Аналіз військових походів та тактики бойових дій скандинавських вікінгів

Зміст

Розділ 1. Характерні риси скандинавського суспільства перед початком "епохи вікінгів"

.1 Особливості соціально-економічного розвитку скандинавських народів у II-VIII століттях

.2 Аналіз основних рис військової організації скандинавів у VII-VIII століттях

Розділ 2. Стратегічні особливості військових походів - скандинавів-норманів у ІХ-ХІ ст.

.1 Основні напрямки норманської епохи на початку епохи вікінгів

.2 Завойовницькі походи норманів в Британію та Нормандію. Проблема Норманських королів в Ірландії

.3 Південно-західний напрямок норманської експансії

.4 Південно-східний напрямок норманської експансії

Розділ 3 Аналіз військової тактики норманів у ІХ-ХІ століттях

.1 Особливі риси військової організації в „епоху вікінгів"

.2 Роль флоту в норманських військових походах

.3 Вплив норманської військової тактики суходільного та морського озброєння на європейські народи

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Розділ 1. Характерні риси скандинавського суспільства перед початком "епохи вікінгів"

.1 Особливості соціально-економічного розвитку скандинавських народів у II-VIII століттях

Щорічно археологи здійснюють досить цікаві відкриття, що збагачують наші знання про скандинавів. Хоча й до цього часу залишається дуже багато невідомого.

Епоха вікінгів - час войовничих морських воїнів, чиї бойові човни, драккари, плавали по північних та південних морях, наводячи жах на жителів Північної, Західної та Південної Європи, вони грабували і торгували, засновували нові держави і відкривали невідомі землі. Всюди різноманітні сліди їх перебування залишались на віки, а багато й дійшло до наших днів.

Ці героїчні століття овіяні духом романтики, їх недаремно називають зірковим часом скандинавської історії та культури. В ті далекі роки почали складуватись основи державності Данії, Норвегії, Швеції, в орбіту активності вікінгів попадають Англія, Франція, Давня Русь [37, 2].

Перші роки набігів, нормани проявили себе мужніми та войовничими воїнами, а вже на поч. X ст. вікінгські набіги пішли на спад, і в кінці 980 р. відновилися з новою силою. У 1016 р. королем Англії став датський вікінг, конунг Кнут Великий, якому вдалося об'єднати під своєю владою Данію, Англію та Норвегію. Вже відразу про вікінгів стали ходити найнеймовірніші чутки. Жителям Західної Європи здавалось, що їм протистоять багаточисельні орди ворогів. Питання про те, що стало причиною походів норманів, справжніх розмірах їх експедиції і до цього часу не дає спокою історикам. Чому скандинави-датчани, норвежці і шведи - практично одночасно рушили на пошуки здобичі в чужоземні країни? Що було причиною успіху норманів - їх чисельна перевага, нова тактика, незнайома народам Західної Європи і мусульманського світу? Що штовхало їх вперед - бажання крові і розрухи, здобичі чи щось інше?

У 1967 році свою відповідь на ці запитання запропонував англійський дослідник Птер Сойер, автор ряду відомих робіт з історії скандинавської експансії, зараз один з класиків зарубіжної скандинавістики. Детально дослідивши матеріали скандинавських і руських скарбів, технологію побудови, джерела повсякденного життя скандинавів, він впевнено довів що вони не завжди заслуговують тієї поганої слави, якої вони набули від сучасників, - швидше за все ними керували інші мотиви, цілком далекі від звичайної кровожерливості [34, 2].

Перш ніж перейти до детального аналізу стратегії скандинавів, варто дещо згадати про їх побут, звичаї і т.ін.

Скандинавські країни - Швеція, Данія і Норвегія - носять ці назви вже більш ніж тисячу років і мають ще свою довгу історію. Преш за все варто згадати про саму назву епохи, - епохи вікінгів. Хто ж такі були нормани, де вони взялися і звідки прийшли? Отже, вікінгами називалися люди, що проживали на території Скандинавії в період з 750 по 1100 pp. Однак на початку IX ст. вони перетворились на морських розбійників, що грабували та тероризували народи Західної Європи [15, 4].

Відносно походження слова "вікінг" існує ряд гіпотез про те, що слово "вікінг" походить від давньонорвежського "вікінгр". У Скандинавії вікінги були відомі задовго до того, як набули недоброї слави в Європі. Французи називали вікінгів норманами, або різноманітними вірантами цього слова (норсманни, нортманни - букв, "люди з півночі"); англійці усіх скандинавів підряд називали датчанами, а слов'яни, греки, хозари, араби називали шведських вікінгів руссю або варягами [35, 5]. Однак саме походження слова "вікінг" і до цього дня викликає багато суперечок, але оскільки ні до яких певних висновків історики не дійшли, то результати цих дискусій не являють для науковців особливої цінності. Безсуперечним і куди більш важливішим, ніж походження цього слова, є той факт, що в епоху вікінгів слово "вікінг" означало пірата, грабіжника, що плаває морем. Вікінгами були не усі скандинави того часу, оскільки деякі з них були торговцями, а інші переселенцями, що бажали лише одного миру. Але найбільшу увагу привертали до себе саме вікінги. Це був період саме вікінгів, і, якими б не були досягнення скандинавів в мистецтві, кораблебудуванні чи торгівлі, всі ці досягнення відносять і на рахунок вікінгів.

Не доводиться дивуватися і тому, що ці жорстокі люди наклали свій відбиток на цілу епоху. Розмах і жорстокість багатьох з їх операцій дивує уяву, писемні джерела учасників не лише викликають цікавість, але й викликають огиду успіхами цих лиходіїв. Враження їх жертв знаходять явне підтвердження у пізніших скандинавських творах, які з гордістю повторюють досить прикрашені розповіді про досягнення вікінгів.

Як про поселення, так і про торгівлю джерела, що відносяться до періоду раннього середньовіччя, і пізніші скандинавські тексти, особливих свідчень не повідомляють, і тому досить важко уникнути концентрації уваги на ті сторони того періоду, які пов'язані з насиллям і яскраво висвітлені джерелами. Вивчення діяльності скандинавів, які не були вікінгами, знаходиться в залежності від того, що саме історик здатен трактувати як "допоміжні" дані археології, нумізматики і топоніміки, і власне на ці службові дисципліни йому й доводиться спиратися, аби виправити перебільшення, яких припустились письменники епохи вікінгів [15, 12].

Що стосується самої території звідки пішли скандинави, то за даними багатьох джерел можна говорити про те, що жителів Скандинавії та Ютландії у ранньому середньовіччі досить часто називали загальним ім'ям -нормани. А стародавні письменники називали Скандинавський півострів і прилеглі до нього острови - Сканією [5, 427]. Саме такі скандинавські країни, як Швеція, Данія та Норвегія, носять ці назви вже більше ніж тисячу років, і мають свою, ще довшу історію. До цих пір, коли ми говоримо про три скандинавських народи, ми досить сміливо можемо уявити собі Скандинавію як щось ціле. Перше, що об'єднує скандинавські країни, - це їх географічне положення на півночі Європи. А друге, це напевне, їх антропологія. Але географія та антропологія - це ще не усе. У багатьох інших відношеннях дани, шведи та норвежці були досить близькими. Вони розмовляли на одній мові, сповідували одну релігію, притримувалися одних законів. У них були спільна культура і мистецтво, героїчні пісні та історичні перекази [8, 60].

Отже, як зазначалося раніше, Скандинавські країни - Швеція, Данія та Норвегія - носять ці назви вже тисячу з лишнім років, а також мають свою ще довшу історію. Ця історія не завжди відображена у писемних джерелах, але кожен її період має особливий внесок у формування північних народів та королівств. Дванадцять тисячоліть тому, у ранній післяльодовиковий період, люди розселилися у придатних для життя областях Скандинавії: вони займалися мисливством та збиральництвом, ловили рибу; оленячі роги та крем'яні знаряддя праці, що залишилися від них знаходять у Данії, неподалік від Бромне, від північного сходу від Сорьо (на о. Зеландія), в Швеції у Сконі та Ютландії, в Норвегії в Естфальді, східніше Ослофьорда. Коли мова йде про далекі часи, немає змісту говорити про національності чи народи, але ці мисливці, рибалки та збирачі з півночі, яким вже були відомі лук та стріли, гарпун ти списи, навчились робити човни, обтягнуті шкірою [8, 7]. Ймовірно що у цих човнах, з'явилися перші домашні тварини - величезні, шовкоподібні собаки з Маглемоса та Свердборга. Напевне, й померлих в цей період ховали в неглибоких могилах поблизу своїх жител - саме вони й були далекими нащадками "скандинавів", та їх спосіб життя цілком схожий до сучасних умов, був характерний для людей півночі ще багато тисячоліть.

Пізніше, вже на початку 1 тисячоліття нашої ери, по Ельбі та Віслі пролягали важливі шляхи - в Ютландію, до балтійських островів та

Швецію. Трохи осторонь проходив східний шлях, що йшов до Чорного моря, і можливо, інші, в тому числі перетинавші території сучасної Росії, важливість яких стала зрозумілою після 200 року, коли готи стали основними постачальниками матеріальних та культурних цінностей на північ. Існував також Західний морський шлях з Галії через гирло Рейну і Фрізські острови в Гольштейн і звідти в Скандинавію [6, 123].

У перші століття нашої ери всі народи гото-германського плем'я, в їх воєнних походах, мали одну ціль - зруйнування Римської імперії. Ця велика війна з величезними володіннями Риму, що продовжувалась безперервно багато століть, була військовою школою хоробрих людей. Саме з її вогнища, ймовірно і з'явилися зі скандинавської півночі усі хто шукав війни, військової слави та здобичі у багатих римських провінціях [39, 18]. Ті часи готське плем'я займало весь простір від Скандинавії до Чорного моря. Тим зручнішим були походи північних народів до їх земляків на південь.

Час на місці не стоїть, і так як вдосконалювалось суспільство, так і змінювались поховальні обряди. Кремація помічається практично повсюди, але й інгумація за римським зразком також широко розповсюджена. Поряд з чоловічими зустрічаються і розкішні жіночі поховання: померлого ховали з вином та їжею, чашами та посудом, кубками та кувшинами, ніби приготовленими для розкішного свята. Срібло та золото річкою текло на північ, римські монети у великій кількості попадали на Готланд, Сконе, Бронхольм і датські острови, і кожна річ розпалювала вогонь суперництва у місцевих майстрів [35, 121]. На південь, в обмін на шпильки для волосся, горщики, мечі - йшли шкіра та хутро, бурштин, раби. А крім того, війна приносила не менший прибуток ніж торгівля.

Поступово хоч і повільно, географи етнографи з півдня відкривали для себе північні землі. В кінці християнської епохи Август спорядив флот, який відправився за Рейн до північного узбережжя Німеччини, а звідти навколо Ютландії до Каттегата, в результаті чого, кімври, харуди, семнони і інші германські норди цих земель "прислали вісників, шукаючи дружби зі мною (Августом) і римським народом" [8, 15]. Під час правління Нерона, близько 60 р.н.е., друга флотилія вийшла у Балтійське море; а трохи пізніше Полоній Старший включив у свою "Естественную историю" досить нерозбірливий опис Коданської затоки за Ютландією, з великою кількістю островів, один найбільший з них - Skandinavia. Сучасні історики мають усі причини для того, аби ідентифікувати цей острів Полінія з північною кінцівкою Скандинавського півострова. На кінець І століття н.е. Тацит керувався цілком конкретними, достовірними свідченнями про один з найбільш відомих скандинавських народів - свіонах. Свіони "окрім воїнів та зброї... мають також і сильний флот, їх човни приваблюють і тим, що можуть підходити до місця пристані будь-якою з сторін, так як і так і інша мають у них форму носа" [43, 74]. Для них властивими є пошана правителя, і тому саме ними одноособове, і не на основі часового та умовного права панувати, без усіляких обмежень керує цар.

Наступні п'ятдесят років свідчення Тацита про північ систематизував та доповнив Птоломей. За його даними, зі сходу до Ютландії, розміщені чотири острови, що називаються Сканія. Троє з них ймовірно, якісь з датських островів невеликі за розміром, а той що лежить дальше за всіх від ходу, - власне Скандія - великий. Ймовірно, що Птоломей мав на увазі Скандинавський півострів. Подальші джерела, майже на чотири століття замовкають. І лише твори кінця V - початку VI століття, дають певне уявлення про те, що являє собою скандинавські землі в ту далеку епоху. У VI ст., Кассіодор, приближений і радник остготського короля в Італії Теодоріха (493-526), склав вагому історичну працю "Походження і діяння готів". А оскільки, готи пам'ятали про своє скандинавське походження, Касіодор описує північ, лише з доброї сторони, хоча іноді стає дивно. Його книга не збереглася, але її скорочене видання знаходиться в "Цевіса" Йордана, створеній через ЗО років. І знову у цій роботі ми наштовхуємось на великий острів Скандза, який населяють багато різних народів. Але усіх їх можна ідентифікувати, але прогрес у знанні очевидний. На далекій півночі живуть адогіти: в їх землях протягом сорока днів не буває ночі, а взимку панує темрява. За словами Йордана, там же на півночі живуть скререфени, які не вирощують зерна, а їдять м'ясо диких тварин і яйця птахів.

На півночі також живуть суєханс, або шведи, з їх прекрасними кіньми. Називається також дуже багато інших народів, але нам варто зупинитися на описі народів Швеції та Норвегії [21, 117].

Опрацювання роботи Йордана, його опис народів Швеції та Норвегії більш змістовніші, ніж замітки сучасних археологів. Але ми зобов'язані Тациту не лише цим. Тацит лишив досить вагомі свідчення, що стосуються інституту королівської влади у шведів-свіонів близько 100 р.н.е. Його свідчення про те, що дани або дані, що жили у VI ст. у Данії, витіснивши звідти ерулів (герулів), перших її жителів не менш важливі.

Досить важливими є також свідчення візантійського історика Прокопія, де він у своїй "Історії воєн" описує північну батьківщину ерулів. їх батьківщину він називає землею данів. На острові Тулі - очевидно, скандинавському півострові. Тула є постою, але на землі яка лишилася знайшлося місце для тринадцяти племен - кожного зі своїм королем. Жителів, Прокопій називає мисливцями, які не роблять вина і не вирощують хліба. Вони не носять ні одягу, ні взуття, а прикриваються шкірою вбитих на охоті тварин, і харчуються їх м'ясом. Навіть дітей вони годують зовсім не так, як це робиться у інших народів, їх діти не знають ні смаку молока і не торкаються материнських грудей. Решта мешканців Тула, згідно Прокопію, не суттєво відрізняється від звичайних людей, і варто відмітити, що вони поклоняються великій кількості богів та демонів, і також здійснюють жертвоприношення людьми [8, 19].

Подальша історія племен, що мешкали на Скандинавському півострові повністю овіяна легендами. І напевне, аби мати хоч якесь уявлення про подальшу їх Історію, варто в кількох словах торкнутися І цієї загадкової сторінки в житті норманів. Приблизно в той самий час, коли ерули, згідно Йордану, повернулися, аби поселитися поряд з гоутай (як їх називають) внесли свою частку у перелік північних народів, які здійснювали скандинавські племена. Про ці дані, є свідчення джерел, і навіть декількох. Ім'я гаутського короля дійшло до нас в давньоанглійській формі - Хігепак. У багатьох інших джерелах, це ім'я дещо змінене, як Хьюглаук. В тому числі, інші дві франкські хроніки називають Х(л)охілака королем данів, а не гаутів. Всі ці розбіжності говорять про неповне дослідження цього періоду в історії норманів. Тепер варто повернутися до Скандинавії, в часи виникнення шведського та датського королівства. В Норвегії, наприклад, процес утворення єдиної народності і держави спершу йшов дуже повільно. Досить тривалий час там існували лише окремі дрібні королівства. Якщо не брати до уваги правління напівлегендарного завойовника Халовдана Білу Кістку, ситуація в Норвегії змінилася на початку "епохи вікінгів".

Що стосується Швеції та Данії, то ніяких свідчень, щодо їх історії цього періоду немає. Лишається лише епос, легенди, перекази. Легендарна історія такого роду - це просто якась "мішанина", і той хто спробує розібратися в цьому, заслуговує на неабияку пошану. Однак тут, варто згадати про героїчні події та династичні проблеми. У цьому, дещо вигаданому минулому Скандинавії відбувалося дещо цілком реальне. Данія сформувалася територіальне - в її склад ввійшли Зеландія (як географічний та політичний центр), Фальстер, Лолланд і Мьон. Пізніше дани пройшли шлях на захід і заселили Ютландію до півночі від Ейдера. Ці землі пізніше стали відігравати таку ж роль як і Зеландія. З великою часткою впевненості варт зазначити, що період з III по VII ст., на цих землях йшла жорстока боротьба за владу. І проливалось чимало крові, археологічні знахідки вказують на III, VII та VIII ст. Але деталі лишають невідомими [12, 77].

Однак, висновки можна зробити. Доки поети складали пісні про королів та героїв, про що нам дуже добре відомо, життя йшло своєю чергою. Головним на протязі століть було і лишалось землеробство. Природні умови у різних областях Данії (а тим більше в масштабах Скандинавського півострова) різко відрізнялися. До послуг жителів півострова були, крім землі, і інші дари природи - риба, тварини, деякі з жителів відправлялись у далекі подорожі, збираючи з собою місцевий і доставляючи на батьківщину чужоземний товар - необхідні речі і предмети розкоші. Ковалі, різьбярі по дереву, гончарі, цілителі і будівельники курганів займалися кожен своєю справою. Але це все писемна правда, хоча і не гріх її згадати лишній раз. Без землеробів і ремісників не було б героїв. Без економіки не виникло б і королівство.

І, накінець, варто згадати кілька снів про Норвегію. Протягом II-VIII ст. можна виділити перші невдалі спроби до об'єднання окремих маленьких королівств. В цей час, встановлюються торгівельні зв'язки з Європою. Чудові витвори ремісників осідають у багатьох резиденціях і розкішних похованнях. В ті ранні часи, про які йшла мова у даному підрозділі, навряд чи можна відмітити будь-які значні політичні зміни, оскільки процес формування Норвегії, а разом з нею і інших держав Скандинавського півострову припадає на більш пізній період.

.2 Аналіз основних рис військової організації скандинавів у VII-VIII століттях

скандинавський вікінг норманський військовий

Як і у південних германців, слов'ян, арабів, монголів, остання стадія розпаду суспільно-родових відносин, перехід до ранньокласового суспільства, отже до держави супроводжувався в Скандинавії енергійною зовнішньою експансією.

Відрізняючись від "великого переселення народів" своєю формою -рухом по воді, а не по суші - і меншими масштабами, походи норманів, спершу мали такі причини. Варто почати з того, що на півночі були малопридатні для обробітку землі. Всілякі розширення старого господарства і заснування нового супроводжувалось важкою працею викорчовування, випалювання, осушення, очищення землі від каменю. Невелика оброблена територія могла прокормити порівняно обмежену кількість людей. Прибутковий продукт лишався низьким [23, 12].

Саме це і було основною причиною того, що люди шукали нові джерела існування на чужині, а знатні люди - нових джерел поживи та експлуатації. Першою необхідністю, аби вижити у досить складних та жорстких умовах було виховання. Саме виховання готувало з юнаків Давньої Скандинавії хоробрих людей. Виховуючись серед зброї, дитина рано привчалась володіти ним та вбивати звірів у лісах. Мистецтво і інші вправи, що розвивали дитину, її мужність духу, належали до числа розваг, які особливо полюбляли діти та молоді люди [39, 424].

Змагались у ризикованих стрибках з високих гір, у сміливому стрибанні через рови та струмки, коней, людей та інших предметів, привчалися робити це з різноманітними важкостями в руках чи на тілі, і лише тоді це мистецтво вважалося удосконаленим, коли досягали у ньому певного ступеня. Спираючись на дані деяких джерел, варто зазначити, що серед норманів були такі сміливці, що могли в повному озброєнні стрибати вище свого росту вперед і назад. Деякі саги згадують про те, що були такі скандинави, що швидким стрибком могли уникнути пострілу з луку, чи від спису [10, 74].

Не менш сміливими і небезпечними справами були з піднімання на високі гори. Саме природа півночі, як і усіх гірських країв привчала людей лазити по горам. Мистецтво, полювання, і птахоловство всілякими випадками манили горців на вершини гір. Між мужніми людьми не раз зав'язувались суперечки про те, хто підійметься на небезпечну висоту.

У літній період, їх улюбленим заняттям було плавання, мистецтво, в якому північні жителі були художниками, тим більше, що вони проводили на воді більшу частину свого часу. Були і інші, досить різноманітні вправи. Однією з основних була гра мечами [18, 93]. її зміст був у тому, що гравець брав три невеликі мечі, один з них кидав уверх, інших два лишаючи в руках, і по черзі кидав їх доверху, і даючи впасти жодному і ловлячи кожен наступний за руків'я чи клинок. Були і інші досить цікаві і небезпечні ігри, в які навіть сучасне юнацтво не може подумати грати.

Але з усіх тілесних вправ, найбільш улюбленими серед молоді була боротьба. Вони, і навіть діти випробовували свої сили у ній. Саме завдяки постійним вправам, молодь давньої Скандинавії ставала хоробрими сильними тілом та духом мужами. Не варто забувати і про вправи зі зброєю. VII-VIII ст. вже дозволяло норманам навчитися цьому мистецтву за допомогою стріл та луку, праці та каміння. За багатьма джерелами нам відомо, зо нормани були чудовими стрільцями. Ось до прикладу уривок з однієї із саг: "Олаф Трювагсон ставив дитину з маленькою дощечкою на голові замість цілі і збивав стрілою дощечку не причинивши дитині ніякої шкоди." [28, 130].

До кількості тренувань, що потребували сильної, м'язистої руки і особливо корисних у морських боях, належало влучне, на далеку відстань, кидання каменю рукою або пращею. Також, важливим було метання дротиків з такою силою і точністю, аби вони не лише попадали в ціль, а й пробивали її. Привчались з однаковою силою кидати двома руками два списи разом, під час бігу ловити дротик ворога і кидали його знову, билися з мечом в одній руці і списом у іншій: все це мистецтво у яких багато скандинавів досягли значного успіху.

Хоча кожна нація може похвалитися своїми піратами та злодіями, напевне мало хто міг позмагатися у цьому з норманами по широті охопленості своєї піратської експансії. Вони тримали в страху всю Європу і не лише її одну. Як зазначалося вище, пращурами "вікінгів" були германські племена, які приблизно за 2000 років до епохи "вікінгів" стали переселятися з Північно-Західної Європи в Скандинавію - Данію, Норвегію і Швецію. Подібно своїм пращурам, вікінги займалися землеробством, навіть ті, хто брав участь у набігах. В тих частинах Скандинавії, де клімат був суворий, норманам доводилося добувати засоби існування здебільшого полюванням, рибальством та китобійним промислом. Ті, хто займався торгівлею, проживали в більших населених пунктах, через них проходили торгівельні шляхи Європи, по яких скандинави плавали на своїх міцних кораблях. Як же ж так сталося, що ці, здавалося б на перший огляд добрі люди, набули протягом одного покоління недоброї слави [41, 4].

Однією з можливих причин - є перенаселеність. Але, як вважає багато істориків, це відноситься лише до західної частини Норвегії. В "Оксфордській ілюстрованій історії вікінгів" зазначається: "Серед першого покоління вікінгів для більшості потрібна була не земля, а багатство". В першу чергу це можна сказати про королів та воєначальників, яким для утримання влади потребувались великі кошти. Інші нормани, ймовірно, залишали Скандинавію аби уникнути кривавої помсти і різноманітних міжусобиць [26, 83].

Тут варто зазначити і іншу причину. Серед знатних чоловіків було звичним мати декількох жінок. Тому у таких норманів було багато дітей. Але, кома як правило, весь спадок діставався найстаршому сину, а решті доводилось самим піклуватися про себе. Як зазначається у книзі "Народження Європи", обділені спадком сини "утворили відібране військо, багато чисельне та суворе, для того щоб будь-яким способом добувати собі засоби для існування - здійснюючи набіги всередині своєї країни, або ж вдаючись до піратства за її межами" [33, 37]. Зручним засобом пересування, яке дозволяло норманам починаючи з VI ст. здійснювати раптові набіги, слугували ладьї. Історики оцінюють ладьї скандинавів як одне з найкращих технічних досягнень раннього середньовіччя. Завдяки цим кораблям, які могли плавати за допомогою вітрил, а також за допомогою гребців, нормани могли панувати на будь-якому розміщеному в їх межах досяжності морі, озері чи річці.

Своїми раптовими та жорстокими набігами, які поклали початок "епохи вікінгів", вони були відомі по всій Європі. Вже трішки пізніше, про що буде сказано далі, нормани почали внушати людям такий жах, що по всій Англії, в церквах читали молитву: "Від жорстокості норманів позбав нас, Господи!" (за межами Скандинаввії вікінгів зазвичай називали язичниками, датчанами, норманами або ж скандинавами). Більшість сучасних вчених слово "вікінг" вживають по відношенню до всіх скандинавів "епохи вікінгів". Саме походження слова "вікінг", хоч як не намагаються історики, досі не встановлене.

Результати військової підготовки, а як наслідок і військової активності норманів лякають, вже починаючи з VI ст. Крім заснування королівств в Норвегії, Швеції та Данії, вони дали початок династіям в давній Русі, Англії, Нормандії, Ірландії, Сицилії, Італії, країнам північної Африки. Нормани першими з європейців побували в Ісландії, Гренландії, Північній Америці. Силою своєї зброї вони підкорювали собі правителів інших країн, воїни нормандських королівств брали участь в хрестових походах [35, 1].

Така "відомість" багатьма чинниками обумовлена бойовими, психічними та організаційними характеристиками загонів північних завойовників. Саме тут варто відмітити, що досить рідкими були випадки коли величина їх загонів сягала 2000-3000 чоловік. Невеликого загону скандинавів в кілька сотень бійців вистачало для того, аби пограбувати та розгромити міста масштабу тодішнього Парижу чи Гамбурга. А більшого вони і не вимагали, оскільки при поділі награбованого великої кількості чоловік не охвановалось. Загони ці представляли "вільні ватаги", в них могли сходитись шведи, норвежці, датчани; християни та язичники.

Принципи виховання молодих норманів досить схожі з вихованням молодих юнаків, знатних родів VII-VIII століття у інших країнах Європи. З 7-8 років хлопчик активно тренувався з мечем, луком, сокирою. Суворі кліматичні умови Скандинавії налаштовували на важке і наполегливе самовдосконалення, від хворобливих дітей батьки інколи позбавлялися подібно спартанцям: згидували їх з гір. Вожді норманів (ярли), які розбагатіли і набули слави на грабунках та вбивствах, привчали своїх дітей з юних літ до крові та жорстокості: замість іграшок давали їм птахів та звірів, а ті в свою чергу ламали їм кістки та відкручували голови [12, 49].

Культ холодних та милосердних богів та кровожадні лісні скольдів, що славили силу воїнів, вбивства та зневага до інших народів, створював своєрідну нордичну ідеологію норманів. Сміливі воїни сходились у дружини де умови жорстокої дисципліни і повній покорі верховному ярлу, який міг бути обраним при зібрані рівних під час обговорення планів набігу. Успішні набіги та піратські експедиції могли бути проведені лише при взаємодії двох сил. Потрібні були не лише люди, але й кораблі, озброєння, військовий та морський досвід, їстівні запаси, а при переселенні - також худоба та с/г знаряддя. Керівниками перших набігів норманів були в першу чергу, приморська родова знать.

З самого початку своєї військової діяльності, характерна тактика норманів засновувалась на "неочікуваному" нападі. Частіше за все мирні жителі мирні жителі не могли виявляти вартої противаги професійним воякам. Саме така спроба описується в одній з хронік: "Бесчисленное множество пеших из сел и поместий, собранных в один отряд, наступает на них, как¹ бы намереваясь вступить в бой. Норманны же, видя, что это низкая чернь, не столько безоружная, сколько лишенная военной дисциплины, уничтожают их с таким кровопролитием, что кажется, будто режут бессмысленных животных, а не людей" [32, 186]. Справжнім скарбом для дослідників побуту та військової справи скандинавів є їх родові саги. Усні перекази, які передавалися скандинавами одне одному і пізніше записані, з великою точністю передають усі події до найдрібніших деталей. Вражає реалізм в зображенні боїв і поєдинків: хто на якому ударі вбив противника чи відрубав йому ногу чи руку...

Про панування насилля у тому суспільстві свідчить те, що майже усі чоловіки зі зброєю. Добре озброєний воїн повинен мати меч, дерев'яний щит з металічною пластинкою у центрі, для захисту руки, спис, сокиру і лук зі стрілами у кількості до 24 штук. Шолом та кольчуга, в яких скандинавів зображають сучасні історики, в дійсності зустрічаються дуже рідко. Шолом з рогами, які є обов'язковим атрибутом вікінгів на картинках, насправді жодного разу не були знайдені серед справжніх речей норманів [36, 4]. Аби мати хоч якесь уявлення про військові обладунки нормана VI-VIII ст. варто дати детальний опис його особистості. Ось до прикладу, нічим не виділений воїн-хірдман. Хірд - поняття складне, це слово може означати і дружину і конунга, і бойовий стрій, і військове братство. Зв'язки між хірдманами були міцні, вони могли навіть заміняти сімейні зв'язки. Хірд - швидше за все молодий член такого братства, і його доля при поділі награбованого невелика, що й не дозволяє йому придбати кольчугу, більше прикрас. Такі вояки полюбляли вв'язуватись у всілякі авантюри, слугували будь-якому володарю і державі, від Новгорода до Візантії.

Що стосується одягу, то в цей період, норман був одягнений лише у вбрання зі шкіри. Це вбрання могло слугувати і як під кольчужна сорочка, але й сама по собі вона була досить надійним захистом. Шкіра, аби надати їй водонепроникнення просочувалась воском. Що стосується їх щитів, то вони були зібрані з дощок, товщиною 1 см, зверху вони покривалися тією ж шкірою, а в середині вирізувався отвір для того аби тримати щит. Поверх цей отвір прикривався залізним умбоном. Щити за своїми властивостями були не міцні. За звичаєм, кожному учаснику хольмганга (священній дускі) надавалося три щита [2, 47].

Характерною зброєю воєна-скандинава вже з 6 століття була бойова сокира. Вона була типовою північною зброєю, недаремно обряд нормана безпосередньо пов'язаний з бойовою сокирою. Насаджена на довге руків'я, така сокира була безстрашною зброєю, перед якою нічого не могло встояти. Сокири використовувались і як метальна зброя. А встромивши сокиру в дерев'яний частокол, і підтягнувшись, нормани легко проходили через будь-які перешкоди.

Репутація норманів як суворих вояків наводила жах на сучасників. Навіть маючи справу з переважаючою кількістю противників. Вони перемагали завдяки своїй відвазі і прагненням. Про бойове мистецтво скандинавів-найманців (найманих солдатів) складали легенди, і багато правителів могли платити за їх послуги та вірність.

Місцеві вожді збирали невеликі загони воїнів, які слугували їм за охоронців. Чоловіків з дитинства привчали мистецтву володіння зброєю, про що сказано вище, а також їх готували до того, аби вони захищали свій народ, або воювали за наказом короля чи вождя. До походів досить часто приєднувались безземельні люди, які хотіли отримати користь від цього, а також за для пригод. Навіть до кінця "епохи вікінгів", їх армії, що воювали за кордоном залишалися все ще добровільними [15, 15].

Якість захисних обладунків воїна залежали від його достатку та стану. Багаті люди або професійні воїни носили щось подібне на кольчужні сорочки, які називалися бірні. Бірні була довжиною до колін або до бедер, і складалися з тисяч плетених залізних кілець. Кольчуга була досить цінною і часто передавалась від батька до сина. Бідні воїни носили лише шкіряні куртки. За деякими даними, які досить часто не співпадають, воїни прикривалися великими круглими дерев'яними щитами, діаметром близько одного метра, що захищали вояка від підборіддя до колін. Щити були укріплені металевим обідком. У центрі щита знаходилась металева чашечка, що називалась "босе", яка захищала руку воїна. Деякі воїни малювали на своїх щитах яскраві картини та узори [35, 349].

Більшість вояків-норманів, починаючи з VIII ст., носили шкіряні або металеві шоломи. Деякі шоломи мали заокруглену верхівку і щитки для захисту очей та носу. У інших верхівка була конічною (злегка загостреної) форми (Додаток А).

Близько 600 р. суттєво змінюється озброєння у Вестляндії (Норвегія): на зміну давньому двосторонньому мечу приходить короткий франкський Скрамасакс, а замість попередніх легких списів починають використовувати важкі, з широким наконечником. Така зброя не застосовувалась на решті території Скандинавії - факт, що свідчить про цілі та зв'язки Вестлана, які не співпадали з інтересом його північних жителів та східних сусідів [8, 73].

Розділ 2. Стратегічні особливості військових походів - скандинавів-норманів у ІХ-ХІ ст.

.1 Основні напрямки норманської епохи на початку епохи вікінгів

Скандинави могли обробляти земля або розводити худобу, займатися мисливством або ловити рибу. Займатися ремеслом, купляти та продавати або воювати та займатися грабунком. Однак не дивлячись на все це вікінги залишились в чужоземних літописах не як землероби чи торгівці, не про їх мистецтво чи ремесла писали монастирські історики в своїх келіях. А це і не дивно, біль та гнів частіше примушують братися за перо, а війна - більш похвальніша тема для хроніста, ніж мирна торгівля.

Перш ніж почалася "епоха вікінгів" безспокійні, обездолені та войовничі скандинавські народи протягом майже тисячоліття періодично турбували своїх південних сусідів - на Британських островах, на територіях сучасної Франції, Німеччини, Іспанії та Італії. Однак у VII-VIII ст. наступає затишшя [12, 434]. Це затишшя можна пояснити тим, що у самій Скандинавії йшла жорстока боротьба за владу, про що сказано у розділі першому, і тим, що проблема нестачі земель завдяки переселенням частково вирішилась. Крім того, увага північників в той період була виключно звернена до їх північних та східних сусідів, і заодне на прибалтійський землі. Але в основному питання впиралося в технічні засоби. Але ходити у вікінгські походи, перші з яких за багатьма джерелами датуються 790-ми роками, а тим більше заселити атлантичні острови, скандинави змушені були відправлятися у довгі, суворі морські подорожі. Відповідно для того і іншого вимагався певний рівень розвитку кораблебудування. Про те, що Скандинавія досягла цього рівня, можна судити за прекрасними кораблями, знайденим у Гокстаді (Норвегія) та Скульдельові (Данія) [8, 186].

Неочікуваний та кривавий напад на монастир Ліндісфарне у 793 p., примусить хвилюватися не лише ліндісфанських монахів, але і інших людей, про що записано нижче: "Триста п'ятдесять років ми наші батьки жили на цій прекрасній землі, і ніколи раніше Британія не бачила такого жаху, який тепер пізнала, після появи язичників. Ніхто навіть не підозрював, що грабіжники можуть прийти з моря". Майже одночасно з цим нападом на північно-східне узбережжя Англії інша зграя грабіжників взяла участь у сутичці на південному-заході. У цій битві при Портленді був убитий головний королівський чиновник Бідурхірд, і, за словами західно-саксонського літописця, "це були перші кораблі датських людей, що підійшли до землі англійців". Це не означає, що Алкуїн, тортумбрієць, який описав подію у Ліндісфарні був погано проінформований, скоріше за все обидва, і Алкуїн і західно-саксонський літописець незалежно один від одного свідчать про ці напади. У 794 p., був розграбований інший нортумбрійський монастир, можливо Ярроу, у 795 р. - Іона, а 798 р. - острів Мен. Про перший військовий набіг на територію Ірландії, поблизу Дубліна, повідомляється, що він відбувся у 795 p., а до 799 р. грабіжники вже досягай берегів Аквітонії. Так за останнє десятиріччя VIII ст. у Західній Європі починається "епоха вікінгів" [41, 3].

Ці перші напади були справою рук норвежців, а не датчан. Щоправда "Антисаксонська хроніка" називає вбивцями Бідухірда і тих, і інших, але вживаючи ці два слова в узагальненому значенні. Деякі версії цієї хроніки пояснюють, що нападники прибули з Херталанда, району на заході Норвегії, що досить вдало співпадає з археологічними та лінгвістичними даними, згідно яких вікінги, що панували в західній та північній частині Британських островів, були переважно вихідцями з Норвегії. Основна полоса датських атак почалася 834 p., з нападу на Дорестад, який через рік знову повторився: тоді ж датчани вперше потривожили Англію, і впродовж до кінця століття обидва береги Ла-Манша, як англійський, так і каролінський, лише зрідка відпочивали від датських грабежів. На жаль, англійські свідчення, що відносяться до середини цього століття, дають мало інформації, але і цей пробіл у якійсь мірі вдається заповнити завдяки франкським хронікам, та й "аннали Сен-Бертена" за період між 836 і 876 pp. повідомляють по один набіг кожні два роки [31, 74].

Однією з причин нормандської експансії був також торгівельний розрахунок. (Додаток В). У VIII-IX ст., торгові шляхи північної Європи на деякий час набули важливого значення у товарообміні між народами Заходу та азіатськими країнами, у багатьох відношеннях більше цивілізованими. Адже традиційні середземноморські шляхи були перервані арабами-завойвниками [15, 75].

Життєво важлива для усієї Західної Європи завдання зберігати економічні зв'язки з Південним Сходом виконували купці-вікінги, зрозуміло не одні, а разом зі слов'янськими та грецькими купцями. Саме пошук торгівельних шляхів на казковий Схід привів вікінгів спершу на Русь, а потім до хазар і на Каспій, в Багдадський халіфат, а потім в Іран. Скандинави везли на Схід хутро, тюленячий жир, мед, рабів. Базари рабів існували у ІХ-Х століттях на Західному узбережжі Швеції - в гирлі Йота-елов - на датському острові Салесьо, між Ютландією та Зеландією. В Європу скандинави везли прянощі, вина, шовк, ювелірні вироби і гроші [26,117].

Накінець, загроза підкорення державній владі, що зароджувалась в самій Скандинавії штовхала волелюбну знать до пошуку вільного життя. Успіху походів вікінгів сприяла не лише перевага морехідного мистецтва скандинавів, але і неочікуваність, раптовість їх появи. Не менш важливим було й те, що здатність їх сусідів до опору знижувалась політичними роздробленнями - феодальними на заході, племінними на сході Європи. Обидві частини Європи, особливо після розпаду імперії Каролінгів і до утворення могутніх держав в Англії, Франції, Німеччини, Росії, з різних сторін були відкриті для набігів та нападів [21, 124].

З кінця VIII ст., походи скандинавів стають ще більш активними.

Починаються набіги, експедиції вікінгів, як вони себе називали, або норманів, данів, варягів, як їх називали сусіди. Скандинавські флотилії проникають у Каспійське, Чорне, Середземне та інші моря. Вони грабують береги Ірландії, Франції, Балтики та Італії, Іспанії, та Північної Америки. Варяжських купців зустрічають на базарах Константинополя, Багдада, Хорезна, Бухари. Як наслідок, у XI ст., нащадки вікінгів вже осівши на нових землях у Франції (Нормандія), здійснили нові досить великі завоювання у Британії, Південній Італії, а осівши в Ісландії і Гренландії, норвежці досягли в кінці X ст. берегів Північної Америки.

Починаючи з кінця VIII ст. норвежські вікінги підкорили собі і колонізували в першу чергу близькі до норвежських берегів острови -Фарарські, Шотландські, Оркнейські. Після цього норвежські дружини напали на кельтське поселення Ірландії, Гебридських островів, острова Мен. Не зустрівши належного опору норвежські комунги взялися за завоювання. В 30-х р. IX ст. було засновано перше, а у 50-х роках - друге норвежське королівство в Ірландії.

Після колонізації норвежцями дрібних островів Північної Атлантики та узбережжя Ірландії настала черга Ісландії. Клімат та природні умови Ісландії, яка омивається Гольфстрімом і лежить на південь від полярного кола, близькі до західної Норвегії. До IX сторіччя тут ховалися від буденного життя ірландські та шотландські монахи-відлюдники. У 874 році в Ісландії висадився перший норвежський колоніст - знатний землевласник Ін гольф Арнарсон. Висадився від на південному заході країни, в бухті, де з надр землі била гаряча вода - гейзер (у XIX ст. тут було засновано столицю Ісландії - Рейк'явік). Після нього тут розгорнулася широкомасштабна колонізація Ісландії. Знатні норвежці привозили на своїх човнах велику кількість слуг, рабів, худоби. Вони захоплювали великі території землі, а потім виділяли дрібні ділянки для своїх бідних співвітчизників [37, 73].

Слово знатного ісландця було досить вагомим на міських судових зібраннях - тунгах і на загально ісландському законодавчому та судовому народному зібранні - альтінзі (впеше зібрався у 930 році). Родова знать виконувала і почуті обов'язки язичницьких священнослужителів (годі). Тим не менше в "епоху вікінгів" Ісландія залишалась варварською республікою. На чолі альпінга стояла вибрана людина, не існувало ні короля, ні військової дружини [6, 97].

З Ісландії вікінги рушили далі на захід. Близько 982 року вигнаний з Ісландії за вбивство багатий земле- та рабовласник Ейрік Рижий висадився в Гренландії і вибудував собі житло на південно-західному узбережжі острова. Сину першовідкривача Гренландії Ейріка Рижого - Лейфу Еріксону, якого прозвали Щасливим, ісландські саги приписують честь відкриття нових земель на заході від Гренландії, тобто, як тепер відомо, північноамериканських островів. Близько 1003 року, Лейф Ейріксон здійснив першу висадку в Північній Америці. На ньюфаундлендському березі Атлантики були побудовані житла, де і колоністи залишились на зиму. Вони вели жваву торгівлю з індійцями ("скролінгами"), замінюючи тканини на шкіру. Однак, напади індійців примусили скандинавів повертатися в Гренландію.

Щодо датських вікінгів, то їх було більше, і організовані вони були краще ніж норвежські.

Походи датчан - основний потік скандинавської експансії, і це не випадково. Данія являла собою найбільш розвинену зі скандинавських країн. Об'єднання в одне королівство - вже до початку IX століття - було тут більш легкою справою, ніж на величезних територіях та мало досяжних землях шведів та корвежуїв. Походи датських вікінгів - це не стільки побіги, скільки сплановані експедиції, їх готують, а часто очолюють, самі датські королі, їх родичі та наближені. Не чекаючи, доки Карл Великий, захопивши саксів, візьметься за них, датські вікінги при королі Годфреді близько 800 року самі пішли на Королівську імперію. Однак за життя Карла Великого імперія виявилась неприступною для датчан, хоча і їх кораблі продовжували розвідку боєм ще далі на південь (захопивши в Ла-Манш 1820 р.), а потім в Біскайську затоку і Середземне море [39, 309]

Походи датських вікінгів на карогінську Францію справедливо вважається безперервною - аж до заснування Норманського королівства у 911 році - датсько-фарнцузькою війною. Вікінги вмішуються у місцеві сутички наймаються служити один одному, та до інших феодалів. В середині IX століття, скандинави підіймаються вверх по р. Сена, захоплюють і грабують Париж, зимують гирмі Су ари, з'являються на Гарожні. Грабують вони і Німеччину, піднімаючись по Рейну та Ельбі, проникають в арабський світ, спустошуючи береги Марокко та Іспанії. У 846 році вікінги оточують Рим.

У II половині IX століття, головною жертвою датчан стала розроблена англосаксонська Британія. У 851 році датське військо вперше зимувало в Китаї, на південному сході Англії. Північно-Східне побережжя Англії датчани починають використовувати для населення. Датське завоювання і колонізація другої половини IX ст.., додали половині англійської імперії, як і місцевому процесу колонізації, особливого характеру. Володіння датчан в Північно-Східній Англії внаслідок отримали назву "області датського права" - Денго, або, по-давньоскандинавськи, Дане лаг. Область стає важливим провідником зворотнього впливу англосаксонських порядків на більш відсталу Скандинавію [28, 97].

На початку X століття, відбувається подія, що знаменує закінчення першого стану експансії вікінгів. У 911 році датський (можливо норвежський) вождь Ролло (Роллон) з військом переважно з датчан отримав в лен від короля Карла Постова того область в гирмі р. Сена, названого герцогством Нормандським, Нормандією.

Нові поселенці швидко організувались. Своє скандинавське обличчя

Нормандія утримувала лише у другій половині X століття, тоді як область датського права в Англії зберігла його на багато століть. Чим же пояснюється досить швидка асиміляція вікінгів з Франції? По-перше, тим, що у Франції, частково в Нормандії, рівень феодального розвитку був значно вищий, ніж у англосаксів. По-друге, зміною в соціальній природі самих вікінгів. Походи IX століття сприяли накопиченню багатств і подальшому звеличенню нормандської знаті над масою вільних і ця знать на чужині познайомилася з перевагами феодальної експлуатації над розбоєм та оволодінням рабами [16, 74].

Тимчасове припинення набігів вікінгів до початку X століття пояснюється не в останню чергу посиленнями опору їм зі сторони західноєвропейських держав. В кінці IX ст., англійський король Арнульф завдяки датчанам на своїх територіях перші поразки. В середині X ст. датські та норвезькі володіння в Британії падали одне за іншим. Однак англосаксонські королі не виганяли скандинавських поселенців, і ті, як наслідок, злилися з англосаксами.

Між тим, в самій Данії королівська влада продовжувала посилюватись. Особливо це відноситься до часу царювання Гарольда Синьозубого (царював до 985 року). При ньому вперше міцно з'єдналися в одних руках всі складові частини датської держави - острови Ютландія, Шлезвіг, Скони. За Гарольда В Данії були вперше утворені єпископства з німецьким духовенством на чолі [41,5].

В кінці X століття, володарі трьох скандинавських королівств зіткнулись між собою. Датський король Свейн Велібордій - син Гарольда - виступив в союзі з шведським королем Олафом Скотконкунтом проти норвежського короля - вікінга Олафа Трюгвасона. У відомому морському бою пари Сволді (на Балтиці, 1000 р.) норвежець програв та загинув. Норвегія визнала верховенство Свейна, а східні її області лишились шведському королю ( втому числі і вихід до Північного моря).

На рубежі Х-ХІ століть походи скандинавів на Англію, очолювані могутнім королем Свейном Білобородим, відновилися з подвійною силою. Після взяття Лондона Свейн перед самою своєю смертю (1014 р.) став володарем Англії. Його наслідував його син - молодий Кнут, відомий в історії Англії як Кнут Великий.

Кнут носив гордий титул "короля всієї Англії і Данії, і Норвегії, і частини Швеції". Здебільшого він жив у Англії, намагався прихилити на свій бік місцевих феодалів та церкву, розширював їх привілеї, сприяв закріпаченню сили [2, 14].

Якщо перші походи вікінгів - це варварські завоювання, то захоплення нормандів - це вже факти феодальної експансії, близькі не лише за часом до христових походів. Останню спробу завоювати Британію здійснив затівський король Свейн Естрідсен в 70-х роках XI століття.

Що стосується Швеції, то вона на відміну від Данії, була без сумніву відсталою і менш заселеною країною. Та й море тут відігравало значно меншу роль ніж в Норвегії. Існує досить багато свідчень про участь шведських вікінгів у побігах на Королівську імперію, в завоюванні Британії, в колонізації Ісландії. Але головною ареною дій шведів була, звісно, балтика. В східній частині Шлезвіга шведські вікінги в кінці IX ст., відібрали у датчан Хедебю - одне з небагатьох міст Північної Європи того часу. Воно було втрачене шведам у другій чверті X століття, під натиском німецького короля Генріха Птахолова [24, 121].

Інша частина шведських вікінгів у IX столітті направлялась на Схід по прибалтійським та руським річкам. Західній Двійні, Неману, Неві, Волхві, потім по Ловаті до Дніпра і по Свірі до Волги, їх напівторгівельні, напіврозбійничі експедиції проникали по Волзі до хозар і волжським болгарам, а потім в Середню Азію, до арабів та іранців. По Дніпру варяги -східно-європейський синонім вікінгів - виходили в Чорне море і до Візантії ("шлях з варяг в греки"). В уявлені скандинавів Русь була багатою країною.

Грабіжницькі набіги і захоплення вікінгів мали місце переважно на Півночі, по оберегах Фінської затоки, в районі Новограда та Приладожжя. Наслідком варяжських походів і осілості окремих груп скандинавської знаті та воїнів на Русі з'явились тісні політичні, торгові та культурні зв'язки давньої Скандинавії з Києво-Новгородською Русю. [43, 321]

Ось коротенький огляд основних напрямків норманської агресії. Отже, саме так північні жителі займалися військовим ремеслом і жили війною до того самого часу, доки віра християнська не затвердилась на півночі. Ніщо не могло спасти від них - ні віддаленість Іспанії, ні велика могутність франків, ні огороджена морем держава англосаксів, ірландців та шотландців, ні дика хоробрість та чисельна перевага слов'ян та чуді. Для грабунку, володінь та здобичі вікінги їздили до далеких та близьких берегів, в країни, нікому не відомі, і до народів, чию назву вони ніколи не чули. Без компасів та квадрантів вони плавали по найбільшим морям. Чорне, Каспійське та Середземне моря носили їх плоти. Німецьке та Північне море, також балтійське, були для них рідними місцями. З однієї сторони вони проникли до Льодовитого океану, відкрили шлях біля Нордкапа в Біле море і навідували багату Б'ярмію; з іншої направлялися в Іспанське море і через Гібралтарську потоку в Середземне, береги якого вони також відвідували і висаджувались на землю Італії. Від Нордкапа до Гібралтарської затоки вони керували усім океаном і ріками, що впадають в нього; Фарерські острови, Ісландія, Гренландія, Північна Америка належать до кількості їх відкриттів. Вікінги перепливали Балтійське море і по ту сторону його покоряли слов'янські та чудські племена - в то й же час інші вікінги завойовували частину Франції, Англії, засновували держави в Ірландії, і на Гібридах, оволодівали Шотландськими островами, нападали на Шотландію. Одні билися з маврами в Іспанії і на африканському березі, інші - з тими ж маврами на Каспійському морі, і навідували азіатські народи, вони роз'їжджали по всім морям і країнам, розвідуючи, не одна б було здійснити якесь завоювання чи набути володінь, випробували силу у всіх пригодах і небезпеках, і шукали слабе сміливими оправами [39, 306]. І тут доречно було б закінчити словами пісні з книги О. Тьеррі "История завоевания Англии норманами": "мы поражали мечами в то время, корда ещё юный я ходил на восток готовить волками кровавлю трапезу, и в той великой битве, корда всех жителей Хельсинии я отправил в чертоги Одина. Остуда корабли принесли нас в Ифу, где наши копья пробивали латы, наши мечи разрубали щиты".

2.2 Завойовницькі походи норманів в Британію та Нормандію. Проблема Норманських королів в Ірландії

Не лише Іспанія, але й береги Бельгії, Голландії, Фрисландії та Шотландії час від часу відвідувались норманами, які їздили повсюди; крім того їх багато чисельні флоти плавали в Нормандію, частково в Англію, Ірландію та інші острови, для того, аби допомогти Скандинавам, які поселились там, а також для підтримання їх у володінні підкореними країнами. Боротьба завойовникив-норманів з туземними жителями продовжувалась з первинним успіхом протягом усього X століття. Багато Ірландських дрібних королів вели постійні війни один з одним і рідко воювали спільними зусиллями з норманами. Ці міжусобиці допомогли норманам укріпитися в завойованих країнах; іноді в союзі, іноді у війнах з Ірландцями вони продовжували володіти Дубліном, Втаерфордом, Ліммериком і Корком, як головними містами їх влади [35, 406].

І навпаки, ближчі наступники Альфреда йшли по слідам свого великого попередника, турбувалися про флот, всюди будували укріплення та фортеці і, закріпивши владу над Персією та малими королями Уельса, стали найсильнішими з усіх королів Англії. При такій могутності вони не без успіху вели постійну боротьбу з північними королями нортумберлендії,

Східної Англії та Ессекса. Для них вдалося поступово захопити одне за іншим володіння норманів, володарювання яких у Англії, здавалося, слабкішою все більше і більше. Причиною біли їх між усобиці та внутрішні розлади, до того ж вони надто далеко розповсюдились, розділяючись на невеликі загони під владою особливих вождів, які не завжди мирилися між собою; більше того, англійці вивчили та засвоїли військову тактику норманів, а нормани з-за довготривалого перебування у вишуканій країні поступово втратили войовничість при новому способі життя. Саме через це, при Едуарді І, сину та насліднику Альфреда, англійським королям підкорились Східна Англія та Ессекс з частиною мерегії, де мешкали нормани [23, 77].

Після Едуарда на престол Англії у 924 році сів його син, Ательстан, хоробрий володар. Він підкорив своїй владі Нортумберлендію і так успішно воював з королем Шотландським, Константаном, що примусив його просити миру та віддати в заручники свого сина. В Цей час в Дубліні царював король, якого північні саги називають Олафом Червоним. Цей Олаф уважно слідкував за альтестаном, що захоплював норманські держави в Англії, і аби забрати ї у нього, заключив союз зі своїм ятем, королем Шотландії Костянтином. Олаф переправився в Англії з флотом, який складався з 615 кораблів; його військо складалося з датчан, норвежців та жителів аркадських островів північних вікінгів, пізніше до них приєдналися усі англійські нормани. І звісно ж, з таким військом, Олаф переміг [8, 79].

А тепер варто трішки повернутись назад та згадати той час, коли Англія вперше відчула на собі гніт норманів. Це були 789-793 роки. Саме тоді Англія першою відчула на собі безжалісність та силу норманів. І якщо в кельтську Ірландію припливали в основному норвежці, то в германську Англію некликаними гостями були Дани. Але до цього час, тобто до 834 року, це були лише окремі уривки, але історія вікінгських походів після 834-835 років лишає яскравий відбиток, саме з цього моменту вони перетворюються у так звані "організовані міроприємства". В Англію та у Фрізію нормани з'являються все частіше і діють з більшим розмахом. Тепер це вже випадкові побіги: вторгнення на острові і на континенті проходить узгоджено, іноді навіть одночасно.

У 836-842 роках могутній датський флот випробовує свою силу жителів південно-західного узбережжя. Цього року їх досягнення виявилися досить незначними, і вже наступного року вони відправились в Кент і у Східну Англію. У 865 році "величезне військо язичників", яке нараховувало, за оцінкою П. Сойєра, 500-1000 чоловік [41, 4], припливло в Англію, аби почати широкий та планомірний наступ, їм вдалося завоювати королівство Дейра. Це був лише початок і, аби не вдаватися до правових описів подій, які супроводжують опис цього походу, перейдемо далі. Це був лише початок. У 869 році нормани рухалися у Східну Англію, де захопили в полон короля Едмунда. Вони по-звірськи вбили його, і це злодіяння надовго залишилося в пам'яті англів, і навіть у Скандинавії воно пройшло непоміченим. Едмунда оголосили святим. Його смерть до самого кінця "епохи вікінгів", ставили данам у вину [39, 99].

У 870 році Хальвдан з це одним консунтом і великою кількістю ярнів повели данів на Уесекс. Вони захопили важливе місто Федінг. Дани, хоча і перемогли більшість боїв, з заохоченням заключили пермир'я з Уессексом, в направили свої зусилля на Мерсію. Мерсія ж впала у 874 році, і військо данів розділилося. Хальвдан повернувся в Дейру і там воював з піутами та бриттами, а Гетрум і два інших конунга відправились у Східну Англію, в Кембридж. Гутрум тим часом двічі атакував Уессекс і обидва рази зазнав поразки. У перші тижні 878 р. він знову спробував і на цей раз йому вдалося захопити Уессекс. У 879 році Гутрум повертається у Східну Англію, аби провести черговий переділ англійських земель. Нортгемптон, Хантінгдон, Кембридж, Бедфорд, а також Норфолк, Суффолк, Ессекс і на деякий час навіть Лондон відійшли до норманів, і як раніше стали датськими північні англосаксонські королівства [41,6]. Ця досить велика область на сході Англії, що простягалася від Тіса до Темзи, була прообразом майбутнього Данило, свого роду Данією за морем, завойованою, заселеною та облаштованною данами на свій смак. Вона, вочевидь, відрізнялась від решти Англії законами, мовою, іменами людей, назвами міст, і не в останню чергу, соціальною організацією.

Після заключения договору вікінги на цілі 14 років залишили Уессекс у спокої. А вже пізніше і до кінця 980 року змучений від безкінечних війн Уессекс, розділена Мерсія, окуповані данами землі до півдня від Хам бера і, на кінець, вічне джерело смутку, Иорк нині увійшли у склад єдиного королівства. Це королівство не знало вікнгських набігів протягом тридцяти років, а коли після "випробувальних" набігів 980 pp. над Англією знову нависла загроза, дійові особи та сам зміст вже був іншим [15, 41].

Отже, тепер варто перейти до аналізу завойовницьких походів в Ірландії. Норвежці з часу першого набігу на Ламбей (795 р.) періодично грабували ірландські узбережжя і іноді заходили вглиб острова. Суттєво ситуація змінилась на початку 840 року, коли з Норвегії з'явився Тургейс. Всі свідчення, нажаль, вичерпані з легенд, складених християнськими істориками через кілька століть по тому; у цих розповідях Тургейс описується як людина, що наводила жах та відразу. Отже, він мав свій флот та приплив в Ірландію, аби лишитися там надовго. Оголосив себе правителем Ірландії. Джерела гнівно сповіщають, що деякі ірландці приєдналися до нього, полишивши християнську віру і разом з людьми Тора, відвідували язичницькі святилища[27,63].

Для норвежців наступили важкі часи, вони як і раніше грабували та вбивали. А оскільки в той час, як і в наступне тисячоліття, ніяк не можна було залишити Ірландію ірландцям, то наступив час для нового вторгнення. І тут за справу взялися дани. У 850 році датські кораблі увійшли в Карлінфорд Лок, а наступного року вигнали норвежців з Дубліна, захопивши багату здобич - скарби та жінок. У відповідь, 852 року, норвежці напали на датські кораблі в Карлінграфорді. Після жорстокої триденної битви дани перемогли. Однак наступного року, норвежці все ж повертаються у Ірландію з королівським флотом, яким керував Олав, син норвежського конунга. Можливо він належав до того ж роду, що й Тургей і його сім'я вважала фамільною справою завоювати Ірландію. Дани та норвежці визнали його владу. Ті дани, кого не влаштовувала подібна ситуація, повернулися у Англію, звідки і припливли в 850 році, а Олав залишився у Дубліні. Через деякий час він повернувся в Норвегію, залишивши замість себе в Ірландії свого брата Івара.

У 856-857 pp. Олав знову повертається у Дублін і править там до 971 року. Саме цього року він і помирає в битві, що відбувалася у Норвегії. Через певний час життя в Ірландії налагодилось. З Норвегії більше ніхто не припливав, погляд норманів в цей час був на Заході, в Ісландії. Король Лейнстера Кеарвалл, колишній союзник Івара, скористався моментом і в 902 році відбив Дублін у чужоземців. Хоча Кеарвалл незабаром помер, Ірландія наступні дванадцять років насолоджувалась відносним спокоєм [39,100]. Наступний період в історії Ірландії виявився у досить заплутаній та складній ситуації. Там, і ще в більшій мірі у вікінгських колоніях та поселеннях в Шотландії та на островах, практика вікінгських походів відходила в минуле з біллю та кров'ю. Але події, що там відбувалися, за виключенням ірландських, при всій своїй цікавості та різноманітності матеріалу, які подають нам північні саги, лежить на периферії вікінгської історії. Ірландія - інша справа. Нормани (дани та норвежці) побудували кілька великих торгівельних міст в південній частині острова - Дублін, Уексфорд, Уотерфорд, Корк, Лімерік, які стали центрами невеликих королівств. Місцеві правителі зберігали вірність традиціям старої вікінгської аристократії, головним досягненням яких були флот та дружина, та основними джерелами їх прибутків була торгівля, податки та військова здобич [12, 117].

Знайомство з новою вірою і шлюби з ірландцями мало вплинули на життя цих суспільств; поховальний інвентар, особливо зброя з усіма роз'ясненнями вказував на те, що життя там було безконечним. У 902 році ірландці, що захопили Дублін, святкували перемогу, але це була лише короткотривала перемога. У 914 році нормани повернулися, повернули собі Дублін, зайняли Лімерік та Уорерфорд, поклавши цим початок новій черзі воєн. Ці війни продовжувались з перервами ще ціле століття. Позицію вікінгів суттєво послабили їх постійні спроби розширити свою владу на північну Англію, доки нормандські вожді та їх дружини здобували славу на іншій стороні затоки, ірландські королі відвойовували втрачені землі. Без сумніву, з точки зору Гутфріда та його сина Олава та інших синів, які по черзі правили в Ірландії в період між поверненням внуків Івара Лімерікського та битвою при Клонтарфі, ці політичні розбіжності м Али зміст. Вони мріяли створити морську державу, яка б простягалася по обидві сторони Ірландського моря, або об'єднати під своєю владою всю Ірландію. Крім того, вони потребували військової здобичі та данини, аби потім щедро роздавати нагороди та подарунки дружинам. В діянні цих дрібних володарів помітні такий розмах та значність, що вони починають нагадувати напівлегендарних персонажів саг з давніх часів, в тому числі і тим, яким ні в якому ні в якому разі не варто вірити [41, 6].

Серед нащадків Вагнера немало є і людей, які розтрачували золото не задля корисних цілей. Але найсміливіші з них не змогли утвердитись в Англії. Олав, син Гутфріда, загинув в 941 р. Олав Кваран відмовився від усіляких спроб утримати Нортумбрію у 951 році, а під кінець свого довгого правління втратив Дублін та помер від голоду за християнським обрядом на острові Іона. Після цього серед норманів не знайшлося нікого, хто міг би протистояти Маелю Сеахліну Мору в центральних землях та Бріану Бору на півдні, де лише типове ірландське невміння домовитись завадило цим двом правителям вигнати вікінгів з острова раз і назавжди [21,214]. Але в Ірландії - країні священників та в верховних королів - традиційна роздрібненість збереглася і після Клонтарфа, що було вигідним для норманів.

Битва при Клонтарфі ввійшла в історію вікінгської епохи нарівні з Хаврсфвордом, Хворунгавагом, Свальдом та Спікластадіром. І подібно цим чотирьом боям, вона виявилась надто важливою. Творці легенд взялися за справу і незабаром звичайна війна через здобич, а по суті - за прибутки норманських море ходів та торгівців перетворилась у битву героїв. Військо ірландців зібралося в квітні 1014 року між Ліффі та Холкою в трьох кілометрах від побережжя Дублінської затоки [146, 39]. Його очолював король Бріан Бору зі своїм сином Мурхадом та внуком Горделльваком Маель Сеахлін, О'Нейл з півдня та Оспак з острова Мен. їх противниками були Сігурд, ярл Оркнейських островів та дублонські вікінги під командою Дувгалла, брата Сігтрюгга Шовкова борода. Брат йшов проти брата, родич проти родича, ірландці проти ірландців, вікінги проти вікінгів.

Бріана убив Бродір, поки той молився про перемогі в лісі, Мурхад загинув під кінець бою. Разом з ними загинуло 400 ірландців. Вікінгів та лейнстерців загинуло більше: їм ніде було прикритися від гніву переможців, крім як на кораблях або у вікінгському укріпленні біля Ліффі [10, 201].

Після цієї битви стало зрозумілим те, що Ірландія ніколи не буде належати норманам; однак скандинавів так і не вдалося витіснити з острова остаточно. Вони відігравали помітну роль в ірландській торгівлі, засновували міста; у них були власні конунги. І переживши військові невдачі 1052 p., вони все ще виступали як самостійні сили проти англійців у 1160-1170 pp.

Коротко підсумувавши усе вищесказане, варто зробити висновок, що де б не з'являлися вікінги, вони несли з собою жахливу розруху [41, 4]. Це цілком суб'єктивне трактування анналів, яке досить важко чимось підкріпити. В звичці, у всьому звинувачувати вікінгів досить глибоке коріння. Середньовічні історики, були схильними вбачати у набігах вікінгів причину загибелі монастирських будівель. Це питання в історії норманів є досить спірним, оскільки літописці, на чиїх землях спробували панувати вікінги, бачили усе по-своєму.

.3 Південно-західний напрямок норманської експансії

Розглянути детально напади вікінгів, які сколихнули Європу протягом IX століття - досить складне завдання, тому варто окремо розглянутим напрямки руху їх походів. Перш за все варто відмітити, що напрямків їх експансії було два, хоча багато інших дослідників їх розділюють на три та більше. Перший південно-західний напрямок нормандської експансії охоплює такі країни як: Франція, Іспанія, Італія варто також дещо сказати і про Ісландію, Фінляндію та Америку, оскільки вони також заслуговують на увагу.

Отож, Франція. До 842 року, відноситься перша письмова згадка про норвежців, які навідали французькі береги, їх поява запам'яталась надовго. Шістдесят сім кораблів, на яких пливли вестфольдці увійшли в гирло Луари. На прикладі цього походу, який надовго залишив жах серед франків, можна зрозуміти тактику вікінгів і деякі зовнішні обставини, які сприяли їх успіху. Аквітанія входила до складу королівства Карла Лисого, але войовничий граф Ламберт дуже хотів отримати нант собі. Джерела повідомляють, що саме він запропонував норманів і що французькі лоцмани провели кораблі. Був день 24 червня, день Івана Хрестителя, і багато людей зібралося у місті, аби повеселитись. Норвежці в свою чергу діяли досить жорстоко. Вони вбивали на вулицях та будинках, єпископа та інших священнослужителів убили в церкві. Цілий день тривала така розправа, а ввечері грабіжники захопили багато здобичі та полонених, та попливли на кораблях вниз по річці. [12, 83]

Наступним кроком вікінгів був 845 рік. Тут їх тактика та стратегія також їх не підвели. Гамбург був повалений за повелінням конунга. Жорстокий похід Рагнара вверх по р. Сени на Париж і безпомічність Карла Лисого породили третє, цілком прискорене нововведення. Рагнар Увійшов в гирло Сени в березні, і рушив на Париж. Карл зібрав військо і, розділивши його на дві частини, наказав охороняти береги річки. Будь-який вікінг знав, як діяти у таких випадках. Рагнар атакував менший підрозділ, побив усіх та 111 захопив у полон. Потім він повісив їх на острові посеред Сени. Переможене та зморене військо Карла не могло утримувати оборону. Вже 28 березня, Рангар розгромив Париж з тією ж нелюдською жорстокістю. Якщо хронологічно вести розповідь про південне західний напрямок експансії вікінгів, то тут доречним було б згадати і про те, що в ті ж роки вікінги вперше зустрілися з іспанськими маврами [17, 131].

Почалося усе з того, що флот, який нараховував зва даними деяких джерел, 150 кораблів, увійшов в гирло Гаронни ы піднявся по ній до Тулузи, грабуючи та розорюючи всі поселення, які попадались на шляху. В країні тоді почалася чергова міжусобиця - на цей раз противником Карла став молодий Попін, який вбачав себе королем Аквітанії. Можливо метою походу була підтримка Попіна. До речі, його резиденцію - Тулузу - вікінги не зачепили, а повернулися по річці назад. Наступним їх кроком було побережжя Астурії та півночі Іспанії. Там їх зустрів рішучий опір їх розбили на суші і вони обігнувши мис Філістере рушили на південь до Лісабона. Дві неділі вікінги грабували та вбивали в місті та околицях, потім грабували та вбивали в місті та околицях, потім рушили в сторону Гвадалквівіра і піднялися вверх по річці і атакували Севілью. Через 7 днів місто було захоплене, крім цитаделі.

Пізніше їх сусіди, франки, перш ніж встигли опам'ятатись, були знову оточені вікінгами. Вони рушили всередину країни та розграбували Арль, Нім та Валенсію. Однак військовий успіх їм зрадив, і вони програвши битву франкам направились на схід. Про подальші їх пересування відомо мало, але у всякому разі вони встигли пограбувати Пізу, перш ніж піти далі на південь. Пізніше хитрощами вдалося захопити Рим( як вони гадали), але святкуючи свою перемогу, вони дізналися, що це зовсім не Рим, а Луна. Після цього нормани спалили місто та вбили усіх чоловіків, що там були, жінок усіх забрали з собою [8, 227].

Нерозвіданий океан на захід від Норвегії та Британських островів ніби кликав виклик вікінгам Скандинавії, шукачам нових земель, жадібним до багатства та слави. Вони прийняли цей виклик тільки-но навчились будувати кораблі, які були придатні до плавання в океані. Головною рушійною силою, яка примушувала норманів просуватися на захід, заселяти дрібні острови Атлантики, потім Ісландію та Ревландію і, на кінець, намагатися засновувати поселення на Американському континенті, була нестача земель та пасовищ. При цьому Ісландія, яка стала другою батьківщиною для багатьох норвезьких поселенців єдина з усіх норманських колоній успішно проіснувала довгий час, і тому заслуговує на увагу [9, 123].

Заселення та відкриття Ісландії, почалося у 860-870-х pp.. Кліматичні умови Ісландії вражали своєю постійністю. Як і в Норвегії основою господарства тут було вівчарство. Крім того, будь-який вікінг міг отримати невеликий додатковий прибуток від морського розбою чи торгівлі. Нормани, які прийшли на Фарерські острови отримали всі необхідні свідчення про ці землі на Оркнейських та Шотландських островах і в Ірландії від Фарерських островів до Ісландії було рукою подати, і цілком дивним є те, чому перші кораблі скандинавів підійшли до цього острова лише близько 860 року. Можливо увагу вікінгів відволікли набіги на узбережжя Західної Європи, але не виключним є те, що перші плавання до берегів Ісландії закінчились невдачею, або свідчення про це до нас просто не дійшли [28,93].

Відомо, що нормандське відкриття Ісландії, відображене у писемних джерелах, пов'язане з іменами трьох людей: шведа Гердара і норвежського вікінга Наддода та норвежця Флокі з Рочаланда. З наступного десятиліття відраховується „вік заселення" Ісландії. Колонізація острова продовжується, і на південному сході і далі до заходу, на полях Сіди, нормани зустріли папар-ірландських монахів. Більше на острові не знайшлося нікого, так що воювати було нізким.

Та нізащо - хіба що битися з самою землею за право вижити. Приблизно до 903 року всі землі Ісландії, придатні для життя, виявились зайнятими основну частину населення складали вихідці південно-західних областей Норвегії, з батьківщини вікінгів. Норвежці принесли в Ісландію свою мову, закони, релігію та життєвий досвід. Деякі з першопоселоенців були християнами, і до того побувавши у західних заморських колоніях, були християнами до того ж досить набожними, що дало можливість їх нащадкам, тим що прийняли християнство, розповідати про своїх предків в навчанні історії.

Спроба затвердити на острові єдині правові норми співпала з закінченням „віку заселення" історія Ісландії хронологічно лежить, по великій мірі за рамками „епохи вікінгів" і тому варто обмежитися коротким її оглядом. Однак не малу славу в очах пращурів ісландців приніс і інший епізод з їх історії. Адже саме голандські моряки пересікали Атлантичний океан, заснували населення Гренландія і в кінці-кінців висадилися на східних берегах Північної Америки. З усіх морських походів „епохи вікінгів" ці плавання більше за все дивують нашу уяву [41, 4].

Історія океанських плавань Норманів починається 982 року, коли Ейрік Рижий, що народився в Норвегії, вигнаний з Ісландії переїхав на захід острова, але і там його оголосили поза законом. Оскільки він не міг лишатися в Ісландії та не міг повернутися в Норвегію він вирішив пливти на захід, аби розшукати та дослідити нову землю. Ейрік вийшов у море і досяг узбережжя Гренландії. Пусті кам'янисті острови, миси, озера та ріки - і найважливіше - зелені схили з густою травою, все це Ейрік оголосив своїм. Саме він назвав острів Гренландією, тобто зеленою землею.

Загальні інститути в Гренландії були організовані за ісландським зразком: народна республіка зі своїм національним тунгом та зводом законів. У 1261 році Ірландія втратила свою незалежність і вона стала норвезькою колонією - одним з найвіддаленіших норвезьких володінь. Але варто повернутися трішки назад і наголосити на тому, що у 1000 році скандинави не втратили жаги до освоєння до дослідження нових земель [23, 111].

Перший корабель, що доставив європейців до берегів Північної Америки, потрапив туди випадково. Корабель збився з курсу під час урагану і неочікувано виявився біля незнайомих берегів; хоча швидше за все, скандинави епохи вікінгів володіли деякими географічними даними, які вказували на можливість існування цих земель. Корабель, що приплив до цієї країни, належав ісландцю Бьярні. Хоча „Сага про Ейріка Рижого" навпаки, жодним словом не згадує про Бьярні. Славу про відкриття нових земель Сага приписує його старшому синові, Леству. В цій розповіді говориться про те, що Леств першим висадився на берегах Нового Світу і першим зі скандинавів поселився у виноградній країні [15, 43]. Туземці Північної Америки Саги називають скрелінгами. Поселенці відразу віднеслися до туземців не дружелюбно, і все закінчилося відкритою ворожістю. Ця ворожість між скролінгами та норманами, звела на нівець успіхи скандинавців мореходців. Закріпитися у Виноградній країні (Вінланді) їм не вдалося. Нормани не мали особливої військової преваги, а їх рідні землі залишилися надто далеко.

Немає причин сумніватися у тому, що нормани дійсно досягли Північноамериканського континенту, але питання про те, як далеко на південь вздовж узбережжя пройшли їх кораблі, до цих пір не вирішене.

Навіть в середині XIV століття, море ходці продовжували плавати до берегів Нового Світу. А про те, що було далі, джерела замовчують.

На цьому історія скандинавів завершується, але варто згадати про нормандських поселенців у Гренландії. Одні дослідники вважають, що вони вимерли, оскільки з часом вони стали фізично неповноцінними. Інші вважають, що причиною загибелі скандинавських поселенців стала чума, але детальних доказів теж немає. Можливо вони просто пішли з Гренландії.

При сучасному рівні знань багатьох дослідників про історію Гренландії розумніше за все було б гадати, що гренландські колонії вимерли не за однієї якоїсь причини, а в міру цілого комплексу обставин. Головною з них була віддаленість та ізоляція Гренландії від Європи, занепад торгівлі, похолодання і плюс найголовніше - розселення в Гренландії ескімосів. Причин більш ніж достатньо, але найголовнішим лишається те, що такий могутній з однієї сторони, та такій „кровожерливий" з іншої, народ - зник безслідно, лишивши після себе багато цікавого та жахливого разом [39, 307].

Поселення, засновані та завойовані норманами держав у Франції, Англії, Ірландії, до сих пір визнавалися наслідками подорожей вікінгів по морям та їх війн з приморськими країнами. Такі населення скандинавів у південних країнах були початком нових державних переворотів та потрясінь, які мали рішучий вплив на долі багатьох держав протягом довгого часу.

На початку XI століття, різноманітні області південної Італії, ще визнавали владу грецьких імператорів. Сицилія знаходилась під владою сарацин [13, 9], які підкорили цей важливий острів у IX столітті і звідти погрожували Італії, де також завойовували багато міст. Рівновага слабкості переважала у всіх державах і здавалося ніякий переворот не загрожував Італії, і найменш за все чекали його з тієї сторони, де буря вже збиралась.

Норманські завойовники, яких Мелух приваблював надією на завоювання грецьких областей в Італії, прийшли на другий рік, брали участь у багатьох перемогах над греками, збагатились здобиччю. Звістка про це населення, про родючість країни і її чудовий клімат привабила туди нові юрби норманів. Марно імператор посилав військо за військом в Італію. У цій країні нормани воскресили подвичі Ганнібала, виявляючи чудеса хоробрості отримували блискучі перемоги розбиваючи грецьке військо одне за іншим. Вони захопили та укріпили Мельфі, примусили здатися місто Трою, Венозу, Отранто, Ас колі, Лавелло, Трані, Ачеренцу, Чівітеллу, Канни і інші міста, їм дісталася вся Апулія; після її завоювання вони розділили країну між собою. Нечуване щастя таких хоробрих шукачів пригод приголомшило всю Італію. Папа Лев IX, закликав римського імператора та короля Німеччини Генріха III, на допомогу, „жахливих норманів" [12, 301]. Папа закликав на допомогу не одного західного імператора. І тоді війська зібрані звідки тільки можна було, були готові покласти кінець завоюванням та насиллю чужоземного народу. Нормани, в свою чергу, дізнавшись про силу імператорського війська, послали до нього послів, пропонуючи служити йому, визнати його їх государем. Але папа покладаючись на свою силу, наказав їм іти туди, звідки вони прийшли. І нормани вирішили померти з славою, хоча так не сталося.

червня 1053 р. вони напали на з'єднане німецько-італійське військо при Чівітеллі та розбили його цілком. Нормани взяли в полон самого папу, а потім цілували йому ноги, та просили прощення своїх гріхів. За це папа і благословив їх. Нормани просили папу заключити з ними союз. Нормани ставши володарями Апулії і затверджені папою у володінні майбутніх завоювань, взяли міста: Каріаті, Росано, Герачі, Орію та Козенцу [2, 14].

Після завоювань Сицилії, Апулії та Канабрії - країн, які в давнину називалися Великою Грецією. Нормани повернули зброю на ланебардських князів, Капую та Салерно, оволоділи Гасту, Неаполь та Амальфі, взяли давнє значне місто Беневенто. Підкорення цих та ще ряду таких міст привело ломбардські герцогства під владу норманів.

Оглядом завоювань таких країн як Франція, Іспанія, Італія, Ісландія, Гренландія та Північна Америка і закінчується розповідь про один з напрямків норманської експансії. Але на цьому нормани не зупиняли. Оскільки, як вдало говорить приказка „одна справа підштовхує на іншу". Тому тепер необхідно зробити короткий огляд наступного південно-східного напрямку експансії вікінгів.

.4 Південно-східний напрямок норманської експансії

Рішучим факторм в історії Скандинавії довікінгський період та й в «епоху вікінгів» було те, що главенство конунгської династії Центральної Швеції, хоча і не відображене в достатній мірі В писемних джерелах, встановилося досить рано. Вже у VIII столітті в Уплльонді та прилеглих до неї північних, і особливо південних територій існувало єдине, сильне та багате королівство, яке в міру свого місцезнаходження могло стати центром колоніальної та торгівельної експансії за море. У даному випадку найприроднішим напрямком цієї експансії був схід, та південний схід: для початку Готланд та Прибалтика - від Гданської затоки до північного закінчення Фінської затоки; а після знайомства з багатими землями - далі, до руських річок, Чорного та Каспійського моря і у Візантію.

Конкретну дату появи шведів у східній Прибалтиці визначити досить важко, але, без сумніву, вона відноситься до довікінгської епохи. Деякі джерела згадують про шведів інших північних конунгів, які ходили війною в ті краї, частково в Естландію. Як помічалося в попередніх розділах, Сноррі, розповідаючи про напівлегендарного Івара Широкі Обійми, приписує йому не менше владу над Швецією, Данією та Нортумбрією, але і завоювання майже всієї Німеччини і деякі Східної Держави, включаючи в себе східну Прибалтику і руські землі в районі Ладоги [32, 117]. Багато документів та археологічних знахідок вказують на те, що скандинавський вплив у литовських, словенських землях східної Прибалтики мав місце, хоча навряд чи він був настільки сильним. Ці зв'язки приносили шведам чималу користь. Активність шведів у Прибалтиці заслуговує уваги й сама по собі, але тема моєї роботи вимагає більше свідчить про походи норманів на Русь та Прибалтику, про що йтиметься далі.

Доречним було б почати з уривку „Повісті временних літ" про „" призначення варягів" (оскільки нам відомо що вікінгів на Русі називали варягами): „ Варяги з-за моря здіймали данину з чуді, і зі словен, і з мері, і з в'ятичів по срібній монеті". [23, 99] Цей уривок датується 859 роком. Тай досить цікава легенда про Рюрика, Синуса та Трувера виглядає по різному і різних редакціях літопису, хоча всі її варіанти, були детально вивчені дослідниками. Однак, крім цих згадок, навіяних навколо цієї історії фольклористами, філологами істориками та шовіністами і не дивлячись на те, що в „Повісті..." помітна велика кількість помилок і неточностей, факт лишається фактом: традиція пов'язує заснування Новгорода та Києва з іменами людей скандинавського походження - тими, кого називали варягами, або русами [37, 203]. Про те, що скандинави були на Русі ще до Рюрика, підтверджується свідчення джерел та археологічних знахідок. Найбільш ранні археологічні знахідки шведської присутності знайдені біля південної місцевості Ладозького озера.

Місто, відоме за скандинавськими джерелами як Алдейгьюборг, за звичаєм розміщалося не біля самого берега, а в десяти з лишнім кілометра вверх за течією Валхова, там, де тепер розміщене старовинне містечко Стара Ладога. Алдейгьюборг, що займав площу 2,5 квадратного кілометра, було захищене земельним валом. Ще до появи шведів на місці міста існувало фінське чи ( що найменш ймовірно) слов'янське поселення. Його мешканці прийняли чужоземців цілком дружньо, тому що їм було цілком вигідно мати за сусідів воїнів та торговців. Археологічні знахідки вказують на те, що шведи жили в Алдейгьюборзі з початку IX до початку XI століття. однак розквіт цього міста припадає на X століття. Розкопки свідчать про те, що шведи, як наслідок, повністю асимілювалися з фінами та слов'янами, серед яких довго проживали [31, 79]. Найяскравішою „вікінгською" знахідкою є дерев'яний залишок, можливо, частини лука - на якому рунами вирізьблені аллітераціонні рядки, що являють собою прекрасний приклад високої скальдичної поезії. Це залишок датується IX століттям.

В останні десятиліття IX ст., шведи та руси відігравали важливу роль в житті Русі. Вони вели торгівлю з Хазарським та Булгарським каганатами, з арабами на південь від Каспію і перепливали каспійське море в районі Ітіля, аби потім на верблюдах вести свій товар через пустелю в Багдад. Але на Дніпрі скандинави займалися не лише торгівлею. У них було власне місто-держава - Новгород. Вони міцно закріпились в Гнездово-Смоленську та Чернігові, і захопивши владу в Києві, могли сміливо диктувати свою волю місцевим слов'янським племенам [39, 278]. Арабські та візантійські джерела наступного століття повідомляють велику кількість подробиць про русів, „яких по-іншому називають норманами".

Ібн-Русте (перша половина X ст.) розповідає, що руси живуть на великому острові посеред озера. Острів цей вкритий болотами та густими лісами та й клімат тут нездоровий. Зазвичай, вони займаються тим, що ловлять людей та продають їх у рабство, і таке інше. Судячи з цього, Ібн-Русте мав на увазі русів з Новгорода. Подальші свідчення відносно русів нам відомі від візантійського імператора Константина Багрянородного у своєму тракті „Про управління імперією". Він розповідає, як кораблі йшли з Руської Півночі по Дніпру до острова Березань в Чорне море і звідти - в столицю імперії. Кораблі з Далекої Русі, відправились в шлях з Новгорода, де править князь Святослав, син князя Ігора [8, 255].

Є і інші дані щодо військових походів русів, бо вони, за своїм звичаєм, при першому вдалому випадку змінювали мирну професію торговця на прибуткове ремесло грабіжника. Аль-Масуді розповідає про напад вікінгів на тих князів які правили на Русі у певний період, але про Ярослава, який прийшов до влади після смерті Володимира, йдеться найбільше. Він зіграв в історії Русі ще більш помітну роль. З усіх київських князів „епохи вікінгів" він, напевне, краще за всіх відомий скандинавістам. Як і Володимир, він був людиною діяльною, розумною та далекоглядною. Він також відчував свій зв'язок з північчю. Ярослав одружився на дочці Олава Скьотконунга, приймав у себе, та підтримував норвежського конунга Олава, сина Гарольда, а після поразки Олава поблизу Стікластадіра дав притулок його зведеному брату Хараоьду - майбутньому конунгу Гаральду Суворому. Гаральд брав участь у військових походах Ярослава. Пізніше він узяв за дружину дочку князя Єлизавету [9, 74].

Однак, про історію та вклад Ярослава нам без того відомо дуже багато. А про внесок норманів, який не обмежується створенням київського князівства, не дуже. Скандинавам можна поставити в заслугу заснування торгових міст, які продовжували жити та процвітати завдяки їх зусиллям. Найбільші та найвпливовіші з цих міст - Новгород, Білоозеро, Ізборськ, Полоцьк Ростов, Смоленськ, Чернігів - зіграли вирішальну роль у становленні слов'янської державності на території від Ладозького озера до Чорного моря. Формування руської держави проходило поступово, цілком важким шляхом, але не єдиною задіяною при цьому силою.

Питання про те, з якого моменту з якого періоду історія Київського князівства вже не варто розглядати в рамках історії вікінгів, залишається відкритим. За деякими оцінками кордон проходить по IX ст. ; ще більш суворі критики твердять, що ніякого тісного зв'язку Русі з Скандинавією не було спочатку. Простий дослідник з легкістю помітить, що більшість скандинавських істориків, твердо стоять та підтримують „норманську" теорію, в той час як російські та українські історики не зовсім мають бажання у це вірити. Вони тлумачать це тими факторами, що в законах, зазвичай, соціальних установах та формах грошового обміну Київського князівства, так як і у мові, мистецтві, віруванні та переказах, скандинавські історики навряд чи знайдуть якісь докази цього, а всі свідчення арабських та візантійських джерел можна співвіднести зі „скандинавськими „ норманами, і лише з ними. До заснування руської держави східнослов'янські народи та Візантія, мають куди більше відношення, ніж нормани, хоча при цьому не варто повністю знімати з рахунку арабський та тюркський вплив[32,173].

Так чи інакше, деякий розрив відбувся в часи Володимира. Навернення у православну віру, притому що шведи лишалися язичниками, і прийняття в якості офіційної „слов'янської мови" співпали за часом з різким зменшенням імпорту арабського срібла в Скандинавію. Деякий спад політичний і в часи Святослава і його поєднують з призупиненням волоської торгівлі, яке слідувало за нападом Святослава на Булгарський каганат, але викликаний також нестачею срібла в арабських країнах [39, 279]/

Ще один аспект русько-шведських зв'язків заслуговує на увагу. Багато чисельні рунічні нариси, що розповідають про подорожі і загибель синів шведської землі на сході. Але, напевне, най вражаючою з рунічних написів, які відносяться до подорожей шведів на схід, знаходиться у місті, якого вікінги ніколи не турбували. У Венеції, при вході в арсенал стоять чотири сторожі-леви. Дві з цих скульптур були приведені в кінці XVII ст. з Пірейської пристані, в околиці Афін. Найбільша статуя 365 м, висотою, висічена з білого мармуру. Могутній звір, створений грецькими художниками, сидить суворий та насторожений, а на його спині видніються напівстерті руни, висічені шведськими воїнами у другій половині XI ст. висікли надпис недостатньо глибоко: прочитати його неможливо. Але жаль, адже стільки цікавого ми б дізналися... [8, 236].

„Епоха вікінгів" на Русі мала свої певні причини зникнення. Підсумувавши все вище сказане, варто наголосити на тому, що коли з введенням християнства походи вікінгів закінчилися та внутрішні проблеми Скандинавії зайняли увагу попередніх морських розбоїв, закінчились і походи на Русь і допомога для русичів більш не була потрібною, скандинави які поселилися на Русі помалу злилися з слов'янами або загубилися в їх багато народності. З часом перевага варязького плем'я закінчилась взагалі, тому що варяги були досить мало чисельними в порівнянні з преважною кількістю туземців. Слов'янська мораль та мова переважили і весь державний устрій зайняв незалежного напрямку. Цьому сприяли особливо дві обставини, які знову поглинули Русь в стан розладу, з якого, завдяки своїй мужності, витягали її перші государі: 1) розподіл Русі Володимиром Святим та його Наслідниками, через міжусобні війни та 2) підкорення Русі монголами (1238 рік), які згубили усе, навіть і початки утворення, протягом 250 років, коли Русь знаходилась над монгольським ігом.

Розділ 3 Аналіз військової тактики норманів у ІХ-ХІ століттях

.1 Особливі риси військової організації в „епоху вікінгів"

Вікінги займалися переважно набігами і трофеї та грабунок цікавили їх набагато більше, ніж те, які б не були територіальні завоювання. З іншої сторони, вони були надзвичайно войовничим народом, і хоча у бій вони не йшли, перш ніж не обмірковували усіх кроків - а при нерівних силах всіляко намагалися розумно уникнути сутички. Але у більшості випадків вони не проти були вступити у добрячу бійку [12, 473].

На відміну від народів Західної Європи, вікінги, будучи мистецькими воїнами, з самого початку відрізнялися більш високою дисципліною, яка базувалася на відданості прямому начальнику - вождю. Озброєння, як правило списами, мечами та сокирами(хоча іноді вони мали при собі лук і стріли), воювали вони у пішому строї. Доспіхи їх складалися з шолома, круглого щита та шкіряної куртки. Пізніше багато з них, почали користуватися також короткою кольчугою. По мірі того, як опір противників ставав сильнішим та активнішим, окремі дружини вікінгів по 100-200 чоловік стали об'єднуватися у досить багато чисельні армії. Військо, що оточило у 885-886 роках Париж, нараховувало майже ЗО тисяч чоловік.

Воюючи з західно-європейцями, вікінги помітили, що проти загонів, з якими їм спочатку доводилось мати справу - багато чисельними, але слабко озброєними, ненавченими та погано виконуючих накази - ефективнішою за всіх була оборонно-наступаюча тактика. А вилому, краще спрацьовувала і проти нового класу противників - професійна кавалерія, яка виникла у відповідь на загрозу з півночі.

Європейці незабаром вияснили, що професійна кавалерія не спирається на систему фортифікаційних споруд, у змозі відбити набіги скандинавів. Ударна сила важкої кавалерії була більшою, і вона могла воювати з вікінгами на рівні, або навіть з тактичною перевагою, якщо на стороні противника не було досить значної чисельної переваги. Якщо вікінги виявлялися сильнішими, тоді мобільні кавалерійські сили діяли під прикриттям укріплених замків - наздоганяли піші колони противника та затівали часті сутички, підриваючи таким чином ударну силу тих, хто вторгався. Крім того кавалерійські війська могли швидко об'днатися з ціллю нав'язати вікінгам бій [3, 6].

В результаті цього, скандинави стали вдаватися до наступних контр дій. По-перше, висаджуючись на морському узбережжі, або на березі річки, вони в першу чергу, захоплювали усіх коней, що були у межах досяжності для того, аби стримати можливість з максимальною оперативністю переміщати якомога більшу кількість своїх воїнів. Спершу вони використовували коней виключно як засіб пересування. Однак пізніше - як наслідок підвищення ударної сили європейської кавалерії, вікінги стали організовувати на узбережжях бази, і розвивати власну кавалерію. Тим не менше, головну ударну силу військо скандинавів до самого кінця епохи складала піхота.

Аби розгромити ворогів у себе на батьківщині, або в далеких походах, вожді вікінгів досить часто пускали у бій особливі загони воїнів, які були досить жорстокими, їх називали - „берсеркерами", тобто „ведмежі куртки". Очевидно, тому що вони шили одяг з ведмежих шкір [18 ,93].

Поклоняючись богу Одіну(богу воїнів), берсеркери слідували його заповідям, зневажаючи навіть найсвятішим - кровними зв'язками, - кидались у бій як скаженні, ймовірно, перебуваючи під впливом самогіпнозу, галюциногенних грибів або інших наркотичних засобів. Саги сповіщають, що вони кричали та стрибали, іноді зриваючи з себе одяг, абсолютно не відчували болю. За словами історика XIII ст., „подібно собакам чи вовкам, вони гризли власні щити; вони були сильні як ведмеді чи вепри; вони кидали ворогів на землю, їх не брали ні залізо ні вогонь".

Без сумніву, багато легенд, що розповідають про берсеркерів є надто перебільшеними, - але свідчення сучасників та й літературні твори у багато чому підтверджують особливості їх поведінки. Згідно писемним джерелам, що заслуговують на увагу, берсеркери були незамінні як на полях бою, так і в якості особистих охоронців вождя, однак їх непередбачена поведінка, складала загрозу. Деякі саги описують їх як постійних забіяк, над якими герої давнього епосу, в кінці-кінців отримують перемогу.

Багато хроністів та письменників християнського Заходу зображають вікінгів безжалісними людьми, які у своїй жадобі до здобичі та пригод вбивали та руйнували з варварською жорстокістю. Абон у своїй поемі про захоплення Парижа скандинавами у 885-886 роках описує „диких звірів", які „вбивали малюків, дітей, старих, батьків, синів та матерів...вони знищують, грабують палять, спустошують" [22, 130].

Подібні описи є звичайними для тогочасних розповідей про жорстокість вікінгів. І й явні перебільшення не викликають подиву, оскільки автори, як правило, були церковнослужителями, а від головних жертв вікінгів навряд чи варто було чекати урівноваженого погляду на своїх катів. [40, 71].

Письменники того часу дуже рідко бралися за оцінку чисельності людей, які брали участь у нападах вікінгів. Ангносаксонська хроніка жодного разу не повідомляє про кількість учасників набігу, а джерела на континенті роблять це досить рідко. Час від часу повідомляється про кількість загиблих в бою, але на розмір скандинавських банд частіше за все вказує кількість кораблів у їх флоті. Однак деякі вчені повідомляють, що такі армії IX ст., повинні були нараховувати тисячі воїнів, і вони приблизно мали сягати 5000 чоловік. Аби піддати сумніву цю дату, варто уявити собі, що як можна було утримувати військо такого розміру протягом хоча б однієї зими, не згадуючи про десять. Однак кожен раз термін існування „армій" вікінгів вимірювався роками. Довготривале існування та періодичні переміщення скандинавських загонів у IX - поч. X ст., були б неможливі, якщо б у кожному з них нараховувалось більше скількох сотень чоловік. Успіхи їх пояснюються, в основному, неочікуваністю і швидким пересуванням, а втрачаючи ініціативу, вони дозволяли надовго закритися собі на якому-небудь острові і досить небажано вступати у бій. І чи не дивним було б так вважати, якщо б їх було кілька тисяч? [22, 307].

На разі варто зазначити про те що було їх основною військовою перевагою. Звісно ж це були їх кораблі. Кораблебудування у північних країнах було, судячи з усього, ще одним фактором, який надавав перевагу у бойових діях. Один відомій шведський археолог писав, що кораблі вікінгів являють собою єдині у своєму роді морські засоби плавання, здатні досить близько не дійти до берега, які будь-коли в розпорядженні сил вторгнення. Не дивлячись на деяку категоричність цього висловлювання, воно у багато чому пояснює секрет військових успіхів вікінгів. Дана теза, підтверджується і багатьма історичними документами, що описують набіги вікінгів. Фактор неочікуваності відіграв досить помітну роль. Тактика заключається у швидкому нападі зі сторони моря, на легких кораблях, яким не потрібні були пристані і які могли підійти до берега там, де їх чекали менш за все, і в такому ж швидкому відході, коли противник не встигав навіть опам'ятатися [3, 5].

Багато даних повідомляють про те, що між норвезькими, датськими та шведськими вікінгами був розподіл сфер впливу, не дивлячись на спільну участь у великих походах під керівництвом впливових вождів. Шведи, зазвичай, тільки на схід, де вони встановили контроль над річками всередині Росії і, таким чином, над східними торговими шляхами. Датчани рухались на південь, до територій сучасних Німеччини, Франції, Південної Англії, а норвежці - на захід та південний захід, до Північної Англії, Шотландії, Ірландії та островів Атлантики.

Кораблі слугували не лише для боїв та торгівлі, а були також і транспортними засобами перевезення у процесі колонізації [40, 173]. Цілі сім'ї, зібравши увесь свій скарб, вантажились на корабель та відправлялися в дорогу, аби поселитися на нових землях. Походи вікінгів через Північну Атлантику до Ісландії та Гренландії, доводять, що вікінги уміли будувати не лише швидкі кораблі з цілком надійними морехідними властивостями. Процес колонізації почався після того, як моряками були відкриті нові землі, і після отримання інформації про нові місця від торговців та воїнів, які повернулися з походів.

Існують ознаки і того, що корінне населення у багатьох випадках виганялося. В деяких районах наприклад, в Південній Англії - вікінги віддали перевагу заняттю скотарством та використовували інший ландшафт, ніж місцеве населення. Історичні документи, які розповідають про вікінгів, були в більшій мірі написані у Західній Європі людьми, які негативно відносились до них. Тому можна бути впевненому у тому, що там представлені лише негативні сторони скандинавів. Картину значно доповнюють археологічні знахідки, як на батьківщині вікінгів, так і в районах їх походів. На місцях колишніх поселень знайдено сліди господарських забудов та базарів, де втрачені чи просто викинуті речі повідомляють про дуже простий побут вікінгів [41, 4]. Були також знайдені рештки знарядь для добування заліза у гірських районах, де наявність болотної руди та лісу створили прекрасні основу для розвитку ремесел.

Тепер, напевне, варто повернутися до гордості вікінгів. І трішки детальніше описати одну з найбільших археологічних знахідок „епохи вікінгів".

У вересні 1997 року археологи з Данії, проводячи розкопки у 40 кілометрах від міста Копенгагена, витягли з мулу чудову знахідку - дракар вікінгів. Це незвичне відкриття дало вікінгу Лейфу (про якого описано вище) Еріксону прізвисько „ Лейф - щасливий". Цей човен пролежав, нічого не підозрюючи біля всесвітньо відомого Музею вікінгських кораблів, і його випадково знайшли під час очисних робіт для збільшення у гавані виставкової площі. За словами колишнього директора музею Оле -Крумлін-Петерсена, багато століть це судно затонуло під час шторму, і вже вкрилося мулом. Позначки на його дубовій обшивці вказують на те, що його збудовано приблизно у 1025 році під час правління короля Кнута (Канута) Великого.

Довжина Роскілдського дракара - 35 метрів, тому за своїми розмірами він є найбільшим судном з усіх знайдених досі. Це, в свою чергу, розвіює теорію вчених-скептиків, які заперечували існування цих кораблів -левіафанів (кораблів-велетнів). Змальованих у легендарних північних країнах. Як виявилося, в легендах під назвою „кораблів-велетнів" приховувалися бойові дракари вікінгів. Навіть плин сторіч не зменшує гордості скандинавів з приводу вікінгського дракара. їх визначна роль у мореплавстві забезпечує їм гідне місце в історії середньовіччя. Цілі флоти таких кораблів атакували узбережжя, починаючи з Нортамберленду і закінчуючи Північною Африкою, доправляючи першопроходців на Британські острови та в Нормандію. Все це зробило вікінгів володарями морів у Європі 800-1100 років, це була їх золота ера. Детальніше про кораблі та роль флоту в цілому йтиметься у наступній частині цього розділу, а поки що варто повернутися до військової організації армії.

У багатьох джерелах ми всюди читаємо про те які вікінги були мужні хоробрі. Смерть для них була кращою ніж поразка. Але є свідчення і про те, що не завжди напади вікінгів закінчувалися вдало. Вони самі нерідко отримували поразку і від регулярних військ, наприклад, від короля Карла Заїки при Сокурі (881 рік) чи Арнульфа (наступника Карла III) при Левені (891 рік), і від поселенців, які не завжди були боягузами і досить часто могли постояти за себе. Бували й випадки коли норманам вдавалося вирватися але не завжди набіги закінчувалися успішно [3, 7]. Заслуговує на увагу тактика, якої притримувалися кури, аби захопити ворогів. Розуміючи, що їм не перемогти норманську силу, вони вдаючись до хитрощів обманули їх.

Іноді вікінгам доводилося брати участь у польових боях. Тут вони використовували стару тактику германців - стрій клинком. Кінниці нормани не мали, тому такий стрій прикривали стрільці, які дротики.

В тактику індивідуального поєдинку цікавих новинок вікінги не внесли. Нею користувалися багато поколінь воїнів германських племен, а пізніше - в обох римських імперіях. Таку тактику бою приписують вікінгам лише через те, що саме в їх легендах свідчення про неї дійшли до наших днів. Оскільки небагато воїнів володіли об лаштунками, основним засобом їх захисту був щит. Більшість ударів приймалося саме на нього, але при цьому противники досить часто били по щиту з метою розбити його, та позбавити ворога прикриття. Недаремно на відомих холмгангах (боях - поєдинках загонів воїнів) воякам дозволялося протягом поєдинку змінити по три щита. Щити також могли використовуватись не лише для захисту чи для нанесення ударів. Щитами також могли метати. [40, 19].

У деяких сагах розповідається про те, що зброя не завжди могла завдати кривавих ран противнику. Ось до прикладу уривок з однієї із саг: „ Егіль завдав йому удару в плече, але меч не встромився. Тоді він ударив його другий раз і третій. Йому легко було оберігати місця для своїх ударів, так як Атлі не був захищений. Егіль замахувався мечем зі всієї сили, але меч не встромлявся. Тоді Егіль залишив меч та щит, кинувся на Атлі та перегриз йому горло" [12, 74]. У цьому випадку уміння вікінгів можна поєднати з східним „методом залізної сорочки", коли спеціальні тренування і уміння концентрувати свою внутрішню енергію допомагають уникнути поранень навіть на оголеному тілі. Такою силою часто саги наділяють вище згаданий берсерків.

Умінням норманів не було меж. У поєдинках та боях вікінги часто перехоплювали у польоті списи чи дротики кинуті у них. Таке уміння було річчю звичною, і володіти особливим мистецтвом для цього, згідно з текстами саг, було не обов'язково.

Описуючи поєдинки у сагах тільки про те й пишеться(досить часто), що про відрублені руки та ноги. У вікінгів не було прийнятим захищати кінцівки. Можливо вони вважали що такі запобіжники будуть лише заважати їм у бою. У цьому був і свій плюс, тому що фехтувальна техніка включала усілякі стрибки (наприклад, з боку одного корабля на інший), підскіки нахили. Якби всі частини тіла у них були прикриті, то це лишило б їх легкості у пересуванні. Аби зберегти швидкість та рухливість у бою вікінги часто не надягали кольчуг.

Кінцівки європейських мечів VIII-IX століття мали округлену форму, і з цього роблять висновки про те, що назначалися для колючих ударів, а лише для рублених. Так, дійсно таким мечем було важко пробити кольчугу, але і не можливо. Все залежало від технології виготовлення та якості обладунків та меча. До того ж кольчуг, основна маса воїнів не мала, через їх дорожнечу. Частіше використовувалися варіанти шкіряного захисного одягу.

Неправильним буде твердження, що вікінги не використовували клинок для нанесення ударів, віддаючи превагу підставити щит чи відхилитися за лінію поразки. А якщо щита не було чи він був розбитим? У бою не можливо лише ухилятися від ударів, які сиплються з усіх сторін. Волею-неволею доводиться їх приймати на клинок. Але тут виникає питання: а як бути з тим, що лезо загострене з обох сторін, адже воно відразу може виявитись перерубленим або, у кращому випадку, на ньому утвориться глибоке защерблення [12, 284].

Відповідь у тому, що приклади холодної зброї, щоправда більш пізнього часу, які вдалося розглянути, мали своєрідне заточення. Вони підточувалися лише у верхній третині клинка, яка безпосередньо торкалася корпусу при ударі: нижні дві його третини - так звана „сильна частина" взагалі не заточувались, і саме тут на клинку було найбільше надщерблень. Напрошується висновок, що керуючись ударами підставляли нижню, слабко загострений край клинка, а наносили удари верхньою [18, 101].

Отже з вищесказаного, стає зрозумілим, що головною зброєю вільно народженого є меч. Археологи підрахували близько тридцяти типів різноманітних мечів. Класичні, так звані „каролінгські мечі", були двохсторонніми з достатньо широким та важким клинком, руків'я мало перехрестя, довжина клинка була близько 90 см, і він міг бути прикрашений декоративним узором, написом(частіше - ім'я майстра). Клинки були привозами, у більшій мірі( з Франції), а руків'я виготовлялося місцевими майстрами з кістки, рогу, срібла і т.і. По-мистецьки виконаний, багато прикрашений меч коштував дуже дорого. Він був символом суспільного положення власника, мечі воїнів та героїв мали власні імена. Такі мечі передавалися від батька до сина та внука, в якості цінних подарунків та нагород вручалися конунгам, які відзначились; воїнам та скальдам [41, 5].

На відміну від пануючого в ті часи строю великим скупченням і розподілом на масивні полки „правої та лівої руки" з об'єднаним центром при спробі розчавити противника і захопити його фланги з входом у тил, вікінги стали родоначальниками „кабанячої голови" - построєм клином [18, 94]. Для повного клину необхідні були 600-800 бійців, де попереду повинні були знаходитись 20-30 чоловік, а сторони його складали не більше ніж з 100 чоловік. Клин являв собою „рухливу черепаху": краї клину, озброєні товстими списами до 2 метрів чи мечами та сокирами були тісно захищені вошами з круглими, що закривали пів людини щитами, які чергувалися. У центрі знаходились стрільці та воїни з палками, які добивали поранених. На чолі „кабанячої голови" - найвміліші вояки та жорстокі берсеркі, які дуже часто скидували з себе кольчугу, аби та не заважала розмахувати мечем чи сокирою [12, 83].

За деякими джерелами, кінниці у вікінгів не було саме через те, що коням не було місці на кораблях. Успіх у бою забезпечувався постійним переміщенням клинів, які виконували накази ярлів без усіляких заперечень. Накази виходити з центру строю. При підході до такого строю, ворог чекав град дротиків та безстрашні мечі та сокири. Перемінне наступаючи на різноманітні групи суперників, обезкровлюючи їх, шматуючи жорстокою та могутньою силою - вони йшли воювати та грабувати, вони знали, що їх батьківщина далеко і прощення їм не буде, вони не боялися померти, а бажали крові та наживи.

Що стосується спису, то й він відігравав досить важливу роль у військовій тактиці скандинавів. Спис можна сміливо називати одним з найдавніших видів холодної зброї. Вікінги віддавали перевагу найефективнішій з сучасної їм зброї. Списи не були виключенням. Показовим є те, що потреба у списі, як до основної зброї піхоти, призвело до появи так званого норманського щита, який відрізнявся від простого каплеподібного кріпленням ременями до плеча, і який дозволяв керувати списом за допомогою двох рук. Отже варто детальніше розглянути види списів якими користувались вікінги у свою епоху [18, 104].

Вітчизняні історики, спираючись на археологічні дані за знахідками на території розселення слов'янських племен, пропонують наступну класифікацію. Списи поділяються на: ланцетовидні, як правило називаються „типові"; наконечники подовженої - трикутної форми з плавним переходом від пера до втулки, і так званий „франкський тип" з „крильцями". Різного роду підходи до вивчення даного питання змінюють, але у своїй основі, вони обертаються навколо цих трьох видів.

В більшості випадків деревинки виготовлялись з ясена, досить часто прикрашалися різьбою, іноді - аплікаціями срібла, золота та бронзи. Типи насадок наконечників також були цілком різноманітними.

Підсумувавши усе вище сказане, можна зробити коротенький висновок про те, що військова армія норманів в „епоху вікінгів" досягла великого рівня у досконалості техніки введення боїв. Досить помітно вирізнялася і зброя з якою вони майже ніколи не розлучалися. Ці войовничі люди, залишили після себе неабиякий слід, як жорстокі вояки так і сміливі та розумні винахідники.

.2 Роль флоту в норманських військових походах

Скандинави „епохи вікінгів - войовничі морські країни, чиї бойові човни, кораблі, плаваючи по південних та північних морях, наводили жах на жителів північної, Західної та Південної Європи. Вони грабували, торгували, засновували нові держави і відкривали невідомі землі. Всюди різноманітні сліди їх перебування залишились навіки, а багато дійшло до наших днів.

До військових дій на морі (якщо можна так висловитися, на мою думку багатьох дослідників-скандінавістів, головним чином піратські набіги: вікінгів - на західноєвропейське узбережжя мусульманських піратів - на середньо морське, варягів(руських скандинавів) - на чорноморське. Військові дії на морі при цьому були досить рідким явищем, оскільки морських боїв пірати намагалися усіляко уникати. Щоправда, у X столітті візантійський флот, що відродився, систематично переслідував мусульманських піратів, в результаті чого на Середньомор'ї відбулося кілька досить вагомих морських баталій [12, 485].

Конструктивно кораблі вікінгів були суттєво складніші за ті, на яких плавали по Середземному морі. Довжина їх рідко перевищувала ЗО метрів, (хоча про ті, які мали довжину більшу, кораблів-велетнів, йтиметься далі), у рух вони приводилися за допомогою весел та прямого чотирикутного вітрила-виключно при попутному вітрі. Спершу ці кораблі перевозили від 60 до 100 чолові, а вже у кінці IX століття, почали будуватися набагато більші, які могли перевозити до200 чоловік. Морехідне мистецтво вікінгів заслуговує не меншого захоплення, ніж їх мужність у суходільних боях.

Скандинави з гордістю згадують своїх норманських пращурів-вікінгів, не дивлячись не те, що ті займались таким ремеслом як піратство. Але в період раннього середньовіччя, коли нормани розпочинали свою розбійницьку діяльність, на це ремесло дивились дещо інакше, ніж зараз. Важкі умови життя на Скандинавському півострові примушували жителів до захоплення чужих земель. Нормани плавали на малих кораблях, але пізніше історія мореходства дещо змінюється. Ходили вони на одному вітрилі, а коли не було вітрила, то за допомогою весел. Нормандські море ходці були досвідченим вояками. По обидва боки ладь звисали круглі щити, прикрашені гербами, які захищали сидівши вздовж бортів гребців. Зігнутий та піднятий вверх ніс, а також корма були прикрашені грізними фігурами голів дракона, які слугували розпізнавальним знаком, а заодно і лякали ворогів [34, 31].

На відміну від галерних каторжників на кораблях середземноморських піратів, норманські моряки були вільними людьми, які одночасно виконували обов'язки гребців і воїнів. На чолі норманських експедицій стояли обрані на певний час вожаки, і на думку багатьох дослідників, саме їх чомусь називали вікінгами. Під командуванням вікінгів знаходилось більше десяти, а в період інтенсивних експедицій - навіть кілька сотень чоловіків. З часом вікінгами стали називати дружини норманських морських розбійників, які нападали у VIII-XI століттях на європейські поселення, розміщені на морському узбережжі і по берегам річок. експедиції норманів спершу носили розбійницький характер. Вікінги вікінги з'являлися на своїх швидкохідних човнах неочікувано. Висаджувались на берег і, доки місцева влада встигала зібрати сили, аби відбити наступ, грабували поселення Вікінги відходили так само швидко як і приходили, відвозячи на своїх кораблях здобич. Однак піратство не було їх єдиним заняття. Згідно з звичаями, які панували в середні віки, вони були одночасно й розумними купцями. Здійснювали вікінги військові набіги і на слов'янські країни (про що вже згадувалось), через території яких проходили торгові шляхи, що вели на Схід,(добре відомий наш шлях „з варяг у греки"), частково у Візантію та Багдад. На слов'янських базарах нормани грабувало купців зі Сходу, які транзитом перевозили у Західну Європу дорогоцінні товари [9, 34].

Згадка про напади норманів є вже у франківських джерелах, що відносяться до кінця VIII століття. В той час, вони не були настільки значними, як у IX і наступних століттях, коли нормани стали ще більш агресивними. Це було пов'язано головним чином з перенаселенням Скандинавії, яка виявилося не в змозі прокормити своїх власних жителів.

Довгий час нормани щорічно здіймалися зі своїх місць на півночі і відправлялися на південь лише весною та літом, повертаючись під час осінніх штормів та зимових заметілей в Скандинавію. Такою була їх тактика.

З норманами було важко воювати через їх маневреність, швидкість дій та абсолютну перевагу на морі. Охоплене панікою населення все частіше шукало притулку в мало досяжних лісах та горах, залишаючи свої житла та поля. Будучи не в змозі домовитися з норманами, безсила влада зазвичай виплачувала захопникам викупи, які все частішали і відповідно важчими ставали для південних. І населення поступово стало вдаватися до самооборони. Іноді вікінги залишали у спокою деякі райони. Так наприклад, у 859 році вони залишили своє піратське кубло в гирлі Луари., оскільки вони так розграбували всі околиці, що більше нічого не було взяти на південь [23, 10].

Протягом багатьох десятиліть в Європі на було сили, здатної протистояти вікінгам. Весь християнський світ боявся цієї біди середньовіччя, яка стала в один ряд з чумою та набігами невірних. Слова латині: a furore normanorum libera nos, Domine („Від жорстокості норманів спаси нас, господи") - ще довгий час нагадували народам Європи про страшні роки терору північних піратів. Будучи насправді жорстокими, вони тим не менше зуміли створити своєрідне піратське суспільство, яке мало самобутню культуру. Вони суворо переслідували усілякий грабунок всередині власної общини. Важливим злочином був обман при поділі здобичі. Зрада та дезертирство каралися смертю, до того ж винен не міг розраховувати на милосердя чи помилування.

Техніка їх кораблебудування, застосована вікінгами, називається клінкерною. Побудовані кораблі були результатом більш ніж 1000-ного розвитку кораблебудування у Скандинавії. Метою кораблебудівних весь час було створення легких та зручних конструкцій, які б легко прилаштовувались до вітру та хвиль, і працювали б разом з ними а не проти їх. Корпус кораблів вікінгів побудований на сильному килі, який разом з витончено зігнутим форштевнем були основою конструкції. Голанка за планкою підганялися до кіля та форштевня і кріпилися за допомогою металічних заклепок. [31, 201].

Така конструкція надавала корпусу елегантності та міцності. Після того, як корпус набував потрібної форми, у ньому встановлювали шпангоути. Додаткову гнучкість конструкції надавало й те, що шпангоути та бортова обшивка були зв'язані між собою. Поперечні балки на рівні ватерлінії збільшували опір поперечним навантаженням, а товсті колоди, підтримували мачту. Кораблі ходили під квадратним вітрилом на мачті в середині корпусу. Під час штилю чи при слабкому вітрі кораблі йшли на веслах. До кінця епохи вікінгів почалося будування суто військових кораблів, які відрізнялися швидкохідністю та підвищеною місткістю, а також торгівельних, де швидкість руху не була настільки важливою, як вантажопідйомність. Торгові кораблі мали невеликий екіпаж і були, в основному, розраховані на плавання під вітрилом [13, 29].

За Англосаксонською хронікою, перша згадка про кількість кораблів, які брали участь у походах, відноситься до 836 та 840 року. Текст під 843 рік, ймовірно дублює запис за 836 рік, а флот, що згадується згідно 851 роком, найбільший, про який будь-коли повідомляла хроніка. Кількість у 350 кораблів, виглядає досить підозріло. А от розміри дрібних флотів оцінені правильно, і в більшості випадків наводяться додаткові подробиці, які викликають довіру [42, 4]. Ці флоти, дрібні та великі, швидше за все, складалися з різних кораблів. Аббон визнав, що називаючи суму в 700 кораблів, які брали участь в оточенні Парижу, він не враховував дрібних кораблів, і хоча ця цифра сильніша, його помилка звертає увагу вже на той факт, що поряд з великими кораблями використовувались і малі. Не зайвим буде також повторити, що за своїм розміром, у ІХ-Х ст., кораблі, ніколи не перевищували корабля Гокстада, з тридцяти двома веслами. Ймовірно, навіть в XI ст., більші кораблі використовувались лише у скандинавських водах.

Коли на горизонті з'являвся ворожий флот та присутність таких дрібних кораблів і напевне, не досить сильно відбивалась і на їх чисельності, але не дуже збільшували кількість привезених ними людей. Крім того залишається не цілком зрозумілим, скільки чоловік вміщав у себе корабель вікінгів. Вважається, що на найбільшому кораблі вікінгів могло одночасно перебувати до 100 чоловік, хоча на користь цього припущення є дуже мало підтверджень. В середньовічній Норвегії кораблі іноді укомплектовувалися п'ятьма воїнами на кожне весло. Якщо на кораблях перевозили і коней, як це було у 892 році, то зрозуміло, що кількість людей на кожному кораблі повинна значно зменшитись. А зараз хотілося б детальніше розглянути ті кораблі, які дійсно були причетні до епохи вікінгів. Перш за все, це всесвітньо відомий Гокштадський корабель (дракар) IX століття (Додаток ). У 1880 році поблизу Сандефьорда (Норвегія) було знайдено великий скандинавський корабель, що відноситься до IX ст., (так званий корабель з Гокштада) довжиною 24 метри та шириною 5,1 м. Мачта мала висоту близько 13 метрів. Довжина весла складала 5,5 метра. Корабель мав шістдесят пар весел. І хоча на малюнку є зображення хреста, це викликає сумнів. Адже всі знають, що в IX ст., практично усі без виключення вікінги були язичниками. Залишається здогадуватись, що зображений хрест, немає абсолютно ніякого відношення до християнської символіки. Цей корабель побудований виключно з дуба і має багатий орнамент. Виключну морехідність цього корабля довели практично 12 молодих норвежців у 1898(93?)році. Побудувавши точнісіньку копію гокштадського корабля вони успішно пересікли Північну Атлантику, показавши середню швидкість 9-10 вузлів та максимальну 11(!) вузлів [23, 1].

Наступним є руська бойова ладья. Східні слов'яни стали здійснювати свої плавання по Чорному та Середземному морю вже в VI-VIII століттях. Походи київського князя Олега з дружиною на Константинополь у 907 році доказали мореходність слов'янських суден. Ладья являла собою досить велике судно, на якому розміщувалося 40 і більше чоловік. Для збільшення місткості до видовбаного з цілого корпусу по боках нарощувалися борти з дощок [23, 1].

Іншим прикладом кораблів вікінгів є дракар Вільгельма Завойовника (середина XI ст. ). Етологія слова „дакар" зазвичай вводиться з давньоскандинавського Drage (дракон) та Каг (корабель). Іншим словом дракар - це корабель - дракон. Більше половини тисячоліття тримали Європу у страху „Лицарі відкритого моря" - вікінги. Своєю моральністю, вони завдячуючи дракарам - прямим шедевром кораблебудівного мистецтва. На цих кораблях вікінги здійснювали далекі морські плавання. Ними відкрита Ісландія, південний берег Гренландії, задовго до Колумба побували вони в Північній Америці. Зміїні голови форштевень їх кораблів бачили жителі Балтики, Середземномор'я, Візантії. Разом з дружинами слов'ян вони створювали великий торговий шлях „з варяг в греки". Основою руху Дакара було рейкове вітрило, площею 70 метрів квадратних, більше, зшите з окремих вертикальних полотнищ. Рея піднімалася разом з вітрилом. Борти були захищені розписаними щитами воїнів [23, 2].

Крім друкарів існували також снеккари, які швидше за все були зменшеним варіантом друкарів [3, 4].

І на кінець зазирнувши трішки вперед, варто згадати про норманський кнарр XIII століття (Додаток G ). крім бойових суден, море ходи Скандинавії та Північної Європи застосовували і вантажні кораблі - кнорри. Це було викликане необхідністю перевезення великої кількості коней та облаштунків. Вантажопідйомність кнорра оцінюють в ЗО тон, що зовсім непогано. У XIII столітті відбулася ще одна суттєва зміна в конструкції судів - з'явився кормовий руль. В цілому кнарр був типово вітрильним кораблем. Корпус його був типовим скандинавським кораблем. У XIV ст. Кнарр був вітрильний більш удосконалений коггом [23, 2].

Еволюція друкарів пройшла чималий шлях. Почалася вона з довбанки, близько 5 тисяч років до н.е., а закінчилася десь близько XIV ст. Отже, як ми бачимо, роль флоту в норманських військових походах сміливо можна сказати була на першому місці у житті давніх скандинавів. Саме завдяки флоту вони досягли тієї поганої - з однієї сторони, та й хорошої - з іншої, слави. Після себе вони лишили чудові зразки кораблебудування, які ще не один раз можуть стати у нагоді сучасникам.

3.3 Вплив норманської військової тактики суходільного та морського озброєння на європейські народи

Добре ім'я та слава були метою всього життя нормана. Щодо цього, то є чудове прислів'я „Знаю одне, що вічне безсмертне: померлого слава". Ця думка була путівником скандинавів у всіляких походах. Не стільки вони боялися смерті, скільки назви боягуз, зрадник. Саме ці речі, штовхали норманів на вчинки, які ще довго пам'ятатимуть народи, де проходили вікінги.

Звичка, у всьому звинувачувати норманів, має глибоке коріння. Якщо вимірювати небезпеку вікінгів результатами їх діяльності, то важливим є те, щоб до уваги бралися ті з них, котрі можливо довести. Свідчення, побудовані на гіпотетичних чи уявних наслідках, здатні лише завести у блуд. Коли розмова йде про Англію, то ми уявляємо, що ні занепад освіти, ні крах монастирського уставу не мали до вікінгів ніякого відношення. Однак на континенті зникнення монастирів на теорії майбутньої Нормандії, швидше за все, були прямим наслідком діяльності вікінгів, хоча навіть і там на варто вважати, що зникнення якогось монастиря означає його фізичну розруху. Для деяких общин однієї погрози нападу було достатньо для того, аби втекти, а у інших, в тій самій ситуації, могло просто не бути такої можливості. Як доказ того, що вікінги викликали збиви в церковному житті, приводяться лакуни в єпископському приємстві, що мали місце як в Англії, так і в Нормандії. Звісно ці пустоти не означають, що якісь єпископи були просто вбиті. Зрозуміло, що деякі з них помирали від рук вікінгів, до того ж, дехто на полі бою, але на їх місце ставились інші.

Не усі представники духовенства залишали свої місця - наприклад, єпископи Норка залишились і змогли найти спільну мову з скандинавськими правителями міста, в якому знаходилась їх кафедра, але багато з них, чинили інакше [38, 71]. До втечі їх примушували не лише набіги вікінгів, скільки виникнення їх скандинавських поселень. Якщо дивитися на вікінгів, в цілому, як на агресорів, то чи мова про таке джерело як Англосаксонська хроніка, або у сучасних дослідженнях цього періоду, ми ризикуємо прийти до плачевного результату - забути про те, що вікінги прийшли у світ, який і без того був повен ворожості. І справді. Деякі вчені заходять так далеко, що заявляють - не дивлячись на згадки джерел про війни та битви, що до приходу вікінгів західна Європа була відносно мирною. Крайні висловлювання цього погляду надає француз Анрі: „ Близько сотні років, що передували приходу вікінгів... були періоди відносного спокою. Аннали говорять про „війни", але це були лише набіги за худобою чи сутички між окремими воєначальниками, які не завдавали великого збитку нікому, крім тих, хто був у цій сутичці. Схоже, що накладена церквою заборона на піратські експедиції, які були основним заняттям язичницьких королів, глибоко вплинула на життя країни" [42, 19]

На кінець „епохи вікінгів" могутність вікінгських керівників була підірваною, до того ж для заняття їх ремеслом майже не лишалося можливостей. Замість них з'явилися Дани, норвежці, шведи, хоча, в якій мірі вони усвідомлювали цей розподіл, сказати важко. А за морем тепер жили дублінці, люди з Оркнейського архіпелагу та острова Мен, ісландці, тепер вважали себе особливим народом, і гренландці, що мешкали на самому кінці землі. Але навіть якщо вікінги десь і лишилися, то як вони могли себе реалізувати? Війна тепер стала справою конунгів. Похід Гаральда суворого на Англію, незрозумілі маневри Швейна Есрідсена там же у 1069-1070 pp., нездійсненна експедиція Кнута II (Святого) і три вилазки Магнуса Голоногого - ці військові компанії, затіяні за ініціативами конунгів, у якомусь значенні були „державницькими міроприємствами".

Ще були кровопролитні бої біля Клонтарфа (1014р.) на Люрскоф Хеді (1043), біля Гейт Фулфорда та Стенфордського мосту (1066); і відважні воїни, які мріяли про багатство та славу, намагалися зайняти місце серед дружин конунга, але почесне ремесло пірата, тепер не мало місця. У самій Скандинавії, грабувати узбережжя жителів, відбираючи у них худобу, їжу, було заборонено. І в дома і в чужих країнах - вікінги стали вчорашнім днем. [29, 210].

Вплив норманської військової суходільної та морської тактики на європейські народи є значним, не дивлячись на те, що самі вікінги зникли з лиця землі. Наприклад Іспанія та Данило уособлюють собою приклади цілком успішного вкорінення вікінгських звичаїв та політичних установок в інших землях. Варто помітити, що в Ісландії ніхто не жив, крім кількох шараг, тому цей випадок особливий, якщо не унікальний. З другої сторони, притому що жителі Данило зберігали „скандинавські традиції" і підтримували зв'язки з батьківщиною, вони без сумніву, ще до битви при Брунанбурзі орієнтувалися більше на Англію, ніж на Норвегію та Данію. Поселившись в Данило, та отримавши бажані землі, нормани, які відразу хотіли сіяти хліб, а не воювати, незабаром помітили, що їм простіше знайти спільну мову з далекими родичами, християнами-англосаксами, ніж з північними братами - язичниками [42, 4]. Релігія у всьому цьому відігравала важливу роль.

Деякий парадокс політичний у тому, що з двох заморських колоній, де вікінги дійсно зробили багато, досягнення не пішли їм на користь -засновані колонії відділилися від метрополій, почали жити на свій манер, і не приймали нових поселенців. В Ісландії ностальгічний зв'язок з південно-західними норвезькими фюльками декларувалися усіма можливими засобами але на далі - це була хитрість яка не один раз допомогла ісландцям у їх стосунках з норвезькими конунгами, які мріяли прибрати острів до своїх рук. З того моменту, коли колоністи заселили усі придатні для життя землі, Іспанія перетворилася на незалежну країну, а закони930 і 965 років стали основою ісландського народовладдя [18, 71].

Інша колонія вікінгів - герцогство Нормандія повністю відмовилось від свого датсько-норвезького коріння і задовго до кінця епохи вікінгів засвоїло французьку мову та культуру, перейняло французькі політичні установи та християнську віру на французький лад. Нормандці пов'язували своє майбутнє з Західною Європою, а не з північчю, яка в той час вже була покинутою та забутою. Але варто пам'ятати, що спершу іспанці та нормандці належали до одного народу: ті ж особливості національного характеру.

В результаті Нормандія увійшла в спільноту європейських країн, як нова грізна сила, і нормандські завоювання Англії, так як і завоювання Сицилії, з цієї точки зору, цілком закономірно. Різниця між долею Ісландії та Нормандії у наступні століття після „епохи вікінгів" - наявне свідчення визначаючої ролі геополітичних факторів в історії континенту [8, 176]

Що стосується Ірландії, то після битви при Клонтарфі, стало зрозумілим, що Ірландія ніколи не буде належати норманам: однак -скандинавів так і не вдалося витіснити з острова. Вони відігравали помітну роль і ірландській торгівлі, заснували міста; у них були власні конунги та вожаки, і переживши військові невдачі 1052 року вони все ще виступали як самостійна сила проти англійців у 1160-1170 pp.

Що стосується походів вікінгів на Британські острови, які продовжувалися 300 років, то вони закінчились тим, що Англія була підкорена не вікінгами (в кінцевому результаті), а народом скандинавського походження. Після смерті Вільгельма Завойовника в Руані, в Нормандії вересня 1087 року став на престол Англії його син, Вільгельм II, а після його неочікуваної смерті у 1100 році - молодший брат його, Генріх І. З ним пересіклась чоловіча лінія нормандського королівського дому. Але Матильда, дочка Генріха, була родоначальницею правителів з дому Плантагенетів. Вона колишня дружина римського імператора ГенріхаУ, після його смерті знову взяла шлюб з Готфрідом Плантагенетом, графом Анжуйським. Його син від цього шлюбу, Генріх Анжуйський, наслідував корону Англії у 1154 році. Цей Генріх II, батько славного Ричарда Левове Серце, крім Англії та завойованої ним Ірландії, володів ще герцогством Нормандією і графством Мен, Анжура Гурінь, за спадком частиною від батька, і частиною від матері, а по дружині Емонорі, він був також володарем Аквітанії, тобто Гієні та Пуату; таким чином, він володів цілою третиною, навіть майже половиною, Франції. Це королівство наражалося на крайню небезпеку: воно могло стати залежним від сильних королів Англії з нормандського дому, які зі своєї сторони намагалися підкорити Францію. Саме звідси і пішла війна між Англією і Францією, не на життя, а на смерть, яка тривала протягом багатьох століть [16, 68].

Трішки довше ніж в Ірландії, утримували своє панування нормани на оточуючих Шотландію островах: Гебридських, Аркадських, Шотландських та Фарерських, колишнього пристанища та місця перебування вікінгів; вони присвоїли собі верховну владу і поселилися в такій багато чисельності між корінними жителями, що давня скандинавська мова, ще довго лишалася на багатьох острова; після того північні королі та ярки перестали володіти ними. Цією є мовою розмовляли на Аркадських островах ще у XVI столітті, а на Полоні,навіть тепер збереглися деякі слова та вислови; у деяких місцевих та власних назвах помітне скандинавське походження. Те ж можна сказати і про Шотландські острови, де туземці розмовляють між собою на такому діалекті, якого англійці не розуміють, їх говірка схожа на шведську чи ісландську. більше того, майже всі міста на Шотландських островах носять справжні ісландські та давньоскандинавські назви. Також, лишилося багато північних звичаїв та традицій. За примітками людей, які описують шотландські та Аркадські острови, жителі, які походять ймовірно від скандинавських норманів, мають значну схожість за тіло будовою, мовою та звичаями, але зовсім не схожі на жителів Шотландії, які вірогідно галльського плем'я. Ця обставина зараховується важливішим доказом скандинавського походження піктів. На Фарерських острова і до сьогодні живуть в народних казках згадки легендарного віку саг та героїв Скандинавії. [40, 273].

Відносно Швейцарії, то у IX столітті ймовірно, тут вікінги побували також. І як завжди і всюди, тут вони шукали пригод та розваг, але підкореними вікінгами вони не стали, і тому у своїх сагах вони славляться як народ з давньою незалежністю і волею.

Напевне, варто згадати дещо і про Бярмію. Під 1236 рік, відомо, що Бярмійська держава була завойована Чингізханом та його монгольською ордою, а пізніше підкорене царем Росії Іваном Васильовичем у кінці XV століття. Після 1222 року туди перестають їздити нормани. Саме тоді припинилося мореплавство в Біле море; більше трьох століть цей торговий шлях залишався невідомим, доки, в часи королеви Марії Стюарт та Єлизавети, не знайшов його знову Ричард Ченслер у 1553 році і не зробив Архангельськ досяжним для англійської торгівлі; але ще 700 років до нього цей шлях був відкритий скандинавським вікінгам і майже чотири століття носив їх військові флотилії та торгівельні кораблі.

Друга половина XI століття була для Європи у всіх відношеннях переломним часом. Адже, сміливо можна говорити й про те, що на рубежі ХІ-ХП ст., з'являється на світ феномен цивілізації середьонвічного заходу. Зараз, так як і раніше правомірна оцінка історичної ролі норманів в зв'язку з тими перетвореннями, які вони здійснили в світських та церковних інститутах, або у зв'язку з подальшим розвитком країн, яких вони захопили, і які потім її проковтнули. Але все ж таки загальний вплив норманів на християнський світ, особливим наслідкам їх правління на території завойованих ними країн. Однак результати правління норманів у світській сфері цих держав оцінюється по різному.

Висновки

Народи Скандинавії пройшли унікальний історичний шлях. Будучи спершу землеробами вони обробляли плодючі ділянки землі в Швеції, Данії і Норвегії, однак такої землі було обмаль - деякі з них незабаром захопились заморською торгівлею. Пізніше, приблизно у 800 p., багато з них раптово стали „вікінгами" - учасниками грабіжницьких набігів на Британські острови, Західну Європу, навіть на територію сучасної Туреччини.

Раптовий перехід від землеробства до торгівлі, а від неї - до набігів пояснюється перш за все тим фактором, що у VIII ст., скандинави досягли досконалості у будівництві швидкохідних, загострених з обох кінців кораблів з квадратними вітрилами - кораблів вікінгів. Вони ідеально підходили для неочікуваних „вилазок". На борту корабля розміщувалось по ЗО, якщо не більше, воїнів здатних пересікати бурхливі моря та відправлялися у спустошливі набіги. Будучи чудовими море ходами та володіючи такими швидкохідними кораблями, вікінги у час свого розквіту легко встановили панування на всьому просторі від Ірландії на заході, до Волги на сході [12, 487].

Відносно скандинавів та їх вдачі, то не лише географія та антропологія були спільними та подібними у них. В багатьох інших відношеннях дани, шведи та норвежці були дуже близькими. Вони розмовляли на одній мові, сповідували одну релігію, притримувались одних законів та мали подібні суспільні інститути. У них була спільною культура та мистецтво, героїчні пісні та історичні перекази [8, 60]. Багато європейців приймали як очевидну істину те, що у скандинавів куди більше спільних рис ніж відмінностей. Хроніки, що повідомляють про напади вікінгів іноді називають детально їх батьківщину і народ, до якого вони належать, - так скажімо у випадку з норвежцями з Хьордаланда, які вбили королівського ставленика в Корсеті у 789 році, чи вестфольдцями, що вторгайся в Аквітанію у 840 р. але точність не оманлива. У тій же Англосаксонській хроніці, безпосередньо після згадок про норвежців, що припливли на трьох кораблях з Хьордаланда, говориться, що це були перші кораблі данів, що з'явилися у Англії. Укладачі інших хронік йменують своїх тиранів та палачів: норманами або вікінгами Іспанські араби називали їх альмаджус ( винуватці у кровозмішенні, вогнепоклонники, войовничі язичники); германці - аксеманнами (люди ясеня чи корабельники); візантійські автори - русами або варягами. Але всі вони, говорячи про опівнічників, використовують без роздумів якесь одне ім'я. Нормани чи Дани стали спільними назвами: аби впевнитись у цьому, достатньо буде прочитати як сьогодні датські та норвезькі історики вивойовують один у одного право вважати, що саме їх предки заснували герцогство Нормандія [30, 113].

Європейці та жителі британських островів досить смутно уявляли собі географі північних земель, нормани припливли звідкись „звідти". Ірландському монаху, який у своїй холодній пасії дякував небесам за шторм, який не дозволив вікінгам вийти в море; торговцю з Корсета чи Квентовіка, який дивився на розгромлене місто, франківському воїну, який бачив своїх сто одинадцять товаришів, що похитувались на виселицях; жінкам над якими насміялися; тим, хто оплакував своїх чоловіків батьків, сестер чи дочок, взятих у рабство, і тим хто описував усі ці злодіяння - навряд чи їм було важливо, з якого конкретного острова чи мису з'явилося на південь це чудовисько. „Боже, захисти нас від гніву норманів!" - цю латину не потрібно було записувати на пергаменті, там, куди вікінги приходили хоч раз, вона навіки залишалася в людських серцях [34, 171].

Загальний висновок сучасних істориків, пізніших легенд, помилок у трактуванні лінгвістичних та археологічних даних, безглуздих пропозицій щодо набігів вікінгів такий, що на сьогодні про присутність у вікінгів жорстокості ні у кого не викликає сумнівів, а деякими сприймається як справжня аксіома впевненість у тому, що вікінги приходили великими арміями і залишали після себе майже пустелю, серйозно ускладнює спробу встановити істину природу та масштаб загрози, яку являли вікінги.

Завдяки західноєвропейським хронікам, рішучим написам, поезії скальдів, а також більше пізнім джерелам - ісландським сагам та записам звичаєвого права, - скандинави походів вікінгів для істориків відомі краще, ніж їх попередники „великого переселення народів". Давньоскандинавське суспільство на межі І-ІІ тис. н.е., все ще було перехідним від первіснообщинного до класового, однак це був вже останній щабель тисячолітнього переходу від варварства до цивілізації.

Перш за все суспільство епохи-вікінгів чітко поділялося на знатних людей, повноправних вільних та на людей залежних., безземельних, вільновідпущених, рабів. У найзручніший для землеробства, тісніше пов'язаній з Західною Європою частин Скандинавського світу - в Данії -соціальна диференціація була більш чіткою, ніж у Норвегії та Швеції.

Зберігались пережитки патріархально-родового устрою у вигляді великих сімей - сімейних общин, про що свідчать далекі залишки розкопаних поселень. Частиною старого права були народні зібрання -тінги; невпорядкова виборність короля (конунга), сталість племінного самопізнання (особливо у Шведів); на кінець збереження язичницького світогляду. Тим не менше, в „епоху вікінгів" рід втратив своє значення як суб'єкт власності. Скандинави почали жити переважно малими сім'ями; на Скандинавському півострові, особливо у норвежців, був широко розповсюджений хутірський тип поселення [11, 47].

Відомо і багато інших значних досягнень давьоскандинавського суспільства. Це надзвичайно високий рівень розвитку мореплавства, військової організації, включаючи інженерне мистецтво при побудові таборів, торгівлі, накопичення грошей від торгівлі (з країнами Сходу) чи від збирання данини (наприклад, з Англії). Час норманських походів та транзитної торгівлі через Скандинавію - це час народження скандинавських міст.

Щодо релігії скандинавів, то християнство було визнане у північних країнах у кінці „епохи вікінгів". Воно прийшло на зміну язичництву, де велика кількість богів та богинь були покровителями у кожній сфері людського існування. Найвищим богом був розумний та старий - Одін. Тур, був богом війни, а Фей - богом землеробства та скотарства. Бог Локс славився своїм чародійством, але був легковажним та не користувався довірою у інших богів. Кровними ворогами богів були велетні, які уособлювали силу зла та темряви.

Такі описи язичницьких богів були створені уже під час християнства і у багатьох своїх рисах, мають печатку нової ери. Такі географічні назви, як Турехов, Фрьойсхов та Інсакер, зберегли в собі назви язичницьких богів. Закінчення „хов" у назві міста означає, що там раніше знаходився храм язичників [42, 7]. Приблизно у 1000-му році на землю вікінгів прийшло християнство. Заміна релігії, без сумніву, була однією з причин припинення розбійницьких нападів. Данія, Швеція та Норвегія стали самостійними королівствами. Життя на завжди протікало мирно навіть у християнських королівствах. Досить часто країни знаходились на межі війни, але конфлікт між володарями припинявся, і необхідність схрещувати зброю відпадала. Торгівельні зв'язки, встановлені ще за часів вікінгів, продовжувались, але вже в тій ситуації, коли північні країни стали частково християнської Європи [32, 31].

Вікінги, разом зі своєю появою, принесли з собою стрімку та жахливу розруху. Це цілком суб'єктивне трактування анналів, яке досить важко чимось підкріпити. Якщо між власною жорстокістю християнського Заходу та усім тим, що принесли з собою вікінги, існує якась відмінність, то лише у тому, хто саме виявився „безпосередньо потурбованим". Як правило, якщо і не завжди, англійці, франки та ірландці в ході своїх війн відносились до своєї Церкви з своєрідною повагою; вікінги дивилися на храми як на основне джерело свого збагачення. Війну між християнами літописи описують з точки зору королів та інших воєначальників, які брали в них участь, а про знищення людей та власності, мова йде рідко [40, 19].

Більша частина свідчень про вікінгів йде від народу, який став їх жертвами. Не дивно, що в них особливо підкреслюються акти насилля, жорстокості, які без сумніву були від рук норманських захопленників та піратів. Однак залишилися осторонь та були забуті свідчення про внутрішню організацію вікінгів. Лише нові археологічні дослідження, показали, що вікінги не були якоюсь сліпою руйнівною силою, як їх зображали історики епохи феодалізму.

Будучи насправді жорстокими, вони тим не менше, змогли створити своєрідну піратську общину, що має свою власну культуру. Вони всіляко переслідували грабунок та насильство всередині власного суспільства. Зрада чи дезертирство каралися смертю, до того ж винуватець не міг розраховувати на милосердя чи помилування.

Говорити про вікінгів як про жорстоких та руйнівників -- це може нічого не сказати, адже крім захоплення чужих земель силою, вони вели мирну колонізацію. У 874 році норвежці заселили Ісландію. У 80-ті pp.. X століття, Ярл Ерік Рижий відкрив Гренландію. Яка незабаром була заселена вікінгами. А у 986 році його син, Лейф Щасливий, на 500 років раніше Колумба відкрив Америку. Яку тоді назвав „Вітланд". Вони зробили ще багато інших відкриттів, про які варто лише здогадуватись. Але „епоха вікінгів" підходила до свого „завершення". І навіть берберки, про мужність яких згадується вище, не могли допомогти загону норманів перемогти сильні королівські гарнізони. Три століття майже безперервних війн багато чому навчили Європу - вона вже не була такою безпомічною, як раніше. Поступово натиск вікінгів на Західну Європу посилився. У XI ст., у Скандинавії склалися власні королівства - поступово переймали звичаї народів, з якими пліч-о-пліч жили на своїх нових землях. Таким чином. Скандинави раннього середньовіччя залишили по собі неабиякий слід, і як і вікінги, і просто винахідливе суспільство.

Список використаної літератури

1. Беофульф. Старшая Эдда. Песнь о Нибелунгах. - Москва: 1975.

. Викинги крупным планом// Наш следопыт.№8(102),2002.

. Виндерский С. Военное искусство викингов. Pasli,@ Kamensk. Doprac.ru.

. Военный энциклопедический словарь. Москва, «Военное издательство», 1983.

. Всемирная история: Раннее средневековье/ А.Н. Бадак, И.Е. Войнич и др. - Москва, 2001. Т:7.

. Всесвітня історія, - Київ, 2001.

. Всесвітня історія, - Київ, 2002.

. Гвин Джонс. Норманны. Покорители Северной Атлантики, - М.: ЗАО, 2003.

. Гвин Джонс. Викинги. Потомки Одина и Тора. - Москва: ЗАО Центполиграф, 2003.

. Гуревич А.Я. Походы викингов. - М.:1966.

. Джонс Р. Гейл. Легендарний дракар вікінгів.//сбіт науки. №2, 1998.

. Дюпюи P.S., Дюпюи Т.Н. Всемирная история войн: Харперская энциклопедия военной истории. Книга 1.

. Дуглас Дэвид Ч. Норманны: от завоеваний к достижениям. 1050-1100 гг. СПб: 2003.

. „Изобразительное искуство", 1986. #"891790.files/image001.jpg">

Рисунок 1. Торгові шляхи епохи вікінгів

Рисунок 2. Скандинавські поселення в Англії

Рисунок 3. Руська лодья. Загальний вигляд.

Рисунок 4. Руська бойова лодья. Вид спереду

Рисунок 6. Дракар Вільгельма Завойовника (середина XI в.). Загальний вигляд.

Рисунок 8. Дракар Вільгельма Завойовника (середина XI в.). Вигляд спереду.

Рисунок 9. Норманський кнорр (XIII в.). Загальний вигляд.

Рисунок 10. Норманський кнорр (ХШ в.). Вигляд спереду.

Рисунок 11. Гокштадский корабель (дракар) (IX в.). Загальний вигляд

Рисунок 12. Гокштадский корабель (дракар) (IX в.). Вигляд ззаду

Рисунок 13