Особисті права і свободи людини
Особисті права і свободи людини
Вступ
право конституційний захист
В умовах сучасної правової держави забезпечення нормальної життєдіяльності людини, громадянина здійснюється шляхом формування та функціонування системи нормативних регуляторів - соціальних норм, які є різними за походженням і змістом, але однаковими за призначенням, яке полягає у впорядкуванні відносин між людьми у суспільстві. Істотну роль у врегулюванні суспільних відносин відіграє держава, яка впливає на досить широку сферу життя людини. Межі свободи особи, зміст і спрямованість її повноважень у кінцевому підсумку визначаються обєктивними закономірностями розвитку суспільства. Правова держава звязана цими закономірностями, і не може діяти всупереч їм. Враховуючи дані закономірності, держава юридично стимулює зміст і межі здійснення прав та свобод людини і громадянина.
Ідея непорушності прав і свобод, їх рівності та невідємності відображає багатовікове прагнення людства до знищення будь-яких форм насильства, експлуатації і пригноблення, прагнення до співіснування, заснованого на принципах справедливості, демократизму і гуманізму. В сучасному світі ступінь реальності і забезпеченості прав і свобод особи є яскравим показником досягнутого суспільством і державою рівня цивілізованості. Права і свободи людини є найвищою гуманістичною цінністю, без них втрачається сама суть людської особистості, смисл її існування.
Значну увагу реформуванню суспільного життя в Україні, дослідженню теорії і практики прав і свобод людини і громадянина приділяють сучасні українські вчені-політологи В.Бабкін, М. Баймуратов, Є. Афонін, А. Мартинов, А. Пахарєв, А. Білоус, С. Кириченко, В. Журавський, В. Табачковський, В. Селіванов, В. Скиба, В. Горбатенко, І. Кресіна, А. Коваленко, С. Бульбенюк, А. Сіленко, В. Цвєтков, І. Яковюк та ін. Не менш важливими доробками з проблем прав і свобод людини є праці правознавців А. Колодія, А. Олійника, О. Кушніренка, Т. Слинька, П. Рабиновича, В. Погорілка, Ю. Тодики, О. Фрицького, В. Шишкіна, М. Хавронюка, Н. Шость, М. Баймуратова, О. Скрипнюка та ін. Досить конструктивно працюють на цьому терені і російські дослідники Е. Баталов, В. Нерсесянц, Г. Мальцев, К. Баранівський, С. Борсукова, К. Гаджиєв, О. Соловйов, Л. Глухарьова, В. Чиркін та ін.
Метою даної курсової роботи є дослідження сутності особистих прав і свобод людини за Конституцією України. Для досягнення мети були сформульовані та виконані наступні завдання:
·проаналізувати співвідношення понять "людина", "особистість", "громадянин";
·дослідити права людини та громадянина, їх класифікацію;
·визначити поняття та структуру конституційно-правового механізму забезпечення реалізації прав і свобод людини;
·охарактеризувати гарантії забезпечення прав і свобод людини;
·проаналізувати стан забезпечення та захисту прав і свобод людини в останні роки;
·визначити шляхи вдосконалення системи конституційного забезпечення та захисту прав людини в Україні.
Залежно від мети і завдань дослідження у процесі виконання курсової роботи використані загальнонаукові (діалектичний, історичний, системний, аналізу та синтезу, індукції та дедукції) і спеціальні (порівняльно-правовий, метод тлумачення правових норм) методи наукового пізнання.
Поставлена мета та задачі курсової роботи зумовили її структуру. Робота складається з вступу, чотирьох взаємоповязаних розділів, висновків проведеного дослідження та списку використаних джерел.
Розділ 1. Особисті права і свободи людини
1.1Співвідношення понять "людина", "особистість", "громадянин"
Становище особистості в суспільстві визначається правовими та іншими видами соціальних норм і позначається терміном «суспільний статус». Конструювання поняття конституційний статус громадянина значною мірою залежить від чіткого визначення співвідношення таких понять: „людина, „особистість, „громадянин, „особа, інших понять, що використовуються в різних правових актах, а також у юридичній літературі як синоніми.
Зазначені поняття часто не розмежовуються, вони трактуються такими, що мають однакове значення. Слід відзначити, що в певних випадках ці поняття можна розцінювати як однопорядкові, однак необхідність зясування їхнього змісту - обєктивна передумова для визначення змісту й особливостей конституційного статусу громадянина [22, c. 54].
Людина є невід'ємною частиною природи, що виявляється в її біологічних, фізичних, фізіологічних і психічних процесах. Будовою скелета, внутрішніх органів, головного мозку, біохімічним складом крові, анатомо-фізіологічними особливостями люди схожі на людиноподібних мавп. Проте завдяки своїм біологічним особливостям людина в ході тривалої еволюції істотно перетворила себе, створивши якісно новий, невідомий природі стан - людське суспільство. Зауважимо, що в Конституції України законодавець пішов на розмежування прав, свобод і обовязків людини та громадянина, що зокрема випливає із самої назви розділу другого Конституції України. Але водночас у статті 21 Конституції України зазначено, що всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах [1]. А оскільки поняття „людина більш широке, ніж „громадянин, і в більшості випадків охоплює його, можна говорити про певну громіздкість понять, що має місце у вітчизняній науці. Та все ж таки, не ототожнюючи ці поняття, спробуємо розкрити їх суть.
Сукупність властивостей, що характеризують людину як соціальну істоту, учасника суспільних відносин, і охоплює поняття особистості. Особистістю не народжуються, а стають, і не будь-хто може виступати в цій ролі. Так, особистістю не є дитина і душевнохвора людина.
Таким чином, поняття "людина" й "особистість", відображаючи різні аспекти одного цілого - окремого індивіда, перебувають між собою в тісному взаємозв'язку. Як продукт природи, конкретна людина виступає матеріальною, біологічною основою особистості. Для особистості як продукту суспільства характерна єдність індивідуальних соціальних і біологічних рис.
Отже, можна зробити такі висновки.
Людина - це поняття, що визначає вид живих істот, які виділилися з біологічного середовища. Людина - біологічна істота, наділена свідомістю.
Особистість - це продукт розвитку суспільства. Поняття "людина" ширше від поняття "особистість", тому що до нього входять кілька типів людини, що не є особистістю.
Громадянин - це поняття, що характеризує належність особи до певної держави, внаслідок чого на неї поширюється суверенітет цієї держави. Держава захищає права й законні інтереси громадянина як усередині країни, так і за її межами.
Правовий статус особистості - це її юридично закріплене становище в державі й суспільстві, він становить важливу складову частину суспільного статусу особистості, належить до її якості як людини і громадянина, характеризує зв'язки особистості з державою та державно організованим суспільством [13, c. 27]. Такі зв'язки виникають у різних сферах життєдіяльності суспільства, між різними категоріями людей і державою та регулюються практично всіма галузями національного права України, що дозволяє виокремити різні види правових статусів за різними підставами. Так, наприклад, за суб'єктами розрізняють статуси:
) загальний - поширюється на всіх людей і громадян;
) спеціальний (родовий) - характеризує особливості становища окремих категорій людей і громадян, наприклад, біженців, студентів, пенсіонерів тощо;
) індивідуальний - притаманний окремому індивіду.
Залежно від того, нормами якої галузі права визначається положення людини і громадянина, виокремлюють різні галузеві статуси: конституційно-правовий, адміністративно-правовий, цивільно-правовий, кримінально-процесуальний тощо.
Найбільш суттєві зв'язки між людиною і громадянином, суспільством та державою отримали закріплення в Конституції України; у сукупності вони становлять конституційний статус людини і громадянина. Слід розмежовувати поняття конституційного і конституційно-правового статусу людини і громадянина: перший визначається лише Конституцією України, а другий - як Конституцією України, так й іншими джерелами галузі конституційного права, наприклад, законами України «Про громадянство України», «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», «Про біженців» тощо.
Конституційно-правовий статус людини і громадянина посідає особливе місце в системі галузевих правових статусів. Його специфіка полягає в тім, що, по-перше, він єдиний та однаковий для всіх людей і громадян (тобто це - загальний статус), по-друге, він відіграє роль базового, вихідного для всіх інших галузевих статусів.
Норми, які сукупно визначають конституційно-правовий статус людини і громадянина, складають загальний конституційно-правовий інститут «Основи правового статусу людини і громадянина». За своєю структурою цей інститут відображає структуру конституційно-правового статусу людини і громадянина і складається з кількох головних конституційно-правових інститутів, до яких, зокрема, відносять:
) конституційні принципи правового статусу людини і громадянина;
) громадянство;
) загальну правосуб'єктність;
) основні права, свободи та обов'язки;
) гарантії правового статусу [14, c. 107].
Конституційно-правовий статус людини і громадянина базується на певній концепції прав людини, принципах правового статусу людини і громадянина; перелік основних прав, свобод і обов'язків визначаються конституцією держави відповідно до тих чи інших теоретичних положень у галузі прав людини.
Таким чином, права і свободи являють собою соціальні можливості громадян, що визнані та забезпечуються державою; обовязки - також соціальні можливості, що виражають вимогу держави до громадянина, його поведінки. Законними інтересами є ті інтереси особи, які безпосередньо не охоплюються змістом встановлених законом прав і свобод, але підлягають захисту з боку держави і охороні законом. В основі прав, свобод, обовязків та законних інтересів особи завжди лежать володіння і користування конкретними соціальними благами: соціально-економічними, духовними, політичними і особистими. Правовий статус і його юридичні гарантії - суттєва сторона правового становища, що визначається, насамперед, приналежністю особи до конкретної держави, її громадянством. З цієї точки зору розрізняють правовий статус громадян даної держави, громадян інших держав і осіб без громадянства. Права громадян закріплено законодавчо, а за своєю соціально-правовою природою найбільше значення має конституційний статус особи, що, як правило, є і загальним правовим статусом, оскільки конкретизується в різних галузях законодавства (цивільному, трудовому, екологічному та ін.).
1.2Права людини та громадянина, їх класифікація
Природа конституційних (основних) прав і свобод людини визначається тим, що в якій би країні особа не проживала, вона перебуває під захистом світового співтовариства, а також держави, громадянином якої є. Стан свободи не дарується публічною владою, а належить людини від народження і реалізується через субєктивні права, які мають природно-правовий характер, а тому є невідємними. Конституція України [1] (ст. 21) зазначає, що всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах, що права і свободи є невідчужуваними й непорушними.
На шляху свободи стоїть держава, яка створюється людьми для підтримки можливості реалізації самої свободи. Держава через закони, і насамперед Конституцію, закріплює права і свободи людини, які є мірою можливої поведінки для особи. Таким чином, права людини виникають з природного права, а права громадянина - з позитивного. Але і ті, й другі мають невідчужуваний характер. Права людини є вихідними, оскільки вони притаманні всім людям незалежно від того, чи є вони громадянами держави, в якій проживають; а права громадянина - це права, які закріплюються за особою лише в силу її належності до держави у вигляді стійкого правового звязку - громадянства.
Деякі права і свободи встановлюються на рівні конституції, інші - в поточному законодавстві. Вибір форми їх закріплення визначається рядом чинників, до яких найчастіше всього відносять: а) значущість відповідного конституційного права, свободи для людини і суспільства; б) вихідний або похідний характер належності людині цього права і свободи; в) особливі юридичні якості основних прав і свобод та специфіка їх реалізації [15, c. 120].
Конституція України закріплює ті права, свободи і обов'язки, які життєво важливі і соціально необхідні для окремої людини і нормального функціонування суспільства, держави. Таким чином, конституційні права і свободи є ядром правового статусу особи, основою інших прав, які встановлюються іншими галузями права України.
Основні права і свободи закріплюються за кожною людиною і громадянином. Усі інші (так звані, неосновні) права і свободи пов'язані з різними статусами, яких набуває особа. Так, якщо галузеве законодавство, характеризуючи учасників правовідносин, звертається до них як до робітників, депутатів, покупців тощо, то конституційно-правова норма, присвячена правам і свободам, адресована кожній людині і громадянину або кожному громадянину України незалежно від того, чи реалізують вони ці права в конкретних правовідносинах [13, c. 62]. Характерною рисою основних прав, свобод і обов'язків є те, що вони рівні і єдині для всіх без винятку для кожної людини, громадянина, не набуваються і не відчужуються за волею громадянина, а належать йому за фактом належності до громадянства, вони невіддільні від правового статусу і можуть бути втрачені лише з втратою громадянства.
Конституційні права і свободи розрізняються за механізмом їх реалізації. Вони є передумовою будь-яких правовідносин у конкретній сфері. На відміну від неосновних прав і свобод основні фіксуються в Конституції України, яка в правовій системі має найвищу юридичну силу. Це також підкреслює особливі місце і роль конституційних прав і свобод.
З урахуванням викладеного, можливо сформулювати наступне поняття основних праві і свобод: конституційні права і свободи людини і громадянина - це невід'ємні права і свободи, які належать особі від народження, є основою правового статусу, закріплені в конституції держави і мають найвищий юридичний захист. У науковій літературі зустрічаються й інші визначення, в яких акцентується увага на дещо інші характерні ознаки даної категорії: конституційні права і свободи - це закріплені в Конституції України і гарантовані державою можливості, які дають кожній людині і громадянину вільно і самостійно обирати вид і міру своєї поведінки, користуватися наданими йому соціальними благами як в особистих, так і загальних інтересах [15, c. 120].
Треба зазначити, що розгляд в лiтературi стосовно основних прав і свобод людини і громадянина супроводжується помітною термiнологiчною рiзноманiтнiстю. Для позначення субєктивних прав використовуються поняття „громадянські права, „конституційні права, „індивiдуальнi права, „основні права, „основні права i свободи [7, c. 5].
Не зупиняючись на всiх вiдмiнностях, якi до того ж не завжди мають чiтке смислове навантаження, слід зазначити що, потребують розяснення саме питання повязані з розрізненням прав i свобод, а також прав людини i прав громадянина оскільки ці поняття набули поширення в національному законодавстві, у тому числі в Конституції України. Так, у роздiлi ІІ „Права, свободи та обовязки люди i громадянина» йдеться про права i свободи, про право на свободу або лише право свободи. Тому постає питання: якi ж ознаки вiдрiзняють права людини вiд її свобод. Відразу підкреслимо, що за своєю юридичною природою та системою гарантій права i свободи практично iдентичнi. Вони окреслюють соцiальнi можливості людини у рiзноманiтних сферах суспiльних вiдносин, що забезпечуються державою.
Водночас аналiз конституційного законодавства показує, що термiни „свобода і „право на свободу вказують на широкi можливостi вибору iндивiдуальної (але неконкретизованої) поведінки, в результаті якої субєкт може оволодіти певним соціальним благом. Так, у ч. 1 ст. 35 Конституції України закріплено положення про те, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання, а у ч. 1 ст. 54 підкреслено, що громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної діяльності. Термін же „право (субєктивне) визначає конкретні дії людини (наприклад, право брати участь в управлінні справами держави, обирати і бути обраним). Інакше кажучи, термін „свобода означає можливість вибору і здійснення певних дій, наслідком чого є оволодіння субєктом певним суспільним благом, тоді як термін „право безпосередньо забезпечує оволодіння останнім.
Таким чином, відмінність між поняттям „право і „свобода є значною мірою умовна, оскільки вони означають юридично визнану можливість для особи вибирати вид і міру своєї поведінки. Як доцільно звертає увагу В. Князєв, сама по собі можливість вибору і здійснення дій, що приводять до оволодіння певним суспільним благом, також є соціальним благом [17, c. 194]. Також, треба звернути увагу на те, що поняття „свобода переважно розуміється як невтручання у внутрішній світ людини і громадянина (свобода совісті, світогляду, віросповідання, свобода думки, свобода літературної, художньої, наукової творчості). Розуміння поняття „право більшою мірою повязане з тим, що для його реалізації необхідні позитивні дії з боку держави або правомочність людини на участь у діяльності окремих політичних і економічних структур (право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди; гарантування кожному знати свої права і обовязки; право на безпечне довкілля; право на освіту; право на охорону здоров`я тощо). Недивно, що для розуміння терміна „право нерідко застосовується термін „свобода. Так, наприклад, усю сферу політичних прав з чітко визначеними повноваженнями називають свободами [17, c. 194].
Класифікація - один iз суттєвих прийомів аналітичного способу вивчення державно-правових явищ. Можливість проведення класифiкації прав особи зумовлюється насамперед самим текстом Конституції, оскільки така можливість є тільки тоді, коли в нiй містяться рiзнi за змiстом i в порівняно значнiй кiлькостi права i свободи. Так, тiльки другий роздiл Конституції України містить 48 статей, тобто майже третину її тексту.
Класифiкацiя прав i свобод людини i громадянина можлива на основi вiдповiдних критеріїв:
) залежно вiд субєктів вони поділяються на права i свободи людини i права i свободи громадянина. Обсяг прав у громадян більший, анiж у не громадянина, що обумовлено специфічним правовим звязком громадянина з відповідною державою;
) залежно вiд виду субєкта вони поділяються на iндивiдуальнi і колективні;
З) за генезисом - на природні (природжені) і похiднi (сформульованi в законах, в мiжнародних пактах);
) за характером утворення - на основнi (конституцiйнi) і доповнюючі (конкретизуючi);
) за черговiстю їх включення до конституцій - на права першого, другого та третього поколінь;
) за ступенем їх абсолютизацiї поділяються на такi, що підлягають обмеженню, i такi, що не підлягають обмеженню;
) за змiстом - на громадянські (особистi), полiтичнi, економiчнi, соцiальнi і культурнi [7, c. 8-9].
Найбільш поширеним в юридичній лiтературi критерiєм класифікацiї прав і свобод людини і громадянина є їх змiст. Тому за основу аналізу системи конституційних прав обґрунтовано, найчастіше, використовують саме останню класифікацію.
Особистi (громадянськi) права i свободи є основою правового статусу особи i до них належать права: на життя; на повагу до гiдностi; на свободу та особисту недоторканнiсть; на недоторканність житла; на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та iншої кореспонденції; на невтручання в особисте та сiмейне життя; на вiльний вибiр мiсця проживання; на свободу думки i слова; на свободу світогляду i вiросповiдання (ст. 27- 35 Конституцiї України).
Полiтичнi права i свободи - це права, якi належать людинi як члену політичного співтовариства коли вiн виступає насамперед як громадянин держави.
Ці права і свободи повязані з участю в суспільному житті, в управлiннi державою. В Українi полiтичнi права належать переважно громадянам, хоча деякими з них (наприклад, свобода обєднуватися в неполiтичнi органiзацiї, право направляти індивiдуальнi чи колективнi письмовi звернення) можуть користуватись також iноземцi і особи без громадянства. Громадяни, що асоцiйованi як народ, реалізовують владу, а громадянин як iндивiд бере участь у реалiзацiї державної влади. Щодо полiтичних прав правосубєктність у повному обсязі настає з 18 рокiв. Полiтичнi права можуть реалізовуватися людиною та громадянином як індивiдуально, так i колективно. Закрiпленi в Конституції України полiтичнi права i свободи вiдповiдають загальновизнаним міжнародним нормам, якi передбаченi у Мiжнародному пакті про громадянські і полiтичнi права 1966 р. і Європейській конвенції про захист прав i основних свобод людини 1950 р. та інших міжнародно-правових актах. Регламентація політичних прав i свобод здійснюється у вiдповiдних законодавчих актах, насамперед в законах про вибори, про всеукраїнський та мiсцевi референдуми, про полiтичнi партiї в Українi.
До політичних прав i свобод належать: право на свободу обєднання у полiтичнi партiї та громадські організації; право брати участь в управлiннi державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, обирати і бути обраними до органiв державної влади та мiсцевого самоврядування; право збиратися мирно, без зброї i проводити збори, мітинги, походи і демонстрації; право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення (ст. 36- 40 Конституції України).
Економiчнi, соцiальнi i культурнi права - це права, повязані з дiяльнiстю людини в господарській сферi, її соціальними відносинами з суспільством, державою, колективами, іншими людьми, з дiяльнiстю у сферi культури i духовного життя.
На вiдмiну вiд бiльшостi особистих i полiтичних прав багато соцiально-економiчних прав мають характер принципів i не забезпечуються безпосереднім захистом у судовому порядку. Наприклад, суд не може надати роботу безробітному, забезпечити кожному можливість для підприємницької дiяльностi або видати ордер на житло тощо. У зарубiжних країнах такi права нерідко розглядаються як моральні (на вiдмiну від позитивних, що захищаються в судовому порядку) [18, c. 14]. Вони, як правило, вносяться в окремi роздiли конституції, якi мають назву принципiв, декларацiй. Але це не означає, що цей вид прав зовсiм не пiдлягає судовому захисту - захищаються не загальнi формулювання, а вихiднi вiд конституцiйних принципів права (наприклад, не право на працю, а право на її оплату).
До основних економічних, соціальних i культурних прав належать: право володіти, користуватися i розпоряджатися своєю власнiстю, результатами своєї iнтелектуальної, творчої дiяльностi; на підприємницьку дiяльнiсть, яка не заборонена законом; на працю; на страйк для захисту своїх економічних i соціальних iнтересiв; право на вiдпочинок; на соціальний захист; на житло; на достатній життєвий рiвень для себе i своєї сiмї, на охорону здоровя, медичну допомогу та медичне страхування; на безпечне для життя і здоровя довкiлля та відшкодування завданої порушенням цього права шкоди; на освiту; свобода лiтературної, художньої, наукової i технічної творчості; право на результати своєї iнтелектуальної, творчої дiяльностi (ст. 41-54 Конституцiї України). Всі ці права є тісно взаємоповязаними.
.1 Поняття та структура конституційно-правового механізму забезпечення реалізації прав і свобод людини
Проблема забезпечення прав i свобод особи, надання їм реального характеру належить не лише до розряду практичних. В сучасних умовах побудови правової держави i розвитку громадянського суспільства важливим є створення цілісної наукової концепції забезпечення прав i свобод особи, яка включатиме широке коло теоретичних положень стосовно поняття суті i змісту забезпечення прав i свобод, структури i механізму його функціонування. В юридичній науці поки що не вироблено єдиної точки зору щодо питань надання закріпленим у законодавстві правам i свободам особи реального характеру. В наукових працях, присвячених цим проблемам, зустрічаються такі терміни, що служать для визначення діяльності, спрямованої на надання правам i свободам реального змісту: повага, дотримання, визнання та інше [7, c. 5; 29, c. 98]. На мою думку, найбільш вдало охарактеризувати діяльність по наданню правам i свободам реального характеру можна саме з допомогою терміна „забезпечення. Це поняття за своїм змістом є найширшим i передбачає всi iншi види дiяльностi по наданню правам свободам реального змiсту - повагу, дотримання, визнання, гарантування, охорону i захист.
Забезпечення прав і свобод людини - це створення умов для їхнього здійснення. Воно включає три елементи (напрямки державної діяльності): сприяння реалізації прав і свобод людини (шляхом позитивного впливу на формування їх загальносоціальних гарантій); охорона прав і свобод людини (шляхом впровадження заходів, зокрема юридичних, для попередження, профілактики порушень прав і свобод людини); захист прав і свобод людини (відновлення порушеного правового стану, притягнення порушників до юридичної відповідальності).
Права природа прав людини і громадянина безпосередньо повязана із поняттям їх забезпечення. З теоретичної точки зору механізм забезпечення конституційно-правового статусу людини може бути охарактеризований як система засобів, спрямованих на захист та реалізацію базових правових норм та інститутів, які проголошені на рівні конституції та конституційних законів і мають на меті визначення місця та ролі людини з точки зору гарантування її прав у системі суспільних відносин.
Головною метою цих засобів є захист конституційно-правового-статусу людини, а також створення необхідних умов для того, щоб всі структурні елементи конституційно-правового статусу людини могли бути реалізовані як у відносинах людини з державою, так і у її стосунках з іншими субєктами правовідносин [29, c. 98].
Існування ефективної системи захисту прав людини є не лише однією з ознак правової держави, але й способом її існування, коли правова державність забезпечується шляхом ряду фундаментальних правових принципів, що закріплюються на найвищому конституційному рівні, і які групуються навколо центральної ідеї пріоритету та безумовної цінності прав і свобод людини. Тому, проголошення України правовою державою, яка визнає пріоритет та цінність прав і свобод людини і громадянина, гарантує їх надійну охорону та захист від будь-яких посягань, що прямо випливає зі змісту статті 3 Конституції України, має своїм наслідком необхідні трансформації в системі органів державної влади.
2.2 Гарантії забезпечення прав і свобод людини
Проголошення будь-якого права людини, навіть закріпленого відповідними актами держави та її органів, ніщо без реальних гарантій його здійснення. Під гарантіями прав, свобод і обов'язків людини та громадянина найчастіше розуміють систему соціально-економічних, моральних, політичних, юридичних умов, засобів і способів, які забезпечують їх фактичну реалізацію, охорону та надійний захист [21, c. 138]. Без гарантій права свободи та обов'язки людини і громадянина перетворюються на своєрідні «заяви про наміри», що не мають ніякої цінності ні для особи, ні для суспільства.
Одним із найсуттєвіших структурних елементів механізму забезпечення конституційно-правового статусу людини є гарантії конституційно-правового статусу людини. Як зазначає Т.М. Заворотченко конституційно-правові гарантії за своїм характером є юридичні норми, які дають можливість реалізувати права і свободи людини і громадянина в житті [11, c. 110]. За своєю суттю, підкреслює вона, конституційно-правові гарантії прав і свобод людини і громадянина являють собою умови, що зобовязана створити держава для реалізації конституційних прав і свобод своїм громадянам.
За змістом конституційно-правові гарантії прав і свобод людини і громадянина - це система заходів, яка спрямована на реалізацію конституційних прав і свобод. За формою конституційно-правові гарантії - це передбачені Конституцією і законами України організаційно-правові і нормативно-правові способи реалізації конституційних прав і свобод особи. Роль і значення конституційно-правових гарантій прав і свобод особи визначається тим, що вони є сукупністю різних факторів в економічній, політико-правовій, культурній та інших сферах життя суспільства, які створюють максимум можливих на даному етапі розвитку суспільства і держави умов та передумов для реальної можливості здійснення прав і свобод особи [11, c. 111].
Т.М. Заворотченко пропонує поділити всі конституційно-правові гарантії на дві основні групи:
І. Нормативно-правові гарантії конституційних прав і свобод людини і громадянина, які включають в себе сукупність правових норм і за допомогою яких забезпечується реалізація, порядок охорони і захисту прав і свобод особистості. До них належать гарантії, які закріплені в Конституції України та інших законах і міжнародно-правових актах.
ІІ. Організаційно-правові гарантії конституційних прав і свобод людини і громадянина, до яких належать механізм держави, органи місцевого самоврядування, посадові особи, політичні партії і громадські організації, засоби масової інформації, міжнародні правозахисні організації та їх діяльність у сфері правотворчості і правозастосування, спрямована на створення сприятливих умов для реального користування громадянами своїми правами і свободами [11, c. 111].
В свою чергу кожна з цих груп гарантій конституційних прав і свобод людини і громадянина класифікується, враховуючи різні критерії. Нормативно-правові гарантії поділяються на загальні та інституційні. Загальні поділяються за елементами на норми-принципи, обов'язки, юридичну відповідальність та процесуальні гарантії. Розрізняють обов'язки держави і обов'язки особи. Обовязки держави поділяються на прямі і опосередковані. Обовязки особи поділяються на обовязки людини і обовязки громадянина. В залежності від сфери застосування вони поділяються на: економічні, політичні, соціальні, фізичні, особистісні, культурні, екологічні.
Інституційні гарантії поділяються: а) за видами прав і свобод людини і громадянина на: гарантії економічних прав, гарантії політичних прав, гарантії соціальних прав, гарантії громадянських прав, гарантії ідеологічних прав, гарантії культурних прав; б) в залежності від території поширення: на внутрішньодержавні (національні), які підрозділяються на державні, локальні і корпоративні і міжнародні гарантії, які підрозділяються на всесвітні та регіональні; в) в залежності від того, якими соціальними нормами вони встановлені: на нормативно-правові і нормативно-неправові; г) в залежності від форми закріплення в нормативних актах - на конституційні і галузеві; д) в залежності від характеру правових норм - на матеріальні і процесуальні; є) за способом викладення в нормативно-правових актах - на прості, складні і змішані; ж) в залежності від функціональної спрямованості - на гарантії реалізації, гарантії охорони і гарантії захисту прав і свобод людини і громадянина; з) в залежності від того, які органи залучаються до захисту прав і свобод людини - на судові і не судові [11, c. 112].
У науковій літературі поширеним є поділ гарантій на економічні, політичні та юридичні.
Полiтичнi гарантiї - це політика держави, спрямована на створення умов для всебiчного розвитку людини, забезпечення її прав i свобод. Полiтика Української держави найбiльш чiтко виражена в положенні частини другої ст. З Конституцii: утвердження i забезпечення прав i свобод людини є головним обовязком держави i держава вiдповiдає перед людиною за свою дiяльнiсть.
Юридичнi гарантiї прав закрiпленi у Конституцiї, яка встановлює, що: права i свободи людини i громадянина захищаються судом (ст. 55); кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органiв мiсцевого самоврядування матерiальної та моральної шкоди, завданої незаконними рiшеннями, дiями чи бездiяльнiстю органiв державної влади, мiсцевого самоврядування, їх посадових і службових осiб при здiйсненнi ними своїх повноважень (ст. 56); кожному гарантується право знати свої права i обовязки (ст. 57); закони та iншi нормативно-правовi акти не мають зворотної дiї в часi, крiм випадкiв, коли вони помякшують або скасовують вiдповiдальнiсть особи (ст. 58); кожен має право на правову допомогу (ст. 59); нiхто не зобовязаний виконувати явно злочиннi розпорядження чи накази (ст. 60); нiхто не може бути двiчi притягнений до юридичної вiдповiдальностi одного виду за одне і теж саме правопорушення (ст. 61); особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримiнальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62); особа не несе вiдповiдальностi за вiдмову давати показання або пояснення щодо себе, членiв сімї чи близьких родичiв, коло яких визначаеться законом (ст. 63).
Гарантiї конституцiйних прав i свобод містяться не тiльки в статтях Конституцiї, вони передбаченi i нормами галузевого законодавства.
У демократичних країнах з соціально орієнтованою ринковою економікою, головними матеріальними гарантіями прав і свобод вважається можливість володіння власністю, свобода вибору занять. На сучасному етапі це також соціальна діяльність держави, надання матеріальних послуг населенню, створення умов для працевлаштування, активної трудової діяльності людини.
У забезпеченні конституційних прав і свобод велику роль відіграють органи місцевого самоврядування. Але їх матеріально-фінансові та інші можливості не такі значні, як це необхідно для належної реалізації прав особи.
3. Проблеми захисту прав і свобод в Україні на сучасному етапі її розвитку
.1 Стан забезпечення та захисту прав і свобод людини в останні роки
Питання прав і свобод людини і громадянина нині є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики всіх держав світової співдружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави й суспільства в цілому.
Серед наслідків, які мало проголошення України демократичною, правовою, соціальною державою, чи не найбільш відчутним стала принципова переорієнтація всієї системи державної влади в її відносинах з людиною, що внесло суттєві корективи у розуміння конституційно-правового статусу людини та проблеми, повязані з механізмом його забезпечення. При цьому сам факт вибору орієнтиром державно-правового розвитку правової та соціальної держави зробив аналіз механізму забезпечення конституційно-правового статусу людини однією з найважливіших та найактуальніших проблем науки конституційного права і проблем його реалізації [29, c. 105].
січня 2011 року в сесійній залі Верховної Ради України Омбудсман Ніна Карпачова представила Щорічну доповідь Уповноваженого з прав людини Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні як результат постійно здійснюваного системного моніторингу дотримання прав і свобод людини органами державної влади та місцевого самоврядування, посадовими і службовими особами усіх рівнів у 2010 році [32].
Доповідь базується передусім на аналізі фактів порушення прав і свобод, про які стало відомо зі звернень громадян України, осіб без громадянства, іноземців та біженців до Уповноваженого з прав людини. У 2010 році до Омбудсмана України за захистом своїх прав звернулися понад 82 тисячі осіб, а всього з початку діяльності конституційного органу парламентського контролю - 1 мільйон. За висновком Ніни Карпачової, як і в попередні роки, кожне друге звернення стосується порушення громадянських прав, зокрема прав на справедливий суд, виконання судових рішень, належні умови тримання в місцях увязнення. Кожне третє звернення - про порушення соціально-економічних прав громадян; кожне пяте містить скарги на дії чи бездіяльність працівників органів внутрішніх справ, кожне десяте - органів прокуратури. Значна кількість звернень до Омбудсмана породжується зневажливим, бюрократичним ставленням посадових осіб органів державної влади, місцевого самоврядування до потреб та інтересів людей, які не бажають миритися з беззаконням.
Найбрутальнішою формою порушення прав людини в Україні залишається бідність, яка для багатьох - це не тільки низький рівень матеріального забезпечення, а й відчуття безсилля, відсутність свободи вибору та дій, невпевненість у майбутньому своїх дітей. Рівень матеріального добробуту найбагатших зростає швидше, ніж найбідніших, а також збільшується розрив між містом і селом. За час кризи особливо збагатився великий промисловий і банківський капітал. За останніми офіційними даними, бідність в Україні перевищує 26 відсотків і фактично залишається на рівні 2000 року. Надзвичайно високою є бідність сільського населення та родин із дітьми. За критеріями ООН для країн Центральної та Східної Європи, бідними є майже 81 відсоток українських громадян [32].
Для подолання бідності та соціальної нерівності потрібен комплекс заходів, спрямованих передусім на створення робочих місць, зростання зайнятості населення, забезпечення гідних умов праці, обєктивне визначення прожиткового мінімуму та інших соціальних стандартів, реальні зміни в системі оплати праці. Люди чекають повернення трудових заощаджень, визволення із сучасного кредитного рабства. Урешті-решт, метою економічного зростання та здійснюваних нині реформ має стати людина, її потреби, добробут та якість її життя.
3.2 Шляхи вдосконалення системи конституційного забезпечення та захисту прав людини в Україні
У ч. 1 ст. 55 Конституції України закріплено, що права та свободи людини і громадянина захищаються судом. Саме це положення вважається багатьма юристами вихідним [25, c. 126; 29, c. 98]. Водночас конструкція, застосована законодавцем, на нашу думку, недосконала з погляду юридичної техніки. Для прикладу можна звернутися до міжнародних договорів з прав людини, зокрема до Загальної декларації прав людини, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. У цих документах для закріплення права на судовий захист використовується формула «кожен має право».
Неоднозначне тлумачення права на судовий захист зумовлене не лише відсутністю єдиних підходів до визначення юридичних понять, а й відсутністю чіткого законодавчого, в першу чергу конституційного, закріплення і визначення права на судовий захист.
Але зі ст. 55 Основного Закону неможливо зрозуміти зміст права на судовий захист. Що саме підпадає під це поняття? Наведене положення є лише верхівкою айсберга, оскільки сутнісний зміст права на судовий захист розкривається через його елементи. Системний аналіз положень Конституції України дозволяє виявити низку норм, які закріплюють право на звернення до суду в окремих випадках:
1.право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ч. 2 ст. 55);
2.право в будь-який час оскаржити в суді своє затримання (ч. 5 ст. 29);
.судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе та членів своєї сім'ї і права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ч. 4 ст. 32).
Як бачимо, у цьому разі йдеться не про право на судовий захист як такий, оскільки зазначені положення підлягають застосуванню в конкретно визначених правовідносинах.
У звязку з вищевказаним більшість науковців при аналізі права на судовий захист здебільшого оперують розясненнями Пленуму Верховного Суду України та рішеннями Конституційного Суду України або ж поєднують для зручності аналізу (обмежуючи цим суть права на судовий захист) загальну і спеціальну норми, які закріплені відповідно у ч. 1 і ч. 2 ст. 55 Конституції. Наприклад, на думку Медведчука В.В. право кожного на звернення до суду за захистом своїх прав і свобод закріплене в ч. 1 ст. 55 Конституції [21, c. 275]. Однак дане висловлювання викликає заперечення з ряду причин.
У частині 1 статті 55 Конституції сказано, що „права і свободи людини і громадянина захищаються судом. При цьому законодавець не використав, такі звичайні при закріпленні інших прав формули, як „кожному гарантується право, „кожен має право, „кожна людина має (невідємне) право,„користуються правами, „усі мають право тощо, що дає підстави трактувати це положення по-різному. Отже, по-перше, ми не можемо говорити, що норма ч. 1 ст.55 Конституції закріплює „право кожного і, по-друге, якщо навіть трактувати запропоновану конституцієдавцем формулу як право кожної людини на судовий захист, то в тексті розглядуваної норми не міститься вказівка на те, що це право означає лише „звернення до суду.
Крім того, ч. 1 статті 55 Конституції України розмежовує захист судом прав і свобод людини та прав і свобод громадянина. Таке розмежування проведено у звязку з відмінностями правового статусу людини і громадянина, їх прав, свобод і обовязків. Як підкреслює Тодика Ю.М. „права людини походять з природного права, а права громадянина - з позитивного, хоча і ті, і інші носять невідємний характер. Права людини є вихідними, вони притаманні всім людям від народження незалежно від того, чи є вони громадянами держави, в якій проживають, чи ні, а права громадянина містять в собі тільки ті права, які закріплюються за особою у звязку з її приналежністю до держави (громадянство) [15, c. 49].
Право на судовий захист, будучи закріпленим у ряді міжнародно-правових актів, набуває універсального і невідємного характеру для людини; воно визнається за кожною людиною з моменту її народження і не повязане безпосередньо з належністю до громадянства окремої держави.
Якщо б ч. 1 ст. 55 Конституції закріплювала право на судовий захист, її зміст, на нашу думку, виглядав би приблизно так: кожному гарантується право на судовий захист своїх прав і свобод. При цьому, на наш погляд, під терміном „кожному необхідно розуміти всіх осіб, які знаходяться на території нашої держави незалежно від їх приналежності до громадянства України; під терміном „гарантується - наявність закріплених і забезпечених державою ефективних умов, способів та засобів організаційно-правового і нормативно-правового характеру, спрямованих на реалізацію права на судовий захист; під терміном „право - закріплену і забезпечену законом міру можливої поведінки особи - носія цього права; під терміном „судовий - спосіб захисту прав і свобод людини і громадянина, що полягає у наявності цілої системи судів, утворених відповідно до закону, які відповідають вимогам незалежності і неупередженості, володіють широкими повноваженнями і забезпечують у процесі здійснення правосуддя захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод, а також компетентних, незалежних і неупереджених суддів; під терміном „захист - ефективне поновлення у правах, яке полягає у своєчасному відновленні (компенсації) порушених, позбавлених, обмежених, невизнаних прав, свобод та законних інтересів; під терміном „своїх - визнані та/або закріплені Конституцією та законами України, міжнародно-правовими актами права і свободи особи у розрізі їх належності всім представникам людського роду, громадянам України, іноземним громадянам та особам без громадянства.
Крім того, якби конституцієдавець визнав, що право на судовий захист полягає лише у зверненні до суду, він би вказав, що кожному гарантується саме право звернутись до суду за захистом своїх прав і свобод.
Подібна ситуація склалась і в юридичній науці, що повязано, на нашу думку, з неоднаковим розумінням права на судовий захист і віднесенням цього інституту в одних випадках виключно до матеріального, а в інших до процесуального права; відсутністю однакових критеріїв систематизації прав і свобод людини і громадянина; різними підходами до розуміння суду і судового захисту при аналізі та визначенні права на судовий захист.
Сьогодні немає єдиної думки щодо визначення права на судовий захист. Крім того, чинне законодавство, ведучи мову про право на судовий захист, обмежується в основному лише характеристикою ознак або/і вимог, що висуваються до суду, або ж принципів, на основі яких повинен діяти суд. Тому, враховуючи наведені в юридичній літературі визначення, проаналізувавши чинне законодавство, можна визначити право на судовий захист (правосуддя) як право кожного на відкритий розгляд і вирішення упродовж розумного строку компетентним, незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону, конкретної судової справи правовими засобами, наданими суду з метою захисту гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави, а також законодавчо закріплена і гарантована можливість оскарження судового рішення з мотивів його незаконності та/або необґрунтованості.
Висновки
Таким чином, конституційні права і свободи людини і громадянина - це невід'ємні права і свободи, які належать особі від народження, є основою правового статусу, закріплені в конституції держави і мають найвищий юридичний захист. Конституцiйнi права, свободи i обовязки, закрiпленi в Основному Законi України, являють собою цiлiсну систему, яка забезпечує гідний конституцiйно-правовий статус особи.
Найважливішим складовим елементом системи забезпечення прав i свобод, який багато в чому визначає ефективність інших, виступає гарантування прав i свобод особи. Воно здiйснюється за допомогою рiзноманiтних гарантiй реалiзації, охорони i захисту прав i свобод особи. головне призначення яких полягає у створеннi необхiдних юридичних умов для перетворення закріплених в законi прав i свобод з можливостей на реальність. На сьогоднiшнiй день назрiла нагальна необхiднiсть у подальшому дослiдженнi гарантiй прав i свобод особи та пошуку шляхiв підвищення їх ефективностi.
Для суттєвого поліпшення ситуацiї в сферi забезпечення прав i свобод особи в Україні можна запропонувати такi заходи, як розробка і прийняття наукової концепцiї розвитку українського законодавства, в якiй необхiдно передбачити механiзм переорiєнтацiї чинного законодавства на правове забезпечення прав людини; підготовка i офiцiйне схвалення комплексної концепцiї державної полiтики в галузi прав i свобод особи; пiдготовка i схвалення програми забезпечення прав i свобод особи. Крiм цього, необхiдно цiлеспрямовано i планомiрно підвищувати правову культуру i правосвiдомiсть громадян, посадових i службових осiб. Для вирішення всього комплексу проблем потрiбно здiйснювати вiдповiднi змiни i в економiчнiй базi Украiни забезпечувати зростання виробництва, переорієнтовувати економіку на загальносоцiальнi потреби, забезпечувати її стабільність.
Використані джерела
НОРМАТИВНІ АКТИ
1.Конституція України (Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року) // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - №30. - Ст. 141.
.Закон України „Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1998, N 20, ст.99.
.Закон України „Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду // Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 1. - Ст. 1.
.Постанова Кабінету Міністрів України № 2164 від 29 листопада 1999 року „Про забезпечення діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та його секретаріату // Урядовий курєр. - 1999. - 30 листопада. - Ст. 30.
5.Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод 1950 року, першого протоколу та протоколів №№ 2, 4, 7 та 11 до Конвенції: Закону України від 17 липня 1997 року // Відомості Верховної Ради України. - 1997. - №40. - Ст. 24.
СПЕЦІАЛЬНА ЛІТЕРАТУРА
6.Аракелян М. Забезпечення конституційного права людини на захист прав і свобод судом // Право України. - 2006. - № 3. - С. 19-21.
7.Бородін І. Права та свободи громадян, їх класифікація, гарантії реалізації. // Право України. - 2001. - № 12. - С. 5-9.
.Гомьен Д., Харрис Д., Зваак Л. Европейская Конвенция по правам человека и Европейская социальная Хартия. - М., 1999. - 378 с.
.Гуренко М.М. Теоретико-правові проблеми гарантій прав і свобод людини і громадянина: Монографія. - К., 2001. - 218 с.
10.Давидова М. Соціально-економічні права як критерій аналізу і класифікації сучасних демократичних держав // Право України. - 2001. - №8. - С. 32 - 35.
11.Заворотченко Т.М. Система конституційно-правових гарантій прав і свобод людини і громадянина в Україні // Право України. - 2002. - № 5. - С. 110-116.
12.Загальна декларація прав людини (ООН, 1948 р.). - К., 1996. - 24 с.
13.Кельман М. С., Мурашин О. Г. Загальна теорія держави і права: Підручник. - К.: Кондор, 2006. - 477 с.
.Колодій А.М., Олійник А.Ю. Права людини і громадянина в Україні. Навчальний посібник. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 336 с.
.Конституційне право України: Підручник / За ред. Ю.М. Тодики, В.С. Журавського. - К.: Ін Юре, 2002. - 544с.
.Конституційне право України: Підручник. / За ред. В.Ф.Погорілка. - К.: Наукова думка, 2002. - 645 с.
17.Летнянчин Л.І. Поняття конституційних обов'язків людини і громадянина та їх юридична природа // Проблеми активізації конституційно-правових досліджень і вдосконалення викладання конституційного права: Зб. наук. статей / Голова редколегії В.Я.Тацій. - Харків: Нац. юрид. акад. України, 1999. - С. 193-202.
18.Малинникова Л. Проблеми забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина в процесі здійснення державно-правової реформи в Україні // Вісник Конституційного Суду України. - 2000. - №6. - С. 14-18.
20.Основи конституційного права України. / За ред. В.В. Копейчикова. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 328 с.
21.Погорілко В.Ф., Федоренко В.Л. Конституційне право України (зі змінами та доповненнями на березень 2011р). Підручник. - К.: Ліра-К, 2011. -532 с.
22.Проблеми реалізації Конституції України: теорія і практика: монографія / [відп. ред. В. Ф. Погорілко]. - К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України; А.С.К., 2003. - 652 с.
23.Пушкіна О. В. Гарантування соціальних та економічних прав людини в процесі демократичного транзиту в Україні // Трансформація політики в право: різні традиції та досвід. Матеріали міжнародної наукової конференції / За ред. В. Я. Тація. - Х.: Право, 2006. - С.261-263.
24.Пушкіна О. В. Органи державної влади в Україні і захист прав людини: Суди загальної юрисдикції // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2005. - №10(47). - С.12-22.
.Пушкіна О. В. Основні особисті права та свободи людини і громадянина з точки зору їх забезпечення чинним законодавством України // Науковий вісник. - Дніпропетровськ: Юридична академія. - 2005. - №1. - С.126-136.
.Пушкіна О. В. Питання класифікації прав людини та способів її закріплення у сучасній конституційній практиці // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2004. - №11(37). - С.8-20.
.Пушкіна О. В. Система прав і свобод людини та громадянина в Україні: теоретичні і практичні аспекти забезпечення. - К.: Логос, 2006. - 416с.
.Фахутшин В.Д. Основи конституційного права України. - Севастополь, 2006. - 337 с.
.Француз-Яковець Т. А. Гарантії забезпечення конституцій- но-правового статусу особи: Україна на шляху реалізації ідеалу правової, демократичної держави // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2004. - № 4. - С. 97-107.
30.Хальота А. Класифікація конституційних особистих прав і свобод людини і громадянина // Вісн. Акад. правових наук України. - 2001. - №8. - С. 14-17.
31.Яковенко С.Г. Конституційне право України. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 789 с.