Методи доказування в адміністративному судочинстві

Методи доказування в адміністративному судочинстві

Курсова робота

«методи доказування в адміністративному судочинстві»

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ДОКАЗУВАННЯ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРОЦЕСІ

.1Поняття адміністративного процесуального доказування

.2Діяльність по доказуванню. Предмет доказування

.3Поняття засобів і джерел доказування в адміністративному судочинстві України

РОЗДІЛ ІІ. ЗАСОБИ ДОКАЗУВАННЯ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ

2.1Пояснення сторін, третіх осіб, їх представників, показання свідків в адміністративному судочинстві

.2Письмові засоби доказування в адміністративному судочинстві

.3Речові засоби доказування в адміністративному судочинстві

.4Висновки експерта і спеціаліста в адміністративному судочинстві

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність роботи. Головним засобом забезпечення обґрунтованості прийняття будь-якого рішення в справах про адміністративні правопорушення є повне, всебічне та обíєктивне вивчення фактичних обставин, які лежать в основі справи. Вивчення обставин юридичної справи в правовій літературі отримало назву доведення (доказування). Більшість наукових праць у цій сфері присвячено проблемам доказування в кримінально-процесуальному законодавстві. Але ж розгляд цього інституту тільки в такому аспекті не відображає усієї глибини явища, що досліджується, та не відповідає сучасним вимогам.

Багатоаспектність теми доказування та її недостатня розробка обумовлюють необхідність здійснення комплексного дослідження процесу доказування та доказів в адміністративному процесі. Концептуальні ідеї конституційних положень полягають у тому, що судовий розгляд має стати обовязковим й універсальним методом розвязання всього спектру соціальних конфліктів, підставою яких є спір про право або інші проблеми застосування права. У звязку з цим слід памятати про важливість вчинення процесуальних дій у ході розгляду справи відповідно до норм господарського процесу.

Аналіз наукових праць у сфері доказування в адміністративному судочинстві дає підстави поділити їх на дві умовні групи: по-перше, наукові коментарі до КАС України, в контексті яких наводяться наукові пояснення до відповідних статей, що регулюють доказування.

Це праці таких учених, як С. В. Ківалов, О. І. Харитонова, О. М. Пасенюк , В. К. Матвійчук, І. О. Хар, Р. О. Куйбіда, О. А. Банчук, І. Б. Коліушко, Р. І. Корнута, В. Л. Миринченко, О. М. Пасенюк, В. Г. Перепелюк; по-друге, навчальні посібники, присвячені адміністративному процесу України, Є. Ф. , А. Т. Комзюка, В. М. Бевзенка, Р. С. Мельника , В. І. Перепелюка та ін., які розглядають доказування як розділи до КАС України. Тому, актуальність роботи вважаємо підтвердженою.

Мета і завдання дослідження.

Метою проведеної роботи є зясування змісту доказування в адміністративному судочинстві на підставі юридичної науки, теоретичних засад доказової діяльності, норм чинного законодавства.

Реалізація поставленої мети зумовила необхідність вирішення таких завдань:

на підставі теорії доказового права визначити поняття доказів і доказування в адміністративному судочинстві,

розкрити особливості процесу доказування в цій сфері;

- охарактеризувати стадії розгляду справи й етапи доказової діяльності;

розглянути джерела і засоби доказування в адміністративному процесі;

зясувати роль засобів доказування в адміністративному судочинстві;

Обєктом дослідження є процес адміністративного судочинства.

Предмет дослідження становлять методи і засоби доказування у справах, що розглядаються в порядку адміністративного судочинства.

Методи дослідження. Методологічну основу роботи формують сукупність методів і прийомів наукового пізнання. Їх застосування ґрунтується на системному підході, використанні логіко-семантичного методу та методу сходження від абстрактного до конкретного. Порівняльно-правовий метод використано для розкриття співвідношення змісту доказів і сутності доказування в адміністративному й інших видах судочинства.

РОЗДІЛ І. ДОКАЗУВАННЯ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРОЦЕСІ

1.1Поняття адміністративного процесуального доказування

Вирішальним із завдань адміністративних проваджень є всебічне, повне і обєктивне зясування обставин кожної справи, встановлення наявності або відсутності фактичних даних, які мають значення для справи і за допомогою яких встановлюється істина. На основі фактичних даних у визначеному законом порядку суд, орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення субєкта звернення, заінтересованої особи, осіб, які беруть участь у справі про наявність чи відсутність адміністративного спору чи спору про право або порушення норм права. Порядок і умови встановлення фактичних даних регламентуються нормами адміністративного процесуального права.

Фахівці в галузі кримінально-процесуального права вказують, що норми кримінально-процесуального права, які регулюють процес виявлення, збирання, закріплення, перевірки та оцінки даних, необхідних для встановлення істини у кримінальній справі, становлять інститут доказового права. Цей висновок повною мірою стосується й адміністративного процесуального права. Отже, правові норми, що регулюють процес доказування, складають інститут доказового права галузі адміністративного процесуального права. Ці норми обєднані у систему, до якої входять:

а) норми, які регулюють поняття доказів та їх процесуальні джерела (статті 69, 70, 76-81 КАСУ, ст. 251 КУпАП);

б) норми, які регулюють предмет доказування (ст. 137 КАСУ, ст. 280 КУпАП);

в) норми-принципи адміністративного процесу (ст. 7 КАСУ, ст. 7 КУпАП);

г) норми які передбачають обовязки субєктів доказування, та порядок вчинення процесуальних дій щодо збирання, зберігання, забезпечення та оцінки доказів (ст. 71-75 86 КАСУ, ст. 252 КУпАП).

Визначення поняття доказів на законодавчому рівні (ст. 69 КАС України, ст. 251 КУпАП), на нашу думку, знімає питання щодо дискусії в теорії юридичного процесу стосовно розуміння доказів, порядку і умовах їх дослідження. Отже, доказами є не факти і обставини, а фактичні дані, на підставі яких суд, орган (посадова особа) чи уповноважений субєкт встановлюють наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі. Тобто фактичні дані - це інформація, відомості про акти, дії чи бездіяльність, за допомогою яких можна встановити обставини, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи. Водночас В. К. Колпаков зазначає, що інформація може розглядатися як доказ за наявності двох умов:

а) якщо вона містить дані про наявність або відсутність адміністративного правопорушення, винуватість особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення;

б) якщо вона одержана в порядку та з джерел, передбачених законом.[9]

Доказування є різновидом практичної діяльності, метою якого є пізнання всіх істотних обставин, що мають значення для прийняття правильного рішення.

Обовязок доказування покладено на сторони адміністративного процесу (ч. 1 ст. 71 КАСУ). Проте в адміністративних справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності субєкта владних повноважень обовязок доказування правомірності свого рішення покладається на відповідача (ч. 2 ст. 71 КАСУ). Більше того, у випадках, коли особа, яка бере участь у справі, не може самостійно надати докази, суд сприяє в реалізації цього обовязку і витребовує необхідні докази (ч. 3 ст. 71 КАСУ), адже тягар збирання доказів, на відміну від цивільного судочинства, лежить не лише на сторонах. В адміністративному судочинстві позивачем, як правило, є фізична чи юридична особа, а значна частина доказового матеріалу знаходиться у відповідача-субєкта владних повноважень, що не сприяє позивачеві у збиранні необхідних доказових матеріалів. До того ж необізнаний у бюрократичному механізмі громадянин погано орієнтується у тому, які докази можуть підтвердити обставини, на які він посилається.

У звязку з цим, на субєкта владних повноважень покладено обовязок надати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі. Збирання доказів у провадженнях у сфері управління також покладені на субєкта владних повноважень за винятком випадків, коли субєкт звернення і заінтересована особа доводять обставини, які є підставою для обґрунтування його вимоги чи заперечення. [11]

В адміністративно-деліктних провадженнях збирання доказів, їх оцінка теж покладена на орган чи посадову особу, уповноважених розглядати і вирішувати справи про адміністративні правопорушення. Наприклад, складання протоколу про адміністративні правопорушення, який фіксує вчинення правопорушення і є джерелом доказів, здійснюється за відповідною формою і змістом (ст. 256 КУпАП), встановленими законодавством уповноваженими на те посадовими чи службовими особами (ст. 255 КУпАП).

На відміну від кримінального закріплення презумпції невинуватості (ч. 2 ст. 2 КК України), в адміністративному процесі аналіз зазначених норм дозволяє стверджувати про наявність презумпції правомірності дій позивача, субєкта звернення, заінтересованої особи, особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, вимоги яких визнаються правомірними, поки інше не буде доведено у результаті розгляду та вирішення адміністративної справи. В. К. Колпаков з цього приводу влучно зазначає, що однією з найважливіших основ права на захист є презумпція доброчинності (виділено нами. - Е. Д.) громадянина та її юридичний варіант - презумпція невинуватості.

Виходячи від зворотного автори навчального посібника «Основи адміністративного судочинства України» використовують поняття «презумпція вини» субєкта владних повноважень-відповідача, яка означає припущення, що повідомлені позивачем обставини справи про рішення, дії, бездіяльність відповідача і про порушення права, свободи чи інтересу відповідають дійсності, доки відповідач їх не спростує на основі доказів. Проте презумпція вини не є абсолютною, зазначають вони, з презумпції вини субєкта владних повноважень не випливає його автоматичний програш у справі, якщо він ніяким чином не відреагував на позов або просто його не визнав. У всіх випадках суд зобовязаний ухвалити справедливе і правосудне судове рішення на підставі повно і всебічно зясованих обставин в адміністративній справі, підтверджене тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні (ч. 3 ст. 159 КАС України).[18]

Таким чином, доказуванням в адміністративному процесі є виявлення, збирання, закріплення, перевірка та оцінка інформації про фактичні дані, на підставі яких суд, орган владних повноважень, уповноважена посадова особа встановлюють наявність або відсутність обставин, що мають значення для всебічного, повного і обєктивного розгляду і вирішення адміністративної справи.

1.2 Діяльність по доказуванню. Предмет доказування

адміністративний доказування процесуальний судочинство

Правовий обов'язок публічних органів приймати правозастосовчі акти, засновані на глибокому і всебічному вивченні усіх фактичних обставин справи - прояв однієї з найважливіших закономірностей функціонування державного апарату та органу місцевого самоврядування.

У залежності від конкретних цілей пізнання, особливостей використовуваних при цьому окремих прийомів, у науці розрізняють три його різновиди: повсякденне (життєве), спеціальне та наукове. Спеціальне спрямоване на з'ясування фактичних обставин для рішення певних практичних задач і відбувається у визначених, заздалегідь установлених формах, з використанням при цьому вже обумовлених прийомів. Цей вид пізнання може здійснюватися тільки уповноваженими особами. Інакше кажучи, спеціальне пізнання протікає в рамках визначених правил.[20]

Закони, які діють у сфері спеціального пізнання, для суб'єктів пізнання обов'язкові і регламентують багато сторін їхньої пізнавальної діяльності. Зокрема, таку роль виконують правові норми, що визначають діяльність правозастосовуючої особи, що досліджує фактичні обставини справи, оскільки таке дослідження є різновидом спеціального пізнання. Дослідження тих чи інших фактичних обставин конкретної ситуації, що вимагає свого правового вирішення, не ставить своєю метою з'ясування яких-небудь нових закономірностей, а націлене на вивчення фактів, обставин у зв'язку з застосуванням юридичних норм.

Специфіка доказування зумовлена обмеженістю термінів дослідження, використанням лише тих засобів дослідження, що передбачені законом чи засновані на законі, необхідністю ухвалення рішення, проведенням дослідження тільки спеціально уповноваженими на те законом особами.

Ні наукове, ні повсякденне пізнання не знає подібних обмежень. Останні дві умови немислимі ні в науково-дослідній діяльності, ні в повсякденному житті. Але вони не в достатній мірі розмежовують судове пізнання і пізнавальну діяльність інших органів держави, місцевого самоврядування, непублічних суб'єктів у процесі правозастосування.[22]

Доказування - це діяльність лідируючих суб'єктів, проводу та інших суб'єктів адміністративно-процесуальних відносин по збиранню, дослідженню, перевірці, переробці та оцінці фактичних даних (доказів), використанню їх в установленні об'єктивної істини по справі, обґрунтуванні висновків і рішень, що приймаються.

Процесуальному доказуванню притаманні 4 елемента: предмет доказування; суб'єкт доказування; засіб доказування та діяльність по збиранню, дослідженню, перевірці, переробці, оцінці та використанню доказів.

В якості згаданих чотирьох елементів виступають:

)пізнавальна (інформаціно евристична) діяльність;

)комунікативна (фіксація і забезпечення передачі фактичних даних у часі і просторі);

)засвідчувальна (підтвердження достовірності фактичних даних);

)обґрунтовуючи діяльність (використання доказів для встановлення істини.)[13]

В ході пізнавальної діяльності виявляються джерела доказової інформації. На комунікативну діяльність покладається завдання фіксації одержаної інформації, її процесуальне оформлення та пристосування до використання на стадії вирішення. Засвідчувальна діяльність спрямована на встановлення достовірності зібраних доказів. Фіксацію джерела інформації, здійснення перенесення виявлених даних на новий матеріальний носій, перетворення їх в словесно-знакову форму, вживання заходів до індивідуалізації предметів, що вилучаються і фіксацію їх індивідуальних ознак процесуальних документах. А доказувальна обґрунтовуючи діяльність - це діяльність по переконанню учасників процесу в істинності зроблених висновків. Ця діяльність знаходить свій прояв у описово-мотивувальній частині проміжкових і завершального процесуальних актів.

Під дослідженням доказів розуміють з'ясування смислу та інформаційного їх значення. Під перевіркою доказів - визначення їх належності до справи, допустимості та достовірності. Оцінка доказів означає діяльність, що приводить до переконання про допустимість, належність, достовірність доказів і достатність їх сукупності для встановлення обставин, що мають значення для справи. В ході оцінки доказів керуються такими правилами:

) свобода оцінки (відсутність доказів із наперед встановленою силою);

) оцінка проводиться лідируючими суб'єктами (проводом) на основі внутрішнього переконання;

) досліджуються всі докази у взаємозв'язку і внаслідок цього викладають мотиви відхилення одних доказів і взяття за основу інших;

) лідируючі органи (провід) керуються законом і правосвідомістю.[26]

Крім цього, процесуальні норми можуть висувати додаткові обмеження щодо порядку оцінки доказів. Так, Міністерством економіки з питань європейської інтеграції України при антидемпінгових розслідуваннях особлива увага повинна приділятись інформації, фактам або висновкам, які відрізняється від інформації, фактів і висновків, на підставі яких було прийнято рішення про застосування заходів процесуального забезпечення'.

Поряд із зазначеними операціями до змісту адміністративного доказування відносять ще один - переробку фактичних даних. Справа в тому, що на судове доказування значний вплив вчиняє принцип безпосередності. Він ставить перед судом обов'язок ґрунтувати рішення на таких даних, що підлягають установленню, які отримані з першоджерела, а не з вторинних даних. Склад суду особисто перевіряє всі докази, що відносяться до справи, і ґрунтує на них своє рішення.[18]

Адміністративне законодавство не містить подібних обмежень. Навіть у рішенні питання про застосування санкції законодавець не вимагає обов'язкового виклику свідків, потерпілих, допускає винесення постанови під час відсутності правопорушника на підставі матеріалів, зібраних іншими суб'єктами доказування. Такою підставою для розгляду справ про адміністративні правопорушення є протокол (акт), у якому в короткій формі викладається суть порушення і вказуються свідки, що підтверджують вчинене діяння. Зміст адміністративного доказування варто розглядати ширше, ніж зміст доказування судового, котре включає збір, дослідження й оцінку доказів, тому що перше включає ще один елемент - переробку інформації, її концентрацію.[10]

Отже, адміністративне доказування являє собою діяльність по збору, дослідженню, переробці й оцінці інформації, що міститься в доказах.

Предмет доказування - це коло обставин, які належить установити по адміністративній справі. Метою доказування є встановлення об'єктивної істини; а предмет доказування вказує на коло обставин, які утворюють юридичне значимі елементи такої істини. Предмет доказування закріплюється або шляхом перелічення обставин, що мають бути встановленими в ході адміністративного розгляду та /або перелічення питань, які провід зобов'язаний вирішити при прийнятті адміністративного рішення. Оскільки у вітчизняній юридичній науці панує погляд про абсолютність істини, то необхідно вводити таке правове поняття, як межі доказування.

Межі доказування - це такий ступінь достатності і достовірності системи доказів, який дозволяє зробити однозначний і неспростовний висновок як по кожному з елементів предмета доказування, так і по справі в цілому. Він характеризується повним, усебічним та об'єктивним дослідженням усіх обставин справи. Повнота в адміністративному процесі, зокрема, означає, що всі зацікавлені особи мали можливість узяти участь у провадженні: повідомлення про адміністративний розгляд виконані у належний спосіб. Усебічність - це глибоке вивчення всієї сукупності належних до справи обставин, їх сторін, реально існуючих між ними зв'язків і взаємозалежностей.[15]

Більшість представників кримінально-процесуальної та цивільно-процесуальної наук вважає, що предметом судового пізнання є злочин чи цивільно-правовий спір, а тому обставини, що підлягають доказуванню, лежать у минулому.

А от для ланок адміністративного устрою факти минулого є лише незначною частиною предмета доказування. Основне призначення доказування управлінських органів - установлення реальних обставин сьогодення та фактів, що програмують майбутні події. Події минулого є предметом доказування при вирішенні питання про застосування адміністративно-правової санкції і рідше - у справах, зв'язаних із застосуванням диспозиції (наприклад, справи по скаргах), однак і в цих випадках окремі факти й обставини лідируючим суб'єктом (проводом) можуть бути сприйняті безпосередньо. Це - обставини, що відносяться до особи скаржника, обставини, що сприяють чи перешкоджають порушенню прав і законних інтересів скаржника. Однак не вони визначають специфіку обставин і фактів, які треба довести управлінським органам, її визначають факти, досліджувані при організації практичного виконання законів у сфері державного, комунального та непублічного управління. Це, у першу чергу , факти та обставини, що є наслідком прийняття бюджетно-фінансових актів, актів по державному замовленню, про створення, ліквідацію і реорганізацію ланок управлінської системи й окремих підприємств, установ, організацій.[9]

Додін Є.В. визнає, що на теорію адміністративного процесу може бути поширено висновки вчення із судового права про факти, що відносяться до обставин справи, і не потребують доказування. Частина з них кладеться в основу рішення без оцінки. До числа таких фактів відносяться загальновідомі (які відомі широкому колу людей), преюдиціальні (рішення юрисдикційного органу, що набрало чинність), презюмовані (наявність чи відсутність яких вважається встановленою). Дані факти не підлягають доказуванню й у правозастосовчш діяльності органів управління, як і факти, відомі правозастосовуючій особі в зв'язку з займаною нею посадою чи виконуваною роботою, що припускає наявність у неї спеціальних пізнань.

Є три способи правового закріплення предмета доказування. Перший полягає у встановленні підстав подачі звернення. Так, при подачі скарг постачальника щодо організації та здійснення процедур закупівель товарів, робіт і послуг за державні кошти вказано такі факти, які необхідно встановити: порушення процедур адміністративної діяльності, які спричинили або могли спричинити матеріальні збитки.[17]

Прикладом другого підходу є визначення питань, які мають бути досліджені під час адміністративного розслідування. Ними є факти, які підлягають установленню при антидемпінговому розслідуванні. За рішенням Міжвідомчої комісії з міжнародної торгівлі (провід) Міністерство економіки (лідируючий суб'єкт) здійснює перегляд антидемпінгових заходів для визначення індивідуальних величин демпінгової маржі нових експортерів або виробників з країни експорту, які є суб'єктами розгляду та не експортували товар у період розслідування, за результатами якого застосовано антидемпінгові заходи. Зазначений перегляд здійснюється Міністерством за наявності таких умов:

) новий експортер або виробник доведе, що він не пов'язаний з експортерами або виробниками з країни експорту, щодо імпорту в Україну яких застосовані антидемпінгові заходи;

) такі експортери або виробники, експортували товари в Україну в період розслідування або ці експортери чи виробники доведуть, що вони підписали не відкличні договірні зобов'язання щодо експорту значної кількості товарів в Україну.[14]

В третьому випадку правові норми визначають питання, які мають бути встановлені в ході слухань на стадії вирішення справи. До прикладу, при припаданні ліцензії на поводження із джерелами іонізуючого випромінювання з'ясовуються:

) минулий стан радіаційної безпеки при здійсненні заявниками діяльності із ДІВ

) майбутній стан радіаційної безпеки

) досвід заявника по здійсненню аналогічної діяльності із ДІВ .[21]

При цьому предметом доказування не може бути сама можливість звернення заявника до лідируючого суб'єкта. Така можливість гарантована правовими нормами, і лідируючий суб'єкт не вправі ставити її під сумнів на стадії порушення провадження. Тому некоректним є формулювання підстав звернення скаржника до міністерства економіки з приводу організації і здійснення процедур закупівлі товарів, робіт послуг. Однією з таких підстав зазначено аргументованість міркувань заявника при зверненні. Однак факт аргументованості позиції з'ясовується проводом лише під кінець стадії вирішення справи.

1.3 Поняття засобів і джерел доказування в адміністративному судочинстві України

У науці немає єдиного розуміння засобів і джерел доказування. Поняття засобів доказування в теорії доказів досі залишається нерозвиненим. У процесуальній літературі є розбіжність думок про те, що є джерелом доказу. Відмінності в поглядах постають через те, що автори по-різному його тлумачать.

Аналіз наукової літератури дає підстави автору виділити такі підходи до використання терміна засобів, джерел доказування:

застосування лише терміна «засоби доказування»;

використання тільки терміна «джерело доказів»;

ототожнення понять «джерело» і «засіб» доказування;

виокремлення «джерела доказів» і «засобів доказування» як двох різних понять.[25]

Із вищезазначеного постає запитання: то хто з учених має рацію в розкритті змісту дефініцій «засіб» і «джерело доказування»? Дискусії про зміст цих термінів в адміністративному судочинстві для повноти та ґрунтовності дослідження автор розглядатиме окремо.

Важливо зазначити, що проблему актуалізує відсутність законодавчого регламентування цих понять. В адміністративному судочинстві, незважаючи на різне застосування, «засіб доказування» є малодослідженим поняттям. Переважає думка, що він є зовнішнім вираженням доказів. Така ситуація зумовлює аналіз та порівняння засобу доказування в інших видах судочинства.

У господарському судочинстві є дві різні точки зору на визначення засобу доказування. Зокрема, С. В. Васильєв зазначає, що під ним розуміється: а) джерело інформації і б) визначений спосіб доведення інформації до суду.

На думку Л. М. Ніколенка, поняття «засобу доказування» може вважатися сталим: це передбачені процесуальним законом способи отримання фактичних даних, які підтверджують або спростовують існування фактів, що цікавлять суд.

А. Р. Бєлкін зазначає, що у кримінальному процесі в розумінні того, що є засобом доведення, існують відмінності. Думки з цього приводу він згрупував так:

) засобами доведення виступають джерела доказів;

) засобами доведення є способи отримання доказів, джерела доказів і власне докази;

) засоби доведення - процесуальні дії, на підставі яких одержують докази;

) засоби доведення - докази - фактичні дані, відомості про факти.[12]

Аналіз спектру думок щодо розкриття змісту терміна «засіб доказування» дає підстави автору виділити точку зору Л. М. Ніколенка про сталість цієї дефініції.

Зауважимо, що процесуальні закони, не розтлумачуючи змісту засобів доказування, часто його застосовують. Так, відповідно до ч. 4. ст. 70 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України), ч. 2 ст. 59 Цивільно-процесуального кодексу (далі - ЦПК України), ч. 2 ст. 34 Господарсько-процесуального кодексу (далі - ГПК України), обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися жодними іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.

КАС України та ЦПК України, даючи перелік видів засобів доказування, не повідомляють, що це засоби доказування. Статті 69 та 57 відповідно лише зазначають, що ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Але підтвердити, що це саме засоби доказування, можна на підставі аналізу подібної правової норми в ГПК України, стаття 32 якого визначає, що ці дані встановлюються такими засобами: письмовими і речовими доказами, висновками судових експертів; поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі.

Отже, на підставі аналізу наукових підходів до визначення терміна «засіб доказування» та його законодавчого регламентування ми дійшли висновку, що засоби доказування - це чітко визначені процесуальним законом способи (пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів) встановлення будь-яких фактичних даних, які для суду є доказами.

Поняття «засіб доказування» та «джерело доказів» не можна ототожнювати, бо це є різні дефініції, що підтверджується відсутністю єдиного тлумачення у процесуальних законах. Джерело доказів на відміну від засобів доказування в ЦПК, КАС та ГПК України взагалі не використовується. Лише ч. 2. ст. 77 КАС України і ст. 63 ЦПК України, зазначають, що не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини. Отже, на законодавчому рівні застосовується лише термін «джерело» в розумінні походження певних обставин, що можуть бути використані як докази.[10]

Таке тлумачення джерела не дає змоги повною мірою розкрити його зміст, а тому необхідно проаналізувати наукові підходи до цієї проблеми. Важливо зазначити, що зазвичай у процесуальній науці термін «джерело доказування» ототожнюють із «засобом доказування». Так, під джерелами доказів слід розуміти ті, від яких надходить інформація про фактичні дані, що мають значення для правильного вирішення справи.

Але в адміністративному процесі є спроби визначити джерело фактичних даних як таке джерело інформації, з якого може започатковуватись доказова інформація (фактичні дані). Однак В. Г. Перепелюк зазначає, що джерело не завжди здатне переносити інформацію через нетривалість свого існування. Тому формою змісту доказів (фактичних даних) є процесуальні носії. Це обєкти, які є засобом фіксації, зберігання і перенесення доказової інформації у просторі та часі й одночасно виступають джерелом доказової інформації для субєктів процесу.

К. С. Осипов вважав, що «джерела судових доказів - це люди і предмети, які мають властивість відображати і зберігати протягом певного часу сліди явищ, що існували насправді». При цьому К. С. Осипов відносив до джерел доказів сторони, свідків, експертів, укладачів документів (але не самі документи) і різні речі.[18]

На думку Л. М. Ніколенка, точка зору К. С. Осипова видається правильнішою. Слово «доказ» вживається у процесуальній літературі та в ГПК України в розумінні «судовий доказ», і, отже, словосполучення «джерело доказу» слід читати як «джерело судового доказу», а стосовно конкретних видів судових доказів це звучатиме як «джерело свідчень свідка» або «джерело письмового доказу». Якщо джерелом доказів вважати засоби доказування, то відповідно джерелом свідчень свідка є самі його свідчення, а джерелом письмового доказу буде безпосередньо письмовий доказ. Письмові докази, речові докази, висновки експерта, свідчення свідків і пояснення сторін є тільки процесуальним елементом судових доказів.[19]

Тлумачний словник визначає слово «джерело» як те, що дає початок чому-небудь, звідки виходитиме що-небудь. Відповідно джерело доказу - це те, звідки виходять відомості про обставини справи. Крім того, визначаючи поняття джерела судового доказу, слід врахувати його практичне значення: суд повинен мати можливість безпосередньо досліджувати здатність джерела сприймати, зберігати і відтворювати відомості щодо обставин справи. Отже, в судовому процесі джерелом свідчень свідків є особа свідка, пояснень сторони - сторона, висновків експерта - експерт і письмовий документ, який він склав, - експертний висновок, речового доказу - предмет матеріального світу, а письмового доказу - особа, що його склала.

У наукових колах існує твердження, що засоби доказування в адміністративному судочинстві істотно не відрізняються від тих, що загальноприйняті в цивільному чи кримінальному судочинстві. З цим твердженням автор не може погодитися. Особливості засобів доказування в адміністративному судочинстві можна виокремити на підставі методів порівняння та аналізу засобів доказування в цивільному та господарському процесі. [27]

Отож джерелом судових доказів в адміністративному процесі є не засоби доказування, а особи й предмети матеріального світу, що вбирають, зберігають і відтворюють у судовому засіданні відомості, які мають значення для справи.

РОЗДІЛ ІІ. ЗАСОБИ ДОКАЗУВАННЯ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ

Засоби доказування в адміністративному судочинстві охоплюють пояснення сторін, третіх осіб, їх представників, показання свідків, письмові, речові докази, висновки експерта і спеціаліста. Законодавство закріплює порядок їх збирання, перевірки, дослідження й оцінки. Так, особисті засоби доказування досліджуються шляхом допиту осіб, а ті, що мають матеріальну форму вираження, через їх огляд. За юридичною заінтересованістю пояснення поділяють на визнання, твердження й заперечення. Показаннями свідка в розглядуваній сфері є повідомлення про відомі йому обставини, значимі для справи. Особливості показань свідка полягають, зокрема, в його процесуальному статусі й порядку його допиту, що є гарантією достовірності одержуваних відомостей, на яких суд ґрунтує свої висновки.

Письмові засоби доказування в адміністративному судочинстві слід ототожнювати з документами, під якими розуміються предмети матеріального світу, створені відповідним органом або особою. Документу як письмовому доказу притаманні як матеріальні, так і процесуальні ознаки. Документи в адміністративному судочинстві можуть бути класифіковані за такими критеріями, як субєкт формування, їх змістом, форма, джерела формування, способи сприйняття й відтворення, створення, характер засобів фіксації інформації. За способами створення письмовий документ може бути рукописним, машинним, електронним, який в адміністративному судочинстві може виступати самостійним засобом доказування. [9]

Речові докази, як засоби доказування в адміністративному судочинстві, слід розглядати комплексно, а саме як: (а) предмети матеріального світу й матеріальні сліди, що віддзеркалюють інформацію, що підлягає судовому дослідженню; (б) речі та їх властивості; (в) повідомлення і джерело його інформації; (г) магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про важливі обставини справи. Застосування такого підходу до розуміння речових доказів має забезпечити всебічний, повний, обєктивний розгляд справи. Речовими доказами можуть бути визнані показання технічних приладів і засобів, що мають функції фото-кінозйомки, відеозапису. Особливе місце серед засобів доказування посідають докази із застосуванням спеціальних знань - висновки експерта і спеціаліста, які розмежовуються за обсягом, характером, складнощами вирішуваних завдань. Висновок експерта - це самостійний засіб доказування, сутність якого полягає в доведенні ним до відома суду в установленій законом формі результатів експертного дослідження питань, розвязання й вирішення яких потребує спеціальних знань й вмінь, і має значення для встановлення істини по справі. Висновок спеціаліста є письмовим викладенням думки особи, яка володіє такими знаннями, з поставлених судом питань.

2.1Пояснення сторін, третіх осіб, їх представників, показання свідків в адміністративному судочинстві

Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників полягають у їх повідомленнях про факти, які цікавлять суд, та є основою їх вимог і заперечень. Ці пояснення оцінюються судом разом з іншими доказами у справі. Так, зокрема, суд має порівняти пояснення однієї сторони у справі з поясненнями іншої сторони, з іншими доказами у справі і лише тоді робити висновок щодо їх достовірності.

Пояснення сторін і третіх осіб щодо обставин у справі можуть бути викладені у письмовій формі (у позовній заяві, запереченні проти позову, в апеляційній скарзі), а також в усній формі (за їх особистої участі в судовому засіданні).

Пояснення сторін, третіх осіб або їх представників поділяються на твердження та визнання.

Твердження - це пояснення сторони або третьої особи, в якому містяться відомості про факти, що покладені в основу вимог або заперечень і які підлягають встановленню в суді.[10]

Твердження сторін або третіх осіб можуть бути покладені в основу рішення суду в конкретній справі лише за умови, що вони були зроблені у судовому засіданні та підтверджені іншими доказами.

Визнання - пояснення сторони, яка підтверджує існування факту, який має доказувати інша сторона. Визнання - це згода з фактом, на якому інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення.[13]

Беручи участь в процесі, сторони і треті особи висловлюють судження з різних питань, і не всі ці доводи та міркування належать до числа доказів. Пояснення сторін і третіх осіб є доказами в тій частині, у якій вони містять відомості про факти, що належать до предмету доказування. В поясненнях сторін виділяють: І) повідомлення, відомості про факти, тобто докази; 2) волевиявлення; 3) судження про юридичну кваліфікацію правовідносин; 4) мотиви, аргументи, за допомогою яких кожна сторона висвітлює фактичні обставини у вигідному для себе аспекті; 5) вираження емоцій, настроїв.

Визнання факту треба відрізняти від визнання позову. Визнання факту - показання сторони про наявність (відсутність) сприйнятого нею факту. Визнання позову - це заява сторони про небажання вступати в спір проти позову. Якщо перше дає можливість суду встановити факт, то друге дає право суду ліквідувати процес, спір. Тому визнання позову - категорія, що належить до вияву дії принципу диспозитивності, визнання факту - категорія, що належить до вияву дії принципу змагальності.[18]

При оцінці пояснень сторін і третіх осіб суду необхідно дотримуватися наступних правил: а) усвідомити, у чому полягає суть вимог позивача та заперечень відповідача, тобто чітко визначити їх позиції в спорі про право, що розглядається; б) відмежувати в показаннях факти від міркувань, логічних висновків і емоцій; в) слідкувати за тим, щоб пояснення сторін і третіх осіб мали властивість внутрішньої погодженості, тобто не суперечили самим собі, не містили протилежних, взаємовиключних відомостей; г) оцінювати пояснення сторін і третіх осіб неодмінно із врахуванням всієї зібраної в справі доказової інформації.

Під час судового розгляду справи по суті, після доповіді у справі суд заслуховує пояснення позивача та третьої особи, яка бере участь на його стороні, пояснення відповідача та тетьої особи, яка бере участь на його стороні, а також інших осіб, які беруть участь у справі.

Якщо разом із стороною, третьою особою у справі беруть участь їх представники, суд після пояснень сторони, третьої особи заслуховує пояснення їхніх представників, а за їхнім клопотанням пояснення може давати тільки представник. Якщо в справі заявлено кілька позовних вимог, суд може зобов'язати сторони та інших осіб, які беруть участь у справі, дати окремо пояснення щодо кожної них. Якщо сторони та інші особи, які беруть участь у справі, висловлюються нечітко або з їхніх слів не можна дійти висновку про те, чи визнають вони обставини, чи заперечують проти них, суд може зажадати від цих осіб конкретної відповіді - "так" чи "ні". Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, задають питання один одному у порядку, встановленому головуючим. Якщо у справі є письмові пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, головуючий оголошує зміст цих пояснень.[16]

На стадії апеляційного провадження першою пояснення після доповіді судді-доповідача дає особа, яка подала апеляційну скаргу. Якщо апеляційні скарги подали обидві сторони, першим дає пояснення позивач. Далі заслуховуються пояснення інших осіб, які беруть участь у справі (ч. З ст. 304 ЦПК). У суді касаційної інстанції особливістю отримання пояснень є те, що суд може обмежити їх тривалість, встановивши для всіх осіб, які беруть участь у справі, рівний проміжок часу, про що оголошується на початку судового засідання (ч. 4 ст. 333 ЦПК). З метою захисту інтересів сторін, разом з визнанням цивільне процесуальне законодавство передбачає також відмову від визнання обставин. Відповідно до ст. 178 ЦПК відмова від визнання в попередньому судовому засіданні обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини, або обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У такому разі зазначені в ухвалі обставини доводяться в загальному порядку.

Показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Джерелами обізнаності свідка можуть бути первинні докази - безпосереднє сприйняття певної обставини, або похідні докази - сприйняття інформації про обставину з інших джерел. Свідком може бути лише фізична особа, тому що вона може сприймати та відтворювати інформацію. Для того, щоб визнати показання свідка засобом доказування, необхідно перевірити джерело отримання ним інформації.[25]

Свідок має право давати показання рідною мовою або мовою, якою він володіє, користуватися письмовими записами, відмовитися від давання показань у випадках, встановлених законом, а також на компенсацію витрат, пов'язаних з викликом до суду.

За завідомо неправдиві показання або за відмову від давання показань з непередбачених законом підстав свідок несе кримінальну відповідальність, а за невиконання інших обов'язків - відповідальність, встановлену законом (ст. 50 ЦПК). На свідка покладаються 2 основні обов'язки - з'явитися до суду у призначений час і дати правдиві показання щодо відомих йому обставин справи.

Свідок - юридично не заінтересована в результатах справи особа. Громадяни, у яких заінтересованість має юридичний характер, залучаються в процес як особи, які беруть участь у справі (наприклад, як позивач, відповідач, третя особа). Інша (крім юридичної) заінтересованість громадянина у результатах справи не перешкоджає його допиту в суді як свідка.

Закон не встановлює вік, з досягненням якого особа може бути допитана в суді як свідок. За необхідності можуть бути допитані малолітні та неповнолітні свідки (ст. 182 ЦПК).

Свідок стає носієм відомостей про факти в результаті збігу обставин, або безпосередньо сприймаючи події, що є обставинами цієї справи, або в результаті одержання відомостей про них від інших осіб. Тому не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини (ст. 63 ЦПК).

Цивільне процесуальне законодавство встановлює обмеження, що перешкоджають виклику і допиту певних осіб як свідків. Імунітет свідка - це надане свідкові право відмовитися від давання показань в силу родинних відносин або службових обов'язків.[23]

Відповідно до положень ст. 63 Конституції та ст. 52 ЦПК фізична особа має право відмовитися давати показання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів. Відповідно, особа, яка відмовляється давати показання, зобов'язана повідомити причини такої відмови. Службовий імунітет може бути заснований на займаній посаді і службовому одержанні інформації.

Відповідно до ст. 51 ЦПК не підлягають допиту як свідки:

) недієздатні фізичні особи, а також особи, які знаходяться на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі і не здатні через свої фізичні або психічні вали вірно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання; 2) особи, які за законом зобов'язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв'язку з їхнім службовим чи професійним становищем, - про такі відомості; 3) священнослужителі - про відомості, одержані ними на сповіді віруючих; 4) професійні судді, народні засідателі та присяжні - про обставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішення чи вироку; 5) особи, які мають дипломатичний імунітет, не можуть бути допитані як свідки без їхньої згоди, а представники дипломатичних представництв - без згоди дипломатичного представника.[18]

ЦПК докладно регламентує процедуру допиту свідків у суді. Кожний свідок допитується окремо. Свідки, які ще не дали показань, не можуть перебувати в залі судового засідання під час розгляду справи. Перед допитом свідка головуючий установлює його особу, вік, рід занять, місце проживання і стосунки із сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, роз'яснює його права і з'ясовує, чи не відмовляється свідок із встановлених законом підстав від давання показань. Відмова віддавання показань приймається судом шляхом постановлення ухвали.

Допит малолітніх свідків і, на розсуд суду, неповнолітніх свідків провадиться в присутності педагога або батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників, якщо вони не заінтересовані у справі.

Свідкам, які не досягли 16-річного віку, головуючий роз'яснює обов'язок дати правдиві показання, не попереджаючи про відповідальність за відмову від давання показань і за завідомо неправдиві показання, і не приводить до присяги.

Закон встановлює обов'язкову усну форму показань свідків. Це забезпечує безпосередність їх сприйняття, дає можливість суду за допомогою питань одержати від свідка найбільш повні відомості, правильно оцінити, наскільки показання свідка правдиві та достовірні.[13]

Суд повинен дати оцінку показанням свідків. Предметом допиту свідків є встановлення достовірних відомостей про суть розслідуваної події, про обставини, що перебувають у причинних зв'язках із цією подією, одержання відомостей, що дозволяють перевірити, оцінити наявні докази і виявити джерела нових доказів. Завдяки показанням свідків можуть бути отримані як відомості про фактичні дані, так і оціночні судження. Доказову силу мають лише повідомлення свідка про факти. Однак факти відтворюються у формі суджень і умовиводів.

Суд оцінює показання свідка у сукупності з іншими доказами та з урахуванням ступеня довіри до нього, яка формується безпосередньо під час спостереження за його поведінкою, заслуховування думки осіб, які беруть участь у справі, щодо показань свідка. Суд не може брати до уваги показання свідка, який особисто не сприймав обставину та не може назвати джерел своєї обізнаності щодо неї, тобто не зазначає, звідки йому стало відомо про цю обставину. Якщо показання свідка є похідним доказом, суд має за можливості дослідити і джерело обізнаності свідка. Так, якщо показання свідка засновані на повідомленні від іншої особи, суд повинен також допитати цю особу як свідка.[16]

2.2 Письмові засоби доказування в адміністративному судочинстві

Письмовими доказами є будь-які предмети, на яких за допомогою знаків виражені відомості про певні обставини, що мають значення для справи. Письмові докази підтверджують обставини своїм сутнісним змістом.

Письмовими доказами є: а) будь-які документи; б) акти; в) листи (службового чи особистого характеру) або витяги з них. Доказами можуть бути лише ті письмові записи, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи, тобто належати до предмету доказування.

Документ - це діловий папір, що виданий за підписом уповноваженої особи, має визначені реквізити та викладений у письмовій формі. Як правило, документ спрямований на підтвердження певного юридичного факту чи права особи. Документом також є офіційне посвідчення особи, наприклад, паспорт, посвідчення тощо. Отже, документ є різновидом письмових доказів. Документ - це результат відображення фактів, подій, явиш об'єктивної дійсності та розумової діяльності людини за допомогою письма, графіки, фотографії, звукозапису або іншим способом на спеціальному матеріалі (папері, фотоплівці, папірусі, пергаменті тощо). Документи є засобом зберігання та передачі в часі і просторі різної інформації.[9]

Різновидом документів є електронні документи. Відповідно до ст. 5 Закону України від 22 травня 2003 р. "Про електронні документи та електронний документообіг" електронний документ - це документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов'язкові реквізити документа. Електронний документ може бути створений, переданий, збережений і перетворений електронними засобами на візуальну форму. Візуальною формою подання електронного документа є відображення даних, які він містить, електронними засобами або на папері у формі, придатній для сприймання його змісту людиною.

Відповідно до ст. 8 Закону "Про електронні документи та електронний документообіг" юридична сила електронного документа не може бути заперечена виключно через те, що він має електронну форму. Допустимість електронного документа як доказу не може заперечуватися виключно на підставі того, що він має електронну форму.

Відповідно до ст. 6 цього Закону електронний підпис є обов'язковим реквізитом електронного документа, який використовується для ідентифікації автора та (або) підписувача електронного документа іншими суб'єктами електронного документообігу. Накладанням електронного підпису завершується створення електронного документа.

Документами також є протоколи про вчинення окремих процесуальних дій, у тому числі протоколи допиту свідка в порядку забезпечення доказів чи судового доручення.

Акт - це діловий папір, складений уповноваженою на це особою, в якому зафіксовано вчинення певної дії (дій) та її (їх) результати. Актами можуть бути акт ревізії, акт перевірки, акт приймання-передачі тощо.

Лист - це будь-яке повідомлення однієї особи, адресоване іншій особі, передане поштою, кур'єром, факсом, електронною поштою тощо. Лист - це поштове відправлення з вкладенням письмового повідомлення або документа.

Перелік різновидів письмових доказів не є вичерпним і не підлягає звуженому тлумаченню. Письмовим доказом можуть бути визнані будь-які записи, які містять інформацію про обставини у справі у вигляді літер, чисел чи інших знаків, схем тощо.[11]

Письмові докази класифікуються за різними критеріями: змістом, формою, суб'єктом формування, способом формування.

За змістом письмові докази поділяються на розпорядчі та довідково-інформаційні. Розпорядчими є письмові докази, що містять волевиявлення осіб, від яких вони виходять, спрямовані на виникнення, зміну чи припинення правовідносин (акти, накази, розпорядження). Довідково-інформаційні письмові докази - - це докази, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи (довідки, акти, листи, звіти, протоколи).

За формою письмові докази поділяються на прості та нотаріально посвідчені. Прості письмові докази - це докази, які не підлягають офіційному посвідченню чи державній реєстрації (розписки, записки, приватні листи). Нотаріально посвідчені докази - це такі письмові докази, що посвідчені нотаріусом або іншими особами, які мають на це право, з дотриманням єдиної нотаріальної процесуальної форми (свідоцтва, договори, заяви тощо).

За суб'єктом формування письмові докази поділяються на офіційні та приватні (неофіційні). Офіційними письмовими доказами є такі, що видаються офіційними органами (органами державної влади, місцевого самоврядування, установами, підприємствами, організаціями, посадовими особами), підписуються уповноваженими особами, мають відповідні реквізити, відповідають компетенції органу, а також іншим вимогам, встановленим законом для здійснення певних юридичних дій. Приватні (неофіційні) письмові докази - це докази, які походять від приватних осіб і не пов'язані з виконанням будь-яких повноважень (приватне листування, замітки, щоденники).[13]

За способом формування (створення) письмові докази поділяються на оригінали та копії. Оригінали - це письмові докази, які є першими примірниками і подаються у вигляді, в якому вони були видані вперше. Копії - це відтворення їх оригіналів, тобто перших примірників у повному обсязі або частково.

Необхідно розрізняти письмові докази та письмові матеріали (наприклад, протокол допиту свідка, що був отриманий в порядку виконання окремого доручення; письмові клопотання у справі; письмові нотатки, якими користується свідок), які не є письмовими доказами.

Для письмових доказів притаманні такі основні ознаки: а) відомості, що мають значення для справи, відображені за допомогою визначених знаків, доступних для сприйняття людиною; б) відомості про факти, що містяться в письмовому доказі, походять від осіб, які ще не мають процесуального становища сторони, інших осіб, що беруть участь у справі, експерта; в) письмові докази виникають, як правило, до порушення процесу та поза зв'язком з ним.

Ознаками письмових доказів є такі їх особливості: 1) відомості про фактичні дані у письмових доказах знаходять своє відображення на матеріальних предметах, що придатні для письма; 2) фактичні дані відображаються у письмових доказах у формі певних знаків, що є доступними для сприйняття та розуміння людиною.

Письмові докази, як правило, подаються до суду в оригіналі. Проте можуть виникати ситуації, коли в силу об'єктивних чи суб'єктивних причин особи подають копію письмового доказу. У такому випадку суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу. До набрання судовим рішенням законної сили оригінали письмових доказів можуть бути повернуті за клопотанням осіб, які їх подали, але тільки за умови, що це можливо без шкоди для розгляду справи. У такому разі у справі залишається засвідчена суддею копія письмового доказу (ст. 138 ЦПК). Від копії варто відрізняти дублікат документа - повторно виданий (складений) документ, що має з оригіналом однакову юридичну чинність.[11]

Закон установлює порядок витребування і надання до суду письмових доказів у цивільних справах. У випадку, коли в одержанні доказів у сторін і інших осіб, які беруть участь у справі, є труднощі, суд за їх клопотанням зобов'язаний витребувати такі докази. У заяві про витребування доказів повинно бути зазначено, який доказ потрібен, підстави, на яких особа вважає, що доказ перебуває в іншої особи, обставини, які можуть підтвердити цей доказ.

Існують такі способи витребування письмових доказів: 1) витребування письмових доказів від державних установ, організацій, а також громадян безпосередньо судом, що розглядає справу; 2) витребування письмових доказів шляхом видачі особі, яка бере участь у справі, запиту суду на право одержання письмового доказу і подання його до суду; 3) витребування письмових доказів, коли вони перебувають в іншому місті або районі, через інший суд у порядку судового доручення. Вибір одного із зазначених способів витребування письмових доказів залежить від умов і місця знаходження доказів у кожній конкретній цивільній справі. Витребувані судом докази направляються до суду безпосередньо.[9]

Під час дослідження письмових доказів письмові докази або протоколи їх огляду оголошують у судовому засіданні і подають для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках - також експертам, спеціалістам і свідкам. Особи, які беруть участь у справі, можуть давати свої пояснення із приводу цих доказів або протоколу їх огляду. Особи, що беруть участь у справі, із приводу зазначених доказів можуть задавати питання свідкам, а також експертам, спеціалістам.

Відповідно до ч. 2 ст. 185 ЦПК у разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду особою, яка бере участь у справі, для ознайомлення документ викликає сумніви з приводу його достовірності або є фіктивним, особа, яка подала цей документ, може просити суд виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів. Заява про підробку може бути подана тільки щодо письмових і речових доказів.[14]

У цивільному судочинстві у сторін або інших осіб, які подали докази, немає права розпорядження доказами. Сторона не може взяти поданий нею доказ назад. Заява про фальсифікацію підлягає перевірці судом. Підробність документа виявляється шляхом дослідження інших засобів доказування, для чого можуть бути залучені інші докази або призначена експертиза. Якщо суд у процесі дослідження, порівняння, зіставлення доказів дійде висновку про підробку документа, він усуває його своєю ухвалою із числа доказів.

Особлива увага в ЦПК приділяється оголошенню і дослідженню змісту особистих паперів, листів, записів телефонних розмов, телеграм і інших видів кореспонденції. Зміст особистих паперів, листів, записів телефонних розмов, телеграм та інших видів кореспонденції фізичних осіб може бути оголошений і досліджений у відкритому судовому засіданні тільки за згодою осіб, визначених ЦК (ст. 186 ЦПК).

Згода автора кореспонденції та адресата відправлення повинна бути виражена в ствердній формі прямо, без будь-яких умов, у письмовому вигляді або усно. Згода необхідна не тільки на оголошення всього документа, але і окремих його частин, витягів з документа, якщо тільки вони мають доказове значення.

Письмові докази оцінюються судом щодо дотримання вимог до їх форми і змісту. Щодо форми документа повинна бути врахована компетентність органу, що видав документ, і відповідність самого документа встановленим вимогам. За змістом документ повинен відповідати таким вимогам:

а) виходити дійсно від тієї особи, що зазначена в тексті як його автор;

б) текст повинен відповідати намірам особи, від імені якої виходить;

в) зміст документа з точки зору відомостей, що викладаються у ньому, повинен відображати дійсний стан речей. [16]

Невідповідність документа цим вимогам є підставою його заперечення, що можливо шляхом подання заяви про підробку або заперечення документа по суті.

2.3Речові засоби доказування в адміністративному судочинстві

Дії людей, а також події, встановленням яких займається суд в процесі судового доказування, завжди відбуваються в певній обстановці, ситуації, у взаємозв'язку та взаємодії з іншими об'єктами, речами. Ці дії можуть про себе інформацію (фактичні дані) як у свідомості людей, так і на об'єктах навколишньої обстановки шляхом безпосереднього впливу на властивості, зовнішній вигляд, розташування цих об'єктів. Відсутність дії, тобто бездіяльність також може спричинити зміни в предметах, що нас оточують, наприклад, псування речі. Відсутність змін в обстановці, у предметах, в свою чергу, може свідчити про бездіяльність з боку людей чи подій.[11]

У випадку коли суд отримує відомості про факти шляхом зняття інформації з "німих свідків", тобто з речей, що містять сліди, відбитки дій, подій, бездіяльності, доказування відбувається за допомогою речових доказів. Речі стають носіями доказової інформації в силу того, що вони відображають різноманітні зв'язки між явищами: зв'язки причин та наслідків, часові, просторові, умов і обумовленості. Речові докази відрізняються від письмових доказів. У документі, що є речовим доказом, інформація міститься у вигляді матеріальних ознак, таких, що наочно сприймаються (наприклад, документ із слідами підчистки). У документі, що є письмовим доказом, ця інформація передається за допомогою знаків (цифр, літер тощо).

Речові докази також ще називають "реальними", безпосередніми доказами. В цих визначеннях знаходить відображення процес формування речових доказів, що полягає у впливі на зовнішній вигляд, структуру, властивості речей. Речовими доказами є різні предмети, що своїми властивостями, зовнішнім виглядом, змінами, місцем знаходження, належністю чи іншими ознаками можуть підтвердити чи спростувати існування обставин, що мають істотне значення для правильного вирішення справи. Зміст речових доказів становлять відомості про факти-дії, факти-стани, факти-бездіяльність, які суд сприймає безпосередньо візуальним шляхом або за допомогою експертів, які розкривають зміст речових доказів.[19]

Речові докази мають доказову цінність в таких випадках:

а) якщо є доказами як об'єкти безпосереднього судового пізнання;

б) якщо вони мають значення доказового факту;

в) якщо вони є об'єктами експертного дослідження.[12]

Розрізняють первісні та похідні речові докази. Первісні речові докази піддаються відтворенню, тобто перенесенню і фіксації їх на іншому матеріальному предметі, що має здатність зберігати та відтворювати за необхідності первісний речовий доказ. Похідні речові докази можуть бути використані в судовому процесі у тих випадках, коли слід, відбиток якої-небудь події, дії, бездіяльності за своїм характером недовговічний і отже, згодом може зникнути. Речові докази подаються особами, які беруть участь у справі. Якщо вони не можуть самостійно одержати необхідний речовий доказ, вони вправі звернутися до суду із клопотанням про витребування цього доказу. У клопотанні повинна бути описана річ, зазначені причини, що перешкоджають самостійному її одержанню, і підстави, з яких особа вважає, що річ перебуває в цієї особи або організації.

За неможливості доставлення речових доказів до суду через їх громіздкість або з інших причин закон дозволяє використання фотографій і відеозаписів речей. Суд також має право зробити огляд речових доказів на місці. Так, відповідно до ст. 140 ЦПК речові та письмові докази, які не можна доставити до суду, оглядаються за їх місцезнаходженням.

Речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи. Аудіо - і відеозапис належать до речових доказів тому, що інформація в них зберігається на матеріальному об'єкті неживої природи в стані, що не розвивається. Аудіовізуальною інформацією є зорова інформація, що супроводжується звуком; зорова інформація без звукового супроводження; звукова інформація.[26]

Носії аудіовізуальної інформації специфічні. Ними може бути не будь-який матеріальний об'єкт, а спеціально виготовлений матеріал (диск, плівка). Інформація на носій передається за допомогою існуючих технічних засобів, а не від безпосереднього впливу на матеріал джерела відомостей про факт.

Дослідження відео - і звукозаписів у судовому засіданні починається з такої процесуальної дії, як відтворення їхнього змісту. Відповідно до ст. 188 ЦПК відтворення звукозапису і демонстрація відеозапису проводяться в судовому засіданні або в іншому приміщенні, спеціально підготовленому для цього, з відображенням у журналі судового засідання особливостей оголошуваних матеріалів і зазначенням часу демонстрації. Після цього суд заслуховує пояснення осіб, які беруть участь у справі. У разі потреби відтворення звукозапису і демонстрація відеозапису можуть бути повторені повністю або у певній частині.

При відтворенні звукозапису, демонстрації відеозапису, які мають приватний характер, а також при їх дослідженні застосовуються правила ЦПК про оголошення і дослідження змісту особистого листування і телеграфних повідомлень. З метою з'ясування відомостей, що містяться у матеріалах звуко - і відеозапису, а також у зв'язку з надходженням заяви про їх фальсифікацію судом може бути залучено спеціаліста або призначено експертизу.[21]

.4Висновки експерта і спеціаліста в адміністративному судочинстві

У тих випадках, коли необхідні спеціальні знання, фактичні обставини у справі можуть бути встановлені за допомогою висновків експертів. Висновок експерта як доказ формується в результаті проведеного за рішенням суду експертного дослідження окремих фактичних обставин особами, які мають спеціальні знання в галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла тощо.

Експертиза становить дослідження наданих судом об'єктів, яке проводиться експертами на основі спеціальних знань та на науковому підґрунті з метою вивчення відомостей про факти, що мають істотне значення для правильного вирішення справи, яке відбувається у процесуальному порядку з дотриманням встановлених чинним законодавством правил. Судовим доказом є не сама по собі експертиза як засіб дослідження, з'ясування та пізнання фактичних обставин, а висновки експертів, що сформульовані на основі експертизи. Експертиза - це науково-дослідницький шлях до висновків про фактичні обставини у справі, що формулюється у висновках експертів. Тобто експертиза є засобом дослідження фактичної інформації з метою отримання доказів - висновків експертів.

Експертиза (франц. expertise, лат. expertus - досвідчений, випробуваний) - вивчення, перевірка, аналітичне дослідження, кількісна чи якісна оцінка висококваліфікованим фахівцем, установою, організацією певного питання, явища, процесу, предмета тощо, які потребують спеціальних знань у відповідній сфері.[9]

Відповідно до ст. 1 Закону "Про судову експертизу" судова експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явиш і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання, досудового та судового слідства.

Ознаками судової експертизи є:

а) застосування спеціальних знань у формі дослідження (отримання нових даних, які до цього не були відомі суду) до певних об'єктів та предметів (спеціальними знаннями є професійні знання, що застосовуються експертами та не є загальновідомими);

б) здійснення експертизи особливим суб'єктом - - експертом за дорученням суду;

в) дотримання процесуальної форми;

г) отримання нових фактів та оформлення результатів у вигляді висновків експерта. [18]

Серед осіб, які сприяють здійсненню адміністративного судочинства (осіб, які є іншими учасниками адміністративного процесу), особливе місце посідає експерт. Цей субєкт відіграє в адміністративному процесі забезпечувальну роль, оскільки виконує процесуальні функції лише допоміжного характеру, реалізує процесуальні дії, які допомагають розглядати публічно- правовий спір та вирішувати його по суті. Тому і вважається, що експерт сприяє здійсненню адміністративного судочинства, забезпечує його належну якість та повноту. Експерт не має також ні матеріального, ні процесуального інтересу в результатах адміністративної справи - йому байдуже, на користь кого саме буде постановлено рішення по адміністративній справі, в якій він відігравав допоміжну роль. Участь експерта в адміністративному процесі обумовлюється й водночас обмежується лише тим обсягом повноважень, який покладений на нього чинним адміністративним процесуальним законодавством.[27]

Проблеми правового статусу експерта в основному досліджували науковці в галузі кримінального процесу та криміналістики. Що ж стосується визначення правового статусу експерта в адміністративному судочинстві, то на сьогодні у звязку з тим, що воно є мало дослідженим, це питання є досить актуальним. Тому спробуємо дати стислу характеристику його правового статусу саме в адміністративному судочинстві

Із точки зору семантики експерт (від лат. «ехреііш» - досвідчений, випробуваний) - це фахівець у будь-якій галузі, що проводить експертизу та здатний на підставі своїх знань та досвіду надавати кваліфіковану консультацію [15]. Для розуміння поняття експерта важливим є визначення судової експертизи, якою ст. 1 Закону України «Про судову експертизу» [1] визнає дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних обєктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання, досудового та судового слідства.

Європейська континентальна доктрина визначає правове становище експерта як помічника судді, англо-американська - як свідка. Вітчизняне законодавство визнає експерта самостійним субєктом процесу, який має власний обсяг процесуальних прав та обовязків, що відрізняють його від інших субєктів процесуальної діяльності. Відмінною рисою такого субєкта процесу є обєктивна незаінтересованість у кінцевому вирішенні справи, що обумовлено його функцією подання суду особливого доказу - експертного висновку. Специфічним є також те, що експерт заздалегідь (a priori) не має доказової інформації - він отримує її в ході спеціального дослідження за допомогою своїх спеціальних знань.

Відповідно до ст. 66 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) [2] експертом є особа, яка має необхідні знання та якій доручається дати висновок з питань, що виникають під час розгляду справи і стосуються спеціальних знань цієї особи, шляхом дослідження матеріальних обєктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини у справі. Тобто експерт у процесуальному значенні є фізичною особою, що має необхідні спеціальні знання, досвід та навички для надання висновку з досліджуваних питань у юридичній справі. При цьому під спеціальними знаннями розуміють сукупність науковообґрунтованих відомостей окремого (спеціального) виду, які мають особи - спеціалісти в межах будь-якої професії різних галузей науки, техніки, мистецтва та ремесла і відповідно до норм процесуального законодавства використовують їх для успішного вирішення завдань судочинства.

Законом насамперед встановлено вимоги, яким має відповідвідати експерт. Так, він повинен мати відповідну вищу освіту (освітньо-кваліфікаційний рівень не нижче спеціаліста), пройти відповідну підготовку в галузі судової експертизи і знати законодавство України про судову експертизу. Судові експерти, які не є працівниками державних установ, допускаються до судово-експертної діяльності за умови, що вони мають відповідну вищу освіту (освітньо- кваліфікаційний рівень не нижче спеціаліста), пройшли відповідну підготовку (стажування) в державних спеціалізованих установах Міністерства юстиції України, атестовані та отримали кваліфікацію судового експерта з певної спеціальності у передбаченому законом порядку. Кваліфікація судового експерта фахівцям, які не є працівниками державних спеціалізованих установ, присвоюється згідно з Переліком основних видів судових експертиз та експертних спеціальностей, за яким присвоюється кваліфікація судового експерта фахівцям, що не працюють у державних спеціалізованих установах [3]. Залежно від спеціалізації і рівня підготовки працівникам державної спеціалізованої установи присвоюються кваліфікація судового експерта й кваліфікаційний клас. Атестація судових експертів з метою присвоєння кваліфікаційного класу судового експерта проводиться відповідно до Положення про кваліфікаційні класи судових експертів працівників науково-дослідних установ судових експертиз Міністерства юстиції України, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України від 9 липня 2008 р. № 1163/5 [4].

Особа або орган, які призначили судову експертизу, можуть доручити її проведення тим судовим експертам, яких внесено до державного Реєстру атестованих судових експертів, а у передбачених законом випадках - іншим фахівцям з відповідних галузей знань.

При призначенні конкретної особи експертом в адміністративній справі важливе значення має її неупередженість та незаінтересованість у результатах розгляду та вирішення справи. Тому КАС України у ряді випадках передбачає можливість відводу (самовідводу) експерта. Зокрема, відповідно до ч. 1 ст. 27, ст. 29 КАС України експерт не може брати участі в розгляді адміністративної справи і відводиться: якщо він брав участь у розгляді цієї справи або повязаної з нею справи як представник, секретар судового засідання, свідок, експерт, спеціаліст, перекладач; якщо він прямо чи опосередковано заінтересований у результаті розгляду справи; якщо він є членом сімї або близьким родичем (чоловіком, дружиною, батьком, матірю, вітчимом, мачухою, сином, дочкою, пасинком, падчеркою, братом, сестрою, дідом, бабою, внуком, внучкою, уси- новлювачем чи усиновленим, опікуном чи піклувальником, членом сімї або близьким родичем цих осіб) сторони або інших осіб, які беруть участь у справі; за наявності інших обставин, які викликають сумнів у неупередженості експерта; він перебував або перебуває в службовій або в іншій залежності від осіб, які беруть участь у справі; проводив ревізію, перевірку тощо, матеріали яких використовуються при розгляді даної справи; зясування обставин, які мають значення для справи, виходить за межі сфери його спеціальних знань.[12]

Центральним елементом правового статусу експерта є його обовязки. Аналіз КАС України, Закону України «Про судову експертизу», Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень [5] дозволяє зробити висновок, що судовий експерт в адміністративному судочинстві зобовязаний:

провести повне дослідження й дати обґрунтований та обєктивний письмовий висновок щодо поставлених йому питань, у разі необхідності - прибути за викликом суду, дати висновок або розяснити його в судовому засіданні;

на вимогу судді, суду дати розяснення щодо даного ним висновку;

заявляти самовідвід за наявності передбачених законодавством підстав, які виключають його участь у справі;

негайно подати матеріали справи та інші документи, що використовувалися для проведення експертизи у разі поста- новлення ухвали суду про припинення проведення експертизи;

забезпечити збереження обєкта експертизи під час проведення дослідження. Якщо дослідження повязане з повним або частковим знищенням обєкта експертизи або зміною його властивостей, експерт має одержати на це відповідний дозвіл суду, який оформлюється ухвалою;

невідкладно повідомити суд про неможливість проведення ним експертизи через відсутність у нього необхідних знань або без залучення інших експертів;

невідкладно заявити суду клопотання щодо уточнення доручення або повідомити суд про неможливість проведення ним експертизи за заданими питаннями у разі виникнення сумніву щодо змісту та обсягу доручення.[8]

Що ж стосується прав експерта, то незалежно від виду судочинства він вправі: ознайомлюватися з матеріалами справи, що стосуються предмета судової експертизи, і подавати клопотання про надання додаткових матеріалів; указувати у висновку експерта на виявлені в ході проведення судової експертизи факти, які мають значення для справи і з приводу яких йому не були поставлені питання; з дозволу особи або органу, які призначили судову експертизу, бути присутнім під час проведення судових дій і заявляти клопотання, що стосуються предмета судової експертизи; подавати скарги на дії особи, у провадженні якої перебуває справа, якщо ці дії порушують права судового експерта; одержувати винагороду за проведення судової експертизи, якщо її виконання не є службовим завданням; проводити на договірних засадах експертні дослідження з питань, що становлять інтерес для юридичних і фізичних осіб, з урахуванням обмежень, передбачених законом; ставити запитання особам, які беруть участь у справі, та свідкам; на забезпечення безпеки за наявності відповідних підстав.

Ще одним елементом правового статусу експерта є його відповідальність за неналежне виконання своїх обовязків. Судовий експерт на підставах і в порядку, передбачених законодавством, може бути притягнутий до дисциплінарної, майнової, адміністративної чи кримінальної відповідальності.

Підставою дисциплінарної відповідальності судового експерта є порушення вимог законодавства України про судову експертизу та/або методичних вимог під час проведення досліджень. Порядок притягнення судових експертів до дисциплінарної відповідальності визначається Положенням про експертно-кваліфікаційні комісії та атестацію судових експертів. До судових експертів можуть бути застосовані такі дисциплінарні стягнення: попередження; зупинення дії Свідоцтва; анулювання Свідоцтва; пониження кваліфікацій - ного класу судового експерта (щодо судових експертів науково-дослідних установ судових експертиз Мінюсту). При обранні виду дисциплінарного стягнення комісія повинна врахувати ступінь тяжкості вчиненого проступку, обставини, за яких вчинено проступок, і результати роботи судового експерта за попередні роки.

Майнова відповідальність експерта настає за правилами, встановленими цивільним законодавством, зокрема, ст. ст. 1166, 1172, 1173, 1192 Цивільного кодексу України [6].

Адміністративну відповідальність експерта передбачено ст. ст. 185-3, 185-4 Кодексу України про адміністративні правопорушення [7], а саме за:

злісне ухилення від явки в суд;

злісне ухилення від явки до органів досудового слідства або дізнання.

Нарешті, кримінальну відповідальність експерта передбачено ст. 384, ч. 1 ст. 385 та ч. 1 ст. 387 Кримінального кодексу України [8]/

ВИСНОВКИ

Врезультаті дослідження ми дійшли таких висновків. Поняття «засіб доказування» та «джерело доказування» не є тотожними категоріями. Засоби доказування - регламентовані процесуальним законом способи встановлення будь-яких фактичних даних, які для суду є доказами. Джерелом судових доказів в адміністративному процесі є не засоби доказування, а особи й предмети матеріального світу, що вбирають, зберігають і відтворюють у судовому засіданні відомості, які мають значення для справи.

Засоби доказування в адміністративному судочинстві України відрізняються від засобів доказування в цивільному та господарських процесах і мають певні особливості, зокрема передбачають найбільшу кількість видів засобів доказування; найчастіше використовуються письмові засоби доказування; електронні документи віднесено до письмових засобів доказування; визнання стороною обставин не є обовязковими для суду. Тож виділимо основні особливості доказування в адміністративному процесі.

. Порівняно найбільша кількість передбачених законом видів засобів доказування. Згідно зі статтею 69 КАС України засобами доказування є: пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників, показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів.

На відміну від статті 57 ЦПК України, ст. 69 КАС України не передбачає, що пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників мають доказове значення лише тоді, коли такі особи допитані як свідки. Водночас частина перша статті 76 КАС України надає право таким особам дати пояснення про відомі їм обставини за правилами допиту свідків для посилення довіри до цих пояснень, адже вони даються під присягою і загрозою кримінальної відповідальності за давання неправдивих показань.

. Найчастіше використання письмових засобів доказування. В адміністративному процесі, незважаючи на широке коло засобів доказування, на практиці переважно застосовують письмові засоби. Це твердження ґрунтується на таких наукових положеннях.

Показання свідків, висновки експертів, речові докази в адміністративному судочинстві використовуються не так часто, як у цивільному судочинстві, бо значна частина адміністративних справ повязана з оскарженням правових актів. Основними засобами доказування в них будуть зазвичай письмові докази, зокрема текст рішення і різні додаткові матеріали, які були підставою для його прийняття; пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників з приводу змісту рішення та його обґрунтування.

. Віднесення електронних документів до письмових засобів доказування. Відповідно до ст. 79 КАС України письмовими доказами є документи (й електронні документи також).

Стаття 80 КАС України встановлює, що речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи.

. Визнані стороною обставини не є обовязковими для суду. Ч. 2 ст. 76 КАС України встановлює, що визнання стороною в суді обставин, якими друга сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, не є для суду обовязковим. Отже, КАС України не визначає визнання стороною обставин такими, що не підлягають доказуванню. Але постає питання: в яких випадках сторони можуть не доводити визнані обставини? Відповідь на нього міститься у ч. 3 ст. 72 КАС України: обставини, які визнаються сторонами, можуть не доказуватися перед судом, якщо проти цього не заперечують сторони і в суду не виникає сумніву в достовірності цих обставин та добровільності їх визнання.

Отже, в адміністративному судочинстві визнані стороною обставини можуть бути встановлені лише за наявності двох умов: 1) якщо проти цього не заперечують сторони; 2) якщо в суду не виникає сумніву в достовірності цих обставин та добровільності їх визнання.

Ми вважаємо, що ці умови ускладнюють процес доказування. В цивільному процесі законодавець передбачив ст. 61 ЦПК України, згідно з якою обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню..

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Офіційні документи:

.Про судову експертизу : Закон України // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 28. - Ст. 232.

.Кодекс адміністративного судочинства України // Відомості Верховної Ради. - 2005. - № 35-36, 37. - Ст. 446.

.Про затвердження Положення про експертно-кваліфікаційні комісії та атестацію судових експертів : Наказ Міністерства юстиції України // Офіційний вісник України. - 2005. - № 33. - Ст. 1996.

.Про кваліфікаційні класи судових експертів : Наказ Міністерства юстиції України // - Офіційний вісник України. - 2008. - № 52, 54. - Ст. 1747.

.Про затвердження Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та Науково- методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень : Наказ Міністерства юстиції України від 08 жовт. 1998 р. № 53/5 // Офіційний вісник України. - 1998. - № 46.

.Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - №№ 40-44. - Ст. 356.

.Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради Української PCP. - 1984. - № 51. - Ст. 1122.

.Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 25-26. - Ст. 131.

Підручники, навчальні посібники, публікації:

.Адміністративне право : підручник / Ю. П. Битяк (кер. авт. кол.), В. М. Гаращук, В. В. Богуцький та ін.; за заг. ред. Ю. П. Битяка, В. М. Гаращука, В. В. Зуй. - 2-ге вид., переробл. та допов. - Х.: Право, 2012. - 656 с.

.Адміністративне судочинство : навч. посіб. / Рябченко О. П., Денисюк С. Ф., Джафарова О. В., Кагановська Т. Є., Новікова Л. В., Артеменко І. А., Литвин О. В., Мельник М. Г.; за заг. проф. О. П. Рябченко. - Х.: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2010. - 232 с

.Бевзенко В. М. Правові засади участі суб'єктів владних повноважень в адміністративному судочинстві // Адвокат. - 2009. - № 3. - С. 14-18

.Битяк, Ю. П. Адміністративне судочинство як форма забезпечення верховенства права і законності // Право України. - 2011. - № 4. - С. 4-11.

.Богуцький В. В., Богуцька В. В., Мартиновський В. В. Провадження у справах про адміністративні правопорушення : навч. посібник / Богуцький В. В., Богуцька В. В., Мартиновський В. В., 2-ге вид., перероб. і доп. - Харків: Видавець ФО-П Вапнярчук Н. М., 2010. - 208 с.

.Божкова Н. Р. Заключение специалиста // «Теория и практика судебной экспертизы в современных условиях» : материалы междунар. наук.-практ. конф., 24-25 июня 2010 г., - М.: Проспект, 2010. - С. 37-39.

.Бондар С. В. Щодо класифікаційних ознак рішень адміністративного суду / С. В. Бондар // Часопис Київського університету права. - 2012. - № 2. - С. 116 - 117.

.Бринцева Л. В. Адміністративно-правовий спір: сутність, поняття, ознаки : монографія / Л. В. Бринцева. - Харків : Вид-во «ФІНН», 2010. - 112 с.

.Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод., допов. та CD) / [уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел]. - К. : Ірпінь : ВТФ «Перун», 2007. - 1736 с. : іл.

.Демський, Е.Ф. Адміністративне процесуальне право України : навч. посіб. / Е.Ф. Демський. - К. : Юрінком Iнтер,. 2008. - 496 с.

.Ківалов С. В. Адміністративне право України: навч. посіб. / С. В. Ківалов, Л. Р. Біла-Тіунова. - О.: Фенікс, 2011. - 399 с.

.Кісіль З. Р. Адміністративне право: навч. посіб. / З. Р. Кісіль, Р. В. Кісіль. - К.: Правова єдність, 2011. - 695 с.

.Коломоєць Т. О. Адміністративне право України. Академічний курс: підручник / Т. О. Коломоєць. - К.: Юрінком Інтер, 2011. - 575 с.

.Мещерякова Н. Повна несумісність: підстави заявити відвід експерту / Н. Мещерякова // Правовий тиждень. - 2006. - № 5. - С. 25-32.

.Перепелюк Володимир Григорович Адміністративний процес. Загальна частина: Навчальний посібник. - Чернівці: Рута, 2003. - 367 с.

.Судова експертиза в адміністративному судочинстві / О. Ю. Янчук // Вісник Академії адвокатури України. - 2009. - Число 2. - С. 145-150.

.Харитонов Є.О. Цивільний процес України. Навч. посібник. - К.: Істина, 2012. - 472 с.

Інтернет-джерела:

26.Брайченко С. М. Особливості доказування в адміністративному судочинстві / С. М. Брайченко // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. - 2012. - № 3. - С. 174-178. - Режим доступу: <http://nbuv.gov.ua/UJRN/VKhnuvs_2012_3_25>

.Мельник М. Засоби, джерела доказування в адміністративному судочинстві України: поняття та особливості / Віче. - серпень 201. - №16. http://www.viche.info/journal/2157/