вирівнювання зарплати, ліквідація та попередження безробіття).

Однак, як підкреслює Г. Бєлов, етатизм не слід ототожнювати ні з тоталітаризмом, ні з соціальністю політикою держави. Тоталітаризм означає повне підпорядкування кожного, всіх сторін життя єдиного початку, перетворення суспільства в монотеістичне. Етатизм висловлює традицію особливої відповідальності за стан нації, за розвиток культури, науки, охорону моральних устоїв, сформовані уявлення про широту сфери державної діяльності. Практика етатизму частково полегшувала перехід до принципу соціальної держави, задовольняє сучасні потреби мас в захисті соціальних прав громадян, політиці гарантованості прожиткового мінімуму. Сучасне суспільство не обходиться без елементів етатизму, але при цьому передбачається існування громадянського суспільства, правової держави. Поняття соціально-правової держави висловлює пошук оптимального поєднання принципів соціальної справедливості, етатизму і ліберальної ідеї правової держави. [39]

Світова практика виробила два основних принципи державного устрою: унітарний і федеративний, але поряд з ними існують і деякі підвиди.

Форма державного устрою - це адміністративно-територіальне і національне будова держави, що розкриває характер взаємин між його складовими частинами, між центральними і місцевими органами державної влади. Форма державного устрою найбільш повного розкриває і показує внутрішню структуру держави. З усіх відомих форм державного устрою виділяють:

унітарні держави;

федерації;

конфедерації.

Хоча конфедерацію не можна віднести однозначно до форм державного устрою, так як конфедерація - є союз кількох держав, які об'єдналися на час для вирішення якої-небудь загальної проблеми.

Унітарна держава - це єдине цільне державне утворення, що складається з адміністративно-територіальних одиниць, які підкоряються центральним органам влади й ознаками державного суверенітету не володіють. У унітарної держави існує ряд ознак, які його характеризують з різних аспектів. На території унітарної держави діє одна Конституція, єдина система законодавства, одне громадянство. У ньому функціонує єдина грошова система, проводиться обов'язкова для всіх адміністративно-територіальних одиниць загальна податкова і кредитна політика.

Унітарна держава припускає єдині, загальні для всієї країни представницькі, виконавчі та судові органи, що здійснюють верховне керівництво відповідними органами місцевого самоврядування або органами управління на місцях. Наприклад, у Франції вищим і єдиним законодавчим органом є двопалатний парламент, що складається з Національних зборів і Сенату. Вища судова влада в цій країні належить Касаційному суду, а вища виконавча влада здійснюється президентом. Крім того, складові частини унітарної держави не мають державного суверенітету. Вони не мають своїх самостійних військових формувань, законодавчих органів та інших атрибутів державності. Однак місцеві органи влади мають досить значну самостійність. За ступенем залежності місцевих органів влади від центральних, унітарний державний устрій підрозділяють на централізований і децентралізований. Держава вважається централізованою, якщо на чолі місцевих органів влади стають призначені з центру чиновники, яким підпорядковані органи (наприклад Фінляндія). У децентралізованих унітарних державах місцеві органи державної влади обираються населенням. Але також існують змішані системи (Японія), де глав адміністрацій частково призначають і частково вибирають. В унітарних державах можуть організовуватися національні та законодавчі автономії. Це пов'язано з проживанням на території даної держави невеликих за чисельністю національностей. Всі міждержавні питання вирішує центральний орган, який офіційно представляє країну на міжнародній арені. Ще однією ознакою унітарної держави є наявність єдиної грошової і відповідно фінансово-економічної системи, а також наявність єдиної державної мови спілкування.

Держава має єдині збройні сили і службу безпеки.

Що стосується Федерації, то це добровільне об'єднання кількох раніше самостійних державних утворень в одну союзну державу. Федеративний державний устрій унікальний. По-перше, він неоднорідний. По-друге, різноманітний. Це визначається різницею в населенні, точніше національно-етнічному складі цього населення, історичними процесами і, географічним положенням. Проте, не дивлячись на це можна виділити ряд ознак, які характерні для більшості федерацій.

.Верховна законодавча, виконавча і судова влада належить федеральним органам державної влади.

.Конституція розмежовує повноваження суб'єктів і самої федерації.

.Територія федерації складається з:

а) суб'єктів, які по-різному називаються.

б) відповідно суб'єкти з адміністративно-територіальних одиниць.

.Суб'єкти федерації можуть приймати свої Конституції, закони, постанови та інші нормативно-правові акти. Вони мають свої вищі органи представницької, виконавчої та судової влади, які діють лише на території суб'єкта цієї федерації.

.Найчастіше є подвійне громадянство, тобто суб'єкт федерації наділяє громадянина, який проживає на його території своїм громадянством, а громадянство федерації ця людина вже має. Тому виходить у громадянина два громадянства: громадянство суб'єкта і громадянство федерації.

. Зазвичай від суб'єктів федерації виділяються представники, які є членами представницької влади; ці представники у своїй сукупності утворюють законодавчий орган федерації, а точніше одну його частину (палату). Друга частина (палати) завжди обирається народом.

. Зовнішньополітичну державну діяльність здійснюють федеральні органи, Вони виступають на міжнародній арені від імені федерації. [40] Федерації будуються за територіальною і національною ознаками.

Територіальна федерація характеризується значним обмеженням державного суверенітету суб'єкта федерації. Державні освіти, складають територіальну федерацію, не є державами, так як внутрішні і зовнішні відносини даного суб'єкта регулюються загальнофедеральними органами влади. Юридичне та фактичне розмежування компетенції між суб'єктом і федерацією визначається конституційними нормами. Зазвичай в Конституції встановлюється перелік питань, які підвідомчі лише вищим федеральним органам влади. А всі інші, не обумовлені в Конституції питання, регулюються виключно суб'єктом. Але в Конституції іноді складається і перелік питань спільного ведення суб'єкта і федерації. Такі питання зазвичай суб'єкт з федерацією вирішує за погодженням.

Суб'єкти федерації позбавлені права прямого представництва в міжнародних відносинах. Законодавство в територіальних федераціях не передбачає, а в деяких країнах і забороняє вихід зі складу федерації без згоди всіх інших суб'єктів. Збройні сили в територіальній федерації єдині. Управління ними здійснюється союзними державами.Голова федерації є ще й головнокомандувачем. У суб'єктів федерації в мирний час не повинно бути своїх збройних сил. (Приклад територіальної федерації - Німеччина). Національні федерації найбільш складні. Їм властиве всі ознаки федерації, але крім них є безліч особливостей. У такого роду федерацій можна виділити ряд рис:

)Суб'єктами такої федерації є національні держави та національно-державні утворення, які відрізняються один від одного національним складом населення, культурою, побутом, традиціями та звичаями, релігією і віруваннями.

)Такого роду федерація будується на принципі добровільного об'єднання складових її суб'єктів.

)Вищі державні органи національної федерації формуються з представників суб'єктів федерації, тобто центральна влада створюється для вирішення проблем кожної нації і народності, яка проживає на території федерації.

) Національна федерація забезпечує державний суверенітет великих та малих націй, іншими словами їх свободу і самостійний розвиток.

) У національній федерації особливістю є правове становище її суб'єктів. У такого роду федерації є поняття - «Право націй на самовизначення», тобто право національного суб'єкта на свій розсуд вийти зі складу федерації, якщо він більше не бажає перебувати в союзі з іншими суб'єктами федерації. Причому згоди суб'єктів федерації на це, як правило, не потрібно. Відмінності федерацій: ці федерації, насамперед, відрізняються ступенем суверенності їхніх суб'єктів. Центральна влада в територіальних федераціях володіє верховенством по відношенню до вищих державних органів членів федерації. Національна держава обмежується суверенітетом національних державних утворень. Якщо в територіальній федерації суб'єкти не можуть встановлювати дипломатичних відносин з іншими державами, то суб'єкт національної федерації запросто це може влаштувати.

Конфедерація-це тимчасовий юридичний союз суверенних держав, створений для забезпечення їхніх загальних інтересів.

Її ознаками є:

а) Конфедерація не має своїх загальних законодавчих, виконавчих і судових органів влади. Спільні конфедеративні органи створюються для вирішення економічних, соціальних, оборонних питань, але не для управління конфедерацією.

б) Конфедерація не втрачає громадянства тих держав, які знаходяться в тимчасовому союзі.

в) Такого роду об'єднання суверенних держав не має єдиної армії, єдиного бюджету, єдиної системи податків. Ці питання можуть вирішуватися єдиними конфедеральними органами влади.

г) Конфедерація може домовитися про єдину грошову систему, єдині митні правила, а також єдину міждержавну кредитну політику на період існування.

д)Зазвичай в конфедераціях створюються «прозорі» кордони, для перетину яких не потрібно спеціальних документів.

е)Але конфедерації недовговічні. Вони розпадаються після досягнення спільних цілей або перетворюються на федерації.

При конфедеративному устрої держави-члени конфедерації зберігають свої суверенні права, як у внутрішніх, так і в зовнішніх справах. Поряд з різними принципами державного устрою, існує поділ самої влади у відповідності зі способами її легітимізації, також важливою ланкою в структурі державної влади є принцип поділу влади, а також ресурси влади, керуючи якими держава проводить в життя свою політику. Ці важливі сторони життя влади в державі розглянемо в наступному розділі .

1.3 Структура політичної влади

Ймовірно, в політичній теорії немає більш складного і заплутаного питання, ніж з'ясування структури владних відносин. Як вже зазначалося, під поняттям «влада» ховаються десятки різних смислових відтінків, що відбивають різні аспекти і компоненти цього складного соціального механізму. [41]

Але більшість дослідників проблеми влади єдині в тому, що загальновизнаним джерелом влади є сила. Тому влада у свідомості людей часто ототожнюється з насильством. Джерелами влади можуть бути: багатство, займане становище і володіння інформацією, а також знання, досвід, особливі навички, нерідко і організація. Роль тих, хто організовує і спрямовує зусилля фахівців, професіоналів, експертів, цінується дуже високо, бо дозволяє здійснювати владу. Організація виступає середовищем для становлення стосунків, що сприяють не тільки мобілізації ресурсів і людей, а й втілення в життя прийнятих рішень. І посада, і досвід, і знання мають сенс і реалізуються через організацію: те, що не під силу одному, досягається зусиллями організації. Джерелом влади виступає і харизма, тобто культ особистості керівника. Вона має велику гнучкість, не вимагає ні тривалого часу для свого формування, ні раціонального набору загальновизнаних норм. Керівник харизматичного типу часто стає національним героєм, що символізує ідеали країни.

Законне право розробляти і втілювати в життя рішення, від яких залежить створення і розподіл цінностей, є найважливішим атрибутом державної влади. Завдання уряду - забезпечення цінностей, необхідних переважній частині суспільства: миру і порядку всередині країни, стабільності, добробуту, рівності. Воно тим самим стимулює підтримку собі і покору законам. Важливим фактором для влади є довіра, що дозволяє фактично впливати на уми і поведінку людей, які повинні вірити, що влада поділяє їхні ідеали та цінності і, відстоюючи такі, здатна карати або заохочувати. Невіра в можливості влади вирішити питання, пов'язані із забезпеченням нормальних умов життя і побуту населення, викликає опір державної влади. Можливості влади залежать від її ресурсів.

Виділяються наступні базові компоненти структури спілкування в рамках державно-публічної влади: 1) агенти, 2) цінності, 3) способи (інструментально-інституційні) і 4) ресурси. Взаємодія між ними і визначає всю палітру відносин, що виражаються поняттями «панування» і «підпорядкування», «воля» і «сила», «контроль» і «розподіл», «керівництво» і «лідерство», «управління» і «тиск», «володарювання» і «вплив», «авторитет» і «насильство» і таке інше. [42]

Таким чином, відносини «панування і підпорядкування» агентів влади складають центральна ланка механізму соціального спілкування між людьми, при якому його учасники визнають сформований порядок владних відносин легітимним, тобто соціально значимим і необхідним способом і стереотипом взаємодії людей у ​​суспільстві. «Слід підкреслити, - відзначають з даного приводу П. Бергер і Т. Лукман, - що концептуальні механізми підтримки універсуму самі є продуктами соціальної діяльності, подібно всім формам легітимації, і дуже рідко їх можна зрозуміти незалежно від діяльності аналізованої спільності. Примітно, що успіх певних концептуальних механізмів залежить від влади, якою наділені ті, хто управляє цими механізмами ». [43]

Торкнемося інституційної основи структури влади, в основі якої лежить принцип поділу влади. Вона спиралася на потужну традицію забезпечення стабільності і рівноваги, синтезу єдиновладдя і колективізму при прийнятті рішень. Проте в древні і середні століття ідея рівноваги зводилася до питань: хто править, як пануючий, враховує інтереси всіх, хто може впливати на владу.

Автори теорії поділу влади винайшли інституціональні гарантії рівноваги. Дж. Локк розрізняв три типи влади: законодавчу, виконавчу, федеративну чи союзну. Верховна влада повинна належати законодавчому органу. Виконавча - монарху, який може одночасно виконувати і союзну владу. Монарх у Локка залишається гарантом єдності держави, тому частково він має прерогативи і в законодавчій діяльності право законодавчої ініціативи. [44] Ідея поділу влади була розвинена Ш. Монтеск 'є. Як і Локк, поділ влади він вважає способом структурування компромісу між політичними силами, королівською владою, дворянською знаттю, що розвивається буржуазією. Але конструювання поділу носить більш чіткий характер, Монтеск'є виділяє три влади: законодавчу, що відає міжнародними справами; виконавчу, що відає цивільними справами. Передбачається відносна самостійність органів держави як по відношенню один до одного, так і щодо способів їх формування. Кожен орган має свою сферу діяльності, і тим самим його влада обмежена. У кожного органу є свої можливості протистояти іншому органу, частково перешкодити йому реалізовувати свою волю, але немає права замінити рішення цього органу своїм рішенням (таке право вето, президентське право розпуску, під законність актів органів управління). Парламент має право визначати сферу діяльності уряду у випадках, передбачених законом, перевіряти, як виконуються закони, залучати міністрів до відповідальності за їх порушення. Монтеск'є виділяє дві палати парламенту. Друга палата складається із знаті і має право скасовувати рішення палати представників. Але права верхньої палати обмежені. Вона може скасувати деякі постанови нижньої палати, але не заміняти їх іншими. Ідея верхньої палати стала для американської практики непорушною реальністю. В Англії, Франції верхні палати відігравали велику роль у минулому столітті. У XX столітті, особливо в повоєнний час, їх роль набагато зменшилась. Суттєвий аспект теорії поділу влади, який виділив Монтеск'є, полягає в розмежуванні державної діяльності і політичного життя. Суди не є політичною владою. Їх завдання - покарання злочинців, розв'язання конфліктів між приватними особами. Згодом європейською практикою вироблений новий політичний інститут-конституційний суд, який має право визнати конституційний указ президента, закон, прийнятий парламентом, не відповідають Конституції.

Формування класичної теорії поділу влади стало результатом пошуку форм забезпечення компромісу і поміркованості у змінах політичних курсів. Безпосереднім результатом ліберального трактування держави були критика абсолютизму і обґрунтування обмеженою монархії. Дж. Локк виправдовував тим самим конституційну монархію, яка оформилася в Англії з прийняттям Білля про права в 1688 році. Проте теорія поділу влади випереджала свій час. Поєднання і урівноваження один з одним спадкових і представницьких інститутів виявилися благотворними для політичного розвитку Англії в наступні століття. Більш того, навіть у XX столітті у великій групі країн Європи король - не тільки традиція, але й символ, а іноді й реальна сила підтримки єдності і стабільності суспільства в перехідні періоди. Гегель вважав точку зору самостійності влади помилковою, нібито обґрунтовує ворожість органів влади, що перешкоджає її єдності як цілого.

Маркс також не побачив демократичної цінності теорії поділу влади. Поділ влади він підміняв прозаїчним, діловим поділом праці. У ленінсько-сталінських постулатах про державу не знайшлося місця ідеї поділу влади. Практика показала, що заперечення даного принципу виражало істота комуністичного режиму, заснованого на монополії на владу, безмежній диктатурі вузького кола людей. Цінність поділу влади полягає в тому, що встановлюються потужні інституціональні гарантії проти тенденції до повновладдя одного з інститутів влади. Діє правило несумісності депутатського мандата з заняттям керівної посади в уряді.

На мій погляд, не можна абсолютизувати поділ влади. Якщо розуміти цей термін буквально, то виходить, що треба вибирати між принципом цілісності держави, єдності влади в суспільстві і поділом влади з якимось принципом. Поділу влади суперечить логіка політичної боротьби. Як відомо партії, прийшовши до влади, ділилися нею з іншими партіями в тій мірі, в якій їх перемога була відносною чи стала результатом створення коаліцій, виборчих блоків, об'єднань. В умовах дії мажоритарного принципу партія, що має сталу партійну більшість у парламенті, формує уряд. Перемігший на президентських виборах визначає напрями внутрішньої і зовнішньої політики в межах повноважень, наданих конституцією і федеральними законами. Іншими словами, принцип поділу влади не слід спрощувати і тим більше тлумачити буквально. Там, де цей принцип прийнятий, мова йде про існування механізмів, що гарантують зосередження владних повноважень у різних інститутах.

Поділ влади полегшує взаємоконтроль діяльності державних органів. Теорію розподілу влади визначають і як систему контролю та рівноваги. Виходить, що кожна влада має своєю сферою повноважень, закритою для інших, але впливає і на суміжну сферу, так як є питання спільного ведення. У європейських країнах поділ влади не носить строго послідовного характеру. У США межа поділу сфер діяльності влади не в усьому є стійкою. Час від часу виявлялася тенденція підміни конгресу президентом, вторгнення Верховного суду у вирішення не лише правових, але й політичних питань. Перемога однієї партії на виборах і президента, і конгресу означає, що поділ повноважень президента і конгресу є нормою, яка особливого ​​політичного навантаження не несе. Проте розділення влади зберігається як гарантія проти зосередження влади в одних руках, як потенційний засіб компромісу, якщо виникають гострі розбіжності. [45]

Призначення та місце кожної гілки влади у здійсненні владних повноважень:

Законодавча влада. Вона ґрунтується на засадах Конституції і верховенства права, формується шляхом вільних виборів. Законодавча влада вносить поправки до конституції, визначає основи внутрішньої і зовнішньої політики держави, затверджує державний бюджет, приймає закони, обов'язкові для всіх виконавчих органів влади і громадян, контролює їх виконання. Верховенство законодавчої влади обмежено принципами права, конституцією, правами людини. Законодавчі органи та інші органи влади (судові та виконавчі) підконтрольні виборцям за допомогою системи народного представництва і вільних демократичних виборах. У демократичних державах носієм законодавчої влади виступає парламент, який буває двопалатним і однопалатним. Найбільш поширеним є однопалатний парламент. У ряді країн діє так звана проста двопалатна парламентська система, при якій одна палата формується в результаті прямих виборів, а інша-на основі територіальної пропорційності.

На відміну від двох інших гілок влади, судова влада має незмінну функцію, - забезпечує дотримання юридично встановленого політичного порядку. З цього випливає, що вона не є елементом, що визначає весь політичний режим, бо не бере безпосередньої участі у здійсненні законодавчого акту. Тому в основі класифікації політичних режимів - президентський, парламентський, режими асамблеї і авторитарний лежить структура відносин між представницькою та законодавчою владою. Як зазначає Ж. Шабо, є і режими з розрізненням цих двох влад, і режими, які характеризуються їх змішанням. У першому варіанті зазначене розходження може приймати форму суворого розділення. Тоді в дії президентський режим. Якщо ж поділ є гнучким або обидві гілки влади співпрацюють, то ми маємо справу з парламентським режимом. Баланс в режимах змішаного типу може схилятися на користь органу - носія законодавчої влади (режим асамблеї) або на користь органу - носія виконавчої влади (авторитарний режим). [46] У ілюстрацію своїх слів Шабо пропонує наступну таблицю:

Режим з відмінностями гілок влади:При поділі владиПрезидентський режимПри співпраці владиПарламентський режимПодання зі зміщенням гілок Влада:На користь законодавцяРежим асамблеїНа користь виконавчої ВладаАвторитарний режим

- Виконавчо-розпорядча влада. Вона відрізняється динамізмом, підвищеною сприйнятливістю до суспільного життя, здійснюється урядом. Особливість виконавчої влади в тому, що вона не тільки виконує закони, але і сама видає нормативні акти або виступає із законодавчою ініціативою. Якщо врахувати, що ця влада здійснює свою діяльність переважно за «закритими» дверима, то за відсутності належних стримувань виконавча влада неминуче підминає під себе і законодавчу, і судову влади. Виконавчо-розпорядча діяльність повинна бути заснована на законі і в рамках закону. Вона не має прав присвоювати собі повноваження і вимагати від громадян виконання яких-небудь обов'язків, якщо це не передбачено законом. Її стримування досягається за допомогою регулярної підзвітності і відповідальності перед народним представництвом, яке має право контролю за діяльністю виконавчої влади.

Судова влада. Вона включає установи, які представляють самостійну структуру державної організації. Стан судової влади, ставлення до неї в суспільстві, напрямки її розвитку справляють істотний вплив на всі сторони життя суспільства: економічну, політичну, культурну, статус людини, забезпечення та захист його прав і свобод. Кожна людина повинна мати тверду впевненість у тому, що його звернення до судової влади буде завершено справедливим рішенням, бо захист прав і свобод людини, вирішення конфліктів і суперечок цивілізованими засобами - норма правової держави. Суд покликаний бути захисником права, припиняючи правопорушення.

Судова влада впливає на законодавчу і виконавчу. Законодавча влада контролюється через систему судів. Так, за допомогою Конституційного суду в країні забезпечується конституційність не тільки підзаконних актів, але й самих законів. [47]

Наступним аспектом структури влади, на якому я хочу зупинитися детальніше, є її ресурси. До основних ресурсів суспільства, регулювання і розподіл яких виступає реальним об'єктом владного спілкування, можна віднести ті матеріальні предмети і духовні блага, які здатні, по-перше, задовольняти потребам та інтересам людей, представляючи певну цінність у соціальних відносинах і, по-друге, підвищувати потенціал впливу і силу впливу агентів влади. На думку ряду американських політологів, влада є, перш за все, контроль і розподіл ресурсів суспільства, а політика, відповідно, - сфера обміну ресурсами або регулювання ресурсообміну. [48]

Найважливішою соціальною причиною підпорядкування одних людей іншим є нерівномірний розподіл ресурсів влади. Ресурси влади дуже різноманітні. Існує кілька класифікацій ресурсів. Згідно з однією з них, ресурси діляться на утилітарні, примусові та нормативні. До утилітарних відносяться матеріальні та інші соціальні блага; до примусових - заходи кримінального та адміністративного впливу; до нормативних відносяться засоби впливу на внутрішній світ, ціннісні орієнтації і норми поведінки людини. Вони покликані забезпечити схвалення дій суб'єкта влади, прийняття його вимог. Другою класифікацією є розподіл ресурсів відповідно до найважливіших сфер діяльності на економічні, соціальні, політико-силові і культурно - інформаційні. Економічні ресурси - це матеріальні цінності, необхідні для суспільного виробництва та споживання (гроші, продукти харчування, корисні копалини та інше). Соціальні ресурси - здатність підвищення (або зниження) соціального статусу чи рангу, місця в соціальній ієрархії (посада, престиж, освіта тощо). Культурно-інформаційні ресурси - знання та інформація, а також засоби їх отримання: інститути науки та освіти, засоби масової інформації та інше. Силові ресурси - це зброя і апарат фізичного примусу, спеціально підготовлені для цього люди.

Специфічним ресурсом влади є сама людина (демографічні ресурси). Люди - це універсальний, багатофункціональний ресурс, який створює інші ресурси. [49] Використання ресурсів влади надають руху всі її компоненти, робить реальністю її процес, що відбувається за такими етапами (формами); панування, керівництво, організація і контроль. Ресурси суспільства обмежені і розподілені нерівномірно, що призводить до постійної боротьби індивідів і груп за їх перерозподіл, а також до взаємного суперництва і тиску один на одного в цій сфері держави і суспільства, протиборства влади керуючих і впливу керованих. Керуючі мають організованим контролем над загальнодержавними ресурсами і адміністративним апаратом, а керовані мають у своєму розпорядженні лише своїми приватними ресурсами потенціалом мобілізації громадян з боку партій і рухів, які поряд з регульованим розподілом «зверху» постійно ведуть боротьбу за вигідний їм перерозподіл суспільних ресурсів і посилення соціального контролю над ними «знизу».

Ще один аспект структури владного спілкування зачіпає відносини «управління (керівництво) - тиск (участь)», пов'язані з самим інституційним механізмом «владарювання», способами державного управління, а також з механізмом «зворотного зв'язку», тобто підтримкою і тиском «знизу» груп громадянського суспільства. Ці протилежні сторони владного спілкування є взаємоспрямовані силові вектора. У цьому аспекті дуже наочно проявляється здатність потенціалу влади і впливу розкриватися в конкретному політичному контексті не тільки у вигляді управлінських і адміністративних рішень, але і у вигляді силового та морального тиску керованих.

Одна справа здобути владу, інша - нею розпоряджатися. Остання передбачає мистецтво вбудовуватися у завжди високий темп життєвих змін і формувати інструменти їх контролю, здійснюючи пряму і непряму регуляцію взаємодій людей і підтримуючи оптимальний ритм суспільного існування. Корисно дотримуватися якихось споконвічно істотних принципів влади. В. В. Ільїн у своїй роботі «Влада», дає такі принципи на яких, на його думку, утримується тверда влада.

Отже, серед основних принципів влади виділяються наступні.

Принцип збереження. Ставлення до влади як переважної, чи не єдино справжньої цінності. Аналогічно традиційним законам збереження даний принцип виражає вимогу стабільності, відтворюваності, пролонгування влади, її незалежності, стійкості до всякого роду перебудов, збурень, змінам. Головне тут - утримання влади всілякими способами.

Принцип дієвості. Володар не аналізує обставини, він справляється з ними. Політику потрібні справи, а не розмови про них.

Принцип легітимності. Забезпечує виконання першого принципу (принципу збереження), безмежна тактика не повинна обертатися тактикою свавілля. Кращий засіб утримувати владу опора на закон, законотворчість. Закон завжди сильніше влади.

Принцип скритності. Лише погана влада не знає іншого шляху крім прямого. Влада повинна вміло користуватися широким арсеналом неявних, латентних засобів та інструментів (таємна дипломатія, секретне листування, закриті зустрічі, конгреси, форуми, слухання тощо), націлених навіть не стільки на охорону державних, політичних чи партійних таємниць, хоча і це важливо, скільки на дотримання правила: найнебезпечніше для влади - говорити правду завчасно.

Принцип реальності. Внутрішня несвобода володаря, що виявляється в його залежності від обставин.

Принцип колегіальності. Сила влади у партнерстві, кооперативності: краще бути першим серед рівних, ніж першим без рівних.

Принцип толерантності. Висока толерантність, доброзичливість володаря - ознака широти поглядів, відмінність розуму далекоглядного, противився необачним агресивним діям.

Принцип приставки «з»: співучасть і сприяння. Цивільна влада як домінування, що випливає не з права сили, а з сили права, базується не на догоджання, а на легальній, добровільній співпраці

Принцип кон'юнктурності. Логіка влади ситуативна, що ускладнює дотримання в ній правил, принципів. Необхідність угод, компромісів, блоків, об'єднань, розмежування робить влада заняттям в повній мірі своєкорисливим.

Принцип самокритичності. Влада чахне від зверхності, від частих і незаслужених перемог, самовпевненості.

Принцип примусу. Чим довільніша влада, тим вона не передбачувана, агресивніша. Співчутливо ставлячись до сформульованого Макіавеллі принципом злочину як основи політики, Бакунін говорив про доповнюючому його принципі «штучної і головним чином механічної сили, що спирається на ретельно розроблену, наукову експлуатацію багатств і життєвих ресурсів нації організованою так, щоб тримати її в абсолютній покорі».

Принцип культурності. Влада - не дар робити все нікчемним. Причина занепаду влади полягає у відставанні культури правителів від народної культури.

Принцип заходів. Фактор персонального забезпечення: володар не аскет, ніщо людське йому не чуже, проте він - особа помірна, уникає надмірностей, перенасичення, володіє собою, протидіє згубній залежності від власних ефектів і пристрастей. Отже, володар має міру у всьому, крім служіння суспільству.

Принцип позитивності. Сила влади полягає у здатності обробляти - зберігати, передавати, множити.

Принцип підстановки. Міць влади - не в публічності, а міцності зв'язків, умінні вичікувати, уникати відповіді, володіти секретами, боляче і розраховано жалити. З метою самозбереження володар оточує себе захисним поясом від всіляких наближених і довірених осіб, а вони амортизують його відносини з соціумом.

Принцип твердості. Влада, шанована за логічність, послідовність, незламність, зв'язність дій, за готовність при необхідності йти на останні і крайні висновки. [51]

Можливо недотримання цих основних принципів і призвело в кінцевому підсумку до такого зубожіння влади в Україні.

1.4 Типологія політичних процесів <#"justify">Сучасною політологією вже розроблено декілька типологій політичних процесів, які виходять з різних критеріальних засад. Впорядкуванню різних видів політичних процесів має передувати розуміння проблеми політичного розвитку.

Вона тісно повязана з аналізом політичного процесу в глобальному аспекті, адже саме поняття політичний розвиток було введено в науковий обіг у другій половині ХХ століття для відображення динаміки політичного життя. Політичний розвиток суттєво відмінний від економічного, соціального, культурного процесів і має свої параметри: 1) він не є необоротнім, можлива й політична реверсія 2) має свої власні показники щодо певної історичної доби 3) не дивлячись на загальні критерії, політичний розвиток не буває одноманітним у різних суспільно-політичних системах. В основі політичного розвитку традиційних суспільств лежали звичка, інерція, традиція, місницькі уявлення та диктат групи в підґрунті сучасного політичного розвитку лежать інновації, публічність політики, індивідуальний вибір і орієнтації, політична активність.

Політичний розвиток можна визначити як зростання здатності політичної системи постійно і ефективно адаптуватися до нових соціальних цілей та утворювати нові інститути, які забезпечують канали для діалогу між урядом та населенням. Критеріями політичного розвитку західна політологія називає:

структурну диференціацію інститутів політичної системи;

здатність політичної системи до інновацій, мобілізації ресурсів влади, до самозбереження;

тенденцію до рівноправності ( в політичній участі, в опануванні владних посад, перед законом).

Якщо вважати політичний розвиток спрямованим та, інколи, керованим змінами у політичній системі, які визначаються потребами соціально-економічного і культурного середовища, то за мірою інтенсивності та ступенем радикалізму цих змін можна виокремити процеси - політичної модернізації, політичної трансформації та політичної модифікації.

.Модернізацією називають процес наближення різних фрагментів чи цілих політичних і соціальних систем до рівня їх найбільш високого розвитку. Обєктивною засадою потреб у модернізації виступає реальна цілісність людства, взаємозалежність різноманітних його частин: розрив чи зростання протиріч у відносинах між відсталими і провідними фрагментами соціально-політичного життя ( і в якості країн, і регіонів, і окремих галузей), що обертається кризою чи глобальними конфліктом, аж до політико-культурного відторгнення. Субєктивні чинники модернізації часто виходили з дуже різних і суперечливих мотивів: завоювання, окультурення, захисту, звільнення тощо. В залежності від історичної епохи, типу культури та ідеології лозунги і методи модернізації теж змінюються: підкорення варварів, місіонерська християнізація язичників- ісламізація невірних- колонізація або деколонізація експорт світової революції і таке інше.

Головна соціальна мета модернізації - гармонізація суспільних відносин, подолання розриву та жорстких протиріч між різними секторами суспільного життя. Політична модернізація є складовою частиною більш широкого процесу соціальної модернізації. Вона предметно конкретизує всі напрямки модернізації в політичному аспекті. Наприклад, індустріалізація та втілення нових технологій модернізує політику працевлаштування, розподілу та всю економічну політику в цілому інформатизація суспільства повязана з опануванням неоліберальних цінностей, прав і свобод людини, зі зміною ролі засобів масової інформації в політиці та реалізації влади радикально змінюється сутність і пріоритети соціальної політики ( в освіті, культурі, охороні здоровя, материнства і дитинства)- тощо.

Політичною модернізацією після ІІ світової війни були охоплені ті країни, що, розвиваючись, переходили від архаїчних політичних структур (притаманним колоніям) до сучасних форм і інститутів, опановували нові технології політичної влади, отже, звільнялись від так званих рудиментарних зразків політичного буття. Найбільш помітними тенденціями політичної модернізації були і є:

а) раціоналізація політичної влади шляхом заміни традиційних, династичних, релігійних, етнічних, політичних інститутів єдиною світською політичною владою;

б) диференціація (виокремлення) нових політичних функцій і відповідна до цього спеціалізація політичних структур (наприклад, інститут розподілу влади, політичного плюралізму, політичного представництва і таке інше);

в) поширення форм і засобів політичної участі різноманітних груп традиційних суспільств;

г)суттєве вдосконалення чинного законодавства (можливо, реформи правових систем) та збагачення числа політичних норм і традицій, відповідно до вимог нової політичної системи (режиму).

. Політична трансформація по суті означає перехід від одного типу сучасної політичної системи до іншого, як правило, від автократії (тоталітаризму, авторитаризму) до демократії. Її мета - приведення політичної системи в сучасний стан, що відповідає стандартам і всім ознакам соціального прогресу.

У ХХ столітті політична трансформація торкнулася багатьох високо розвинутих країн - Германії, Іспанії, Італії, держав Східної та Центральної Європи, колишнього СРСР, зокрема - України і Росії. Цей процес є найбільш радикальним, навіть революційним за своєю природою, адже в його серцевині міститься кардинальна зміна політичного режиму, з усіма атрибутами і ознаками влади. Політична трансформація можлива лише за умов, що ресурси минулої влади та її легітимність вичерпано.

Сам процес переходу від тоталітаризму до демократії в сучасній політології назвали демократичним транзитом, адже він грунтується на відомому законі політики: прямого шляху від тоталітаризму до демократії немає обовязковими є авторитарний етап. Під час проходження останнього транзитні суспільства мають вирішити багато перехідних проблем, які й складають зміст політичної трансформації:

панування однієї ідеології та гіперідеологізація змінюється деідеологізацією, утворюється поліідеологічне суспільство

однопартійність змінюється багатопартійністю, формується політична опозиція

руйнується колишня корумпованість держави з правлячою партією, йде департизація державних установ і соціальних інститутів складається дійсна ситуація горизонтального розподілу влад на виконавчу, законодавчу і судову, а по вертикалі - на центральну, регіональну і місцеву

етатизована економіка роздержавлюється, демонополізується йде розбудова ринкової інфраструктури, перш за все, на основі інституту приватної власності

монополію на інформацію та цензуру замінює свобода слова і свободна преса, що діє як четверта влада

руйнуються цінності та стереотипи тоталітарної політичної культури і свідомості, водночас поступово формуються нові прогресивні пріоритети та зразки політичної поведінки і політичних переконань тощо.

Слід враховувати, що процес трансформаційних переходів часто не вільні від загрози реставрації авторитарних режимів, що може відбутися як на ґрунті націоналістичного, так і релігійного екстремізму.

Своєрідні особливості мав процес переходу (трансформації) від диктатури Франко до демократії в Іспанії в другій половині 70-х - початку 80-х років. Тоді важливу роль стабілізуючого гаранта легітимності переходу влади і відносно повільної трансформації на основі громадського консенсусу виконав інститут монархії.

Посттоталітарні структури держав Центральної, Східної та Південної Європи, республік колишнього СРСР також руйнувались в ході трансформації різними шляхами: парламентським (Польща, Німеччина, Угорщина)- масовими радикальними виступами та акціями, що отримали назву оксамитових революцій (Чехія, Словакія, Болгарія)- збройного повстання (Румунія, Албанія)- громадянської війни (Югославія, пізніше Сербія, Хорватія, Словенія). Україні випало на долю сполучення парламентських засобів трансформації з окремими елементами оксамитової революції.

. Політична модифікація - це процес, що є характерним для досить розвинутих і цілком прогресивних політичних систем і полягає в закономірній зміні акцентів у розташуванні політичних сил (партій), які конкурують на політичній арені. Під час модифікації через оновлення йде укріплення ресурсів демократичної влади, парламентаризму, партійно-ідеологічного плюралізму, прав і свобод людини завдяки коливанню центра влади між легітимними носіями, зберігається демократична наступність та стабільність всієї політичної системи. Наприклад, коли посилюються етатистські тенденції в функціях держави, водночас їх врівноважує посилення активності громадських рухів і груп ( зелених, альтернативних, профспілок, асоціацій тощо)- так, неоконсервативні моделі політики тетчерізму і рейганоміки спричинили помітне соціально-політичне збудження тих соціально-професійних груп США і Великої Британії, інтереси яких були ущемлені. Політична модифікація, як і модернізація, здебільше здійснюється шляхом реформ, принципових політичних рішень і вдосконалення законодавства.

У західній політології розповсюдження отримала типологія політичних процесів, яку запропонував американський політолог Л.Пай, порівнюючи політичний розвиток західних і незахідних країн згідно критерію культурного коду, що визначає поведінку і політичні орієнтації населення. Виявлені відмінності, як вважає вчений, обумовлені цивілізаційними особливостями західного і "незахідного світу. Отже, Л.Пай здійснив на прикладі так званої ідеальної моделі характеристику незахідного (фактично, афро-азіатського) політичного процесу. Однак, слід враховувати, що в західному світі є держави, народи, яких складаються з різних етнічних, релігійних і культурних спільнот, політична культура таких країн гетерогенна з великою кількістю субкультур (наприклад, Швейцарія, Бельгія, Люксембург, Австрія). У них політичний процес має специфіку в порівнянні з політико-культурними однорідними суспільствами отже, тут протиставлення політичних процесів по схемі Захід не - Захід втрачає сенс.

Для розвязання цієї дилеми політологія пропонує ще одну типологізацію процесів ( згідно з критерієм різновидів політичної культури):

.Якщо в основі політичної взаємодії полягає демократична, неетатиська політична культура, в суспільстві розвивається горизонтально організований політичний процес. Він побудований на визнанні формальної рівності та відносній автономії субєктів політики, що конкурують чи співробітничають один з одним згідно правилам політичної гри. В неетатиській системі цінностей домінує ідея свободи, права і консенсусу.

. Якщо політичні відносини ґрунтуються на етатиській (елітиській, технократичній) політичній культурі, то складається вертикально організований політичний процес. За його умов, державній владі, пануючій системі цінностей та політичній науці протистоять стихійні вияви політичних інтересів і потреб ірраціональних мас. Отже, сенс взаємодії держави і громадян полягає у визначенні норм поведінки правителів і тих, ким правлять, тобто піддані визнають авторитет влади, якщо правителі гарантують їм певну міру суспільної свободи.

У посттоталітарних суспільствах держав СНД, Східної і Центральної Європи через особливі специфічні умови сформувалися дещо своєрідні типи політичного процесу. До цих особливих умов слід віднести: перехідний (транзитний) стан суспільства наявність великої кількості субкультур і контркультур слабку спеціалізацію політичних функцій і ролей величезну соціально-економічну диференціацію населення тощо. Виходячи з цього, виокремлюють політичні процеси:

технократичного типу, в якому головне місце віддано опануванню політичних технологій, процедур, методам прийняття політичних рішень, засобам легітимації влади. Учасники політичного процесу строго дотримуються нормативних приписів у своїх функціях та політичних ролях політична культура більш гомогенна (однорідна), політична система стабілізується, а зміни йдуть еволюційно;

ідеократичного типу, що є характерним більше для традиційних суспільств, де відсутня автономна політична особа, слабка диференціація політичних ролей і функцій, тобто це суспільства на початку політичної модернізації. Інтегрувати такі суспільства можливо на основі так званої загально-національної поєднальної ідеї - наприклад, соборності, месіанства, релігії, філософсько-етичної системи, вибір і акцентуація якої залежить від специфіки культурно-історичного досвіду народу, країни;

харизматичного типу, тобто політичний процес, що первинно був характерним для східної культурно-політичної традиції, але тепер він часто відновлюється в посттоталітарних суспільствах (Китай 80-90-х рр., Росія, Грузія, Азербайджан).

В особі харизматичного лідера народ шукає свої політичні ідеали, сподівання під нього підганяють політико-правові норми, нові традиції, він уособлює політичні цілі, визначає завдання і методи політичної влади. За умов низької політичної культури населення харизматичний лідер може швидко перетворитись на вождя чи диктатора, що деформує весь політичний процес. Отже, його необхідно контролювати і стримувати демократичними засобами.

Висновки до І Розділу

Влада - це один з найважливіших видів соціальної взаємодії, специфічне відношення, принаймні, між двома суб'єктами, один з яких підпорядковується розпорядженням іншого, в результаті цього підпорядкування пануючий суб'єкт реалізує свою волю та інтереси.

Владу іноді ототожнюють з її знаряддями - державою, з її засобами - управлінням, з її методами - примусом, переконанням, насильством.

Політична влада виникає в суспільстві, де люди поділені різними інтересами, неоднаковим становищем. Політичною владою забезпечується порядок на основі приналежності людини, групи до певної території, соціальної категорії, відданості ідеї. Політична влада здійснюється завжди меншістю, елітою і виникає на основі поєднання процесу концентрації волі множини і функціонування структур (установ, організацій, інститутів), взаємозв'язку двох компонентів: людей, які зосереджують у собі владу, і організацій, через які влада концентрується і реалізується.

Розроблено декілька типологій політичних процесів, які виходять з різних критеріальних засад. Впорядкуванню різних видів політичних процесів має передувати розуміння проблеми політичного розвитку. Вона тісно повязана з аналізом політичного процесу в глобальному аспекті, адже саме поняття політичний розвиток було введено в науковий обіг у другій половині ХХ століття для відображення динаміки політичного життя. Політичний розвиток можна визначити як зростання здатності політичної системи постійно і ефективно адаптуватися до нових соціальних цілей та утворювати нові інститути, які забезпечують канали для діалогу між урядом та населенням.


ІІ РОЗДІЛ ПОЛІТИЧНА ВЛАДА ТА ФОРМИ ЇЇ ЗДІЙСНЕННЯ

2.1 Влада як соціальне явище. Концепції влади

Історія політичної думки засвідчує одвічне прагнення людства знайти відповіді на питання, які найбільше впливали на розвиток суспільства. Серед таких питань тема влади, і політичної влади зокрема, має ключове значення. Від античних часів і до наших днів ця тема є об´єктом уваги визначних мислителів, державних діячів і політиків, громадян різних держав.

Влада завжди була і залишається заповітною мрією різних політичних сил та їхніх лідерів. Уся історія людства пов´язана з боротьбою за владу, з домаганням влади, з прагненням впливати на владу.Мислителі стародавнього світу, середньовіччя, нового й

новітнього часу відзначали безперервну боротьбу різних соціальних груп за владу як засібзадоволення своїх власних інтересів. Водночас у розумінні сутності політичної влади важливим було трактування її як механізму вирішення спільних справ. Так, німецький філософ Г. Геґель, характеризуючи державу як інституцію організованої політичної влади, зауважував, що держава є виразником всезагальних інтересів.

Значний вплив на розвиток політичної думки і суспільних відносин протягом тривалого періоду справляла марксистська концепція, суть якої полягає в тому, що розвиток економіки, виробництва з відповідною структурою суспільства розглядався як основа політичної та духовної історії людства, яка з часу розпаду первісного общинного землеволодіння була історією класової боротьби між пригнобленими та експлуататорами, підкореними і панівними класами. У такому суспільстві влада має класовий характер, вона зумовлена майновими відносинами, а змістом соціальної влади є відносини панування та підпорядкування. Держава, за марксистською концепцією, відіграє головну роль у системі забезпечення соціальної влади.

Однак, як показав досвід держав, які дотримувалися марксистської моделі суспільного розвитку, абсолютизація класової боротьби блокує конструктивні функції держави, відкидає можливість функціонування її як правової держави, унеможливлює формування громадянського суспільства, а отже, і суспільного прогресу в цілому.

Визначальний вплив на формування концептуальних трактувань влади в західній політології ХХ століття мали ідеї німецького соціолога М. Вебера. Розвиток суспільства, за Вебером, - це постійна боротьба, зіткнення як індивідуальних, так і групових інтересів. Реалізація соціальних інтересів значною мірою залежить від влади, яку Вебер визначав як можливість індивіда здійснювати свою волю всупереч опорові інших. Він характеризував владу і як панування, що дає право одним керувати іншими, від яких вимагається покора та підпорядкування.

Функціонування влади - одне з найважливіших завдань будь-якого суспільства, умова його життєдіяльності. У розвитку людства владні відносини пройшли шлях від влади ритуалів, звичаїв і традицій первісного суспільства до влади законів, моральних норм і принципів сучасного суспільного життя, а уявлення про владу трансформувалися від спрощеного розуміння її як прояву волі людини, наділеної певними повноваженнями, до сучасних складних концепцій і теорій влади.

Телеологічна концепція (від грец. zeXos (reXws) - мета) розглядає владу як засіб досягнення певної мети, певних результатів. Один із прихильників цієї концепції Б. Рассел вважає, що владу можна визначити як реалізацію намічених цілей. Тут використовується широке розуміння влади, яке поширюється не тільки на відносини між людьми, а й на взаємодію людини з природою.

Біхевіористські концепції (від англ. eehavior - поведінка) розглядають владу як особливий тип поведінки людей, коли одні домінують (панують) над іншими, а інші підпорядковуються їм. Влада зводиться до взаємодії людей, базується на можливості зміни поведінки індивідів. Влада розглядається як першопричина, як детермінанта дії особи. Звідси і висновок про необхідність контролю, здійснення впливу на поведінку людей. Так, американський дослідник Б. Скіннер розглядав людину як пасивний об´єкт, не здатний до ініціативи, зате з природними задатками підпорядковуватися. Він обґрунтував необхідність цілеспрямовано впливати на людей для одержання бажаної зміни їхньої поведінки. Ці ідеї було використано в деяких урядових програмах, спрямованих на зміну поведінки людей, включаючи і сферу політичних відносин.

Психологічна інтерпретація влади (3. Фройд, Е. Фромм та їхні послідовники) вбачають першопричину владних відносин у сфері свідомості й підсвідомості людей, розглядають владу як взаємодію людей, як прагнення влади одних і підлеглість інших, досліджують суб´єктивну мотивацію поведінки індивідів у реальних умовах суспільного життя. У деяких аспектах психологічні інтерпретації близькі до біхевіористських трактувань влади.

Багатогранність влади як соціального явища виявляється і в підходах до визначення цього поняття. У літературі можна знайти характеристику влади як особливого типу відносин між людьми - відносин панування та підпорядкування; як здатність до цілеспрямованої діяльності; як особливий психічний акт (прагнення влади, панування); як спосіб регулювання групової поведінки та соціального управління тощо.

Визначення сутності політичної влади пов´язане із загально-соціологічним трактуванням влади як соціального явища. Більшість дослідників віддають перевагу визначенню влади як реальної здатності соціального суб´єкта здійснювати свою волю, впливати на діяльність і поведінку людей за допомогою певних засобів - авторитету, права, насильства тощо.

Таке трактування влади включає в себе як необхідні складові відносини примусу, підпорядкування об´єкта волі носія влади, а також утвердження права на такий примус, на використання сили. Ж.-Ж. Руссо слушно зауважив: «Найсильніший ніколи не буває достатньо сильним, щоб бути постійно господарем, якщо тільки він не перетворює свою силу на право, а покору - на обов´язок».

Влада і владні відносини є складними, двосторонніми чи багатосторонніми асиметричними взаєминами між учасниками - суб´єктом і об´єктом влади. Необхідною умовою реалізації влади є досягнення підлеглості об´єкта впливові суб´єкта.

Суб´єкт влади є активним, спрямовуючим началом у владних відносинах, він є носієм влади і впливає на поведінку об´єкта наявними у нього засобами для реалізації своїх інтересів. Суб´єктом може бути індивід, політична еліта, соціальні страти, класи, нації, держави і навіть світове співтовариство (ООН, ЮНЕСКО).

Об´єктом влади є учасник (учасники) владних відносин, на якого спрямовується вплив суб´єкта, що прагне за допомогою різноманітних засобів підпорядкувати собі об´єкт впливу.

Об´єкт і суб´єкт влади перебувають у тісному взаємозв´язку, під впливом різних об´єктивних і суб´єктивних чинників, серед яких матеріальні, соціально-культурні, політико-правові, мотиваційні та н..

Зміст політичного життя суспільства визначається характером суб´єктно-об´єктних відносин, які розгортаються на функціональному рівні, в опосередкованій чи безпосередній участі й залежать від сприйняття дій суб´єкта об´єктом. Це сприйняття може проявлятись у формі схвалення, байдужості чи заперечення з відповідними наслідками, які необхідно врахувати суб´єктові влади.

2.2 Сутність і функції політичної влади

Становлення суспільної влади зумовлено об´єктивними потребами розвитку суспільства, необхідністю зберігати його цілісність і якомога повніше задовольняти суспільні інтереси.

Виникнення інститутів управління й регулювання суспільних відносин стало політико-правовим актом, який регламентував відмінність (різноманітність) інтересів у суспільстві та фіксував політичне відчуження громадян від безпосереднього здійснення владних повноважень.

Ускладнення змісту, структури і функцій політичної влади сприяло перетворенню політичного відчуження на норму політичного життя.

Із формуванням держави суспільна влада набуває свого вищого якісного стану з інфраструктурою, що розвивається відповідно до існуючих політичних реалій.

Тривалий історичний період у розвитку цивілізації держава була монопольним суб´єктом політичної влади, і це призводило до абсолютизації влади і до зловживання нею, служило перешкодою повноцінному, ефективному розвиткові суспільства. На розв´язанні цієї проблеми зосереджували свої зусилля визначні мислителі, державні й політичні діячі. У XVIII столітті французький філософ Ш. Монтеск´є розробив концепцію поділу влади, сутність якої полягає в необхідності функціонального розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову, створення умов для їхнього повноцінного функціонування. Такі самі думки висловлював і український мислитель, гетьман П. Орлик у своєму проекті Конституції України, який вважається одним із найкращих зразків перших політичних документів такого роду.

Дальший розвиток людства з інтенсивними процесами демократизації всіх сфер суспільного життя сприяв розширенню спектра учасників політичної влади, зокрема таких, як політичні партії, громадські об´єднання та рухи, групи тощо. Відтак і політична влада стала уособленням не лише держави та її інституцій, а й нових суб´єктів політики.

Отже, поняття "політична влада" об´ємніше за змістом, ніж поняття "державна влада", оскільки носіями політичної влади є не лише держава, а й інші учасники політичного життя суспільства, які беруть участь у реалізації владних відносин. Відповідно і політична влада набуває таких форм, як державна, партійна, влада громадських організацій, інформаційна влада та ін.

Політична влада - це здатність і можливість здійснювати визначальний вплив на політичну діяльність і політичну поведінку людей та їхніх об´єднань за допомогою політичних засобів (права, авторитету, волі, правомочного використання примусу тощо).

За багатовікову історію розвитку людської цивілізації відбулися значні зміни в реалізації влади: від архаїчних форм насилля та підпорядкування до сучасних демократичних форм здійснення її, що спрямовані на досягнення консенсусу, самоврядування, підпорядкування законам.

У сучасній політології домінує трактування політичної влади як взаємодії суспільних інтересів, асоціативної діяльності різних соціальних груп (страт), які у своєму протиборстві прагнуть до організованого примусу як до основи здійснення своєї політики.

Матеріалізація політичної влади, набуття нею ролі визначального чинника суспільного життя відбувається завдяки інституціалізації (формуванню та функціонуванню відповідних інституцій влади). Становлення і розвиток політичних інституцій, у свою чергу, є показником рівня цивілізованості суспільства.

Основними характерними ознаками політичної влади є: легальність використання сили; верховенство, обов´язковість її рішень для всіх громадян; публічність, тобто всезагальність, та безособовість, що є виявом усезагальної волі;моноцентричність та ієрархічність центрів приймання рішень; багатоманітність ресурсів і методів здійснення влади (від насильства, примусу, карання до заохочення й переконання, від контролю й управління до суперництва й співробітництва); легальність влади як виправдання застосування сили та обмеження свободи, коли громадяни визначають правомірність існуючого політичного порядку.

Соціальна роль політичної влади найповніше розкривається через її функції, що включають у себе:

формування політичної системи і політичних відносин суспільства;

управління справами суспільства і держави на різних рівнях;

керівництво органами влади, політичними і неполітичними процесами;

контроль політичних та інших відносин і в кінцевому підсумку створення певного, характерного для того чи того суспільства типу правління, політичного режиму і державного устрою (монархічного, республіканського), відкритого або закритого, відокремленого від держави (автократичного) суспільства, притаманної даній державі політичної системи, відповідних їй політичних відносин та інших політичних характеристик.

2.3 Реалізація державної влади. Політичні режими

Аналізуючи феномен політичної влади, М. Вебер виділив три типи легітимного (суспільно визнаного) владарювання.

Перший тип - традиційне владарювання, що базується на усталених традиціях, на вірі у законність і непорушність існуючих відносин влади, на повазі до авторитету володаря. Цей тип влади має дві модифікації: а) патріархальне владарювання, характерне першорядною роллю патріарха в системі влади і формальною згодою громадян щодо запроваджених владою відносин; б) станове владарювання, що базується на ієрархічності (структурованості) за майновими і моральними критеріями і, відповідно, за нерівністю різних станів щодо відносин з владою.

Другий тип легітимного владарювання, за М. Вебером, - це легальне (раціонально-правове) владарювання, якому притаманне дотримання встановлених законом порядків і виконання владних повноважень органами влади і професійним апаратом, визнання їхньої законності громадянами. Такий тип влади базується на свідомому підпорядкуванні правовим нормам і законам, які встановлюють інституції влади.

Третій тип влади одержав назву "харизматична влада" (від грец. харіауіа - винятковий дар, талант людини). Цей тип влади базується на вірі у надзвичайні властивості, в такі риси характеру політичного лідера, які забезпечують визнання підлеглими його безпосереднього права здійснювати владні повноваження.

Типологія влади і політичного лідерства, яку розробив М. Вебер, активно використовується і в сучасних політичних процесах.

Однією з важливих умов успішного функціонування влади та її інститутів є забезпечення легітимності влади. Легітимність (від лат. legitimus - законний, правомірний, справедливий) - поняття, що характеризує здатність політичного режиму досягти суспільного визнання обраного курсу, прийнятих ним політичних рішень, функціональних чи кадрових змін. Легітимність - це засіб узаконення певного типу панування, що ґрунтується на вірі у фактичну та юридичну правомірність дій існуючого політичного режиму. Легітимація досягається проведенням інституціями влади заходів щодо інформування громадян про стратегічні й тактичні завдання та про здійснювану політику, обґрунтування правильності й ефективності прийнятих рішень і дій. Такі заходи мають на меті завоювати довіру громадян до влади і є невід´ємною умовою реалізації політики.

Проблема теоретичного аналізу політичної влади полягає у зясуванні трьох питань: сутність влади (кому вона служить?); зміст влади (у чиїх руках перебуває?); форма влади(як вона організована, якими є апарат і методи її здійснення).

Існує думка, що поняття „субєкт влади і „носій влади нетотожні. Субєкт влади - це соціальні групи, насамперед панівні класи, політичні еліти, окремі лідери; носії влади - державні та інші політичні організації, органи і установи, утворені для реалізації інтересів політично домінуючих соціальних груп. Існує й інша класифікація владних субєктів. Згідно з нею субєкти влади умовно поділяють на первинні й вторинні:

) Первиним субєктом за республіканського, демократичного правління є народ - носій суверенітету і єдине джерело влади в державі. Він здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Поняття народ неоднорідне: основними субєктами влади є великі групи населення, обєднані спільністю корінних інтересів і цілей; неосновними - невеликі етнічні групи, релігійні громади тощо.

) Вторинні субєкти носіїв влади - малі групи, представницькі колективи, партії, асоційовані групи, групи партикулярних (приватних, неофіційних) інтересів тощо. Суверенним субєктом політичної влади є громадянин держави, наділений конституційними правами та обовязками. Суттєву роль у владних відносинах відіграють політичні лідери. Сукупним (колективним) носієм політичної влади є сама політична система суспільства як спосіб організації і розвитку соціальних спільнот і їх стосунків.

Обєкт політичної влади - це явища і процеси політичної сфери, на які спрямована дія субєктів політики. До розуміння обєкта влади треба підходити діалектично, оскільки певні субєкти і обєкти влади можуть мінятись місцями залежно від обставин і ролі. Скажімо, класи, соціальні групи, етнічні спільноти, окремі громадяни, громадсько-політичні організації є субєктами або носіями політичної влади, водночас вони і стосунки між ними є обєктами владного впливу. До обєктів політичної влади відносять також усі сфери суспільного життя - економічну, духовну, соціальну, науково-технічну тощо, суспільство загалом.

Функції політичної влади:

інтегративна (полягає в об'єднанні соціально-політичних сил суспільства);

регулятивна (спрямовує політичну волю мас на регулювання життєдіяльності суспільства, правотворчість);

мотиваційна (формування мотивів політичної діяльності, передусім загальнозначущих);

стабілізуюча (націленість на стійкий розвиток політичної системи, громадянського суспільства).Найвідомішою є класифікація типів влади, запропонована М.Вебером:

традиційний, який спирається на віру в святість традицій і право володарювати тих, хто одержав владу за цією традицією;

Представники традиційної влади:

харизматичний - оснований на вірі в надприродну святість, героїзм чи інші виняткові чесноти володаря і створеної або отриманої ним влади: харизматична Індіра Ганді;

раціональний (легальний), що ґрунтується на вірі в законність існуючого порядку, професіоналізм владних структур: приклад раціональної влади: канцлер ФРН Ангела Меркель.

Основні особливості державної влади:

вона не може належати нікому поза правовими повноваженнями (поза законом);

є єдиною в межах свого політичного простору;

має публічний характер;

володіє монополією на використання спеціального апарату примусу;

програма діяльності базується на спільності інтересів громадян.

У політичному житті сучасних демократичних держав поділ влади - визначальний механізм функціонування влади, відповідно до якого законодавча, виконавча і судова влада здійснюється відповідними (різними) державними органами в межах повноважень, компетентності та відповідальності кожної гілки влади, а це унеможливлює зловживання та узурпацію влади в суспільстві.

Реалізація державної влади відбувається завдяки виконанню державою певних функцій, суть яких полягає у встановленні законів, забезпеченні управління та регулювання всіх сфер суспільного життя, здійснення правосуддя тощо.

Розвиток суспільства - це постійне прагнення різних політичних сил завоювати владу, домогтися її чи вплинути на перерозподіл влади на свою користь. Спектр шляхів досягнення влади досить широкий - від політичних революцій, контрреволюцій, різного роду політичних переворотів (включаючи й військові) до політичних виборів як механізму реалізації влади в демократичних державах.

До основних ознак демократичного політичного режиму належать такі:

вільні вибори правителів, які передбачають щонайменше три умови: 1) свободу висування кандидатур; 2) свободу виборчого права, тобто загальне і рівне виборче право; 3) свободу голосування, що означає таємне голосування, рівність усіх в інформації та можливості вести пропаганду під час виборчої компанії.

Вибори:

пріоритет прав людини над правами держави;

наявність представницьких органів, які формуються на основі загальних виборів;

виконавча влада походить від народу (президентська республіка) чи від представницького органу (парламентська республіка);

побудова держави за принципом поділу влад на законодавчу, виконавчу і судову;

легальна діяльність не тільки урядових, а й опозиційних партій (тобто реальна багатопартійність);

визнання і здійснення на практиці принципів конституційності й законності. І влада, і громадяни повинні поважати конституцію, а влада - підкорятися юрисдикції незалежного органу конституційного контролю;

визнання рівноправ´я громадян, проголошення і здійснення на практиці демократичних прав і свобод;

підпорядковування меншості волі більшості після прийняття рішень і виконання їх;

обмеження влади більшості над меншістю, теоретичне й практичне унеможливлення фізичної ліквідації меншості;

повага більшості до права меншості мати власний погляд і відстоювати його цивілізованими методами;

розвинуті сектори економіки, вільні від прямого державного втручання;

розвинуте громадянське суспільство. Державна влада і громадянське суспільство виступають як рівноправні партнери, які на паритетних засадах беруть участь у вирішенні тих чи інших суспільних проблем. І держава, і громадянське суспільство є суб´єктами суспільної життєдіяльності.

Тоталітарний політичний режим характеризується всеохопним репресивним примушуванням громадян до виконання владної волі, здійснюється цілковитий державний контроль за діяльністю окремих громадян, їх об´єднань, соціальних груп та індивідів. Суспільне життя ґрунтується на адмініструванні, примушуванні й заборонах, на бюрократичній системі управління.

Тоталітарному політичному режимові притаманні:

надцентралізована, моністична структура влади, в якій панівна група не несе відповідальності перед виборним органом і не може бути позбавлена влади інституційними засобами. Влада на всіх рівнях формується через закриті канали, бюрократичним шляхом;

монопольний політичний контроль над економікою та іншими сферами суспільства, цілковите відчуження громадян від власності. У тоталітарному суспільстві жодна з його сфер не вільна від контролю;

влада належить масовій політичній партії, що організована недемократично. Влада партії забезпечується шляхом зрощення її з державними органами і повного одержавлення суспільства;

політизація, регламентація і санкціонування всієї життєдіяльності суспільства. Терористичний поліційний контроль за поведінкою громадян;

вимога до громадян активно виявляти відданість режимові і підтримку його;

громадсько-політичні, недержавні організації існують формально, стають продовженням державних або партійних організацій. їхня діяльність детально регламентується;

монопольна, деталізована ідеологія, що легітимує режим і обґрунтовує його історичну місію;

ліквідація конституційних прав і свобод особи (особистості);

репресії як засіб державної політики.

- Василь Стус - один з багатьох репресованих українських інтелігентів.

Авторитарний політичний режим характеризується значним зосередженням влади в руках однієї особи або монопольної групи, де обмежуються політичні права і свободи громадян, їхніх суспільно-політичних організацій, діяльність і повноваження яких суворо регламентуються. Це-режим жорсткого примушування до дотримання непопулярних, але формально легальних вимог.

Основні ознаки авторитарного режиму:

відмова від принципів конституційності і законності (якщо конституція зберігається, то, здебільшого, стає чисто декларативною), широке застосування або загроза застосування політичних репресій;

концентрація влади в руках уряду, глави держави чи військових. Відмова від принципу поділу влади;

відсутність центральних і місцевих представницьких органів чи перетворення їх на маріонеткові установи;

мілітаризація державного апарату, різке посилення впливу військових сил. Втручання армії в політичний процес з метою припинити тривалі політичні кризи;

формування приватного сектора економіки, вільного від прямого державного втручання ( приклад авторитарного режиму - Авторитарна КНДР).

За авторитарного режиму не виключаються певні елементи демократії: вибори, боротьба політичних партій у парламенті тощо. Водночас політичні права громадян і громадсько-політичних організацій обмежені, їхня політична поведінка жорстко регламентована, легальна опозиція заборонена.

За авторитаризму починає формуватися громадянське суспільство. Однак його сфера досить обмежена. Держава може зважати на вимоги громадянського суспільства чи ігнорувати їх, воно фактично підпорядковане державі.

Отже, авторитаризм певним чином відрізняється від тоталітаризму. Основні відмінності:

тоталітаризм практично стирає межі між державою і громадянським суспільством, прагнучи контролювати всі сторони життя людини. За авторитаризму з´являються елементи громадянського суспільства;

стрижень усієї тоталітарної системи - єдина ідеологія й добре організована єдина партія. Особа лідера може не мати великого значення. Для авторитарного режиму така ідеологія не обов´язкова. Правляча еліта переважно неоднорідна і спирається на блок соціальних, політичних та інших сил, які багато в чому різняться, але мають суспільну зацікавленість у здійсненні влади авторитарними методами. Тому в цій системі набагато більшу роль відіграє лідер, який користується авторитетом у всіх течій правлячого блоку і стежить за додержанням балансу інтересів його учасників;

тоталітаризм прагне до прямого політичного регулювання сфери економіки, тоді як авторитаризм може поєднуватися і з централізованою, і з ринковою економікою. Отже, за авторитаризму політична система має більшу автономію щодо економіки.

2.4 Формування політичної системи і державності України

Політична система в Україні є той необхідний механізм, за допомогою якого і здійснюється повновладдя та суверенітет народу. В реальній політичній практиці часто окремі політичні партії, політичні лідери присвоювали і присвоюють функції народного представництва, наслідком чого - відчуження політичної влади від тих, кому влада по праву повинна належати. Ось чому визнання інститутів, відносин і норм, завдяки яким забезпечується управління суспільством, відображаються інтереси в політичній свідомості та політичній культурі, їх виражають і утверджують політичні партії та інші. Політична система суспільства - це система відносин і установ, що включають, по-перше, державу і владні інститути та структури; по-друге, соціально-класову структуру суспільства, тобто сукупність соціальних спільностей і верств суб'єктів політичної діяльності; по-третє, політичні відносини всіх соціальних спільностей, класів, верств і груп - рухомої, динамічної структури політичної системи; по-четверте, виростаюча з політичних відносин політична організація суспільства, що охоплює всі стабільніші політичні установи суспільства, управлінська частина політичної системи. Влада може здійснюватися від імені народу, може бути владою для народу, але не може бути владою самого народу. І демократія реалізовувалася лише поки як «уряд схвалений народом», але не як правління народу.

Особливості системи політичних інститутів сучасної України визначаються в межах різних типів. По-перше, відносна стабільність системи здатна легко трансформуватися в нестабільність через поглиблення конфліктів між основними політичними блоками, в тому числі і всередині державного механізму, а також між різними регіонами. По-друге, система з відносно низьким темпом соціальних процесів і недостатньою прийнятністю соціальних новин.

Самостійна політична система сучасної України молода, фактично не має досить ефективних традицій і досвіду самостійного функціонування. Історичні традиції державної суверенності України практично не зв'язані з процесом реалізації сучасних проблем суспільства. Політичній системі України властиві централізованість з деякими елементами регіоналізації та децентралізації. Система не здійснює повністю комплекс функцій, необхідних для забезпечення нормального функціонування сучасного цивілізованого суспільства. Сучасна політична система України - перехід від не правового до правового типу політичної системи, в якій методи нормативного правового регулювання переважають над методами використання безпосередньо вольових актів органів політичної влади. Для більшості населення політична система легітимна. Політична система сучасної України діє в умовах надзвичайної, а не нормальної ситуації - політичної та соціальної. Причому надзвичайність обставин склалась в усіх сферах суспільства:

а) в природному (фізичному та біологічному) середовищі, де поглиблюється екологічна криза, що зберігає панування нерозумних моделей природокористування (в промисловості та сільському господарстві), загальний генофонд народу зазнає значних втрат;

б) в господарюванні прогресуючою виступає тенденція деградації найважливіших структур життєдіяльності соціуму;

в) в сфері культури (зокрема в сфері освіти) не забезпечується повне відтворення загальної культури відповідно передовим, прогресивним стандартам та потребам прискореного соціального розвитку, спостерігається дальша ерозія масової «практичної моралі», значна частина населення все ще перебуває під впливом «культурного шоку», зв'язаного з швидкими змінами панівних офіційних міфів і відсутністю чіткої національної ідеї;

г) не сформована система ефективних відносин України з іншими державами і міжнародним співтовариством.

Особливістю політичної системи сучасної України є перехід впровадження консенсусної моделі вирішення соціальних конфліктів миролюбність і неагресивність, позбавлення власної глобальної (загальнопланетарної) системи забезпечення національних інтересів, сучасна політична система ще поки не здатна забезпечити зростання рівня і якості добробуту всіх основних верств населення. Політична система є світська, на відміну від атеїстичної або релігійної. Політична система України одержавлена з недосить високим інтелектуальним рівнем політики, з переважанням певних соціальних прошарків реформованої традиційної номенклатури, нової номенклатури - сил, що включаються в контроль над «каналами розподілу» і «нуворишів», здатних «стимулювати в необхідному для них напрямку діяльності політиків і бюрократичного апарату. Сучасну політичну систему України можна назвати перехідною від соціалістичної до капіталістичної або перехідною від казармового (недемократичного, негуманного) соціалізму до капіталізму, доповнену деякими рисами неокапіталізму, але не як перехідну до демократичного соціалізму. В сучасній Україні існує і специфічний «змішаний» політичний режим, в якому поєднуються ознаки всіх основних чистих різновидів політичних режимів» демократичного, авторитарного, автократичного, диктаторського, тоталітарного, анархічного, охлократичного. Передбачити направлення подальшої еволюції політичного режиму сучасної Україні досить складно, тому що характер еволюції залежить від величезної кількості факторів, і внутрішніх, і зовнішніх.

На початку розгортання процесу демократизації і реформування політичної системи і державності демократичні політичні сили і не усвідомлювали, над якою прірвою стояла Україна. Підвищення цін набрало загрозливих меж, за якими людський гніт зневір'я в правоті дій правлячих кіл. Але чому ж Україна, потенційно багата держава, ввійшовши в незалежність, суверенність з достатньо пристойним становищем, перетворюється в заштатну, злиденну, збіднілу країну? Не тому, що нею управляли демократи, а тому, що демократи виявилися непідготовленими до державного управління. Згадаємо найпопулярніші мітингові гасла, що виголошувались тоді: «Україна годує всіх росіян, казахів, таджиків та ін.». Але тоді чомусь, гасла, що їх кидали демократи, «замовчували»: «Так, годує, але однаково, як і росіяни, казахи, таджики - Україну забезпечують нафтою, лісом, сировиною...»

На початку 90-х років експерти Світового банку, визначаючи стан економіки України робили висновок, що і Україні і іншим республікам колишнього Радянського Союзу сприятливіше входити в ринкову стихію разом, тому що всі вони використають сировинну базу Росії і інших республік. І щоб нормально жити, Україна щорічно мала купувати у Росії три найважливіші види сировини: нафту, газ, ліс - на пятнадцять мільярдів доларів. І якщо тоді дві тонни нафти купували за тонну зерна, а за продане Росії м'ясо купували бензин ( якщо за кілограм м'яса Україна отримала три долари по тодішнім цінам з коефіцієнтом 0,6, то за один літр бензину платила Росії... 7 копійок). Але на це тоді не звернули уваги. А коли опам'ятались, то виявилося, що Україна не спроможна купувати сировину в Росії за світовими цінами. Можна, звичайно ж, платити за нафту і газ зерном, якого Україна вирощує 40 мільйонів тонн щорічно. Але для харчування власному народу Україні зерна потрібно понад 50 мільйонів тонн - по тонні на душу населення. Можна платити ще цукром. Але виробництво «білого золота» в Україні на початку 90-х років різко падає. Можна ще платити російськими карбованцями, але їх то в Україні немає... І ніхто тоді з демократів не задумувався над тим, що вихід України з економічної системи Союзу, а після і співдружності незалежних держав згубно для України. Коли ж новоявлені політики спохватились, чим обійшовся вихід України, то знову заспівали старі пісні, обвинувачуючи «москаля»: не хоче, проклятущий, ділитися по-братерськи... І в сучасних умовах в Україні немає людей, що не зрозуміли ситуації, і не закликали б до здорового розуму в відносинах з сусідами і партнерами - колись по Союзу, а тепер в співдружності. Відразу ж лжепатріоти заволали: той, хто виступає за широкі, рівноправні, суверенні зв'язки з Росією, з іншими державами співдружності, мовляв, «проросійські настроєні» або «антиукраїнці». Так, хочеться Україні в «ту» Європу - ситу і благополучну. Але реалії такі, що Україна з низькими технологіями, неконкурентною продукцією, невідповідними запитами і потребами Європі чи потрібна. Ось чому вкрай потрібні розширені зв'язки з Росією, країнами співдружності, зв'язки рівноправні, суверенні.

Звичайно ж, Україна, реформуючи політичну систему, формуючи суверенну державність, має і розширювати економічні, культурні зв'язки з Росією, Білорусією та іншими державами співдружності по рівноправній, суверенній основі, удосконалюючи і політичну організацію суспільства. Політична організація суспільства - сукупність державно-правових органів, політичних партій і політичних рухів, масових суспільних організацій і трудових колективів, об'єднань, призначена для реалізації волі та інтересів керівного класу, нації, соціальної спільності або коаліції соціальних груп і рухів на основі здійснення політичної влади. Структура політичної організації суспільства надзвичайно складна, охоплює не тільки офіційні органи, установи, організації і неофіційні об'єднання та інші. Суверенність та соціальний зміст політичної системи, політичної організації суспільства, структура влади, способи та методи її реалізації і характеризують сучасний політичний режим України.

Процес демократизації сучасного суспільства і перетворення політичної системи України обумовлюються рядом особливостей.

По-перше, Україна на протязі багатьох століть розвивалась у складі багатонаціональної Російської держави і разом з утворенням досконаліших економічних і соціальних основ об'єднання, природно йшов процес удосконалення політичної системи Російської імперії.

По-друге, в умовах унітарного багатонаціонального утворення, Україна позбавлена права і можливості на формування своєї, національно-специфічної державності, а етнічна спорідненість, спільність духовного життя, специфічні народні традиції росіян, українців, білорусів, однаковість долі, особливо в трагічні історичні періоди, формували об'єктивну потребу до єднання на ос« нові однотипних політичних структур.

По-третє, умови жорстокої експлуатації народів не тільки на феодально-кріпосницькому, але й на капіталістичному етапах розвитку не могли не викликати до життя національно-патріотичні ідеї самостійного економічного, політичного розвитку. Тим більш, що всі світові імперії, в тому числі і Російська, не є природно-об'єктивними формуваннями, а становили насильницької створені, або вимушено вибрані об'єднання народів, в яких суспільні не життя регулювалося здебільшого не соціально-економічнимия базисними факторами, а переважно суб'єктивно-політичною спрямованістю і амбіціями панівних націй, панівних класів, еліт, династій. А це вело до приниження народів, подвійної системи експлуатації, і разом з тим пробуджувало національну самосвідомість! стимулювало передову політичну думку і піднімало народи на національно-визвольну боротьбу.

По-четверте, особливості розвитку України найяскравіше виявилися в історичних умовах Росії першої чверті XX століття, що об'єктивно поставили під сумнів «справедливість» існування імперії. Внутрішні економічні, соціально-політичні процеси зажадали глибокого реформування, принципового перетворення всієї політичної системи і політичного режиму суспільства. Цей процес насувався навально, політична свідомість мас пробуджувалась активно, їх готовність до революційно-перетворюючих дій стала настільки очевидною, що неспроможні до життя в умовах зміни фактичної ситуації, старі соціально-політичні структури володарювання виявилися неспроможними забезпечувати стабільність здебільшого нові виробничі та суспільні відносини. Зміна політичної надбудови стала неминучою. В Україні, де поряд з сильними традиціями інтернаціональної єдності народів існують історичні активні націоналістичні і сепаратистські сили, процес становлення і розвитку політичної системи і політичного режиму: капіталістичної держави набуває ряду специфічних особливостей, а діяльність різноманітних політичних структур і рухів насторожує маси, змушує їх ревно оберігати вже надбані політичні цінності. В таких умовах політичні лідери в Україні все ж зуміли використати політичну ситуацію і розгорнули діяльність по створенню такої системи суспільних політичних відносин, що сприймалася б з розумінням народом і його посланцями в представницьких органах влади. Всенародний референдум, що відбувся 1 грудня 1991 року, підтвердив природне бажання народу України жити в суверенній і незалежній демократичній, соціальній, правовій державі. В сучасних умовах в Україні здійснюється процес передачі влади на місцях органам самоврядування, а всередині їх - розмежовування законодавчих і виконавчих органів, йде пошук найоптимальніших структур з урахуванням інших країн. В структурі політичних інститутів політичної системи і політичної організації України провідне місце займає держава, що виступає представником всього суспільства, яка є сувереном влади, тобто верховенством влади в межах державних кордонів і незалежністю ззовні. Існування державної влади знаходить відображення в чиновниках, армії, адміністративних органах, органах правопорядку, судах та інші. Держава характеризується як всеосяжна, універсальна політична організація суспільства. Держава оберігає економічні основи суспільства, охороняє умови використання всіх ресурсів: людських, матеріальних, природних в інтересах розвитку суспільства, утримує в покорі супротивників і порушників законів, піклується про вчасне усунення соціальних суперечностей. Законодавчу владу в Україні представляє Верховна Рада, обрана на основі загальних, прямих, таємних альтернативних виборів. У прерогативи Верховної Ради входить законотворча діяльність, затвердження державного бюджету, ратифікація міжнародних договорів і угод, затвердження кабінету міністрів та ін. Істотні зміни сталися в системі виконавчої влади: новим її елементом - президентська влада. Президент України - глава держави, виступає від" її імені, гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. За згодою. Верховної Ради Президент призначає Прем'єр-міністра України. Йому підкоряється Кабінет Міністрів на чолі з Прем'єр-міністром. Президент представляє Україну на міжнародній арені, веде переговори і підписує угоди і договори про взаємовідносини між державами та інше.

Висновки до ІІ розділу

Визначальний вплив на формування концептуальних трактувань влади в західній політології ХХ століття мали ідеї німецького соціолога М. Вебера. Розвиток суспільства, за Вебером, - це постійна боротьба, зіткнення як індивідуальних, так і групових інтересів.

Функціонування влади - одне з найважливіших завдань будь-якого суспільства, умова його життєдіяльності. У розвитку людства владні відносини пройшли шлях від влади ритуалів, звичаїв і традицій первісного суспільства до влади законів, моральних норм і принципів сучасного суспільного життя, а уявлення про владу трансформувалися від спрощеного розуміння її як прояву волі людини, наділеної певними повноваженнями, до сучасних складних концепцій і теорій влади.

Влада і владні відносини є складними, двосторонніми чи багатосторонніми асиметричними взаєминами між учасниками - суб´єктом і об´єктом влади. Необхідною умовою реалізації влади є досягнення підлеглості об´єкта впливові суб´єкта.

Із формуванням держави суспільна влада набуває свого вищого якісного стану з інфраструктурою, що розвивається відповідно до існуючих політичних реалій.

Поняття "політична влада" об´ємніше за змістом, ніж поняття "державна влада", оскільки носіями політичної влади є не лише держава, а й інші учасники політичного життя суспільства, які беруть участь у реалізації владних відносин. Відповідно і політична влада набуває таких форм, як державна, партійна, влада громадських організацій, інформаційна влада та ін.

Політична влада - це здатність і можливість здійснювати визначальний вплив на політичну діяльність і політичну поведінку людей та їхніх об´єднань за допомогою політичних засобів (права, авторитету, волі, правомочного використання примусу тощо).

Основними характерними ознаками політичної влади є: легальність використання сили; верховенство, обов´язковість її рішень для всіх громадян; публічність, тобто всезагальність, та безособовість, що є виявом усезагальної волі; моноцентричність та ієрархічність центрів приймання рішень; багатоманітність ресурсів і методів здійснення влади (від насильства, примусу, карання до заохочення й переконання, від контролю й управління до суперництва й співробітництва); легальність влади як виправдання застосування сили та обмеження свободи, коли громадяни визначають правомірність існуючого політичного порядку.

Політична система в Україні є той необхідний механізм, за допомогою якого і здійснюється повновладдя та суверенітет народу.

Особливістю політичної системи сучасної України є перехід впровадження консенсусної моделі вирішення соціальних конфліктів миролюбність і неагресивність, позбавлення власної глобальної (загальнопланетарної) системи забезпечення національних інтересів, сучасна політична система ще поки не здатна забезпечити зростання рівня і якості добробуту всіх основних верств населення.

Процес демократизації сучасного суспільства і перетворення політичної системи України обумовлюються рядом особливостей.

По-перше, Україна на протязі багатьох століть розвивалась у складі багатонаціональної Російської держави і разом з утворенням досконаліших економічних і соціальних основ об'єднання, природно йшов процес удосконалення політичної системи Російської імперії.

По-друге, в умовах унітарного багатонаціонального утворення, Україна позбавлена права і можливості на формування своєї, національно-специфічної державності, а етнічна спорідненість, спільність духовного життя, специфічні народні традиції росіян, українців, білорусів, однаковість долі, особливо в трагічні історичні періоди, формували об'єктивну потребу до єднання на ос« нові однотипних політичних структур.

По-третє, умови жорстокої експлуатації народів не тільки на феодально-кріпосницькому, але й на капіталістичному етапах розвитку не могли не викликати до життя національно-патріотичні ідеї самостійного економічного, політичного розвитку. Тим більш, що всі світові імперії, в тому числі і Російська, не є природно-об'єктивними формуваннями, а становили насильницької створені, або вимушено вибрані об'єднання народів, в яких суспільні не життя регулювалося здебільшого не соціально-економічнимия базисними факторами, а переважно суб'єктивно-політичною спрямованістю і амбіціями панівних націй, панівних класів, еліт, династій. А це вело до приниження народів, подвійної системи експлуатації, і разом з тим пробуджувало національну самосвідомість! стимулювало передову політичну думку і піднімало народи на національно-визвольну боротьбу.

По-четверте, особливості розвитку України найяскравіше виявилися в історичних умовах Росії першої чверті XX століття, що об'єктивно поставили під сумнів «справедливість» існування імперії. Внутрішні економічні, соціально-політичні процеси зажадали глибокого реформування, принципового перетворення всієї політичної системи і політичного режиму суспільства.


РОЗДІЛ ІІІ ВЛАДА ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ФЕНОМЕН

3.1 Влада як системоутворюючий чинник політичної системи

Влада є однією з фундаментальних засад політичного розвитку суспільства. Будь-яка система має системоутворюючий компонент. Для політичної системи ним є політична влада. Вона інтегрує всі елементи системи, навколо неї точиться політична боротьба, вона - джерело соціального управління, яке, в свою чергу, є засобом здійснення влади. Отже, влада є необхідним регулятором життєдіяльності суспільства, його розвитку та єдності.

Галузь політичної науки, яка досліджує владу, називається кратологією, а вчені, які аналізують її - кратологами. Політологи по-різному тлумачать поняття влада. Найприйнятнішим є визначення її як здатності, права і можливості розпоряджатися ким-небудь або чим-небудь, вирішальне впливати на долі, поведінку та діяльність людей за допомогою авторитету, волі, примусу, сили тощо.

Більшість вчених вважає, що джерелом влади є політичне панування, яке постає як панування інтересу, має багато форм, основною з яких влада. У політичній практиці інколи помилково тлумачать навпаки, що влада - джерело панування. Автори таких тлумачень не враховують, що для завоювання влади необхідно спершу стати реальною політичною панівною силою і завоювати владу, а далі - закріпити своє панування.

Поняття політична влада ширше від поняття державна влада:

- По-перше, політична влада виникла раніше від державної, ще в додержавну добу.

По-друге, не кожна політична влада є владою державною (наприклад, влада партій, рухів, громадських організацій), хоча будь-яка державна влада - завжди політична.

По-третє, державна влада специфічна: тільки вона володіє монополією на примус, правом видавати закони тощо. Проте, окрім примусу, вона послуговується іншими засобами впливу: переконанням, ідеологічними, економічними чинниками тощо.

Характеристика політичної влади потребує розгляду питання про її суб'єкт і об'єкт. Існує думка, що поняття суб'єкт влади і носій влади нетотожні. Суб'єкт влади - це соціальні групи, насамперед панівні класи, політичні еліти, окремі лідери; носії влади - державні та інші політичні організації, органи і установи, утворені для реалізації інтересів політичне домінуючих соціальних груп. Такий поділ є відносним. Побутує й інша класифікація владних суб'єктів. Згідно з нею суб'єкти влади умовно поділяють на первинні й вторинні:

. Первинним суб'єктом за республіканського, демократичного правління є народ - носій суверенітету і єдине джерело влади в державі. Він здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Поняття народ неоднорідне: основними суб'єктами влади є великі групи населення, об'єднані спільністю корінних інтересів і цілей; неосновними - невеликі етнічні групи, релігійні громади тощо.

. Вторинні суб'єкти носіїв влади - малі групи, представницькі колективи, партії, асоційовані групи, групи партикулярних (приватних, неофіційних) інтересів тощо. Суверенним суб'єктом політичної влади є громадянин держави, наділений конституційними правами та обов'язками. Суттєву роль у владних відносинах відіграють політичні лідери. Наслідки їхньої політики, як відомо, різні: прогресивні й регресивні, плідні та безплідні, благополучні й трагічні. І, нарешті, сукупним (колективним) носієм політичної влади є сама політична система суспільства як спосіб організації і розвитку соціальних спільнот і їх стосунків.

До розуміння об'єкта влади треба підходити діалектично, оскільки певні суб'єкти і об'єкти влади можуть мінятись місцями залежно від обставин і ролі. Скажімо, класи, соціальні групи, етнічні спільноти, окремі громадяни, громадсько-політичні організації є суб'єктами або носіями політичної влади, водночас вони і стосунки між ними є об'єктами владного впливу. До об'єктів політичної влади відносять також усі сфери суспільного життя -економічну, духовну, соціальну, науково-технічну тощо, суспільство загалом.

3.2 Основні концепції політичної влади

На сьогодні в науковій літературі існує понад 300 визначень влади. Існування багатьох концепцій влади є свідченням творчих пошуків і водночас недостатньої вивченості проблеми.

Нормативно-формалістична концепція. Згідно з нею джерелом і змістом влади є система норм, передусім, правових. Інколи цю концепцію називають легітимістською (лат. legitimus - законний). Вона виходить з того, що закон виступає і як правовий, і як моральний чинник, який має юридичну силу. Глибокі історичні корені цієї обставини породили легітимізм як політичну концепцію, головна ідея якої полягає в абсолютизації правових норм влади. Як політична доктрина вчення постало в IX-III ст. до н. е. за існування абсолютної монархії. Тоді державна влада реалізовувала абсолютну владу правителя, діяла деспотично, а в управлінні була вкрай бюрократизованою. Нині в демократичних державах легітимізм базується на звеличенні закону - основної регулюючої норми.

Органістична концепція. Її змістом є різні версії функціоналізму, структуралізму й солідаризму, що визначають загальносуспільні функції влади, які применшують або ігнорують її класовий характер. Наприклад, за структурно-функціоналістською теорією влада - це особливий вид відносин між управляючими і підлеглими. Роль особи в політичній системі чітко визначена: підтримка існуючої суспільної системи.

У річищі органістичної концепції влади перебуває й елітна теорія влади. Виникнення її обґрунтовується існуванням у суспільстві еліти, покликаної управляти масами людей неелітного стану, усіма соціальними процесами в суспільстві (італійські вчені Моска, Парето, німецький дослідник Міхельс та інші.). Щодо розуміння сутності еліти нині немає одностайності. Одні відносять до неї найактивніших у політиці, інші - високопрофесійних чи багатих осіб. Так чи інакше, ця концепція стверджує винятковість носіїв влади, вважаючи еліту суто політичним явищем, незалежно від сфери впливу. Однак історичний прогрес вона розглядає як сукупність циклів зміни пануючих еліт (колообіг еліт). Ця концепція вважає ідею народного суверенітету утопічним міфом (один з її постулатів гласить, що народ відсторонений від влади), стверджує, що соціальна нерівність - основа життя. Стрижнем теорії еліт є абсолютизація відносин владарювання одних і підкорення інших. Влада виникає як іманентна (внутрішньо зумовлена) властивість постійно існуючої в суспільстві еліти. Правда, деякі західні дослідники критикують цю теорію за те, що вона не враховує існування середнього класу, який становить більшість населення розвинутих суспільств, нівелюючи їхню соціальну поляризованість та елітність.

Суб'єктивно-психологічна концепція. Вона пояснює владу як вроджений інстинктивний потяг людини до влади, панування аж до агресії. Серед доктрин - біхеві-ористська теорія влади. Вона орієнтує на дослідження індивідуальної поведінки людей у сфері владних відносин, а прагнення до влади проголошує домінуючою рисою людської поведінки і свідомості. Владу тлумачить і як мету, і як засіб. Згідно з поглядами американського політолога Г. Лассуела, будь-який вплив на політику прирівнюється до прагнення влади. У політиці все є владою, а будь-яка влада є політикою. До суб'єктивно-психологічного напряму примикає іструменталістський підхід до розуміння влади - зведення її до використання певних засобів, зокрема насильства і примусу тощо.

Індивідуалістично-соціологічна концепція. Її прихильники розглядають владу як гру інтересів - особистих суперечностей між свободою одних та її обмеженнями щодо інших. Цю гру забезпечують угоди, переговори. Її успіх залежить від здібностей, волі, гнучкості суб'єктів, правил політичної гри тощо.

Марксистська концепція влади. Беручи за основу передусім економічні інтереси, що визначають зміст і форму реалізації класових інтересів, вона тлумачить політичну владу як панування певного класу. За Марксом, той клас, який володіє засобами виробництва, а отже, й більшою частиною національного багатства, диктує свою волю в суспільстві. У його руках державна влада, що захищає його ж інтереси.

Нині популярною є реляціоністська теорія влади (П. Блау, Дж. Картрайт та інші), яка тлумачить владу як міжособові стосунки, що дають змогу здійснювати вольовий вплив на індивіда і змінювати його поведінку. Тому американський соціолог П. Блау визначає владу як здатність одного індивіда (чи групи) нав'язувати свою волю іншим, не нехтуючи такими засобами, як страх, покарання тощо.

3.3 Форми та механізм політичної влади

Основними формами політичної влади є: панування; політичне керівництво; управління.

Панування - це абсолютне чи відносне підкорення одних людей (соціальних груп) іншим.

Політичне керівництво й управління реалізуються через прийняття стратегічних і тактичних рішень до об'єктів влади, через організацію, регулювання та контроль їх розвитку. Але практика владарювання свідчить про існування некоректних, а подекуди й аморальних форм та засобів: підкуп, обман, обіцянки, шантаж, штучні перешкоди, популізм тощо. Усе це завдає шкоди істинній демократії, підриває престиж влади, викликає до неї недовіру народу, загрожує соціальними конфліктами.

Форми політичної влади розрізняють і за критерієм головного суб'єкта правління. До них належать:

монархія - єдиновладне (абсолютне чи з конституційним обмеженням) спадкоємне правління однієї особи (монарха);

тиранія - одноосібне деспотичне правління внаслідок насильницького захоплення влади;

аристократія - влада кращих, тобто верхівкової, знатної, привілейованої групи;

олігархія - влада небагатьох багатих;

тимократія - особлива форма олігархії, за якою державна влада належить привілейованій більшості, яка володіє високим майновим цензом, часто - військовою силою;

теократія - влада церкви;

охлократія - влада натовпу, що спирається не на закони, а на миттєві настрої та примхи юрби, яка часто піддається впливові демагогів, стає деспотичною і діє тиранічне;

демократія - влада народу на основі закону та забезпечення прав і свобод громадян.

Сучасні дослідники виокремлюють ще владу партократії (партійної верхівки, номенклатури), бюрократії (панування вищого державного чиновництва, засилля надцентралізованості й заформалізованості в державі), технократії (вирішальний вплив у суспільстві здійснює науково-технічна еліта; панування технологічного мислення).

Політична влада втілюється через механізм владних відносин. Польський політолог Єжи Вятр запропонував таку його структуру:

- наявність у владних відносинах не менше двох партнерів;

волевиявлення володаря здійснюється у вигляді певного акту, який передбачає санкції за непідкорення його волі;

обов'язкове підкорення тому, хто здійснює владу;

соціальні норми, що закріплюють право одних видавати акти, інших - їм підкорятися (правове забезпечення).

Такий механізм владних відносин, чітко працюючи, забезпечує оперативність і дієвість взаємозв'язку суб'єкта і об'єкта, реалізацію функцій.

Вдосконалення і демократизація політичного управління передбачає пошук нових способів реалізації влади і певні вимоги до неї. З огляду на це російський політичний мислитель Іван Ільїн (1882-1954) сформулював шість аксіом державної влади:

. Державна влада не може належати нікому, крім тих, хто має правове повноваження. Правосвідомість вимагає, щоб влада сприймалась не як сила, яка породжує право, а як правочинне повноваження. Право народжується не від сили, а тільки від права і завжди від природного права. Влада, яка не має правової санкції, не має й правового виміру.

. Державна влада в межах кожного політичного союзу повинна бути одна. Вона - єдине організоване волевиявлення, яке випливає з єдності права. В кожному політичному союзі державна влада, незважаючи на принцип її поділу, за своєю суттю і метою єдина. Наявність двох державних влад свідчить про існування двох політичних союзів.

. Влада має здійснюватися людьми, які відповідають високому етичному й політичному цензу. Влада без авторитету гірша, ніж явне безвладдя. Народ, який принципово заперечує правління кращих, є ганебним натовпом, а демагоги - його провідниками.

. Політична програма володарюючих може передбачати лише заходи, які мають загальний інтерес. Адже державна влада покликана утверджувати природне право, а воно збігається із загальними інтересами народу і кожного громадянина.

. Політична програма влади має охоплювати заходи і реформи, які реально можна втілити в життя. Неприпустимо вдаватися до утопічних, нездійсненних програмних накреслень.

.Державна влада принципово пов'язана розподільчою справедливістю. Однак влада має право і зобов'язана відступати від неї тоді, коли цього вимагає національно-духовне буття народу.

Практика політичного життя засвідчує, що ігнорування цих аксіом призводить до кризи державної влади, дестабілізації суспільства, конфліктних ситуацій, які можуть переростати навіть у громадянську війну.

3.4 Поняття легітимності та принцип поділу влади

Легітимне ставлення до правових норм країни - одне із сучасних уявлень про сутність влади, за якої правові норми мають демократичний зміст і випливають із суверенітету народу як абсолютного першоджерела закону.

Легітимність політичної влади форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою або окремими його структурами та інститутами.

Легітимність не є синонімом законності, оскільки політична влада не завжди спирається на право й закони, але завжди користується певною підтримкою принаймні частини населення.

Основними джерелами легітимності, як правило, виступають три основні суб'єкти:

населення;

уряд;

зовнішньополітичні структури.

Різні можливості політичних суб'єктів підтримувати певну систему правління передбачають різні типи легітимності влади.

Легітимність має властивість змінювати характер і ступінь підтримки влади та її інститутів. У зв'язку з цим можна говорити про кризи легітимності. Криза легітимності - зниження реальної підтримки органів державної влади чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і функцій.

У сучасних умовах суспільно-політичного розвитку кризи легітимності спричинені нездатністю органів влади здійснювати свої функції, нелегітимних формами насилля над людьми, неспроможністю уряду адаптуватися до динамічної зміни умов суспільного розвитку, руйнуванням конституційного порядку, розривом між конституційними нормами та практикою їхнього втілення, відсутністю серйозних структурних змін.

Сучасний російський політолог Олександр Соловйов, узагальнивши теоретичний і практичний досвід, запропонував такі шляхи і засоби виходу з кризових ситуацій:

- підтримка постійних контактів з населенням;

проведення роз'яснювальної роботи щодо своїх цілей;

посилення ролі правових методів досягнення цілей та постійного оновлення законодавства;

врівноваженість гілок влади;

виконання правил політичної гри без ущемлення інтересів сил, які беруть у ній участь;

організація контролю з боку організованої громадськості за різними рівнями державної влади;

зміцнення демократичних цінностей у суспільстві;

подолання правового нігілізму населення тощо.

Домінуючим принципом механізму функціонування державної влади є принцип, її поділу. Основоположниками теорії поділу влади вважають англійського філософа Д. Локка і французького просвітителя, правника, філософа Ш. Монтеск'є, хоча цю ідею висловлював ще давньогрецький історик Полібій.

За цією теорією, для правильного та ефективного функціонування держави мають існувати незалежні одна від одної законодавча, виконавча та судова влади. Це створює систему стримувань і противаг проти посилення однієї гілки влади, зосередження влади в одному центрі, зловживання нею сприяє продуманості, зваженості, балансу в прийнятті рішень, а відтак і дієвості політичного керівництва та управління. Відповідно формується особливий механізм забезпечення свободи і незалежності окремого індивідуума, його захисту.

Носієм законодавчої влади, як відомо, є вищий представницький державний орган - парламент; виконавчу владу здійснюють - президент, уряд, міністерства і відомства, державно-адміністративні установи; судову владу - незалежні суди, підпорядковані тільки закону.

Уперше така система влади була законодавчо закріплена в Конституції США (1787). Зафіксована вона була і в Конституції Української козацької республіки в 1710 p. (Конституція гетьмана П. Орлика). Принцип поділу влади вже закріплений у більшості конституцій країн світу. Утвердився він і в Україні.

Нині говорять і про владу засобів масової інформації, називаючи її четвертою владою, а також про владу громадської думки тощо. Французький соціолог Р. Арон вважає, що влада не є глобальним, неподільним монолітом, вона розпорошена серед численних суб'єктів, інституцій. Однак практика знає політичні системи, які функціонують в умовах єдності влади. У цих системах влада (переважно виконавча) зосереджена в одних руках (політичної партії, воєнної еліти тощо) і підпорядковує собі всі інші гілки, які діють формально. Це можливо за тоталітарних або жорстких авторитарних режимів (фашистські, напівфашистські, воєнні диктатури, абсолютні деспотичні монархії тощо).

Існує суспільно-політична течія, яка заперечує будь-яку форму політичної, економічної і духовної влади, - анархізм. Він не визнає державу як форму організації суспільства, обстоює нічим не обмежену свободу людини як самоціль.

Такі ідеї відомі ще в політичній думці давнього світу. Першим вдався до аналізу політичних та економічних форм анархізму наприкінці XVIII століття англійський письменник Вільям Годвін. Як суспільно-політична течія анархізм формувався в 40-70-х роках XIX століття у країнах Західної Європи. Провідні його теоретики П.-Ж. Прудон, М. Штірнер, М. Бакунін, П. Кропоткін.

Невизнання анархізмом політичної влади як важливого і необхідного інституту суспільного життя неминуче призводить до заперечення влади загалом і демократичних форм її реалізації, зокрема. Однак анархізм спродукував і деякі актуальні навіть для сьогодення ідеї, заперечуючи деспотизм, культ одноосібного правління, пригнічення особистості, обстоюючи ідеал взаємодопомоги й солідарності людей, регулюючі можливості самоорганізації і саморегуляції тощо.

Отже, політична влада, її механізм повинні:

забезпечити законні права громадян, їх конституційні свободи;

утверджувати право як стрижень суспільних відносин і самим вміти підкорятися праву;

виконувати функції розбудови держави (господарські, культурні, соціальні та ін.

3.5 Політична система за умов трансформації українського суспільства та шляхи забезпечення балансу влад в Україні у межах чинної конституційної моделі

Нині всі колишні соціалістичні країни (Україна не є винятком) переживають перехідний період. Мова йдеться про перехід від авторитарно-тоталітарного суспільного устрою до демократичної правової держави, а в майбутньому - до громадянського суспільства. Перехідний період буде значно тривалішим, ніж передбачалось: не п'ять, а десять-п'ятнадцять років. При цьому слід мати на увазі, що перехід відбуватиметься поетапно. Перший етап - фундаментальна зміна усталених політичних і економічних структур. Другий - розвиток і закріплення демократичних процесів, зміцнення економічних інститутів, стабілізація виробництва. І нарешті, третій етап - політична консолідація як неодмінна умова економічного піднесення.

Особливості нинішнього етапу перехідного періоду полягають в тому, що Україна завершила початковий етап перехідного періоду - проголошення незалежності та набуття атрибутів держави і перейшла до етапу розвитку демократичних процесів, політичного та економічного облаштування.

Досліджуючи державотворчий процес, слід мати на увазі радикальний характер змін, які відбуваються в сучасній Україні. Перехід від командної економіки до ринкового господарства, від авторитарно-тоталітарної системи до демократичної правової соціальної держави зумовлює необхідність відповідної політичної культури населення, формування масового менталітету, адекватного ринковій економіці і плюралістичній демократії. І якщо європейська політологічна думка орієнтує громадян на дотримання своїх зобов'язань і виявлення поваги до держави та її законів, а американська політологія на перший план висуває інтереси особи, її вміння вирішувати свої власні проблеми в цивілізованому співробітництві зі співвітчизниками, то в Україні на перехідному етапі її розвитку слід враховувати як запити окремої особи, так і інтереси держави.

У політичній трансформації суспільства важлива роль належить національній ідеї. Звертаючись до питання про національну ідею, слід виходити з того, що ця ідея має сприйматися більшістю населення України.

Полеміка, що розгорнулася навколо національної ідеї, засвідчує не тільки її актуальність, а й складність. Національна ідея - це не лише етнічна, а й державно-політична категорія. Її основна функція -консолідувати весь народ України на будівництво нового суспільного устрою незалежної держави. Для цього потрібна політична нація, яка в Україні складається з українців, росіян, білорусів, румунів, угорців, євреїв, кримських татар та інших етнічних груп. Українці як корінне населення дали назву країні, українська мова є державною. Політична нація повинна і може скластися лише на загальноцивілізованих принципах громадянського суспільства. І лише їй під силу вивести з кризи національну економіку, науку, освіту, культуру, піднести на рівень державної українську мову, сприяти розвитку мов інших етнічних груп, позбутися відчуття меншовартості, уявлення про підневільний, стражденний народ, яке дедалі нас супроводжує.

Справа ця не проста. Щоб оволодіти такою ідеєю, необхідно створити наукові школи, з'єднати їх з комп'ютерними технологіями, які б системніше поширювали її консолідуючий зміст, впливали на засоби масової інформації для ефективного формування у свідомості громадян почуття цілісності, соборності, єдності з суспільством, народом.

На це підуть роки. Але вже сьогодні слід розв'язувати життєві, реальні проблеми і мати ідею, яка б сприяла поліпшенню життя співвітчизників. Такою могла б бути ідея викорінення бідності. У майбутньому, коли подолаємо бідність, національною ідеєю могла б стати ідея соціального партнерства, яка забезпечує поступове зняття відчуження в суспільстві, визначає рівновагу між демократичними інститутами і соціальною владою, плануванням і ринком, різноманітними формами власності, економічною ефективністю і соціальною справедливістю. Про продуктивність ідеї соціального партнерства свідчить і досвід західноєвропейських країн, де цей демократичний інститут функціонує багато років. Соціальна злагода й економічна стабільність не можливі без ефективно налагодженої взаємодії тих, хто дає роботу, і тих, хто отримує її, профспілок і владних структур та їхніх спільних зусиль, спрямованих на визначення і здійснення економічної політики, яка б забезпечила поєднання індивідуальних, колективних і суспільних інтересів громадян.

Орієнтовні напрями розвитку політичної системи сучасної України:

враховуючи реалії суспільного життя в Україні, важливо чітко визначити і здійснити такі основні напрями поступу її політичної системи:

подальший розвиток і вдосконалення політичних відносин шляхом відкриття максимального простору демократичним засадам в управлінні суспільством на всіх рівнях його соціально-політичної організації, повсюдне запровадження виборів посадових осіб, зокрема глав обласних та районних державних адміністрацій;

будівництво справді демократичної, правової, соціальної держави на принципах демократії і політичного плюралізму; з ефективно діючим парламентом, авторитетним Президентом, високопрофесійним урядом, незалежними судовими органами, незалежними засобами масової інформації;

законодавче забезпечення можливості встановлення балансу політичних сил, яке спонукало б до рівноваги стримуючих противаг, законодавчої, виконавчої і судової гілок влади, їх плідного співробітництва;

законодавче забезпечення залучення представників політичної опозиції, засобів масової інформації до участі у діяльності владних інститутів, розробки, прийняття та реалізації важливих державних законів;

забезпечення реальної підзвітності виборчих органів влади, політичних сил, що їх утворюють, перед виборцями і створення умов, які б дозволяли змінність влади, що вичерпала законодавчий термін або не виправдала довір'я відповідного електорату;

формування інститутів громадянського суспільства як співтовариства вільних людей і їхніх самодіяльних організацій, політичних партій, рухів, профспілок, кооперативів, асоціацій;

забезпечення дійової участі громадськості у формуванні та реалізації внутрішньої і зовнішньої політики держави;

забезпечення необхідних прав для розвитку політичної нації в цілому і кожного етносу окремо, формування і зростання національної свідомості і самосвідомості, політичної культури владної еліти і кожного громадянина;

своєчасне самооновлення політичної системи України з урахуванням внутрішнього і міжнародного становища, тобто її постійна самоадаптація.

Перебіг політичних процесів в Україні в період з 2005 року і донині засвідчив, що зміна моделі владно-державних відносин в Україні не забезпечила очікуваних результатів - стабільного, ефективного та демократичного функціонування політичної системи країни. Це зумовило - в контексті ціннісної невизначеності орієнтирів діяльності провідних політичних сил, різновекторності їх зовнішньополітичних орієнтацій, недотримання принципів політичної відповідальності, посилення низки негативних чинників розвитку політичних процесів, зокрема:

перманентне виникнення політичних криз, зумовлених суперечливим характером внесених до Конституції України змін;

зростання ризиків дефрагментації системи державної влади внаслідок загострення протистояння провідних політичних сил в умовах домінування конфронтаційних практик, правової невизначеності та культурно- традиційної несформованості механізмів вирішення політичних конфліктів.

Наслідками виникнення зазначених тенденцій функціонування системи державної влади є, передусім, дисбаланс у системі організації державної влади в трикутнику Президент - Парламент - Уряд та спричинені ним ескалація конфлікту між ключовими субєктами політичного процесу за перерозподіл повноважень між гілками та рівнями влади в країні. Це зумовлює актуальність дослідження проблеми оптимізації балансу владних повноважень гілок влади з метою забезпечення ефективного урядування в Україні. Теоретико-правові проблеми функціонування інституту президентства аналізуються С. Г. Серьогіною, Ю. М. Тодикою, В. Д. Яворським. Порівняльний аналіз конституційного контролю в зарубіжних країнах представлені російськими дослідниками Ж. І. Овсепяном, Б. Н. Топорніним, В. Є. Чиркіним, Ю. А. Юдіним, М. А. Никифоровою та Т. А. Васильєвою. На сьогодні більшість держав приходять до принципу поділу влади як інструменту й умови існування правової держави. Поділ влади, як і функціонування гілок влади, визначається національними конституціями та у тій чи іншій модифікації функціонує в країнах з різними формами правління. Поділ влади між органами держави:

покликаний забезпечити реалізацію державної влади в інтересах народу, що є єдиним джерелом цієї влади;

виявляється в тому, що вся державна влада в повному обсязі не належить жодному з органів державної влади;

виражається в розмежуванні сфер компетенцій між органами держави;

повязаний з наявністю механізмів взаємного контролю органів держави;

перешкоджає зосередженню всієї повноти державної влади, її узурпації однією особою, органом, соціальною групою;

є підґрунтям всієї системи стримувань і противаг, спрямованим на забезпечення служіння держави громадянам та їх благу.

Поділ владних повноважень як один з конституційних принципів функціонування правової, демократичної держави не являє собою застиглий стан окремих державних структур. Це працюючий механізм, який досягає єдності на основі складного процесу узгоджень і спеціальних правових процедур, зокрема балансу владних повноважень органів державної влади. Про це свідчить досвід європейських країн, де приділяють велику увагу механізмам збалансованого функціонування органів державної влади (як по горизонталі, так і по вертикалі) і періодично її вдосконалюють. Встановлюється багаторівнева система управління. На кожному рівні цієї системи виконавча влада формується без участі органів влади вищого рівня і підконтрольна у виконанні функцій представницькому органу того ж рівня. Найбільш загальними елементами у системі балансів владних повноважень, що існують у сучасній теорії та практиці конституційного права є:

різні строки функціонування державних органів влади (Ірландія, Нідерланди, США, Франція, ФРН);

різні засоби формування гілок влади (США, Україна, Фінляндія, Франція);

право вето - законодавче (парламентське) вето та відкладальне вето президента;

інтерпеляція - запити депутатів;

створення контрольних і слідчих комісій парламентом;

інвеститура (вотум довіри), який повинен отримати при формуванні уряд від парламенту;

бікамералізм - двопалатний парламент (Австрія, Бельгія, Польща, Нідерланди та ін.);

процедура промульгації законів;

колегіальний характер уряду (в усіх державах);

порядок взаємовідносин між урядовою партією/коаліцією і опозицією;

відповідальність вищих державних органів та посадових осіб (політико-правового або конституційно-правового характеру): 1) процедура імпічменту щодо президента (Італія, Росія, США), суддів та інших посадових осіб; 2) колективна (солідарна) відповідальність уряду перед парламентом; 3) право дострокового розпуску парламенту та призначення нових виборів; 4) дострокове припинення повноважень інших владних структур тощо;

розмежування повноважень центральних органів державної влади, органів місцевого самоврядування (унітарні держави) і розмежування повноважень між федеральними, органами державної влади та органами влади субєктів федерацій. Належить зазначити, що попри те, що моделі балансу владних повноважень мають досить чітко фіксовану країнову специфіку, виявляються певні типові тенденції в їх побудові. Незважене і некомпетентне втручання у систему розподілу владних функцій може мати вкрай негативні наслідки для результативного функціонування системи державної влади. Про це свідчать наслідки політико-правового реформування в Україні. Модифікація форми правління в Україні у грудні 2004 року та зміна виборчої системи призвели до руйнації системи стримувань і противаг. Як наслідок незваженого втручання в розподіл повноважень між органами державної влади виник дисбаланс влади, передусім йдеться про перерозподіл повноважень між Верховною Радою України та Президентом України [1].

Конституція України визначила правові межі державного примусу щодо суспільства і громадян. Однак внаслідок недосконалості політичних та правових інститутів, слаборозвинутої ринкової економіки, відсутності або прибуванні у зародковому сталі інституту незалежної фахової громадської експертизи, влада часто вдається до неправових засобів примусу (репресивних переслідувань, підкупу, шантажу, ідеологічного маніпулювання).

Стосовно легітимності влади в Україні слід визнати її низький рівень до всіх політико-владних інститутів. До сказаного слід додати, що в Україні переважає легітимність, яка ґрунтується на ірраціональних засадах: традиційна, харизматична. Традиційна легітимність функціонує у вигляді соціально-євдомонічної, яка сягає своїм корінням у радянський патерналізм, і національно-патріотичної - етнокультурні та етно-політичні традиції. Інші види легітимності на сучасному етапі політичного розвитку країни набувають все більшого поширення.

За рівнем публічності влада в Україні зберігає ще форму скритості і таємничості (криптократії). Однак після Помаранчевої революції та політичної реформи політична влада стала більш публічною внаслідок зростання політичної конкуренції і розширення діапазону свободи у ЗМІ. Для забезпечення публічності влади на рівні стандартів розвинутої демократії необхідно юридично закріпити: право громадян на отримання інформації про доходи і майно політиків та чиновників, результати їхньої діяльності шляхом розміщення такої інформації у офіційних друкованих та електронних ЗМІ; легальне лобіювання громадськими організаціями своїх інтересів; статус незалежної фахової громадської експертизи політичних проектів у рамках громадського телебачення і радіомовлення; право уповноважених представників громадськості бути присутнім на пленарних засіданнях парламенту та місцевих рад.

Якщо аналізувати владу на рівні інституційних суб'єктів, то слід зазначити, що їхнім недоліком є незбалансованість повноважень між основними політичними інститутами держави, а також величезний обсяг регуляторних функцій у соціально-економічній сфері. Внаслідок цього відбувається жорстка боротьба між владними суб'єктами на всіх рінях політичної системи, оскільки влада сьогодні дає можливість розподіляти матеріальні і фінансові ресурси.

Серед групових суб'єктів політики найбільший вплив на політичну владу мають представники великого бізнесу, які належать до політичного керівництва або підпатронатні йому. Водночас представники середнього та малого бізнесу, а також освітньої, наукової та культурної сфер (незважаючи на посилення їхньої активності сьогодні) ще нездатні вагомо впливати на процес прийняття політичних рішень.

Феномен особистої влади виявляється рельєфніше, ніж інституційної. Суть його полягає в тому, що політичний лідер, спираючись на інституційні ресурси, близьке оточення, фінансовий капітал (як правило, тіньовий) і власну харизму, володіє значною особистою владою. Проте в умовах посилення динаміки демократичного політичного процесу політичний лідер може втратити як владу інституційну, так і особисту, якщо результати його діяльності не будуть відповідати суспільним очікуванням. Парламентські вибори 2006-2007 р.р. підтвердили закономірність цього процесу: посилили свою позицію (особисту владу) ті політичні лідери, які висунули більш привабливі для суспільства ідеї і послідовно їх відстоювали.

За джерелами формування політична влада в Україні де-юре є демократичною, а де-факто - ще зберігає атрибути олігархо-кланового режиму. Олігархія - це група людей, яка перебуваючи на вершині політичної влади і використовуючи владні механізми з метою нещадної експлуатації природних і трудових ресурсів, нагромадила потужні фінансові та інформаційні ресурси. Клани - це об'єднання за родинними, дружніми, земляцькими відносинами, які намагаються реалізувати дещо відмінні (як правило, мафіозні) від організаційної мети інтереси. На нинішньому етапі, коли посилюється політична конкуренція й активізується громадськість, олігархо-кланові механізми у всіх політичних структурах значно послабилися.

Влада в Україні недостатньо збалансована й ефективна. Якщо до 2004 року політична влада в Україні була в основному зосереджена в руках Президента, то зараз розподілена між двома владними центрами (Президентом і Прем'єр-міністром, який спирається на парламентську більшість). При цьому слід зазначити, що дублювання багатьох управлінських функцій двома політичними центрами послаблює ефективність державного управління.

Висновки до ІІІ розділу

Політична влада втілюється через механізм владних відносин. Польський політолог Єжи Вятр запропонував таку його структуру:

- наявність у владних відносинах не менше двох партнерів;

волевиявлення володаря здійснюється у вигляді певного акту, який передбачає санкції за непідкорення його волі;

обов'язкове підкорення тому, хто здійснює владу;

соціальні норми, що закріплюють право одних видавати акти, інших - їм підкорятися (правове забезпечення).


ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ

Влада є одним з фундаментальних початків людського суспільства. Влада - право і можливість розпоряджатись чимось і кимось, підкоряючи своїй волі, це здатність конкретних лідерів змусити підкорятися собі, це повага конкретного політичного лідера, її здійснюючого, повага народу.

Влада - організована і регулятивно-контролююча основа політики, одне з найважливіших і найстародавніших політичних знань управління суспільством, культурною діяльністю, конкретним життям людини. Влада, безперечно, - засіб здійснення політики. Влада має універсальну властивість: загальність - функціонування в усіх сферах суспільних відносин і політичних процесах, здатність проникати в усі види діяльності, пов'язувати людей, і протиставляти суспільні верстви та групи, має єдиний принцип діяльності - командування в різних його формах (розпорядження, наказ, переконання та інше). Влада є скрізь, де є стійкі об'єднання людей: в сім'ї, виробничих колективах, різноманітних організаціях і установах, в усій державі.

Поняття влади взагалі, поняття політичної влади зокрема, пояснюється по-різному, буденно, побутово і науково. Буденно, в повсякденному житті говоримо про владу батьків над дітьми, про владу над людиною сил природи, під пануванням яких перебуває, поки не зуміє підкорити їх, про владу держави над громадянами та інше. Це найрізноманітніші поняття влади, що часто між собою мають мало спільного. Слово влада в буденному вживанні визначається і як суспільні відносини і установи (дійсну владу в місті має міська Рада та інше). Тому-то, влада стає особливим видом суспільних відносин - відносин влади. Їм властиві цілеспрямований вплив суб'єкта влади або виконавця владних функцій на об'єкт влади, причому владний вплив є тільки тоді, коли об'єкт і суб'єкт влади перебувають у відносинах панування і підкорення. Джерело будь-якої влади - реальне панування однієї частини явища над іншою. Саме ж поняття влада - стародавньо-грецьке - органічно зв'язане з поняттям володіння майном. Влада означає один з атрибутів приватної власності. Поняття влада надто широке, полісемантичне, має багато відтінків і нюансів. Існують в науці найрізноманітніші визначення влади. Пояснюється це складністю, багатоаспектністю самого явища суспільного життя - влади. Кожне з визначень влади звичайно акцентує увагу на тій або іншій стороні, на окремих проявах влади в повсякденному житті.

По-перше, з точки зору мети визначення, влада характеризує здатність досягнення поставленої мети, одержання намічених результатів. Англійський політолог Бертран Рассел відмічає, що "влада може визначатись як реалізація наміченої мети". Визначення влади, з точки зору мети, дається досить широко, розповсюджується не тільки на відносини між людьми, але й на взаємодії людини з навколишнім світом (кажуть про владу людини над природою). Та визначення влади з точки зору мети відображає лише одну її сторону, лише один з її аспектів.

По-друге, влада розглядається як особливий тип поведінки, за яким одні люди командують, інші підкоряються. З позиції поведінки людини підхід до визначення влади індивідуалізує розуміння влади, зводить її до взаємодії реальних осіб, звертаючи особливу увагу на суб'єктивні мотиви влади. Американський політолог Гарольд Лассуелл відмічає, що початкові імпульси для виникнення влади дає властиві індивідам прагнення до влади і володіння політичною енергією. У владі людина бачить засіб поліпшення життя, надбання багатства, завоювання престижу, свободи, безпеки тощо. Влада - самомета. Її володар має можливість мати насолоду нею, творити, що заманеться, незважаючи ні на що.

По-третє, з позицій психології влада розглядається як індивідуальна поведінка. Не обмежуючись тлумаченням змісту і суті волі до влади, як її джерела, Гарольд Лассуелл звертався до психоаналізу, намагаючись з'ясувати психологічні основи волі до влади, визначав прагнення до влади як прояву, сублімації, тобто піднесення подавленого лібідо, що підтверджує трансформацію потягу переважно чуттєвого або ж психічну енергію взагалі (Зігмунд Фрейд, Карл Юнг). Прагнення до влади і особливо оволодіння нею виявляє функцію суб'єктивної компенсації фізичної або духовної неповноцінності. Влада виникає як взаємодія волі до влади одних і готовності до підкорення, добровільного рабства - інших. У психіці людини, вважає Зігмунд Фрейд, є структури, що роблять її схильною до віддання переваг свободі від рабства заради особистої захищеності і заспокоєння за допомогою любові до володаря. Психологічний підхід до визначення влади допомагає виявити механізми мотивів влади як командування і підкорення.

По-четверте, існує і системний, структуралістський підхід до визначення влади. Такий підхід протилежний підходу з позиції поведінки людини і психологічному баченню влади. I якщо при підході з позиції поведінки людини і психології визначення влади виходять з розуміння влади знизу вгору, від індивідів до суспільства, реальним проявом влади, то системний підхід у визначенні влади виходить з похідності влади, а тлумачення її випливає не з індивідуальних відносин, а соціальної системи як властивості системи, що проявляється у взаємовідносинах частин і цілого. Американський політолог Толкотт Парсонс визначає владу як "здатність системи забезпечувати виконання її елементами взятих зобов'язань, спрямованих на реалізацію колективної мети системи". Інші представники системного підходу (Карл Дойч, Ніколас Лукас) поясняють владу як засіб соціального спілкування (комунікації), що дозволяє регулювати групові конфлікти і забезпечувати інтеграцію суспільства.

По-п'яте, існують і структурно - функціоналістські і реляційні інтерпретації влади. Структурно - функціоналістські інтерпретації влади визначають її як властивість соціальної організації, як спосіб самоорганізації спільності людей, що заснована на доцільності поділу функцій управління і підкорення. Релятивістське визначення влади розглядає її як відносини між двома партнерами: один з них значно впливає на інший. Влада є взаємодією її суб'єктів і об'єктів.

Аналіз влади - глобального, виняткового, незвичайного явища, властивого і природі, і людському суспільству, показує, що влада має давню традицію в історії суспільної думки. Ще Арістотель висловлював думку, що початки владарювання і підкорення універсальні, охоплюють не тільки світ живих істот, але й неживу природу. Відносини влади Арістотель розглядав як природну необхідність одних людей підкорятися, а інших - панувати, управляти, владарювати. Тут існують різні крайності, винятково до утвердження, що відносини влади існують не тільки у тварин, але навіть у комах; більше сприймаємо твердження, що основа влади полягає у природі людини як біологічної істоти. Влада ж - суспільне явище, характерне лише для людського суспільства.

Державна влада - вища форма політичної влади, що спирається на спеціальний управлінсько - владний апарат і володіє монопольним правом на видання законів, інших розпоряджень і актів, обовязкових для всього населення.

Державна влада функціонує за політико - територіальним принципом. Це означає, що вона не визнає ніяких родових відмінностей, а закріплює населення за певною географічною територією і перетворює його у своїх підданих (монархія) або у своїх громадян (республіка). Державна влада - суверена, тобто верховна, самостійна, повна і неподільна в межах державних кордонів та незалежна і рівноправна в зовнішніх зносинах. Основними рисами політичної влади є легальність, легітимність, верховенство, вплив, ефективність і результативність.

Політична влада - здатність і можливість здійснювати визначальний вплив на діяльність, поведінку людей та їх обєднань за допомогою волі, авторитету, права, насильства; організаційно-управлінський та регулятивно-контрольний механізм здійснення політики. У політичній, соціологічній, філософській літератур є декілька підходів до трактування політичної влади, найголовнішими з них є:

- біхевіористський підхід - влада як певний тип поведінки,заснований на можливості зміни поведінки інших людей;

-- інструменталістський підхід - влада як можливість використання певних засобів, зокрема насильства;

теологічний підхід влада як досягнення певних цілей і одержання результатів;

структуралістський - влада як особливі відносини між тим, хто управляє, і тим, хто підпорядковується;

конфліктологічний -влада як можливість прийняття рішень, які регулюють розподіл благ у конфліктних ситуаціях;

- реляціоністський -влада як між особові стосунки, які дають змогу одному індивідові змінювати поведінку іншого.

Політичний режим - це сукупність характерних для певного типу держави політичних відносин, засобів і методів реалізації влади, наявних стосунків між державною владою і суспільством, домінуючих форм ідеологій та стану політичної культури.

Типологія політичних режимів здійснюється на основі певних ознак, до яких належать: спосіб формування органів влади; співвідношення законодавчої, виконавчої та судової влади, уряду й органів місцевого самоврядування; роль громадських організацій і політичних партій у суспільстві; правовий статус особистості; встановлена законодавча система; зміст і співвідношення дозволеної та забороненої політичної діяльності; рівень і умови розвитку економіки; політична стабільність суспільства; порядок функціонування правоохоронних і каральних органів; історичні, культурні та моральні традиції тощо.

У сучасній політології виокремлюють три основні типи політичного режиму: демократичний, тоталітарний, авторитарний.

Демократичний політичний режим характеризується як влада народу, народовладдя, де організація та функціонування державної влади здійснюється на засадах визнання народу джерелом і носієм влади, де реалізуються ідеали справедливості, рівності, де забезпечується добробут усім громадянам.

Аналізуючи феномен політичної влади, В. Вебер виділив три типи легітимного (суспільно визнаного) владарювання.

Перший тип - традиційне владарювання, що базується на усталених традиціях, на вірі у законність і непорушність існуючих відносин влади, на повазі до авторитету володаря. Цей тип влади має дві модифікації: а) патріархальне владарювання, характерне першорядною роллю патріарха в системі влади і формальною згодою громадян щодо запроваджених владою відносин; б) станове владарювання, що базується на ієрархічності (структурованості) за майновими і моральними критеріями і, відповідно, за нерівністю різних станів щодо відносин з владою.

Другий тип легітимного владарювання, за М. Вебером, - це легальне (раціонально-правове) владарювання, якому притаманне дотримання встановлених законом порядків і виконання владних повноважень органами влади і професійним апаратом, визнання їхньої законності громадянами. Такий тип влади базується на свідомому підпорядкуванні правовим нормам і законам, які встановлюють інституції влади.

Третій тип влади одержав назву "харизматична влада" - винятковий дар, талант людини. Цей тип влади базується на вірі у надзвичайні властивості, в такі риси характеру політичного лідера, які забезпечують визнання підлеглими його безпосереднього права здійснювати владні повноваження.

Типологія влади і політичного лідерства, яку розробив М. Вебер, активно використовується і в сучасних політичних процесах.

Однією з важливих умов успішного функціонування влади та її інститутів є забезпечення легітимності влади. Легітимність - поняття, що характеризує здатність політичного режиму досягти суспільного визнання обраного курсу, прийнятих ним політичних рішень, функціональних чи кадрових змін. Легітимність - це засіб узаконення певного типу панування, що ґрунтується на вірі у фактичну та юридичну правомірність дій існуючого політичного режиму. Легітимація досягається проведенням інституціями влади заходів щодо інформування громадян про стратегічні й тактичні завдання та про здійснювану політику, обґрунтування правильності й ефективності прийнятих рішень і дій. Такі заходи мають на меті завоювати довіру громадян до влади і є невід´ємною умовою реалізації політики.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.Загальна теорія держави і права / За ред. В.В. Копєйчикова. - К., 1997.

. Конституція України. - К., 1996.

1.Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посібник. - К.: АМУПП, 1997. - 200 с.

. Ставнійчук, М. І. Нова Конституція як інструмент конструювання ефективної влади / М. І. Ставнійчук // Стратегічні пріоритети. - 2008. - № 2 (7). - С. 9-11.

. Ковриженко, Д. Інститут вето: зарубіжний досвід, національне законодавство і практика, пропозиції / Д. Ковриженко. - К., 2009. - 60 с.

.Кирилюк Ф.М., Обушний М.І., Хилько М.І. та ін. Політологія: Навч. посібник / За ред. Ф.М. Кирилюка. - К.: Здоров'я, 2004.- 776 c.

. Серьогіна, С. Г. Теоретично-правові та організаційні засади функціонування інституту Президентства в Україні : монографія / С. Г. Серьогіна. − Харків: Ксілон, 2001. − 278 с.; 6.Тодыка, Ю. Н. Президент Украины: конституционно-правовой статус : монография / Ю. Н. Тодыка, В. Д. Яворский. − Харьков : Факт, 1999. − 256 с.

. Сало, І. С. Інститут Президентства в забезпеченні конструктивної взаємодії ключових субєктів дер- жавної влади та ефективного функціонування політичної системи країни [Електронний ресурс] / І. С. Сало // Національний інститут стратегічних досліджень. - Режим доступу : #"justify">. Шаповал, В. Форма державного правління як конституційний modus vivendi сучасної держави / В. Шапо- вал // Право України. - 2009. - № 10. - С. 38-56.

. Овсепян, Ж. И. Судебный конституционный контроль в зарубежных cтранах. Правовая защита конститу- ций / Ростовский гос. ун-т / Ж. И. Овсепян. - Ростов н/Д. : Литера-Д, 1992. - 318 с.

. Сравнительное конституционное право / РАН; Институт государства и права / Б. Н. Топорнин, В. Е. Чиркин, Ю. А. Юдин, М. А. Никифорова [и др.]; под ред. В. Е. Чиркина. - М. : Изд. фирма «Ману- скрипт», 1996. - 729 с.

. Рішення Конституційного Суду України про внесення змін і доповнень до Регламенту Конституційного суду України № 3-р/2008 від 11 січня 2008 року [Електронний ресурс] // Конституційний Суд України. - Режим доступу: #"justify">. Шемшученко, Ю. С. Проблеми українського парламентаризму у світлі конституційної реформи в Україні / Ю. С. Шемшученко // Стратегічні пріоритети. - 2008. - № 2 (7). - С. 99-104.

.Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів вузів. - К.: Генеза, 1997. - 400 с.

.Політологія: Підручник / За заг. ред. І.С.Дзюбка, К.М.Левківського. - К.: Вища школа, 1998. -415 с.

.Політологія. Підручник для студентів вузів / За ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. - К.: Академія, 1998. - 368 с.

.Томенко М.В. Українська перспектива: історико-політологічні підстави сучасної державної стратегії. - К.: Українська перспектива, 1995. - 103 с.

.Хто є хто в європейській та американській політичній науці. Малий політологічний словник / За ред. Б.Кухти. -Львів: Кальварія, 1997. - 288 с.

Похожие работы

 
  • Пол как философская категория
    Как говорит Бендас, общая психология долгое время игнорировала пол как важнейший аспект человеческой природы. Социальная психология также не признавала пол как аспект, определяющий взаимодействия людей в социуме.
    СкачатьСкачать документ Читать onlineЧитать online
  • Полы
    - гидроизоляция- слой препятствующий проникновению жидкости через пол ; - прослойка- верхний элемент пола , отвечающий эксплуатационным характеристикам, в зависимости от назначения помещения.
    СкачатьСкачать документ Читать onlineЧитать online
  • Пол и организация: долгие дебаты и актуальные тенденции
    Согласно этому критерию формальной организации ― она функционирует независимо от индивидуальных характеристик ее членов как и ее "клиентов" и " пол " не должен влиять на действие в организациях, связанное с их целями.
    СкачатьСкачать документ Читать onlineЧитать online
  • Пол и сексуальность Детерминанты пола
    Соматические клетки всех высших организмов у обоих полов имеют одинаковый двойной набор аутосом, но разные половые хромосомы. При этом женский пол обладает одним типом гамет (в яичниках образуются хромосомы типа X), мужской пол — двумя типами...
    СкачатьСкачать документ Читать onlineЧитать online
  • Пол и формирование его признаков у гуппи
    По данным Ф.М.Полканова, по материнскому типу наследования передается красный коврик в середине хвостового плавника, а по типу отцовской наследственности - основные черты смарагдовых гуппи. Итак мы выяснили, что пол малька.
    СкачатьСкачать документ Читать onlineЧитать online
  • Генетика
    Пол - совокупность признаков, по которым производится специфическое разделение особей или клеток, основанное на морфологических и физиологических особенностях, позволяющее осуществлять в процессе полового размножения комбинирование в потомках...
    СкачатьСкачать документ Читать onlineЧитать online
  • Полы в промышленных зданиях
    Пол устраивают обычно из двух слоев по 80... 100 мм. Покрытие этого пола совмещает в себе и функции подстилающего слоя. Глинобетонный пол более прочен и отличается от глинобитного тем, что в его масс.
    СкачатьСкачать документ Читать onlineЧитать online

Не нашел материала для курсовой или диплома?
Пишем качественные работы
Без плагиата!