Тема: Організаційно-правові засади діяльності державної виконавчої служби в Україні

  • Вид работы:
    Диплом
  • Предмет:
    Основы права
  • Язык:
    Украинский
  • Формат файла:
    MS Word
  • Размер файла:
    82,3 Кб
Організаційно-правові засади діяльності державної виконавчої служби в Україні
Організаційно-правові засади діяльності державної виконавчої служби в Україні
Вы можете узнать стоимость помощи в написании студенческой работы.
Помощь в написании работы, которую точно примут!

Донецький університет економіки та права

Інститут права

Кафедра державно-правових та кримінально-правових дисциплін








Кваліфікаційна робота

Тема: Організаційно-правові засади діяльності державної виконавчої служби в Україні




Виконавець:

Студент Русаков І.І.

Керівник

роботи Титов А.М.




Зміст

Вступ

Розділ 1. Державна виконавча служба як спеціальний орган здійснення виконавчого провадження

1.1 Виконавче провадження складова реалізації правоохоронної функції Української держави

1.2 Місце та роль державної виконавчої служби в реалізації рішень судів та інших несудових органів

1.3 Державорегулючі підходи до примусового виконання рішень судів та інших несудових органів у зарубіжних країнах

Розділ 2. Правові та організаційні засади побудови і діяльності державної виконавчої служби в Україні

2.1 Правові підстави здійснення виконавчого провадження державною виконавчою службою України

2.2 Організаційно-штатна побудова державної виконавчої служби: проблеми та шляхи їх вирішення

Розділ 3. Повноваження державної виконавчої служби у процесі вчинення виконавчих дій

3.1 Права та обовязки працівників державної виконавчої служби

3.2 Адміністративно-юрисдикційні повноваження державної виконавчої служби

3.3 Оскарження рішень, дій або бездіяльності органів та посадових осіб державної виконавчої служби

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми. Державотворчі процеси, що здійснюються в Україні, зумовлені демократизацією суспільного життя. У світлі цих процесів відбувається зміщення акцентів адміністративно-правового регулювання суспільних відносин у бік забезпечення і гарантування прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, встановлення цивілізованого паритету між інтересами особи та держави. Одним із аспектів вирішення цієї проблеми є розмежування повноважень між судовими і виконавчими органами державної влади. Сутність цього питання полягає в тому, щоб здійснити реалізацію охорони і захисту законодавчо зафіксованих прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина з притаманними формами, методами з використанням специфічних способів, засобів, прийомів.

Прийняття нового законодавства про державну виконавчу службу та виконавче провадження на сьогодні не повною мірою вирішило коло питань, повязаних із розвязанням цієї проблеми. Навпаки, виникли нові питання, повязані з подальшим удосконаленням норм законодавства про виконавче провадження та організаційно-правових засад функціонування державної виконавчої служби. Існування спірних ситуацій, що виникають при застосуванні законодавства про виконавче провадження в діяльності державної виконавчої служби, призводить до незахищеності прав власника та інших зацікавлених осіб.

Досліджуючи діяльність державної виконавчої служби, у своїх пошуках для обґрунтування позиції, положення, висновку звертався до праць В.Б. Аверянова, О.Ф. Андрійко, А.С. Васильєва, І.П. Голосніченка, Є.В. Додіна, Р.А. Калюжного, С.В. Ківалова, Н.Р. Нижник, О.В. Петришина, А.О. Селіванова, В.С. Стефанюка, Ю.С. Шемшученка та інших науковців.

Все це свідчить про актуальність теми цієї роботи, спрямованої на дослідження особливостей адміністративно-правового регулювання такого інституту адміністративного процесу, як виконавче провадження, необхідність розроблення нових концептуальних підходів до визначення принципів виконавчого провадження, узгодження окремих норм законодавства в єдину систему, яка дозволить чітко діяти державним виконавцям, а уповноваженим органам і особам контролювати їх діяльність.

Мета дослідження. Метою дослідження є визначення основних теоретичних та правових засад регулювання організаційно-штатної побудови державної виконавчої служби, засобів її діяльності як інституції державної виконавчої влади, що покликана забезпечувати примусове виконання рішень судів та несудових органів.

Обєктом дослідження є адміністративно-правові відносини, що виникають між органами і посадовими особами державної виконавчої служби та іншими субєктами виконавчого провадження з приводу примусової реалізації виконавчих документів, а також організація структури органів, які вчиняють виконавче провадження відповідно до передбаченої законом процедури.

Предметом дослідження є правові приписи, які регулюють діяльність державної виконавчої служби щодо здійснення примусового виконання рішень судів та несудових органів, її організаційно-штатну побудову, систему, структуру та компетенцію.

Емпіричною базою дослідження є результати вивчення практики примусового виконання рішень судів та несудових органів в Україні та за кордоном.

Методологічною основою дослідження є сукупність дослідницьких методів та прийомів наукового пізнання. У процесі роботи автор застосував діалектичний підхід до розгляду досліджуваних проблем та визначення основних напрямів удосконалення діяльності державної виконавчої служби. При дослідженні структури та діяльності ДВС використовувались такі методи, як системний, логічний, аналізу та синтезу тощо.

У процесі дослідження розкрито і висвітлено неузгодженість законодавчої регламентації складних правовідносин у виконавчому провадженні, труднощі, що виникають у практиці застосування законодавства про виконавче провадження та зроблено спробу визначити шляхи їх подолання.

Практичне значення одержаних результатів полягає у використані в науково-педагогічній діяльності, а саме: в навчальному процесі при викладанні курсу "Адміністративне право" та "Адміністративна відповідальність", а також при підготовці навчальних посібників із зазначених навчальних дисциплін.

Апробація результатів. Підсумки розробки проблеми в цілому і окремих її аспектів неодноразово обговорювались на засіданнях кафедр державно-правових та кримінально-правових дисциплін адміністративного права й адміністративно-правових дисциплін Інституту права Донецького університету економіки та права.

Структура роботи визначається її метою і завданнями. Робота складається із вступу, трьох розділів, що поділені на вісім підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи 115 сторінок, основного тексту - 95 сторінок, у т. ч. список джерел - 11 сторінок (134 найменувань).

державна виконавча служба україна

Розділ 1. Державна виконавча служба як спеціальний орган здійснення виконавчого провадження

1.1 Виконавче провадження складова реалізації правоохоронної функції Української держави

Конституція України в ст.1 проголошує, що Україна як геополітичне формування є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава [1]. Поняття "демократична держава" потребує поряд з участю народу в управлінні державою, суспільством одночасного сприйняття основних засад демократії, які насамперед полягають у розподілі державної влади на певні гілки, а не концентрування її в одних руках, тобто в створенні абсолютизму. Найпоширеніша у всіх цивілізованих країнах схема побудови державного устрою ґрунтується на розподілі державної влади на три її гілки: законодавчу, виконавчу і судову. Паритетні правовідносини між цими гілками влади в рамках відправлення державної влади в суспільстві завжди є проблемним питанням. Не винятком є і наша молода держава, що формує свою систему правовідносин з реалізацією закріпленої в ст.6 Конституції України такої основної засади, як поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судову [2]. Досліджуючи аспекти цієї проблеми, акцентуємо свою увагу на взаємовідносинах таких двох гілок державної влади, як виконавча і судова. Причому предметом дослідження нами вибрана та частина суспільних відносин, які стосуються взаємодії цих гілок державної влади під час реалізації правоохоронної функції держави у сфері охорони та захисту прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина в Україні. Зокрема, дослідженню підлягають суспільні відносини, що виникають, розвиваються та припиняються у процесі реалізації в примусовому порядку рішень судів та рішень інших несудових органів. Це питання стало актуальним після того як 24 березня 1998 року був прийнятий Закон України "Про державну виконавчу службу" [3], який закріпив положення про те, що виконання рішень судів та рішень інших несудових органів у майнових і повязаних з ними немайнових спорах переходить до підвідомчості органів виконавчої влади. До цього часу ці питання залишалися в сфері компетенції судової влади, і вона таким чином мала ознаки не лише суто судової, а й виконавчої влади. Останнє положення зумовлювалось тим, що донедавна, як нами вже зазначалося, виконанням судових рішень знаходилось під юрисдикцією суду. Судові виконавці у здійсненні своїх повноважень підпорядковувались суддям, що постановили відповідні рішення. Таке становище не узгоджувалося з доктриною розподілу державної влад в демократичному суспільстві, спричиняло упередженість судових рішень, які виносились судом. Тому з відокремленням виконавчої функції з-під безпосередньої влади суду і суддів розпочався новий період у її реалізації.

На сучасному етапі формування державності в Україні виникає потреба не лише констатувати відповідні зміни в системі права України, а й переосмислити зміст діяльності того чи іншого органу державної влади, у тому числі і такого органу як державна виконавча служба, а також у правовому аналізі місця виконавчого провадження в системі права України та у звязку з цим його правової природи, сутності та основної функції.

Згідно прийнятою в науковому обігу концепцією виділяються такі форми державного впливу на правовідносини, як охорона та захист прав субєктів правовідносин. В основному погоджуючись із запропонованою доктриною щодо відмежування охорони прав, свобод та законних інтересів особи від їх захисту через момент вчинення правопорушення [4, с.188-189; с.9-11; с.8-22; с.100-104], вважаємо за можливе і доцільне більш ґрунтовно розглянути деякі аспекти співвідношення правоохорони і правозахисту.

На думку науковців, цивільному законодавству та цивілістичній науці, а також практиці властиві такі функції: регулятивна, охоронна, запобіжна - виховна, запобіжна-стимулююча [5, с.15-18] Уточненню, на нашу думку, підлягають властивості охоронної функції.

Основним аспектом, що визначає характер і відмінність правоохоронних правовідносин від цивільних, є положення, яке міститься у ст.1 Цивільного кодексу України [6]. У цій статті зазначається, що цивільними є правовідносини, які ґрунтуються лише на вільному волевиявленні субєктів, що вступають у такі відносин. Виходячи з концепції державно-владного характеру правоохоронних органів, можна говорити, що коли будь-який державний орган розглядає спір про право або впливає на правовідносини іншим чином, вони втрачають ознаки цивільних. Тому запобіжно-виховну функцію цивільного права, на наш погляд, необхідно повязувати з потенційною можливістю застосування державно-владного впливу на поведінку субєктів правовідносин. Цей вплив проявляється в тому, що в суді такі правовідносини розглядаються як базисні, і на їх підставі кваліфікуються й одночасно конкретизуються права та обовязки субєктів, що відповідно до законодавства і конкретних правових обставин вступили в певні суспільні відносини, що регулюються нормами права взагалі і цивільного зокрема. Спеціально створена інституція, якою є державна виконавча служба, прийнятий судом акт реалізує, у відповідних випадках і шляхом застосування державного примусу до зобовязаної особи. Необхідність сплати державного мита та виконавчого збору, а також інших судових витрат, у тому числі і витрат на здійснення виконавчих дій, врешті лягають додатковим тягарем на правопорушника. Цих витрат правопорушник міг би уникнути, якщо б він виконав рішення суду або іншого несудового органу в добровільному порядку. Це, на думку С. Щербак, становить додаткову цивільно-адміністративну відповідальність, яка застосовується за неналежне виконання покладених на винну особу обовязків. Тому, як вважає автор, під впливом понесених витрат у свідомості правопорушника мають вироблятися позитивні соціально-психологічні настанови, спрямовані на додержання у майбутньому покладених на нього цивільно-правових обовязків. [7, с.56]

Теорія держави і права [8, с.73] розглядаючи правоохоронну функцію з позиції діяльності держави, законодавчо її закріплює та створює механізм її реалізації шляхом задіяння в цьому процесі різних державних інституцій. Аналізуючи поточне законодавство, слід зазначити, що в Законі України "Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів" у ст.2 закріплено положення про те, що ряд органів держави законодавець відніс до правоохоронних і зафіксував, що вони здійснюють правозастосовні чи правоохоронні функції [9]. Наприклад, Цивільний кодекс України в ст.16 регламентує захист цивільних прав. Так, захист цивільних прав здійснюється судом в установленому порядку шляхом:

  • визнання прав;
  • визнання правочину недійсним;
  • припинення дій, які порушують право;
  • відновлення становища, яке існувало до порушення;
  • примусове виконання обовязку в натурі;
  • зміни правовідносин;
  • припинення або зміни правовідносин;
  • відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;
  • відшкодування моральної (немайнової) шкоди;
  • визнання незаконним рішення, дії або бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

У чинному Цивільному кодексі України передбачено нові додаткові шляхи та органи, які вправі здійснювати захист цивільних прав та інтересів осіб. Так, статтями 17, 18,19 цього нормативно-правового акта передбачається, що захист цивільних прав та інтересів особи може бути здійснений Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, а також такий захист може здійснюватись нотаріусами та особою шляхом самозахисту. Шляхи захисту цивільних прав, згідно із Цивільним кодексом України, у порівнянні із Цивільним кодексом УРСР, були доповнені такими положеннями: визнання правочину недійсним; примусове виконання обовязку в натурі; визнання незаконним акта державного органу, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, самозахист цивільних справ [10]. При цьому всі зазначені шляхи в сукупності відповідають загальній концепції щодо застосування заходів захисту лише з моменту правопорушення. Тобто виконання правозахисного завдання може розпочинатись як здійснення лише з певного моменту, який у цивільному процесі повязується з порушенням, оспорюванням, невизнанням права чи охоронюваного законом інтересу [11].

Аналіз чинних шляхів захисту цивільних прав, передбачених законом, свідчить, що вони не повною мірою відповідають положенням, які підлягають виконанню державною виконавчою службою, та заходам примусового виконання рішень, передбачених ст.3, 4 Закону України "Про виконавче провадження". Поняття "примусове виконання обовязку в натурі", що передбачене в підпункті 5 ст.16 Цивільного кодексу України, як зазначає С. Щербак, неможливо вважати таким, що в повному обсязі відповідає своєму призначенню, оскільки воно включає не лише шлях захисту права "виконанням обовязку в натурі", а й спосіб виконання судового рішення - примус. Отже, визначати шляхи і підстави для застосування примусових заходів виконання на науковому рівні, на погляд ряду вчених [12, с.37-38; с.58], і нами ця думка підтримується, доцільно через концепцію певної тріади: юридичний факт, право, обовязок.

Розглядаючи цю тезу з позиції всіх трьох варіантів судових рішень, слід відмітити, що без встановлення судом юридичного факту неможливо скористатись відповідним правом через невизначеність юридичної обставини. Без відповідного судового встановлення юридичного факту особа іноді не може реалізувати право на спадщину, відновити право на втрачені цінні папери на предявника тощо. Однак судовий розгляд у цьому випадку не зумовлений правопорушенням. Тобто всі справи, що розглядаються в порядку окремого провадження, стосуються такого обєкта захисту, як охоронюваний законом інтерес, і спрямовані на встановлення юридичного факту. Відсутність же відповідача у цих справах свідчить про неможливість застосування примусу, оскільки не існує зобовязаної особи.

Із викладеного вище випливає висновок, що за загальним правилом рішення суду може стосуватись усіх трьох аспектів, що розглядаються нами, а саме: а) юридичного факту; б) права; в) обовязку, і лише останній може виконуватись у примусовому порядку державною виконавчою службою.

Досліджуючи такий шлях захисту цивільного права, як його визнання, слід ураховувати, що відповідач не завжди визнає відповідне право позивача, встановлене в процесі судового розгляду і зафіксоване в судовому рішенні, а способів змусити його визнати це право у державного виконавця немає та й бути не може, тому що офіційного статусу право позивача набуває після набрання законної сили прийнятого судом рішення. Однак таке рішення, як і рішення про встановлення юридичного факту, не підлягає примусовому виконанню тому, що в цих випадках це не повязано з порушенням права, законного інтересу. Хоча, на нашу думку, у ст.3 Закону України "Про виконавче провадження" під поняттям "рішення, ухвали і постанови судів у цивільних справах, що підлягають виконанню", очевидно, маються на увазі не лише ті рішення, які стосуються зобовязуючих дій осіб, що набрали законної сили, а і рішення про визнання права чи юридичного факту.

У подальшому дослідженні розглянемо взаємовідносини, повязані з діяльністю суду та державної виконавчої служби, крізь призму визначення поняття "правоохоронна діяльність" з урахуванням повноважень державного виконавця і правових властивостей судового рішення. Так, діяльність суду в межах окремих видів юридичного процесу закінчується на етапі проголошення рішення, якщо не брати до уваги відповідних процесуальних ускладнень щодо необхідності виправлення описок і явних арифметичних помилок у рішенні, у розясненні рішення тощо. А потім, за загальним правилом розвитку юридичного процесу, рішення суду набирає законної сили, і його подальше виконання напряму уже не залежить від судді. З цього моменту рішення суду набуває такої властивості, як загальнообовязковість, що передбачається ст.124 Конституції України та забезпечується механізмом реалізації вказаного рішення в повсякденному житті держави, суспільства [13].

Право особи, захищено законом і рішенням суду, що забезпечується шляхом поновлення порушеного права, несло б у собі обовязковість виконання, якби в подальшому не треба було б звертатись до державної виконавчої служби за його безпосереднім виконанням. Тут можна констатувати, що "загальнообовязковість" деяких рішень судів та інших несудових органів певною мірою втрачає свої властивості, оскільки залежить від волі стягувача і боржника. Окремі винятки передбачено в ч.2 ст.25 Закону України "Про виконавче провадження", де дається перелік рішень, які підлягають негайному виконанню [14]. У тих же випадках, коли рішення суду чи іншого несудового органу видається позивачу (стягувачу) або зацікавленій особі, від їх волевиявлення залежить наступна його реалізація.

Аналізуючи, яким чином забезпечується загальнообовязковість виконання судового рішення, слід констатувати, що передбачені законодавцем примусові заходи їх виконання не завжди є повними, оскільки не всі вони, наприклад, можуть бути застосовувані до фізичних осіб. Так, умисне невиконання службовою особою вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню тягне за собою кримінальну відповідальність за ст.382 Кримінального кодексу України [15]. Залишення посадовою особою без розгляду окремої ухвали суду чи окремої постанови судді або невжиття заходів до усунення зазначених у них порушень закону, а так само несвоєчасна відповідь на окрему ухвалу суду чи окрему постанову судді тягнуть за собою адміністративну відповідальність згідно зі ст.185-6 Кодексу України про адміністративні правопорушення [16]. Отже, загальнообовязковість судового рішення, вироку, постанови, ухвали стосується службових, посадових, а також фізичних осіб, однак юридична відповідальність у вигляді застосування до правопорушників кримінальних або адміністративних санкцій може бути застосована лише до службових або посадових осіб, а до фізичних осіб - ні, оскільки таких видів юридичної відповідальності, згідно з чинним законодавством, для них не передбачено.

Беручи до уваги те, що завдання відносно захисту прав та законних інтересів громадян та юридичних осіб покладено на цілий ряд державних органів, серед яких суди загальної юрисдикції, господарські, адміністративні суд [17], третейські суди 18], Європейський Суд з прав людини [19, с.65] органи нотаріату, адміністративні органи, але лише у виконавчому провадженні захист прав та законних інтересів людини і громадянина, інтересів юридичних осіб, держави набуває реального змісту. Таким чином, слід зазначити, що під час вчинення виконавчого провадження знаходить свою реалізацію правоохоронна функція держави, яка передбачає примусове виконання рішень судів та рішень інших несудових органів відносно зобовязаних за правовим актом осіб.

Законодавчо закріплена загальнообовязковість судового рішення щодо посадових осіб, які за рішенням суду зобовязані вчиняти відповідні дії, поглинає відповідне повноваження державного виконавця, за яким його вимоги є обовязковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, установ, організацій всіх форм власності, громадян. Це зумовлюється тим, що рішення суду за правовим статусом є вищим, ніж вимоги державного виконавця, тобто в разі невиконання рішення, ухвали, постанови, вироку суду субєктами, яким воно адресовано, державний виконавець не має необхідності посилатись на надані йому повноваження, передбачені в ч.1 ст.6 Закону України "Про виконавче провадження". У цьому випадку він може порушувати питання про притягнення винної особи до юридичної відповідальності на підставі невиконання окремих рішень та вимог державного виконавця, згідно з прийнятим раніше рішенням суду, тобто йому для реалізації ряду положень не потрібні відповідні повноваження [20, с.62].

Однак не всі акти, що підлягають виконанню державною виконавчою службою, мають такі властивості, які має судове рішення. Тому слід говорити про особливості (специфіку) виконання певних актів, які мають конкретизуватись, зокрема, у процедурі виконавчого провадження. Така диференціація нормативних актів, що підлягають виконанню, за їх правовими властивостями надасть можливість державному виконавцеві не застосовувати у повному обсязі процедуру виконання рішень, а застосовувати лише функції контролю за виконанням зобовязуючими субєктами відповідних загальнообовязкових рішень, ухвал, постанов, вироків суду.

Підсумовуючи, зазначимо, що державна виконавча служба бере участь у виконанні правоохоронної функції держави, однак її діяльність розпочинається лише з моменту встановленого повноважними органами певного юридичного факту чи вчинення правопорушення і стосується відновлення порушених прав та законних інтересів у межах, визначених законом та рішенням суду, яке встановлює обовязки боржника або встановлення певного права.

1.2 Місце та роль державної виконавчої служби в реалізації рішень судів та інших несудових органів

Основний Закон України, гарантує охорону та захист прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина в нашій держави правовими засобами [21]. Виникає питання, а що робити людині, якщо її права порушені і не поновлюються добровільно, а потребують судового чи адміністративного реагування. Нашому пересічному громадянину не виплачують заробітну плату, він звертається за правовою допомогою до судових органів, суд задовольняє позовні вимоги, видаючи виконавчий лист про стягнення матеріальної шкоди, що випливає з трудових спорів на користь позивача, і тут постає питання; як стягнути; з зобовязаної особи заподіяну нею матеріальну чи моральну шкоду, якщо така особа прийняте судове рішення або рішення інших несудових органів добровільно не виконує. Підтверджене судом на користь позивача рішення - це ще не виконане рішення, воно стане таким, якщо буде виконане зобовязаною стороною добровільно або ж в примусовому порядку за допомогою державної інституції. Гарантований державою всебічний судовий захист залишається мильною булькою якщо рішення судів або рішення інших несудових органів не виконуються. Державні виконавчі органи, до яких звертаються потерпілі за допомогою в реалізації законних вимог громадян, виконують їх незадовільно, незважаючи на те, що в Україні створено законодавчу базу для своєчасного, повного і неупередженого примусового виконання судових рішень та рішень інших несудових органів.

Практика примусового виконання свідчить, що своєчасно, повно та ефективно виконувати рішення судів і рішення інших органів можна лише за умов щомісячного навантаження виконавця не вище 60-70 проваджень на місяць. У 2011 році державні виконавці завершували в середньому по Україні 65,5 проваджень на місяць, в 2012 році - 80,3 провадження, а в 2013 році, не зважаючи на розширення штату, кількість завершених одним державним виконавцем документів знижується до 57,1 провадження на місяць, що в першу чергу виправдовується необхідністю відволікання досвідчених державних виконавців на професійну підготовку нових службовців [22, с.90]

Характеризуючи окремі групи суб'єктів, що беруть участь у здійсненні виконавчого провадження, особливу увагу необхідно звернути на визначення правового становища державної виконавчої служби, на яку Законом України "Про виконавче провадження" покладено примусове виконання рішень суду та інших несудових органів (посадових осіб). Розглядаючи державну виконавчу службу в системі органів виконавчої влади, слід більш детально зупинитись на визначенні виконавчої влади вченими адміністративістами. Так, головним призначенням виконавчої влади є виконання законів, що і відповідає її сутності. Саме у процесі реалізації виконавчої влади й відбувається фактичне втілення в життя законів та інших нормативних актів держави, практичне застосування всіх важелів державного регулювання і управління важливими процесами суспільного розвитку [23, с.5-15].

Провідні вчені зазначають, що у ході функціонування виконавчої влади, шляхом розпорядчих дій і владних вказівок з її сторони здійснюється реальне втілення в життя положень, що зафіксовані в законах та інших нормативно-правових актах держави, а також здійснюється практичне втілення всіх важелів державного регулювання і управління важливими процесами суспільного розвитку [24, с.29-34].

Науково обґрунтована адміністративна реформа органів виконавчої влади має будуватись на вироблених світовою практикою принципових засадах її функціонування в демократичній, соціальній, правовій державі, серед яких ключове значення має дотримання:

пріоритетності законодавчої регламентації прав, обовязків та порядку діяльності органів виконавчої влади;

незалежності здійснення функцій та повноважень виконавчої влади від органів законодавчої і судової влади в межах, визначених Конституцією України і законами України;

механізму внутрішнього контролю за діяльністю органів виконавчої влади, їх посадових і службових осіб, насамперед з позицій поваги до особи та забезпечення справедливості, а також постійного вдосконалення ефективності державного управління;

відповідальності органів виконавчої влади, їх посадових і службових осіб за свої рішення, дії чи бездіяльність перед особами, права яких було порушено, та обовязкового відшкодування заподіяної цим громадянам шкоди;

можливості оскарження людиною і громадянином порушених прав як у межах системи органів виконавчої влади, так і судовим шляхом [25, с.8-11; с.6-8].

Природа адміністративно-правових відносин породжує принципову єдність процесу реалізації виконавчою гілкою державної влади своїх владних повноважень зі змістом управлінської діяльності держави. Оновлення суспільного призначення адміністративно-правових відносин на сучасному етапі розвитку суспільства, держави передбачає принципово новий погляд на забезпечення реалізації прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина у їх взаємовідносинах з органами виконавчої влади. При цьому демократичний режим цих відносин забезпечується непорушністю конституційно закріплених прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина.

У теорії адміністративного права під органом державного управління розуміють формування, спеціально утворене державою для реалізації управлінських функцій [26, с.13].

Характеризуючи державне управління в цілому, В. Аверянов зазначає, що завдання та цілі державного управління, диференціюючись у функціях конкретних органів системи державного управління, багато в чому впливають на внутрішню структуру як системи органів державного управління в цілому, так і конкретних її органів зокрема [27, с.5-10].

З визначення органу виконавчої влади, яке дають В. Колпаков та О. Кузьменко, випливає, що органи виконавчої влади є найважливішою складовою органів державного управління, тому що не всі органи державного управління є органами виконавчої влади [28, с.15-18].

І. Голосниченко, М. Стахурський, Н. Золотарьова зазначають, що не можна обмежуватись застосуванням лише терміна "виконавча влада", адже за змістом цей вид діяльності є державним управлінням [29, с. 19-20].

Найбільш чітким критерієм у співвідношенні понять органів виконавчої влади і державного управління сьогодні виступає нормативне закріплення за цими органами влади статусу органів виконавчої влади. Це положення закріплено в Конституції України. Так, у її IV розділі зафіксовано, що:

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади;

міністерства, державні комітети, інші керівні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом є центральними органами виконавчої влади;

місцеві державні адміністрації здійснюють виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі;

виконавчі комітети здійснюють окремі делеговані повноваження виконавчої влади в містах і районах, районах у містах, крім Києва і Севастополя, селищах і селах;

галузеві і міжгалузеві територіальні органи виконавчої влади, що здійснюють керівництво галуззю, напрямком діяльності на відповідній території.

Відносно окремою є система органів виконавчої влади в Автономній Республіці Крим, де урядовим органом АРК є Рада міністрів. Одночасно в Автономній Республіці Крим діє Представництво Президента України [30].

Взаємозвязок органів державного управління і органів виконавчої влади розглядається в аспекті "зміст" та "форма", при цьому вчені вважають державне управління формою вираження виконавчої влади [31, с.23-26]. Якщо розглядати державну виконавчу службу в системі державних органів, то ця інституція виступає як орган виконавчої влади та як орган державного управління.

Примусове виконання рішень в Україні покладається на державну виконавчу службу, яка діє, як нами вже зазначалося, у складі Міністерства юстиції України.

Відповідно до Закону України "Про державну виконавчу службу" примусове виконання рішень судів та рішень інших несудових органів здійснюють державні виконавці Департаменту державної виконавчої служби, державні виконавці державної виконавчої служби Автономної Республіки Крим, областей та міст Києва і Севастополя, районних, міських (міст обласного значення), районних у містах органів державної виконавчої служби.

За наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення, або у разі виконання зведеного виконавчого провадження при органах державної виконавчої служби можуть утворюватися виконавчі групи у встановленому законодавством порядку. За наказом Департаменту державної виконавчої служби або державної виконавчої служби Автономної Республіки Крим, обласних, міст Києва та Севастополя на керівника групи можуть покладатися права та повноваження, встановлені цим Законом, у виконавчому провадженні, які належать до компетенції начальників державної виконавчої служби у районах, містах (містах обласного значення), районах у містах [32].

Інші органи, установи, організації і посадові особи здійснюють виконавчі дії у випадках та порядку, передбачених законом, у тому числі відповідно до ст.6 цього Закону на вимогу чи за дорученням державного виконавця.

Порівняльний аналіз статей 2 та 9 Закону України "Про виконавче провадження" свідчить, що до юридичного термінологічного обігу вводяться два поняття: "органи примусового виконання рішень" і "органи виконання рішень". Органи виконання рішень - це державні органи, на які покладено реалізацію ухвал, постанов, вироків, рішень судів та рішень інших несудових органів, спрямованих на захист прав і законних інтересів громадян, юридичних осіб та держави [33, с.94-98].

Органами примусового виконання рішень є лише державна виконавча служба, яка діє у складі Міністерства юстиції України. Основні засади організації та діяльності державної виконавчої служби регулюються Законом України "Про державну виконавчу службу" від 24 березня 1998 року. Ч.1 ст. З цього Закону встановлює перелік органів державної виконавчої служби. До них відносяться: Департамент державної виконавчої служби, державна виконавча служба Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя; державна виконавча служба у районах, містах (містах обласного значення), районах у містах [34]

Згідно з ч.2 ст.3 Закону "Про державну виконавчу службу" безпосереднє примусове виконання рішень, перелік яких дається у ст.3 Закону України "Про виконавче провадження", покладається на державних виконавців.

Державний виконавець є представником влади і здійснює примусове виконання судових рішень, постановлених іменем України, та рішень інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державну виконавчу службу, у порядку, передбаченому законом.

Департамент державної виконавчої служби, державні виконавчі служби Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, державні виконавчі служби у районах, містах (містах обласного значення), районних у місті є юридичні особи, мають печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, інші печатки і штампи, відповідні бланки, самостійний баланс, поточні та вкладні (депозитні) розрахунки в органах Державного казначейства України, а також реєстраційні рахунки в органах Державного казначейства України для зарахування стягнутих з боржників коштів та їх виплат стягувачем [35].

Ст.9 Закону України "Про виконавче провадження" передбачена можливість виконання рішень судових і несудових органів в Україні не тільки органами примусового виконання - державною виконавчою службою, а й іншими органами, організаціями та особами, які не є органами примусового виконання.

Рішення судів та рішення інших несудових органів щодо стягнення коштів виконуються податковими органами, установами банку, кредитно - фінансовими установами.

Так, рішення про стягнення недоїмок з податкових і неподаткових платежів, а також суми штрафів, накладених податковою інспекцією за порушення податкового законодавства, виконують податкові інспекції:

про стягнення недоїмки із самообкладання здійснюють виконкоми селищної чи сільської Ради депутатів,

-недоїмки з державного обов'язкового страхування стягуються органами державного страхування.

Установи банку виконують рішення про стягнення грошових сум шляхом списання їх з банківських рахунків боржників - юридичних осіб і зарахування їх на рахунок юридичних осіб - стягувачів.

У названій нормі також зазначається, що рішення судів та інших органів у випадках, передбачених законом, можуть виконуватися ще й іншими органами, організаціями, посадовими особами і громадянами, але перелік таких суб'єктів не встановлюється, тому необхідно звернутися до інших джерел.

За чинним законодавством України:

органи державного управління реєстрації актів цивільного стану виконують рішення суду про розірвання шлюбу, встановлення батьківства;

житлово-комунальні органи - рішення про право власності на житловий будинок, квартиру;

органи опіки і піклування - рішення про позбавлення батьківських прав.

Рішення, що виникають із виборчих правовідносин, виконуються дільничними виборчими комісіями і комісіями з референдуму, територіальними, окружними (територіальними) виборчими комісіями, Центральною окружною виборчою комісією.

Органи і посадові особи виконують рішення, винесені за скаргами на їх постанови про накладення адміністративних стягнень.

Державний орган України у справах релігій і місцеві органи - рішення за скаргами на постанови, прийняті щодо релігійних організацій.

Рішення у справах окремого провадження також виконують:

а) органи опіки і піклування - рішення про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним шляхом призначення відповідного піклувальника і опікуна;

б) органи реєстрації актів цивільного стану - рішення про оголошення громадянина померлим шляхом реєстрації його смерті, рішення про виправлення неправильності в актах цивільного стану, рішення у справах про встановлення юридичних фактів реєстрації, усиновлення, шлюбу, розірвання шлюбу, народження, смерті особи в певний час тощо;

в) установи ощадного банку - рішення про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника;

г) нотаріус, нотаріальний архів, інша особа, яка вчиняє нотаріальну дію - рішення у справах за скаргами на нотаріальні дії або відмову в їх учиненні [36, с.15-17; с.103-104].

Відповідно до п.2 ст.15 Цивільного кодексу України особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, тому суд, постановляючи рішення, яким на відповідача покладається виконання певних дій, не пов'язаних із переданням майна або грошових сум, може в цьому рішенні вказати, що коли відповідач не виконує рішення протягом встановленого строку, позивач має право виконати цю дію за рахунок відповідача, стягнувши з нього необхідні витрати. Оскільки позивачем можуть бути громадяни і юридичні особи, вони і виконують рішення суду в таких випадках [37].

Судові рішення виконують не лише органи державної виконавчої служби. Це можуть бути органи і установи Департаменту України з питань виконання покарань, органи внутрішніх справ, інші юрисдикційні органи. Однак щодо майнових відносин, то виконання судових рішень ухвал, постанов, вироків покладається на органи державної виконавчої служби, коли вони не виконуються добровільно. Держава за допомогою виконання рішень суду й рішень інших несудових органів завершує процес захисту субєктивних економічних прав громадян, економічних інтересів юридичних осіб і свої особисті економічні інтереси шляхом їх фактичної реалізації у порядку виконавчого провадження, встановленого законом.

Виконавче провадження є процесуальною формою, яка закладає засади примусової реалізації рішення суду та інших юрисдикційних органів у сфері економічних правовідносин, повязаних із реалізацією підтверджених ними прав і обовязків субєктів матеріальних правовідносин у цивільній справі [38, с.3], але саме виконавче проводження - це законодавчо зафіксовані наміри держави вчинити дії направлені на захист прав та законних інтересів особистості, інтересів юридичних осіб, а фактична діяльність - це ті рішення, дії або бездіяльність, які вчиняє державна виконавча служба в процесі практичної реалізації рішень судів чи рішень інших несудових органів. Виконавче провадження - це потенційний намір держави щодо захисту прав та законних інтересів особистості, інтересів юридичних осіб, а фактична дія - це ті рішення, дії чи бездіяльність, які вчиняє державна виконавча служба в процесі практичної реалізації рішень судів чи рішень інших несудових органів.

Законом України "Про виконавче провадження" поняття "виконавче провадження", тлумачиться як сукупність дій зазначених у законі органів і посадових осіб, спрямованих на примусове виконання рішень судів та рішень інших несудових органів (посадових осіб). Примусове виконання судових рішень та рішень інших несудових органів в частині забезпечення реалізації майнових та особистих немайнових прав, законних інтересів громадян, юридичних осіб і держави в Україні покладається на державну виконавчу службу [39, с.9].

Таким чином, досліджуючи питання, повязані з місцем, роллю та правовим статусом державної виконавчої служби в системі державних органів, слід зазначити, що вказана служба була створена у процесі реформування інституту в судових виконавців, які до прийняття Закону України "Про державну виконавчу службу" залишались у підпорядкуванні районних, міських, районних у містах судів, тобто належали до системи органів, які здійснювали відправлення правосуддя. Після прийняття вказаного Закону та Закону України " Про виконавче провадження " було створено цілісну систему державної виконавчої служби у Департаменті державної виконавчої служби та підпорядкованих йому органах на місцях. Ця служба в цей час діє в складі Міністерства юстиції України як урядовий орган державного управління. На Міністерство юстиції України покладається реалізація єдиної державної політики у сфері примусового виконання рішень [40].

1.3 Державорегулючі підходи до примусового виконання рішень судів та інших несудових органів у зарубіжних країнах

Досліджуючи питання відносно примусового виконання рішень судів та рішень інших несудових органів у закордонних державах, слід зазначити, що суттєві розбіжності в геополітичних умовах, державному устрої та і просто в рівні життя людей різних країн визначають нетотожність побудови і функціонування системи державних органів узагалі і судових та правоохоронних органів кожної із держави зокрема. Водночас, формування з виконання рішень судів та інших несудових органів створено в переважній більшості країн світу для подальшого логічного завершення процесу відновлення порушених прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина.

Принципові відмінності виконавчого провадження в різних державах полягають передусім, в організаційно-правових формах побудови та функціонування служб примусового виконання рішень судів та рішень інших несудових органів.

Близьким по суті і змісту є служби примусового виконання держав, що виникли на пострадянському просторі (Росія, Україна та ряд інших країн СНД), тому що побудовані на ґрунті радянської системи судових виконавців. При цьому слід зазначити, що виконавче провадження цих країн не є частиною судочинства, а виокремилось у самостійний правовий інститут, який базується на функціонуванні спеціально створених державних органів вузько профільного напрямку.

Значний інтерес для України може мати діяльність служби судових приставів Російської Федерації. Цей інтерес зумовлений тим, що нормативні документи, які регулюють організацію діяльності служби судових приставів, компетенцію службовців та порядок проведення виконавчих дій, мають багато спільних рис з державною виконавчою службою України, і це не випадково: закони Російської Федерації "Про судових приставів" [41] та "Про виконавче провадження" [42] набули чинності з листопада 1997 року, тобто до прийняття в 1998 році Закону України "Про державну виконавчу службу" та у 1999 році Закону України "Про виконавче провадження", тому розробка національнім законодавцем цих законопроектів в Україні, очевидно, здійснювалась з урахуванням досвіду нашого північного сусіда. Аналізуючи вказані законодавчі акти Російської Федерації, основну увагу варто приділити саме відмінностям російської та української систем примусового виконання рішень судів та рішень інших несудових органів.

Службу судових приставів (далі - ССП) очолює заступник Міністра юстиції Російської Федерації - він же головний судовий пристав Російської Федерації. Керівну ланку ССП складають Департамент судових приставів Міністерства юстиції РФ, очолюваний заступником головного судового пристава РФ, та ССП управління військових судів Міністерства юстиції РФ на чолі з головним військовим судовим приставом.

Середня ланка-це служби судових приставів органів юстиції федеральних субєктів Росії, керівництво якими здійснюють головні судові пристави субєктів Російської Федерації.

Низова ланка ССП - це районні, міжрайонні та відповідні їм згідно з адміністративно-територіальним поділом субєктів Російської Федерації підрозділи служби судових приставів на чолі зі старшими судовими приставами.

Слід звернути увагу на принципову відмінність у побудові ССП Російської Федерації від нашої національної системи, повязаної з виконанням рішень судів у військових справах. У Росії такі рішення мають виконуватися не територіальними підрозділами ССП, а судовими приставами військових судів. В Україні ж посади військових державних виконавців відсутні, що певною мірою може свідчити про більшу процесуальну незалежність від судів наших державних виконавців порівняно із судовими приставами Російської Федерації. Про недостатню самостійність територіальних підрозділів ССП Російської Федерації свідчить і те, що жоден з указаних підрозділів не має статусу юридичної особи.

Повноваження щодо своєчасного, повного та правильного виконання рішень судів та інших несудових органів Російської Федерації лежать виключно на судових приставах-виконавцях. Судові ж пристави щодо забезпечення встановленого порядку діяльності судів покликані здійснювати такі функції: забезпечувати в судах безпеку суддів, засідателів, учасників судового процесу та свідків; виконувати розпорядження голови суду, а також судді та головуючого в судовій залі, повязані з дотриманням порядку в суді; виконувати рішення суду або судді про застосування до підсудного та до інших громадян передбачених законом заходів процесуального примусу; забезпечувати охорону будівель судів, нарадчих кімнат та судових приміщень у робочий час; перевіряти підготовку судових приміщень до засідання, забезпечувати за дорученням судді доставляння до місця проведення судового процесу кримінальної справи та речових доказів та їх збереження; підтримувати громадський порядок у судових приміщеннях; взаємодіяти з військовослужбовцями військової частини (підрозділу) стосовно конвоювання осіб, що тримаються під вартою, стосовно питань їх охорони та безпеки; припиняти злочини та правопорушення і запобігати їм, виявляти порушників, а у разі необхідності затримувати їх з подальшою передачею органам міліції; здійснювати приведення осіб, що ухиляються від явки до суду або до судового пристава-виконавця; брати участь за вказівкою старшого судового пристава у проведенні виконавчих дій; проходити спеціальну підготовку, а також періодичну перевірку на придатність до дій в умовах, повязаних із застосуванням фізичної сили, спеціальних засобів та вогнепальної зброї.

У Російській Федерації судовий пристав із забезпечення встановленого порядку діяльності судів має право застосовувати фізичну силу, спеціальні засоби та вогнепальну зброю у випадках та у порядку, встановлених законом [43].

Маючи досить широкі повноваження, місцеві підрозділи служби судових приставів на рівні федерального законодавства не отримали детальної регламентації свого правового статусу, що призводить до певних ускладнень у діяльності цих підрозділів. Наприклад, федеральне законодавство не передбачає включення в штат підрозділів ССП технічного персоналу, а судові пристави, маючи право припиняти злочини та запобігати їм, а також затримувати злочинців, разом із тим позбавлені права провадити дізнання та не мають права проводити оперативно-розшукові дії [44, с.259].

Водночас слід зазначити, що таки виконавчі дії, як: а) порядок звернення стягнення на майно боржника; б) дотримання прав та обовязків сторін виконавчого провадження; в) заходи примусового виконання; г) розподілення грошових коштів, утриманих з боржника; д) дотримання черговості задоволення вимог стягувачів та інші ключові моменти виконавчого провадження за Федеральним законом "Про виконавче провадження" та Законом України "Про виконавче провадження" практично збігаються. Втім, у російській процедурі примусового виконання рішень, наприклад, відсутній такий виконавчий документ, як виконавчий напис нотаріуса.

За законодавством Російської Федерації, після того як порушено виконавче провадження, судовий пристав-виконавець надає боржникові строк для добровільного виконання рішення, але не більше 5 днів.

Слід звернути увагу, що на відміну від українського законодавства, яке регулює порядок примусового виконання, Закон Російської Федерації "Про виконавче провадження" чітко розрізняє два фінальні етапи реалізації виконавчого провадження: а) припинення виконавчого провадження; б) закінчення виконавчого провадження. Припинення виконавчого провадження відбувається: а) якщо є відмова стягувача від здійснення реалізації рішення про стягнення; б) затвердження судом досягнутої між сторонами мирової угоди; в) в разі смерті стягувача; г) в разі недостатності майна підприємства, що ліквідується; д) в разі скасування судового акта, на підставі якого видано виконавчий документ, тощо.

Закінчення виконавчого провадження здійснюється у разі: а) фактичного задоволення вимог, зафіксованих у виконавчому документі; б) повернення виконавчого документа на вимогу стягувача або суду; в) повернення документа через фінансову неспроможність боржника; г) неможливість встановлення місця мешкання боржника; направлення виконавчого документа до іншого ССП та ін.

Для законодавства Росії про виконавче провадження характерне те, що судовий пристав-виконавець має право закінчити виконавче провадження у разі надіслання виконавчого документа до підприємства, установи або організації для утримання боргу із заробітку боржника. У такому випадку контроль за порядком утримань боргу бухгалтерією підприємства, установи, організації з заробітної платні боржника в Російський Федерації службою судових приставів відсутній.

Відмінною від національного законодавства є і роль суду у виконавчому провадженні Російської Федерації. У Росії судовий пристав-виконавець не має право самостійно приймати рішення про зупинення або припинення виконавчого провадження, це виключна прерогатива суду загальної юрисдикції або ж арбітражного суду. Суд, який видав виконавчий документ, і вирішує питання, повязані з винесенням ухвали про припинення або зупинення виконавчого провадження.

За законодавством Російської Федерації за невиконання боржником рішення суду в строк, наданий для добровільного виконання, судовий пристав-виконавець стягує з боржника виконавський збір у розмірі 7 % від суми, яка підлягає стягненню. За рішеннями немайнового характеру з боржника-фізичної особи стягується збір у розмірі 5 мінімальних розмірів оплати праці (МРОП), а з юридичної особи-50 МРОП. Частина виконавського збору у розмірі 30% відраховується до федерального бюджету, а решта-надходить у позабюджетний фонд розвитку виконавчого провадження [45].

На відміну від українського законодавства, процедура оскарження рішень, дій або бездіяльності судових приставів-виконавців здійснюється виключно через суди загальної юрисдикції або арбітражні суди в строк 10 днів з моменту вчинення судовим приставом оскаржуваних рішень, дій або бездіяльності. Можливість оскарження рішень, дій або бездіяльності судових приставів за підлеглістю, тобто в адміністративному порядку, чинним російським законодавством не передбачено.

Нагляд за діяльністю судових приставів та розгляд заяв про вчинення ними злочинів, а також розслідування цієї категорії злочинів, покладено на органи прокуратури Російської Федерації.

Як показує короткий порівняльний екскурс у російську систему примусового виконання рішень судів та рішень інших несудових органів, в основних моментах щодо вирішення такого важливого питання як виконавче провадження, як у Росії, так і в Україні існують і спільні підходи, і окремі розбіжності [46, с.257].

У Росії вже є прецеденти створення приватних агентств, що займаються виконавчою діяльністю, але без відкриття виконавчого провадження і, звичайно, без застосування заходів примусового виконання, які має право вчиняти лише судовий пристав-виконавець. Це Національне агентство по факторингу та інвестицій, що є складовою Асоціації міжнародного співробітництва недержавних структур безпеки, яке здійснює надання повного комплексу юридичних послуг з приводу повернення заборгованості.

Аналіз досвіду інших зарубіжних країн показує, що існує два основні варіанти створення системи виконання рішень суду та рішень інших несудових органів. Перший превалює в континентальній Європі - Франції, Бельгії, Люксембурзі, де судові виконавці є приватними особами, яким надано відповідні ліцензії і які підпорядковані регіональним та національним палатам судових виконавців зі статусом органів самоврядування.

По - іншому вирішуються питання, повязані з організаційно-правовою формою побудови та функціонування служб примусового виконання рішень судів та інших несудових органів, у ряді інших цивілізованих країн. Так, судові виконавці багатьох країн континентальної Європи, а це країни Бенілюксу, Франція, Латвія, Естонія та інші, не є державними службовцями, тобто вказані інституції ґрунтуються на приватному принципі діяльності. Працівники цих інституцій - це приватні особи, що отримали необхідну освіту, склали низку іспитів та отримали ліцензію на проведення такого виду діяльності. Організацію та координацію їх роботи, а також контроль за діяльністю таких судових виконавців здійснюють регіональні (національні) органи самоврядування або ж, як наприклад у Латвійській республіці - Міністерство юстиції Латвії та його територіальні підрозділи [47, с.249].

Аналізуючи організаційно - правові форми побудови та функціонування інституту примусового виконання рішень судів та інших несудових органів в інших країнах, слід відмітити, що судові виконавці у Франції - це приватні особи, які здійснюють повноваження з примусового виконання рішень судів та інших несудових органів за спеціально отриманою ліцензією. Правовий статус працівників виконавчої служби в цій країні поєднує в собі ознаки державного службовця та приватного підприємця. До судового виконавця Франції висуваються такі вимоги: а) це повинна бути особа, яка має вищу юридичну освіту; б) пройшла дворічне стажування в конторі судового виконавця, що практикує: в) склала державні іспити. Для того щоб цій особі дозволили працювати судовим виконавцем, прокуратура відповідного територіального округу та Департаментська (регіональна) палата готують висновок щодо придатності претендента до зайняття посади судового виконавця. Судові виконавці призначаються на посаду наказом Міністра юстиції Франції, а службово підпорядковуються прокурорам республіки.

Робота судових виконавців у цій країні організовується таким чином, що судовий виконавець має право здійснювати свої повноваження одноособово або ж вступити до обєднання судових виконавців і діяти у складі корпорації. Оскільки судовий виконавець несе персональну відповідальність за спричинені ним збитки, спілка судових виконавців страхує власні ризики, а страхові премії розподіляються всередині спілки виконавців. Здійснюючи повноваження з примусового виконання рішень судів, судовий виконавець діє від імені держави і є посадовою особою, яка має право застосовувати заходи державно-владного примусу.

Для підтримання на належному рівні професійних властивостей судових виконавців вони проходять у Національній школі судочинства та інших навчальних закладах спеціально розроблену програму безперервної освіти судових виконавців, а також беруть участь у постійно діючих регіональних семінарах з актуальних проблем примусового виконання рішень судів, які організовуються та здійснюються під протекторатом Інституту безвідривної від роботи освіти судових виконавців.

Континентальній системі права, у тому числі системі права Франції, притаманні положення про те, що судові виконавці Республіки Франція діють на рівні місцевих судів. Судовий виконавець має право не лише виконувати рішення судів, але й офіційно вручати судові та несудові документи за місцем проживання зацікавлених осіб, складати протоколи з різних питань судочинства, надавати юридичні консультації тощо.

Законодавство Франції, зокрема її Цивільний кодекс, містить ряд норм, що тією чи іншою мірою регулюють виконавче провадження та порядок забезпечення судовим виконавцем позовів. Наприклад, у разі продажу нерухомості для проведення її оцінки залучається експерт, який, як правило, пропонується сторонами виконавчого провадження; і лише тоді, коли виникає незгода сторін, такого експерта пропонує суддя. Проводячи безпосередньо оцінки нерухомості, експерт у своєму висновку зазвичай визначає, чи може бути оцінюваний предмет розділений на певні частини і яким чином слід робити такий розділ [48, с.250-252].

Аналіз цивільного процесу та виконавчого провадження в Іспанії, показує, що за своїм законодавчим формуванням вони споріднені з французьким положеннями, тобто вони передбачають широке використання іпотеки як рухомої, так і нерухомої, а також договірної та судової іпотеки як забезпечення виконання зобовязань. Відповідно до законодавства країни, яке регулює іпотечні правовідносини, передбачається, що іпотека створюється для забезпечення зобовязання. У разі його невиконання вона використовується для задоволення вимог кредитора шляхом примусової реалізації цього іпотечного майна. Положення Цивільного кодексу Іспанії визначають обєкти іпотеки: це нерухоме майно та майнові права, що згідно із законом можуть бути відчужені, а також капітальні вкладення у зазначене майно. Одночасно із цим нормативно-правовим актом, що регулює питання виконавчого провадження, діє і Кодекс комерційного та торговельного законодавства, який передбачає передання в іпотеку навіть торговельної марки підприємства (рухома іпотека), що реєструється нотаріусом у Реєстрі промислової власності [49, с.252].

Законодавство Італії з питання примусового виконання рішень судів та рішень інших несудових органів передбачає, що одним з основних засобів забезпечення виконання зобовязання є іпотека, про що закріплено в Цивільно-процесуальному кодексі Італії.

Згідно з чинним законодавством Італії виконавчі документи поділено на три основні групи: а) вироки суду та інші судові акти, що за законом мають безумовну виконавчу силу; б) цінні папери та інші акти, яким законом надано силу судових актів; в) юридичні акти за грошовими зобовязаннями, отримані нотаріусами та іншими посадовими особами, повноважними отримувати такі акти.

Процедура реалізації отриманих виконавчою службою виконавчих документів щодо примусового виконання передбачає оголошення такого виконавчого документа та повідомлення (припис) боржнику щодо виконання зобовязання в термін до 10 днів. Повідомлення втрачає свою силу, якщо примусове виконання рішення не розпочато протягом 90 днів з моменту його оголошення.

Засобом примусового виконання рішення суду або рішення іншого несудового органу є примусове відчуження майна боржника, що провадиться під керівництвом виконавчого судді. Виконавчий суддя, тобто безпосередній виконавець призначається головою суду за поданням секретаря, який формує справу в строк протягом двох днів після її сформування. У тому випадку, коли суддя вважає за необхідне заслухати сторони та інших зацікавлених у справі осіб, а також у випадках, передбачених законом, суддя призначає слухання, на яке має зявитися кредитор, що вніс клопотання про опис майна, а також боржник та інші особи, залучені до справи.

Слід зазначити, що опис майна провадиться у встановленій формі, при цьому судовий виконавець направляє боржникові вимогу утриматися від будь-яких дій, спрямованих на відчуження майна та використання доходів, отриманих від користування цим майном. При цьому боржник може уникнути опису майна, якщо сплатить передбачену суму боргу та 20% судових витрат. Оплата провадиться через судового виконавця.

Законодавство Італії передбачає певний перелік майна (абсолютного та відносного), яке не підлягає опису та арешту. Зокрема, до абсолютного майна законодавство Італії відносить: а) предмети культу; б) обручки та предмети побуту, що необхідні для потреб сім'ї, окрім антикваріату; в) продукти та запас палива на місяць; г) предмети, необхідні для професійної або художньої діяльності; д) зброя та інші предмети, необхідні боржникові для виконання службового обов'язку; ж) сімейні архіви та рукописи (окрім колекційних) [50, с.252-253].

Порядок здійснення виконавчого провадження в такій континентальній країні, як Німеччина, регулюється Цивільно-процесуальним кодексом цієї країни. Виконання рішень судів здійснюється в тому муніципальному суді, на території якого необхідно провести виконавчі дії. Безпосередньо виконавче провадження здійснюють реєстратори цього суду, що мають повноваження та діють на підставі спеціального сертифіката, який надає право виконувати рішення суду.

Перед початком виконання рішення суду в Німеччині мають бути дотримані таки умови: а) сторона повинна мати остаточне рішення за справою; б) рішення має містити пункт (вказівку) про необхідність виконання такого рішення; в) рішення з пунктом про виконання має бути вручене стороні, проти якої постановлено рішення [51, с.253].

Оригінальним є виконавче провадження в такій країні, як Швеція. Сутність цієї оригінальності полягає в тому, що це одна із небагатьох країн, яка має Виконавчий кодекс.

Згідно з чинним законодавством Швеції підстави про виконання рішення можуть міститись у: а) судовому рішенні, наказі або постанові; б) урегульованій мировій угоді, затвердженість судом; в) ухваленому наказі про сумарне стягнення; г) рішенні, винесеному адміністративним органом, та інших документах, а саме рішення виконується за заявою зацікавленої сторони - стягувача.

Заява про здійснення примусового виконання рішення подається у письмовій або усній формі. Органом виконання рішення є суд, на території якого мешкає боржник. У спорах стосовно нерухомості виконання рішення здійснює суд, на території якого перебуває це майно.

Виконавчий кодекс Швеції розподіляє справи з примусового виконання рішень публічного та приватного характеру. Справи приватного характеру - це в першу справи про стягнення штрафів, податків, мита тощо [52, с.253-254].

Показово, що регламентація виконавчого провадження в різних державах світу відрізняється ступенем контролю суддів за діяльністю судових виконавців. Як показує практика, такий контроль є більш жорстким у Європі та в країнах, які мають континентальну систему права. Утім, в Україні одним з головних принципів виконавчого провадження є процесуальна незалежність державних виконавців від судової гілки влади, це є запорукою обєктивного та неупередженого виконання рішення судів та рішень інших несудових органів [53, с.240].

Підсумовуючи, слід зазначити, що в різних державах використовуються різні організаційно-правові форми служби примусового виконання рішень судів та рішень інших несудових органів:

ця служба може бути спеціалізованою державною інституцією;

вона може здійснюватись як приватна діяльність під контролем і наглядом державних інституцій;

вона може бути напівдержавою і напівприватною, тобто комбінованою.

Розділ 2. Правові та організаційні засади побудови і діяльності державної виконавчої служби в Україні

2.1 Правові підстави здійснення виконавчого провадження державною виконавчою службою України

Підставами для здійснення діяльності щодо примусового виконання державною виконавчою службою України індивідуально-нормативних актів є: рішення, ухвали, постанови та вироки судів у частині відшкодування майнової шкоди, завданої особі вчиненим проти неї правопорушенням, та рішення інших несудових органів, прийняті згідно із встановленою законом компетенцією і з дотриманням встановленої законодавством процедури. Перелік таких підстав передбачено у статті 3 Закону України "Про виконавче провадження", ними згідно з цим нормативно-правовим актом є такі.

Рішення, ухвали і постанови судів у цивільних справах, які набрали законної сили чи за якими судом допущене негайне виконання, які є обовязковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування їх посадових і службових осіб, підприємств, установ, організацій всіх форм власності та фізичних осіб і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обовязковість яких надана Верховною Радою України, і за межами її території. Відповідно до чинного законодавства рішення суду набирає законної сили після закінчення строку, відведеного для подання касаційної скарги. Якщо зацікавлена особа подала касаційну скаргу або було внесено касаційне подання прокурора на прийняте судом рішення, таке рішення набуває законної сили після розгляду справи судом касаційної інстанції. Таким чином, набувають законної сили також ухвали суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені в касаційному порядку окремо від рішення суду. Рішення Верховного Суду України, ухвали суду касаційної інстанції та ухвали і постанови судів наглядової інстанції набирають законної сили негайно після проголошення.

У ряді судових справ, конституційних (виборчих) і адміністративно-правових відносин: за скаргами на неправильності в списках виборців та в списках громадян, які мають право брати участь у референдумі; за скаргами на рішення і дії територіальної, окружної (територіальної) виборчої комісії з виборів депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних рад і заявами про скасування рішення виборчої комісії; за скаргами на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії, територіальної, дільничної та виборчої комісії з виборів Президента України та заявами про скасування реєстрації кандидата у Президенти України; за скаргами, заявами на рішення, дії або бездіяльність виборчих комісій з виборів кандидата в народні депутати; за скаргами на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії; за скаргами на дії органів і посадових осіб у звязку із накладенням адміністративних стягнень, рішення також набирають законної сили негайно після їх проголошення судом.

У деяких категоріях судових справ до набрання їх рішеннями законної сили суд зобовязаний, а в деяких випадках має право допустити негайне виконання прийнятих рішень. Відповідно до законодавства про виконавче провадження обовязковому негайному виконанню підлягають рішення: а) про стягнення аліментів, про виплату заробітної плати в межах платежів, вирахуваних за один місяць, а також про стягнення всієї суми боргу за цими платежами, якщо рішенням передбачено їх негайне стягнення; б) про поновлення на роботі чи на попередній посаді незаконно звільненого або переведеного працівника; в) в інших випадках, якщо негайне виконання передбачене законом і про що зазначено у виконавчому документі, а саме:

) відібрання дитини і повернення її тому, з ким вона проживала;

) відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоровя або смертю фізичної особи, у межах суми стягнення за один місяць;

) розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб.

Якщо боржник в установлений строк не виконує добровільно судове рішення, ухвалу, постанову, які підлягають негайному виконанню, ці рішення виконуються примусово.

Рішення суду в цивільних справах, якими задоволено позовні вимоги про засудження боржника до виконання певних дій, виконуються у примусовому порядку.

Водночас слід зазначити, що рішення про відмову в позові про присудження або про визнання фактів і правовідносин та рішення про перетворення правовідносин не потребують примусового виконання, але в частині стягнення судових витрат такі рішення можуть виконуватися в примусовому порядку. В іншій частині рішення про визнання і перетворення правовідносин не потребують примусового виконання внаслідок їх загальної обовязковості. Тому, що вони є правовими підставами для їх реалізації іншим способом. Це може бути реєстрація компетентним органом держави встановлених судом правовідносин. Наприклад, Бюро технічної інвентаризації видає свідоцтва про право власності на житловий будинок тощо.

Вироки, ухвали і постанови судів у кримінальних справах в частині майнових стягнень. Державна виконавча служба виконує покарання у виді штрафу і конфіскації майна у випадках та в порядку, передбачених Кримінально-виконавчим кодексом України та законами України. Це судові рішення в як вироків судів, якими задоволено позови про відшкодування шкоди, заподіяної злочином, а також рішення про накладення штрафу як міри покарання та рішення про конфіскацію майна засуджених. Такими рішеннями є вироки та ухвали судів про стягнення судових витрат та інших грошових стягнень, а також стягнень з підсудного грошей за участь у справі адвоката і проведення ним захисту підсудного, про забезпечення цивільного позову. Це можуть бути ухвали судів касаційної інстанції та ухвали і постанови судів наглядової інстанції, якими змінено вироки судів у частині майнових стягнень або по-новому вирішено цивільний позов.

У тому випадку, коли засудженим не сплачено штраф у місячний строк після набрання вироком суду законної сили, стягнення суми провадиться примусово державною виконавчою службою на підставі виконавчого листа, виданого судом, який постановив вирок, з такими особливостями:

а) у постанові про відкриття виконавчого провадження державний виконавець не встановлює строк для добровільного виконання вироку суду;

б) засуджений звільняється від сплати виконавчого збору.

Згідно з чинним законодавством суд, який постановив вирок, що передбачає додаткове покарання у вигляді конфіскації майна, після набрання цим рішенням законної сили, надсилає виконавчий лист з копією опису майна та копією вироку для виконання державній виконавчій службі, про що сповіщає відповідну фінансову установу. Якщо у справі відсутня копія про проведений опис майна засудженого, у звязку з тим, що він не проводився, надсилається довідка про те, що опис майна не здійснювався.

Виконання покарання у вигляді конфіскації майна здійснюється державною виконавчою службою за місцеперебування майна відповідно до Закону України "Про виконавче провадження".

Постанови суду чи судді в частині майнових стягнень у справах про адміністративні правопорушення також є підставами для примусового виконання державною виконавчою службою. У цих постановах зафіксовано заходи адміністративної відповідальності, а саме: штраф; оплатне вилучення предметів, які стали знаряддям вчинення або безпосереднім обєктом адміністративного правопорушення; конфіскація предметів, предметів, які стали знаряддям вчинення або безпосереднім обєктом адміністративного правопорушення, та грошей [54].

Відповідно до ст.308 КУпАП у разі несплати правопорушником штрафу до пятнадцять днів з дня вручення постанови вона надсилається для примусового виконання до органу державної виконавчої служби. Постанова судді надсилається до відділу державної виконавчої служби за місцем проживання правопорушника, роботи чи місцеперебування майна. Тоді, коли оштрафована особа не працює або якщо стягнення штрафу із заробітної плати або іншого заробітку, пенсії чи стипендії правопорушника неможливе з інших причин, стягнення звертається на особисте майно правопорушника, а також на його частку у спільній власності, у спільній власності подружжя.

Державним виконавцем здійснюється виконання, за ст.311 КУпАП, постанови про оплатне вилучення предмета, який став знаряддям або безпосереднім обєктом адміністративного правопорушення.

Крім того, згідно із ст.313 КУпАП, державним виконавцем здійснюється виконання постанови про конфіскацію предмета, який став знаряддям або безпосереднім обєктом адміністративного правопорушення, та грошей, одержаних унаслідок вчинення адміністративного правопорушення. [55]

Відповідно до ст.149 Митного кодексу України постанова суду (судді) про накладення адміністративного стягнення за порушення митних правил у частині конфіскації предметів виконується державним виконавцем. Предмети, вилучені митними органами України, щодо яких винесено постанову судді про конфіскацію, передаються державному виконавцеві [56].

Рішення, ухвали, постанови господарських судів є також підставами для здійснення виконавчого провадження державною виконавчою службою. Господарські суди України здійснюють правосуддя у справах відносно спорів між підприємствами, установами, організаціями, кооперативами, індивідуальними та спільними підприємствами, міжнародними обєднаннями та організаціями України та інших держав, а також іншими юридичними особами (у тому числі іноземними), громадянами, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу субєкта підприємницької діяльності, а у випадках, передбачених законодавчими актами України, також державними та іншими органами, громадянами, що не є субєктами підприємницької діяльності, ці спори виникають під час укладання, зміни, розірвання і виконання господарських договорів, за винятком спорів, вирішення яких чинними законами України, міждержавними договорами та угодами віднесено до відома інших органів. Господарські суди також розглядають справи про банкрутство, справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції, незалежно від форм власності майна і організаційних форм.

Вирішуючи спір, господарський суд по суті (задоволення позову, відмова в позові повністю або частково) приймає рішення.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його прийняття, а у разі, якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення, воно набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня підписання.

У разі подання апеляційної скарги або внесення апеляційного подання рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційною інстанцією.

У разі стягнення грошових сум ці рішення виконуються установами банку, оскільки грошові кошти юридичних осіб перебувають у кредитних установах і на них звертається стягнення в першу чергу. Органами державної виконавчої служби рішення господарського суду про стягнення грошових сум виконуються тоді, коли грошові кошти на рахунку боржника відсутні або їх недостатньо для погашення заборгованості, і стягнення необхідно звернути на належне боржнику або закріплене за ним майно. Державним виконавцем реалізуються також рішення господарського суду: а) про звільнення виробничих та інших нежилих приміщень, а також виробничих територій; б) про передання обладнання або іншого майна; в) про виконання юридичною особою (боржником) інших дій, не повязаних з переданням майна і перерахуванням коштів [57].

Виконавчі написи, які вчиняються нотаріусами, є підставою для здійснення виконавчого провадження державною виконавчою службою в тих випадках, коли заборгованість або інша відповідальність боржника щодо стягування з нього грошових сум або витребування майна перед стягувачем має безспірний характер, підтверджений документами. Відповідно написи нотаріусів, вчинені згідно із ст.87 та 88 Закону України від 2 вересня 1993 року "Про нотаріат" [58], є юридичною основою вчинення виконавчих дій.

Виконавчий напис - це розпорядження нотаріуса, виконане (вчинене) на документах, що встановлюють заборгованість, про те, що ця заборгованість підлягає примусовому виконанню шляхом стягнення з боржника грошових сум або витребування майна. Право вчинення виконавчих написів мають нотаріуси державних нотаріальних контор, приватні нотаріуси, консульські установи України.

Відповідно до ст.89 Закону України "Про нотаріат" у виконавчому написі повинні зазначатися: дата (рік, місяць, число) його вчинення, посада, прізвище, ім'я, по батькові нотаріуса, який вчинив виконавчий напис; найменування та адреса стягувача; найменування, адреса, дата і місце народження боржника, місце роботи (для громадян), номери рахунків в установах банків (для юридичних осіб); строк, за який провадиться стягнення; суми, що підлягають стягненню, або предмети, які підлягають витребуванню, у тому числі пеня, відсотки, якщо такі належать до стягнення; розмір плати, сума державного мита, сплачуваного стягувачем, або мита, яке підлягає стягненню з боржника; номер, за яким виконавчий напис зареєстровано.

Виконавчий напис скріплюється підписом і печаткою нотаріуса [59].

Виконавчі написи, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку, вчиняються виключно на документах, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України у затвердженій ним постанові від 29 червня 1999 року № 1172 [60, с.80]. Згідно з цією постановою до переліку включено документи, які засвідчують заборгованість, що виникає з цивільних, житлових, трудових, авторських, адміністративних та інших правовідносин, зокрема щодо стягнення заборгованості: а) за нотаріально посвідченими угодами, що передбачають сплату грошових сум, передання або повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене майно; б) що випливають з відносин, повязаних з авторським правом; в) з батьків або осіб, що їх замінюють, за утримання дітей у закладах освіти; г) з орендної плати за користування державним та комунальним майном; д) за неоплаченим чеком; ж) за опротестованим векселем.

За наявності спору між стягувачем і боржником виконавчий напис не вчинюється, а вчинений може бути оскаржений у судовому порядку. У разі оспорювання боржником виконавчого напису державний виконавець зобов'язаний зупинити за ним стягнення до розгляду питання по суті [61].

Рішення комісій з трудових спорів виконується державною виконавчою службою, тому що за чинним законодавством Комісія з трудових спорів є обовязковим первинним органом з розгляду трудових спорів, що виникають на підприємствах, в установах, організаціях між працівником і власником або уповноваженим ним органом, незалежно від форми трудового договору, за винятком спорів, що підлягають розгляду безпосередньо районними (міськими) судами, вищими у порядку підлеглості органами, а також інших спорів, установлених законом (ст. ст.221, 224 КЗпП України) [62].

Прийняте Комісією з трудових спорів рішення відносно виниклого між роботодавцем і працівником трудового конфлікту підлягає виконанню власником або уповноваженим ним органом у триденний строк після десяти днів, передбачених на його оскарження, якщо ним, тобто рішенням, не встановлено негайне виконання. Не виконане, добровільно рішення Комісії з трудових спорів може бути виконане примусово органами державної виконавчої служби на підставі посвідчення Комісії з трудових спорів (ст.230 КЗпП) [63].

Підлягають виконанню постанови, винесені органами (посадовими особами), уповноваженими законом розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом.

Кодексом про адміністративні правопорушення України надано право стягувати без складання протоколу штрафи за вчинене адміністративне правопорушення: адміністративним комісіям при виконавчих комітетах районних, міських, районних у містах, селищних, сільських рад депутатів; виконавчим комітетам селищних, сільських рад депутатів; органам внутрішніх справ, органам інспекцій та іншим органам (службовим особам), уповноваженим на те законодавчими актами України (ст. ст.213-2442 КУпАП України). Якщо оштрафована особа у встановлений строк не сплатила штрафу, постанова адміністративного органу або посадової особи надсилається до органу державної виконавчої служби за місцем проживання правопорушника, роботи чи місцеперебування майна для примусового виконання.

Аналогічним чином виконується постанова у справі про адміністративні правопорушення в частині відшкодування майнової шкоди, якщо вона не виконана добровільно в установлений строк. Така постанова є підставою для примусового її виконання шляхом стягнення збитків з боржника у порядку виконавчого провадження (ст. ст.40,329, 330 КУпАП) [64].

Підставою для примусового виконання рішення суду органами державної виконавчої служби є також рішення іноземних суддів і арбітражів у передбачених законом випадках. Порядок виконання в Україні рішень іноземних судів і арбітражів визначається відповідними міжнародними договорами України та Законом України від 29 листопада 2001 року "Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів" [65].

Рішення іноземного суду (арбітражу) виконується примусово органами державної виконавчої служби на підставі ухвали апеляційного суду Автономної Республіки Крим, обласного, міста Києва і Севастополя апеляційних судів, якою задоволено заяву іноземного стягувача і дано дозвіл на примусове виконання рішення іноземного суду (ст.10 Закону України "Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів" та ст.84 Закону України "Про виконавче провадження").

У такій ухвалі має бути викладений висновок про задоволення клопотання і надання дозволу на примусове виконання рішення на території України з викладенням його змісту і визначенням сум грошових зобовязань за ним в українській грошовій одиниці за офіційним валютним курсом НБУ (за винятком, коли такі зобовязання мають виконуватися в іншій валюті відповідно до законів України). З набранням ухвалою законної сили видається виконавчий лист на примусове виконання рішення іноземного суду.

Підставою для здійснення виконавчого провадження державною виконавчою службою є рішення Європейського Суду з прав людини з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про виконання рішень Європейського Суду з прав людини" [66]. У 1997 році Верховна Рада України ратифікувала Європейську Конвенцію із захисту прав та основних свобод людини та протоколів до неї. З цього часу громадяни України, особи без громадянства та іноземці набули право відстоювати свої права і свободи в Європейському Суді з прав людини, який приймає рішення проти держави Україна, коли задовольняє скаргу особи та зобовязує держави сплатити певні відшкодування на користь людини, і тоді, коли це рішення не виконується державними органами, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особам, його виконання може здійснюватись державною виконавчою службою примусово.

У порядку судового виконання підлягають примусовому виконанню рішення державних органів з питань володіння і користування культовими будівлями та майном.

Законом України від 23 квітня 1991 року "Про свободу совісті і релігійні організації" [67] передбачається, що релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі і майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами. Культова будівля може передаватися в користування двом і більше релігійним громадам за їх згодою. З кожною громадою укладається окремий договір, в якому передбачається порядок і черговість користування будівлею. Договори про надання в користування релігійним організаціям культових та інших будівель і майна можуть бути розірвані або припинені в порядку і на підставах, передбачених цивільним законодавством України (ст. ст.783, 784 Цивільного кодексу України) [68].

Спори з питань щодо володіння та користування культовими будівлями і майном вирішуються державними органами України та місцевими державними органами у справах релігій. Їх рішення, не оскаржене в суд протягом місяця з дня його прийняття, а у разі оскарження - після прийняття судом постанови про відмову в задоволенні скарги, може бути виконане примусово органом державної виконавчої служби.

До примусового виконання органом державної виконавчої служби віднесено рішення Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень у передбачених законом випадках.

Відповідно до Закону України від 28 листопада 1993 року "Про Антимонопольний комітет України" [69] на нього покладено здійснення захисту законних інтересів підприємців та споживачів шляхом застосування заходів щодо профілактики і припинення порушень антимонопольного законодавства, накладення стягнень за порушення антимонопольного законодавства в межах своїх повноважень. Рішення Антимонопольного комітету і його територіальних відділень, не виконані зобовязаною особою добровільно, є підставою для примусового їх виконання.

Підставою для примусового виконання державною виконавчою службою є рішення державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій, накладення штрафу. Виконавчий збір - це санкція відповідальності майнового характеру, яка накладається на боржника за невиконання рішення у строк, встановлений для його добровільного виконання. Для стягнення виконавчого збору виконавець виносить постанову, яка у разі її добровільного невиконання виконується примусово шляхом накладення стягнення на заробітну плату, інші види доходів боржника чи на його майно.

Прийнята державним виконавцем постанова про накладення штрафу на учасників виконавчого провадження, громадян і посадових осіб за невиконання покладених на них обовязків щодо вчинення необхідних процесуальних дій у виконавчому провадженні, які вони не виконують добровільно, є підставою для примусового виконання шляхом звернення стягнення на заробіток чи інші доходи оштрафованої особи чи на її майно.

Прийнята державним виконавцем постанова про накладення штрафу на учасників виконавчого провадження, громадян і посадових осіб за невиконання покладених на них обов'язків щодо вчинення необхідних процесуальних дій у виконавчому провадженні та рішення про поновлення на роботі є підставою для примусового виконання шляхом звернення стягнення на заробіток чи інші доходи оштрафованої особи, а за їх відсутності - на її майно. У разі повторного невиконання рішення боржником без поважних причин державний виконавець у тому ж порядку накладає штраф на боржника у подвійному розмірі. У випадку подальшого невиконання рішення боржником державний виконавець порушує клопотання про кримінальну відповідальність боржника відповідно до закону [70].

Органи державної виконавчої служби також примусово виконують рішення інших органів державної влади у випадках, якщо за законом їх виконання покладено на державну виконавчу службу. Це можуть бути рішення комісії рад з питань поновлення прав реабілітованих. Відповідно до ст.5 Закону України від 17 квітня 1991 року "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні" [71], такі особи мають право на грошову компенсацію в установленому розмірі, на повернення натурою вилучених будівель та іншого майна по можливості (якщо будинок не зайнятий, а майно збереглося). За відсутності такої можливості заявнику відшкодовується вартість будівель та майна. Рішення про грошову компенсацію, повернення будівлі та майна чи їх вартості приймаються спеціально створеними для цього штатними комісіями з питань поновлення прав реабілітованих районних, міських, обласних Рад. Вказані рішення, якщо вони не виконані добровільно, є підставою для примусового їх виконання державною виконавчою службою.

Визнана у встановленому законом порядку претензія, якщо вона не виконується добровільно, є підставою для примусового її виконання державною виконавчою службою.

Підставою для відкриття виконавчого провадження взагалі і здійснення за ним примусових дій зокрема є виконавчі документи, а саме:

) заява стягувача або його представника про примусове виконання рішення, зазначеного в ст.3 Закону України "Про виконавче провадження";

) заява прокурора у випадках представництва інтересів громадян або держави в суді;

) інші передбачені законом випадки [72].

Виконавчі документи - це письмові документи встановленої форми і змісту, які видаються судом та іншими органами вирішення правових спорів (юрисдикційними органами) для примусового виконання прийнятих ними у справах рішень, ухвал, постанов, інших актів як підстав для їх виконання.

Перелік виконавчих документів у Законі України "Про виконавче провадження" визначений, ст.18 - 1. Аналіз положень цієї статті свідчить, що одні з них за формою й змістом відрізняються від підстав виконання, інші - одночасно є підставою виконання і виконавчим документом.

Виконавчими документами є:

а) виконавчі листи, що видаються судами на підставі:

рішень, вироків, ухвал, постанов судів у випадках, передбачених законом;

рішень іноземних судів і арбітражів, якщо вони визнані і допущені на території України у встановленому законом порядку;

рішення третейського суду;

б) ухвали і постанови судів у випадках, передбачених законом;

в) накази господарських судів, у тому числі ті, що видаються на підставі рішення третейського суду;

г) ухвали і постанови господарських судів у випадках, передбачених законом;

е) виконавчі написи нотаріусів; ж) посвідчення комісій з трудових спорів;

є) постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом;

ж) рішення органів державної влади, прийняті з питань володіння і користування культовими будівлями та майном;

з) рішення Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень у передбачених законом випадках;

и) постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій, накладення штрафу;

і) рішення інших органів державної влади у випадках, якщо за законом їх виконання покладено на державну виконавчу службу;

Законом України "Про виконавче провадження" визначено вимоги до змісту виконавчого документа.

У виконавчому документі повинні бути зазначені: назва документа, дата видачі та найменування органу, посадової особи, що видали документ; дата, номер рішення, за яким видано документ; найменування стягувача і боржника, їх адреса, дата і місце народження боржника та місце його роботи (для громадян), номери рахунків у кредитних установах (для юридичних осіб); резолютивна частина рішення; дата набрання рішенням чинності; предявлення виконавчого документа до виконання [73].

Виконавчий документ має бути підписаний уповноваженою посадовою особою, скріплений печаткою. Законом можуть бути встановлені також інші вимоги до виконавчих документів.

Найрозповсюдженішими виконавчими документами є виконавчі листи. Це письмові документи встановленого зразка (за формою і змістом), що видаються загальними судами і зобовязують боржників, інших юридичних та фізичних осіб точно і своєчасно виконати рішення суду чи іншого органу вирішення спорів а також сприяти державним виконавцям у примусовому виконанні рішення.

Для виконавчих листів встановлено три форми, які мають однакову юридичну силу на всій території України. Форма № 1 передбачена для виконавчих листів, які видаються у цивільних справах на тривалий період і мають юридичну силу на всій території України (стягнення аліментів або відшкодування шкоди, стягнення за цивільними справами значних сум, які не можуть бути стягнені шляхом одноразової реалізації майна боржника тощо). Форма № 2 передбачена для виконавчих листів, які видаються у кримінальних справах та розраховані на тривалий період виконання (стягнення значних сум, які не можуть бути стягнені шляхом одноразового звернення стягнення на майно боржника, стягнення із засуджених періодичних платежів тощо). Форма № 3 передбачена для виконавчих листів як з кримінальних, так і з цивільних справ, розрахованих на однократне виконання (конфіскація майна, рішення про виселення), і в інших випадках, коли видача виконавчого листа такої форми буде визнана доцільною судом, який розглядає справу [74, с.47].

Виконавчі листи видаються для виконання: а) рішень, ухвал і постанов у цивільних справах, а також вироків, ухвал і постанов у кримінальних справах в частині майнових стягнень; б) рішень третейських судів у цивільних справах громадян; в) рішень іноземних судів і арбітражів, якщо вони визнані і допущені для виконання на території України у встановленому законодавством порядку [75].

Виконавчий лист виписується канцелярією суду, підписується суддею і секретарем з прикладенням печатки суду. Виконавчі листи не видаються для виконання рішень про визнання, зміну та припинення правовідносин. Копія таких рішень є підставою для їх реалізації компетентними державними органами шляхом реєстрації правового становища громадянина та його майна (видача свідоцтва про право власності на будинок, свідоцтва про розірвання шлюбу (РАЦС та інші). У справах, з адміністративно-правових відносин і справах окремого провадження замість виконавчого листа видається копія рішення суду. Але у справах про стягнення недоїмок з податкових і неподаткових платежів видається виконавчий лист.

Виконавчий лист видається не пізніше наступного дня після набрання рішення ухвалою, постановою законної сили, а у справах, у яких рішення підлягає негайному виконанню - в день його постановлення.

Для примусового виконання рішення третейського суду у цивільних справах між громадянами необхідне пред'явлення виконавчого листа, що видається районним (міським) судом, на території обслуговування якого відбулось засідання третейський суду і якому були передані на зберігання матеріали провадження третейського суду після розгляду справи.

Заява стягувача про видачу виконавчого листа розглядається суддею, який перевіряє, чи не суперечить рішення третейського суду законові і чи не було допущено при його прийнятті порушень правил, передбачених Законом України "Про третейські суди" [76].

На виконання рішення іноземного суду виконавчий лист видається на підставі ухвали апеляційного суду Автономної Республіки Крим, обласних, міста Києва і Севастополя апеляційних судів, якою задоволено заяву іноземного стягувача і дано дозвіл на примусове виконання рішення іноземного суду. Це положення закріплене в ст.10 Закону України "Про признання та виконання в Україні рішень іноземних судів" та у ст.84 Закону України "Про виконавче провадження" [77].

У справах про стягнення аліментів, у разі виплати допомоги на неповнолітніх дітей у період розшуку їх батьків, суддя на підставі подання судового виконавця про заборгованість з аліментів, що склалася, виносить ухвалу про видачу виконавчого листа на стягнення з боржника сум виплаченої допомоги з нарахуванням встановлених законодавством десяти процентів на ці суми.

За заявою органів внутрішніх справ суддя виносить ухвалу про видачу виконавчого листа на стягнення з боржника витрат на його розшук.

За кожним рішенням суд, який його постановив, видає один виконавчий лист. Декілька виконавчих листів видається на вимогу стягувача для виконання рішення в різних місцях, а також за кожним окремим присудженням чи коли рішення постановлене на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів. У кожному виконавчому листі точно зазначається, яку частину рішення згаданим листом треба виконати.

У разі виконання рішення про відшкодування заподіяної шкоди, якщо майно боржника виявилося недостатнім, для повного стягнення має бути виписаний другий виконавчий лист для звернення стягнення на зарплату або інший заробіток боржника за місцем роботи чи відбування покарання.

Виконавчі документи, що стосуються відшкодування шкоди, завданої злочином, мають певні особливості. У справах, в яких шкода завдана різними видами злочинів, виконавчі листи виписуються окремо: на суми відшкодування шкоди від крадіжок і на суми відшкодування шкоди, заподіяної іншими злочинами.

За заявою стягувача може бути видано кілька виконавчих листів за кількістю боржників для виконання вироку або рішення, які передбачають їх солідарну матеріальну відповідальність. У кожному виконавчому листі обов'язково зазначається сума стягнення і перелічуються всі боржники з вказівкою на їх солідарну відповідальність.

Якщо рішенням задоволені різнотипні вимоги, то за кожною з них виписується окремий виконавчий лист, наприклад: один лист про передачу грошей кредитору і другий - про стягнення з боржника судових витрат у доход держави.

У разі втрати оригіналу виконавчого листа суд, який постановив рішення за заявою стягувача може видати дублікат. Така заява розглядається в судовому засіданні з викликом сторін і зацікавлених осіб, проте їх неявка не перешкоджає вирішенню питання про видачу дубліката. Про наслідки розгляду заяви суд постановляє ухвалу, на яку може бути подано скаргу, внесено окреме подання прокурором (ст.353 ЦПК).

Виконавчими документами є також виконавчі написи нотаріусів, які є одночасно і підставами для примусового виконання їх положень державною виконавчою службою (п.7 ст.3 Закону України "Про виконавче провадження").

Виконавчі написи нотаріуса вчиняються на оригіналах документів, що встановлюють заборгованість, для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна.

Коли стягнення необхідно провести по частинах, у відповідності з борговим документом, то виконавчий напис за кожним стягненням може бути зроблений на копії документа або на виписці з особистого рахунку боржника. Але в таких випадках на оригіналі документа, що встановлює заборгованість, робиться відмітка про вчинення виконавчого напису і зазначається, за який строк і які суми стягнуто, дата і номер за реєстром нотаріальних дій.

Виконавчий напис нотаріуса вчиняється в разі неоплати чека на прохання чекодержателя як проти чекодавця, так і проти осіб, відповідальних за чеком, за місцем знаходження платника при наявності його напису про те, що чек був пред'явлений для оплати із зазначенням для пред'явлення, але не був оплачений.

Нотаріальний напис за змістом повинен відповідати статті 89 Закону України "Про нотаріат".

Виконавчий напис вчиняється в день звернення зацікавленої особи до нотаріуса в її присутності і набуває властивостей здатності до реалізації з часу його вчинення. В цей же день напис може бути пред'явлений для примусового виконання.

Виконавчий напис, що не вміщається на борговому документі, може бути продовжений або викладений повністю на прикріпленому аркуші паперу, який з борговим документом прошнуровується і пронумеровується, кількість аркушів завіряється підписом нотаріуса з прикладенням печатки. Виконавчий напис буде мати юридичну силу виконавчого документа також тоді, коли при його вчиненні була допущена підклейка аркуша паперу з прикладенням печатки, і частина відтиску знаходиться на приклеєному аркуші [78].

Наказ господарського суду також є виконавчим документом, який видається на виконання: рішення, винесеного господарським судом по суті спору; постанови про зміну рішення, винесеної господарським судом, який переглядав справу в порядку нагляду; рішення і постанови, винесені господарським судом у зв'язку з переглядом справи за нововиявленими обставинами, якими було змінене рішення господарського суду, прийняте по суті спору.

Рішення і постанови господарського суду набирають законної сили негайно після їх прийняття, тому разом з ними видаються і надсилаються накази на примусове виконання. Накази про стягнення грошових сум видаються стягувачеві або надсилаються йому рекомендованим чи цінним листом, а про стягнення сум у доход бюджету - місцевим органам податкової служби і виконуються у встановленому порядку через установи банку. Решта наказів виконується державним виконавцем. За кожним рішенням видається один наказ.

Але у разі повного або часткового задоволення первинного і зустрічного позовів накази про стягнення грошових сум видаються окремо за кожним позовом.

Посвідчення комісії із трудових спорів підприємств, установ, організацій є виконавчим документом, який видається на виконання рішення Комісії з трудових спорів (п.11 ст.3 Закону України "Про виконавче провадження") [79].

Посвідчення видається у разі невиконання власником або уповноваженим органом рішення Комісії з трудових спорів у встановлений триденний строк по після десяти днів, передбачених на його оскарження у справах про поновлення на роботі, за якими обов'язкове негайне виконання в день винесення рішення (ст. ст.229, 230, 232 КЗпП України). У разі оскарження рішення керівником підприємства Комісії з трудових спорів працівником, чи уповноваженим ним органом до районного, міського суду, посвідчення не видається.

За змістом посвідчення має містити в собі: найменування органу, який виніс рішення із трудового спору, дату прийняття і видачі та номер рішення; прізвище, ім'я, по батькові та адресу стягувача; найменування та адресу боржника, номери його рахунків у банках, рішення по суті спору, строк пред'явлення посвідчення до виконання (ст.230 КЗпП).

Посвідчення засвідчується підписом голови або заступника голови Комісії з трудових спорів підприємства, установи, організації та печаткою Комісії із трудових спорів (ст.230 КЗпП) [80].

Постанови, винесені органами (посадовими особами), уповноваженими законом розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом, є одночасно підставою виконання і виконавчим документом (п.12 ст.3 Закону України "Про виконавче провадження").

Адміністративний орган або посадова особа, розглянувши справу про адміністративне правопорушення, виносять постанову у справі.

Статтею 283 Кодексу України про адміністративні правопорушення встановлені обовязкові вимоги до змісту постанови. Вона повинна містити: найменування органу чи службової особи, які винесли постанову; дату розгляду справи; відомості про особу, щодо якої розглядалася справа; зазначення нормативного акта, який передбачає відповідальність за це адміністративне правопорушення; прийняте у справі рішення.

Якщо одночасно з накладенням адміністративного стягнення вирішується питання про відшкодування винним майнової шкоди, яка підлягає стягненню, то в постанові зазначається її розмір, порядок і строк відшкодування. У постанові зазначається також яким чином вирішене питання про вилучені речі і документи, а також міститься про порядок і термін її оскарження. Постанова колегіального органу матиме силу виконавчого документа, якщо вона прийнята простою більшістю голосів членів колегіального органу, присутніх на засіданні, підписана головуючим на засіданні і секретарем цього органу. Постанова посадової особи підписується такою особою [81].

Виконавчими документами також є: рішення державних органів з питань володіння і користування культовими будівлями і майном; рішення Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень у передбачених законом випадках; постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу; рішення інших органів державної влади, якщо за законом їх виконання покладено на державну виконавчу службу [82, с.128-130].

Таким чином юридичною оформлено підставою для відкриття виконавчого провадження державною виконавчою службою є рішення судів та рішення інших несудових органів (посадових осіб), які в індивідуально-правових актах задовольняють позови, заяви фізичних і юридичних осіб про відновлення порушеного права чи законного інтересу або рішення про відшкодування майнової чи моральної шкоди, завданої вчиненим правопорушенням.

Фактичною підставою відкриття виконавчого провадження є протиправні дії або бездіяльність осіб, які порушили право або законний інтерес фізичної чи юридичної особи.

Документом, який ініціює здійснення державною виконавчою службою виконавчих дій, є рішення судів та рішення інших несудових органів (посадових осіб), які оформлені у вигляді юридично значимого документу, передбаченого ст.18-1 Закону України "Про виконавче провадження".

Безпосередньою підставою для відкриття державною виконавчою службою виконавчого провадження, яке здійснюється згідно з виконавчим документом, є: заява стягувача або його представника про примусове виконання рішення; заява прокурора - у випадках представництва інтересів громадян або держави в суді; інші передбачені законом випадки [83].

2.2 Організаційно-штатна побудова державної виконавчої служби: проблеми та шляхи їх вирішення

Відповідно до ст.3 чинного Закону України "Про державну виконавчу службу" вищим органом державної виконавчої служби є Департамент державної виконавчої служби, який очолює директор. Директор Департаменту ДВС, заступники директора Департаменту ДВС призначаються на посаду та звільняються з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Міністра юстиції України" [84].

До повноважень директора Департаменту державної виконавчої служби входить призначення на посаду та звільнення з посади начальника відділу примусового виконання рішень, його заступника, головних державних виконавців, старших державних виконавців, державних виконавців та працівників Департаменту державної виконавчої служби.

Будь-яка система державних адміністративних органів має постійно оновлюватись кадровим складом, займатись підготовкою, перепідготовкою та підвищенням кваліфікації особового складу, забезпечуватись усіма необхідними матеріально-технічними засобами, а також виконувати функцію контролю за діями підпорядкованих осіб. Зазвичай, адміністративній системі органів властива вертикальна підпорядкованість та єдиноначальне керівництво.

Сьогодні на Міністерство юстиції України покладається реалізація єдиної державної політики у сфері примусового виконання рішень, ухвал та постанов судів та виконавчих документів інших органів, реалізацію яких покладено на державних виконавців.

Згідно зі ст.5 Закону України "Про державну виконавчу службу" Департамент державної виконавчої служби здійснює підбір кадрів, методичне керівництво діяльністю державних виконавців, підвищення їх професійного рівня, фінансове і матеріально-технічне забезпечення органів ДВС, розглядає скарги на дії державних виконавців, організовує виконання рішень відповідно до закону, надає розяснення та рекомендації щодо виконання державними виконавцями рішень у порядку, встановленому законом.

Державна виконавча служба Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, відповідно ст.5 Закону України "Про державну виконавчу службу" виконує такі функції: організовує виконання законів, здійснює керівництво апаратом державної виконавчої служби та підрозділами, які входять до структури державної виконавчої служби Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, керує державною виконавчою службою районів, міст (міст обласного значення), районів у містах, координує і контролює їх діяльність; організовує професійну підготовку державних виконавців і проводить атестацію державних виконавців; здійснює розгляд скарг на рішення, дії або бездіяльність державних виконавців; застосовує заохочення за успіхи в роботі; накладає стягнення за порушення трудової дисципліни; здійснює матеріально-технічне забезпечення ДВС; організовує виконання рішень відповідно до закону; надає розяснення та рекомендації щодо виконання державними виконавцями рішень у порядку, встановленому законом; вивчає і узагальнює роботу з виконання рішень судів та рішень інших несудових органів; вживає заходів щодо усунення причин порушення законів під час виконання рішень судів та інших органів.

Постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2005 року № 711 затверджено Положення про Департамент державної виконавчої служби [85], згідно з яким Департамент державної виконавчої служби є урядовим органом державного управління, що діє у складі Міністерства юстиції України.

Департамент у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, Положенням про Департамент державної виконавчої служби, а також наказами Міністерства юстиції України.

До складу Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України входить державна виконавча служба Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, державна виконавча служба у районах, містах (містах обласного значення), районах у містах (далі - органи державної виконавчої служби).

Основним завданням Департаменту є участь у реалізації державної політики у сфері примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) (далі - виконання рішень).

Департамент відповідно до покладених на нього завдань: організовує своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень у порядку, встановленому законодавством; здійснює керівництво органами державної виконавчої служби, а також фінансове, матеріально-технічне та нормативно-методичне забезпечення їх діяльності; розробляє проекти законів та інших нормативно-правових актів з питань організації виконання рішень та діяльності органів державної виконавчої служби, а також проводить їх правову експертизу; узагальнює практику застосування законодавства з питань організації виконання рішень та діяльності органів державної виконавчої служби, розробляє пропозиції щодо його вдосконалення і вносить їх на розгляд Міністра юстиції; організовує ведення статистичної звітності органів державної виконавчої служби та узагальнення практики державних виконавців щодо виконання окремих рішень; організовує ведення діловодства та архіву, контролює стан діловодства в органах державної виконавчої служби; забезпечує представництво інтересів органів державної виконавчої служби у судах; виконує інші функції, що випливають з покладених на нього завдань.

Департамент має право: залучати спеціалістів центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій (за погодженням з їх керівниками) до розгляду питань, що належать до його компетенції; одержувати в установленому порядку від центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій інформацію, необхідну для виконання покладених на нього завдань; скликати в установленому порядку наради з питань, що належать до його компетенції; видавати накази організаційно-розпорядчого характеру.

Департамент очолює директор, який в установленому порядку призначається на посаду та звільняється з посади Кабінетом Міністрів України за поданням міністра юстиції. Він є членом колегії міністерства юстиції України.

Директор Департаменту має трьох заступників, у тому числі одного першого, які призначаються на посаду та звільняються з посади Кабінетом Міністрів України за поданням міністра юстиції, погодженим з директором Департаменту.

Директор Департаменту: здійснює керівництво діяльністю Департаменту, несе персональну відповідальність перед Кабінетом Міністрів України і міністром юстиції за виконання покладених на Департамент завдань; призначає відповідно до законодавства та в межах своїх повноважень на посади та звільняє з посад керівників структурних підрозділів Департаменту, органів державної виконавчої служби та інших працівників Департаменту, крім заступників директора; визначає ступінь відповідальності заступників директора та керівників структурних підрозділів; організовує підбір кадрів та веде кадровий резерв органів державної виконавчої служби, забезпечує підвищення професійного рівня та проходження стажування працівників, а також організовує їх атестацію; вирішує відповідно до законодавства питання про заохочення та притягає до дисциплінарної відповідальності керівників структурних підрозділів Департаменту та інших працівників, крім заступників директора; обговорює та вирішує питання, які належать до компетенції Департаменту і розглядаються на засіданнях колегії Міністерства юстиції України; підписує видані в межах компетенції Департаменту накази, організовує перевірку їх виконання; затверджує положення про структурні підрозділи Департаменту та органи державної виконавчої служби; здійснює інші повноваження, передбачені законодавством.

Департамент для виконання покладених на нього завдань може за погодженням з міністром юстиції утворювати територіальні органи у межах граничної чисельності працівників Департаменту.

Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції Департаменту, обговорення найважливіших напрямів його діяльності утворюється колегія у складі директора Департаменту (голова колегії), заступників директора, керівників органів державної виконавчої служби та структурних підрозділів Департаменту.

У разі потреби до складу колегії можуть входити інші особи. Персональний склад колегії та положення про неї затверджує міністр юстиції за поданням директора Департаменту. Рішення колегії втілюється в життя наказами Департаменту.

Граничну чисельність працівників Департаменту за поданням директора затверджує міністр юстиції України.

Структуру Департаменту затверджує директор за погодженням з міністром юстиції України.

Штатний розпис і кошторис Департаменту затверджує його директор за погодженням з міністром юстиції та Міністерством фінансів України.

Департамент утримується за рахунок державного бюджету в межах коштів, передбачених на утримання Міністерства юстиції України.

Умови оплати праці працівників Департаменту визначаються Кабінетом Міністрів України.

Департамент є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в Державному казначействі, печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням.

До повноважень державної виконавчої служби у районах, містах (міст обласного значення), районах у містах віднесено: здійснення передбачених законодавством України заходів щодо своєчасного, повного і неупередженого виконання рішень судів та рішень інших органів, передбачених ст.3 Закону України "Про виконавче провадження"; вивчення та узагальнення практики застосування чинного законодавства про виконавче провадження та в установленому порядку внесення пропозицій щодо його вдосконалення; узагальнення, аналіз результатів роботи з виконання рішень та ведення обліково-статистичної звітності; розгляд звернень громадян з питань, що належать до повноважень служби; здійснення інших, передбачених законодавством функцій.

Структура, склад та функціональні обовязки Департаменту державної виконавчої служби, державної виконавчої служби Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, державної виконавчої служби у районах, містах (містах обласного значення), районах у містах затверджуються в межах своїх повноважень директором Департаменту державної виконавчої служби за погодженням з міністром юстиції України.

До повноважень начальника державної виконавчої служби віднесено: керівництво діяльністю служби, видання наказів відповідно до своїх повноважень; розподіл обовязків між працівниками служби; здійснення контролю за своєчасністю, правильністю, повнотою виконання рішень державними виконавцями, проведення перевірки їх роботи; забезпечення дотримання працівниками служби виконавської та трудової дисципліни, накладання дисциплінарних стягнень на працівників служби; внесення подання начальнику державної виконавчої служби Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя про заохочення державних виконавців за успіхи в роботі з виконання рішень; у встановленому порядку координація роботи з іншими правоохоронними органами; розгляд звернень громадян та забезпечення їх перевірки, проведення особистого прийому громадян; виконання рішень і здійснення інших дій відповідно до Закону України "Про виконавче провадження"; призначення на посаду та звільнення з посади державних виконавців; розгляд скарг на рішення, дії або бездіяльність державних виконавців; вирішення питання про відвід державного виконавця; організація навчання та підвищення кваліфікації державних виконавців; здійснення підбору кадрів на посади державних виконавців; організація роботи з резервом кадрів на заміщення вакантних посад державних виконавців.

Функція контролю притаманна діяльності майже всіх органів виконавчої влади. Під державним контролем, як вважає О. Андрійко, слід розуміти функцію, яку держава здійснює для перевірки дотримання і виконання поставлених завдань, прийнятих рішень і їх правомірності. Змістом же державного контролю є спостереження, аналіз і перевірка діяльності відповідних органів та їх посадових осіб щодо виконання поставлених перед ними завдань, дотримання установлених державою правил, норм і стандартів або спостереження за діяльністю керованого обєкта, яка має відповідати тим приписам, які він отримав від керуючого субєкта, та за виконанням прийнятих рішень.

У теоретичних дослідженнях у галузі державного управління розрізняються внутрішній і зовнішній контроль. Зовнішній контроль, у свою чергу, може бути загальним і спеціалізованим. Зовнішній контроль у системі виконавчої влади - це такий контроль, коли одні державні органи здійснюють по відношенню до інших контролюючу функцію. У випадку здійснення контролю вищими органами за законністю управлінської діяльності таких же вищих органів він є загальним, а у випадку його здійснення уповноваженими на його ведення державними органами за певними видами управлінської діяльності державних органів і органів місцевого самоврядування - спеціалізованим.

Внутрішнім контролем є контроль, що здійснюється в державних органах і органах місцевого самоврядування їх керівниками, а також виділеними для цього посадовими особами або підрозділами [86].

Закон України "Про державну виконавчу службу" у ст.10 закріплює, що контроль за діяльністю державних виконавців здійснюють Департамент державної виконавчої служби та державна виконавча служба Автономної Республіки Крим, областей та міст Києва і Севастополя" [87].

Стаття 8 Закону України "Про виконавче провадження" встановлює, що контроль за своєчасністю, правильністю, повнотою виконання рішень державним виконавцем здійснюють начальник відділу ДВС, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, та керівник вищого органу. Вищим органом фактично виступає порівняно з районною державна виконавча служба Автономної Республіки Крим, областей та міст Києва і Севастополя, а також Департамент державної виконавчої служби. Усі ці вищі порівняно з районними відділами ДВС органи безпосередньо не здійснюють виконавчих дій. Отже, ці органи є такими, що здійснюють лише контрольні функції щодо своєчасного, повного та неупередженого виконання рішень іншими, нижчими органами.

У системі органів державної виконавчої служби державний контроль здійснюють як начальник районного та прирівняних до нього відділів ДВС, так і два рівні вищих органів державної виконавчої служби.

У разі здійснення державною виконавчою службою виконавчого провадження субєктом (учасником) його виступає державний виконавець, що є посадовою особою державної виконавчої служби та обовязковим субєктом правовідносин, що виникають у виконавчому провадженні. Його правовий статус встановлюється Законом України "Про державну виконавчу службу".

У частині 1 статті 4 Закону України "Про державну виконавчу службу" міститься перелік осіб, які за своїм статусом є державними виконавцями, тобто особами, які здійснюють практичне виконання рішень, віднесених до компетенції органів державної виконавчої служби. У цьому випадку під терміном "державний виконавець" розуміються особи, які займають певні посади в апараті органів державної виконавчої служби. При цьому до державних виконавців віднесено також осіб, назва посади яких не містить словосполучення "державний виконавець". Це, як правило, керівники підрозділів державної виконавчої служби різного рівня [88].

Слід зазначити, що перелік посад наведений у частині першій цієї статті є вичерпним. У ньому чітко окреслено коло осіб, які мають статус державного виконавця, що не дає можливості широко тлумачити цю норму.

Відповідно до Закону України "Про державну виконавчу службу" слід розрізняти поняття державний виконавець та працівник державної виконавчої служби. Друге поняття є ширшим за обсягом, оскільки охоплює і тих працівників, які не є державними виконавцями. Це, зокрема, підтверджується положеннями ст.6 цього Закону, згідно з якими працівниками органів державної виконавчої служби є державні виконавці, керівні працівники і спеціалісти Департаменту державної виконавчої служби, державної виконавчої служби Автономної Республіки Крим, обласних, міст Києва та Севастополя, державної виконавчої служби у районах, містах (містах обласного значення), районах у містах.

У частині другій цієї статті зазначено, що державний виконавець є представником влади і здійснює примусове виконання судових рішень, постановлених іменем України, та рішень інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державну виконавчу службу, у порядку, передбаченому законом. У цій нормі підкреслюється, що державний виконавець не є якимось автономним, незалежним субєктом, він є саме представником влади, тобто здійснює свої повноваження від імені держави, яка власне і наділила його такими повноваженнями. Влада в цьому випадку розуміється в її організаційному значенні, тобто як система органів держави, яким надано повноваження щодо виявлення волі народу України, який відповідно до Конституції України є єдиним джерелом влади, та її практичного втілення. Більше того, у статті вказано і на мету, для реалізації якої державний виконавець виступає як представник влади, наділений державно-владними повноваженнями, а саме: примусове виконання рішень. Обовязок саме примусового виконання рішень й обумовлює необхідність наявності у державного виконавця відповідних владних повноважень.

Слід також звернути увагу і на те, що державний виконавець здійснює примусове виконання рішень у порядку, передбаченому законом. Це положення є відображенням принципу законності, закріпленого у ч.2 ст. 19 Конституції України, згідно з яким органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобовязані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України [89].

Державним виконавцем може бути призначений громадянин України, який має юридичну освіту, здатний за своїми особистими та діловими якостями виконувати покладені на нього обовязки.

Законодавством передбачено, що на посаду заступника директора Департаменту державної виконавчої служби, начальника відділу примусового виконання рішень, заступником начальника відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби, головного державного виконавця, старшого державного виконавця, державного виконавця Департаменту державної виконавчої служби, начальника відповідного відділу примусового виконання рішень державної виконавчої служби Автономної Республіці Крим, областей та міста Києва і Севастополя, його заступника, головного державного виконавця, старшого державного виконавця, державного виконавця відділу примусового виконання рішень державної виконавчої служби Автономної Республіці Крим, областей та міста Києва і Севастополя, начальника державної виконавчої служби у районах, містах (містах обласного значення), районах у містах призначається громадянин, який проживає постійно на території України не менше пяти років, з вищою юридичною освітою та зі стажем юридичної роботи не менше трьох років.

Інша категорія державних виконавців зараховується на посаду в органи державної виконавчої служби, із дотриманням передбачених Законом вимог, але за наявності юридичної освіти на рівні молодшого спеціаліста або ж бакалавра [90, с.30].

Не можуть бути призначеними на посаду державного виконавця особи, відносно яких існують обмеження, передбачені Законом України "Про державну службу" [91].

Таким чином, у ст.8 Закону України "Про державну виконавчу службу" визначено загальні вимоги до осіб, які можуть бути державними виконавцями. До таких вимог, зокрема, належать: громадянство України; наявність юридичної освіти; відповідні особисті і ділові якості.

У частині 2 статті 8 Закону України "Про державну виконавчу службу" встановлено додаткові вимоги до осіб, які займають зазначені в цій частині посади. Так, крім загальних умов - громадянство України та юридичної освіти, встановлено вимоги постійного проживання на території України протягом не менше пяти років та наявності стажу юридичної роботи не менше трьох років [92].

Критерії постійного (безперервного) проживання на території України визначено, зокрема, у ст.1 Закону України "Про громадянство України", де зафіксовано, що під безперервним проживанням на території України слід вважати проживання в Україні особи, якщо її разовий виїзд за кордон у приватних справах не перевищував 90 днів, а в сумі за рік 181 день. Не є порушенням вимоги про безперервне проживання виїзд особи за кордон у службове відрядження, на навчання, у відпустку, на лікування за рекомендацією відповідного медичного закладу або зміна особою місця проживання на території України [93, с.32].

Вимога, яка стосується стажу юридичної роботи, передбачає що такою роботою слід вважати професійну діяльність, здійснення якої вимагає наявності юридичної освіти. Зокрема, це робота в правоохоронних органах, на посадах юрисконсультів, адвокатська і нотаріальна діяльність тощо [94, с.32].

У частині 3 статті 8 Закону України "Про державну виконавчу службу" зафіксовано положення, за яким не можуть бути призначеними на посаду державного виконавця особи, відносно яких існують обмеження, передбачені Законом України "Про державну службу", а це ст.12 цього Закону вимоги, відповідно до яких не можуть бути обраними або призначеними на посаду в державному органі або його апараті особи, які: визнані у встановленому порядку недієздатними; мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади на державній службі; у разі прийняття на державну службу будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами чи свояками; а також в інших випадках, встановлених законами України [95].

У статті 6 Закону України "Про державну виконавчу службу" закріплено положення про те, що працівники органів державної виконавчої служби, тобто державні виконавці, керівники органів і структурних підрозділів інші спеціалісти Департаменту державної виконавчої служби, державної виконавчої служби Автономної Республіки Крим, обласних, міст Києва та Севастополя, державної виконавчої служби у районах, містах (містах обласного значення), районах у містах, є державними службовцями [96].

Таким чином, у цій статті встановлено, що працівники органів державної виконавчої служби за своїм правовим статусом є державними службовцями. Це означає, що на них у повному обсязі поширюється дія законодавства України про державну службу. Статус і загальні засади діяльності державних службовців визначаються Законом України "Про державну службу", а окремі обмеження в діяльності державних службовців визначаються також Законом України "Про боротьбу з корупцією" [97].

Статусним Законом України "Про державну виконавчу службу" закріплено певні відмінності правового статусу працівників державної виконавчої служби від загального правового статусу державних службовців. Це, зокрема, стосується питань соціально-побутового забезпечення працівників органів державної виконавчої служби, їх державного страхування, забезпечення форменим одягом, а також додаткових засобів матеріального заохочення.

Частина друга цієї статті містить правило, згідно з яким працівникам органів державної виконавчої служби видаються службові посвідчення єдиного зразка, який затверджується міністром юстиції України [98].

Службове посвідчення є офіційним документом, що посвідчує особу, якій воно видане, і підтверджує наявність у неї повноважень відповідно до займаної посади. Зокрема, для державних виконавців це повноваження щодо практичного примусового виконання рішень, передбачених законом.

Необхідність підтвердження статусу працівника органів державної виконавчої служби виникає під час виконання рішень, для позачергового придбання квитків на транспорті, улаштування у готелях тощо.

Усі працівники органів державної виконавчої служби мають службові посвідчення єдиного зразка. Це означає, що всі службові посвідчення мають єдину форму і зовнішній вигляд, а також містять однотипну інформацію про осіб, яким вони видані. Обовязковими атрибутами службового посвідчення є фотокартка особи, якій видано посвідчення, її прізвище, імя та по батькові, займана посада, назва органу, печатка та підпис особи, що видала посвідчення. Зразок посвідчення затверджується міністром юстиції України.

У частині 3 ст.6 Закону України "Про державну виконавчу службу" закріплено обовязок працівників органів державної виконавчої служби носити формений одяг під час виконання службових обовязків [99]. Наявність форменого одягу засвідчує приналежність особи до особливої категорії державних службовців, наділених повноваженнями представника влади. Носіння форменого одягу має сприяти сумлінному виконанню працівниками органів державної виконавчої служби своїх службових обовязків та дисциплінувати їх.

Частина 4 цієї ст. акцентує увагу на тому, що працівник органу державної виконавчої служби користується правами і виконує обов'язки, передбачені законом. У цьому випадку вказується на форми реалізації працівниками органів державної виконавчої служби субєктивних прав і юридичних обовязків, зокрема на те, що субєктивне право реалізується через використання, а обовязок - через виконання. Крім того, важливим елементом є вказівка на нормативні джерела, якими визначаються права й обовязки, а саме: закони. Через це положення практично реалізується принцип законності, сформульований у ч.2 ст. 19 Конституції України [100].

Розділ 3. Повноваження державної виконавчої служби у процесі вчинення виконавчих дій

3.1 Права та обовязки працівників державної виконавчої служби

Повноваження органів державної виконавчої служби та обовязки і права працівників цих органів поділяються на дві групи. До першої входять ті, які притаманні державному виконавцю як державному службовцю, а до другої - ті, які притаманні йому як особі, що займає відповідну посаду безпосередньо в органі державної виконавчої служби.

До основних повноважень державного виконавця згідно із Законом України "Про виконавче провадження" слід відносити застосування необхідних заходів щодо своєчасного, повного та неупередженого виконання рішення суду та рішення іншого несудового органу, що зазначено у виконавчому документі, у спосіб і у порядку визначених цим виконавчим документом.

Своєчасність і повнота виконання рішення це засади діяльності органів і посадових осіб державної виконавчої служби, що зобовязує державного виконавця сумлінно дотримуватись вимог виконавчого провадження. Від чіткості їх виконання залежить сенс існування самої служби. Ці загально - зобовязуючі засади виконання рішення мають чіткі правові критерії, визначені виконавчим документом. У той же час неупередженість як засада здійснення обовязку - це моральна категорія, що не має чітко окреслених правових критеріїв. Проте її важливість аж ніяк не менша, ніж інших. Обставини, повязані з неупередженістю, зумовлюють прагнення досягти оптимального варіанта виконання рішення суду або рішення іншого несудового органу. Саме тому законодавство про державну виконавчу службу та про виконавче провадження передбачає можливість і необхідність заявлення в установленому порядку самовідводу у разі, коли державний виконавець є близьким родичем сторін, їх представників або інших осіб, що беруть участь у виконавчому провадженні. Наявність зазначених підстав для самовідводу піддається контролю, а от інші підстави, такі, наприклад, як зацікавленість у результатах виконання рішення, інші обставини, що викликають сумнів у неупередженості державного виконавця, потребують сумлінності і, загалом, високої моральності посадової особи. Таким є державний виконавець.

Враховуючи те, що державний виконавець є державним службовцем, на нього розповсюджуються єдині для всіх державних службовців вимоги щодо їх діяльності, а це: а) додержання положень Конституції України та положень інших нормативно-правових актів України; б) забезпечення ефективної діяльності з виконання завдань державних органів відповідно до їх компетенції; в) недопущення в процесі здійснення службової діяльності порушень прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина; г) безпосереднє виконання покладених на них службових обовязків, своєчасне і точне виконання рішень державних органів чи посадових осіб, розпоряджень і вказівок своїх керівників; д) збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала відома у звязку і виконання обовязків державного службовця, а також іншої інформації, яка згідно із законодавством не підлягає розголошенню; е) постійне вдосконалення організації своєї роботи і підвищення професійної кваліфікації; є) сумлінне виконання своїх службових обовязків, ініціатива і творчість у роботі [101].

Під час здійснення конкретного виконавчого провадження на державного виконавця покладається обовязок:

надати сторонам, що беруть участь у виконавчому провадженні, та їх представникам можливості ознайомитися з матеріалами виконавчого провадження;

-розглядати заяви та клопотання сторін та інших учасників виконавчого провадження;

здійснювати розяснення сторонам їх прав та обовязків, яке може надаватись як в усній, так і у письмовій формах [102].

Для реалізації наданих державній виконавчій службі повноважень, передбачених чинним законодавством, при їх здійсненні державний виконавець у процесі проведення виконавчого провадження має право: одержувати необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки, іншу інформацію, у тому числі ту, що міститься на електронних носіях та в електронних базах даних, причому надання державному виконавцеві всіма державними та недержавними підприємствами, установами та організаціями, а також громадянами цієї інформації має здійснюватись безкоштовно; провадити перевірку виконання рішень юридичними особами всіх форм власності, а також громадянами, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи або в установленому порядку набули статусу субєкта підприємницької діяльності і які є боржниками за виконавчими документами.

При цьому державний виконавець має право здійснювати перевірку саме фінансово-господарської діяльності боржника з метою зясування наявності в останнього достатніх для сплачення боргу майнових активів, виявлення коштів, дебіторської заборгованості та уточнення шляхів спрямування боржником власних фінансових потоків. Оскільки державний виконавець може не володіти достатнім обсягом знань для проведення подібних перевірок, то для їх здійснення він може залучати відповідних спеціалістів (працівників податкової служби, пенсійного фонду, аудиторських працівників тощо). Крім того. Він може здійснювати контроль за виконання юридичними особами рішень стосовно працюючих у них боржників. Реалізуючи це право, державний виконавець фактично провадить лише перевірку діяльності бухгалтерії підприємства-боржника, на яку державним виконавцем покладено обовязок утримувати частину заробітку боржника на підставі виконавчого документа.

Підвищенню ефективності подібних перевірок, повязаних із своєчасним утриманням і перерахуванням коштів за виконавчим документом, та недопущенню випадків невиплати заробітної плати підприємством-боржником мають сприяти спільні перевірки, які проводяться державними виконавцями разом з працівниками спеціально уповноважених органів виконавчої влади у галузі охорони праці або місцевих органів державної інспекції праці.

У цьому випадку слід мати на увазі, що надане державному виконавцю статі 5 Закону України "Про виконавче провадження" право, виконуючі судове рішення, примусово відкривати житлові приміщення та входити до них повинно здійснюватись нормі з дотриманням положень, передбачених у статі, а також про можливість 30 Конституції України. Відповідно до цієї конституційної норми кожному гарантується недоторканність житла, тому рішення суду, яке примусово виконується державним виконавцем, за своєю суттю практично в жодному випадку не може містити в мотивувальній та резолютивній частині посилання на право державного виконавця проникати у житлове приміщення. Враховуючи те, що норми Конституції України є нормами прямої дії, а також необхідність дотримання прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина і уникнення випадків порушення державним виконавцем Основного Закону, у будь-якому разі для примусового проникнення у житло державний виконавець повинен звернутися до суду для отримання окремого вмотивованого рішення про проникнення у житлове приміщення боржника; безперешкодно входити до нежилих приміщень і сховищ, що належать боржникам або зайняті ними, провадити огляд зазначених приміщень і сховищ, за необхідності примусово відкривати їх у встановленому порядку, опечатувати ці приміщення і сховища. Причому, виходячи зі змісту Закону України "Про виконавче провадження", якщо державний виконавець здійснює примусове виконання несудового рішення, для примусового проникнення у такі приміщення він повинен звернутися до суду з поданням про постановлення вмотивованого рішення про примусове проникнення до такого приміщення чи іншого володіння боржника - фізичної особи або іншої особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб; накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в порядку, встановленому законодавством. Крім того, державний виконавець має право накладати арешт на кошти та інші цінності боржника, у тому числі на кошти, які знаходяться на рахунках та вкладах в установах банків, інших кредитних установах, на рахунки в цінних паперах, а також опечатувати каси, приміщення і місця зберігання грошей; використовувати за згодою власника приміщення, у тому числі ті, що є в комунальній власності, для тимчасового зберігання вилученого майна, а також транспорт стягувача або боржника для перевезення майна.

Державному виконавцеві дано право застосовувати під час проведення виконавчих дій відеозапис, фото - і кінозйомки. Наразі реалізація державним виконавцем цього права не повинна порушувати етичні та моральні норми, а поширення державним виконавцем у засобах масової інформації відеозаписів та фотографій з матеріалами, що зображують процес проведення виконавчих дій, не повинно порушувати права сторін та учасників виконавчого провадження на конфіденційність, оскільки поширення конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди утворює склад злочину, передбаченого статі 182 Кримінального кодексу України [103].

Використання матеріалів відеозаписів та фотозйомок повинно здійснюватися державним виконавцем лише для цілей виконавчого провадження. Державний виконавець може також вимагати від матеріально відповідальних і службових осіб боржників - юридичних осіб або від самих боржників - фізичних осіб відомості та пояснення за фактами невиконання рішень або законних вимог державного виконавця чи інших порушень законодавства про виконавче провадження. Разом із тим, при витребуванні письмових та усних пояснень державний виконавець має розяснювати порушникам норми статі 63 Конституції України, згідно з якою особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сімї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

Державний виконавець має право повідомляти для профілактичного впливу органам державної влади, громадським обєднанням, трудовим колективам і громадськості за місцем проживання або роботи особи про факти порушення нею вимог законодавства про виконавче провадження; у разі необхідності для проведення чи організації виконавчих дій залучати на платній (договірній) основі, у тому числі за рахунок авансового внеску стягувача, субєктів господарювання, які у встановленому законом порядку одержали ліцензії на:

а) будівельну діяльність (пошукові та проектні роботи для будівництва, зведення основних та огороджувальних конструкцій, для будівництва та монтажу інженерних і транспортних мереж);

б) надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом загального користування (крім надання послуг з перевезення пасажирів та їх багажу на таксі);

в) операції у сфері поводження з небезпечними відходами;

г) надання послуг, повязаних з охороною державної та іншої власності, а також фізичної охорони громадян;

д) проведення землевпорядних та землеоціночних робіт. Крім того, державний виконавець має інші повноваження, передбачені Законом України "Про виконавче провадження" [104] та іншими законодавчими актами.

Вимоги державного виконавця, які висуваються ним в процесі здійснення примусового виконання рішень судів та інших несудових органів, є обовязковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування їх посадових і службових осіб, юридичних і фізичних осіб на території України. Невиконання законних вимог державного виконавця тягне за собою адміністративну чи кримінальну відповідальність, передбачену законом.

Дії державного виконавця з примусового виконання рішень судів та рішень інших несудових органів (посадових осіб), його відмова від вчинення певної виконавчої дії, зволікання із вчиненням виконавчих дій, а також відмова у задоволенні заяви про відвід державного виконавця можуть бути оскаржені такими субєктами виконавчого провадження: боржником; стягувачем; особами, які беруть участь у виконавчому провадженні (прокурором, спеціалістом, експертом тощо); особами, які залучаються до виконання виконавчих дій у встановленому Законом України "Про виконавче провадження" порядку (працівники міліції, поняті, органи опіки та піклування тощо) [105].

Зі змісту частини 2 статі 19 Конституції України та Закону України "Про виконавче провадження" випливає, що працівник органу державної виконавчої служби зобовязаний сумлінно виконувати службові обовязки, не допускати в своїй діяльності порушення прав, свобод та законних інтересів особи та інтересі в юридичних осіб, гарантованих Конституцією України та законами України, а також діяти лише у порядку, на підставі та у спосіб, передбачені чинним законодавством.

Права та обовязки, які є складовою загального правового статусу державного службовця, визначено у ст.10 та 11 Закону України "Про державну службу". Відповідно до статті 11 зазначеного Закону державні службовці мають право: користуватися правами і свободами, які гарантуються громадянам України Конституцією і законами України; брати участь у розгляді питань і прийнятті в межах своїх повноважень рішень; одержувати від державних органів, підприємств, установ і організацій, органів місцевого та регіонального самоврядування необхідну інформацію з питань, що належать до їх компетенції; на повагу особистої гідності, справедливе і шанобливе ставлення до себе з боку керівників, співробітників і громадян; вимагати затвердження керівником чітко визначеного обсягу службових повноважень за посадою службовця; на оплату праці залежно від посади, яку він займає, рангу, який йому присвоюється, якості, досвіду та стажу роботи; безперешкодно ознайомлюватися з матеріалами, що стосуються проходження ним державної служби, у необхідних випадках давати особисті пояснення; на просування по службі з урахуванням кваліфікації та здібностей, сумлінного виконання своїх службових обовязків, участь у конкурсах на заміщення посад більш високої категорії; вимагати службового розслідування для зняття безпідставних, на думку службовця, звинувачень або підозри; на здорові, безпечні та належні для високопродуктивної роботи умови праці; на соціальний і правовий захист відповідно до свого статусу; захищати свої законні права та інтереси у вищих державних органах та в судовому порядку [106].

Державний службовець повинен діяти в межах своїх повноважень. У разі одержання доручення, яке суперечить чинному законодавству, державний службовець зобовязаний невідкладно в письмовій формі доповісти про це посадовій особі, яка дала доручення, а у разі наполягання на його виконанні повідомити вищій за посадою особі.

Окремими нормами Закону України "Про виконавче провадження" визначено також деякі права керівників органів державної виконавчої служби. Так, ст.8-1 цього Закону встановлено право директора Департаменту державної виконавчої служби та його заступників, а також начальників відділів державної виконавчої служби Автономної Республіки Крим, обласних, міст Києва та Севастополя, їх заступників щодо перевірки законності виконавчого провадження [107].

Конкретні обовязки та права працівників органів державної виконавчої служби визначаються на основі типових кваліфікаційних характеристик і відображаються у посадових положеннях та інструкціях, що затверджуються керівниками відповідних органів у межах закону та їх компетенції.

Слід також враховувати, що на державних виконавців у повному обсязі поширюються спеціальні обмеження, встановлені ст.5 Закону України "Про боротьбу з корупцією". Зокрема, державний виконавець не має права:

а) сприяти, використовуючи службове становище, фізичним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності, а так само в отриманні субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг; б) займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників або підставних осіб, бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, його апарату, в якому він (вона) працює (перебуває на держслужбі), а також виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики); в) входити самостійно (крім випадків, коли державний службовець здійснює функції з управління акціями (частками, паями), що належать державі, та представляє інтереси держави в раді товариства (спостережній раді) або ревізійній комісії господарського товариства), через представника або підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів підприємств, кредитно-фінансових установ, господарських товариств тощо, організацій, спілок, обєднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність; г) відмовляти фізичним та юридичним особам в інформації, надання якої передбачено чинними нормативними правовими актами, умисно затримувати її, а також надавати недостовірну чи неповну інформацію.

Причому державний службовець, який є посадовою особою, тобто покликаний здійснювати керівні та організуючі функції, крім загальних вимог, не має також права:

) сприяти, використовуючи своє посадове становище, фізичним та юридичним особам у здійсненні ними зовнішньоекономічної, кредитно-банківської та іншої діяльності з метою незаконного, тобто не дозволеного законодавством України, одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг;

) неправомірно втручатися, використовуючи своє посадове становище, у діяльність інших державних органів чи посадових і службових осіб, щоб перешкодити виконанню ними своїх повноважень;

) бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, його апарату та відповідних службових і посадових осіб, діяльність яких він уповноважений контролювати чи перевіряти;

) надавати незаконні переваги фізичним або юридичним особам під час підготовки і прийняття нормативно-правових актів чи рішень [108].

Особи, які претендують на зайняття посади в системі державної служби або на заміщення посад повязаних з виконанням інших функцій держави, попереджаються про встановлені щодо них обмеження. Це попередження засвідчується власним підписом претендента.

Частиною другою статті 16 Закону України "Про державну службу" забороняється державним службовцям брати участь у страйках та вчиняти інші дії, що перешкоджають або можуть перешкоджати нормальному функціонуванню державного органу, його апарату [109].

Під час здійснення державної служби державні виконавці повинні додержуватися загальновизнаних в Україні морально-етичних правил поведінки. В ст.5 Закону України "Про державну службу", в якій ідеться про етичні норми поведінки державного службовця, зафіксовано, що державний службовець повинен: сумлінно виконувати свої службові обов'язки; шанобливо ставитися до громадян, керівників і співробітників, дотримуватися високої культури спілкування; не допускати дій і вчинків, які можуть зашкодити інтересам державної служби чи негативно вплинути на репутацію державного службовця [110].

Основні етичні вимоги до поведінки службовців державного апарату в Україні викладено у Загальних правилах поведінки державного службовця, які затверджено наказом начальника Головного управління державної служби України № 58 від 23 жовтня 2000 року [111, с.26]

Як нами вже зазначено, за своїм правовим статусом державні виконавці - це державні службовці, на них поширюються формально всі положення Закону України "Про державну службу". Однак на сьогоднішній день неможливо в повній мірі застосовувати нормативно-правові акти, які регулюють державну службу, автоматично щодо державних виконавців. Насамперед, це стосується категорій посад державних службовців, які Законом "Про державну службу" встановлені лише для службовців переважно державного апарату. Тому для державних виконавців слід було б розробити нормативно-правовий акт, в якому безпосередньо визначити порядок просування по службі державних виконавців або внести до чинних нормативно-правових актів про державну службу відповідні доповнення щодо державних виконавців [112].

Науковці пропонують різні шляхи вирішення цієї проблеми. Так, наприклад, В. Коваленко виділяє три типи державної служби - цивільну, мілітаризовану та спеціалізовану, а службу в ДВС відносить до одного з видів цивільної служби [113]. З цим варто погодитись, хоч є інший підхід: державна служба може проходити як в цивільних формуваннях, так і в військових або правоохоронних.

3.2 Адміністративно-юрисдикційні повноваження державної виконавчої служби

В цьому підрозділі розглядаються питання, повязані з повноваженнями працівників державної виконавчої служби України, якими вони наділені стосовно оформлення справ про вчинення субєктами виконавчого провадження адміністративних правопорушень, що передбачені в ст.51-1 КУпАП "Ухилення від відшкодування майнового збитку, заподіяного злочином підприємствам, установам, організаціям" [114]. Сутність цього правопорушення полягає в тому, що особа ухиляється від відшкодування майнової шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації або громадянам, і яка за вироком або рішенням суду повинна бути відшкодована. Якщо така особа навмисно порушує покладені на неї зобовязання, то державний виконавець, який виконує вирок або рішення суду в зазначеній частині, застосовує надані йому повноваження по документуванню таких діянь правопорушника з подальшим направленням матеріалів за підвідомчістю для застосування мір відповідальності.

За ухилення від відшкодування майнового збитку підприємствам, установам, організаціям або громадянам, особи, що зобов'язані за вироком або рішенням суду відшкодувати такий збиток, і якщо вони не виконують покладені на них зобовязання, то вони можуть бути попереджені або на них накладається штраф у розмірі від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або вони засуджуються до виправних робот на строк до двох місяців з утриманням двадцяти відсотків заробітку.

Обєктом цього правопорушення є відносини власності (державної, колективної й приватної). Протиправність, такого правопорушення проявляється в навмисних діях або бездіяльності осіб, які ухиляються обов'язків по відшкодуванню заподіяного злочином майнового збитку підприємствам, установам, організаціям або громадянам, покладених на них, згідно з вироками або рішеннями суду.

Об'єктивна сторона цього правопорушення проявляється в ухиленні від відшкодування збитку, заподіяного злочином юридичним, посадовим або службовим особам і громадянам, при якому винна особа зобовязана, згідно з вироком або рішенням суду, відшкодувати такий збиток.

Ухилення від відшкодування майнового збитку винними особами є не тільки пряма відмова від платежів, установлених судом, але й приховування винним свого місця роботи, розміру заробітної плати, зміну роботи або місця проживання з метою уникнення утримань за виконавчим листом, ухилення, з тією же метою, від явки за викликом державного виконавця або надання йому свідомо неправдивих відомостей, що утруднюють виконання вироку або рішення суду.

При кваліфікації діянь згідно з цією ст. КУпАП, важливо розрізняти склад правопорушення, передбачений нею і ст.188-13 КУпАП, тому що об'єктивна сторона цих правопорушень у багатьох випадках збігається. Так, наприклад, така дія як приховання винним свого місця роботи, місця проживання та інше може входити до складу правопорушення, передбаченого як ст.51-1 КУпАП так і положеннями зафіксованими в ст.188-13 КУпАП. Однак у розглядуваній статті визначена мета провини, яка є кваліфікуючою ознакою правопорушення - уникнути утримань, які передбачені рішенням суду про відшкодування майнового збитку, заподіяного злочином, а саме суспільно небезпечним діянням, передбаченим кримінальним законодавством України [115].

Субєктом, що несе відповідальність за цією статтею, може бути як безпосередній заподіювач шкоди, так й інші особи, що зобовязані відшкодувати збиток. Відповідно до ст.28, 29 Кримінального процесуального кодексу України цивільний позов у кримінальній справі може бути пред'явлений обвинувачуваному або особі, що несе матеріальну відповідальність за його дії [116].

Із суб'єктивного боку правопорушення, передбачене ст.51-1 КУпАП виражається тільки в навмисних діях або бездіяльності. Боржник усвідомлює протиправність ухилення від відшкодування збитку, заподіяного злочином, але, незважаючи на це, робить зазначені дії або вчиняє бездіяльність.

Матеріали за цим адміністративним правопорушенням оформляють і разом з протоколом, складеним державними виконавцями на підставі рішення або вироку суду, направляють на розгляд районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду (ст.221 КУпАП) [117].

Згідно з статистичними даними ефективність дії цієї статті у запобіганні вищевказаним правопорушенням досить неефективна. Так, наприклад, в 2011 р. було оформлено тільки 11 протоколів відносно 13 осіб про вчинення вказаного правопорушення, із яких 10 було притягнуто до адміністративної відповідальності [118].

Аналогічним чином здійснюється провадження по справах про адміністративні правопорушення передбачені ст.188-13 КУпАП, "Невиконання законних вимог державного виконавця" [119].

Об'єктивна сторона адміністративного правопорушення, що передбачено цією статтею, проявляється у діях або бездіяльності, які повязані з:

невиконанням законних вимог державного виконавця по усуненню порушень законодавства про виконавче провадження;

втратою або несвоєчасним відправленням виконавчого документа;

непредставленням або поданням неправдивих відомостей про доходи й майнове положення боржника;

неповідомленням боржником про зміну місця роботи (перебування);

неявкою без поважних причин за викликом державного виконавця.

Суб'єктами адміністративного правопорушення є посадові і службові особи, а також фізичні та юридичні особи, в тому числі іноземні юридичні особи, які у встановленому порядку зареєстровані на території України.

Вказане адміністративне правопорушення здійснюється умисно, тобто у формі прямого наміру. Винна особа усвідомлює, що своєю дією або бездіяльністю вона не виконує законні вимоги державного виконавця [120].

За цими адміністративними справами матеріали оформляють і протокол складають, згідно зі ст.255 КУпАП, державні виконавці, а рішення, по справі про вчинення цього адміністративні правопорушення, згідно ст.221 КУпАП, приймає суддя районного, районного у містах, міського чи міськрайонного суду [121].

За ст.188-13 КУпАП у 2004 році було протокольно оформлено 164 матеріали відносно 164 осіб; 101 особа була судом притягнута до адміністративної відповідальності, відносно 63 осіб справа була закрита [122].

По іншому вирішуються питання про відповідальність за вчинені правопорушення, передбачені Законом України " Про виконавче провадження".

Так, згідно з положеннями, ст.87 цього Закону "Відповідальність за невиконання рішення, що зобов'язує боржника виконати певні дії та рішення про поновлення на роботі", боржник несе адміністративну відповідальність, якщо у встановленій державним виконавцем строк він не виконав дії, які можуть бути виконані лише боржником, або ж не виконав рішення про поновлення на роботі. В цих випадках державний виконавець виносить постанову про накладання штрафу на боржника, яка затверджується начальником відповідного органу державної виконавчої служби.

Такі повноваження надані державному виконавцю згідно зі ст.5 Закону України " Про виконавче провадження". В цій статті, зафіксовано, що державний виконавець при здійсненні виконавчого провадження має право накладати стягнення у вигляді штрафу на громадян і посадових осіб у випадках, передбачених законом. Одним із правопорушень, які передбачені в цій статті є невиконання боржником рішення, що зобов'язує останнього виконати певні дії.

Якщо боржник не виконає без поважних причин у встановлений державним виконавцем строк рішення, що зобов'язує боржника виконати певні дії, які можуть бути виконані лише боржником, а також невиконання ним рішення про поновлення на роботі, державний виконавець має право винести постанову про накладення штрафу на боржника.

Умови, за яких державний виконавець має право накласти на боржника штраф за невиконання рішення, що зобов'язує його виконати певні дії, такі:

невиконання боржником рішення, що зобов'язує його виконати певні дії в строк, встановлений державним виконавцем. Це положення передбачене в ч.2 ст.24 Закону України "Про виконавче провадження";

завчасне попередження державним виконавцем боржника про примусове виконання рішення після закінчення встановленого строку із стягненням з нього виконавчого збору і витрат, пов'язаних з провадженням виконавчих дій;

своєчасне направлення копії постанови про відкриття виконавчого провадження стягувачу, боржнику та органу чи посадовій особі, який (яка) видав (ла) виконавчий документ, (ч.5 ст.24 Закону України "Про виконавче провадження"). Постанова про відкриття виконавчого провадження вважається врученою боржнику за адресою, зазначеною у виконавчому документі, за умов, передбачених для вручення судових повісток;

відсутність поважних причин для невиконання.

Поважними причинами слід вважати такі причини, які роблять неможливим виконання рішення у встановлений державним виконавцем строк. Слід зазначити, що такими причинами, безумовно, є обставини, за яких виконавче провадження підлягає обов'язковому зупиненню. Це може бути: смерті стягувача або боржника, оголошення померлим чи визнання безвісно відсутнім стягувача або боржника, або припинення існування сторони - юридичної особи, якщо встановлені судом правовідносини допускають правонаступництво; визнання стягувача або боржника недієздатним; проходження боржником строкової військової служби у Збройних Силах України, передбачених законом інших військових формуваннях, якщо за умовами служби провадження виконавчих дій неможливе, чи на прохання стягувача, який проходить строкову військову службу в Збройних Силах України або інших військових формуваннях; оспорювання боржником виконавчого напису нотаріуса у судовому порядку; прийняття судом до розгляду скарги на дії органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення; зупинення виконання відповідного рішення або виконавчого провадження посадовою особою, якій законом надано таке право; подання до суду позову про виключення майна з акта опису й арешту; порушення господарським судом провадження у справі про банкрутство боржника, якщо відповідно до закону на вимогу стягувача поширюється дія мораторію, введеного господарським судом, крім випадків знаходження виконавчого провадження на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум, у тому числі одержаних від реалізації майна боржника; сплати боржником або іншим гарантом у порядку, передбаченому законодавством, у тому числі за договорами про відшкодування ядерної шкоди, коштів на відшкодування ядерної шкоди, що дорівнюють або перевищують встановлену законом межу відповідальності оператора ядерної установки. Для обчислення сплачені кошти підлягають перерахуванню у Спеціальні права запозичення, що встановлюються Міжнародним валютним фондом, за офіційним курсом Національного банку України на день сплати; внесення касаційного подання прокурора на рішення суду; звернення до суду із заявою про заміну вибулої сторони правонаступником у порядку, встановленому ч.4 ч ст.11 Закону України "Про виконавче провадження"; виїмки виконавчого документа або виконавчого провадження в порядку, встановленому Кримінально-процесуальним кодексом України; надання судом, який видав виконавчий документ, відстрочки виконання рішення; наявності коштів боржника на депозитних, вкладних та інших подібних рахунках боржника, з яких боржник не вправі вимагати видачі чи списання коштів до спливу певного строку, в разі відсутності іншого майна боржника, на яке може бути звернено стягнення.

Виконавче провадження з підстави, передбаченої п.7 ч.1 ст.34 Закону України "Про виконавче провадження"; зупиняється лише в частині звернення стягнення на майно, щодо якого до суду подано позовну заяву про виключення його з опису.

Виконавче провадження може бути зупинено державним виконавцем у разі: звернення державного виконавця до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про розяснення рішення, що підлягає виконанню про відстрочку або розстрочку виконання, а також про встановлення чи зміну способу і порядку виконання; прохання боржника, який проходить строкову службу у складі Збройних Сил України чи інших передбачених законом військових формувань; перебування боржника у тривалому службовому відрядженні; знаходження боржника на лікуванні у стаціонарному лікувальному закладі; подання скарги на дії державного виконавця або відмову в його відводі; оголошення розшуку боржника, його майна або розшуку дитини; знаходження боржника або стягувача у відпустці за межами населеного пункту, де вони проживають; призначення експертизи; надання сторонам строку для запрошення перекладача (ст.35 Закону України "Про виконавче провадження").

Факт невиконання рішення, що зобовязує боржника виконати певні дії, державний виконавець засвідчує актом, в якому чітко викладається зміст порушення. Фізична чи посадова особа зобовязані дати письмові пояснення за фактом порушення і підписати акт. У разі відмови фізичної або посадової особи від учинення зазначених дій державний виконавець робить позначку в акті. Таким чином у разі невиконання без поважних причин у встановлений державним виконавцем строк рішення, що зобовязує боржника виконати певні дії, які можуть бути виконані лише боржником, та рішення про поновлення на роботі, державний виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника-фізичну особу в розмірі від двох до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, на посадових осіб - від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на боржника - юридичну особу - від двадцяти до тридцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та призначає новий строк для виконання цих дій.

У частині другій цієї статті передбачено, що постанова державного виконавця про накладення штрафу в обов'язковому порядку затверджується начальником районного, міського (міст обласного значення) або районного у містах органу державного виконання [123].

Постанова про накладення штрафу може бути оскаржена у суд в 10-денний строк. Суд розглядає скарги за правилами, викладеними у ст.18 Кодексу адміністративного судочинства України [124].

У випадку повторного невиконання боржником рішення державний виконавець у порядку, передбаченому ч.1 та 2 коментованої статті, накладає на боржника штраф, але вже у подвійному розмірі.

У разі подальшого невиконання боржником рішення законодавець у частині третій цієї статті закріпив за державним виконавцем право порушити клопотання перед судом про притягнення боржника до кримінальної відповідальності. Ст.382 Кримінального кодексу України встановлено відповідальність службових осіб за умисне невиконання рішення, вироку, ухвали чи постанови суду або перешкоджання їх виконанню [125]. Згідно з діючим кримінальним законодавством, субєктом цього правопорушення може бути лише службова особа, яка відповідно до своїх повноважень повинна була вчинити дії по виконанню судового рішення або мала можливість перешкодити такому невиконанню.

На відміну від положень, що зафіксовані в ст.87 Закону України "Про виконавче провадження", по - іншому вирішуються питання про відповідальність за невиконання законних вимог державного виконавця та за порушення цього Закону в ст.88 вказаного нормативно-правового акту. Згідно з процедурою притягнення особи, що вчинила правопорушення, передбачені в указаній статті Закону, державний виконавиць оформлює матеріали, складає постанову та доповідає начальнику відповідного органу державної виконавчої служби, а останній приймає рішення про притягнення правопорушника до відповідальності.

За порушення вимог Закону України "Про виконавче провадження", невиконання законних вимог державного виконавця громадянами чи посадовими особами, втрату або несвоєчасне відправлення виконавчого документа, неподання або подання неправдивих відомостей про доходи і майновий стан боржника, а також неповідомлення боржником про зміну місця роботи (знаходження), якщо ці дії не мають ознак злочину, а також за неявку без поважних причин за викликом державного виконавця на винних осіб за постановою начальника відповідного органу державної виконавчої служби накладається штраф.

У разі наявності ознак злочину у діях особи, яка умисно перешкоджає виконанню рішення чи іншим чином порушує вимоги законодавства про виконавче провадження, державний виконавець складає акт про правопорушення і надсилає до відповідних правоохоронних органів подання про притягнення винної особи до кримінальної відповідальності.

Таким чином у ч.1 ст.88 Закону України "Про виконавче провадження" встановлено відповідальність у вигляді штрафу за невиконання законних вимог державного виконавця та порушення вимог цього Закону.

Законодавець в цьому Законі прямо не вказує, що відповідальність у вигляді штрафу за невиконання законних вимог державного виконавця та за порушення вимог цього Закону є адміністративною. Він також не передбачає процедури притягнення винної особи до відповідальності у вигляді накладання на особу штрафу.

У частині другій указаної статті закріплено право державного виконавця звернутися до відповідних правоохоронних органів з поданням про притягнення особи, винної у перешкоджанні виконанню рішення або у порушенні вимог законодавства про виконавче провадження, за наявності ознак злочину, до відповідальності згідно з чинним Кримінальним кодексом України [126].

Отримавши акт про правопорушення та подання від органів державної виконавчої служби прокурор, слідчий чи орган дізнання зобов'язані розглянути зазначене подання і надані матеріали та не пізніше триденного строку прийняти одне з таких рішень: порушити кримінальну справу; відмовити в порушенні кримінальної справи; направити заяву або повідомлення за належністю.

Одночасно вживаються всі можливі заходи, щоб запобігти злочинові або припинити його.

У разі необхідності перевірки вказаного подання до прийняття рішення по ньому прокурором, слідчим або органом дізнання, в строк не більше десяти днів, може бути здійснення перевірка шляхом відібрання пояснень від окремих громадян чи посадових осіб або витребування необхідних документів.

Згідно зі ст.98 Кримінального процесуального кодексу України прокурор, слідчий за наявності приводів і підстав, зобов'язані винести постанову про порушення кримінальної справи, вказавши приводи і підстави до її порушення, статтю кримінального закону, за ознаками якої ця справа порушується, а також подальше її спрямування [127].

Таким чином, можливість застосування мір адміністративної відповідальності за невиконання вимог державного виконавця гарантує виконання рішень всіма суб'єктами, що беруть участь у процесі виконання рішень. Державний виконавець законодавцем наділений правом накладання штрафів на громадян та посадових осіб за невиконання ними його законних вимог та інші дії, передбачені ст.88 Закону України "Про виконавче провадження". Але слід зазначити, що розміри штрафів встановлених ст.87 Закону України " Про виконавче провадження", а це: на громадян - від двох до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, на посадових осіб - від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та, згідно зі ст.88 цього Закону на громадян і посадових осіб - від десяти до тридцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян без урахування всіх об'єктивних чинників. Навіть малозабезпеченому громадянину буде зручніше заплатити штраф, ніж виконати рішення суду чи рішення іншого несудового органу. Для того, щоб боржник реально виконав рішення суду чи рішення іншого несудового органу, проведення роз'яснювальної та виховної роботи державним виконавцем вже замало. Наприклад, порівнюючи підхід законодавця по цьому питанню в Україні і Російській Федерації, слід відзначити досить суттєві відмінності. Так, ст.85 Закону Російської Федерації "Про виконавче провадження" надає право судовому приставу у випадку невиконання без поважних причин виконавчого документа, що зобов'язує боржника виконати певні дії або утриматись від їх здійснення, накласти штраф у розмірі до двохсот мінімальних розмірів оплати праці, а ст.87 того ж Закону за дії, передбачені у ст.88 Закону України " Про виконавче провадження" - до ста мінімальних розмірів оплати праці [128]. Тому мабуть і нашому законодавцю доцільно було б для оперативного, своєчасного і повного забезпечення рішень, прийнятих судами та рішень прийнятих іншими несудовими органами, посилити відповідальність у вигляді штрафу у виконавчому провадженні щодо відповідальності за невиконання рішення, що зобов'язує боржника виконати певні дії та рішення про поновлення на роботі, а також відповідальність за невиконання законних вимог державного виконавця та за порушення Закону України "Про виконавче провадження" шляхом підвищення їх розмірів.

3.3 Оскарження рішень, дій або бездіяльності органів та посадових осіб державної виконавчої служби

Закон України "Про виконавче провадження" в ст.7 "Забезпечення прав громадян і юридичних осіб" закріпив положення, згідно з яким працівник органу державної виконавчої служби зобовязаний сумлінно виконувати свої службові обов'язки, не допускати в процесі здійснення службової діяльності порушення прав громадян та юридичних осіб, гарантованих Конституцією та законами України. Таким чином, положеннями цієї статті працівники органів державної виконавчої служби зобовязуються під час здійснення своєї діяльності враховувати два важливі моментів: по-перше, вони зобовязані сумлінно виконувати свої службові обовязки, а по-друге, не допускати при цьому порушення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, гарантованих Конституцією та законами України. Іншими словами, прагнення працівника органу державної виконавчої служби якісно виконувати свої службові обовязки має реалізовуватись не будь-якою ціною, не будь-яким способом, а лише за умов дотримання прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, а також інтересів юридичних осіб.

Вчинення примусового виконання рішень нерідко створює ситуації, в яких працівники державної виконавчої служби опиняються в незручному становищі, повязаному із впливом негативних психологічних факторів, які інколи провокують їх до порушення прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина (наприклад, це можуть бути образи, погрози, опір з боку осіб, стосовно яких винесено рішення, що виконується державним виконавцем). Тому дотримання державними виконавцями в першу чергу таких закріплених у Конституції України прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, як право на повагу до його гідності (ст.28), право на свободу та особисту недоторканність (ст.29), право на недоторканність житла (ст.30), право приватної власності (ст.41) тощо, є першочерговим завданням працівників державної виконавчої служби. У будь-якому випадку працівники органів державної виконавчої служби зобовязані памятати про неприпустимість таких порушень. Законодавець, охороняючи права, свободи та законні інтереси людини і громадянина, започаткував такий загально застосовний конституційно-правовий інститут, як оскарження рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця - одна з найважливіших гарантій забезпечення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб у виконавчому провадженні. Створюючи механізм здійснення конституційно закріпленого положення, закріпленого в ст.40 Основного Закону нашої держави, про те, що всі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатись до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, які зобовязані розглянути такі звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк, законодавець у Законі України "Про звернення громадян" фіксує, що громадяни до вказаних органів їх посадових і службових осіб можуть звертатись із заявою або вносити пропозицію, звертатись з клопотанням чи скаргою [129]. У ч.2 ст.55 Конституції України закріплено положення про те, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб [130]. Законодавство, що регулює сферу відносин, які виникають у процесі здійснення державною виконавчою службою виконавчого провадження, вирішуючи ці питання в Законі України "Про державну виконавчу службу" в ст.13 закріплює положення про те, що дії або бездіяльність державного виконавця можуть бути оскаржені до вищої посадової особи державної виконавчої служби або до суду. Згідно із Законом України "Про виконавче провадження", зокрема положенням, зафіксованим у ст.85, оскарженню підлягають дії (бездіяльність) державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби у звязку з виконанням ними рішення або відмову у здійсненні передбачених законодавством дій стягувачем чи боржником шляхом подання скарги до начальника відповідного органу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, або до суду. Таким чином, слід констатувати, що законодавець передбачив два основні види оскарження рішень, дій або бездіяльності державних виконавців:

а) адміністративний порядок оскарження; б) судовий порядок оскарження [131].

Відповідно до законодавства про державну виконавчу службу та виконавче провадження субєктами оскарження слід вважати всіх осіб, що є учасниками виконавчого провадження і які закріплені в ст.10 Закону України "Про виконавче провадження", це державний виконавець, сторони у виконавчому провадженні, представники сторін, це можуть бути особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, а саме: експерт, спеціаліст, перекладач.

У статті 7 Закону України "Про виконавче провадження" "Гарантії прав громадян і юридичних осіб у виконавчому провадженні" передбачено, що державний виконавець зобовязаний використовувати надані йому права у точній відповідності до закону і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб.

Особам, які беруть участь у виконавчому провадженні або залучаються до проведення виконавчих дій, повинні бути розяснені державним виконавцем їх права відповідно до вимог чинного законодавства.

Дії державного виконавця або його відмова від вчинення певної виконавчої дії, а також зволікання із вчиненням виконавчих дій чи відмова у задоволенні заяви про відвід державного виконавця можуть бути оскаржені особами, які беруть участь у виконавчому провадженні або залучаються до виконання виконавчих дій у встановленому Законом України "Про виконавче провадження" порядку.

Передбачені в указаній статті гарантії прав фізичних і юридичних осіб у виконавчому провадженні не є вичерпними. Права фізичних і юридичних осіб у виконавчому провадженні забезпечуються також іншими гарантіями. Зокрема дією загальних міжгалузевих і галузевих принципів, на яких побудована діяльність державних органів і субєктів, повязаних з ними виконавчо-процесуальних правовідносин.

До гарантій прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб у виконавчому провадженні належить встановлене частиною вказаної статті право осіб, які беруть участь у виконавчому провадженні або залучаються до проведення виконавчих дій, на оскарження дій державного виконавця, його відмови від вчинення виконавчих дій, а також відмови у задоволенні заяви про відвід державного виконавця. Право на таке оскарження може бути реалізоване у порядку, визначеному цим Законом, зокрема ст. ст.17, 24, 26, 32, 36, 37 та ін.

Ст.13 Закону України "Про державну виконавчу службу" надає сторонам та іншим учасникам виконавчого провадження право оскаржувати дії або бездіяльність державного виконавця до вищої посадової особи або ж до суду. Одночасно ст.85 Закону України "Про виконавче провадження" наділяє таким правом лише стягувача та боржника. Така розбіжність є зрозумілою з позиції цивільного процесуального законодавства. Справді, крім стягувача та боржника, звернутися до суду за захистом свого порушеного або оспорюваного субєктивного права в ході проведення виконавчих дій не може жоден з інших учасників виконавчого провадження. У цьому випадку йдеться про те, що у виконавчому провадженні можуть зачіпатися лише права сторін та, відповідно, і порушуватись, а не інших учасників виконавчого провадження. Виконавче провадження взагалі для цього і здійснюється. Усі інші учасники виконавчого провадження не мають особистої зацікавленості в результатах виконавчого провадження і звертаються до суду в порядку ст.45 ЦПК України, тобто на захист прав та охоронюваних законом інтересів інших осіб [132].

Відносно скарг, які подаються на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця, законодавцем встановлений альтернативний порядок оскарження дій та бездіяльності державного виконавця: до начальника відповідного органу державної виконавчої служби або безпосередньо до місцевого загального суду за місцем розташування відповідного органу державної виконавчої служби або до іншого суду згідно з вимогами закону. Про подання скарги суд інформує відповідний відділ ДВС не пізніше наступного дня після прийняття її судом. Господарському суду підвідомчі скарги на дії державного виконавця, якщо виконується рішення господарського суду за місцем знаходження відповідного органу державної виконавчої служби.

Питання подання та розгляду скарги на рішення, дії та бездіяльність державних виконавців доцільно розглянути відповідно до наведеної класифікації порядку оскарження.

Необхідно зазначити, що порядок адміністративного оскарження рішень, дій або бездіяльності державних виконавців у законах "Про державну виконавчу службу" та "Про виконавче провадження" законодавцем детально не регламентовано.

У цьому випадку слід керуватися положенням ст.40 Конституції України, згідно з якою всі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобовязані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк, а також загальними положеннями адміністративного права, що надають можливість громадянам звернутися зі скаргою відповідно до ст.4 Закону України "Про звернення громадян".

Законом України "Про виконавче провадження" визначено лише можливість оскарження дій посадових осіб державної виконавчої служби до начальника відповідного органу державної виконавчої служби. У той же час Закон "Про державну виконавчу службу" в ст.5 надає повноваження розглядати скарги на дії державних виконавців і Департаменту державної виконавчої служби, що діє в складі Міністерства юстиції України, державній виконавчій службі Автономної Республіки Крим, областей та міст Києва і Севастополя, а також керівництву органу державної виконавчої служби, де відкрите виконавче провадження і перебуває конкретний державний виконавець, що провадить виконавчі дії.

Оскаржити рішення, дії або бездіяльність державного виконавця уповноважена особа має право в 10-денний строк з дня, коли вона дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав та інтересів, або в 3-денний строк в разі оскарження постанови про відкладення виконавчих дій. На нашу думку, не врегульованою залишається процедура, коли особа спочатку звертається до начальника відповідного органу державної виконавчої служби, а потім, не погодившись з його рішенням - до суду за місцем знаходження відповідного органу державної виконавчої служби. У такому разі строки, передбачені законодавством, не відповідають реальним обставинам справи. Обовязковим, на нашу думку, є під час розгляду скарги в адміністративному порядку встановити строки розгляду скарги, які не повинні відповідати строкам, передбаченим в Законі України "Про звернення громадян", тобто мати місячний та 15-денний строки на прийняття рішення за скаргою та відповіддю по ній.

Начальник відповідного органу державної виконавчої служби, розглядаючи скаргу, перевіряє законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, дії або бездіяльності і приймає одне з таких рішень:

залишає рішення, дію або бездіяльність, які оскаржуються, без змін, а скаргу - без задоволення;

скасовує рішення, яке оскаржується, у разі невідповідності його актам законодавства.

В останньому випадку у своїй постанові начальник органу державної виконавчої служби повідомляє державному виконавцю про прийняте рішення і зазначає, які дії йому слід вчинити. У разі незгоди з результатами розгляду скарги скаржник має право звернутися зі скаргою у вищий орган або оскаржити рішення до суду.

Враховуючи складність цієї проблеми та значимість її для забезпечення дотримання прав і задоволення інтересів фізичних, а також інтересів юридичних осіб, слід було б також передбачити, що скарга розглядається в присутності скаржника та державного виконавця, чиї рішення, дії чи бездіяльність оскаржуються.

Орган, що розглядає скаргу, має обєктивно розглядати скарги, перевіряти факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства, забезпечувати їх виконання, а також повідомляти зацікавленим особам про час розгляду скарг та наслідки її розгляду.

Концепція реформи адміністративного права України у п.14 "Правове забезпечення адміністративного оскарження" фіксує право громадянина бути вислуханим, особисто викласти свої аргументи, подавати додаткові матеріали та наполягати на їх запиті органом, який розглядає скаргу, користуватися послугами особи чи організації, що здійснює правозахисну функцію, одержувати письмову відповідь про результати розгляду [133].

За ст.85 Закону України "Про виконавче провадження" оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця в адміністративному порядку до начальника органу державної виконавчої служби може бути оскаржене до вищого органу державної виконавчої служби або до суду. Таким чином рішення вищого органу державної виконавчої служби за скаргою є остаточним, в адміністративному порядку оскарження. Система органів державної виконавчої служби чітко визначена законом, і забезпечення реальної вертикалі оскарження рішень, дій та бездіяльності державних виконавців є важливою гарантією дотримання прав і свобод громадян.

У статті 85 Закону України "Про виконавче провадження" зазначається, що у виконавчому провадженні можна оскаржити рішення, дії чи бездіяльність не лише державного виконавця, але й інших посадових осіб державної виконавчої служби, до яких, виходячи з положень Закону України "Про державну виконавчу службу" можна віднести посадових осіб, що працюють у вищих порівняно з районними, міськими, районними у містах органами державної виконавчої служби.

Під час оскарження дій державного виконавця в процесі здійснення ним виконавчого провадження виникають загальні правові питання стосовно обєкта оскарження, субєктів оскарження, підвідомчості скарг на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця та порядку подання та розгляду скарги.

Досліджуючи обєкт оскарження у сфері здійснення діяльності працівниками державної виконавчої служби під час вчинення ними виконавчого провадження, слід зазначити, що ним є суспільні відносини, повязані з реалізацією рішення, дії чи з бездіяльністю державного виконавця, начальника органу державної виконавчої служби та інших посадових осіб цієї служби.

Аналіз норм законодавства, що регулює відносини, які виникають під час здійснення виконавчого провадження, дає підстави стверджувати, що рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця, які можуть бути оскаржені, мають різний характер. Ними, наприклад, можуть бути відмова від учинення певної виконавчої дії, зволікання з учиненням виконавчих дій, відмова в задоволенні відводу державного виконавця. Причому такі рішення, дії або бездіяльність державного виконавця повинні бути оформлені ним відповідним юридично значущим документом, яким є постанова державного виконавця. Ця вимога зафіксована в ст. ст.14, 15, 17, 24, 26, 27, 32, 34, 35, 36, 37, 39, 41 і ряді інших статей Закону України "Про виконавче провадження". Обґрунтовуючи це положення, слід зазначити, що вказані статті прямо не говорять про можливість оскарження постанов державного виконавця. Водночас слід ураховувати положення, сформульоване в ч.3 ст.7 вказаного Закону, а саме: теза, яка в цій редакції сформульована таким чином, що дає підстави оскаржувати не лише ті постанови, можливість оскарження яких прямо зафіксована у відповідній нормі Закону, а також постанови та інші акти державного виконавця, навіть якщо можливість оскарження прямо не зафіксована у конкретній статті цього Закону. Наприклад, у ст.20 розглядуваного Закону закріплено положення про те, що якщо у процесі виконавчого провадження змінилися місце проживання чи місцеперебування боржника, місце його роботи, або зясувалося, що майно боржника, на яке можна звернути стягнення, відсутнє або ж його недостатньо, державний виконавець складає про це акт і не пізніше наступного дня надсилає виконавчий документ разом із копією такого акта до органу державної виконавчої служби за новим місцем проживанням боржника або ж місцем його роботи чи місцем знаходження майна боржника. Отже, у цій нормі прямо не передбачено оскарження акта державного виконавця, але ч.3 ст.7 Закону України "Про виконавче провадження" сформульовано таким чином, що є не виключеною така можливість.

Закон України "Про виконавче провадження" також не виключає можливості здійснення державним виконавцем виконавчих дій без оформлення їх у вигляді окремого письмового акта. У статті 38 Закону зафіксовано положення, що у разі закриття виконавчого провадження припиняється чинність арешту майна боржника та скасовуються інші здійснені державним виконавцем заходи примусового виконання рішення суду або рішення інших несудових органів. Певні приписи державному виконавцю містяться у статтях глави шостої Закону України "Про виконавче провадження", в яких встановлюються заходи щодо забезпечення виконавчого документа у разі звернення стягнення на майно боржника-юридичної особи (направлення повідомлень, звернення до суду із заявою про відстрочку виконання виконавчого документа, зупинення виконавчого провадження та реалізацію майна до розгляду господарським судом справи про банкрутство). Не проведення вказаних виконавчих дій державним виконавцем фактично означає відмову в їх здійсненні незалежно від того, чи оформлена така відмова відповідним юридично значущим документом державного виконавця.

Обґрунтовуючи обєкт оскарження у виконавчому провадженні слід акцентувати увагу також на відносинах, повязаних з діями державного виконавця, що мають організаційний характер та вчиняються під час реалізації виконавчого документа. Це можуть бути дії, повязані із здійсненням виконавчих дій у нічний час або у вихідні дні з порушенням вимог, що містяться у ст.31 Закону України "Про виконавче провадження", а також здійснення виконавчих дій без присутності понятих, всупереч положенням, зафіксованим у ст.16 Закону України "Про виконавче провадження", та інших дій організаційного характеру. У цих випадках положення Закону узгоджується зі ст.55 Конституції України, де кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, про що вже відмічалося.

З урахуванням конституційних положень немає значення, яким розпорядчим документом оформлено, рішення, дії або бездіяльність державного виконавця: постановою, затвердженою начальником відповідного органу державної виконавчої служби, актом, чи резолюцією на заяві зацікавленої особи, або це лист чи якесь рішення в іншій формі - усі вони можуть бути оскаржені зацікавленими особами.

Як вважають автори коментарю Закону України про виконавче провадження [134], у випадках, передбачених ст.85 Закону України "Про виконавче провадження", йдеться про оскарження лише процесуальних рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця, а на окремі дії скарги подаються лише у порядку підпорядкованості (грубість, нетактовність та інша особистісна поведінка державного виконавця). Ця підпорядкованість встановлюється Законом України "Про державну виконавчу службу", де згідно зі ст.5 до компетенції всіх підрозділів державної виконавчої служби входить і розгляд скарг на рішення, дії чи бездіяльність державних виконавців.

Ураховуючи викладене вище, обєктом оскарження під час здійснення виконавчого провадження працівником державної виконавчої служби є відносини, які виникають у разі прийняття державним виконавцем рішень, дій чи його бездіяльності в процесі вчинення виконавчого провадження щодо реалізації зобовязуваних положень, зафіксованих у рішеннях суду або рішеннях інших несудових органів.

Отже, визначення процедури оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців та інших посадових осіб органів державної виконавчої служби під час здійснення ними примусового виконання рішення суду або рішення іншого несудового органу, особливо адміністративної, є суттєвою гарантією забезпечення прав сторін у виконавчому провадженні, а правильне і своєчасне вирішення скарг на рішення, дії або бездіяльність державних виконавців та інших посадових осіб вказаної служби має важливе значення для забезпечення дотримання прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина в Україні.

Висновки

З питань, які розглядались у дослідженні, ми дійшли таких висновків, що виконавче провадження - це стадія юридичного процесу, відносини в якій регулюються адміністративно - правовими нормами; ця стадія того чи іншого виду юридичного процесу здійснюється в рамках адміністративно-процесуальних норм і є завершальним етапом цивільного, господарського, кримінального і, звичайно ж, адміністративного процесу.

Державним утворенням, яке здійснює в Україні примусове виконання рішень судів та рішень інших несудових органів, є державна виконавча служба, яка функціонує як інституція державної виконавчої влади, як інституція спеціального призначення, і як орган, який, виконуючи ряд правоохоронних дії, потребує отримання статусу правоохоронного формування держави.

В Україні служба з виконання рішень судів та рішень інших несудових органів є державною інституцією, яка входить до системи органів виконавчої влади із статусом спеціалізованого формування. На відміну від ряду зарубіжних країн, в Україні не застосовуються приватно - правові підстави здійснення примусового виконання рішень судів та інших несудових органів.

Правовою підставою примусового виконання рішень судів або ж рішень інших несудових органів в Україні є правовий акт компетентного органу, який підлягає добровільному виконанню і якщо він не виконується належним чином, то за волевиявленням позивача або ж держави, оформленим відповідним юридично значущим документом, він здійснюється примусово державною виконавчою службою.

Державні виконавці, здійснюючи свої повноваження в процесі примусового виконання рішень судів та інших несудових органів, виступають як державні службовці, як працівники державного органу спеціального призначення і як службовці, що, здійснюючи примусову діяльність, застосовують засоби правоохоронного впливу.

Як орган виконавчої влади, створений для здійснення примусового виконання рішень судів та інших несудових органів, державна виконавча служба є органом спеціального призначення, що ієрархічно побудований і складається із Департаменту державної виконавчої служби України та органів державної виконавчої служби на місцях. Він підпорядкований безпосередньо міністру юстиції України і має централізовану побудову, без подвійного підпорядкування.

Оскарження рішень, дій або бездіяльності працівників державної виконавчої служби, згідно з чинним законодавством, здійснюється як в адміністративному, так і в судовому порядку. Процедура оскарження в судовому порядку залежить від того, який суд прийняв рішення і направив його для виконання до державної виконавчої служби. Це може бути суд загальної юрисдикції, господарський суд, адміністративний суд - позов на рішення, дії або бездіяльність працівників органів державної виконавчої служби.

Список використаних джерел

1.Конституція України // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст.141.

2.Про державну виконавчу службу: Закон України від 24 березня 1998 року // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 36-37. - Ст. 243.

.Про державну виконавчу службу: Закон України від 24 березня 1998 року // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 36-37. - Ст. 243.

.Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. - Харьків: Консум, 2001. - 656 с; Суд, правоохоронні та правозахисні органи України: Навч. пос. / В.С. Ковальський (кер. авт. кол-ву), В.Т. Білоус, С.Е. Демський та інш.; відп. ред. Я.Ю. Кондратьев. - К,: Юрінком Інтер, 2002. - 302 с.; Стефаник В. Правозахисна діяльність судів України // Право України. - 1999. - № 5. - С.8 - 22; Фурса С.Я. Правова концепція нотаріальної діяльності щодо охорони прав громадян // Право України. - 2000. - № 6 - С.100-104.

.Боброва Д.В. Функції та принципи цивільного права / Цивільне право України. - К.: Юрінком Інтер, 1999. - 861 с.

.Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 40-44. - Ст.356.

.Щербак С.В. Адміністративно-правове регулювання виконавчого провадження. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук, К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького, 2002. - 228 с.

.Загальна теорія держави і права / За редакцією академіка АПрН України, доктора юридичних наук, професора В.В. Копейчикова. - К.: Юрінком, 1997. - 320 с.

.Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів: Закон України від 23 грудня 1993 року // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 11. - Ст.50.

.Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 40-44. - Ст.356.

.Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 40-44. - Ст.356.

.Щербак С.В. Адміністративно-правове регулювання виконавчого провадження: Дисерт. канд. юрид. наук.

.Конституція України // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст.141.

.Про виконавче провадження: Закон України від 21 квітня 1999 року // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 24. - Ст. 207.

.Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 25-26. - Ст.131.

.Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради Української РСР. - 1984, додаток до № 51.

.Кодекс адміністративного судочинства України // Відомості Верховної Ради України. - 2005. - № 35-36. - Ст.446.

.Про третейські суди: Закон України від 11 травня 2004 року. Офіційне видання. - К.: Концерн "Видавничий дім "Ін Юре", 2004. - 46 с.

.Про виконання рішень Європейського Суду з прав людини: Закону України від 4 липня 2002 року за №2859 - III // Юридична практика. - 2005. - № 16. - 19 квітня.

.Щербак С.В. Адміністративно-правове регулювання виконавчого провадження: Дисерт. канд. юрид. наук.

.Конституція України // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст.141.

.Лобанцев С.Ю. Виконання рішень - головний критерій дієвості влади // Право України. - 2002. - № 12. - С.90.

.Державна виконавча влада в Україні: формування та функціонування: Зб. наук. праць // Кол. Авт. Нук, кер. Н.Р. Нижник. - К.; Вид-во УАДУ, 2002. - 224 с.

.Державне управління в Україні, Навч. посіб. // За заг. ред. д. ю. н., профес, В.Б. Аверянова, К.: НАН Укр. 1999. - 265 с.

.Аверянов В.Б. Актуальні завдання реформування адміністративного права // Право України. - 1999. - № 8. - С.8-11; Аверянов В.Б. Реформування українського адміністративного права: черговий етап // Право України. - 2000. - № 7. - С.6-8.

.Шкарупа В.К., Коваль М.В., Савчук О.П. та інші. Адміністративне право України: // Конспект лекцій. - Ірпінь НАДПС України, 2005. - 248 с.

.Державне управління в Україні, Навч. посіб. // За заг. ред. д. ю. н., профес, В.Б. Аверянова, К.: НАН Укр., 1999. - 265 с.

.Колпаков В.К., Кузьменко О.В. Адміністративне право України: Підруч. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 544 с.

.Голосниченко І.П., Стахурський М.Ф., Золотарьова Н.І. Адміністративне право: основні поняття. Навч. пос. // За заг. ред. д. ю. н., профес.І.П. Голосниченка К.: ГАН, 2005. - 232 с.

.Конституція України // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст.141.

.Макаренко О. Щодо співвідношення понять "орган виконавчої влади" та "орган державного управління" // Право України. - 2000. - № 6. - С.23-26.

.Про виконавче провадження: Закон України від 21 квітня 1999 року // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 24. - Ст. 207.

.Науково-практичний коментар до Законів України "Про державну виконавчу службу", "Про виконавче провадження" // В.Б. Аверянов, Л.К. Горбунова, В.В. Комаров та інші; Відп. ред. О.В. Лавринович. - К.: Юрінком Інтер, 2005. - 320 с.

.Про виконавче провадження: Закон України від 21 квітня 1999 року // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 24. - Ст. 207.

.Про виконавче провадження: Закон України від 21 квітня 1999 року // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 24. - Ст. 207.

.Штефан М.Й., Омельченко М.П., Штефан С.М. Виконання судових рішень: Навч. посіб. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - 320 с; Науково-практичний коментар до Законів України "Про державну виконавчу службу", "Про виконавче провадження" // В.Б. Аверянов, Л.К. Горбунова, В.В. Комаров та інші; Відп. ред. О.В. Лавринович. - К.: Юрінком Інтер, 2005. - 320 с.

.Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України, 2003, № 40-44, ст.356.

.Штефан М.Й., Омельченко М.П., Штефан С.М. Виконання судових рішень: Навч. посіб. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - 320 с.

.Штефан М.Й., Омельченко М.П., Штефан С.М. Виконання судових рішень: Навч. посіб. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - 320 с.

.Про внесення змін до законів України "Про державну виконавчу службу" та "Про виконавче провадження": Закон України від 23 червня 2005 року // Відомості Верховної Ради України. - 2005. - № 33. - Ст.431.

.Про судових приставив. Закон Російської Федерації від 21 липня 1997 року за № 118 - ФЗ.

.Про виконавче провадження. Закон Російської Федерації в редакції від 10 січня 2003 року за № 8-ФЗ // Російська газета. - 2003. - № 4. - 14 січня.

.Про судових приставив. Закон Російської Федерації від 21 липня 1997 року за № 118 - ФЗ.

.Фіолевский Д.П., Лобанцев С.Ю., Мезенцев Є.І. Державна виконавча служба України: Навчальний посібник // Під загальною редакцією Д.П. Фіолевского. - К.: Алеута, 2004. - 564 с.

.Про виконавче провадження. Закон Російської Федерації в редакції від 10 січня 2003 року за № 8-ФЗ // Російська газета. - 2003. - № 4. - 14 січня.

.Фіолевский Д.П., Лобанцев С.Ю., Мезенцев Є.І. Державна виконавча служба України: Навчальний посібник // Під загальною редакцією Д.П. Фіолевского. - К.: Алеута, 2004. - 564 с.

.Фіолевский Д.П., Лобанцев С.Ю., Мезенцев Є.І. Державна виконавча служба України: Навч. пос. // Під заг. ред. Д.П. Фіолевского. - К.: Алеута, 2004. - 564 с.

.Фіолевский Д.П., Лобанцев С.Ю., Мезенцев Є.І. Державна виконавча служба України: Навч. пос. // Під заг. ред. Д.П. Фіолевского. - К.: Алеута, 2004. - 564 с.

.Фіолевский Д.П., Лобанцев С.Ю., Мезенцев Є.І. Державна виконавча служба України: Навч. пос. // Під заг. ред. Д.П. Фіолевского. - К.: Алеута, 2004. - 564 с.

.Фіолевский Д.П., Лобанцев С.Ю., Мезенцев Є.І. Державна виконавча служба України: Навч. пос. // Під заг. ред. Д.П. Фіолевского. - К.: Алеута, 2004. - 564 с.

.Фіолевский Д.П., Лобанцев С.Ю., Мезенцев Є.І. Державна виконавча служба України: Навч. пос. // Під заг. ред. Д.П. Фіолевского. - К.: Алеута, 2004. - 564 с.

.Фіолевский Д.П., Лобанцев С.Ю., Мезенцев Є.І. Державна виконавча служба України: Навч. пос. // Під заг. ред. Д.П. Фіолевского. - К.: Алеута, 2004. - 564 с.

.Фіолевский Д.П., Лобанцев С.Ю., Мезенцев Є.І. Державна виконавча служба України: Навч. пос. // Під заг. ред. Д.П. Фіолевского. - К.: Алеута, 2004. - 564 с.

.Миронюк Р. Виконавче провадження у справах про адміністративні правопорушення: окремі питання // Право України. - 2001. - № 1. - С.81-84.

.Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради Української РСР. - 1984, додаток до № 51

.Митний кодекс України. // Основні чинні кодекси і закони України / Уклад. Ю.П. Єлісовенко. - К.: Махон. 2003. - 976 с.

.Про виконавче провадження: Закон України від 21 квітня 1999 року // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 24. - Ст. 207.

.Про нотаріат: Закон України від 2 вересня 1993 року // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 39. - Ст.383.

.Про нотаріат: Закон України від 2 вересня 1993 року // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 39. - Ст.383.

.Постанова Кабінету Міністрів України № 1172 від 29.07.1999 року

.Про виконавче провадження: Закон України від 21 квітня 1999 року // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 24. - Ст. 207.

.Кодекс законів про працю України // Основні чинні кодекси і закони України / Уклад. Ю.П. Єлісовенко. - К.: Махон. 2003. - 976 с.

.Кодекс законів про працю України // Основні чинні кодекси і закони України / Уклад. Ю.П. Єлісовенко. - К.: Махон. 2003. - 976 с.

.Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради Української РСР. - 1984, додаток до № 51.

.Про признання і виконання в Україні рішень іноземних судів: Закон України від 29 листопада 2001 року // Голос України. - 2002. - № 8. - 15 січня.

.Про виконання рішень Європейського Суду з прав людини" від 04 липня 2002 року за № 2859 - III // Юридична практика. - 2005. - № 16. - 19 квітня.

.Про свободу совісті і релігійні організації: Закон України від 23 квітня 1991 року // Основні чинні кодекси і закони України / Уклад. Ю.П. Єлісовенко. - К.: Махон. 2003. - 976 с.

.Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 40-44. - Ст.356.

.Про Антимонопольний комітет України: Закон України від 26 листопада 1993 року // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 50. - Ст.472.

.Про виконавче провадження: Закон України від 21 квітня 1999 року // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 24. - Ст. 207.

.Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні: Закон України від 17 квітня 1991 року // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 22. - Ст.262.

.Про виконавче провадження: Закон України від 21 квітня 1999 року // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 24. - Ст. 207.

.Про виконавче провадження: Закон України від 21 квітня 1999 року // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 24. - Ст. 207.

.Штефан М.Й., ОмельченкоМ.П., Штефан С.М. Виконання судових рішень: Навч. посіб. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - 320 с.

.Про виконавче провадження: Закон України від 21 квітня 1999 року // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 24. - Ст. 207.

.Про третейські суди: Закон України від 11 травня 2004 року // Офіційне видання. - К.: Концерн "Видавничий дім "Ін Юре", 2004. - 46 с

.Про виконавче провадження: Закон України від 21 квітня 1999 року // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 24. - Ст. 207.

.Про нотаріат: Закон України від 2 вересня 1993 року // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 39. - Ст.383.

.Про виконавче провадження: Закон України від 21 квітня 1999 року // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 24. - Ст. 207.

.Кодекс законів про працю України // Основні чинні кодекси і закони України / Уклад. Ю.П. Єлісовенко. - К.: Махон. 2003. - 976 с.

.Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради Української РСР. - 1984, додаток до № 51.

.Науково-практичний коментар до Законів України "Про державну виконавчу службу", "Про виконавче провадження".

.Про виконавче провадження: Закон України від 21 квітня 1999 року // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 24. - Ст. 207.

.Про державну виконавчу службу: Закон України від 24 березня 1998 року // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 36-37. - Ст.243.

.Положення про Департамент державної виконавчої служби. Постанова Кабінету Міністрів України № 711 від 3 серпня 2005 року // Урядовий курєр. - 2005. - № 183. - 28 вересня.

.Андрійко О.Ф. Державний контроль на етапі реформування // Наукові засади вирішення організаційно-правових проблем адміністративної реформи в Україні: наукова доповідь // За заг. ред. В.Б. Аверянова. - К.: Малий видавничий центр Вищої школи права при Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 1999. - 47 с; Андрійко О.Ф. Державний контроль: нові погляди на його сутність і призначення // Державний контроль у сфері виконавчої влади: наукова доповідь. - К.: "Юрнаукацентр", 2000. - С.10-13.

.Про державну виконавчу службу: Закон України від 24 березня 1998 року // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 36-37. - Ст.243.

.Про державну виконавчу службу: Закон України від 24 березня 1998 року // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 36-37. - Ст.243.

.Конституція України // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст.141.

.Науково-практичний коментар до Законів України "Про державну виконавчу службу", "Про виконавче провадження".

.Про державну службу: Закон України від 16 грудня 1993 року // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 52. - Ст.490.

.Про державну виконавчу службу: Закон України від 24 березня 1998 року // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 36-37. - Ст.243.

.Про громадянство України: Закон України від 30 березня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 13. - Ст.65.

.Науково-практичний коментар до Законів України "Про державну виконавчу службу", "Про виконавче провадження"

.Про державну службу: Закон України від 16 грудня 1993 року // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 52. - Ст.490.

.Про державну виконавчу службу: Закон України від 24 березня 1998 року // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 36-37. - Ст.243.

.Про боротьбу з корупцією: Закон України від 5 жовтня 1995 року // Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 34. - Ст.266.

.Про державну виконавчу службу: Закон України від 24 березня 1998 року // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 36-37. - Ст.243.

.Про державну виконавчу службу: Закон України від 24 березня 1998 року // Відомості Верховної Ради України - 1998. - № 36-37. - Ст.243.

.Конституція України // Відомості Верховної Ради України. - 1996 - № 30. - Ст.141.

.Про державну службу: Закон України від 16 грудня 1993 року // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 52. - Ст.490.

.Про державну виконавчу службу: Закон України від 24 березня 1998 року // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 36-37. - Ст.243.

.Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. - 2012. - № 25-26. - Ст.131.

.Про виконавче провадження: Закон України від 21 квітня 1999 року // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 24. - Ст. 207.

.Про виконавче провадження: Закон України від 21 квітня 1999 року // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 24. - Ст. 207.

.Про державну службу: Закон України від 16 грудня 1993 року // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 52. - Ст.490.

.Про державну виконавчу службу: Закон України від 24 березня 1998 року // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 36-37. - Ст.243.

.Про боротьбу з корупцією: Закон України від 5 жовтня 1995 року // Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 34. - Ст.266.

.Про державну службу: Закон України від 16 грудня 1993 року // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 52. - Ст.490.

.Про державну службу: Закон України від 16 грудня 1993 року // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 52. - Ст.490.

.Загальних правил поведінки державного службовця. Наказ начальника Головного управління державної служби № 58 від 23 жовтня 2000 року // Урядовий курєр. - 2000. - 29 листопада.

.Щербак С.В. Адміністративно-правове регулювання виконавчого провадження: Дисерт. канд. юрид. наук.

.Коваленко В.Л. Законодавче регулювання поведінки державних службовців - важлива складова реформування державної служби // Наукові засади вирішення організаційно-правових проблем адміністративної реформи в Україні: наукова доповідь // За заг. ред.В.Б. Аверянова. - К.: Малий видавничий центр Вищої школи права при Інституті держави і права ім.В.М. Корецького НАН України, 1999. - 47 с.

.Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради Української РСР. - 1984, додаток до № 51.

.Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 25-26. - Ст.131.

.Кримінально-процесуальний кодекс України // Основні чинні кодекси і закони України / Уклад. Ю.П. Єлісовенко. - К.: Махон. 2013. - 976 с.

.Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради Української РСР. - 1984, додаток до № 51.

.Адміністративні правопорушення в Україні та кількість осіб, яких притягнуто до адміністративної відповідальності у 2004 році. Статистичний бюлетень (форма № 1 - АП) вид. Держкомстат України, К.: 2005.

.Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради Української РСР. - 1984, додаток до № 51.

.Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради Української РСР. - 1984, додаток до № 51.

.Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради Української РСР. - 1984, додаток до № 51.

.Адміністративні правопорушення в Україні та кількість осіб, яких притягнуто до адміністративної відповідальності у 2004 році. Статистичний бюлетень (форма № 1 - АП) вид. Держкомстат України, К.: 2005.

.Про виконавче провадження: Закон України від 21 квітня 1999 року // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 24. - Ст. 207.

.Кодекс адміністративного судочинства України // Відомості Верховної Ради України. - 2005. - № 35-36. - Ст.446.

.Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 25-26. - Ст.131.

.Про виконавче провадження: Закон України від 21 квітня 1999 року // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 24. - Ст. 207.

.Кримінально-процесуальний кодекс України // Основні чинні кодекси і закони України / Уклад. Ю.П. Єлісовенко. - К.: Махон. 2013. - 976 с.

.Про виконавче провадження. Закон Російської Федерації в редакції від 10 січня 2003 року за № 8-ФЗ // Російська газета. - 2003. - № 4. - 14 січня.

.Про звернення громадян: Закон України від 2 жовтня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 47. - Ст.256.

.Про державну виконавчу службу: Закон України від 24 березня 1998 року // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 36-37. - Ст.243.

.Про державну виконавчу службу: Закон України від 24 березня 1998 року // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 36-37. - Ст.243.

.Про державну виконавчу службу: Закон України від 24 березня 1998 року // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 36-37. - Ст.243.

.Цивільний процесуальний кодекс України. Закон України № 1618-IV від 18 березня 2004 року // Орієнтир, Урядовий курєр. - 2004. - № 130. - 14 липня

.Тертышников В.И., Тертышников Р.В. Закон Украины об исполнительном производстве: научно-практический комментарий. - Харьков: Консум, 2000 - 128 с.

Похожие работы

 

Не нашел материал для курсовой или диплома?
Поможем написать качественную работу
Без плагиата!