Тема: Історичні передумови виникнення фінансів

  • Вид работы:
    Реферат
  • Предмет:
    Финансы, деньги, кредит
  • Язык:
    Украинский
  • Формат файла:
    MS Word
  • Размер файла:
    17,98 Кб
Історичні передумови виникнення фінансів
Історичні передумови виникнення фінансів
Вы можете узнать стоимость помощи в написании студенческой работы.
Помощь в написании работы, которую точно примут!

Зміст

фінансовий податок грошовий кошти

Вступ

. Еволюція фінансової науки

. Історичні аспекти розвитку світової фінансової науки

. Становлення та розвиток фінансової науки в Україні

3.1 Розвиток фінансової науки у ХV-ХІХ ст.

.2 Світова фінансова наука у XX ст.

.3 Розвиток фінансової науки у сучасний період

Вступ

Виникнення фінансів пов'язане з існуванням держави і товарно-грошових відносин. Держава для виконання покладених на неї функцій потребувала певних грошових коштів, які могла отримати в результаті розподілу суспільного продукту.

Фінанси як об'єктивна економічна категорія виражають економічні відносини з приводу розподілу й перерозподілу валового внутрішнього продукту. Суть фінансів незмінна, однак форми їх використання постійно вдосконалюються. З розвитком товарно-грошових відносин і посиленням ролі держави застосовуються все більш досконалі форми фінансів, що дають змогу забезпечити учасників розподільного процесу достатнім обсягом фінансових ресурсів.

Зародкові форми фінансів виникли в період розпаду первісного ладу у вигляді натуральних податків, зборів, повинностей на користь князя, імператора, короля. Податки з часом почали сплачувати в грошовому вираженні. Отже, вони виступають найпростішою первинною формою фінансових відносин між громадами і владою у процесі утворення централізованого фонду грошових коштів. З розвитком держави сформувалися державні доходи і державні видатки, які склали більш загальну фінансову категорію - державний бюджет, і доповнилися категоріями "позабюджетні фонди", "державний кредит". Розвиток суспільного відтворення викликав необхідність включення до складу фінансових категорій фінансів підприємств, організацій, а це в свою чергу вимагало перерозподілу фінансових ресурсів і сприяло виникненню фінансових ринків, міжнародних фінансів.

1. Еволюція фінансової науки

Розглядаючи генезис фінансів, виділяють основні етапи їх розвитку, тобто еволюцію. Перший етап еволюційного розвитку фінансів - це нерозвинена форма; вона характеризується невиробничим характером фінансів, тобто основна частина грошових коштів витрачалась на військові цілі та майже не впливала на економіку.

В умовах панування натуральних відносин навіть у найрозвинутіших державах гроші не виконували всіх функцій. Відповідно й фінанси, як система грошових відносин, не мали загального характеру.

Спираючись на історичні довідки про господарчий устрій первісного суспільства, можна припустити, що за відсутності постійного державного апарату не було і системи формування доходів та витрат такої держави.

Основними джерелами доходів рабовласницьких держав були контрибуції, військова здобич, натуральні податки й особисті повинності. Можливо, у конкретній державі в конкретний час деякі групи населення і платили грошовий податок, але загалом для рабовласницької формації грошовий податок мав лише випадковий характер - грошові податки не могли панувати у період феодалізму з натуральною формою ведення господарства.

Тільки на етапі розпаду цього суспільства, особливо після другого великого суспільного розподілу праці, виникають товарно-грошові відносини з надзвичайно вузькою сферою застосування.

Властивістю другого етапу еволюції фінансів була саме вузькість, адже фінансова система складалася з однієї ланки - бюджетної - і кількість фінансових відносин обмежувалася. Більшість цих відносин пов'язувалася із формуванням і використанням бюджету.

З розподілом праці й виникненням товарного обміну з'явилася майнова нерівність, виникли антагоністичні класи. Була потрібна сила, здатна захистити власність, припинити відкриту ворожнечу між класами. Нею стала держава, що змінила родову общину. З метою забезпечення матеріальної основи функціонування державного апарату необхідні гроші, які можна взяти зі сфери матеріального виробництва.

Враховуючи той факт, що сфера фінансових відносин безпосередньо залежить від ступеня розвитку та значення товарно-грошових відносин у суспільстві, можна сформулювати певні закономірності історичного розвитку фінансових відносин у рабовласницькому та феодальному суспільствах:

- з усієї сукупності відносин, виражених фінансами, розвиток головним чином одержали податки, збори, позики;

фінанси стали органічно пов'язаними з доходами і витратами держави, зайняли підлегле місце щодо цих категорій;

фінанси тісно пов'язані з правовою діяльністю держави, підпорядкованою інтересам панівного класу;

фінанси почали виражати приватноправовий принцип діяльності держави;

податки, збори, позики, а також грошові витрати держави мали вкрай неврегульований характер - вони, як правило, не контролювалися представницькими органами влади;

витрати мали, переважно, непродуктивний характер.

Розвиток грошових відносин разом із натуральними податками і трудовими повинностями відіграв істотну роль у розпаді рабовласницького та феодального способів виробництва.

Оскільки третій етап формувався із розвитком державності й подальшим розвитком товарно-грошових відносин, - виникала потреба у нових загальнодержавних фондах грошових коштів та відповідно нових групах грошових відносин, пов'язаних із формуванням і використанням цих фондів.

Фінансова система України має власну, особисту історію. Перші ознаки фінансових відносин виникли в Україні за часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства (IX- XIII ст.). Основними потребами стародавніх слов'янських політичних союзів було утримання князя, військові заходи, державне управління та суд, як найголовніша складова останнього. Певна частина коштів казни витрачалася на підтримку дипломатичних зв'язків. Задоволення цих потреб здійснювалося здебільшого шляхом особистих повинностей і натуральних зборів. Сам князь жив переважно на доходи від власного господарства, важливими елементами якого були мисливство, рибальство, скотарство, торгівля та землеробство, для якого розробили систему повинностей околишнього населення (ставити княжий двір, годувати коней, косити луки, обробляти поля тощо).

Головним джерелом доходів князівської скарбниці вважалися примусові побори. Данина - первісно військова контрибуція, яку сплачували підкорені племена; потім вона набула значення родового поняття, до складу якого входили всі обов'язкові платежі населення на користь князя. Це були натуральні збори, за якими князь вирушав особисто {полюддя), або які доставлялися йому самим населенням (повози). До них додавалися добровільні дарунки населення - дари, поклони, почесть. Потім такі збори набули, повністю або частково" грошової форми.

Важливу роль у формуванні фінансової системи України відіграла татаро-монгольська навала. Вона була наслідком накладання на слов'янські князівства на користь татар данини ("ординський вихід"), для визначення розміру якої здійснювався періодичний перепис населення. Це безпосередній грошовий податок, що збирався наприкінці XIII ст. по півгривні "з сохи", в якій "числиться два мужі робітники". З того часу соху як певну економічну одиницю (її значення значно змінювалося), вважали основною мірою для розподілу прямих зборів.

Татарська данина відіграла певну роль у слов'янському державному житті. У зв'язку із введенням данини, що виникла як наслідок підкорення переможцю, зумовила появу поняття "тягло", як податного обов'язку населення.

Збір татарської данини потім почав здійснювати московський князь. Ліквідація татарського ярма нічого в цій ситуації не змінила: населення продовжувало платити данину, але тепер, коли вона надходила до великокнязівської казни, то там і залишалася. З виникненням нових потреб уряд скористався податною організацією, що склалася, з метою вилучення з населення нових коштів.

Загалом основними джерелами поповнення князівської казни вважалися:

надходження від торгівлі (одне з найнадійніших і найбезперебійніших джерел);

податкові платежі (данина, подать, митні збори);

доходи від органів судочинства;

доходи від надання позик.

Отже, Київська Русь мала розгалужену схему поповнення казни, що відображала соціально-економічний устрій.

Стабільність держави забезпечувалася за допомогою економічних, військових і зовнішньополітичних чинників, які ґрунтувалися передусім на достатніх доходах княжої казни. Розбалансування цих чинників зумовило зменшення обсягів доходів, а потім - занепад держави.

Без розвиненої економіки і міцного державного управління Галицько-Волинське князівство та Київська Русь були підвладні сильнішим державам - Польщі та Литві. Часи Польсько-Литовської доби (XIV-XVI ст.) характеризуються поступовою втратою атрибутів української державності - мови, традицій, державної символіки, законодавчої, судової та податкової систем.

Відновлення державності та фінансового устрою України відбулося під час Козацької доби (XV-XVIII ст.). У Запорізькій Січі був чіткий адміністративний устрій, власна податна система, формувалася відповідна фінансова система.

Основними джерелами доходів вважалися кошові регалії та домени; військова здобич; королівські та царські субсидії; мито; торговельний, подимний, мостовий та інші збори; орендна плата та інші доходи.

Крім чіткого розподілу доходів, скарб Запорізької Січі мав визначені статті витрат, зокрема:

утримання та спорядження Запорізького Війська;

утримання церковних установ;

утримання кошового господарства;

видача кредитів;

виплати членам війська та допомога козакам;

видатки на користь Російської імперії;

задоволення претензій інших держав;

резервні кошти.

Перебування України у складі Радянського Союзу (1922- 1991 pp.) дало змогу збільшити її економічний, промисловий, сільськогосподарський, військовий потенціали, але одночасно знищили державну самостійність країни. Відповідно й розвиток фінансової та кредитно-грошової системи відбувався згідно із законами адміністративно-командної економіки.

На сьогодні Україна - незалежна суверенна держава, за державним устроєм - парламентсько-президентська республіка. За роки незалежності в Україні сформувалися стійкі тенденції становлення ефективних ринкових відносин, зміцнилася бюджетна система, нині відбувається відповідне реформування податкової системи.

Розглядаючи розвиток сучасної фінансової системи України, можна стверджувати, що вона перебуває на тому етапі еволюції, який характеризується великою кількістю ланок фінансової системи, високим ступенем їх впливу на економіку, різноманітністю фінансових відносин.

2. Історичні аспекти розвитку світової фінансової науки

Фінансова наука як соціальне явище сформувалася недавно. Вона виникла у середині XV ст., коли в економіці країн Західної Європи відбулася низка серйозних змін, пов'язаних із зміною типу економічної системи. XV-XVII ст. у Західній Європі - епоха первісного нагромадження капіталу і бурхливого розвитку міжнародної торгівлі. Фінансові дослідження вчених цієї епохи мали виключно практичний характер. Учені-меркантилісти (від італ. mercante - купець) ототожнювали поняття "багатство" з грошима і головним завданням фінансової діяльності вважали залучення в країну більшої маси грошей за рахунок перевищення товарного експорту над імпортом. Найвідомішими представниками меркантилістів були італійці Ф. Петрарка, Д. Караф, Ф. Гвіччардіні, Дж. Ботеро, Н. Макіавеллі.

У XVII ст. значний внесок у розвиток фінансової науки зробили англійські вчені Т. Мен, Дж. Локк, Т. Гоббс. Набагато випередили епоху економічні ідеї шотландця Дж. Ло (1671- 1729), автора книги "Гроші і торгівля з пропозицією, як забезпечити націю грошима". Головна ідея його теорії полягала в тому, що гроші - вирішальний фактор економічного розвитку держави; вони мають бути не металевими, а кредитними і створюватись банками для потреб економіки.

У XVIII ст. німецький учений І. Юсті в роботі "Система фінансового господарств" вперше системно викладає основні положення фінансової науки. Питання фінансів досліджували також вчені Л. фон Секондорф, І. Зоннельфельд.

Родоначальником класичної школи політичної економії вважається В. Петті, котрий у 1662 р. оприлюднив свою головну працю "Трактат про податки і збори", в якій здійснив дослідження проблем оподаткування та фінансів.

Наприкінці XVIII ст. відбувається становлення класичної школи політичної економії. Відомими її представниками були Ф. Кене, А.Р.-Ж. Тюрго, О. Мірабо, А. Сміт, Д. Рікардо, Ж.-Б. Сей, С. Мілль. Основним постулатом школи була здатність ринкової економіки до саморегулювання, а завданням держави - забезпечення економічно сприятливих умов для накопичення капіталу. Представники цієї школи багато уваги приділяли питанням фінансів, але не виділяли їх з політекономії, не вважаючи їх самостійною наукою.

Найвідоміший представник класичної школи А. Сміт (1723-1790) у фундаментальній праці "Дослідження про природу і причини багатства народів" (1776) узагальнив і систематизував накопичені економічні знання та здійснив теоретичне дослідження ринкової економіки. Із сфери фінансів він вивчив категорію капіталу, розробив теорію податків, стосовно якої всі податки сплачуються з прибутку капіталіста. А. Сміт сформулював "чотири основних правила оподаткування": пропорційність, визначеність, зручність, необтяжливість. Учений вважав, що для досягнення вищого ступеня добробуту "потрібні лише мир, легкі податки і терпимість в управлінні, все інше зробить природний хід речей".

Найобдарованішим і найвідомішим учнем А. Сміта був Д. Рікардо (1772-1823), який у головній праці "Початки політичної економії і податкового обкладання" (1817) розвинув та доповнив ідеї свого вчителя. З огляду на трудову теорію вартості Д. Рікардо вважав, що всі податки у будь-якому разі впливають або на капітал, або на дохід. Він дійшов такого висновку: податки - це "велике зло". Зі збільшенням оподаткування або урядових витрат зменшується споживання населення, що відображається на виробництві. Основною метою уряду, на думку вченого, має бути заохочення щодо накопичення капіталу, а всі податки повинні сплачуватися з прибутку капіталіста. Теоретичні засади теорії Д. Рікардо знайшли велику кількість послідовників та прихильників і були відображені в законодавствах багатьох країн.

У першій половині XIX ст. відбувається промисловий переворот, продовжує розвиватися ринкова економіка. Це зумовлює розквіт фінансової науки. Відомими дослідникамист., які вивчали питання фінансів, є німецькі вчені О. Бем-Баверк (досліджував капітал І відсоток, його ідеї покладені в основу фінансової операції - дисконтування), К.Т. Pay, (видав у 1826-1832 pp. перший підручник з фінансів "Основні начала фінансової науки"). Серед праць шведського вченого К. Вікселя слід звернути увагу на такі роботи "Вартість, капітал і рента" (1893), "Дослідження в області теорії суспільних фінансів" (1896), "Відсоток і ціни" (1898), "Лекції з національної економіки" (1901-1906). Дослідник спробував проаналізувати, яку роль відіграє грошовий фактор у функціонуванні ринкової економіки.

Характерною ознакою західної фінансової науки XIX-XX ст. була її спрямованість на дослідження сутності та закономірності розвитку державних фінансів.

На формування державної економічної, зокрема, фінансової політики капіталістичних країн протягом 40-70-х років XX ст. суттєво вплинула теорія англійського економіста Дж. М. Кейнса (1883-1946).

Отже, дослідивши історію розвитку фінансової науки можна стверджувати, що ідеї, висунуті вченими минулих століть, дістали подальший розвиток у сучасних теоріях і концепціях.

Наприклад, теоретико-методологічні витоки монетаризму - це кількісна теорія грошей, характерна для XV-XVI ст. Теорія трьох факторів виробництва Ж-Б. Сея (XIX ст.) продовжила свій розвиток у неокласиків XX століття. Ідеї німецького вченого О. Бем-Баверка щодо вартості майбутніх благ стали основою фінансової операції - дисконтування. Визначені А. Смітом у XVIII ст. принципи оподаткування збереглися у фінансовій науці та доповнюються новими. Слід також зауважити, що характерною особливістю сучасної фінансової науки є плюралізм, різноманітність фінансових теорій, ідей, гіпотез, концепцій та їх взаємодоповнювальне конкурентне співіснування й розвиток.


3.1 Розвиток фінансової науки у ХV-ХІХ ст.

До XV ст. фінансової науки як окремої галузі наукових знань не існувало, хоча окремі її аспекти розглядались філософією, зокрема представниками античної науки Арістотелем, Платоном, Ксенофонтом, Ціцероном та іншими. Практичні питання фінансів за часів рабовласницького ладу вирішувалися державною елітою у контексті задоволення державних потреб. Поширеними на той час були натуральні повинності, податки і збори у грошовій формі. Ставлення до податків більшості членів суспільства було негативним, хоча у Флоренції і Венеції можна було спостерігати успішну організацію практичних фінансів.ст. пов'язане з появою великих монархій, необхідністю утримання великих армій, розширенням сфери і функцій правлячих структур, що зумовило зростання потреби у великих обсягах коштів. Вирішення цих завдань було можливим за умови пошуку додаткових джерел доходів. Саме на цей час припадає розквіт фінансової науки, налагодження її зв'язку із фінансовою практикою.

У 1577 р. французький науковець Ж. Боден опублікував працю "Фінансові нерви держави", яку вважають початком публічної фінансової науки.

У XVII ст. були опубліковані наукові праці з проблем оподаткування англійськими вченими Т. Гоббсом, Дж. Локком, Т. Меном. Більшість вчених того часу підтримували ідеї непрямого оподаткування, рекомендували спростити чинну і побудувати нову систему оподаткування на раціональних засадах.

У цей час В. Петті опублікував працю "Трактат про податки і збори", яка за своїм змістом розкривала засади політичної економії, що стало підставою для присвоєння автору звання першого професійного економіста. Заслугою В. Петті є наукові трактування про багатство держави, значення грошей в економіці, методи їхнього використання, про ціну речей, яка визначається кількістю затраченого на її виробництво часу. Він підкреслював, що праця - це батько багатства, а земля - його мати. Наукові здобутки В. Петті суттєво вплинули на розвиток економічної науки загалом і фінансової зокрема.

У XVII-XVIII ст. вагомий внесок у розвиток фінансової науки зробили німецькі вчені - представники німецької школи камералістики - Л. фон Се-кондорф, Ф. Юсті, І. Зоннефельд. Вони акцентували увагу на системі управління фінансами, взаємозв'язку фінансів з економікою, залежності добробуту населення від платоспроможності щодо податків.

З працями Ф. Юсті, Ж. Неккера ("Про стан фінансів нації") пов'язується створення нової самостійної галузі економічної науки - фінансової, яка виділилася із політичної економії. Вони дали поштовх до розширення сфери фінансових наукових досліджень.

На той період Великої французької революції припадає опублікування праць у галузі фінансової науки французьких вчених-фізіократів Д. Кене, А. Тюрго, О. Мірабо. Важливим теоретичним висновком фізіократів у фінансовій теорії є те, що лише земля дає чистий дохід, тому держава може одержувати його частину у формі плати за землю. Таке твердження було помилковим, оскільки чистий дохід створюється найманою працею.

Позитивними результатами фінансових наукових досліджень фізіократів, зокрема Ф. Кене, е розроблення економічної таблиці, у якій чітко проглядається схема взаємозв'язку фінансів, їхні ролі у процесі суспільного відтворення.

Відповідний внесок у розвиток фінансової науки зробили класики політичної економії А. Сміт і Д. Рікардо. Вони розробили положення, які безпосередньо стосуються сутності фінансів держави, показали, що держава зобов'язана захищати свої кордони, приватну власність і вільну конкуренцію, а фінанси є необхідною матеріальною базою для утримання державного апарату і відображають непродуктивне використання коштів.

Позитивним у роботах А. Сміта є обґрунтування поділу витрат на загальнодержавні і місцеві, а також формулювання принципів оподаткування, наприклад таких: податки повинні сплачувати всі відповідно до одержаних доходів; податки повинні бути визначені завчасно; податок повинен сплачуватися у зручний для платника час; стягнення податків повинно бути дешевим.

Праці А. Сміта "Дослідження про багатство народів" та Д. Рікадо "Початок політичної економії і оподаткування" сприяли формуванню нових підходів до фінансової теорії і практики, використовувалися у процесі прийняття важливих державних рішень у галузі фінансів.

Друга половина XIX ст. характеризується політичними та економічними перетвореннями радикального характеру: у більшості європейських країн монархічні режими були змінені демократичними органами влади; відбулися революційні зміни в економіці; започаткувався розвиток правових основ державного управління, включаючи фінансове право.

Досягла великих успіхів і фінансова наука. Розширилися обсяги безпосередніх наукових досліджень у фінансовій галузі, почали формуватися центри фінансової науки у великих європейських університетах, створювалися кафедри фінансів, на яких працювали провідні вчені-фінансисти, розпочалася підготовка фінансових кадрів.

До відомих фінансистів XIX ст. належать: Ж. Сісмонді (швейцарець), Е. Сакс (австрієць), Ф. Нітті (італієць), Б. Селігман (американець) та ін.

У Росії термін "фінанси" з'явився наприкінці XVIII ст. внаслідок запозичення з французької літератури. До цього використовувався термін "казна".

Значний внесок у розвиток фінансової науки, у тому числі світової, зробив російський фінансист І. Озеров, підручник "Основи фінансової науки" якого і нині є суттєвим науковим доробком із детальним висвітленням фундаментальних положень фінансової теорії і практики.

Серед видатних українських представників фінансової науки чільне місце займає І. Франко, який присвятив фінансовим проблемам більше 40 праць. Актуальність багатьох порушених І. Франком фінансових проблем не викликає сумнівів і сьогодні. Досить цікавою є його праця "Сила податкова Галичини", у якій досліджується податкова система Австро-Угорської імперії.

Вагомий внесок у розвиток фінансової науки в Україні зробив М. Туган-Ба-рановський, який виступав проти запровадження прогресивного оподаткування, досліджував фінансові можливості держави, підприємців, працівників.

3.2 Світова фінансова наука у XX ст.

Найвищого рівня розвитку фінансова наука досягла у XX ст. У цей час формуються фінансові наукові школи, розробляються нові теоретичні положення, доктрини, фінансова наука набуває особливого забарвлення. її результатами керуються підприємці, вчені, державні і політичні діячі, керівники міждержавних інституцій.

У світовій практиці сформувалися два пізнавально-дослідні підходи до наукових досліджень, які отримали назву позитивного і нормативного методів. Предметом дослідження позитивної науки були факти та емпіричні реалії. Нормативна, або регулятивна, й емпірична науки зосереджувалися на питанні "Що повинно бути". Якщо нормативна наука має прикладний та етичний характер, то позитивна - описовий і теоретичний. Професор Р. Ліпсі (Канада) зазначав, що можливість відокремити позитивні дослідження від нормативних зумовила одну з головних причин успіхів науки за останні 300 років.

До позитивістської школи належали Й. Шумпетер, Ф. Хайєк, М. Фрідмен та ін. Прихильниками нормативного методу були Дж. Граафф, Б. Мішену, А. Вагнер, Б. Баррі, Д. Ролз, Н. Калдор, Р. Ноузік та ін.

Е. Мішену зазначав, що повністю позитивну науку вважали б дуже престижним інтелектуальним заняттям, але вона б не завоювала прихильності суспільства, а імперативна теорія активно використовується усіма цивілізованими суспільствами.

Держава добробуту - одне з найзначніших досягнень зарубіжної науки - характеризується такими ознаками:

значні масштаби перерозподілу ВВП через бюджетну систему (до 50 % ВВП);

велике значення зовнішньої торгівлі (20-25 % від обсягів ВВП);

соціальний захист видаткової частини бюджетів: фінансування інвестицій у людській капітал (освіта, охорона здоров'я), соціальні компенсації з безробіття та низьких доходів;

формування бюджетних доходів переважно за рахунок прибуткового оподаткування фізичних осіб;

бюджетне субсидіювання окремих галузей промисловості та сільськогосподарського виробництва.

Класикою нормативної теорії суспільного вибору стали праці В. Парето, Л. Роббінса, А. Бергсона, Н. Калдора, А. Лярнера, А. Пігу, П. Самуельсона, Дж. Грааффа та ін.

В. Парето запропонував етичний ідеал суспільного добробуту - оптимум за Парето, згідно з яким умовою зростання суспільного добробуту є покращення добробуту одних людей без одночасного погіршення стану інших. Цей стан рівноваги увійшов у науку під назвою умови або ефективності за Парето. Водночас В. Парето вважається родоначальником так званої нової теорії добробуту за формулою "найвище щастя - для найбільшої кількості людей".

У цілому світова фінансова наука у XX ст. розвивалася за двома напрямами: класичним і неокласичним.

Класичний напрям (В. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо, Дж.С. Мілль) включав такі наукові школи:

камералісти;

меркантилісти;

фізіократи;

марксисти;

китайські соціалісти;

австрійська (Е. Сакс та ін.);

історична (А. Вагнер та ін.).

Неокласичний напрям (Л. Вальрас, Ф. Візер, І. Джевонс, А. Маршалл, К. Менгер, В. Парето, П. Самуельсон, М. Фрідмен) включає такі фінансові школи і напрями;

фінансова думка країн Східної Європи і СНД (включаючи українську фінансову думку);

кейнсіанство і його епігони;

сучасні напрями фінансової думки Заходу (А. Пігу, Дж. Б'юкенен, Р. Масгрейв та ін.);

італійська школа (Е. Бароне, М. Пантелеоні та ін.);

шведська школа (К. Вексель, Е. Ліндаль, Г. Мюрдаль).

Найбільш поширеними у XX ст. були такі класичні теорії державних фінансів:

соціально-етична теорія оподаткування, закон підвищування державних видатків - "закон Вагнера" (А. Вагнер, Німеччина);

концепція розподілу державних доходів і видатків з позиції суб'єктивістської теорії вартості (М. Пантелеоні, Італія);

теорія фінансової системи як продукту історичних умов, інтерпретація податків як продукту конституційного суспільства (Л. Штейн, Німеччина);

теорія ціноутворення суспільних благ з позицій маржиналізму (У. Мадзола, Італія);

теорія справедливого оподаткування як складова теорії економіки добробуту і політичного процесу (К. Віксель, Швеція);.

теоретизація державних фінансів як механізму установлення рівноваги між приватними і суспільними благами через політичний процес (Д. Монте-мартіні, Італія);

теорія суспільних потреб з позицій суб'єктивної вигоди (Е. Бароне, Італія);

соціологічна інтерпретація державних фінансів з позицій теорії фіскальної експлуатації (Р. Гольдштейн, Австрія);

теорія максимізації вигоди через баланс індивідуальних практичних корисностей приватних і суспільних потреб (Ф. Візер, Австрія);

теорія державних фінансів в інтерпретації соціальної солідарності (Г. Рітгль, Німеччина);

теорія оподаткування з позицій суб'єктивної вартості (Б. Сакс, Австрія);

теорія практичної корисності для обґрунтування параметрів державного бюджету, розроблення теорії фіскального обміну (Е. Ліндаль, Швеція);

інтерпретація податків як страхової премії та форми колективного заощадження (П. Леруа-Больє, Франція);

"чиста" формалізована теорія оподаткування на основі маржиналізму (Д. Еджворт, Англія);

теорія прогресивного оподаткування з позиції граничної корисності доходу (А. Кохен-Стюард, Голландія).

В умовах командно-адміністративної системи фінансова наука практично не розвивалася, хоча одна з найвидатніших фінансових робіт XX ст. - наукова праця А. Буковецького "Вступ до фінансової науки" (1929 р.) вважалася найкращим навчальним посібником не тільки у колишньому СРСР, а й в окремих європейських країнах. У посібнику автор аргументував зміст фінансової науки, розвинув вчення про доходи, видатки, державний кредит, бюджет, фінансовий контроль, фінансове управління, місцеві фінанси тощо.

Відтоді до 70-х років фінансова наука перетворилась у коментар праць класиків марксизму-ленінізму, рішень з'їздів, пленумів ЦК КПРС, постанов ЦК КПРС, займалася критикою різноманітних "буржуазних" теорій, про які ніхто не знав, оскільки західна література для ознайомлення в СРСР була забороненою. Переважну більшість вчених-фінансистів було репресовано, дехто виїхав за кордон.

У1965 р. вперше за соціалістичну добу була видана праця А. Александрова "Фінанси соціалізму", у якій з перших сторінок стверджувалося, що всі питання стосовно вчення про фінанси вже розглянуті у працях К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна, матеріалах КПРС і досліджувати більше вже немає чого. Автор взяв на себе відповідальність стверджувати, що фінанси - це суспільна, а не самостійна, наука і органічна складова політичної економії.

Інші радянські вчені, зокрема Г. Точильніков, В. Дьяченко, Е. Вознесенсь-кий, А. Бірман, Б. Болдарев, П. Жовтяк, Е. Брегель, М. Азарх, Д. Аллавердян, А. Звєрєв, І. Злобін, Є. Ровінський, розглядали фінанси суто з партійних позицій, дискусія проводилась тільки стосовно функцій фінансів, що для фінансової теорії і практики суттєвого значення не мало. Фактично в умовах командно-адміністративної системи фінансової науки не існувало. Елементи цієї науки з'явилися напередодні розпаду СРСР.

Разом із цим вчені-марксисти у своїх роботах значно розширили сфери фінансових відносин, включивши до неї фінанси підприємств, кредит, страхування, резервні фонди, фінансовий контроль, що позитивно відобразилося на сучасних фінансових наукових дослідженнях.

3.3 Розвиток фінансової науки у сучасний період

Сучасна фінансова наука, маючи міцну теоретичну базу, вирішує дуже складні питання суспільного життя. Розширилась сфера досліджень, ускладнилися завдання науки.

Особливостями сучасної фінансової науки є відсутність ідеологічного тиску. Сучасні наукові дослідження базуються не на ідеологічних засадах політичних партій, а на основі глибокого аналізу теоретичних положень, статистичної інформації, практичних даних.

Посилюються морально-етичні аспекти фінансової науки, які набувають глибшого змісту. Одночасно фінансова наука стає проміжним і дуже важливим інструментом впливу на економіку і політику, на співвідношення між центром, регіонами і місцевим самоврядуванням.

Характерною рисою сучасної фінансової науки є плюралізм поглядів, дискусія, постійний прагматизм досліджень з позицій суспільних інтересів.

Досить складним і важливим завданням сучасної фінансової науки є напрацювання дефініцій і понять, які б відповідали рівню розвитку фінансів, особливостям їхнього функціонування в умовах глобалізації.

Основні теоретичні напрями сучасної фінансової науки сконцентровані на дослідженні проблем сучасного стану і розвитку соціально-економічних процесів, зокрема на:

теорії суспільного добробуту, основний зміст якої полягає у тому, що будь-які зміни у фінансовій сфері мають сенс лише тоді, коли добробут окремих соціальних груп покращується без погіршення інших (засновник - В. Парето);

теорії суспільного вибору в умовах демократичного середовища (засновник - Дж. Б'юкенен);

теорії фіскального обміну "податки-блага" (засновники: К. Віксель, Е. Ліндаль, Дж. Б'юкенен).

У центрі фінансової науки XXI ст. перебувають не тільки проблеми глобальні й макрорівневі, а й вивчаються фінансові проблеми, пов'язані з поведінкою окремих громадян, соціальних і політичних груп, партій при прийнятті рішень щодо параметрів державних доходів і видатків.

На особливості сучасної фінансової науки впливають регіональні, національні та глобальні проблеми.

Найскладнішими глобальними проблемами, що потребують посилених фінансових наукових розробок, є поляризація у рівнях розвитку між багатими і бідними державами, боротьба з бідністю, стихійними лихами, старіння населення у багатих, економічно розвинутих країнах, швидкі темпи зростання населення у бідних країнах, екологічні проблеми (забруднення навколишнього природного середовища, глобальне потепління тощо), урбанізація.

Список використаної літератури

1.Фінанси - Юрій С.І. - Федосов В.М. Вид-во 2008 р.

2.Фінанси: курс для фінансистів - Оспіщева В.І. Вид-во 2008 р.

3.Фінансова система України - Карлін M.I. Вид-во 2007 р

4.Бюджетна система України - Пасічник Ю.В. Вид-во 2006 р.

Похожие работы

 

Не нашел материал для курсовой или диплома?
Поможем написать качественную работу
Без плагиата!