Особливості оцінки конкретних джерел доказів
Особливості оцінки конкретних джерел доказів
Зміст
Вступ
Розділ 1. Поняття, значення та зміст оцінки доказів у кримінальному процесі
.1 Докази та їх джерела: поняття та співвідношення
.2 Поняття та значення оцінки джерел доказів у кримінальному судочинстві
.3 Зміст оцінки джерел доказів
Розділ 2. Особливості оцінки конкретних джерел доказів у кримінальному процесі
.1 Загальне поняття та особливості оцінки показань, отриманих від осіб
.1.1 Показання свідків та їх оцінка
.1.2 Оцінка показань потерпілих
2.1.3 Оцінка показань підозрюваних та обвинувачених
2.2 Висновок експерта та його оцінка
.3 Поняття речових доказів та їх оцінка
.4 Оцінка протоколів слідчих і судових дій та інших документів
Висновки
Використані джерела
Вступ
Реформування усіх сфер життя нашого суспільства, яке почалося з проголошення і всенародного підтвердження незалежності України, вимагає вдосконалення діяльності правоохоронних органів. Важливим завданням на шляху становлення правової держави є укріплення законності, забезпечення дотримання прав людини під час провадження в кримінальних справах. Людина, її життя і здоровя, честь і гідність, недоторканність і безпека, згідно зі статтею 3 Конституції України, визнаються найвищою соціальною цінністю. Уся діяльність державних органів, у тому числі і у сфері кримінального судочинства, повинна бути спрямованою на захист прав і свобод людини.
Стаття 2 КПК України встановлює, що завданнями кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності, і жоден невинний не був покараний.
Реалізація вимог Конституції і виконання органами дізнання, слідчими, прокурорами та суддями завдань кримінального судочинства неможливі без прийняття правоохоронними органами законних і обґрунтованих процесуальних рішень. Саме шляхом прийняття таких рішень здійснюється втілення в життя вимог Конституції і чинного законодавства, досягається вирішення завдань кримінального судочинства.
У свою чергу, прийняття законних і обґрунтованих процесуальних рішень можливо лише тоді, коли вони ґрунтуються на перевірених та правильно оцінених відомостях, одержаних у відповідності до вимог кримінально-процесуального закону. Помилка субєкта доказування під час оцінки доказів та їх джерел може привести до прийняття незаконних рішень, порушення прав і свобод громадян, покарання невинуватого або виправдання особи, яка вчинила злочин. У звязку з цим правильна оцінка доказів та їх джерел має найважливіше значення не тільки для прийняття окремих процесуальних рішень, але і для вирішення кримінальної справи у цілому.
Метою даної курсової роботи є аналіз правового регулювання оцінки доказів у кримінальному процесі. Для досягнення мети були сформульовані та виконані наступні завдання курсової роботи:
―дослідити поняття доказів та їх джерел, а також їх співвідношення;
―визначити поняття та значення оцінки джерел доказів у кримінальному процесі;
―дослідити зміст оцінки джерел доказів;
―проаналізувати показання свідків та їх оцінку;
―охарактеризувати оцінку показань потерпілих;
―дослідити оцінку показань підозрюваних та обвинувачених;
―охарактеризувати висновок експерта та його оцінку;
―дослідити поняття речових доказів та їх оцінка;
―визначити особливості оцінки протоколів слідчих і судових дій та інших документів.
Обєктом курсової роботи є сукупність суспільних відносин кримінально-процесуального характеру, які виникають під час оцінки джерел доказів між субєктами доказування під час провадження у кримінальній справі.
Предметом - є теоретичні і практичні проблеми, які стосуються процесу оцінки процесуальних джерел доказів, а також правові норми, які регулюють цей процес.
Окремі питання оцінки джерел доказів висвітлювалися також у працях Т.В. Варфоломєєвої, М.М. Вінберга, А.І. Видрі, А.С. Железняка, О.М. Копєвої, М.В. Костицького, А.О. Ляша, Ю.К. Орлова, М.А. Погорецького, М.С. Полевого, М.В. Салтевського, М.Я. Сегая, П.Ф. Сілкіна, М.І. Сірого, С.М. Стахівського, Л.Д. Удалової, М.Л. Якуба та багатьох інших учених.
Методологічну основу курсової роботи складають закони матеріалістичної діалектики, обєктивно існуючі закони суспільно-економічного розвитку суспільства і держави та окремі загальні та спеціальні методи наукового пізнання, правових категорій і явищ; системного аналізу досліджуваних правовідносин; порівняльно-правового аналізу правових норм і правових понять; формально-логічного аналізу правових категорій у їх взаємозвязку.
Структура курсової роботи обумовлюється її метою та завданнями. Курсова робота складається з вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел.
Наприкінці роботи будуть зроблені відповідні узагальнення.
Розділ 1. Поняття, значення та зміст оцінки доказів у кримінальному процесі.
.1 Докази та їх джерела: поняття та співвідношення
Встановлення фактів об'єктивної дійсності в кримінальному процесі здійснюється головним чином опосередкованим шляхом, тобто через використання відповідних доказів. Разом з тим іноді можливе і безпосереднє пізнання органами дізнання, досудового слідства та судом деяких фактів. Ідеться про факти, які й після того, як вчинено злочин, продовжують існувати у незмінному вигляді чи змінилися, але не втратили все ж важливих для них якостей. Таке безпосереднє пізнання суб'єктами доказування може відбуватися у рамках кримінального процесу при виконанні певних процесуальних дій, а саме огляду, освідування, обшуку, виїмки, пред'явлення для впізнання, затримання, відтворення обстановки та обставин події злочину. Таким чином, у кримінальному судочинстві докази мають суттєве значення, саме тому закон детально визначає як поняття доказів, так і весь процес їх використання по кримінальних справах.
Доказами в кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ч. 1 ст. 65 КПК). Поняття доказу структуровано і як елементи включає в себе будь-які фактичні дані, що мають значення по кримінальній справі (зміст); процесуальну форму їх закріплення (спосіб існування у матеріалах кримінальної справи) та носій відомостей (зовнішній вираз). Усі зазначені елементи перебувають у взаємозв'язку та у своїй єдності утворюють поняття доказу.
Під «фактичними даними» слід розуміти не самі факти, а відомості (інформацію) про них [5, c. 27]. Факти - це події, явища дійсності, які не можна приєднати до справи. Через те при доказуванні по кримінальній 134 справі орган дізнання, слідчий і суд та інші особи, які беруть участь у процесі, оперують відомостями про події та явища дійсності, що утворюють зміст показань допитаних осіб, документів та інших видів доказів. Навіть при безпосередньому сприйнятті слідчим або суддею обставин події злочину у ході провадження слідчих і судових дій (огляд, освідування тощо) вони оперують як доказами не цими фактами, а тільки відомостями (інформацією) про них, зафіксованими у встановленому законом порядку в протоколах слідчих дій і судового засідання. Використана законодавцем юридична конструкція на визначення доказу «всякі фактичні дані» має тлумачитися обмежено і означати, що лише інформація, що перевіряється (тобто потенційно спростовна), може утворювати його зміст.
Безпосереднім джерелом утворення слідів злочину, в загальному розумінні, є суспільно небезпечний вплив правопорушника, поведінка якого проявляється у формі дії або бездії. Формування доказів у процесуальному розумінні відбувається у перебігу здійснення діяльності органом дізнання, слідчим і судом та закінчується тієї миті, коли отримані відомості закріплюються та/або залучаються до матеріалів кримінальної справи одним із передбачених законом способів. Процесуальна форма існування фактичних даних у кримінальному процесі за класифікаційними видами доказів закріплена у ч. 2 ст. 65 КПК: це показання свідка, показання потерпілого, показання підозрюваного, показання обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих і судових дій, протоколи з відповідними додатками, складені уповноваженими органами за результатами опертивно-розшукових дій, та інші документи.
Під носієм відомостей слід вважати те, що може бути засобом відображення, фіксації, виразником чого-небудь. У кримінальному процесі носієм слідів події злочину виступають предмети, що можуть бути засобом сприйняття, фіксації та збереження доказової інформації. Стосовно показань свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого носіями фактичних даних є слова, речення, складні мовні конструкції. Носіями речових доказів є матеріальні об'єкти, що перебувають у твердому, сипкому або газоподібному стані. Поява нових видів інформації зумовлює специфіку їх збереження та передачі через носії, вироблені з урахуванням останніх досягнень теорії інформатики та документалістики. Від надійності носіїв фактичних даних залежить якість сприйняття, збереження та відтворення інформації про злочин у знаковій формі, що зумовило необхідність визначення науково-технічних вимог, які забезпечать бездоганне існування конкретного виду інформації на певному носії [10, c. 77].
Послідовність процесуальних дій та прийняття рішень по «входженню» до матеріалів кримінальної справи фактичних даних надають їм процесуальної форми конкретного виду доказів. Вказаний перелік видів доказів у ч. 2 ст. 65 КПК України є вичерпним і розширювальному тлумаченню не підлягає.
Таким чином, джерела доказів не входять до поняття доказу. Джерелом доказів є певний матеріальний обєкт, з якого виходять відомості про факти. Відомості та їх джерело не створюють нерозривну єдність, оскільки відомості здатні поширюватися з одного джерела на інше. Необхідно відрізняти процесуальні та матеріальні джерела доказів. Матеріальними джерелами доказів є будь-які предмети реального світу та особи, тоді як процесуальними джерелами доказів є лише передбачені КПК України носії інформації, процесуально закріплені в матеріалах справи.
Науковці, які займалися цільовим дослідженням процесуальної форми, визначали її як регламентовану законом систему процесуальних інститутів і правил, послідовність стадій кримінального процесу та сукупність процесуальних вимог, що ставляться до учасників судочинства (М.М. Михеєнко, С.М. Мельник, Я.О. Мотовиловкер, М.А. Чельцов та інші) [8, c. 56]. Стосовно джерел доказів процесуальна форма є сукупністю певних вимог, які повинні бути дотримані під час процесуального оформлення цих джерел і від дотримання яких залежить визнання джерел доказів допустимими для використання в доказуванні. У звязку з цим, не зовсім правильним є ототожнення джерел відомостей про факти, з одного боку, та закріплених у законі умов одержання та процесуального оформлення таких джерел - з іншого.
1.2 Поняття та значення оцінки джерел доказів у кримінальному судочинстві
Оцінка доказів - це здійснювана в логічних формах розумова діяльність суб'єктів кримінального процесу, яка полягає в тому, що вони, керуючись законом, розглядають за своїм внутрішнім переконанням кожний доказ окремо та всю сукупність доказів, визначаючи їх належність, допустимість і достовірність; висувають необхідні слідчі (судові) версії, вирішують, чи підтверджуються вони, встановлюють, чи є підстави для прийняття процесуальних рішень і проведення слідчих (судових) дій; доходять висновку про доведеність або недоведеність окремих обставин справи й злочину в цілому із наведенням аналізу доказів у відповідних процесуальних рішеннях [9, c. 62]. Така діяльність відбувається безперервно, протягом усього процесу доказування, у тому числі під час збирання і перевірки доказів, і визначає формування висновків про доказаність (чи недоказаність) обставин, які становлять предмет доказування у справі.
Для кримінального процесу України характерним є те, що закон наперед не визначає сили і значення доказів. Навпаки, сила, значення та достовірність того чи іншого доказу визначаються щоразу тією особою чи органом, які провадять досудове розслідування, та судом. Так, висновок експерта не є обов'язковим для органів розслідування, прокурора та суду, оскільки, якщо до того є відповідні підстави, вони мають право не погодитися з висновками експерта. Так, визнання обвинуваченим своєї вини не може розглядатися як доказ, що має особливе значення. Воно, як і всі інші докази, має бути оцінене самими органами розслідування та судом з урахуванням усіх інших наявних у справі доказів.
Основні положення оцінки доказів єдині для всіх стадій кримінального процесу і передбачені в ст. 67 КПК: «Суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази для суду, прокурора, слідчого і особи, яка провадить дізнання, не мають наперед встановленої сили».
Внутрішнє переконання - це тверда впевненість, яка склалася при провадженні у справі в органу дізнання, слідчого, прокурора, суду щодо правильності оцінки всіх наявних у справі доказів і всіх встановлених у справі фактів; і що правильним є отриманий висновок у всіх питаннях, які виникли під час розслідування та вирішення справи по суті. Це не є інтуіція, не є просте почуття [8, c. 92]. Внутрішнє переконання - це вивідне знання, що характеризується вірою в його надійність та готовністю діяти відповідно до нього. З однієї сторони, воно суб'єктивне, тому що є переконанням конкретного суб'єкта кримінального судочинства як людським почуттям; з другої ж сторони, воно об'єктивне, тобто має об'єктивну основу. Такою основою є докази, що мають місце в справі. Внутрішнє переконання в оцінці доказів необхідно розглядати в двох аспектах: як метод оцінки доказів і як результат такої оцінки. Як метод оцінки доказів внутрішнє переконання гарантується незв'язаністю органу дізнання, слідчого, прокурора та суду оцінкою доказів, що дана іншим органом у будь-якій стадії процесу; відсутністю правил щодо переваги одного виду доказів перед іншими. Внутрішнє переконання як результат оцінки доказів означає переконання органу дізнання, слідчого, прокурора та суду в достовірності доказів і правильності висновків, до яких вони прийшли в ході кримінально-процесуального доказування. Але, враховуючи змагальну конструкцію сучасного кримінального процесу України, можна говорити про деяку специфіку формування внутрішнього переконання суб'єктів доказування за наявності обставин, з якими кримінально-процесуальний закон пов'язує обов'язковість врахування процесуальної позиції сторін при прийнятті рішень органом дізнання, слідчим, прокурором і судом (наприклад, ст. 299 КПК). При оцінці доказів суб'єкти, які ведуть кримінальний процес, повинні керуватися законом, тобто як сама оцінка, так і інші елементи доказування повинні відбуватися в порядку, з дотриманням правил, а також в умовах, передбачених процесуальним законом. Оцінку доказів закон пов'язує з діяльністю органів розслідування, прокурора та суду. Проте це не означає, що докази не оцінюються іншими учасниками процесу. Ними можуть висловлюватися міркування щодо сили та значення доказів та їх сукупності. Але оцінка доказів органом дізнання, слідчим, прокурором і судом пов'язана з прийняттям певних рішень у справі, а оцінка доказів учасниками процесу може лише враховуватися при їх постановленні.
Формування та обґрунтування висновків по кримінальній справі як елемент доказування на стадії досудового розслідування відбувається шляхом викладення відповідної тези (резолютивна частина процесуального документа) та наведення її обґрунтованості в описово-мотивувальній частині процесуального рішення, які бувають проміжними та підсумковими. У судових стадіях формування та обґрунтування висновків по кримінальній справі здійснюється в межах визначеного обвинувачення в обвинувальному висновку та заперечень на нього у процесуальних документах і усних промовах учасників судових розглядів.
Таким чином, безперечним факт, що під час оцінки доказів та їх процесуальних джерел субєкти доказування зобовязані керуватися відповідними нормами права, які встановлюють умови, принципи, мету оцінки та зовнішнє вираження результатів оцінки. Але, оцінку (як певний розумовий процес) не можна ототожнювати з її умовами, принципами, метою. Тим більше не можна вважати зовнішньою стороною оцінки доказів та їх процесуальних джерел зовнішнє вираження результатів оцінки, оскільки таке вираження у відповідних документах можливе лише після закінчення процесу оцінки. Крім того, ст. 67 КПК України встановлює умови і принципи оцінки доказів та їх джерел тільки у відношенні посадових осіб державних органів, які ведуть процес. Проте право оцінювати докази та їх джерела мають усі учасники процесу (потерпілий, обвинувачений тощо). Таким чином, оцінка доказів та їх джерел (принаймні стосовно передбачених п.8 ст.32 КПК України учасників процесу) можлива і без дотримання вимог закону щодо її умов, принципів або мети, і не завжди її результати викладаються у відповідних процесуальних актах. Отже, можна скористатися відомою аксіомою: якщо, за відсутності деяких ознак, існування певного явища можливе без змін, це означає, що ці ознаки не відображають істинної сутності явища. Отже, оцінка доказів та їх джерел є суто розумовою, логічною діяльністю субєктів доказування, оскільки саме така діяльність є незмінною, невідємною частиною оцінки і відображає її сутність. Разом з цим, це аж ніяк не принижує значення умов, принципів та цілей оцінки, дотримання яких є вкрай важливим для правильної оцінки доказів та їх джерел.
Результати вивчення практики доказування у кримінальних справах свідчать про те, що серед суддів, прокурорів, слідчих та осіб, які ведуть дізнання, не є рідкими випадки, коли оцінка процесуальних джерел доказів підмінюється оцінкою доказів (відомостей про факти) і навпаки. Це, в свою чергу, веде до помилок під час доказування. У звязку з цим, для орієнтування субєктів доказування на ретельну перевірку і оцінку як відомостей про факти, так і процесуальних джерел доказів, інсує необхідність на законодавчому рівні розрізняти оцінку доказів (відомостей про факти) та оцінку процесуальних джерел доказів.
1.3 Зміст оцінки джерел доказів
До змісту оцінки доказів (відомостей про факти) необхідно такі якості, як належність та достовірність. Сукупність доказів, крім того, підлягає оцінці з метою встановлення достатності для вирішення кримінальної справи. У свою чергу, до змісту оцінки процесуальних джерел доказів належать встановлення їх допустимості, автентичності (непідробності, оригінальності) та повноти.
Більш точним є те, що допустимість є властивістю не доказів (відомостей про факти), а їх процесуальних джерел. Крім того, не вірним є те, що допустимість є властивістю як доказів, так і їх процесуальних джерел. Адже, подібне роздвоєння поняття допустимості є зайвим. Так, джерело доказів є допустимим, коли воно передбачене КПК України, одержано належним субєктом під час процесуальної дії, проведеної та оформленої в передбаченому кримінально-процесуальним законом порядку. Докази (відомості про факти) залучаються до кримінальної справи тільки в одному з передбачених законом процесуальних джерел. Фактично одержуються та процесуально оформлюються не докази, а джерела доказів. Отже, більш правильним, було б говорити про дотримання вимог закону під час одержання та процесуального оформлення саме джерел доказів, а не доказів (відомостей про факти) [11, c. 182].
В багатьох працях, присвячених теорії доказів, допустимість джерел доказів передбачає дотримання певних вимог законодавства під час провадження у кримінальних справах. Таке розуміння допустимості потребує вдосконалення, оскільки воно не передбачає необхідності встановлення того, чи дотримувалися чинного законодавства відповідні юридичні та фізичні особи під час створення чи одержання поза кримінальним процесом носія інформації, поданого в порядку, передбаченому ч.2 ст.66 КПК України. Адже, не можна визнавати допустимим процесуальне джерело доказів, яке залучене до кримінального процесу з додержанням усіх вимог кримінально-процесуального закону, але до того було незаконно створене чи одержане особою, яка подала таке джерело слідчому, прокурору, суду.
Оцінка автентичності процесуального джерела доказів передбачає встановлення того, що воно не було підробленим, є оригінальним (тобто саме тим, на якому відобразилися відомості про обставини, що підлягають доказуванню в кримінальній справі).
Оцінка повноти процесуальних джерел доказів означає встановлення ступеня їх наповнення відомостями про обставини, які підлягають доказуванню в кримінальній справі, а також відомостями, що дозволяють перевірити походження джерел, дотримання законодавства під час їх залучення до кримінальної справи.
Невірною є точка зору тих вчених, які включають до змісту оцінки джерел доказів встановлення їх доброякісності. На підставі етимології та смислового значення слова доброякісний, доброякісність джерела доказів означає наявність у нього усіх необхідних якостей. Такими якостями процесуальних джерел доказів є їх допустимість, автентичність та повнота. Отже, оцінка доброякісності процесуального джерела доказів не має самостійного наповнення, а повністю охоплюється іншими критеріями оцінки (допустимість, автентичність та повнота), а тому включати встановлення доброякісності до змісту оцінки процесуальних джерел доказів є зайвим.
Розділ 2. Особливості оцінки конкретних джерел доказів у кримінальному процесі
2.1 Загальне поняття та особливості оцінки показань, отриманих від осіб
В науковій літературі не існує єдиної точки зору стосовно поняття „показання. С.М. Сівочек вважає, що показаннями свідків, потерпілих, обвинувачених та підозрюваних є лише такі їх повідомлення, які були одержані та закріплені в матеріалах кримінальної справи з додержанням вимог КПК України [15, c. 114].
Неправильною є поширена в науковій літературі точка зору, що показання можуть бути одержані тільки в усній формі, і що усність є невідємною ознакою показань. Зокрема, КПК України передбачає можливість допиту глухонімих. Такі особи через фізичні вади дають показання не в усній формі, а у формі спеціальних знаків. Звичайно, що під час допиту таких осіб повинна бути присутньою особа, яка їх розуміє (перекладач-дактилолог). Ця особа перекладає мову жестів на усну мову, яку і сприймає під час допиту особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор або суддя. Але, усне повідомлення перекладача, зроблене ним слідчому на підставі інформації, сприйнятої від допитуваної німої особи, не є показанням. Воно є лише перекладом, інтерпретацією показань свідка у формі, зрозумілій особі, яка проводить допит. Адже свідком є не перекладач-дактилолог, а німий свідок. Таким чином, показання можуть даватися не лише в усній формі, а й в будь-якій відомій людству знаковій формі (наприклад, за допомогою звуків, жестів, письмових знаків).
2.1.1 Показання свідків та їх оцінка
Показання свідка - це відомості, повідомлені ним на допиті, що проведений у ході досудового розслідування по кримінальній справі чи в суді відповідно до вимог статей 166-170, 302-307 КПК України. Таким чином, як самостійний вид доказів ці відомості можуть бути одержані лише при проведенні таких слідчих дій, як допит і очна ставка (яка за своєю сутністю є одночасним допитом двох осіб).
Предметом показань свідка є відомості про будь-які обставини, що підлягають встановленню по даній справі, у тому числі про факти, що характеризують особу обвинуваченого або підозрюваного та його взаємовідносини з ними (ч. 2 ст. 68, ч. 1 ст. 167 КПК). Свідок може давати показання про обставини, які він сприймав безпосередньо, або про ті, які йому відомі зі слів інших осіб. Якщо показання свідка базуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані. Не можуть бути доказами дані, повідомлені свідком, джерело походження яких невідоме (ч. 3 ст. 68 КПК). Такі дані можуть використовуватись лише як орієнтовні, для висунення версій у справі.
Одним з найважливіших елементів змісту оцінки показань свідка є допустимість. Жодне показання свідка не може бути використане в доказуванні в кримінальних справах, якщо воно є недопустимим, навіть тоді, коли воно містить достовірні та належні відомості про факти. Виходячи із загальних умов допустимості процесуальних джерел доказів, можна стверджувати, що показання свідка є допустимими, якщо вони одержані: встановленими законом субєктами; від осіб, які згідно з кримінально-процесуальним законом можуть бути допитані як свідки; під час встановлених законом слідчих дій, проведених та процесуально оформлених у відповідності до встановленого законом порядку.
2.1.2 Оцінка показань потерпілих
Показання потерпілого - це відомості, повідомлені ним на допиті, що проведений у ході досудового розслідування у кримінальній справі чи в суді відповідно до вимог статей 166-171, 302-308 КПК України. Предметом показань потерпілого є відомості про будь-які обставини, які підлягають встановленню по даній справі, у тому числі про факти, що характеризують особу обвинуваченого або підозрюваного та його взаємовідносини з ними. Не можуть бути доказами повідомлені потерпілим дані, джерело походження яких невідоме (ч. 2 ст. 72 КПК). Предмет показань потерпілого, залежно від конкретної справи, може бути значно ширший, ніж показання свідків. Поряд із встановленням обставин, що характеризують подію злочину (місце, час, спосіб), предметом показань потерпілого є суб'єктивне сприйняття ним ситуації злочину (наприклад, характеру загрози). Особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду, вправі давати показання після визнання її потерпілим у встановленому законом порядку. Давати показання - це право потерпілого, але не його обов'язок (ч. 3 ст. 49 КПК). Тому потерпілий, на відміну від свідка, не несе кримінальної відповідальності за відмову від дачі показань. Він згідно з ч. 4 ст. 72 КПК попереджається про кримінальну відповідальність лише за дачу завідомо неправдивих показань за ст. 384 КК України. Крім того, до потерпілого за неявку може бути застосовано привід, а за злісне ухилення від явки до суду, органів досудового слідства або дізнання він може бути притягнутий до відповідальності за ч. 1 ст. 1853 або ст. 1854 КУпАП.
Показання потерпілого перевіряються шляхом аналізу їх змісту, співставлення з іншими доказами, провадження повторних або нових слідчих дій (очних ставок, відтворення обстановки і обставин події тощо), провадження оперативно-розшукових заходів. Показання потерпілого повинні оцінюватися нарівні з усіма іншими зібраними в справі доказами та не мають якихось переваг перед ними. Однак, оцінюючи показання потерпілого, слід враховувати: по-перше, що він особисто заінтересований у результатах розслідування і розгляду справи в суді, а це може вплинути на об'єктивність його показань. Потерпілий з почуття помсти може перебільшити винуватість підозрюваного чи обвинуваченого у вчиненні злочину; по-друге, факт його ознайомлення з матеріалами справи в порядку ст. 217 КПК, а також присутність його при дослідженні обставин справи в суді і в зв'язку з цим можливість корегування ним своїх показань; по-третє, умови сприйняття ним обставин вчинення злочину, на які впливають як суб'єктивні фактори (зокрема, його психологічний стан під час вчинення злочинних дій), так і об'єктивні фактори.
2.1.3 Оцінка показань підозрюваних та обвинувачених
Показання підозрюваного - це відомості, повідомлені ним на допиті, що проведений у ході досудового провадження у кримінальній справі відповідно до вимог статей 107, 143-146 КПК. Показання обвинуваченого - це відомості, повідомлені ним на допиті, що проведений у ході досудового розслідування у кримінальній справі чи в суді (де він уже іменується підсудним) відповідно до вимог статей 143-146, 300 КПК. Показання підозрюваного і обвинуваченого є як самостійними видами доказів, так і засобами захисту їх прав і законних інтересів. Предмет показань підозрюваного і обвинуваченого визначений у ч. 1 ст. 73 і ч. 1 ст. 74 КПК. Підозрюваний вправі давати показання з приводу обставин, що стали підставою для його затримання або застосування запобіжного заходу, а також з приводу всіх інших відомих йому обставин по справі. Обвинувачений вправі давати показання з приводу пред'явленого йому обвинувачення, а також з приводу всіх інших відомих йому обставин у справі і доказів, що є в справі. Підозрюваний і обвинувачений вправі, а не зобов'язані давати показання, відповідати на запитання. Закон не передбачає їх відповідальності за відмову давати показання і за дачу завідомо неправдивих показань, бо інакше на них фактично покладався б обов'язок давати показання проти себе, викривати себе або своїх співучасників у вчиненні злочину, що суперечило б презумпції невинуватості.
Показання підозрюваного та обвинуваченого, як й інші докази в кримінальному судочинстві, перевіряються шляхом аналізу їх змісту, співставлення з іншими доказами, провадження повторних або нових слідчих дій (очних ставок, відтворення обстановки і обставин події тощо), провадження оперативно-розшукових заходів. Показання підозрюваного і обвинуваченого повинні оцінюватися нарівні з усіма іншими зібраними в справі доказами та не мають якихось переваг перед ними. Варто наголосити, що показання цих учасників процесу мають самостійне доказове значення. Тому наступні показання осіб, допитаних в іншій якості (наприклад, обвинуваченого, підсудного), оцінюються в сукупності з первинними [16, c. 262].
При оцінці показань підозрюваного й обвинуваченого слід мати на увазі: по-перше, їх особисту заінтересованість у результатах розслідування і розгляду справи в суді при відсутності відповідальності за завідомо неправдиві показання. Тому, враховуючи природну заінтересованність підозрюваного, обвинуваченого ухилитись від відповідальності або пом'якшити її, необхідно оцінювати ці показання в сукупності з іншими доказами в справі; по-друге, факт ознайомлення обвинуваченого з усіма матеріалами закінченої провадженням кримінальної справи в порядку статей 218, 222 КПК, а також присутність його при дослідженні обставин справи в суді і в зв'язку з цим можливість зміни і корегування ним своїх показань; по-третє, показання підозрюваного і обвинуваченого не є найбільш чи найменш достовірними та цінними при оцінці всієї сукупності доказів. Тому визнання підозрюваним і обвинуваченим своєї вини, а також їх показання проти інших осіб, які спрямовані на пом'якшення їх власної вини, можуть бути покладені в основу обвинувачення лише при підтвердженні такого визнання чи обмови сукупністю доказів, що є в справі (ч. 2 ст. 73 і ч. 2 ст. 74 КПК); по-четверте, при оцінці показань обвинуваченого (підозрюваного) необхідно враховувати, що його показання на досудовому слідстві, від яких він потім відмовився, не підтверджені в судовому засіданні іншими доказами, не можуть бути покладені в основу обвинувального вироку.
2.2 Висновок експерта та його оцінка
Висновок експерта - це подані в письмовій формі зміст дослідження та мотивовані висновки з питань, поставлених перед експертом особою, яка веде провадження в кримінальній справі, чи сторонами [17, c. 102].
У висновку експерта повинно бути зазначено: коли, де, ким (прізвище, освіта, спеціальність, учений ступінь і звання, посада експерта), на якій підставі була проведена експертиза, хто був присутній при проведенні експертизи, питання, що були поставлені експертові, які матеріали експерт використав та які провів дослідження, мотивовані відповіді на поставлені питання. Коли при проведенні експертизи експерт виявить факти, які мають значення для справи і з приводу яких йому не були поставлені питання, він вправі на них вказати у своєму висновку. Висновок підписується експертом (ст. 200 КПК). Експертиза призначається у випадках, коли для вирішення певних питань при провадженні в справі потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання (ч. 1 ст. 75 КПК). Питання про необхідність призначення експертизи вирішує суб'єкт, у провадженні якого перебуває справа. Однак закон встановлює обов'язкові випадки її призначення. Експертиза призначається обов'язково: 1) для встановлення причин смерті; 2) для встановлення тяжкості і характеру тілесних ушкоджень; 3) для визначення психічного стану підозрюваного або обвинуваченого при наявності в справі даних, які викликають сумнів щодо його осудності; 4) для встановлення статевої зрілості потерпілої в справах про злочини, передбачені ст. 155 КК України; 5) для встановлення віку підозрюваного або обвинуваченого, якщо це має значення для вирішення питання про його кримінальну відповідальність і якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати (ст. 76 КПК).
Оцінка допустимості висновку експерта передбачає встановлення факту дотримання вимог Конституції і кримінально-процесуального законодавства під час призначення та проведення експертизи. Оцінюючи висновок експерта, необхідно також встановлювати, чи були дотримані права обвинуваченого (підозрюваного) під час призначення та проведення експертизи. Якщо постанова про призначення експертизи, а також висновки експертизи були предявлені обвинуваченому несвоєчасно, то вирішення питання щодо допустимості такого висновку необхідно вирішувати виходячи із наявності обєктивних порушень прав обвинуваченого та можливості їх усунення. Важливим є також встановлення правильності оформлення висновків експерта, наявність усіх передбачених законом реквізитів.
Оцінюючи висновок експерта, необхідно враховувати, що на його допустимість впливає допустимість обєктів, які досліджував експерт. Якщо обєкти дослідження будуть визнані недопустимими, то автоматично втрачає цю властивість і сам висновок.
Розглядаючи оцінку повноти висновку експерта, відомі процесуалісти (Р.С.Белкіна, А.І.Вінберга, І.Л.Петрухіна), зазначають, що така оцінка передбачає: а) повноту використання матеріалів, наданих експерту; б) застосування різноманітних методів дослідження, що доповнюють один одного, які необхідні для достовірної відповіді на поставлені запитання; г) повноту опису у висновках виконаної експертом роботи. Експерт повинен використати всі матеріали, необхідні для того, щоб дати правильний висновок. Ці матеріали можуть бути представлені йому під час призначення експертизи або додатково під час дослідження. Безпідставна відмова від їх використання або умовчання у висновках про використання яких-небудь матеріалів, наданих йому, свідчить про неповноту висновку. У висновку експерта повинні міститися відповіді на усі поставлені запитання або мотивована відмова від відповіді на запитання [21, c. 66]. Така відмова може бути обумовлена недостатністю матеріалів, представлених для дослідження, некомпетентністю експерта і, нарешті, відсутністю належних наукових підстав для вирішення цього питання. Якщо за відсутності однієї з цих обставин експерт не відповів на всі поставлені запитання, його висновок, не можна визнавати повним. Врешті, повнота висновку експерта визначається тим, наскільки докладно викладена у висновках зроблена експертом робота.
2.3 Поняття речових доказів та їх оцінка
Визначення поняття речових доказів по-різному тлумачиться науковцями. Так, А.О. Ляш вказує, що це предмети матеріального світу, які володіють властивістю незамінності та мають доведений в установленому законом порядку причинний зв'язок з обставинами, що мають відношення до справи, визнані джерелом доказів і приєднані до справи спеціальною постановою [18, c. 54].
На думку Грошевого Ю.М. та Стахівського С.М. таке визначення є трохи громіздким і дає занадто загальне уявлення про речові докази [8, C. 79]. Інші процесуалісти вважають, що речові докази - це будь-які предмети матеріального світу, які були знаряддям злочину чи зберегли на собі сліди злочину, на які були спрямовані злочинні дії, а також інші предмети і документи, які можуть служити засобом для виявлення злочину та встановлення обставин кримінальної справи [7, c. 192]. Автори цього визначення більше конкретизують об'єкти матеріального світу, що можуть виступати в якості процесуального джерела - речові докази.
Діючий КПК України ще повніше називає предмети як носії доказової інформації. Так, у ст. 78 Кримінально-процесуального кодексу зазначено: "Речовими доказами є предмети, які були знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину або були об'єктом злочинних дій, гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, і всі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винуватих або для спростування обвинувачення чи пом'якшення відповідальності".
З тексту закону чітко простежується, що законодавець не дає вичерпний перелік предметів, які можуть бути речовими доказами, а лише називає ознаки, за наявності хоча б однієї з яких предмет стає речовим доказом.
На мою думку, такий підхід видається дуже слушним, оскільки неможливо передбачити всі об'єкти матеріального світу, які можуть виступати як речові докази у конкретних кримінальних справах.
Для визнання предмета речовим доказом необхідно встановити його зв'язок зі злочином. Відсутність у кримінальній справі відомостей про походження предмета, який визнаний речовим доказом, розриває ланцюг причинно-наслідкового зв'язку, котрий дозволяє зробити висновок про належність певного предмета до розслідуваної події. А іноді породжує сумніви щодо зв'язку цього матеріального об'єкта і вчиненого суспільно небезпечного діяння.
Підставами для віднесення матеріального об'єкта до числа речових доказів можуть служити:
а) відображення на ньому ознак, що характеризують особистість учасників події (які вказують на конкретну особу), на знаряддя (зброя), що застосовувались ними;
б) відображення на ньому умов, в яких проходила подія (обстановка місця події);
в) наявність на ньому (в ньому) змін, пов'язаних з подією;
г) належність певній особі, якщо цей факт має значення для справи;
д) використання учасниками події;
е) виявлення в певному місці чи в певний час, якщо цей факт має значення для справи [14, c. 148].
Як бачимо, зв'язок того чи іншого предмета зі злочином встановлюється за різними підставами. В той же час слід пам'ятати, що окремі предмети можуть стати речовими доказами через зв'язок не тільки з кримінальною подією, але і з обставинами, які дозволяють переконатися в невинуватості особи.
Діючий кримінально-процесуальний закон України (ст. 78 КПК) передбачає декілька видів речових доказів:
а) предмети, які були знаряддям вчинення злочину;
б) предмети, які зберегли на собі сліди злочину;
в) предмети, що були об'єктом злочинних дій;
г) гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом;
д) інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винуватих або для спростування обвинувачення чи пом'якшення відповідальності.
Розглянемо кожен з цих видів речових доказів. Так, перший з них - це предмети, які були знаряддям вчинення злочину. Під знаряддям вчинення злочину потрібно розуміти будь-які предмети чи інші об'єкти матеріального світу, спеціально виготовлені, пристосовані для вчинення злочину чи за допомогою яких були скоєні суспільно небезпечні діяння [5, 172].
Необхідно підкреслити, що використання знарядь вчинення злочину суттєво підвищує ступінь суспільної небезпеки діяння. Саме цим пояснюється включення законодавцем вказаних ознак в об'єктивну сторону окремих складів злочину чи віднесення їх до обставин, що посилюють кримінальну відповідальність.
Наприклад, вчинення хуліганських дій із застосуванням вогнепальної або холодної зброї чи іншого предмета, спеціально пристосованого або заздалегідь заготовленого для нанесення тілесних ушкоджень, визнає це хуліганством особливо злісним. Відповідно воно підлягає кваліфікації по ч. 4 ст. 296 Кримінального кодексу України.
Оскільки як знаряддя злочину можуть бути використані надто різні предмети, С.М. Сирков пропонує поділити їх ще на декілька груп:
. За предметом посягання (видом злочину) знаряддя розрізняються на:
а) знаряддя злому; б) знаряддя вбивства; в) знаряддя підпалу тощо.
. За характером впливу знаряддя діляться на:
а) знаряддя механічної дії; б) вогнепальна зброя, вибухові пристрої; вибухові речовини; в) знаряддя термічної дії; г) знаряддя, дія яких ґрунтується на використанні енергії електричного розряду, властивостей радіоактивного розладу, світлових і рентгенівських променів; д) знаряддя хімічного впливу; є) знаряддя, дія яких ґрунтується на використанні декількох процесів одночасно.
. 3а ступенем складності знаряддя поділяються на:
а) прості; б) складові; в) складні; г) машини; д) автоматичні пристрої.
. 3а призначенням (функціями) предмети класифікуються на:
а) предмети чи речовини, спеціально приготовлені для використання під час вчинення злочину; б) зброя; в) предмети, інструменти, пристосування і речовини, які використовуються у виробничій, науковій чи іншій діяльності; г) побутові предмети; д) інші предмети і речовини [19, c. 35].
Ця класифікація є досить повною і розширює знання про об'єкти матеріального світу як знаряддя злочину.
Другу групу речових доказів складають предмети, які зберегли на собі сліди злочину. На предметах можуть залишитися відбитки слідів злочину - це сліди рук, ніг, зубів, взуття, крові та інших виділень людини. Сюди потрібно віднести також сліди різних речовин (фарби, мастильних речовин), мікрочасток.
Третю групу речових доказів складають предмети, які були об'єктом злочинного посягання. Під ними необхідно розуміти конкретні об'єкти матеріального світу, які були предметом злочину. Не слід ототожнювати об'єкт злочинних дій і об'єкт злочину, це різні правові інститути. Об'єкт злочину - значно ширше поняття. Об'єкт злочинних дій - це, як вказано вище, конкретні предмети, на які спрямовано злочинне посягання. Сюди може бути віднесено крадене майно, автомашини, гроші, цінності, відеоапаратура, комп'ютерна техніка тощо.
Ще одним видом речових доказів є гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом. Гроші та цінності, нажиті злочинним шляхом, за загальним правилом вказують безпосередньо на спосіб вчинення злочину.
В процесі розслідування слідчий зобов'язаний за допомогою слідчих дій встановлювати зв'язок між злочинною діяльністю обвинуваченого й одержанням у результаті цієї діяльності грошей, придбанням на ці гроші дорогоцінних предметів, речей. Вказані гроші та цінності визнаються речовими доказами тільки після встановлення факту придбання їх злочинним шляхом, що має бути підтверджено зібраними у справі доказами.
Доказове значення грошей і цінностей, нажитих злочинним шляхом, полягає насамперед в тому, що наявність у обвинуваченого певних цінностей (гроші, дача, автомашина тощо) в розмірі, що перевищує його законні трудові доходи, підтверджує сам факт злочинної діяльності [13, c. 63].
Відмежування цінностей, які були предметом злочинного посягання, від тих, які нажиті злочинним шляхом, відіграє певну роль у кримінальній справі. Адже перші можуть бути повернуті їх власнику, а другі підлягають звертанню в доход держави (п. 4 частини 1 ст. 81 КПК України).
І нарешті, п'ятий вид речових доказів - це всі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винуватих або для спростування обвинувачення чи пом'якшення відповідальності.
Наявність цього виду речових доказів свідчить про розуміння законодавця щодо неможливості передбачення усіх об'єктів матеріального світу, які можуть виступати як речові докази у кримінальному судочинстві. До названого виду речових доказів можна віднести особисті речі підозрюваного чи обвинуваченого, які вони загубили на місці злочину, виявлений в певному місці недопалок, залишений тим же підозрюваним чи обвинуваченим тощо.
Необхідно відзначити, що поява нових криміналістичних об'єктів, якими є комп'ютерні системи, засоби мобільної телекомунікації, а також засоби збору і прихованої передачі інформації, призвела до виникнення ряду проблем, які з першу чергу пов'язані з їх використанням як процесуальних джерел доказів у кримінальних справах. Темпи проникнення досягнень високих технологій у повсякденне життя є настільки високими, що юридичні науки в цілому, і кримінальне та кримінально-процесуальне право зокрема не встигають своєчасно реагувати на зміни суспільних відносин. В умовах дефіциту серйозних наукових розробок ефективного використання в кримінальному процесі комп'ютерної інформації, її матеріальних носіїв, що одержуються в ході розслідування кримінальної справи, робляться спроби поширити існуючі категорії на нові об'єкти і явища [12, c. 295].
Речові докази підлягають перевірці та оцінці в сукупності з іншими доказами, які є у справі. При оцінці доказового значення речового доказу необхідно враховувати обставини, за яких даний предмет був виявлений. Якщо в матеріалах справи немає даних про те, коли і за яких обставин виявлений предмет, то він позбавляється значення доказу. Потрібно враховувати час, який пройшов з моменту, коли предмет набув властивості речового доказу, наявність і характер змін, які відбулися з предметом, можливість підробки речових доказів, умисного їх створення чи спотворення властивостей і ознак.
2.4 Оцінка протоколів слідчих і судових дій та інших документів
Згідно зі ст. 82 КПК протоколи слідчих і судових дій - це складені та оформлені в порядку, передбаченому законом, процесуальні акти, в яких за допомогою технічних засобів зафіксовані перебіг і результати провадження цих дій. Вони є самостійним видом доказів, оскільки в них містяться фактичні дані про обставини, що мають значення для розслідування та вирішення кримінальної справи. Для даного виду доказів характерно те, що: по-перше, протокол складається у встановленому порядку самим органом розслідування чи судом; по-друге, за своїм змістом закріплені у протоколі відомості про обставини події злочину безпосередньо сприймаються дізнавачем, слідчим, судом, понятими та іншими учасниками конкретної слідчої (судової) дії при її провадженні. Таким чином, з одного боку, протокол - це засіб фіксації доказової інформації, з другого - це самостійний вид кримінально- процесуального доказу.
Обов'язковою умовою допустимості протоколів слідчих і судових дій як виду доказів є їх відповідність загальним вимогам формування, передбаченим у статтях 85, 87 КПК, а також вимогам, які пред'являються до провадження конкретної слідчої дії, що фіксується. Це, зокрема, вимоги щодо змісту та форми протоколу, необхідності його складання тільки правомочною посадовою особою та підписання особами, які брали участь у слідчій дії, тощо. Додержання цих вимог слідчим або судом не є питанням лише технічного характеру, а є гарантією повноти викладення та відповідності фактичних даних сприйнятим обставинам, що фіксуються в протоколі. Згідно зі ст. 85 КПК до протоколу можуть бути додані фотознімки, матеріали звукозапису, кінозйомок, відеозапису, плани, схеми, зліпки та інші матеріали, які пояснюють його зміст. Такі матеріали є додатками до протоколу та співвідносяться з ним як частка та ціле.
Протоколи з відповідними додатками, складені уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, можуть бути використані як докази по кримінальній справі за умов, що вони одержані способом, передбаченим у ст. 66 КПК і в порядку, врегульованому відповідними відомчими нормативно-правовими актами, що регламентують оперативно-розшукову діяльність.
У чинному законодавстві України про оперативно-розшукову діяльність відсутня окрема норма, яка б встановила вичерпний перелік оперативно-розшукових заходів з розкриттям їх змісту та порядку здійснення. Оперативно-розшукові заходи лише в загальній формі вказані в ст. 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», яка встановлює права підрозділів, що її здійснюють. Згідно з вказаною статтею ряд оперативно-розшукових заходів проводяться за рішенням суду, прийнятим за поданням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника. До них належать: негласне проникнення до житла чи до іншого володіння особи; зняття інформації з каналів зв'язку, контроль за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією, застосування інших технічних засобів одержання інформації (ч. 2 ст. 8). Крім того, процедуру отримання дозволу суду на здійснення вказаних заходів передбачено у Порядку отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини, та використання добутої інформації, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2007 року № 11691. За результатами здійснення зазначених оперативно-розшукових заходів складається протокол з відповідними додатками, який і підлягає використанню як джерело доказів у кримінальному судочинстві.
Документи є самостійним видом доказів, якщо в них викладені або засвідчені обставини, які мають значення для справи (ст. 83 КПК). Документи - це зафіксована на матеріальному носії інформація з реквізитами, які дозволяють її ідентифікувати. Використання в ч. 2 ст. 65 КПК терміна «інші документи» для виділення їх як самостійного виду доказів обумовлено тим, що протоколи слідчих дій і судового засідання, а також протоколи з відповідними додатками, складені уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, відповідають усім вимогам, які пред'являються до документів. Головна відмінність інших документів від вказаних протоколів у тому, що вони можуть бути складені поза межами кримінального процесу і не суб'єктами, які здійснюють кримінальне судочинство.
Документи можуть бути вилучені при провадженні слідчих дій (бухгалтерські документи при провадженні обшуку, виїмки та ін.); витребувані у підприємств, установ, організацій, посадових осіб, окремих громадян (медичні документи з відповідної установи охорони здоров' я, де громадянин лікувався, банківські документи з банку, в якому відкрито рахунок громадянина чи підприємства, тощо); подані фізичними та юридичними особами (довідки, характеристики). 166
Документи, в яких викладені або засвідчені обставини, що мають значення для справи, приєднуються до матеріалів кримінальної справи шляхом винесення постанови органом дізнання, слідчим, прокурором або ухвали судом (ст. 83 КПК). Обов'язковою умовою допустимості документа як доказу є наявність відомостей про те, яким чином він надійшов до справи (наприклад, протокол слідчої дії, протокол прийняття документа від певної особи). Документи зберігаються весь час при справі до вирішення її по суті. За клопотанням власника, а також інших осіб, які за законодавством мають право користуватися цими документами, вилучені та приєднані до кримінальної справи документи або їх копії можуть бути надані їм у порядку, встановленому КПК.
Доказове значення має зміст, а не форма документів. Якщо ж документи важливі для справи своїми іншими властивостями: зовнішнім виглядом (наприклад, слідами крові на фотографії), місцем, часом їх виявлення (наприклад, лист обвинуваченого, загублений ним на місці вчинення злочину), матеріалом, слідами підробки (наприклад, підроблений чек, підроблений паспорт) тощо, тобто мають місце ознаки речового доказу, - то на них поширюються норми, що стосуються речових доказів (статті 78-81 КПК).
Висновки
Найважливішим елементом процесу доказування є оцінка доказів. Оцінити докази - означає визначити їх силу, переконливість, придатність. Отже, оцінка доказів - це розумова діяльність, що здійснюється в логічних формах зі встановлення достовірності чи недостовірності доказів, зібраних по справі, і визначення їх значення для вирішення певної справи. Оцінка доказів як один з етапів доказування відбувається на всіх стадіях кримінального процесу. Оцінка доказів регламентується ст. 67 КПК, в якій зазначено, що суд, прокурор, слідчий, особа, яка провадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Оцінивши всі наявні в справі засоби доказування і всі встановлені ними фактичні дані, особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд доходять певних висновків по справі.
Висновки ці можуть бути різними за своїм характером і змістом, достовірними і недостовірними. Достовірність - це більш-менш обґрунтоване припущення про винність обвинуваченого, а недостовірний висновок - це категоричне твердження про винність, що випливає з усіх наявних у справі доказів. Недостовірність має місце там, де правильність висновку викликає обґрунтований, такий, що випливає з обставин справи, сумнів, і тому можливі й інші його рішення. Тому виносити вирок при недостовірних висновках про винність підсудного неприпустимо. Достовірним є такий висновок, щодо правильності якого не виникає сумнівів, є єдино можливим у певній справі й виключає будь-яке інше її вирішення, тобто відповідає об'єктивній істині. Отже, отримання остаточних висновків по суті справи і оцінка їх як достовірних і недостовірних є кінцевим моментом доказування у кожній окремій справі.
Використані джерела
1.Конституція України: Прийнята на V сесії Верховної Ради України 28.06.1996 р. // Відомості Верховної ради України. - 1996. - №30. - Ст. 62.
2.Кримінально-процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар. Під.ред. В.Т. Маляренка. - Форум. - 2003. - Ст.177.
3.Інструкція «Про порядок вилучення, обліку, зберігання та передачі речових доказів у кримінальних справах, цінностей або іншого майна органами дізнання, досудового слідства і суду» від 13.05.2004 р. - Законодавство „ЛІГА.
4.Белкин Р.С. Собирание, исследование и оценка доказательств. М., 1966. - 385 с.
.Грошевий Ю.М., Стахівський С.М. Докази і доказування у кримінальному процесі. Науково-практичний посібник. - К., 2006. - 272 с.
6.Коваленко Є.Г. Теорія доказів у кримінальному процесі України: Підручник. - К.: 2006. - 632 с.
7.Кримінальний процес України: Підручник / Є.Г. Коваленко, В.Т. Маляренко. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 704с.
8.Кримінальний процес України: Підруч. для вищих навч. зак. України / За ред. Ю.М.Грошевого. - Харків, 2010. - 494 с.
.Нор В.Т., Михеєнко М.М., Шибіко В.П. Кримінальний процес України: Підруч. для юрид. вузів. - К., 1992. - 489 с.
10.Сівочек С.М. Аналіз поняття доказу в кримінальному процесі України // Право України. - 2001. - №9. - С.76-79.
11.Сівочек С.М. Деякі проблеми оцінки доказів та їх джерел у кримінальному процесі // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності: Збірник наукових статей. - Донецький інститут внутрішніх справ МВС України, 2001. -№1. - С.182-187.
.Сівочек С.М. Особливості оцінки показань неповнолітніх обвинувачених // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності: Збірник наукових статей. - Донецький інститут внутрішніх справ МВС України, 2001. - № 2. - С. 294-302.
.Сівочек С.М. Проблеми використання відомостей, одержаних у результаті оперативно-розшукової діяльності // Вісник прокуратури. - 2002. - №5. - С.62-67.
.Сівочек С.М. Проблеми розуміння доказів та їх джерел у кримінальному процесі // Теорія та практика застосування чинного кримінального і кримінально-процесуального законодавства в сучасних умовах: Тези доповідей науково-теоретичної конференції. - К.: НАВСУ, 2002. - Ч.1. - С.148-149.
.Сівочек С.М. Теорія інформації і поняття доказу в кримінальному процесі // Право України. -2001.- №12. - С.114-117.
.Сівочек С.М. Чи потребує вдосконалення поняття допустимості доказів? // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України.- 2002.- №2. - С.261-217.
17.Уголовный процесс России. Учебник. - Воронеж, 2003. - 452 с.
18.Фаткуллин Ф.Н. Общие проблемы процессуального доказывания. Казань, 1973. - 349 с.
19.Фуфыгин Б.В. Представление доказательств в советском уголовном процессе // Уголовно-правовые и процессуальные гарантии защиты Конституции, прав граждан. - Калинин, 1992. - С. 35-36.
.Шейфер С.А. Использование непроцесуальных познавательных мероприятий // Государство и право. - 1997. - № 9. - С. 57-63.
21.Шпилев В.Н. Содержание и формы уголовного судопроизводства. - Минск, 1974. - 276 с.
.Якуба М.Л. Процессуальная форма в советском уголовном судопроизводстве. - М., 1981. - 306 с.